Юрій ВИННИЧУК

МАЛЬВА ЛАНДА

Роман

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

1

Містик і містифікатор, еротоман і тихий хуліган, він надовго запам'ятається своєю скандальною підробкою ірландського епосу «Плач над градом Кия» Ріангабара, підробкою, яка довела живучість галицької макферсонівщини в умовах ще навіть не горбачовської перестройки. Це був справжній культурний бунт, що сміливістю своєю не поступався виступам українських дисидентів, і навіть більше — був витонченим естетським жестом, зробленим з любов'ю. Але хіба не «любовним обманом» є справжня література, яка англійською мовою так і називається — «фікція».

Проте сам Винничук — не фікція, а невтомний трудар українського письменства, його символічний фалос. Так, він, мабуть, найплідніший із найталановитіших українських літераторів. Письменник, який не боїться бути вразливим і сентиментальним. Либонь, жоден український прозаїк не може похвалитися тотальною всеїдністю, підвладною тільки йому. Жанрово, стилістично, світоглядово, настроєво всеїдний, Винничук поєднує в собі, здавалося б, непоєднуване.

Гадаю, це єдиний український письменник, який може написати про все і, попри негаразди книговидання й інші пастки сьогодення, жити з літератури. Іноді мені здається, що Винничукової фантазії вистачило б, аби на сотню років уперед забезпечити українську літературу сюжетами, характерами, стилями, ситуаціями. Людина-компендіум, пан Юрій — це пуделко з цікавими історіями, це завзяте воскрешення минулого, це небачена в українській літературі увага й повага до тілесності, людського «низу», але не показна і поверхова, а глибока та всеосяжна.

Винничукова любов до зворушливих деталей іноді здатна довести до тихої істерики. Хіба може байдужа людина написати таке: «Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями…». Прочитавши цю фразу, я немовби зрозумів усього Винничука — одразу й безповоротно. Господи, це людина, якій не все одно, якими каганцями освітлювалися львівські вулиці двісті років тому! Людина, яка опоетизувала слово «дупа»[1] до такої міри, що, приміром, я сам уже не можу відмовитися від його класифікації і ніколи не помилюся, «дупця» переді мною чи «дупчик», «дупонька» чи «дупенція». І так в усьому. В усьому — тиха пристрасть і нестримна любов. За цими ознаками Винничукову прозу можна поставити поруч із його ж таки улюбленими письменниками — Вітольдом Ґомбровичем, Богумілом Грабалом і Чарльзом Буковським. І це не буде жодним перебільшенням чи освідченням екзальтованого Винничукового прихильника (мало не сказав «полюбовника»), яким я ось уже восьмий рік стійко залишаюся. Залишаюся і люблю, читаю і дивуюся, дивуюся і знову люблю. І вірю в те, що цей світ ще остаточно не здеградував і не опаскудився тільки тому, що в ньому серед інших живе такий-собі Винничук. Людина, Яка Вміє Любити.

Андрій Бондар. «Дзеркало Тижня», № 28 (403), 2002 р.

2

Є лише три автори, нові книжки яких презентують на Львівському форумі видавців щороку, — це Милорад Павич, Пауло Коельо та… Юрій Винничук. Навряд чи буде помилкою стверджувати, що від початку дев'яностих Юрій Винничук пише і видає свої книги невпинно. Це справжній марафонець серед кількісно значної групи літературних бігунів нашого часу, більшість яких виявилися лише добрими спринтерами і перестали тішитися процесом літературного бігу, щойно отримавши перші нагороди та бурхливе визнання глядачів. Винничук не спиняється, проте, на відміну від текстів пересічних багатоверстатних борзописців, його тексти не гіршають, а якраз навпаки; а якість видання його книг (себто книг, продукованих літературною агенцією «Піраміда») за останнє десятиліття ще й як покращилася.

Винничук пише для непересічного читача, але пише неускладнено — просто гарно пише. І ранні тексти Винничука, і його романи 90-х («Діви ночі», «Мальва Ланда») мають кілька спільних рис, які, схоже, визначають його тактику пошуку свого читача. Найперше — таємничість. Винничук ховається за низки легенд, казок та містифікацій приблизно так, як Умберто Еко розміщує між собою та читачем середньовічну хроніку чи бароковий щоденник. Між цими двома письменниками взагалі доволі багато спільного: обоє, хоч і кожен по-своєму, втілюють імідж поважного європейського письменника, в котрого аристократичні уподобання (архіви, улюблене вино etc.), котрий легко й невимушено, бо ж його поінформованість те дозволяє, грається давніми й сучасними культурними кодами і може зацікавити своїм текстом будь-якого читача, хоч би як той пручався. Матеріалом для Винничукової «гри з історією» є галицька старовина.

Другою рисою Винничукового письма є неабиякий заряд гумору, що просочується навіть у ті епізоди, в яких має бути страшно чи сумно. У Юрія Винничука цієї приправи вдосталь, а тому читання його текстів, як правило, навіює гарний настрій. Автор, схоже, сам не проти, аби його вважали легковажним і галантним «пройдисвітом» чи «гульвісою» — це такий собі автоміф, який органічно накладається і на більшість Винничукових персонажів, і на особу самого письменника.

Закономірно тому, що проза Юрія Винничука немислима без еротики. Це власне еротика, бо ж у тексті вона присутня не порнографічно-зображально, а, радите, натяком чи легким контуром. У «Дівах ночі» повії такі витончені й шляхетні, а в «Житії гаремному» мова так ретельно і яскраво стилізована, що ці тексти постають мало не салоновими «стансами в альбом», і ми вкотре бачимо поза ними хитру посмішку автора-що-вирішив-погратися-у-дон-жуана.

Тобто у Юрія Винничука є повен арсенал засобів, щоби, раз захопивши нового читача в полон свого тексту, вже ніколи його звідти не випустити. Успіх Винничука настільки ж стилістичний, наскільки й прагматичний: цей автор є таким собі текстуальним картелем, поліфункціональною корпорацією, що ось уже років із 20, поруч із оповіданнями, історіями, легендами, романами, продукує пісні й гумористичні репризи (для свого часу широковідомого театру пісні «Не журись»), есеї та статті для зовсім серйозних (легендарний у Галичині «Пост-Поступ») і зовсім несерйозних (еротичний часопис «Гульвіса») газет, врешті розпочинає свою «Бібліотеку Винничука» — добірку кишенькового формату розважальних книжечок, детективів та знову еротики.

Ростислав Семків.

Тиха перемога Юрія Винничука.

«Дзеркало Тижня», № 42 (417) 2002 р.

ЧАСТИНА ПЕРША

ВИМАРЮВАННЯ МАЛЬВИ

1

Десь глибоко в небі перелітали з гілки на гілку золоті зорі, струшуючи з крилець золоту мерехтливу пергу, і опадала вона на місто, що причаїлося в кам'яній дрімоті, в холодних сльозах осени, осідала на сонних шибах вечора, вмираючи на освітлених, заквітаючи на погашених…

Бумблякевич розгорнув навгад висохлу й пожовклу книжечку і прочитав…

І знову війнуло на нього якимось особливим чаром ностальгії за барвистим світом сецесії, що перевитий хмелем і стеблами розквітлої красолі, де квіти і пагони лотосу зливаються з тоненькими обрисами жіночих тіл. На потемнілій обкладинці ті чудернацькі рослини оточували її ім'я, ім'я забутої Богом і людьми поетеси, чию книжечку він роздобув якось випадково і, на подив, дешево… Ім'я це ось уже тривалий час, відколи вірші її забриніли йому в голові, викликає у Бумблякевича незрозумілу печаль, мовби ім'я добре знаної людини, яку зустрів колись давно і втратив, а тепер ось вона випірнула з потаємних імлистих глибин і чарує його, затискаючи серце в срібний перстень туги.

У нього не було іншої насолоди, як нишпорити по чужих стрихах, шафах і шухлядах, вишукуючи книги, і видурювати їх за безцінь, або навіть і красти, ховаючи за пояс під спеціально для цієї мети виплетений просторий светр. А коли не вдавалося ані видурити, ані вкрасти, мусив купувати, не шкодуючи при цьому нічого, бо не раз доводилося щось і спродувати з хати, аби-но лише здобути омріяну книгу.

Мешкав сам у двокімнатній квартирі, вщерть заставленій книжками, а що вони постійно прибували і місця для них залишалося все менше і менше, то знаходив їм пристановище навіть у заморознику[3]. Ще поки була жива його мати, Бумблякевич змушений був терпіти безліч її речей, які стояли на дорозі книжкам, боронили перед ними свою територію і дуже неохоче вступалися хоч би на сантиметр. Та коли мама померла, він зі спокійною душею попереробляв усі її шафки на полиці, навіть старе ліжко, на якому був зачатий якраз у тім році, коли енкаведисти заарештували його батька і запроторили в немиті краї, де важкі сніги проковтнули його навіки, — навіть це поточене шашелем ліжко із заіржавілими пружинами розібрав і примоцував до стіни.

Померши, мама вивільнила його не тільки від своїх речей, але й від постійних докорів і бурчань на тему женячки, а ще від межуючих із божевіллям снів і марень про таємничу панну, яка чекає на нього де-небудь у парку, ховаючись від дощу, і коли він з'явиться з парасолькою, то ніжний і дзвінкий її голосок виллється несподівано з-під розлогого бука і залоскоче вуха, затріпоче в його серці — «перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем, бо маю пильну справу». А справа та — ну, звичайно, — театральна прем'єра, і так складається, що є два квитки, другий був призначений для колежанки, яка десь зникла, і ось вони вже пливуть під вітрилом дощу… І Бумблякевич заходив до парку, і брів попід буками, і чекав її голосу… і не було нічого… саме лише марево… Зате мамі своїй оповідав усе за порядком: і про знайомство в парку, і про театр, і про те, як домовився на наступну зустріч, і про всі подальші здибанки з докладними розмовами (я хочу знати все-все-все, — казала мама), які він перед тим програвав у своїй голові.

— Як її звати? — одного разу спитала мама.

І він тої миті відчув, що коли назве її якимось звичним ім'ям, то дуже засмутить свою бідну матінку, так засмутить, що, чого доброго, вона перестане вірити у ці його вигадки, й тоді ляпнув:

— Мальва… Так її звати…

— Ма-Ль-Ва… — повторила мама і заплющила очі. Звучало, мов солодка халва, це ім'я, і тануло в устах, розпливаючись по піднебінню.

Швендяючи містом у пошуках чергових скарбів, Бумблякевич фантазував собі розмови з Мальвою, а коли й справді вибирався до театру чи до кіно, то потім так само довго обговорював із нею побачене і навіть сперечався, щоб потім своїй мамі детально усе переповісти.

— Яка ж вона в тебе розумна…

І дуже боялася, що він коли-небудь приведе її до хати.

— Тільки не приводь сюди… Бо коли побачить, як ми живем, то кине тебе…

2

…Бумблякевич наблизився до дзеркала й осудливо подивився на лисіючого грубенького курдуплика з настовбурченими, мов локатори, вухами. З такою зовнішністю просто не мав жодного морального права підкрадатися до якоїсь пристойної панянки, а понадто називати своє прізвище.

Спочатку оце шизофренічне БУМ, наче хтось гупає по чомусь порожньому, може, навіть по бубні — бум-цик-цик! бум-цик-цик! бум-цик-цик! Щоправда, якась відома особа вже мала оте БУМ у прізвищі… Бумідьєн, чи що?.. Але далі — далі оте непристойне і сороміцьке БЛЯ! І хоч ясно, що прізвище походить не від того, що хтось постійно бумкав або займався бля-бля-бля, а зовсім від чогось іншого, наприклад, від бумбляння, котре є цілком пристойним заняттям, бо й справді, що в тому є осудливого, коли ви почнете бринькати вказівним пальцем по губах — себто бумбляти? Але ж то не кожен має терпець так глибоко проникати в етимологію чужого прізвища, а пояснювати його при кожному знайомстві було б і зовсім комічно. І нічого не залишалося бідолашному Бумблякевичу, як шарітися і спливати сьомим потом у присутності цнотливої панюсі, аж вуха-локатори ще сильніше настовбурчувалися і сторожко тріпотіли, мов листя осики…

Це було дико і непристойно, але Бумблякевич ще не мав жодної жінки, і від усвідомлення такого стану робилося йому гірко й образливо, так наче б хтось над ним поглумився. Правда, хлопчиком себе не вважав, бо ще з дванадцяти літ день у день займався солодійством[4], і то були особливі хвилі натхнення, яких він чекав, можна сказати, весь день. Вночі перед сном він поринав у мрії й марева — які тільки дивовижні жінки не підкорялися йому, які красуні мало не задихалися від тих неймовірних розкошів, котрими обдарував їх Бумблякевич! Часто це були дівчата й жінки, яких він знав, або й не знав, а лише здибав на вулиці, всі вони мусили мати круглу випуклу дупцю: худих і кістлявих не любив! Після того, як прочитав роман Робера Мерля «Острів», почав уявляти себе після кораблетрощі на безлюдному острові. Врятувалися тільки він і вісімнадцять невільниць… О, що це були за розкішні ночі на тому полінезійському острові! Невільниці аж сварилися за нього, а часом і билися. Якось не дорахувався однієї. І тільки через деякий час океан викинув на берег її тіло у зелених водоростях… А потім запропастилася ще одна… І її тіло викинув океан… Третю знайшли в хащах, четверту в урвищі, п'яту під брилою, шосту у вулканічній лаві, сьому в снігу, восьму в бурштині, дев'яту в пляшці, десяту в шлунку акули, одинадцяту в кокосовому горісі, дванадцяту в хмарах, тринадцяту в сльозах чотирнадцятої…

Взагалі, якби не мама, то хтозна, як склалося б його життя, бо інколи щось у нього таки накльовувалося з жінками, але не мав куди їх привести, і на короткому флірті все й обривалося. Зрештою, в сусідній квартирі мешкала зваблива панна Славця, з котрою хоч і полюбляла його мама погомоніти, але не раз застерігала сина, аби навіть не важився з нею щось мати.

— Вона курить, може випити цілу пляшку вина і цілими днями читає. То не для тебе.

Панна Славця мала тридцять два роки і, вирішивши, що вона вже стара діва, дала собі повну волю — їла усе, що смакувало, і перестала стежити за фігурою. Бумблякевич знав її з дитинства і ставився, як до сестри. А проте ловив себе на думці, що знову ж таки, якби не мамині квенькання, то, може б, зі Славцею щось у нього і вийшло. Вона не дурна, все ж таки вчителька, і є в них багато спільних тем для розмов. Але щоразу, як тільки його кликала сусідка, чи то помогти пересунути канапу, чи зняти штори, чи розрубати кістку на росіл[5], як за лічені хвилини з'являлася й матуся зі своїми безцінними порадами і не вступалася доти, доки разом вони не поверталися назад.

Мама пильнувала його, як зіницю ока. І Бумблякевичу не залишалося нічого, окрім марень і фантазійних збочень, здатних умить звести з життя його матінку, якби вона зуміла проникнути бодай на хвилину в ті марева. Адже помислити тільки — він був пострахом цілого міста, що заманював маленьких дівчаток кудись у темні місця і кохав їх…

Маленькі дівчатка з'явилися дуже несподівано, вже останнім часом. Одного разу він пішов у якійсь справі до кузинки, а вона якраз у лазничці[6] купала свою малу. І треба ж було такому статися, що саме задзвонив телефон: на дроті була її подруга.

— Припильнуй там мою Дануську, бо в мене пильна розмова. Дивись, щоб вона всю лазничку не заталяпала! — кинула на льоту кузинка і щезла в сусідньому покої.

Бумблякевич сів на край ванни, а дівчинка, здобувши свободу, почала пірнати й випірнати, перевертатися на всі боки, демонструючи перед ним геть усе, що мала, бо чиста прозора вода і без того нічого не приховувала. Дивився на неї, мов заворожений. Мала, може, вісім літ, але була досить висока і пухкенька, а на грудях вимальовувалися два маленькі рожеві пиптики[7]. Круглі повні стегенця, мов навмисне, не трималися купи. Вона лягла у ванні, розкинувши їх і приковуючи очі вуйця до напнутих вуст, що застигли в якомусь мрійливому стані, наче щойно після цілунку.

Бумблякевич раптом похопився, що це вже триває декілька хвилин, відколи дівчинка перестала дуріти і вляглася перед ним у цій сороміцькій позі. Лежала і дивилася на нього усміхнено, а очі його бігали нервово і постійно поверталися до полону стегон. Тепер уже виразно бачив, що дівчинці цікаво спостерігати за тим, як він її оглядає, але це водночас було дуже небезпечно — що подумає її мама, коли застане малу такою розкаряченою?

— Ну, купайся, — сказав Бумблякевич, — купайся.

І бризнув на неї водою. Дівчинка засміялася і напнула животика, але пози не змінила. Тоді він ще раз хлюпнув водою. Але дівчинка не зрушила з місця.

Рука ж його, торкнувшись води, в якій лежала пустунка, уже не здатна була повернутись назад. Якась незбагненна сила потягла її в глибінь, до тих стегенець, що чекали його дотику. Бачив, як дівчинка розпливається в усмішці, коли його рука занурюється все глибше і глибше, і, здавалось, не буде тому занурюванню ні кінця, і ні краю. Вода намочила закасану вище ліктя сорочку і почала підніматися вище, пальці вже мусили б наштовхнутися на оті пругкі стегенця, та чомусь не наштовхувалися. Він перегнувся через край ванни і навіть занурив у воду голову й, розплющивши стривожені очі, намагався побачити, куди щезли маленькі ніжки. Пальці черкнули дна ванни, далі — по стінках, але всюди було порожньо. Висмикнув голову з води і побачив, що у ванні нікого нема. Вода вже не була такою прозорою, як спочатку, якась жовта каламуть піднімалася на її поверхню, а хвилі розбігалися на всі сторони, мов од вітру. Відчув цей вітер і на своїй спині, аж проступив піт.

Тепер зірвався на ноги і з жахом окинув очима лазничку. Дівчинка щезла. Невже втопилася? Довго не роздумуючи, пірнув у воду й поплив, нервово загрібаючи руками, а з дна підіймалася жовта ядуча імла і затуляла овид, різала очі й пекла їх вогнем. Раз по раз відчував, як щось вдаряло його по ногах, щось схоже на риб'ячий хвіст або віяло кокетливої панночки. До обличчя липли лапаті водорості, а в вухах уже клекотіло від води, мовби там били дзвінкі джерела з безліччю дрібнесеньких бульбашок, що рвалися вгору, і здавалося, наче то рветься з нього його душа, і зосталося зовсім небагато — тільки розкрити рота і впустити до серця настирливу каламуть, щоб навіки осісти у цих місцинах…

З силою відштовхнувся ногами від дна і вигулькнув на поверхню. Жадібно заковтнув повітря, але вже сил не мав, щоб дістатися берега.

Чиїсь лагідні руки потягли його до себе, допомогли вибратися з ванни.

— Що з тобою? — дивувалася кузинка. — Чому ти в одязі заліз у ванну?

— Я… Я шукав її… вона втопилася…

— Ця шелихвістка? — засміялася кузинка. — Та вона хутше сама кого хочеш втопить. Дануська, ану вилізай! Де ти сховалася?

Бумблякевич чекав, що ось зараз розступляться каламутні води і випірне з них дівчинка, але води не розступилися, а натомість відкрився кошик з білизною, і звідти вистрибнула голісінька збитошниця, заливаючись дзвінким сміхом. Погляд його знову впав на воду — була така ж жовта… Що б це могло бути?

— Ти що виробляєш? — сварилася кузинка. — Ти знаєш, як вуйця налякала? Він, бідний, весь намок. — Тут вона теж зиркнула на воду. — Гі-і-і! Ну, зараз ти в мене дістанеш! Це хто весь яєчний шампунь у воду вилляв?

І лясь по голій дупці, котра враз почервоніла і перетворилася на стигле яблуко, аж Бумблякевичу повні вуста слини набігло.

— Це не я-а-а, це вуйцьо-о-о… — ридала мала.

Відтоді маленькі дівчатка навідували його уяву постійно, і було йому зовсім однаково, — мають вони круглі сіднички чи такі, як дульки, є в них перса чи самі тільки пиптики. Головне, що то були маленькі цілочки — надзвичайно сексові й покірливі, допитливі й спокусливі… Що не запропонуй — на все згідні. Лише в кінці мусиш дати їм чоколядку[8], або мандаринку, або книжечку з малюнками… Але коли появилася Мальва, всі невільниці до решти поперебивали одна одну. Приходила спочатку вона лише в тих неіснуючих зустрічах і розмовах, які він фантазував для мами, але згодом, одного вечора, сталася подія, яка все змінила. Бумблякевич ковзнув рукою, під ковдру і спробував викликати з уяви одну маленьку дівчинку, що мешкала неподалік… Він запропонував їй піти на дах, щоб побачити зорю, яка називалася Мальва Ланда…

— Мальва Ланда? — прошепотіла та і охоче пішла за ним.

А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо:

— Ось, бачиш? Оця зоря — це і є Мальва Ланда.

— Ух, ти! — сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки[9], і вуста його припадають до кругленької дупульки.

— Мальва Ланда! — проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами…

Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко…

— Боже! — скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка перетворилася на королівну і стала на комині.

Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.

— Тепер ти мій! — сказала владно Мальва і змусила Бумблякевича належати тільки їй…

Мальва взяла його за руку і полетіли вони кудись понад будівлями, в синє літепло ночі…

3

Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кін і виставок.

— Вона ще тебе не запрошувала до себе? — допитувалася щоразу в сина.

— Ні…

— Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись їй увірветься терпець, і покине тебе…

— Та якось не випадало… ні з того і ні з сього…

— Послухай мене… Я щось у тім житті знаю… Тепер літо… тепло… запроси її на річку… на безлюддя… Розумієш, що кажу?

Бумблякевич почервонів.

— Там уже мусиш довершити справу… Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином… Це навіть добре… вип'єте трохи… відразу осмілієш… Скажи: вип'ємо на брудершафт… Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово… Вип'єте на брудершафт… А після того мусите поцілюватися… А вже як ся поцілюєте, сам знаєш…

Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою[10]. А все ці книжки… Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого… Нічого навіть згадати… Нудьга позаду, нудьга попереду…

— Зробиш так, як кажу?

Кивнув… Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше, коли вже заведе Мальву на річку.

День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у мріях і вперто не хоче з'явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня.

Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці — під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе.

— Ти не міг її вистежити?.. — не могла цього збагнути мама, і вже поривалася вистежувати її на своїх хворих спухлих ногах.

4

…Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила:

— Ну, з Богом…

Бодай би шляк трафив[11] цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?

Вернувся до хати за якусь годину.

— Що таке? — сполошилася мама. — Не прийшла?

— Ні, прийшла, але… але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні…

— До лікарні… — прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. — Як то — до лікарні? Що з нею?

— Щось в неї знайшли…

— Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!

Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.

— Скажи… скажи мені правду… вона покинула тебе?

Не покинула… але, може, збрехала, щоб кинути?..

Завагався, чи не погодитися з цією версією, але уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму…

— Ні-ні, вона лягає на операцію… Я буду її провідувати…

— Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?

А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.

— У неї нефрит… відмовляють нирки…

— Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?

Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?

— Чого мала пити? Могла перестудитися.

— Ну так… але… А що кажуть лікарі?

— Кажуть, що треба різати…

— їм би різати… Коли вона лягає?

— Нині по обіді… А операція за кілька днів… Може, навіть у п'ятницю…

— Коли підеш провідати?

— Завтра.

— Добре… Бідна дитина… Що там її батьки мусять пережити…

Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит — нема що й казати — зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах[12], і з'явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив'язаний із псячої куделі.

— Файно, але де взяти тої куделі? — зажурилася мама.

— Знаю де, — відповіла сусідка. — Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в'язати пояс.

5

У п'ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.

У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте вона не спала.

— Я вже скінчила в'язати… Занесеш завтра Мальві… Ну, як вона? Як операція?

— Ніби добре все…

— Ти її бачив?

— Після операції не бачив… Не дозволили.

— А батьків… батьків її бачив?

— Ні… — але враз виправився: — Тобто так… Але не признавався до них…

— Умгу… Чого ж ти так?

У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.

— Подивіться… чисто собача вовна… помагає на гостець, на нирки…

Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував…

— І що ви за тото хочете?

Уже те, що він не вимовив «пояс», а вжив зневажливе «тото», свідчило, що річ його зацікавила, і він ковтнув гачка, але йшлося тепер лише про те, аби збити ціну.

— Чупринку. Празьке видання. І…

— І? — вирячив очі Магула.

— І двотомник Трохима Зіньківського.

— Ого! — Магула захлинувся повітрям і замахав руками. — Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А ви хочете за тото…

Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки… Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші… Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати…»

— І дали йому гроші? — спитала мама.

— Так, дали… І він взяв… То було ввечері… А вночі вона вмерла…

— Боже… Боже… Боже… — шепотіла мама.

На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки… Хто знав, що мама так перейметься?

6

Бумблякевич перегорнув сторінку…

7

— Я мушу піти до неї на похорон, — вперлася мама. — Я мушу піти… Вона мені як рідна…

Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.

— Мамо… подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?

— Та же ти не зовсім чужий, сину…

— Чужий… Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.

— Тоді ми станемо збоку… Ми будемо стояти збоку і спостерігати… Але я мушу там бути… Адже ти підеш?

— Я піду… але… так само збоку…

— В котрій годині ховають?

— Я ще не знаю…

— А де? О, Господи! Де?

— На Личакові.

— Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі… Як мені шкода, що ти на ній не вженився… Був би-сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.

— Що ви таке говорите?

— Ну-ну, я кажу як мама…

На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціяльно їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий — зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа — теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для тьоті Раї, бо тьотя Рая теж не єрунда ходяча, а ветеран партії.

Бумблякевич привіз маму на таксі якраз вчасно. Процесія входила до цвинтарної брами.

— Боже! — поблідла мама. — То вона комуністка?

Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою.

Цього Бумблякевич не врахував.

Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові «комуніст» — най би вони вже виздихали.

Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала:

— Я б не пережила, якби ти на ній вженився. Хіба б знала напевне, що вона скоро вмре. Але хто то може знати?

— Тепер ти розумієш, що не міг я з нею женитися. Я знав, що ти будеш тяжко переживати.

— Ти в мене дуже добрий, синочку. А я така погана. Я весь час тебе шпирала — женись, женись…

Мама подивилася на прибитого горем каґебіста і сказала:

— Правду кажучи, й вони люди… Земля їй пухом…

— Тато в неї великий начальник в КҐБ, — кинув остаточний козир Бумблякевич, щоб уже мама ніколи-ніколи не нудила його за ту Мальву.

— Свят-свят-свят, — перехрестилася мама. — Хтозна, може, це той, що твого тата арештував.

Мама померла за який місяць після того, і Бумблякевич не міг позбутися відчуття, що своїми вигадками про Мальву тільки прискорив її кінець.

8

За труною йшло лише кілька сусідів та маминих знайомих. Усіх їх Бумблякевич запросив на поминки, хоч вони й віднікувалися, розуміючи, як то не просто старому парубкові приготувати вгощення. Але були мило здивовані, коли побачили цілком пристойно накритий стіл, за яким порядкувала Славця. Для господаря це теж була неабияка несподіванка, як можна було так швидко скомбінувати щось на стіл. Коли всі розійшлися, Славця позмивала начиння, поскладала і поприбирала. Пізно ввечері вона сіла біля Бумблякевича на канапі і поклала йому голівку на плече. Все, що залишалося зробити Бумблякевичу, це пригорнути її, а далі усе б відбувалося уже автоматично. Але в тому-то й справа, що рука ніяк не слухалася і не піднімалася, щоб пригорнути панну, рука налилася свинцем, а в голові застукотіли молоточки. Які молоточки? Невже ті самі молоточки, що забивали труну? Зі стіни дивилася осудливо на свого сина матінка, оправлена в стару позолочену раму. Вловивши її суворий погляд, Бумблякевич відчув, що не тільки рука, але й геть усе тіло наливається свинцем, і коли вже не годен був витримати цього тягаря, то відсунувся. Славця здивовано подивилася на невдячного тюхтія, потім перевела погляд на фото покійної і зрозуміла, що краще йти спати додому.

Мама померла, але дух її продовжував жити у кожному куточку, у кожній речі, і не тільки дух, але й запах, і голос, і шурхіт пантофель, і ледь вловимий брязкіт посуду. Все це невмолимо переслідувало Бумблякевича, стежило за ним сотнями очей і підслуховувало сотнями вух. Відтепер щоразу, як тільки Славця кликала його щось помогти, і він уже рушав, було, до дверей, мамин погляд пропікав йому спину, мамині пальці крутили йому вуха, а мамин шепіт паралізував його рухи — і він зупинявся, гукаючи через зачинені двері, що: а) ошпарив руку, б) болить голова, в) пішла з носа кров, г) піднявся тиск, д) скрутило живіт — і так до кінця алфавіту. У перший же день, коли він зняв зі стіни її фото і сховав у шафу, тарілка вислизнула йому з рук в умивальці, розкололася і розтяла великий палець на згині. Кров юшила, як скажена. При другій спробі прибрати фото прорвало руру[13] водотягу, і він збавив цілий день із майстрами.

Щойно після того, як минув сороковий день, Бумблякевич зі Славцею перетрусили мамині речі. Різноманітного шмаття назбиралося чотири великих в'юки. Це крім тих лахів, які Славця своїм хазяйським оком призначила на почесну роль стирок.

— Ти хочеш це все викинути? — здивувалася Славця, розводячи руки над чотирма вузлами. — Це не практично.

— А як буде практично?

— Здати шматтяреві і отримати навзамін бляшані накривки для слоїків.

І вона таки змусила його відтарабанити те все до шматтяра. Додому Бумблякевич приніс цілу купу покришок, і коли висипав їх на стіл, то раптом спало йому на думку, що покришки — це усе, що залишилося від його мами. Мама перетворилася на металеві покришки, і тепер вона буде жити у кожному слоїку, закрученому на зиму — в помідорах і огірках, у баклажанах і перцях, у шпарагівці і каляфйорах, у сливах і грушах. І він відчув, що ніколи не зможе відкрити такого слоїка.

Серед маминих речей знайшлося дещо таке, що могло зацікавити Магулу, і Бумблякевич небавом подався до нього й висипав весь той нехитрий скарб на стіл. Були там порцелянові янголята, срібні кавові ложечки, стара гасова лямпа, австріяцьке залізко та ще різні дрібниці, якими користувалася його мама. Тепер він міг виміняти відразу зо два десятки цікавих книг, але замість того, щоб відразу вивалити все, що є на обмін, Магула витягав по одній книжечці з обов'язковим таємничим прицмокуванням і прихвалюванням так, наче б мав видобути на світ не знати який раритет. І таки видобув.

— Ану вгадайте, хто це писав?

— Це якась довоєнна поетеса, — сказав Бумблякевич. — І то галицька, бо в Союзі так не можна було написати.

— Скажу вам, що маєте неабиякий нюх. Це і справді галицька поетеса. На жаль, тепер її ім'я нікому нічого не скаже.

Він простяг книжечку, і коли Бумблякевич побачив обкладинку, то мало не скрикнув, серце забилося, наче шалене, і тихий, але дзвінкий голосок раптом ковзнув повз вухо: «Перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем…»

— Що з вами? — спитав Магула.

— Та ні, нічого…

Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореагувати на це, як на випадковий збіг обставин, міг хіба хтось із куди меншим запасом фантазії. Бумблякевич сидів ошелешений і наче громом уражений…

— Це дивна поетеса… — сказав Магула. — Я ще молодим пробував її відшукати… Але намарне… Я був просто закоханий у її вірші…

9

Бумблякевич розчинив вікно — у вечірньому, застиглому на драглі небі світилося обличчя Мальви, таке, як і на фото, але вже не чорно-біле, а кольорове… її вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи чи то молитву, чи то вірша…

Так, тепер я ніколи не позбудуся її, вона завше світитиме в небі. Але чому всі мої думки заполонила Мальва? І раптом сяйнуло — може, чекає на нього, щоб відшукав її і визволив із забуття… Тільки чому саме його?

— Спробуйте розвідати щось про неї, — сказав тоді Магула. — Я вам цю книжечку дам… Але дуже вас прошу — знайдіть її сліди… Не може бути, що вона десь щезла…

— Вона не могла емігрувати?

— Бачите, якби емігрувала, то обов'язково би випірнула десь на Заході… Але я ніде не зустрічав жодної публікації під таким ім'ям… Ніде…

— Бувало, що письменники друкувалися там під прибраними іменами, побоюючись розправи агентів КҐБ.

— Так, я знаю. Але чи може це стосуватися Мальви? Вона поет, а не публіцист. У її віршах нема нічого, що мало б привернути увагу агентів.

— Якщо книжечка видана в 1938 році, а на світлині молоденька дівчинка шістнадцяти-вісімнадцяти літ, то зараз вона мусить мати понад сімдесят… Якщо тільки не вмерла.

— Ні, вона ще жива.

— Жива? Звідки вам про те відомо?

— Достеменно я не знаю… Але є така одна пані Мокрицька… Котра теж щось пописувала в тридцятих… Мальва жива…

— Чому ж ви не розвідали в неї більше?

— Бо не хотіла більше нічого вповісти.

— Добре, а де шукати ту Мокрицьку?

— На Кривчицях. Ось маєте адресу. Вона жиє там сама зі сліпою сестрою… Може, якраз вам щось удасться.

10

Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра.

Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об'явилася худенька згорблена бабуся.

— Чи ви будете пані Мокрицька?

— Так.

— Я від пана Магули.

— Ну? — зовсім непривітно відказала бабуся.

— Хотів би перемовитися з вами…

— А що я маю до говорення?

— Ви, може, ні… але я маю…

Вже не чекав запрошення, ступив на подвір'я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.

— Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?

— Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою…

— От старе порохно!

— А я дуже нею цікавлюся… Хочу щось написати…

— Про кого? Про Мальву?

— Вона була дуже гарна поетеса.

— Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!

— Як буду писати про неї, то напишу і про вас. Обличчя старої ледь-ледь потепліло.

— А що ви про мене знаєте?

— Я читав ваші статті в «Жіночій долі»… Ну, і казки в «Дзвінку».

Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.

— Ви справді читали?

— Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати…

— Але вас більше цікавить Мальва?

— Бо вона зникла безслідно.

— Не так вже і безслідно.

— Ви знаєте, де вона тепер?

— Ні…

— То звідки вам відомо, що вона жива?

— Хіба я вам казала, що вона жива?

Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.

— Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.

— То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива…

— Ви з нею зустрічалися?

— Як вам сказати… То було зовсім випадково… Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…

— Та вже коли почали…

— Я зустріла її на смітнику… За винниківським базаром… Вона там порпалася в смітті… Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка…

Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь…

— Ви були впевнені, що то вона?

— Я побачила її… Підійшла до неї і сказала: Мальва… Вона так здригнулася… Мальва Ланда — це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше…

— Як?

— Уже не пам'ятаю.

Та видно було, що обманює. Пам'ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.

— А що було далі?

— Далі… Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана… Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.

— Ви розмовляли?

— Де там… втікла від мене… Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.

— Чому вона так зробила, як ви гадаєте?

— Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася… Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.

— Чого саме вона боялася?

— Її в сорок четвертому хтіли арештувати… Якраз знаходилася в друці її друга книжечка… А тут до Львова прийшли совіти…

— Друга книжечка? — аж затремтів Бумблякевич.

— Так… Що тут дивного? Писала вона мало, але писала… Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів… Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти… З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва емігрувала…

— Хто — ми?

— Ми — це ті літератори, котрі лишилися… Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні…

— Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…

— Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.

— А звідки знали ви?

— Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.

— Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?

— А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар'ювала потихеньку… Все життя ховатися…

— В мене таке враження, що ви її недолюблюєте…

— Ну, ми не були з нею аж такими колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга — два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…

— Вашим?

Бумблякевич витер спітніле чоло. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову…

— Так, моїм… Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім'я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу — Мальва Ланда… Що б ви на мому місці після того зробили?

— Не знаю… Вона справді вчинила не по-товариськи.

— Скажіть ліпше по-свинському… О-о, то була фест[14] кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути… Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?.. — вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: — Але я дістала сатисфакцію…

І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, наче б перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.

— Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?

Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:

— Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.

— Як то? Вона ж була знищена!

— Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.

— А звідки про це дізналася Мальва?

— Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.

— І ви повернули їй?

— По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? — І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. — Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе — вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди — правуйся!.. Але з ким мала би правуватися? Так і минулося… А я тільки-но так сказала їй… Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?

Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:

— А де тепер та друга книжечка?

І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:

— Є в мене. — Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: — Мені вже не потрібна. Як хочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї.

— Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?

— Знаєте… перед війною вона мешкала з батьками… Але в тридцять дев'ятому батьків вивезли, хату забрали… Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися.

Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві…

— Де саме?

— На Замарстинові[15]. Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю…

11

Перша збірка віршів Мальви Ланди називалася «Наприклад — я» (Львів, «Смолоскип», 1938, 36 стор.), а друга — «Нелегальне сонце» (Краків-Львів, «Українське видавництво», 1944, 48 стор.). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи, першу збірку в часопису «Назустріч», дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність «поезій політично заанґажованих», а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси «може, й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може, місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчости Мальви Ланди дзвенить душа музичної, не зрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету — у серце людини, що мусить жити».

Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність «політичної заанґажованости» дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок «Осені»:

Зате з'явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.

12

Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, яка взяла його за руку й повела лугом, — Мальва Ланда.

Вони бігли… І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки… Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе…

Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг…

13

…Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо виводило за межі сну, до сухої скоцюрбленої вулички на Замарстинові, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого… Вело його сонливим полуднем, гарячою яєчнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись від спеки, занурились у себе, мов равлики, і прикипіли до місця, під — яким, може, скарби лежать, а, може, тіла задушених школярок, яких заманив сюди Мілько Щурик — легендарний задушувач панянок, слава і пиха маленької вулиці, яка за сотні літ не породила жодної путньої людини, іно того нещасного Мілька, що навіть не мав ніг, а совгався на плиткому візочку, підпираючись загрубілими й чорними, як шуфлі[16], руками, зате знаходив цілий лантух примовок, щоб збаламутити дівчину, обіцяючи показати щось незвичайне — янгола в бутлі, що саме заліз красти малиновий сироп і, бідака, втопився; стопу Богородиці в саду під вишнею; перо птаха Алоеля, що заплутався у розвішеній на шнурах білизні; книгу Білої Магії, що аж кипіла штудерними[17] приписами на всі випадки життя, а особливо на те, як причарувати серце Жерара Філіпа — і ще багато-багато різноманітної всячини, від якої аж голова Мількова пухла, а серця школярок спалахували, а очки мерехтіли цікавістю і нетерпінням, і летіли вони, як нетлі на полум'я, тільки що полум'ям тим був не витязь на білому коні, а безногий Мілько.

Вуличка була випріла й мертва. Літо піднялося в небо, лишивши Бумблякевича на самоті. Кого мав спитатися про Мальву? Зліва і справа мружили вікна до сонця самі приватні будівлі, отже, сподіватися, що в якійсь із їхніх пивниць могла мешкати поетеса, було б смішно. Але пройшовши ще сотню-другу кроків, побачив триповерховий будинок у саду. Нарівні із землею виднілися вікна, заволочені чимось темним. У віршах Мальви згадувався сад, що виднівся у вікнах, але не було там мови про гілки, а тільки про стовбури…

Але ж так і є — ось старезний крислатий горіх, а ось яблуні… Бумблякевич тривожно роззирнувся, але ніде не побачив живої душі. А проте не міг позбутися відчуття, що хтось за ним стежив, притому дуже уважно. Що ж, цей будинок цілком пасував до Мальвиного, люди, які тут живуть, могли її пам'ятати…

Зайшов на подвір'я і почув крізь свої кроки, крізь скрегіт жорстви ще чийсь приглушений шепіт, мов колихання вітру, але вітру не було. Натиснув дзвінок і чекав терпляче з хвилину. Ніде нікого. Обійшов будинок із боків, але іншого входу не знайшов.

Знову повернувся на вулицю. Очі, що слідкували за ним, знаходилися в будинку навпроти. У розчиненому вікні стирчала вся в папільотках[18] голова рудої жінки пенсійного віку. Густо напацьканими, товстими, як гусениці, вустами проплямкала:

— Прошу пана, когось шукаєте? Певне Мартинюків? Але вони поїхали на море. Але чого я подумала за Мартинюків? Та пан, запевно, шукає не Мартинюків, а Цегельських. Правда? Певне-сьте, прийшли на шлюбне оголошення. Бо панна Цегельська фурт[19] ся хоче віддати[20], а нема за кого, то й дала то оголошення. Тільки мушу вас засмутити, бо вона зовсім не «тридцятилітня дівчина приємної зовнішности й спокійної вдачі», а сорокалітня мавпа з таким язиком, як у старої Мандючки, котра живе в сутерині[21]. Ліпше відразу, прошу вас ґречно, фулюйте[22] звідси і не куди, як на сусідню вулицю, бо там під числом шестим жиє така марципанна[23], таке янголятко, такий слічньоток[24], таке пуп'янко, така Божа роса, що будете мі ще на цвинтар квіти носили, гди я помру, за то, жи вас так висватала, бо нині, самі знаєте, панну з доброї родини знайти так само нелегко, як добрий друшляк… Але гов! Пан без букета? Йдете ся сватати, а не вбрали-сьте темного гарнітура і білої сорочки під краваткою? А мешти[25] такой не напуцовані! Нє-е, нині вам ліпше під число шесте не вибиратися, бо там жиють такі господарі, що перше на мешти дивляться, а потім лише на писок…

— E-e… — почав було Молякевич.

— Ага, то ви не до Мартинюків і не до Цегельських, іно до тих файталапів-східняків[26], шо ту ся вселили, як Лопушанського вивезли. Знаю-знаю… Ніц мі не треба казати, то не є ваша родина, бо я галіціяку зразу бачу. Скажу вам потаємки, жи ми ту на вулиці самі свої і ніяких східняків не мусимо терпіти. Бо то, видите, як Різдво, як Паска, то ми ся вифрантимо[27] на глянц[28], а воно ті ходе як в пйонтки, так в свйонтки[29], ані куті, ані паски не їсть, бо йому не вільно. Ми звикли по-людськи: «Прошу пана, добродію», — а воно до мене: Гафія Степанівна! Та я тобі така Гафія Степанівна, як ти мені генерал де Ґоль!.. Аж ту хлюсь — незалежна Україна! Воно зара до мене: «Прошу, пані Гущакова, чи не могли б ви мені підповісти перепис паски, бо нам вже вільно?» Як ся вам тото подобає? То треба було аж незалежність проголосити, жиби воно до мене «пані» сказало? Ну, дяка й за те… Але мене лиш їдно цікавит — якби Союз не розпався, то воно, бідака, так паски й не спробувало би?

— Перепрошую, але… — знову спробував Бумблякевич.

— А-а, вже вгадала! Ви не до тих і не до тих, а ви з елєктровні і прийшли лічильники справдити, нє? Бо скажу вам як стій, то вони мають їден лічильник на всю хату і жеруться за него, як дурні за ґальошу. Цілком можливо, жи хтось із них махлює. Штрик лише в тому, хто? Але при моїй чутливій допомозі пан розв'яже тото завдання, як шнурівку на черевику… Ну, тепер слухаю пана.

— Якщо ви не будете мене перебивати хоча би півхвилини, то я спробую вам пояснити, кого шукаю…

— Або я вас перебила? Та най мені кертиця[30] вазонки порицькає[31], як я вас перебила!

— Ну, добре… Бачите, я є історик… Мене цікавлять люди, які мешкали тут перед війною…

— А-а! То вам вельми пофортунило. Ви натрапили на справжній скарб. Я є тим скарбом. Маю голову в папільотках, але знаю напам'ять усі родини, які ту мешкали в перетині кільометра. Чи ви чули коли про пані Пацюркову? Ну — така в шляфроку[32], як хінська пава! Пані Пацюркова не знала і половини тих, що я знала, а прецінь мешкала тут ше за бабці Австрії.

— О, то мені й справді пофортунило. Але розкажіть мені про той будинок навпроти… Ви казали, що хтось там живе в сутерині.

— А-а, Мандюкова? Стара згрибіла[33] бабенція.

— Вона сама живе?

— Як палець сама. Але нашо вона вам ся здала!

— Чи в тій пивниці вона мешкала й перед війною? — спитав обережно Бумблякевич.

— Аякже! Тут ся народила. Тільки то вже пропаще створіння. З'їхала з даху безнадійно. Цілісінький день по сміттярках тілько швеньдь та швеньдь, іншої забави не має. Я вже їй кажу, пані Мандюкова, дайтесі на стримане[34], нашо вам стілько того дрантя? А вона іно головою хить-хить і бурмоче щось під ніс. Зате розвела котів — Матко моя Замарстинівська! — всеньку вулицю стероризувала! Так з котами і жиє, і спить, і їсть, і по смітниках мандрує. Нема на те рятунку. Сама лиш надія, що колись дасть дозаду і буде фертик[35]. Ми вже навіть пробували її в притулок спровадити, але де — не далася.

— А ким вона була раніше?.

— А ніким. Так ніде не робила ані їдного дня. Як була молода, то фуркала, як горобчик, за нею ту мало не в кареті приїжджали. За перших руських дістала якийсь папір, жи вона безнадійно хора і робити не може. Так з тим папірком і до нині. Ніби інвалід. А який вона інвалід? Здоровіша за мене. Як годна по деревах лазити, то який з неї інвалід?

— По деревах?

— Аякже! На ніч за котами своїми лазить, збирає за пазуху. А то, було, й на даху її бачили. Сяде на комині і щось там белькоче, а вони до неї — мурр! мурр! О-го-го! Маємо ту такі концерти, що часом і самому хочеться вити… А як на те пішло, звірюся вам, що маю підозру, жи то не просто собі стара вар'ятка, а таки чистої води чарівниця.

— Та йдіть!

— Ну! Кажу вам, як на сповіді. Ніхто вам того не скаже, а я скажу. Маю око, як цезорик[36].

— А де вона може бути зараз?

— А де — на сміттярці. Скарбів шукає.

14

…Після тієї розмови з Мокрицькою не міг уже позбутися дивного відчуття, що Мальва його чекає, виглядає і вірить, що він її відшукає.

ВЕЛИКА ЛЬВІВСЬКА СМІТТЯРКА

1

Дорога вивела його на запущену місцину, порослу глухим відлюдкуватим бур'яном, що міряв прибульця непривітним сизим поглядом і сторожко стовбурчив вуса. Межи каміння вилася туга неспокійна вика, виставивши на чатах сині квіточки, руді китиці мишію погойдувалися під лінивим подихом вітру, мов списи з бунчуками безмежного війська, що причаїлося до пори до часу і тільки чекає щасливої нагоди помірятися силою. Зелень міцно облапувала ноги, і Бумблякевич змушений був ступати, мов бузько, спотикаючись на камінні або на якомусь залізяччі, котре від довгого лежання спотворилося до невпізнання і аж кидалося люто, що хтось перешкодив його сумирному вростанню в землю. Ноги заплутувалися в безладно розкиданих сувоях дротів, зміїних клубках кабелів, тросів і металевих стружок, настільки заіржавілих, що навіть земля і трава довкола них вкрилися іржею. Бумблякевич намагався ті звої обходити, бо вже чув на ногах подряпини.

Що ближче підходив до смітника, то все густішали і густішали звалища брухту. Здавалося, що все те залізяччя тікало, розповзаючись на всі боки та шукаючи самоти і супокою в прохолодних нетрях бур'янів, щоб спокійно дійти небуття й розсипатися, щезнути безслідно.

Там, удалині, аж ген на обрії, пишно й урочисто височіло сміття, наче пасма гір, і Бумблякевичу навіть здалося, що він знаходиться не на львівських околицях, а десь у блаженній Індії, і то вдалині сяють вершини Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди, і навіть можна розрізнити його долоню, яка привітно благословляла мандрівця.

Залізяччя залягало в якомусь потаємному порядку, бо як тяглися дроти, кабелі й троси, то тільки вони, а вже далі починалася смуга перехідна — кінчалися дроти, починалися рури і батареї. Минувши цю, загалом зручну для мандрівки, смугу, Бумблякевич потрапив до царства кухарського начиння — діряві баняки і горнята, пропалені рондлі[37] і бляхи для тістечок, покручені виделки, ложки, хохлі[38], чорні розбиті пательні, луджені-перелуджені чайники, а то раптом ціле царство газових плиток, котрих захопили в полон трава і кущі ожини.

За якусь годину Бумблякевич блукав уже серед брухту всілякої машинерії — комбайнів, тракторів, сіялок, віялок, плугів, причепів… Усе це височіло, нагромаджене одне по однім, так густо, що далекі сміттярські гори щезли разом з обрієм, і Бумблякевич мусив добре вважати, щоб не зблудити.

Зненацька побачив довжелезну люфу[39], що цілилася йому просто в чоло. На якусь мить завмер і дивився в жерло, мов загіпнотизований удавом кролик. Тоді обережно ступив лівою ногою вбік і перехилився так, щоб люфа вже не була наставлена на нього. Полегшено ковтнув повітря. Але не встиг зробити й кроку, як пролунав оглушливий скрегіт, панцерник здригнувся і, важко крекнувши, наставив знову люфу в чоло Бумблякевича. Того вже було занадто. Бумблякевич підняв руки і роззирнувся — ніде не було ні душі. Високо над головою заходився від щастя жайвір, і Бумблякевичу подумалося: «Чому я не жайвір, чому не…».

Тут панцерник знову заскреготів, і на вежі відкрився люк, а з люка висунулася голова дядька з довжелезними чорними вусами, що стирчали в обидва боки, наче віхті соломи.

— Слава Україні! — гримнув дядько.

Бумблякевич здригнувся і ледве збагнув, що має відповісти. Нарешті видихнув:

— Героям слава!

— Ага! — втішився дядько. — То ви наш? Можете опустити руки. Називаюся Льольо Пуцик. Можете мені казати «пан офіцер».

— А я просто Бумблякевич. Хтів би-м пройти на смітник.

— Службово чи приватно?

Бумблякевич замислився, що можна відповісти на це, і вибрав перше:

— Радше службово.

— Ага, — похитав головою дядько. — А на кого, коли не секрет, служите?

— М-м… бачите… я є історик…

— Історики різні бувають.

Бумблякевич подумав, що це так на нього сонце діє, і, зірвавши лопуха, накрив ним лисину. Голові стало відразу легше, але думки все одно не висвітлилися і блукали в суцільному мороці.

— Шукаю одну особу.

Дядько уважно подивився на Бумблякевича, шморгнув носом і сказав:

— Не відповіли-сьте на моє питання.

— На котре саме? — намагався зберегти ґречний тон Бумблякевич.

— На кого ви працюєте?

— Як то на кого? В даній ситуації на себе самого.

— Це неможливо. В такий непевний час ніхто на себе не має права працювати. Можна працювати або на комуністів, або на москалів, або їм на шкоду. На кого працюєте ви?

— Мого тата вони убили. То як би я міг на них працювати?

— О, це відповідь громадянина… Але не патріота… Шкода. А то б я вас відразу вписав до нашого реґіменту[40].

— Перепрошую, а чи можу я запитати, чим займаєтесь ви?

— Можете, — відказав дядько і пірнув до вежі, затраснувши люк.

Бумблякевичу не залишилося нічого іншого, як продовжити свою мандрівку. Коли він обминув панцерник, то почув, як знову заскреготів люк. Дядько висунув голову і прорік:

— Я готуюся до військових маневрів.

Бумблякевич здригнувся і наддав кроку. Тепер перебував серед покинутих гармат, панцерників, вагонів з повисаджуваними шибами, тягачів і всілякої іншої військової продукції. Всього того добра було стільки, що завиграшки можна було озброїти кілька великих армій. Стояли навіть літаки і кільканадцять крилатих ракет.

2

Вершини сміттярських гір сідлали надуті ворони і галки, а наближення чужинця викликало в них тривогу і непевність — одні вже били крилами на сполох, інші розгублено каркали, злітали в повітря і, зробивши коло, знову сідали неподалік, втягнувши голову, мовби соромлячись своєї паніки.

Бумблякевич пройшовся вздовж гір, шукаючи стежки, і нарешті побачив вузеньку вуличку, щось на зразок входу до велетенського лябіринту.

Чи проникала коли-небудь жива душа до цього смердючого пекла? Сміття здіймалося високими мурами, випаровуючи в сонячну просторінь п'янливі запахи гнилизни і трухлявини, запаморочливі аромати скислої ярини[41] і збродженого хліба, солодку нудь скелетів корів і коней, вивезених сюди на поталу виголоднілого вороння. Волого дихав папір, затримуючи в скоцюрблених жменьках краплі соків, якими спливала сміттярка, навіть завше таке спрагле сонце не випивало цієї червонавої каламуті й кривилося, ховаючи носа в прохолодну і свіжу вовну хмар.

Тиша тут остовпіла, здавалось, навіки, бо каркання, що деколи розпачливо билось об неї, зовсім не розхитувало спокою, а хутше вирізьблювало його.

Бумблякевич ступив до тої вулички межи двох пасем гір, відразу ж занурившись у густі випари, пірнаючи мештами в м'якість гнилі, що пружинила попід кожним кроком. Тут панувала така задуха, що мусив розщепнути сорочку, а за якийсь час і взагалі її скинути, відчуваючи тепер голим тілом, як пашить цей потойбічний світ, як обіймають, обмацують його голодні флюїди, проникаючи в пори, в кожну зморшку, в кожен закапелок його настороженого тіла. Де-не-де навіть курився димок, виказуючи місце, де проходять таємні хімічні процеси розкладу, клекоче заклята алхімія нутрощів, випродуковуючи разом із нечуваними ще елементами невидимі оку гази. Так і баглося розпорпати, розкопати цю збиту в одне ціле, в один хворобливий організм фосфоризуючу тхлань, добутися до самого серця і мозку і збадати їхнє єство.

Та не дано се було нікому, бо нема нічого могутнішого за сміття і нічого величнішого. Гори його проорані дивовижними візерунками, наче храми Індії, на мурах його можна побачити усміхнені лики святих, сплетені їхні тіла, казкові сади, в яких не гуляв і сам Будда, розхвильовані озера з кораловими кораблями. А ось лиш погляньте — мчать на конях мисливці, а перед ними сполохані олені… майорять прапори і коругви — військо спинається на узгір'я… діви прекрасні купаються в озері, ось їхня одіж розкішна, ось їхні сандалії і стрічки, намиста, браслети, ковтки і перстені… а тут уже потужна техніка космічних армій — готові до старту крилаті ракети, літаючі панцерники і всюдиходи, а головне — усе військо в блискучих латах, що дзвенять на вітрі і зблискують на сонці, немов діаманти… Нехай сховаються руїни Вавилону, Пантікапею і Картагіни, хай засоромляться фрески Могенджо Даро, візерунки Теночтітлана і Мехіко… Ніщо не зрівняється з архітектурою і мозаїкою сміттярки, кожну деталь якої виношували невидимі мислителі і мистці… Немає нічого фантастичнішого за її так ніколи й не пізнаний світ, суті якого осягнути не стане ні сил, ні волі… Але втрутитися в його обриси, поміняти місцями якісь деталі чи присипати одну чудесну фреску іншою, а на її місці виліпити нову — все це, звичайно, підвладне нашим бажанням, і ми це охоче робимо, але якою ж поверхневою видається ця наша праця в порівнянні з тим, що творять таємничі алхіміки й маги в глибинах сміттярки! Жодного з них не достереже наше пильне око, як трудяться вони, виоздоблюють черговий шедевр, якому судилося весь час мінитися від незбагненних процесів, розмокати і пріти, зсихатися і кришитись. Та не тільки розкішним видовищем зачакловує нас сміттярка, міняючи уберію свою, мов циганка примхлива. Вона ще й вуха наші солодить музикою і співом, але щоб чути їх, мусите проникнути в саме царство сміття, опинившись у лябіринті і, розімлівши від сонця, випарів і запахів, прислухатися…

І тоді долине до вас і ніжний шелест паперу, і тонке гудіння пляшок, пляшечок, слоїків і пробірок… і дзенькіт колотого скла, і дзвін бляшаний та латунний, і гучний галас целофану, який вривається в особливо патетичних місцях героїчної смітникофонії… А далі — далі лагідне і заспокійливе хрумтіння фольги, і тоді вже ви розслаблюєтесь, готові вкластися спати, запорпавшись у перські килими і павичеві пера, впасти у цю вибуялу розкіш арабського Сходу і, сьорбаючи носом легкий і довірливий опій сміттярки, що його тільки для вас, для вас єдиного випродукувала компанія кунштовних[42] майстрів, заснути навіки і снити замками, походами і бенкетами… Але не дасть вам в останній мент заснути несподівана какофонія сміття, що сипонуло, розпорпане воронами, на заіржавіле листя жерсті…

А хочете почути райський спів? Прикладіть вухо до бляшаного пуделочка і прислухайтесь. Якщо вам сприятиме погода і вітер не надто шугатиме межи стінами лябіринту, то, цілком можливо, долине до вас цей спів, який належить чудесним русалкам, що купаються в морі сміття, але готові щомиті заманити вас у свої строкаті хвилі, пурпурові глибини, приголубити і вколисати…

Гон-конґ… — так проказує старезний дзиґар, схожий хутше на невеличку домовину… Ви наступили на нього, і він ожив: гон-конґ — попереджає вас дзиґар. І це означає, що потрапили ви в Чайна-тавн сміттярки, в її китайський квартал… Усе тут аж мерехтить від безлічі червоних, зелених, жовтих і блакитних жарівок, прапорців, стрічок і барвистих гірлянд… Усе тут виставлено на продаж, розсипано по ятках, розвішано на шнурах так, щоб ані найменша дрібниця не обминула вашої уваги, а з купи лахів, із лискучих везувіїв рижу й салати раз по раз вигулькує голова запобігливо усміхненого китайця й ласкаво припрошує: «А спробуйте, пане, цеї пахнючої страви… Називається вона гао-мей-цунь, або теньк-бреньк, або ще простіше, дзень-дзелень… Дуже смачно… А ось, ось ця кошлата зелень — це рослина доу-дон-гао, росте вона на дні Китайського моря… Або ця смаженя, ми її називаємо цінь-лінь, не дивіться, що подаємо її в бляшанці „Минтай в солнечном масле“, просто нас знову підвели ваші постачальники… такі вже вони необов'язкові, такі вже нехлюї, вивалюють товар як прийдеться, впереміш — якийсь жах…» А вже інший ось просовує руку крізь картопляну шкарлупу, ловить вас за штанину: «Хвилинку уваги! Чи їли ви китайську страву з картопляних лушпайок? Не їли? О, то ви втратили півжиття! Лян-те-чуан зветься ця страва… Як вона гарно звучить, так вона і смакує…»

А ось старий китаєць смалить анашу, обкурює димом усе довкіл себе, і вам треба якнайспритніше проскочити повз нього, щоб не запаморочитися і не зомліти, впавши грудьми на простелені шовки… Китайці так само пробують вас ошелешити своєю музикою, але їхня музика — це тенькання дощових краплин по шибі, це лускання бруньок на вишні, це танець сніжинок і сонця, плюскіт вина у порцеляновій філіжанці, гра кістяного гребеня на густих струнах волосся, тріпотіння розписаного віяла і ледь уловиме розлучання вуст після поцілунку… Китайська музика — це божевілля і захват, таке враження, що всі музиканти достатньо наркотизовані і в їхніх грудях, як і в грудях сміттярки, бродить опій і спирт…

Тепер ви переставляєте ноги дуже обережно, щоб тільки не настоптати когось із музикантів, щоб не перевернути плечем якоїсь ятки з товарами і не розсипати заморського добра…

А тим часом дурман конопель і маку затьмарює вам свідомість настільки, що ви ловите якусь каністру, підносите її до носа і жадібно вдихаєте запах бензину, який остаточно витвережує і дає змогу рухатись далі…

Але куди йти? Безконечні ходи й переходи, вулички і провулки, які час від часу ще й пересипаються з купи на купу, загрожуючи і вас у якийсь момент затопити з головою, втягують у себе, засмоктують і, здавалося нізащо не відпустять…

З

Раптом Бумблякевич почув тихе мугикання і плямкання. Пішов на ті звуки і в тихім сліпім провулку побачив напнуту на високих жердинах церату, а під нею якогось чоловіка, що саме обідав. Поруч стояв старий дубовий стіл з чорним масивним телефоном і цілою горою папок, біля стола височів облуплений сейф. Зі всього було видно, що цей чоловік живе тут не перший день і, либонь навіть не збирається покидати облюбованої місцини.

— Смачного, — сказав Бумблякевич.

— Дякую… — проплямкав чоловік і, прискалившись, спитав: — Ви когось шукаєте чи просто собі прогулюєтесь?

Бумблякевич спочатку хотів було навпросто спитати чоловіка про стару бабу з котами, але вирішив не квапитися.

— Прогулююсь.

— Ну-ну… Уже не один тут прогулювався, та й навіки й оселився на цій сміттярці.

— Де? Отут?

— Аякже… Тут вам такий лябіринт, що ніде в світі ліпшого не знайдете. Маємо вже цілий цвинтар, де поховані блукальці.

— А ви що, теж заблукали?

— Я? Ні. Я тут живу. Тут моя хата, господарка і таке інше. Навіть телевізор маю.

Чоловік показав на старезне облуплене пудло з цілим проте, екраном. Від пудла тягнувся кабель і спинався на тичці, на вершечку якої примоцовано іржавий саксофон.

— Мій винахід, — сказав чоловік. — Антена на Поль.

— І працює? — поцікавився Бумблякевич.

— Як звір, — похвалив чоловік, набиваючи рота таким кислим вінегретом, що запах аж до Бумблякевича долинув.

— А де ви харчі берете?

— Та тут, на сміттярці. Щодня завозять. Піклується держава про нас. А коли й не завезуть свіжого сміття, то теж не біда, полюємо на птиць. Їх тут, слава Богу, на всіх вистачає.

— І багато вас тут таких?

— Хто його зна… Обліку населення ніхто ще не вів.

— А як же ви даєте собі раду в цьому лябіринті?

— Ну, я старожил. Я, вважайте, живу тут від самих початків сміттярки, на моїх очах зводилися ці висотні мури. Я знаю сміттярку як свої штири пальці. Знаєте, чому штири? Бо п'ятого мені щур відгриз! Але то байка. Він скінчив ще гірше — пішов на печеню, — га-га-га-га!..

— Чому ж ви тоді не вказали дороги тим, хто заблукав у лябіринті?

— А нащо? Ми тільки зацікавлені у зростанні нашого населення. Взагалі є така думка, що в майбутньому Велика Міська Сміттярка повинна злитися з Великими Сміттярками інших міст, унаслідок чого створиться грандіозний Мегаполіс, який, у свою чергу, посуне у всі сторони світу і з'єднається у Велику Світову Сміттярку. Сміття поглине міста й настане Сміттярчана Епоха, в якій до влади прийдуть самі сміттярі, шматтярі, вуглярі, гробарі, коминярі й гівнярі… А ви, прошу вас ґречно, часом не гівняр?

Бумблякевич подивися на свої заляпані штани і спитав:

— А виглядаю на такого?

— По правді, ні, бо маєте завелику, як для гівняра, голову. Взагалі-то та перспектива, котру я вам щойно змалював, мені не сильно подобається. Бо коли весь світ перетвориться на суцільну сміттярку, то щезнуть усі людські поривання, бажання, мрії… Усі вони стануть марницею, адже геть усе, про що лише помрієш, знаходиться під рукою. Досить лише попорпатися, і видобудеш плід свого бажання. Така голова, як у вас, може належати хіба якомусь пруфесорові.

— Я є історик за освітою.

— Перша кляса! Істориків нам якраз бракує. Мусите негайно сісти за написання історії нашої сміттярки. Я навіть беруся вас субсидувати. Я, знаєте, відомий у смітникових колах меценат. У нас тут є поетеса, котра написала Славень[43] Великої Сміттярки… І саме я виплатив їй нагороду в розмірі ста щурячих шкурок, з яких вона собі вшила розкішне хутро.

— Зачекайте, — перебив його Бумблякевич. — Чи не могли б ви сказати, як називається ваша поетеса?

— О, вона має чарівне ім'я: Мальва Ланда! Чи ви чули коли-небудь щось подібне?

Серце Бумблякевича забилося в шаленому ритмі, але він змовчав. Чоловік нарешті скінчив їсти і розлігся на зашмульганих килимах, мов який султан, підмостивши під плечі латану-перелатану подушку.

— Мальва Ланда! — повторив, смакуючи. — Найбільша поетеса всіх сміттярок, королева кошачих зграй, визначний дослідник і археолог. Скільки вона тут розкопок здійснила — слів нема описати. Епохальні відкриття! Куди там єгипетським муміям! У нас свої мумії такі, що ледь не говорять. А яких вона рідкісних комах і тварин відкрила тут! Ніде, в жодній енцикльопедії таких не знайдете… Наприклад, такий жарівляк… Живиться вийнятково спаленими жарівками[44]. Але не дай Боже згелемсати йому цілком добру жарівку — зараз спалахує і гине… Або от каракон. Дуже цікава істота. Жере самі корки. Як нажереться, то, ясна річ, добряче хмеліє і зачинає вар'ювати. Але так само має мінуси. Бо, часом, як то буває, запихають корок до пляшки, котрої пізніше ніде не здаси, і потрапляє вона на смітник. І ото цей бідолашний каракон залізає туди в надії поласувати корочком, а, з'ївши його, вже не годен вибратися назад…

Ну, ми тут природу бережемо і, коли натрафимо на таку пляшку, то, звичайно, його рятуємо. Але, крім того, я винайшов спеціяльний пристрій — для видобування корків з пляшки. Це звичайна шнурівка з петлею, але треба справжнього майстра, щоб нею користуватися… Ага, може, вас пригостити кавою?

З тими словами стягнув із чогось шмату, і з-під неї об'явилася порепана газова плита.

— У вас тут і газ є?

— Аякже. Там, у глибинах сміттярських гір, випродуковується першокласний газ. Досить лише запхати туди руру, і маєте вічний вогонь.

За мить і справді на плиті затанцював синій вогник і обійняв мацаками кавник.

— Буде кава по-сміттярському. Весь її секрет полягає в тому, що мусить бути запарена в кавнику, який пролежав на смітті не менше як десять літ. Такий припис. Тоді вона дістає неповторного присмаку. Та ви сідайте сюди, на цей бенгальський килим.

— Тут страшенна спека, — сказав Бумблякевич, умощуючись на лахмітті, яке й справді місцями нагадувало килим. — Як ви її витримуєте?

— А, вже звикли. Живеш, як на екваторі. Навіть узимку тут дуже тепло. Сніг затримується лише на верхів'ях гір, а внизу панує субтропічний клімат. Одного разу мені навіть виросли банани.

— Добре, але для телевізора потрібен струм…

— А у нас цього струму, як сміття. Тут же стільки тих батарей, акумуляторів, що досить лише запхати дріт і не те що телевізор, ціла фабрика запрацює… Ось навіть заморозника маю, бачите? Там у мене морожені птиця і риба.

Старий зняв кавника з плити і розлив каву по горнятах.

— Птиця — це галки і ворони? — поцікавився Бумблякевич.

— Не тільки. Бувають чайки, горобці, стрижі, круки і навіть папуги.

— Папуги?

— Ясне діло. Трапляється, що й папуг разом з клітками викинуть на смітник, от вони тут і починають розмножуватися. Минулого літа їх стільки тут розвелося, що я кожного вечора папужиною печенею смакував.

— А риба? Де ви берете рибу?

— Риби тут повно. Сама вивелася з ікри.

— Але де ж та риба живе?

— Та тут же — у смітті. Шукає вологі місцини і там собі плаває. У мене ось бачите скільки вудочок, ловлю її на бички.

— Пе-ре-про-шую? — розкрив рота Бумблякевич.

— Не знаєте, що таке бички? Недопалені цигарки. Але мусять бути обов'язково з жовтим фільтром. На білий не клює. Вона, ця риба, самими бичками й живиться… Ану, тепер спробуйте моєї кави, чи пили ви щось пахнючіше й пишніше?

Бумблякевич спочатку зиркнув у горнятко і, переконавшись, що там і справді рідина чоколядової барви, обережно відсьорбнув… Так, це була кава. Але складалося враження, наче, крім мелених зерен і цукру, туди сипнули ложечку розчинного заліза, а потім легенько побовтали іржавою арматурою.

— Ну — чи не пиха? — прицмокував старий і видихав гарячу пару в і без того парке повітря.

Під ногами Бумблякевича раптом щось закопошилося, зашурхотіло, і на поверхню викотився якийсь волохатий клубок.

— Не бійтеся, — сказав господар. — Це тільки-но клак.

Клаки народжуються з вичесаного волосся. Дуже лагідна істота. Як кошеня. Тільки би ластилося і ластилося. Ясна річ, поки воно мале. А коли клак виростає на великий клубок, тоді вже він стає небезпечним і може напасти на людину. Клак обмотує її волоссям, наче павук павутиною, і висмоктує так, що лишається самий тобі скелет, обтягнений сухою, як папірчик, шкірою… Тяжке видовище. Але ми і з тим даємо раду. Коли хтось зауважить такого великого клака, то зараз телефонує на постерунок, і звідтам приганяють мисливці. А як хто має при собі запальничку, то й сам раду дасть. Чирк-чирк — і клак спалахує в один мент.

Клубочок потерся Бумблякевичу до підошви і покотився далі.

— А чим живляться маленькі клаки?

— Висмоктують щурів, мишей, часом і пташок.

— У вас тут цілий зоопарк, — сказав Бумблякевич і непомітно вилляв каву позад себе.

— Що там зоопарк — заповідник. Справжня тобі Асканія.

— А які тут іще хижі звірі живуть, котрих варто остерігатися?

— Ну, найперше дротяного удава, який виводиться з ужитих телефонних дротів і кабелів. Ця тварюка складається з безлічі скручених в одне ціле різнобарвних тіл, що на вигляд нічим не відрізняються від звичайних дротів. Але досить на них наступити, і вас так замотає, закрутить, що й ворухнутися не зможете.

— І що — тоді смерть?

— Так, якщо не взяти себе в руки і не вдатися до єдиного і найефективнішого засобу, а саме: в ту хвилю, коли удав наблизить свою голову до вашого обличчя, починайте негайно передавати останні новини… Причому пашталакайте[45] будь-що, аби-но лиш це скидалося на вісті… Ну, наприклад: «Як нам передають з Об'єднаних Арабських Еміратів, шейх Джабер Аль-Мукаддім Шахраман аз-Заман Ісмаїл перейшов на квадратно-гніздовий спосіб запліднювання гарему, що викликало негайний протест ділових кіл Тель-Авіву…» І на ваших очах весь той жахливий удав починає опадати, розплітатися і сповзати з вас. Наостанок, щоб увінчати перемогу, можете ще повідомити погоду на вчора і будьте певні — тварюка здохла остаточно… Не знаю, які саме процеси відбуваються в його організмі, але, очевидно, останні новини стимулюють якісь смертоносні віруси, закладені в удава ще в пору його служби на телефонах, в теле- і радіомовленні. Та нема лиха без добра. Ми цих удавів прокладаємо по цілому лябіринті і маємо всю територію телефонізовану… Вся особливість тутешніх тварин полягає в тому, що вони походять із ужитих предметів. Наприклад, старі панчохи перетворюються на велетенських п'явок: ми називаємо їх п'янчохи. Але хіба дитина не дасть собі з ними ради. Куди небезпечнішими ще донедавна були поліетиленові мішечки. Ми ними настільки гидуємо, що навіть назви не вигадували. Ця наволоч, зібравшись у зграї, накидалася на чоловіка, обліплювала зі всіх боків так щільно, що бідолаха задихався і гинув. Тоді тії мішечки присмоктувалися вже насправжки і живилися по саму зав'язку… На щастя, зовсім недавно наш видатний хімік і академік доктор Леон Друшляк винайшов спеціяльну антену, яка приманює до себе ті кляті мішечки і плавить їх ультразвуком… До небезпечних тварюк належать ще зужиті унітази. Ці кляті сотворіння запорпуються на самій дорозі в сміття, і досить вам лише на нього наступити, як ваша нога провалюється, і треба неабияких зусиль, аби її вирятувати…

— Веселе у вас життя, — всміхнувся Бумблякевич.

— Вчуваю у вашому голосі сарказм. Але це даремно. Адже є у нас і привабливі тваринки. Ось погляньте — що ви бачите на тім горбикові?

— Це якийсь дуже великий метелик.

— Браво, браво! Тільки ж бо це не метелик, а майтелик. Походить він зі старих майток. Надзвичайно красива комаха. А який він у леті!

Старий шпурнув огірком, і майтелик спурхнув у повітря, граційно потріпуючи червоними крильцями в білий горошок.

Бумблякевич пригадав, що в нього були такі самі майтки, й коли вони порвалися, то мама почала ними мити підлогу. Хтозна, може й вони тут у своєму новому існуванні лопотять десь крилами, потрапивши врешті-решт на смітник.

— Зверніть увагу, — сказав старий. — Хоч майтелик і походить із ужитих майток, а виглядає зовсім як новий, ані разу не випраний. — О, видите! Під самим носом літають, мов щойно з голки, ще й з гумкою. Але слухайте сюди. Що ви собі вирішили? Чи беретеся за написання історії сміттярки?

— М-м… бачите… так просто з мосту… потрібні якісь архіви… першоджерела…

— За це не хвилюйтеся. Все є на місці. Потрібна тільки-но ваша згода.

То був, можливо, єдиний спосіб відшукати Мальву Ланду, і Бумблякевич погодився.

— Ну, й люкс, — втішився старий. — Я тут щось на зразок завідувача місцевих кадрів або біржі праці. Зараз поведу вас до нашого магістра пана Джавали. То є високомудрий чоловік, котрий вас забезпечить геть усім для написання історії. Але мушу вас наперід повідомити, що пан Джавала — переконаний націоналіст. Розумієте, що це таке?

— Чому ні?

— Бо досі це поняття було викривлене.

— Було. Але тепер під цим розуміють фанатичний патріотизм.

— О, власне! Фанатичний! Пан Джавала є такий патріот, що за волю України дасть себе покраяти на кавальчики. Чекає тільки слушної хвилини, аби вийти на відкриту арену.

Бумблякевич витер спітніле чоло, задумливо пожував сухими вустами й спитав:

— А скільки панові Джавалі років?

— Понад сімдесят.

— Коли мені буде понад сімдесят, я теж себе дам покраяти на дрібні кавальчики за Україну.

Старий, почувши теє, ляснув себе долонями по колінах і залився голосним сміхом, аж кілька ворон повернули голови й тупо оглянули сцену.

— Це ви… хе-хе-хе… це ви просто знаменито… хе-хе-хе… але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі. Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага, ще ми з вами не знайомилися… Як? Бум?.. Бумблякевич! Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо[46]. Той самий пан Зеньо, за якого пила вся Галичина остатні сорок п'ять років. Зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.

Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і засмальцьованого до блиску фрака з обстрипцяними[47] фалдами, що сягали мало не до землі, взяв паличку з вигнутим руків'ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:

— Мешти… Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту до самого пана магістра, а не до кнайпи[48] на пиво.

4

Чимчикуючи отак лябіринтом, Бумблякевич помітив, що за ними хтось стежить — то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб'ячий хвіст сплесне і мовби розчиниться в потереб'ї.

— Що це воно може бути? — спитав.

— Е, та це русалки.

— Русалки! — не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.

Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він катулявся з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах, і на самих верхів'ях дерев, що гойдали їх і вколисували…

— А що тут незвичного? — отямив його пан Зеньо. — Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації, відколи забруднено ріки, вони вже до всього призвичаїлися. А це особливі — сміттярські русалки. Вони купаються в смітті. І коли хтось необережно заблукає, то можуть і залоскотати, затягти у глибини сміття й змусити там слугувати собі.

Бумблякевич часто уявляв, як русалки затягують його в озеро, але щоб у сміття — ні, це мало його спокушало.

Вони петляли вузенькими вуличками лябіринту, Бумблякевич спочатку навіть пробував запам'ятати дорогу, але незабаром покинув це заняття і далі вже бездумно тюпав за своїм проводирем. Раптом пан Зеньо гупнув себе п'ястуком по циліндрі й вигукнув:

— Але з мене фраєр![49] Та же я забув у вас запитати про ваші політичні переконання. До кого ви належите?

— А ні до кого. Сам собі. Я не є політик. Мене цікавлять книжки. Мені аби свобода друку була. А їсти я можу й жаб із кульбабовим листям.

— Знаєте що… Оце про жаб запам'ятайте собі. Це панові Джавалі мусило би сподобатися. А все решта — забудьте. Може, ви й не політик, але політична заанґажованість має бути. Мушу вам сказати, що на нашій сміттярці мешкають не тільки щирі українці, є тут різні люди. Сміттярка займає настільки велику територію, що в неї чимало теренів узагалі ще незвіданих. Хтозна-які монстри можуть там ще чаїтися.

— А ви ж казали, що знаєте сміттярку, як свої штири пальці, — шпигонув Бумблякевич.

— Га-га-га! То був жарт. Знаю я лише малу частину. Ту, що зайняли ми. Все решта — це терра інкоґніта. А через те навіть тут — у глухому запіллі — мусимо стежити за чистотою кадрів. Щоб колись явитися перед миром — наче тоті апостоли, а не якісь там обдертуси. Пан Джавала цілих п'ятдесят з гаком літ не складає зброї, організовує партизанські акції, чинить усе, аби ворог постійно перебував у напрузі. Тиждень тому, наприклад, його боївка підірвала колію на відтинку Львів — Красне. Не чули?

Бумблякевич напружив пам'ять, але якось нічого подібного не міг пригадати.

— Певно, — навіть не здивувався пан Зеньо, — де б у вас про таке написали! Та же то є диверсія! А як тютюнову фабрику у Винниках взяли — чули?

— І цього не чув. Але цигарки подорожчали.

— Но, видите! Того й подорожчали, що наші весь тютюн вивезли.

— І що ви зробили з тим тютюном?

— Продали в Голляндії.

Бумблякевич зашпортався і ледве не дав сторчака.

— В якій Голляндії?

— В тій самій. Переправили підводним човном.

— Човном! — видихнув повітря Бумблякевич.

— Підводним. У нас тут якраз Полтва протікає, от ми того човна Полтвою і відправили.

— А хіба це можливо?

— Чому не можливо? Полтва куди впадає — в Буг? А Буг куди? — У Віслу. А Вісла куди? — В Балтійське море! Ну, а там уже чух-чух — і Голляндія. Продали тютюн, доляри поклали в банк під відсотки для майбутнього консуляту.

Бумблякевичу від самого початку зустрічі з паном Зеньом не давала спокою одна річ.

— Пробачте, що я вас про це запитаю…

— Ніц собі не жалуйте.

— Ваше житло справді міститься там, де я оце вас здибав? Як на людину, котра відає кадрами воно не надто…

— Не надто підходяще, еге? І маєте рацію. Це тільки офіс.

— Офіс?

— Авжеж, офіс. Мало хто може забрести на нашу сміттярку. Може, який шпигун чи аґент КҐБ. Перед такою непроханою особою пан Зеньо постане винятково в образі волоцюги. А мешкаю я в затишному кубельці зі своєю любою жіночкою, котра плекає ставочок із карасями. Чи ви одружені, пане Бумблякевич?

— Ні, а що?

— Вженіться. Обов'язково мусите ся вженити, аби спізнати життя ще й з тамтого боку. Йо-ой, як то файно мати жінку! Такво прийдете змучений з роботи додому, а вона вам подасть пантофлі, халат, посадить за стіл і накриє вечеряти. І заки ви вечеряєте своїми улюбленими кльоцками[50] з молоком, вона вам зачне вповідати всі новини за останній день. І буде вповідати, і вповідати, і вповідати, і вповідати… — В цьому місці пан Зеньо раптово урвав свою ідилічну оповідь і як не гаркне: — А бодай вже її шляк наглий трафив з тими її оповідками!

Бумблякевич здригнувся і витріщився здивовано на старого:

— Що з вами?

— Йой, та ніц! То я просто свою жінку згадав.

По цих словах пан Зеньо різко зупинився, і Бумблякевич побачив масивні двері з темного горіха, що вели просто у велетенську гору сміття.

— Це двері? — не міг повірити.

— Ясно, що не мотоцикл.

— Але ж… Як це можливо? Двері в смітті? Куди вони ведуть?

— Ви дещо помиляєтесь. Це двері не в смітті, а в лябіринті, й ведуть вони просто до вищого світу.

— Вищий світ сміттярки?

— Саме так, — відказав гонорово пан Зеньо і, прискіпливо ковзнувши по статурі Бумблякевича, додав: — Защепніть сорочку, підсмикніть штани і витріть чоло, бо з вас піт уже дзюрком тече. Мешти знову запилюжилися.

— Щойно їх чистив, — стенув плечима Бумблякевич і, плюнувши по черзі на кожен мешт, витер їх до штанів.

Пан Зеньо похитав головою:

— Тілько бруд розпацькали. Плюньте ще.

Бумблякевич плямкнув сухо і зітхнув:

— Слини вже нема… Така спека…

Пан Зеньо спритно цвиркнув слиною, і на обох мештах Бумблякевича закрасувалося два білих пінистих острівці. Але витирати чужу слину до своїх власних штанів не мав бажання, тому витер мешти клаптем газети.

Пан Зеньо кивнув, надувся, мов индик, випнув уперед живота і вдарив до дверей залізним калачем. За дверима почулося човгання, дзеленчання ланцюжка, а потім чийсь хрипкий голос викашляв:

— Хто?

— Пан Зеньо, власною персоною.

Двері прочинилися в сутінь, десь збоку сіріла суха постать, але оскільки пан Зеньо пройшов попри неї без жодного пошанівку, то й Бумблякевич не звернув уваги, що то за чоловік. Із коридору вийшли вони до покою, заставленого книжковими полицями. Той самий голос за спиною сказав:

— Прошу сідати. Пан магістр підрізають троянди.

В тиші, що запанувала в покої, лунало якесь тихе хлюпотіння, плюскіт і гомін води, котра мовби текла попід самою підлогою.

— Що це? — спитав Бумблякевич.

— Полтва. Під нами тече Полтва.

Бумблякевич підійшов до полиць і ковзнув очима по книгах: «Стратегія і тактика партизанської боротьби в умовах совєтської системи», «Підручник підпільника», «Довідник з вибухових речовин», «Змайструй сам», «Життя в бункері», «Історія УПА», «Книга народного умільця», «Проблема зброї в запіллі». Автором усіх цих книг значився д-р Мирон Джавала.

Бумблякевич розгорнув одну-другу і з подивом побачив, що видані вони не десь за кордоном, а таки тут: Львів, видавництво «Машінґвер»[51].

— Фантастика! — не втримався. — То ви й видавництво своє маєте?

— Аякже! Колись давно вивезли на сміттярку старі друкарські верстати і шрифти. От ми їх почистили, відладнали — працюють як годинники. Маємо тут свою папірню, видаємо газети і часописи. Одне слово — усе як у людей… Ага, ось і пан магістр! Моє шанування, мої ґратуляції!

До покою швидким і рішучим кроком увійшов високий чоловік середнього віку. Бумблякевич впився в нього очима і не міг зрозуміти, навіщо пан Зеньо здурив, наче б магістрові за сімдесят, коли на вигляд він тягне ледве на сороківку.

— Пане Зеню, радий вас бачити, — сказав Джавала. — Давненько ви до нас не залітали.

— Не хочу пана магістра від державних справ відривати. Але нині забрів у наші краї пан… е-е-е… Бум… Бум…

— Бумблякевич, до вашої ласки.

— Еге… І, як виявилося з подальшої розмови, пан Бумблякевич історик і то з патріотичними переконаннями.

— Істориків нам бракує, — кивнув Джавала.

— От я й кажу, — вів далі пан Зеньо, — чого б панові Бумблякевичу та й не взятися до написання історії нашої сміттярки.

— Прекрасна ідея, — потвердив Джавала. — Я давно підшукую людину, котра б зуміла оспівати наш край. І то не тільки в історичному розрізі, але й створити щось на зразок енцикльопедії. Себто описати його географію, світ фльори і фауни, етнографію і фолькльор, а також світ мистецтва. Бо у нас є й літератори, і малярі. Робота ця копітка і, звичайно, потребує фінансової підтримки. А її вам може забезпечити княгиня Даґмара фон Шруботяг з тих самих Шруботягів, що родичалися зі старими Габсбургами.

— О, її світлість буде незмірно втішена, — потер руки пан Зеньо. — Я навіть думаю, що княгиня виділить для пана Бумблякевича один зі своїх розкішних покоїв.

— Без сумніву. В палаці княгині розташована Національна бібліотека і багатющий архів.

У Бумблякевича радісно затьохкало серце. При згадці про бібліотеку здалося, що він помер і потрапив саме в рай.

— У мене нема слів, — нарешті видушив із себе. — Це, можна сказати, моя мрія — запорпатися в книги і ні про що більше не думати.

— О, власне, — засміявся Джавала, — тут вас ніхто не буде відволікати. Окремі розділи цієї енцикльопедії можна писати вже, просто в бібліотеці, адже польові дослідження зібрано давно, і вони тільки чекають, щоби хтось їх опрацював. Скажімо, тваринний та рослинний світ уже описала Мальва Ланда. Колекція її гербарію дістала спеціяльну премію.

— Пане Джавала, — не втримався Бумблякевич, — якщо по правді, то саме таємнича особа Мальви Ланди й завела мене на сміттярку. Спочатку я роздобув першу збірку її поезій, згодом — другу, і так захопився її творчістю, що вирішив будь-що відшукати авторку.

— Вам добряче поталанило. Адже другої збірки не має навіть сама Мальва.

— Що мене у цій історії, м'яко кажучи, дивує, то це те, що пані Мальва…

— Панна Мальва, — поправив Джавала.

— …що панна Мальва, незважаючи на свій поважний вік, ще така діяльна… Адже, коли не помиляюсь, то їй легко за сімдесят, так?

— Маєте рацію. Ми з нею ровесники.

— Ро… ровесники! Але, пане Джавала, на вигляд вам не більше ніж мені!

Пан Зеньо й магістр весело розсміялися.

— Пане Бумблякевич, сміттярка — це феномен, який ще достатньо не вивчений і не досліджений… Але одне вам можу сказати з певністю: всі біольоґічні процеси тут страшенно відрізняються від таких самих процесів поза нею. Отже, процес старіння у нас дуже загальмований і людина, котра має сто двадцять літ, виглядає лише на шістдесятилітню.

— А що — є й такі?

— Уявіть собі! Сама пані княгиня якраз і має повних сто двадцять літ. Молодість її минула ще за бабці Австрії. І вона була хресною мамою нашого славного архикнязя Вільґельма фон Габсбурґа.

— Василя Вишиваного!

— Саме вона його українізувала настільки, що він кинувся у вир політичної боротьби за здобуття українського трону. Ба, навіть, як нам відомо, видав цілу книжечку українських віршів. На жаль, по війні НКВД його вислідив у Відні й вивіз до Сибіру. Там, бідолаха, й помер. Але ми робили все можливе, щоби вирятувати його. Кілька разів виряджали експедиції, однак — усе намарне.

— Цікаво, а панна Мальва мешкає не тільки тут, але й у Львові?

— Ні. Там тепер живе якась здивачіла жебрачка.

Колишня Мальвина колежанка. А сама панна Мальва виглядає на зовсім молоду особу. Ніхто б їй більше тридцяти й не дав. Струнка, висока, з буйним волоссям і очима, як сливи — така кому хочеш голову закрутить.

Шкода, що ви не завітали до мене хоча б на півгодини раніше, я б радо вас зазнайомив. Панна Мальва любить розумних людей. Вона щойно відійшла.

Бумблякевич зашарівся, почувши про себе такі лестиві слова.

— Таким чином, пане Бумблякевич, у вас є всі шанси не тільки законсервувати свій вік, але й значно омолодитися.

— Пане магістре, — втрутився пан Зеньо, — на жаль, я мушу вас покинути. Сьогодні наша боївка відправляє збройну поміч повсталим курдам, і я мушу бути при цьому.

— Ах, так-так, справа надто важлива. Я вас не затримую. Чи цим же транспортом помандрує і мій «Підручник підпільника»?

— Так. Поки що лише сто примірників.

— Як же курди його прочитають, — здивувався Бумблякевич, — коли написаний він українською?

— О, ми про це давно подбали, — відказав Джавала. — Моя книга перекладена у нас і курдською. Тут і видрукувана. Зараз ми готуємо переклади чеченською, тібетською і корсиканською мовами. Ми мусимо допомагати своїм братам по неволі. Уже відправлено книги, перекладені баскською і якутською. Пане Зеню, передайте мій привіт шейхові Ібрагіму Айяру, скажіть, що наступ наших сил на Багдад розпочнеться рівно за тиждень. Боївка отамана Крука знаходиться в дорозі. Шкода, що плянований разом із нами замах на Саддама Хусейна не вдався. Будемо робити все можливе, аби тільки знищити цього скаженого пса. Аллах акбар!

— Слава навіки! — відповів пан Зеньо і покинув апартаменти пана магістра.

— Пане Бумблякевич, сядьмо ще на хвильку. Хочу, перш ніж ми подамося до княгині, розпитати вас дещо… Отже, мабуть, вам пан Зеньо сказав, що погляди я маю принципові щодо перетворення України в могутню державу. Такі погляди називають націоналістичними. І я не боюся цього слова. А ваша енцикльопедія сміттярки мусить триматися саме на твердих націоналістичних підвалинах. Мусите описати край, що за своєю суттю є своєрідною державою в державі з її феноменальною самодостатністю. Така енцикльопедія повинна розбудити в наших краях могутній спалах патріотизму і бажання самопожертви. А для наступних поколінь стати джерелом пихи і честолюбства. В майбутньому я бачу нашу сміттярку своєрідною Запорізькою Січчю, в якій куватимуться серця героїв. То буде щось як Чистець нації, котра, протікаючи, наче Полтва, крізь усі наші лябіринти, залишить тут усе мілке й невартісне, слабість свою й недорікуватість, страхи і зневіру, весь намул свій і всю каламуть. Тепер ви розумієте, яка відповідальність покладена на вас? Чи готові ви до такої праці?

— Мушу вам сказати, що мене віддавна дратувала яловість тих істориків, які описували наш народ добрим і лагідним, готовим завше підставити праву щоку, коли його били по лівій.

— На прикладах нашої доброти і гостинності неможливо виховати оборонців Батьківщини. З цим слід покінчити. Але нам пора. Княгиня чекає на мене.

ПАЛАЦ КНЯГИНІ ФОН ШРУБОТЯГ

1

Дорогою пан магістр сказав:

— Завтра увечері княгиня дає баль на честь прибуття її сина Теодора фон Шруботяга. Він відомий альхемік і спірит.

— А звідки прибув її син?

— З-за кордону. І не намагайтеся вивідати щось більше — це велика таємниця. Одне вам скажу: молодий Шруботяг — це найімовірніший претендент на трон України. В його жилах тече кров короля Данила, королеви Бони і самих Габсбурґів.

— А він має бажання посісти цей трон?

— А чом би й ні? Наша сміттярка — це той пляцдарм, з якого він зачне свій тріюмфальний похід у серце України. Тільки чесний і справедливий монарх може запевнити нашій країні гідне місце серед великих держав. Мусимо відродити свою аристократію і шляхту. А всі ці президенти… — Джавала махнув рукою.

Проминувши кілька вуличок, які не подавали жодних ознак життя, вони врешті опинилися у павутинні закапелків, які мали не тільки стіни, а й вікна і двері, а вгорі курилися димарі. Здавалося, що потрапив у село. З вікон інколи хтось визирав і вітався з магістром. Чулося ґелґання гусей і ґолькання индиків, мекали припнуті козі і дзявкали собаки. Незабаром вони звернули в широку вулицю, що була з обох боків оточена високими мурами із велетенських бетонних блоків, густо оповитих виноградом із важкими темно-червоними гронами. Сама вулиця вимощена була червоною бруківкою, і закінчувалася високою будівлею з вежами, на вежах майоріли синьо-жовті прапори з золотими левами. З кожного підвіконня звисали гірлянди різнобарвних орхідей, від чого весь палац скидався на коштовну цяцьку. Обабіч будівлі спинався на схили чи то парк, чи лісок, з якого долинав голосний щебет пташок. На височенних різьблених дверях красувався герб Шруботягів у формі щита, якого тримали в передніх лапах грифон і дракон. У центрі герба сяяв білизною здиблений одноріг із золотою короною. Над клямкою звисало кільце залізного калатала з вищиреною пащекою лева. Джавала обсмикав на собі фрак, поправив капелюх і тричі вдарив калаталом.

Відчинила їм покоївка з пишним рудим волоссям і в сукні, вочевидь пошитій зі старих штор. Її вузькі, сливе китайські, очі уважно обстежили Бумблякевича, нічим не проявивши свого зацікавлення, зате до пана маґістра розпромінилися радістю:

— О-о, пане магістре! — враз розквітли пуп'янки великих червоних вуст. — Мило вас бачити. Її світлість уже питали про вас. Просимо, просимо…

— Панно Фрузю, маю честь вас зазнайомити з паном Бумблякевичем, котрий буде мешкати у вас і працювати над історією сміттярки. Княгиня давно вже просила мене підшукати відповідну кандидатуру. До речі, чи застали ми у вас панну Мальву? Казала мені, що від мене піде просто сюди.

— На жаль… — розвела руками покоївка. — Може, квадранс[52], як вона звідси вийшла.

— Як шкода, — зітхнув Бумблякевич, — я так мрію з нею познайомитися.

— Тримайтеся пана магістра, і всі ваші бажання в межах сміттярки здійсняться, — промовила приязно панна Фрузя, і Бумблякевичу навіть здалося, що вона підморгнула. — Але прошу, прошу… заходьте…

Панна Фрузя мала осину талію, над якою нависали повні перса, а нижче випинало круте узгір'я стегон. З кожним подихом груди її піднімалися догори, вражаючи своїми об'ємами.

Бумблякевич увійшов до приміщення і те, що відкрилося його очам у першу хвилю, просто ошелешило. Як це все могло знаходитися у такому невідповідному місці?

Громіздкий блискучий канделябр, наче лапкий павучище, панував під стелею, розсіваючи тепле сяєво над центральною частиною холу. Щодалі від центру світло тьмяніло і потухало, переходячи поступово в сутінки, які ховали за собою стіни, і через те здавалося, що їх зовсім нема, а хол просто безмежний. За кілька кроків від дверей у басейні з зеленого замшілого каміння пульсував водограй, струмені то підскакували, то присідали, виповнюючи тишу мелодійним передзвоном. Довкола басейну в плетених із лози вазонках зеленіли пальми, фікуси, карячилися вусаті рододендрони, а на цитринових і помаранчевих деревах золотилися стиглі плоди, у низеньких ночвах росли кущі лавру і мирти. Листя рослин блищало, мов намащене оливою, а в повітрі бринів лагідний і солодкавий запах квітів, якими було обсаджено басейн.

З першого погляду Бумблякевичу здалося усе сном і маренням, він навіть відчув непоборне бажання вискочити за двері, щоб знову переконатися, що знаходиться саме на сміттярці.

— Прошу за мною, — сказала Фрузя, і цього разу її голос заплюскотів уже срібним тоном водограю, а Бумблякевич навіть уважно приглянувся до неї, мовби перевіряючи, чи голос цей належить справді їй, бо, може, виплив він десь із каштанових сутінків, із затінку екзотичних дерев…

Вони обминули басейн і опинилися на просторому зеленому килимі з таким високим і густим ворсом, що ноги потопали у ньому по кісточки і здавалося, що ти вже не людина, а дикий кіт, котрий крадеться по здобич. Тут уже бундючилися пухкі, обтягнуті чорною шкірою канапи — одна проти одної півколами. Межи ними на низенькому столику з тонкими вигнутими ніжками парував бронзовий кавник у формі крилатого лева і чекали порцелянові квітчасті горнята. На таці яких тільки овочів[53] не було: виноград білий, червоний і чорний, банани, ананаси, ківі, помаранчі, мандарини, персики, абрикоси, не кажучи вже про яблука й груші.

— Прошу сісти. Якраз я запарила каву. Для панни Мальви. Але вона так квапилася…

— А куди саме? — не втримався Бумблякевич.

Панні Фрузі, здається, таке запитання чимось не сподобалося, бо вона раптом змовкла і зникла в дверях навпроти.

Бумблякевич відсьорбнув кави дещо з осторогою, але вона нічим не відрізнялася від тієї, яку пив удома. Роззирнувшись, побачив, що простора вітальня, облямована різьбленими дерев'яними панелями, має четверо вікон і четверо дверей. Над кожними дверима красувалися мальовидла, присвячені окремій порі року — над першими амурчики збирали врожай, над другими ті самі амурчики пурхали на ковзанах, над третіми вони ж засівали ниви, а над четвертими — перекидалися квітами. Фіранки із зеленого дамасту, перехоплені шнурком із пишними китицями на кінцях, утворювали над кожним вікном величні балдахіни.

— Звідки беруться оці всі екзотичні овочі?

— З княжої оранжереї, — відповів Джавала. — Там ростуть манґо і папайя, ананаси і авокада, дактилі й кокоси. А які птахи там щебечуть!

— Далеко вона?

— А тут неподалік, у глибині гір. Оранжерея існує багацько літ і за цей час перетворилася на справдешню джунглю. Без поводиря туди нічого й потикатися.

— А де знаходиться бібліотека?

— Тут-таки, в палаці. Бібліотека ця ховає бозна-які скарби, ніхто ще їх усіх не дослідив. Маємо тут оригінали «Слова о полку Ігоревім», твори Ярослава Мудрого, думи Митуси. А скільки тут різного добра, котре було викинуте з музеїв! Багато чого з того, що вважається безнадійно втраченим, міститься тут.

Бумблякевич не вірив своїм вухам:

— Щоб аж такі цінності збереглися на сміттярці?

— А ви думали! — аж пушився від гонору пан Джавала, попиваючи каву. — Коли Теодор фон Шруботяг сяде на престолі, усі ці скарби передамо народові.

До зали впливла сама княгиня — панія в літах, але при тілі, ще й з пишним декольте і бльонд[54] фризурою[55], викладеною такими штудерними кренделиками та калачиками, що годі було допетрати, чи то її волосся, а чи перука, і ще напацькана та напахчена так, що відразу по всій залі покотилася п'янка задуха французьких парфумів. Мала на собі рожеву сукню, що спадала до самої підлоги, виразно старого крою. На шиї іскрилася золота змійка з двома зеленими смарагдами очей, а на пальцях грали всіма барвами перстені.

— Па-а-ане магістре! Як я втішена вашій візиті! Мушу негайно з вами порадитися щодо завтрашньої гостини…

Вона граційно подала ручку, яку по черзі чмокнули пан магістр і Бумблякевич.

— Маю честь запізнати вас із вашим новим підданим, добродієм Бумблякевичем, котрий за фахом є істориком.

— О-о, я дуже рада! Нарешті хтось займеться моїм архівом, бібліотекою і музеєм. Я мушу нарешті мати катальог сміттярки, куди повинні ввійти геть усі історичні й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об'єкт занесено в катальог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий магістре?

— Маєте рацію, ваша світлосте.

Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам.

З'явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям.

Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:

— Зараз ми з вами зазирнемо, які іто страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете… Почнемо з вин… Ага, наше фірмове вино «Червоний сажотрус». Це більше для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче «Роса кульбаби» — ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, і ледь солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало… Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом… Інше виноградне вино має назву «Цвіт папороті». Воно цілком нове, викохане у наших винницях і саме завтра відбудеться його прем'єра.

— Ох, ваша світлосте! — заломив руки Джавала. — Змилуйтеся! Я вже втрачаю розважливість і супокій. Ви так смачно описуєте вина, що в мене паморочиться голова і я зовсім не можу зосередитися.

— Ах, пане магістре! Яка я нездогадлива. Панно Фрузю, подайте нам усі вищезгадані вина…

Фрузя пірнула в сутінь — рипнули двері креденсу, дзенькнуло скло, і покоївка випливла, тримаючи на таці трійко зелених пляшок. Вона дуже спритно розкоркувала їх і налила у келихи «Цвіту папороті».

Джавала повільно підніс до носа келиха і почав легенько ним кружляти так, аби вино розливалося по склу, виявляючи свій букет. Був такий зосереджений, що навіть заплющився, враз перетворившись усім своїм тілом на велетенський нюхальний апарат, який вдихає, фільтрує і аналізує водночас. А коли розплющив очі, то підніс келиха до вуст і трішки надпив. З вустами повними вина знову завмер і почав смакувати, катуляючи вино язиком. Потім трохи вина ковтнув, залишаючи більшу частину в устах. Крізь маленьку щілинку втягнув повітря, змішав його язиком з вином, а тоді почав бовтати, ворушачи щелепами так, мовби пережовував кашу.

— Амброзія! Нектар! — врешті, ковтнувши, промовив. — Зараз я навіть спробую вгадати, з якої частини сміттярки воно походить. Се не може бути південь, бо воно надто ніжне, надто містке і філософське. В якійсь мірі воно навіть задумливе, сентиментальне і флегматичне. Вина південної сміттярки шляхетніші, пихатіші і скорше меланхолійні. А це вино на перший лик ніби й скромніше і міцніше, але смак свій виявляє надто неохоче, аж за другим разом вдалося мені упіймати його. За тим другим разом видалося воно мені великою шельмою, бо щойно утопивши у ньому цілого язика, я врешті зрозумів, яке воно багате, хоч і соромиться цього. Та коли ним трішки погратися в устах, трішки помучити його, перш ніж ковтнути, це вино знесилюється, перестає опиратися і дослівно ув'язнює піднебіння, як то робить цнотлива панна, яка врешті зважилася розпрощатися з невинністю, оплітаючи ваш стан ногами. Ще довго після останнього ковтка панує воно в роті, змушуючи навіть язика завмерти, щоб не розтринькати надаремне свої аромати й чари. Авжеж, нагадує воно мені саме примхливу панну, котра, доки видасть свої дійсні почуття, довгенько попокрутить голову. Але вина північних і східних винниць надто міцні, вольові і зовсім не жіночні, ба навіть брутальні й відважні, вони не потребують кокетувати, а віддають увесь свій букет, із нестримним запалом досвідченої куртизанки. Таким чином це може бути вино тільки з західних винниць.

Бумблякевич і княгиня із захватом слідкували за всіма маніпуляціями магістра.

— Ах, мій любий магістре! — заплескала в долоні княгиня. — Ви майстер! Я б із задоволенням слухала і слухала вашу винну філософію.

Бумблякевич і собі притримав вино в устах, справді відчуваючи, як воно поволі віддає свій смак і легку терпкість. Коли допив, то, ставлячи келих на столику, раптом помітив на собі уважний погляд покоївки. Вона стояла біля нього і дивилася зверху вниз. Бумблякевич підвів голову і зустрівся з її очима. То були очі лисиці, котра ось-ось має поласувати півником.

— Чудове вино, — сказав так, аби щось сказати, й опустив очі.

Фрузя наповнила келихи з іншої пляшки, і млосно запахло кульбабою.

— Кульбаба — це розкіш, — проплямкала княгиня. — Я навіть сплю в постелі, котра набита пухом кульбаби. Від того часу мені щоночі сниться, наче я пурхаю над квітучим лугом, вітер несе мене в далекі краї, де жовта кульбаба сонця забарвлює тіла на чоколяду… Але це ще не все. Я забула назвати напої для наших військових. Усі вони, переховуючись по бункерах та криївках, давно відвикли від десертових трунків. Отже, їх чекатиме пиво «Партизанське», горілки «Бандерівська на звіробої» і «Мельниківська з перцем», настоянки «Усуси на Маківці» та «Сльоза Скоропадського». То все таке міцне, що коли непідготована людина хильне келишок — мені навіть важко уявити, що з нею станеться… Ну, крім цього, чекають нас різноманітні салати і закуски. Не буду їх перераховувати. Зате ще сьогодні відбудеться полювання на однорога.

— О! — пожвавішав Джавала. — Це розкішне видовище.

— А яка печеня! — прицмокнула княгиня. — Маю старовинний половецький перепис — печеня з однорога, якого перед тим начинили гречкою, цибулею, петрушкою, морквою, селерою і бананами.

— Що ви кажете? Бананами? — витріщив очі Бумблякевич. — Тоді це буде не старовинний половецький перепис, а старовинний африканський.

— У жодному випадку. Ви зле знаєте історію. Половці, сиріч запорізькі козаки, вирощували в оранжереях банани. І то в дуже великій кількості. Бананами вони начиняли однорогів і турів доти, доки ті не вивелися. А як щезли ці тварини, то відпала потреба і в бананах. Але ми, завдяки великому вченому Леонові Друшлякові, внаслідок складних селекційних дослідів вивели білих однорогів, і то в такій кількості, що можемо навіть полювати… Моє золотко, — звернулася вона до Фрузі, — чи готова моя ловецька уберя?

— Давно готова.

— Досі я полювала тільки на куріпок, папуг і сульфулів.

— А се що за проява? — поцікавився Бумблякевич, наминаючи останню канапку.

— Оце ж ви його і їсте, — порскнула сміхом княгиня. — Це і є канапки з сульфуля.

Бумблякевич відчув, як їжа стає йому впоперек горла, а десь із глибин шлунку починає підніматися кислувате роздратування, і, щоб перепинити йому дорогу, він похапцем хильнув «Червоного сажотруса», якого, на щастя, якраз підлила панна Фрузя. Терпке, мов терен, воно вмить засмолило писок, аж язик задубів.

Княгиня захлиналася від сміху, Джавала й собі підгигикував, а Фрузя попискувала мишачим голосочком.

— Сульфуль — цілком невинна тваринка, — пробувала втішити Бумблякевича княгиня, — походить із медикаментів, через те і дістав таку назву. Він харчується винятково піґулками. Дуже лагідне і миле створіння.

Уявіть собі біленьке поросятко на тонюсіньких, мов у комарика, ніжках. Не маючи голови, воно всуціль кругле, наче м'яч. Тому здатне стрибати, і котитися. Впольованого сульфуля живцем кидають на пательню, відірвавши перед тим лапки, і за кілька хвилин він розтікається густим тлущем[56], який згодом розливають у слоїки і, коли загусне, намащують ним хліб, як маслом.

— Ваша світлосте, — втрутився магістр. — Чи ваш син братиме участь у ловах?

— Аякже! Зараз він спочиває з дороги. Повернувся з дуже важливої місії…

— Стривайте… Мені здається, що це державна таємниця.

— Так, але пан Бумблякевич, наскільки я зрозуміла, буде у нас працювати. А хіба людині, допущеній до бібліотеки й архіву, не можна довірити державних таємниць?

Магістр зашарівся, йому було незручно перед гостем, але княгиня таки мала рацію. Якщо вже хтось має пірнути в архіви, то чому б від нього приховувати мету візиту молодого князя? В архівах знаходяться документи куди таємніші.

— Зрештою, нехай сам пан Бумблякевич вирішить, — сказала княгиня, — чи варто його посвячувати в таємниці, чи ні. Це залежатиме від того, наскільки серйозно пан Бумблякевич збирається віддатися новій праці. Мусите збагнути одну просту річ: дорога назад перед вами зачинена до тієї пори, допоки ми не вийдемо всі з запілля. А вийдемо яко герої.

Бумблякевич відчув, як забилося від переживання серце. Про те, що дорога назад може бути зачинена, він не думав, але зараз це пройняло його страхом. Хтозна-скільки літ він житиме в цих місцинах, щоправда, не думаючи більше про хліб насущний, але позбавлений всього того, що мав дотепер… Хоча… хоча, що він мав дотепер? Мусив постійно економити гроші, задумуючись над кожною дрібницею, котру збирався купити, час від часу перетрушувати бібліотеку, вибираючи книги, без яких уже міг обійтися, і перепродувати їх на базарі. День минав у запилюженому архіві під недремним оком директриси — дружини каґебіста, котра отримувала неабияку насолоду, коли ловила своїх підлеглих на порушенні дисципліни.

А вдома, повернувшись із роботи, Бумблякевич наставляв призвичаєні вуха і чекав, наче дресований пацюк, сигналу сміттярської машини, щоби, вловивши його, очамріло вилетіти з повним відром на вулицю й зайняти чергу. Спочатку треба було вистояти кілька черг, аби придбати їжу, потім — відбути ще одну, аби рештки цієї їжі викинути на сміття. Отак і минало життя — від черги до черги, з невеликими прогалинами, в яких уміщалися сон і читання книг. Не було там нічого, за чим би міг шкодувати. Уявив собі, як завтра директриса намагатиметься проявити повну байдужість до небуденної новини: Бумблякевич без попередження не з'явився на роботі! Але вже наступного дня директриса вибухне гнівом: «Як, від нього і досі жодної вістки? У нього нема телефону? Негайно когось послати додому і дізнатися причину відсутності!»

— Я згоден працювати тут, — сказав нарешті. — Це якраз те, про що я мріяв.

— Ну, от ми і владнали усі наші проблеми, — задоволено всміхнулася княгиня. — Отже, мій син виконав історичну місію. Королева Андорри посвятила його в лицарі Золотої Підкови й потвердила право на українську корону. Мілітарну поміч на випадок військового заколоту обіцяв король Монако, а президент Мальти підписав зобов'язання допомогти збіжжям. Уже зараз на території Ліхтенштейну відбувають вишкіл кількоро наших старшин. Усе закроєне на широку скалю. Ісляндія погодилася вислати всю свою фльоту в Чорне море і висадити десант в Одесі. З Грузією та Чечнею уже давніше домовлено, що вони перепустить через свою територію курдських повстанців, котрі мають спочатку зайняти Кубань, а потім Донбас. І, завважте, за все це ми не платимо ані золотом, ані вугіллям.

— А чим же ви заплатите? — спитав Бумблякевич.

— Вгадайте, — кокетливо блиснула вічками княгиня.

— Може, лісом? Або рудою?

— Ні, що ви! Все це і нам згодиться. Ну, то як, піддаєтеся?

— Піддаюсь, — розвів руками на загальну втіху княгині й магістра. — Яка ж ваша сплата?

— Сміття! — випалила врочисто княгиня. — Звичайне сміття! А його у нас стільки, що можемо завиграшки забезпечити ним цілу Європу разом з Америкою. «Українське сміття здобуває світ!» — саме такий наголовок я недавно побачила в газеті «Нью-Йорк таймс». А небавом цілий світ про це заговорить, але не буде нам рівних на ринку збуту! За продукуванням високоякісного сміття ми обігнали вже всі країни Європи… Ага, до речі, пане магістре… У Парижі з моїм сином зустрівся іракський консул.

— То була випадкова зустріч?

— Ні. Він добивався її довший час, але Теодор вважав, що йому ніяк не випадає з ним зустрічатися. Врешті вони таки здибалися на якомусь прийнятті цілком випадково, і консул пошепки запропонував нам острів Бахрейн за мілітарну допомогу Саддамові Хусейну і за припинення допомоги курдам.

— Сподіваюсь, пан Теодор не прийняв цієї ганебної пропозиції?

— Звичайно! Це б нас принизило в очах цілого світу… Хоча Бахрейн — це неабияка лагоминка. Можна було б там відродити Хортицю, Заперсидську Січ… Але, пане магістре, про політику ви собі набалакаєтеся на бенкеті. А мене найбільше цікавить, що ви думаєте про ті страви, які я хочу запропонувати. Отже, слухайте уважно…

Княгиня розкрила папку і продовжила:

— Смажені афролакси в помідоровій підливі з грибами, вуджені скраклі, нуджені прецлі[57] і збуджені струдлі[58]… А ще: малінесія в циганському пиві, карчохля в листі румбарбару[59], ляментація тушкована з крильцями майтеликів, плімутрарія, начинена гречкою і мозком цесарки, трундифляк[60] із чорносливом, родзинками, ломелою і журавлиною… Потім — десерт. Ну, звичайно, морозиво, тропічні овочі, соки, джуси, фуси й таке інше. Але, крім того, драглі з трабзонської дині, мариноване манґо, безліч усіляких тістечок і пундиків. І насамкінець дві несподіванки: суперторти! Що це будуть за торти, не можу вам видати, бо тоді б усіляка несподіванка пропала. Але скажу, що то буде щось надзвичайне. Наперед аж пищу від утіхи!

— Ваша світлосте, я не маю слів для захоплення! У мене тече слинка, і я хочу лише одного: негайно заснути і прокинутися рівно за п'ять хвилин до початку бенкету.

— Ви, як завше, — вершина ґалантности. Але, панове, маємо зовсім небагато часу до початку полювання. А я мушу ще урядити деякі приготування. Ви, пане магістре, підете зі мною. Панно Фрузю, прошу запровадити пана Бумблякевича до бібліотеки. Гадаю, він там проведе час не без користи. Але не забудьте його й забрати звідти, коли всі вирушатимуть на лови. Не маєте нічого проти, пане Бумблякевич?

— О, ні, мені дуже цікаво побачити, як полюють на однорога.

— Прекрасно. Не забудьте, панно Фрузю, також наготувати для гостя ловецький костюм мого покійного чоловіка. Статурою вони будуть однакі, чи не так, пане магістре?

— Пан Бумблякевич, може, буде трішки нижчий.

— Ну, це не завада. Мій чоловік був страшенним аматором ловів, інколи він вирушав на тиждень-два, забрідаючи у незвідані краї, полюючи на фантастичних тварин, доки врешті-решт і не загинув жахливою смертю. Ах, я мушу, мушу вам показати трофеї мого чоловіка. Але то буде завтра. До зустрічі, пане Бумблякевич!

Боже, як вона проказала його прізвище! Бум-бльа-кє-вич!.. Як це шляхетно, як вишукано… Він навіть усю дорогу, поки вела його панна Фрузя, намагався подумки повторювати своє прізвище у той самий спосіб, щоби надалі послуговуватися лише ним. Бо тільки в такій версії нарешті його прізвище забриніло поважно, наповнилося змістом голубої крови, вцідженої далекими предками, і надало своєму володареві небувалої досі рівноваги.

2

Прокрокувавши напівтемними залами й коридорами так швидко, що годі було щось встигнути роздивитися, опинилися вони в книгозбірні, котра відразу вразила Бумблякевича своєю помпезністю. Височенні книжкові шафи нависали, мов скелі, і погляд губився у їхніх вершинах, встелених зимною імлою, з котрої, здавалося, от-от посіється густа снігова мжичка, і сам Бумблякевич відчув себе перед ними малою мурашкою — нікчемною і плюгавою. Безмірна кількість книг вражала уяву, п'янила і гіпнотизувала.

У бібліотеці сіріли сутінки, і він не одразу помітив низенького згорбленого чоловічка, що випірнув звідкись із вузеньких провулків книжкових хмародерів.

— А хто се до нас прийшов? Кого се ви, панно Фрузю, припровадили?

— Це наш княжий історик пан Бумблякевич, — виповіла Фрузя. — Її світлість забажали, аби я сюди його привела, то ви вже забавте пана, а я піду…

— З Богом, голубонько, — проказав дідок і, поправивши на носі окуляри, уважно зміряв гостя. — Ну, я вже знаю, як вас величати. А мене — Транквіліон Пупс. Якщо чесно, то це моє псевдо. Адже письменник мусить мати прізвище дзвінке і виразне. Особливо це стосується класиків. Ви тільки уявіть собі на хвильку, що було б, якби Шевченко мав таке ж прізвище, як наш письменник XVII століття Кальнофойський, га? Це ж був би просто жах і дика розпука! Спробуйте хоча б утворити щось на зразок «шевченкознавства», або «шевченкіяни», або «шевченківських свят»… Бррр! Вочевидь, тут було провидіння Господнє… На жаль, воно не завше має рацію.

— Перепрошую, — перебив його Бумблякевич — то ви ще й письменник?

— Аякже! Я прозаїк, драматург, літературознавець, критик, історик літератури, гуморист, етноґраф, краєзнавець і, врешті, поет-демократ. Я класик сміттярської літератури.

— О, то ви не один?

— Ні, нас є кілька, котрі пишуть. Але класик один. Коли я вмру, буде інший. Я — патріярх.

— Ну, гаразд, а який щабель займає Мальва Ланда?

— Що? Мальва? Ну, це несерйозно. Сальонова поетеса! Можливо, колись вона й досягне того рівня, щоби стати класиком, але це справа майбутнього… Одначе, звідки вам відома Мальва Ланда?

— Як по правді, то я сюди потрапив тільки тому, що шукав її. Я не просто історик, а історик літератури і займаюся її творчістю.

— Он воно що, — почухав підборіддя пан Пупс. — Виходить, вам відома більше Ланда, аніж я?

— На жаль, — розвів руками Бумблякевич. — Мені справді ніколи не довелося зустрічати вашого прізвища.

— Неподобство! Написати стільки товстелезних талмудів проти якоїсь тонюсінької збірочки сльозливих віршиків — і опинитися в суцільному забутті!

— Пробачте, але ж Мальва має ту перевагу, що її поезії вийшли друком. І до того ж ви помиляєтеся. Не одна збірочка, а дві. І я маю цей раритет — ось!

— Гм… — Транквіліон покрутив книжечку в руках і повернув, навіть не розгорнувши.

— А ось ваших творів я щось ніде не стрічав.

— Воно й не дивно. Як ви могли зустрічати мої книги там, коли вони видавалися тут? Це був би повний абсурд! Але до війни моє прізвище було не останнім в пантеоні так званої совєтської літератури. Мене арештували в травні 1937. Уявляєте — сонце, таке жадане і таке п'янке після зими, розквітлі вишні… хрущі, що вечорами заплутуються у волоссі… Тільки сядь біля вікна й пиши, вдихаючи чар травневого вечора… А тут — холодна, брудна і вогка в'язниця, безглузді допити, відчай і страх… Наше підпілля мене вирятувало буквально в день розстрілу, і ось я тут.

— То я мушу вас знати?

— Звичайно. У будь-якому підручнику з історії літератури двадцятих років знайдете й мене. Спочатку ми були на Соловках, але 23 жовтня 1937 року нас посадили на баржу і вивезли до Карелії. 1116 осіб, а серед них півсотні українських письменників. Розстріли відбувалися з 27 жовтня по 4 листопада.

— І яка ж… е-е… ваша дата смерти?

— 27 жовтня.

— О, то вас було розстріляно в один день із Майком Йогансеном?

— У цей самий день були розстріляні також Михайль Семенко, Панько Педа, Максим Лебідь, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Лесь Корсун… Тоді письменників стріляли пачками.

— Але Семенка розстріляли 23 жовтня.

— Так записано у вироку, але насправді у цей день відбувався етап і не стріляли нікого.

Він узяв зі стелажа папку, розкрив її і витяг аркуш.

— Ось гляньте. Тут дати розстрілів політичних в'язнів. Почали розстрілювати 27 жовтня, а потім уже підряд — 1, 2, 3, 4 листопада. Між іншим, якщо вам цікаво, третього листопада загинули Мирослав Ірчан, Микола Зеров, Микола Куліш, Антін Крушельницькій, Валер'ян Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Марко Вороний. Зверніть увагу на цей розрив між 27 жовтня і 1 листопада. Знаєте, чому не було розстрілів 28, 29, 30 і 31 жовтня? Це через мою втечу. Після неї вони всіх роздягали до білизни і вели на розстріл, зв'язавши по двоє. Уявіть собі, як ішли на смерть зв'язані парами Микола Куліш із Лесем Курбасом, а Валер'ян Підмогильний із Мирославом Ірчаном… Дув жахливий вітер, просто в обличчя, скрипіли сосни, сіявся сніг. Після всього, що було пережито, після всіх допитів, катувань і виснажливої праці смерть сприймалася як порятунок. Всього було засуджено до розстрілу 1116, а розстріляно 1111. Де поділося п'ятеро приречених? Про чотирьох указано, що вони були етаповані в Кемь. А п'ятий лишився загадкою. П'ятим був я.

Бумблякевичу забило дух.

— То ви… ви один із них! — і почав знервовано висвітлювати у пам'яті образи письменників, чиї портрети бачив у різних виданнях.

Але кожен із розстріляних міг із літами перетворитися на Транквіліона Пупса. Та чи рятувало б таємниче підпілля неосвіченого робітничого поета Панька Педу, або такого ж співця ударних мас Максима Лебедя? Ще зовсім юний Лесь Корсун робив лише перші несміливі кроки. А що прозаїки Штангей і Ванченко? Чи надали б їм перевагу перед Йогансеном і Семенком? Якби залежало від мене, то на кого б упав мій вибір? Йогансен чи Семенко? Либонь таки співець прекрасної Альчести і доктора Леонардо.

— Перестаньте, це марна справа, — перебив його роздуми Пупс. — Після того, що я пережив у чеканні розстрілу, я сам на себе не схожий.

— Але чому врятували саме вас? А решта? І чому врятували тільки когось із тих, що були розстріляні першими? Чому не Валер'яна Підмогильного?

— Я не думаю, що вони помилились. Одне скажу — ваші заняття історією літератури без відвідин моєї бібліотеки не варті нічого. Будь-яка ваша праця про будь-якого письменника, чи то про окремо взятий період — наперед приречена на пшик.

— Не розумію, чому?

— Та тому, що оглядаючи чиюсь творчість, наприклад Шевченка, ви маєте перед собою лише ті твори, які вам відомі.

— Звичайно, так воно і є. А хіба може бути інакше?

— Може. Адже це не означає, що коли вам щось не відоме, то його не існує?

— Ви хочете сказати, що вам відомі якісь твори Шевченка, які досі вважались загубленими?

— Саме так, шановний добродію. У моїй книгозбірні знаходиться безліч загублених творів. Адже велика їх кількість потрапила в архіви таємної поліції, а згодом в архіви НКВД і КҐБ. А звідти — на сміттярку. Таким чином, у нас зберігаються твори геть усіх репресованих письменників. А серед них немало таких, про які ви і не чули.

Пан Пупс просто не міг стримати своєї невимовної втіхи. Бачив, який ошелешений цими новинами його гість, і охоче підкидав жару:

— Маємо тут поеми Опанаса Лобисевича, прозу Віктора Забіли, другу частину «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, невідомі щоденники Шевченка і Панька Куліша… А ще другий том «Мертвих душ» Гоголя і його ранню повість «Брати Твердиславичі». Але найцікавіше те, що повість ця писана українською мовою! А скільки в нас розкішних творів середньовіччя! Аж дванадцять нікому невідомих літописів! Це вам не фікція на зразок «Велесової Книги». Ми володіємо оригіналами. Маємо не тільки вірші Івана Мазепи, але і його роман писаний французькою мовою. Маємо кілька історичних трагедій Пилипа Орлика… Рукописи Марусі Чурай…

— Та це ж просто сенсація! — не втримався Бумблякевич.

— І ви такі цінності тримаєте в таємниці?

— Ми не можемо ризикувати. Доки Україна знаходиться під постійною загрозою ззовні і зсередини, доки її політичне становище непевне і хистке, ми не вийдемо з запілля. Тільки могутня держава забезпечить надійне зберігання цих скарбів… А поки що ми вже чимало літ займаємося порятунком української літератури. Наші аґенти їздили навіть на Соловки, проникали в святая святих каґебістських архівів і викрадали звідти рукописи… Маємо не відомі нікому поезії Драй-Хмари, Зерова, Свідзинського, Плужника, Дмитра Тася, Вероніки Черняхівської… Але то я називаю імена відомі, а ось що вам, скажімо, говорить ім'я князя Северина Сапіги?

— Боюся, нічого, — Бумблякевич зробив розумне лице і зморщив чоло.

— Ага! Бачите! А це унікальна людина. Він зібрав сотню добровольців і вступив до армії Наполеона з тим, щоби схилити його до походу на Україну. Він таки зумів зацікавити імператора, але, на жаль, фортуна від них одвернулася. Після цього Северин оселився на своїх добрах на Волині й займався вже тільки літературою. Але у 1830 році, в час польського повстання проти москалів, знову зібрав свій загін і загинув під Остроленкою в бою з москалями. Сталося це 26 травня 1831 року.

Погляд Бумблякевича впав на товстий червоний манускрипт.

— А що в цій книзі?

— О, тут чи не найголовніший твір пана Сапіги — «Мандрівка довкола борщу».

— Борщу? — перепитав Бумблякевич, гадаючи, що не дочув.

— Авжеж, саме борщу. Борщ — се наш український тотем, якому ми повинні молитися і складати пожертви. Борщ — се символ світобудови, се Сонце, Місяць і Зорі, Небо і Земля, води і суходоли… Борщ — се наша українська кров. Темно-червона, хмільна і кипуча. Борщ тече в наших жилах, борщ вирує і яріє. На борщі виросла козацька нація, на борщі вона приймала присягу. Отже, пан Сапіга в цій книзі, котра має стати поряд із «Кобзарем» й «Енеїдою», описав свою подорож до сутности борщу, проник до самих його глибин, дослідив кожну його складову частину, пірнув до самих первнів і видобув їх на поверхню. А головне — йому вдалося відкрити знову забутий нами перепис борщу.

— А хіба ми не знаємо, як його варити?

— Що ви? Хіба та юшка, якою ми дуримо свою національну пиху, варта називатися борщем? Ви собі гадаєте, що коли кинути до окропу буряки, то це вже борщ? Гай, гай… Не їли ви козацького борщу, то й не говоріть нічого. Козацький, або ж половецький борщ — наша ритуальна страва. Її згадує ще Пріск у своєму описі мандрівки до краю гунів. Але після зруйнування Січі перепис цей було надійно поховано в непам'ять.

— А знаєте, я й раніше відчував до борщу якусь неусвідомлену повагу, — сказав Бумблякевич. — Пам'ятаю ще малим, дідусь, аби приохотити мене з'їсти цілу миску, розповідав при цьому байку, що нібито оце переді мною не просто борщ, а ціле море… А на дні — кораблі-потопельці… Я їв те море, аби хутше дістатися дна і вирятувати кораблі…

— О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.

— В те море?

— А так. Її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж, якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.

— Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?

— Ні. Займається виїмково наукою.

— І зовсім не пише віршів?

— Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі — поезія.

— То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?

— Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те — відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна — о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.

— Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став боготворити… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині — цього зі мною не було…

Бумблякевич заплющився і прочитав з пам'яті:

— Це з цієї другої книжечки, — сказав Бумблякевич. — А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совітською окупацією:

Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.

— Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальгію, я це бачу. Я добре ті часи пам'ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голісінька заходить у ставок…

— Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!

Транквіліон сумно кивнув головою…

— То було вже давно… Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.

— Ви бачили все? — спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.

— Я бачив її лише ззаду… Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім'я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… — І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: — Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?

— Що ви маєте на увазі? — не збагнув Бумблякевич.

— Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжито було слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульгарне, це принаймні збуджує, а зад — це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, — «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми — українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця — це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки — це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

Цей Пупс все більше подобався Бумблякевичу.

— Ви справді мислите поетично, — сказав він. — Цікаво, які ваші вірші.

Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:

— Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…

— Кий біс — на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все 'дно не міг видрукувати. От він і скористався.

— То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.

— Раніше я писав звичайну лірику.

— Прочитайте, — попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.

Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:

— Ви — Михайль! — вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.

— Дайте спокій, — відмахнувся Пупс. — Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.

— Стривайте… ваші погляди мені добре знайомі… Вони близькі до тих, які висловлював Михайль Семенко. Признайтеся — це ви! І оце рідкісне слівце «багнеться»: «у ночі безмісячні темні самотні осінні замислені ночі… мені багнесь заплющити очі щоб тихо і мовчки страждати». Або вірш «Кондуктор»:

— Дивитись у прірву рухливу… — підхопив Транквіліон і продовжив:

— Ви Семенко! — зблиснув Бумблякевич очима, що горіли від збудження.

Весь час, поки Транквіліон деклямував, він повторював за ним подумки кожне слово. Та щойно вірш закінчився, як Пупс знову прибрав того незворушного вигляду, за яким важко було розгадати, що в цей час у душі його коїться.

— Навіть не намагайтеся!..

— Ну, що ж тоді я запитаю в княгині. Вона ж таки повинна знати, хто ви насправді.

— Помиляєтесь. Це знав тільки покійний князь, який власне і сплянував мою втечу. А коли я кажу, що хочу підкласти вибухівку, то не для того, аби знищити, а щоби з тих самих цеглин скласти іншу будівлю. Себто на вершині не повинно бути місця для дутих авторитетів. Мусить відбутися переоцінка вартостей… Деколи я маю таке враження, що більша частина нашої літератури — це суцільне сюсюкання і загравання з народом. Народ хоче квашених огірків, а йому підкидають цукерочки. Народ хоче, аби йому дали по писку, а його пестять, мов малюка. Народ хоче, щоб його тицьнули носом у лайно, а його тицяють у пелюстки. І народ поволі дитиніє. Йому починає здаватися, що й справді уся його приваба — це дитяча безпосередність, лагідність, пісенність. І він, мов юродивий, починає спочатку розцяцьковувати квіточками піч, потім і цілу хату, вбирається в квітчасту одіж і співає квітчасті пісні. Я не знаю більш збабілого народу, ніж наш.

— А як же козаки?

— Козаки — це колишні половці. Себто, зовсім інша раса. Так, це українці, але найвищої касти. Вони й антропологічно дуже відрізняються від нас. Я маю на увазі козаків з діда-прадіда.

— То ви вважаєте, що половці не були тюрками?

— Якими тюрками? Побійтеся Бога! Чистої води європейці. Половчанки славилися незвичайною вродою, а їхні описи далекі від описів азіяток. Навіть половецькі могили і половецькі легенди оспівані нашим народом: Савур — могила, євшан-зілля. Де ви бачили, аби хтось оспівував ворога? Та й у «Слові о полку Ігоревім» автор ніде не сипле прокльонів на голови половців, а змальовує їх з такою повагою, що і русичів. Половці мали, як і козаки, малиновий стяг, білі хоругви. Половці були нехрещені, а тому автор їх називає «поганами», «дітьми бісовими», але не більше. Араби описували половців так: високі, світловолосі, носи прямі, вуста повні, вуса підковою, на голові чуб, очі великі — сірі або сині, зрідка — карі. Хіба це опис монголоїдів? У Северина Сапіги у книзі «Мандрівка довкола борщу» є цілий розділ, присвячений доказам того, що скити, половці й козаки — це одне й те ж.

Бумблякевич узяв до рук книгу Северина Сапіги й розгорнув її при самому кінці, де довгими рядами йшли половецькі імена.

— Зверніть увагу, — сказав Пупс, — як багато імен має закінчення на «ак». Бабак, Варнак, Гірчак, Гончак, Кончак, Гром'як, Гущак, Дончак, Друшляк, Коб'як, Кобеняк, Гзак, Козак, Коршак, Купчак, Бумбляк…

— Бумбляк! — зойкнув Бумблякевич.

— О, бачите! Можете пишатися — у вас половецьке походження.

— Боже мій, а я стільки мучився із цим прізвищем! Мені здавалося, що це якась лайка, щось непристойне. І тільки тут, на сміттярці, ім'я моє очистилося. Спочатку в устах княгині, а тепер і в цій книзі.

— Пане Бумблякевич, ваше прізвище зустрічається і в козацьких реєстрах. Був такий полковник Бумблякевич. Уславився тим, що розбив москалів на Ворсклі. Понадто — був схожий на вас! Зросту, правда, вищого, але теж у тілі й голомозий. Гнув у руках підкови, п'ястуком міг убити хоч бичка, а хоч москаля.

— Я давно підозрював, що я не простий собі чоловік. Щось у мені завше було таке, що вивищувало над іншими. Але життя затовкло так, що з мене вийшла сіра і непримітна особа.

— А, до речі, яке ваше ім'я?

— Кличте мене Бумблякевич.

— То я маю до вас звертатися на прізвище?

— Моє ім'я така ж бздура[61], як і ваше. Одна лише різниця, що ви своє самі вибрали, а мені дано воно від народження. Я завше соромився його. Особливо в школі, коли почали вивчати Котляревського. З мене кепкували, насміхалися, і я зненавидів його. А згодом просто вирішив забути. І якось уже звиклося, що перетворився я на Бумблякевича без роду й імени. І так мені найліпше.

На хвилю обоє замовкли. В тиші чути було тільки ліниве цокання дзиґаря. І тут пролунав сміх. Сміявся Транквіліон, і в очах його танцювали бісики:

— А що?! Коли б це від вас залежало, то кого б ви порятували? З тих семи, розстріляних 27 жовтня?

Це було так несподівано, що Бумблякевич не відразу второпав, про що мова, а коли дійшло до нього це підступне і їдке запитання, то зрозумів, що вскочив у халепу. На сто відсотків певним не був, що стоїть перед ним Семенко. А назвавши будь-кого іншого, міг образити нового знайомого.

— Гадаю ті, хто готував вашу втечу не день і не два розмірковували, на кого саме має впасти вибір. А ви хочете, аби я отак просто з мосту, назвав одного з семи? — відповідав ухильно, відтягуючи час.

— Хочете мене запевнити, що ви облишили вираховувати, з ким маєте справу? Та б'юсь у заклад, що ви тільки тим і займалися впродовж нашої розмови.

Хіба ні? І рух вашої думки прозорий для мене, як княжі фіранки. Я навіть скажу, як ви думали. У фінал вийшло тільки два імені. Решта п'ятеро відпали відразу. Йогансен і Семенко, правда? Два найвідоміші і найперспективніші. Але коли вибирати з-поміж них двох, то шальки схиляються у бік першого. Бо що чекати від Семенка в майбутньому? Ще кілька томів віршів? А от від Йогансена можна дочекатися великої прози. Чи я не маю рації?

Бумблякевич кивнув.

— Ви не Йогансен.

— Ні. І знаєте, чому? Його викреслили одним із перших.

— Не може бути!

— А так, так! Нехай стане вам відомо, що Майк був невиліковно хворим, йому залишилося жити лічені роки. А може, навіть і не роки. Це жорстоко, я знаю, але іншого виходу не було. Тим часом Ванченко і Штангей закроювалися на дуже серйозних прозаїків. А Лебідь? Це поет від Бога. До речі, кращий за Йогансена.

— Справді?

Замість відповіді Пупс став читати вірша:

— Це Лебідь? — не повірив власним вухам Бумблякевич.

— Ні! — радісно вигукнув Пупс. — Лесь Корсун! Його ви взагалі до уваги не брали, чи не так?

Бумблякевич здогадався, що з ним просто граються, і Пупс ані в думці не має розкрити секрет. Він буде декламувати без кінця, наводячи приклади, які взаємозаперечуються, усе дужче затуманюючи таємничу особу, врятовану підпільниками. І мабуть мав на те свої причини. Можливо, справжня суть крилася в тому, що врятовано було не Йогансена і не Семенка, а когось іншого, когось, хто на ту пору ще не завоював собі гучного імені. Можливо, навіть урятовано було помилково. І тепер Пупс просто боявся помітити на обличчі Бумблякевича ознаки розчарування. Могла бути й інша причина. Допустимо, що врятували Семенка, а він не виправдав надій.

— Пане Транквіліон, а що пишете ви зараз? — якомога буденним тоном запитав Бумблякевич.

Пупс примружив очі і втелющив у співрозмовника довгий пронизливий погляд, мовби збирався просвердлити у його голові дірочку й розгадати, чим той дихає. Та з дірочкою нічого не вийшло. Голова Бумблякевича виявилася твердим горішком.

— Зараз я надаю перевагу історичним поемам. Ось бачите на полиці — поема «Трикутник смерті» в чотирьох томах про наші визвольні змагання. Поруч поема «Крути» в двох томах. Далі йдуть мої літературні спогади в десяти томах. Біографія княгині фон Шруботяг у шести томах, біографія князя Теодора фон Шруботяга в двох томах. Ось такі мої скромні здобутки.

Бумблякевич ввічливо усміхнувся. Він був недалеко від істини.

— Одначе, коли ви збираєтесь на лови, то пора. Чуєте відлуння кроків? Це панна Фрузя іде за вами.

І справді, небавом з'явилася Фрузя.

— Пане Бумблякевич, прошу за мною. Ваша ловецька одіж наготовлена. Внизу вже всі зібралися. Чекають лише на молодого князя.

— Бажаю вам щасливих ловів! — гукнув їм навздогін Транквіліон, і сміх його видався чомусь глузливим.

ПОЛЮВАННЯ НА ОДНОРОГА

1

Фрузя запровадила Бумблякевича до вітальні, де чекали на нього зелена мисливська куртка, штани-галіфе і зелений капелюх із когутячим пір'ям.

— Прошу перевдягатися. Я вам тут наготувала кілька пар чобіт, аби ви могли вибрати найвигідніші. Бо на ловах це дуже важливо.

— Я ніколи не взував чобіт.

— Ви не були у війську? — здивувалася Фрузя.

— Е-е… ні… Я не хотів іти до війська.

— Хіба таке можливе? Не хотів — і не пішов?

— Ну, не все так просто. Мій вуйко поклав мене по знайомству на місяць в лікарню для вар'ятів на Кульпаркові. Я вдавав, що мене гнітять нав'язливі думки. Я розповів лікарям, що де б не перебував, усе рахую — сходи, штахети, дерева, бруківку, дощинки паркету… Геть усе. І мене комісували. Правда, я там пробув не місяць, а цілих два, та все одно це ліпше, аніж втратити півтора року у війську.

— Чому два?

— А мені там сподобалося. Такі гарні люди! Божевільні насправді не там, не в лічниці на Кульпаркові. Вони поза нею. А там живуть осяяні космічним розумом. Кульпарків — це наш Тибет. Розумієте? Одного разу ми, вар'яти, вирішили собі якось, що ми нормальні, бо нас більшість. А ті, нормальні, опинилися у меншості і стали для нас вар'ятами.

— І що, — підморгнула дівчина, — вас теж осяяло?

— Уявіть собі, що так. Я збагнув сенс життя. І тому я тут, серед вас.

Фрузя хотіла спитати, на що він натякає, але часу вже було обмаль — знадвору долинав галас мисливців, гавкіт собак і поодинокі постріли.

— Мушу вас покинути, — сказала вона і щезла.

Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі, Бумблякевич побачив чималий гурт військових у зелених і чорних уніформах. Одні мали на головах мазепинки, інші — капелюхи із когутячими перами. В кожного за плечима висіла дубельтівка[62]. Хорти валували і рвалися на смичах[63].

Неподалік на столі лежало кілька рушниць з різьбленими кольбами[64], але деякі мали вже поточені іржею цівки.

Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в далекогляд[65]. Видно було, що на зброї він розуміється.

— А ви чого стоїте? — спитала княгиня. — Вибирайте й собі рушницю.

— Але я не вмію стріляти, — винувато відказав Бумблякевич.

— Ну, це не причина, щоб не брати участі в ловах. Візьміть собі ось цю, з неї стріляв мій чоловік. Пан Джавала покаже вам, де маєте натиснути.

— Ну, куди натискати я знаю, але цілитися не вмію.

— Пане Бумблякевич, — сказав Джавала, — головне тут навести мушку на ціль. Ось так. І тисните цинґель.

Бумблякевич кивнув і слухняно почепив на плече рушницю, відчуваючи, як єство його ураз змужніло й налилося відвагою. Уявив себе кимось на зразок ополченця і навіть надав обличчю відповідної міни.

Поява худого високого чоловіка середнього віку, котрий скидався на коника-стрибунця либонь через те, що його довгі й тонкі ноги були обтягнуті панталонами, що защіпалися попід колінами і зникали в чоботях, — викликала пожвавлення цілого гурту ловців.

— Пане Джавала! — вигукнув радісно чоловік. — Тішуся, що й ви з нами. А це і є наш новий історик? Сподіваюся, наші лови завдадуть вам море втіхи.

— Це, мій син, — сказала княгиня Бумблякевичу. — Тепер ви просто змушені затоваришувати.

Князь стиснув долоню гостя, і той відразу відчув у потискові силу залізної руки.

— Я зворушений, — сказав Бумблякевич.

— Я теж, — усміхнувся князь і сплеснув у долоні: — Увага! Чи всі готові на лови? Але, що я бачу — матусю! Ви не зібрані!

— Тео! Я передумала. Мушу припильнувати кухню до завтрашнього бенкету. Крім того я не надто добре чуюся.

— Шкода, матусю. Тоді нам пора.

— Ще тільки хвильку — панна Фрузя ось-ось вийде.

— То й панна Фрузя з нами вирушає? — поцікавився Бумблякевич.

— Аякже! — відказала княгиня. — Панна Фрузя нині цвях програми. Хіба ви ніколи не читали про «дівочу пастку», в яку заманюють однорогів? Невинну панну в пишних шатах провадять у ту місцину, де бачили однорогів, і залишають саму. І то має бути саме невинна панна, інакше одноріг, відчувши обман, проб'є панну своїм рогом. Але цнота його впокорює. Дівчину підбирають зазвичай повногруду, бо одноріг, побачивши оголені перса, відразу кидається їх смоктати, а дівчина, задкуючи та задкуючи, веде його туди, де причаїлися мисливці.

— Дивовижно! — із захватом вигукнув Бумблякевич. — Це так романтично! І ви збираєтеся саме таким чином заманити однорога? Тоді навіщо рушниці, хорти і стільки мисливців?

— Але ж бувають непередбачені трафунки, — пояснив Теодор. — Наприклад, якщо панна не цнотлива, а тільки видає себе за таку, то…

— Вона гине?

— Такий закон. Вона гине. І тоді власне настає черга мисливців. Крім того слід пам'ятати, що ми вирушаємо в дикі простори, де нас можуть підстерігати різні несподіванки. Мусимо бути напоготові.

— Ви хочете сказати, що панна Фрузя якраз і має зіграти ролю цнотливої панни?

Уся компанія весело розреготалася.

— Але чому зіграти? — аж захлинався від сміху князь. — Чому зіграти? Панна Фрузя якраз і є втіленням дівочої цноти!

Саме в цю хвилю виплила Фрузя у сукні з білого напівпрозорого шовку, який переливався на сонці і дозволяв навіть вгадувати усі опуклі приваби панни. Не диво, що погляди усіх присутніх враз зашурхотіли у складках шовку, завихорилися, заплуталися, запірнали. А найбільше прицмоків отримали перса — світлі вулкани, готові до вибуху, персикові драглі, пупляхи[66] велетенських півоній.

— Богиня! — прошепотів Бумблякевич і уявив, як це набубнявіле пристрастю тіло пронизує багнет однорога, і кров заливає білість шовку.

— Ну, що — тепер ми всі вкупі? — гукнув князь.

— Всі! — пролунав хор військових.

— Тоді гайда! Рушаймо!

Хтось затрубив у ріжок, і товариство рушило в глибини лябіринту. Княгиня ще довго махала їм рожевою хустинкою.

Бумблякевич не міг надивуватися, як усі ці люди легко орієнтуються серед височенних гір сміття, пірнаючи з провулка у провулок, спинаючись на гребені гір і знову спускаючись у долину. Попереду повагом йшла Фрузя, а вся решта товариства пристосувалася до її кроку. У тій її ході було щось урочисте і тривожне, мовби йшла вона в останню дорогу, аж Бумблякевича проймав страх за неї. Адже ризикувала найбільше саме вона — ніжне сотворіння, крихка безборонна істота…

Небавом за нею витяглася довга вервечка процесії.

— Здогадуюся, що ці лови для вас перші, — сказав князь. — Невже вам не доводилося когось уполювати?

— Ні, — з деяким сумнівом у голосі відповів Бумблякевич, не маючи певності, чи фантазійні трофеї заслуговують на увагу. Иноді, вечорами перед сном, часто уявляв себе мисливцем у джунглях і мужньо розправлявся із леопардами та крокодилами, наштрикував на списа лева, душив ув обіймах бегемота і сік мачетою анаконду. Сон після таких подвигів оповивав його миттєво. — Я мирна людина. Навіщо ви полюєте на однорогів?

— Це наш тотем. Раз на рік маємо таке свято — лови однорога. Зрештою, їх розплодилося стільки, що можна полювати й частіше. Крім того, вони стають небезпечними. У них прокидається бажання захопити нашу терени. Траплялися випадки, коли однороги, збившись у табуни, влаштовували полювання на людей.

— Чи ваші однороги чимось відрізняються від тих, які описані в середньовічних бестіяріях?

— Ні, нічим. Вони такі самі, як прийнято їх зображати на гербах — сніжно-біле кінське тіло, що завершується левиним хвостом, і оленячі ноги. З чола, ясна річ, стирчить ріг. Між іншим, опис полювання на однорогів у степах України залишив арабський мандрівець Ахмед Ібн-Фадлан у 922 р. Він писав, що ця тварина менша за верблюда, але вища за бика. Голова її, як у ягняти, хвіст і копита бичачі, тіло, як у мула. А посеред голови один товстий круглий ріг. Коли ця тварина побачить вершника, то мчить до нього, а, наздогнавши, настромлює вершника рогом, висмикує з сідла і, підкинувши вгору, ловить знову на ріг доти, доки не заб'є. А коневі нічого не заподіює. Полюють на неї так: вилазять на високі дерева і, коли тварина опиниться між ними, стріляють отруєними стрілами.

— Наскільки мені відомо, однорога полювали винятково задля його чудесного рогу, завдяки якому можна визначити, чи є у вині отрута.

— Авжеж. Я п'ю вино тільки з його рогу.

— Ви боїтеся, що вас отруять?

— Не в цьому справа наразі. Поки що я тільки готуюся до тієї священної хвилини, коли зможу посісти трон України. І саме тоді мені згодиться цей ріг. Бо ж у мене з'явиться чимало ворогів. Але вже зараз я користуюся рогом, аби призвичаїтися тільки до нього і ніколи не брати до рук келиха. Рогом я також торкаюся кожної страви.

— Це так само для того, щоби призвичаїтися?

— Авжеж. Коли я стану королем, то все буду чинити автоматично. Адже день у мене буде розписаний до хвилини. Я буду виголошувати промови, які писатиме для мене Мальва.

— Скажіть, будь ласка, а Мальва… Вона ніколи не бере участі в ловах на однорогів?

— В якості кого? Ловця чи приманки?

— В обох якостях.

— Ловець із Мальви ніякий. Надто залюблена у природу. Вона навіть протестує проти ловів на однорогів, вважаючи, що ті перебувають на дуже високому рівні цивілізації. Але це повна бздура. Я дуже добре знаю однорогів і вважаю, що вони не мудріші за кроликів. А от у якості приманки, то одного разу Мальва таки вирушила з нами. Вона чудово виглядала у своїй білій льолі[67], котра розвівалася на вітрі.

— То ви хочете сказати, що Мальва панна?

— На той час безперечно. Я це навіть можу стверджувати, бо сам переконався у її цноті. Коли одноріг вийшов із хащів і попростував до неї, звісивши у покорі голову, ми всі затамували подих. Такого однорога ми ще не бачили. Він був білий як… ні, нема кращого порівняння — як сніг! Сліпучо-білий! Нічого білішого просто не існує. Таким білим міг би бути хіба… хіба сам Господь, якби він явився перед нами. Ми сиділи у засідці і чекали, коли він припаде до її персів, а Мальва почне задкувати до нас. І він таки наблизився до неї і став смоктати її перса, а Мальва, замість того, аби провадити його простісінько у наші руки, щось там почала говорити. Ми не чули ані слова, але якісь неясні звуки долітали з вітром. І раптом… раптом одноріг падає перед нею на коліна. А Мальва сідає верхи, і ось вони вже мчать понад горами. Ми всі заціпеніли. Не знали, що робити. А вони зникли. Ми всю решту дня займалися пошуками Мальви. Ціле щастя, що при цьому таки вполювали якогось однорога, і тота наша виправа не пішла на пси. Коли ж ми повернулися до палацу, Мальва уже нас чекала. Виявляється, той одноріг її завіз додому і не причинив жодної шкоди.

— А чим же вона витлумачила свою поведінку?

— Сказала, що він їй дуже сподобався. Їй стало його шкода, і вона сама його підмовила на втечу. Розумієте? Питання тільки в одному — чим вони стільки часу займалися.

— Одноріг і Мальва?

— Авжеж! Від хвилі, коли вона зникла, до хвилі, коли прибула в палац минуло цілих шість годин. За такий час можна багато чого встигнути.

— Наприклад?

— Не провокуйте мене на домисли. Але що може робити панна з однорогом цілих шість годин, як не…

— Як не?

— Я вас просив мене не провокувати. Ми всі дуже любимо Мальву.

— Але ви почали.

— Що я почав?

— Ви самі почали говорити про те, що може робити панна з однорогом. І я зрештою уявляю собі це. Я б не міг уявити панну з багаторогом, але з однорогом…

— То ви теж допускаєте, що…

— Ну, це в мене принаймні не викликає огиди. В моїй уяві одноріг — це щось незвичайно граційне, витончене і янгольське.

— Так воно і є. Це на продиво гарні сотворіння. І якщо Леда могла кохатися з лебедем, а донька фінікійського царя Европа з биком, в образі якого постав перед нею Зевс, то чому б Мальва не могла собі цюпцятися[68] з однорогом?

— Отже, вона тоді втратила цноту?

— Є така підозра. Сама вона не зрадила цього ані півсловом, але ж і не погодилася більше відігравати ролю приманки. От що цікаво! Звичайно вона тлумачила це іншими причинами. Буцімто після тої пригоди стала вегетаріанкою. І навіть чути не бажає про жодні лови.

— А вам самим не шкода вбивати цих красивих тварин?

— Але ж ми полюємо на них не тільки задля рогів, а й задля смачного м'яса. Раз на рік мусимо скуштувати печеню з однорога. Це щось як кутя на Різдво, розумієте? Водночас це й принесення жертви і шана для тотему. Споживаючи однорога, ми отримуємо великий заряд бадьорости. Це як у дупу вставити пір'їнку. Ніколи не пробували?

— Пір'їнку? Ні.

— Спробуйте. І відчуєте себе орлом. Десь глибоко в душі живе в кожному з нас первінь хижака. І не чотириногого, а крилатого. Ми мали колись крила, але втратили. І все наступне наше існування полягає в намарних пошуках крил. Тому-то у снах ми літаємо й деколи навіть падаємо коміть[69] головою на вибрану жертву.

— Слухайте, а що коли виявиться, що Фрузя не панна?

— Це важко припустити. Ми всі її знаємо як панну. Хіба би…

— Хіба би? — насторожився Бумблякевич. — Тобто ви допускаєте, що може бути й навпаки?

— З жінками ніколи не можна бути певним ні в чому. Жінки неземні сотворіння. Вони панни Місяця. І Місяць керує всіма їхніми вчинками. А нам, земним істотам, не дано збагнути жінку. Є тільки один-єдиний мент, коли перед нами прохиляється куртина таємниці, а точніше маленька шпарка у великій таємниці.

— Справді? І коли саме це стається?

— Ледве, чи це вас утішить. Бо це стається тільки в момент вашого останнього подиху. Саме останнього, а не передостаннього чи третього-п'ятого з кінця. Останній подих! Він відчиняє брами, він розсуває шпарки.

— Звідки вам про це відомо?

— Звідки? З власного досвіду.

— Але свого останнього подиху ви ще не глитнули, нє?

— А от якраз і глитнув. Я мав той останній подих, але доля покерувала так, що я воскрес і живу вдруге. Живу, пам'ятаючи про свій останній подих і про всі дверцята і щілинки, які прочинилися для мене.

— То ви теж осяяні космосом!

— Що? Космосом? Це звучить, як прибитий з-за рогу мішком.

Несподівано князь зупинився, роззирнувся і скомандував розсіятися пагорбами. А Фрузя прямувала далі в напрямку галявини, що разом з невеличким озерцем тішила око кроків за триста. Там востаннє зустрічали однорога.

2

Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, вирішив сісти перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі вершини сягали хмар і вкриті були снігом. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка. Їхні голоси, звуки ріжків і гавкіт хортів котилися луною, десятикратно повторюючись і гублячись у павутині провулків.

Два барвистих майтелики всілися неподалік і стали паруватися. Бумблякевич, з цікавістю стежачи за їхніми рухами, згадав, як у дитинстві кидав разом з іншими хлопчаками каміння у скліщених песиків. Майтелики хутенько зробили свою справу, спурхнули і відлетіли. Іти вже нікуди не хотілося. Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс якусь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд.

Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.

— Ти хто? — спитав Бумблякевич і навіть наставив на них рушницю.

Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.

— Це я, — сказала вона і підморгнула.

— А що ти тут робиш?

— Я — русалка.

— То це правда?

— Що — правда?

— Що в смітті водяться русалки?

— А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.

— Я думав — ввижається.

— Я за тобою давно спостерігаю, — засміялася русалка і висунулася так, що з'явилися її білі виточені рамена.

— Для чого?

— Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.

— Що тут одне з другим має до речі?

— Котре одне і котре друге?

— Те, про що ти щойно говорила.

— А про що я щойно говорила?

— Ти не пам'ятаєш, про що ти мені говорила?

— Ми, русалки, ніколи не пам'ятаємо того, що говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно. Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.

— Але ж ти пам'ятаєш про те, що мене вже бачила, так?

— Побачене запам'ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?

— Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв'язок між інтелігентністю і розуміння жіночої вроди. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки — бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.

— Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ви ж напевно і книжки читаєте?

— Звичайно.

— Чи траплялося вам щось цікаве про русалок?

— Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про русалку, яка прагла стати людиною.

— Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже вам ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?

— Марилося, — чесно зізнався Бумблякевич.

— А тепер на хвильку уявіть собі, що ви не водяник, а сміттяник, і довкола вас такі чарівні істоти, як я.

Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум'янцем.

— Ум-м-м… — підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила із сміття білі перса. — Мав би охоту?

Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.

— Ну, не будь таким тюхтієм! — простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з'явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.

Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом вздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:

— А-а… як… е-е… ми… теє… в… куди?..

— В туди! — засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю[70] — круглу й пухкеньку, мов снігова куля.

Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам'яти, заходився розщіпати ширінку.

— Ну… ну… швидше… — благала русалка.

Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:

— Стійте!

Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті.

Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений гвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт, розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт…

— Якби ви спробували її втрати, — промовив одноріг чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, — вона б ураз замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну дистрофію і смерть.

«Боже! Який він розумний!» — це перше, що подумав Бумблякевич.

«Боже! То він ще й розмовляє?» — це друге, що подумав Бумблякевич.

— Вмерти на сміттярці! — витер він піт із чола. — Ні, цього я б не витримав.

Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.

— Отже, ви один із них.

— Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на… цього…

— На мене.

— На вас. Здається… Але я тільки гість.

— А рушниця?

— Клянуся вам — я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту…

— Вони хочуть мене убити, — сумно сказав одноріг.

— Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.

— Так, є… Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.

— А ви — ні? Ви ж так само одноріг.

— Ні. Я не одноріг. Я — Господь однорогів. Я — їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто вже не перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку вбити мене.

— Чому ж вони досі цього не зробили?

— Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. Їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м'ясом і кров'ю, серцем і мозком.

— А дозвольте поцікавитися, яким чином ви перешкоджаєте їм убивати ваших… мне-мне… дітей.

— А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.

— О… о… то ви… могли вбити й мене? — пополотнів Бумблякевич, і ноги під ним підломилися.

— Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то здогадався, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.

— Як то — цівку? — злякався Бумблякевич такого садизму.

— Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цинґель. Ба-бах! — і з русалки тільки луска лишається. Бо вона — це тільки вода. Вода каналізацій. Каламутна і смердюча.

— Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою ліпшою русалкою!

— Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.

— Господи! — вирвалося у Бумблякевича.

— Слухаю?

— То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов'язані з ризиком для життя!

— Мальви Ланди? — зацікавився одноріг. — Ви шукаєте Мальву?

— Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.

— А дозвольте спитати, чому ви її розшукуєте?

— Я досліджую її творчість.

— Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда — це єдина людина, з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.

— О-о, то це з вами вона одного разу чкурнула в невідомому напрямку, зіпсувавши компанії лови?

— Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.

— Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?

— Не розумію, чому це вас цікавить… А що, є вже якісь думки з цього приводу?

— Є така підозра, що ви кохалися.

— Гм… ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.

— Хіба це неможливо?

— Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Щойно.

— Щойно?

— Так, я бачив її зовсім недавно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.

— Але я… я не вмію їздити верхи…

— І не треба. Досить триматися за мою гриву.

Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого — їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.

— Не бійтеся, — спробував його заспокоїти одноріг. — Я мчатиму якомога обережніше.

— Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати… — нарешті зламався Бумблякевич.

Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:

— А що з рушницею? Сказати, що загубив?

— Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.

І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видовище було чудне і незрозуміле — чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.

— Дивіться, дивіться, який зух!

— Герой! Справжній герой!

Водночас пролунали постріли.

— Пригніться! — гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смертельним жахом, а в голові шалелий вихор здіймає куряву сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе…

Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.

— Не стріляйте! — гукнув Бумблякевич. — Ви ж у мене вцілите!

— Тримайтеся! — викашляв одноріг і стрибнув із кручі.

Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося, і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб'ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім'явши під себе вершника.

З

Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до його грудей, якраз поблизу смертельної рани, і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м'які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його заливала гаряча хвиля щастя.

Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи.

— Я вбив Бога! — вишептав у сизий вечір неба. І повторив голосніше: — Я вбив Господа Бога!

І небо прийняло цю вість зі смутком.

Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мисливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.

— Живий! — вирвалося з доброго десятка грудей, і одразу декілька рук підхопило його й допомогло підвестися.

— Герой! От герой! — тішився князь, ляскаючи Бумблякевича по спині. — Ще нікому так хвацько не вдавалося вполювати однорога. А до того ще й осідлати! Ви що, хотіли його живцем захопити?

— Та ні… то було так… Він пасся собі під горою, а я якраз сидів на горі. От я й скочив на нього. Стріляти з рушниці я не вмію… А так, думаю, зажену його, доки не змориться й не беркицьне. А тут ви якраз нагодилися. Ну, бачу, застрелите мені мою здобич. Хтось таки поцілив однорогові в стегно. І тоді я приклав йому цівку до грудей…

Усе це він оповідав так недбало, мовби ціле життя тільки те й робив, що полював на однорогів. Слухачам це невимовно сподобалося і, підхопивши героя на руки, почали підкидати вгору.

— Оце відчайдух! — хитав головою Джавала. — Та ж той одноріг міг вас забити одним ударом.

— Треба було мене вчасно попередити! — засміявся, підморгуючи до Фрузі.

Очі панни горіли якимось жагучим і спраглим вогнем, наче перед нею постав сам бог мисливства Полісун, ураз їй забаглося впасти перед ним долілиць і прохати благословення, але стримала себе, відчуваючи, як забурунилася її кров і почало паленіти від сорому обличчя.

Хтось знайшов у купі сміття плетене крісло, Бумблякевича посадили в нього й понесли з піснями і галасом. Позаду на двох дрючках двигали однорога. Цікаві русалки зблискували очима то там, то тут, пірнали й випірнали, супроводжуючи процесію. А герой наш не тямився від щастя, озираючи згори усе довкола, як вінценосний Цезар. Гончаки радісно дзявкали, а мисливські ріжки дзвеніли у вухах так пронизливо, що в промені півмилі усеньке птаство скуйовджено шугало у небо і клубочилося у вечоровій синяві.

БУМБЛЯКЕВИЧ ВТРАЧАЄ ЦНОТУ

І княгиня, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг Бумблякевича, не могли надивуватися його хоробрості.

— Це надзвичайно! — хитав головою Пупс. — Щоб ви! І такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!

— Ах, дайте нашому гостеві спокій, — сказала княгиня. — Мав сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.

Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але як же йому було дивитися на ці подригування, від яких тілом панни Фрузі прокочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки.

Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці — чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елегантний «пу-у-укс» після тарелі квасолі? Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки — панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.

Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то щойно. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, низенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було вирізано серця. А ще — чорний лиснючий фортеп'ян і, нарешті, цілий кут займала викладена з рожевої в квіточки кахлі грубка.

— Ого, скільки тут всього! — похитав головою Бумблякевич.

— Усі умови для життя, — відказала Фрузя і заходилася стелити постіль.

І знову Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, наче б хтось добрався до її ерогенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна — ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.

— О-о-о-ой… у-у-у-умм… не можу… о-о-о-ой… ну… ну… умм… так! так! так! бери мене — бери мене — бери мене… о-о-о-ой…

Фрузя завивала і виробляла язиком такі штуки, що Бумблякевич несвідомо й собі язика висолопив, а в штанах почув виразне пожвавлення.

— Що з вами, панно Фрузю? Може, вам чимось допомогти? Може, у вас падачка, га? То скажіть…

Витер піт із чола і підступив ближче. Панна дійшла апогею й безсило впала на постіль. Лежала тепер нерухомо і тільки голосно посапувала. Бумблякевич сів коло неї і зацікавлено стежив. Панна заплющилася, і тільки зім'ята постіль свідчила про недавній екстаз.

— Вам зле? — насмілився сколошкати мертву тишу.

— Мені? — перепитала, мовби крізь сон, Фрузя. — Та що ви? Ніколи мені не було так добре, як зараз. Я зазнала нечуваної розкоші.

— Розкоші? Якої розкоші? З ким?

— З ним.

Бумблякевич про всякий випадок оглянув покій, але не виявивши більше жодної живої душі, спитав:

— А не буде це з мого боку нескромністю поцікавитися, про кого мова?

Фрузя нарешті розплющила очі і всміхнулася.

— Він — це… Ні, краще я вам покажу.

Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп'янілими очима і реготнув, мов навіжений:

— І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!

Бумблякевич одразу впізнав клака.

Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла непоборна сила трансу, він ледве не розривався на частини в якомусь епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений, трястися і підстрибувати.

— Бідачка! — пожаліла його Фрузя. — Дістав конвульсій. Мусить тепер охолонути.

І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.

— То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?

— А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом.

— Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!

— А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! — хихикнула Фрузя. — Але, як по правді, то мені дуже хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені руку ось тут.

Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.

— О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне персо, інакше я не зможу зосередитися.

Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях. Здавалося, там скипала розпечена лава Етни.

— Отже, це відбувається так. Я пускаю клака собі під спідницю… а він неквапом, посувом лізе по стегні усе вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі починаю тремтіти… все в мені у цю мить здригається і сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає тремтіти… а він тим часом добирається до моєї потаємної потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче… О, се мов подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм! Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому навстріч, мов Брама Раю для праведника… І каже лоно: увійди, праведнику, хай воздається тобі за труди і мислі твої, припади устами і надпий вічности… І тоді заграє джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами… І він входить туди, де його очікувано, де все аж пашить любов'ю і жагою…

Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки…

— Перепрошую, — порушив мовчанку, — хтів би-м запитати лише одну дрібничку… Чи панна перед тим, як впустити клака, стягає майточки?

Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:

— О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами зводить мене доля!

Вона впала на ліжко й, задриґавши ногами, оголила стегна настільки, що Бумблякевич з цікавістю відзначив — під шовковою сукнею не було жодної лашки, натомість раз у раз то з'являвся, то знову зникав рудий кудлатий квіт. Краса його настільки полонила увагу Бумблякевича, що він уже зовсім стратив над собою панування і, вловивши мент, вскочив покоївці межи ноги, накриваючи обома долонями чарівний квіт, наче метелика. Стегна її по обидва боки квіту раптом заспокоїлися і, здригнувшись ще кілька разів у коротких конвульсіях, заклякли непорушно.

Пальці Бумблякевича пестили потаємність її потаємности, розправляючи її пелюстливі пелюстки, розвиваючи стебливі стебла, обрамлені листливим листям, визволяючи серце рудого квіту, червоне серце рудого квіту, жадібне серце рудого квіту, а воно починає нервово битися попід рукою, битися спрагло йому під рукою…

Заплющені Фрузині очі поринули у сутінь сором'язливости, а вуста її розквітлі шепочуть:

— Боже — яке дивне — яке незрівнянне відчуття — прошу пестіть мене — робіть що хочете зі мною — що хочете — що хочете…

— Добре — але прошу не розплющувати очі — я встидаюся — я дуже встидливий…

— Я не розплющу — ні — але робіть зі мною щось — робіть — нищіть мене — знущайтеся наді мною як вам лише заманеться — будьте брутальним як ягуар — розтопчіть моє єство — виверніть мене мов рукавичку — виссайте з мене кров…

У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.

— А що, чи не краще зі мною, як з клаком? — вишептав їй тремтячим голосом.

— О так — о так — клятий клак — більше ніколи не буду з ним — о, я і не знала, що є така розкіш…

Правду кажучи, Фрузя й не підозрювала, що Бумблякевич не мав досвіду коханця, і то був у його житті перший квіт, якого торкався насправжки, а не в уяві, а Бумблякевичу і невтямки було, що перед ним лежала цнотлива панна, котра, крім клака, не знала інших мужчин. Тепер йому було замало її голих стегон, хотів бачити її всю, але сукня не піддавалася, руки у ній заплутувалися.

— О ні — не так — візьміть ножа — розітніть на мені ці ненависні пута — зірвіть мою білосніжну — мою на крохмалену — мою пахнющу льолю — звільніть мене від кайданів!

Про які кайдани мова? — не збагнув у гарячці Бумблякевич, але взяв-таки зі столу ножа і занурив лезо в сукню. Тканина сполохано заметлялася, забила крильми, залопотіла і затріщала, сповзаючи з голого тіла, наче біле простирадло з пам'ятника. Бумблякевичу здалося, наче він чує марша, а хор у вишині співає славень героєві.

Тіло Фрузі було дорідне і пухке, рожеве й пружне, гаряче і звабне, ніжне і хупаве. Від повних грудей воно стрімко збігалось в осину талію, а далі так само стрімко розширювалося і переходило у два слонячих бивні, які так і просяться, аби до них припасти усією чоловічою силою і вирушити у гойдливу мандрівку довкола світу.

— А тепер я — тепер я — тепер я звільню вас — дайте мені ножа…

І вона хотіла вже було відібрати ножа в переляканого Бумблякевича, але той, збагнувши, яка гірка доля чекатиме його чудесну мисливську уберю, почав завзято боронитися. Одначе Фрузя і не думала відступати, вона кинула на Бумблякевича усі свої сімдесят кілограмів живої ваги, і межи ними розпочалася запекла борня, в якій Бумблякевичу ледве вдалося зашвиргонути ножа під ліжко. Фрузя цього не помітила і далі порпалася в постелі, мов кріт, даючи можливість Бумблякевичу за цей час спокійно розібратися.

Він розлігся собі на постелі, мов кабанчик, і сказав:

— А тепер робіть зі мною усе, що вам заманеться!

— Ах, ви підступний! — застогнала Фрузя. — Ви мене обманули.

Очі її при цьому прикипіли до Бумблякевичевого скарбу, що стирчав, наче пагін лотосу, і ледь-ледь колихався, можливо, від Фрузиного подиху. Обережно, мовби боячись його наполохати, Фрузя торкнулася пальчиками набубнявілого пупляха і сказала:

— Так, се він… се він…

— Хто? — спитав Бумблякевич ліниво.

— Я впізнала тебе! Се ти!

Бумблякевич навіть підвів голову:

— До кого це ви промовляєте?

— До Князя Мороку! Я впізнала його! Князю мій! Прийшла-м до тебе вклонитися і припасти до стіп твоїх, чекаючи на благословіння твоє, о Совершенний! О, князю моїх снів і марев! Господарю моїх темних пліснявих льохів, що бережуть зачакловані скарби! Чугайстре моїх кошлатих нетрів! Зглянься над моєю непорочністю, ввійди у мене, мов ніж у хліб, покрай мене на плястерки, посічи мене дрібно-дрібнесенько і спожий на славу собі!

Бумблякевич подумав, що цілком слушно встиг заховати ножа, бо хтозна, чи в запалі Фрузя й справді не забагне, аби її четвертували.

— А тепер я заграю на саксофоні, — сказала Фрузя і, припавши вустами до прутня, тоненькими пальчиками так спритно забігала по ньому, що Бумблякевич таки видобув зі себе глибокий сексофонний стогін.

Заплющив очі і враз побачив цілий тлум школярок, що обступають його, хихочуть і задирають перед ним спіднички, декотрі, сміливіші, цілують його то там, то тут, дозволяють його рукам проникати у сутемінь їхніх тілець. Та недовго бавили його школярки, на зміну їм прийшли дупасті невільниці Сходу — чорні, жовті, кавові, помаранчеві й мармулядові. Їхній танок був шалений, але нетривалий, вітер розвіяв невільниць, наче пелюстки барвисті. І от зостався він сам на сам із Фрузею, тепер вона зайняла його уяву.

Це вперше торкнулися його жіночі пальці, вперше чиїсь уста і язик мандрував складками його тіла, теплим диханням розігріваючи крижини Антарктиди — вони сповзали із нього, сповзали тихо й мовчазно, полишаючи по собі лише пухирці гусячої шкіри і пульсування живчиків… Що вона чинить із ним? Сама ж бо ще блукає навпомацки, підкоряючись тільки інстинкту.

Десь високо вгорі кружляли рожеві пелюстки. Деколи йому вдавалося в них упізнати котрусь панну, викохану його ж таки фантазією, а, може, навіть зачути ридання і зойк… Бумблякевич лагідно всміхнувся пелюсткам і прошепотів: «Я кохаю вас… Прощайте…» У відповідь пролунало ще жалібніше ридання…

Панна Фрузя відкинулася на спину, і все її тіло обійняла судома. Бумблякевич став на коліна над нею і, коли вона розвела ноги, то спалахнуло йому в очах золоте руно. І побачив вузенький причал, до якого прямували кораблі з цілого світу, вантажені імбиром, цинамоном, перцем кайєнським, ваніллю й дактилями.

Вітрила шовкові, прозорі мов крильця метелика, вітрила тонюські, мов майточки школярок, з гербом, що здалека нагадує щит і меч, а зблизька — піхву кудлату і прутень. Теплі вітри зизоокі приносять запах лаванди і мира, дим кадильний пливе над головами і закручується вгорі у велетенське сизе: «О-о-о-о!»

Лежать вони в заметах постелі, наче на дні струмка — довге волосся, мов лінії спраги, розбігається навсебіч. Білі терни палахкочуть в узголів'ї, і розпач долоні, котра вітає військо, викуте зі снігу — йде воно й дзвонить латами в місячнім сяєві. Окрики й порскання коней…

Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в'язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними — цілий світ і сніги, і постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк… Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі… До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами.

Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко. Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, покій, розгойдавшись упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги…

Аж ось таки гримнуло якесь гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.

— Ге!., ге!., ге!., ге!.. — видихав гаряче повітря Бумблякевич.

— Е!.. є!., є!., є!.. — вторила йому Фрузя.

А тут і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.

— Боже, що ти зі мною зробив! — зітхнула Фрузя. — Щоб я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.

Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації.

Бумблякевич упав на ліжко і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:

— Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, «шановний пане» — смішно. Яке твоє ім'я?

— Що в імені моїм? Се тільки звук, луна…

— Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути якесь пестливе ім'я. Коли мені ще захочеться з тобою… хи-хи… то я скажу: «Бумблику! Давай побумбляєм!»

— Одного не можу збагнути. Як тобі вдалося зберегти цноту, кохаючись із клаком?

— Ах, та чи ти не розумієш, що то була тільки гра? Який із клака коханець? Він тільки скубоче, пестить, дуріє там усередині, а від цього моя цнота аніскілечки не страждає.

— А я, між іншим, переживав за тебе, коли ми вирушили на лови. Важко було повірити, що така зваблива панна зберегла досі цноту. Ану ж, думаю, одноріг її уб'є!

— Ну, що ти, якби я не була цнотлива, то ніколи б і не вирушила на лови. Хоча, правду кажучи, мала деякі сумніви. Клак-клаком, а все ж таки я отримувала насолоду.

— Що то була за історія з Мальвою і однорогом?

— Звідки ти про неї знаєш?

— Від князя.

— І що тебе цікавить?

— Чи було щось між ними. Між Мальвою і однорогом.

— Авжеж, що мусило бути. Ніскілечки не сумніваюся. Чого б то вона раптом відмовилася брати участь ловах? Та, правда, це не був простий одноріг, а якийсь їхній володар. Можливо, що це той самий, якого ти вполював. Теж такий самий незвичайно білий і вродливий. Хтозна, чи і я би втрималася і не віддалася, якби мене такий одноріг узяв собі на спину.

— А були випадки, що хтось кохався з однорогом?

— А нікому не скажеш?

— Ні.

— Поклянись.

— Клянусь.

— Княгиня теж колись на однорогові гарцювала. Та й догарцювалася.

— А то ж як?

— Народила князя.

— То він син однорога?

— Так.

— Але ж у ньому нема нічого від… е-е… татуня!

— Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.

— Дуриш! — не повірив Бумблякевич. — Це якась повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!

— Одноріг — їхній тотем. Полювання і споживання тотему — звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.

— Чи богом однорогів?

— Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.

— А хіба ж там свідки були?

— Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й розповіла, як натрапила на закохану парочку.

— А ти з чарівницею приятелюєш?

— Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.

— Цікаво, чи князь знає, про своє походження.

— Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.

— Невже? Та ж перша ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.

— Так, але, він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.

— Звідки тобі все це так докладно відомо?

— Що невідомо Богу, те відомо покоївці. Покоївка, яка вміє проникати у найтаємніші шпаринки — скарб. А покоївка, яка ще й при цьому вміє зберігати таємницю — незрівнянний скарб.

— Як на мене, то з таємницями у тебе проблема.

— Свиня! — ляснула вона його по животу. — Як ти можеш мені таке говорити? Я не приховую таємниць перед своїм коханим. А хто мій коханий?

Бумблякевич звів брови.

— Ти! — ляснула вдруге по животу. — Але не ціниш! Я йому душу розкриваю, а він! — Фрузя пестливо погладила живіт Бумблякевича. — Ах, яке в тебе пузо! Ні, це не пузо — це повітряний бальончик[71]. Який ти весь волохатий! Як борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна — може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?

Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п'яти років він поринав у чар солодійства, і з'являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п'ять років на триста шістдесят п'ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев'ять тисяч сто двадцять п'ять. Фрузя буде дев'ять тисяч сто двадцять шоста.

— Ну, скажи! Скажи! — благала вона. — Це мене так збуджує! Скільки?

— Та десь понад дев'ять тисяч, — відказав скромно Бумблякевич і подумав собі, чи не замало назвав?

Фрузя схопилася за свої пишні перса:

— Господи! Дев'ять тисяч! — Але по хвилині роздумів замотала головою: — Це фантастично! Виходить, що ти кожного дня міняв коханку?

— Еге, міняв. А деколи за один раз кількох перепускав.

— Та ти просто статевий гігант!.. Але — дев'ять тисяч? Не може цього бути.

Можна було б, звичайно, зізнатися. Але хотілося спати, і Бумблякевич заплющив очі.

ПРИВИД. ХВИЛЕВА КЛЯМРА

1

Прокинувся в сутінках, тоненькі повісма світла соталися крізь штори, купаючи в собі міріади порошинок, і вістили ранок.

З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води. Повернувшись назад до покою, накинув халата, якого наготувала йому Фрузя, і раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Куди виходить воно? Хіба на сміттярські гори…

Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, вимощену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам'яними вазами. З кожної вази стирчав кущик мирту.

Йому чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. От він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посипаними гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок. Під самим муром радісно дзвенів ручай.

У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він уже було намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів.

Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що, здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.

Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла, і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.

— Ти тут живеш? — спитав урешті.

— Ага. А ти?

— Я ні. Я тут від учора.

— Так я і думала.

— Чому?

— Бо якби ти тут жив, то не питав би мене, чи я тут живу. Мене тут усі знають.

— А ти чия?

— Нічия.

— Такого не може бути. Може, ти онучка княгині?

— Ні-а.

— Але ж у тебе мусять бути батьки.

— Не мусять.

— То ти сирота?

— Ні-а.

Бумблякевичу така розмова врешті набридла, й він махнув рукою:

— Гаразд, не хочеш казати, то я піду.

— Я привид.

— Привид? Який іще привид, коли я тебе бачу так само добре, як і живу людину?

— Але я нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.

— Нічого не розумію, — сказав Бумблякевич і, підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. — Я ж чую — ти жива.

— Погладь мене ще.

Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.

— Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.

— А от і не жива. Погладь мене ще.

Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, якої в дійсності такі дівчатка ще не мають, пальці заплутувалися там, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.

— Ти жива, — сказав Бумблякевич, — і піпа[72] твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.

— Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.

Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар — все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.

— Ти мене підманула, — зітхнув. — Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.

— Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.

Висмикнув руку й вжахнувся — долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася.

Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений папір в обрамленні волосся, білий пожмаканий клапоть паперу, на якому видруковано щось гидке і безглузде. Вицвіла, зотліла льоля тепер була брудна й дірява. Крізь дірки виднілися жовті кості, ледь-ледь обтягнуті шкірою. Стегнами стікав зелений слиз. Ноги мала порепані й у виразках.

— Ну, як? Тепер переконався? — прошурхотів жмут паперу.

Бумблякевич позадкував до свого вікна.

Дівчинка повернулася спиною і застрибала далі, знову набравши того ж звабливого вигляду, що й перед хвилею. Тільки пісенька її тепер бриніла веселіш. Біленька льоля злітала вгору, щоразу оголюючи кругленький задочок. Бумблякевич ледве встиг опинитися в своєму покої, як пролунав легенький стукіт у двері і з'явилася панна Фрузя з тацею.

— Як спалося? Я вже двічі підкрадалася до дверей, прислухаючись, чи ти вже встав і чула тільки саме хропіння. Білий день надворі.

— Треба було мене розбудити.

— Та де б я посміла? На сніданок маєш чай, булочки з родзинками, маківник, сік манго, полуниці зі сметаною і пляшечку легенького вина.

— Посидь біля мене, — попрохав Бумблякевич, вмощуючись коло столу.

Фрузя слухняно сіла, дбайливо розправивши складки широкої сукні і, підперши щоку рукою, замрійно втупила очі в коханого.

Коли Бумблякевич потягся до тарілки, раптом усвідомив, що не встиг вимити рук. На правій долоні й досі зоставалися сліди зеленавого слизу.

— Що це? — насторожилася Фрузя.

Замість відповіді він вискочив до лазнички й гарячково почав мити руки. На щастя, під гарячою водою слиз розчинився і зник.

— Ти мені не сказав, що це в тебе було на руці.

— Я не знаю, що це… Хто ця дівчинка за вікном?

— Я не бачу там жодної дівчинки.

— Але вона була там хвилину тому.

— То й що?

— Цікаво, що вона за одна.

— Дівчинка в білій льолі? І стрибає на одній нозі?

— Так.

— Це привид. Буває, що він комусь ввижається. То ти її бачив?

— Я навіть розмовляв з нею.

— Ти розмовляв із нею? — витріщала очі Фрузя.

— А що тут такого?

— Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна.

— Чим?

— Вона колись ще за життя отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти якогось йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею.

— Ні.

— Дивно. Вона всім це пропонує.

— І що — вже хтось зірвався в урвище?

— Бувало й таке… Але що вона тебе просила?

Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою пригоду? Вирішив, що скаже дещицю правди.

— Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.

— А потім? — насторожилася Фрузя.

— Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота якийсь липкий зелений слиз. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.

— Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.

— Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти там не можна?

— На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.

— І то ж треба було мене поселити саме в цьому покої, — незадоволено буркнув Бумблякевич.

— Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей — тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателефонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.

— Оце мене цілком задовольняє.

— Що ти збираєшся нині робити?

— Піду до книгозбірні.

— Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.

— Який костюм?

— Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд.

— Може, я повинен взагалі заступити покійного князя? — засміявся Бумблякевич.

Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася.

— Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій.

— Перепрошую! — помахав пальцем Бумблякевич. — Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природнього спілкування.

— Так я і знала! — заломила руки Фрузя. — Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його — в каналізацію!

— Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно, бо самка комахи-богомола робить куди жахливішу справу: після статевого акту пожирає самця.

— Ти неможливий! — зірвалася з місця Фрузя, але за мить уже припадала до Бумблякевичевих грудей і благала: — Ну, скажи! Скажи, що ти мене любиш! Скажи!

Бумблякевич витер масні губи серветкою, ковтнув вина, облизався і сказав:

— Люблю. До того ж — палко. Ага, якщо ми вже згадали про князя, то цікаво мені знати, що то за жахлива смерть, якою він загинув?

— Його убили поліетиленові мішечки.

— Ті самі, що накинувшись на людину, обліплюють зі всіх боків і висмоктують?

— Так.

— Чому ж він не скористався антеною, яка їх приманює і плавить ультразвуком? Він пішов на лови сам?

— Покійний князь полюбляв блукати сміттяркою в товаристві Транквіліона Пупса. З Транквіліона ловець нікудишній, але він носив за князем різне причандалля. Зокрема й антену. І ось коли ті здичавілі мішечки накинулися на князя, Транквіліон встромив антену у сміття, де, як тобі, напевно, відомо, струменить електрика. Але антена не спрацювала. Пізніше вияснилося, що він уштрикнув її в русалку і сталася хвилева клямра.

— Що-що?

— Коротке щеплення, внаслідок якого відбувається знеструмлення. Транквіліон розгубився, — сказано, поет, — і замість того, аби знову встромити антену метрів на два-три далі, він вибіг на пагорб і почав сурмити на сполох. Однак заки поспів рятунок, від князя зосталися самі шкіра та кості.

— Справді жах.

— Звідтоді наш Пупс на лови не ходить.

— Гм… — Бумблякевич замислився.

— Що з тобою? — спитала Фрузя. — Ти взяв так близько до серця смерть князя? Він і справді був небуденною людиною. Відчайдух, яких мало.

— Хвилева клямра… — промовив Бумблякевич і підвівся. — Йду до книгозбірні.

2

Транквіліона Пупса застав за написанням славеня на честь героя ловів.

— Я вам не перешкодив? — спитав Бумблякевич.

— Ні. Оце саме завершив. Останнім часом мене тягне на античний стиль, я пишу славні винятково гекзаметрами.

— Ледве чи це їх порятує від забуття. Хто б подумав, що колишній модерновий поет може перетворитися на придворного співця.

— Ви хочете мене образити?

— В жодному випадку. Але мені не дає спокою думка, що вас порятовано без жодної користи для нашої літератури. — Бумблякевич навмисне вирішив подратувати Пупса, аби витягти з нього якнайбільше інформації. — Нічого з того, що ви написали у цих чудових інкубаторних умовах, де не треба думати про шмат хліба і дах над головою, не вартує й одного вашого вірша написаного в тоталітарному режимі.

Пупс спаленів і став бризкати слиною:

— Як ви таке можете говорити? Хіба ви читали написане мною тут? Ці поеми…

— Власне, ці поеми — ці талмуди багатослів'я, один вигляд їхній викликає тільки глумливу посмішку. Де ви бачили, аби сучасний поет писав віршовані романи? А ці ваші творіння, що славословлять різні персони? Ви серйозно вважаєте, що вони мають якусь вартість?

— Але ж ви не читали!

— Ні. Але твердо знаю, що все, написане на злобу дня чи присвячене оспівуванню якоїсь персони — пса варте. Вас порятовано було не для цього, а щоб ви подарували нашій літературі шедевр. Де ваш шедевр? Я вас питаю!

У Транквіліона на очах заблищали сльози. Він підійшов до шафки, витяг плящину якоїсь зеленої настоянки і, хлюпнувши її тремтячими руками в келих, одним духом випив.

— Ви не розумієте, як я мучусь… — він перехилив ще одного келишка, цокочучи зубами по склу. — Справа в тому… справа в тому… що я не можу більше нічого путнього створити… Я почуваюся порожньою бляшанкою… всередині тільки пустота… Я можу торохтіти… це все, на що я спроможний… Гадаєте, я не розумію, чого я насправді вартую? Але де гарантія, що якби врятовано було когось іншого, то й з ним після всіх переживань не сталось би те саме? Я працюю як віл, ні дня без рядка…

Бумблякевичу стало шкода його. Він узяв плящину і налив собі. Настоянка виявилася солодкаво-гіркою і мимоволі викривила вуста.

— Ще це таке?

— Абсент, — враз ожив Пупс. — Полинова настоянка. Абсент — напій богеми. Знаєте картину Пікассо «Любителька абсенту»?

— Та синюшна і худа шкапа, яка на ній зображена, ніколи не викликала в мені бажання спробувати абсенту.

— Це єдине джерело мого натхнення. Я вже перепробував усе. Нюхав зогнилі яблука, як Фрідріх Шіллер, тримав ноги в гарячій воді, як Дені Дідро, випивав бутель вина, як Віктор Забіла, ковтав живу муху, як Остап Рудиковський, прив'язував до голови крижану брилу, як Митрофан Александрович! Я пускав собі кров, як Апулей, заливав воском вуха, як Антін Дикий! І тільки абсент мене воскресив, я відчув бадьорість духу. Я сам готую цю настоянку…

— Ви знаєте, мені раптом спало на думку, що ви мене розіграли, — перебив його Бумблякевич. — І то розіграли досить дотепно.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що ви не той, за кого себе видаєте. Я думаю, під час того порятунку приреченого до розстрілу сталася помилка. Така акція не могла відбутися без підкупу конвоїрів. А ті наплутали. Після кількох років допитів, етапів і ув'язнення на Соловках, ніхто вже не був схожим на себе. Зграя примар, що хиталися від вітру. Уявімо, що це відбувалося так. До вашого бараку зайшов конвоїр і викрикнув: «Хто на букву „Й“? Виходь!» І тоді хтось, хто і близько не був на букву «Й», відказав: «Я». Просто той, хто був справді на букву «Й», знаходився у сусідньому бараку. Чому відгукнувся хтось інший? Адже це могло означати й виклик на розстріл. Хоча я так не думаю. Ви ж самі сказали, що це сталося 27 жовтня. Тобто — першого ж дня. Ще нікого не почали розстрілювати, в'язні знали, що їх чекає вища міра покарання, але не знали коли. Тому він і відгукнувся, побачивши, що викликають не групами, а поодинці. Таким чином, замість генія врятували графомана, який відтоді мусить жити життям генія. Він мусить якось виправдати своє існування і множить, множить гори непотребу.

— Це маячня! — Транквіліон впав у крісло і, шморгаючи носом, перехилив плящину просто з горла. — Як ви можете? Я стільки пережив! Врешті-решт я упорядкував оці незліченні скарби! За це одне тільки я заслужив шани і слави!

— І все ж бо склалося так зручно. Єдина людина, яка знала, ким ви є насправді, загинула. Хвилева клямра!

— Хто вам розповів? Це жахливий наклеп! Я князя обожнював! Не смійте мене ганьбити! Гадаєте, ви б у таку мить не втратили голови? Я ж не знав… не знав, що антена потрапила на русалку! Це тільки пізніше виявилося. Зрештою, можете самі переконатися, чи вдасться вам зі ста штриків дротом у сміття бодай раз попасти в русалку!

— А як стосовно сто першого разу?

Бумблякевич зміряв переможним поглядом нещасного поета і покинув книгозбірню.

БЕНКЕТ

Гостей зустрічав пан Джавала. Він привітно всміхався, тиснув руки, кидав кілька фраз і запрошував далі — до зали.

— Пане Бумблякевич! Радий вітати героя! Там уже всі на вас чекають.

Бенкетова зала була така простора, що очі втрачали орієнтацію. Усюди групками стояли гості й запально розмовляли. Із сусідньої зали долинала гра оркестри.

Бумблякевич і не сподівався, що його з'ява викличе такий ентузіазм. Мав, щоправда, дуже пристойний вигляд: чорний фрак, біла сорочка з пінявою шумкою на грудях і велика біла троянда коло серця. Гомін ураз заклекотів з новою силою, пролунали оплески, а всі обличчя — геть усі, які були, — обернулися до нього з радісним усміхом. Перед ним розступалися і плескали, плескали, намагаючись ще й устигнути щось сказати приємне.

— Браво! Віват! Слава героям! Честь!

— Бумблякевичу — гіп-гіп-гурра! Гурра! Гурра!

Від цього галасу Бумблякевич мало не втратив рівноваги на лискучому паркеті. На щастя, назустріч ступив молодий князь. Виглядав просто казково — довгий, гаптований золотом каптан з білою стрічкою через праве рамено, білі штани і чоботи з чорного сап'яну. Ліва рука спочивала на кривій шаблюці в білих, оздоблених коштовностями піхвах.

— Вітаю героя дня! Прошу сюди. Хочу вас зазнайомити з моїми гостями. Звичайно, не з усіма, бо це зайняло б цілий вечір.

Князь підвів Бумблякевича до того гурту, який щойно сам покинув: чотирьох військових з орденами на грудях і двох молодих панночок.

— Панове, — сказав князь. — Перед вами найкращий мисливець краю — пан Бумблякевич. Віднині ще й наш двірцевий історик. Прошу зазнайомитися. То є полковник Кучугура.

— Тішуся, що маємо таких героїв, — сказав полковник, тиснучи руку Бумблякевичу.

— Генерал Галаган.

— Пане Бумблякевич, — мовив генерал, — ви є винятковою людиною. А наше майбутнє якраз і залежить від виняткових людей.

— Генерал Голубович.

— Вітаю і зичу не менших подвигів у науці.

— Генерал Купчак.

— Все відбувалося на моїх очах. Але й досі не можу повірити, що це могла вчинити цивільна особа! Якби моя воля, зараз би вам дав ранґу офіцера.

— А це панни Купчаківни — Мотря і Хівря.

Обидві генералові доньки були кавказької породи — чорне пишне волосся, густі, але тонкі брови і витончені із горбинкою носики. У глибоких тернових очах грало полум'я невтоленної жаги.

— Пане Бумблякевич, — сказала Мотря, — будемо втішені вітати вас у себе вдома.

— Пане Бумблякевич, — сказала Хівря, — в нашому маєтку є хмара дичини. Ми охоче з вами вирушимо на лови.

На всі ці вітання Бумблякевич відповідав поклонами, відчуваючи, як червоніють його повні щоки й пітніє долоня.

— Пане Бумблякевич, — озвався генерал Галаган. — Ми чули, що у вас з'явився якийсь претендент на українську корону.

— І не один. Але то все переважно химери.

— Маєте рацію. Натомість наш князь Теодор має таке генеалогічне дерево, якому позаздрив би будь-який претендент на корону.

— О, пане генерале, я не хотів би цим хизуватися, — заперечив князь. — Нехай вибирає короля народ.

— Це зайва демократія, — сказав генерал Голубович. — На початку мусить бути тверда влада. Народ слід поставити перед фактом. Це англійцям чи шведам може на тому не залежати — сяде на престолі панна чи старий гриб. А в нас мусить бути чоловік твердих переконань, незламної сили і несхитної віри.

— То ви за справжню, а не фіктивну монархію? — спитав Бумблякевич. — Адже всюди в Європі монархія тільки бутафорська. Королі там нічого не вирішують.

— Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками — це суцільні нетрі для нашого народу. Україні потрібен король із сильним військом. Король і сильна національна ідея. Гасло «Нація понад усе» мусить увійти в кожне українське серце. Аж до фанатизму!

— Тоді інші нації будуть нас боятися, — мовив генерал Купчак.

— А ви хочете, аби вони нас любили? — відрізав Голубович. — Ні! Ми повинні стати сторожовими псами! Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили? Мову солов'їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи — в процесі розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі?

— Але, пане Голубович, — сказав генерал Купчак, — мені здається, ви перебільшуєте. Такими ідеями можна привернути лише якусь частину нації, а більшість злякається. Мільйони українців — це сіра напівписьменна маса, затовчена й забита, принижена й сплюгавлена. Маса, котра прагне хліба й видовищ. Весь схід України позбавлений державницької ідеї. Не був державником навіть Хмельницький, котрий підняв заколот проти українських магнатів. І передовсім проти Яреми Вишневецького, який і був справжнім державником. Ярема прагнув здобути українську корону і створити українську державу. Козаки все зробили, аби йому це не вдалося.

Обидві Купчаківни взяли батька попід руки і защебетали:

— Татусю, не скидай святих імен на грішну землю.

— Пан Купчак має рацію, — підтримав його полковник Кучугура. — Але цю рацію не варто виставляти для загального огляду. Східнякам і без того помакітрилося від синьо-жовтого прапора, тризуба і «Ще не вмерла», а коли вони почують, що й Хмельницький не герой, то, може, і взагалі від Галичини відвернуться.

— Нація мусить мати своїх ідолів, — сказав Галаган. — І якщо вам не до шмиги Хмельницький, то були ще Винниченко, Грушевський, Петлюра…

— Тільки не ця трійця! — підняв угору долоні Голубович. — Які це ідоли? Україна ще й досі, мов стара непорочна діва. Бо ці ваші герої тільки тим і займалися, що несміливо її мастурбували, замість того, щоби втрати як слід!

Ці слова генерала викликали гучний регіт у присутніх чоловіків і рум'янець на щоках панночок.

— Пане Голубович, — узяв його за плече Купчак. — Чи не будете такі ласкаві вповісти мені: хто має бути тим лицарем, який, х-хе! — вграє, як ви висловились, нашу неньку? Може, ви?

— Може, і я, — не знітився той. — Хтось таки мусить пустити їй кров.

— Боже, які жахи! — сплеснув у долоні князь. — Та ж уже Україну проголошено незалежною державою. Пане Голубович, навіщо кров? Уже все позаду. Схаменіться. Та ж маємо врешті свободу!

— Свобода, за яку не було пролито жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити.

— Чи мало крові було пролито досі? — спитав князь.

— Та кров була пролита в інших поколіннях. І до того ж — намарне. Потрібна свіжа кров. Потрібна війна — з будь-якого приводу. Війна очищуюча і об'єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров'ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим. Без війни цього добитися неможливо.

— Але ж на нас ще ніхто не нападає, — стенув плечима Галаган.

— І не треба чекати. Доки ми будемо поводитися, як отара овець? Мусимо самі напасти! Так, як це робили в часи Святослава й Володимира. Самі мусимо вдарити! Перші! Просто в зуби, щоб вони захлинулися! Щоби страх панічний пройняв їх! Щоб українцями лякали дітей і тремтіли на з'яву тризуба!

— Панове, — нарешті озвався князь, який упродовж цілого часу з усміхом стежив за суперечкою. — Я бачу, ви готові кожен бенкет перетворити на дискусійний клюб. Але нині маємо саме бенкет.

— Дуже доречно, — підтримали Купчаківни. — Пане Бумблякевич, а чи не випити нам шампана?

І, не питаючи його згоди, поволокли до шинквасу, ущерть заставленого пляшками і закусками, довкола юрмилося чимало гостей.

— Нам візьміть канапок із чорним кав'яром[73], морозива і ананасів, — забажали панни, займаючи столик.

Бумблякевич розгубився, побачивши таку силу-силенну різних наїдків і напоїв. Очі відразу розбіглися і не знали, де зупинитися: чи на ракових шийках, чи на вустрицях, чи на горах кав'яру, чи на вуджених скраклях, чи на печених мруцлях, чи на товчених шкрудлях, алемантових фіцлях, кармованих шницлях, стокроткових прецлях, поливаних скраклях. Врешті наклав на тацю всього потроху, не забувши прихопити пляшку шампана і пляшку місцевого вина «Повстанські ночі».

— Ах, пане Бумблякевич, — сплеснула долонями Мотря, — ви збираєтесь пити цей жах?

— Чому ви спинили свій вибір саме на цій отруті? — скривилася Хівря. — Там же стільки розкішних напоїв!

— Та я, чесно кажучи, ніколи його не пробував. Назва сподобалася.

— Коли ми вам скажемо, на чому воно настояне, відразу розподобається.

— Прошу дуже, — погодився Бумблякевич, ласуючи раковими шийками.

— Для того, щоб отримати вино «Повстанські ночі», — сказала Хівря, — беруть два кіля свіжого очищеного динаміту, п'ять ошпарених окропом гранат, двадцять вісім куль «дум-дум», які перед тим тримали в оцті, а до того всього корінь хрону, десять стручків перцю, один старий повстанський чобіт, і для кольору викручують з живого москаля усеньку кров до краплі. Тоді заливають березовим соком. На третій день дають дикого меду. Все це витримують у бочках два місяці. Після чого розливають у пляшки. І що ви думаєте?

— Так, що ви думаєте? — кивнула Мотря.

— Я? Боронь Боже, аби я що-небудь думав.

— Так от, аби ви знали, що такою пляшкою «Повстанських ночей» можна вивести з ладу цілий панцерник.

Бумблякевич наповнив келихи шампаном.

— Чарівні панянки, давайте дзьобнемо за ваші юні ночі. «Повстанські» мене щось не приваблюють. Якщо це вино виводить з ладу панцерник, то мене рознесе просто на дрібні флячки. Смачного!

Панянки залилися щирим українським сміхом.

— Боже, який ви потішний! — сказала Мотря. — Ви зовсім не подібні до наших набурмосених, як сичі, генералів.

— Пан Бумблякевич — гордість нашої сміттярки, — підтвердила Хівря. — Завтра ми вас чекаємо в себе. Навіть не намагайтеся суперечити. Ми нічого не хочемо знати. Правда, Мотре?

— Пане Бумблякевич, — манірно потяглася Мотря. — Ми були завше такі бідні на справжніх лицарів! Наші юні цнотливі серця стужилися за ними.

Музика замовкла і гучний голос пана Джавала сповістив:

— Пані й панове! Наш видатний поет Транквіліон Пупс написав славень для героя вчорашніх ловів — пана Бумблякевича! Прошу!

Пролунали бурхливі оплески, і Транквіліон Пупс, зайнявши поставу, належну видатному поетові, почав рецитувати:

Поет скінчив читати, оплески потрясли залу. Бумблякевич підвівся із місця і кілька разів уклонився, а князь підняв догори келих шампана і оголосив, що хоче випити за героя. Гості охоче підтримали цю приємну акцію, і Бумблякевич відчув, як спина його сходить потом від невимовного щастя.

Після тосту залою знову полинув тихий гомін розмов. Бумблякевич відчув себе на верховині щастя. Поруч сиділи дві чарівні істоти, і можна було тільки здогадуватися, скільки чоловіків у цей час йому заздрять.

Панни сиділи по обидва боки від героя, дотуляючись коліньми до його колін під столом. Бумблякевич опустив ліву руку під обрус і поклав її на стегно панни Мотрі. Розмова точилася й далі без всяких змін, панна й оком не зморгнула. Тоді й права рука опустилася на стегно панни Хіврі. За хвилю, не відчувши жодних перепон, обидві руки уже вирушили на прощу до сокровенних капличок, пірнаючи під сукні, ковзаючи стегнами. А незабаром долоні Бумблякевича достукувалися вже до золотих брам скиту, і брами без зволікання розчинилися перед ним, щоби впустити до себе мандрівців. Обидві панни, мов за командою, розвели ноги, і пальці гостя, ледь відхиливши тонюсінькі штори, опинилися в квітниках, яких ще не порали садівники, не запилювали бджоли, іно роса випадала медова в часи солодійних марень.

— Ці вустриці такі смачнющі, — сказала Мотря.

— Цікаво, що вони думають, потрапивши в наші вуста? — замислилась Хівря.

— Це жорстоко — їсти їх живцем, — проплямкав Бумблякевич. — Адже й вони, либонь, мріяли про краще життя, творили плани, снили коханням…

— Коханням? Так-так, — промовила Мотря, — я відчуваю, як вони збуджуються під язиком, як обволікують зубчики, як відтягують солодку мить проникання в горло.

Права рука панни Мотрі пірнула під обрус і, не гаючись, розщепнула ґудзики на штанах героя. Пальчики в неї ніжно-соромливі, мов кошенята пестливі, а в такі нетрі ніколи ще й не проникали, аж їм, бідолашкам, жаско від цього, вони тремтять і стогнуть, а нігтики відсвічують червоними жарівками, показуючи шлях.

— А я відчуваю, як проковтнуті вустриці, продовжують жити в мені, — заплющила очі Хівря і її ліва рука так само пірнула під обрус. — Вони там збираються в гурт і танцюють, танцюють, купаючись у водоспадах шлункових соків…

Бумблякевичу нічого не залишилось, як заплющити очі в чеканні грому і блискавок, адже рука панни Хіврі з розгону налетіла на усе вже готове, і це її дещо спантеличило. Вона намацала розщіплену ширінку, а на протилежному березі — ще чиїсь пальці! Долоні обох рук ураз зайняли бойову поставу, нігті наїжились, наче списи. Ще мить — і не обійшлося б без крови. Але ось у цей час поміж обох розчепірених долонь проросло дерево миру і зашуміло буйним листям своїм. Пальці пробігли з обох сторін по гладенькій і ніжній корі, лють їхня опала, вони втихомирилися, і почали бити поклони новому ідолу в той час, коли в їхні каплички заходили й виходили прочани, проникаючи у такі закутки, про які й не підозрювали їхні господині.

— Мені здається, — сказав Бумблякевич, — що я не проти був би перетворитися на якийсь час на таку вустрицю, дозволивши себе проковтнути.

— О-о, ми б вас ковтали довго-предовго, ми б вас вигойдували на язичках, аж доки не висьорбали б до дна кости, — мрійливо вуркотіла Хівря.

Бумблякевич відчув, що гроза минула, і можна розплющити очі. А розплющивши їх, мало з крісла не беркицьнув. Прямісінько до їхнього столу дріботіла з тацею пухких лімузій панна Фрузя.

Бумблякевич легенько кахикнув і розплився в посмішці. Не тільки тому, що побачив кохану. Якраз у цей момент лілейні пальчики жриць видобули зі свого ідола сакральну живицю.

— Прошу наші смаколики, — промовила Фрузя, ставлячи тацю на стіл.

Руки Бумблякевича вистрибнули з-під обруса бешкетними котами, і вп'ялися в розкішний м'якуш лімузії мокрими липкими пальцями, від чого та аж заблищала.

Фрузя зацікавлено втягла чутливим носиком повітря і в її розмореній голівці почала свіркотіти якась нервова, ще не оформлена в слова, думка.

— Ах, це морозиво вже розтануло, — сказала Мотря і облизала пальці, залиті білою патокою.

— Тут надто спекотно, — сказала Хівря, і теж облизала пальці.

— У вас під столом є морозиво? — поцікавилася Фрузя.

— Так, там прохолодніше. І ми його тримаємо під столом, щоб не так хутко розтавало. Та, на жаль, воно вже розтеклося.

— Може, я принесу вам свіжого морозива? — спитала Фрузя, принюхуючись. — А це дозвольте мені забрати.

— А там уже нічого забирати, — сказав Бумблякевич, розчавлюючи в жмені гроно винограду. — Можеш нам принести хіба що льоду до шампана. Тут і справді духота.

Фрузя прибрала зі столу зайве і, нагородивши любовною усмішкою обранця свого серця, подалася вглиб зали.

Оркестра в цей час гримнула марша, і радісний гомін сколихнув залу. На велетенській таці восьмеро кухарів винесли печеного однорога. Лежав на таці засмажений до червоного, вкритий блискучим тлущем, а голова з білим рогом спочивала на передніх ногах. Навіть сюди, де сидів Бумблякевич, долинув запах печені і спецій.

Гості знову привітали героя оплесками, і той змушений був підвестися і вклонитися.

Тацю з печенею поставили посеред зали на столі. Ще четверо кухарів викотили на візку величезне паруюче барило.

— Ах, одноріг! — облизала вуста Мотря. — І козацький борщ! Пане Бумблякевич, мені будь-ласка, кавальчик стегна!

— А мені — вухо! — заволала Хівря. — Вухо! Негайно! Бо ж вони його зараз геть пошматують! І обидва яйця! Не забудьте!

Вони просто виштовхнули його з-за столу, і він таки був змушений почимчикувати на середину зали. Як виявилося, саме йому й було відведено честь першому розтяти печеню. Публіка втихла і зачудовано стежила за святковою подією. Бумблякевич спинився коло печеного однорога й оглянув його з гордою втіхою. Ось ця спина, на якій він мчав, ось ця могутня шия, за яку він тримався, ось ці очі, які дивились на нього, і писок, який промовляв. Але придивившись уважніше, зрозумів, що голова була не справжня, а виліплена з паштету, штучні очі світили чаклунським вогнем, а білий ріг — це всього на всього закручене гвинтом масло.

— Виберіть собі, пане Бумблякевич, найласіші шматочки, — підказав Джавала.

Ніж розітнув укрите хрумтливою шкуринкою стегно і вирізав шмат м'яса. Зайшовши ззаду, Бумблякевич штрикнув ножем попід хвіст, шаркнув туди й сюди й під оплески гостей вишпортав на тацю два великі яйця. Усі схвально загомоніли, вбачаючи у всьому цьому ознаки бувалого мисливця. Після того ніж утяв півголови разом з вухом, яке було встромлене у паштетову масу.

— А серце! Серце! — знову підказав Джавала.

Серце лежало на таці поряд з грудьми. Бумблякевич вгородив у нього ножа і отак, тримаючи у лівій руці тацю, а в правій ножа з наштрикнутим серцем, рушив до свого столу. Вигуки «Браво!» і «Слава!» лунали йому вслід, а Купчаківни навіть встали з-за столу і плескали в долоні, промовляючи вологими вустами слова захвату і подиву.

Тепер уже і решта гостей обступила тацю, а кухарі, зблиснувши ножами, заходилися краяти печеню, інші черпали борщ і наливали в горнята, а дівчата у вишиванках розносили по столах.

Бумблякевич поклав серце собі на тарілку. Дівчата поділили межи собою яйця і решту м'яса. Фрузя принесла борщу і знову допитливим поглядом обстежила панночок.

— Прошу козацького борщу! Його слід випити перед тим, як спожити м'ясо однорога. Такий у нас звичай.

— Кому ви це говорите? — здивувалася Мотря. — Покоївка буде нас вчити звичаям?

— Я не вам казала, а панові Бумблякевичу, — промовила ображеним тоном і відійшла.

— Це той самий борщ, який зварила Мальва? — спитав, вдихаючи запашну пару.

— Ну, зварила — це гучно сказано. Борщ варили кухарі за Мальвиним переписом. Вона тільки була присутня при готування усіх складників, а потім з'явилася під кінець, щоб заправити.

— А чому її самої не видно?

— Вона завше запізнюється.

Борщ своєю барвою скидався на червоне вино, він і п'янив, як вино, б'ючи гарячою хвилею в груди, проникаючи в жили і збурюючи кров. Дивочуйний запах закручував голову, мовби разом з борщем вливалася нездоланна міць, душа, відважна і відчайна, скипала і підносилася, рвалася вгору, пориваючи за собою і тіло. То був борщ, якого йому ще не доводилося куштувати. Потім він обережно вкраяв шматок серця і поклав у рот. На смак було, мов серце молодої свинки. Йому ж праглося відчути щось незвичайне, що можна було б порівняти хіба що зі святим причастям, а однак ані цей, ані наступний шматочок не викликали тих відчуттів, на які сподівався. Хоча, можливо, причина була в борщі, смак якого уже неможливо нічим перебити.

Жвакуляючи м'ясо, сам собі дивувався, що міг утнути таке на ловах. Провівши все життя, як сіра і непомітна мишка, тепер опинився на якомусь неймовірному щаблі, поряд із полковниками й генералами, а може навіть поруч із самим князем. Бо й справді, бенкет цей влаштовано на честь повернення князя, а вийшло, що на честь найбільшого мисливця всієї сміттярки. Якщо по правді, то колись він про це таки мріяв. Мріяв про якусь несподівану запаморочливу кар'єру, про злет духу. І ось йому відкриваються широкі обрії. Захоче — одружиться з панною Фрузею, яка завше його віддано кохатиме і віритиме кожному його слову, бо слово се глаголить великий чоловік. А захоче — обере собі котрусь із генеральських доньок. Тільки котру ж вибрати? Обидві сливе що близнючки і обидві до нього вуркочуть із однаковим чуттям.

— Ну, як вам засмакував борщ? — спитала Мотря.

— Неперевершений! Я від нього захмелів сильніше, ніж від вина. Що вона туди додає?

— Нікому невідомо. Це великий секрет. Здається там уся суть у суворій почерговости складників, а також у травах і коренях, які вона збирає в лугах. В самому кінці додається кров полоза. Зміюці втинають голову і зціджують усю кров до краплі в посудину з винним оцтом, щоб вона, потрапивши в окріп, не звернулася.

— Який жах! — скривився Бумблякевич. — Невже це робили й козаки?

— Звичайно. Вони частенько пили кров полоза сирою. Дехто із наших генералів теж нею ласує. Зміїна кров омолоджує. Ви не забули, що завтра ми вас чекаємо в гості? Влаштуємо лови на полоза.

— О ні! Досить з мене. Я гидую зміюками.

— Справді? — спитала, млосно потягуючись, Хівря. — Ну й даремно. Якщо не будете регулярно вживати козацького борщу, то хутко постарієте.

— Я подумаю. Але в гості прийду. Тільки чи втраплю до вас?

— Княгиня вам охоче дасть провідника.

В цей час оркестра заграла танго, усе завирувало і запінилося білими сукнями.

Пари пролітали з кінця в кінець, сукні лопотіли й здіймали вихор, а кавалери раз по раз поправляли свої чуприни, які падали на очі, оголюючи лисини.

Якась висока струнка панна здавалась невтомною. Не пропускала жодного танцю, змінюючи кавалерів і заморюючи їх так, що вони потім падали на канапи попід стіною і важко дихали.

Бумблякевич якийсь час спостерігав за нею, цмулячи шампанське, та перекидаючись жартами з сестрами, а потім поцікавився, хто вона.

— Ах, ви ще не знайомі? Це… — почала Мотря, але тут її підхопив магістр Джавала й вона зникла у вирі вальсу.

Натомість Хівря витягла на середину зали Бумблякевича і змусила танцювати, хоч і не вмів, хоч і ноги не слухали: він щоразу вдарявся об когось, плутався, а раз мало не дав сторчака.

Незнайома панна, здавалося, була самою феєю танцю і кружляла, наче пелюстка, легко і звинно, зникаючи в одному кінці зали, а випірнаючи в іншому.

— Хто це? — спитав у Хіврі знову.

— Ах, я ж хотіла вас познайомити!

Та цієї ж миті панна знову зникла.

— Зараз я підведу вас до неї, — сказала Хівря і таки намагалася в танці дістатися до незнайомки, однак це виявилося неможливим, їм увесь час хто-небудь заступав дорогу.

— Але хто вона? Чому ви не скажете?

— Наберіться терпцю. Скажу вам по секрету, що вона теж збиралася вас запізнати.

— Справді?

— Але як ви смієте цікавитися іншою панною, коли у ваших обіймах я?

Світло пригасло і залунав повільний танець, Хівря оплела руки йому довкола шиї, пригорнулася всім тілом, і не відпускала доти, аж поки музика не вмовкла, а гості почали збиратися по домівках. Генерал Купчак так несподівано забрав своїх доньок, що вони ледве встигли попрощатися, наостанку вирвавши у Бумблякевича обіцянку обов'язково вибратися до них завтра на обід.

Було вже далеко за північ, коли дістався до свого покою. У шибі блідо відсвічувала голова панни-привида. Її сумні очі мовби чекали розради.

— Не діждешся, — буркнув, засмикуючи штори.

Потім упав на ліжко і провалився у снігові кучугури сну.

СЕСТРИ КУПЧАКІВНИ

1

Ранок почався з приходом Фрузі, яка принесла сніданок.

— Я чула, що тебе панни Купчаківни запросили до себе на обід?

— Так. Я їм дуже сподобався. Цілий вечір зі мною не розлучалися.

— Ну, певно! Генеральські доньки! Куди мені до них. А, до речі, якби ти хоча б на хвильку від них відлип, то міг би зазнайомитися із Мальвою Ландою.

На Бумблякевича наче відро крижаної води вилили.

— То вона була на бенкеті?

— Була.

— І ти мене про це не повідомила?

— Як я могла відривати тебе від такої захоплюючої розмови? А так, між нами, то я не знайшла у вас під столом жодного морозива.

— Що? Якого морозива? Чому ти не звела мене із Мальвою Ландою?

— Ще чого! Мало того, що тоті вертихвістки відбили тебе на цілий вечір, то ще й із Мальвою ділися! Мені здається, що то було якраз те саме морозиво, яким і я недавно ласувала.

— А щоб ти скисла із тим своїм морозивом! Куди Мальва поділася? Куди вона пішла після бенкету?

— Її забрали з собою Купчаки. Вона поїхала до них ночувати.

— Ага, чудово. Отже, там я її і застану.

— То ти таки збираєшся до них?

— Я прийняв їхнє запрошення.

Фрузя насупила брови.

— На обід! То так ти мені збираєшся відплатити за мою доброту!

— Ну, я ще, здається, не твоя власність, аби мені вказувати, до кого я повинен ходити.

— Я віддала тобі все, що мала найдорожчого — свою цноту!

— І це ти мені говориш після своїх плюгавих збочень із якимось зачуханим клаком? Чи ти забула, чим займалася ще зовсім недавно?

Ці слова викликали у Фрузі істеричні ридання. На свій подив, Бумблякевич не відчув до неї жодного жалю. Навпаки, тепер дуже прискіпливо оглянув її і побачив ще чимало недоліків. Корова. Натуральна корова. Уся різниця лише та, що Фрузя не дає молока. Подумаєш, якась нещасна покоївка! І це в той час, коли за ним сохнуть генеральські доньки! Писані красуні, яких бачив тільки в журналах.

Фрузя мовби прочитала його думки, бо ридання її стали ще жалюгіднішими. Сльози крапотіли з носа і падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку.

Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд; мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.

— Посмакувало тобі серце однорога?

— М-м… так собі… Я тільки-но й з'їв два кавальчики.

— Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.

— А куди ділося однорогове серце?

— Його з'їв князь, адже то був незвичайний одноріг.

— Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?

— То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.

Серце Бумблякевича захололо.

— Кого не вполював?

— Однорога.

— А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?

— Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.

Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо відразу потому подумав, що все це може виглядати не обов'язково на зумисний обман, а на звичайну помилку. Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.

— Ну, і що вони вирішили?

— Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли саме він поцілив звіра. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на ньому верхи. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.

— Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, — буркнув Бумблякевич.

— А мені який сенс її зраджувати? — стенула плечима. — Нема жодної причини. Хіба… хіба що ти подаси таку причину.

Бумблякевич закусив губу.

— Тепер ти будеш мене шантажувати, так?

— Як ти міг подумати, наче я на таке здатна? Я просто кохаю тебе. Без пам'яти. А це означає, що пам'ять можна в якісь хвилини втратити. Розумієш?

— Дурний би не второпав. Але не думай, що тобі вдасться тримати мене під пантофлею.

— Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.

Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки — і… ще один привид блукатиме палацовими коридорами.

— Чи я тобі клявся у вірності?

— Ні.

— Може, щось обіцяв?

— Ні.

— То які до мене претензії?

— Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.

— Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.

— Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лябіринтах. Мапа лябіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.

— А тобі?

— Мені — завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.

— Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в'язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?

— На тебе мені дає права моя любов.

Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста, ах — лебедина…

У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній… Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою… І то нічого, що подруга матиме шийку криву…

— Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, до неї ти не будеш заздрісна?

— До Мальви? Ні. Вона ж така стара!

— Стара? — вжахнувся Бумблякевич.

— Звичайно. Щоправда, тут, у нас на сміттярці, всі здаються молодшими за свої літа. Мальві на вигляд так само ніхто б не дав більше, як тридцять. А насправді має добрих сімдесят. Учора пурхала як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.

— То це була вона? Та панна з попелястим волоссям!

— Так, то була Мальва. Терпіти її не можу.

— Але чому?

— Бридка. Ти просто її не знаєш. Вона жахливо гонориста. Не знаю, за що її любить княгиня. Поводиться так, наче не знати якого роду.

— То вона сьогодні в Купчаків?

— А тобі аж кортить туди! — цвиркнула Фрузя.

— Я ж тобі кажу, що мене цікавить Мальва як поетеса.

— То ти мусиш аж туди бігти? Зачекай, коли вона прийде до княгині. Вона тут часто буває.

Бумблякевич відчув, як у ньому починає наростати лють. Фрузина шийка манила все дужче і дужче. Напевно, Фрузя помітила цей його погляд, бо раптом встала і пересіла на ліжко.

— Коханий! — потяглася вона. — Обіцяй, що не обдуриш і одружишся зі мною. Тоді я теж обіцяю, що триматиму в таємниці історію з однорогом. А зараз навіть особисто відпроваджу тебе до Купчаків. Ти не бійся. Я тобі буду вірною дружиною. А ті Купчаківни — білоручки. Вони навіть шкарпеток не зацерують.

— Навіщо це їм, коли мають слуг.

— Вони мають. А ти звідки візьмеш? На шию їм сядеш? Не думаю, що генерал буде втішений такою перспективою.

Можливо, вона й мала рацію, однак визнати цього він не хотів. Зараз йому ніщо не зашкодить дати обіцянку. А там — побачимо.

— Гаразд, я обіцяю з тобою одружитися. А тепер ходімо до Купчаків. Тільки умова — коли прийдемо до них, щоб не втручалася в розмову.

— Ах, Бумблику! — втішилася Фрузя. — Який ти милий! А щоб я заспокоїлася, то благаю тебе — побумбляй мене!

Фрузя впала на ліжко і задерла сукню. Під сподом була гола. Бумблякевич мав нещасний вигляд.

— Але в нас нема часу! Мусимо негайно йти!

— Коханий! Якщо захочеш, аби я тебе зоставила з тими панночками на самоті, мусиш побумбляти. Аби я була певна, що тобі не спаде на думку побумбляти також їх. Ну? Ходи сюди, хом'ячечку мій! Мій борсучочечку!

— Але…

— Скоріше зачнеш — скоріше закінчиш. Вперед!

Бумблякевич із якоюсь несамовитою люттю вистрибнув із штанів і накинувся на Фрузю усією своєю вагою. Без пестощів і поцілунків увігнався в неї, мов роз'юшений бик, і почав товкти з таким завзяттям, наче б поклав собі за мету розчавити дівчину. Як на те — усе це викликало у Фрузі самі лише зойки захвату і насолоди. І що сильніше він пригнічував її, що брутальніше файдолив, то усе в глибшу екстазу Фрузя увіходила. Під кінець уже зовсім, мов навіжена, молотила п'ятами спину коханого.

2

Усю дорогу, поки вони йшли до маєтку Купчаків, Бумблякевич намагався запам'ятати усі ті гори і закрути, які їм траплялися, але це виявилося річчю неможливою. Сміттярка для нього усе ще була землею незвіданою.

За годину швидкої ходи вони спинилися перед муром, що потопав у зелених обіймах плющу. Фрузя розгорнула витке гілля і вдарила в калатало. На стукіт з'явилася покоївка, а впізнавши Фрузю, кинулася цілуватися.

— Я привела пана Бумблякевича. Його запрошено на обід, — сказала Фрузя.

— Ах, так-так. Дуже приємно. Ходіть за мною.

Ступивши в прочинені двері, вони опинилися в саду. В глибині за деревами і кущами біліла будівля з колонами.

— Прошу собі сісти на лавці й зачекати. Панни Купчаківни зараз з'являться, — прощебетала покоївка.

— Пане Бумблякевич, — звернулась до нього Фрузя, наслідуючи тон покоївки, — коли ви будете мене потребувати, я завше до ваших послуг. А зараз не буду перешкоджати.

Обидві дівчини покинули мандрівця на самоті. Мусив визнати, що Фрузя часом має клепку в голові. Знає своє місце. Господарським оком роззирнувся по обійстю. Сад був запущений, а проте привабливий у своїй здичавілості. З густих кущів лунало голосне тьохкання, хтось бив крильми і шелестів, вовтузячись, а кущі здригалися, сиплячи повні жмені білих пелюсток на траву. Чи то йому здалося, чи справді пролунав тоненький смішок і відразу втихнув. Це не схоже було на пташок. Та щойно він зробив крок у тому напрямку, як з-за кущів вистрибнули дві чарівні істоти й закрутили гостя в обіймах, вицьомкуючи щоки.

— Ха-ха, ось і ви! Ми вас не налякали? Який же ви молодчина, що прийняли наше запрошення! А ми вже й переживали, що нинішній день промине без жодних цікавих подій. Аж ось і ви! — навперебій туркотіли сестри, взявши його попід руки. — Ходімо прогуляємося в нашому саду.

— Невже у вашому саду можна й гуляти? Мені здалося, що я потрапив у праліс.

— О, ми маємо тут і кунштові місцини.

І справді за хвилю вивели вони його на доріжку, викладену з порожніх пляшок, що були вкопані в землю догори дном, Бумблякевич запитав:

— То це ви з Мальвою Пандою збиралися мене вчора зазнайомити?

— А ви вже знаєте? Ми ніяк не могли здійснити свій намір, бо завше щось перешкоджало. Мальва, до речі, тепер мешкає у нас. Має свій покій. Тут затишніше, ніж у княгині. У її палаці постійно якісь гості, наради, візити, гостини. А ми думали, хоча б сьогодні звести вас докупи, аж ось…

Бумблякевич отерп:

— Що — ось?

— Якби ви трішки раніше прийшли! Бодай на чверть години!

— Та не може бути! Це вже якийсь фатум! Куди ж вона знову зникла?

— Ой, і не питайте. Її світлість відправила Мальву із дуже важливим дорученням до свого колишнього родового замку. Там мусять знаходитися папери, які слід конче забрати.

— Але чому саме Мальву?

— Мальва знає те потаємне місце, де вони сховані.

— Але чому так спішно?

— Тому що сьогодні на світанку княгиня отримала тривожну вістку. Ми не знаємо деталей, бо нас у це не посвячували. Але зі всього видно, що справа надто серйозна.

— І далеко це?

— Досить далеко. Вона полетіла на повітряній кулі.

— Не може бути!

— Чому ви так дивуєтесь? Повітряною кулею не так уже й важко керувати. Вона не раз літала в усі кінці нашої неозорої сміттярки. Та, зрештою, полетіла не сама, а з нашим магістром.

— І довго вони збираються там пробути?

— Ні, але все буде залежати від ситуації. Той замок знаходиться в якійсь чудній місцині. Там ціле містечко самих вар'ятів… Ми ще ніколи там не бували, але хтось нам розповідав, що краще туди не потрапляти. Хоча Мальва й дослідила, буцім наші предки прийшли колись саме звідти і заселили сміттярку, ми у це мало віримо, адже ми не схожі на вар'ятів, правда?

— Якщо там знаходиться родовий замок Шруботягів, то нічого дивного, що ваші предки прийшли саме звідти.

— Але нам це не подобається. Ще чого доброго звідти знову посунуть до нас якісь диваки. Про них розповідають, що вони жахливо відсталі, некультурні й запущені. Ні, краще триматися на відстані. Ми мусимо плекати свої традиції і наш стиль життя.

У саду аж дзвеніло від щебету птахів, і всі вони були казкових кольорів. Із гущавини листя раз по раз висувалися голівки небачених тваринок, спалахували чиїсь цікаві очі, щось там шаруділо і мотлошилося, наче б хтось підслуховував їхню розмову.

— Ви не сумуйте, — сказала Мотря, — якщо залишитесь у нас, то ми вам скрасимо очікування Мальви. З нами ви не знудитесь.

— Я в цьому й не сумніваюсь.

— Пане Бумблякевич, — звернулась Хівря, — ми тут із Мотрею засперечалися, одружений ви чи парубок?

Обидві тепер просто їли його очима, і від цих поглядів робилося ніяково. Що їм до його минулого?.. Хоча, може, вони мають до нього якийсь спеціальний інтерес? Якісь серйозні наміри? Генеральські доньки!

— Шановні панни… — почав здалеку. — Я б не хотів…

— Одружений! — скрикнула Мотря.

— Тобто, не хотів би отак ні сіло ні впало розкривати вам свою душу…

— Неодружений! — аж підстрибнула Хівря.

— Ми щойно вчора познайомилися, а ви…

— Одружений! — зойкнула Мотря.

— … вже торкаєтеся аж таких інтимних сторін мого приватного життя.

— Неодружений! — втішилася Хівря.

— Ну, коли ви наполягаєте, я відповім…

— Одружений! — закусила вуста Мотря.

— Ні, мої любі. Я парубок за переконанням.

— О-о-о-х! — пролунало радісне зітхання сестер, і на щоках Бумблякевича засвітилося аж два цілунки.

— Але чому така радість? Яке це все має значення?

— Пане Бумблякевич, — почала Хівря.

— Ні, я! Я скажу! — перебила її Мотря.

— Але я вже почала! — вперлася Хівря. — Пане Бумблякевич! Вчора на бенкеті нам відкрилася істина: одна з нас пройнялася до вас чистим і гарячим почуттям. Можливо, це кохання.

— А можна запитати, котра саме?

— О-о, то вам не однаково, котра? — наїжилася Хівря.

— Ну, ви ж самі сказали: «Одна з нас». От мені й цікаво. Це ж цілком природно.

— А от і ні. Ми думали, що ви до нас ставитеся з однаковим чуттям, а виходить, що ви вже когось собі з нас пригледіли, так? — допитувалася Мотря.

— Коли я встиг пригледіти? Якщо щиро, то я від вас обох у захваті. Ви найкращі в світі!

— Прекрасно! У такому випадку, як ви дивитесь на одруження?

Бумблякевич наморщив чоло. Сьогодні він одній уже обіцяв одруження. Що має сказати сестрам? Ха! Та вони, либонь, з нього просто лаха деруть!

— Як я дивлюсь на одруження взагалі, чи на одруження з…?

— 3…? — не зрозуміла Мотря. — З!

— З ким? — уточнила Хівря.

— От я і питаю: одруження з ким?

— Ну-у… скажемо так: із одною з нас, — відповіла Мотря.

— Ага… з одною…

— А ви б хотіли з двома?

— Я не можу збагнути: ви жартуєте чи серйозно?

— Ми зараз ведемо з вами якнайсерйознішу бесіду, — заспокоїла його Хівря. — Тому хочемо знати, як ви ставитеся до шлюбу з… з однією із нас.

— Позитивно, — врешті випалив Бумблякевич.

— Ура! — застрибали дівчата, плескаючи в долоні. — Оце ми якраз і сподівалися почути.

— Ну, і що далі?

— Нічого. Одна з нас готова вийти за вас заміж. І якщо ви не проти, то так і скажіть.

— Я вже сказав.

— Але ж не нам! А нашому татуськові!

Бумблякевич струснув з рукава неіснуючу волосинку, провів долонею по підборіддю і замислився. Усе відбувалося надто швидко. Але що на це все скаже Фрузя? Неодмінно зчинить скандал. Усім роздзвонить, що він липовий герой. Хтозна, чи після такої інформації, «одна з них» не збайдужіє до нареченого. А тоді що? Кому він тоді буде потрібний?

— Ну, пане Бумблякевич, ви щось занадто довго думаєте! — нетерпеливилася Хівря. — Одна із нас готова піти за вами у вогонь і воду, а ви…

— Ага! То ви хочете, щоб я попросив руки однієї із вас, не відаючи, котрої саме?

— Ми вважаємо, що так буде краще. Адже ви до нас ставитесь із однаковим почуттям, так? Отже, для вас це не має особливого значення, з ким саме одружуватися. А ми ще між собою не визначилися. Тому, щоб не гаяти часу, — просіть руки не конкретно, а взагалі. Поки там заручини, те, се, поки весілля, то ми цю дрібницю залагодимо.

— А що, коли ваш батько спитає, чиєї руки я прошу?

— Відкажіть так: «Прошу руки старшої доньки».

— Але ж ви близнючки!

— Так, але одна таки старша. І наш тато ніколи не зможе згадати, хто саме. А зізнатися в цьому йому буде незручно.

— То він може у вашої мами спитати!

— Може, але не спитає. Вони посварилися і не розмовляють. А ми вже постараємося, аби вони не розмовляли якнайдовше.

Бумблякевич відчув, що його приперли до стіни і відступати нікуди. Але що чинити з Фрузею?

— Кохані мої, а чи не закрадалася до ваших ясних голівок така підступна думка, що ви мене більше сприймаєте таким, яким вимріяли, аніж яким я є насправді? І коли настане той час, що одна з вас це зрозуміє, то може все обернутися трагедією.

— Тільки нас не лякайте. Ми все чудово обдумали. Одна з нас готова за вас віддатися. А друга буде вірно чекати доки перша не відчує, що з неї вже досить. І тоді настане черга другої, а перша зможе розслабитися, усе гарненько обмислити і спокійно чекати, коли ж урешті друга теж не запрагне усамітнення. І так буде безконечно. Чим не ідилія?

— Перша кляса. От тільки важко собі уявити реакцію вашого батька. Невже він задовольниться лише одним зятем?

3

І саме в цей момент вистрибнула з-за кущів задихана й зіпріла почвара, в якій ледве вдалося впізнати Транквіліона Пупса.

— Де?! Де вона?! Княгиня! Терміново! Мальва!

— Що таке, пане Пупс? Кого ви шукаєте? — спіймала його за руку Мотря.

— Княгиня… ой, дайте віддихатися… послала… жах, яка спека… мене… поки до вас дістався… до Мальви… весь мокрий… ось ця куперта[74] з листом… де тут у вас ставок?..

— Ви що — хочете купатися?

— Тримайте куперту! Як зіницю ока! — вигукнув Пупс і з розгону шубовснув у ставок.

Мотря покрутила у руках конверта і, прочитавши на ньому ім'я Мальви, сказала:

— Але ви запізнилися. Мальва вже відлетіла.

Пупс труснув головою і випустив з рота струмінь води.

— Я мчав, як одноріг! Я весь у милі, мов жеребець! Я зігнав десять кіля живого смальцю! Ви кажете — відлетіла? На чому?

— На повітряній кулі.

— З ким?

— З паном магістром.

Пупс гулькнув під воду, і якийсь час на поверхню піднімалися самі лише бульбашки.

— Бідолашний Пупс! — зітхнула Хівря. — Ще такого з ним не було, аби він не зумів виконати доручення княгині.

Поет випірнув із води і сумною ходою вибрів на берег.

— Цей лист дуже важливий. Мальва мусить його дістати. Інакше на неї чигає небезпека. Родовий замок Шруботягів захопили злі сили і влаштували монастир, у якому моляться не Богові, а Сатані. Ми отримали це повідомлення достоту перед годиною. Пробували до вас додзвонитися, але ніхто не брав слухавки.

— Яка шкода! — поспівчувала Мотря. — Ми всі були в саду від самого ранку. Навіть снідали тут. Не диво, що ніхто не почув телефону. Що ж тепер чинити?

— Мотре! Я згадала, — вигукнула Хівря. — У нашого татуся є військовий корабель! Ним можна вирушити навздогін Мальві хоч зараз! Я побігла до татка!

Пупс простежив за Хіврею отупілим поглядом і скрушно похитав головою:

— Корабель! Це ви гарно придумали. Не врахована лише одна маленька деталь: я не витримую морської гойданки. Крім того, в мене панічний страх перед морем. Я можу тільки при березі. І щоб без хвиль.

— Тоді треба послати когось іншого, — сказала Мотря.

— Якщо ваша ласка, — втрутився Бумблякевич, — то я з превеликим задоволенням вирушив би в цю мандрівку.

— Пане Бумблякевич! Ви — мій рятівник! — скрикнув Пупс і кинувся з обіймами.

— Але це неможливо! — заперечила Мотря. — Якраз у той момент, коли ми збиралися… тобто коли ви збиралися… до нашого татуся…

— Я думаю, цю справу можна буде владнати після мого повернення, — тішився Бумблякевич, що йому вдалося відсунути драматичну подію. — Я готовий вирушити хоч зараз.

У цей час надійшла Хівря і повідомила, що генерал уже зробив необхідні розпорядження. Корабель попливе за годину.

— Але замість пана Пупса помандрує наш гість, — заламала руки Мотря. — Пан Пупс, виявляється, не витримує морської гойданки.

— Пане Бумблякевич! — зойкнула Хівря. — Що я чую? Ви залишаєте нас напризволяще?

— Я тільки туди і назад, — виправдовувався той. — Я не хочу втрачати такої вигідної можливости, щоб зазнайомитися із новими для мене місцинами. Подорож кораблем — це просто мрія!

— Ах, ви розбиваєте наші серця! Невже вам ніколи не набридає здійснювати геройські вчинки?

— На моєму місці це зробив би кожен, — скромно відказав Бумблякевич.

— А як же ваші серйозні наміри? — не відступалася Хівря, і Бумблякевич подумав собі, чи не вона й буде тією особою, яка ним цікавиться.

— Коли повернуся, я буду окрилений ще сильнішими почуттями, аніж зараз.

— Пане Бумблякевич! — тиснув йому руку Транквіліон. — Сховайте ці куперти, — він простягнув два пакетики завбільшки з долоню, запаяні в поліетилен. — Ось ця куперта містить лист від княгині. Коли прибудете у містечко, зверніться до бургомістра. Тут написано, аби він посприяв доручнику сього листа. Ви повинні потрапити в замок. Буцім хочете переглянути княжий архів. І ні слова про справжню причину. Коли б у вас виникли якісь труднощі, можете сміливо посилатися на княгиню. Усі витрати вона бере на себе. А ця друга куперта призначена власне Мальві і панові магістрові. Бережіть її як зіницю ока. Інакше вони можуть потрапити у страшну халепу. Я навіть радий, що це вчините ви, а не я. Я слабодух. Який з мене герой! Щасливої вам мандрівки…

МОРЕ БОРЩІВ

1

— Не минула й доба, а ви вже знову, пане Бумблякевич, стоїте на порозі великих звершень, — говорив генерал Купчак, обнімаючи гостя. — Корабель вас чекає. Прошу тільки запам'ятати гасло на випадок, якщо на вас нападуть пірати.

— Пірати? — зчудувався Бумблякевич. — У Морі Борщів?

— Саме так. Колись вони були нашими корсарами і перебували на службі у покійного князя, та по його смерти збунтувалися і зараз відбилися від рук. Проте ще мене шанують з тих часів, як я командував фльотою.

Отже гасло звучить так: «Дефіляда в Москві!» А відповідь: «Кров по соломі!» Запам'ятали?

— Ні, але мені сподобалося. Тільки поясніть, хто кому має те гасло викрикувати?

— Не має значення. Це наше давнє гасло і воно відразу засвідчить, що ви під моєю опікою. Певний час ми мали у наших плянах іти походом на Москву, але окремі наші полководці вважають, що на даному етапі це вже не актуально. Боюся, вони жорстоко помиляються.

Генерал змусив Бумблякевича кілька разів повторити обидва вигуки.

У цей час біля них зупинилася карета, запряжена четвіркою чорних жеребців, з карети вийшли панни Купчаківни і Фрузя.

— Ми вирішили, що вам нізащо не можна вирушати в дорогу без супроводу, — повідомила Мотря.

— Люди вашого стану не мандрують без прислуги, — додала Хівря.

Фрузя на ті слова тільки похнюплено пряла очима.

— Ви хочете сказати, що панна Фрузя пливе зі мною? — здивувався Бумблякевич.

— Одного ми вас нізащо не пустимо. Навіть не думайте.

— Ех, був би я трохи молодший, то і я б до вас долучився, — зітхнув генерал. — Карета довезе вас до причалу, а там уже очікує корабель. Назад повернетеся повітряною кулею. Це значно скорше, як плисти кораблем.

Панни зі сльозами на очах кинулися обнімати і виціловувати мандрівця. Генерал, і собі змахнув сльозу:

— Я вам там спакував трохи винця, аби скрасити подорож. Пийте на здоров'я і вертайте хутчій!

— Бажаємо успіху, — сказала Мотря. — Нам буде вас бракувати.

— Ми вас чекатимемо з нетерпінням, — шморгнула носиком Хівря. — Ми будемо по три рази на день збігати на найвищу вежу і вдивлятися в обрій, виглядаючи вас на повітряній кулі. Візьміть оцю червону хустину і, коли будете летіти назад, прив'яжіть до линви, аби знали ми, що все в порядку.

Бумблякевич сховав хустину за пазуху, підсадив Фрузю в карету, а щойно сів сам, як кучер весело цьвохнув батогом, і коні рвонули учвал, аж закурилося. Генерал із доньками ще довго стояли на дорозі, відповідаючи на повітряні цьомки. А коли вони врешті зникли удалині, Бумблякевич відкоркував пляшку і випив душком добру третину.

— Ти радий, мій Бумблику, — провуркотіла Фрузя, — що я їду з тобою?

— Не певен, що це вдала затія. Хочеш вина?

— О, ні, я п'яна тобою. Я пишаюся твоєю мужністю.

— А хіба це аж так небезпечно?

— Морська мандрівка приховує в собі чимало несподіванок. А раптом буря? А гураган? А пірати? Страх Божий! Ти не забув гасло? «Дефіляда в Москві!»

— «Кров по цимбалах!»

— Хіба?

— М-м… може «по ногах»?

— Я теж забула. По чому ж вона текла? І чому я не записала?

— Та «по соломі», панюсю, «по соломі»! — озвався кучер. — Вйо, вороні!

— Ти бач, — похитав головою Бумблякевич і викинув порожню пляшку у вікно.

2

Великий трищогловий бриг непорушно стояв на вершині сміттярчаного пагорба. Золоті літери на борту вістили, що бриг називається «Троя». Щойно вони піднялися на корабель, як пролунав гучний голос:

— Вітаю на «Трої», панове! Я є капітан.

Виглядав він так, як і мав би виглядати справжній капітан — бездоганна чорна форма, тоненькі наваксовані вусики, кудлаті бурці[75] з сивиною на повних щоках і, звичайно ж, файка у жовтих міцних зубах.

— Зараз рушаємо, — повідомив капітан і, зійшовши на капітанський місток, вистромив над головою обслинений палець. — Напрям вітру: зюйд-зюйд-фест. Люкс! Сушіть якір!

Пронизливо заскрипів, заячав ланцюг, а корабель здригнувся, і Бумблякевич відчув усю серйозність моменту.

Довкола корабля не було ані краплі води, саме тільки сміття здіймалося бурунами і, застигле, виблискувало до сонця дрібними скельцями, бляшками, а подекуди й лускою випотрошеної риби.

— Невже ми й справді попливемо? — спитав тихенько у Фрузі. — По сміттю?

— По сміттю пливеться незгірше, як по воді. Прогулянка морем під час медового місяця — це якраз те, чого нам бракує.

— Медовий місяць! — підхопив капітан, не знати як вловивши Фрузині слова. — Еге ж, чи може щось бути приємніше? А так до слова, коли захочеться вам трішечки — хе-хе — пожирувати, прошу ласкаво до каюти. Мед — святе діло. І треба його випомпувати, щоб не зцукрів на камінь. Але я би жінки нігди в море не брав. Чесній жінці путь відома — зламай ногу, сиди вдома.

Фрузя опустила вічка і зарожевілася.

Залопотіли напнуті вітрила, бриг знову здригнувся і повільно посунув пасмом гори, з хрускотом роздираючи грудьми підсохлу на сонці поверхню.

— Ми пливемо! Пливемо! — нестямився від радощів Бумблякевич і закружляв у радіснім танку, але, перечепившись за якогось морця, що драїв палубу, гупнув на мокрі дошки і проїхався по шлюфах до самої фурти. Нічого йому при тім не сталося, і він під сміх цілої команди щасливо вернувся до коханої Фрузі. Обоє стали тепер милуватися видноколом, що розкривався перед ними.

Отже, пливли вони безмежним блакитним морем сміття, що вилискувало до сонця своїми буйними хвилями, на яких гойдалися чайки. Час від часу з глибин випірнали русалки, робили сальто і знову щезали в смітті. Корабель був, очевидно, страшенно старий, геть поточений шашелем і щурами, бо постійно чувся голосний скрип і зойк дощок. Здавалося, він от-от розвалиться і перетвориться на таку ж купу сміття, яка його оточує.

— Не хвилюйтеся, — сказав капітан, мовби вичитавши потаємні думки Бумблякевича. — Наш бриг ще цілком добрий. Думаю, що якраз встигнемо доплисти до Моря Борщів і назад.

— Майте на увазі — я не вмію плавати, — блиснула оком до капітана Фрузя.

— Не мусите переживати. Якщо корабель і розвалиться, то завше є можливість вчепитися за дошку. Головне тут — мати чим себе до неї примоцувати. А тому, вирушаючи в морську мандрівку, слід вбирати панчохи. Адже їх пізніше можна використовувати як линву. Пам'ятаю, минулого разу пливли шхуною «Стри…». Так, прошу не дивуватися, саме «Стри…», бо решта літер загубилася. І що ви собі гадаєте? Наша шхуна напоролася на кораловий риф, і не встигли ми одне одного вилаяти, як опинилися по самі вуха в смітті. Ну, ми хлопці кебетні, всі як один, морські зубри, та й раду дали — випливли до берега. Навіть русалки не встигли нам зашкодити. Але одна панночка таки, бідачка, втопилася. Я їй ще, пам'ятаю, гукнув: прив'яжіться панчохами до щогли! А воно — дурне теля — в плач: нема в мене панчіх! Тоді, кажу, скидайте свої майталеси[76] і надувайте їх. Коли ж вона зняла, а то — ха-ха-ха, ой, не можу, трісну, — а то такі фіґи-дульки тонюсінькі та прозорюсінькі, що крізь них можна кіно оглядати… Достоту в горіховій шкаралупці вмістилися б. Ну, я тільки рукою на теє махнув — хіба ж таке чудо можна надути? Вона, бідачка, й не надула, пішла на дно з голою дупцьою. Десь так за пару місяців здибав 'єм її вже яко русалку. Пошила собі з тих майтусиків капелюшок і цілком незле виглядала. Навіть послала мені цілунка ручкою. Все ж я вчинив, що міг. Через те й кажу: вирушаючи у морську подорож, вбирайте панчохи і такі майталеси, аби їх можна було надмухати… Але що я бачу? — тицьнув пальцем на Фрузині ноги. — У вас немає панчіх?

— Нема, — зітхнула Фрузя.

— Вправо кермо! — гаркнув несподівано до штурмана, і той так крутонув кермом, що вітер враз задер на Фрузі широку спідницю і заголив живіт.

— Ага! — констатував капітан. — Майталесів теж катма. Навіть тих піпстиків[77]. І що воно за нинішня мода, не в гнів вам кажучи? От у мої часи носилися такі панталони, що при потребі можна б у них підсвинка вмістити. А ви, пане… е-е… перепрошую… як?.. Бум? Як?.. Бум? Як-як?.. Бумбля… Справді так і є? Ну-ну, далі. Бум-бля-ке… дуже довге, дуже довге… Ага, Бум-бля-ке-вич! Прекрасно. Отже, ви, пане Трумблякевичу, не виглядаєте на такого собі фіпштика[78], що не знається на життю, то мусили би-сьте підказати панянці, що у відкрите море ще ніхто голодупо не випливав.

— Маєте рацію, добродію капітане, — відказав Бумблякевич, — але це не я, а вона запровадила мене сюди. І я, чесно вам скажу, до остатньої хвилини не вірив, що ми кудись таки попливемо. Аж бачу — то є справжня морська мандрівка.

— Бо так воно і є. Коли маємо фльоту, то мусимо нею плисти.

— Згадали-сьте за якесь Море Борщів… Що воно за чудо?

— О, се найбільша наша цікавинка. Усі, хто вирушає у мандрівку, обов'язково бажають побачити Море Борщів. На жаль, рідко кому це вдається. Бо фльота у нас старенька, зачухана і взагалі пса варта. Заки туди доберешся, аж гульк — а воно тобі й трісло. Отак-от плаваєш, плаваєш по тих морях, з однієї кораблетрощі виберешся, в другу потрапиш, стільки разів топишся, що вже й сам до пуття не знаєш, чи ти єси живий чоловік, чи вже від літ лиш привид морський…

— Свят! свят! свят! — похитала головою Фрузя.

— Ей, та що ви таке говорите? — сказав Бумблякевич. — Хіба можна щось подібне, та ще й при панночці?

— А що я такого вповів? — здивувався капітан: — Я тільки висловив думку, що вся наша команда — це чистої води топельці. Вважаю, що кожному, і вам, зокрема, вартує деколи замислитися, хто ми є насправжки — живі люди чи суті мерці.

— Агій! — спалахнула Фрузя. — Таке верзете, що бодай би не приснилося! Усю прогулянку тільки зіпсуєте!

— Та де ж би, де ж би, злота панно! — здвигнув плечима капітан. — Рахуймо, що се тілько шутки. Але питали-сьте про Море Борщів… Що я вам скажу — воно червоне, як… як борщ! Саме так. Червоне, як найсправжнісінький борщ. Але живуть у ньому зовсім не морква з буряком, а, наприклад, борщові акули, русалки, різні там риби. Русалки харчуються молюсками, акули — русалками. А головне, що їх об'єднує — це їхня яскраво-червона барва.

— Фрузю, — звернувся Бумблякевич до нареченої, — чи ти вже побувала коли-небудь на Морі Борщів?

— Ні, ніколи. Але завше мріяла. Кажуть, там б'ють гарячі борщові гейзери, а тому вода у морі, пробачте, борщ у морі завжди теплий. Ще кажуть, що він на смак цілком пристойний…

— Цілком пристойний! — перебив її капітан. — Та як по правді, то я не їв смачнішого і поживнішого борщу, аніж у цьому морі. Ми осьо навіть цілих сто порожніх діжок веземо зі собою, щоби наповнити їх борщем.

Вітер дмухнув гостріше, і щогли розпачливо застогнали, наче прощаючись із життям. Дзьоб корабля то різко опадав додолу, мало не зачерпуючи сміття, то підносився вгору, але виразно сунув і сунув уперед. Море сміття хвилювалося щораз сильніше, граючи на сонці склом і міддю, бляшанками і рештками оселедців, підкидаючи вгору легенькі пір'їни морської капусти і цілі жмені присохлого кав'яру. Коли корабель опинявся на вершині хвиль, то попереду виднілася безкрайня країна сміття, і тільки далеко на імлистому горизонті сіріли якихось два зубці, що скидалися на ікла моржа або слонові бивні.

— Це Ворота Борщів, — пояснив капітан.

Хвилі надходили зі сходу, одна за одною, наче строкаті шереги гвардійців і, розбиті й впокорені, гинули, розпадалися на друзки. Зненацька кораблем так струсонуло, що обоє молодят беркицьнули на підлогу, а капітанові з рота випала люлька. Пролунав оглушливий тріск, і на палубу повалилася глянц-щогла, збиваючи з ніг відразу кількох морців.

— Вар'яти! — гримнув капітан. — Хто міряв глибину? Де той дупик-лоцман? Била б його лиха година!

— Ми зачепили рифи! — гукнув штурман.

— Знову коралові, хай йому грець?

— Ні, цього разу цегляні.

— А бодай вас швидка Настя запопала! Вважаймо, що нам пофортунило.

Бумблякевич поміг підвестися Фрузі й спитав:

— Чому ви вважаєте, що нам пофортунило?

— Бо цегляні рифи, пане Бумблякевич, які утворюються з битої цегли, зовсім нетривкі, корабель їх легко розколює. Доказом є те, що ми ще тримаємося на плаву… А от кораловий риф… хоч він і з цегли… але вже з австрійської. Тут уже вам вірний капшук — продере пузо від пецьки до тецьки, і кувікнути не встигнете, а вже ви — в обіймах моря.

Тим часом морці хазяйновито повідтинали від глянц-щогли вітрила і, скрутивши їх, заховали під палубою.

— Щоглу гарно поріжте, — звелів капітан, — та поколіть на дрова, гарпун вам в печінку, недорайди! Хтозна, куди доведеться ще заплисти. Може, в які файсберґи, то будемо грітися.

— Як же ми без цієї щогли? — стривожився Бумблякевич.

— А не біда. Це впала тільки глянц-щогла, а ще ж є у нас файнц-щогла, друм-щогла і бубель-щогла. Цілком достатньо.

Фрузя пригорнула Бумблякевича і прокудкудакала:

— Коха-а-асю, чи не піти б нам до каюти трішечки відпочити?

— Підіть, підіть, пане Дундлякевичу, — сказав капітан, — вставте їй пістончика, га-га-га-га!..

Бумблякевич зашарівся, як маків цвіт, але послухав Фрузю й подався з нею до каюти.

СПІВ БОРЩОВОЇ РУСАЛКИ

1

Прокинулися вони від гуркоту в двері й голосного крику капітана, який сповіщав, що вони якраз впливають у Море Борщів.

Уся команда стояла струнко. Капітан із таким виразом на обличчі, мовби його корабель вітав зі скелі сам король Данило, застиг у якійсь фанатичній непорушності, на позір якої Бумблякевич і сам виструнчився і втягнув живота. Одна лише Фрузя не поставилася з такою ж серйозністю до цього відповідального моменту і, хихикнувши, почала милуватися краєвидами.

Корабель, пройшовши повз скелі, повільно й урочисто вплив у червону наваристу юшку моря, яке парувало і дихало п'янливими запахами борщу. Пухкі бурячкові хвилі буцалися до облавка, і грайливі рожеві бризки, мов бризки крові, злітали вгору і розсипалися на ще дрібніші і блідіші, щоб, уже опадаючи, перетворитися на прозорий, з ледь помітним червоним полиском, дощик.

З моря вистрибували червоні летючі риби, пролітали кілька метрів і знову щезали у хвилях.

— Чи не хочеться вам порибалити? — поцікавився капітан.

Бумблякевич знизав плечима. Рибалка він був нікудишній, але Фрузі ця ідея сподобалася, і вона відразу почала метушитися і роззиратися за вудочкою. Потім капітан всучив їм по спінінгові, начепивши на гачки вудженого сала.

— Яка ж то риба бере на сало? — спитав Бумблякевич.

— У Морі Борщів на сало бере все, що тут водиться. А вам, думаю, мусять попастися тунці. У нас, до речі, на обід нічого нема.

— Свіжий борщ! Свіжий борщ! — дуже вчасно сповістив штурман, і поставив біля них два відра борщу.

Бумблякевич з охотою вижльокав два горнятка, і не міг нахвалитися. Фрузя сьорбала поволі, прицмокуючи і приказуючи, що їй ще ніколи не вдавалося зварити такого смачного борщу. Капітан, довго не патичкуючись[79], перехилив ціле відро.

За кілька хвилин жилка в Бумблякевича смикнулася і туго натяглася.

— Вибирайте! Вибирайте! — гукнув капітан.

Бумблякевич потягнув жилку на себе, а вона засмикалася чимраз частіше, поки не напружилася так, що довелося попустити. То була якась важка рибина і тепер, ковтнувши наживку, пливла усе далі й далі від корабля, поки несподівано не завернула і не пішла колом. Тепер треба було знову хутко вибирати жилку, і Бумблякевич аж спітнів від переживання, а Фрузя пищала і верещала, і лопотіла щось над вухом, мов тисяча знервованих чайок.

— Молодець! — похвалив капітан. — Давайте її, кляту, сюди, пане Срайблякевичу!

Рибина і справді була велика, бо коли, завершуючи коло, вона піднялася до поверхні, то всі побачили над водою її вкритий червоною лускою хвіст, який голосно ляснув по хвилях і знову щез. Риба вибивалася із сил, і Бумблякевичу вдалося не пустити її на друге коло, а підтягнути до облавка.

— Тягніть! Сто копанок чортів вам у пельку! — скомандував капітан. — Вона вже наша.

Бумблякевич почав вибирати жилку з небувалим ентузіазмом. І ось несподівано на поверхню вигулькнула жіноча голова з буйним червоним волоссям. З рота її стирчала напнута жилка.

Бумблякевич з переляку випустив з рук спінінга, і, якби не капітан, здобич навіки щезла б у морі.

— Русалка! Гурра! — закричав капітан, перехопивши жилку.

— Гурра! — озвалася за спиною команда.

— А-а-а-а-а-а! — верещала, мов недорізана, русалка, пручалася і билася, смикаючись на гачку.

— Боже мій! — мало не зомлів Бумблякевич. — Що ви робите? Відпустіть її!

— Нізащо! — гаркнув капітан і продовжував виконувати свій рибальський обов'язок.

За хвилю він уже видобув бідолаху на палубу, і тепер вона гецкалася на мокрих дошках. До пояса русалка була людиною, але нижче вже червоніла луска. Вона так ляскала хвостом по палубі, аж ішла луна. Вся команда обступила її і з цікавістю розглядала.

— Оце здобич! Оце ловитва! — тішився капітан.

— А-ах! — позіхнула Фрузя. — Це понад мої нерви. Я піду до каюти, а ти мені потім усе розкажеш.

— Що я маю розказувати? — нетямився Бумблякевич. — Що це за комедії? Навіщо вам ця русалка?

— Як то нащо? — з цілком поважною міною озвався капітан. — Ви що, збираєтеся залишитися сьогодні без обіду? Бо я не збираюся.

— І ми теж! — хором проказала команда.

— Але ж хіба русалки їстівні?

— Ще й які їстівні! Борщова русалка — це просто королівські ласощі. Але її дуже рідко вдається упіймати. Надто вона хитра. Вам, пане Шрублякевичу, пофортунило, як нікому. Гойдати пана Піпсикевича! Гурра!

Не встиг наш герой отямитися, як зо два десятки рук підхопили його, і давай підкидати з голосним криком угору, аж у небі сонце застрибало і море стало сторч. Коли його опустили на палубу, русалка вже виявилася примоцованою до щогли, а з її рота тепер звисав обтинок жилки. Нажаханими очима вона стежила за приготуваннями до обіду.

— Шкода, що вона ніяк не може виплюнути те сало, — зітхнув штурман. — А то ми мали б можливість почути її передсмертний спів.

— Ой, і не кажіть, — згодився капітан. — Співають вони, коли їх їси, просто мов райські птахи.

Морці встановили на палубі довжелезного стола, розставили миски, виделки, ножі й кухлі.

— Може, дамо їй пива? — поцікавився один.

— Обов'язково, — сказав капітан. — Русалка під пивом — пишна штучка.

Русалка із задоволенням випила пива, але настрою їй це не підняло, бо тепер почала плакати і завивати.

— Але ж… але ж це… — важко дихав Бумблякевич. — Це ж якийсь канібалізм! Вона ж напівлюдина!

— Хто вам таке сказав? — засміявся капітан. — І викиньте собі це з голови. Ніяка вона навіть і на чверть не людина. Навіть на нігтик. То є спеціальна страва — борщова русалка. І щоб ви мені тут трісли, а я скажу вам це і на святім причасті. За своє життя ласував я ними, може, з десяток разів і завше то були для мене незабутні хвилі розкоші. Скажу вам більше — лише завдяки русалкам наша велична сміттярка зберегла незалежність і економічний суверенітет. Ще донедавна ми відловлювали цих русалок, закручували в консерви і відправляли прямісінько в Париж. А там їх уже подавалося яко м'ясо крабів при найважливіших прийняттях. Так само русалчин кав'яр, який у нас зветься «икра зернистая». Ви й самі, пане Гівнякевич, певне, не раз і не два ласували! Що?

У Бумблякевича волосся стало дуба, і він відчув, як до його роззявленого рота влітає прохолодний морський вітерець і проникає до самого шлунку…

— Ви жартуєте? — нарешті видушив із себе.

— Які там жарти! Ось сідайте ліпше до столу та самі й побачите, як то все виглядає.

Вжик! вжик! вжик! Це кухар заходився гострити великого різницького ножа, яким звикле колять свиней.

Морці вже розсілися за столом, різали хліб, цибулю, наливали пиво і, зі всього видно, з хвилини на хвилину збиралися обідати. Невже сирою русалкою?

— Її не будуть смажити? — спитав Бумблякевич дуже тихо, щоб не зіпсувати бідачці настрою.

— Ні, що ви! У Морі Борщів живуть винятково варені істоти. Все тут готове для споживання. Ось гляньте…

І з тими словами він підійшов до русалки, узяв її за ліве персо і одним ударом ножа відчахнув його. Русалка скрикнула так, що з рота їй вилетів шматок сала разом з гачком. Але далі замість плачу в повітрі залунала мелодійна і сумна пісня. Русалка співала щось незрозумілою мовою, і сльози текли їй по обличчю, і червоний борщ стікав їй по грудях.

Капітан, не особливо тим переймаючись, поклав персо на тарілку і, вправно орудуючи ножем та виделкою, заходився ласувати.

Бумблякевичу під горло підкотився віз, наповнений риб'ячими нутрощами, але свіжий ковток повітря перепинив йому дорогу. Схопивши кухоль пива, жадібно виґолькав до дна і відчув, що все це довкола — тільки кумедна пригода і не варто нею так перейматися, бо ж усе йде своєю чергою і нема йому спину.

Кухар підступився до русалки і, примірявшись, як добрий кравець, вгородив ножаку просто в живіт.

Русалчин спів полинув іще сумніше й розпачливіше, а звідкілясь з-над моря одізвалося тихе ридання, але кому воно належало, Бумблякевич не знав.

Кухар відбатував усю нижню частину, на палубі здер луску, а тоді уже краяв на шматки і кидав на тарілки, які йому нетерпляче підсовували.

— Мені кавальчик дупці! — гукав один.

— Мені стегенце! — гукав другий.

Русалка дивилася кудись понад їхні голови і тужливо співала, мовби те все, що відбувалося, відбувалося не з нею, а з ними, і це їхню долю, а не свою оплакувала вона, і море приймало той спів на свої червоні хвилі й несло до таємничих напнутих обріїв.

Морці плямкали і сьорбали пиво та все шпигали Бумблякевича, що він стоїть, як телепень, і ніяк не приєднається до їхньої гостини. Врешті, хтось таки вхопив його і силоміць посадив за стіл, а на тарілку перед ним поклали паруюче м'ясо.

Запах, що вдихнув його Бумблякевич, не був ані гидким, ані нудотним, ба навпаки — запах цей виявився дуже приємним, що нагадав йому щось далеке і забуте, щось, що зоставив безповоротно в дитячих літах, а, може, ще далі…

Пізнав на тарілці друге персо. І тоді, коли це усвідомив, його руки несамохіть потяглися до ножа і виделки і втяли малесенький шматочок.

О, варто б описати — цю довгу й болючу мандрівку виделки з настромленим м'ясом до вуст, усю ту зливу думок і почуттів, що затанцювала в очамрілій голові добродія Бумблякевича у час, коли в слини почався відплив, і в роті важко зітхнула пустеля, випускаючи на краєчку язика малюсіньку й безпомічну оазу…

У мить, коли шматочок перса торкнувся його язика, русалчин спів забринів йому вже не так далеко, навіть здалося, що він починає розрізняти окремі слова, а мелодія раптом пройняла його всього, до самих кісток — де він чув це? де плакав і ридав? де бився розпачливо головою? де помирав? де це було і коли?

Спів русалчин входив у кров, як міцне вино. Розум людський не здатен був би з'ясувати його значення. Такою ж глибокою, як і той спів, мусила бути таємниця сповненого терпіння життя, котре мовби прямувало разом із піснею до своєї загибелі. Але чиє ж це життя і чия то загибель?

Пісня здіймалась у небо і розступалися перед нею хмари, птахи розрівнювали блакить, і урочиста небесна глибінь приймала її в своє пречисте лоно.

Але торкнувшись язиком русалчиного перса, Бумблякевич раптом відчув появу якогось панічного страху, мовби збирався вчинити щось таке, що не раз являлося йому у снах і лякало своєю темністю, успадкованою з диких-предиких часів. Згадав великі білі перса, що вигодували його… Перса, які мав тепер з'їсти…

Дика половецька кіннота увірвалася йому в мозок, вогні смолоскипів обсмалили піднебіння черепа. Відчув, що ось-ось рознесуть вони череп тисячами копит, і розприснеться мозок його по світах. Степ горів і корчився, наче спопелілий папір, небо стікало по краплі за спаленілий обрій… І в тому всьому пісня русалки запекла й задудніла струмом гарячої крови, а зі збитого в повітря попелу постали мертві слова і підняли свої хоругви. Знав ці слова. Як же міг не пізнати відразу? Знав ці знаки і не міг уже від них відректися…

Червоне сонце перса зійшло йому перед очі і бризнуло кров'ю. Випустив виделку з руки. Чув, що хтось засміявся, хтось закпив із його несміливости, але йому було байдуже.

На палубу випірнула Фрузя й, побачивши піврусалки з обтятими персами, зойкнула:

— Ой леле! Але ж ви й пакуєте! Чи зоставили для мене щось смачненьке?

— А оно маєте ціле персо, — тицьнув капітан пальцем у тарілку Бумблякевича. — Пан Кульбакевич, зі всього видно, апетиту не мають.

— Це правда? — спитала вона, вмощуючись біля нареченого.

— Мені щось голова розболілася, — поморщився той, ховаючи очі.

— Ну, то я радо зґелемсаю твою порцію. Персо, та ще й з пиптиком! Маю таку слабість! — аж занявчала Фрузя.

— У нас тут є ще одна лагоминка, хе-хе, коли бажаєте, — сказав капітан і підморгнув кухареві, який одразу ж настромив щось на видельце і учинно підсунув панночці під самий носик.

Морці враз розкрили роти й випустили організоване:

— О-о-о-о-о-о!

Фрузя глянула на запропоновану лагоминку і збурячковіла по саму шийку, а пан Бумблякевич закашлявся і випорснув повний писок пива на стіл.

Кухар струснув з видельця вгощення і сказав:

— Спеціяльно для вас і притримав. А то у нас тут усі до цього ласі.

Фрузя змушена була їсти під допитливими поглядами морців, але це її не особливо нітило, куди сильніше виводив з рівноваги пильний погляд русалки, адже очі дивилася просто на неї.

— Чого це вона на мене так витріщилася?

Бумблякевич хотів було її заспокоїти, але чомусь відчув таке дике безсилля, а з ним разом і свою жалюгідність, що промовчав. Що можна тут змінити, коли мають такі звичаї? Може, й справді ця борщова русалка — це така ж собі страва, як і вуджений лящ. Налив собі пива і спробував думати про інше… Чи застане він нарешті Мальву Ланду там, куди везе його капітан? Чи не випорсне вона знову йому з рук?

— Але чому вона вивалила свої баньки тільки на мене? — ляснула по столу кулаком Фрузя.

— Панна не задоволена! — проголосив капітан і кивнув кухареві.

В повітрі зблиснула сталь ножа — і видлубані очі опинилися на тарілці в капітана. Однак і тут вони продовжували пропікати поглядом Фрузю.

— Єдиний спосіб їх знешкодити — з'їсти! — сказав капітан і поділився ласощами з панною.

Фрузя поклала око на язик і, заплющившись, якусь хвилю перекочувала його від щоки до щоки, поки нарешті не хруснуло воно між зубів і не заповнило рота виразним блаженством.

— На смак нагадує оливку, — сказала Фрузя.

Бумблякевич подивився на русалку. Вітер розвівав її червоне волосся. Але бліді вуста продовжували ворушитися, з них линув спів.

Морці скінчили обід і розповзлися по палубі. Капітан запалив люльку й гукнув кухареві:

— Решту м'яса покрайте і закрутіть у пушки.

І не встиг Бумблякевич допити пиво, як кухар поклав на стіл перед капітаном русалчину голову з розкішним довжелезним волоссям, що грало на сонці всіма відтінками червоної барви, промені в ньому заплутувалися і тремтіли, ув'язнені, мов у павутині.

— У-ум-м! Яка розкіш! — погладила Фрузя волосся і промовисто глянула на капітана.

— Слово панни — закон для лицаря! — відказав той і, видобувши з кишені ножиці, заходився стригти голову.

— Ніхто не матиме такої перуки! — усміхнулася Фрузя до нареченого. — Я закутаюся цим волоссям, як плащем, і буду вдавати русалку. А ти мене зґвалтуєш, добре? Зґвалтуєш? Як одноріг!

— Але в мене нема рогу, — потер чоло Бумблякевич.

— Капітане, — звернулася Фрузя, — чи у вас не знайдеться якийсь ріг?.. Тільки не баранячий.

— Ріг чи роги? Бо є оленячі.

— О ні, це вже занадто. Мене цікавить один ріг.

— Тоді можу вам запропонувати ріжок.

— Чудово! — заплескала в долоні Фрузя.

— Мисливський, — додав капітан, закінчивши стрижку.

— Ну, ось ваша перука. Помацайте, яке воно м'яке.

Бумблякевич подивився на обстрижену голову русалки і сказав:

— Навіть тепер вона не облишила співати! Може, це взагалі якась відьма?

— А вони всі такі, — пояснив капітан, цмулячи пиво. — Всі вони, як закляті. Якщо хочете, можете взяти собі цю голову напам'ять. Буде вам ще якийсь час співати.

— Ні-ні, в жодному випадку, — замахала руками Фрузя. — Подивіться, яка вона страшна! Острижена, без очей! Жах!

— Ну що ж, тоді більше нінащо вона нам не згодиться, — промовив капітан і пожбурив голову в море.

Море лагідно підхопило її на хвилі й заколихало, мов м'яч, відносячи кудись туди, де спочине вона в супокої.

— Капітане, дайте нам хутчіше того ріжка. Нехай мій любий щось мені заграє! — попросила Фрузя, водночас висмикуючи судженого з-за столу.

2

Голюсінька Фрузя звивалася в постелі, геть уся перевита червоним волоссям русалки. Вочевидь, це її незвичайно збуджувало, бо вона скавуліла і закочувала очі під лоба.

Виконуючи її бажання, бідолашний Бумблякевич приставив бичачого рога до чола і замукав.

Фрузя розкинула ноги і засичала:

— Ну! Пробий мене рогом, однороже! Зґвалтуй мене! Якнайбрутальніше! Пропори мене до кишок!

— Му-у-у! — ревів Бумблякевич і, ставши на коліна, прицілився рогом, куди слід.

А там уже нетерплячі пальці Фрузі витанцьовували навіжений танок.

— Му-у-у! І що — пхати ріг? — спитав, востаннє перевіряючи, чи чогось не переплутав.

— Пхай! Пхай!

— Туди?

— А куди ж?!

Робив це якомога делікатніше, щоб не завдати коханій болю, але вона, либонь, прагла якраз протилежного, бо вхопила його обома руками за вуха і примусила ввігнати ріг по саме чоло. Це викликало в неї таку дику екстазу, що Бумблякевич не на жарт перелякався, чи вона, бува, не здуріла, і, вирвавшись із чіпких рук коханої, зіп'явся на коліна.

Не побачив нічого страшного — дівка кидалася на ліжку, то виймаючи, то заганяючи ріг і, як видавалося, роля Бумблякевича була виконана. Це, однак, вражало його чоловічу пиху і, не звертаючи уваги на Фрузині протести, вирвав у неї рога, а натомість запропонував дещо інше.

— О-о-о! — закричала Фрузя. — Де твій ріг, однороже! Де твій ріг! Що це за хвостик мене лоскоче? Де ріг?! Де ріг?!

Голова її стрибала під ним то вгору, то вниз, а рот розкривався усе ширше, і ширше, і в нім кидався і шарпався гарячий спінений жеребець язика. Та раптом, що це — язик мов розірвало надвоє, і з рота вистромився сріблисто-рожевий риб'ячий хвіст і боляче порснув Бумблякевича по носі. Тієї ж миті вибухнуло Фрузине ліве око, затраскавши йому лице, а з нього висунулася голова оселедця. Оселедець клацнув гострими зубами і заіржав, мов кінь.

Бумблякевич перелякано зіскочив на ноги. Фрузею кидало так, мовби хтось там у ній молотив ціпами.

Задрижали її перса і, відірвавшись від тіла, стрибнули на постіль. Мали жаб'ячі лапи, якими вони вже чалапали до дверей.

— Що робиться? — трусив головою Бумблякевич.

Фрузя не могла вимовити й слова — з рота й далі стирчав огидно розпухлий хвіст і метлявся туди й сюди, мовби намагаючись вирватися з неволі зубів. Червоне волосся усе тісніше й тісніше обплітало її, прилягало до тіла й вростало у нього. З поміж стегон висипався мокрий пісок і зашипів, наче грань.

Бумблякевич у паніці позадкував до дверей. Бачив, як волосся усе тугіше стягує Фрузю, як вистрілює ще одне око і являє другого оселедця, і як нарешті тіло дівчини в останніх конвульсіях затихає і перетворюється на жмут червоних водоростей.

Вибіг на палубу, але крик зав'яз йому в роті, коли побачив, що там твориться.

Уся команда конала в невимовних муках. З очей і ротів їм виповзали жаби, краби, медузи й інша подібна всячина. Водночас руки і ноги перетворювалися на вугрів, відпадали від тулубів і стрибали у воду. На палубі перекочувалися безпорадні обрубки. Те, що зосталося від капітана, на очах спухало і випускало запах зогнилої риби.

Розпачу Бумблякевича не було меж. Що він тепер чинитиме у відкритому морі?

3

Корабель, віддавшись на волю вітру, плив у незнане, розбиваючи провою гребені хвиль. Бумблякевич тримав стерно і навгад спрямовував вимерлу «Трою». Його діймала спрага, а з думки не йшло те жахіття, яке витворилося перед очима. Він, єдиний, хто не їв русалки, врятувався. Тіла морців спочатку спухли, а потім луснули, випустивши на волю цілу зграю малесеньких крабів. Уся та нечисть пострибала у воду, і пізніше довелося лише прибрати ті жалюгідні рештки — все, що зосталося від команди.

Корабель несло вперед, але хутко западаючі сутінки не дозволяли розгледіти обрію. Десь далеко здригалося небо і зблискувала тонесенька голуба ниточка. Та з кожною хвилиною гуркіт грому ближчав, а ниточка виростала і яскравішала. Ось грім гаратнув з усієї сили, небо розкололося просто над головою, і почалася злива з градом. Сливе водночас море набурмосилося, випнуло груди і забулькотіло, наче відьомське вариво, а корабель затанцював, як сірникове пуделочко в калюжі.

Він вглядався у пітьму, намагаючись що-небудь роздивитися, з тією напруженою увагою морця, який зорить навстріч вітру, наче в очі ворога, прагнучи проникнути в приховані наміри, вгадати мету і силу нападу. Могутній вітер налітав на нього з безкрайої пітьми, під ногами чув свій розгублений корабель і не міг розрізнити навіть тінь його контурів.

Затріпотіла блискавка, яка, здавалося, спалахнула в глибині печери, в темному тайнику моря. На одну зловісну зникаючу мить вона осяяла пошматовану масу низько навислих хмар і обриси перехнябленого корабля. Потім запала уже суцільна пітьма, і врешті настала справжня буря.

Здавалось, усе вибухало круг корабля, потрясаючи його до основ, заливаючи хвилями. Одна по одній з гучним тріском повалилися щогли, хльоснули в повітрі зміїними арканами линви, і Бумблякевич налякано відскочив од стерна. Корабель розсипався і розпадався, зойкаючи і стогнучи кожнісінькою дошкою, а однак мчав, мов навіжений. І коли напоровся на стрімке каміння, то вчинив це з таким оглушливим гармидером, наче весь світ ось-ось мав запастися в пекло.

Бумблякевичу здалося, що він закружляв у повітрі. Зникло все, на якийсь час він взагалі втратив здатність мислити. Навіть коли руки його обхопили щоглу, схильний був не вірити в реальність того, що відбувалося.

Дощ лив на нього потоками, топив його, топтав, а він ловив устами повітря і чекав найгіршого.

Пролунав гучний тріск, і Бумблякевича швиргонуло кудись уперед. Пролетівши кілька метрів у повітрі, протягом яких устиг згадати рідний дім і недочитані книги, упав у теплий вологий пісок. Від удару йому забило дух і щезли рештки свідомости.

ЧАСТИНА ДРУГА

МІСТЕЧКО С

1

Бумблякевич отямився від яскравого сонячного світла, яким привітав його новий день. У піщаний берег мирно хлюпало Море Борщів. Дмухав свіженький лагідний вітерець і хотілося жити. Скільки він спав? Сонце уже було високо над головою, бралося на полуднє. Обтрусив штани з піску і зі смутком подивився на море.

— Де ж ти, моя кохана? — важко зітхнув і подумав, чи не варто б у таку відповідальну хвилину заридати.

Все ж таки втратив не ополоника, а наречену. Одначе посеред радісного сонячного ранку сльози якось не витискалися. Море ліниво гойдало дошки, колоди, діжки, клапті вітрил…

— Прощай, Фрузю! — шморгнув носом Бумблякевич і повернувся до моря спиною.

В ньому росло непереможне відчуття, що наближається до чогось незвіданого і не доступного іншим, це відчуття сповнювало його усвідомленням власної величі і пихи. Намацав у кишені куперти, які отримав від Транквіліона, і рушив простовіч.

За кілька метрів натрапив на густу ожину і не міг втриматися, щоб не влаштувати собі сніданку. Ягоди пирскали соком в устах і втішали нашого героя теплом розбуялого літа.

Вузенька стежечка вивела його в рідкий, але похмурий сосновий ліс, а там уже перетворилася на лісову дорогу з двома глибокими коліями від коліс, у яких блищала вода. Куди ця дорога вела, йому було байдуже, мусив нею йти, аби потрапити бодай кудись. Вгорі заливалася співом пташва, десь кувала зозуля, густий запах хвої лоскотав ніздрі і додавав бадьорости.

Години дві йшов лісом, аж поки зненацька попереду не вигулькнула хура, запряжена кістлявою, розчарованою в житті шкапиною. На хурі поверх сіна хропів горілиць вусатий дядько в насупоненій на очі бирці.

Бумблякевич не знати як втішився такій зустрічі й торкнув дядька за плече, але без жодного наслідку. Наче б трусив суху вербу. Тоді уже штурхнув, і дядько, буркнувши під ніс «трьох чортів», звівся, крекчучи, на лікті. Довго протирав очі, свистів носом, позіхав, аж поки нарешті не втупив свій збаранілий погляд у Бумблякевича. Здавалося, поява невідомого справила на нього гнітюче враження, бо він розчаровано струснув головою.

— Ти ба… — сказав та заходився щось шукати в сіні. Нарешті видобув кисет з тютюном, неквапно його розв'язав, розважливо, наче свічку в церкві ставив, пригостив свого здорового носа табакою, смачно сьорбнув і чхнув так, що аж вороння шугонуло вгору й сполохано закаркало. Дядько сховав кисета і витер сльози з очей.

— Д-о-обра табака! — похвалив, зиркаючи на Бумблякевича.

— На здоров'я.

— Ги-и, — позіхнув дядько і знову повалився на сіно.

Бумблякевич оторопів.

— Скажіть, куди ця дорога веде?

— А Бог її знає, — відказав дядько в небо.

— Куди ж ви їдете?

— А нікуди. Хіба я кудись їду? Я сплю.

— А як поспите?

— Отоді спитаєте.

— То що — мені зачекати?

— А хоч і зачекайте. Ваше діло.

— Та що ви за чоловік? — розсердився Бумблякевич. — Не можете мені дорогу показати?

Дядько знову звівся на ліктях:

— Куди?

— Що куди?

— Куди показати дорогу?

— До замку Медовар.

— Так би й сказали.

— Так і кажу.

Дядько заломив шапку та, прискаливши хитре око, зміряв незнайомця неприязним поглядом, потім зиркнув на дорогу, що, перетявши глибокий яр, вибігала на пагорб і зникала у яругах та нетрях, і, знову виконавши усю ту священну процедуру з тютюном, чхнув, витерся і сказав:

— Чого ви до мене причепилися, га? Я сплю.

— Але ж зараз вже не спите.

— А от і сплю, — твердо стояв на своєму дядько.

— Ага, то виходить, що я вам наснився?

— Тьху! Згинь, маро! — Він перехрестився, далі смачно позіхнув, потягнувся і, знову впавши на сіно, пробелькотів: — І насниться ж таке, прости мене Господи…

— Тьху! — і собі спересердя сплюнув Бумблякевич та, щоби хоч якось допекти дурному дядькові до щирця, прихопив, ідучи, батога, котрого потім із задоволенням пожбурив кудись у хащі.

2

Замок плив понад землею на висоті воронячого лету, і чорні шпилі, наче кігті дракона, черкали мертві ясна неба. Чорний замок у блідому просторі.

Бумблякевич зупинився і здивовано пив очима це незвичайне видиво. Попід замком клубочився густий сизий туман, піднімався вгору, снувався павутинням і плив понад верхівками сосон.

Раптом до вух долинули якісь дивні звуки, а за кілька кроків уже розрізнив чиєсь хропіння. Так воно й було — на узбіччі за кущами бовваніла хура з сіном, а на сіні хропла якась проява.

Дивну мають звичку місцеві мешканці — спати отако посеред шляху, подумалося.

Обличчя з-під шапки годі було розгледіти. Але тут Бумблякевич помітив, що в дядька чортма батога. Не вагаючись, простяг руку і здер дядькові шапку.

— Гов! То це ви!

Дядько розплющив одне око і проплямкав:

— Не збиткуйся. Віддай шапку.

— Якою ж це ви дорогою їхали, що мене перегнали?

Дядько звівся на лікті, видер шапку і буркнув:

— Якою хтів, такою й їхав.

Бумблякевичу страх як захотілося вилаяти дядька. Але стримався.

— Чи не можете мені по-людськи відповісти?

Дядько похитав головою, виразно спантеличений такими складними запитаннями, далі запустив пальці у густе волосся і пошкрабав гамалика:

— Ото який впертий! І чого він присікався? Ти не знаєш, га? — спитав у шкапиного хвоста, але ані хвіст, ані сама шкапа не виявили жодних ознак життя. — Ну, як ти мовчиш, то і я мовчу.

Та з тими словами знову беркицьнув на сіно, збив на очі шапку і затрубив у ніс.

Години три подорожній брів лісовою дорогою, доки не побачив відразу за лісом перші будівлі невідомого містечка, що вразили його своєю занедбаністю. Вікна зяяли чорними пустками, тиньк обсипався, дахи позападалися, і скидалися ці будинки на бідолашних жебраків, що вирушили на прощу з надією розговітися.

Вуличка стелилася вузенько і вгору, та була геть уся у вибоїнах. Бумблякевич дибав, увесь час позираючи собі під ноги, щоб не вступити в якусь калабаню. Уздовж бровки стікав якийсь брудний і смердючий ручай, несучи на своїй поверхні листя, гілочки, мильну піну та воронячі пера.

Над головою голосно порипували віконниці і він кілька разів сполохано зводив голову, але не помітив нікого. Ніхто за ним не йшов, а одначе не міг ізвладати з відчуттям, що хтось таки стежить, може, перебігає від вікна до вікна, а може, крадеться ззаду і миттю ховається у затінку густої бузини, що захопила увесь простір обабіч дороги…

Мертва вуличка навівала острах і потребу весь час озиратися. Коли вона врешті скінчилася, то зітхнув з полегкістю. Бачив уже перед собою живе, а не мертве містечко, і безліч запахів-метеликів закружляло довкола нього в якомусь загадковому змаганні за його ніс: запах мила і запах випраної білизни вступилися запахові кислої капусти, яку хтось висипав з вікна просто на бруківку, а за кілька кроків і він відлетів, а натомість запах тертюхів шугонув у ніс із таким всеперемагаючим завзяттям, що розігнав усі інші пахнидла і змусив Бумблякевича порозкошувати хвильку цим даром богів і навіть спробувати визначити його джерело.

Проковтнув слину і посунув далі. Йшов уже спокійніше, не озираючись, як звик ходити по вуличках, які зоставив у Львові. А проте вулиця незнайомого міста дечим відрізнялася від тих, до яких звик. Не бачив ще жодного авта, зате траплялися брички. Не було телеграфних стовпів, зате стояли металеві ліхтарі. На дахах не побачив жодної антени, з вікон не долинало ані звуку радіо чи телевізії. Просто серед вулиці сновигали кури й гуси, окремі гусаки намагалися вщипнути за штанину.

Побіля хат бачив людей, що поралися хто в садку, а хто на грядці. Рухи їхні були сонливі й не поквапні. Погляди, сповнені апатії, вділяли дуже скупу увагу чужинцеві, а за мить знову відверталися і занурювалися в себе. Незвичним було їхнє старосвітське вбрання — сукні до п'ят і білі чепці на головах у жінок, наваксовані вуса, що стирчали, мов стріли, і довге волосся у чоловіків.

Бумблякевич з цікавістю розглядав кожен будиночок, відзначаючи занедбаність і в цій залюдненій частині міста. На багатьох дахах посеред облущеної черепиці зеленіли кущики й молоді деревця. В око впала йому кольорова вивіска на присадкуватому будиночку з написом «Ворожка. Скидаю вроки, повертаю радість кохання». У вікні сиділа стара розпатлана бабера з чорним котом на шиї і смалила люльку.

— Прошу пана, самотність, мов біла стеля нависла над вами, — прошамкотіла стара.

Бумблякевич стрепенувся, мов ужалений — це нагадувало рядки з поезії Мальви: «Самотність, мов біла стеля, в якій загубився погляд…»

— Що? Що ви сказали? — підступив до вікна.

— Можу сказати, що з вами було, що є і що буде. Заходьте, наллю вам кави.

Мов під гіпнозом увійшов до хати і опинився в сірому напівтемному покої. Всюди висіли пучки зілля, коріння, роги, вінки цибулі і часнику, крила кажана й засушені гадюки та жаби. Звичний відьмацький інтер'єр, знаний з безлічі книжок. А проте складалося враження, що всі ці оздоби з'явилися зовсім недавно і у великому поспіху чіплялися на стіни.

— Сідайте, прошу пана, — припросила стара і налила у горнятко каву. — Шукаєте те, що неможливо знайти?

— Наразі шукаю готель.

— Готель? У нашому забутому Богом місті? Можете заночувати в мене. Багато не візьму.

Кіт зіскочив зі старої на підлогу й почав тертися до ніг гостя.

— Я маю домовлено про безкоштовну ночівлю.

— Пийте каву. Такого не буває. Ніц забездурно. Чому вам не засмакувала русалка?

— Звідки ви знаєте про русалку?

— Я знаю все.

— Я тільки взяв її до вуст і відразу виплюнув.

— Чому ви її не ковтнули? Пийте каву.

Бумблякевич узяв горнятко, підніс до вуст, але спинився.

— Стривайте, чому це вас так цікавить?

— Пийте каву.

— Якби я ковтнув бодай лик тої русалки, то вже б не жив, правда?

— Кава перша кляса. Дати вам до неї бублика?

Бумблякевич зацікавлено подивився у хитрі очі ворожки. Кіт сказав «муррня-а-ау!» і вистрибнув Бумблякевичу на коліна, рука з горнятком смикнулася і кава хлюпнула на кота. Пролунало гучне шипіння, і сморід смаленої ґуми розлився по хаті, ворожка скрикнула, а кіт звалився на підлогу і засмикався у корчах. Бумблякевич вихлюпнув решту кави на обрус — тканина задиміла.

— Ах ти ж, стерво! — гукнув до ворожки, але та вже зникла за дверима сусіднього покою.

Сморід вигнав його на двір. Вдихнув жадібно свіжого повітря і рушив далі. Не пройшов і сотні кроків, як побачив ще одну вивіску з написом «Фризієрня»[80] і вирізаним з дикти вусатим перукарем, що в одній руці тримав ножиці, а в другій гребінця. Такий самий, але живий перукар, сидів на порозі і нудьгуючими очима стежив за прибульцем.

— Голимо, стрижемо, обтинаємо, — проторохтів перукар.

— Що саме обтинаєте?

— Все. Нігті, кігті, крила.

— Я не янгол — крил не маю.

— З крилами бувають не тільки янголи, а й слуги Люципера, — весело розсміявся перукар. — Мені здається вас пора поголити.

— Але я не маю, чим заплатити.

— Бог заплатить, — сказав перукар, встаючи і припрошуючи всередину.

Бумблякевич ледь повагався, але, провівши долонею по щетині, скорився. Перше, що йому кинулося в очі, це незвичайна чистота без жодного пасемця волосся на підлозі, як то зазвичай бува в перукарнях. Господар посадив його у бігунове крісло навпроти овального дзеркала. Попід дзеркалом на столику стояли пляшечки з парфумами, всі до одної повні, невживані.

Перукар зав'язав йому на підборідді біле покривало і заходився колотити піну у маленькому горняткові.

— Здалека-сьте до нас примандрували?

— Важко сказати. Чи нема у вас часом мапи?

— Мавпи?

— Мапи! Карти!

— Не граю в карти.

— Маю на увазі карту місцевості.

— Котрої саме?

— Та вашого ж містечка.

— Навіщо мені карта містечка в перукарні?

— А що тут дивного? В перукарнях прийнято тримати різні часописи й мапи, аби клієнти не нудилися.

— У мене клієнти не нудяться.

— Кілько їх маєте на день?

— Чому тільки вдень? Я і вночі стрижу, — розсміявся перукар.

— Щось не видно, аби ви перепрацьовували.

— Це тому, що я такий чистьоха. Відразу прибираю, сліди замітаю.

По тих словах почав накладати густу піну, від чого обличчя Бумблякевича перетворилося на пагорб під сніговими заметами. Лезо гострої бритви зблисло перед очима. В дзеркалі побачив усмішку перукаря.

— Чому ви не випили кави?

О, шляк! Про яку каву він запитує? Ту, що я розілляв у ворожки? Невже знову потрапив у халепу?

— А хіба ви пропонували каву? — клеїв дурника, шукаючи порятунку.

Лезо бритви, відбиваючи сонячні зайчики, повільно наближалося до горла.

— Кава — це перше, що я пропоную кожному клієнтові, який переступить поріг мого закладу.

— Не пам'ятаю, аби ви мені пропонували каву.

— Бо ви мені не дали це зробити.

— Яким чином?

— У нас призвичаєно спочатку порозмовляти про те, про се, розпитати про життя, про родину, якщо то людина місцева, а коли чужинець, то поцікавитися, звідки він приманджав. Але ви не відповіли мені на перше ж моє питання, чи здалека-сьте примандрували. Обірвали на півслові, питаючи про якусь дурну мавпу. Цим ви мене образили, зруйнували природний хід розмови, і про каву я вже й не згадував.

— Пробачте, коли так. Я радо вип'ю каву.

— Справді? Після того, що було? — підморгнув перукар.

— А що було?

Перукар помахав Бумблякевичу перед носом бритвою:

— Ми все знаємо. У нас тут ніщо не діється непомітно. Не думайте, що ваші кроки залишилися без уваги.

— То ви мене не почастуєте кавою? — намагався його відволікти.

Бритва доторкнулася до горла і поволі поповзла догори, згрібаючи кучугури снігу разом із чорними цятками щетини.

— Бідний котик, — зітхнув перукар.

— Ви маєте котика?

— Вже нема. Подавав мені ножиці, бритви, калапуцькав хвостом піну і грав на мандуліні.

— І де він зараз?

— А ніби ви не знаєте? Бідний котик!

Та чи він не на мене отак закидає гадючку, споминаючи котика, ошпареного гарячою кавою? Бумблякевич уважніше придивився до обличчя перукаря і помітив чимало схожого з обличчям ворожки. Скидалося на те, що то були брат і сестра. Може навіть близнюки.

— У вас є сестра?

— Я маю дуже велику родину. Коли ми збираємося на чиїхось похоронах, то не годна хата вмістити, і гостимося надворі.

Бритва повзла по підборіддю. Рука Бумблякевича непомітно намацала на столикові одеколон з гумовою грушею. Перукар голив спиною до дзеркала, прикусивши кінчик язика, й не бачив, що діється.

— Ваша сестра ворожка? — спитав Бумблякевич, узявши в праву руку флякон, а в лівій стискаючи грушу.

Перукар на мить завмер і всміхнувся.

— Чи не правда ми, як дві краплі молока? Бідний котик!

— Авжеж, бідний, — погодився Бумблякевич і швидким рухом випорснув одеколон в очі перукареві.

Чоловік закричав і, випустивши із руки бритву, став шукати наосліп умивальника, кленучи все на світі, але Бумблякевич не мав жодного наміру йому помагати. Зірвав із себе покривало і, на ходу витираючи обличчя, вискочив на вулицю.

Далі уже простував, не звертаючи уваги на вивіски й написи, ніде не зупиняючись, аж поки не порівнявся з яткою, що завалена була купою розмаїтого непотребу. Руда товстуля, ховаючись під обтріпаною парасолькою від сонця, торохтіла:

— Мило, ґудзики, нитки! Карти, скельця і шнурки!

Мандрівець зупинився і глянув на ятку — дідько ногу міг зламати, стільки там усього було.

— Якщо у вас є карти, то, може, є і карта?

— У мене є все на світі, — сказала товстуля, пірнула рукою у мотлох і враз видобула обтріпану рурку паперу. — О, маєте!

Це виявилася карта світу.

— А чи не буде у вас карти вашого містечка?

— Я ж казала, що у мене є все.

Вона знову переворушила купу і витягла ще іншу рурку. Бумблякевич розгорнув її і прочитав угорі напис «Карта міста С». Карта нагадувала своєю барвистістю дитячу гру у фішки: підеш сюди — потрапиш до чаклунки, а сюди — в дрімучий ліс. Так само було й тут. Кожен будиночок старанно вималюваний і позначений цифрою, а на другому боці карти можна навіть дізнатися, хто у цьому будиночку живе. Вражало те, що не тільки будиночки красувалися на цій карті, а й паркани, брами, дерева та кущі, навіть бруківка, хоч і мікроскопічна, а на околицях містечка — яруги, пагорби, ліси та болота. На високій горі, оточеній лісом, виднівся замок і хоч до нього не вела жодна з доріг, але карта могла придатися. Все ж таки за нею можна визначити напрям руху, ось і компас намальований.

— Скільки вона коштує?

— П'ятку, — відказала жінка.

Та скільки б вона не коштувала, грошей у Бумблякевича не було. Він обнишпорив кишені і крім хустинки та розкладного ножика більше нічого не знайшов.

— Прошу пані, я не маю грошей. Чи ви б не взяли в мене навзамін цього ножика?

Товстуля позіхнула на весь рот, смачно крякнула і взяла ножика з таким виглядом, ніби робила не знати яку ласку. Покрутила його в пальцях, попробувала кожне лезо на ніготь і поклала зверху на купу.

— Най буде. Карта перша кляса. Тепер таких не друкують.

— Ви хочете сказати, що вона видрукувана давніше?

— Та вже ж, що не вчора. Але то майстри робили, нє? Бачите, як там все файно розмальовано? Як ся добре придивите, зобачите навіть у вікнах людей, а на подвір'ях курей і котів. Люксусова карта. Можна годинами роздивлятися.

— Чи не підкажете, де тут готель?

— Готель? Прошу пана! Та то вам не Львів і навіть не Броди. Де в нас може бути готель?

— А де ж тоді можна переночувати?

— В корчмі. Ідіть отако просто і вийдете на пляц, а там запитаєте.

Сонце вже чиркало верхівки сосон, з гір повзла сиза прохолода, і в кронах дерев вовтузилося вороння, мостячись на ніч. Вуличка вивела його на просторий пляц із готичною ратушею, сірою і непривітною. Верхні вікна ратуші зяяли чорними пустотами, а на черепиці проросла молода сосонка. Вгорі клубочилася вороняча зграя. Годинник показував третю.

А що як зайти в ратушу та поспитати про бургомістра? Ачей розкаже, як до замку добратися.

В ратуші панував неймовірний рух, туди й сюди сновигали заклопотані чиновники, секретарі й канцеляристи з оберемками паперів під пахвою, окремі картки при цьому вилітали й губилися попід ногами, але за ними ніхто не нахилявся. Тому й не диво, що підлога була всіяна папірцями. Ці метушливі бігуни скидалися на мурашок, самозаглиблених у виконання своїх обов'язків, здавалося, їх не цікавить ніщо на світі крім однієї священної мети — доставити папери за призначенням. Попід стінами в черзі до тих, чи інших дверей стояли люди і, коли якийсь ратушний працівник пробігав по коридору, вони тулилися до стін і передавали з вуст у вуста: «Дорогу! Дорогу!»

Иноді з другого кінця довжелезного коридору лунало: «Дорогу начальникові канцелярії шляхів сполучення!», чи ще якось так подібно і тоді уже всі просто таки втискалися в стіни, аби пан начальник міг промчати вихором і щезнути в якомусь кабінеті.

Бумблякевич спробував дізнатися у людей, що товпилися в коридорі, де кабінет бургомістра, але це виявилося марною справою, ніхто нічого путнього не міг повідомити, а навпаки ще сильніше заплутував. Натрапивши на перший ліпший кабінет біля якого не було черги, Бумблякевич постукав і відразу ж прочинив двері. Побачив масивного стола, обидва боки якого були завалені папками, і тільки посередині лишався невеликий простір, у якому виднілася голова чиновника. Він щось зосереджено писав, поскрипуючи пером і помагаючи при цьому собі язиком, який пульсував і рухався услід за карлючками.

— Пробачте, — проказав Бумблякевич, звертаючись до виблискуючої лисини, — я шукаю кабінет пана бургомістра. Не підкажете?

— Ви мені заважаєте, — буркнув чиновник, не підводячи очей. — Я закінчую звіт.

— Тільки скажіть номер кабінету.

— Сорок восьмий! — кинув той.

Бумблякевич подякував, вийшов у коридор і глянув на номер кабінету, в якому щойно побував — дванадцятий. Сорок восьмий кабінет виявився вище поверхом. Там теж панував рух, а людей тлумилися ще більше. І хоча на кожних дверях виднівся номер кабінету, проте ніде не вказувалося, що це за кабінет. Яким чином орієнтуються відвідувачі, важко здогадатися. Біля сорок восьмого стояло тільки дві жінки.

— Чи в цьому кабінеті сидить пан бургомістр? — чемно спитав Бумблякевич.

— Не знаємо, — відказала одна з жінок, навіть не зиркнувши на нього.

— А хто ж тоді там сидить?

— Дасться чути.

Така відповідь його дещо приголомшила, і він вирішив, що жінки чимось сильно стурбовані, коли такі неввічливі. Та ось із дверей вихопилась якась проява у довгому плащі, заціпивши в руці зібганого капелюха, і, голосно регочучи, потупцяла геть. Жінки тут-таки й зникли за дверима кабінету, і Бумблякевич зостався сам. Проява плуганила коридором і заливалася сміхом, аж її заточувало, щось вигукувала і сама до себе сміялася, але ніхто на це й уваги не звертав, кожен був заглиблений у себе самого, мовби повторював подумки те, що мав пізніше висловити в кабінеті чиновнику.

Хвилин за двадцять вийшли й обидві жінки, не вийшли — вивалилися, хапаючись від реготу за животи, а з очей їм аж сльози лилися. При цьому вони повторювали окремі слова, які тільки їм і були зрозумілі, і знову трусилися, і штурхали одна одну, і припадали до стіни, заточуючись, і спинялися, щоб знову ще голосніше розлити довкола рясні дощі сміху.

Бумблякевич, провівши їх зацікавленим поглядом, зайшов до кабінету. Цибатий, худий як трясця, чиновник був зайнятий тим, що прасував на столі папери. Біля його ніг стояв плетений кошик повен пожмаканих папірців, він витягав їх по одному з кошика, швидким рухом розправляв писаним до споду, порскав з рота водою і припікав праскою.

— Боже помагай, — сказав Бумблякевич, — мені сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому кабінеті. От я й зайшов.

— Плюньте в писок тому, хто вам це сказав. А знаєте, що відповів кролик, у якого удав поцікавився його іменем?

— Ні.

— Він відрізав удаву: «Дідька тобі лисого! Жери так!» Ха-ха-ха!

— То в якому він кабінеті?

— В дванадцятому. А знаєте про що говорили дві п'яні в дзюську блохи, виповзаючи з ресторації?

— Ні.

— «Ну, що — пішки підемо, чи на собаці потрюхикаємо?» Ха-ха-ха!

— Що ви не кажете? Але саме у дванадцятому мені й сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому.

— Тоді ще спробуйте у вісімнадцятому. А знаєте, що спитала одна гуска, прокинувшись вранці напередодні Різдва?

— Ні.

— «Цікаво, дівки, чого то мені всю ніч яблука снилися?» Ха-ха-ха!

— Невже у бургомістра нема сталого кабінету?

— А навіщо? Він всюдисущий, як Господь. Він тут і ніде, зараз і прісно, він водночас у всіх кабінетах, на всіх поверхах, але — тільки на долю секунди. Саме цієї долі секунди й не вистачає, аби впіймати його. Бо чи можна впіймати промінь? Наш пан бургомістр — промінь! А чи можна зловити сплеск? Наш пан бургомістр — сплеск! А чи можна схопити п'янливий запах матіоли? Наш пан бургомістр — п'янливий запах матіоли! Недавно він зазирнув до мого кабінету, побачив кошик повний паперів, і обурився. Він обурився і сказав, що кожен папірчик, на якому написано бодай одне слово — велика цінність. А коли там написано більше ніж одне слово — це скарб. То як же можна нищити скарби? Хіба бракує папок, аби це все підшити?

— Але ж у вас усі коридори всіяні паперами!

— Ну, то й що? На те є спеціальна служба, яка їх підбирає і підшиває.

— Цікаво, як вони орієнтуються в тих паперах, якщо вони повилітали з різних справ.

— Все підшивається в порядку знаходження. Усе підряд. Такий порядок. А порядок понад усе. Яка різниця, у якій папці знаходиться той чи інший папір? Головне, що він десь таки є і що ми про нього знаємо. А коли нам про нього відомо, то він таки існує і відіграє ролю документа. Нема такого папірчика, про якого б ми не знали. Між іншим, ви перший відвідувач, який не рве кишки від сміху, слухаючи мої жарти. Тобто в душі ви, безперечно, іржете і б'єте копитом, вас там аж вивертає від реготу. Але назовні цього не видно. Чудова витримка. Інакше б я з вами й не пашталакав. Якщо ви чули якого свіженького жарта, можете мене почастувати.

— Чи знаєте, що відповів юний трафердокль на пропозицію засушеного сульфуля почастувати його яким-небудь свіженьким жартом?

— Ні-ні, дуже цікаво!

— Він сказав: «У дупі я мав усі ваші жарти разом з вами!»

— Ха-ха-ха! — скорчився від сміху чиновник. — Так таки й відрубав? О-хо-хо-хо! Як по писаному! А-га-га-га!

Він аж присів, стогнучи від сміху, аж поки не повалився на підлогу й не почав качатися, то підгинаючи коліна до грудей, то випростовуючи. Бумблякевич дивився на нього, як на сьвірка, врешті розвернувся і покинув кабінет, траснувши дверима. Ледве сунучи від утоми ногами, проминув обох жінок, вони й далі захлиналися реготом, приказуючи:

— «Ці… цікаво, дівки…» Ха-ха-ха!

— «… чого… чого… то мені всю ніч…» Ха-ха-ха!

— «… я… я… яблука… сни… снилися?» Ха-ха-ха!

МАРТИН КАРА

1

Сумерк спускався з дерев і стелився долом, поволі остуджуючи кам'яниці і бруківку. З гір долітали перші подихи вітерця, вони то шмигали у вулички, то спурхували догори і гралися флюгерами, розливаючи їхнє поскрипування над площею. Вулички вилюдніли і Бумблякевич, вийшовши з ратуші, не відразу й виловив очима якусь похмуру постать у крислатому капелюсі й довгому до п'ят плащі, що стояла до нього спиною. Вочевидь то була та сама проява, яка нещодавно душилася сміхом, вийшовши з сорок восьмого кабінету. Але зараз чоловік застиг, задерши голову і вдивляючись у шпилі замку, що стриміли понад соснами. Сірі вайлуваті оболоки валандалися понад шпилями, а шпилі росли, вростали у небо і то зникали, то випірнали з густої сизі.

Бумблякевич наблизився і сказав:

— Пробачте…

Чоловік знервовано смикнувся, мовби його заскочили за чим непотребним і гріховним, і опустив голову. На його худорлявому обличчі з маленькими чорними вусиками полохко світили великі очі. Куди й подівся похмурий вигляд.

— Чи не могли б ви мені…

— Звичайно, міг би.

— Я шукаю корчму, в якій можна було б заночувати.

— Ви майже біля неї. Бачите гусака на шильді? Вона так і зветься — «Під золотим гусаком». Хоча, як на мене, то це хутше «іржавий гусак».

— Дуже вам вдячний.

— До ваших послуг. Здалека до нас?

— М-м, — зам'явся Бумблякевич, вибираючи між сміттяркою, Морем Борщів та Львовом, і таки вибрав останнє.

— З самого Львова!

— Ти ба!

— Так. Хочу потрапити до замку. Кажуть, там цікавий архів.

— Невже й до Львова докотилося про наш замок?

— Маю укласти генеалогічне дерево наших королівських родів. А в замку знаходяться всі необхідні матеріали.

Чоловік якось дивно оглянув Бумблякевича, мовби той торочив несосвітенні речі, а по хвилі запитав:

— І ви збираєтеся спинитися в цій корчмі?

— Лише на ніч. Добираючись сюди, я потрапив у кораблетрощу…

— Як? Як ви сказали? — засвітив зуби в усмішці чоловік.

— В кораблетрощу?

Бумблякевич збагнув, що ляпнув щось не те, але відступати було нікуди.

— Ну… корабель наш розбився на морі… Я щойно звідти…

— З моря? — уже просто вирячив очі чоловік. — Про яке море ви говорите? Де в Галичині море? Певно хтіли-сьте сказати, що пливли через Дністер? Це буває. Той паром уже двічі перевертався. Ну-ну, і що далі?

— Всі мої речі й гроші пропали.

— Так я й підозрював. Коли чоловік падає в річку, то має дуже простий вибір: рятувати або речі, або себе. І тепер ви сподіваєтесь заночувати у Маєра за «Бог вам заплатить»?

— У мене в кишенях порожньо. Але я назву йому одне ім'я.

— Одне ім'я? — чоловік уже виразно кпив і це справляло йому втіху. — Одне ім'я! Чому не два? Або три? Або десять?

Бумблякевича це роздратувало:

— Ви глузуєте з мене?

— Ніскільки. Просто я знаю Маєра. За зламаного шеляга ладен людину в цюпу запроторити. А ви кажете — ім'я! Та хоч би ви послалися на самого найяснішого цісаря Франца-Йосифа, то і тоді не дістали б навіть пінки на пиві.

— Добре, може, посилання на цісаря й не дасть нічого. Але ім'я княгині фон Шруботяг мусить справити враження.

Чоловік пирснув сміхом, та так, що аж захлиснувся і мусив відкашлюватися, продовжуючи спазматично заходитися од наглих веселощів.

Цього для Бумблякевича було вже забагато, і він, повернувшись на каблуку, рішуче подався до корчми.

У просторій залі над столами, що мало не вгиналися від кухлів і п'ястуків, лунав густий гомін щонайменше на трьох мовах: українською, польською і німецькою. Поміж столами снували дві дівчини з кухлями, у широких квітчастих спідницях та шнурованих блюзках.

— Слухаю пана.

Десь ізбоку вигулькнула кругла фігура чи то адміністратора, чи то шинкаря.

— Це ви будете пан Маєр?

— Слухаю пана.

— Я прибув зі Львова. Вас попереджали?

— Ніхто мене не попереджав. Але слухаю пана.

— Всі витрати погоджено…

— Ага, ага… Нічого я такого не чув.

— Я збираюся відвідати замок. Завтра. А нині мені треба переночувати. Пані княгиня фон Шруботяг казала, що дасть вам знати.

— А-а, пані княгиня? — перепитав Маєр, і в очах його блиснуло щось глузливе.

— Так, — втішився Бумблякевич, — ви її знаєте, правда?

— Аякже, аякже, хто би не знав пані княгині фон Шруботяг? Але тоді вам не сюди.

— А куди?

— Не сюди. Зараз поясню.

Бумблякевич помітив, що до їхньої розмови з цікавістю прислухаються присутні. Гомін втих і навіть сам Маєр що слово став обмінюватися з ними поглядами так, наче б потребував підтримки. Та коли діло дійшло до княгині, у кожного на обличчі об'явилася вичікувальна посмішка…

— Підете вгору по вулиці, — пояснював він, а посмішки поступово росли та росли, — а коли вулиця поверне наліво, то й ви повернете. А там ще метрів двадцять — і зелений брама. Запам'ятаєте? — В залі уже лунав одвертий сміх. — Зелений брама з вирізаним серцем. От туди й постукаєте.

Бумблякевич ґречно подякував, потиснув пухку долоню пана Маєра і вийшов з корчми, відчуваючи, як від голосного реготу за спиною червоніють у нього щоки і пітніє чоло.

— Ну що? — спитав чоловік, що, як виявилося, терпляче очікував його на вулиці.

Бумблякевич переповів свою розмову, і чоловік знову почав мало не гикати зо сміху.

— Чого це ви? — не знав, чи злитися, чи й собі сміятися.

— А знаєте, куди вас послав той вошобийця?

— Куди ж?

— Та не куди ж, як до божевільні. Не скурвий син, га?

— Тьху!

— Але ж ви — як по правді — саме на такого виглядаєте, що звідти втік. Спочатку мололи мені про море й кораблетрощу, а під кінець спімнули княгиню, котра ще років тому зо двадцять як загинула.

— А син її?

— Та ж із сином загинула. Карета зірвалася в урвище. Звідтоді в їхньому замку замешкали привиди.

— Привиди? Але ж мені було сказано, що там тепер монастир.

— Монастир привидів. Щоночі там запалюється світло і служиться меса. Лунають музика і спів. Ніхто туди не важиться йти. Через те ваш намір, власне, й скидається на намір божевільного.

Бумблякевич відчув, як земля розходиться йому під ногами. Куди він потрапив?

О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

— Ну, що ж, не пропадати вам, — сказав чоловік. — Все одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене, переночуєте, а там буде видно.

— Справді? — втішився. — То ви мене за божевільного не маєте?

— Ні. Бо я сам божевільний, — і розсміявся. — Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. Їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

— А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

— Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

— У вас був землетрус? — поцікавився Бумблякевич.

— Чому — був? — засміявся Мартин. — Тут мешкає землетрус. І це — я. Я стрясаю всеньке місто.

Штовхнув розхитані, зі щілинами, двері, і обоє опинилися в клубах пари. Бумблякевич сміливо ступив крок уперед, але враз аж підскочив, бо з-під ноги раптом пролунав такий вереск, що мурашки по спині побігли.

— Цить, капосне! — гримнув Мартин.

Тепер, коли очі вже звиклися, Бумблякевич побачив, що вони опинилися водночас і в кухні, і в покої, бо тут були й піч, і ліжка, і корито з білизною, і безліч баняків. У кутку біля печі поралася молода жінка в засмальцьованій сукні, дешеві панчохи посповзали з ніг, оголюючи білі жилаві литки. Однією рукою щось бовтала в банячку, а другою притримувала халат на грудях, що при кожному русі розхилявся. Поява незнайомця викликала у неї роздратування, якого вона не приховувала.

На підлозі вовтузилося щонайменше восьмеро напівголих, замурзаних до безнадії дітлахів, на одного з яких і наступив наш герой. Посеред хати на дубовому столі красувалася домовина, пофарбована у якийсь дивацький колір, а вздовж бережка бігли ще й візеруночки. У домовині, склавши на грудях воскові долоні, застигла покійниця. Під столом лежало віко, а в ньому сиділо троє дітей і вдавало, що пливуть по морю. Бумблякевич перехрестився.

— Не було чорної фарби, — пояснив господар, — то я на помаранчево й пофарбував. Так навіть веселіше… Ну, можете визутися. Нате вам капці, бо мешти ваші геть заталяпані. Ану, моя кізочко, — звернувся до жінки, — візьми оці шкарбуни та випуцуй…[81]

— Ой, що ви! — знітився Бумблякевич, перевзуваючись.

— Не мала я роботи, — буркнула господиня.

— Добрий вечір, — сказав Бумблякевич, нагадавши, що забув привітатися.

— Ти мені тут не патякай багато, — підвищив голос Мартин. — Сказав — вичисти, значить — вичисти. Давай їсти.

— Де будеш їв? Місце звільни.

— О, це інша розмова. Ану, е-е… як вас… Що? Бумблякевич?.. Беріться, пане Бумблякевич, за той край, а я за цей, та пересунемо оцю домовину набік.

— Ви… тут… збираєтеся вечеряти? — отетеріло показав на стіл з покійницею.

— А що такого? Все одно іншого столу нема. Чого тут комизитись?

Бумблякевич послухався, труну було відсунуто, і таким чином звільнилася половина столу. Жінка застелила пожмаканий обрус, який ще пам'ятав, мабуть, ліпші часи, і поставила макітру з варениками, а поруч дві кварти кислого молока.

Що-що, а вареники Бумблякевич ладен був уплітати й на цвинтарі. Двічі його не довелося просити і, захопившись цим заняттям, не відразу і второпав, яка чудасія починає творитися. Раптом відчув, як котрийсь обурений до глибини начинки вареник стає упоперек горла, а ті, що їх раніше відправив до шлунка, наче зачали радитися, чи не повернутися їм назад, бо пролунало загрозливе бурчання, і всі вони враз ожили.

Завмер і дивився, як з домовини звісилася кістлява рука і, попоравшись у макітрі, потягла за вуха кілька нещасних вареників.

Бумблякевич спробував щось сказати, натомість видобулося якесь чудне квакання — вареники рішуче вертали назад. Мусив залити їх кисляком, а потім заковтнути повітря.

— Що з вами? — щиро здивувався Мартин. — Тю-у, а ще до зачарованого замку зібрався!

З домовини знову звісилася рука.

— Дай бабусі виделку! — гукнув господар. — А ви їжте, не бійтеся — це не покійниця. Це наша бабуся. У нас просто ліжок катма, дітлахів наплодилося, як курчат. От вони в домовині й дрімають.

— А… а чого вона на столі?

— Щоб діти не заважали. То ж такі бузувіри! А труну я сам витесав. Років п'ять тому, коли бабуся зібралися вмирати. Та потім вони чогось передумали. Твердий горішок.

Бабусина рука з виделкою снувала туди й сюди, а Бумблякевич мимохідь снував за нею поглядом, доки Мартин не труснув за плече.

— Агов! Кажу ж вам — це найживіша бабуся з усіх бабусь, яких вам будь-коли доводилось бачити.

По вечері Мартин сказав:

— Ну що, тепер гайда до мого кабінету. — І, помітивши здивований погляд, продекламував: — Ніколи не буде поетом!!! той, в кого нема кабінету!!!

Кабінет містився на піддашші. Тут біля невеличкого круглого віконця стояв широкий стіл, геть завалений паперами. Поруч два крісла і шафа з книжками. Під протилежною стіною лежав застелений рядном сінник з подушкою.

— Акиш! — гукнув поет, і з купи паперів, мов ошпарений, чкурнув кіт.

— От сідайте коло столу і спробуйте моєї наливочки.

Бумблякевич відсьорбнув вишнівки і тільки тепер усвідомив, що в хаті нема електрики. І внизу, і тут, нагорі, блимали гасові лямпи. Незвичайна вірність старосвітським звичаям в одежі і побуті викликали подив.

— Чому ви сказали, що ніхто не важиться відвідати замок?

— Ну, по-перше, такої потреби — відвідувати його — взагалі не виникає. Кому хочеться пертися на таку високу гору бозна-якими нетрями, дертися кущами терену, ризикуючи зламати собі карк? І головне — задля чого? Щоб нічого не побачити? Адже духи невидимі. Старий запущений замок, пліснява, мох, павутина, кажани, миші, ящірки, гадюки… Бр-р-р! як на мене, ваш намір просто безглуздий… А так між нами, то хто вас вирядив на цю, скажемо так, експедицію.

— Княгиня фон Шруботяг.

— Що? Ви жартуєте? Адже я вам казав, що вона з сином загинула ще двадцять літ тому.

— Можливо. Одначе я її бачив не далі як позавчора. І її сина теж. Може, ми розмовляємо просто про різних людей?

— Але це виключено. На них обірвався рід Шруботягів. То мусили бути хіба якісь пройдисвіти.

— Дивно.

— Та, зрештою, ось, погляньте. В мене є календар з їхнім некрологом. Тут є їхні світлини.

Бумблякевич побачив книжку з написом «Календар галицький на рік 1893» — і відчув, як усе у нього всередині обвалюється, кришиться, осипається, і ось він уже сидів порожній, мов діжка. «Гу-у-у-у!», — загуло в діжці й потахло…

Коли ж глянув на портрети матері й сина, ледве стримався, щоб не скрикнути — пізнав їх. То були княгиня і син. Вчора з ними розмовляв. А 1893-го вони вже були мертві. Може, він розмовляв з їхніми духами? З духами, що мешкають на сміттярці… Цілком можливо. Але… Загинули вони, як казав Мартин, двадцять років тому… Як же це?

— Мартине, ви пробачте моє дурне запитання… Який нині рік?

Мартин подивився на Бумблякевича, як дивляться на дідуся, який позбувся розуму, але було в цьому погляді і співчуття.

— В порядку… можете зі мною не кремпуватися[82]. Видно, пережили-сьте якийсь струс. Щодо року, то нині маємо 1913.

Якби небо розкололося і явилися херувими, щоб звістувати Суд Божий, то й тоді Бумблякевич не відчув би того страху і розпачу, що зараз. Не було чого сіпатися, кричати «ні, це неможливо», бігати по хаті, вишукуючи нових доказів. Тепер просто усе стало на свої місця. Ось чому не бачив жодних ознак ХХ-го століття у цьому містечкові, відразу сприйняв його як законсервований музей просто неба.

Почав гарячково пригадувати, що чинили герої книг, котрі потрапляли в подібну ситуацію. Отже, бачив декілька пояснень.

Перше. Внаслідок катастрофи якимось чином опинився в минулому.

Друге. Опинився не в минулому, а в зовсім іншому вимірі, час якого відстає на сімдесят з гаком літ.

Третє. З часом і паралельними світами поки що все в порядку. Але це містечко живе іншим часом. Чи таке можливе? Чому ні? Адже воно ізольоване… Отже, нині, як і всюди, 1993-й рік, а тут — 1913-й. Зрештою, в мусульман так само далеко не 1993-й.

Згадай, що казала Мотря? Так і казала, що містечко це населяють вар'яти. Що б там не було, а розгадка буде критися в замку. Там же знайде і Мальву. Мальва вчинила розумніше — перелетіла на повітряній кулі. Тепер сидить собі і спокійно вивчає манускрипти. А йому доведеться плуганитися пішки через хтозна-які хащі.

— То ви кажете, в замку зараз самі привиди?

— Так говорять.

— Тобто ви нікого не бачили?

— Ні.

— А чи знайоме вам таке ім'я: Мальва Ланда?

Побачив, як той здригнувся, як спробував гарячково підшукати відповідь. А, може, це тільки здалося? «Я став таким підозріливим», — подумав Бумблякевич.

— Мальва Ланда?.. Щось подібне… здається, якийсь острів…

— Ні, це ім'я.

— Ім'я… Не чув. А хто вона?

— Одна знайома. Повинна бути в тім замку.

— З привидами?

— Чому б нам разом не податися туди? Напишете репортаж для своєї газети.

— Я маю зовсім інші проблеми. Не люблю пхати свого носа в…

— Але ж пхаєте!

— То інша справа — фінансові надуживання, махлювання… А тут… І невідомо, що на прибульця там чекає. Може, це щось страшне і гидке…

Мартин налив і жадібно випив.

— У мене в глухому селі живе старенька мама. Я не бачив її понад десять літ. Я можу поїхати і провідати її… Але цього не роблю. Чому? Бо ану ж я приїду — а вона вже померла! Я не винесу цього… І не їду. Мені набагато легше думати, що вона жива, тоді спогади про дитячі літа не ятрять душу… Мені так солодко згадувати її…

— Ви хочете сказати, що були в тім замку в дитинстві? Ще коли там була княгиня? Так?

— Нічого я не хочу сказати… — сховав очі Мартин.

— Тепер я знаю — ви були там в дитинстві. У вас приємні спогади. Вас вгощали цукерками, ви гойдалися на каруселі… Правда? А тепер не хочете цих споминів руйнувати?

Мартин мовчав. Бумблякевичу стало ще сумніше. Був сам один і не знав, з чого почати.

— Знаєте що, — озвався Мартин. — Зараз вам щось покажу. Тільки не тут. На даху.

2

Ніч ясна і тепла, і небо засіяне зорями.

— Слухайте, — каже Мартин, і ти слухняно припадаєш вухом до оксамитового живота ночі.

Дивна Божня музика лине у завмерлому просторі. Довкола ніде ані шелесне. Тільки ти і ця музика.

— Подивіться туди, — торкає тебе рукою Мартин і наче будить зі сну…

Вікна замку яскраво освітлені, тонкостанні тіні танцюючих пар проносяться під мельодію вальсу, музика обволікує і заворожує. Відчуваєш, як тіло твоє наливається цією мельодією, і десь усередині теж починає струміти вальс, і закохані пари танцюють довкола серця…

— Дивіться, дивіться, — шепоче Мартин.

І бачиш, що всі дахи ожили… всюди, де око сягне, сидять люди, сидять цілими родинами… Наче заворожені, ловлять п'янкі звуки, а дехто з молодших беруться за руки і гойдаються в такт і, здається, увесь нічний простір вигойдується в вальсі… Крізь зашторені вікна замку бачиш стрункі тіні кавалерів і тендітні фігури панночок… Може, десь там і Мальва Ланда?.. Вони кружляють, кружляють і заворожують очі своїм кружлянням.

3

— Оце і є вам таємниця замку Медовар, — сказав господар, коли вони знову опинилися в його кабінеті.

— Не розумію…

— Усе містечко тільки й живе оцією музикою. Усе наше існування зводиться до того, що матимемо однієї ночі змогу вилізти на дах і відпружитися. Хто годину послухає, хто дві, а хто і всю ніч не годен відірватися… Який же сенс розкривати, яка ще таємниця криється за цими нічними гуляннями? А раптом, розкривши таємницю, ми все це знищимо?

— Але в мене нема шляху назад, — сказав Бумблякевич. — Чи будете ви мене мати за божевільного, чи ні, але якщо я не дістануся до замку, то… не зможу повернутися назад, туди, звідки прийшов… Чи чули-сьте щось про Море Борщів?

— О, так… В дитинстві… якісь легенди… На жаль, не записав їх.

— А щоб десь поблизу було якесь море — не чули?

— У нас нічого подібного нема. Я ж кажу — самі легенди.

— Скажіть мені, чи їздили ви до Львова або до Станіслава?

— Ні, ніколи. Взагалі з міста не виїжджав. Та, зрештою, ніхто цього теж не чинив.

— Ага, то виходить, що ви живете в повній ізоляції? — втішився Бумблякевич, що знайшов підтвердження своїй третій версії.

— Ну, не зовсім у повній… Якісь відомості дістаємо. Пан бургомістр часто їздить до Львова. Привозить свіжі часописи.

— А опріч пана бургомістра більше нікому не дозволяється?

— Ну, не так щоб не дозволялося… Знаєте, якось ніколи над цим не задумувався. Живемо в такій безнадійній глушині, що аби вирушити кудись в дорогу, треба тричі подумати, чи варто це робити. Довкола таке страшне бездоріжжя, що інакше як піхотою нічого й надіятися кудись вибратися. Довкола самі ліси, яруги і болота.

— Як же бургомістр добирається до Львова?

— А він має свій одноособовий аероплян.

— Чи до замку теж нема доріг?

— Тепер нема, позаростали. Там були піщані кар'єри, люди брали пісок доти, доки після кількох обвалів геть усе не засипало. Ви собі навіть не уявляєте, що там твориться. Там нині сарна не пройде, не те що людина.

— Боже мій… У яку халепу я втрапив. Але я купив сьогодні карту вашого містечка. Там і замок намальовано.

Бумблякевич вийняв карту і розстелив на столі. Мартин тільки кинув оком і розсміявся:

— Шкода, але за цією картою ви нікуди не втрафите.

— Але ж карти існують для того, аби, керуючись ними, куди-небудь таки втрафити.

— Це не стосується цієї карти. Вона неправдива.

— Та хтось же її уклав?

— То й що з того? Хтось уклав карту, яку витворила його уява, але ця карта не приведе нікуди. Це не карта, а сувенір. На пам'ять про наше чудове містечко. Куди б ви, покладаючись на неї не рушили, тільки дармо стратите час, а повернетеся на те саме місце. То така забава.

Невже княгиня і Пупс цього всього не знали, виряджаючи його сюди? Та ще й не самого, а з Фрузею. Згадка про Фрузю навіяла солодкі обійми і любощі, але хутко за ними і ті жахи, які пережив на кораблі…

— Чи не знаєте, хто б мені міг допомогти?

— Може, бургомістр. У нього є докладні мапи. Тільки я не чув, аби він комусь їх показував. Можливо, якась гірська стежечка й веде до замку. Це колись було оборонне укріплення і навмисне так побудоване, щоб ніхто не добрався.

— Як же сталося так, що по смерті княгині і її сина замок занепав?

— Там почало страшити. Вся челядь, яка була, покинула замок. А недавно в замку запанували якісь духи. Вони заселили всі покої, мов келії, і стали правити службу. Але кому — Богові чи Дияволові — невідомо… Ніколи на жодній із замкових веж не з'явилося зображення хреста… Ну, а згодом почалися оці нічні гуляння. Вони відбуваються не кожної ночі. Часом раз на тиждень, часом раз на два тижні. Як коли. Але всі ми їх з нетерпінням чекаємо… Більше ж ніяких розваг у цьому зачуханому містечку не передбачається… Отак і живем.

— Ви ж самі кажете, що не знаєте, кому там служба правиться. А раптом — Дияволові? Тоді й ця музика диявольська?

— Все може бути. Тільки нікого це не цікавить. Аби-но лиш вона була… Оскільки живі покинули замок, то поселилися в ньому мертві. Це музика мерців. Хоча… звучить вона так, як не часто звучить музика живих…

Вона й сюди у розчинену кватирку проникала, ця чарівлива музика. І раптом — о Господи! — Бумблякевич пізнав, пізнав мельодію… ну так, це вона — пісня русалки з Моря Борщів… Як же разюче подібне їхнє звучання! Музика тепер промовляла особисто до самого Бумблякевича, лізла йому в душу і кликала за собою. Та ні, не кликала, хапала за руку й тягла силоміць, через яруги, через нетрі, через скелі…

— Коли потрапите до бургомістра, — сказав Мартин, — можете покликатися на львівську газету. Зараз я вам покажу… Ага, ось «Діло». «В околиці містечка С. є замок, від давнього часу покинутий його мешканцями, через що перебуває в занедбанім стані. Мешканці остерігаються наближатися до заклятого замку, вважаючи його опанованим духами. І справді, вдень деколи чути, як там правиться служба, а вночі відбуваються гуляння. Все це можна було б піддати сумніву, якби робітник редакції, перебуваючи на вакаціях, не зважився на свою руч проникнути до замку. По упливі кількох днів ми дістали від нього через пана бургомістра реляцію, що він дістався щасливо до С. Але звідтоді нема жодної звістки. Пан бургомістр повідомив, що наш сотрудник отримав детальну мапу і вирушив до замку, але потім, на жаль, сліди по нім загубилися.

Редакція в узгодженні з географічним виділом Наукового Товариства імени Тараса Шевченка закликає охочих за винагороду відвідати замок і розкрити його тайну. Особі, котра підійметься цього шляхотного чину, належатиме винагорода в обсягу 4000 корон».

— Коли це було надруковане?

— 4 вересня 1912 р. Можете сказати, що вас послала редакція. Розумієте? Не дай Боже, аби ви верзли ті нісенітниці, що мені — про Шруботягів, про якісь генеалогічні папери в замку і таке інше. Вас цікавить одне — таємниця духів. Мусите все в своїй голові так розпарцелювати[83], аби не викликати жодних підозр у пана бургомістра. Мусите йому сподобатись.

— Я маю рекомендаційного листа до нього.

— Від кого?

— Від княгині фон Шруботяг.

— О, Господи! Забудьте! Забудьте! Бургомістр із дня на день повернеться зі Львова. Завтра рано підіть до Маєра на пиво. І чекайте, коли прийде туди хтось із ратуші. У них і з'ясуєте всю справу. Вас мусять взяти на утримання. Так є погоджено зі Львовом. А як воно насправді, ніхто знати не буде. Бургомістр до Львова раніше, як за пару тижнів, вже не полетить і, заки вияснить, що ви за птиця, то вже будете в замку.

Бумблякевич згадав про свого попередника і спитав:

— А чи ви бачили того працівника редакції?

І вже наперед знав, що Мартин відповість.

— Ні, не бачив. Він, певно, відразу з бургомістром сконтактувався.

Тепер картина потроху почала йому прояснюватися. Отже, містечко свято вірило, що живе воно в 1913-му році, тоді як світ уже завершував двадцяте сторіччя. Але пан бургомістр, мабуть, у курсі всіх справ. Він собі літає, привозить їм старі газети. Десь із кимось домовився, що йому передруковують, бо ж папір цілком свіжий…

Але, якщо так, то бургомістр ніколи в житті не повірить його байці… Він бо ж знає, який нині час надворі…

Воістину — можна голову зламати, так усе заплутано… Але іншого виходу й справді нема. Бургомістр буде змушений вислухати його історію і або підтримати гру й посприяти в мандрівці до замку, або видати себе і поговорити без викрутасів.

Одне лише якось не лягало в цю вибудувану колію — портрети графині та її сина в календарі 1893 року. Адже це ті самі особи, яких він зустрів на сміттярці… А якщо ні, то як пояснити таку разючу схожість?

ПАН КУЗЕЛЯ І ПАН КУРДЕЛЯ

1

Бумблякевич замовив собі пиво на позичені в Мартина гроші і пережовував подумки ту хуру інформації, яку вчора роздобув. У кнайпі не було людно. За сусіднім столом сиділо двоє панів і тихо про щось гомоніли. Крім них, більше ніхто не скидався на радників з ратуші, але Бумблякевич не квапився втрутитися їм у розмову. Вирішив, що озветься, коли вони зберуться виходити.

Але за якийсь час сталося непередбачене. В дверях об'явився той самий дядько, якого Бумблякевич двічі здибав по дорозі до С. Дядько хутенько роззирнувся і рішучим кроком наблизився до тих двох панів та почав їм щось нашіптувати, раз по раз зиркаючи з-під лоба на Бумблякевича. Пани кивали головами і теж зиркали. Прихильними їхні погляди назвати було б-важко. Врешті у Бумблякевича урвався терпець, і він, повернувшись до них на кріслі, сказав:

— Перепрошую, ви хочете мені щось сказати?

— Ми? Вам? Звідки ви взяли? — щиро здивувалися добродії.

— Розмовляючи, ви весь час позирали на мене.

— Ги-и… — вискалив зуби дядько, він очевидячки вже смакував цікаву сцену.

— Справді? Це вам здалося.

— Ні, я бачив цілком виразно, — стояв на своєму Бумблякевич. — Вам не вдасться мене задурити. Тому прошу пояснити причину такого зацікавлення моєю скромною персоною.

— Ваша персона вочевидь занадто скромна, щоб ми ще й на неї витрачали свій дорогоцінний час.

Вони кидали фрази увесь час таким тоном, наче це мали бути їхні останні слова, але Бумблякевич і не думав так хутко відступати.

— Хочете мене образити?

— Ги-ги… — знову кривлявся дядько. — «Хочете мене образити?»

Йому сподобалося те, як він вдало перекривив цього зайду і тепер по-змовницьки моргав і кивав головою на нього, мовби заохочуючи панів до сміху. Одначе ті вели себе стримано й навіть суворо, не дозволяючи жодної фамільярності з дядьком, а настирливому незнайомцеві завше були готові дати гідну відсіч.

— Добродію, ви у наших краях, видно, вперше, і мусимо вам спімнути, що тут вам не Львів, ані навіть не Відень, їхні порядки, якими б вони ідеальними не були, до наших умовин пристати ніяк не можуть. Тут вам інший світ, інша мораль, інші звичаї. Тому, прошу вас ласкаво, наша поведінка не повинна бути для вас предметом обговорення. Може, де ві Львові, чи в Станіславі при конфіденційних розмовах, а саме такою була наша розмова з шановним паном Балабухою, і не прийнято зиркати на решту присутніх, але в нас такої заборони в приписах не існує, хоч кому-кому, нам таки добре відомі усі приписи цивільного життя.

Може, ця фраза й справді стала б завершальною, але дядько пригадав собі щось дуже важливе і навіть ляснув себе по чолі:

— А він же у мене поцупив батога!

— О, то ви ще й батога поцупили? — похитали осудливо головами добродії.

— Навіщо мені батіг? — стенув плечима Бумблякевич. — Виявляється, ви ще мене й оббрехати хочете? Мало того, що збиткувалися наді мною там, у лісі, то тепер ще й людей проти мене підбурюєте?

Такого нахабства дядько не чекав, і щелепа в нього відвисла. Але добродіїв це аніскілечки не пройняло. Таким тільки на лаві присяглих сидіти.

— Що? — тицьнув один з них пальцем у дядька. — Ви хочете сказати, що він над вами збиткувався? Та не повірю ніколи в житті. Бо знаю пана Балабуху яко найспокійніше сотворіння в наших околицях.

Дядькові це сподобалося, він замотав головою і, розплившись в усмішці, опустив очі.

— Він не відповідав на мої запитання… Тобто відповідав, але щось зовсім інше. Він просто знущався з мене.

В очах добродіїв відразу спалахнув інтерес до розмови, і вони нарешті дозволили собі розслабитися й сісти якнайвигідніше. Дядько їх уже не цікавив, з ним усе зрозуміло. Але цей ось жевжик — хи-итра собі штучка…

— А хто вам сказав… ні — де так написано, що він обов'язково повинен був на ваші питання відповідати? Ну-у… ви нас просто дивуєте! Прийти в чуже місто, зустріти абсолютно незнайому людину і засипати її питаннями? І це порядно з вашого боку?.. До того ж зважте, де це все відбувалося! Місце події — глухий ліс! Ви розумієте? Ліс! Де можуть бути розбійники і перевдягнені медведі!.. І ось, коли та людина, яко справжній громадянин нашого міста, понадто — патріот нашої матінки Австрії, — тут один з добродіїв тицьнув пальцем у дядькові груди, і пан Балабуха відразу ж випнув їх, мов гренадер, втупившись очима у те місце, щоб не змилити його, адже саме там тепер знаходилося джерело його патріотизму. — Так-так, я не побоюся цього слова — патріот! Коли він не відповідає на ваші запитання, ви крадете у нього батога! Знаряддя праці! А в нього ж восьмеро дітей!

Однак Бумблякевич не давав себе збити з пантелику:

— В чому полягає його патріотизм?

— А в тому, добродію, що він повів себе, як і личить у таких випадках, дуже обережно. Ніколи не слід випускати з уваги, що співрозмовник може виявитися турецьким шпигуном. У такому випадку давати будь-які конкретні відповіді — просто злочин! І він, — пан знову тицьнув дядькові в груди, — цей, підкреслюю, правдивий патріот, щоб не виявитися неґречним все ж таки не відмовчується, не посилає вас в… самі знаєте куди, а сумлінно відповідає на провокаційні запитання. Відповідає із таким розрахунком: коли це шпигун, то він не зможе нічого второпати й принести шкоду нашому улюбленому містечкові… А при цьому, зважте, наш патріот ще й ризикував життям! І своїм, і своїх вісьмох дітей!

Пан Балабуха уже не стримував себе і кулаками розмазував сльози по обличчі.

— Адже ви, яко турецький шпигун, могли заколоти його ятаганом чи застрелити з пістоля! А могли облити смолою і підпалити… Або втопити в калабані… Або ще гірше — піддати його тортурам!

— Хто? Я?! — ошелешено вигукнув Бумблякевич. — Та ви лише подивіться на нього й на мене! Він же наскільки вищий і здоровіший!

— Це нічого не міняє. Адже шпигунів навчають таємної боротьби. І особливо в Туреччині.

— Все це було б, може, й справедливо, якби я дійсно виявився турецьким шпигуном. Але ж я аніскілечки не схожий на турка!

Бумблякевич не приховував свого тріюмфу, нарешті йому вдалося вибити з-під них стілець.

— Це нічого не міняє, — холодно відказали добродії. — На шпигунів саме таких типів і відбирають.

Вони теж тріюмфували, що в такому складному диспуті вдалося взяти гору.

— Але ж я йшов із заходу! — далі боронився герой.

— Звичайно. Інакше б ви допустилися непоправної помилки і втратили б кваліфікату розвідника.

Бумблякевич відчув свою поразку і вирішив, що нема чого далі зволікати. Перед ним, напевно ж, знаходилися ті, заради кого він сюди й завітав.

— Шановні добродії, віддаючи належне вашій залізній аргументації, я охоче визнаю свою помилку і прошу вибачення в пана Балабухи. Щодо батога, якого я нібито взяв, то мушу вас засмутити — я його не брав… А зараз просив би вас відпустити цього державного патріота і лицаря, бо маю вам оповісти справжню причину моєї появи в С.

Добродії перезирнулися.

— Ну, що ж… Пане Балабуха, можете повертатися до своєї сім'ї і роботи. Адже ми, самі бачите, захистили ваші інтереси. І обіцяємо, що будемо й надалі це чинити в міру наших скромних сил. Хай живе пресвітлий цісар!

З тими словами вони потиснули дядькові руку, і він таки змушений був ушитися, хоч і як йому цього не хотілося. Добродії виявилися навіть настільки ґречними, що замовили ще по кухлеві пива і цілу тарілку тоненько нарізаного солотвинського сиру. Після чого Бумблякевич підсів до їхнього столу, і вони познайомилися. Добродіїв звали — пан радця Кузеля і пан радця Курделя. З цього можна було лише втішитися, що вони нарешті розділилися на дві різні особи. Бумблякевич спокійно і якомога дохідливіше виклав версію, вигадану Мартином, ще й показав панам радцям газету.

— Так ось ви хто… — похитав головою пан Кузеля, та так скрушно, що викликав у душі мандрівця велике зніяковіння.

— Одне лише дивує, — мовив пан Курделя, — яку таку таємницю маєте ви на увазі, що її неодмінно слід розкрити?

Але за Бумблякевича відповів пан Кузеля:

— А це пани зі Львова вигадали собі якусь таємницю. Їм, бачите, нудно, в них, бачите, нема вже про що написати, от і мелють нісенітниці. А на чий млин, га? На чий млин воду ллють?

— В газеті ж ясно пишеться, що в тім замку страшить.

— Може, і страшить, — згодився пан Кузеля. — Але кого? Нас не страшить, пане Курделя?

— Ні, що ви! — замотав головою пан Курделя. — Я взагалі не з боязких. Мене якось моя жінка хотіла, було, настрашити і, розбивши собі голову баняком, лягла посеред кухні, ніби вмерла. Але я не настрашився. Я спокійно зайшов на кухню, нагрів собі вечерю, спокійно з'їв, а тільки після того пішов до пана Балабухи і замовив домовину. Та коли повернувся, було вже по всьому: жінка моя очуняла і лежала на канапі з книжкою.

— Ага! Ось воно! — вистромив пальця пан Кузеля. — Ось воно! З книжкою! А з якою саме, не помітили?

— Та якийсь французький романчик.

— Ото ж бо воно — французький. Жінка, читаючи романи, та ще й французькі, робиться несамовита. Так-так, я вам кажу як фахівець. Просидівши не один рік на лаві присяглих, можу з повною відповідальністю ствердити, що всі жіночі злочини йдуть від читання романів. І то особливо — французьких. Бо що може вийти з такої жінки, котра ще в юні роки читає «Двадцять трупів на одній канапі» пана Дупе, чи «Таємниця пантальонів» пана Дупо, чи «Кров і сльози» пана Дупа? Тільки хвойда, тільки вертихвістка, тільки така особа, яка лупить себе баняком по голові. Але, пане Курделя, то я не вашу жінку маю на думці.

— Ні, я знаю, що не мою. Ви забули згадати ще про жінок, які люблять час від часу труїтися. Але я тут так само, пане Кузеля, не маю на увазі вашої жінки.

— Моя жінка читала лише німецькі романи. Внаслідок такого читання вона й справді кілька разів труїлася.

— А чим, перепрошую, труїлася ваша дружина? — поцікавився Бумблякевич.

— Першого разу вона наковталася голок. Пізніше цілий місяць йшли з неї, вибачайте, самі шпильки. Далі вона випила оцту і довший час ходила така кисла, що не було приступу. Ще пробувала труїтися тарганами. Таргани в ній, одначе, не перетравилися, а зосталися жити в животі, ще й вивели там затишне кубельце і почали розмножуватися. Частенько вони з неї вилізали і мандрували собі по хаті. Я з цим миритися більше не міг. І дав їй випити миш'яку. Таргани всі до одного виздихали, перетворивши її живіт на суцільний цвинтар. Ви тільки подумайте, як мені було коло неї спати, відчуваючи, як у спину впирається цей цвинтар. Це коли спали. А коли чинили щось інше, то вже цвинтар опинявся під моїм животом, і мені весь час ввижалося, як покійники встають із могил і страшать…

— Чи ця історія має щасливий кінець? — спитав Бумблякевич.

— Аякже, звичайно, що має. Тепер я вдівець і підшукую собі нову партію, — сказав пан Кузеля. — Через те я й кажу: читання до добра не доведе. Ми давно вже збагнули, чого варті львівські газети, і намагаємось їх не читати. Ліпше вже коломийські або віденські. Там як з цісаря почнуть, то так на цісареві й скінчать. Принаймні знаєш, що десь на світі хтось живе по-людськи.

— Здається, ви зайве пашталакаєте, — процідив крізь зуби пан Курделя. — То скільки там обіцяно винагороди?

— Чотири тисячі.

— І ви поласилися на сесі юдині срібняки?

— Чому юдині? Хіба я комусь бажаю зла?

— А чому ви заколочуєте наш спокій? — напосідав пан Курделя. — Прийшли сюди, нишпорите, різні там питання ставите… Чому?

— Чому ви втручаєтесь у чуже життя? — підтримав його пан Кузеля — У вас же є якесь своє зайняття. Є?

— Є.

— Яке?

— Я історик літератури.

— Що? Ви хочете сказати, що ви вивчаєте історію написання таких романів, як «Таємниця пантальонів»? — витріщив очі пан Кузеля.

— Ні, я вивчаю цілком пристойні твори.

— Гм… — він недовірливо подивися на Бумблякевича і сказав: — Добре. Нехай так. Вивчайте. Робіть кар'єру. Але чому ви зараз ні сіло ні впало обрали ролю нишпорки, га? Хочете проникнути до замку? З якою метою? Духи — це вигадка. Це щоб відволікти увагу. Насправді вас цікавить скарб! Я вгадав? Ви сподівається знайти там скарб.

— А що, там є скарб? — наївно спитав Бумблякевич.

Пани радці розсміялися, це їх починало бавити. Як же це важливо мати на озброєнні талант логічних доказів! Вміло провадити диспут — це не абищо.

— Ану, пане Бумблякевич, тільки чесно: що ви насправді потребуєте найбільше — таємницю чи чотири тисячі корон?

Бумблякевич тут не помітив для себе пастки і, щиро намагаючись представити себе в іншому світлі, бовкнув:

— Мені дуже потрібні ці гроші.

Добродії перезирнулися: їм тепер усе ясно.

— Гм… Це не така й страшна сума — сказав пан Кузеля. — Гадаю, нам вдасться стати для вас добрими самаритянами.

— Що ви маєте на увазі?

— Маємо на увазі грошову допомогу. Коли приїде пан бургомістр, ми обговоримо це питання і, гадаю, вирішимо його позитивно. Ви отримаєте чотири тисячі, і вам не доведеться дертися кудись на ті скелі, де можна так легко зламати собі карк.

Такого вирішення наш герой не сподівався і, м'яко кажучи, отерп, налякавшись, що так дбайливо вибудувана конструкція може ось-ось обвалитися.

— Я щиро зворушений, панове, але то вже було б надуживанням вашої гостинности. Подумайте самі, яку зливу шахрайства це може породити! До вас почнуть іти, мов на прощу, і кожен удаватиме, що йому страх як хочеться попасти до замку. В той час, коли насправді він лише прагне отримати винагороду. Та це ж вас, панове, зубожить до краю! Подумайте добре.

Обидва радники мовчки жували сир. Ще хтозна, як до їхньої ідеї поставиться пан бургомістр. Може, й справді взяли на себе забагато. Ну, що ж, вони можуть і не квапитися. Часу ще доволі, а доки не прибуде пан бургомістр, про мандрівку до замку нема чого й думати.

— Гм-м… е-е… м-м… — видушив пан Кузеля. — Може, маєте рацію. Зачекаємо пана бургомістра.

— Дозвольте вас запитати щось не зовсім скромне… — звернувся до них Бумблякевич. — У мене таке враження, що вам би дуже не хотілося, щоби я потрапив до монастиря і розкрив його таємницю. Чи не так?

— Але ж ми вже казали — жодної таємниці не існує. Це все вигадки, — спробував викрутитися пан Курделя.

— Е ні, існує. І особливо вночі, — завдав їм остаточного удару.

Панів радників, мов струмом прошило.

— Ага! То ви вже бачили! — вигукнув пан Кузеля.

— Ага! То ви вже чули! — вигукнув пан Курделя.

— Але це ще нічого не означає! — помахав пан Кузеля пальцем перед самісіньким носом у Бумблякевича. — Нічогісінько не означає! Це звичайне марево! Галюцинація!

— А музика? Музика — теж галюцинація?

— І музика. Та вино лише згадайте, чи мало у вашім житті було різної мани?

— З маною я таки зустрічався, — чесно визнав Бумблякевич, — але я тоді бачив і знав, що це мана. А тут — зовсім інше. Я бачив освітлені вікна, пари танцюючих, чув розкішну музику, яка мене всього вивертала назовні.

— Пане Курделя, — звернувся пан Кузеля до свого товариша, — а чи не показати нам панові Бумблякевичу, як виглядає справжня мана?

— Ви, може, маєте на увазі…

— Саме так, пане Курделя, саме так. Отже, пане Бумблякевич, запрошую вас до себе на келишок мадери. Десь так за годину. Оце моя візитівка… А, до речі, ви, мабуть, уже зголодніли? Боже мій! Куди поділась наша славна С-ська гостинність? Пане Маєр!

— Я тут, пане раднику, — озвався голос шинкаря, і стало зрозуміло що він був десь неподалік і уважно слухав усю розмову.

— Пане Маєр! Що я чую?!

— О, пане раднику! — заломив руки той і закусив зі скрухою нижню губу. — Яка розпука! Я вгадую ваші думки — я не зумів панам догодити!

— Пане Маєр, ми надамо вам можливість виправити помилку. Пан Бумблякевич, учений зі світовим ім'ям, — тут Кузеля підморгнув Бумблякевичу, — перебуватиме у нашому містечку до… м-м-м… вищого розпорядження. Усі витрати пов'язані з його… е-е… гостиною бере на себе магістрат.

— Я все зрозумів! Я так і думав, що це неабиякий пуриць, а що-небудь поважне. Я їм так і сказав: чую до вас великий решпект, але задурно гостити мені совість не дозволить. Та коли магістрат бере витрати на себе, я з дорогою душею… Пане Бумбельман, наскільки я міг помітити, ви ще не їли? На обід у нас кролячий печінка в білому вині, налисники з тертий чорниця, кава з молоком, гарбата[84] хинський, цинамоновий булочка… Ага, ще забув — телячий полядвиця. Ум-ц-ц-ц! Пальчики обсмокчете!

— Давайте-давайте, — поплескав його по спині пан Кузеля, — все давайте… А тепер, добродію, дозвольте відкланятись. За годину чекаю вас у себе.

Бумблякевич зостався сам. Що йому збирається показати цей пан Кузеля? Хочуть йому забити баки. Це ж зрозуміло. Але він не такий дурний. Хоча якщо запрошують, то відмовлятися не буде.

До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами. Очі Бумблякевича пробіглися знизу вгору і спинилися на її повному круглому обличчі. Чимось воно було дивне і зовсім не пасувало до цієї худенької статури.

Дівчина поставила на столі тарілку з яєчнею, хліб і якесь пійло болотного кольору.

— Що це таке? — обурився Бумблякевич.

— Ваш сніданок, пане, — ввічливо проказала дівчина.

— А де ж кроляча печінка в білому вині?

— Вже скінчилася.

— А налисники?

— Скінчилися.

— Ага. І теляча полядвиця скінчилася?

— Маєте рацію, пане.

— І кава з молоком, і хинська гарбата, і цинамонові булочки?

— Що поробиш, — розвела вона руками. — У нас багато не готують. А нині прибули пани драгуни і все повиїдали.

— Пани драгуни? — здивувався. — Де ж вони їли, що я їх не бачив?

— Та тут і їли. Повна заля була. Хіба не помітили? А-а, та ви ж, певно, зайняті були розмовою з панами радниками.

— Але ж пан Маєр… — підвищив голос.

— Ц-с-с, — перебила його дівчина і, роззирнувшись, швидким рухом тицьнула щось загорнуте в білу серветку. — Смачного, пане.

Бумблякевич провів її здивованим поглядом, потім подивився на згорток. А що, як цей згорток ховає ключ до таємниці замку? Обережно під столом розгорнув тремтячими руками серветку і побачив тонко накраяну полядвицю. Що ж, і це непогано. Певно, я їй сподобався. Далебі, із ситим шлунком набагато легше пірнати в різні таємниці.

— Ви себе дуже необережно поводите, — шепнула йому дівчина, прибираючи зі столу.

— Що? Що ви казали? — не повірив власним вухам, бо хто вона така, що звертає йому увагу.

— Потім поясню…

— Коли?

— Ввечері…

— Але ж…

Та вона вже його не слухала, а відходячи, кивнула на стіл. Коли його стурбований погляд упав на щойно витерту поверхню, то помітив маленький клаптик паперу і миттю накрив його долонею. Рука ковзнула в кишеню, очі полохливо оббігли залю. Вже коло дверей наздогнав чоколядовий голосочок Маєра:

— Пане Бумбельман, ви вже йдете?

Це вже друга особа, що дозволяє собі перекручувати його прізвище. Та, перша, згинула жахливою смертю. І він би не заперечував, якби така ж доля спіткала і цього нахабу. Він подивився в жовте тісто рябого обличчя і відчув, як накочується слина, — яке ж ідеальне місце для плювання! Але ще рано, ще не тепер.

— Так. А що?

— Чи смакувала вам наш кролячий печінка?

— Я — вчений світової слави. Почесний доктор Гейдельберзького університету…

— О, браво, браво!

— … і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєчні, підсмаженої на воді.

— Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці — то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде чекати фантастичний печеня з дика.

— А її ролю буде виконувати печений картопля.

— Пан Бульмаєр великий жартун!

— А пан Сраєр вдячний слухач моїх жартів. До побачення.

2

Обох панів радників помітив у вікні. Його чекають аж так нетерпляче? Двері відчинила покоївка, але з-за її спини вже визирало сяюче обличчя господаря. Що вони там ще вигадали? Які ще пастки? Ось він потрапляє в світлицю, де на столі красується червона пляшка мадери, а поруч миска з трускавками[85], тарілка того самого сухого солотвинського сиру, цукерки і печиво.

Пани радники припрошують його до столу, наливають вина і вуркочуть:

— Дуже рідко вдається поспілкуватися з освіченими людьми, — каже пан Кузеля. — У дні відсутності пана бургомістра ми дозволяємо собі культурно відпочити. У нас тут, самі розумієте, розваг жодних. Тому вже, вибачайте, відриваємо вас від чогось, може, й дуже важливого. Хоча, гадаю, і ви від цього спілкування повинні винести чимало корисного. Чи не так?

— Звичайно. Інакше б не скористався вашою гостинністю.

В цей час повз них пропливла якась жінка з гордо піднятою головою. Мала на собі довго білу сукню, а до грудей притискала книжку. Бумблякевич зірвався з крісла, щоби скласти уклін, але пані не зачепила його й краєм гонорового погляду. За нею зачинилися двері сусіднього покою і сцена набрала комічного забарвлення.

— А що, — засміявся пан Кузеля, — тепер уже ви переконалися?

— В чому? В тому, що ви мене підманули? Розповідаючи якусь історію про те, як отруїлась ваша дружина. А тут я бачу… пані… котра може бути тільки вашою дружиною.

— Я вас аністілечки не підманув. Моя жінка таки справді отруїлася. Але щойно ви бачили не її, а ману! Це був привид. Саме це я й збирався вам сьогодні показати.

— Привид! — вирячив очі Бумблякевич. — Хочете мене запевнити, що… її не існує? Але ж я бачив, як відчинилися і зачинилися двері!

— Ну й що? Можете піти за нею, доторкнутись до неї. Можливо, вам навіть вдасться розговорити її, а однак — це лише дух моєї покійної дружини. Він не тільки відчиняє і зачиняє двері, але й ходить, як бачите, до мого кабінету і випозичає книжки. Ще якби ставила на місце! А то може підійти до столу і поцупити канапку чи перехилити келишок вина.

Пан Кузеля, вочевидь, осідлав свого улюбленого коника і тепер гарцював на ньому з особливим задоволенням.

— Цікаво, чи ваша нова дружина буде миритися з цим привидом? — всадив шпильку Бумблякевич.

Та пан Кузеля її миттю висмикнув:

— А куди вона подінеться? Хоче мати чоловіка радника, мусить дати собі раду з привидами.

— У нас багато мають своїх привидів, — сказав пан Курделя. — З привидами безпечніше. Чи злодій в хату залізе, чи діти в садок, а привид уже тут: гу-у-у-у! У мене в хаті живуть два привиди. Це моя тестьова і її сестра. Обидві за життя були страшні стерви, пхали носа в брудні шкарпетки і цілими днями тілько те й робили, що шпирали, дзюґали, сверготіли, аж мені голова мало не пукала. Надозолили мені катові дзундзурихи так, що й зарятунку не було. І от одного дня мені засвітилася щаслива думка: аби я не мучився, вони мусять вмерти! Так я жінці й сказав. Вона — в плач… Бо ж то її мама і тета. Але я є пан радник, а не хвіст телячий. Пішов-єм до пана бургомістра, і він ми виписав такий папір, що і тестьова, і її сестра нині вмерли. От! А що мені більше треба? Тільки вони щось до мене «гур-гур», а я їм під ніс той папір: нате, читайте, вас вже нема. Ви-но тільки духи. Пфу-у-у! — і розлетілися. Дав їм біле вбрання, аби виглядали пристойно. В газету — некрольога. Тепер вони де не ступлять, а до них всі: а киш! І хрестяться. Маю святий спокій. Далебі, з мертвими куди скорше можна збалакатись, аніж з такою живою мавпою.

— А я вам скажу, — похитав головою пан Кузеля, — з привидом і кохатися куди приємніше. Колись, ще за життя, моя жіночка все, коли я на неї вилізу, лопотіла невгаваюче про геть усі новини з цілого міста. І я то мусив терпіти. Ціпив зуби, мружив очі, а ніяк не міг зосередитися, а через те й не годен був зазнати аморе ля фініта. Вже мене сьомим потом заливає, вже навіть слизькаю і сповзаю, вже чую, як у голові червоні кола крутяться, а еребуса еякулятоса як нема, так нема. Аж якось здогадався та й писок бабі подушкою накрив. І що ви гадаєте? За півхвилини було по всьому. А все пояснювалося дуже просто: вона добре знала, як діють на мене тоті дурні розмови, і навмисне їх провадила, аби засягнути якнайбільшого задоволення. Себто за рахунок мого здоров'я… — Пан Кузеля надпив мадери, обвів присутніх поглядом переможця і докінчив: — А нині — я кладу духа, як мені забажається, кручу ним, як дзиґою, роблю такі кренделі, які мені в парубочі літа й не снилися, а вона тобі ціхо, ані мур-мур, бо знає своє місце.

— Е-е, то ви ще й спите з привидом? — поцікавився Бумблякевич.

— Ясна справа. З привидом спати найбільша насолода, бо завше маєш певність, що він тобі не завагітніє. А як і навіть — то хіба ще одним привиденятком… Але вернімось до нашого замку. Маємо тут приклад галюцинації. Отже, доки нам усім буде здаватися, що в замку іде служба, а вночі — гулі, доти ми й будемо бачити це явище. Але досить, аби всі повірили в галюцинацію, і враз полуда спаде! Розумієте? Бо там же нічого нема! Гра тіней і світла!

— Пане Кузеля, але скажіть мені, чому вам так залежить на тому, аби я не подався до замку? — спитав урешті Бумблякевич.

Пан радник зашарівся і перезирнувся з товаришем. Той махнув рукою:

— Та кажи вже, кажи.

— Ну, добре… Пане Бумблякевич, маємо одне малесеньке бажання… Хочемо попасти до Львова.

— І що вам заважає?

— Заважає те, що не знаємо доріг. Потребуємо докладної мали. Заплатимо вам тих штири тисячі, продайте нам мапу.

— Мапу? — стенув плечима. — Яку мапу?

— Не будете ж ви нас запевняти, що прибули до С. без мапи? Адже це неможливо. Навіть пан бургомістр літає, керуючись мапою.

— Чому б вам у нього не попросити?

— Не дасть. Це інша тема розмови. У вас є мапа?

— Кажу ж вам — нема.

— Як же ви сюди потрапили?

— На човні.

— По Дністру?

Бумблякевич подумав, що торочити щось про Море Борщів було б нерозважно. Якщо Мартин нічого не втямив, то й ці теж не допетрають.

— Так, — сказав, — по Дністру. Але човен розбився на скелях.

Обидва радники важко зітхнули.

— Як же ви доберетеся назад? — спитав пан Кузеля.

— Назад вже буду шукати дорогу не з міста, а з замку.

— Це безглуздо. Там нема жодних доріг. В горах були обвали…

— Пане Бумблякевич, — звернувся пан Кузеля, — чи не знаєте ви часом, які міста знаходяться вниз по Дністру, бо плисти вгору проти течії ми ніяк не зможемо…

— Що ти вигадуєш? — перебив пан Курделя. — Нащо нам плисти вниз, коли до Станіслава і Львова догори?

— Але ж ти розумієш, що плисти догори безнадійно? Мусимо плисти за течією до найближчого населеного пункту. А звідти добиратися залізницею.

— Ніколи в житті! — перелякався пан Курделя. — Вниз за течією Туреччина! Пропадемо як руді миші!

— Але власне хтів би вияснити в пана Бумблякевича, чи зіправді там Туреччина, — вперся пан Кузеля.

Тепер вони обоє звернули очі на гостя й чекали. Що мав їм повісти? Він взагалі не орієнтувався, що довкола діється. Про яку річку мова, коли він не бачив жодної річки? А якщо вже й має бути якась річка і якщо це Дністер, то вниз за течією — Буковина. Коли Буковина була під Туреччиною?… Ну, принаймні в 1913-му там уже господарювала Австрія.

— Ми ще в школі учили, що там має бути Туреччина, — вирятував його Курделя. — А турки тільки й чекають, аби до них хтось приплив та просто в лапи попався.

— Але пан Бумблякевич ще нічого не сказав, — з надією проказав Кузеля.

Бумблякевич набрав задумливого вигляду, наморщив чоло високе і ясне і вдав, наче розглядає уявну мапу на вишиваному обрусі, уважно стежачи за пальцем, який обводив кордони. Сказати, що нема там жодної Туреччини, не так просто, бо ж певності таки не було. Адже, якщо є Море Борщів, то чому не об'явитися й Туреччині? Крім того, хтозна, може, це зовсім не та сама Туреччина, а якась інша, і впадає вона в Море Борщів. А то ще, ого-го, може, ця Туреччина лежить на самому дні Моря, в гущі покраяних буряків, моркви, петрушки, цибулі, русалок, блакитних небес, шаткованих буйних степів, соборів, начинених літургіями і печених у власному соціумі на біблійному вогні, пухких вареників — ша! — у кожному з них спочиває козацька душа, в гущі посічених наших голів, вуджених кобзарських язиків, тушкованого чорнозему в Дніпровій підливі, а ще ж — славний Запорізький Січеник гетьмана Кагановича, що здибив гнідого коня і вказав булавою на братню Мордовію — слава! слава! слава! Бумблякевич глянув на обрус, примружившись, і враз побачив, як сколихнулася зелена тирса, як вилетіли вершники з балки та гримнули на весь голос: «По-о-пе… по-о-пе-реду Каганович!» А степ одізвався луною, і пан гетьман, зблиснувши золотими зубами, гаркнув до свого війська:

— Чи волите під султана лягти турецького, віри бісурманської, чи під короля польського, віри лядської, а чи під царя-батюшку московського, єдиноутробного, віри вірної? Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, прутня свого самодержавного просто в писок запихаючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися.

— Волимо під Москвою жити — не тужити! — підхопили козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, шаблі і пістолі, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки і ноги…

— Дайош дружбу народів! — кинув у юрбу гетьман.

— Гурра! Ура! Дайош! — застрибали, зацвірінькали козаки, замахали рученьками з утіхи.

А гетьман збив на потилицю кашкета, глянув у небо й сказав:

— Навіки разом!

Далі поколупався пальцем у носі й, видобувши з ніздрів якогось козака, оглянув його з усіх боків, витер об штани і чхнув смачно, як ото чхати вміють хіба одні козарлюги.

— Ану! Тепер по мєстам! — гримнув так, що враз усі овечки погнали до кошари цілим кошем на ясні зорі п'ятикутні, на тихі води полинні…

Бумблякевич звів голову, обважнілу видінням, струснув нею — посипались на обрус дзеркальні скалки…

— Ну? — хтось запитав нетерпляче.

— Так-так, — тепер уже пригадую… — Там суцільна Туреччина, ясир її маму.

— Чи я не казав? — переможно глянув на товариша пан Курделя.

Пан Кузеля сумно похилив голову і сказав:

— Ми приречені жити тут, а не деінде. Часом почуваюся манюсіньким коліщатком велетенського дзиґаря. І не те мене непокоїть, що хтось мене щоднини накручує, а що не знаю, хто се робить. Хочеться причаїтися, завмерти й, примружившись, підглянути тую верховну руку з ключиком…

Бумблякевич здивовано споглядав обох радників, котрі поволі втратили всю пиху й вагу, і перетворилася на звичайних людей, закопаних по горло в свої клопоти. Але що йому до їхніх проблем? Будь-яка спроба розповісти, яким чином сюди потрапив і в якому світі досі жив, очевидно, сприйметься як божевілля. Але хтось мусить знати ВСЕ, мусить знати, як вибратися з С. і де знаходиться Море Борщів, а де Туреччина… І тою особою був пан бургомістр.

— Чи не було ще відомостей від пана бургомістра?

— Ще не прилетів. Чекаємо з дня на день, — відказав Кузеля.

— Знаєте що… спало мені думку… Поки його нема… — Бумблякевич тягнув і недоговорював, аж радники від нетерплячки їли його очима. — Може б, проникнути до його кабінету і… подивитися мапи…

Обидва радники голосно видихнули щойно затамоване повітря.

— По-перше — це божевілля! — твердо мовив Кузеля. — А по-друге, мапи він бере з собою.

— Мусить мати кілька тих мап. І не бачу тут жодного божевілля. Божевіллям є якраз приховування їх навіть від таких державних мужів, якими є ви.

Державним мужам цей епітет сподобався, але йому не вдалося стерти з їхніх облич страху. Кого вони бояться? Бургомістра?

— Він просто не знає пана Ліндера, — сказав, киваючи на Бумблякевича, Курделя.

— Ото ж бо й воно, — згодився Кузеля.

— Чому я повинен знати якогось пана Ліндера?

— Якогось? — обурився Кузеля. — Ви сказали — якогось? Але пан Ліндер — це слава і гордість нашого міста. Він — гарантія порядку і закону. Пан Ліндер — комісар поліції. І жоден злочин, який відбувається на нашому терені, ще не вдалося приховати. Всі злочини викрито, всіх злочинців покарано. А тому плянувати, як проникнути у бургомістрів будинок — марна затія.

— Але чому пан бургомістр так старанно береже мапи?

— І добре робить, — мовив Курделя. — Що було б, якби тоті мапи потрапили до рук посполитому людові? Навіть страшно подумати! Наше містечко вилюдніло б за одну добу. Хто би тут зостався? Лише старі і немічні… Та ще духи сновигали б від хати до хати і квилили б жалісно. Усе розбіглося б по львовах та віднях, аж закурилося б…

— Чому ви так гадаєте? — спитав Бумблякевич.

— Не гадаю — знаю. Бо сам так учинив би. І він — теж, — кивнув на колегу.

Але той стріпнувся і замахав руками:

— Перестань! Що ти мелеш? — Очі його тривожно забігали. — Не слухайте його. Все зовсім не так. Ми не збираємося покидати С. Хочемо лише на кілька днів вирватися куди-небудь для розривки. Оце і все.

— Та мені до цього й діла нема, — знизав плечима Бумблякевич. — Скажіть мені, чи пан Ліндер часом не буде мав також мапи?

— Що ви таке говорите? — ще більше рознервувався Кузеля. — Звідки нам це знати? Нам взагалі аж нічогісінько невідомо про пана Ліндера. А коли по правді, то ми його й не бачили.

— І не приведи Господи побачитися! — підхопив Курделя.

— Ми його ніколи не бачили і навіть не знаємо, як він виглядає. А найцікавіше, що ніколи й не мріяли про це! Нам і так добре.

— Це дивно, — сказав Бумблякевич. — Вже хоча б завдяки своїм посадам радників мусили би-сьте з ним бачитися.

— І то було б останнє наше враження від життя на волі, — сумно зітхнув Курделя.

— Ну що ж, тоді я нічим не можу вам помогти, — розвів руками Бумблякевич, встаючи з-за столу.

Обидва радники заквапилися відпровадити його до дверей.

— Сподіваємось, пане Бумблякевич, наша розмова зостанеться між нами? — спитав пан Кузеля.

— За кого ви мене маєте? — зміряв їх очима, потискаючи руки. — Все, що тут мовилося, заберу в могилу.

Пройшовши кілька кроків, озирнувся і побачив у вікні обох радників — привітно махали йому руками. Кивнув їм усміхнено і подався, куди очі вели з єдиним наміром прогулятися затишними зеленими вуличками.

ТРИ СЕСТРИ

1

Несподівано рука його, порпаючись у кишені, натрапила на папірець. То була записка від панни з шинку. Квапливо розгорнув і прочитав:

«Високоповажний пане! В справі вас інтересуючій прошу зустрітися о восьмій вечора. Буду чекати в домі за адресою: Ясенова, 4. З повагою — Лютеція».

— О! — вирвалося з розтривожених грудей Бумблякевича.

Йому вочевидь фортунило — мало того, що «справа інтересуюча», то ще й панна не з-цапа-злізла, а першої кляси. Куди до неї Фрузі. Добре, що спекався, а то б тільки заважала всюди, де не поткнешся. Лютеція! Лютеція! Я кохаю тебе! Я кохаю твої перса і стегна! Я кохаю твій письо!.. Ні, стривай, який же у неї письо? Здається, зовсім нецікавий. Пригадав, що мала вона обличчя кругле й підпухле, з носиком-бульбочкою і з великими нафацьканими вустами. Але нижче — нижче починалися краї дивоглядні, і там мав охоту блукати. Звернув у перший-ліпший провулок і мало не дав сторчака від здивування — посеред вулички стояла знайома хура, а з сіна стирчав не менш знайомий носяра і видавав такі хитрі гимни, що не одна пожежна оркестра позаздрила б.

Бумблякевич пройшов повз хуру, ледве стримуючи себе, щоб не встругнути якоїсь капості всюдисущому дядькові. Здоровий глузд, проте, взяв гору, і поквапом гулькнув на сусідню вулицю, що була навдивовижу вузенька через густі широкі гілляки кущів та дерев, котрі повилазили з-над парканів на всю ширину хідника, мовби стерегли сюди ходу.

Довкола чатувала полуднева тиша, розмлоєна сонцем і відсутністю вітру, ніс облягали запахи квітів, порічок і полуниць, запахи буйної салєри, м'яти і кмину, зелених яблук…

Будинків з-поза цеї зелені і видно не було, не чулося й згуку живого, мовби попав у вимерлий світ і тепер відчував, як дерева дивляться на нього з осудом за те, що колошкає їхній спокій і сон. Мимоволі ступав по-котячому м'яко і покрадьки.

Дійшовши до середини вулиці, почув несподівано чийсь оклик, та, роззирнувшись, не угледів нікого. Почекав якийсь час, вслухаючись у зелень.

Кигикнула хвіртка і просто з-за густого галуззя дикого винограду випурхнула якась маленька, сухенька бабуся. Мала худе горбоносе обличчя з хитрими совиними очима, усмішка на ньому хоч і виглядала привітно, але довіри не викликала.

— Прошу пана! — звернулася до Бумблякевича стишеним голосом. — Знаю, що потребуєте. Хочу вам помогти.

Чому вона говорить мало не пошепки? Бабуся зиркнула вліво-вправо, приклала сухого пальця до паперових вуст і прошурхотіла:

— Ходіть за мною.

Чого мав опиратися? Все одно часу доволі. І слухняно пірнув у хащі. Йшли вони через сад геть зарослий густелезними травами, лапатими лопухами, розцвічений білою кашкою. Все тут виявляло ознаки запустіння. Здичавілі квіти повиростали до монструальних об'ємів і, наче вражені базедовою хворобою, пухирилися й важко тримали голови, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, наскільки гидким і болючим є для них їхнє життя. В снах їм являлася срібна коса на горіховім кіснику, і пісня її дзвінка діяла на них, мов опій вічно очамрілих маків.

В державі цій, затіненій і прохолодній, незважаючи на спеку, не чулося ані сюркоту, ані бзикання, і жодного разу не зблиснули крильця бабок, чи золотокрилих мушок. Дикий виноград, спинаючись з дерева на дерево, з куща на кущ, обплів так надійно усе довкола, що витворив угорі справжнісінький зелений дах. Крізь ріденькі отвори спадали на землю сяйні снопи соняшних променів. І складалося враження, наче потрапив ти в якусь галерею на золотих стовпах.

Весь виноградом оточений, сірий облуплений будинок — двоповерхова кам'яниця з дерев'яним ґанком. Стара, не доходячи до нього, звернула вправо, і незабаром опинилися вони перед дерев'яною альтанкою, що так само була геть уся перевита зеленню. В альтанці за столом сиділи три потвори жіночої статі і ворожили на картах.

Побачивши гостя, усі троє звели голови з-над столу і уважно втупилися в нього. То були карлиці, горбаті й висохлі на кість, з головами неприродно великими і розчухраними. Фантастичні стирти чорних смолистих кудлів оточували їхні обличчя, від чого великі очі робилися ще більшими й мало не вилазили з орбіт.

Це ж треба, зітхнув Бумблякевич, тут чоловік не годен на своїй лисині дорахуватися хоча б пристойної кількості волосин, а в цих аж така перевитрата цінного продукту. І навіщо воно їм?

— Волосся — це найважливіша жіноча оздоба, — сказала одна з карлиць і засміялася, тішачись здивуванням прибульця.

— Волосся — це наша пиха, — сказала друга.

— Волосся — це наші скарби, — сказала третя.

Голоси їхні були напрочуд приємними, і подив брав, що належали вони аж таким опудалам.

— У вас ще красиві уста, — бовкнув Бумблякевич, не маючи жодного бажання псувати собі відносини з карлицями.

Комплімент було сприйнято голосним сміхом і видно, що він сподобався, адже Бумблякевич таки не збрехав — у всіх трьох карлиць вуста були повні й червоні, мовби вирізані з якогось часопису й наклеєні на ці лисячі мордочки.

— Це мої доньки, — сказала стара. — Старша — Емілія, середульша — Лідія, а молодша — Соломія. Усі на виданні, налиті соками кохання. Чи не правда, вони в мене гарнющі?

— Вони — розкішні! — підтвердив Бумблякевич, пильнуючи аби при цьому не війнула хвостом у голові якась кпина щодо їхньої вроди — на щастя, обійшлося. — Мати таке волосся! Віддав би їм обидва вуха за таке волосся!

Дівчата знову засміялися, а Емілія сказала:

— І справді, нащо вам здалися тоті вуха, коли б можна волоссям приховати їхню відсутність.

— Волоссям можна все приховати, — зробила очко до гостя Лідія.

— В волоссі можна втопитися, — багатозначно промовила Соломія.

— Досить вам тішитися своєю вродою, — урвала їх стара. — Тільки б про те волосся й джерготіли весь день.

— А хіба в когось є чарівніше волосся, ніж у нас? — щиро здивувалася Емілія.

— А хіба хтось знає таких пісень, як ми? — спитала Лідія.

— А хіба хтось здатен на таке палке кохання, як ми? — млосно застогнала Соломія, закотивши очі.

— Ну, що ви на се, пане Бумблякевич? — засміялася стара. — Хоч нині віддай до театру. Але я ніде не віддам моїх горличок. Їх би там спаскудили, зіпсували, зганьбили.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті вже мене спаскудив! — застогнала Емілія.

— Ах, як мрію, аби хтось нарешті вже мене зіпсував! — застогнала Лідія.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті мене зганьбив! — застогнала Соломія.

— Агій на ваші голови! Що ви варнякаєте? Та ваша цнота — скарб неоцінений! — аж заломила руки їхня мати.

— Та щоб я хутше здохла, як остання шолудива кішка, аніж дожила до такої ганьби!

— Перепрошую, — ввічливо втрутився Бумблякевич. — Назвали-сьте моє прізвище. Звідки воно вам відоме?

— Але, пане Бумблякевич, живемо в такому маленькому місті, що всі новини передаються протягом години, — відказала стара. — Знаємо, що ви шукаєте і чого вам треба. І бачите — донечки мої щойно карти на вас розклали, а ви вже тут. Хто він у нас? Король дзвінковий? — спитала в дівчат.

— Король! Король! Король! — прощебетали сестри.

— Так вами карти покерували, що не могли ви нашої вулички обминути. А тепер сідайте коло моїх донечок, а я обід піду пильнувати.

По тих словах стара щезла, лишивши гостя сам на сам з карлицями, що жадібно пожирали його очима, хтиво облизували губи і постогнували, вовтузячись на лаві. Скидалися на чорних розімлілих кішок.

— Сідайте, сідайте, дорогий пане! — озвалась Емілія, і він сів за стіл.

— Випийте нашого вина з дикого винограду, — припросила Лідія, — і він випив келих густого червоного вина, від якого звело щелепи, але в грудях стало відразу тепло, а в голові вільно.

— Ми знаємо, що ви хочете потрапити в монастир, — сказала Соломія. — Але не знаєте дороги.

— Не знаю. Надіюся на бургомістра.

— Даремні надії, — похитала головою Емілія. — Ніколи бургомістр не дозволить вам вирватися звідси. Хто потрапив сюди, то вже навіки.

— Але в монастир можна дістатися і без бургомістра, — мовила Лідія.

— Справді? Як?

— Дуже просто — з нами, — відказала Соломія. — Ми знаємо туди дорогу, бо не раз бували у дитинстві. Княгиня мала до нас спеціальний інтерес, ха-ха-ха-ха…

Сестри підхопили той сміх, що скоро перейшов у якесь спазматичне квоктання, котре здавалося, вже ніщо не спинить. Але врешті, помітивши замішання гостя, що сидів ні в сих ні в тих, змилосердилися і вмовкли.

— А знаєте чому? — спитала Емілія.

— Що — чому? — не второпав.

— Чому княгиня мала до нас спеціяльний інтерес?

— Ні.

— Бо її чоловік, князь фон Шруботяг, вграв колись нашу матінку — а-ха-ха-ха-ха!

І знову карлиці зайшлися від сміху.

— То ви, е-е, княжі доньки? — з решпектом в голосі спитав Бумблякевич.

— Атож! — втішилася його здогадливості Лідія. — Ми є вроджені княжанки! Голуба кров! Хіба не видно?

Тепер вони вже так реготали, що аж сльози їм виступили на очах, і мусили їх висушувати батистовими хустинками, на кожній з яких виднілися монограми: «ЕШ», «ЛШ», «СШ».

— Це цікаво, — погодився Бумблякевич. — Тоді ви теж можете претендувати на корону України.

— Що? На яку корону? — здивувалася Емілія.

— Ми нічого не чули! — сполошилася Лідія.

— Ми нічого не знаємо! — забідкалася Соломія.

— Шруботяги рід свій ведуть від короля Данила. Отже, ви є прямі спадкоємниці його корони. Адже ви останні з цього роду, чи не так?

Сестри перезирнулися заклопотано.

— Гадаєте, що ми останні? — спитала Емілія.

— По смерті княгині і її сина — так.

— Але в тім-то й клопіт, що невідомо, чи справді вони загинули, чи ні, — відказала Лідія. — Це нас дуже цікавить. Мусимо за будь-яку ціну там дістатися і звідати.

— А що будете робити, коли виявиться, що й справді вони загинули?

— Тоді ми поселимося у замку. Або якщо це монастир, то пострижемось у черниці. Адже ми такі цнотливі! Такі цнотливі! — закривлялася Соломія.

— Чому ж ви досі туди не подалися?

— А ми не можемо.

— Ми маленькі.

— У нас ніжки худенькі.

— А там брили кам'яні, потічки льодяні, нетрі непрохідні.

— Ми б там загубилися, в травах заплуталися, в струмках потопилися.

— Нас вовки б роздерли, сови розірвали б, комарики б випили.

— Ось помацайте тільки, які в нас тонюсінькі ніжки, — стала коло Бумблякевича Соломія і, взявши його за обидві руки, притулила долонями до своїх стегенець.

Соломія змусила його провести долонями по ногах зверху вниз, виразно при цім розкошуючи і переступаючи з ноги на ногу. Стоячи, була нарівні з Бумблякевичем навсидячки. Якби не завелика голова та ще й з копицею такою, як подушка, то скидалася б хутше на дівчисько-школярку, аніж на дівицю в повні літ і розвою, чи то пак, недорозвою.

— І мені, і мені помацайте! — защебетали воднораз Емілія з Лідією та, відштовхнувши Соломію, зайняли її місце.

Бумблякевич і їхні ноги обмацав, упевнившись, що таки важко було б їм через гори мандрувати. А під долонями відчув клекотіння гарячої крови, знервоване биття живчиків і вже знав, що досить йому зблудити рукою убік і торкнутися малесенького напнутого вітрильця животика, як ураз спалахне той вогонь, що зараз тіль-тіль в глибині десь жевріє, і займеться полум'ям вся альтанка разом з виноградом і садом, і всеньке місто спалає, згорить, мов пуделко сірників…

Та всьому надходить кінець, скінчилося обмацування, і дівчатка мусили сісти на свої місця, все ще глибоко дихаючи, наче щойно спустилися з гір.

— А бачите, — першою озвалася Соломія. — Ніяк нам туди не дібратися. Але якби ви узяли нас із собою, то ми б вам охоче дорогу вказали.

— Тільки треба нас переносити через брили, та через струмки, та через ями, — сказала Емілія.

— Не бійтеся, це не важко, — втішила Лідія. — Ми малесенькі, як пташечки. Нас можна і на одній руці втримати. Ми зовсім легенькі. Боїмося у вітер на вулицю вийти, щоб не здмухнуло нас і не знесло в нетрі глибокі.

— Гм-м… — мрукнув Бумблякевич. — Якщо ви й справді знаєте дорогу, то я охоче вас візьму з собою.

— Чудово! — заплескала в долоні Емілія, — Завтра можемо й вирушати. Нам треба підготуватися до подорожі, прихопити харчі. А вам у жодному випадку не варто висовувати носа в місто. Перебудете в нас. Інакше є великий ризик, що пан Ліндер вистежить вас і арештує.

— Чому він має мене арештувати? — не зрозумів. — Хіба я щось чиню недозволене?

— Звичайно. Ви хочете покинути містечко, а це вже злочин.

— Але ж мене ніщо не в'яже з вашим містечком, то чому б не мав права піти звідси, куди мені заманеться?

— Кожен прибулець — наче муха, що потрапила в павутину. Не може вона вирватися і край, — сказала Емілія.

— Або муха, що потрапила в варення, — сказала Лідія.

— Або муха, що потрапила в борщ, — сказала Соломія.

— Чи чули ви щось про Море Борщів? — запитав Бумблякевич.

Карлиці враз зробили здивовані міни і тільки мовчки перезиралися.

— Звідки вам відомо про Море Борщів? — спитала Емілія.

— Та так… хтось розповідав… — ухилився від відповіді Бумблякевич. — А чого це вас так схвилювало?

— Хіба нас схвилювало? — спитала в сестер Емілія.

— Ніколи в житті нас подібні речі не хвилювали, — відказала Лідія.

— Хіба можемо ми при наших тендітних організмах ще й хвилюватися? — здвигнула плечима Соломія.

— Море Борщів знаходиться за смітником, — повідомила Емілія зовсім спокійно, але ці слова подіяли на Бумблякевича, мов нашатирний спирт.

— Можемо вам показати, — запропонувала Лідія.

— Це зовсім близько. В глибині саду, — додала Соломія.

— З превеликим задоволенням, — втішився Бумблякевич.

Хто б подумав! Море Борщів зовсім поруч! А що це означає? А це означає, що коли піти в протилежному напрямку, аніж ішов учора, то можна потрапити у замок і куди легшим шляхом, аніж через гори й нетрі. На біса йому тоді оці карлиці — ой! — ой! — ой! Заткайся, дурню, вони думки читають, знають, шляк би впік мене, все чудово, прекрасно, і сестрички прекрасні — які граційні, які солоденькі, як мармулядки готові на бля… блям-блям, а сад, а сад — просто справжній ліс, головне побільше думок, затуманити все, закутати, заплутати, щоб зблукали і нічого не зловили, — сад! яка розкіш! і три кароокі кралі! Ось вони вишивають переді мною, ведуть мене до Моря Борщів, три грації, три парки, три шпарки, ніжки, як в горобчиків, дрібу-дрібу-дрібушечки, дупці гуц-гуц-гуц, то в них і дупці є? — о йолоп! — аякже, певно, що є, і які — кругленькі, маленькі, мов два яблучка, ні — два персики, ні — дві абрикоски, ні — дві вишеньки… тільки хвостика не вистачає…

— Ах, маєте рацію, дорогий пане, — повернула до нього голову Емілія. — Не вистачає. А так би хотілося!

У відповідь сестри засміялися, пустотливо зиркаючи на Бумблякевича, а він сам почервонів і постановив собі взагалі ні про що не думати.

— Так не можна, — сказала Лідія. — Щоб зовсім ні про що не думати? Мозок відразу почне трухлявіти, заростати мохом і грибами, братися плісенню і витікати через вуха. Знала я одного пана, що йому мозок геть витік з голови, і коли було вітряно, то в черепку йому гуло, наче в гладущику. Усіх псів, бідачка, лякав. Мусив потім натовкти в голову різної різнятини, щоби не було вже так пусто, і якось живе.

— Ще ніколи не здибав я таких мудрих жінок, — похвалив карлиць Бумблякевич.

Вони пройшли через сад і опинилися перед горами сміття.

— Це і є смітник, — сказала Емілія.

— А це — Море Борщів, — показала Лідія на велику червону калюжу за смітником.

Бумблякевич був убитий.

— Боже! Ви скисли так самісінько, як і цей борщ, — зауважила Соломія.

— Оце Море Борщів? — спитав з таким розпачем у голосі, що вже сумнівів не було — сподівався побачити щось зовсім інше.

— Розумієте, наша мама варить щодня борщ, а ми його так переїлися, що досить нам і двох ложок, а решту доводиться виливати, — пояснила Емілія. — Проте вона й далі продовжує варити цей борщ. Хоч він нам уже в печінках сидить. От за багато літ, виливаючи борщ у одне й те ж місце, витворили ми оцю вічну калюжу, котру й прозвали Морем. Стільки сюди вже борщу виллято, що земля не приймає, і він залишається на поверхні. І з кожним роком територія Моря все зростає і зростає, а минулого року тут навіть втопилося порося.

— Коли ми його добули, воно було геть червоне, — сказала Лідія.

— І зварене, — сказала Соломія. — Ми його тут на березі й строщили.

— Ми часто тут граємося, — сказала Емілія. — Наприклад, пускаємо кораблики. Вчора я запустила корабель, який назвала «Троєю». Це був трищогловий бриг. Соломія і Лідія наліпили з хліба морців, і ми відправили їх у подорож.

— То була розкішна мандрівка, — замріяно похитала голівкою Лідія. — Нам здавалося, наче ми самі пливемо на тім кораблі і море б'ється хвилями і гойдає нас, а чайки співають і кличуть усе вперед і вперед до незвіданих берегів…

Бумблякевич слухав, затамувавши подих.

— Але потім матуся покликала нас обідати, — продовжила Соломія. — І знову нас чекав той клятий борщ. Ми з'їли по дві ложки і вилляли решту в баняк. Потім, правда, їли ми рідкісний смаколик — драглі з начиненої щуки. За тією щукою ми зовсім утратили пильність і не помітили, як матуся вхопила баняка зі зливками й пішла на смітник… Коли по обіді прийшли ми сюди — було вже по всьому…

— Матуся, видно, вилляла борщ просто на наш корабель, — зітхнула Емілія. — І він, бідолашний, потонув…

— На березі я знайшла тільки одного-єдиного морця, — мало не плакала Лідія.

— Що? — стрепенувся Бумблякевич. — А де він? Що з ним?

Карлиці поглянули на нього з подивом.

— Що з вами? Ви такі перестрашені! — спробувала зазирнути йому в очі Соломія.

Нічого, нічого, жодних думок, тут просто співпадіння, мусиш зберігати спокій і думати про приємне, а що в нас приємне? Лютеція! Лютеція!

— Я лише хотів спитати про того морця, що ви його знайшли на березі.

— О-о, ми занесли його до хати, — сказала Емілія. — Колись збудуємо нового корабля і відправимо того морця в далеку мандрівку. А поки що він спочиває у новому пуделку.

— Обідати! — пролунав голос старої.

— У вас буде чудова нагода поласувати смачнющим борщем, — сказала Соломія, і сестри, засміявшись та побравшись за руки, побігли впідстриб до хати.

Подався за ними й Бумблякевич, розмірковуючи над оповідкою карлиць. Чи є в ній хоч крихта правди? Можуть його просто стригти під каламар своїми вигадками. Мабуть, відомо їм більше, ніж кажуть.

2

Він опустив ложку в миску з борщем і побачив, як море збурунилося і вдарило хвилями в береги. Червоні корали ярини заблимали лютими очицями в глибині дна, табуни сріблястих і золотавих рибок заметалися в пошуках сховку і залягли в густому намулі. Малюсінька, мов мачинка, русалка вистрибнула на ложку і, з'їхавши по ній, наче по ковзанці, шубовсьнула в червоне море.

Стара налюбуватися не могла, з яким завзяттям він уплітає борщ. Проте її доньки ледве подолали кілька ложок і відсунули миски від себе.

Після борщу зійшло малинове сонце макітри з пирогами, що потопали у смальці серед рятувальних кругів смаженої цибулі. Карлиці скривилися, але Бумблякевич накинувся на макітру так, що стара не втрималася:

— Ой-ой-ой, — похитала вона головою. — Як би я хотіла мати такого зятя!

Дівчатка пирснули зо сміху і стали шептатися зовсім як підлітки, блискаючи очима і скалячи білі зуби. Вони отримували велике задоволення, стежачи за тим, як Бумблякевич наминає пироги, а стара навіть підперла рукою щоку і завмерла з замріяним виглядом. Либонь її уява вже малювала родинний затишок з коханим зятем, що прибере до рук цих трьох розбриканих кіз. З якою насолодою тоді вона чаклуватиме над таємним варивом борщу, знаючи достеменно, що ніхто вже не понесе цей борщ виливати, а спожиє його з повагою і вдякою.

— Пироги такі схожі на домовини, а борщ на кров… — промовляла вона. — І се наші національні страви… Які страви, така й доля народу — всенька залита борщем, вкрита варениками…

Від цих її слів у гостя виникло відчуття, що пироги мають незвичайну начинку, що там усередині причаїлося щось інше — дивне і несподіване, але водночас тривожне, і ця тривога не дозволяла йому розтинати пиріг видельцем, брав його цілим, і тільки в роті вже розкушував. Та чомусь здавалося, що язик кожної миті може поранитися об шаблю чи списа того, хто там похований, того, хто ворушиться і намагається розтулити домовину руками зсередини, розпачливо стогнучи. Уявляв себе велетенською могилою, що ликає труни. Одну за одною, одну за одною… Труни вилискували від тлущу, і вилася над ними пара — а може, то небіжчики видихали останки своїх душ, і вони підносилися вгору, щоб перед самісінькими очима затанцювати ритуальний танок.

Коли наситився і запив кисляком, стара вже не стримувала свого захвату і, підскочивши до нього, обслинила щоку.

— Горобчику ви мій! Дай вам Боже здоров'я! Ох і втішили ви мене нарешті, стареньку. А то ці бзикавки тільки глумляться.

Емілія сонливо потяглась і проплямкала:

— Щось мене дрімота розібрала…

— І мене, — й собі потяглась Лідія.

— І мене, — широким ротом позіхнула Соломія.

— Певне, й ви стомилися? — спитала стара в гостя. — Може, підете спічнути?

Бумблякевич стлумив позіх язиком та щелепами і кивнув.

— Але в мене є золота ідея! — раптом сплеснула в долоні Емілія. — Чому б нам усім разом не піти на ставочок? Там повно сіна — можна подрімати, а в ставочку покупатися, що?

— На ставок! На ставок! — застрибали сестри.

— Зробіть уже їм приємність, — попросила стара гостя, — підіть із ними на ставок. Там і справді чудесно… Хоч я вам і в хаті постелила.

— А де морець? — спитав Бумблякевич.

— Ага, де морець? — спитала Емілія і глянула у вікно. — Я тут його поклала.

— Кого шукаєте? — наставила вухо стара.

— На вікні лежало сірникове пуделко, — сказала Лідія.

— Де воно?

— А-а, пуделко? Та ж я прибрала. Гість прийшов — треба прибрати. Я й прибрала.

Бумблякевич витер спітніле чоло і подумки сказав собі: спокійно.

— Куди? Куди прибрала?! — заметушилися сестри.

— Та куди ж — на сміттярку. То ж порожнє було пуделко.

— А я хотіла зробити його капітаном, — зітхнула Соломія.

— Горе! Горе! Горе! — заквилила Лідія і налила собі повний келих вина.

— Тепер він пропав у горах сміттярських — на віки вічні…

— Ти завше! Завше робиш усе навпаки! — крикнула Емілія до матері і перекинула їй макітру з пирогами на голову. Пироги розбіглися враз на всі сторони, а макітра налізла на самі очі.

— Такі в мене доньки, бачите? — схлипнула стара. — Пальцем об палець за цілий день не вдарять, пилинки не здують, а тільки й знають, що мене поганяти та збиткуватися… Якесь нещасне пуделко викинула на смітник — і от маєш тобі… Все, вмру я тепер вам на злість. Піду до пана бургомістра, нехай мені дасть такий квит, що я вмерла, і вмру. Буду мертва тут жити. Ніхто вже до мене нічого не матиме. Буду мертва тинятися покоями, скиглити і завивати, яко справжній дух, і хитати фіранками, скрипіти підлогою, траскати дверима, дзеленчати ланцюжками, хлюпати водою…

— Прекрасно! — сказала Емілія. — Може, хоч тоді перестанеш виварювати свої дурнуваті борщі. Ходімо, мої любі!

Бумблякевич подався за карлицями, вирішивши, що подібні сцени, мабуть, частенько тут відбуваються і втручатися не варто.

3

Сад, здавалося, не мав кінця. Деколи доводилося достоту продиратися через виноградне галуззя, нарешті гущавина проріділа і попереду зблиснула смуга води. Небавом опинилися вони на просторій галявині, сонце щедро її заливало і тіні не мали сюди доступу. Посеред галяви яскрів ставок з білим лататтям. Вода була прозора, але зовсім безживна. Не побачив у ній жодного тремтіння — стояла в якомусь сомнамбулічному безруху, а в її глибинах не виднілось ні риб, ні пуголовків, ані жодного жучка… Не видно було й водоростей.

— Риби скаламучують воду, — промовила Емілія.

— Жаби так гидко квакають і не дають уночі спати, — сказала Лідія.

На березі лежали купи сіна, і запах його відразу полонив Бумблякевича, скинув сорочку, роззувся і впав горілиць.

— Я хочу купатися, — сказала Емілія.

— Ну, то розбирайся і стрибай у воду, — не знати чого засміялася Лідія.

Емілія подивилися на Бумблякевича і відвела очі вбік:

— Я соромлюся.

— Можеш не соромитися. Наш гість уже в такому віці, що мусив бачити всі наші жіночі зваби, — відказала Соломія і рішуче скинула сукенку.

Під сукнею була зовсім гола і нагадувала синюшне курча. Аби не виявитися неґречним, Бумблякевич не відвернувся, а продовжував спокійно розглядати це майже безстатеве сотворіння, бо була вона спереду зовсім пласка, а на місці грудей темніли скромненькі прищики, як дві медальки, а нижче все було настільки гладке, що хоч бери та прасуй на ній. Зате між стегнами чорніла густа копиця, і то була, мабуть, уся її зваба, бо під нею між стегон виднілася широка щілина, крізь яку прозирався протилежний берег ставка. Дві худі павукоподібні кінцівки вигиналися мало не дугою. Бумблякевич подібне чудо бачив лише на фотографіях з Бухенвальду.

В Соломії його оглядини викликали сміх, і вона гукнула до сестер:

— Чого ж ви? Чи я сама мушу за всіх відробляти?

Лідія, роблячи бозна-які гримаси на обличчі, скинула сукенку і явила єдиному мужчині ті ж самі скарби, що і її молодша сестра. Була тільки дещо ширша в клубах, від чого щілина між ногами утворилася такою, що там завиграшки вмістилася б і третя нога.

Черга дійшла до Емілії. Але й тут жодних несподіванок природа не викохала для Бумблякевича. Хіба що ноги в старшої сестри були геть зарослі темним волоссям і це повинно б свідчити про неабияку жагу.

Три каракатиці простягли руки до нього і провуркотіли:

— Ходіть з нами! Ходіть до нас! Не соромтеся! Ха-ха! Він соромиться!

І з реготом одна по одній стрибнули у воду, підібгавши під себе ноги, як справдешні жабенята. Бумблякевич звівся, нерішуче затупцяв на місці, але таки скинув штани і в довгих квітчастих майтках дав нурця, аж весь ставок сколихнувся і обурено вдарив хвилями у всі свої береги.

У воді карлиці гайсали і плюскотіли, мов навіжені, весь час пориваючись і Бумблякевича залучити до своїх забав, але той щоразу випорскував від них, поки врешті не стомився, і міцні руки і ноги карлиць оплели його всього так, що вже й ворухнутися не міг.

То вже не виглядало на забаву. Чув на тілі своїм поцілунки і покусування зубів, чув, як хтиво його обмацують тонюсінькі пальці, як гладять і пестять всюди, де лише можна, а ніжки труться і притискаються до нього усе тісніше. Ось уже чиясь допитлива рученька пірнула куди слід, і Бумблякевич, котрий ще хвилю тому був твердо певен, що сила його чоловіча ніколи не подвигнеться на ці скелети, обтягнені шкірою, раптом почув, як збурюється вона і під умілими пальчиками випрямляється на втіху і захват карлиць. Уже не одна, а три рученьки гайсували по його добрах та так фахово, наче б усе життя тільки те й чинили, що прутнів укоськували, наче диких мустангів.

— Тру-ру-ру! Пі-пі-піп! Ту-ту-тут! — завищали воднораз карлиці і, здерши з нього майтки, шпурнули їх на берег.

Спочатку з розгону настромилася на нього Емілія, і Бумблякевич з подивом відчув, що, незважаючи на свої бухенвальдові форми, виявилася для нього якраз упору. Гецкала просто з невірогідною швидкістю, наїжджаючи так рвучко, що аж вода пінилася і скипала довкола них.

Заплющив очі, щоб не бачити виряченої мармизи і спробував уявити себе турецьким султаном, але малі чортиці так нестримно галасували, що ніяк не можна було зосередитися. Тим двом, молодшим, раптом видалося, що Емілія забагато вже гарцює, і хтозна, чи в кавалера сили вистачить на решту, а всім же хотілося порівну. Отже, почали вони здирати старшу сестру, але це виявилося нелегкою справою. Несподівано так розґзилися, що Бумблякевич не встояв на ногах і пішов під воду.

Пирхаючи та чхаючи, вибрався на берег, підібрав майтки, викрутив і розвісив на кущі шипшини.

Скидався тепер на якогось римського патриція, що влаштовує собі розпусні забави зі жрицями кохання. Шкода лише, що ті жриці кохання більше схожі були на жриць смерти.

Ось вони усі троє вилазять навкарачки з води. Боже, яке жахіття! Карлиці розпустили волосся і зовсім втопилися в ньому. Сунули на Бумблякевича справжні чорні пугала з вищиреними зубами й палаючими очима, три роз'юшені упириці, спраглі крови, ласі м'яса.

З переляку запорпався в сіно і насторожено стежив за їхнім повільним наступом. Що вони хочуть вчинити з ним? Розірвати на кусні? Роздерти до нутрощів? Це була плата за те, що виведуть до замку. Але якщо заплющити очі й уявляти собі, скажімо, Лютецію, або Мальву Ланду, то можна зажити цілком небесного задоволення. Мальво, пробач мої постійні падіння на шляху до тебе, я знаю, очистиш мене від гріхів і блуду, визволиш з пекла, і я засіяю лотосом на твоїй бурштиновій долоні. Лютеціє, чекай на мене вірно, я вже лечу до тебе, я вже маю тебе у своїх обіймах уявних, я припадаю до твого лона і слухаю музику чистих джерел…

— А-а-а-а! Гр-р-р-р! Гарррр! Уа-уа-у-у!

То не грім загримів, не блискавка заблискала, не земля розверзлася… То не вітер дерева пригнув, не вулкани вибухнули, не гурагани промчали… То три зацні панни-милоданни, три горлички залюблені, три мавки, знетямлені від кохання, накинулися на свого лицаря, пана свого Бумблякевича, повергли його горілиць і заходилися ласувати, від розкоші чавкаючи, сьорбаючи, слиною сходячи…

І здалося вже бідолашному, що ті фурії, заковтуючи прутня, можуть, не хотячи, і його самого заковтнути — такі уже в них глибоченні ротиська виявилися, так уже вони втягували в себе, що було враження, наче напало на нього три лютих пилосота[86] і висмоктують всю живу силу від чубка до п'ят… Коли ледь-ледь розплющив повіки, то з радістю побачив чисте небо угорі — воно не розсипалося на скалки, не пропало, вистояло всі буревії і грози… Розплющив очі повністю — побачив як високо підстрибує Лідія, а дві сестри пестять його і лизькають, наче цукерку. Лідія злітала вгору, і разом з нею злітало чорне волосся, воно вкривало її так надійно, що всі потворні частини тіла пропали, і піймав себе на тому, що дивиться вже на неї без огиди, ба більше, тепер чомусь забаглося побачите голе тіло карлиці, і він розгорнув руками теє волосся й уздрів Саудівську Аравію — жовті ласкаві піски, мерехтливі і пильні, готові у будь-який мент засмоктати тебе й поглинути, дві молоді оази, зволожені дощем і осяяні сонцем, а внизу чи то оманливий Оман, чи то ебеновий Йемен, весь оточений фініковими пальмами, там добувають нафту, помпують її невпинно й нема їй кінця, о Оман, о Аллах, бісмаллах, Аллагі акбар Магомет расул —

во ім'я Аллаха милостивого милосердного нехай буде мені опорою! слава Аллахові всемогутньому і великому щедрому і милосердному що сотворив стільки народів і племен і дарував їм у творінні своєму різні звичаї і різні обличчя і навчив їх у мудрості своїй звершувати дивовижні справи!

Оман караван — зупиніться на хвилю!

тут десь стояв намет моєї коханої —

поміж Ад-Дахуль і Гаумаль — кохання заповнило очі мої сльозами що збігали по обличчю й спадали аж на піхву меча о! скільки чудових ночей я з нею пробув особливо та ніч у Царат Джуль-Джуль —

се була ніч коли я забив для неї білу антилопу —

тіло її мов гладенька поверхня яйця струсьового —

шия схожа на шию білої антилопи і тим вродливіша що менш оздоблена —

а на плечі спадало волосся як вугіль чорне й густе наче сплутані звої пальмового листя —

ноги мов стебло папірусу що виростає з води —

вся вона мов сполохана газель з Аль-Мікрату —

Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс!

Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс!

Зблисло сонце, тисячами стріл вп'ялося в очі, зойкнула і застогнала Лідія, повалилася безсило, звиваючись і розвиваючись, мов ящірка, видобуваючи скавуління з себе і стогін глибокий, мов з дна колодязя…

На місце її інша вершниця вистрибнула — наймолодша Соломія — і помчала диким чвалом через усі пустелі й степи, підганяючи спіненого оґера. Вся в розкошланих нетрях волосся, крізь яке раз по раз прозирали закличні вогні очей і розпашілих вуст.

Руки простяг і розгорнув темне сплетіння орхідей і побачив індійську пагоду, витесану зі слонової кости, вся вона оздоблена тілами коханців, білими і тендітними, що в обіймах забули про світ і змилили день з ніччю. Та кохались вони не лише між собою, але кохались також і з білими птахами, котрі пишалися вигинистими шиями, довгими стрункими ногами і пінявими хвостами. Кохалися з птахами на землі й на високих деревах, в леті між хмар і на хвилях озер, в мерехтінні гірських туманів, надпивши Соми в Шаріянаваті, силу сили в себе впиваючи, соки Індри розбризкавши — ом! ом! падме хум! —

Агні-Боже тобі приносимо осіянному наш поклін і молитвослів —

ти з води сходиш і з каміння

ти з трави сходиш і з дерева

ти Агні верховний бик ти погонич табунів ти сила мужа —

о! списом своїм вдар темну ніч і викреши блискавку —

о! пролийся дощем Соми випусти соки предивні, що знають дорогу свою — п'ємо твоїми вустами —

хвилі меду вуста затопили — обличчя її волосся сховало наче Раху той ненаситний місяця полонив —

так Ямуна із Гангою святкують своє злиття і верховними танцями тішать усіх —

о не кричи не стогни і не бійся —

ще квітки ніколи жодна бджола не зламала хоч якби жаждиво її не топтала —

червоними квітами сандаловою пудрою

і пурпуровими слідами що бетель на зубах зоставив означене все наше ложе — тиша тепер понад ним розтулила стиглий мед ночі в якому в'язнуть слова —

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Мов поранена ворона затріпотіла Соломія і впала на сіно, в судомі здригаючись і завиваючи, а на місце її злетіла ненаситна Емілія і поплила, наче чорна лебідка — гойдливо і тихо, сливе непомітно ворушачись тілом. Легенький вітерець обережно торкав чорні пір'їни і підганяв, наче човник, її уперед і вперед… розгорнув їй на грудях волосся — побачив плесо озера, а посередині на острівцю китайський палацик під кривульками-соснами, в човниках каталися закохані, тонули у хвилях, а випірнали вже з риб'ячими головами або хвостами, лускою вкриті, а різнобарвні ліхтарики пурхали над водою і осявали все довкіл, але так, що кожен мінився залежно від світла — то синім ставав, то зеленим, то жовтим, червоним чи білим, а з палацика вийшла фея Місячного Сяйва і заграла на цині плакучім —

Дай Шу-лунь Лі Юй-сі Оуян Сю Чжу Дун-шу Лань Лінь Лю

Лі Цянь Цінь — велике Дао котре можна висловити словами —

то не правдиве Дао а кожне ім'я яким його наречеш не буде незмінним і таке воно безіменне стало початком неба й землі — має вони дві сторони що походять з одного джерела і те що є у них спільного називаємо Воликою Тайною — в нічній тишині

Цзіньліна ти скидаєш убір золотий і входиш у води пролиті із квіток цзіньгао — я з вежі нефритової за тобою простежив — я кинувся з вежі до тебе — о не ховай за пелюстками свого обличчя не накривайся крильцями нічного метелика — я вже піднімаю свої бойові хоругви на яких затремтіли розшиті дракони — і йду у наступ хоч і пергою золотою очі мені сліпить —

я в тебе від'їжджаю на гарячім коні в нього грива палає вогнем — я рву твої квіти топчу сади зриваю усі фіранки і штори змітаю шовкові пологи скидаю в ущелини дзеркало ниви твої скороджу мечем і висаджую птахів у пухку твою ніжну ріллю — птахів що скоро прокинуться й в небо злетять — о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао!

І то вже була вершина, якої лиш міг Бумблякевич сягнути, стримуватися вже не було сили і він випорснув із себе весь Китай разом з Індією і Саудівською аравією, аж Емілією підкинуло, наче сіла вона на гейзер, але відчувши ту хвилю священну, сестри її силоміць стягли і припали вустами до молочного джерела, кувікаючи і нявкаючи, мов юродиві, злизуючи одна в одної з язиків, і носів, і вуст тайну медову, а Емілія звивалася поруч і пальчиками тонюсінькими, наче носик бджолиний, добувала із себе нектар і гасила ним пожежу вуст — дісталося їй найбільше і почувала себе царицею…

Бумблякевич заплющив очі й побачив у човні Мальву Ланду. Мала на собі довгу сорочку поплямлену кров'ю, з розпущеного волосся сходили зорі, в лівій руці затисла червоний серп місяця, а в правій зяяла порожнеча… Куди вона плила і по що? Вуста розкрив щоб спитати, але раптом збагнув, що не годен видобути із себе і найжалюгіднішого згуку, тільки саме воляче мукання, та й не могло бути інакше, адже й зіправді був волом і шию тримав у ярмі і, коли роззирнувся, то побачив, що є лише одним з багатьох — у великому стаді, яке гонить невидимий погонич…

4

Вечоріло, коли він прокинувся. Звівшись на лікті, поглянув довкола — карлиці валялись на сіні, мов чорні спопелілі жмутки газет. Були маленькі і жалюгідні. Що вони з ним витворяли? Згадав усе, але було воно сповите такою імлою, наче відбувалося не сьогодні, а багато років тому… і не з ним, з кимось іншим… і в іншій місцині…

Ось і вони почали прокидатися, ліниво розпрямлятися й позіхати. Тепер це були ожилі чорні кущі, з яких визирала то верхня, то нижня кінцівка, чи гострий воронячий дзьобик носа.

І то ж треба було з такими опудалами кохатися! Правда, чинив це задля світлої мети.

— Ми такі малюсінькі, ми такі немічні, ми такі нещасні, — заскиглила котрась із них, — пожалі-і-ій нас!

— Що? — жахнувся. — Ще раз? Чи ви мене маєте за бугая?

Заходився гарячково збиратися. Чекала на нього Лю… цить! ані слова… ля-ля…

— Що, ти кудись збираєшся? — спитала Емілія, вигулькнувши з намету волосся.

Вони вже на ти! Прекрасно.

— Маю ще справу.

— Це небезпечно.

— Але я мушу.

— Ти покидаєш нас, малюсіньких, напризволяще? — підкотилася до нього Соломія і потерлася мордочкою об коліно.

— Скажи нам, куди маєш іти, може, виведемо тебе такою дорогою, щоб ти не попався нікому на око, — запропонувала Емілія.

— Вулиця Ясенова.

— О! Це зовсім недалечко. Я заведу тебе провулочками. А до кого там маєш справу?

— Чи не забагато вам хочеться знати?

Дівчатка, сміючись, повдягали сукенки і почалапали додому.

Бумблякевич знову йшов позаду і намагався ні про що не думати. Цього разу було легко, бо ніколи не почував себе настільки випотрошеним.

Стару вони побачили на ґанку. Була у всьому білому з розпущеним волоссям, що падало на плечі з-під макітри. Церувала панчохи і мугикала щось під ніс тужливе й безконечне.

— Ги-ги-ги, — обступили її карлиці. — Ти ще й досі макітри не зняла? Ти так через макітру й перевдягалася?

— Макітри ані я не могла здіймити, ані самі пани радники. Що не робили, вже й голоблею підважували — нічого не вийшло.

— О, то ти вже й радників бачила? А що на вечерю зготувала?

— А нічого.

— А то як?

— А то так. Духи живуть святим духом. Нащо мені вечеря? Взяла у панів радників такого папера, жи вже по мені. Вмерла я, шлюс зі мною. Нині ще була-була, а надвечір — пуфф! — самий дух лишився, царство мені небесне.

Карлиці були, наче громом уражені, не знали, що казати і що чинити, тільки зиркали то одна на одну, то на маму, то на Бумблякевича.

— Дуже вам співчуваю, — сказав Бумблякевич. — Гарна ви була жінка. Пам'ятаю, обідав я колись у вас — пальці можна було проковтнути.

— Дякую, — кивнула небіжка, — і ви гарний чоловік. Шкода, що за життя мало ми зналися. Може б, ще вас пригостила. Може б, вам так у нас сподобалося, що оженилися б на котрійсь із моїх красунечок та жили б укупці, а я онуків бавила б та борщі виварювала…

— Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, — сказала Емілія.

— Тільки попробуй! — спалахнула покійниця. — Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби… Та я хутше сама в порох розсиплюся аніж цю макітру бодай пощерблю!

— То ти так і не збираєшся з неї вилазити? — спитала Емілія.

— А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.

— У-у-у-у! — Захлипала Соломія. — Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!

— Горе нам! Горе! — заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.

— Ну, мені пора, — вклонився Бумблякевич.

— Зачекай, я тебе проведу, — сказала Емілія.

ЛЮТЕЦІЯ

Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.

— Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? — спитала пошепки Емілія.

— Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.

— Хто ж там мешкає?.. Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь — завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.

Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.

У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір'я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди… Хто се міг бути? Пан Ліндер?.. Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного[87] містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обережний шепіт Лютеції:

— Це ви?

Чекала тільки його.

— Я.

Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» — і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.

— Від кого ви так замикаєтесь?

— Маємо від кого. Заходьте до вітальні.

Стіни вітальні були вкриті синіми тапетами, і висіли на них два великих круглих дзеркала та три образи в золотих рамах. В одному куті стояла канапа з темного горіхового дерева, обтягнена синьою тканиною, перед нею — столик, а на столику вже чекали кавник, горнятка, карафка чогось червоного і двоє келишків.

Бумблякевич вмостився на канапі і, поки Лютеція наливала каву, жадібними очима ковзав по її стану. Дві речі йому не подобалися в ній — це підпухле кругле обличчя невизначеного віку і якийсь скиглявий голос, який, вочевидь, намагалася дівчина притлумити, але це їй не вдавалося.

— Ви самі тут живете?

— Сама.

— І давно так мешкаєте?

— Чого це вас так зацікавило?..

— Просто… Дивно, що такий просторий будинок… І така квітуча господиня.

— Справді? — вона почервоніла.

— Певно, страшно самій?

— Я недавно сама…

Ось воно! Вдова чи що?

— Співчуваю вам. Смерть чоловіка — це дійсно велике горе.

— Про що ви говорите? Я ніколи не мала ніякого чоловіка.

Вона ще більше почервоніла і заходилася дмухати на паруючу каву.

— А що вам відомо про справу, мене інтересуючу?

— Тільки те, що ви зібралися до замку.

— Ну і..?

— Я хочу йти з вами. Але так, щоб ніхто не знав. Хочу звідси вибратися. Це для мене питання життя чи смерті.

Життя чи смерті! Сильно сказано.

— А що ви сподіваєтесь знайти в замку?

— Я не можу вам всього зараз оповісти, бо… це настільки неймовірно…

— Для чого ж ви мене сюди запросили?

— Тому що я вам можу довіритись. Ви чужинець, а отже не можете бути агентом пана Ліндера.

— Чи ви тут збзікували на цьому панові Ліндерові?

— Боїмося його…

Лютеція подивилась на Бумблякевича благально і спитала:

— Візьміть мене з собою. Візьмете?

Бумблякевич подумав, що Лютеція йому не завадить. Але згоджуватися отак відразу було б глупо. Мусив дещо з цього дістати.

— Дорога туди небезпечна. Я хочу сказати, не для жінок. Особливо таких… егм, привабливих, як пані…

— Панна, — поправила вона його, від чого серце Бумблякевича затріпіцькало з особливим поривом. — Ви справді вважаєте мене привабливою?

— А ви вперше щось подібне чуєте?

— Ну… там у шинку кілька разів чула, але це звичайні компліменти від підпитих хлопів.

— Ви давно в шинку?

— Ні, всього два тижні… Треба було на хліб заробляти.

— А перед тим де працювали?

— Як вам сказати… властиво я не знаю…

— Не знаєте?

— Бачите, це окрема історія… Те, що зі мною сталося, все перевернуло в моєму житті. Я певна, що в замку розкрию таємницю. Тому прошу вас забрати мене. Ви ж знаєте дорогу, правда?

— Правда, — збрехав Бумблякевич.

— Візьмете мене?

Замість відповіді підсунувся до неї ближче і обняв за стан.

— Хіба можу я залишити таку кралю?

Дивно, вона не опиралася, хоч тіло її було усе напружене, мов струна. Прихилив до себе і вп'явся губами в повні уста. Цілуватися не вміла, вуста то ховалися, то надувалися, а зціплені зуби вперто не пускали язика в рот. Рука його потяглась до волосся, але вона забрала її, зате, коли та ж сама рука лягла на перса, навіть не мрукнула. Ну, що сказати про ці перса? Нічого подібного не мала ані Фрузя, ані зграя карлиць разом узяті, фактично це виявилися перші груди, які достойні були носити це поетичне ім'я «перса». Але перса під сукнею — це зовсім не те саме, що перса під комбінацією, а ті в свою чергу істотно різняться від персів у ліфі, котрі не йдуть у жодне порівняння з персами голими й чистими, як молодий сніг. І коли береш таке повногроне персо в жменю, то чуєш, як у ньому клекочуть соки, як киплять гірські водоспади й вирують бездонні води життя, аж обпікають пальці і перетворюють їх на п'ять гарячих смолоскипів, а в долоню в'їдається червоний від надміру жаги пуп'янок, котрий насправді є нічим іншим, як малюсіньким тендітним упирчиком, що враз присмоктується до твоїх жил і витягає з них всю силу… Тоді долоня поспішно перелітає на сусіднє персо, котре вже знаходиться в солодкім стані маячіння, побачивши, якої розкоші засягнуло те перше, і відразу, щойно торкнулась його долоня, а воно вже вмліло і втратило свідомість, дозволяючи чинити з собою усе, що заманеться.

Далі рука лягає на ніжку, і тут їй теж ніхто не перешкоджає. Та ж рука підсмикує довгу шовкову сукню і пірнає під неї, а там… а там… А там — 1913 рік, і довгі мереживні пантальони. Але це теж цікаво і навіть повчально. Пантальони такі лагідні і легкі, як пух на дотик, що відчути під ними живе м'ясо стегна — неабияка приємність, а головне, коли долоня спинається невмолимо вгору, то так наче б підкорювала снігові верховини Кіліманджаро, бо тут уже соромлива долонька панни раз у раз збиває з твердо узятого напрямку і змушує починати усе спочатку з самого підніжжя. Одначе у ті ж самі блаженні хвилини друга рука, хоч це й далебі незручно, озвіріло мне персо, і такий обряд дає свої наслідки, бо неминуче впливає на інтенсивність дівочої ручки, котра атакує руку альпініста. Вона щоразу чинить це усе млявіше й з усе меншим завзяттям, щоб урешті-решт сонливо лягти на чоловічу руку і вже мало що не помагати долати ці розкішні сходини, які увінчуються примхливою гумкою. У пантальонах аж три ґумки, але вони мирно пропускають тебе.

Перші відчуття чоловічої долоні проникаючої на терен, який охороняють пантальони, можна зрівняти хіба лише з першими відчуттями, що розривають душу кожної порядної людини, коли вона потрапляє за кордон. Спочатку це повний захват і затамування подиху. У пантальонах панує особливий майже тропічний клімат і, ковзнувши попід екваторіальну ґумку, ви враз відчуваєте гарячий подих Африки. Назустріч пальцям встають непролазні і таємничі джунглі. Чи мислимо взагалі потикатися у ці нетрі навпотемки і без поводира? Але дороги назад нема.

Що Бумблякевича у цьому всьому дивувало, то це відчуття страху, який випромінювала Лютеція, дозволяючи йому проте усе більше і більше. Але то не був страх невинної дівчини, котра боїться і хоче, а це був страх особи, яка мусить чинити все через силу, через якийсь неприродний внутрішній опір. Не те, щоб Лютеція не зазнавала жодної насолоди, але зазнавала її мовби з великим подивом, цілком для себе несподівано. Особливо це відчулося пізніше, коли Бумблякевич її роздягнув, — побачив переляк у її очах.

Була невинною, та не біль їй дошкуляв, а щось зовсім інше. Спочатку Бумблякевич сприйняв це за свою провину і заходився обціловувати її обличчя, однак Лютеція відверталася, цілування для неї було чомусь неприємне. Хоча тіло віддавалося з усією жагою.

Для Бумблякевича оволодіння Лютецією виявилося не стільки приємністю, якої, зрештою, не аж так потребував після карлиць, скільки потребою оволодіти саме таким досконалим тілом, якого ще ніколи не мав у дійсності, маючи його досі лише в уяві. Бачив такі тіла в часописах і не міг змиритися з несправедливістю, на яку приречений — ніколи не смів би й позалицятися до такої панни.

З Лютецією пішло якось напрочуд легко. Був певний себе як мужчини, а водночас відчував, що Лютеція просто змушена йому віддатися, якщо попасти в монастир для неї дійсно питання життя чи смерти. І тішився, що не помилився.

Та небавом уже знудився і, вдовольнивши свій гонор, прагнув скінчити цей акт, але не знав, як це має зробити. Спитати в Лютеції, чи з неї досить? І так ото розмірковуючи, раптом помітив, як дивно змінюється обличчя дівчини — його враз спотворила моторошна гримаса, але то не була гримаса болю, а гримаса насолоди. З розкритого рота Лютеції видобулося гарчання, від котрого серце Бумблякевича завмерло, і якби не встиг на секунду перед тим вивергнути свій нектар, то мабуть уже б і не зміг цього вчинити.

Хутенько зіслизнув з дівчини, котра почала кидатися на ліжку, мов пронизана електричним струмом. Нараз голова її ковзнула з подушки і звісилася з постелі. І тут сталося таке, чого ніхто не міг би передбачити — волосся сповзло на підлогу і до світла засяяла ідеально лиса голова — кругла, пульката, з повними щоками. Ні, це нізащо в світі не могла бути дівоча голова! Аж тепер Бумблякевич усвідомив це, і крик жаху вирвався з його грудей.

Тим часом Лютеція після першого свого оргазму нарешті отямилася і, спохопившись, ляснула долонею по лисині.

— Ах! Боже мій! — зойкнула вона і кинулася насаджувати знову перуку на голову, але що робила це поспіхом, то не могла ніяк насадити її як слід.

— Та кинь, — сказав Бумблякевич, — все одно я бачив. У тебе що, був тиф?

Лютеція замотала головою. Перука знову сповзла і впала на постіль, та вона вже її не рухала. Так і сиділа лиса і гола.

— Я не хотіла тобі завчасу це говорити… але справа в тому, що я не зовсім жінка.

— Що? — жахнувся Бумблякевич ще більше й інстинктивно шарпнувся на другий кінець ліжка.

Боже мій, тільки цього ще не вистачало! Як не було кобіт, то дідько зна скільки не було, а як повалили, то каракатиці й гермафродити.

— Ти — гермафродит?

— Не знаю. А що це таке?

— Ну, це коли дана особа є місяць жінкою, а місяць мужчиною.

— Ні-ні, що ти… В мене все зовсім інакше. Насправді я ніяка не Лютеція. Я скромний бухгалтер Цибулька.

— Цибулька! — вигукнув Бумблякевич і перехрестився.

«ДОЧ ТРУПА»

Скромний бухгалтер Цибулька, який служив у львівському банку, мав не надто порядне минуле. Йому довелося якийсь час бути агентом КҐБ в надії, що розживеться на квартиру, але час ішов, а квартирою і не пахло. Минув час і КҐБ перетворився на СБУ, Цибулька почепив значок із тризубом і справно відвідував усі мітинги, а на деяких навіть виступав із запальними промовами. Та це не помогло, його просто забули. Врешті, коли терпець урвався і він, набравшись рішучости, приперся в СБУ, то почув, що його послуг уже ніхто не потребує, а з помешканнями проблеми.

Сумний та невеселий теліпався Цибулька додому. Стільки зусиль — і все намарне. А все через квартиру. За неї готовий був і душу продати, але кому його куца душа потрібна?

Вдома знову почує нарікання дружини: за кого я вийшла заміж? Ти мене обдурив — заманив — обкрутив довкіл пальця — а я була така дурна, така довірлива… Гуска дурна! Пришелепувата! От візьме він друшляка та як вперіже по балбешці, щоб аж… — віііііі — сссссссс — дрджзклм — зззррррр — Вищання трамваю — удар — вся кров у голову — світ вибухає — темрява червона, мов кров — жіночий скрик — тиша — а в очах суцільне червоне марево…

Голова і тіло нещасного Цибульки опинилися в морзі. Одне колесо проїхалося по шиї, друге — по животу. Голова Цибульки лежала з широко розплющеними очима і роззявленим ротом, з якого стирчав набряклий лопушок язика. Нічого не чув, нічого не бачив. Але мав у очах розлиту червону барву, що мінилася й переливалася густими пасмами. Хотілося струснути головою, але це було неможливо. Навіть не міг ворухнути губами. Що з ним сталося? Куди він ішов? Куди потрапив?

Раптом відчув, що його обличчя обмацують чиїсь холодні, але лагідні руки, тоненькі пальчики ніжно лоскотали вуха. Колись у дитинстві, коли ця голова не була ані такою розумною, ані такою лисою, пестили її ніжні руки матері. Мама? Мамо! Врятуй мене, щось зі мною трапилося страшне! Відчув, що підноситься вгору, руки несуть його, несуть і ось несподівано скравком шиї діткнувся прохолодної, але живої плоті.

І в мить, коли здійснилося це зіткнення, червоне марево розприслося і випірнула натомість напівтемна місцина з безліччю столів. На столах лежали трупи, застелені обрусами. Кров задудніла, задвигтіла, вмикнулися тілесні мотори й понесли усю живицю в найтемніші і найзимніші закутини тіла, відразу потепліли щоки і вуха, язик здригнувся, наче від заштрику, — це закололо його від напливу крови.

Цибулька ожив, але продовжував стояти безтямно й непорушно, вслухаючись, як клекоче в голові кровограй, як піняться хвилі і б'ють об скелі мозку.

Опустив очі й побачив своє тіло — це було розкішне тіло молодої жінки з повними налитими персами. Ні, це було не те тіло, яким удосталь намилувався в своєї Манюсі, не мішок із картоплею, а делікатне й софілоренівське, наче виточене зі слонової кости. І Цибулька відчув уже солодкий щем, аж зсудомило стегна.

Але стій — це ж трупарня! Що він тут робить? Що це воно затівається? Яка хороба надумала жартувати?

Негайно звідси геть! Поки ще живий, поки не відібрав у нього ніхто цього тіла.

Але ж він голий! Який жах!

Побачив свій чудовий крепдешиновий гарнітур, штани ще були цілі. Завдяки повноті вони защіпалися тільки під животом, а тому колеса їх не зачепили. Зате ось маринарка дещо вкоротилася і тепер більше скидалася на камізельку. Сумно глянув на заталяпану кров'ю сорочку. Зовсім нова, тільки двічі використав. Зате на бордовому костюмі кров була непомітною. Штани на ньому звисли двома мішками, не сягаючи щиколоток. Навіть защепнувшись на всі ґудзики, не зумів повністю прикрити свої перса, що аж рвалися на поверхню. Це вводило добродія Цибульку то в жар, то в холод.

— Щоб оце я — бухгалтер Цибулька, батько сімейства, і мав отакенні цицюлі! Е-ех, та все ж лучче з цицюльками жити, ніж без оних в могилі гнити!

Та, підморгнувши своїм тлінним останкам, подався до дверей. Сіпнув за клямку, однак двері виявилися зачинені! Що ж робити? Невже через вікно?

Підбіг до вікна, але спинився перед ним нерішуче, закусивши із жалем нижню губу. Як же йому з отаким черевцем та пролізти в таке вузьке вікно? І Цибулька провів рукою там, де мало б випирати його пузо, але рука ковзнула в порожнечу. От же йолоп! Він же тепер зовсім-зовсім інший! Вперед!

Цибулька розчахнув вікно й жваво вистрибнув на вулицю.

Темніла волога ніч. Сліпали ліхтарі, стогнали в оргазмі коти, булькотіли ринви. Бухгалтер Цибулька опинився перед дверима своєї квартири, де вони мешкали разом з дітьми і тестьовою, діти мусили в таку пору спати, а тестьова, на щастя, поїхала на води.

Підняв на камізельці комір і, як міг, прикрив груди й шию. Тепер можна легенько подзвонити. Довго нічого не було чути. Аж ось за дверима пролунав рідний голосочок:

— Хто там?

— Це я, Манюсю! Твій Дусько!

Двері милостиво розчинилися, і з'явилася розпатлана й заспана мармиза пані Цибулькової:

— Ага! Явився! Де ж це ми пропадали? Де ж це ми загуляли? О-о, та в нас піньжачок пірваний! І сорочечки нема! Страхіття! А що це у нас зі штанцями? Це що за лахмани, га?

Манюся вхопила за руку свій скарб і втягла його в хату. Тут, при світлі, побачила те, що ховали від неї потемки.

— Дуську! Що з тобою сталося?! Де твій благородний живіт? Де твоя гордість?

Цибулька лише розводив руками, але в його голові потихеньку починала народжуватися рятівна ідея.

— Маню, заспокойся. Зараз усе поясню. Зі мною таке сталося! Таке сталося! Я попав у руки гангстерів.

— Що? Не жартуй!

— Я не жартую!

— Не жартуй!

— Я не жартую!

— А що в тебе за пазухою?

— Це… це…

— Дуську, забери руки! Я мушу знати, що в тебе за пазухою!

— Маню, дай мені спокій! Це не твоє діло!

— Не моє діло?! — наїжачилась пані Цибулькова. — Я — мати твоїх дітей — не маю права знати, що в мого чоловіка за пазухою? О горе! Все — я пакую чамайдани і йду геть! Я йду світ за очі з нашими дорогими пупсиками!

— Маню, заспокойся, не торохти… За пазухою в мене міни! От що!

Манюсею пробіг електричний струм — на голові заворушилося волосся й почала випрямлятися хімічна завивка.

— Міни! — зойкнула вона. — Жах! Дуську, не жартуй! У нас діти! Звідки в тебе міни?

— Розумієш… це мафія мені поклала за пазуху міни.

— Але які вони кругленькі! Зовсім, як мої груди! Чого ж ти їх до хати притарабанив?

— Бо торкатися їх не можна, торкнешся — і капут. Розірве на шмаття!

— Боже мій! Не підходь! У нас діти! Хто їх прогодує?

— Та не верещи, як недорізана! Постели мені в кухні і дай щось перекусити, бо я голодний, як… як…

Тут він піймав себе на думці, що голодним є не він, а ця панночка, чиїм тілом він тепер заволодів. Хоча, як по правді, то невідомо ще хто ким заволодів.

— Дуську, де ж твій живіт?

— Манюсю, якби тебе п'ять годин тримали перед націленим револьвером, якби тебе посадили на одну міну, а дві інші кинули за пазуху, та якби за тобою спустили собак та іще й стріляли навздогін, то, Манюсю, сумніваюся, чи твої пишні форми й надалі засталися б такими пишними.

— Бідненький! В тебе стріляли! Тебе на міні тримали!.. А що вона хотіла ця клята мафія?

— О, Маню, це державний секрет… — стишив голос Цибулька, — я тобі ніколи не казав… Але я не просто бухгалтер скромного банку, я аґент нуль-нуль-вісім!

— Що? — бідолашна Манюся пополотніла і схопилася за серце.

— Так. Мені довірено важливу справу. І ось мафія, підіслана розвідкою однієї іноземної держави, хотіла мене примусити видати їй державний секрет.

— О, Дуську! Ти герой! Ти — не видав!

Цибулька гордо підняв голову і випнув груди, забувши, що це вже не просто груди, а досконалі перса.

— Дуську! А чому ці міни не падають? Чому вони тримаються зовсім, як у справжньої дами?

— Егм… Вони прив'язані.

— Жах! Як же ти врятувався?

— Вони мене лишили, а самі пішли вечеряти. От я тихенько і втік.

— Ти ж казав, що сидів на міні!

— Гм… так… дійсно. На міні… Але я встав, а вона, падлюка, не вибухнула.

— Дуську, а ти не пробував одв'язати ці міні? Може, й вони не вибухнуть?

— Ні. Ці точно вибухнуть. Тамта міна була зовсім іншої конструкції… Манюсю, ти даси мені нарешті поїсти?

— Зараз-зараз, мій горобчику.

Манюся, охоплена душевним трепетом, кинулася на кухню. Цибулька накинувся на вечерю зі страшним апетитом, адже організм молодої жінки витрачав чимало енергії, Манюся підперла щоку рукою і любовно стежила за ротом свого чоловіка. Та щойно він скінчив їсти, як вона поквапилася з обіймами:

— Дуську! Ти герой! Дай я тебе поцілую!

— Стоп! — верескнув Цибулька і вистромив перед себе виделку. — Не наближайся! Забула про міни?

Але тут Манюся нарешті помітила іще щось особливе, а саме — ніжні тоненькі пальчики з налакованими нігтиками.

— Дуську! Що з твоїми пальцями?

— Ох, — ковтнув слину Цибулька від переживання, — якби ти знала, як вони мене мучили! Затискали мої пальці в кліщі й витягували.

— А… а чому манікур? Та й не абиякий, а самий модний. Загранишний!

— Яка ж ти наївна. Який же це манікур??? Це ж кров під нігтями запеклась!

— О, який жах! Дуську, мовчи, не говори! Я не засну!

— Так, Манюсю, Дусько твій змінився. І тепер тільки від тебе залежить, чи бути нам надалі щасливими.

— Ой! Та що ти говориш? Та я тебе! Та я за тебе! Дуську! І в огонь і в цю… А знаєш, ти мені так навіть більше подобаєшся. Ти став такий стрункий, високий… Вони тебе що — всього розтягували?

— Ох, як вони мене тільки не розтягували!

— Бач як розтягли — на сантиметрів двадцять витягли! Ти тепер, як молодий. Тільки плечі завузькі.

Ніч минула без пригод. Вранці Манюся відправила дітей у школу, а сама сіла в кухні й терпляче чекала, коли ж прокинеться її герой. Боже, усі її знайомі вмруть від заздрощів! Агент нуль-нуль-вісім! А з вигляду такий скромний, такий невбиймуха. Скільки разів, бувало, вона й кричала на нього і ногами тупала, а раз — який жах! — навіть потягла по лисині мокрою шматою! А він усе стерпів, усе витримав. Оце аґент!

У цей самий час Цибулька лежав тихенько, як мишка, і роздумував про ситуацію, в яку зненацька потрапив. Перед Манюсею, котра ніколи не вирізнялася розумом, він відбрехався, але що скаже на роботі? Це ж скандал. Ну, та дідько з ним, роботу можна поміняти, прізвище й ім'я теж, і почати зовсім нове життя. Але як же бути з цим тілом? Чи й далі йому вдавати із себе мужчину, чи стати відтепер повноцінною жінкою? Манюся, коли дізнається, здуріє. Вона така ревнива, що готова на все. А діти? Хто він тепер для них? Батько чи тітка?..

Цибулька виставив вуха і прислухався, але в хаті було тихо. Може, й Манюся пішла вже? А якщо подумати, то на біса йому ця дурепа здалася? Адже він тепер не хлоп. Він і Манюсі уже ні до чого.

Цибулька накинув на себе халат і висунув голову в кухню. Манюся зірвалася з ослінчика.

— Ти вже встав? Зараз подам сніданок.

— Я в душ, — буркнув Цибулька і хутенько чкурнув до лазнички.

Тут він роздягнувся і став голий перед дзеркалом. Побачив таке тіло, якого ніколи в житті іще бачити йому не доводилось. І єдине, що сюди не пасувало, — кругла й лиса голова самого Цибульки.

— Еге-ге… дівчинка з мене те, що треба. Оце б поголитися та якого-небудь шиньйончика — лисину приховати — і всі хлопчики наші.

Він викручувався і так, і сяк: то руку підніме, то ногу, то вперед нагнеться, то назад. Треба докладно вивчити своє тіло. Я мушу знати, де в мене що. Аби потім не було непорозумінь. Руки його ласо погладили пишні перса. Відразу ж відчув тремт у всьому тілі. Тіло вимагало кохання. Але з ким?

У цей мент пролунав одчайний вереск:

— А-а-а-а! Дуську! Хто там з тобою у ванні?! Ти привів любовницю! Дуську! Негайно відкривай!

— Яка любовниця? Ти що? — залопотів Цибулька і хутенько вдягнув халата.

— Я все бачила! Там гола жінка! Чим ви там займаєтесь?

Двері до лазнички були зачинені, але внизу в дверях зяяла широка щілина для вентиляції, Манюся лягла на підлогу і намагалася втиснути голову в щілину. Заняття це було безнадійне, вона важко сопіла і скавуліла, не перестаючи на всі заставки лаяти нахабну панночку.

— Манюсю! — пробував її заспокоїти Цибулька. — Ми нічим… ой!.. я нічим не займаюсь! Я тут один! Тобі привиділося!

— Не бреши! Кого ти привів? Де ти її взяв? Дамочка! Дамочка! Як ви посміли совращати мого чоловіка?! У нього діти! Гражданка!.. Дуську! Чому вона мовчить? Ах ти, шльондра! Прастітутка нещасна! Су-у-ука!

Я й не знав, подумав Цибулька, що у моєї дружини такий словниковий запас. Він сів на край ванни і скрушно зіткнув: все, тепер вона мене покине.

— Дуську! Все! Я тебе покидаю!

А, може, це й на краще?

— Я спаковую чамайдани! Я заберу наших дорогих пупсиків!

Ну і що? Його вже нічим не схвилюєш. Головне — він живий. А міг бути в могилі. Дурнувата Манька, що вона тямить?

— Дуську?! Чому ти мовчиш? Дуську, ти живий?!

— Так, я живий.

— Дуську! Це позор! Привести якусь… якусь…

— Манюсю, відстань. Не заважай нам, — і додав розімліло: — Ко-ха-на, яке в тебе тіло! Які стегна! Які перса!

Манюсю заткало, вона, мов риба, почала жадібно заковтувати повітря. Такого нахабства — у власній хаті — від власного чоловіка — з яким стільки літ — ні — вона не потерпить — вона теж людина — падлюка — як він міг — а вона — та шльондра — в чужу хату — просто у ванній — при живій жінці!!!

— Все! Прощай я пішла!

Гримнули двері і бухгалтер Цибулька зостався сам. Чим же тепер зайнятися?

Знову став голий проти дзеркала і задумався. Найважливіше зараз визначитися — жінка він, чи мужчина. Від цього залежатиме усе наступне його існування.

Уважно вдивився в своє обличчя. Так мало чоловічих ознак побачив у ньому, що навіть здивувався, чому раніше ніколи цього не помчав. Якщо старанно поголитися та намалюватися, то цілком можливо перетворитися на жінку. Ось лише як перебудувати свою свідомість на жіночу? Треба не тільки голос змінити, і руки, і поведінку, але й всю свою психіку. Невже це можливо? Крім того, мусить навчитися прагнути мужчину, а не жінку. Поки що споглядання власного жіночого тіла його збуджує так, що хочеться самому себе зґвалтувати. Тіло хоче віддатися, а голова прагне оволодіти ним. Але ж так і збожеволіти можна!

Що з його руками? Чому не слухаються його, а пестять це тіло, пестять груди й живіт, пірнають між стегна і — о, як йому хочеться спізнати цю жінку, це фантастичне тіло, завдати йому солодкого болю і розкоші…

А що тут дивуватися? Стільки літ прожити з товстою істеричною бабою, увесь час заполонюючи уяву красунями з журналів, неприступними кралями з Академічної, молодими, юними, повними жаги і нектару — пий, залийся… і він — о, Боже! — і він, один з них, ні, одна з них… Він теж — неприступна розкішна панна, центрова лілея… Тепер він може й сам скуштувати найсоковитіших родзинок життя. Навіщо йому Манюся, банк, ця хата — нехай усе летить в прірву, усе западеться… Він починає все від початку.

Цибулька пірнув у шафу з жінчиним шматтям. На щастя, Манюся належала до тих жінок, які нічого не викидають і люблять зберігати безліч різних лахів, у які вже ніколи не влізуть. Цибульці вдалося відшукати усі необхідні частини гардеробу. Знайшов і сукенку, в якій дружина ходила ще молодою. Потім зайнявся головою. Виголивши обличчя, заходився намащувати його кремами, пудрами і помадами, а коли намалював очі та насадив на лисину перуку, то аж підскочив від радощів — з дзеркала дивилась на нього цілком пристойна кобітка.

— Гурра! — вигукнув Цибулька. — Та я ж супер-краля! Я ще можу цілком вдало вийти заміж!

Вийти заміж? Йому уявилося, як він спатиме зі своїм чоловіком, як буде пиляти його за будь-які дурниці. А ще ж і родити доведеться! Ну, це вже й зовсім чудеса.

В цю мить пролунав дзвінок у двері. Цибулька завагався, чи варто йому відчиняти, адже дзвінок не може стосуватися його теперішнього. Проте настирливе дзижчання не переривалося. І тут Цибулька збагнув чому — всюди у квартирі горіло світло.

— Хто там? — спитав тихим жіночим голосом.

— Міліція!

Цибулька отерп і сполохано заметався, але було вже пізно, мусив одчиняти. На порозі стояв міліціонер у формі.

— Ви гражданка Цибулька М. О.?

— Я-а-а… — обережно відказав Цибулька.

— А ваш чоловік — гражданин Цибулька В. В.?

— Та-а-ак…

— Случилось нещастя. Ваш муж попав у дорожньо-транспортний нещасний случай, в результаті которого був проізведьон наїзд трамвая на вашого мужа, в результаті чого вашого мужа було травмовано, в результаті чого він позбувся нижніх конечностів і цього… коротше голови… Так шо він щас у морзі. Но це ше не кінець, а зовсім наоборіт, потому що у вашого мужа, то-їсть у тіла вашого мужа пропала голова. Хтось украв, неясно з якою ціллю. Може, для колекції, може, на пам'ять про наше історичне місто. Но в то же врем'я пропало і тіло. Тільки вже не вашого мужа, а зовсім якоїсь непонятно гражданки молодого возрасту, котору знайдено було уже без голови. І в такому безголовому состоянії доставлено в морг. Може, це зробили її родичі, нелегально і вночі, і по ошибці прихватили голову вашого мужа, за шо ми также скорбим і приносим разом з трамвайно-автобусним управлінням свої соболізнування, за шо й пробачте, но мені пора. А до вечора довжні ви трупа забрати. Так шо досвіданя.

Міліціонер увесь цей час намагався надати своїй фізії якомога скорботнішого вигляду, але запах пива і вінегрету, який він видихав на Цибульку, свідчив, що це для нього надто важке завдання. Зрештою, так само як і для Цибульки — мусив аж закусити нижню губу, щоб не пирхнути сміхом. На прощання міліціонер сказав:

— Міжду прочим, я значала подумав, шо ви його доч, тоїсть трупа, а ви оказуїться жена, в чому і поздоровляю, тоїсть імєя ввіду, вашу внєшность юних лєт.

Цибулька зачинив двері і станцював танок живота:

— Ля-ля! Я трупа доч! Ля-ля! Я доч! Я женщина! Тепер я баба, не козак!

Новий дзвінок у двері подіяв на нього, мов крижана вода. Що таке? Хто це може бути? Не дай Боже Манюся. Вона, побачивши незнайому — даму, — ще чого доброго кинеться видряпувати очі. Але ні, Манюся дзвонить не так.

Відчинив двері й побачив незнайомця у сірому плащі й сірому широкому капелюсі. Незнайомець мовчки вийняв з кишені червону книжечку і розгорнув її перед очима остовпілого Цибульки: «Капітан Тягны-Рядно». Саме через «ы».

— Дозволите зайти? — спитав капітан і, не чекаючи згоди, зайшов усередину.

Цибулька відчув, що у нього трусяться руки. Капітан зміряв його насмішкуватим поглядом, поцмокав, покивав головою і сказав:

— Кого ж це ви, громадянин Цибулька, вирішили довкола пальця обвести, га?

Серце Цибульки провалилося в нетрі глибокі, долоні спітніли, а в роті пересохло. Капітан увійшов до покою, відчинив бар і видобув пляшечку коньяку.

— По сто грам? — спитав, мабуть, із ввічливості й, наповнивши два келишки, випив з обидвох. — Думаєте органи надути? Не вийде. Ми завше на сторожі. І нікому не віддамо наших завоювань. Ваш маскарад тільки усугубить справу. Попереджую: добровільне зізнання пом'якшить провину.

— Але… але в чому я маю зізнаватися?

— В тому, що викрали труп невідомої жінки.

— Я! — пополотнів Цибулька.

— Ви! З моргу. А тепер вирішили вдавати із себе даму. По-моєму, це просто збочення.

— Але ж я загинув! Мене нема! Щойно тут був міліціонер і вручив ось довідку, що громадянина Цибульку збив трамвай. «Видача трупа з 10 до 18. Обід з 13 до 15»…

— Можете цею довідкою підтертися. Я хочу, щоб ви мені відповіли одне: труп вищезгаданої жінки при вас?

— При… при… але це не він при мені, а я при ньому, бо саме він, тобто труп, насадив мою голову на себе. Так що я тут взагалі ні при чім.

— Ага! Тепер ви все валите на трупа? Нічого у вас не вийде. Викрадення трупа та використання його у власних цілях карається п'ятьма роками суворого режиму з конфіскацією майна. Ясно?

— Я-ясно…

— Але я великодушний. Я згоден пробачити ваш злочин, якщо ви в свою чергу допоможете нам. Адже від того, що ви змінили свою стать і тіло, ваша праця таємного агента СБУ не повинна постраждати. З тією різницею, що тепер ви працюватимете для неньки України.

— Що від мене вимагається?

— Виконаєте одне завдання — і ви вільні. Ми вас закинемо в одне середовище… Поживете там з місяць і повернетесь назад.

— А це далеко?

— Ні. Я вас особисто завезу. Збирайтеся. Беріть лише найнеобхідніше.

— Я поставлю лише одну умову, — видушив із себе Цибулька. — Я повинен дістати нові документи… що я жінка.

— Нема нічого легшого. Після виконання завдання, я вручу вам ці документи.

Цибулька швидко спакував невеличку торбину, прощальний поглядом окинув рідне помешкання і рушив за капітаном. Дорогою спробував вияснити, кому належить жіноче тіло, яке тепер стало його власністю, але капітан відмовчувався.

Їхали вони автом вгору по Личаківській. Цибулька сидів збоку від капітана, притримуючи руками сукню, щоб не надто високо оголювала ноги, але сукня не слухалася і круті стегна хоч-не-хоч, а кидалися в очі чекістові. Що ж, подумав Цибулька, до цього слід звикати. І раптом спало йому на гадку: а що як спокусити капітана і такою ціною позбутися його? Невже таке пишне тіло цього не вартує?

Цибулька розслабився і відпустив сукню. Стегна заголилися так, що капітан уже не міг не реагувати на них. Раз по раз кидав оком, а коли Цибулька закинув ліву ногу на праву, чекіст ледве зумів вирівняти кермо.

— Ви ці штучки киньте, ми виконуємо державної ваги завдання. А ви своїми ляжками відволікаєте мене.

Дорога вела попри ліс.

— А чому б нам не спинитися? — кокетливо запропонував Цибулька. — Так приємно погуляти в лісі…

Гальма завищали, авто спинилось, а на Цибульку глянули грізні очі капітана Тягны-Рядно.

— В чому справа? Ви хочете мені віддатись?

— Хо… хо… хочу… — проплямкав Цибулька і відчув, як у нього починають самі собою труситися і розхилятися ноги.

— Отже, так, — металевий голосом проказав капітан. — Затямте собі раз і назавше. Чекісти трупів не взувають. Це принципово.

Цибулька похолов, а на очах виступили сльози, його жіноче самолюбство зазнало нищівного удару. Знову смикнув сукню на коліна. Що не кажи, а він був кращої думки про чекістів.

Перед самими Винниками авто різко повернуло в ліс і загецкало по лісовій доріжці. Теж мені — трупом назвав! Та ти такого трупа в житті не бачив! Якби не було в цьому потреби, то Цибулька б ніколи не опустився до якогось Тягны-Рядна.

Авто виїхало на простору галявину, частина якої оточена була високим цегляним муром. Зверху по стінах вилися колючі дроти. Авто спинилося проти залізної брами з написом: «Секретний объект. Вход воспрещен». Поруч красувався тризуб. Капітан бібікнув, і брама роз'їхалася, пропускаючи машину на подвір'я.

— Що це таке? — сполохався Цибулька. — Куди ви мене завезли?

— Спокійно, — відрізав капітан. — Прошу виходити. Приїхали.

Посеред подвір'я стояв гвинтокрил захисного кольору.

— Отак ми й прибули в С, — закінчила розповідь Лютеція.

— На гвинтокрилі? — спитав Бумблякевич.

— Так. Тут капітан завіз мене в шинок і влаштував на роботу, дав ключі від цього будинку і звелів чекати. От я й чекаю вже два тижні.

— І він жодного разу не заявився?

— Ні.

Після цієї оповіді, впродовж якої вони сиділи голими на ліжку, Бумблякевичу якось відразу стало чи то соромно, чи незручно, але він заходився вбиратися. Лютеція, теє побачивши, і собі натягла на себе весь свій старосвітський гардероб.

— Цікаво, де ви роздобули ці музейні експонати?

— Тут, у цьому будинку.

— Добре, тепер поясніть мені навіщо вам здався той замок?

— Хочу звідси втекти. А що це мені самій не під силу, то я прошу вас взяти й мене із собою. Адже ви, певно, знаєте туди дорогу. З замку вже, кажуть, відкрита місцина — можна вибратися.

— Сам я дороги не знаю, але знайшлися в мене проводирі. Три сестри — карлиці. Знаєте їх?

— Ні. Я тут взагалі ще мало кого знаю.

— Ми домовились нині вранці вирушити в дорогу.

— Вже світає.

— Тоді нам пора.

Пролунав скрадливий стукіт у двері.

— Хто б це міг бути? — здивувалась Лютеція. — Скільки тут живу, ще ніхто до мене не приходив.

— Може, це сестри-карлиці за нами прийшли. Щоб ми не проспали, хе-хе…

Настрій у Бумблякевича був бойовий і, поки Лютеція пішла відчиняти, перехилив собі просто з карафки порядний ковток вина. Потім підійшов до дзеркала, поплював на пальці і пригладив ріденькі кучері над вухами.

Лютеція не з'являлася. Певно шепочеться з гостем у сінях. А раптом це той капітан? Бумблякевич підкрався до дверей. У сінях панували темрява і тиша. Двері з сіней на двір були прохилені й Бумблякевич обережно висунув голову.

Тієї ж миті світ у його очах погас: важкий удар по голові звалив його на підлогу.

ПАН ЛІНДЕР ВІТАЄ ГОСТЯ

1

В очах кумкали зелені пухирчаті жаби, голомозий півень ґвалтував червоного м'ячика, а в старезних дошках підлоги спало розбите військо і важко постогнувало…

Тьма була нудотно солодка на смак і відлипала від уст. У черепі щось опускалося й піднімалося, переставлялися з гуркотом меблі, енергійно тріпалися килими й подушки, хряскали двері й вікна, впускаючи і випускаючи прудкі потоки повітря разом із гамором вулиці й запахами кухонь. Потім завив порохотяг[88], засмоктуючи в себе важке каміння, піски і води, захрумтіли і розсипалися стіни, а з-за поточеного шашелем дзиґаря зійшло помаранчеве сонце і вибило десяту ранку…

Одне око Бумблякевича розплющилося й побачило, що він знаходиться у сінях, а двері надвір зачинені. Тихо довкола і нетутешньо. Перевернувся на спину, діткнувся пальцями чола — намацав гульку. Покрутив головою і з утіхою пересвідчився, що вона не тільки зосталася на в'язах, але й не болить. А це дуже важливо для самопочуття. До того ж його чекає далека дорога.

Бумблякевич обнишпорив усі закамарки, але не знайшов жодного сліду Лютеції. Щезла, мов і не було її тут ніколи. Хто ж це йому дав у чоло? Годинник показував десяту ранку. Пора бігти до карлиць. Напився ще вина, винипав на кухні кусень пирога з маком і вискочив на вулицю.

Вулиця, на якій мешкали карлиці, пролягала десь неподалік, і Бумблякевич навіть не сумнівався, що знайде її. А проте заплутавшись у зелених однаковісіньких вуличках, побачив, що, либонь, не дасть ради сам і таки мусить когось запитати, де тут мешкають сестри. Наступна вулиця була тиха, без життя, легенький гомін, що долинав з міста, раптом наче хто обрубав. Тривожна тиша й безлюддя викликали у ньому незрозумілий страх, і він розвернувся та побрів назад, нашорошивши вуха і ловлячи далеке відлуння міста, що поволі наростало і газуючим напоєм вливалося в нього, як у бутель. І коли понад дахами і садами виросла вежа ратуші, то перетяла йому шлях дивна процесія — усі в чорному, вочевидь поверталися з похорону, але ні на кому з них не видно було виразу смутку. Навпаки — весело галайкали, передаючи із рук в руки плетену сулію вина. Вдова, грайливо кидаючи бісики на всі сторони, так високо підняла свою сукню, що стало видно її голі округлі коліна. Була молода і п'яна. Помітивши чужинця, підморгнула, потім прихилилась до молодички, котра її вела попід руку, і щось шепнула, прядучи очима. А та й собі зміряла поглядом Бумблякевича і загукала:

— Прошу пана, ходіть із нами. Ми йдемо до корчми на гостину. — І, помітивши вагання Бумблякевича, вихопилась із гурту, зловила його попід руку й потягла за собою. — Певно-сьте здалека приїхали?

— Зі Львова.

— О-о, неблизький світ! А з дороги мусите бути голодні, як старий вовк. Прошу познайомитися, то є Міля, вдова. А я Дана. Ми трошки вже собі дзьобнули на цвинтарі.

— Та ви так виглядаєте, ніби вертаєтеся з весілля.

— Аякже! Так воно і є. Тішимося, жи Міля нарешті буде мати чистий спокій. Зрештою, як і той бузувір, що над нею знущався! Спасу від нього не було.

Компанія ввалилася до корчми «Під золотим гусаком» і заходилася зсовувати столи. Бумблякевич роззирнувся за Лютецією і, не побачивши її, підійшов до шинквасу й запитав про неї у панни, яка наливала в гальби[89] пиво. Виявилося, що Лютеції нині ніхто ще не бачив і нема від неї жодної вістки, аж пан Маєр зафатиґувався[90].

— Та ну ж бо, сідайте до нас хутчій, — гукнула нетерпляча Дана, і ось він опинився поміж обох молодичок, які відразу ж почали його вгощати печенею з дика та заливати пивом.

Веселощі й сміх панували за столами, гості радісно гомоніли, співали й обнімалися. Міля підливала гостеві вино, а Дана пальчиками вкладала йому до писка м'ясо.

— Нє-е, — хитав головою Бумблякевич, — ще на таких поминках я не був, аби так весело гуляли.

— А чого ж не гуляти? Чого ж не гуляти? — сміялася Дана. — Ви тільки гляньте на нашу Мілю! Це ж сік із медом, вино з молоком, пиво з горілкою! І таке щастя мало би пропадати? За таким-во одороблом? — і показала пальцем на якогось п'яничку, що сидів у кутку і посоловілими очима сумно дивися на забаву.

— То він був такий самий п'яниця? — спитав Бумблякевич.

— Та це ж бо він і є.

— Ви хочете сказати, що то її чоловік?

— Авжеж, мій горобчику, — притулилася до нього Міля.

— Це мій покійний чоловік. Пішла-м до магістрату, розказала про свою біду, і виписали мені документ, що я вже вдова, а він небіжчик. Лишилося тільки поховати. Що ми й зробили. Могилка чекає на нього. А сам він уже поза законом. Будь-хто може йому дати гальбою по голові, і нічого йому за теє не буде. Бо його нема в паперах, а отже нема і при житті.

— А що буде, коли він припреться до хати?

— Хай тільки спробує. Між іншим, коли маєте охоту, то прошу дуже — визволіть свої інстинкти!

— А то які саме?

— Інстинкт убивці! — сказала Міля. — Він дрімає в кожній людині. Але страх заважає йому вигулькнути і виявити себе. Ви ж бо можете нічого не боятися. Ну признайтеся, невже ви у думках нікого не вбивали?

— Гм… та було…

— А видите? Маєте чудову можливість утілити в життя свою найпотаємнішу мрію і когось нарешті закатрупити. Маю на думці мого колишнього мужа-пияка.

Бумблякевич був здивований цією пропозицією і навіть на хвильку замислився, чи справді вбивство належить до його найпотаємніших мрій, та врешті струснув з голови підступні думки.

— Та облишмо це чуперадло, — засміялася вдовичка. — Ось ліпше розкажіть нам, що там у Львові чувати. Кажуть, наш татусько цісар до вас приїжджав і навіть по-нашому кілька слів виголосив, а його жінка іно по-німецькому. Така вперта. Чи ви бачили найяснішого нашого цісаря?

— Бачив, як ото вас бачу. Бо знаєте, я при магістраті працюю, то ми його всюди супроводжували. Від ранку до вечора. Зокрема на мені лежав обов'язок організувати для цісаря і його почту харчування.

— Справді? І що ж бо їдять найясніший цісар?

— Уранці він звик пити білу каву з віденською булочкою. В полуднє їсть легеньку зупку. То може бути курячий росолик або яринова зупка з дрібненькою локшиною. На обід йому подавали переважно мелене м'яско у вигляді паштету або шницелька з бульбочкою. До цього завше салатка з різної мізерії, скроплена олійкою. Потім — черга на вишневий пиріг або запіканку з рижу і яблук. А ввечері він п'є зелену гарбату з цинамоновим рогаликом.

— І ніяких фазанів, запечених дроздів, вуджених жайворонків? — здивувалася Дана.

— Це тільки тоді, коли він вирушає на лови, але його величність зазвичай полює на сарн та оленів. Рогами у нього оздоблені геть усі стіни в усіх його замках, і під кожною парою рогів прибита табличка, на якій зазначено дату і місце ловів. Зате князь фон Шруботяг звик полювати на однорогів.

— Що ви таке говорите? Князь давно на тім світі, — сказала Міля.

— А чи він, часом, не такий самий небіжчик, як і ваш чоловік?

— О, ні. Я пам'ятаю, як ще малою бачила його у труні. Він разом з матір'ю загинув, коли карета зірвалася в урвище. А він лежав, як живий. Я дивилася на нього, і серце моє наливалось коханням. Раніше мені його не доводилося бачити. Я дивилася на нього, і мені хотілося підбігти й цілувати його, гладити його воскові руки, говорити йому, як я його люблю. Говорити, як його люблю і оповідати мої сни, бо в снах він мені з'являвся такий жагучий, такий шалений, він пестив моє тіло, цілував його і покусував, але ніколи не доходило до чогось більшого. Як тільки я починала казитися від жаги, він зникав, розчинявся у сутінках.

— Скільки ж вам тоді було?

— Дванадцять.

— Отже зараз вам тридцять два.

— І мені теж, — підкинула Дана. — Я так само пам'ятаю похорон.

— І де ж їх поховали?

— В замку. Де ж бо ще? — відказала Міля.

— В замку? Ви хочете сказати, що ви проводжали небіжчиків до самого замку?

— Аякже. Ціле наше містечко зійшлося. Процесія витяглася у таку довжелезну вервечку, що не видно їй було ні кінця, ні краю. Усі дівчата й жінки плакали. Всі дуже любили молодого князя.

— І ви пам'ятаєте дорогу, якою йшли до замку?

— Звичайно. Хіба можна таке забути?

— А потім? Потім ви ще коли-небудь туди ходили?

— Ні. Там уже ніхто не жив. Чого було ходити? Та й небезпечно. Піщані пагорби з часом стали осипатися, під їхніми завалами не раз гинули люди.

Якийсь чоловік підвівся з гальбою і промовив:

— Дорога Мілю! Я хочу нинька випити за тебе. За те, що ти ся звільнила з рабства. Ти стала вільна, як пташка. І можеш нарешті розправити крила. Сьогодні ти помолоділа відразу на десять років. Щоб я скис, коли брешу. Будьмо!

І вгору злетіли гальби, чарки й келихи.

— А чом би нам не випити на брудершафт? — спитала Дана в Бумблякевича і, не чекаючи згоди, переплела свою руку з рукою нового знайомого.

Щойно він слухняно перехилив келих до дна, як жінка припала до нього вологими вустами, втулила йому язика і пригорнулася усім тілом. Еге, чи й вона не вдовичка? Не знати, скільки тривав би їхній цілунок, якби не Міля, котра, силоміць розвернула Бумблякевича до себе, тицьнула йому повний келих, і, так само переплівши руки, засмоктала його вуста, видихаючи випари гарячого вулкана. Здавалося, вона не бачила хлопа років десять. Коли ж їхні вуста роз'єдналися, Бумблякевич побачив як палають її очі і як вона ласо облизується, задоволено усміхаючись. Але побачив іще щось — просто над головою п'яного бевзя, котрий був колись чоловіком Мілі, а тепер, погойдуючись на ногах, ворушив безгучно губами. В одній руці він стискав ножаку і зі всього видно не мав наміру краяти нею шинку.

— Ага, от бачите, — сказала Міля, — не хтіли-сьте визволити свої інстинкти, то тепер мусите задовольнити інстинкти пробудженого звіра.

— Прошу його забрати від мене, — попрохав Бумблякевич. — Він псує мені апетит.

— Плям-плям, — сказав покійник і шморгнув бурячковим носом.

— Ото витріщив сліпні, бодай тобі повилазили! — гукнула йому Дана, а тоді до Бумблякевича: — Чому б вам не встромити у нього виделку? Вам і так за те нич не буде, а нам приємність.

— Еге ж! Ще й яка приємність! — загомоніли гості і стали наливати. — Встроміть у нього що-небудь, кадук його матері! Пустіть йому бісової юхи, стонадцять чортів йому в пельку! Щоб не діждав ні Петра, ні Павла, ні дрібних святків!

— Мусите його випередити, — порадила добра душа Дана, — інакше він випередить вас. А йому ж, як покійникові, теж нич не буде. Ну? Що ся дивите? Відваги! Нате вам ножа та вколошкайте того люципера!

— Нуте! — штурхнула під бік Міля. — Дайте йому шкварки! Чи не бачите? Він же такий п'яний, хоч йому зуби вибери.

— А що він хоче від мене?

— Та як що? Побачив, як ми цілуємось! Природна реакція кожного покійника на зальоти своєї ще живої жінки. Переважно вони тільки страшать. Але в цьому трафунку я не певна. Тому не патичкуйтеся, хутчіш озбройтеся і вперед!

— Та чи ви подуріли? — обурився Бумблякевич, зриваючись з місця, але покійник заступив йому дорогу і люто захрипів, черкаючи повітря ножем.

Тут уже було не до сміху, бо й на думці не мав слухати під'юджувань гостей, рвонувся вбік, уникнувши леза, й кинувся до дверей. З усіх сторін потяглися до нього руки, ловлячи та переймаючи, а п'яний з ножем не відставав і хрипів у спину. Зі спритністю, якої від нього ніхто не чекав, Бумблякевич пострибав через лави, по столах, трощачи тарелі й келишки, і вилетів вихором на вулицю. Чув, що за ним женеться той телепень, і не зупинявся, мчав щодуху, пірнаючи з вулички у вуличку, аж поки не втрапив на вулицю дуже схожу до тієї, де мешкали карлиці. Що далі, то упевнювався в цьому все дужче, і, коли скрипнула хвіртка зовсім поруч, не мав уже сумніву, що зараз з неї виступить стара карга і скаже: «Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?», або котрась із сестер кинеться йому на шию і стисне своїми тонюсінькими батогами-рученьками…

2

Зупинився, відхекуючись та прислухаючись до далекого тупотіння, й побачив високого худого лакея в білих рукавичках і з надміру кудлатими бурцями на щоках. Убраний був у кармазиновий каптан із позументами.

— Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?

Бумблякевич остовпів і не міг так одразу зібратися з думками.

— Прошу, заходьте…

Його ввічливість і покірність, а, головне, цей голос, що з такою повагою звертався до гостя, зробили свою справу, і він не годен був опертися запросинам, понад те ще й тому, що тупіт усе наближався і наростав, і ось-ось з-за рогу мав би вилетіти бузувір із ножем. Лакей подався вперед, і Бумблякевич посунув за ним слухняно, мов заворожений. Під ногами похрумкував дрібненький гравій, обабіч доріжки буяли квітники, з котрих спурхував стурбований бзикіт комах.

Сліпучо-біла будівля, до якої вони прямували, виглядала мов невеличкий палацик в італійському стилі. А, може, й англійському. Ґанок з білими колонами був закутаний виноградом, вочевидь здичавілим, а окремі його батоги вигналися аж на дах і творили густу кошлату кучму, в якій з лементом вовтузились горобці. Бумблякевич піднявся сходами слідом за лакеєм і опинився в залі з канарковими шпалерами і квітковим брамбором угорі. Надміру високі вікна, були завішані білими коленкоровими фіранками з червоною облямівкою, а на вузькій поличці коминка, між двома срібними свічниками під розцяцьканими абажурами, виблискував помпезний годинник з головою орла.

— Прошу сюди, — сказав лакей і прочинив дубові двері в бічній стіні. — Прошу зачекати, зараз вас приймуть.

І зник.

Стіни тої великої світлої кімнати було обтягнено перським полотном: на жовтому тлі красувалися кривулясті скелі й такі ж кривулясті дерева, а межи ними крутили вигинистими задками хитроокі левиці перед тупомордими левами з вогняними гривами, никали гіллясторогі антилопи й граційні газелі. Верхню частину коминка з білого нетесаного каменю прикрашував мідний годинник з черепаховими арабесками. Дві позолочені жирандолі по кутах коминка з'єднувалися великою металевою гілкою трояндового куща з кованими квітами й листям, оздобленими старою міддю. На оббитті потемнілих крісел з крученими ногами і поручнями можна було при великому бажанні розібрати сюжети з «Енеїди» чи «Одіссеї», позаяк злинялі барви і постаті ще не були остаточно спотворені церуванням. У чотирьох кутках цього кабінету стояли похмурі шафи з віконцями, крізь які виднілися книжки і папки. У простінках межи двома вікнами притулився старенький, інкрустований під шахівницю, столик з вазою, в якій завмер букет флердоранжу, перев'язаний білими атласними стьожками. Над цим столиком висів овальний барометр з чорним обідцем, прикрашений стрічками з позолочених стружок, проте він був так засиджений мухами, що позолота ледве проглядала. Ще вище над барометром, весь у тіні і в пилюці, мужньо стояв на чатах великий портрет найяснішого пана цісаря. Самі вікна були задраповані червоними гродетуровими шторами, що їх підтримували шовкові шнури з китицями, за шторами біліли люстратові фіранки з поплінами. Букет флердоранжу виявився єдиною привабливою річчю у загалом малопривабливих лаштунках кабінету, і саме він змусив Бумблякевича наблизитись до вікна і розгорнути фіранки.

В саду на гойдалці сиділа тонкостанна панночка з книжкою. Її біла сукня чимось приманювала до себе увагу, хотілося загукати, або ні — навшпиньки підкрастися й накрити очі долонями, щоб почути лелійно-ласкаве: «Анрі? Люсьєн? Гюстав?..» Щось французьке, й неодмінно флоберівське, було у цій дівчині.

Більше він роздивитись не встиг, бо до кабінету увійшов лакей, але тепер він мав на собі форму австрійського офіцера з шаблею при боці. Помітивши подив гостя, криво посміхнувся:

— Тільки прошу не думати, що ми з лакеєм близнюки. Це було б нерозважливо з вашого боку. Справа значно простіша. Я і лакей — одна особа. У наш час слід бути економним. Крім ролі лакея, я не менш успішно виконую також ролі гувернера, садівника і кухаря. Покоївку грає моя дружина. При чому — бездоганно. А ще ж я заміняю цілий загін жандармерії. Так-так, шановний добродію, я і є комісар неіснуючої поліції пан Ліндер.

Бумблякевича пересмикнуло.

— Що, не сподівалися на таку зустріч? Прошу сідати в крісло та почуватися, ніби вдома. Я, знаєте, людина гостинна і люблю отак по-дружньому погомоніти. Добре при цьому й чарочку перекинути.

З тими словами пан Ліндер видобув з-під столу срібну тацю з пляшкою рому і двома келишками.

— Прошу, пригощайтеся. Відразу почуєте себе вільніше й затишніше.

Бумблякевич випив рому, але затишніше себе не почув. Злився, що отак дозволив собі попастися в сильце. А все кляті амурні пригоди. Якби не подався був до тої голомозої, а залишився в карлиць, то зараз хтозна, може, опинився б на півдорозі до монастиря. Тепер мусив відбути візиту в комісара поліції.

В кишені намацав кусник маківника, якого прихопив зранку в Лютеції, відщипнув крихту й поклав до рота.

Комісар підійшов до шафи, витяг якусь чорну папку і, вмощуючись в кріслі, пацнув нею по столі.

— Хоч я і не маю в своєму розпорядженні жодного шандаря[91], зате в мене є цілий загін прихильних цісареві громадян, які охоче — наголошую: охоче! — виконують свій патріотичний обов'язок. Так-так… І ця папка — плід їхньої недремної уваги… Чому б вам не розслабитися? Ви якось так сидите, що мені весь час здається, наче ви раптом встанете і підете. Вип'єте ще рому? Це справжній португальський. А взагалі у нас чудовий клімат, гірське повітря. Ще кілька днів тому лило як із відра. Це ви нам погоду принесли?.. Чи привезли?.. Чим це ви займаєтесь? Що ви жуєте?

— Пиріг з маком.

— Гм… Перестаньте, ви забули, де знаходитесь? — і, помітивши здивований погляд, поквапився пояснити: — Так! Так, ви у мене вдома. А чому? Тому, що магістрат і досі ніяк не виділить кошти на побудову комісаріяту. А звідки б узятися цим коштам? Та ні звідки, як зі Львова. Але вони і у вус не дмуть. Ви тільки уявіть собі — я змушений приймати відвідувачів, а серед них трапляються і вбивці, не в спеціяльно для цього пристосованому приміщенні, а у власному домі!

— Непорядок!

— Я й сам знаю, що це непорядок. Але чого-чого, а на свої гроші розпочинати будівництва не буду. Досить з мене, що напів за мої власні гроші зведено в'язницю. І що ви гадаєте? Попервах я був змушений поєднувати свою надзвичайно відповідальну працю комісара ще й з посадою начальника в'язниці! Мало того — тільки між нами — я ще й досі змушений бути і катом! Ви собі уявляєте? Я — і кат! Я, кого жінка називає не інакше, як «мій бобусь»!

Бумблякевич погодився, що це жорстоко, і вихилив ще келишок рому.

— Таким чином мені доводиться не тільки вішати, а й — що особливо неприємно — допитувати злочинців. Для цього я простудіював гору спеціяльної літератури. Охоче визнаю — надзвичайно захоплюючої літератури. Але одна річ, коли ти читаєш її для розваги, а інша, коли для підвищення фахової освіти. До того ж усе це відбувалося з жахливим поспіхом. Адже, коли я самотужки вчився на ката, не переставав бути комісаром поліції. Тим часом зібралася веселенька кумпанія шальвіристих типів, яких слід допитати, а дехто навіть уже дозрів, аби перетворитися на окрасу міської шибениці. Словом, усе робилося ґальопом. А ще ж така цікава деталь — усі катівські обладунки, весь інструментарій, довелося майструвати самому! Пізніше я вам покажу, як вони виглядають.

Бумблякевич затряс головою:

— Ні-ні, мене такі речі зовсім не цікавлять.

— З вашого боку це, можливо, й не зовсім ґречно, але я вибачаю, бо ви мій гість… Так от, зараз справи пішли на краще. Мені вдалося влаштувати на посаду начальника в'язниці свого тестя — пана Дезидерія Фляка. Душевний дідусь! А як він вишиває! У нього звичай — кожному звільненому з в'язниці дарувати на прощання одну зі своїх чудових вишиванок. І люди його цінують. У нас взагалі заведено дбати про своїх клієнтів. Наприклад, одна родина злочинця, якого я повісив, регулярно надсилає мені вітання. З якого б це дива, питається? А тому, що коли я по-людськи, то й зі мною по-людськи. А було так. Цього чоловіка повинні були повісити після Різдва. От я й думаю собі — а чому б не відпустити його на свята додому? Родина зрадіє, що всі докупи зібралися, та й йому розвіянка. Так я й учинив — пустив того ланця аж на три доби. Всяке могло статися — міг біс підкусити й не вернувся б. Але він чемно повернувся до в'язниці, та ще не з порожніми руками — приніс печеного і вареного. «Нате вам, пане Ліндер, від нашої родини». Я йому так і сказав: «Ви ж, добродію, могли і драла дати, ге?» А він знаєте, що мені на теє? «Е-е, пане Ліндер, хто має висіти, не втоне. Все одно зловлять. А я б хотів, — каже, — щоб таки ви і ніхто інший мене повісили. У вас так затишно, так затишно!» — комісар змахнув сльозу і голосно сьорбнув носом. — Одним словом, дав я йому ще й Великодня діждатися. А вже тоді й повісили. Еге… Зараз мені трохи легше. За ката часом і тесть підміняє. Та й, скажу вам, знаходяться і в нього свої прихильники. Бувало, впреться котрийсь — хочу, щоб мене стратив пан Дезидерій, і край. Я вже й, бува, пояснюю, що як на те, пан Дезидерій застудився і лежить у ліжку. А той: «Це нічого, я зачекаю». А як можна чекати, коли саме цього дня призначена страта і я вийшов на роботу саме яко кат. Це ж я, коли страта відміниться, змушений буду заплатити самому собі купу грошей фактично за невиконану роботу? Не можу ж я, викликавши ката, одірвавши його від якихось своїх невідкладних справ, відправити потім з нічим! Це було б непорядно. А я люблю порядність. І який же я вихід знаходжу, га?

— І який же ви вихід знаходите?

— А дуже простий. Я не відміняю страти, але страчую не того, хто будь-що хоче діждатися пана Дезидерія, а зовсім іншу особу! Ось як я викручуюся з цієї дратівливої ситуації… Те саме й з тортурами. Усі засуджені виразно діляться на два табори: одні бажають потрапити лише у мої руки, а інші — в руки пана Дезидерія. Теж я вам скажу — самоук!

— Самоук?

— Чистої води самоук! Ніхто його не вчив. Просто тобі вроджений талант. Золоті руки. Особливо, коли має натхнення. Без натхнення не працює.

— Натхнення, що не кажіть, потрібне і в кльозеті[92], — погодився Бумблякевич. — Без натхнення нічого не вийде, хоч би й увесь день там просидів.

— О, власне! Бачу, ви на цьому розумієтесь. А як я відкрив його? Дивлюся, що завше, як треба курочку на обід потрактувати, то не кому, а моєму тестеві сеє лепське діло доручають. Скручував голівку так удатно та безгучно, що, здавалося, не курку він соборує, а якусь бадилинку рве. Пташина ані кавкне.

— Так, це й справді неабиякий талант.

— Ото ж бо! Таланти поруч! Треба лише вчасно їх помічати. А то ж подумати — яке б у нього могло бути життя? Нудна сіра старість, прогулянки з паличкою та безмежні триндикання на лавці в скверику з такими ж, як і він, неприкаяними трухликами. Бррр! А я знайшов продухвину для його спраглої душі — і чоловік ожив! Ніколи не дасте йому сімдесятки!..

— Так, це добре, коли людина займається улюбленою справою. От я знав одного чоловіка, що ловив ворон і продавав їх на базарі, буцімто курчат. А це, я вам також скажу, не просте діло, бо обскубана ворона має синюватий відтінок. То він що робив? Підфарбовував де треба жовтою барвою, і курча таке виходило, що любо-мило поглянути. Сам я не їв, Бог милував, але їли мої знайомі і дуже прихвалювали. Ще й випитували його: де ви таких курчат берете, що й не тлусті, й такі наваристі?

Бумблякевич вже ґольнув собі добру порційку рому і навіть відчув бажання погомоніти з паном Ліндером. Вже йому не квапилося.

— Знайшов я і для тестьової заняття, — провадив далі пан комісар. — Вона в мене духівник. Відпускає гріхи з лише їй притаманною спритністю. Дивовижно! Інколи їй сповідаються у тому, в чому мені при жодних тортурах признатися не бажали.

— Та у вас не родина, а справжній скарб!

— Аякже! І я бережу та плекаю цей скарб. Що ви там увесь час жуєте?

— Я ж казав уже: маківник. Хочете?

— Ні. Своїм жвакулянням ви мене увесь час відволікаєте, я збиваюся і забуваю, про що хотів розповісти.

— Так воно і є.

— Що саме? — не второпав пан Ліндер.

— Якраз оце, що ви щойно сказали.

— Але я вже забув.

— Я й кажу.

Пан Ліндер струснув головою, і мозок, який перед тим роз'їхався був у різні сторони, з'їхався докупи.

— Ага, вже знаю. Я вас ознайомив зі своєю родиною.

— Але ж не з усією? Наприклад, хто ця юна особа в садку?

— А-а, то моя донечка, моя Олюнька, моє пуп'ятко. Сидить собі цілюсінькими днями у садочку і читає, читає, читає… Хоч би тобі пальчиком поворухнула, хоч би тобі пилинку здмухнула! Ні на що не годяща. Хіба заміж віддати.

— То й віддайте.

— Але за кого? Донька пана Ліндера — це вам не така собі штучка. Хіба я можу віддати її за якогось жевжика? Мені ж потрібен не просто зять, а помічник, однодумець, людина, яка зможе зайняти моє місце, посісти весь маєток, і в'язницю з усіма в'язнями у тім числі. На нинішній день я такого не винипав. Через те моя доця кисне, дріжджі бродять і виливаються через край. Має вже свої двайцять і вісім, а то є вік, коли дівка мусить дістати своє.

Бумблякевич кивнув:

— Так, не хотілося б мені потрапити у вашу шкуру. Стільки клопотів!

— Не кажіть! Там по львовах та віднях гадають собі, що ми тут байдики б'ємо. І справді, з відстані Відня нашу скромну працю розгледіти трудно. Одначе вона має своє значіння. І дуже приємно відчувати, що без неї, без оцього малесенького гвинтика, може під три чорти полетіти уся наша система! Ви уявляєте собі, яка відповідальність лежить на наших плечах?

Комісар зірвався на ноги і розчахнув шафу, вщерть заставлену папками.

— Гляньте! Бачите, яка багата картотека?! Тут увесь С. мов на долоні. Усе тут зафіксовано! І то все не чиясь там, а моя особиста муравлина праця! Цю скарбницю компонував я по дрібках, по словечкові визбирував. Хтось два слова сказав, а я вже цілу ідею розвертаю. Хтось лише подумав — а я і його в картотеку!

— О! Невже й думки записуєте?

— Аякже! Та ви що? Невисловлені думки — це страшна, а може, й найстрашніша зброя проти держави. Це бомба! Коли чоловік там агітує, закликає, проповідує і таке інше — це не так небезпечно. Хочеш — арештуєш такого, не хочеш — не арештуєш… А ось поки він при собі різні там підступні думки плекає, доти вже й не заснеш спокійно. Так ото і чекаєш — ну, коли, коли ж він нарешті себе видасть. Уже й сам під'юджуєш, провокуєш, наче того чиряка, щоб хутше вже його прорвало. О-о, з такими, я вам скажу, якраз найбільше роботи. Мусиш терпляче чекати, поки дозріє, а тоді вже лови мент — підстав кошика, і він сам тобі упаде.

Пан Ліндер зачинив шафу і плюхнувся в крісло.

— Роботи, пане Бумблякевич, незораний край. Ось хоча б вас узяти. З'явилися ви у нас… е-е… — він зазирнув у папку — ага, позавчора. А я вже не сплю. Я вже думаю про вас. Що то за птаха така завітала до нас? Що вона шукає у такій глушині? Е-е, думаю, неспроста, видно. Щось та мусить бути. І шукаю, шукаю, шукаю… І що ви гадаєте? Мої пошуки рідко не увінчуються успіхом.

— Від усього серця ґратулюю.

— І перше, що мене зацікавило: чого ви сюди приплуганилися? Я з неприхованим подивом дізнаюся, що вас сюди занесла жадоба знань. Вам кортить розкрити таємницю замку! Що ж, ідея цілком шляхетна. Вітаю! Але я не був би паном Ліндером, якби не засумнівався.

— І тут ви маєте рацію.

— У мене припис: сумніваюся — отже, існую. І от, коли я засумнівався і все уважно розважив, то дійшов дуже цікавих висновків. Я так собі зміркував: якщо хтось охочий спізнати світ, відкрити щось нове, то він їде до Єгипту, Сіяму чи принаймні до Пацикова. Але — до С?

— Справді… хто б подумав?

— Ото ж бо й воно. Одне мені стало зрозуміло, що ви прибули-сьте до нас не тому, що якийсь там замок, не тому, що привиди, і не тому, що якась там міфічна нагорода, а з цілком певною метою.

— Цікаво…

— Так, так… З метою, котра для мене ще довго була незрозумілою. Я мучився нею, не спав, думав. Я напружено думав усі ці дні, поки ви отут швендяли. Я підняв на ноги весь свій апарат! Свого тестя, тестьову, дружину і, звичайно ж, самого себе! Я вивчав кожен ваш крок під мікроскопом. О, це була титанічна праця! Але я домігся свого. Я вас розкрив, дешифрував. Ось ви де у мене! — ляснув долонею по папці.

Бумблякевич зміряв її очима й сказав:

— Не така вже вона й груба.

— Як на три дні, то аж загруба.

— Навіть, як на три дні.

— А я кажу — загруба! — ще раз ляснув пан Ліндер.

— Можете хоч пукнути від злості, а я буду стояв на свому.

— Добродію! Ви мене дивуєте!

— Не мав такого наміру.

— Ви мене вельми дивуєте… Щойно я вам виклав усе, як на папері, і гадав, що ви зрозуміли, яка у нас ситуація. Складна ситуація. Живемо, як на пущі, далеко від світу. А через те мусимо самі давати собі раду. Мені там, — пан Ліндер показав пальцем у стелю, — довіряють. Я є в списках до найвищої нагороди.

— Яке це має значення, чи ви далеко від центру, чи близько. Мусите свою справу виконувати так само сумлінно, якби жили-сьте в пустельній Сахарі. Ви дістаєте державні гроші і повинні їх відробити.

— А я не відробляю? Я не відробляю? Та я потом і кров'ю… кожен Божий день…

— Але плід вашої праці надто злиденний. За три дні можна б і більше назбирати.

— Третій день ще не скінчився. І вночі я впишу сюди всю нашу розмову.

— Що ж, цілком слушно. Ми багато чого цінного нині висловили.

— Перепрошую! Яким ви оце тоном зі мною розмовляєте? Маю таке враження, що це не я комісар поліції, а ви!

— Ні, я не комісар. Я — Бумблякевич.

— О, видите? А говорите як комісар. Ага, до речі. Для чого ви цікавилися паном бургомістром?

— Бургомістр мав би знати про ту винагороду, що її оголосило «Діло».

— Бургомістр, кажете?

— Еге ж, бургомістр.

— Ні, він про це нічогісінько не чув.

— Ви певні?

— Цілком.

— Він ось-ось має повернутися зі Львова?

— Таке говорять.

— А хіба ви про те нічого достеменно не знаєте?

— Бургомістр, добродію, не звітує перед скромним комісаром поліції.

— Але ж ви такий у нас усезнаючий!

— Звичайно, звичайно… на представників влади у мене теж є папка. Досить пухкенька папочка, хе-хе…

— Ну, то зазирніть до неї.

— Навіщо?

— Аби дізнатися, коли повернеться бургомістр.

— Що ви? Отак узяти й зазирнути? Смієтесь? Та се ж святая святих! Ви навіть не уявляєте, які бомби закладені в ній!

Комісар встав, засмикнув фіранки і, озираючись, наче злодій, зашепотів:

— У мене є навіть дещо про самого цісаря! Ви уявляєте? Про нашого татка! Дай йому Боже здоров'я.

— Про самого цісаря?!

— Цссс! — приклав пальця до вуст. — Це державна таємниця.

— І ви її отак просто довірили мені? Уявляєте, що станеться, коли я рознесу цю таємницю по всіх усюдах?

— Не рознесете, — засміявся комісар.

— А то чому?

— Тому, що не скоро звідси виберетеся. «Залиште сподівання всі, хто входить». Ля-ля-а-а, ля-ля-а-а… — затягнув баритоном пан Ліндер.

— Ви хочете сказати, що я вже арештований?

— Не зовсім. Ви мій гість. До вищого розпорядження.

— А суд?

— Хочете суду? Буде вам суд. Бажання гостя для мене закон.

— У такому випадку я настоюю, щоб мені повідомили, коли повернеться бургомістр.

— Він може дуже довго не повертатися.

— Нічого, я зачекаю.

— А я зроблю все можливе, щоб уприємнити ваше чекання… Ви знову жуєте?

— А ви мене збираєтеся голодом морити?

Комісар зиркнув на годинника.

— О, перепрошую! То вже обідня пора. Забалакалися ми з вами. Прошу зачекати, за кілька хвилин буде обід.

Зоставшись на самоті, Бумблякевич хутенько присунув до себе папку і на першому ж аркуші прочитав: «Згідно з вашим розпорядженням голошу наступне. В С. з'явився невідомий, який рухається у невідомому напрямку з невідомих причин і до невідомої мети, що становить загрозу для добробуту і незалежності імперії. Нами помічено його контакт з відомим віршомазом і газетярем Мартином Карою. Аґент Весна».

Бумблякевич читав аркуші, підписані різними агентами з поетичними іменами — Барвінок, Айстра, Ластівка, — але, вочевидь, усе це писала одна рука. Чи не рука самого пана Ліндера?.. Ну, так воно і є. Ось його власне письмо, котре нічим не відрізняється від письма цілої армії агентів. Це видно й неозброєним оком. Виходить, що комісар поліції сам собі пише доноси.

— Як на мене, то є збочення, — сказав Бумблякевич і поклав папку на місце.

Якраз вчасно, бо ось рипнули двері й до кабінету вплив пан Ліндер в образі лакея. Він ніс величезну тацю, заставлену тарілками та мисочками.

— Ох, пан Ліндер забули свою папочку на столі! — сполошився лакей. — Який жах! Але, я гадаю, ви не насмілилися зазирати до неї?

— За кого ви мене маєте? — закопилив губу Бумблякевич.

— То був би шкандаль. Бідолашний пан Ліндер настільки заклопотаний роботою!

— Я ж кажу, що не рухав її.

— Ох, як це мило з вашого боку.

Лакей поставив тацю на столі й витанцював геть. Бумблякевич вдихнув запах горохової зупи і, не в змозі зволікати, підсунув до себе тарілку. Він уплів уже половину, коли з'явився пан Ліндер.

— О, зараз пообідаємо, — сказав він, втішено потираючи руки. — Ану-ану, що нам тут наготували? — Та враз його погляд упав на папку, і настрій змінився: — Що я бачу?

— А що саме? — ґречно поцікавився Бумблякевич.

— Що я бачу? Ви посміли торкнутися моєї папки?

— Я її не рухав.

— Як то не рухали? Як то не рухали? Я ж її навмисно залишив на столі і зазначив нігтем ось тут. Бачите? Ось тут, на поверхні стола. Риска — бачите? А зараз папка лежить значно вище цієї риски.

— Може, лакей відсунув, — знизав плечима.

— Ви на лакея не валіть. Це дуже порядний чоловік. Батько родини. Він би ніколи не посмів.

— Смачного.

— Дякую. Я вас піймав на гарячому.

— Зупа й справді гаряча. Але ви хухайте, хухайте.

Пан Ліндер нарешті всівся й занурив ложку в тарілку.

— Ха-ха, так я й думав, що упіймав вас. Так я й думав. Старого лиса не просто обхитрувати. Отак ми й працюємо. Використовуємо кожну можливість.

— Я відразу зрозумів, що маю справу з фахівцем.

— А бачите — підкусило вас до папки залізти!

— Кажу ж — не я, а ваш лакей.

— Знову на лакея наклепи зводите? Та я йому, щоб ви знали, вірю як самому собі! У нього бездоганне минуле.

— О, то, може, ви й на нього папку завели?

— Шановний, знаєте, які зараз часи непевні? Ми всі тут як на пороховій бочці. З одного боку Росія, з другого — Туреччина, з третього — Італія. Мусимо постійно пильнуватися. А через те, скажу вам дискретно, я навіть на себе завів кілька папок: особиста справа пана Ліндера, — комісара поліції, особиста справа начальника в'язниці, особиста справа ката, особиста справа садівника пана Ліндера і т. д. і т. п.

— Виявляється, що ви надто небезпечна особа, коли на вас заведено аж стільки папок. Було б дуже шкода, якби такого знаменитого кухаря посадили до цюпи.

По обіді пан Ліндер вишмигнув з кабінету, щоб дати можливість своєму лакеєві прибрати зі столу.

— Обід був дуже смачний, — сказав Бумблякевич лакеєві.

— Не мені дякуйте, а кухареві, — скромно відказав лакей.

Пан Ліндер, повернувшись, знову поклав перед собою магічну папку й самозакохано погладив долонею.

— Ну що — продовжимо? На чому ж ми зупинилися?

— На тому, що ви мене розкрили.

— І справді! — зрадів комісар. — У вас, голубе, чудесна пам'ять. Гадаю, вона вас також не підведе, коли спробуємо проаналізувати всю вашу злочинну діяльність. Першою особою, яку ви зустріли у нашому місті, була ворожка пані Гортензія. Цілком поважна і варта довіри матрона, котра заробляє на хліб насущний єдиним доступним для неї способом. І ось внаслідок контакту з вами, її коханий котик гине в жахливих муках.

— А вам було б легше, якби на його місці був я?

— Та чому, ви? На вас ніхто й не зазіхав. Вас пригостили кавою, а ви її вилляли на бідолашного котика. Пані Гортензія ледве сама врятувалася від вас. Ось тут у мене її звіт про цю жахливу подію. Далі ви потрапляєте до фризієра, щасливого батька родини, вірного сина імперії. Після вашої візити він цілий день пролежав у ліжку, прикладаючи компреси на очі.

— Він мене спровокував.

— Якщо вас послухати, довкола чаїлися самі провокатори.

— Так, власне, й було. Обоє зрадили підозрілу обізнаність у тому, що сталося зі мною до зустрічі з ними. Їх там не було. Цікаво, звідки вони знали…

— Знали що?

Ні, я не такий дурний, нехай тобі та відьма Гортензія оповідає про русалок.

— Те, про що вони запитували, ось що. Прошу мене не лапати на слові.

— Це святий обов'язок усіх наших громадян — стежити за чужинцями. Далі ви зустріли відомого борця за справедливість, поета-демократа Мартина Кару. Я не помилився?

— Так воно й було.

— Отже, підтверджуєте той факт, що саме з ним повинні були нав'язати контакт, прибувши до С?

— Смієтеся, чи що? Я стрів його цілком випадково.

— Хе-хе! Це ж треба — щойно увійти до міста і відразу ж зустріти найнебезпечнішого з усіх мешканців С? Призвідця усіх смут, заколотника і бунтаря?

— То він аж такий страшний? Дивуюся, чому він ще й досі не в цюпі.

— Ха-ха-ха… ну, ви мене від душі розвеселили… А як же я, добродію, ловитиму таких горобчиків, як ви, — га? Саме на такого бездрика[93], як Мартин, і ловлю! Ха-ха-ха-ха! Ліпшої принади годі й шукати.

— Он воно що! А він, бачте, думає, що то його так бояться зачепити.

— Бідний думкою багатіє… Хе-хе… Чим ви займалися в нього вдома?

— Вечеряли.

— А потім?

— Потім він мене запровадив до свого кабінету.

— Е-е, голубе, називайте речі своїми іменами: запровадив на стрих. Чи не так?

— Маєте рацію. То був найсправжнісінький стрих.

— Далі?

— Ми вилізли на дах і слухали музику.

— Комедія. Двоє дорослих людей поводять себе, наче бездомні коти.

— А нас було не двоє. Ціле місто сиділо на дахах і слухало музику.

— Ну і що з того? Але більше нікому не стрілило в голову вирушити до замку, щоб розгадати таємницю. Лише вам одному. Що ви там загубили? Ну, припустимо, є там привиди. І що з того? Що це змінить? Ви їх виженете, чи як?

— Ні, звичайно.

— Тоді на біса вам здалася ця безглузда мандрівка? Не пробуйте мене збаламутити. Я виразно добачаю тут сліди змови. Рихтується щось важливе і підступне. І я докопаюся до суті справи.

— Мусите. Це ваша робота.

— Авжеж, то не забава. Але, може, ви самі зізнаєтесь?

— У чому?

— Який дідько несе вас у той замок!

— Я вже сказав. Нічого більше не маю додати.

— Хто вас послав? На кого ви працюєте?

Бумблякевич розлив ром по келишках і сказав:

— Рятуймося, бо тверезієм. За ваше здоров'я. Бажаю, аби вам вдалося виловити всіх шпигунів не тільки в С, але й у цілій Галіції.

— Дякую. Це дуже мило з вашого боку. Чимраз сильніше мені подобаєтесь. І навіть шкода було б такого ґречного чоловіка стратити. Але, може, мені по-знайомству вдасться вас врятувати, замінивши страту на пожиттєвий арешт.

— Це було б просто чудово. На шибениці я виглядатиму надто кумедно.

— Так то воно так, але, з другого боку, шпигун мусить бути страчений. Такий закон. Чи можу я піти проти закону?

— Ніколи в житті.

— О — видите? Ви вже мене добре знаєте. Не можу! І в цьому полягає драма порядної людини. Вона мусить розриватися межи обов'язком і звичайними людськими почуваннями.

— Єдине, що мене цікавить — це те, хто мені дав у чоло!

— В чоло?

Пан Ліндер приглянувся і, побачивши ґулю, похитав головою:

— Вдарено тупим предметом. Відразу бачу.

— Але хто це міг зробити?

— А де вас ударено?

— В одної особи в хаті.

— Що ж то за особа, коли не секрет?

— Секрет. Це інтимна історія, а я, яко людина лицарських почувань, не можу вам її зрадити. Особа та, до речі, щезла. А коли я вийшов на поріг за нею, то, власне, й дістав по чайникові. І так собі міркую, що ви, яко комісар поліції, мусили б ту справу з'ясувати.

— Але для того я мушу знати, де вас вдарено. Як комісар поліції.

— Гм… Ну добре. Лише як комісарові, я вам відкрию цю таємницю. Я був у такої панночки, що зветься Лютеція.

— А-а, Лютеція? Ну, це мені відомо. Це в мене зафіксовано. А то я вже собі гадав, що ви були десь так, що я не вислідив. Я вже навіть зажурився, що мій апарат скапцанів до решти.

— То вам відомо, що Лютеція щезла?

— Ні, цього я ще не знаю. Цього мені ще не доповіли.

— То вважайте, що я вам доповів.

— Не можу так вважати, бо ви не належите до мого апарату.

— Ну, то впишіть!

— Ге! Не так відразу! Спочатку подайте заяву, що бажаєте допомагати поліції, виберіть псевдо, я вашу заяву розгляну, поставлю печатку, а вже допіру тоді можете писати сигнали.

— Ну-у, це довго, нудно й нецікаво…

— Пане Бумблякевич, я з радою душею взяв би вас до себе на службу. Відчуваю до вас море симпатій. Душевна ви людина. Я віддав би у ваше відання цілу в'язницю. Ви стали б начальником, слава про вас облетіла б усе містечко. Та ба! Закон є закон. За годину призначаю суд, який відбудеться в садку. Лише для вас така честь. Усіх інших судять у темних непривітних приміщеннях. Це пригнічує підсудного настільки, що він, бідолаха, намагається відразу визнати всі свої провини і злочини, аби тільки хутше вибратися звідси. Але суд над вами віщуватиме неабияке задоволення. Я наперед смакую усі його нюанси.

— Це слова справжнього смакоші.

— Як ви тонко мене розумієте! Засудити вас — для мене велика честь і приємність. Я впевнений, що суд винесе для вас справедливий вирок. Вся моя родина з величезним задоволенням споглядатиме за цим священнодійством. Бракуватиме хіба що грецького хору й литаврів. А зараз, пане Бумблякевич, можете використати цю вільну годину, можливо, останню у вашому житті, як вам забажається. Рекомендую прогулянку в саду. Квіти завжди дуже позитивно впливають на самопочуття.

— Дуже вам вдячний, — вклонився Бумблякевич і встав з-за столу. І тут йому спало на думку, що вже й так нема чого втрачати, і згадав про рекомендацію від княгині. — Я маю рекомендаційного листа для пана бургомістра.

— О-о! — відразу загорівся господар. — Чому ж ви мені його не вручили?

— Але ж ви не бургомістр! Мені наказано передати листа до рук власних.

— То вам невідомо, що найясніший цісар доручив мені отримувати і переглядати усю магістратську кореспонденцію? В тому числі й листи до бургомістра.

— А що на те сам бургомістр?

— Він тільки тішиться. Я потім йому коротко переказую найважливіше. А якщо не вірите, прошу ось наказ найяснішого цісаря. Бачите? Герб, печатка, підпис… Не змушуйте вдаватися до сили.

І Бумблякевич скорився, оскільки при застосуванні сили могли виявити й другого конверта. Пан Ліндер вихопив із його рук пакета, покрутив зі здивуванням перед носом і спитав:

— Що це за дивна прозора плівка?

— Вона оберігає від вологости.

— Справді? Ніколи не повірю, — і з тими словами встромив пакет у вазу з квітами, хвильку поталяпав ним і, вийнявши, уважно обстежив. — Дивовижа! Можна я собі цю плівку залишу? Маленька примха бідного комісара. Ось ми її акуратно розрізаємо, та-а-ак, а тепер так само акуратно витягаємо листа. Розкриваємо і… і… і…

Пан Ліндер здивовано крутив аркуш паперу в руках — він був абсолютно чистим! Там не виднілося навіть хляпки атраменту! Там не було нічого! Бумблякевич отерп. Білий папір мовби сміявся з нього, і в цій білизні ввижалася тріумфуюча посмішка Пупса, який так просто позбувся його єдиним безпечним чином — відправив туди, не знаю куди. Таємниця Пупса умре разом з ним, а Бумблякевич, вочевидь, повинен був зникнути.

— Що це має означати? — спитав комісар. — Ви хотіли поглумитися над бургомістром?

— Я й сам нічого не розумію. А, може, воно писане молоком?

Комісар мовчки запалив свічку і потримав листа над вогником. Аркуш всихався і скручувався, як осінній лист, але на ньому не проступило ані слова.

— Тепер ви розумієте, яке щастя для бургомістра, що саме я переглядаю усю кореспонденцію?

По цих словах зіжмаканий папір полетів до кошика.

— Я вас проведу. Зараз на мене чекає важлива робота. Мушу організувати судове слухання — запросити суддю, адвоката, прокурора, лаву присяглих. А не кажу вже про те, що всі вони живі люди і треба б їм наготувати якоїсь перекуски.

В садку пан Ліндер полишив Бумблякевича самого і повернувся до будинку.

Бумблякевич кинув оком на високі мури, які оточували Ліндерову маєтність, і зрозумів, що тікати намарне. За втечу можуть ще додати.

СУД І ШЛЮБ

1

Сад золотився у сонячнім промінні і дихав теплом, Бумблякевич пройшов декілька кроків і, розкинувши руки, мов птах, з насолодою упав на спину просто в квітник, підім'явши під себе гладіолуси, лілії, анемони і ще різні квіти, чиї назви йому не пригадались. Лежав горілиць і дивився в небо, вдихаючи пахощі. Небо втягувало у свою глибінь, його блакить протікала над Бумблякевичем з такою самою замріяною непоквапністю, що і над Мальвою. Чомусь подумалося, що Мальва у цей час теж дивиться у небо. І, може, навіть у ту саму ледь помітну цяточку серед скуйовдженої отари хмарок, які втомлено сунули до обрію.

— Ах! — дзеленькнув солодкий дівочий голосок.

Над Бумблякевичем схилилася донька пана Ліндера. Від несподіванки вирячила великі круглі очка й дрібно-дрібно закліпала густими віями. Мала дуже миле личко, хоч і надто вже блідаве, сливе біле, навіть вуста були блідо-рожеві і ніжні, як у немовляти. Білими й прозорими були її руки з тонюсінькими шпичками палюшків.

— Ax! — ще раз зойкнула Олюня. — Що ви зробили з татусевими квітами?

— А що? Все одно мене чекає в'язниця або навіть шибениця. По цимбалах!

— Як ви можете так говорити? Суд у нас дуже справедливий. Просто так нікого не засудить… А чи ви не є часом той самий пан Бумблякевич?

— Маєте слушність. Я є той самий Бумблякевич.

— Ах! — втішилася дівчина. — Я зворушена до глибини душі! Я про вас так багато читала! Я знаю про вас геть усе!

— Що? Де це ви про мене читали? — прискалив око Бумблякевич.

— У татовій папці. Тільки це таємниця. Від найпершого дня, коли ви до нас прибули. Я уявляла вас собі таким… ну, таким…

— Хочете сказати, що ви розчаровані?

— Ні-ні, я думала, що ви трохи молодші. Оце й усе. А взагалі, в душі, я навіть хотіла аби ви виявилися лисим і мали круглий животик. Це виглядає так поважно! Мужчина повинен мати свою вагу.

— Дуже приємно, що ви так мислите. Сідайте біля мене та погомонимо.

— Як? Отак просто в самий квітник? Татко збожеволіє!

— Все валіть на мене. А мені тепер нема що втрачати. Сідайте.

Олюня й собі розкинула руки і впала на спину у квіти.

— Боже, яка розкіш! Ви не повірите! Я ж усе життя мріяла отак упасти в квіти, лежати й дивитися в небо.

— І що вам заважало?

— Я боялася татка. Але тепер, коли є на кого все звалити, я вже не боюсь… Пане Бумблякевич, а це правда, що ви зібралися розкрити таємницю замку?

— Аякже.

— Боже, ви справжній лицар. Ніколи мені не траплявся лицар. А зараз він лежить ось тут поруч — зовсім поруч, можна навіть торкнутись.

— Ну, то торкніться.

Їхні руки зустрілися в траві, пальці переплелися, і Бумблякевич відчув, яка її рука холодна.

— У вас холодна рука.

— Але ж серце гаряче!

— Справді?

— Не вірите?

— Хіба може бути гаряче серце при таких холодних руках?

— А ви помацайте, чи не гаряче?

І Олюня з усім запалом своєї ніжної і наївної дівочої душі схопила Бумблякевичеву руку й приклала собі до грудей. Під пальцями почув пружне персо і весь жар, який клекотів попід ним. Там, у глибині грудей, на всю потужність працював могутній паротяг.

— Тепер чуєте?

— Тепер чую.

І, про всяк випадок, руки не забрав.

— Пане Бумблякевич, ви, напевно, дуже мужня людина. Відважитися на таку небезпечну мандрівку! В глухі гори! Сам на сам з духами! Скажіть, невже вам ніколи не буває лячно?

Бумблякевич відчув, як у ньому роздувається пиха.

— Мені буває лячно тільки в присутності чарівних панночок.

— Ах! Які ви галантні! Невже вам і біля мене лячно?

— Ще й як!

— Справді? І мені теж. Мені теж лячно, що ви візьмете й поцілуєте мене.

— Я — вас?

— Так. Поцілуєте просто зараз, у цю хвилину. І мені від того аж усе тіло здригається, я тремчу, мов у пропасниці. Чуєте, як молотить моє серце? Тільки не цілуйте мене!

— Ну, коли ви вже мене так просите… — змилосердився Бумблякевич і припав до прохолодних, але налитих жагою вуст.

Олюня обхопила його обома руками, а все тіло її і справді затремтіло, забилося і зненацька, видобувши глибоке зітхання, заціпеніло. Бумблякевич з переляку враз відлип і побачив, що дівчина лежить непритомна. Ого! Тільки цього бракувало! Хоча… поки лежить… Цікаво, що там у неї під сукнею. Під сукнею побачив накрохмалені сніжно-білі пантальони. Об'єкт був знайомий. Опустив сукню, розгладив і, висмикнувши якесь стебельце, заходився лоскотати панну в носі. Носик зморщився, панночка вдихнула повітря і голосно чхнула, забризкавши Бумблякевичу цілу лисину.

— Ах! Що зі мною? Де я? — Олюня покліпала очками і нарешті очуняла. — Ой, ви мене зачаклували, так? Ви — чаклун! Ви з жінками робите все, що захочете. Правда? Таким я вас і уявляла. Я ж вас просила не цілувати мене. Адже це був перший у моєму житті поцілунок. Я вирішила давно-давно, що дозволю це вчинити лише справжньому лицареві. Нарешті ви з'явилися!

— Щоб зникнути навіки.

— О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас кнедлями, палюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я стану духівником в'язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки мені й більш нікому.

— У яких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?

— Ой, не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке… Ось, наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду я в кареті через ліс. На нас нападають розбійники. Полонять мене і тоді… вони мене… ах, Боже мій!., вони мене… усі дванадцять… по черзі… Як ви думаєте — може, це віщий сон?

— Якщо будете дуже прагнути, то він обов'язково збудеться.

— Ах, як ви можете? Дванадцять розбійників! Ну хоч би десять — а то цілих дванадцять! Я ніколи б не витримала!

— Ну, ви ж іще не пробували?

— Ні.

— То й не зарікайтеся.

— Соромітник! Ви мені закрутили голову. З якою метою?

— Аве цезар! Морітурі салютант!

— Нічого подібного! Ви не приречений на смерть. Адже суду ще не було. А, зрештою, навіть якщо вас засудять на смерть, то й тоді я не покину вас. Я носитиму квіти вам на могилу. А могила буде в нашому садку. Я навіть знаю де. Ось тут. Де ми зараз лежимо. Тут я звелю вас закопати. Буду приходити і розмовляти з вами.

Бумблякевич скривився від такої перспективи.

— Га-а! Злочинці! Розбишаки! — раптом вдарило громом над їхніми головами, засікло блискавицями і покотилося луною.

Олюня відразу зірвалася на ноги й заторохтіла:

— Це він! Це все він! Підмовив, підманув, заманив.

Бумблякевич, заклавши руки за голову, спокійно собі лежав у квітах і дивився на розшалілого пана Ліндера, котрий від люті не знаходив собі місця і сипав прокльонами наліво й направо.

Олюня підморгнула Бумблякевичу і спробувала заспокоїти татуся.

— Татусю, я всі квіти повипрямляю, повипростовую, листочки запрасую, стебельця попідв'язую, пелюстки посклеюю — будуть як живі.

— Не треба! Хай усі бачать, яке в мене горе! Моя дочка, яку я беріг, мов перлу в чолі, як сонце, і місяць, і зорі — так мене зганьбила! Валяється в квітах, моїх улюблених квітах, з якимось… якимось…

— Перепрошую! — озвався Бумблякевич. — Не з якимось!

— … якимось шпигуном! — нарешті випалив пан Ліндер.

— Дуже вам співчуваю, — позіхнув Бумблякевич. — До судового засідання ще далеко?

— Ні, якраз уже пора! Зараз я з вами за все розквитаюся!

— Головне, щоб не змилити букву закону.

— Не переживайте. Суд проведемо в садку. Ви не маєте заперечень? Тоді прошу за мною.

2

Бумблякевич піднявся з квітника, обтрусився і слухняно потюпав за господарем. У глибині саду височіла біла мармурова альтанка з крученими колонами і ясно-зеленим дахом. З лівого боку в альтанці стояв стіл, за ним — три порожні крісла, а обабіч столу ще по два крісла, в яких сиділа парочка старушків і нафацькана пудрами пані. На столі, крім папки, було ще повно різної всячини: пляшка рому, кілька келишків, таця з фруктами, якийсь пиріг, посипаний маком, пляшки з вином та водою. З правого боку стояло одне-єдине крісло з налокітниками, очевидно для підсудного.

— Це ось наші присяглі, — сказав пан Ліндер, посадивши у бічне крісло доньку. — Олюню ви вже знаєте. А поруч — це моя дружина, пані Ліндерова. Навпроти — видатні діячі в галузі права й криміналістики пан Дезидерій Фляк та пані Мотрона Флякова, мої тесть і тестьова. Після довгих дебатів з адвокатом і прокурором ми вирішили зупинитися саме на їхніх кандидатурах, яко особах виважених, високоморальних і таких, що не мають особистих зацікавлень у даній справі. Ваше місце там, — вказав на крісло збоку, а сам сів за стіл межи двох порожніх крісел.

Бумблякевич запитав:

— А де адвокат і прокурор?

— Як? — здивувався пан Ліндер. — Хіба ви їх не бачите? Сидять обабіч мене. — І він розвів руки, мов пригортаючи до себе неіснуючих колег. — Слово для обвинувачення надається панові прокуророві! — проголосив пан Ліндер і пересів у ліве крісло. Далі він говорив уже іншим голосом, удаючи прокурора: — Шановні судді, шановні присяглі! Справа, яку винесено сьогодні для розгляду, має надзвичайну державну вагу. Батьківщина знаходиться в небезпеці і будь-яке, навіть найменше, зазіхання на її свободу повинно відразу викликати в нас глибоке обурення і протест. І це дуже добре, що таки викликає. Нещодавно громадськість була свідком появи в нашому місті невідомої особи, яка, прикриваючись безглуздою вигадкою про мету своєї появи — розкриття таємниці замку — насправді збиралася чинити щось зовсім інше, а саме: шпигувати на користь ворожої держави. Ворог не дрімає. Це нам відомо ще зі шкільних читанок. Шпигун відразу ж нав'язав стосунки з місцевим заколотником Мартином Карою, що виразно говорить про існування антидержавної змови. Судячи з тих даних, що були зібрані паном комісаром поліції, неоднозначно випливає: шпигун є агентом Туреччини. А шпигунство, як відомо, в нас карається найвищою мірою, і я вимагаю втілити її в життя найближчим часом.

Прокурор сів посередині і вже як пан Ліндер прорік:

— Слово для захисту надається адвокатові підсудного, — і, пересівши в праве крісло, продовжив голосом скрадливим і єлейним: — Шановні судді, шановні присяглі!

На мою долю випала дуже невдячна місія захищати турецького шпигуна, але я мушу це вчинити, бо таке вже моє гірке покликання. Отже, викривши і розсекретивши агента, ми повинні все ж спробувати добачити у ньому і щось позитивне, щось таке, що могло б пом'якшити провину. Ви скажете, шановні присяглі, що до шпигуна не можна ставитися поблажливо, адже за ним стоїть ворожа нам держава, котра тільки й чекає, щоб загарбати наші землі, поневолити наших жінок. І я скажу — це правда. Ніякої поблажливости для ворога! Але прошу звернути увагу на такий цікавий факт: шпигун видає себе з головою вже від перших кроків по нашому місті. Це дає змогу взяти його на гачок і стежити за всією його діяльністю. Про що це говорить? А про те, що шпигун є особою недосвідченою в своїй справі, інакше б він так легко не попався. Я не хочу тут применшити видатні заслуги пана Ліндера у висліджуванні й розкритті аґента, ворог був би рано чи пізно впійманий незалежно від своєї кваліфікати. Але щоб отак відразу? Так, це феноменальний талант пана Ліндера, але водночас і абсолютна фахова непридатність аґента. Таким чином, наш агент робить лише перші несміливі кроки. Яко аґент, він для нас зовсім не шкідливий, і можемо дивитись на нього крізь пальці. Чисто по-людськи можна б його навіть десь і пожаліти, ба навіть відпустити з Богом. Але до цього я вас не закликаю. Бо добре знаю, що ворог мусить бути покараний, щоб іншим не здавалося, наче ми аж такі вже тюхтії й не можемо обстояти свою гідність. Мусить бути покараний, але не настільки жорстоко, щоб аж на смерть, бо ж провина його не є вже такою надмірною. Гадаю, найбільше, на що він може заслуговувати — це довічне ув'язнення.

Після адвоката, промовив знову пан суддя:

— Останнє слово підсудного!

Бумблякевич звівся з крісла й сказав:

— Можна попросити келишок?

Пан Ліндер повернувся вліво, повернувся вправо й запитав:

— Не заперечуєте, панове? Ну, то прошу, пане підсудний.

Бумблякевич налив собі рому і з задоволенням випив.

— А мені! — озвалася тестьова і, отримавши свою порцію, додала: — За здоров'я шпигуна!

— Що це таке! — обурився пан суддя. — В мене таке враження, що ви не на суді, а десь на водах. Пане підсудний, ваше останнє слово!

— Що я можу сказати? — зітхнув Бумблякевич. — Я нещасна людина. Замість того, щоб потрапити до замку, я забрів у це ваше містечко і встряв аж у таку халепу. А все чому? Бо ті вар'яти зжерли русалку, а вона їм помстилася, і корабель розтрощило на скелях. А якби не розтрощило, то ми пристали б до берега не тут, а там, де замок. Тепер ви кажете, що я шпигун. Можливо, так воно і є. Можливо, я шпигун. Але — не турецький. І це дуже суттєво. Турецьким бути не хочу.

— А італійським? — спитав пан Ліндер.

— Ну, це вже цікавіше. Якщо вас це теж задовільняє, то я не перечитиму.

— Нас задовільняє, — відказав суддя, порадившись з адвокатом і прокурором.

Бумблякевич налив собі ще і випив до пані Флякової.

— Здоров'я пані! Прошу мене засудити на вічне життя!

— Ах, який ви потішний! — заплескала в долоні пані Ліндерова.

Бумблякевич повернувся до неї і нагородив вдячною усмішкою. Пані Ліндерова була пишною товстулею з тих, яким увечері тридцять, а вранці — сорок п'ять.

— Пане Бумблякевич, — сказав пан Фляк, — ваша мужність і сила волі вражають. Яка шкода, що ви знаходитесь по той бік барикад… Я охоче взяв би вас своїм заступником.

— О, це ідея! — втішилася пані Ліндерова. — Мусимо його врятувати. Було б шкода, щоб пропав такий… такий мужчина…

Вона це проворкувала так натхненно, аж її пишні перса збільшилися в об'ємі, а пан Ліндер наморщив чоло:

— Вношу протест! Жодних компліментів шпигунові! Отже, підемо далі. Пан прокурор вимагає найвищої міри покарання, а пан адвокат — найнижчої, себто довічного ув'язнення. Пане прокурор, ваше останнє слово.

— Шановні колеги, — сказав прокурор, — я лише хочу вам нагадати, що довічне ув'язнення може обернутися для нас дуже великими економічними втратами, адже утримання кожного в'язня лягає важким тягарем на місцеве населення. Це викликає збільшення податків, підвищення цін та спад загального добробуту.

— Тепер пропоную останнє слово панові адвокату, — виголосив пан Ліндер.

Адвокат відкашлявся і почав:

— Так, панове, довічне утримання в'язня — це досить значні кошти. Але щоб цьому запобігти, можна використати в'язня для якоїсь важливої місії. А, зрештою, пан Ліндер і сам добре знає, як це робиться, бо чимало його в'язнів працюють до самозабуття на благо нашого суспільства. У мене й досі збереглася хустинка до носа, подарована мені однією ув'язненою жінкою, котру вона власноручно вишила і оздобила, а зараз — ось, погляньте — я ношу її і шмаркаюсь, постійно згадуючи цю добру жінку, що поставилася до мене так поштиво й по-самаритянськи, помітивши, що маю катар. Я міг би назвати й інші речі, придбані в ув'язнених, котрі мені дуже допомогли у власному житті, але не буду відволікати дорогоцінної уваги. Додам іще, що інтелігенція і загальне позитивне враження, яке викликає у нас італійський шпигун, свідчать про те, що й в'язням він справить також приємність і, за час спілкування з ним, вони піднесуть свій загальний розвій та моральність.

Бумблякевич розчулився й голосно висякався:

— Дай вам Боже здоров'я, пане адвокате. Як ви це все гарно вповіли, як ви глибоко проникли в мою… е-е… в моє… е-е-гм, одним словом, хочеться гірко ридати і бити себе в груди: «Милосердя!»

По цих словах пролунало шльохання й сьорбання носом — це пані Мотрона не втрималася й залилася слізьми, а за нею і пані Ліндерова, й Олюня. Ба навіть сам пан Ліндер опустив голову і важко засопів. Не плакав лише Дезидерій Фляк, і то з тієї простої причини, що спав, звісивши голову на груди.

Бумблякевич налив собі ще одного келишка і зітхнув:

Ці рядки викликали ще голосніші ридання, а пан Дезидерій Фляк навіть втворив[94] одне око і тривожним поглядом зміряв підсудного.

— Шановні колеги, — сказав пан Ліндер. — Ви чули думку пана прокурора і пана адвоката. Тепер як вирішите, так і буде. Хто за те, щоби пана Бумблякевича присудити до кари смерти через повішання?

Руки підняли пан Ліндер і Дезидерій Фляк.

— А хто за те, щоби пана Бумблякевича засудити на довічне ув'язнення?

Три жіночі руки піднялися вгору.

— Отже, прошу встати. Наш вердикт такий: кара смерти через повішання.

— Що? — обурився Бумблякевич. — Та як це можливо? Адже було три голоси проти двох!

— Ні, ви помилилися, — розвів руками пан Ліндер. — За довічне ув'язнення проголосували три шановні пані і пан адвокат. Це чотири голоси. А за кару смерти проголосували пан Дезидерій Фляк, пан суддя, пан прокурор, пан верховний кат і пан комісар поліції, себто я. А це вам цілих п'ять голосів проти чотирьох. На жаль, присуд суворий, але справедливий. Прошу наготуватися до страти. У вашому розпорядженні будь-яке дерево в нашому садку. За годину почнемо. А я з паном адвокатом і паном прокурором піду подрімаю.

Пан Ліндер позіхнув так заразливо, що в його тестя, мов за командою, голова стрімко впала на груди і з бурячкового носа залунало важке хропіння.

3

Жінки, витерши сльози, присунулись ближче до столу і почали частуватися, припрошуючи й Бумблякевича.

— Перед смертю хоч наїмся, — сказав він, підтримавши компанію.

— Дуже жорстокий присуд, — похитала головою пані Флякова. — Ви ж бачили, ми голосували проти. Але нас була меншість. Нас завжди менше, чи не так, мої любі?

— Але ми тримаємося купи, — потвердила пані Ліндерова, наминаючи маківника. — Мушу також сказати одну дуже важливу річ… — Всі насторожились. — Вважаю, що кухар пана Ліндера просто чудесний! Такого маківника спекти!

— Так, нам дуже пофортунило з тим кухарем, — погодилася пані Флякова. — І такво для людини, котра мусить піти з того світу, то нема нічого ліпшого, як фест наїстися, щоб ще затримати в роті усі дивні смаколики. А, коли вішають, це дуже важливе, аби в писку не пересохло, бо тоді смерть є суцільною мукою. Про це треба пам'ятати, і задля того прошу лишити останній кавальчик цього знаменитого пірника для нашого гостя.

— Ви є дуже милі, — сказав Бумблякевич. — Дбаєте за мене, як за рідного. А я вам квіти потолочив.

— І мене збезчестив, — додала між іншим Олюня.

Бумблякевич мало не вдавився, а обидві старші панії закашлялися й почали обмахуватися віялами.

— Запийте ромом, — порадив їм і налив у келишки.

Панії задоволено хильнули і суворо подивились на Олюню.

— Що ти мала на увазі, коли говорила про безчестя? — спитала її ненька.

— Тільки те, що пан Бумблякевич збезчестив мене у квітах, себто я втратила цноту, невинність, дівочість і віночок.

— Як то — все одразу? — не второпала пані Флякова.

— Так, я вже не та, що була перше. Я дуже нещасна, бо вже ніхто мене не пошлюбить, а провинець моїх нещасть зависне на шибениці.

— Який жах! — сплеснула руками пані Ліндерова. — І це говорить моя донька! Але я мушу знати все. Від самого початку. Ну? Хто почне?

— Тільки не я, — похитав головою Бумблякевич. — Я тут гість, знати нічого не знаю і взагалі — маю я право перед смертю на культурний відпочинок?

— А хто вам не дає?

— Дуже добре. Тоді я поплив, — сказав Бумблякевич і почав замріяно цмулити ром.

— Почалося з того, що він заманив мене у квіти, — зітхнула Олюня.

— Як заманив? — спитала пані Ліндерова.

— Сказав, що покаже щось дуже-дуже цікаве.

Олюня почервоніла, а за нею почервоніла й матуся.

— Що там цікавого? — буркнула пані Флякова. — Я що перший раз дивилася, а що останній — було однаково.

— Ну, не кажіть, — заперечила матуся. — Воно, коли вперше, навіть дуже цікаво. А, до речі, що ж він тобі показав?

— Люстерко.

Бабуся пирснула сміхом, а матуся обурилася:

— Звичайне люстерко?

— Так. А коли я сіла біля нього в квітах, він опустив те люстерко ненароком мені за пазуху. І тоді ми почали разом його шукати, а воно тікало з рук. Пан Бумблякевич заліз обома руками мені аж сюди, але люстерко весь час вислизало.

— Дуже оригінально, — сказала пані Ліндерова. — І що ж було потім?

— Ну, я змушена була впустити його руки ще нижче, аж туди…

— Аж куди? — ожила бабуня і вся аж витягнулася.

— Невже аж туди? — ще буйніше почервоніла матуся, і її великі груди захвилювалися, а очка забігали від Олюні до гостя й назад.

Бумблякевич мовби й не слухав нічого, алькоголь потихеньку завойовував усе ширші терени його тіла, і він відчував, як дрімота обплутує всі члени і їх зневолює. Наче крізь сон линули слова Олюні:

— Люстерко ковзнуло мені в пантальони… І тоді… сталося те…

— Яке? — не вгавала матуся.

— Ну — те!

— Негайно розкажи мені все. Я мушу знати всі деталі, чи це було якраз те, що ми маємо на увазі, чи це було зовсім не те, а щось інше, і тоді ти вже не будеш вважатися збезчещеною.

— Але мені соромно!

— Нічого, тут усі свої, — заспокоювала її бабуся. — Ликни си рому, і все піде як по маслу.

Олюня послушно ликнула і продовжила:

— Тоді він задер на мені сукню і сказав, аби я лежала спокійно, то він витягне те люстерко. Я лягла. Він здер з мене пантальони і, щоб я не соромилася, поклав на те місце квіточку. Але люстерко кудись пропало. Скільки він тими пантальонами не трусив, як їх не вивертав, а люстерка нема та й нема. Я вже кажу, Бог з ним, я вам дам інше. А він: є ні, це важлива родинна пам'ятка. І сказав, аби я розвела ноги, бо, може, люстерко якраз там. А коли я ноги розвела, то він почав шукати пальцями, і то так спритно, що мене мовби хтось у небо підняв, і я попливла, попливла…

Пані Ліндерова подивилася на пані Флякову й знизала плечима:

— Як на мене, то це ще не є безчестя.

— Ну, якщо це були тільки його пальці, то так, — погодилася бабуся.

— Але я вам не доказала! Після того він припав до мене і обняв мене, і я почула, як втрачаю цноту.

— Конкретніше! — звеліла пані Ліндерова.

— Ну, я почула, що цнота моя фурр! — і спурхнула, як метелик.

— А де люстерко? — спитала пані Флякова.

— Пропало, — зітхнула Олюня. — Разом із цнотою.

— Який жах! — блиснула очима матуся. — Шукав люстерко, а поцупив цноту!.. Але… моя дитино. Чи ти чула щось особливе?

— Чула.

— Але що саме?

— Спочатку насолоду, потім біль, а потім знову насолоду.

— Це таки воно, — похитала головою пані Флякова. — Сумнівів нема. Наша Олюня збезчещена.

— І ким? — паленіла від гніву пані Ліндерова. — Шпигуном! Злочинцем! Смертником!

— Шкода, що вона нам так пізно про те розповіла. Ми могли б підкупити пана прокурора.

— Авжеж, могли, — згодилася пані Ліндерова. — Та й пана Ліндера можна підкупити… А, може, ще не пізно?

— Після суду? Це вже неможливо.

— Тоді, може, підкупити ката? — спитала Олюня.

— А що це дасть? — не зрозуміла матуся.

— А те дасть, що він, скажімо, відмовиться його вішати.

— Тоді повісить дідуньо.

— А ми і його підкупимо! — не вгавала Олюня. — Ми всіх підкупимо. Крім нас самих. Так, наче ніякого суду й не було.

— Гм… Це цікаво… — замислилась пані Флякова і, вибравши стиглого помідора, пожбурила ним просто в лисину свого чоловіка. Помідор розчавився й забарвив голову в червоне, а пан Фляк стрепенувся і сонними очима обвів присутніх:

— Що таке? Дощ падає?

— Слухай, старий. Біда. Ми, себто ви, засудили нашого гостя до кари смерти, а виявилося, що він збезчестив нашу Олюню. Уявляєш? Тепер треба негайно їх женити. Але це тільки півділа, бо ж, якщо його повісять, то Олюня лишиться молодою вдовою.

— Це все-таки ліпше, аніж лишитися молодою лярвою, — сказав пан Фляк.

— Авжеж, але теж недобре. Ми знайшли інший вихід. Коли б підкупити панів адвоката, пана Ліндера, пана ката і тебе особисто, то можна б постановити, що ніякого суду насправді не було. А коли не було суду, то й нема кого страчувати. Добре ми придумали?

— Геніяльно, як усяка нісенітниця. Стількох людей підкупити відразу — це великий клопіт. Адже доведеться говорити з кожним окремо, вмовляти, переконувати, а за півгодини з цим упоратися неможливо. Залишилося рівно тридцять хвилин до страти. Треба думати, що можна вчинити за цей час.

— Мій старий таки має кебету, — похвалила його жінка.

— Тоді що ти запропонуєш?

— Можу запропонувати таке. В документах зазначено, що суд відбувся третього серпня 1913 року, і цього ж дня має відбутися страта. Себто, сьогодні. Так?.. А ми, не рухаючи й пальцем документів, бо ж це таки святая святих, робимо тільки одну-єдину поправку. А саме: узгіднимо між собою, що сьогодні не третє серпня, а — четверте! Га?

Жінки перезирнулися в повному оторопінні. Бумблякевич потягнувся і сказав:

— Як це можливо, щоб сьогодні було четверте, коли я достеменно знаю, що сьогодні третє?

— А вас ніхто й не питає, — зашипіла йому Олюня.

— Нічого собі! — обурився він. — Вішати ж мають мене, а не вас.

— Добре, а що це нам дасть? — спитала пані Ліндерова у пана Фляка.

— А те, що коли пан Ліндер зі всіма решту панами з'являться на страту, ми здивуємося їхній появі. Адже страта відбулася ще вчора. І такій солідній компанії тут просто нічого робити.

— Але ж він побачить страченця живого!

— Ні. То буде галюцинація. Страченця поховано в квітах, як він того й бажав. Зараз я і табличку приб'ю, і хрест вкопаю.

— Але ж він буде тут! Ми ж його збираємося оженити з Олюнею! — напосідала пані Ліндерова.

— Нічого подібного, — стояв на свому пан Фляк. — Просто це вже буде не пан Бумблякевич, а хтось інший. Розумієте? Інша людина. Бумблякевича засуджено, страчено і поховано ще вчора. А нині до нас у гості завітав пан… е-е… як же його… пан… е-е… згадав!., пан Ціммерман! От хто! Завітав до нас у гості, і ми сидимо любенько та вгощаємося. А пан Ціммерман завітав до нас через те, що просить руки нашої Олюні. Тепер — зрозуміло?

Всі задоволено кивнули головами. Крім Бумблякевича.

— Хіба я схожий на Ціммермана? Я схожий на Бумблякевича.

— Ні, ви схожі на Ціммермана, бо ви таки є Ціммерман, а Бумблякевич, царство йому небесне, спочиває сном праведним, — відказав пан Фляк і подався готувати могилу до приходу суддів.

— Боже, яка я рада! — скрикнула Олюня і кинулася обіймати Бумблякевича. — Тепер я буду пані Ціммерман! Чудово!

— Але так не поспішай, — урвала її пані Ліндерова, — пан Ціммерман ще мусить попрохати твоєї руки в татуся.

Бумблякевич збараніло озирнув жінок і вирішив, що або випив замало, або якраз забагато і, щоби з'ясувати свій стан достеменно, хильнув ще одну стопку. Вмирати не хотілося. Але женитися — теж. Олюня, щоправда, виглядала звабливо. І, може, навіть, це була найліпша з дівчат, яких він кохав, бо ж таки голову мала жіночу, а не чоловічу. І достобіса — мудру! Так хитро закрутити баки матусі й бабуні про своє безчестя — це треба мати неабиякий талант. Але як же, посідаючи цноту, вона могла так достовірно описати її втрату?

Сонце припекло лисину, і він накрив її серветкою. Думати на сонці шкідливо. Якимось чином праця мозку приманює сонячну напругу, і голова поволі починає скидатися на казан, в якому закипає духмяний росіл життя, з'являються густі рої джмелів і шугають від вуха до вуха, через що усі думки, мов пуголовки, збиваються в одну зграю і метаються сполохано по всіх закутинах, прагнучи лише одного — аби їх забули. Та не все так одразу вдається забути, котрась думка обов'язково відіб'ється від гурту і стане шашелем точити мозок.

— Я втомилася тебе чекати, — сказала Мальва. — Мені пора…

— О ні! Зачекай! Я вирвуся звідси й прилину до тебе! Ще день, ще два — зачекай!

Але Мальва в зеленій сукні літа, в стиглих вишнях і росах, в солодкім мареві суниць — відходить у таємність листя, розхиляє густе прожилля, ступає в яснозелений струмінь соків і тане, як сонячна карамеля на гарячому піднебінні.

З'явився пан Фляк з хрестом, до якого була прибита табличка з білої дикти.

— Правда, гарно? — спитав він. — Прошу тільки назвати своє ім'я і дату народження.

— Е.

— Е?

— Це ім'я. А народився сорок три роки тому 18 серпня.

— Е — це ім'я? — здивувалася Олюнька.

— Це перша літера імені. Другу літеру дізнаєтеся по шлюбі, — засміявся Бумблякевич.

Пан Фляк узявся, пріючи і сопучи, виводити на табличці напис вугликом. Завершивши цей відповідальний труд, він радісно пуркнув і продемонстрував присутнім, що в нього вийшло:

Тут упокоївся в Бозі добродій Е. Бумблякевич

18. VIII. Р. Б. 1870 — 3. VIII. Р. Б. 1913

Спи спокійно, дорогий друже.

Після того, як пан Фляк вкопав хреста посеред квітника, Бумблякевич наблизився до могилки і вилляв на неї келишок рому.

— Земля тобі пухом, нещасний мандрівцю!

А тоді, ставши у позу римського патриція, виголосив:

Пан Фляк стояв поруч, сумно опустивши голову, на якій запікся розквашений помідор. Здавалося, наче вбрав червоного беретика.

— Бракує вам бамбальончика, — сказав Бумблякевич і приклеїв йому на тім'я квіточку айстри.

— Ви маєте смак, — похвалила пані Флякова.

— Що це був за чоловік і чому його поховано в квітах? — спитав у пана Фляка.

— О, пане Ціммерман, то була шляхетна людина, котра, однак, заблукала в нетрях життєвих і була завербована італійською розвідкою з метою проникнення в наше місто і вивідання важливих стратегічних таємниць. Як на те, апарат пана Ліндера спрацював так спритно, що шпигуна було виявлено, арештовано і вчора засуджено до страти.

— Пане Фляк, ви так само шляхетна людина, коли здатні з такою повагою говорити про ворога.

— Пане Ціммерман, — озвалася пані Ліндерова, — кажуть, ви маєтний чоловік.

— Так, маю бровар уві Львові. Моє пиво славиться на всю Галіцію: «Від вечора і до рана пийте пиво Ціммермана!» Так написано на моїх шильдах.

Несподівано з-за кущів вигулькнув пан Ліндер, ведучи жваву дискусію з панами прокурором і адвокатом:

— Я таки наполягаю, що вішати слід у саду, а не на подвір'ї в'язниці, бо це не звичайний злочинець, а міжнародної кляси. До того ж, естетика страти, розумієте? Я прагну, аби все було красиво, вишукано. Та щоб останній спогад життя не був забарвлений сірими тюремними мурами, а радісним буянням літа. Мусимо до злочинця проявити решпект, інакше нас не зрозуміє народ.

— Ви маєте на увазі італійський народ? — поцікавився пан прокурор.

— Прошу не шпигати, — відбрив пан Ліндер. — Добре знаєте, що я маю на увазі… Ага, ось і наш герой. Ну, як? Чи ви вже відпочили, чи вибрали собі підходяще дерево?

Пан Ціммерман сторопіло подивися на пана Ліндера і прорік:

— Перепрошую, але я, здається, вас не розумію. Про яке дерево йдеться?

— Як то про яке? Та ж те саме дерево, на якому вас зараз повісять!

Пан Ціммерман розщепнув сорочку під шиєю:

— Пфу-у! Ну й спекота ниньки!

— Мій любий, — озвалася пані Ліндерова, — чи ти не перепікся на сонечку? Як ти міг так тяжко образити нашого гостя?

— Фе-фе, — похитала головою пані Флякова. — В такий урочистий день, коли вирішується доля нашої Олюні, усе спаскудити!

— Стривайте-стривайте, — заметушився пан Ліндер. — Що це ви мене гулюкаєте? Який урочистий день? Чим я образив нашого гостя? Годину тому ви самі його засудили на страту!

— Ах, Боже мій! — жахнулася його дружина. — Він зовсім з глузду з'їхав!

— Перепікся, — сказав пан Фляк, вийняв з кишені дзиґарок і додав: — Справді се було годину тому, але якраз учора.

— Тобто як — учора? — не міг зібратися пан Ліндер, але тут його погляд упав на хрест у квітах. — Хто? Що? Коли? Вже повісили? Без мене? Але… — витріщився на Бумблякевича. — Що за жарти?

— Любий мій, — лопотіла пані Ліндерова, — ти просто забувся — ти ж сам, власноручно повісив пана Бумблякевича, а потім ми його тут і поховали.

— Вчора?

— Вчора.

— А це тоді хто?

— А це пан Ціммерман, який не має нічого спільного зі шпигуном і завітав до нас сьогодні з дуже важливого приводу. А саме — просити руки нашої доньки. Пан Ціммерман має власний бровар ві Львові. «Пийте з вечора до рана пиво пана Ціммермана!»

Комісар поліції заплющив очі, розплющив очі, сказав «брррр!», ляснув себе в чоло і метнувся до столу, де вже пан Ціммерман послужливо підлив йому рому.

— Х-хе! — видихнув алькогольове повітря і уважно подивися на пана Ціммермана: — То кажете, що… угу… пан Ціммерман… так?., завітав до нас сьогодні… А вчора ми стратили шпигуна?.. А сьогодні завітав до нас пан Ціммерман, який ненароком… що ж — буває!., капка в капку схожий на… гм… Бумблякевича… страченого нами… себто покійного…

— І що це тобі, любий, прибандюрилось? — засміялася пані Ліндерова. — З якої се причини ти вирішив жартувати з нами? Пан Ціммерман аніскілечки не схожий на покійного. Ти тільки уважніше придивись! Пан Ціммерман і на зріст вищий, і в статурі худіший, а обличчя в нього яке шляхетне, просто живцем зійшов зі старовинних портретів! Ну, чисто тобі сенатор або якийсь значний магнат! А тим часом у пана Бумблякевича не було жодної риси, яка б промовляла про шляхетність. Небіжчик мав посполиту фізію і поведенцію. Про це говорить хоча б той факт, що він потолочив нам квіти. Тепер на тім місці, де він потолочив, його й поховано.

— Ну, що не кажи, але пан Бумблякевич був чоловіком розумним, — сказала пані Флякова. — Попри відсутність шляхетности, в нім відчувалася внутрішня доброта і добрий вишкіл. Шкода, що так передчасно зійшов у могилу.

Пан Ліндер підійшов до хреста і тупо оглянув табличку.

— Я хочу знати… Ви всі настоюєте, що сьогодні четверте серпня?

— Звичайно! Так воно і є! — потвердили присутні.

— Виходить, що я один збаранів, так? У мене прогалина в пам'яті? Я твердо знаю, що повинен зараз вішати, а мені кажуть, що я запізнився. Страта відбулася. Трупа закопано. А це — пан Ціммерман. Тоді я — вар'ят! Дурналюка несосвітенний!

— Ну, не так аж! — пробувала його заспокоїти дружина. — Просто ти перегрівся на сонечку, от тобі й приверзлося казна-що, наче б то ти ще не повісив шпигуна. Гірше, що ти його змилив з нашим гостем, котрий ні сном ні духом не знав, що улушпиться в таку кумедію. Мусиш тепер вибачитися.

Пан Ліндер повернувся ліворуч, повернувся праворуч і сказав:

— Панове, прошу вибачення. У нас маленька родинна суперечка. Ми, вочевидь, змилилися. Сьогодні ви вільні, до побачення… Що? Завтра? Ах так, звичайно. Завтра, якщо мене пам'ять не воловодить, призначена страта… егм… у мене записано… боюся знову щось наплутати. Одним словом, до завтра, — і провівши адвоката й прокурора поглядом, звернувся до гостя. — Пане Ціммерман, зі мною таке вперше. Даруйте за це помутніння. Давно ви в нас?

— Сьогодні прибув.

— І так відразу з візитою?

— Пане Ліндер, я заїхав сюди по дорозі з Туреччини, де винятково вигідно продав контракт на наше пиво. І, уявіть собі, прогулюючись цією затишною вуличкою, раптом уздрів панну Олюню. Вона у своїй білій сукні читала книжку в садочку і я, угледівши її…

— Перепрошую — крізь мур?

— Ну, що ви, крізь дірочку в мурі.

— Крізь дірочку? Яку дірочку? В мурі нема жодної дірочки!

— Ви хочете сказати — не було. Бо то я, вибачайте, її провертів.

— Що? Ви провертіли дірочку? З якою метою?

— Щоб побачити вашу доньку.

— А звідки ви знали, що вона саме в саду і саме навпроти вашої дірочки?

— Е ні, це дірочка була навпроти вашої доньки.

— Мене цікавить одне: що було раніше — дірочка чи донька?

— Дірочка… тобто донька… Якщо мати на увазі дірочку, котра в принципі була пізніше, бо якби не Олюня, то звідки б узятися дірочці, але оскільки Олюня таки була в садочку, то й дірочка виявилася цілком доречною, що й дало мені змогу підступним чином оглянути об'єкт мого де-не-де місцями подекуди навіть палкого взагалі кохання, котре зародилося в дірочку.

Пан Ліндер заплющився і стояв, сопучи голосно носом.

— Зараз я принесу каву, — щебетнула Олюня і спурхнула.

— Любий, сядь біля нас, — провуркотіла пані Ліндерова. — Ти знову виставив голову на сонце.

Пан Ліндер слухняно сів за стіл, поворушив бровами і сказав байдужим тоном:

— У татуся чудова беретка.

— Погода розкішна, — мовив пан Ціммерман. — У Львові, либонь, не така спека. А то, може, й дощ.

З ніжним дзумрінням комісарові на чоло сіла зелена муха і стала діловито тицяти носиком. Пан Ліндер узяв зі столу Олюнчину книжку, прочитав її назву і, прицілившись, гаратнув себе в чоло. Коли знову поклав книжку на стіл, то на чолі вже красувалася біляво-червонаво-зелена пляма. Пані Ліндерова плюнула в серветку і витерла її.

Олюня принесла паруючу каву, розлила у горнятка і всміхнулася таткові:

— Тільки не переймайтеся. Я вже замастила тую дірочку.

— Я дуже втішений, — відказав комісар. — Пане Ціммерман, то ви закохалися, так би мовити, з першого погляду?

— Можна сказати й так. Я гукнув Олюню, вона підбігла до дірочки, і ми крізь дірочку любенько собі побалакали.

— А потім вона впустила вас сюди?

— Так. Це було мило з її боку.

— Ну і?

— Я попрохав дозволу попрохати у вас її руки.

— І що вона відказала? «Так» чи «ні»?

— Любий, — втрутилася пані Ліндерова, — та чи ти забув, що між жіноцьким «так» і «ні» й голки не встромиш, бо нема куди? Кращого зятя нам годі й шукати. Тільки поглянь на них, хіба вони собі не пасують?

Комісар замислився. Ніяк не міг пригадати собі вчорашньої страти.

— Що з моєю головою? Я абсолютно не пригадую, як ми вішали шпигуна.

— Е-е, старість не радість, — відказав пан Фляк. — Я не можу згадати, обідав я нині чи ні. Або куди поклав свої окуляри.

— Тоді мене цікавить таке. Чи пан Ціммерман збирається з Олюньою оселитися в нас, а чи виїхати до Львова?

Пан Ціммерман хотів, було, щось відповісти, але перебила пані Ліндерова:

— Пан Ціммерман має намір мешкати з нами.

— Т-так… звичайно… — потвердив той. — Мені тільки здалося б на пару днів з'явитися у Львові, щоб дати деякі розпорядження та й потішити родину.

— Ну, це зовсім не обов'язково, — сказав комісар. — При нагоді ці розпорядження можна зробити листовно під час найближчої поїздки пана бургомістра. Чи не так? Адже я дуже добре знаю свою Олюню, вона не витримає розлуки.

— Ані дня! — з запалом видихнула Олюня, і пан Ціммерман враз захотів знову стати паном Бумблякевичем.

— Маючи деякий досвід, — сказав пан Фляк, — я хочу запропонувати свої послуги священика. Гадаю, молодятам аж терпець уривається якнайскорше взяти шлюб.

— Ой, дідусю! — втішилася Олюня. — Який ти милий! Біжу по шлюбну сукню!

Олюня, підстрибуючи, побігла до хати, а за нею поквапився і пан Фляк, бо ж і йому годилося перебратися. Пан Ціммерман і на думці не мав аж такої поспішливости й не знав, що має чинити. Назовні мусив показувати втіху, але це не виходило в нього достовірно. На обличчі малювалося більше розгублености, аніж утіхи.

— Що таке, пане Ціммерман? — спитав комісар. — Ви чимось незадоволені?

— Ні-ні, що ви! Я домігся здійснення моїх найзаповітніших мрій. Але все так хутко відбулося, що я, по правді, не зумів оговтатися.

— Я вважаю, що для пана Ціммермана варто б підшукати якусь добру посаду, — сказала пані Флякова.

— Обов'язково! — підтримала пані Ліндерова. — Може, директора в'язниці?

Пан Ціммерман здригнувся, і його очі сполошено забігали. Доки триватиме ця комедія? Мало того, що його перехрестили, то ще й поховали в могилі. Далі чекає женячка і директорство над в'язницею, від якої йому втекти не вдалося. Що б на це все сказала його бідна мама?

— А що… — крутив вуса комісар. — Цілком слушно. Я давненько збирався підшукати когось, хто міг би мене з дідусем Дезидерієм трішки вивільнити. Надто вже багато в нас зобов'язань, а не хотілося б залучати людей зі сторони. Воліємо мати родинні взаємини.

— Але я не маю досвіду, — сказав пан Ціммерман.

— Ну-у, досвід — це набувне. Завтра я покажу наше господарство і, гадаю, ви хутко увійдете в суть справи… А-а, ось і наша наречена!

Олюня мала на собі шлюбну сукню з вельоном, у руках тримала жмут білих троянд. За нею вигулькнув отець Дезидерій у сутані.

Пан Ціммерман поблід і подумав: кінець. Все, що відбувалося потому, минало наче крізь сон. Його поставили поруч нареченої, і отець Дезидерій виголосив довжелезну напутню промову, від якої гірко заридали всі жінки, а пан Ліндер приклав букетик троянд до носа і тихенько чхнув. Тепер ці троянди він подарує нам, подумалося панові Ціммерману. Очі його знялися до неба, і він побачив, як великі пухкі шматки сала повзли кудись на захід.

— Чи маєш добру і непримушену волю?

В кого він це питає? Олюня крізь сльози відказала «так», а пані Ліндерова уже просто завила, мов на похороні, аж самому женихові стало незручно від того, що завдає цій чудесній родині стільки горя. Раптом захотілося впасти перед ними на землю і, благаючи прощення, повернути їхній скарб.

— Чи маєш добру і непримушену волю?

Це вже в нього питають. Так, аякже.

У кущах неподалік раптом щось майнуло. Потім з-поміж густого гілля вистромилася маленька голівка карлиці. Пізнав Емілію. Яким чином вона сюди проникла? За мить голівка щезла, і більше ніщо не свідчило, що за ними спостерігали.

— А тепер вітання! — пролунав голосний щебіт пані Ліндерової.

Пан Ціммерман побачив, як всі несподівано хутко змахнули недавні сльози і наввипередки кинулися їх обнімати. А пані Ліндерова в екстазі щастя так засмоктала губи молодого, що мало всі зуби разом з язиком не висмоктала. Її повні груди вирували, як спінений океан, і Ціммерман відчув себе безборонним човником, що зблукав на тих хвилях. Її живіт притиснувся так міцно, що коли у молодого тьохнув у штанах соловейко, пані Ліндерова мало не гепнулася. В голові у неї закружляло пелюстками і пішов легенький весняний дощик.

— Ах, мамусю, — ледве відірвала її від свого коханого Олюня, — дай же і мені потішитися!

Зробила це дуже вчасно, інакше б пані Ліндерова зомліла. Відступивши на пару кроків, важко осіла на лаву й закотила очі — все її нутро йшло ходором, мов би хтось невидимий ґвалтував її в хвіст і в гриву і, мабуть, перебуваючи в повній несвідомості, прошепотіла: «Ще, ще, ще, о-о-ох!» Ніхто в загальній метушні не почув цих компрометуючих стогонів, лише з кущів озвалося утішне хихотіння карлиці.

— Просимо всіх за стіл! — проголосила пані Флякова. — Де наше святкове вгощення? Що за неподобство?

— Одну хвилинку! — кинув на бігу пан Ліндер і, пірнувши у квіти, виволік дерев'яного розгоцьканого возика, на якому громадилися таці з різноманітними салатами, канапками, яриною, драглями, ковбасами й тістечками та пиріжками. А коли з'явилося ще кілька пляшок вина і шампана, пан Ціммерман зрозумів, як глибоко поважає його тесть.

— Браво! Браво! — ожила пані Ліндерова.

— Панове, — сказав господар, — усе частування призначалося для поминальної вечері на честь страченого шпигуна, як це у нас віддавна заведено, але оскільки маємо нині весілля, котре є не менш урочистою подією, то…

— Хвильку, — зупинила його дружина. — Ти хочеш сказати, що все це ще від учора знаходилося в кущах? Адже страта відбулася вчора. У тебе все в голові перемакітрилося.

Пан Ліндер наморщив чоло і сказав:

— Прум-прум-прум! Від учора воно не могло знаходитися в кущах, бо при такій спеці неодмінно б зіпсувалося. З цього випливає, що це все готувалося нині. І якщо готував не я, то хто?

— Спитай лакея або кухаря, — порадила пані Флякова.

— Дизю, налий усім вина. Вип'ємо за здоров'я молодих.

Пан Ліндер упродовж цілої забави тяжко роздумував над останніми подіями, намагаючись якось склеїти докупи усі часові відтинки, але це було не так просто — вони випорскували, плуталися і розчинялися в потоках вина.

— Усе дуже смачне, — похвалив пан Ціммерман, — прошу передати мої найглибші шанування вашому кухареві.

— Зворушений до сліз, — відказав пан Ліндер. — Чи не будете заперечувати, аби завтра ми з вами оглянули в'язницю?

— Татусю, ти дуже квапишся, — втрутилася Олюня. — У нас іще попереду цілий медовий місяць.

При згадці про медовий місяць у пані Ліндерової знову проступили сльози на очах.

— Одне другому не заважає, — стояв на своєму пан Ліндер. — Пан Ціммерман огляне установу, якою надалі керуватиме вийнятково сам, без моїх втручань. А це потребує досконалого ознайомлення з місцем праці, інакше нас чекатимуть несподівані комплікації. Як ви на це дивитесь, пане Ціммерман?

— Я дивлюся позитивно. Обов'язок — понад усе.

— Оце є відповідь справжнього громадянина, — втішився комісар і налив вина. — Мусимо випити за нового директора найкращої в'язниці в цілій Галіції! Віват!

Келишки весело дзенькнули, до саду проникли сутінки, легенький мерехтливий туман придушив траву та почав спинатися на гілля кущів.

ШЛЮБНА НІЧ ПАНА ЦІММЕРМАНА

Опинившись у покої, відведеному для молодят, пан Ціммерман відразу ж почув у всьому тілі божевільну втому. На щастя, Олюня кудись випурхнула, зоставивши його на самоті, і то був найбільший дарунок, який лише могла зробити. Але розумів, що блаженство самоти не триватиме довго і Олюня вибігла, мабуть, лише для того, щоб зодягти щось спеціяльно наготовлене для такої урочистої події, як шлюбна ніч. А матуся, либонь, ще й лекцію прочитає, як слід віддаватися мужчині…

А так по правді, то йому зовсім не хотілося ніякого віддавання, радше б виспався добре. За короткий час така навала найрізноманітніших жінок! За все своє життя має тепер надолужити чи як?

І в оцю мить відчув пекельну ностальгію за домом. Там би він ліг тепер до ліжка, почитав щось на сон, а потім, згасивши світло, викликав би в уяві ту маленьку дівчинку в біленьких мереживних майточках, пропахлу родзинками, імбиром і кардамоном, пухкеньку, наче пампушка з рожею, притрушена цукровою пудрою. Легенько, наче серветку, скидаєш ці майточки, здмухуєш пудру цукрову й цинамон і відкушуєш пінявий зефір, що відразу ж тане у роті, лишаючи по собі на піднебінні і язику щемливий спомин. Язиком добираєшся до самого центру пампушки, до червоної і невимовно пахучої рожі, котра назустріч тобі уже їжить пелюстки, соки свої нуртує і полум'ям зблискує. Що ти зі мною робиш, запитує маленька дівчинка голосочком розімлілим і таким тонесеньким, як дзюркіт роси. Я куштую тебе, я смакую тебе, я висмоктую тебе геть усю по цитринах і пелюстках, по кожній крапелинці, я п'ю тебе тут, і тут, і тут — а тут найдужче, бо тут є сутність світу, кінець його і початок, падіння і вознесіння, голод і ситість, жах і втіха, небо і пекло. І жадібно, шматочок за шматочком з'їдає її усю, до останнього схлипу, до останнього позирку, до останнього подиху…

За вікном пролунало обережне шелестіння, заворушилася штора й на підвіконні об'явилася карлиця.

— Еміліє! — скрикнув пан Ціммерман і підскочив до вікна, чи то щоб затулити її собою, чи то щоб зіпхнути у сутінь саду. — Як ти сюди дісталася?

— По дереві вибралася. Я як мавпа. Ти чого тут застряг? Ми ж мали сьогодні вирушати.

— Я потрапив у пастку. Сьогодні мене взагалі мало не стратили за шпигунство, але, на щастя, тесть пана Ліндера вигадав спосіб, як урятувати.

— І тим порятунком є женячка? — спитала осудливо карлиця.

— Ліпше вженитися, як бовтатися на сливі.

— Хе-хе, це ще не знати. Ти собі думаєш, як ви хитро обдурили пана Ліндера, а я собі думаю, як же хитро вони всі позбиткувалися над тобою.

— Наді мною? Що ти маєш на увазі?

— Те й маю, що з тебе зробили йолопа, та ще й за твій кошт. Ну, та менше з цим. Коли думаєш скінчити цей цирк?

— Не знаю. На це може піти кілька днів. Мушу спочатку приспати їхню пильність і вдати, ніби я в захопленні від усього цього. Завтра стану директором в'язниці. Це вже ліпше, аніж в'язнем.

— Ніяких кілька днів. Завтра ввечері вирушаємо. Ми прийдемо за тобою.

Вона ледве встигла зіскочити з вікна на дерево, як до покою зайшла Олюня в білій сорочці до самої підлоги і з розпущеним довгим волоссям.

Пан Ціммерман закляк на місці, не відаючи, з чого почати і що має казати. Олюня теж стояла в якомусь соромливому заціпенінні і то піднімала, то опускала густі повіки.

— Кохана! — нарешті видушив пан Ціммерман те заповітне слово, яке видалося йому найбільш доречним у цій чарівній ситуації.

— Ах! — скрикнула Олюня і кинулася на шию.

Прийнявши її на свої широкі груди, пан Ціммерман відчув, як жага клекоче в цьому витонченому тілі і як кожна клітинка прагне, ні — вимагає, пестощів, а під сорочкою ж бо нічого-нічого, тільки вечірнє тепле повітря, запах жасмину, сюркіт стрикоників, шелест трави, сяйво місяця… І ось він піднімає сяйний серпанок сорочки, піднімає його усе вище і вище, і в притьмареному покої засвічується пломінь жіночого тіла. Тіло бере його за руку й провадить до широкого ліжка, а він по дорозі розщіпає ґудзики і позбувається шкарлущі.

— Який ти кругленький! — стогне тіло і випростується на перинах, і руки свої здіймає йому назустріч. — Ляж на мене, придуши мене, щоб я задихнулася в твоїх обіймах!

Але він боїться її увередити і, вклякнувши поруч, обціловує перса й живіт, ковзаючи долонями по всіх закамарках.

Ні, вона так не хоче, вона хоче, щоб він пригнітив її усією своєю вагою, це нічого, що в нього такий великий живіт, він розплюснеться, вона хоче опинитися під цією горою. І він лягає і чує, як миттю ноги її попід ним розходяться і він западає у стиглу й гарячу мармуляду. Ще тільки короткий стогін розкоші, й тіло її завмирає. Олюня знепритомніла від надміру почуттів. Порати панну, котра лежить, мов мертва, це все одно, що кохатися з подушкою.

За вікном знову почувся шелест, хихотіння, а потім безцінна порада:

— Грай, поки тепла! Хі-хі-хі-хі!

Пан Ціммерман схопив з вази яблуко й люто пожбурив у вікно. В темряві пролунав удар, скрик «Ой! Убили!» і глухе падіння маленького тіла.

Підбігши до вікна, почув, як тріщать гладіолуси і лілеї.

— Забив, скурчеляга! Ой, забив, кунда[95] кундувата! А щоб тобі андрути скисли! Щоб тобі прутень закрутило, як свинячий хвостик!

— Цить, вар'ятко! — зашипів на неї. — Пробач, я не знав, що це ти.

— Ага, не знав! — не повірила карлиця. — Хто ще, крім мене, міг видряпатися на вікно? Тепер я весь пулярес[96] поколола до тих чортових квітів! Ну, що — як любов? Дається, як звір, нє? Хі-хі-хі-хі! Давай, вріж їй, щоб аж завила, щоб аж дибки стала! Чого ти? А я помилуюся. Знаєш, як цікаво?

І вона знову почала дертися на дерево.

— Здуріла? А ну киш звідси!

— Давай, файдоль її, засандаль, щоб аж баньки вилізли, відмолоти як належиться! — і спиналася далі.

— Слухай, якщо ти не заспокоїшся, то я знову чимось пожбурю! Що за дідько! Кохання — справа глибоко інтимна, і я не бажаю, щоб за мною підглядали!

— Чого ти пінишся? Спокійно. Я ту справу знаю. Давай — уперед! Вали її, телицю! Грай і слухай, чи дихає!

— Я не можу це робити, коли за мною хтось підглядає. Я можу дістати скрут кишок.

— Я тобі допоможу. Я скочу до вас у ліжко і почну виробляти такі штукенції, що у вас це діло піде, як по мармуляді. Давай, пробий її, проштрикни, як галушку! Вперед! На барикаду!

— Замовкни! Ти розбудиш цілий будинок!

— Не бійся. Пан комісар захмелів і спить без задніх ніг, пані Ліндерова купається в лазничці, а старі Фляки хроплять, аж заходяться.

— Звідки ти знаєш?

— Я вже всюди позазирала у вікна. Ну, що ти ґави ловиш? Берімося до роботи!

— Зупинись!

Пан Ціммерман перелякався такого завзяття і, переконавшись, що жодні вмовляння не допомагають, вхопив тичку, якою розсовують штори, й загрозливо виставив її у вікно. Тим часом карлиця уже була зовсім поруч на гілці, зайнявши бойову позицію:

— Ти на кого тичку підняв? На жінку? Ще вчора ти піднімав на мене щось зовсім інше!

— Замовчи, бо скину тебе з дерева!

— Не посмієш. Я — ніжне сотворіння, тендітне й безборонне. І привело мене сюди чисте й непідробне кохання. Бо тільки той, хто щиро кохає, може вибачити зраду. Ти одружився з особою, якої не любиш. Але я прийшла тобі на допомогу. Я не хочу стояти між вами, перешкоджати вашому щастю, але я хочу зовсім мало — бути поруч і ділити з вами усі радощі і смутки. Бо таке моє призначення. Я буду прати вашу білизну, твої сорочки і шкарпетки, буду мити підлогу і вікна. Зрештою, на мені лежатиме кухня. Ти знаєш, як я варю, ні? О-о, це мистецтво! Я вроджена кухарка. Все-все-все я робитиму за твою дружину. А навзамін я потребую на макове зерня — притулитися деколи непомітно до тебе, і щоб ти мене легенько-легенько, цяпілюнечку, трісюнічку вграв. Ні-ні, це не буде часто, боронь Боже, лише раз на день, що це для тебе? А якщо ти поговориш зі своєю дружиною і зумієш її переконати, то я би пропонувала ще досконаліший варіант. А саме: коли вона відкидає копита в екстазі, щоб ти у цей час продовжував файдолити мене, їй все одно, вона й так нічого не буде тямити. Згоджуйся! Таке щастя рідко трапляється! Я ніколи не млію, коли мене тарабанять, я навпаки можу кого хоч заїздити. Це на мені мліють! Мруть, як мухи! Гори трупів на моїй совісті! Я — пострах Галіції! Крім того, у мене є ще дві сестрички — умм! — лялюсі! Ти їх бачив! Хіба це не персики? Плоди Едему! Майже незаймані. Та ми тут такі гастролі влаштуємо, що в пана Ліндера баняк відкрутиться. Подивися, він вже в тебе повис і виглядає жалюгідно. Негайно приведи себе в стан бойової готовності, можеш це зробити й рукою, я не заперечую. Ми йдемо в атаку! Відступись! Я стрибаю!

Але пан Ціммерман вирішив інакше і лупонув карлицю тичкою по голові.

— Ай-яй! — нявкнула та і важко хляпнула в квіти.

Запанувала тиша.

Він став проти ліжка і сумно подивився на голюсіньку Олюню, що так і лежала з розведеними ногами, як він її зоставив. Мала тіло досконалої форми, і саме зараз він запрагнув її. Вклякнув понад нею так, що живіт Олюні опинився у нього між колінами, узяв її обидві долоні, приклав до прутня і почав ними рухати, але було сухо, і тоді, плюнувши у кожну з долоней, продовжив цю шляхетну справу з куди удатнішим результатом.

…Раптом стрепенувся від шемрання, щось зашкреблось за дверима, забурмотіло і застогнало. Миттю зірвався з ліжка і навшпиньки підкрався до дверей. Хтось там був, хтось жіночим сп'янілим голосом бубонів:

— Візьми мене, візьми, всю візьми, так, отак, роби, що хочеш зі мною, куди хочеш, ще, ще, ще…

Вся та небагата рослинність, якою пишалася голова пана Ціммермана, миттю стала шторца і захвилювалася, наче ковила під вітром. Рвучко штовхнув двері і відчув, як вони лупнули до чогось. На підлогу повалилося тіло. Прочинивши двері навстіж, побачив пані Ліндерову, в чому її породила пані Флякова. Зіжмакана рожева сорочина висіла на китайській вазі. А її власниця, вибалушивши баньки, важко хапала роззявленим ротом повітря.

М'яса тут було багацько, воно все подригувало драглями, і було на чому очам зупинитися і чим подивуватися. Особливу повагу викликали два фантастичні цеберка, кожне літрів на десять, які, наче верблюжі горби, вигойдувалися то вліво, то вправо. Повні круглі стегна, гладенькі і сливе дівочі, терлися одне об одного, мов небесні жорна, що мелють борошно жаги. Це безмежне тіло вимагало важкої праці, а пан Ціммерман хотів лише одного — відпочинку. Але ось пані Ліндерова ожила і підвела голову. Уздрівши зовсім голого зятя, мало знову не луснулась на землю. Аж тепер він помітив у неї на чолі ґулю.

— Пане Ціммерман… — Заквоктала вона. — Мені так соромно, я така збентежена, зовсім не хотіла вас відволікати, але не втрималася…

Тут вона підвелася на ноги і підступила ближче, випромінюючи довкола себе жар африканської пустелі.

— Зрозумійте мене — я жінка, я мати… Я переживаю за свою доньку, як у вас там усе складеться… У неї це вперше, вона така тендітна, а ще ж така вразлива… Розкажіть мені як матері, чи все гаразд, чи не увередили ви мою голубоньку? Я хочу знати всі деталі. Я мушу це знати.

Пані Ліндерова притислася до зятя, і він відчув, що тіла їхні пасують одне одному, як два черевики. То була рідкісна гармонія, коли кожна випуклість знаходить відповідну западину, а кожна складка прилягає до своєї улоговини, мов улита.

— Не соромтесь мене, пане Ціммерман, я мати, я мушу знати все-все-все. Зі свого боку обіцяю товариську пораду.

Животом своїм попихала його перед себе, а він задкував і задкував, доки не повалився на ліжко поруч Олюні.

— Я вас навчу, я вас всього навчу, пане Ціммерман, — муркотіла матуся і спритно перевернула улюбленого зятя на себе.

А він був настільки ошелешений цим бурхливим натиском, що навіть не опирався, хоча мав би це чинити задля порядку. Адже поруч, як не трагічно, лежала Олюня, і, коли вона ненароком очуняє, то що можна буде пояснити в цій ситуації? Що матуся вирішила надати консультацію?

Пані Ліндерова так спритно упоралася зі своїм материнським обов'язком, що зятеві залишилося тільки спокійно собі лежати на пухких тілесах, дозволивши хвилям гойдливо нести його тіло кудись у тропічний обрій, на коралові острови з височенними пальмами, котрі родять кокосові перса.

Хвилі жбурляли його високо-високо а, коли він уже падав сторч головою і, здавалося, ось-ось розіб'ється на друзки, вони підхоплювали його на пінисті гребені і м'яко опускали додолу, а в цей час із глибин синіх, з безодні таємної спиналися стебла в'юнкі і обплітали ноги та руки, теплі риби припадали до стіп і обціловували жадібно, а меви співали осанну…

В очах засвічувалися барвисті архіпелаги і гасли, але натомість спалахували нові і вражали своєю красою…

— Камо ся пливе, чужинцю? — питали солодкі містралі і хихотіли в кошлату піну хвиль.

А сонно-плинне танго моря непомітно перейшло в гопак, і морець нещасний з вибалушеними очима розпачливо намагався пійматися руками за стебло, за пальми, за берег кораловий, за риб'ячі хвости і крила чаїні, аби лише втриматися на поверхні і не шубовснути у невидь незгасну. Його кидало й підкидало, під ним ревло і стогнало, висотувало до краплі, і, коли руки його урешті вхопилися за щось міцне і надійне, то відчув, що тіло його пронизав струм, і він, мов уражений правцем, задубів, усе в ньому замкнулося і скрутилося — спалах в очах, шум води, що стікає з бачка, крик підбитої чайки, виверження вулкану…

Пан Ціммерман, усе ще трусячись від екстазів, звівся на рівні й окинув оком широке поле бою — обидві повержені Юнони лежали перед ним без тями в однаковісінькій позі, розкинувши ноги. Видовище було зворушливе й величне. Та довго ним милуватися не довелося. Кожної хвилини могла очуняти Олюня і, уздрівши побіч себе оголену натуру коханої матусі, зомліти знову, а то, чого доброго, й збожеволіти.

Попробував смикнути пані Ліндерову за ногу, нога була важка і монументальна, та це мало що дало, пані дому ані не здригнулася і продовжувала перебувати в солодкій знемозі з опалою щелепою. Тонкі ніздрі засьорбували повітря, котре потім вихрюкувалося назовні, виповнюючи покій таким знайомим для Бумблякевича і незнайомим для Ціммермана рохканням радіоприймача.

Двома пальцями затис ніздрі господині, а рота прикрив долонею. Цей спосіб дав свій результат — тіло здригнулося, засмикалося, в роті зачавкало, і крізь пальці пана Ціммермана видобувся розпачливий стогін. Розплющені очі зблиснули жахом, і пані Ліндерова повернулась до тями.

— Що зі мною? Де я? Чому я гола?! Ах, ви мене зґвалтували! Негідник!

То лівою, то правою рукою намагалася приховати свої сороміцтва, але вони були такого обширу, що домогтися цього зуміла б хіба тоді, коли б мала долоні, як лопати.

— Цс-с-с! — приклав пальця до вуст. — Розбудете Олюню! Негайно тікайте, щоб не було шкандалю. Невже ви хочете розбити моє перше кохання?

— Ах, який ви жорстокий! — закректала матрона і почала важко зводитися на ноги. — Заманив мене, спокусив, обманув, наобіцяв, використав як міг, а тепер мене…

Пан Ціммерман мовчки виштовхнув тестьову з покою і зачинив двері.

Олюня розплющила одне око. Воно ковзнуло по стінах, вибігло на голу статуру законного мужа і почало повільно скочуватися додолу, доки не завмерло на його широкому животі, з-під якого ледве-ледве було помітно якусь зморщену й здохлу штукенцію, котра нагадувала кошеня, розчавлене автом. Око заплющилося. Пан Ціммерман переступив з ноги на ногу, почіхав живіт і влігся коло Олюні. Ніжки її повільно зійшлися докупи. Потім розплющилися обидва ока, і пролунало зітхання.

— Я довго була без тями?

— М-м… Не дуже.

— Я страшенно збудлива. Мені здалося, я вмираю. Що ти зі мною зробив?

— Що належалося, те й зробив.

Олюня повернула голову і уважно подивилася на чоловіка, далі звелась на лікті, відсунулася і обстежила постіль. Постіль пишалася незайманістю.

— Чому тут нема крови? — спитала Олюня з дуже серйозною міною. — Мало бути море крови. Я це твердо знаю.

Пан Ціммерман позіхнув і сказав:

— Може, будемо спати? Завтра маю купу справ.

— Я що — знову дівчина? І це після шлюбної ночі? Де твоя совість? Де твій гонор?

— Спокійно. Так, ти дівчина, бо я тебе не дограв. Ти зомліла, а я, яко шляхетна людина, не міг собі дозволити скористатися твоєю слабістю.

— І що?

— І не докінчив початої справи.

— Справді? Яка в тебе лицарська душа!

Рука Олюньки прокралася до пана Ціммермана і погладила здохляка. На її здивування, він не подав жодних ознак життя.

— Ти мене не кохаєш! — жахнулася Олюня і надула губки.

— Кохаю. Але вже пізно. Я хочу спати.

— Ах так! Не діждешся, щоб я після шлюбної ночі зосталася цілкою!

Олюня жваво роззирнулася по кімнаті й зупинила свій рішучий погляд на мідному канделяброві. За мить він уже уважно обстежувався, пробувався на палець, на язик, на персо, аж поки не здобув задовільної оцінки. Пан Ціммерман, здивовано спостерігаючи за тим, як вона лягла на ліжко і почала запихати собі канделябра, до розкішниці[97], уже не міг залишатися осторонь цього небуденного факту й примостився навпроти Олюні, щоби усе любенько бачити. Раптом рука її зупинилася.

— Тут, — сказала вона. — Я відчула її. Досить натиснути, один лише рух — і я жінка! Ах, це тебе зовсім не турбує! Ти безсердечний! Прирікаєш мене на такі муки!

— Чому? — не зрозумів пан Ціммерман.

— Та тому, що змушуєш мене саму себе позбавляти цноти!

— Ти хочеш, аби це зробив я?

— Звичайно! Це має бути натурально.

— Тоді забери руку.

— Що! Що ти затіяв! Боже мій, не руш! Та не цею залізякою!

Але було вже пізно. Пан Ціммерман штрикнув канделябром, і Олюня знову зомліла. Отямиться вона вже жінкою. На сніжно-крохмальні простирадла витекло кілька червоних сліз невинності. Пан Ціммерман з почуттям виконаного подружнього обов'язку скрутився бубликом і солодко заснув. Снилися йому пальми, сонячні пляжі і кораблі.

ПАН ЦІММЕРМАН ІДЕ ДО ПРАЦІ

1

СНІГОВА ЕНЕЇДА

…явори квітли і осипалися від легенького подиху вітру, а їхні пелюстки кружляли над головою і, щойно торкнувшись руки, танули і зникали зоставляючи по собі тільки примарний холодок… ноги грузнули в сніг військо розбите сунуло втомлено, а вдалині сиза хурделя накручувала обрій на веретено… пане Бумблякевич — прохрипів старий гетьман — ви зробили що могли вертайте домів не для вас незгоди вигнання вертайте… мовчки потряс головою — сніг забивав рот і очі… мертва Україна лежала під снігом разом зі своїми хоругвами і мечами разом з булавою й короною… обглодана кість України все що зосталось…

…мертве військо увійшло в кригу і заснуло притуливши до грудей шаблі і списи пригорнувши до шиї вірних своїх коней… мертва пісня разом з бульбашками повітря замерзла навіки… хтось має прийти і теплим подихом визволити їх із криги…

2

Олюня ще спала, коли крізь штори й фіранки, крізь невидимі щілини і тріщини вповз до покою ранок. Першими прокинулись меблі — легеньке несміливе порипування, глибокий утробний стогін, бзикання мушок і хворобливе перешіптування шашелю.

Пан Ціммерман випорпався із важкого барлогу постелі, вповз у халат і пантофлі і посунув до дверей. Відчинивши їх, несподівано опинився на просторому бальконі з чорними фігурними перилами. Та не це викликало в нього оторопіння, а те, що побачив з балькону — крізь сизу мряку, крізь мерехтливу мжичку дощу, крізь холодне байдуже проміння сонця вдарило в очі срібло снігів… Наче велетенський обрус застелено поверх дерев і кущів, пагорбів і падолів, поверх будинків і звуків, джерел і крилець метеликів…

Далеко-далеко на пласкому обрії виднілася темна вервечка, в якій угадувалися люди, що втомлено брели на захід. Був певний, що це те саме військо, яке ввижалось йому уві сні, військо, приречене на вічне блукання в снігах. Здалося йому, що пізнає пана гетьмана на сірому огирі, а там одразу за ним і свого пращура в лисячім хутрі — великого і пузатого, мов циганський лантух, з люлькою попід кошлатими вусиськами, що припали снігом.

Якби пан Ціммерман мав на голові капелюха, то скинув би його і помахав сніговому війську… Та капелюха не було, і він сумно повернувся до покою, відчуваючи спиною, як тріумфально тануть сніги, як сповзає гостинний обрус, оголюючи хижі скелети грабів і в'язів, як оживають стрункі струмки і тнуть обрус на пасмуги, а разом зі сніговими заметами розчиняється, мов цукор, військо, аж допоки останньою не зникає гетьманська правиця з розчепіреними трьома середніми пальцями…

— Ти вже вста-а-ав? — потяглася Олюня кішечкою, але миттю згадала вчорашній акт дефлорації і набурмосилася: — Що ти зі мною вчудив, негіднику? Який сором!

— Пардін, — вибачився пан Ціммерман, — якщо чесно, то се була моя перша шлюбна ніч.

— Ах! Не може бути! — в голосі її вчувалася невимовна втіха. — Коханий! А знаєш, це навіть дуже оригінально.

— Канделябром! Ха-ха! Відтепер він стоятиме на видному місці і нагадуватиме нам нашу першу шлюбну ніч. А коли ти поїдеш у справах, залишивши мене саму, я братиму його до ліжка і уявлятиму тебе.

У двері постукали, і після Олюниного «хто там» почувся голос пана Ліндера:

— Пора, пане Ціммерман! Хутенько спускайтеся до сніданку і рушаємо.

3

Сад пана Ліндера був просто безмежний. А в'язниця, виявляється, знаходилася у самому кінці саду. Пан Ціммерман погодився, що це дуже своєрідно, а як для в'язнів, то взагалі надмір людяності.

— Природа ушляхетнює, — проказав пан Дезидерій Фляк, тупцяючи за ними.

— Авжеж, — підтримав цю гадку пан Ліндер, — природа спонукає людей ставати добрішими.

— До кого? — поцікавився пан Ціммерман.

— До нас — представників влади.

За якийсь час вони зупинилися перед металевою брамою, що була помальована на чорно і стояла просто серед кущів малини, а побіч брами не було нічого — ані муру, ані паркану, самий лише малинник. Це видовище викликало у новоспеченого директора в'язниці здивувальне «О-о-о!»

— Це і є в'язниця?

— Аякже. Перед вами вхід на в'язничне подвір'я.

— Але чому нема муру? Хіба в'язні не тікають?

— А куди їм, голубе, тікати? І головне — навіщо, з якою метою? Адже це тільки умовно визначену територію названо в'язницею, а насправді вона всюди, куди лише не поглянь. Довкола суцільна в'язниця, замаскована під місто. Га? Весело вигадано? Щоб ворог не здогадався. Я вивів в'язничне життя на такий високий рівень, що фактично воно мало чим відрізняється від життя позав'язничного. Хоча цей факт можна потрактувати і навспак, а саме: вільне життя є узгоджене з нормами і приписами життя в'язничого. Але то вже буде вільнодумство, яке карається законом — від п'яти до восьми літ.

Пан Фляк нахилився перед брамою і, пошпортавшись під камінням, видобув здоровецького ключа, яким і відчинив браму.

Панство вступило на просторе обійстя, в глибині якого красувалася довжелезна двоповерхова будівля під червоною черепицею, схожа на касарню. Уся місцина перед будівлею була обсаджена кущиками, квіточками і травичкою. По травичці прогулювалися в'язні. Чинили це якось дуже цікаво — ходячи по колу з закладеними за спину руками і вигукуючи хором:

— Ми такі щасливі! Ми такі щасливі! Ми такі щасливі!

Дехто навіть бив себе в груди і намагався перекричати решту. Побачивши високих панів, в'язні враз вишикувалися і проторохтіли:

— Най жиють його світлість цісар Франц-Йосиф! Гурра! Най жиють пан Ліндер! Гурра! Най жиють пан Фляк! Гурра!

— Одне маленьке уточнення! — гукнув їм пан Ліндер. — Межи паном Ліндером і паном Фляком віднині маєте волати віват і панові Ціммерману, котрий якраз заступає на свій надвідповідальний постерунок. Пан Ціммерман — то є ваш директор, ваш татуньо і ваш опікун. Най жиє пан Ціммерман! Гурра!

— Гурра-а-а-а-а-а! — відізвалося з шеренги.

— Продовжуйте ранкову прогулянку.

І в'язні знову закрокували по колу.

— Їх ніхто не стереже? — здивувався пан Ціммерман.

— Нема потреби. Вони самі себе стережуть. Самі себе допитують, самі на себе доносять, самі себе перевиховують. Дуже зручно. Інакше б нам був потрібен цілий штат охоронців, а це може влетіти в неабиякий гріш. А я дбаю про бюджет рідного міста як про свою власну кишеню.

Всі ув'язнені були зодягнені в однакові голубі сорочки, що сягали до п'ят, з-під сорочок виднілися босі ноги.

— Цікаво у вас вбрані в'язні, — сказав пан Ціммерман.

— Не «у вас», а у нас. Вбрані вони у дуже вигідну одіж, — мовив пан Ліндер, — її легко шити. Уявіть собі, скільки було б мороки з різними там блюзками, штанами, черевиками. На це треба багацько коштів, часу і людей. А всього цього у нас якраз брак.

Комісар вийняв з кишеньки на животі дзиґарок, дзенькнув покришкою, від чого усі в'язні враз замовкли й завмерли, пильно глянув на годинника і проголосив:

— Прогулянка закінчена!

В'язні розбіглися по обійстю, і пан Ціммерман побачив, як вони із подиву гідною заповзятливістю кинулися до роботи.

Двоє в'язнів несли через усе подвір'я, зігнувшись і покректуючи, щось важке і об'ємне, але що воно було, пан Ціммерман розгледіти ніяк не міг, доки в'язні, наблизившись, не розвернулися до нього боками і не явили його очам велике і залізне ніщо. На чолах у них аж рясніло від поту, червоні жили нап'ялись, мало не лускаючи, а вуста приказували: «Ну ще ще трохи вже недалеко ну хороба тяженна бодай би її пес рівніше куди дурний рівніше…»

Пан Ціммерман примружив очі, вдивляючись уважно в те Ніщо, але воно від цього не перетворилося в Щось, а так і зосталось суцільним і неіснуючим Нічим, прозорою порожнявою, об'ємним кшталтом повітря, гарячим подихом вантажників.

Потім угледів ще одного в'язня, який котив інше велике, кругле й тяжке, мов камінь Сізіфів, Ніщо. Воно було майже в його зріст, бо в'язень лиш ледь нахилився вперед, вкладаючи у кожен поштовх усю свою силу і впертість, видихаючи стогін і втому. Сорочка йому прилипла темною плямою до спини, волосся стирчало скуйовдженими пасмами, чоло було брудне від частого витирання замурзаною долонею. Чоловік котив своє Ніщо з таким самозабуттям, що пан Ліндер мусив вступитися йому з дороги, щоб не потрапити під усерозчавлюючий каток Нічого.

— Обережно, пане Ціммерман, щоб не сталося нещастя.

— Що вони роблять? — не втримався і спитав новий директор в'язниці, обводячи збаранілим поглядом терен, на якому всюди кипіла така ж фантастична праця — важка і виснажлива у своєму неіснуванні, в даремності і безглузді.

Двоє в'язнів енергійно копали грядки, майстерно імітуючи усі рухи копача, а при цьому не маючи в руках нічого, що б хоча б віддалеки нагадувало рискалі, — себто взагалі Нічого. Ще двоє садили в щойно буцім-скопану землю буцім-квіти, котрі проте зовсім не становили собою аж таке Ніщо, бо були з розфарбованого паперу. Третій в'язень виймав з пуделочка штучних метеликів і пришпилював до щойно висаджених квіточок.

— Які вони милі в своєму дитячому захопленні, — втішено похитав головою пан Ліндер. — А всі ж троє сидять тут не за крадіжку гаманця в базарної зеленярки, а за напад на банк.

— А хто вигадав саме такі квіти садити?

Пан Ліндер скромно опустив очі, а пан Фляк відповів за нього:

— А хто ж би, як не сам пан Ліндер? Він і про метеликів подбав.

— Дійсно, з метеликами воно дуже гарно виглядає, — погодився пан Ціммерман. — Шкода лише, що під час зливи ця вся краса може пропасти.

— А я вже й про це подумав, — сказав пан Ліндер. — Коли в'язні помітять на небі хмари, вони миттю усі квіточки повисмикують і занесуть до приміщення, а як випогодиться, знову висадять.

— А що фарбують ті двоє? — спитав директор в'язниці, показуючи рукою на в'язнів, котрі весело махали пензлями в повітрі. Те, що вони фарбували, знаходилося якраз посеред грядок із буцім-квітами.

— То пам'ятник панові Ліндеру, — сказав пан Фляк. — Я наказав, щоб перемалювали постамент. Раніше він мав надто непривабливу зелену барву. Зараз уже виглядає куди веселіше, чи не так?

Панові Ціммерманові закортіло спитати, якою ж барвою тепер малюють постамент, але стримався, не бажаючи видатися невихованим. Натомість спробував уявити собі цей пам'ятник і запам'ятати, на якому він саме місці височить, щоб, бува, не напоротися на нього.

— Отак і проминають тут день за днем у муравлиних турботах. Праця перевиховує найзапеклішого злочинця, — сказав пан Ліндер. — І вам, пане Ціммерман, тепер слід дбати, щоб забезпечити їх якоюсь корисною роботою. В'язні не повинні байдикувати. Усе це, що ви бачите, називається каторгою. Люди важко працюють, не бачачи жодних плодів своєї праці. Але коли вони врешті роблять поступ у вихованні себе як громадянина, тоді їх милостиво переводять на іншу, легшу працю. Там уже вони дістають у руки різноманітні знаряддя і створюють весь добробут і затишок в'язниці. Шиють одяг, перуть, куховарять, прибирають, розводять курей, гиндиків, кролів, свиней тощо. Одним словом, тут маємо ціле суспільство, котре себе повністю забезпечує. Таким чином, я не витрачаю ані шеляга з тих державних коштів, які мені виділено для утримання в'язниці. Всі ці гроші отримує мій комісаріат, котрий з іще бурхливішою енергією кидається у вир…

— Пане Ліндер! — перебив його пан Фляк. — Уже все готове для відкриття.

— Відкриття чого? — невдоволено зиркнув на свого тестя пан комісар.

— Відкриття вашого пам'ятника.

— А хіба він іще не був відкритий? Якщо мені не зраджує пам'ять, то ця знаменна подія відбулася рівно рік тому.

— Звичайно, — погодився пан Фляк. — Але то було просто відкриття пам'ятника з нагоди його встановлення, а нині маємо відкриття пам'ятника з нагоди його перефарбування.

Пан Ліндер замислився і з подивом озирнув тлум в'язнів, який оточив грядки з буцім-квітами і витріщився на буцім-пам'ятник.

— Взагалі я людина скромна… — почав несміливо пан комісар, але одразу ж і вмовк, коли пан Фляк смикнув його за рукав.

На діжку виліз один із в'язнів і почав виголошувати:

— Шановне товариство! Ми зібралися сьогодні на урочисте відкриття оновленого пам'ятника нашому чудовому сучасникові, великому батькові нашої в'язниці, відданому бійцеві за наше краще майбутнє — панові Ліндеру! Це скромний дар, що ми його приносимо на вівтар нашої вдячности тим грандіозним перетворенням, які обумовили непереможну спрямованість, породили бурхливу енергію, величезний політичний досвід і державну мудрість, продиктований палкою і щирою любов'ю й повагою до пана Ліндера. Цей пам'ятник, що його витесав з граніту наш талановитий митець Буньо Рибка, є твором, що дозволяє спізнати, яких зусиль вартувало нашому народові на чолі з паном Ліндером захистити рідну в'язницю від ворожих впливів, підняти її з хаосу моральних руїн. На вирішення найвищих гуманістичних завдань пан Ліндер спрямовував внутрішню і зовнішню політику в'язниці. Разючий контраст із минулим являє нині дійсність нашої в'язниці. Уявімо собі людину, яка знала цю тюрму ще з давніх часів. І ось ця людина прибуває сюди знову, ходить по ній з краю в край.

Вона бачить безмежні ниви хлібів, на яких працюють наші трударі, могутні фабрики і заводи, зелені оази в колишніх пустелях, бачить усі наші перетворення з красивими театрами, музеями, школами, і просто по-людськи зручними камерами замість колишніх глухих і темних кліток. Візьмімо хоча б одну-єдину постанову із тієї тисячі постанов, які надходять до нас із воістину небесної канцелярії пана Ліндера: постанову про ліквідацію ґратів! Згадайте, з яким ентузіязмом усі ми прийняли її, як ми тішилися і раділи. І ось тоді саме з ініціятиви камери число сім наша в'язниця вирішила все-таки не ліквідовувати ґратів. Усі погодилися, що вже сам факт існування постанови про ліквідацію ґрат дає усі підстави вважати, що їх просто нема, а отже, й ліквідувати нема що. Багатющий політичний досвід, мудрість, енергія та ініціятива, намагання розглянути всі теоретичні проблеми в нерозривній сув'язі з розробкою основних завдань — все це знаходить відображення в чудових виступах і доповідях пана Ліндера, котрі показують зразки творчого збагачення прогресивного вчення Франца-Йосифа в питанні побудови світлого майбутнього кожної в'язниці. Гурра!

— Гурра! — ревнули в'язні.

— Ґратулюю, пане Ліндер, — потис комісарові руку пан Ціммерман. — Я й не знав, що ви така визначна людина! Ви справжній реформатор!

— Так, — погодився той, — але зараз із почуттям патріотичного обов'язку передаю всю владу у ваші руки. Тепер ви поведете цю шановну громаду за собою, і я вірю, що незабаром і ваш пам'ятник височітиме поруч з моїм.

В'язні почали розходитись, їх чекало ще багацько роботи. Пан Ліндер зупинив чоловіка, який щойно промовляв з діжки, і подякував йому за теплі слова.

— Хочу представити пана Кнедлика, — сказав з великою повагою в голосі пан Ліндер.

Пан Ціммерман відчув у правиці мокру й слизьку долоню з холодними клюсками[98] пальців.

— Це ваш новий директор, — продовжив комісар. — Пан Кнедлик є нашою людиною, іншими словами — нашим агентом. Нема у цій в'язниці людини відданішої нашій справі ніж пан Кнедлик. Це аґент, що в одній особі становить цілий таємний комісаріят з безліччю карточок, анкет, довідок, схем і креслень у своїй безцінній голові. Тут, — пан Ліндер постукав пальцем в чоло пана агента, — знаходяться геть усі кримінальні справи на всіх в'язнів, навіть на тих, що вмерли. Пан Кнедлик виконує надзвичайно важливу місію, а саме: стоїть на сторожі права і добробуту. Він уважно вслухається у всі розмови, він простежує кожен крок пересічного в'язання і все це нотує, нотує, виливає на папері і подає мені на стіл. А там, у тих безцінних нотатках є все: не тільки висловлювання і дії в'язнів, але й, що просто фантастично — їхні думки!

— Що ви не кажете?! — не втримався пан Ціммерман, щоб не поплескати по ремені пана аґента.

— Пан Кнедлик — це мої очі, моє вухо, мій ніс і мій… е-е… моє… е-е… моя… ну, одним словом — це людина, що замінює цілий апарат. А які художньо довершені доноси він пише! Боже мій! Що за перо! Що за стиль! Ви, пане Кнедлик, справжній Бальзак! Кажу вам це чесно і відверто. Я впиваюся читанням цих шедеврів… Уявіть собі, зовсім недавно один екстреміста нашкрябав на моєму пам'ятникові, м'яко кажучи, нецензурне слово. Ну, факт, самі розумієте, обурливий. Пам'ятник, твір мистецтва, документ епохи, а на ньому якесь брудне слівце. Та ще й цвяхом. І ось пан Кнедлик бере в руки своє золоте перо і пише твір надзвичайної поетичности і довершености. Це вийшов не донос, а справжня соната, ні — рапсодія! О, як мені шкода, що я не музика і не можу покласти її на ноти, аби щоранку пестити своє вухо ніжними і ласкавими звуками… Ні не можу втриматися, щоб не зацитувати вам, пане Ціммерман, кількох рядків з цієї шахерезади:

— Ну, чи це не Овідій? Чи це не Горацій? — Пан Ліндер сьорбнув розчуленим носом і закінчив: — Друже мій, — дозвольте вас так називати, — друже мій, я вирішив на знак ваших величезних заслуг у галузі криміналістики і юриспруденції зробити вам невеличкий і скромний дарунок. Ось він!

З тими словами пан Ліндер попорпався в кишені і видобув на цей зачухраний світ таку ж зачухрану краватку. Вона мала дещо сумний і вим'ятий вигляд, а де-не-де ще й вилискувала тлустими плямами, але пан Кнедлик узяв її в долоні наче не знати якого скарбу і з вибалушеними очима вірного громадянина поцілував її.

— Носіть цю пам'ятку про мене і всім розповідайте, як високо цінить держава ваш вагомий внесок.

Щасливий аґент вклонився і повернувся до своїх обов'язків, приміряючи дорогою і так і сяк краватку до голої шиї.

— Пане Ліндер, у промові шановного агента згадувалися безмежні ниви хлібів, фабрики, заводи, театри, музеї — де це все знаходиться? — поцікавився пан Ціммерман.

— Хе! — втішився комісар. — Саме в цьому і полягає великий акт перевиховання! Нічого цього нема, але нехай в'язні вірять, що воно десь існує. Їм самими через те стає легше на душі, адже тоді очікування звільнення з в'язниці набирає глибокого сенсу. Кожен прагне відбути свій термін з якнайбезгрішнішою репутацією, щоби вийти в світ вільних людей чистим, наче херувим.

— Чудово, але коли він виходить у цей світ, то раптом помічає, що з нього покепкували, бо там нема тих усіх приваб.

— Справді так думаєте?

— Не хтів би-м, але факти змушують.

— Отже, цього разу факт є такий, що вони ніколи, — повторюю: ніколи! — не дізнаються, що над ними покепкували, — голос пана Ліндера звучав гостро, але не без ввічливости. — І знаєте чому?

— А чому?

— Бо їм не судилося покинути стіни в'язниці.

— Мають пожиттєвий термін?

— Можна це так назвати. З огляду на те, що ніхто не може бути безгрішним. Навіть якби дуже намагався.

— Іншими словами, ви завше здатні знайти причину для продовження терміну?

— Маєте рацію. Тепер цей шляхотний обов'язок перейде у ваші руки.

Пан Ціммерман не відобразив на своєму обличчі надмірного задоволення, але це пана Ліндера не вразило і на мить.

— Дивно все ж, що при цьому в'язнів не охоплює бажання втекти звідси.

— Ні, не охоплює. Кожен в'язень пильно стежить за тим, аби когось таке бажання не спокусило, він просто зацікавлений у тому, щоб виявити когось такого і дати мені знати. А тому має очі завше відкриті. Бо виявивши потенційного втікача, він одразу вкорочує свій термін удвічі. Розумієте? Удвічі! А це вже щось важить!

— Ага, то скоротивши свій термін удвічі, уже можна сподіватися на волю?

— Сподіватися завше можна.

— Що це має означати?

— Я вже говорив: звідси потрапляють лише на цвинтар. Та й то тюремний.

— І знаючи це, в'язень таки висліджує свого товариша?

— Звичайно. Люди вже так якось влаштовані, що навіть найплюгавіша людська істота переповнена надіями, мріями і снами. А все це варто підживлювати. Нехай собі жевріє. До пори. Коли ж з'являється зневіра — о, це вже найбільша небезпека для кожного шанованого закладу чи середовища. Погана вівця псує отару. А тому погану вівцю слід якнайхутше відправляти на заріз. Причину завше можна знайти.

— Бачу, обов'язків у мене не так уже й мало. Подивляю вас, пане Ліндер, як вам, одному, вдавалося здолати таку фуру роботи!

— Але я так само жертва своїх надій і сповідань. Я вірю в те, що моя скромна праця буде визнана там, нагорі, і коли-небудь найясніший пан цісар згадає про мене і викличе до себе до Відня. Може, ласкаво допустить до трону, я впаду навколішки, а він почепить мені на груди золотого хреста. І скаже: «Пане Ліндер! Вами пишається вся наша імперія!..» Або ще ліпша така картина… До нашого містечка прибуває справжній потяг по колії, що прокладена всього за одну ніч, прибуває потяг, весь у лямпіонах, стяжках, квітах, прапорах, а з нього виходить пан цісар і каже до тлуму, що висипав на двірець: «Чи се є славне місто С?» «Так є, пане цісарю!» — відгукує тлум одним подихом. «А чи є серед вас видатний діяч сучасности пан Ліндер?» І тут мене підносять на руки, і я пливу, пливу на руках, мов на хвилях, і ось, коли підпливаю до пана цісаря, то пан цісар скидає свою цісарську корону і вдягає мені на голову зі словами: «Вітаю вас, пане Ліндер, яко єдиного і найзаслуженішого спадкоємця мого трону, бо ніхто з гіллястого дерева Габсбурґів не вартий цеї чести, крім вас!» А тоді всі: «Гурра! Віват! Най жиє!»

Пан Ліндер так захопився розповіддю, що в якомусь самозабутті останні слова вже прокричав на всю горлянку, чим ураз збаламутив в'язнів, бо вони вмить покинули роботу і теж почали галайкати «віват», аж їм писки побуряковіли.

Та ось пан комісар вдячно всміхнувся, підняв долоні догори, і вітання вляглося, а робота закипіла.

— То ви, пане Ліндер, ще й цісарська родина! — подивувався пан Ціммерман. — І я це дізнаюся щойно тепер, з промови, виголошеної в афекті? О-о, щиро схиляюся перед вашою скромністю.

Пан Ліндер опустив очі, а пан Фляк сказав:

— Властиво, я не знаю більш скромної особи, аніж пан Ліндер… Він настільки скромний, що зовсім забув про страту, призначену на сьогоднішній день.

— О! — вигукнув пан Ціммерман. — То нині має відбутися страта? А кого, прошу я вас, мають стратити?

— Гм… І справді, я забув, — сказав комісар. — Все ж таки на одну голову стільки обов'язків забагато. Чи не того жевжика маємо уколошкати, що розклеював по цілому місту бунтівливі листівки?

— Еге, маєте рацію, — відповів пан Фляк. — Якраз того. Засидівся вже, бідачка.

— Ну, то підіть за ним, пане Фляк, а ми з паном Ціммерманом потихеньку почимчикуємо собі до нашої оранжереї.

— До оранжереї? — здивувався пан Ціммерман.

— Еге ж, пане директоре. Саме в оранжереї знаходиться одне із місць страти. У нас кожна страта мусить приносити й користь. Тому частина страчених гине в театральних виставах. І, скажу вам, геть усі приречені прагнуть загинути саме на сцені. Для цього діла в нас тривають спеціальні репетиції, де в головних ролях мають, крім засудженого, виступати також пан Фляк і я. Решта — се професійні актори. Суть у тім, що текст п'єси відомий детально усім, крім засудженого. Тобто він знає лише загальний сюжет, але на ті чи інші репліки може реагувати як йому заманеться. Не знає він тільки того, — чим ця п'єса закінчується. Йому відомо, що в самому кінці він має загинути, але як, від чиєї руки — сього не знає.

— Закладаюся, — вигукнув пан Ціммерман, — що се ви самі й вигадали!

— Аякже! Я не одне в цьому місті вигадав! — хитро всміхнувся у вуса пан комісар. — Але ходімо, пане директоре, дорогою я вам розповім ще дещо.

Вони рушили з тюремного подвір'я, вийшли знову до саду і там пан Ліндер продовжив:

— Ці вистави у нашому місті користуються надзвичайним успіхом. Народ заздалегідь тішиться, шиє собі убрання, а корчмарі торгують винами й іншими напоями, котрі своїми назвами роблять своєрідну рекляму майбутній виставі. Ну, от, наприклад, два місяці тому ми виставили п'єсу одного нашого молодого драматурга «Мальва Ланда».

Пан Ціммерман не зумів стримати свого подиву.

— Що, пане директоре, ви цю п'єсу читали? — єхидно запитав пан Ліндер.

— Ні-ні, звідки, — розгублено белькотів пан Ціммерман. — Мене вразило це ім'я — Мальва Ланда… Дуже цікаве ім'я…

— Але звідки ви взяли, що це ім'я? Хіба я щось подібне казав?

— Ні, але мені здалося…

— То не є ім'я, пане директоре, — мало не ображеним тоном твердив пан Ліндер. — То є країна. Мальва Ланда. Так само, як Голяндія, Зеляндія, Ірляндія, чи Ісляндія. Молодий драматург має право вигадати собі яку завгодно країну.

— Маєте рацію. А ви впевнені, що такої країни немає?

— На сто відсотків! Ми тут не допускаємо п'єс із місцевої чи будь-якої іншої історії, щоб не розбуджувати в масах хворобливих інстинктів. Вони неодмінно починають у невідповідних моментах ридати або зриватися з місця і навстоячки слухати пісню або рецитацію. Вважаю се є недопустимим у справжньому мистецтві.

— Пане Ліндер, а хто сей молодий драматург?

— Чому ви ним зацікавилися? Адже ви не бачили тієї вистави.

— Ну, оскільки я тепер маю працювати на вашому терені, то було б дуже мило з вашого боку нас познайомити. Адже майбутні страти-вистави плянуватиму вже я, чи не так?

— Ай справді, се ж тепер ваш зобов'язок! Хе-хе! Он як воно повернулося. Ну що ж, будьмо знайомі: пан Ліндер, молодий драматург.

Пан Ціммерман ковтнув повітря і потиснув простягнуту руку. Коло замкнулося, і його надія на те, що вдасться розлущити ще одну таємницю Мальви Ланди, пукнула, мов булька на воді. Ледве чи пан Ліндер скаже щось більше, а випитувати його небезпечно. Хоча, можливо, він навмисне згадав саме про цю п'єсу, щоб спровокувати на дурні запитання.

— О-о, — видушив із себе, — сердечно ґратулюю! Не знав, що у вас такий всесторонній талант.

— Ну, що ви… просто беру приклад з нашого цісаря. Адже він потаємно пише п'єси. І теж під прибраним іменем. Ось, наприклад, ми виставляли такі його шедеври як «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»… Чудові речі. А головне — море крові! Як у Шекспіра. А це якраз те, що нам треба. Народ просто шаленіє. І що ви гадаєте? Деколи ми змушені таку виставу розтягнути на кілька днів, бо публіка ніяк не може погодитися, що вона триває лише дві години. Тут уже я повинен сам допрацьовувати чужі п'єси, дописувати діальоґи, монольоґи, цілі сцени, щоби з двох годин зробити хоча б вісім-десять.

— Єгипетський труд!

— І не кажіть! А що я за це маю? Нічого. Лише моя родина знає, що се я таке чудо ушкварив. І більше ніхто. От така, бачите, важка доля державного діяча. А у мені ж дрімає талант драматурга.

— Чому дрімає?

— Та тому, що я встиг написати лише одну п'єсу. Все інше — це переробки, переспіви і переклади. А якби я мав більше вільного часу, то я б накресав, може, не менше від Шіллєра… Мене тягне експериментувати! Зробити революцію в театрі. Вивести його з замкнутого простору на відкритий, перетворити ціле місто на театральну сцену і змусити геть усіх мешканців чинити лише те, що написано в п'єсі! Уявляєте? Я б написав грандіозний твір у безлічі томів, де було б розписано по днях життя міста, поведінка кожного мешканця. Що він має говорити за сніданком, в праці, у вільну годину, що має бурмотіти у сні, що думати, про що мріяти. Я б описав навіть сни на всі ночі! О, се була б справжня «Божественна кумедія»!.. А сам я лише ходив би з книжкою і, як режисер, перевіряв би, чи не відійшов хтось од сценарію, чи не змилив священного тексту… Гадаю, що якби вдалося відповідно видресувати людей, то вони б і по моїй смерти старанно наслідували свої ролі… Яким би легким і радісним було їхнє життя! Не життя, а пісня! Усього й проблем, що вивчити слова. А слів тих не так уже й багато. Я взагалі вважаю, що літератори вчинили велику дурницю, понавигадувавши безліч нових слів. Тепер кожен словник — це дрімучі хащі, в яких легко заблукати, але вибратися напростець неможливо. Я б викреслив відсотків дев'яносто. А з тих десяти, що зостануться, вибрав би не більше як п'ятсот. Таким чином, вивчити свою роль на багато років уперед не коштувало б жодних зусиль. Фактично усі репліки були б комбінацією одних і тих же слів.

Пан Ціммерман ухопив пана комісара за правицю і міцно потиснув її:

— Ви геній! Ваше місце там! — вказав у бік Відня. — Ні — там! — вказав на небо. — Вам слід сидіти на Олімпі і смикати за ниточки усе людство! Яка шкода, що такі неземні таланти погибають в таких дірах!

— Ах, пане Ціммерман! — сказав пан комісар, глянувши в небо. — Якби я був сонцем, то у мене кожен би мав свою тінь. Я зворушений до глибини душі вашими словами! Ви дійсно патріот і державний муж. Ви розумієте, кого потребує наша країна. Та, на жаль, усі мої геніяльні пляни й проспекти нуртують лише у моїй голові. Я не можу розірватися на частини і обіймати аж таку кількість посад. Мушу себе постійно обмежувати, мушу вибирати між мистецтвом і політикою.

— Але з іншого боку, якби вам вдалося написати оцей свій епохальний твір, то можна було б покинути усі інші посади. Адже життя точилося б по насмарованій колії. Ні вправо, ні вліво. А ви, яко режисер, лише де-не-де вносили б цінні поправки та підказували б зі свого суфлерського кабінету котрусь репліку, або навіть не репліку, а одне слово, або навіть не слово, а йно півслова, ледь помітний мрук!

— Далебі, пане Ціммерман, ви, як ніхто інший, зазирнули в мою душу. Люди вже так створені, що постійно потребують вождів і диктаторів, котрі б опікувалися ними, як вівчар отарою. Потребують диктатора дужче, ніж Господа, бо ж лице Господа сховане, і перед ним не можна схилятися. Люди мусять бачити, перед ким схиляються. Для цього й Ісуса розп'ято, прибито цвяхами, щоби вічно він висів перед очима. Отак і диктаторські парсуни мусять висіти на кожному кроці — усміхнене батьківське обличчя з ледь помітною посмішкою, теплий, але владний погляд…

Коли нема вождя, народ м'якне, ниціє духом, хилиться за вітром…

— Мені здається, що самого лише диктатора замало.

— Безумовно! Мусить бути ціла вертепна драма. Народ повинен настільки захопитися тим, що відбувається перед його очима на сцені, щоби зовсім не помітити, як і сам стає частиною вселенського вертепного дійства, де кожному відведено таку просту, але яку ж відповідальну ролю — ролю порошинки!

Що далі вони заглиблювалися в сад, то все більше він вивищувався і вивищувався на їхніх очах, ставав величнішим і таємничішим, весь побасаманений тінями й півтінями, вигойдуючи в гіллі шовкові клапті сизої імли. Дерева тут мали поспіль гоноровий вигляд, пишаючись древністю і породою, але водночас тут віяло і якимось новим духом, ще незнаним і дивним. Та коли пан Ліндер відчинив скляні двері оранжереї, пан Ціммерман одразу відчув, як його враз овіяло гарячим теплом тропіків, а погляд одразу розплавився в свавільній забаві мерехтінь, у чарах неймовірних суцвіть, грі розпаленілого проміння і сп'янілого від спеки листя.

Здається, кожна рослина оживає від твого позирку, навіть миттєвого, струшує з себе тіні, зблискує лускою роси і чекає на твоє слово, до неї звернене. Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстази, в якій воно мало не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками. В ніс б'є запаморочлива духмяність еякульованої живиці, на з'яву людей спалахують жадібні очка орхідей, і ось вони, наче грайливі гайші, зачинають звиватися прудкими тілами, переморгуватися й пересміхуватися, зойкати і солодко постогнувати…

О, відвернись, відвернись, прибульцю, від їхніх жаждивих обзорин, інакше тебе обплутають з ніг до голови, наче те дерево, і зійдеш соками, спливеш надміром жаги, витечеш весь сам із себе з кожною білою краплею… Живиця твоя, скотившись у ніжний тоненький струмок, перетвориться в білий бурштин…

Тоненьке прядиво сонячного проміння припадає до вужоподібних покручів іглави, кидається у вир переплутаного, безнадійно скуйовдженого поросту блакитного скрубу, а з-поза кущів розманіженої фалінезії визирають чиїсь очі, дикі, полохливі, але цікаві, а вгору на стрільчастих араукаріях вихвойдуються жовті, бранчасті і какаові папужки — орхідейські євнухи… Тирликає, мов божевільна, руда тарантохля, аж її довге пір'я, наче строкаті френзлі[99], стає дуба. З дупла старої шуплади визирає сполохана пискля, блискає вузенькими очима і знову щезає. Геть увесь цей тропічний ліс насичений сотнями звуків, дивних і нечуваних раніше. Звуки линули звідусіль, а деколи просто з-під ніг, змушуючи лякливо відсмикувати ступню, озиратися навсебіч і здригатися від котрогось здичавілого зойку. Тоді, як одна пташина витьохкувала «лін-дер, лін-дер, лін-дер», інша підцвірінькувала «ціммер-ман, ціммер-ман, ціммер-ман». Зелені хвилі рослин, голубі скелі, низенька стеля неба — все це було, наче виткане на кашмірському килимі, а тому таке чудне і далеке від дійсности…

Але що се? На велику червону полюцію раптом сів жовтий в крапочки… майтелик. Та це, може, ще б і не було аж таким дивом, якби з-за кущів ліліону не викотився маленький чепурненький клак. З'ява цих, уже знайомих сотворінь, зворушила пана Ціммермана так, мовби стрів когось рідного, аж забігав очима, відчувши душевне сум'яття і, щоб показати, як йому байдужі оці чудацькі сотворіння, проторохкотів:

— Пане Ліндер! Се не оранжерея — се справжнецька джунґля Бірми! Бодай мене слониха брикнула!

— Е, то допіру сказати б парк, а там далі тягнуться вже справжні дикі нетрі з хижими звірами, де цілком можливо натрапити і на слониху.

— Та що ви кажете! Там живуть хижі звірі?

— Аякже. Як і в кожній джунглі. Я сам їх тут розвів. Я ще, скажу вам дискретно, і селекціонер. Я тут вивів безліч нових видів рослин і тварин.

— Яким методом?

— Методом схрещення. Спочатку я чинив це без жодної системи — схрещував крокодила зі слоном, пантеру з мавпою, черепаху з мурахоїдом, антилопу з крабом, цибулю з салом і таке інше…

— Але хіба ж такі різновиди здатні схреститися?

— У мене — так! Я маю свої маленькі таємниці. Непокірних відправляю гицлям. Тут панують закони джунглів: хочеш вижити — схрещуйся. Я зробив справжню революцію в зоології та ботаніці. У мене тут можна побачити квітку кобру, літаючу орхідею, стрибаючі кавуни і здичавілі квашені огірки. А скажені помідори просто таки не дають дихати афролаксам — вони їх ґвалтують, де лиш зобачать.

«Цією тирадою він хоче пояснити мені появу майтелика і клака, — подумав пан Ціммерман. — Адже ці тварини водяться лише на сміттярці. Яким же чином вони сюди потрапили? Невже він справді їх сам вивів? А може завіз? А якщо завіз, то мусить знати, яка епоха панує там — назовні? Тобто він свідомо грає вар'ята. Для чого він це робить? Для власного спокою? Йому відомо, що я знаю, що все це суцільна брехня, а все ж стоїть на своєму… Цікаво, наскільки замішана в цю гру його родина… Але є ще пан бургомістр. Адже, судячи з усього, лише він один літає до Львова. Може, він і привіз для пана Ліндера звірів зі сміттярки? Тоді, пан Ліндер і справді може не знати про тамтой світ…»

Пан Ціммерман наморщив чоло. І коли він наморщив чоло, то раптом його осяяла не така вже й простацька думка: що воно в біса за пан бургомістр, який не відіграє жодної ролі, бо безроздільно тут панує лише пан Ліндер, то чим же тоді займається бургомістр? Тільки те й робить, що роз'їжджає туди-сюди і дурить народ? Ге, тут щось не те. Перша хвигура в місті — се пан Ліндер. Людина-оркестр. А коли вже він обійняв аж стільки-но посад, то чого б йому не посісти і ще одну?..

Пан Ціммерман струснув головою і прислухався, як задзеленчали гвинтики і шрубочки, шпиндики і шворені. Порядку в голові не було. А пан Ліндер у цей час загравав із якоюсь безсоромною орхідеєю, що розкрила перед ним масні червоні пелюстки, являючи світові палаючу невтримним жаром маточку і напнуту стужавілу тичинку. Пан комісар спритно впіймав клака і кинув його в орхідею. Пелюстки враз замкнулися, спочатку пролунало жадібне сьорбання, а потім ритмічне, смаковите жвакуляння.

— Жіноча краса оманлива! — сказав на це пан Ліндер і засміявся.

— А те, що ви кинули в квіточку, теж жива істота?

— Аякже. Називається клак. Моє творіння. Якось я знічев'я бавився вичесаним волоссям моєї дружини. Вона складала його в шкатулку, маючи намір згодом зробити з нього перуку. Ну от, я бавився, і тут мені крапнула в голову осіянна мисль. А що, як цей клак волосся оживити? Одним словом, я упіймав кішку і змусив її проковтнути волосся. За якийсь час воно вилізло з неї вже як жива істота. А коли я схрестив його з жуком, вийшло дуже цікаве сотворіння. Його тепер тут повно. Розмножується просто квадратно-гніздовим способом.

Га! — стрілило в голові пана Ціммермана. Чи се не воно? «Квадратно-гніздовий спосіб!» Що ви на се? Звідки панові Ліндеру — громадянину бабці Австрії — відомо про спосіб, який впроваджено далеко пізніше? Сумнівів тепер не було. Пан Ліндер — це той самий бургомістр, який ґрасує межи Львом і С, навозячи сюди щораз густішого туману. Але, будучи паном Ціммерманом, не можна виявити своїх міркувань…

— Проте, либонь, ви ще не чули про цей спосіб.

— Про який? — не второпав гість.

— Та про той же: квадратно-гніздовий.

— Таки ні.

— Ну от. А перед вами його творець. Саме я його вигадав і впровадив сюди. Бо ця джунґля якраз і висаджувалася таким ось чином. Згодом воно себе виправдало. Дерева розростаються куди привабливіше, а крім того, набагато хутше. А додаймо ще клімат, екваторіяльне сонце і таке інше…

— Ну, се вже ви загнули — екваторіяльне сонце!

— Чому загнув? Нічого я не загнув. Над нами скляне небо, котре збільшує кожен промінь у кілька разів. Це те саме, коли ви лупою підпалюєте папірець. Це небо знаходиться зараз під невеличким кутом, а коли я кут збільшу, то тут усе згорить синім полум'ям. А як ви гадаєте, могли б тут перезимувати усі ці баобаби, пальми, бананаси, партагаси і різні інші ковбаси? Оно — бачите? Ковбасяне дерево. Плодоносить винятково вудженою ковбасою. Тобто вудиться вона вже в процесі дозрівання під сонцем.

Вони підійшли до дерева, з якого звисали рясні ковбаски, наче стручки, вилискуючи тлущем на сонці, і пан Ціммерман покуштував кусник.

— Трішки недосолена, — сказав поплямкавши. — Як, цікаво, це дерево з'явилося на світ?

— Ну, саме дерево вже було раніше. Се, як бачите, баобаб. У нього було дупло. Отже, я це дупло щільно забив ковбасним фаршем, заліпив зверху тістом і залишив. За якийсь час на гілках появилися перші ковбаски. Я міркував так: якщо в природі вже є хлібне, кавове і молочне дерево, то гріх не мати ще й ковбасяного. Я назвав його ковбаб. А щодо недосолености, я вже здогадався, у чім причина — дерево частину соли ввібрало в себе. Завдяки цьому я зробив карколомне відкриття, що дерева люблять ласувати сіллю так само, як і корови. Тепер, коли я хочу добитися від дерева свого, заманюю його сіллю.

Ну, гаразд, а як же він пояснить з'яву майтелика? Адже в цісарській Австрії барвистих майток ще не існувало! Ха-ха! Отут ми його й схопимо!

— Пане Ліндер, а цей… е-е… метелик… Як вам вдалося вивести таку здоровецьку комаху?

— Одне уточнення, пане Ціммерман, се не метелик, а май-те-лик. Бо походить він з моїх старих майток. А діло було так. Пошила жінка сукню, і залишилося в неї ще трохи краму, то я взяв і власноруч пошив собі майтки. Носив, носив, аж якось відпочивали ми тут коло ставка з жінкою, от я майтки й повісив на гілці. Коли прийшло вертати додому, я до майток, а вони — фурр! — і в ліс. Тепер літають цілими зграями. Але зате і я вже майток не купую. Упіймаю котрогось майтелика, поношу та випущу на волю, — іншого ловлю. І так уже кілька літ. Коли і вам теє, то, будь ласка, носіть на здоров'я.

Вони пройшли ще кільканадцять метрів, і перед ними вигулькнуло синє око ставка з берегами, що були викладені замшілими брилами. Вода була такою прозорою, що глибоке дно проглядалося, наче крізь побільшуване скло. Барвисті рибки миготіли серед тугих стебел, великі бульбахи здіймалися вгору і лускали обабіч лапатого латаття.

В глибинах ставка вимальовувався якийсь невиразний контур, у якому було важко щось розпізнати, крім загуслих сутінків, що заплуталися в зелень, а ввечері поволі підносяться на поверхню, сходячи з плеса, мов з неба, і розтікаються по саду, втоплюючи в себе усе живе й неживе. Коли воно починає там на дні рухатися, рибки блискавично шугають врозтіч і на безпечній відстані завмирають в тривожному заціпенінні.

Ставок, можливо, живе якимось своїм окремим від тропічного лісу життям, виявляючи повну байдужість до людей. Натомість джунґля із кожним наступним кроком вмикає усе нові й нові програми, котрі, накладаючись одна на одну, творять таку ж дрімучу, як і ці нетрі, какофонію, а вона, проникнувши до вух, роз'їдає перетинки і бурхливим струмком вливається у мозок, затоплює всі русла, яри і вибалки, що уже не відаєш, де ліс гучить, а де твоя голова відлунює…

Неподалік від ставка на просторій галявині росла велетенська квітка на товстому завгрубшки у людську ногу стеблі, котре ледь-ледь надималося, наче квітка вдихала і видихала повітря. Стулені докупи пелюстки хижо-червоної барви своєю яскравістю настільки разили очі, що не відразу око виловлювало драбину сперту на квітку.

— Навіщо вона? — поцікавився пан директор.

— Щоб було зручніше годувати квітку.

— А чим її годують?

— Зараз побачите.

І саме в цю пору з'явився набурмосений пан Дезидерій Фляк із якимось худорлявим молодиком, а за ними юрбою сунули в'язні з урочисто-поважним виглядом.

— Це той хлопець, якого мають стратити? — спитав пан Ціммерман.

— Так. Революціонер місцевого значення.

— За що ж його чекає така кара?

— А за те, що розкидав по місту листівки.

— Що ви кажете! Цікаво, що на тих листівках писалося.

— А уявіть собі — нічого.

— Як то — зовсім нічого?

— Ані словечка.

— То се був чистий папір?

— Найчистіший на світі.

— Але ж ви жартуєте! Як можна карати на смерть людину, котра поширювала чисті картки?

— Шановний пане Ціммерман, десь у Львові чи у Відні така діяльність і не вважалася б протизаконною, але у нас, у цій забутій Богом і цісарем дірі, навіть чиста картка паперу мусить викликати підозру.

— Але ж там нема ані слова!

— І не потрібно. Кожному й так відомо, що там має писатися. Часом такий чистий аркуш набагато небезпечніший, аніж списаний, бо зі списаного вичитаєш тільки те, що на нім написано, і ані слова поза тим, а з чистого аркуша можна вичитати далеко більше. А як на котрусь бунтівливу голову, то така листівочка ого-го які приспані ідеї може пробудити!

Хлопець виглядав на цілком спокійного і навіть перекидався із в'язнями жартами, роззирався з цікавістю навкруги і прицмокував, слухняно дозволяючи вести себе до драбини. Пана Ціммермана здивувала така хоробрість, але пан Ліндер пояснив, що справа тут не в хоробрості, все значно простіше. Виявляється, приречений на страту зовсім цього не підозрює, думаючи, що зараз відбувається ще один черговий обряд, яких він уже побачив тут, у в'язниці, чимало.

Пан Фляк підійшов до стебла і постукав пальцями:

— Ку-ку! Пора ням-ням!

У тую ж хвилю квітка почала збуджено дихати, а пелюстки її заворушилися, затріпотіли й почали поволі розкриватися. Хлопець і далі стояв спокійно, нічого не передчуваючи. Захвилювався він лише тоді, коли ззаду до нього підкрався пан Фляк, зав'язав чорною хустиною очі і підштовхнув до драбини. Хлопець слухняно піднявся і спинився біля самого пупляха. Розкрита квітка мала тепер вражаючі розміри, у ній завиграшки помістився би вершник з конем. Але що було там, усередині, з землі годі було розгледіти. Однак щось там таки було, бо звідти долинав чийсь подих, якесь мимрення, булькотіння, щось наче шепотіло і постогнувало, а самі пелюстки здригалися, мов у пропасниці.

Хлопець затупцяв на місці, стривожено повернув голову до глядачів і спитав:

— Чи довго ще?

— Ні, вже все. Ступи два кроки вперед, — відказав пан Фляк, піднявшись за ним по драбині.

— Куди-куди? — не второпав той.

— Та вперед…

— Але ж там…

І полетів сторч головою просто в квітку, діставши стусана. Пролунав розпачливий скрик, який перейшов у пронизливий вереск, а далі — жадібне чвакання, і стогін, і знову крик болю, і сьорбання, а потім — пелюстки замкнулися, набравши ще червонішої барви, аж червоні краплі виступили на них і почали спадати на землю. Тільки тепер пан директор помітив, що довкола квітки трава не зелена, а руда. Товсте стебло ще кілька разів жадібно всотало повітря і заспокоїлося.

— Ну, от і все, — сказав пан Ліндер. — Страта закінчена. — І, повернувшись до юрби, додав: — Отак у нас будуть каратися злочинці, що піднялися проти влади і цісаря. Будьте чемні і слухняні, то вас ніколи не спіткає така смерть.

Коли всі розійшлися і комісар з директором зосталися самі, пан Ліндер сказав:

— Відчуваю, пане Ціммерман, що на сьогодні у вас вражень аж забагато.

— М-м… так… голова пухне, — потер чоло директор.

— Тоді, може, підемо додому та відпочинете… так би мовити, в лоні сім'ї, що?

— А знаєте, я б радше полежав собі тут біля ставка та подрімав. Добре? А то щось уночі на новому місці…

— …та з молодою дружиною, ге..?

— …не спалося…

— Не маю нічого проти. Не буду вам заважати, приємних сновидінь.

Пан Ціммерман провів поглядом комісара, скинув зі себе сорочку, штани і розлігся на березі горіпузом. Щойно заплющив очі, як свідомість його попливла кудись в розморений спекою ліс і заблукала в гадючих стеблах орхідей.

…Прокинувся він від прохолодних бризків води, що раптово проштрикнули його розпарену шкіру сотнями тонесеньких голочок. Заки розплющив очі, то вже знав, хто його розбудив — Емілія. Хлюпаючи на нього водою, заливалася сміхом. Чого їй було так смішно?

— Перестань! Я вже не сплю.

— А от і спиш! Скільки можна хропти? Проспиш усе на світі!

Покректуючи, пан Ціммерман підповз до води і з насолодою занурив у неї голову, потім пирхнув і потягся всім тілом, аж щось усередині хрумкнуло. Сів на брилу і, звісивши ноги у воду, понуро подивився на карлицю.

— І де ти тільки берешся?

— А ти вже думав, що мене забив, так? А от бачиш, яка я. Я все тобі пробачила і готова почати віднова.

— Що почати?

— Наше життя. Тільки, на Бога, не кажи, що твої почуття до мене послабли через одруження. Ніколи не повірю. Мене розлюбити не можна. Це все одно, що перестати дихати. Ти пробував коли-небудь не дихати?

— Еміліє, не мороч мені одне місце. Ліпше давай поміркуємо, як нам звідси чкурнути.

— Ага, то ти не роздумав? А то я собі вже міркувала, що, зробивши таку карколомну кар'єру та відірвавши таку кралю з фантазійним віном, ти й забув про мандрівку.

— Ні, не забув. Але я тепер виразно не уявляю, яким чином мені вибратися з Ліндерового маєтку. Тут такі мури… а лазити, як ти, я не здатен.

— От бачиш! Тепер ти розумієш, що я для тебе як манна небесна? Що б ти без мене робив?

— М-м, не знаю… — промимрив пан Ціммерман і плюхнувся у воду.

Мусив відсвіжитися в цій спекоті, що розпарювала тіло, розморювала дух і навівала сонливість. Вода в ставку була не затепла і не зазимна, а саме якраз, бульбашки повітря спиналися з дна, припадали до його тіла і, лоскочучи, вибігали на поверхню.

Раптом почув розпачливий скрик Емілії: вона показувала рукою у воду і верещала, щоб негайно вибирався на берег, та небезпеку відчув лише тоді, коли вода коло нього завирувала і щось слизьке і холодне обплутало його, а за мить над поверхнею води побачив зелену жіночу голову з якимись монструальним вустами, в яких тремтів жадібний зелений язик. Ця жіноча голова мала тіло анаконди, і це тіло тепер полонило його й тримало в своїх зимних обіймах. Тепер згадав, що вже раніше бачив у ставку щось темне і незрозуміле, котре йому здалося загуслими сутінками.

— Ану, пусти його! Пусти! — верещала Емілія і метушливо стрибала з брили на брилу, гарячково шукаючи порятунку.

Пан Ціммерман відчув, що коли не брикатися і не смикатися, то обійми анаконди цілком стерпні, а тому врешті завмер і тільки дивився в її обличчя з тривогою і страхом. Анаконда жадібно дихала роззявленим ротом, а її очі мовби вивчали кожну цяточку Ціммерманового лиця.

— Ти мій, — нарешті прошепотіла анаконда. — Я хочу тебе.

Відчув, як тіло її пругке і сильне заковзало по його тулубу, а кінчик хвоста залоскотав, забігав по всіх закамарках, прокидаючи в ньому бажання, замішане на страхові й жазі.

Емілія мабуть, відчула заздрість бо знову закричала:

— Ану лише його, ти, курво! Хвойда францувата![100] Жаба пульката! Гнида слизька! Ти на кого хвоста підняла!

— Нещасний пуголовок! — буркнула анаконда. — Чому я тебе відразу не проковтнула?

— Що? Мене? Та ти б вдавилися! Я б тобі поперек горла стала, як тріска!

— Вона нам заважає, — сказала анаконда свому невільникові. — Пішли під воду.

І з цими словами жінка-змія почала занурюватися в ставок, викликаючи у нещасного коханця крик розпачу. Одначе Емілія була справжнім зразком хоробрости, бо ані не думала втрачати зимну кров і, підібравши на березі бамбукову тичку, побігла з нею напереваги, мов зі списом. Це було так несподівано, що анаконда лишень писок роззявила і сказала: «Ага…», а вже наступне слово застрягло їй у горлянці, навіки проштрикнуте бамбуком. Обійми її ослабли і пан Ціммерман, прудко виборсавшись, вискочив, як з катапульти, на берег. Весь трясучись, тепер дивився, як змія кидається у корчах, як завивається і розвивається її довге і сильне тіло.

— Ага, дістала! — тішилася Емілія. — Так тобі і треба!

Нарешті анаконда охляла, повільно спустилася на дно і зникла в густому зіллі, тільки бамбук продовжував стирчати з дна, час від часу здригаючись.

— А тепер ближче до справи, — сказала карлиця. — Ось ця оранжерея тягнеться через сад у напрямку муру. Отже, в тому місці, де вона з ним сходиться, і можна перелізти, бо там всюди гіллясті дерева, ліани, орхідеї, а по них і стара бабера видрапається, не те що такий бравий козак, як ти. Крім того, та місцина прихована від стороннього ока, і нас ніхто не помітить, коли будемо перелазити.

Пан Ціммерман замислився над перспективою мандрівки через оранжерею. Мав підстави думати, що в цьому лісі мешкають й інші хижі звірі, опріч анаконди, а якщо се так, то мандрівка може виявитися надто небезпечною. Однак Емілія вхопилася за свою ідею так цупко, що відмовити її видавалося неможливим.

— Про яку небезпеку ти оце торочиш, коли я біля тебе? Я тебе врятувала від анаконди чи ні? Врятувала. От і від усіх інших потвор врятую. А ще не забувай про моїх сестер. Вони теж не з лопуцька і здатні якому хочеш носорогові рога обламати. До речі, вони вже тут.

— Де?

— Та тут же, в оранжереї. Подивився туди, — і вона вказала рукою на дерева, а там на ліанах і справді вигойдувалися обидві карлиці.

— Гей-гоп! Гей-гоп! — гукали вони і перестрибували з ліани на ліану, мов справдешні мавпи.

Пан Ціммерман збагнув, що з такими відчайдухами можна хоч у пекло, і скорився долі.

— Добре. Зустрінемося тут біля ставка о восьмій ранку.

— Ого, аж уранці? Ти просто випробовуєш наше терпіння, так?

— Ні. Але ти, як кожна баба, маєш куций бабський розум. Ти гадаєш, що мандрівка джунґлею — це прогулянка, повна втіх і радощів? Я цього непевен. А тому хочу роздобути зброю, а також харчі. Крім того, мене одружено, кинути жінку отак ні сіло ні впало напризволяще я не можу. Мушу хоча б із нею попрощатися.

— Ну, про жінку ти, звичайно, загнув. Яка вона тобі жінка? Але я теж маю серце і я тебе відпускаю. Прощайся, збирайся, але якщо тебе не буде тут о восьмій ранку, то я обіцяю, що ми візьмемо штурмом будинок пана Ліндера.

Несподівано позаду них пролунав перестрашений скрик Олюні. Обоє озирнулися й побачили пані Ціммерман в шокованому стані.

— Що… що се має означати? — пробелькотіла вона. — Звідки ця потвора? Це напівголе сотворіння? Ти мені зраджуєш, так? І з ким?! О, Боже! Який сором!

— Перепрошую! — обурилася Емілія. — Якщо хтось із нас двох може вважатися потворою, то тільки ви! А в мене досконалі форми. Я вся тендітна і тонкокоста, мов пава. А ви — ви є німецька самохідна гармата типу «Фердинанд»! Ось хто ви!

Олюня готова вже була беркицьнути, але пан Ціммерман вчасно підхопив її і міцно обняв.

— Кохана, заспокойся. Якщо чесно, то я вперше бачу цю істоту. Тут твій татусько розвів силу різних чудацьких тваринок. Мабуть, це одна з них. Бачиш, оно ще дві теліпаються на гіллях. Гадаю, що то звичайні мавпочки. Вони, щоправда, вміють розмовляти, але цього ще замало, аби вважати їх людьми.

Ці слова заспокоїли довірливу Олюню, але викликали бурю гніву в карлиці.

— Що?! То се я — мавпа? Ах ти ж лантух з ковбасою! Ах ти ж надувний козел! Драглі свинячі! Я — мавпа! Та це твоя жінка мавпа! Подивися на неї уважніше!

— Ага! — спалахнула Олюня. — То се таки не мавпа, а жінка?! І ти з нею на березі озера! Чим ви тут займалися?

Поки вона промовляла, пан Ціммерман встиг скорчити промовисту міну Емілії, щоби та врешті замовкла і не видавала їх. Карлиця збагнула, що для загальної безпеки буде ліпше, коли її разом із сестрами вважатимуть за мавп, і, схопившись руками за ліану, подряпалася на дерево, кувікаючи та рохкаючи, як істинне дитя джунглі.

— Ну, тепер ти переконалась? — спитав пан Ціммерман, лагідно пригортаючи до грудей свою дружину. — Хіба може людина так вар'ювати на деревах?

— Мені хочеться тобі вірити, і я вірю.

— От і чудово. Дай цьом.

Після поцілунку Олюня вже скидалась на покірливе кошеня.

— Я, властиво, шукала тебе, щоб нагодувати. Уже яка пора, а ти ще не обідав.

— Ай справді… Хоча, знаєш, тут така спека, що голод не дуже допікає.

Обнявшись, молоде подружжя рушило домів.

— Хочу тобі сказати, що маємо гостей, — промовила Олюня, коли вони вже виходили з оранжереї.

— Гостей? — серце пана Ціммермана стривожено тьохнуло.

— Зі Львова. Щойно прибули.

— Як то зі Львова? — він ураз втратив будь-яке бажання повертатися туди.

— Що це тебе так здивувало? Ти, мабуть, дуже втішився, правда? Адже вони мусять знати тебе. Весь вищий світ знається між собою. Ах, я палаю бажанням почути про всі новини за останній час. У нас так рідко хто-небудь буває.

ГОДИНА МЕРТВИХ

1

Як передати це відчуття, коли ти покидаєш казкову спекотну Африку і вертаєш у звичне для себе літо, та ще й у пору, коли сонце заходить за верхів'я дерев і в повітрі вчувається запах вечірньої трави і вечірньої води? Спочатку тіло охоплює зимнота, і хочеться щодуху чимось накритися або забитися в якусь шпаринку й зігріти себе подихом, але, на щастя, це відчуття хутко минає, а на зміну йому приходить інше, те, що з'являється вранці, коли випірнаєш зі сну і розплющуєш очі, і коли так прагнеться одного — знову повернутися в сон…

В саду біля будинку вони побачили накривані столи, а за ними чималий гурт гостей. Жінки мали на собі сукні віденського фасону з золоченими ґудзиками на оказах, а їхні високі охайні фризури височіли, наче сторожові вежі, увінчані осяйними сузір'ями брошок. Чоловіки у чорних фраках, у накрохмалених сорочках, що випиналися на грудях панциром, були чисто виголені з підстриженими настовбурченими вусами. На столі красувалися курячі фрикасе, теляча душенина, бараняча печеня, стаброві кармонадлі, а ще різноманітна яринова мізерія зі сметаною і жовтцем, зеленець огірковий, смажені мнюхи з журавлиною та велика таця з накладанцями[101]. По краях стояли на варті пляшки з горілкою та вином. У подовгастому полумиску від кожного поштовху стола драглисто тремтіла жовта струдля, на її прозорій і гладюсенькій поверхні було виведено «Вітаємо пана Ліндера»:

— Панове! — пролунав голос пана комісара. — Ось і наші діти! Хочу вам зарекомендувати мого зятя пана Ціммермана, котрий від нинішнього дня обійняв посаду директора в'язниці. А се моя донька Олюня, дуже соромлива істота. Прошу, прошу, вітайте, сідайте біля нас.

З місця зірвався пан Фляк і посадив молодих. Пан Ціммерман ковзнув поглядом по присутніх і, не помітивши жодного знайомого обличчя, зупинив очі на господареві.

— Я розумію, для вас це сюрприз. Та й для мене теж. Не планував 'єм жадної гостини. Але от, уявіть собі, просто зі Львова до мене завітали мої великі друзі, люди, яким я завдячую кожним своїм просуванням по службі, люди, які роблять усе можливе, аби пан цісар ніколи не зневірився у відданості свого найвірнішого послужника, охоронця кресів.

Тільки тепер пан Ціммерман ще раз пробігся очима по гостях і відчув, що волосся йому починає ворухатися. За столами сиділи не живі люди, а мерці. Сиділи непорушно з застиглими очима і вустами. Бліді холодні обличчя зберігали ту останню рису, яку накладала їм смерть на прощання. Але, здавалося, тільки йому одному відкрилася ця страшна істина, тоді як усі інші — подружжя Ліндерів і Фляків, та й сама Олюня — поводили себе цілком природньо, без тіні занепокоєння або остраху. Пан Ліндер дружньо плескав когось по ремені, пані Ліндерова довірливо нашіптувала якійсь мерчині на вушко, пан Фляк підсипав у тарілки зеленець і припрошував їсти, а пані Флякова розглядала сукню своєї сусідки і прицмокувала від заздрощів. Ба, навіть, Олюня защебетала до кучерявого кавалера з важким золотим ланцюжком від дзиґарка на грудях.

— Ах, ви не повірите, яке щастя знову вас бачити! — лопотіла вона, почервонівши. — Ми тут на провінції безнадійно відстали від усього європейського! Ви були у Відні? О, Пратер! Я бачила його в журналах! Як би я хотіла хоч на день проїхатися в авті Пратером! Відвідати оперу. Там знову ставлять Гаусґоферову «Лідію»? Яка розкіш! Та-там, та-там, та-та-ам, та-та-ам… О, я вмираю за Гаусґофером! Проте і ми тут не так щоб зовсім засниділи, щось і нам відомо. А якого нового романа написала пані Ільза Брунінґен? Як — знову про сім'ю Трахтенберґів? Але ж це ціла саґа! Боже мій, не вірю, що молодого Орланда застрелили! От не вірю і все. Крайте мене, ріжте мене, запікайте мене в печерицях — не повірю. Як можна? Адже се герой твору! Хіба можна героїв убивати? А ще мене дуже цікавить, чи Віра вийде заміж за графа. Пам'ятаєте, я вас прохала привезти мені щось новеньке пана. Штольценберґманштайнґера? Як — привезли? Ой, яка ж я вам вдячна. Я — в боргу. Звичайно, цьомка, як завше. Ах, які ж ви милі! Уявляєш, — смикнула за рукав чоловіка, — пан Урбанович привіз мені найновіші романи мого улюбленого Штольценберґманштайнґера! Я в захваті! Ах, я ж тебе ще не познайомила. Прошу ласкаво: пан Ціммерман — пан Урбанович, львівська ливарня дзвонів «Урбанович і гурт». Чув? О, чудово! Та й ви, пане Урбанович, мали б чути про бровар мого чоловіка: «Пиво пана Ціммермана пийте звечора до рана».

Пан Фляк раптом затяг:

Пані Флякова спритно заткала йому пельку тлустою кармонадлею.

Пан Урбанович сидів незворушно, мов скам'янілий, але Олюня за якимись лише їй помітними ознаками прочитувала чи то його думки, чи то його уявні слова і весь час підтримувала розмову, та скільки пан Ціммерман не дослухався, то так і не зумів уловити хоча б якогось одного малюсенького помруку[102] з вуст мерця, і від цього у грудях ставало ще зимніше, а сорочка на спині, навпаки, прилипала від поту.

Не тільки Олюня, а й господарі безперервно торохкотіли, ведучи жваві розмови, суперечки, переказували цілі історії й безліч усіляких містечкових новин про якихось людей, котрих ці мерці мали знати. Не обходилося і без чаркування та пригощення, прихвалювання львівського пива, що мало медову барву і піна в ньому стояла довго…

— Чому ти нічого не їси? — здивувалася Олюня, помітивши врешті отетерілість свого мужа.

— Та я… щось не дуже… не голодний…

Будь-яке бажання їсти щезло відразу, як збагнув, що за гості сидять поруч з ним. Боявся навіть поворухнутися, щоби бодай ненароком не зачепити ліктем панну справа в червоній сукні. Її густе лляне волосся вільно спадало на плечі, вітерець час від часу дмухав у нього, і тоненькі пасемця хіть-не-хіть лоскотали то щоку, то шию нещасного пана Ціммермана.

— Тоді забав свою сусідку, — не вгавала Олюня, — а то сидиш, як тюхтій. Мальво, доручаю вам свого чоловіка. Він не такий мовчун, як видається. Ну, чого ти? Панна Мальва знає силу-силенну різних цікавинок, ти тільки зачепи.

— Як? Як ти сказала?

— А що я сказала?

— Як її звати?

— Мальва.

— А далі?

— Що далі?

— Яке її повне ім'я?

— Мальва… м-м… ой, забула… Вона солістка львівської королівської опери. А ще — поетеса… «Я вбила кохання в осіннім саду. Я вбила кохання, а труп не знайду».

Пан Ціммерман відчув, як у нього зіпріло чоло, десь із глибини шлунку почала підніматися полинова нудота і підступати до горла, насичуючи печією слину, обпікаючи горло і язик.

— Що з тобою? Може, тобі зле? — занепокоїлася Олюня. — Випий токаю, випий, випий…

І таки силою перехилила в нього келих вина. Вино змило гіркоту і провалилося у темні печери, залишаючи в роті густі виноградні лози, осінню прохолоду, легенький димок спаленого картоплиння і краплі роси на яснах…

— Панно Мальво, мій чоловік закрутив мені голову рівно за десять хвилин. Вам я виділяю цілих двадцять. Якщо вистоїте, подарую свої коралі, а ні — заберу ваші.

Сказавши це, зайшлася сміхом і відвернулася від чоловіка, всю увагу віддаючи тепер панові Урбановичу…

Вся ця макабра[103] вивела пана Ціммермана з рівноваги, йому тепер здавалося, що всі погляди, навіть мертвих гостей, спрямовані вилучно на нього, а всі вуха нашорошені у його бік. Сидіти бовдуром було й справді безглуздо. Залишалось таки вдати, що завів якусь розмову з цією… але як же се можливо?.. Яка Мальва? Звідки це ім'я відоме Олюні?.. А ці вірші? Ні, це не Мальвині вірші, це чиясь нефоремна бельмесія…

На панні була фулярова сукня з гарними торочками, корсаж, викроєний мисом, облягав її стан. Прикриті блондовою хустиною плечі ледь просвічували крізь серпанок, елегантно обвитий навкруг трохи задовгої шиї. З браслета на лівій руці звисав на ланцюжку флякончик з парфумами, а в правій руці вона тримала віяло і згорнуту хустинку до носа. Обережно підняв очі і подивився на її обличчя. Чи це можливе? Воно мовби і собі трішки повернулося у його бік. Бачив тепер гарно окреслене чоло, обрамлене сяйвом сонця на прузі, сірі потахлі очі, в яких потонуло усе її життя, під вигинистими луками брів, наче обведених хінською сажею. На щоках, незважаючи на мертвотну блідість, шкіра мала оксамитовий відсвіт. Золотаво-білі скроні дихали незбагненною, як для мерця, свіжістю, незрівнянна шляхетність позначалася на короткому заокругленому підборідді. Усмішка засмученого янгола блукала на колись коралових вустах, що були напіврозтулені й дозволяли помітити білизну рівненьких зубчиків. Тихі озера осклілих зіниць, здавалося, уважно розглядали пана Ціммермана, а обличчям раз по раз пробігала легенька тінь, але з'яву її він приписав деревам, що колихались угорі над головами. Панна була мертва, але з таким виразом обличчя, наче б ніколи про це не дізналася і, якби не широко розплющені очі, то можна було б подумати, що вмерла вона уві сні, саме як снився їй розквітлий луг на південному березі Полтви, сніданок на траві, білий пароплав, що причалив до берега, галасливі кавалери манірних дам… Мала такий вигляд, наче на кожне промовлене до неї слово, реагуватиме лише так: «Що ви не кажете? Вперше чую!»

Білі її руки з довгими тендітними пальчиками спочивали в неї на колінах. Вражала білість її нігтів. Були блискучі й звужені на кінчиках, а відполіровані не згірше від слонової кости й підрізані у формі мигдалин. Ця деталь говорила про те, що хтось таки мусив за цих мерців дбати, бо ж відомо, що нігті ростуть і по смерти. Однак, чи давно вони вмерли? Не схоже… Інакше в таку спеку запах тліну невблаганно висів би в повітрі, але, скільки пан Ціммерман не принюхувався, йому не вдалося вловити ані найменшого духу розкладу. І це було дуже дивним, а то й зловісним.

Раптом піймав себе на думці, що, можливо, це тільки у нього така галюцинація і що усі ці поважні мерці зовсім не мерці, а такі самі живі люди, як і всі решта. Якщо так, тоді щось із головою негаразд… Відчув бажання доторкнутися до кралиної руки, і це бажання виявилося таким сильним, що не оперся йому і дозволив своїй руці підкрастися тихо-тихо до неї. Пальці його відчули тепло її пальців, але не тільки тепло — щось здригнулося під пальцями, якийсь маленький живчик здригнувся і знову завмер. Ні, то не була рука трупа. Але й не рука живої людини.

Якась настирлива муха, покружлявши над ними, сіла панночці просто на ніс і задоволено потерла лапками. Якщо вона жива, то чому не зжене мухи?.. Не зганяла. Сиділа непорушно, і непорушними були сливе прозорі пелюстки ніздрів. Муха, скінчивши потирання лапок, помандрувала до ока, постояла трохи на його березі і ступила обережно, мов на кригу. Око дивилося на пана Ціммермана крізь муху і крізь її крильця і не виказувало жодних ознак незручности чи невдоволення, мовби так воно й мусило бути… Врешті панові Ціммерману це обридло, й він щойно було намірився зігнати нахабну мушеґу, як сталася дивна річ: плюгавка сама випала з ока, але випала уже мертвою, догори лапками, впала й застигла у панни на сукні. Мертва муха тепер була наймертвішою в світі, а мертва панна усе менше на таку скидалася.

Я щось мушу говорити з нею, щоб не викликати ні в кого підозр, бо ж я такий, як і всі, я нічим не повинен від них відрізнятися. Але що я їй скажу? Мертві знають усе. Вона дивиться на мене і бачить наскрізь, бачить усе моє єство, всі мої дні і ночі, вичитує з мене все, що їй заманеться, хоч би й задом наперед… А я знаю лише її ім'я, котре невідомо чи належить їй. Знаю ім'я, що манить мене уже стільки часу, вчаровує і гіпнотизує, веде за собою у нетрі незнані… Але Мальва не може бути мертвою! Мальва жива і чекає на мене… А, може, це вона й подає мені знак через цю панну?

Вітер заметався у гіллі, наче спіймана риба, і тіні дрібні й кудлаті замерехтіли на обличчі панни, а вуста розкрилися на одну тонюсіньку волосину, і тепер то вже був лагідний усміх панни, яка зацікавилася тобою і готова продовжувати розмову…

Розмову? Яку розмову? Хто розмовляв? Вітер із листям? Чи промінь із павутинкою?

Панно, чому ви нарекли себе Мальвою? Адже я знаю — ви зовсім не Мальва, бо Мальва не сиділа б отако незворушно, не катувала б мене своєю погордою… Панно, ваше обличчя справді любасне, прекрасне, мовби витесане з алебастру. Вуста ваші проказують мед, у них ще нуртує жага, бо ж померли ви зовсім недавно, може, нині, а може, щойно. Може, навіть за цим столом.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

Але ж це так, не заперечуйте. Ви є мертві, і погляд ваш мертвий, хоч і не такий безпечний, бо малу комаху вбиває. Ви не могли приїхати зі Львова. Львів жиє зовсім іншим життям, і там не зосталося й сліду по паннах в корсетах, по паннах, що сидять рівно-рівнюсенько, мов попроковтували кілки, по паннах, що вміють соромитись від необачно зроненого слова, по ніжнотонних паннах, споглядаючи яких аж не віриться, що вони коли-небудь дозволять себе розкласти в постелі і віддадуть своє тіло хупаве — геть усе до останньої клітинки, і ті самі зефірні вуста, котрі говорили «ні», шепотітимуть «ще»…

«Що ви не кажете?»

У ваших словах так багато іронії, але я вашу іронію сприймаю не інакше, як самозахист. Саме так звикли ви боронитися від настирливих кавалерів. Але така тактика зараз зовсім недоречна, бо я не є вашим кавалером, я просто сусід за столом, я звиклий співрозмовець, чоловік вашої знайомої… Вона, звичайно, пожартувала, виділивши тих двадцять хвилин, мені цього часу замало.

«Що ви не кажете?»

Я маю на увазі, що мені замало двадцяти хвилин у такій ось ситуації, коли ми сидимо на видноті, серед людей, а сиділи б ми деінде, на самоті, я, не вагаючись, повівся б куди рішуче.

«Що ви не кажете?»

Так, я, по-перше, поклав би свою руку на вашу. Розмова рук — найперша розмова, наші пальці шепотіли б, наче коханці під ковдрою, наші пальці б цілувалися, пригорталися, наші пальці віддавалися б одне одному з таким самим запалом, як чинили б це й наші тіла…

«Що ви не кажете?»

Вуста її прохилилися ще на одну волосиночку, і йому навіть здалося, що вони видихнули повітря, бо раптом легенький подув тепла війнув йому в обличчя, лоскочучи ніздрі духмяністю фіялок… А зрештою, що йому заважає покласти свою долоню на її долоню?

Панно, ось бачите — я кладу свої пальці, наче на клявіші фортеп'яна, і граю тиху-тихесеньку мельодію віденського вальсу, пальці наші стають у пари і починають танцювати, пурхати в притьмареній залі, наче метелики, лякливі нічні метелики, на яких чигають смолоскипи канделябрів і гасових жарівок…

Найдивніше, що пальці його і зіправді відчули тремтіння кралиних пальчиків, і тремт оцей був не такий уже й ілюзійний, пальчики ворушилися в ритмі вальсу, котрий оце зараз бринів йому в голові, лягав на вуста і змушував їх ледь-ледь підмугикувати… І так ото під музику почали вони попарно розлітатися в усі кінці велетенської залі і нестримно кохатися, безсоромно скидаючи з себе усі старосвітські приписи, усю сріблясту луску пристойности, зриваючи всенькі «так не можна», оголюючи тіла свої — білі і стиглі, бурхливі і хмільні — тіла, напоєні нічною тугою, полум'ям свічок і блиском дзеркального плеса… Кохались вони, лежачи в панни на стегні — вказівний палець на вказівній палюшечці, середній на середульшій, а мізинний на мізинній, а великий на великій, а на безіменній безіменний, котрий кохав її так палко, що й імени не питав, а так і шепотів їй на вушко — «о безіменна моя любове!», а вона відказувала так само, уся стрясаючись від його стрімкого натиску, — «о безіменний мій, бери мене, бери мене, бери мене!» — і підкидала його на собі найвище за усі пальці, аж стегно ходором ходило і, здавалося, от-от розсиплеться, мов стара канапа, розвалиться на дрібні костомашечки, вузлики, трісочки, клаптики…

В тій екстазі, коли пальці її вже зіпріли і заблагали милосердя, його долоня сповзла з її долоні і втомлено лягла на стегно. І було те стегно пругке і тепле, і чути було, як б'ють у ньому джерела і грає скрипка зовсім неподалік — з напнутими від жадання струнами…

Панно, чому ви прикинулися мертвою? Я ж чую у ваших глибинах життя, я чую бурхливі припливи крови, котра розбігається гарячими руслами і прагне з'єднатись з моєю в пінявий коктейль…

«Що ви не кажете?»

Її обличчя ще більше повернулось до нього, а вуста прохилились в закличній усмішці, і він помітив у неї на зубах кілька крапелиночок слини, що бралася від подиху дрібнісінькими бульбашками… Десь там, за білими ґратами зубів, ворушився жагучий язичок, палало вогнем обрію піднебіння — сонце за язиком лягало на спочивок, і прощальне його проміння зблискувало у вузьких щілинках зубів, наче жарівка за шторами…

Панно, я завтра уранці рушаю в мандрівку. Покину це місто і цих людей, щоби знову кинутися на пошуки Мальви… Сліди її всюди, куди не погляну, сліди її в літі і в річці, в хмарах і шибах… І навіть у вас самих. Ваше обличчя, напевно, колись належало їй, це вродливе обличчя молодої панни, котра не зазнала особливого щастя і взяла від життя зовсім крихітку, та й ту по дорозі між пальців просіяла… Ані в браму Раю не достукалася, ані в браму Пекла не втрапила, згубилася по дорозі в Чистець — в мочарах невідання… Будь-яка жінка, що в цьому світі існує, є безперечним доказом, що її немає. Вас теж нема. Є лише оця оболонка, в якій чудом збереглося трішки тепла, оболонка, котру назвали Мальвою, та від цього вона не ожила…

В очах у панни щось легенько зблисло, і тепер вони вже не видавалися мертвими, бо знову почали відбивати в собі навколишній світ, і перше, що він угледів — це самого себе в її чаклунських очах. Побачив своє обличчя в її зіницях, осяяне якимось синювато-сталевим полум'ям, котре клекотіло в нього за спиною, хоч і не відчував його. І було його обличчя якесь не таке, яким звик його бачити в люстерку, а мало воно тепер дуже суворий і грізний вигляд, наче обличчя якогось гайдамаки, який щойно скінчив бій і, важко дихаючи, став серед поля з шаблею в руці — з шаблі сочилася кров…

Але це не я, панно! Я не такий. Чому ви мене відбили в очах таким лихим і на все готовим? Я не готовий ані на що, я тільки пливу за течією, і течія ця зимна й свавільна.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

— О, що я бачу! Рука мого чоловіка вже на вашім стегні, Мальво. Ну, чи не говорила я, що він неабиякий зух? Ви програли. Ваші коралі тепер мої.

І вона зняла з панни коралі. На відміну від Олюні, панна чомусь не сприйняла цього за дотепний жарт і гнівно зблиснула очима, коли її коралі опинилися на шиї Олюні. В кутиках її вуст щось стрепенулося, і недавній лагідний усміх перетворився на зловісний, а самі вуста наче б звузилися і замкнулись. Та все це помітив лише пан Ціммерман.

— Панове! — піднявся з місця пан Ліндер. — Ось уже й звечоріло і наша мила зустріч наблизилася до кінця. Небавом вас, мої дорогі гості, розведуть по покоях і ви спочинете з далекої дороги. Але перш ніж встати з-за цього столу, я б хотів висловити свої почуття, які цієї хвилини опанували мною… Я знаю — я лише маленький гвинтик у великій державній машині, людина, яка далеко від вищого світу, від центру метрополії обійняла сторожову вежу на неспокійних її кресах. Людина, яка вихована зовсім в іншому середовищі, понадто — належить зовсім до іншої нації, іншої культури, прибула сюди, щоб вершити свій праведний суд, бути рідним батьком для впокорених і вірних, для тих, хто для добра Австрії не пошкодує живота свого. Скільки таких, як я, посланців пана цісаря нидіє у глибоких закутках імперії, несучи місцевим мешканцям світло щастя і злагоди! І я знаю, що мушу нести свого хреста, бо він мій і нічий інший.

— І ви несете його! — потвердив пан Ціммерман єдино лише для того, щоби і його не сприйняли за вмерлого.

— Так, несу! Хрест мій важкий, але добре, що знайшлися такі люди, котрі й свої рамена підставили і перебрали на себе частину сеї важкої ноші. А тому я надзвичайно вдячний нашим гостям зі Львова, котрі відзначили нас своєю увагою і разом з цінними подарунками привезли набагато цінніші новини, які тут для нас, наче вода кастальська. Отже, я разом з вами вельми тішуся, що Львів наш росте й розбудовується, що бурхливі й запашні води Полтви нарешті понесли на своїх стрімких хвилях перший пароплав, ім'я якому «Ясновельможний наш цісар Австро-Угорщини і Галіції пан Франц-Йосиф». Особливо приємно було почути, що усі три його парові рури мають форми трьох доньок нашого цісаря. І тепер наш коронний Львів нарешті з'єднався живою артерією з цілою Европою. Віват, панове! Але не можу вам не пригадати, де починається наша срібнолента Полтва. Вона починається тут, в С! Починається з малесенького болітця, з тонюсінького струмочка, яке б'є тут, у моєму саду, і коли мій лакей виливає у нього помиї, то я завше собі думаю: скільком людям у далекому Львові доведеться разом з водою Полтви ковтнути і кілька крапель мого чудесного борщу, поласувати крихточками заячого паштету, вдихнути п'янкі аромати моїх вин, відчути на язику зернятка турецького кав'яру… І знаєте, в таку мить мене огортає гордість за наше маленьке містечко, і хочеться піднести його добробут ще вище, а життя зробити ще кращим і веселішим. Панове, ви прибули сюди у дуже відповідальний час для нашої Батьківщини, і я хочу вас запевнити, що ми, Ліндери, Ціммермани і Фляки, постерунку свого не кинемо, а будемо вірно стояти на сторожі, гідно продовжуючи, закликаючи і приймаючи. Віват!

— Віват! — підхопили Ціммермани і Фляки.

Промова пана Ліндера особливого інтересу в гостей не викликала, сиділи і далі надуті, мов сови, а вечір мовчазно лягав їм на голови і на рамена, задмухував холодні свічада очей, клав тіні за тінями на обличчя, і що далі сутеніло, то все менше мерці скидалися на мерців.

— Любий, — притулилася Олюня до мужа. — Ходімо до нашого покою і розпакуємо наші гостинці.

— Які гостинці?

— Гостинці зі Львова. Там нас чекає ціла велика валіза. Ходімо!

І, не чекаючи його згоди, потягла за руку до будинку. Вже за спиною пролунало скрипіння крісел, якась метушня і гомін, видно, гостей відправляли на спочинок. Але яким робом? Баглося озирнутися, зупинитися, та Олюнька волочила його за собою з голосним сміхом, тішачись неповороткістю грубаса.

2

В кімнаті й справді на молодят чекала велика, плетена з лози валіза, а коли Олюня відкрила її і заходилася виймати гостинці, пан Ціммерман не міг надивуватися завбачливості пана комісара, його винахідливості і вмінню до найдрібніших деталей обмислювати все, що діється в цьому зацофаному містечкові.

Отже, Олюня, окрім різноманітної жіночої галантереї, яка її водномить занурила в стан ейфорії, дістала ще й купу грубезних романів для читання в ліжку, а пан Ціммерман виявив для себе аж кілька сюрпризів. По-перше, це була парадова уберя австрійського шандаря, що вся ряхтіла золотими ґудзиками, френзликами, штрупсликами, мамзликами, кнофликами і кльопфиками на фірбантах і навіть на кінкслях. По-друге, святкова шабля з інкрустованим руків'ям, з якого звисали золоті аксолотлі. По-третє, різьблена з дерева голова коня на паличці. По-четверте — військова сурма.

— Ах! — втішалася Олюня. — Тепер ти зможеш на цьому коні приймати парад в'язнів! Глянь, тут навіть є вуздечка, а грива зі справжнього кінського волосся! Ти мусиш негайно усе це вбрати на себе, — твердо вирішила вона і, незважаючи на протести, таки змусила чоловіка влізти в мундур і чоботи, почепити шаблю, сісти на коня, і сурмити, сурмити, сурмити, а вона за той час розбереться і впаде на постіль в очікуванні свого коханого з далекого військового походу.

— Чи вже можна перестати сурмити? — чемно поцікавився чоловік, коли Олюня опинилася в ліжку.

— Ні-ні, прошу в'їхати сюди на коні. Ти мусиш мене атакувати. Я твоя остання незаймана фортеця. Вперед, мій лицарю! Тебе чекає запеклий герць! Хай не змовкає твоя сурма! Гурра!

Пан Ціммерман верхи на коні промчався покоєм і з розгону вилетів на ліжко. Олюня збуджено заверещала так, наче б їй забивали у тім'я цвяшка, і пірнула з головою під ковдру. Над завойованою фортецею ще лунав бойовий клич сурми, коли двері до покою прочинилися і в них з'явилася пані Ліндерова.

— Боже! — заломила вона руки у захваті. — Аполльо! Імператор! Лицар Золотої Остроги! Пане Ціммерман, ви вроджений генерал! Один лише ваш вигляд покладе вам під ноги цілі народи! Тепер ви завше мусите носити цей мундур. Без нього я вас просто не хочу бачити!

І не встиг він зойкнути, як його одяг, що носив досі, вилетів у вікно.

— Пане Ціммерман, перепрошую, що насмілилася вас потурбувати, але сталася непередбачена річ. У нашому будинку чимало покоїв, та не всі вони, на жаль, пристосовані для ночівлі. Гості прибули так раптово, що ми не встигли наготуватися. І я вас прошу, я вас благаю, на одну ніч, коли можна… Якщо це вам не буде важко…

— Але ні-ні, що ви, лягайте з нами, прошу дуже, — ґречно погодився пан Ціммерман.

З-під ковдри вигулькнула Олюньчина голівка:

— Мамусю! Що за ґеци?[104] Не мусиш навіть питати. Ти в нас найперший гість.

— Але, дітки, ви мене не так зрозуміли, — почервоніла пані Ліндерова, а її груди знялися бурхливими хвилями від збудження. — Не йдеться про мене.

— Не про вас? — здивувався пан Ціммерман.

— Ми четверо будемо спати на одному ліжку. А от гостей ми ніяк не змогли розмістити, бо все одна особа таки не вміщалася. І для того, прошу вас уклінно, прийміть на ніч панну Мальву. Вона така самотня і така спокійна, що не буде вам заважати.

Пан Ціммерман глитнув слину і знову відчув на спині мурашки. Олюня, однак, не мала нічого проти.

— Але ж прошу! Прошу! Панно Мальво! Де ви? Заходьте!

За спиною пані Ліндерової почувся шелест сукні і тихі скрадливі кроки. Невже вона зараз увійде?

— Є одна дрібничка, — провадила далі тестьова. — Панна Мальва встидається розібратися при мужчині. Чи не був би пан Ціммерман настільки ласкавий, щоб відвернутися до вікна?

— Так-так… я, звичайно… — промимрив він і, зіскочивши з постелі, став проти зашторених вікон.

Знову почув шелест сукні і тихі кроки. Хтось увійшов до покою, вносячи з собою прохолоду вечора, запах рожі і роси.

— Ну, то я вас залишаю, — сказала пані Ліндерова. — Прошу, пані Мальво, не чутися скованою, прошу почуватися, як у себе в хаті. Добраніч, дітки.

— Добраніч, — зітхнув пан Ціммерман, відчуваючи, як покидають його спину мурашки, але опановує холод. Він піднімається від попереку до карку, бере в кліщі шию і тисне з якимось незрозумілим гнівом, наче тільки для того, щоб довести свою владу на всю наступну ніч.

Шелест сукні лунає тепер зовсім поруч, Олюня підказує, де її повісити, потім знову чути шурхіт і звуки розщіпання, розшнуровування, скидання, стягання, ніжний шерех шовку, шепіт Олюні:

— Ах, які у вас розкішні пантальони! У них не парить? Ах, ну звичайно — Париж! А підв'язки? Зі Стрия? Ніколи не повірю! Такі підв'язки хоч на шиї носи! Чудо! А яке у вас тіло! Біле-білесеньке, ніде ані цяточки, ані крапинки, не тіло, а манна небесна! Які форми! Можна, я торкнуся ваших персів? Таке враження, мов у них налито свинцю. Ви любите спати наголяса? Я теж. Нічого непристойного тут нема. Чоловіка ми покладемо скраю. А я посередині. Вночі у нас душно, а ковдра така тепла. Який у вас пругкий живіт. А в мене такий м'який. І стегна у вас тверді, а задочок взагалі, мов горіх. Попробуйте мій. Правда, який м'який? Просто драглі якісь. Коли я йду, він весь трясеться. Трясеться і підстрибує, мов жаба на пательні. І волоссячко у вас таке чорне, чорнюще, мов смола. У мене он яке поблякле, ріденьке, зовсім нецікаве. А у вас — справжні джунглі. Так і здається, що звідти вискочить орангутанг. Та ви, мабуть, уже хочете спати? Я вас накрию. Кохасю, можеш повернутися. Панна Мальва вже в ліжку.

Голова панни Мальви лежала на подушці, очі дивилися на нього, а на вустах знову була ота підбадьорлива усмішка і готовність на кожне слово дивуватися: «Що ви не кажете?»

— Ну? Чого ти там мудохаєшся? — спитала Олюня, побачивши, як її чоловік нерішуче тупцяє з ноги на ногу.

— Лягай уже. Наш герць перенесемо на завтра.

Пан Ціммерман загасив жарівку, але в пітьмі побачив, як світяться очі Мальви, вона ані на мить не зводила з нього погляду. Ноги плуталися в штанках, ґудзики не хотіли розщіпатися, сорочка тріщала і боронилися, не дозволяючи себе скинути. Здавалося, весь той клятий мундур повстав проти нього.

Коли він нарешті ліг коло Олюні, то побачив, що обидві жінки випростались горілиць, мов покійниці. Руки Олюні відразу ж помандрували до його ніг, і він засичав:

— Ти що, звар'ювала?

— Вона вже спить, — відказала пошепки Олюня.

— Ну і що, що спить?

— Змучена з дороги. Ми її не розбудимо.

— Ти ж сама сказала, що перенесемо на завтра.

— То ж герць! А любощі я переносити не збиралася.

— Цікаво, яку ти вбачаєш між ними різницю.

— Завтра сам побачиш.

Рука Олюні робила свою справу, і в пана Ціммермана чим далі, то все менше аргументів зоставалося для оборони.

— Вона справді спить?

— Спить, я ж чую.

— Боюсь, що ми її розбудимо.

Останні слова сказав, уже вмощуючись на Олюні.

Мальва мала заплющені очі, але кожної хвилі вони могли розплющитися, бо Олюня поволі розійшлася не на жарти й так зачала підгецкувати, наче хтось її задочок припікав залізком, що аж усеньке ліжко ходором пішло, закректало, завищало, загупало бильцем у стіну, готове щомиті розсипатися на друзки. Та не це пойняло жахом бравого вершника, а те, що й їхньою сусідкою почало підкидати, і тіло її підсовувалося усе ближче й ближче, ковдра з неї сповзла, і тепер бачив, як її руки і ноги, мов незалежні істоти, застрибали кожне в своєму ритмі. Пробував Олюню якось укоськати, притиснути усією своєю ваготою, але це виявилося марною справою, бо вона перебувала вже в напівпритомному стані, з вуст її злітали бурхливі каскади слів українських, польських, німецьких, жидівських, не пов'язаних між собою, якась незвичайна мішанина, збурена, знервована товпилася біля вух і вривалася в них із розпачливим криком, мов у крематорій, щоб там, у голові, спопеліти і розвіятися дощенту.

Чув тепер зовсім поруч голе тіло Мальви: прилягло йому до боку і терлося до нього, голе тіло, не зимне й не тепле, не розпашіле, як Олюнчине, голе тіло. Кликало до себе нечутними словами, притягувало до себе невидимими нитками, наче вода озерна в спеку, щоб ти пірнув у неї, занурився весь із головою і жив тепер у ній водяником… Здавалось, у цю мить йому мало б бути страшно і гидко, адже все життя боявся мерців, навіть прощаючись з мамою в домовині, не зумів торкнутися своїми губами її захололих уст, а тільки зробив вигляд, ніби цілує, щоб сусіди потім не обмовляли, — та зараз чомусь не відчував страху. Тіло це, навпаки, його спокушало, в сутіні відсвічувало білизною, і невідь-чому був певен, що віддасться йому без примусу, хоч і як це безглуздо звучить…

Нараз відчув, що Олюня застигла і сама перетворилася на мерця. Так само, як і минулої ночі, втратила тяму й тепер лежала витягнувшись і ледь-ледь ворушачи ніздрями.

Намірився вже, було, з неї злізти, але побачив, що нема куди. Вони опинилися на самому краю постелі, а поруч була покійниця. Тепер мусив перелізти через неї і лягти з протилежного боку. Це було непросто. Панна лежала, розкинувши руки і ноги.

Тіло його — розм'якле й зіпріле — важко звелось над Олюнею. Обережно підняв ліву ногу і поклав коліно між стегон панни, потім підняв друге і втулив його між стегон обох жінок. Тепер залишалось ліве коліно переставити вбік поза праву ногу Мальви, а на його місце перенести праве. Чому не зробив саме так, важко сказати. Ліве коліно зосталося на місці, а праве опинилося поруч. Тепер він знаходився між стегон панни, просто над її тілом, спершись на лікті. Майже лежав на ній. Знову відчув прохолоду її тіла, відчув її ще дужче — магію її тіла, котре його загіпнотизувало, зневолило і підкорило собі. Чи видалося воно, чи справді так сталося, що раптом якась сила піднесла тіло панни і притулила до нього. Лікті ослабли, і він упав на неї, з подивом відчуваючи, як прутень входить у щось гаряче й м'яке і зовсім не мертве, а живе і пульсуюче, в рідну стихію, в мед, у пух, у м'якуш, у хмару…

Тієї ж миті очі її розплющилися і засвітилися вогнем жаги, а тіло прокинулося і гойднулось, мов од надбіглої хвилі, гойднулось, опало, знову гойднулось і — вже вони обоє рушили в танку, закружляли у вихорі вишневих пелюсток над дахами і димарями, над містом нічним і погаслим, під чаклунську музику, що линула з верховин таємничого замку, в танку тіней і вогнів, мерехтінні зірок і планет, у плетиві рук, ніг, язиків…

Відчув, як її тіло спроквола нагрівається, як проникає туди живлюще полум'я і засвічує її зсередини, як підносяться її перса, бубнявіють пиптики, як стегна її замикаються над ним і гойдають усе гойдливіше, змушуючи підкоритись тільки їм, стати їхнім невільником, падати з ними наосліп у прірву найглибшу і випірнати із ними на поверхню, як стає усе пекучішим і захланнішим пекло її тіла… Та при тому всьому руки її все ж важко було назвати руками живої людини, все, що вона чинила, чинила в химерному стані сомнамбулізму, з кам'яним виразом обличчя, без жодного згуку з вуст, наче механічна лялька, запрограмована саме на такі, а не на інші рухи. Обриси її вуст не змінювалися, хоч він і торкався їх у припливі почуттів своїми вустами. Вони не приймали його, і було, відчуття, що цілує манекен. Живою можна було визнати хіба лише нижню половину її тіла, та й то не всю, бо таки не мав певности, чи це панна підгойдує його, чи просто пружини ліжка…

О панно, ви мовчите, і мені робиться страшно, що ви мертва. Адже ж ви не мертва, правда? Я не вірю в це.

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»

Ви віддаєтесь мені з запалом жагучої жінки, я чую це. Навіщо ж ви дурите, що ви мертва? До того ж, тільки мене, бо всі інші жодних сумнівів не мають. Це так жорстоко, те, що ви робите.

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є? є?»

І, як по правді, то ви ж мене й спокусили, ви все вчинили для того, щоб я взяв вас в обійми. Ваше тіло прохолодне і пружне, наче туго надута ґумова лялька, випаровувало якісь флюїди, що запаморочили мене, і я втратив будь-яку владу над собою. Навіть зараз мені здається, що я розмовляю з вами вашими словами, я навіть відчуваю, як ви вкладаєте їх мені у голову. В мене враження, що я вже не я, а котрийсь ваш орган — може, язик, може, живчик, а може, всього лиш згусток вашої слини, що катуляється з ясен на ясна і кожної хвилі готовий вилетіти з вуст у порох дороги…

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»

Якби ви були Мальвою, я б ніколи не посмів зайнятися з вами коханням, я б боронився, як міг. Мальву можу кохати лише в мріях, а коли вона мені об'явиться, я буду її обожнювати. Але ви не Мальва! Комусь забаглося мене подратувати. Олюня тут лише сліпе знаряддя в хитрих і підступних руках. Ви просто вродлива змерлиня, саме тільки тіло без душі, інструмент для грання, порожня дудка, надута гайда. Я знаю, над усе ви прагнете, щоби я випорснув вам насіння, щоб запліднив вашу змертвілу царину, і тим ви мене вже навіки до себе причаруєте. Але не буде по-вашому — мій мозок повстав проти вашої сили, я — вільний, я — птах, я вириваюся з ваших обіймів!

«Що ви не кажете? е?»

Він рвонувся, але її ноги міцно тримали його: тепер побачив, що то вже не жарти, й цілком можливо, що його життя в небезпеці.

— Пусти мене! Пусти!

Але як він не смикався, як не звивався, а обійми покійниці не слабли. Водночас почав відчувати, як тіло її поволі холоне і як цей холод проникає і в нього. Та що найдивніше: навіть те місце, котре ще хвилю тому було найпалкішим, стало зимніти і навіть звужуватися, мабуть, від холоду. За якийсь час він ледве чи зможе висмикнути прутня. Мусив негайно щось вчинити, поки не настане та фатальна хвилина, коли вже всі зусилля будуть даремними.

Панна знову заплющила очі, мов даючи знак, що все вже перестало її турбувати, нічого її не хвилює, відійшла вона в світ зовсім інший… І тепер він міг достукуватися до неї, мов до равлика в шкарлупці… її вже поруч не було, залишилось тільки холодне тіло, а він його в'язнем.

Мав бажання затопити п'ястуком в це байдуже обличчя, стиснути пальцями її горлянку, роздерти перса, але розумів, що то нічого не дасть, бо мертві болю не відчувають. Міг її шматувати, кусати, різати, а все ж вона його не випустить навіть тоді, коли зогниє її м'ясо і опаде з кісток, бо й кістками своїми буде утримувати його коло себе.

А холод усе дужче і дужче опановував мертве тіло, а від цього серце пана Ціммермана стискалося од розпачу, холод пробирався в нього всіма порами, ув'язнював члени, морозив душу, мабуть, саме так об'являється приреченому пані Смерть.

Кричати не міг. Якби хтось побачив його в такій недвозначній позиції, мав би шалений скандал. Хоча скандал — це все-таки ліпше, ніж смерть.

Зате мав вільні руки і щось таки міг чинити. На накаслику[105] поруч із ліжком стояв свічник, а збоку запальничка. Ще не знав гаразд, навіщо воно йому придасться, але викресав вогню і запалив свічку. Потім висмикнув свічку зі свічника і підніс її до обличчя панни. Воно було вродливе і мертве. Але зараз вже не буде таким вродливим. Якщо не випустить з обіймів.

— Пусти мене, бо спалю тобі волосся. «Що ти не кажеш?»

— Ну, гаразд, маєш!

Волосся спалахнуло і затріщало, мов смолоскип, вогонь кинувся на свою офіру зі скавулінням зголоднілого звіра, і невдовзі на голові панни виднілися самі звуглілі кучерики.

Обійми, проте, не ослабли. А вона й бровою не повела. І вже не поведе. Вогонь обсмалив її брови і довгі вії, згодом почав припікати праве вухо доти, доки й воно не згоріло. Коли й це не допомогло, полум'я почало жадібно лизати її кругле підборіддя.

Пан Ціммерман був сповнений рішучости, але тіло зоставалося таким зимним, мовби він лежав на снігу, аж усього його вже морозило, і починали цокотіти зуби.

…Снігові замети скидалися на велетенські застиглі хвилі сліпучо-білого океану, чий наляканий обрій гине у мряці, в непрочутній безвісті… Вояки — безборонні трісочки на цих хвилях — лише на позір видавалися такими непорушними, а насправді у їхніх глибинах, у темені їхніх грудей народжувався гойдливий рух, спочатку такий легенький-легенький, що ніхто його й не помітив, але далі він набирав сили, і гойдливість його почала проникати у вояків, заколисуючи їхні серця на вічний сон.

— Вертайтеся, пане Бумблякевич, — разом з кашлем проказав сивий гетьман, — вертайтеся, бо тут нас чекає смерть… А ви мусите вижити…

І ось нарешті очі її ледь-ледь розплющилися, погляд її був лютим і ненависним.

— Пусти, бо спалю тобі вуста.

Мабуть це вже була остання крапля її терпіння і, хоч болю не відчувала, але ж мусила чути сором і, як кожна жінка, не могла допустити, щоб її тіло викликало відразу. В ту мить, коли свічка наблизилася до її вуст, обійми послабли, ноги розімкнулися, і в'язень, важко дихаючи, вирвався на свободу.

— А щоб тебе шляк ясний впік! — вилаявся пан Ціммерман. — Відьма чортова! Щоб ти в порох розсипалася!

Та панна його не слухала, бо знову заплющила очі і непорушно застигла.

Ним аж трусило від нервів, але надворі була ніч й хотілося спати. Погасив свічку, вмостився собі в кутку у кріслі та й заснув. Уже ніщо його не дивувало настільки, щоби міг втратити спокій, а тому спав із кам'яним серцем і снилися йому вечірні львівські вулиці, наповнені запахами кави, смажених тертюхів з часниковою підливою, квашеної капусти і ще передвоєнних бавовняних майталесів, що їх люблять вивішувати наші статечні мотрони на бальконах, і то так, аби кожен міг помилуватися добротністю старої білизни.

ВТЕЧА

1

Цей ранок пан Ціммерман буде пам'ятати, доки житиме. Прокинувшись і побачивши себе в кріслі, одразу пригадав усе, що відбувалося вночі. Одне втішало — що це вже остання ніч у полоні в пана Ліндера і сьогодні вдасться втекти.

В покої було тихо і сутемно. Олюня ще спала, а відьма не подавала жодних ознак життя. Не хотів навіть дивитися у її бік. Але коли розсунув штори і сонце залило кімнату, побачив щось таке, що ледве стримав себе, аби не скрикнути у відчаї.

Обидві жінки лежали одна біля одної. Але Олюня мала якось неприродно вивернуту голову. З першого погляду було зрозуміло, що вона не дихає. Про це свідчили й вибалушені осклілі очі і синці на горлі. Голова її була зовсім лисою. А з грудей щезли коралі, які вона забрала у панни. Тепер ті коралі знову червоніли на грудях їхньої власниці. Та не тільки коралями розжилася панна — голову її оздоблювало густе Олюньчине волосся.

— Ах ти ж, курвеґо! — вилаявся пан Ціммерман. — То ти мені задушила жінку за якісь засрані коралі? Ти — колодисько гниле!

Панна вдавала, що не чує.

Бідолашний удівець, закипаючи від гніву, заходився вбиратися, а що його одяг пані Ліндерова вишпурнула у вікно, то мусив зодягнути мундур, а коли почепив і шаблю, то відчув такий наплив завзяття, що вхопив панну за волосся і смикнув з усієї сили. Та, на його подив, волосся мов приросло до голови. Щойно тепер зрозумів, у яку халепу потрапив. У смерті Олюні звинуватять не кого іншого, як його самого, та ще закинуть знущання і садизм. Адже ж то він — звироднілець — спочатку задушив у ліжку власну дружину, а потім поголив її налисо, а волосся спалив. Он же й смалюхи волосся на подушці!

Що мав чинити? Мусив негайно давати дьору, коли не хотів зогнити в Ліндеровій в'язниці. Але на прощання покаже цій хвойді, як із нього глумитися.

Запалив свічку і підніс її до волосся, яке тепер належало мертвій панні. Та не встигло воно спалахнути, як покійниця рвучко зірвалася з ліжка й вибила свічку йому з руки. Свічка упала на килим, густий ворс радісно спалахнув, і кімнату наповнив сморід горілої вовни.

Панна стояла перед напасником у всій своїй розкішній голизні, очі — великі і круглі — блискали люттю. Колись ніжний ротик з кокетливою усмішкою спотворила гримаса упириці, маленькі білі зубчики видовжилися й загострилися, на пальцях зблиснули нігті.

Пан Ціммерман відчув, що знову пріє. Але мундур додавав відваги. Висмикнув шаблю і зайняв бойову поставу:

— Ну, давай, іди сюди, стара кунда! Матлоха смердюча! Давай! Сюди!

Рухи панни були дерев'яні й різкі. І від цього ще жахніше ставало на душі в зацного лицаря, і він уже з тривогою позирав на вікно, чи вдасться йому вистрибнути в сад, оскільки шлях до дверей перепиняла панна.

Тим часом вогонь захоплював усе ширші терени в кімнаті — зайнялася постіль, плетена валіза разом з подарунками, Олюньчина і панянчина сукні. Вогонь, захлинаючись, випасав килим, підступаючи усе ближче і ближче до ніг панни, аби жадібно кинутися їх лизькати.

Пан Ціммерман відчинив вікно. Висота його не лякала — якихось три метри, а внизу м'яка спушена земля з квітами. Панна, зметикувавши, що здобич ось-ось чкурне, раптом захарчала й стрибнула з розчепіреними руками й вискаленими іклами.

Шабля свиснула в повітрі і з лету врізалася в плоть. Голова здивовано крутнула очима і відвалилась від тулуба. З розчахнутої шиї забулькотіла темно-червона каламуть і залила груди панни. Тіло її зробило ще один непевний крок уперед і гримнуло на килим, просто у вогонь. Голова лежала біля ніг пана Ціммермана й осудливо пронизувала його своїми балухатими очима, в кутику вуст застигав тоненький струмик крови.

Витер шаблю до штори, кинув прощальний погляд на постіль, де, вся охоплена вогнем, віддавалась останній екстазі Олюнька. Сморід смаленої вовни, волосся, людського м'яса рвався у розчинене вікно і гнав садом, лякаючи пташву, куйовдячи квіти і напуваючи страхом літневий сонячний ранок.

Будинок починав прокидатися, і далі зволікати не було як. Ноги його легко діткнулися землі. Роззирнувся довкола, шукаючи свого вбрання, і побачив його, геть обсидженого горобцями, на кущах. Намагаючись не закаляти пальців, висмикнув листа, що вручив йому Пупс, і за хвилю уже біг стрімголов у напрямку оранжереї. За спиною лунав чийсь вереск, траскали двері і вікна, щось тріщало і падало, але то вже його не цікавило, десь там за квітниками і кущами порічок гостинно прочиняла двері свобода.

2

Коли карлиці побачили його в шандарському мундурі, то мало язики не попроковтували від подиву: так уже йому те вбрання пасувало, наче б ніколи іншого й не носив.

Довкола все квітло і пишалося зеленню, сонце ткало в гіллі золоті мережі, в які ловило барвистих птахів, і здавалося, що ти потрапив у справжній Рай…

— Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! — защебетали карлиці, узявшись за руки і стрибаючи довкола нього.

— Ні! — перервав їх рішуче. — Більше я не Ціммерман! Досить! Я знову Бумблякевич!

— Гурра!!! — привітали Бумблякевича карлиці. — Най жиє наш воєвода Бумблякевич!

Скинувши личину Ціммермана, відчув, як одразу спалахнула душа, як запік ув очах далекий Львів і забаглося вже, зараз таки рвонути туди, струшуючи по дорозі усе шумовиння, яке йому липло до ніг… Та чекала ще дорога незвідана й таємнича, дорога у дивному світі, що, здавалося, вигаданий був тільки для нього одного…

— Ну і що? — спитала Емілія. — Оце все, що ти прихопив зі собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Як то що? Ти ж мені морочив голову, що мусиш до подорожі наготуватися. А бачу саму тільки шаблю. Мундур до уваги не беру, бо йдемо в джунґлю, а не на дефіляду.

— Е-е, бачиш, трапилися непередбачені ускладнення. Я мусив тікати. На мене напала якась чортяка, але я втяв їй голову. От!

Бумблякевич пишався своїм вчинком і йому страшенно кортіло переповісти пригоду, однак часу гаяти було не варто, бо кожної хвилі можуть кинутися на пошуки загадкового пана Ціммермана. І вже вони рушили були в дорогу, коли раптом велетенська квітка-людожер розкрилася навстіж і з неї пролунав жіночий голос:

— Стійте. Я все чула. Я вимагаю, щоб пан Бумблякевич зійшов на поміст і поговорив зі мною. Інакше я все розповім панові Ліндеру. Я скажу, куди ви втекли і куди хочете дібратися.

— Не слухай її! — застерегли карлиці. — Вона тебе зжере!

— Еге, й справді, — погодився Бумблякевич, — я ж сам бачив, як ти зжерла того хлопця.

— Не брешіть. Нічого ви не могли бачити, — заперечила квітка.

— Ну, гаразд, я не бачив, а чув. А потім і кров з'явилася.

— Щоб ви знали, що той хлопець живий і здоровий. Мені просто час від часу необхідно випити склянку крови. Організм вимагає. От пан Ліндер і влаштовує для мене це задоволення.

— Куди ж той хлопець подівся?

— Коли я починаю смоктати кров, офіра непритомніє, бо в моїй слині є якась там речовина, котра паралізує всі чуття. Потім, як стемніє, приходить пан Фляк з візочком і витягає буцім страченого. В стеблі є непомітні дверцята. За якийсь час бідолаха очуняє, але далеко звідси, щоб ніхто не міг дізнатися, що то був жарт.

— Гарний тобі жарт! — буркнула Емілія.

— От і я кажу — набридло мені все це. Я хочу тікати з вами.

— Як то — тікати? — здивувався Бумблякевич. — Та ж ти квітка! Я що тебе — на плечах понесу?

— Понесете. Але не бійтеся — я не важка. А до того ж я ніяка не квітка.

— Та що ти її слухаєш! — обурилася Емілія. — Вона ж над нами просто насміхається!

— А от ви зійдіть на поміст, то й побачите, чи насміхаюся!

— Ну, дивись мені! — грізно сказав Бумблякевич і з шаблею наголо обережно піднявся сходами.

Карлиці затамували подих. А Емілія навіть пригрозила:

— Попробуй тільки зроби йому щось, то ми тебе спалимо до тла!

Те, що Бумблякевич уздрів, зазирнувши до квітки, викликало в нього вигук здивування. На дні великої пелюсткової чаші лежала жіноча голова. Просто голова — без тулуба. Голова молодої і вродливої жінки з густим чорним волоссям, врода її була незвичайна, така, перед якою стають на коліна.

— Що? Що ти там побачив? — збуджено загомоніли карлиці.

— Тут жіноча голова.

— Еге, голова! — підтвердила голова, яку, очевидно, тішило спостерігати за ошелешеним Бумблякевичем.

— Жі-но-ча го-ло-ва? — хором проказали карлиці. — Який жах!

— Це ви — жах, а я красуня! — відказала голова зі сміхом.

— Ну, пане Бумблякевич, не дивіться так збараніло, бо я починаю шарітися. І беріть мене хутчій на руки, бо нема часу. Кожної хвилі сюди заявитися татко і дідусь.

— Але як я вас візьму на руки? Я ж не досягну! А в квітку я не ступлю, нема дурних.

— Тоді подайте мені якусь тичку.

Карлиці миттю роздобули тичку, Бумблякевич опустив її в квітку, і голова вхопилася за неї зубами. Коли вона з'явилася назовні, карлиці заздрісно ахнули — такого вродливого личка ніхто з них не мав, і, як це притаманно жіночій натурі, усі троє прониклися до тієї голови пекучою ненавистю. Але часу й справді було обмаль, і вони покірно потюпали услід за своїм витязем, який, посадивши голову собі на ліве рамено, сміливо ступив у незвідані нетрі.

Пробиратися крізь суцільні зарощі було непросто, і доводилося рубати шаблею гінкі пагони розбуялих рослин. Сонячне світло ледве-ледве пробивалося крізь густий листяний дах. Земля м'яко пружинила під ногами завдяки рясним лишайникам і моховинню, що виросло на опалому напівзогнилому листі.

Час від часу на очі потрапляли тварини, яких бачив раніше на сміттярці, а через те з'явилося відчуття, наче сміттярка десь зовсім поруч і її благословенна аура напоює собою рослинність. Може, він взагалі весь час блукає в околицях сміттярки, а вона, мов якась велетенська і бешкетна істота, кожного разу перетворюється у щось інше, плодячи круг себе марева й ілюзії, вилущуючи сни і образи. Сміттярка ввижалась тепер фантастичною планетою, яка живе окремим від Землі життям, щось на зразок омели або орхідеї, які тягнуть свої соки з дерев, висмоктують їхню сутність, перетворюючи дерево в примітивну підпору або своєрідну милицю.

За якийсь час вони вийшли на місцину вже не таку густу, як досі, і Бумблякевич сховав шаблю до піхов. Мандрувати стало легше, але тут карлиці заскиглили, що вже натомилися і хочуть спочити.

— У мене ніжки болять! — сказала Емілія.

— У мене просто підламуються! — нявкнула Лідія.

— А в мене вже підламалися! — впала в траву Соломія.

Бумблякевич особливої втоми не відчував, але опиратися бажанню панночок не відважився й теж примостився на траві, голову жінки поклавши на широке листя папороті.

— Щось ми вже довгенько мандруємо, — буркнув. — Емілія обіцяла, що в кінці оранжереї наткнемося на мур. А тут ні кінця ні краю.

— Вона помилилася, — сказала голова. — Ця оранжерея насправді безмежна.

— Як то? — сполошився Бумблякевич. — Зовсім безмежна?

— На жаль. Хоча, якщо вгадати безпомильний напрямок, то можна кудись і дібратися.

— Куди саме?

— Це залежить, куди ви прямуєте. З того, що я почула, ви хочете потрапити до замку. Так склалося, що й мені теж конче треба туди потрапити. Але я не знаю, в якому він напрямку.

— Нічого собі — весела новина! А все ти, — Бумблякевич гнівно зиркнув на Емілію. — Це ти нас збаламутила! Заманила в ці нетрі, а тепер ми неодмінно заблукаємо.

Емілію ці слова зачепили за живе, адже їй так хотілося стати янголом-сторожем Бумблякевича! А тут ще й ця головешка втрутилася.

— Ми пройшли ще не так багато, — боронилася вона. — Мур може об'явитися кожної хвилини, і мусимо бути готові.

— От ти й готуйся, — буркнув Бумблякевич. — Особисто я готовий подолати будь-які перешкоди, але за умови, що буду твердо знати, чим це має за кінчитись, — потім він уважно оглянув голову і визнав, що якби цій голові відповідне тіло, то мандрівка віщувала б море втіх. — А до речі, звідки ви взялися у тій квітці?

— Бачите, щоб це пояснити, я мусила б розповісти про себе геть усе, — відказала голова.

— А що, цього аж так багато? — шпигонула Емілія.

— Ні, але в двох реченнях не зміститься.

— Тоді прошу в десяти, — сказав Бумблякевич. — Мушу ж я знати, що за чудо траґаю на плечах.

— Гаразд. Тоді слухайте. Я є донька пана Ліндера, старша сестра Олюні на ім'я Адольфина, а ви — мій шваґер.

Якби оце випав сніг, то й він би так не здивував Бумблякевича, як ця новина.

— Справа в тому, — продовжила Адольфина, — що вже з дитячих літ я виявляла таку погану звичку, як ласування кров'ю. Спочатку це була кров пташок і тварин. Час від часу мене навідував якийсь особливий стан — щось душило в грудях, бракло повітря і різко зимніло тіло. У цей мент мусила за будь-яку ціну отримати ковток крови. Ликнувши її, відразу оживала і почувалася цілком здоровою. Не знаю, що зі мною було. Але воно було сильніше за мене, і скільки я не намагалася боротися, ніколи не вдалося поконати…

Коли ж я підросла, то сталася ще одна прикра річ. Моя сестра порізала палець, пішла кров. У ніздрі мені вдарив її п'янливий запах, я схопила руку і почала злизувати кров. Сестра думала, що так і треба, й не опиралася. Я випила її зовсім мало, однак з тієї пори її смак залишався мені на вустах, переслідував мене, і, коли місяць був уповні, я вже не мала сил змагатися з собою і мусила дістати хоча б ковток людської крови…

Я не мала кому, окрім батька, признатися в цьому. А він зарадив таким чином, що приводив мені тих, кого було приречено до страти. Була умова: якщо страченець дозволить напитися крови, то здобуде життя.

Рідко хто відмовлявся. Після того батько його забирав і відвозив кудись так далеко, що той потім більше ніколи у нас не з'являвся. І таким чином зберігалася таємниця. Одне було зле, що я не мала права поткнутися поза це обійстя. Батько боявся, що я можу на когось напасти. А правду сказати, мені хотілося вирватися на місто, мені обридли ці покірні, ледачі офіри, я хотіла, щоб від мене оборонялися, щоб я той блаженний лик здобувала силою, як це робить вовк… І якось я підстерегла, що тих, кому я вточила крови, напувають таким трійлом, котре кладе людину у важкий сон, потім запихають у лантух і так у лантуху вивозять у невідоме. Непомітно для них, я влізла до лантуха, де вже був якийсь чоловік. Незабаром лантуха заволокли в якусь літаючу машину, і за години дві лету машина опустилася на землю. Лантуха виволокли, а машина повернулася назад. Як вибралася я звідти, то побачила, що опинилася серед суцільного моря сміття. Здавалося, нема йому ні кінця ні краю. Чоловік у лантуху ще спав, і я його не будила, а пішла сама навмання. Проблукала я там зо три дні і не стріла жодної живої душі. Я злякалася, що заблукала, врешті четвертого дня почула якісь голоси й чимдуж кинулася туди. О, якби я знала, що мене там чекає, я навпаки тікала б від того місця якнайдалі… Отже, вибігла я на горбик і побачила великий гурт людей, що, зібравшись біля вогню, щось смажили. Всі вони були немилосердно обідрані, вихудлі, з брудними скуйовдженим волоссям. Вже наблизившись, я раптом почала декого пізнавати. То все були ті «страчені», чию кров я пила, й кого вивезено у цю сміттярчану пустелю на вічне блукання, щоб вони ніколи й словом не прохопилися про страшну таємницю нашої родини. Та надто пізно я їх пізнала. Уздрівши мене, вони мов навіжені кинулися навперейми, враз упіймали, повалили на землю і почали радитись, як покарати. Дехто рвався мене зґвалтувати, інші хотіли розіп'ясти на хресті, хтось радив посадити на кіл, аж допоки не вирішили мене четвертувати. І, довго не думаючи, один узяв якусь жахливо іржаву сокиру, схопив мою голову за волосся і одним махом, наче заправський катюга, втяв її. Але тої миті сталося щось незбагненне. Моє тіло зірвалося на ноги і, з несамовитою силою розкидавши напасників, чкурнуло так жваво, що ті, як не бігли, а таки хутко відстали й повернулися ні з чим… Що ж до мене, то я, від тієї хвилі, коли мені втяли голову, не переставала сприймати усе так самісінько, як і перед тим. Однак перед ними я прикинулася мертвою. І тоді хтось узяв і прив'язав мою голову волоссям до великої тички, а тичку встромив на пагорбі. І висіла я так цілий день і цілу ніч. Прилітали ворони і намагались видзьобати очі, та я їх відлякувала криком. А наступного дня я побачила літаючу машину, вона кружляла над сміттяркою, а в ній сидів мій батько і, очевидно, шукав мене. Незабаром помітив мою голову. І так я була врятована. Але не ціла, бо десь пропало моє тіло. Батько посадив мою голову в квітку, і там я почала жити. Квітка стала мовби моїм тілом. Коли до неї потрапляла офіра, квітка пеленала її незчисленною кількістю вусиків, щоби я могла напитися, а потім ніби ковтала людину, і та опадала в стебло, звідки її пізніше забирали.

— А як же твоє тіло? — спитала Лідія, втираючи сльози.

— Батько мій довго його шукав, а якось сповістив, що знайшов. Тільки тіло моє на той час вже завело собі нову голову…

— Стривайте, — перебив Бумблякевич, — я знаю, про яку голову йдеться! То голова бухгалтера Цибульки!

— Так, це чоловіча голова. Звідки ви знаєте?

— Мені видається, що… е-е… одним словом, я спав з вашим тілом, — признався Бумблякевич.

— Що? Ви спали зі мною? — обурилася Адольфина.

— Та не з вами, а з вашим тілом, котре мало на собі голову бухгалтера Цибульки.

Та бідолашній голівці було важко щось второпати в цій історії, і вона наполягла, щоб Бумблякевич розповів усе за порядком, а коли він закінчив, сказала:

— Це схоже на правду. Батько не втаємничував мене в деталі, але з вашої розповіді виходить, що мій батько якимось чином зв'язаний з тим іншим світом?

— Мабуть, через капітана Тягны-Рядно, — відказав Бумблякевич. — Про нього він вам нічого не казав?

— Ні. Сказав тільки, що йому вдалося вистежити моє тіло і що воно тепер знаходиться в замку.

— Коли він таке сказав?

— Позавчора.

— Що ж, цілком можливо. Якраз перед тим уночі панна щезла, а мене хтось приголомшив. То мусив бути пан Ліндер. Але чому він забрав її до того замку?

— Він вирішив ще зачекати і не повертати мені тіла. Боїться, що я знову втечу і нароблю клопоту. Тому я вирішила сама здобути своє тіло…

Адольфина уважно зміряла Бумблякевича кокетливим поглядом і спитала:

— То ви кажете, спали зі мною? Ну, і як? Як вам моє тіло?

— Я так і думала, що це якась простигосподи, — зітхнула Емілія.

— Мовчи, шкаралупка! — стрільнула очима Адольфина. — Я на відміну від тебе свою цноту зберегла. Чого ж ви мовчите? Хіба не так?

— Авжеж, я мав справу з панною, — замріяно промовив Бумблякевич. — Ваше тіло було досконале. Коли я приглянувся до вашої голови, то ще подумав собі: якби цій голівці та таке тіло, як у того нещасного Цибульки, то се була б ого-го яка краля!

— Справді? Так і подумали?

— Еге, от хай лусну, коли брешу.

— Ну, то виходить, що ми з вами коханці?

— А я не казала? — підморгнула сестрам Емілія. — Отаке нещастя, качан якийсь безтілесний, а куди гне!

— Виходить, що коханці, — погодився Бумблякевич.

— Ну що ж, ви мені подобаєтесь, — визнала Адольфина. — Ви круглий і я кругла, ха-ха-ха… І якщо ви вже встигли пригостилися моїм тілом, то зосталася зовсім дрібничка — пригоститися моїми вустами, — і тут вона смачно поплямкала.

— Гей! — гукнула Емілія. — Ти не дуже свого писка роззявляй на чужий коровай!

— А то чий же се коровай! — спитала невинним голосом Адольфина.

— А не твій! — відрізала Емілія якомога грізніше.

— А чий же?

— А не твій! — ще грізніше втяла Емілія.

— А чий же? Чий?

Бумблякевич тільки весело підсміювався з тієї сцени.

— Мій! — нарешті вирвала зі себе Емілія, випроставшись із руками в боки на весь свій куценький зріст.

— І мій! — кувікнула Лідія.

— І мій! — писнула Соломія.

— Ага, то вас аж троє! — насмішкувато проказала Адольфина. — Чудово. Почнемо зі старшої.

І в один мент підкотилася до Емілиної ноги та вхопила її за литку, аж та з вереском повалилася на землю. Не знати, чим би це скінчилося, але Бумблякевич поквапився їх розборонити. Голова його послухалась і розтиснула зуби. На щастя, шкіри вона не прокусила, і Емілія відбулася самим переляком.

— Я заб'ю її! — кипіла Емілія, потираючи литку. — Я втоплю її! Спалю на вугіль!

— Перестаньте сваритися, дурні баби, — намагався їх примирити Бумблякевич. — Невже конче мусите мене поділити? Особисто мені найліпше, коли я нічий. Маємо спільну мету і будемо ділити її.

— Вони мене образили, — сказала Адольфина. — Я їх перша не зачіпала. Тепер нехай знають, що я здатна себе оборонити. Зрештою, то було тільки попередження, бо я могла відбатувати шмат литки, як шматок пирога. У мене зуби, як ножі.

— Не дуже нахваляйся, — процідила Емілія. — Ми теж не з лика шиті. Знайдемо на тебе спосіб.

— Ну-ну, ви мені тут добалакаєтеся, — втрутився Бумблякевич. — З вами по-доброму, то починаєте дибки ставати. Якщо мені зараз же не замиритеся, то покину вас і піду собі сам. Нащо ви мені здалися? Ви троє, виявляється, дороги до замку не знаєте, а тебе тягни на собі.

Усі три карлиці, мов на команду, гугупнули свому лицарю в ноги і заскиглили, заблагали не кидати їх напризволяще, бо ж вони такі маленькі, такі безпорадні, такі слабенькі, що пропадуть самі в цих нетрях ні за цапову душу. А з головою вони вже пересварюватися не будуть, нехай їй грець. Адольфина теж заприсяглася зуби в хід більше не пускати.

По тій ото розмові рушили вони знову в мандри, і джунґля розкривала перед ними все чудесніші свої скарби, то дивуючи красою, а то жахаючи потворністю. Стовбури дерев проминали їх, мов колона вояків з похмурими застиглими виразами на обличчях, з напівзаплющеними очима і з руками, що несли на собі небо, якого й видко не було крізь гущавину листя.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЗАМОК

Несподівано ліс розступився, і перед очима постала широка квітуча долина, на високому пагорбі, весь у густих хащах здичавілої порослі, сірів кам'яними мурами замок. З'ява його викликала у мандрівців приступ шалу. З голосним реготом кинулися вони бігти, спотикаючись і падаючи, та так, що Бумблякевич мало не розчавив собою голову панни.

Замок було збудовано з сірого й чорного каміння, над високими мурами стирчали квадратові зубці. Перед головною брамою, що становила собою вищирену пащу з гострими іклами, стояли два кам'яні стовпи. Над брамою нависав тяжкий тимпан, якого з боків утримували дві масивні підпори, а посередині — різьблений пілястр, трохи вище виднілося два вікна, що мовби заміняли очі. Таким чином замок набирав зловісного виразу, який не віщував нічого приємного. Над брамою височіла широка башта, на кожному зубці якої сиділа крилата химера з роззявленим писком. Башту вінчав гострий стіжок даху, що нагадував складені крила кажана.

Замкова брама, оббита кованим залізом, подалася так важко й з таким голосним скрипінням, мовби прощалася з цим світом. Мандрівці ступили на бруковане подвір'я, посеред якого громадилася облуплена кострубата будівля з двома рядами вікон, зі шпилями, фронтонами й ліпленими каріатидами попід кожним бальконом. Всюди, де лише з'являлася найменша щілинка, пнулися стебла споришу, пирію, кульбаби й подорожника. На самім даху росла молода сосна. А з боків замок був сповитий диким виноградом.

— Як же він занепав за стільки літ! — сказала Емілія. — Без чоловіків ми тут ради не дамо.

— Еге ж, — підтримала її Лідія, — нам неодмінно треба вдало вийти заміж. І то за господарних і діяльних чоловіків.

Двері відчинилися легко й без скавуління, на завісах лищав свіжий шмір. Усередині замку панував порядок і добробут, а в просторому передпокої Бумблякевич побачив заморозника.

— Невже тут є струм? — здивувався.

Заморозник виявився ущерть забитий продуктами. Карлиці, мов навіжені, почали наминати тоненько нарізану шинку, ковбасу і смажену рибу. У пластикових пушках були канапки, паштет, сардельки та інша всячина. А що все воно було німецьке, Бумблякевич хутко здогадався, що це і є та манна небесна, яка цього року почала надходити з Заходу. Ніби для бідних верств населення.

— Що таке струм? — поцікавилася Емілія, перейшовши на непоспішне жування.

Бумблякевич, розуміючи, що карлиці зеленого поняття не мають про фізику і пояснювати доведеться від Адама, сказав тільки, що струм — це магічна сила, а тому ліпше не слід пхати носа у те, що їм невідоме.

З передпокою вони потрапили до зали, обставленої цілком по-сучасному. Попід стінами тяглися бебехаті канапи. Був тут і креденс, заставлений пляшками з розмаїтими напоями. Емілія, довго не роздумуючи, виставила на стіл кілька пляшок і келихи.

— Гуляєм! — гукнула заводіяцьки і розкоркувала шампанське.

— Мені прошу червоного вина, — попросила Адольфина, — а то я ще з голоду знепритомнію.

Сутінки щільними лавами виступили з-за кущів і припали своїми темно-синіми обличчями до шиб, а в сутінках засвічувалося в повітрі сюркотіння, покумкування й попискування безлічі невідомих істот. Прокинувся з дрімоти замок, й тепер у його глибині вчувався то обережний скрип, то шелест, то брязкіт заліза, а то й відлуння чийогось стогону, і котилося все це кам'яними коридорами, вдарялося до стін і розприскувалося на всі боки, щоби знову відродитися й продовжити свою жаску мандрівку.

Після вечері всі почувалися настільки втомленими, що мріяли лише про сон, а тому дуже зраділи, коли виявили покої з широкими ліжками, застеленими свіжими простирадлами, з килимами на стінах і на підлогах та з шафами, у яких висіли халати, сорочки та інше вбрання. В кожному з покоїв була й лазничка, і дружний вереск карлиць сповістив, що там ще й гаряча вода тече.

Усі три сестри вирішили, що спатимуть разом в одному покої.

— Ми такі маленькі, що нам цього ліжка на всіх вистачить.

— А що з Адольфиною? — спитав Бумблякевич.

— Забери її з собою, — відказала Емілія. — Ще нас уночі покусає.

Коли ж Бумблякевич поклав голову Адольфини у своєму покої на тацю, а сам зібрався до лазнички, вона запротестувала:

— Я теж хочу спати на подушці!

— Може, ти ще й купатися забажаєш? — буркнув.

— Звичайно! Мені треба помити волосся.

Крекчучи, заніс її до лазнички і скинув у воду. Голова плавала на поверхні, мов латаття, вкривши волоссям пів ванни. Процедура миття тривала кілька хвилин, але після цього Адольфина зажадала, аби їй ще й зуби почистили.

— Як добре, що цим і вичерпуються твої гігієнічні потреби, — сказав, відносячи її до покою.

— Авжеж. Я ідеальна.

— І задоволена?

— Ще й як! — ліниво позіхнула вона і нагородила Бумблякевича багатообіцяючою усмішкою, розмістившись на подушці.

Коли ж він сам хляпнув у м'яку свіжу постіль, то миттю провалився в дрімучий і ситий сон. За стіною, розпарені після лазнички, міцно спали карлиці. Не спав тільки замок, перекочуючи з кутка в куток наполохані згуки і відбиваючи луною пугукання сов у старезній розтрісканій вежі.

Серед ночі Бумблякевич прокинувся від нестримного блаженства, котре накотилося на нього медовою хвилею, вдарило в голову і розпеленало зі снів, вилущило на поверхню гойдливого моря ночі. Ковзнув рукою під ковдру і намацав розкуйовджене жіноче волосся, що рухалося й хвилювалося, лоскочучи йому стегна — то Адольфина жадібними вустами витягувала з нього всю міць і відвагу, а даючи натомість тілові наливатися млістю, зневолюючи і розслаблюючи. Бумблякевич покірно поринув у теплу дрімоту, то вигулькуючи, то знову занурюючись усе глибше і глибше, аж поки не відчув серед снів ще не бачених досі, як тіло його проймає соковита судома, і ось він уже летить стрімголов у чорноту чорнот, з якої, здавалося б, нема повороту.

Ранок вдарив у вікна співом пташиним, порипуванням флюгера і шелестом ясенів. Бумблякевич розплющив очі й крізь сизу паволоку побачив, як теплим й ніжним кошеням у нього між ніг спала голова панни, і волосся тремтіло від її сонливого подиху. Вона зі своїми довжелезними віями скидалася на ляльку, а пишні ясно-червоні вуста мали на собі печать невинности, нагадуючи дитячі. Як же встати тепер, щоб її не збудити?

Ураз розчахнулися двері, і вся трійця голих-голюсіньких карлиць влетіла до покою. Голова під ковдрою прокинулася і затамувала подих.

— Вставай, ледацюго! — гукнула на усю щемливу міць своїх тендітних легенів Емілія і потягла на себе ковдру, оголюючи живіт Бумблякевича і причаєну біля скарбу голову панночки.

Карлиці, уздрівши таку розпусту, аж захлинулися гнівом, та заки вони оговталися, Бумблякевич сховав голову собі за спину:

— Прошу спокою! Я сам її увечері накрив ковдрою, щоб не застудилася після лазнички.

— Ага! — зойкнула Соломія. — То вони ще й купцю-дупцю робили!

— Падлюка! — верескнула Лідія. — Змія підколодна!

— Це, напевно, про мене, — зітхнула Адольфина. — Але щодо купцю-дупцю, то це в моєму випадку велике перебільшення.

— Прошу не обзиватися, — сказав Бумблякевич. — Ми нічого такого собі не дозволили.

— Не дозволили? — перепитала Емілія. — А що це таке?

Бумблякевич ковзнув оком вздовж її вистромленого пальчика і з жахом утупився у свого прутня, що стирчав, мов наладований обріз, готовий будь-коли пальнути комусь жменею шроту в чоло.

— Перепрошую, але в кожного мужчини зранку саме так і повинно виглядати. Років за двадцять, можливо, й буде інакше, а тепер — мусите з тим змиритися.

— Бреши більше! — гнівалася Емілія. — Так нас заморочити!

— Е-е! — раптом хитро засміялася Соломія. — Якщо він каже, що нічого не робив з тою почварою, то це ж легко перевірити!

І не встиг Бумблякевич спохопитися, як Соломія горобчиком злетіла на нього, настромилася легко, мов кавальчик сала, і помчала галопом лугами, гаями, блакитними небесами — і невідомо, куди б її жеребчик заніс, якби в цю мить до неї не підкотилася голова панночки і з усієї сили не вп'ялася зубами в малюсінький рожевий абрикосик задочка. Вереск пролунав так пронизливо, що Бумблякевич, мов ошпарений, вискочив з-під Соломії на підлогу. Голова відпустила Соломію і люто заклацала зубами, побачивши, що сестри починають обступати її з трьох боків. Емілія навіть озброїлася кріслом, Лідія схопила канделябра, такого, що ним і слона заб'єш, а Соломія одною рукою потирала задок і скавуліла.

— Ну-у, зараз ти нам за все заплатиш! — просичала Емілія.

Бумблякевич у млі ока ще встиг перехопити крісло, яким та замахнулася.

— Ану перестаньте! Негайно вгамуйтеся, бо повикидаю вас через вікно!

— Ніколи в житті! — заклялася Лідія і зняла вгору канделябр.

— Цитьте! — гаркнув на карлиць і прислухався. Звідкись із гори долинув чийсь голос.

— Там хтось є! — зойкнула Емілія.

— Щоб мені в цю хвилину вбралися! — звелів Бумблякевич. — Зараз підемо в розвідку.

— Не забудьте і мене, — нагадала про себе Адольфина. — Я тут сама не зостанусь.

Голос лунав з другого поверху, куди вони ще не зазирали. Та щойно почали підніматися, як голос уже вирізьбився, і в ньому можна було розпізнати жіноче волання.

— Це тут! Ні — тут! Що ви? Що ви? Тільки там!

Карлиці засперечалися, ручками замахали, ніжками затупали і зчинили такий галас, що навіть якби у котромусь покої слон заревів, то ледве чи вдалося б вгадати, де саме. Грізний окрик Бумблякевича нарешті втихомирив їх.

— Хто тут? — гукнув.

— Це я! Я! — озвався голос такий знайомий і зовсім недавній.

— Хто — я? — перепитав.

— Лютеція!

— Хто така? Хто така? Хто така? — заквакали карлиці.

— А така! А така! А така! — перекривила їх голова панни з безпечної висоти на рамені в Бумблякевича.

У дверях стирчав ключ. Той, хто замкнув їх, мав певність, що жодна чужа душа сюди не замандрує. Ключ скреготнув двічі, і Лютеція впала в обійми Бумблякевича. Карлиці затамували подих. Якщо для голови безтілесної вони ще складали якусь конкуренцію, то перед такою панною, далебі пасували.

— Хто це? — скрикнула Лютеція, вжахнувшись голови, та миттю збагнула страшну для себе правду і зблідла. Відчула, як тіло її бунтується проти неї, як шалено заколотилося серце і вся кров збурунилася.

— Не бійся, — підморгнув Бумблякевич. — Це донька пана Ліндера, яка загубила своє тіло.

Лютеція заспокоїлась, зрозумівши, що ніхто ще не здогадується, які таємні нитки пов'язують її тіло з цією головою. А тим часом скроні Адольфини пронизав пульсуючий біль, кров'яний тиск опанував мозок, і вона, втративши свідомість, звалилася з плеча на вчасно підставлені руки. Карлиці за усім спостерігали, витріщивши очі. Але й Лютеція відчула у тілі велику слабість.

— Чи можу я поговорити з тобою на самоті? — спитала Бумблякевича.

— Звичайно. Мої кохані, — звернувся до карлиць. — підіть собі поснідайте.

— Поки ти нам не скажеш, хто вона така і звідки її знаєш, ми не рушимо з місця, — стисла кулачки Емілія.

— Ще чого! — обурився Бумблякевич. — Я не повинен ні перед ким звітувати! То є справа державної ваги, і таким піцикам, як ви, до неї зась! Ану зараз мені вимітайтеся! І щоб за п'ятнадцять хвилин сніданок був на столі.

— За п'ятнадцять хвилин? — захихикала Соломія. — Так скоренько? Можемо вам дати й півгодини.

— Тоді обіцяй нам, що розповіси усе за сніданком! — вперлася Емілія.

— Гаразд. Але заберіть зі собою голову. Можете її не боятися, вона непритомна.

2

— Ну, що з тобою тоді сталося? Куди ти щезла? — спитав Бумблякевич, зайшовши з Лютецією до покою, в якому вона була ув'язнена.

— Я вийшла на ґанок, і тут мені притисли до обличчя щось мокре. Я задихнулася і не знаю, що зі мною було далі. Отямилася вже тут, у замку.

— І хто ж тебе викрав?

— Той самий капітан Тягны-Рядно, про якого я тобі оповідала.

— То він тут живе?

— Ні. Очевидно, тільки деколи тут буває.

— І чим займається?

— Вечорами засвічує світло в цілому замку і вмикає на всю силу музику. Музика лине з гучномовців аж до містечка. У великій залі він має каруселю з картонними фігурами танцюючих пар. Ця каруселя крутиться під музику, а здалека ввижається, наче в замку танцюють.

— Як часто буває цей баль?

— Я не знаю. Востаннє це було тої ночі, коли мене викрав. Більше він не з'являвся.

— Чи він тобі щось пояснював? Наприклад, чому тримає тебе тут?

— Ні. Сказав, що я можу вважати, ніби виконую важливу державну місію…

Бумблякевич пройшовся по кімнаті, задумливо потираючи бороду.

— Ти тут сама?

— Мабуть.

— Сюди мали прилетіти двоє моїх знайомих на повітряній кулі. Кілька днів тому.

— Я нічого не бачила. Щоправда, я не мала можливості оглянути замок… А ця голова… Навіщо ти її носиш зі собою?

— Сам не знаю. Ця голова належить твоєму тілу.

Бумблякевич розповів пригоду Олюньчиної сестри.

— Боже мій! Тепер мені кінець! Ти видаси мене панові Ліндеру, так? Адже він напевно кинеться вам навздогін. Коли він заявиться сюди, ти не захистиш мене!

— Ну-у, не драматизуй. Цей капітан теж має якийсь інтерес до тебе. Хоча… стривай… Голова дізналася про те, що ти знайшлася, від свого батька, пана Ліндера. Він сказав їй, що ти тепер у замку. Виходить, що пан Ліндер з капітаном діють заодно? Адже це капітан розшукав для Ліндера тіло його доньки.

— Що ж тепер буде зі мною? Я знову втрачу тіло?

— Я думаю, що якийсь вихід знайдемо. А поки що ходімо снідати.

Бумблякевич штовхнув двері, почувся глухий удар, і на підлогу повалилась Емілія з ґулею на чолі.

— Ага, знову підслуховуєш?

— Я тепер все знаю! — дзявкнула карлиця і, притьмом зірвавшись на ноги, злетіла додолу. — Дівчата! Я все знаю!

Коли Бумблякевич з Лютецією спустилися в їдальню, голова Адольфини, лежачи на на столі серед закусок, прорекла:

— Ну от ми й зустрілися. Не дивно, щойно я тебе побачила, відразу втратила свідомість. Віддай моє тіло!

— Нізащо! — скрикнула Лютеція.

— Віддай по-доброму! — скреготнула зубами голова. — Інакше я перегризу тобі горло. Я нікому не подарую мого тіла. Ти вкрала його в мене!

— Золотенька моя, — звернувся до неї Бумблякевич, — ти помиляєшся. Це не вона вкрала твоє тіло, а твоє тіло поцупило її, себто його, голову. І ти сама прекрасно знаєш, що голова ніяк не могла цього зробити.

— Ага, то ви вже домовилися між собою, так? За моєю спиною!

— За чиєю спиною? — перепитала зі сміхом Соломія.

Голова Адольфини збагнула, що бовкнула нісенітницю.

— Все одно. Ви змовилися. Але я так цього не залишу. Я буду боротися.

— Рація! Боротьба завше ушляхетнює, — сказав Бумблякевич і заходився коло сніданку. — Лютеціє, напийся кави.

— Я вже пила, — сказала Лютеція, тримаючись від столу на безпечній відстані, що вочевидь не подобалося голові.

— У-у-у, боягузка! Ну, нічого, я ще доберуся до тебе.

Зненацька з-під підлоги пролунав стукіт. Усі завмерли.

Стукіт повторився. Вочевидь він лунав з пивниці.

— Усім залишатися на місці. Зі мною піде тільки Лютеція, — сказав Бумблякевич.

3

— Сюди! Сюди! — зустрів їх захриплий чоловічий голос.

Бумблякевич і Лютеція наблизилися до дверей, оббитих залізом і замкнених іржавою штабою.

— Хто тут? — спитав Бумблякевич. — Чому ви зачинені?

— Пане Бумблякевич! — зрадів невідомий. — Боже мій! Як ви сюди потрапили?

Аж тепер він упізнав голос Джавали.

— Пане магістре, ви тут? А де ж Мальва?

— Мальва врятувалася. Зараз вам розповім. Тільки спочатку визволіть мене.

— Тут такий замок…

— Пошукайте ключ. Мусить бути неподалік, я чув дзенькіт, як його ховали.

І справді, в ніші навпроти знайшовся ключ. Коли залізна штаба впала на землю, Джавала кинувся стискати Бумблякевича в обіймах.

— Ну, ви — герой! Герой!.. О, з вами панна?

— Так, це Лютеція. Своя людина. Розкажіть мені негайно, що тут відбулося, бо хто його зна, може в нас уже обмаль часу.

— Так, маєте рацію… З чого почати? Отже добралися ми сюди надвечір і одразу помітили щось підозріле. В замку уже багато років ніхто не мешкав. А тут бачимо — світло горить, лунає музика. Ми спустилися на подвір'я. Я сказав Мальві, щоб залишалася біля кулі, а сам увійшов до замку. З-за дверей пробивалося яскраве світло і гомін голосів. Я підкрався ближче і зазирнув до шпарини. Посеред зали сиділо колом з десяток монахів у білих сутанах і каптурах. Посередині було намальовано якісь знаки. Здається, вони молилися…

— Ну, і що було далі? — квапив його Бумблякевич.

— Далі я почув за спиною чиїсь кроки. Коли озирнувся, то побачив ще двох ченців. Вони одразу ж кинулись до мене з кулаками, я ледве встиг прошмигнути повз них, але на виході перечепився за чиюсь ногу і впав. Падаючи, я штовхнув двері на подвір'я і закричав: «Мальво, тікай!» Тут мене вперіщили по голові, і я втратив притомність. Усі ці дні сиджу в льосі.

— Чим же ви харчувались?

— А тут є ящики з яблуками і слоїки з компотами. Знайшов навіть бутель вина. Так що нарікати не буду. А оце вчора ввечері я почув чиїсь кроки, але не відважився озиватися. Нині ж вирішив — будь-що-будь, гірше бути все одно не може. От і взяв ящика та заходився гамселити в стелю.

За кавою Бумблякевич оповів магістрові про свої пригоди.

— Стривайте, — спохопився Джавала. — Ви згадали про листа. Маєте при собі?

Він нетерпляче розірвав конверта, і, прочитавши, з заклопотаним виглядом подав листа Бумблякевичу.

«Пане Джавала! — писала княгиня. — Посилаю Вам навздогін цього листа. Щойно ми дістали тривожну звістку про те, що в замку діються страшні речі. Отже, повім Вам таємницю, котру досі перед Вами ховала. Сестра моєї бабуні займалася чорною магією разом зі своїм сином. Вони роздобули якесь надзвичайно могутнє закляття, завдяки якому можна наслати мор на великі терени й знищити маси населення. Але в 1893-му році обоє загинули, забравши в могилу і те закляття. Поховано їх було в підземеллі нашого замку. І от тепер ми дізналися, що з'явилися якісь люди, котрі хочуть їх оживити і добути те закляття. Що це за люди, нам не відомо. Але вони вже там, вже діють. Мусите негайно повертатись назад, щоб разом вирішити, як запобігти біді. Не важтеся втручатися в будь-які події, пов'язані з замком».

— Так от, що це було… — сказав Джавала задумливо. — Це були трупи…

— Які трупи? — спитав Бумблякевич.

— Там, у тій залі, де творилася меса, було дві труни.

— Ага, — кивнув Бумблякевич. — Це цікаво. Мусимо негайно ушиватися.

— Що ви?! — запротестував Джавала.

— Особисто я всі свої справи владнав і можу спокійно повертатись на сміттярку. Там мене чекають панни Купчаківни. Досить з мене пригод.

— Ви не можете просто так зібратися і піти! Хтозна скільки людей перебуває у смертельній небезпеці!

— А що я, по-вашому, повинен робити?

— Мусимо піти подивитися на ту залу. Може, якраз щось придумаємо.

— Що це таке? — озвалася Адольфина. — Я нічого не знаю! Як же так можна — у нашій присутності щось вирішувати, і при цьому ані півслова не пояснивши?

— Мені здається, ви передовсім жінки. А жінкам не варто лізти у небезпечні справи, — відказав Джавала.

— Ха! Але ж ми тут збираємося замешкати! — сказала Емілія. — Ми повинні знати, що відбувається в нашому замку.

— Добре, — відказав Бумблякевич. — З нами піде одна Емілія. Всіх решта прошу зайняти спостережні пости коло вікон. Якщо помітите щось підозріле, відразу гукайте.

— А я! Я теж хочу щось робити! — стояла на свому Адольфина.

— Ну, от покладіть і її на підвіконні, — розпорядився Бумблякевич.

Посеред зали була накреслена звізда Соломона, довкола якої стояло тринадцять крісел, а на бильцях висіли білі сутани з каптурами.

— Що означають оці два вплетені в себе трикутники зі знаком посередині? — спитав Бумблякевич, замислено розглядаючи таємничі гексаґрами.

— Цей золотий, обернений вістряком догори, називається тріангулює асценденс і символізує Макропрозора, себто Білобога. А срібний, вістрям донизу, його лихе відображення, знак Мікропрозора, Чорнобога. Бо, як сказано на Смарагдових Таблицях Гермеса Трісмеґіста, «так, як там угорі — так само й тут унизу!» Знак Ставроса в центрі печаті Соломона символізує стосунок духу до матерії. Риска простопадна — це творчий Фаллюс, котрий запліднює поземну Ктеіс. З грецької Фаллюс — це Прутень, а Ктеіс — Піхва. Більшість магічних актів діється якраз біля печаті Соломона. Але тепер мусимо зазирнути в труни.

— Ви збираєтесь їх відкрити? — спитав Бумблякевич.

— Звичайно. Хочу знати, на якій стадії зупинилося оживлення. Сподіваюсь, ви не з лякливих?

— Ні. Аби-но все це скорше скінчилося!

— Я теж нічого не боюся, — сказала Емілія. — Можете на мене розраховувати.

— Ну, тоді нам море по коліна, — засміявся Джавала. — Ану, пане Бумблякевич, берімося за віко.

Віко було важке, а може, і не так важке, як якась сила притягала його до труни і не давала здвигнути. Щось мовби там зсередини притримувало віко.

— Ану-ну, ще трішки! — крекнув Джавала, і ось нарешті віко піднялося, і що вище вони його піднімали, то усе легшим ставало, аж поки не зняли зовсім та не поклали на землю.

— Боже мій! — скрикнув Джавала, а Бумблякевич тільки огокнув і пошкрябав потилицю.

В труні, наче жива-живісінька, лежала сама пані княгиня фон Шруботяг.

— Які вони подібні! — сказав Бумблякевич. — Мов одна людина.

— А як збереглася! — додала і своє Емілія.

— Думаю, що їм уже небагато зосталося до оживлення, — сказав Джавала. — Мусимо квапитись. Берімося за друге віко.

І друге віко так само чинило опір, навіть ще дужчий, ніж перше, але таки було подолане, і всі побачили у труні вилитого Теодора фон Шруботяга. Мав лискуче волосся і щоки з рум'янцем, червоні вуста мовби хто підмалював.

— Шкода, що княгиня раніше нічого не говорила мені про цих своїх предків, — зітхнув Джавала. — Я давно би вже був ними зайнявся. А так тепер доведеться братися до чорнової роботи.

— Що ви збираєтеся чинити? — спитав Бумблякевич.

— А як ви гадаєте? — таємничо всміхнувся Джавала, і в Бумблякевича від страшного здогаду запаморочилося в голові.

— Невже ви…

Але Джавала не дав йому договорити, приклавши пальця до вуст.

— Мовчіть. Еміліє, підіть хутенько на кухню. Я там бачив сокиру.

— Вже лечу! — зраділа карлиця, що й вона врешті стала в пригоді.

Джавала роззирнувся по залі, схопив одне з крісел, перевернув його і двома ударами ноги виламав дві ніжки.

— Ні, я цього не витримаю, — пробурмотів Бумблякевич. — Щоб ото за якийсь нещасний тиждень пережити аж стільки пригод? Та що я вам Гуллівер, чи яка мара?

— Шановний, — мовив Джавала, — якщо ви не допоможете мені, то можливо, ця пригода буде останньою у вашому житті.

— А що я повинен робити?

— Загостріть ось ці дві ніжки.

Емілія подала тремтячими руками сокиру. Дерево було тверде і відколювалося скалками, а сокира застрягала у паркеті.

— Гі-і! — сплеснула в долоні Емілія. — Що ви зробили з моєї підлоги? Не можна обережніше?

— Можна, але це буде довго.

— Давайте кілки, — звелів Джавала пошепки. — Я буду приставляти їх до грудей, а ви бийте обухом.

— До яких грудей? — сполотніла Емілія.

— Таж не до ваших, — заспокоїв її Джавала. — Ну, ви готові?

— Готовий, — зітхнув Бумблякевич.

Джавала приклав кілок до грудей князя й кивнув:

— Давайте!

Бумблякевич перехрестився і зі всього маху опустив обух на кілок. Кілок пробив сорочку і застряг поміж ребер. І в цей мент з горла князя вирвався крик, що нагадував виття вовка, крик цей вдарився об склепіння зали і понісся луною по замку, безмежно повторюючись і розсипаючись по усіх закутках.

— Він живий! — зойкнула Емілія.

— Де там! — відказав Джавала. — Він конає! Але нізащо не дивіться йому в очі!

Бумблякевич вдарив сокирою вдруге, і знову пролунав крик, але цього разу рука князя схопила Джавалу за зап'ясток. Коли сокира опустилася втретє, струмінь крови — прудкий і сильний — вдарив Джавалі в обличчя, осліплюючи його. Кров була крижана і обпікала холодом.

— Пустіть мене! — захарчав упир.

— Бий! — гукнув Джавала, спльовуючи просто в домовину.

Бумблякевич скривився від огиди, але таки зібрав усі свої сили і гупнув сокирою в кілок так, що той увійшов до половини. Кров упиреві бухала тепер також із ніздрів, поступово змінюючи барву, доки не перетворилася на чорну смолу. Тієї ж миті шкіра князя пожовкла, згрубіла і почала лущитися. Очі побіліли й запалися, волосся посивіло, скуйовдилося й обсипалося побіч голови, котра поступово набирала обрисів черепа. Ось уже розповзлися потріскані губи, оголюючи жовті ікла. Нігті на руках почорніли і випали. Незабаром у чорному костюмі зостався лише кістяк, обтягнутий сухим пергаментом шкіри. У кістяку ще тліло життя — він здригався і зуби його цокотіли.

Джавала відпустив кілок і струснув руку упиря. Фаланги пальців розсипалися. Запах гнилі й плісняви запанував у повітрі.

Бумблякевича нудило, хотілося негайно тікати — куди-небудь, аби лише якнайдалі від цього замку, але чекала ще одна така сама гидка процедура, і невмолимий Джавала вже приставив другого кілка до грудей старої княгині. Джавала виглядав страшно — на обличчі і вбранні застигла темна кров.

— Ну, не тягніть, — підганяв Бумблякевича. — Не знати, чи маємо ще час.

Бумблякевич підступив до труни, розмахнувся і вдарив по кілку. Княгиня розкрила нажахані вирячені очі і закричала на весь свій роззявлений рот, в якому клекотіло полум'я язика. Бумблякевичу здалося, що там, у її горлянці, розверзлося саме пекло і що він навіть бачить душі грішників, які караються в ньому. Чому він тоді загапився, ніколи пізніше не міг збагнути, можливо, тому, що задивився в княгинині очі і, хоча нічого крім білих і налитих кров'ю білків там не угледів, а якусь мить таки прогаяв.

— Бий! — гаркнув Джавала, бачачи, як княгиня з усіх своїх сил зривається з домовини.

Сокира злетіла вгору, але княгиня встигла таки вхопити магістра за руку і, смикнувши до себе, іклами впитися в шию. Обух сокири поцілив княгині в голову, Джавала вирвався, але на шиї у нього запульсувала кров.

— Бий! — знову гукнув.

І Бумблякевич нарешті влучив у кілок, заганяючи його так, що було чутно, як другий кінець вдарився у дно труни. Упириця забулькотіла цілим фонтаном чорної крови й теж почала розкладатися на очах, виповнюючи приміщення смородом.

Джавала важко дихав, а з шиї цебеніла кров. Емілія десь роздобула шмат білої тканини й хотіла забинтувати, але магістр не дозволив.

— Ні-ні, не можна. Від укусу упиря я теж можу стати упирем, якщо з мене не витече вся заражена кров.

— Здається, її вже достатньо витекло, — сказав Бумблякевич.

Джавала сумно похитав головою.

— Невідомо, чи достатньо. Крім того, це не є аж такий певний спосіб. Цілком можливо, що я таки заражений. Однак я думаю, що відчую ці ознаки і тоді вас попереджу. Пане Бумблякевич, мусите зробити для мене ще цю останню послугу. Коли я вам скажу, що чую, як стаю упирем, забийте мені в груди кілок.

— Ні! — скрикнув Бумблякевич. — Цього вже забагацько!

— Наберіться мужности! — гримнув суворим тоном Джавала. — То не є жарти! Перетворившись на упиря, вже не зможу контролювати своїх вчинків. Усі ви тоді опинитесь у небезпеці.

— Тільки не це! — запротестувала Емілія. — Я не зможу заснути, коли знатиму, що моїм замком блукає упир.

— Може, нарешті дасте себе забинтувати? Дивіться, яка калюжа надзюрила! Весь паркет мені попсували.

Джавала подивився на калюжу і дозволив нарешті перев'язати рану.

Пролунав крик: «Тривога! Тривога!», а відразу після нього почулося хурчання гвинтокрила. За вікном на подвір'я сідала військова машина без будь-яких розпізнавальних знаків. Усі прикипіли до вікон. І коли з машини вийшов чоловік у летунській шапці й окулярах, то всі, хто його пізнав, вигукнули чомусь кожен своє: «Татусько!» — Адольфина, «Пан Ліндер!» — Бумблякевич з трьома карлицями, «Капітан Тягны-Рядно!» — Лютеція.

І тільки Джавала мовчки сопів, прислухаючись до власного організму в тривожному очікуванні фатальних змін.

— Як? — здивувався Бумблякевич. — То це і є капітан Тягны-Рядно?

— І пан Ліндер в одній особі? — не вірила власним очам Лютеція.

— Негайно всім заховатися! — звелів Джавала.

— Зробимо на нього засідку, правда? — втішилася Емілія.

Всі поховалися, залишивши навмисне на столі голову Адольфини. Пан Ліндер, увійшовши, остовпів.

— Як ти сюди потрапила? Ага, це, певно, тебе той баламут приволік? Де він?

Рука пана Ліндера потяглася до кобури з пістолетом, але тут став на перешкоді Джавала. Він спритно підскочив ззаду і, приставивши йому до спини мідного свічника, скомандував:

— Ані руш, бо застрелю на місці!

Другою рукою видобув з кобури зброю і відступив на кілька кроків убік. Тоді й усі решта покинули свої криївки, що викликало в пана Ліндера замішання. Коли ж його розлючений погляд упав на свічник у руках магістра, то не міг стлумити в собі прокльонів.

— Пане Ліндер, — звернувся до нього Бумблякевич, — виходить, що ви пошили в дурні населення цілого містечка?

— Це науковий експеримент. Ви в цьому нічого не тямите. Справа надзвичайної державної ваги. А ви в мене, пане Бумблякевич, він же Ціммерман, відразу викликали підозру. Шкода, що я вас тоді таки не стратив, а піддався на той невинний жарт моєї пришелепуватої родини.

— Для чого вам здався той експеримент? Кому потрібні його наслідки?

— Кому? Нам! — тицьнув себе в груди пан Ліндер. — Ми повинні мати місце для відступу. Що нам — емігрувати? Чи сідати по тюрмах? Коли до влади приходять різні розбишаки, мусимо самі дати собі раду. От ми й витворили замкнуте середовище, в якому люблять і поважають владу. Тільки даремно ви, пане Бумблякевич, покинули нас. Звідси вам не врятуватися.

— А вам? — спитав Джавала.

— Киньте ці жарти. З хвилини на хвилину з'являться мої люди.

— А-а, так-так, — засміявся Джавала. — Сьогодні у вас плянується непогана забава. Воскресіння з мертвих, ха-ха-ха! Але ми, на жаль, трішки вам цю забаву попсували.

— Попсували? — не второпав пан Ліндер. — Яким чином?

— А підіть погляньте.

Ліндер кинувся до зали, де лежали труни. Видовище руйнації приголомшило його.

— Бандюги! Вас чекає жахлива розплата!

Він обхопив руками голову і застогнав.

— Пане Ліндер, — звернувся до нього Бумблякевич. — Перш ніж покинути цей затишний куточок, хочу довідатись, навіщо ви сховали в замку Лютецію.

— Лютецію? Ви хочете сказати — пана Цибульку?

— А-ха-ха-ха! — зареготали карлиці. — Пана Цибульку!

— У нього тіло моєї доньки, — відказав пан Ліндер. — Я вирішив, що воно повинно знаходитись у надійному місці. Після оживлення князя й княгині, коли вони б знову поселилися у цьому замку, я мав намір привезти сюди й голову моєї доньки і сполучити її з тілом. Гадаю, вона почерпнула б багато корисного від спілкування з такими достойними людьми. Але ви мені все попсували! Ви розтрощили всі мої пляни.

В цей час із Джавалою коїлися незрозумілі речі. Страх опанував його обличчя, котре він стурбовано обмацував. Нічого особливого поки що не було помітно. От тільки білки очей налилися кров'ю, а на щоках проступили рум'янці.

— Моя помста буде жахливою! — вигукнув пан Ліндер і, одним стрибком доскочивши магістра, повалив його на підлогу.

Бумблякевич зрозумів, що якраз надійшла та сама пора, коли слід ушиватися.

Джавала і Ліндер вовтузилися, харкаючи і лаючись. Карлиці з вереском стрибали довкола і плескали в долоні.

— Краще мені цього не бачити, — сказала Адольфина і заплющила очі.

І зробила це якраз вчасно, бо Джавала раптом застогнав якимось жахливим утробним стогоном і впився вищиреними зубами в шию пана Ліндера. З шиї забулькотіла кров. Пан Ліндер нічого подібного не чекав і з несподіванки просто таки завмер, мовби розкошуючи. Однак це тривало лише півхвилини, бо він почав кричати і кликати рятунку. Йому таки вдалося вирватися з обіймів Джавали, звестись на ноги і відбігти на безпечну відстань.

— Все, — прохрипів магістр, оголюючи вовчі ікла, — тепер ви такий самий упир, як і я. Ха-ха-ха-ха!

Сміявся, радіючи зі страху, який скував пана Ліндера. А в цей час на пальцях магістра проростали темні кігті, а очі вилазили з орбіт і ще дужче наливалися кров'ю.

— Тікайте, — сказав до всіх решта. — Тікайте, поки не пізно!

Бумблякевич схопив під пахву голову Адольфини й вибіг із замку. За ним поквапилися Лютеція і карлиці. За спиною лунав розпачливий крик пана Ліндера, котрий саме починав усвідомлювати страшну правду.

Коли ж вони вибігли на подвір'я, то далеко в долині побачили чорний автобус. Він зупинився перед купами каміння, і з нього почали виходити якісь чоловіки. Було їх дванадцять. І прямували вони сюди — в замок.

— Це ті, що з паном Ліндером займалися оживленням, — здогадалася Емілія.

— Я декого впізнаю з учорашніх гостей пана Ліндера, — промовив Бумблякевич. — Мерці ходячі!

— Не знаю, як ви, а ми більше не збираємося потрапляти в такі жахливі пригоди. Гадаю, всім нам пора повертатися до нашого рідного містечка. Панові Ліндеру кінець. Коли цих дванадцять слуг Сатани увійдуть до замку, то будуть мило здивовані. Їх теж чекає безславний рішенець. Дуже нам шкода покидати наш родовий замок. Але мешкати вкупі з цілою зграєю упирів — бррр! Ніхто нас до цього не примусить. Сестри! Гайда за мною!

— Чекайте, а я? — озвалася Лютеція. — Мені тепер куди?

— І ти йди з нами! — відказали карлиці. — Ми всіх запрошуємо до нас. І вас, пане Бумблякевич, також!

Бумблякевич поглянув удалину — десь там, за обрієм, розкинулася чарівна країна сміття, а в ній чекають на нього Мотря і Хівря, блукає Мальва Ланда…

— Ні, я повертаюся у чарівний світ, з якого прийшов.

— Любий мій, — пригорнулася до грудей кішечкою Адольфина, — ти не можеш залишити мене напризволяще. Візьми із собою. Може, у тій стороні, куди ти йдеш, не буде тобі відданішої подруги, ніж я.

— Ти вже не вимагаєш назад свого тіла? — спитав Бумблякевич.

— Уяви собі, що ні. Я раптом збагнула, що воно мені просто ні до чого. Я так його прагла раніше, а тепер, коли зустріла, пригадала, скільки воно мені завдало клопотів, скільки дорогоцінного часу я вбила лише на нього. Це ж просто жах! Життя голови без тіла — це щось ідеальне і високе, це якраз те, до чого повинні прагнути всі нормальні люди. Панна, яка не відвідує кльозету, — це вже фея. Голова — це і є сенс життя.

— Цікаво! — пошкрябала потилицю Емілія. — А я, дурна, думала, що весь сенс життя якраз у мене між ногами.

Сестрички весело розсміялися.

— Візьми мене! — просила голова таким ніжно-жалісливим голосом, зазираючи своєму обранцеві в очі, що йому до горла підкотився клубок.

І вже мало бракувало, щоб таки погодився — голова Адольфини викликала у нього дивний потяг, важко було відірвати очі від її вроди і соковитих вуст. Але тут уявив собі, як з'являється з головою сторонньої жінки в маєтку Купчаківен або перед Мальвою. Що вони на те скажуть?

— Ах, мої любі панни, — театрально зітхнув Бумблякевич. — На жаль, мушу з вами розлучитися. Мене чекає довга мандрівка, повна небезпеки. Чи можу я ризикнути ще чиїмось життям, крім свого власного? Передаю тобі, Лютеціє, голову Адольфини, все ж ви якась рідня, і маю надію, що ви потоваришуєте і небавом будете почуватися як одне ціле.

Лютеція прийняла хлипаючу голову, а Бумблякевич усіх їх по черзі поцілував у вуста.

— Нам буде сумно без вас, — зітхнула Соломія.

— Хто ж нас тепер перенесе через каміння? — зітхнула Лідія.

— Хто нас погоцкає на конику? — зітхнула Емілія.

— Любий! — скрикнула голова Адольфини навздогін. — Пам'ятай, я одна щиро кохала тебе!

— І я! І я! І я! І я! І я! — навперебій загукали сестри з Лютецією.

Але Бумблякевич більше не озирався. Чорна вервечка похмурих гостей непоквапно піднімалася вгору. Мусив їх обминути. Тому-то шугнув у кущі і, зробивши чималий гак, спустився з гори по протилежному схилі. Далі йшов, тримаючись дерев і кущів, аби його не помітили в замку. Хоча там, мабуть, уже почався справжній бенкет для обох упирів.

ЦИТРИНОВИЙ ВБИВЦЯ

1

Шлях знову вів його у таємний світ смітника, до дивних палаців і звабливих панночок, у райські сади Мальви Ланди. Спустившись у долину, потрапив до лісу, пірнаючи у запахи хвої, моху й вологи, просяклої гострим духом грибів, плутаючись ногами у буйній траві понад вузеньким потічком, що грайливо дзюрчав поміж деревами, утворюючи де-не-де калюжі й болотисті місцини, яких Бумблякевич ані в думці не мав обминати, боячись змилити дорогу.

Потічок був йому єдиним орієнтиром, адже всі річки течуть до моря, і цей потічок мусив так само кудись впадати, якщо не в саме Море Борщів, то в інший потік, який, у свою чергу, мав би віллятися в те Море.

Години через дві ліс прояснів, змалів і несподівано перетворився на безмежне пустище, геть поросле густим бур'яном і кущами ожини, яка жадібно хапалася за штани, а подекуди здіймалася вище і дряпала рукави. Бумблякевич вийняв шаблю і в декількох місцях мусив навіть прорубуватися крізь хащі, безжально відсікаючи виткі батоги. А потічок продовжував свій біг, петляючи поміж пагорбами, вода цвиркала під ногами, і мандрівець тішився, що має на собі чоботи, котрі його рятували не тільки від води, а й частково від колючої ожини та будяччя. Надвечір Бумблякевич потрапив у суцільне царство заліза. Воно виростало із землі і ставало сторчма, вибухало і розламувалося у нестримній ядучій іржі, спинаючись до сонця. Залізні рейки у своїх хитросплетіннях нагадували велетенські стебла трав, здвоєні колеса паротягів перепиняли шлях, але бадьорий струмок не звертав на те все страхоття жодної уваги, мужньо прориваючись вперед і вперед. Беручи з нього приклад, так само бадьоро долав дорогу Бумблякевич, і тільки сутінки врешті впокорили його і змусили шукати нічліг. Вибрав клапоть не прошитої ожиною трави, упав навзнак, і за хвилю підхопила його ріка сновидінь.

Снився йому табун однорогів, що мчав хребтом сміттярки, і сонце грало на їхніх білих спинах. Далі з'явився маєток Мотрі і Хіврі, він блукав покоями у пошуках господинь і не знаходив нікого, хоча й чув їхній дзвінкий сміх.

2

Прокинувся якраз, коли вранішнє сонце висунулося до пояса з-за барвистих пагорбів і залило жовтогарячим полум'ям крайнебо. Вгорі синє ставало блакитним, прочинялися в небі вікна, злегка порипували віконниці, на бальконах тріпалися перини і подушки, і білий пух розлітався клаптями надовкола, аби за мить збитися у пухку грудомаху й посунути важко й приречено до сонячного багаття. Бумблякевичу, перейнятому солодкою тугою відразу за всіма паннами, здалося, що він навіть чує голоси небесних покоївок, які весело перегукуються, порядкуючи, чує спів білої панни, спів, що зачаровує на підвіконнях квіти, і вони повертають голівки і розкривають пелюстки. Може, саме о цій порі прокидається й палац Купчаківен, і так само летить із бальконів пух, а спів Мальви пробуджує квіти.

В потічку змив рештки сну, вдихнув ранкового повітря, настояного на моці заліза, напився прохолоди і знову рушив у дорогу, пробираючись через суцільні завали металобрухту.

У тиші сміттярки, похмурій і непривітній, ледь-ледь вчувалося затаєне шурхотіння, мовби пересипався пісок у велетенському піщаному годиннику, який педантично відраховував кожен крок прибульця. Мовчало суворе вороння, а вгорі на злинялій саєті неба сонливо переповзали ріденькі хмари.

Несподівано побачив колію, на якій дрімав чорний облуплений і заіржавілий паротяг з вервечкою таких самих облізлих вагонів з повибиваними шибами. Бур'ян спеленав колеса, кущики люпину проросли навіть на дахах, і тепер цвіли своїм елегійним жовтим цвітом.

Двері паротягу були відчинені, й Бумблякевич не стримався, щоб не зазирнути до середини. Побачив машиніста у формі та в кашкеті. Сидів, утупивши погляд у те, що зосталося від щитків та різних вимірювачів. Властиво, це був не машиніст, а лише скелет у формі. Клапті висохлої темної шкіри лущилися на обличчі й руках.

Бумблякевич піднявся у перший вагон — всесильна трава проникла й сюди. У переділі за столиком сиділо двоє скелетів у чоловічому вбранні. Перед ними на зжовклім папері лежали рештки їжі і розсипані карти. На дні пляшки з-під вина чорніла гуща.

Трохи далі побачив скелет жінки в капелюшку, з-під якого вибивалося світле волосся. Всюди сиділи самі мерці разом зі своїми торбами, кошиками і валізами. У шибах розпачливо дзижчали мухи і здихали цілими гуртами, висіваючи столики чорними цятками своїх тілець. Голови мерців були звернені до прибульця, мовби вони чекали саме його приходу, і від усвідомлення цього відчув мороз на шкірі. Обережно позадкував до дверей, і, коли вискочив на свіже повітря, то жадібно вдихнув його на повні легені і побіг уздовж поїзда, щоби якнайскоріше залишити його за спиною.

Ранок проминув у блуканні серед покинутого заліза, пекучий розпач стискав серце. Як йому вибратися з цього жахливого лябіринту? Потічок так часто петляв то вліво, то вправо, що доводилося весь час спинатися на гору заліза і видивлятися з-під долоні, куди веде його цей невтомний веселун, аби не витрачати сил на зайві гаки. Потім, визначивши напрямок, хутенько долав відстань і знову зустрічався із потічком, з яким боявся розлучитися іще з-за однієї важливої причини — спраги. Вода і ожина були єдиним його харчем у цій мандрівці, котра не приносила жодної розради, оскільки ця частина сміттярки виглядала зовсім мертвою. Бачив перед собою суцільні купи сміття, і більше нічого, не траплялися ані русалки, ані інші витвори здичавілої природи. Саме іно сміття шурхотливо стрічало його і проводжало кепкуватим поглядом тисячі очей. Ліниво зблискувало скло під ногами, дзенькотіли незадоволено залізячки і важко дихали своїми могутніми грудьми понурі гори. Невже цьому лябіринтові кінця-краю немає? Його охопив страх, що, проблукавши намарне, загине у пустелі сміття з голоду, розпачу і безнадії.

Ополудні втомлено сів на дерев'яний ящик і замислився над своєю гіркою долею. На хвильку прокралася йому в голову підступна думка — а чи не повернутися назад, у те чудернацьке містечко, і там собі доживати віку в оточенні карлиць, їхньої сердечної матінки і Лютеції з Адольфиною? А то й замінити покійного пана Ліндера і вже самому продовжити грандіозну працю над витвором величної містерії життя, тасуючи людські долі, наче колоду карт.

І ось тої розпачливої хвилини, коли душа його розривалася між рухом уперед і втечею назад, хтось підкрався ззаду і стиснув йому шию руками. Це було настільки несподівано, що Бумблякевич просто розгубився і застиг в непорушності. Перша думка була, що, можливо, це і є найкращий вихід зі становища — отак ураз покінчити з цим усім. Смерть раптом уявилася йому в образі прекрасної дівчини в білій льолі з розпущеним волоссям. Вона усміхалася йому звабливо і простягала руки з довгими білими пальцями.

— Я так довго тебе очікувала! Все життя я тебе очікувала. Смерть — найвірніша коханка.

Потім дівчина перетворилася на Фрузю, на Мотрю, на Хіврю, Олюньку, розщепилася відразу на трьох карлиць і злилася в марево прекрасної панни з тілом Лютеції і головою Адольфини. Відвести очей від неї не міг. Так, це була вона! Вона! Він упізнав її!

— Нарешті ми стрілися з тобою, Мальво! — прошепотів пересохлими вустами. — Я йду до тебе!

Ящик під ним перекинувся, і в його вирячених очах образ Мальви вибухнув яскравим спалахом блискавиці. Простяг до неї руки і, коли їхні долоні з'єдналися, пішов за нею в танок. О, це був якийсь навіжений танець, довкола кружляли, як зграя пелюсток, барвисті пари, лунав дзвінкий сміх, а оркестра краяла повітря звуками музики і здіймала цілий вихор, котрий підхоплював їх і ніс на собі понад горами сміття. Поруч витанцьовували Мотря і Хівря, пурхала Фрузя у прозорій сукні, а там далі, з якоюсь панною граф Шруботяг. Вихор ніс їх усіх із шаленою швидкістю в Країну Нецілованих Вуст.

Падаючи в траву, Бумблякевич інстинктивно рвонувся і, вивільнивши шию зі сталевих кліщів, вихопив шаблю та загарчав так несамовито, що всі ворони, які перебували в промені кілометра, враз шугонули в повітря і злякано забили крильми. То був бойовий крик дикого гуна, роз'ярілого половця, сп'янілого битвою козака і оскаженілого гайдамаки водночас. Хмільна кров далеких пращурів прокинулася раптом у ньому, і в цю мить він готовий був ставити чоло хоч би й цілій зграї розбишак. І невідомо, що виявилося грізнішою зброєю — крик, чи шабля, бо, озирнувшись, побачив якогось довготелесого чоловіка, що драпав від нього, мов очманілий. Цей чоловік хотів мене задушити, подумав Бумблякевич. Але, усвідомивши, що це єдина жива істота, яку нині зустрів, закричав:

— Гей! Не тікай! Іди сюди! Чуєш?

Довготелесий зупинився і нерішуче затупцяв на місці.

— Стривай! — махав йому шаблею Бумблякевич. — Вертайся!

— А ти не будеш більше так гарчати? — запитав з тривогою в голосі.

— Ні, не буду. Якщо ти не будеш мене душити, — сказав примирливо, ховаючи шаблю в піхви.

— Добре. Вважай, що я пожартував, еге?

— Я теж.

Чоловік наблизився, і Бумблякевич побачив, що той виглядає як звичайнісінький приблуда — зарослий, неголений, в обтріпаному жовтому фракові на голе тіло, в штанах таких широких, що там завиграшки можна було заховати кулемета, і в розлізлих облуплених черевиках без шнурків. Фрак ззаду мав два довгі стрипцюваті[106] хвости, що метлялися з кожним кроком.

Чоловік сів у траву, висмикнув стебельце пирію і, задумливо покусуючи його, прискалив око:

— Ти той… не злишся, що я хотів тебе задушити?

— Ні. А чому ти мене хотів задушити? — поцікавився Бумблякевич, сідаючи навпроти.

— Бо я Цитриновий Вбивця! — і він гордо випнув свої худі волохаті груди.

— Ну то й що?

— Як то що? Ти ніколи не чув про Цитринового Вбивцю?

— Ні. Не чув. Розкажи.

Бумблякевич тішився навіть такому знайомству. Але той закопилив губу:

— Я ображений.

— А то чого? Чи ти вважаєш, я повинен був чути геть про всіх убивць?

— Як ти можеш так говорити? Про яких усіх убивць? Цитриновий Вбивця — один-єдиний! Це сенсація ХХ-го віку! Якби я жив десь в Англії чи в Італії, про мене б знімали фільми, писали книжки, а всі найзнаменитіші адвокати порозбивали б собі лоби, змагаючись за честь захистити мене на судовому процесі!.. От де варто жити. Там, де не так саме вбивство принесе тобі задоволення, скільки участь у голосному процесі. Там і не хтів би вбивати, а вбив би. А що в нас? Скількох я вже закатрупив, а наші детективи жодного разу навіть не занюхали мого сліду. Що це за порядок? У мене ж так абсолютно пропаде кваліфікація! Жодного стимулу для праці! Я розумію кайф, коли ти весь час балансуєш на одній нозі, коли за тобою полюють аси криміналістики. Ти просто змушений обмислювати кожен свій крок. А тут мене розбестили до такої міри, що я вже серед вулиці на очах в народу душив своїх жертв — і жодного разу не попався… Тепер мене просто якась вселенська нудьга охопила. Я плюнув і пішов світ за очі.

— О! — вигукнув Бумблякевич. — Ти нарікаєш на наших криміналістів? Але ж вони зробили просто геніально! Вони повністю тебе зігнорували, задовбали своєю байдужістю. Ти сам змушений був вступитися. Тут теж є своя логіка.

Цитриновий Вбивця замислився.

— Гм… можливо, ти й маєш рацію… А хочеш, я покажу тобі свій альбом?

— Що за альбом?

— Альбом Цитринового Вбивці!

І він витяг із кишені фрака невеличкий, але грубенький альбом, на обкладинці якого писалося: «Життя і подвиги першого українського маніяка на прізвисько Цитриновий Вбивця».

— Тут у мене факти, вирізки з газет і мої власні враження про виконану роботу.

— Скажи, а чому тебе прозвали Цитриновим Вбивцею?

— Тому, що всі вбивства, які я вчинив, обов'язково пов'язані з цитриною. Зараз сам побачиш. Оце моя перша жертва.

Першою жертвою виявилася ряба курка, яку на знимці душив маленький хлопчик у коротеньких штанятах. Наступними жертвами так само були кури, гуси, качки, коти, собаки і навіть одне теля. Але згодом, коли він подорослішав, то перейшов на людей, а точніше, жінок.

— Чому ти душив саме жінок? — поцікавився Бумблякевич. — У тебе, може, є якесь збочення?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… розумієш… деякі маніяки вбивали зі звичайної сексуально-паталогічної потреби. Лише тоді, коли жертва конала, вони отримували сексуальне задоволення.

— Ні-ні, що ти! — обурився Цитриновий Вбивця. — За кого ти мене маєш? Я ж нормальна людина! У мене нема абсолютно ніяких збочень. Жінок я душив винятково з двох причин. Перша: простудіювавши біографії всіх найвизначніших маніяків, я побачив, що переважна їх більшість спеціалізувалася саме на тій ліпшій половині людства. Я вирішив не відриватися від традицій. До того ж мене страшенно допікало, що наш народ досі ще не має свого національного Джека Патрача. Отже, чому б ним не стати мені? Друга причина куди прозаїчніша: жінок все ж таки куди легше душити, аніж чоловіків. Але була ще й третя причина. Оскільки прийнято вважати, що жінок убивають самі маніяки, то й ніхто не намагатиметься шукати вбивцю серед цілком нормальних людей.

Бумблякевич згодився, що логіка Цитринового Вбивці була залізною.

З газетних вирізок стало ясно, що існувала якась дивна закономірність, яка об'єднувала усі жертви. Всі задушені жінки або їли перед смертю цитрину, або пили чай з цитриною чи просто мали цитрини з собою. Це відкриття викликало паніку в населення — ніхто не купував цитрин.

— Поясни мені цю історію з цитринами. Якщо в тебе нема збочень, то чому ж все-таки саме цитрина викликала в тебе бажання вбити?

— Хе! — не знати чого втішився Вбивця. — В цьому і полягав найбільший мій фінт, що цитрина насправді не мала жодного стосунку до бажання вбити. Вона лише визначала жертву. От і все. Але з таким самим успіхом міг бути й перець чи часник. Я вибрав цитрину, бо Часниковий Вбивця якось мені не звучить… Одним словом, почалося все з цього імені — Цитриновий Вбивця. Розумієш? Воно мені зблиснуло в мозку зовсім випадково і досить давно. Я тоді ще спеціалізувався на тваринах. Але вже мріяв про те, як мене будуть називати.

І от коли випірнуло це ім'я, я твердо вирішив, що доб'юся-таки, аби мене нарекли саме ним. Я снив цим ім'ям, бачив його великими літерами в газетах. Воно й спонукало мене чинити так, аби кожне моє вбивство було тісно пов'язане з цитриною.

— Так, тепер я і справді бачу, що ти не звичайний собі маніяк, — сказав Бумблякевич. — Ти просто теоретик діалектичного вбивства. Колись це, можливо, назвуть і так: діалектичний цитронізм!

— Скорочено: діацит! — підхопив Вбивця і, плеснувши Бумблякевича по спині, додав: — Ти молодець! Відразу побачив корінь. Чую рідну душу. Признавайся — на чому спеціалізуєшся?

— Я? Гм… в основному на книжках.

— Що? — Не повірив Цитриновий Вбивця. — Брешеш! Невже ти ще нікого не вбив за своє життя?

— Жодної живої істоти, крім упирів.

— О-о! Ну, це теж не дурничка. Мені, скажімо, не доводилося ще душити упиря.

— Стривай, але ж щойно ти збирався задушити мене. Як же це пов'язати з тим усім, що було досі говорено?

— А-а, — відмахнувся Вбивця. — Я тільки пожартував. Я б тебе і не зумів задушити. Глянь, який ти грубас. Пальці на шиї не зійдуться… Просто йшов я собі, чую — запах цитрини. Ну, й вирішив трішечки розім'ятися. Тільки щоб підняти настрій. Зрештою, повинен я на комусь тренуватися. Пробував тут русалок душити, а вони слизькі такі — жах. Неможливо втримати в руках…

Бумблякевич принюхався, але жодного запаху цитрини не відчув.

— А я кажу — запах цитрини! — наполягав чоловік. — Щоби ти знав, що я запах цитрини чую, як пес ковбасу. Спеціально займався цілий рік, вдосконалюючи свій талант. І тому кажу тобі: в тебе десь є шкуринка цитрини.

— Звідки? Ось глянь — вивертаю всі кишені. Нема.

— Тоді глянь у чоботи.

Бумблякевич слухняно визувся і — о диво! — в лівому чоботі знайшлася тоненька висушена шкуринка. Та найдивнішим було те, що він, скільки до неї не принюхувався, не зумів вловити жодного запаху.

— Ага, бачиш! — тішився Цитриновий Вбивця. — Я можу навіть у цирку виступати… А-а, до речі, як тебе звати?

— Прізвище моє не таке гучне, як твоє — Бумблякевич.

— Якщо ти напишеш про мене книжку, то й твоє стане гучним.

Бумблякевич визнав за ним рацію і перегорнув ще одну картку в альбомі.

— Цікаво… Люди перестали вживати й купувати цитрини, а вбивства продовжувалися. Як тобі це вдавалося?

— Дуже просто. Одну я задушив, бо її сукня була розмальована цитринами, другу — бо мала на шиї родиму цятку, що за формою нагадувала цитрину і була цитринової барви, третю — бо тримала книжку «Пригоди Цибуліно», де на обкладинці було намальовано синьйора Цитрона, четверту — бо мала на волоссі брошку у вигляді цитрини, п'яту — бо називалася Цита, шосту — просто, щоб не стратити кваліфікації, хоч при ній не було нічого цитринового.

— О, то ти все ж таки відступив від свого принципу?

— У тому-то й справа, що ні! — переможно засміявся Цитриновий Вбивця. — Слава моя на ту пору була вже такою гучною, що я зрозумів — кого б я не вбив, однаково буде доведено, що жертва тісно пов'язана з цитриною. В однієї кімната цитринової барви, в іншої чоловік грузин — ну, і так далі. Пізніше я душив уже без жодної системи, але цю систему продовжувала вдосконалювати громадська опінія[107]. Єдине, чого мені ніколи не могли закинути, то це націоналізму. Навіть буржуазного. Бо душив я з натхненням що росіянок, що єврейок, що полячок, а що наших рідних зозульок. Усі вони кувікали однаковісінько. Пам'ятаю, одного разу душив я циганку, що саме поцупила цитрину в кобіти, до якої я якраз і збирався підкрастися. Отже, душу її а вона як зачне мене лоскотати. А я лоскоток страх як боюся! І в сміх! Вона й драла… Так що циганки мені не вдалося задушити… Партійність теж для мене нічого не важила. До деякої пори. Але після того, коли я зрозумів, що партія завела нас у сліпу вулицю, то комуністок почав душити на півгодини довше.

Перегорнувши ще кілька карток, Бумблякевич побачив сенсаційне фото: Цитриновий Вбивця за роботою! Досі траплялися світлини самих лише офір, або місця вбивства, а тут він просто перед камерою душить якусь панночку.

— Як це тобі вдалося? — спитав голосом, повним подиву.

— Ну, як… попросив якогось фертика зазнимкувати мене моїм фотоапаратом. Він подумав, що це я вигадав таку забаву, і радо згодився. Коли зрозумів, що влип, було вже пізно.

Бумблякевич склав альбом, погладив долонею палітурку й сказав:

— Колись це коштуватиме маєток. Бережи його…

— Ну от, я оповів тобі про себе геть усе. Тепер розкажи мені, що на сміттярці робиш ти, Бумблику… Не проти, що я тебе називатиму Бумбликом? Мене можеш кликати Цитроном.

— Якщо тобі так зручніше, — стенув плечима Бумблякевич.

Цитрон з увагою вислухав історію мандрів Бумблякевича, а в кінці аж прицмокнув:

— Ну ти й даєш! А тепер що?

— Спробую розшукати княжий палац, адже мене чекає робота княжого історика. А ще дуже хочу зустріти Купчаківен і Мальву Ланду. Не може бути, щоб я їх не знайшов.

— А як знайдеш нарешті ту свою Мальву?

— Залишусь там.

— Розумієш, ця історія все одно не буде мати закінчення. Я пропоную інакше. Ти її знаходиш, а я її душу! Га? Сила!

Цитрон аж зірвався на ноги і продемонстрував цей акт у повітрі, під час якого в Бумблякевича чогось полізли очі з орбіт і вивалився язик. Відразу було видно майстра своєї справи.

Коли Цитрон заспокоївся, Бумблякевич спитав:

— Чи ти не знаєш часом, як зорієнтуватися в цьому лябіринті? Я вже блукаю бозна-скільки і кінця-краю йому не бачу.

— А скільки ти вже проблукав?

— Це другий день.

— Тю-у-у! — аж зайшовся сміхом Цитрон. — Та це, вважай, те саме, що зовсім не блукав. Вважай, що ти просто прогулювався. Я блукаю тут уже майже місяць. І нічого. Настрій бойовий.

Бумблякевич відчув, як до горла підкотився клубок і розпач розкинув свої мацаки, мов сіті.

— Та ти не переживай, — спробував його заспокоїти Цитрон. — Ще не все втрачено. Вдвох ми виберемося хутчіш… Ага, між іншим, ти голодний?

Бумблякевич сумно кивнув. Цитрон вийняв з кишені кусень печені, але Бумблякевич подивився з осторогою і спитав:

— Що це за м'ясо?

— Я вполював порося. — А коли Бумблякевич з апетитом доїв свій кусень, Цитрон похитав головою: — Ди-ивне це було порося…

— Що-о-о?! — вирячив очі Бумблякевич.

— Все покрите шерстю… І писок гострий та зубастий, як…

— Як у щура? — мало не зомлів Бумблякевич. Цитрон подивився на нього осудливо і промовив:

— Що ти собі гадаєш? Що я — Цитриновий Вбивця — жеру щурів? Це було порося. Але дивне. От і все, що я можу сказати.

Бумблякевич вирішив за краще заспокоїтися й облишити цю тему. На сміттярці повно чудернацьких істот і хто знає, що саме вполював його новий товариш.

НОВА КОМПАНІЯ

1

— Ну й парня! — зітхнув Цитрон, коли вони пройшлися кількома вулицями лябіринту.

— Ой, не кажи, — погодився Бумблякевич. — Я ось-ось розтану і попливу.

Зненацька вони почули голосне торохтіння, а за хвилю з провулку вигулькнув візок на чотирьох великих колесах, у якому дрімав дідок з настовбурченими, наче мітли, вусами. За візком об'явилася огрядна жінка в дуже вже строкатій сукні, мабуть, пошитій з різних клаптів.

— О! — радісно вигукнула вона. — Нарешті ми зустріли когось живого. Як ся маєте?

— Краще не буває, — відказав Цитрон. — Куди чимчикуєте?

— Куди-будь, аби-но лише видобутися з цієї клятої сміттярки.

— А це кого везете?

— Це — мій чоловік, — відказала жінка і попестила рукою дідову голову.

— Такий старий? — здивувався Бумблякевич.

— Любов сліпа, — зітхнула жінка. — Він старий, але дасть фору будь-якому жевжикові. Корінь у нього сухий, і щоб я згецкалася до сьомого поту, а він, мов той гвардієць, тримає багнета догори. Е-е, та що там казати — нема тепер таких жирунів.

— Ага, то ви самі по ньому товчетеся, а не він по вас, так? — спитав Цитрон.

— Eгe ж. Його діло лежати. Моє — стрибати.

— Нівроку ж йому дістається… Ви кобіта соковита, гепу маєте, як трактор — недарма він, бідачка, вже й ходити не годен.

— Щоб ви знали, то він ходить незгірше за вас. Але я волію його возити, бо так мені на душі спокійніше. Такий скарб треба берегти.

Дідусь стріпнув головою і сказав:

— У мене й зараз такий стояк, що можна на нього хоч би й відро з водою повісити, — і знову закуняв.

— Прекрасно! Коли нам буде непереливки, то ми завше зможемо виступати в цирку. Щоб ви знали — я є Цитриновий Вбивця.

— Ой! — аж підскочила жінка. — Той самий? А я вже собі думала, що ніколи вас не вдасться здибати. Хтіла вам від душі подякувати за те, що задушили-сьте мою братову. О, то була нендза[108] вафліємська! Шкода лише, що я не нагодилася на те. Між іншим, маємо багато спільного — я так само не терплю цитрин!

Цитрон значуще підморгнув Бумблякевичу і спитав:

— Певно, ваша братова зловживала цитринами?

— Ні! Звідки? Терпіти їх не могла, відколи про вас ціле місто загуділо. Але я так палко бажала її спекатися, що підкидала їй цитрини всюди, де вона не йшла. І видите — наслідки не забарилися.

— Тоді ви жахливо ризикували, — сказав Бумблякевич. — Цитрон міг побачити вас під час купівлі цитрин і задушити.

— Ге-ге-ге, — засміялася жінка, — не така вже я була дурна. Не купила-м жодної цитрини. Тільки вдавала, що не годна без них жити і намовляла чоловіка, аби він їх мені купував. А він то радо робив, бо знав, жи маніяк хлопів не рухає.

— Скажу вам від щирої душі маніяка, ви мені з кожною хвилею подобаєтеся все дужче, — сказав Цитрон. — Якщо не заперечуєте, можемо мандрувати разом.

— Гов! — раптом ожив дідусь. — Тільки не важтеся підкрадатись до моєї жінки, бо на такі гоци[109] я маю тово! — І, вийнявши з-під ніг якусь стару зіржавілу дубельтівку, потрусив нею в повітрі. — Аби-сьте тямили, жи вона ще стрілєє — півдупи за одним махом відлітає.

— Щоб ви знали, — твердо промовив Цитрон, — мене не цікавлять чужі жінки.

Дідуся, однак, відповідь уже не обходила, бо відразу знову захропів.

— А що вас занесло сюди на сміттярку? — спитав Бумблякевич у жінки.

— Та ми забрели сюди, щоб підшукати щось із меблів, а то наші вже геть занепали. Ото здуру й зблукали. Либонь, чи не зо три місяці тут швендяємо. Чи не буде у вас чого перекусити?

Цитрон пірнув рукою в кишеню і видобув ще одну печеню, та в мить, коли він простяг її жінці, сталося щось чудне й дивовижне: з гори сміття раптом вистрілила чиясь жадібна рука й, вихопивши м'ясо, знову щезла в смітті. На хвилю всі завмерли, ошелешені. Першою отямилася жінка. Кинулася на сміття, мов на ворожий дзот, і почала розгрібати його з такою швидкістю, наче б нічим іншим усе своє життя й не займалася.

— Щоб я став генсеком, коли це не русалка! — вилаявся Цитрон та, роззирнувшись, видобув собі якусь палицюгу і завмер у бойовій стійці.

Бумблякевич, переживши з русалками небезпечні пригоди, вирішив тільки спостерігати.

— Га! Що?! — прокинувся дідок і наставив про всяк випадок фузею на те місце, де порпалася його жінка.

— Заб'ю! — кричала вона. — Ти, хвойдо сміттярська! Злодюга францувата! Мало того, що мого чоловіка всю дорогу заманювала, то ще й останній кавалок м'яса вкрала.

— Вступисі, Ганцю! Най я встрелю! — сказав дід і націлився, але зі сміття пролунав одчайний вереск:

— Не стріляйте! Здаюсь! Здаюсь!

Знову вигулькнула рука і тричі махнула брудненькою, а колись, може, й біленькою хустинкою. Ворог здавався. Друга рука жертовно повертала награбоване. Властиво, половину печені. Але й це жінка радісно вихопила і поділила на дві частини. Після цього нарешті вигулькнув зі сміття й крадій.

— О, шляк! — не втримався Цитрон, побачивши, замість русалки, маленького опецькуватого чоловічка, що, мало не давлячись, заковтував напівпережоване м'ясо, яким був ущерть набитий його кругленький писок.

Весь вигляд чоловіка свідчив, що на сміттярці він пропадає вже давненько і геть обносився. Тепер він стояв і зосереджено жував, повільно поводячи очима по присутніх.

— Всьо! — не витерпів дідок. — Стрілєю! — і заплющився.

Чоловічок перелякано зблиснув очима і враз видобув із себе якийсь фантастичний звук, немовби хтось пожбурив у криницю цеглу, в результаті чого весь вміст його повного писка кудись провалився, а на світ видобулося розпачливе «я-а-а-а-й!» Дідок з переляку беркицьнув на спину, випустивши з рук дубельтівку.

— Ах ти ж, свинський фляку! — не втрималась жінка. — То ти ще маєш щось до говорення?

— Я… я… я… не вбивайте, не стріляйте… — заторохтів чоловічок. — Я просто не міг стриматися. Коли вам мало не під самий ніс підсовують такий пахучий шматочок, навіть мертвий воскрес би. Але я відроблю, бігме. За чим хочте мене пошліть!

— Еге, який хитрий! — засміявся Цитрон. — Тебе тільки пошли! А що ти робив там у смітті?

— Дрімав.

— Ти, мабуть, тут живеш? — спитав Бумблякевич.

— Ну… як вам сказати… Тепер живу. Відколи мене жінка вигнала з хати…

— О, це вже цікаво, — пожвавішав Цитрон. — А чого вона тебе вигнала?

— Бо я постійно длубався в носі… Розумієте, в такі хвилини, коли я запихаю пальця в носа, на мене находить найвище блаженство і прояснюються сутності всіх речей і явищ. Цього терпіти не могла моя дружина і завше мене встидала. А раз за столом — і то при гостях! — вдарила мене по руці. Тоді я запхав у ніздрі вже два пальці і висолопив язика. Ось так.

І чоловік з ентузіазмом продемонстрував, як воно виглядає.

— Мушу тобі сказати, що надміру естетичности в цьому нема, — сказав Бумблякевич.

— Але через таку дрібницю жінка мене зібралася покинути. І звідтоді я замикався у кльозеті і, сидячи на мушлі, продовжував пізнавати суть речей. Та що ви собі гадаєте? Ця стерва і там мене вистежила! І просто з кльозету виштовхала на вулицю! В піжамі! В пантофлях! Без шкарпеток!

Чоловічок під кінець перейшов уже на істеричний крик. Всім відразу стало його шкода. Цитрон сказав:

— Така жінка гівна варта. Пам'ятаю, в Рогатині я душив одну молодицю. А було це в скверику, і вона саме годувала голубів. Тільки-но стиснув я пальці на її горлі, а вона як сипоне мені в очі крихтами!

— Гі-і-і! — охнула пані Ганця, ще й руками сплеснула. — То аж така шельма!

— Мусів відпустити її та й очі в калюжі промивати. А вона за той час наробила такого репету, що можна було подумати, ніби її хтось збирався зґвалтувати… Я ледве чкурнув.

— Йож твоя нога! — аж підскочив чоловічок. — Та чи ви не будете славний лицар Цитриновий Вбивця, що закатрупив сто шістнадцять лютих відьом?

— Га! — втішився Цитрон. — Таки знає мене нарід. Так, то я.

— Ай-яй-яй! Яка шкода! Що я з вами раніше не здибався. Був би зі своєю жіночкою познайомив.

— Скажу вам щиро, що таких вертихвісток я душу з особливим натхненням.

— Справді шкода, — зітхнув чоловічок. — Якби ви мені її ухандоґали, я б не опинився на сміттярці. Але з другого боку, не познайомився б з Офелією.

— О, а це ще хто? — зацікавилася пані Ганця.

— А це теперішня моя жінка.

І чоловічок видобув з-за пазухи маленьку зелену русалку. Завбільшки вона була з півметра.

— Її звати Офелія. Офеліє, це мої нові знайомі. А серед них є навіть сам Цитрон. Тільки ти його не бійся, бо ти все одно цитрин не їси.

— Чому не їм? — обурилася русалка. — Просто ти мені їх не даєш!

Чоловічок не на жарт розхвилювався і заторохтів:

— Не слухайте її! Це вона так жартує! Вона у мене страх яка жартівниця. А цитрин вона просто терпіти не годна!

— Як ти можеш так безсовісно обманювати? Я — не їм цитрини? Та я ними просто марю!

— Мусите її зрозуміти, — рятував ситуацію чоловічок. — Вона вагітна. А вагітні жінки — самі знаєте…

— Власне! Мені тепер квасного так хочеться, як ніколи! — не вгавала русалка.

— Мовчи, дурепо! Хочеш, аби він тебе задушив?! — вирвалося в чоловічка, але ці слова його самого так налякали, що він уже не знав, яким чином виправити становище і, не вигадавши нічого розумнішого, почав запихати русалку назад за пазуху, проте його жіночка впиралася ручками і хвостиком так завзято, що з цього задуму таки нічого не вийшло.

— Та лиши її, лиши, — нарешті змилосердився Цитрон.

— Таких маціпуньких русалок я не душу. Вона надто крихкотіла, щоб жити, і надто жвава, щоб умерти. І взагалі я зараз на відпочинку.

— Вона не така маціпунька, як вам здається, — сказав чоловічок. — Адже її можна надмухати. Треба тільки сюди-о…

— А-ха-ха-ха! Лоскотно! — зареготала русалка.

— …вставити соломку. Дуже зручно.

Бумблякевич уважно поглянув, куди слід вставляти соломку, і відразу пригадав свою зустріч з однорогом:

— Але я чув, що тих, хто відважувався на любощі із русалкою, чекала прикра несподіванка: русалка могла затягнути в сміття і там залоскотати на смерть.

— Е-е, то ви чули таке про русалок, які живуть у смітті, — заперечив чоловічок. — Вони й справді надто прикрі. А от річкові — зовсім інші, вони ніжні і віддані.

— Ну, гаразд, — сказав Цитрон. — Нам пора.

І вони вже намірилися рушати, коли чоловічок сполохано заметушився:

— А куди, куди ви йдете?

— Йдемо кудись… щоб вибратися з лябіринту, — відказав Цитрон.

— Ну, то… ну, то візьміть мене зі собою! Разом нам буде веселіше. Я знаю багато цікавих історій, а Офелія вміє співати. Заспівай, Офеліє!

— Ще чого! — відказала та. — Я співаю лише під настрій.

— Диви, яка гонорова! — похитав головою Цитрон. — Ну, та рушаймо. Нас чекає ще далека дорога.

І повела їх дорога далі й далі поміж гір сміття, в суцільну безвість.

— То ви кажете, вас довела дружина до того, що мусили-сьте тікати з хати, — промовив Цитрон до чоловічка. — Але ж ви кинули, певно, не тільки хату, а й роботу?

— Авжеж. Я мав добру роботу — працював хірургом. Я різав, краяв, розтинав, поров, потрошив, мотлошив, вивертав животи як рукавички, а потім стібок за стібком зашивав не згірше якої швачки…

— О-о, ви для мене чимось близькі. Спочатку я теж мав намір свої жертви різати, але ножем я володію не так справно, як би цього хотілося. До того ж згадав собі, що вже світ має Джека Патрача, то на дідька їм ще й партача. Кожен має робити свою справу фахово, нє?

— Так є. Ніхто ще не жалівся, що я свою роботу спартачив. Якось я розтяв одній бабері животиська та такого великого, що мав, може, зо двадцять кіля високоякісного тлущу. Коли вона стояла, той животисько звисав їй мало не до колін, так що чоловік не годен був добратися туди, де йому кортіло. Коли вона лягала навзнак, то живіт розтікався і опадав по обидва боки двома лантухами. Але вона до мене прийшла не з цею проблемою, а з тим, що у неї кишку защемило. Ну, я розтяти розтяв, кишки їй вправив, а зішити докупи не годен. Що зішию — воно й розійдеться, тлущ тягне донизу. І що було робити? Я взяв, чик-чирик і витяв бабі п'ятнадцять кіля тлущу. Повну мидницю з горою. Баба очуняла — а живота нема. Вона не пізнала свого тіла!

— О-о, то ви неабиякий мастак, — похитав головою Цитрон. — І що ви потім з тим тлущем зробили?

— Вона, чуєте, не пізнала свого тіла. Казала: то не моє тіло! То не я! Де я? Вона вдягає майтки, а вони з неї спадають. І вона мусить іти додому без майток! Через ціле місто! Вітер їй під спідницею гуляє, казна-що витворяє, за тото скубоче, баба хлопа хоче! А з тлущем… з тлущем ми теж вирішили питання. У мене була одна худюща пацієнтка, ну, така, як штахета. Руки тонюські, ноги такі, що, здається, ось-ось підломляться, дупця як кулачок, біда чорна. Ну, я їй той тлущ і пересадив. Усі п'ятнадцять кіля. Всюди рівномірно. Так що в неї і дупця відразу спухла, і ляжки такі з'явилися, що хлопи озиралися. Вона мені потім зо два місяці віддячувала, а далі набридло. Бо такво лежиш на ній, а в голові одне крутиться — що лежиш ти мовби не на одній бабі, а відразу на двох. А це відволікає. Білий колір тлущу стояв мені весь час у голові.

— Білий з рожевими прожилками?

— Точніше — жовтаво-білий. В пальцях його важко втримати, вислизає, наче медуза.

Вони пройшли повз високе узгір'я і опинилися на початку довгої, затіненої горами вулички, тут панувала прохолода, йти було значно легше.

— Чи ти сидів коли-небудь у в'язниці? — спитав Цитрон у Бумблякевича.

— Ні, ніколи. А чого ти питаєш?

— Бо мені знову снилася в'язниця, хоч і сидів я там недовго. За дурницю. За крадіжку гаманця. І було нас у камері, кількоро. Один чолов'яга, як виявилося, був професором. Зґвалтував свою ученицю. І от той професор все любив зазирнути до кібля[110], чи як ми жартували «до пуляреса», щоб перевірити, чи вже там повно, чи ще ні. Одного разу я спитав його — що він там визирає у тому кіблі, від якого усі відвертають носи? А він лише буркнув «мерде».

— Може, вам почулося? — встряв чоловічок. — Може, то він сказав «смердить»? До речі, мене звати Помідор.

— Вам неймовірно пофортунило, — відказав Цитрон. — Але вернімося до того «мерде». Я пам'ятаю як зараз. То було саме те слово — «мерде»! Чи не знаєш, Бумблику, що воно може означати?

— Знаю. «Мерде» по-іспанському і «мерд» по-французькому означає не що інше, як «гівно».

— Ти в цьому переконаний?

— Абсолютно.

— Ти мені мов гору з плечей звалив. Скільки то вже літ проминуло, а я все думаю і думаю, що ж воно таке! Гадав уже, що то він мені яке віще слово сказав. Або гасло! Після звільнення з тюрми, я навіть якийсь час кинув душити. Усе тільки думав та й думав. Аж то бач — гівно!

У ту ж таки хвилю він раптово скрикнув і заборсався у міцних арканах дротяного удава, що витворився з телефонних дротів і кабелів. Цитрон намагався шарпатися, навіть перекусити сплетіння різнобарвних дротів, але що різкіші він робив рухи, то все міцнішими ставали обійми удава.

— Стій, зупинись, — закричав йому Бумблякевич. — Перестань сіпатися.

— Ану, набік! — зблиснув дідусь очима мисливця і став цілитися зі своєї рушниці.

— Ані руш! — гаркнув до нього Бумблякевич. — Всім негайно завмерти. Я знаю, що робити. — І голосно проказав: — Останні вісті.

Удав завмер і насторожився.

— Збройні сили Гренландії захопили північну частину Канади й Аляску.

Удав обм'як.

— Тюлені й моржі приєдналися до ескімосів і разом з ними готуються до штурму Оттави.

Удав став розплітатися й опадати.

— Про свою підтримку оголосили білі ведмеді й олені. Квебек уже заявив, що зберігатиме нейтралітет.

Цитрон з огидою скинув із себе сувої дротів і кинувся обнімати свого збавителя:

— Бумблику! Брате мій! Як це тобі вдалося?

— Просто я знав, як себе з ними поводити. Єдиний вихід — читати абсурдні новини.

— Тепер я перед тобою в неоплатному боргу. Якщо тобі треба буде когось задушити — я до твоїх послуг.

2

Із вулички у лябіринті до їхніх вух долинула тужлива пісня незрозумілою мовою. Віяло від неї Сходом, і то тим Близьким. Коли ж подорожні завернули у вуличку, то перше, що їм впало в око — це дикта прибита до кілка, на якій писалося «Вулиця імені Соломона Ціттербаккена», а нижче — якісь каракулі.

— А то по-якому? — здивувався Помідор.

— Іврит, — пояснив Бумблякевич.

Друге, що ошелешило подорожніх, це особа, яка сиділа на діжці, склавши ноги по-турецькому, і задумливо співала. Перед діжкою красувалася збита нашвидкуруч ятка з горою строкатого мотлоху. Коли вони наблизилися, то збагнули, що ця геть заросла проява в дивацькій хламиді зовсім не жінка, а чоловік. Ба ще й із довгими пейсами, вусами і ріденькою борідкою.

— Ой! — скрикнув радісно чоловік і заторохтів чистою українською мовою, ледь-ледь гаркавлячи: — Нарешті! Ну, заходьте, заходьте, вибирайте, що вам до смаку. Тут усе таньо[111] продається. Погляньте, які пишні соболині хутра! А ось коралі! Я бачу з вами пані! Може, вас цікавлять індійські шовки? Для вас я маю чудові перські хустини!

— Гей, зупиніться! — урвав його Бумблякевич. — Ми не збираємося нічого купувати. Зрештою, у нас і грошей катма.

— Е-е, та це не біда! Я дам у борг. Ось сюди я записую всіх покупців — бачите? — він здмухнув пилюку з товстого зошита. — Не соромтеся, вибирайте. Гроші віддасте при нагоді.

— Ми шукаємо дороги назад, — сказав Бумблякевич.

— Дороги назад? Хіба лише божевільний шукає нині дороги назад. Так ви ніколи нічого не знайдете. Потрібно шукати дорогу вперед. І ви бачите перед собою того, хто її не знайшов і врешті заспокоївся. Світ слід сприймати таким, яким він є, а не таким, яким ми його прагнемо. Я заспокоївся і пристосувався до умов. Я став органічним доповненням навколишнього середовища. Та повернемося до вашої дороги назад. Що ви мали на увазі?

— Те, що всі ми у свій час, потрапивши на сміттярку, заблукали, а зараз шукаємо виходу із цього лябіринту.

— А чи не будете такі ласкаві пояснити, хто ж то такий отой Соломон Ціттербаккен і чим він прославився, що його ім'ям названо цілу вулицю? — спитав Цитрон.

— Соломон Ціттербаккен? — перепитав чоловік із таким здивуванням, наче йшлося щонайменше про Шолома-Алейхема або Мартіна Бубера. — Ви не знаєте, хто такий Соломон Ціттербаккен? Автор безсмертної книги «Іссахар»? Тоді що ви знаєте?

— Ну-ну, і хто ж такий цей Соломон Ціттербаккен? — не відступав Цитрон.

І, обвівши прибульців співчутливим поглядом, чоловік прорік тихо і з повагою:

— Соломон Ціттербаккен — це я.

Як можна було б на ці слова відреагувати? Тільки скинути капелюхи, шапки, кашкети й шоломи. Але голови наших героїв не заквітчували навіть лаврові віночки. А проте виявилося, що одна людина таки впізнала Соломона. То був дідусь, який спочатку сидів зовсім тихо і, здавалося, куняв, але раптом заворушився і, примружившись, запитав:

— А чи не той це Соломон, що торгував колись пивом у славному місті Станіславові на Софіївці? Чи не той це Соломон, що примовляв «Вам подадуть»?

Соломон ураз зірвався з діжки й, підскочивши до візочка, став придивлятися до дідуся. А за хвилю дикий вереск радощів пролунав сміттяркою й сколихнув стіни лябіринту, наче мури Єрихону: «Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон!».

Дідуньо вихопився з візочка й почали вони обніматися та цілуватися, а всі присутні від зворушення мало що сльози не ковтали. Принаймні пані Ганця вийняла хустинку і голосно висякалася.

— Це Соломон! — тішився Дзюньо. — Мій кумпель[112]. Не раз мені пиво задурно наливав. А це ось пан Бумблякевич, пан Помідор і моя Ганця. І, звичайно ж, легендарний Цитриновий Вбивця, або скорочено Цитрон.

— Невже! — сплеснув у долоні Соломон. — Цитриновий Вбивця! Людина, за якою полювали всі кавказці міста Львова, бо через нього цитрини гнили тоннами! Шкода, що я вас не зустрів на піку вашої слави. Мали би-сьмо люксусовий ґешефт.

— Цікаво, який?

— Ми би змусили кавказців заплатити нам добрі гроші за те, щоб ви ся перекваліфікували з Цитринового на Вбивцю Трускавкового в сезон трускавок. Тоді нам би вже заплатили закарпатці, аби ви ся перекваліфікували на Вбивцю Родзинкового. Тут би вже кинулися узбеки платити. І такво за порядком брали би-сьмо відкупне то в тих, то в тамтих і жили би як цезарі.

Цитрон замислився.

— А я ж думав, що ти до Ізраїлю подався, — сказав Дзюньо.

— Так воно й було. Подався я на землю обітовану, але потім так затужив, так затужив, що повернувся назад. Думав, влаштуюся десь торгувати газованою водою і заживу, як сир у маслі. Як у старі добрі часи. Аж тут, виявляється, ніхто вже газ-булькою з сиропом не торгує. І взагалі безробіття. І завіяло мене на сміттярку шукати щастя та й отак і заблукав. Але щастя таки знайшов.

— А то ж яке? — здивувався Дзюньо.

— Щастя осяяння! Це коли спадає на тебе проміння істини і пронизує наскрізь. Коли сходить на тебе благодать Божа і відкриваються брами світу. Ніколи нічого не писавши, крім рахунків у своїх гросбухах, я раптом засів за писання книги «Іссахар».

— Це про пустелю Сахару? — спитав Помідор.

— Ні. Книга «Іссахар» про наш світ, про те, що нас чекає. День у день в світі відбуваються події, які неможливо витлумачити відомим ходом речей. На мить оформившись у слова, вони згодом забуваються, і та ж таємниця, котра оживила сказане, повертає його в безвість, перетворюючи загадку в забуття. Така уже доля цих речей, які приречені забутися, оскільки ми не можемо їх пояснити. У книзі цій є все, що тільки вас зацікавить. Вона відповість на всі запитання.

— Властиво, то ви самі на них відповідаєте, так? — спитав Цитрон.

— Боронь Боже! Я нічого не знаю. Бо хто я? Жалюгідний бездрик. Я тільки Рука, Яка Пише. Я інструмент. І не більше.

— А чи є у вашій книзі вказано шлях до Моря Борщів? — устряв Бумблякевич.

— У моїй книзі є все. А чого нема в «Іссахарі», того нема на цілому світі.

Соломон пірнув у халабуду, що правила йому за склад товарів, і виніс товсту канцелярську книгу, на обкладинці якої красувалося мабуть таємниче слово «Іссахар», виписане каліграфічним івритом. Він поклав книгу на ятку і розгорнув її. Компанія підступила ближче і шість пар очей, у яких горіли цікавість і подив, прикипіли до книги. Соломон гортав сторінку за сторінкою, всуціль помережані дивним алфавітом, водив по них пальцем і гортав далі.

— І все це ти сам написав, Соломоне? — прошепотів Дзюньо.

— Авжеж, моя рука писала. Геть усе до останньої цяточки.

— Ну, і де тут про Море Борщів? — нетерпеливився Бумблякевич.

— Море Борщів! О-о, Море Борщів! — зітхав Соломон і гортав далі.

Здавалося цьому гортанню не буде кінця. Він слинив палець і гортав, слинив палець і гортав, муркочучи собі щось під ніс. Раптом долоня Бумблякевича рішуче припинила це гортання, упавши яструбом на розгорнуту книгу:

— Стійте, читайте тут.

— Тут? — здивувався Соломон з виразним острахом. — Але чому саме тут? Тут нема ані слова про Море Борщів.

— Добре. Нехай нема. Я хочу, аби ви прочитали, що пишеться на цій сторінці, — наполіг Бумблякевич.

— Саме на цій?

— Так, якщо ваша ласка.

— М-м-м… — Соломон примружив очі і замуркотів щось попід ніс. — Тут нема про Море Борщів.

Його очі полохливо забігали.

— І не треба, — в голосі Бумблякевича задзвенів метал.

— Прочитайте, що написано на цій сторінці.

— Саме на цій?

— Скільки можна повторювати? На цій!

— Та що ви кричите? Я не глухий.

— Перестаньте ображати Соломона! — втрутився Дзюньо. — А то будете мати справу зі мною.

— Ба й справді, чого то ти причепився до старого? — штурхнув плечем Бумблякевича Цитрон.

— А того, — відказав Бумблякевич, — що ваш премудрий Соломон в івриті ані в зуб ногою.

— Ой, та що ж ви таке на чоловіка наговорюєте? — сплеснула руками Ганця. — Та ж він це сам написав. Більше ж нема кому.

— Так, але ж він сам твердив, що це рука його писала, — сказав Бумблякевич. — Чи не так, пане Соломоне? Чи не правду я кажу?

Соломон іще більше знітився, і на очі його набігли сльози.

— Добре, добре, — замахав він руками, — най вам буде гречка. Свята правда, що коли на мене сходить осяяння, то не я пишу, а пише вища сила. Вона водить моєю рукою і вимальовує оці всі літери, в яких я справді ні бум-бум ані кукуріку.

— Мушу сказати, — встряв Помідор, — що це мені дуже знайоме. Інколи під час операції мені здавалося, що не моя рука тне, а якась вища сила керує скальпелем у моїй руці. І я навіть деколи задля експерименту заплющувався, а та сила вела мого скальпеля так рівнютко, як по накресленому.

— Не знаю я івриту, — зітхнув Соломон. — І не можу нічого прочитати. Я чую тільки шепіт, який вливається у мої вуха, і бачу руку, яка не по моїй волі починає рухатися і не спиняється доти, доки чергова сторінка не помережиться таємничим письмом.

— Але ж, коли ми тебе зустріли, ти щось співав на чудернацькій мові, — сказав Дзюньо. — Хіба то був не іврит?

— Не знаю. Я тільки наслідував шепіт, який мені інколи влітає у вухо, і то все. Цей шепіт потім гніздиться у мені ще тривалий час, і я можу повторювати окремі слова і вирази, але нічого в них не тямлю. Все, що я знаю, це те, що книга моя зветься «Іссахар» і в ній пишеться про все на світі. І мусить там бути про Море Борщів, бо коли там є про вас, то чого б не було й про те Море?

— А є там про нас? — здивувався Цитрон. — Як же вам про це відомо, коли читати не вмієте?

— Літери читати не вмію, але малюнки таки розберу.

— Малюнки? — пожвавішав Бумблякевич. — То тут є ще й малюнки?

— Авжеж, зараз покажу. — І Соломон, перегорнувши ще кілька сторінок, продемонстрував їм якісь мікроскопічні малімони[113], в яких голим оком неможливо було нічого розпізнати, крім цяток і рисок, що ними вкрита була ціла сторінка.

— Оце має бути малюнок? — знервовано запитав Бумблякевич. — А виглядає так, гейби муха набецькала.

Але Соломон, не звертаючи уваги на його кпини, продовжив:

— Тут розповідається про те, що небавом мають з'явитися п'ятеро подорожніх, які прямують до моря. І вони таки з'явилися. Це ви. Можете самі переконатися.

Соломон вийняв з кишені велику лупу з дерев'яною ручкою і навів її на цятки у правому верхньому куті. Тепер і справді можна було розпізнати зображення п'яти мандрівників, що манджають серед гір сміття.

— Ой, дивіться, осьде я! — зрадів Помідор.

— Авжеж, цим опецьком можеш бути тільки ти, — погодився Цитрон, зазираючи і собі. — А он той довгов'язий — я.

— А ось і я з візочком і моїм коханим Дзюником, — засміялася Ганця.

— А я? А я? — раптом заджерґотіла русалка, вистромивши голову з-за пазухи Помідора. — А я там є?

— Ще чого! — обурився Дзюньо. — Не про пса ковбаса. Тут тільки Господні сотворіння, а не чортівня. Ану киш!

— То це я чортівня? — обурилася русалка. — А ти чого мовчиш? — вдарила кулачком Помідора в ніс. — Ніхто мене не захистить, ніхто мене не пожаліє, — і, захлюпавши, знову пірнула за пазуху.

Бумблякевич так само впізнав себе, і тепер знову в ньому прокинулася надія, що книга таки підкаже їм шлях до Моря Борщів:

— Ану ведіть далі тою лупою, що там іще намальовано?

Лупа трохи посунулася вліво, і вони побачили чоловіка, що копає яму, котру обступили довкола лише троє подорожніх — Бумблякевич, Цитрон і Помідор.

— Еге, — забідкалася Ганця, — нас із Дзюньом нема! Та й Соломона не видно.

— Може, ми відстали, — сказав Дзюньо.

Лупа посунулася лівіше, і вони побачили річку, зарослу верболозами, берегом якої чимчикували Бумблякевич, Цитрон і чоловік, який копав яму, Помідора з ними вже не було.

— О, дивіться, і я десь пропав! — забідкався Помідор.

— Дивно, — сказав Цитрон. — Чому нас поменшало? Але річка — це вже щось. Кудись та вона нас виведе.

— Ану що там далі, — не заспокоювався Бумблякевич, якого найбільше цікавило, чи потрапить він знову до маєтку фон Шруботягів.

— Ні, там далі уже не про вас, — сказав Соломон, демонструючи наступний малюнок.

На малюнку виднівся палац, а в саду перед палацом серед водограїв і квітників відбувалося гуляння. Грала оркестра, танцювали пари в святкових костюмах, а в небі спалахували феєрверки. Зліва до палацу бігла дорога, якою під'їжджали нові гості в каретах. Бумблякевич упізнав палац Мотрі і Хіврі, і серце його шалено забилося. Він вихопив з Соломонової руки лупу і став приглядатися пильніше, намагаючись упізнати серед безлічі гостей себе. Але чекало його розчарування. Хіба що… хіба що сидить він у котрійсь кареті, що саме наближається до палацу. А ось це хто? Ця тонкостанна панна, що вихором кружляє у танці? Обличчя її не видно, але постать така знайома — бачив її на бенкеті. Мальво! Це ти? Повернись до мене, молю тебе!

— Що з тобою, Бумблику, — отямив його Цитрон, — чи не бачиш, що це не про нас?

Бумблякевич неохоче випростався, повертаючи лупу Соломонові. Серце його шалено калатало, і рясний піт укрив чоло.

— Вам зле? — торкнулася його рукою Ганця. — Може, сядемо де в холодку та перепочинемо?

Соломон закрив книгу і сказав:

— Авжеж, ви, либонь, здорожилися не на жарт, правда? Але хто вас вгостить панським обідом, як не Соломон?

— А то яким обідом? — здивувався Дзюньо. — Невже справжнім?

— Найсправжнісіньким. Ходіть за мною.

І Соломон, узявши книгу під пахву, повів їх уздовж вулички до пагорба, що круто здіймався неподалік.

— Ця книга, знаєте, — сказав Помідор, — нагадала мені один трафунок. Розтяв я був гарненьку панну такво і так, — чиркнув пальцем по грудях і животу.

— Не показуй на собі! — зойкнула русалка.

— Докторам можна. Так от — розтяв, дивлюся, а кишки так химерно сплелись, утворюючи дивовижного лябіринта, що я аж завмер, милуючись тією красою. Здавалося світло переламувалося в них, як у струмку, і вигравало веселкою. І, пам'ятаю, ще тоді мені спало на думку, що я побачив своє майбутнє. Ось достоту так, як у тій книзі. Я побачив те, що чекає мене незабаром. І так воно й сталося — я опинився в лябіринті сміттярки, в якому блукаю вже стільки часу. Я опинився у самому кишківнику сміттярки, серед апендицитів і виразок, гриж і пухлин. І ті самі ароми, що б'ють в носа з розпоротого черева, лоскочуть нам ніздрі і тут. Я впиваюся цими п'янливими запахами. Що може бути прекраснішим за запах перегною і цвілі, розпаду і розкладу?

— А ти поет, — сказав Цитрон.

— Авжеж, я поет. Не всім же оспівувати троянди. А найкращі троянди, між іншим, цвітуть на перегної. «Гній наш насущний дай нам днесь!»

Перед пагорбом Соломон спинився, намацав рукою металеву пластину серед сміття, натиснув, і відкрився їм вхід зі сходами, що вели вниз.

— Ідіть за мною, — кивнув він так спокійно, наче йшлося про прогулянку парком.

— Та що ви сі патичкуєте? — гукнув Дзюньо, вилазячи із візочка. — Та я за Соломоном і в вогонь і в воду. Рухайся, Ганцю! Ми вперед, а ви за нами!

Спустившись по сходах, потрапили вони в пронизливий холод довжелезних коридорів, освітлених тьмяними жарівками. Уздовж стін бігли височенні п'ятиметрові стелажі, вщерть заставлені ящиками. Здавалося, що тим стелажам не буде ні кінця ні краю.

— Ану, — скомандував Соломон, — витягайте цей ящик, оцей і оцей. А цей ось беріть обережно, не розбийте. І виносьте усе на двір.

— Нічого не второпаю, — хитав головою Цитрон, вгинаючись під тягарем. — Що воно тут у цих ящиках?

— Хвильку терпіння, — потирав руки Соломон, — зараз дізнаєтеся. А ви ось, прошу пана, — звернувся до Бумблякевича, — прихопіть рулон церати, аби ми могли любенько все розкласти.

Сам же Соломон виніс невеличку валізу. Розташувавшись у затінку на траві, мандрівці не могли надивуватися, коли побачили, що саме містилося в ящиках.

В одному були пушки з тушкованою яловичиною, в другому — з качиним м'ясом, в третьому — з гречаною кашею, в четвертому — з помідоровим соком, в п'ятому — з квашеними огірками, в шостому — з квасолею. А в сьомому! в сьомому! в сьомому! — пляшки зі справжнісінькими французькими та німецькими винами! А у восьмому — чоколяда «Milka», від вигляду якої єдина дама прийшла в захват. Усі тільки те й робили, що цмокали та ахали, а Соломон із незворушним виглядом, спритно орудуючи ножиком, відчиняв одну пушку за іншою.

— Слухайте, де ж ви оцього всього набрали? — не міг заспокоїтися Цитрон, жадібно ловлячи носом звабливі запахи.

Бумблякевич узяв одну з пляшок і прочитав: «1936 рік»! Тоді взяв пушку з м'ясом — напис німецькою мовою повідомляв дату виготовлення — 1942 рік! Та сама дата стояла й на всіх інших пушках.

— Чому тут всюди 1942 рік? — спитав у Соломона. — Це що, воєнні трофеї?

— Ніц ся не бійте. Я то все вже сто разів перепробував. А як ви гадаєте, я виживав усі ці роки? Воно таке, ніби щойно виготовлене. Перша кляса. Ще сто років простоїть і ніц му не буде.

— Але як ви цей скарб роздобули?

— Як? О-о, то було майже відразу по тому, як я сюди потрапив. У свому блуканні лябіринтом я натрапив якось на старого чоловіка. Він лежав без пам'яті. На ньому був німецький мундир, і я спочатку не міг зрозуміти, з ким маю справу. Але помацав живчика — б'ється. Ну, я йому хутенько став штучне дихання робити і доти робив, доки він не отямився. Виявилося, що то є старий упівець. Але не бандерівець, а мельниківець. І то такий затятий, що ані чути не хтів за іншу Україну, крім мельниківської. От він мене й запросив жити з ним та показав оцей старий воєнний бункер. Колись, каже, підірвали вони колію неподалік від цього місця, і з рейок зійшов німецький потяг, — заладований продуктами, котрі призначалися для фронту. От вони все, що там у тих майже ста вагонах було, й приволокли сюди та облаштували бункер. Як війна ся скінчила, кілька тих упівців замешкали тут і жили на цих запасах. Аж доки не повмирали. І цей чоловік завів мене на їхні могили та заповів там його поховати. Незабаром і він помер, а я виконав його волю.

— Ага, — засміявся Бумблякевич, — от що ви мали на увазі, коли казали, що пристосувалися до умов і стали органічним доповненням навколишнього середовища. З такими запасами кожен би пристосувався. Правда, не певен, чи хтів би я день у день не їсти нічого іншого крім яловичини з гречкою.

— Е-е, ви погано знаєте німців, — усміхнувся Соломон. — Там у тих вагонах були й пушки зі свининою, і курятиною, і качатиною, і гусятиною, і олениною, і бараниною, і фазанячим м'ясом, і рибою, і макаронами, і рижом, і різними кашами, і горохом, і бобами, і фруктами, і згущеним молоком, і кавою, і какаом, і з маслом, і медом, мармулядою і чоколядою, ящики з вином, шнапсом і пивом. Одне слово, не назвав я й половини з того, що там було, і що й досі ви можете знайти у цьому бункері. І щоб ми всі разом з вами жили ще сорок років, то не з'їмо тих запасів. Так що плюньте ви на ваше Море і живіть від пуза. А як комусь не до шмиги яловичина з гречкою, то може си піти й принести чого душа забажає, бо там усюди стрілочки і вказівки, що де лежить.

— О, — зрадів Цитрон, — то я, коли ваша ласка, ґольнув би ліпше шнапсу.

— А я пива, — замовив Дзюньо. І додав: — Багато пива. Море! А для дами мармуляди!

— А мені фруктів! — пролунав голосочок русалки. — І обов'язково цитрини!

— Цить, капосне! — ляснув її Помідор.

— А що? Є й цитрини? — розпромінився Цитрон, рушаючи до бункера з порожнім ящиком під пахвою.

— Є, але консервовані. Так само, як і помаранчі, виноград, ананаси, вишні, трускавки, малина, чорниця, порічки, аґрест… — проторохтів Соломон, — не помічаючи, які йому міни корчить Помідор. — Ну, панове, до столу! Пий, гуляй, веселись.

Тут він нарешті відчинив валізу і роздав кожному срібні ложки, виделки, ножі та кришталеві келихи.

— Ну й ну! — похитав головою Дзюньо. — Та вони ту мали цілий скарб. Ви що п'єте, пане Бумблякевич?

— Вино. Ану, що ми тут маємо? Бургундське! Рейнське! Рислінг! Вермут! Я хочу спробувати все.

— Я складу вам компанію, — проворкотіла Ганця, — ніколи в житті ще не доводилося мені смакувати такими напоями.

Повернувся Цитрон з ящиком і розклав на цераті пиво, шнапс та фрукти. На одній із пушок виднілася намальована цитрина.

— О, це для мене! — зраділа русалка, і Цитрон галантно подав їй розпечатану пушку.

Помідор кривився, але мовчав. Цитрон виголосив тост за здоров'я рятівника усіх мандрівців — Соломона, і розпочалася справдешня учта.

— Цьому пиву нічого не бракує! — тішився Дзюньо, вмить висушивши одну пляшку і розкорковуючи другу. — Пролежати стільки років!

— Тут особливий мікроклімат, — погодився Соломон, — ніц ся не псує. Навіть я не зіпсувався, — і засміявся. — Але вважай з пивом, таке пиво може добре голову замакітрити.

— О-о, кому ти то говориш? Пам'ятаєш, як я випив сорок вісім гальб, а сорок дев'яту розтраскав собі об голову? Голова в мене, як камінь. Ганця навіть горіхи на моїй голові коле. А потім пішов своїми ногами до хати. І ніц ми не було.

— Не рівняй тамтого пива з цим, — напучував Соломон.

— Сорок вісім гальб?.. — проказав, закотивши очі до неба, Помідор.

— Ти що — сумніваєшся? — обурився Дзюньо.

— Ні, але сорок вісім гальб! — повторив Помідор.

— Соломон свідок.

— Я не рахував, — відмахнувся Соломон. — Останню гальбу, яку ти розтрощив собі на голові, я запам'ятав. Але, хто скільки випив — то вже вибачайте.

— Ти хочеш сказати, що я брешу?

— Ні, мене це просто не цікавить.

— Добре, — кивнув Дзюньо. — Дві пляшки я вже вцмулив. На черзі третя.

Бумблякевич випив по келиху кожного вина і почувався на сьомому небі. Проте погляд його раз по раз підкрадався до книги «Іссахар», йому хотілося ще раз придивитися до тих мікроскопічних малюнків і спокійно усе обстежити.

Помітивши, що Соломон уже трохи захмелів, Бумблякевич попросив у нього книгу, старий не заперечував. Озброївшись лупою, Бумблякевич знайшов сторінки з малюнками і став уважно роздивлятися. Найбільше його цікавило зображення палацу і балю. З першого ж погляду чекала на нього велика несподіванка та така, що він не повірив власним очам, відвів на секунду лупу в бік, покліпав і ще раз придивився. Сумнівів не було — малюнок не був застиглий, він пульсував життям, і всі постаті, що були тут зображені, перебували в русі. Звичайно, це не відбувалося просто на очах, але принаймні за той час, поки книга лежала закритою, танцюючі пари встигли завершити перший танок, котрий судячи з того, як розвіювалися сукні і шалі, міг бути вальсом, і закружляли в іншому, нервовішому, либонь, у тангові. Тонкостанна панна з довгим попелястим волоссям тепер була повернута не спиною, а боком. Правда, обличчя її все одно видно не було, бо заважало волосся.

Лупа ковзнула вбік, туди де виднілася дорога. Карет, що наближалися до палацу, значно побільшало, вдалині виднівся величний берлин, запряжений четвіркою чорних жеребців. Серед гостей Бумблякевич розпізнав княгиню та її сина, а в групі військових, з якими зазнайомився на бенкеті, побачив Транквіліона Пупса. Він тримав у руці якийсь папір і щось тлумачив, військові уважно слухали. Якби був мікроскоп, можна було б навіть прочитати, що саме пишеться на тім папері, бо під лупою виднілися тільки криві лінії.

Як же йому хотілося у цю хвилю заплющити очі і опинитися там, серед тих людей, які, можливо, його з нетерпінням чекають!

Тим часом Помідорові вдалося намовити Офелію до співу, і в повітря спурхнула печальна пісня русалки, схожа на ту, що її чув уже Бумблякевич у Морі Борщів. Неможливо було не заплющити очі й не полинути на пінявих хвилях мелодії, сонливо вигойдуючись, і занурюючись, і колихаючись у дивному стані невагомости. Незвичайна, нечувана раніше мова пісні вливалася в них і заповнювала собою по самі вінця, кожному здавалося, що він навіть розуміє, про що в ній співається, але всі ті слова, які сприйняло вухо, ніяк не встигали домчати до розуму, миттєво танучи, мов сніжинка, яку прагнеш роздивитися на теплій долоні.

Коли вона вмовкла, на якийсь час зависла тиша, ніхто не відважувався її зруйнувати жодним звуком, і тільки русалка перебігала здивовано очима по нових знайомих і, зрозумівши, що ніхто крім неї не промовить ні слова, засміялася:

— Та перестаньте! Сидите, як сови!

— Якою це мовою ви співали? — тремтячим голосом спитав Соломон.

— Не знаю, — похитала голівкою русалка. — Це пісня русалок із Моря Борщів. Вони знають безліч пісень, і ми деколи від них переймаємо.

— Невже ви там щось зрозуміли? — спитала Ганця в Соломона.

— Ні, але мені здалося, що якісь окремі слова надто схожі на іврит.

— Та йдіть! Який іврит! — обурився Цитрон. — Ця мова найближча до української — ті самі склади, ті самі відмінки і закінчення.

— Е! Та ти щось метикуєш у фільольогії? — здивувався Бумблякевич, який подумки визнав його слушність.

— Нічого не метикую, але в тюрмі я мав досить часу для читання.

— А не могли б ви ще нам кілька рядочків заспівати? Тільки поволі, — попросив Соломон.

Русалка відкашлялася, звела до неба очі і проспівала:

— Щоб я скис, коли це не по-нашому! — вигукнув Цитрон. — Але я нічогісінько не второпав. Хоча окремі слова добре знайомі, і я вже їх десь чув — «руса», «раїна», «мара», «леліє», «ява», або «коруна». Що це, як не українська мова?

— А мені це скидається на ті слова, які мені хтось диктує, — сказав Соломон. — «Елі ілана»! Власне цими словами починається книга «Іссахар»! Як це схоже на останні слова Ісуса: «Елі, елі савахвамі!» Або оте «ора зілота». Десь це в мене було, десь було… Інколи ці слова пробиваються в моїй свідомості, як молода трава, і шелестять, шелестять.

— Останні два рядки! — промовив Бумблякевич. — Повторіть останні два рядки.

— Останні… — замислилася русалка, — чекайте… ага… «маль вала лАнда — стугна орАнда — юрма ся не лИть».

— Але ж… але ж ви розбили знайоме мені ім'я на склади. Має бути Мальва Ланда. А у вас «Маль вала Ланда», так?

— Я нічого не розбивала, як завчила, так і співаю. А що це за ім'я?

— Це ім'я поетеси, яку я розшукую. Та це не проста поетеса — вона описала увесь цей велетенський світ сміттярки, склала докладні мапи, створила катальоги рослинного і тваринного світу, написала історію та географію. Я іду по її сліду вже кілька днів, та вона мені постійно випорскує.

— Ану ж розкажіть нам про неї, — попросила Ганця. — Невже вона теж зблукала тут на сміттярці?

— Ні, вона не заблукала. Вона вже знову там, де вона мешкає — у палаці княгині фон Шруботяг чи на балю в Купчаківен. А оце днями ледве врятувалася зі страхітливого замку.

— Ох, не мучте нас, розповідайте! — заломила руки Ганця.

За нею і вся решта товариства стала впрохувати Бумблякевича розповісти про свої пригоди.

— Та ну ж бо, Бумблику, не комизься, — дав йому стусана в плечі Цитрон. — Я залюбки ще раз послухаю.

І Бумблякевич таки скорився. Розповідь його тяглася довго, але напої скрашували її, і захмелілі голови з насолодою вслухалися у вірші Мальви. Бумблякевич деклямував їх з таким розпроміненням в очах, що звучали вони, наче молитва. Під час однієї з таких деклямацій Соломон раптом схопив свою книгу, розгорнув на останній недокінченій сторінці і став щось писати. У цю хвилю, здавалося, він душею був далеко-далеко, десь між зір і світил, і ніхто не посмів його потривожити. Та ось закінчився вірш, і закінчилося писання, Соломон відклав книгу і окинув присутніх зором людини, яка щойно відкрила якусь неймовірну істину, приховану досі від ока і вуха. Але розповідь Бумблякевича продовжувалася, сутінки напливали у вулички лябіринту, несучи прохолоду і вільгість, вітер усе гучніше шурхотів папером, зриваючи його в повітря разом з кульбабиним пухом, пелюстками польового маку і краплями вечірньої роси. Розповідь злітала за вітром, кружляла над горами і долами і розсівалася разом з насінням достиглих трав.

Уже зовсім стемніло, коли Бумблякевич закінчив.

— Ну, за таку гарну історію гріх не випити, — потер руки Цитрон і став наливати келихи.

— Тисяча і одна ніч, — зітхнув Соломон. — І вам ще не досить тих пригод? Ви й далі шукаєте ґудза?

— Я шукаю Мальву. Я хочу повернутися назад у палац Шруботягів. Мені там було так затишно! Там є все, про що я мріяв.

— Але ви ж не ставитеся до Мальви як до жінки? — спитав Соломон. — Я це збагнув відразу. Вона для вас святиня. І водночас марево, яке манить до себе, та не підпускає ближче. В кожної людини своє марево і свій світ навіювань. Але ваше марево досконале, чисте і яскраве. З одного боку шлях до нього у тернах, а з іншого — вам можна заздрити. Коли ви читали її вірші, мене пойняла якась незбагненна сила, я відчув, як у голові враз застукотіли тисячі молоточків і з-під кожного з них вилітали іскри слів. Я став їх записувати і якраз у ту коротку хвилю, коли записував, то розумів, ЩО саме пишу. Але щойно скінчив, усе вивітрилося, як сон.

— Навіщо вам ця ефемера — Мальва? — дивувався Помідор. — Ні помацати, ні надкусити.

— Мовчи, телепню! — урвала його русалка. — Що ти тямиш у високих почуттях? Ах, чому я не Мальва? Чому я не мрія? Не марево? Не кульбабин пух? А мокра, слизька і зимна!

— Ти смішна, як мішок бараболі! Не говори так! — обурився Помідор. — Я тебе кохаю. Ти маєш усе, що мені потрібно. Ти ідеальна. Тебе можна сховати за пазуху, покласти собі на шию чи гойдати на руках, як немовля.

— Не дури мене. Вам, хлопам, аби дзюрка. А все інше — це тільки оздоба, декорація дзюрки. І що тієї декорації менше, то краще.

— Моя кохана дзюрко! — проспівав Дзюньо, притискаючи до себе Ганцю. — Нє, то не для мене — весь час полювати за чимсь таким далеким. Щастя мусить бути м'ясистим.

— Та і я так само гадаю, — приєднався до нього Цитрон.

— Почути таку історію, звичайно, захопливо, але самому переживати щось подібне — то вже занадто. Ти, Бумблику, живеш у світі фантазій… Та чи не пора нам, пане Соломоне, влягатися спати?

Втому відчували усі без винятку і хутенько заходилися прибирати. Соломон запросив гостей до свого помешкання, яке йому лишилося у спадок по партизанах. Місця там було доволі, не бракувало й матраців і коців, так що всі повлягалися з вигодою, і за кілька хвилин єрихонські труби носів заграли злагодженого марша.

Тільки Бумблякевич не витримав і попросив перед сном знову книгу «Іссахар» та, присвітивши ліхтариком, став роздивлятися її в лупу. Бал біля палацу продовжувався, гості прибували і прибували, здавалося, їм не буде кінця. З якої ж то нагоди така забава? Чийсь день народження? Чи, може, котрась із Купчаківен, поки його не було, вирішила заручитися? Але, коли це все відбувається — тепер чи в майбутньому? Скільки не придивлявся, а серед гостей він так і не помітив нікого схожого на себе. Зникла і панна, що нагадувала Мальву. Мабуть, зайшла до палацу — в палаці уже засвітилися вікна. Князь розмовляв із сестрами Купчаківнами, а Пупс — із княгинею. Врешті і Бумблякевича зморив сон, і він, знявшись у повітря понад лябіринтами сміттярки, полинув до омріяного палацу.

ДО МОРЯ

1

Вранці, щойно прокинувшись, знову розкрив книгу. Палац ще спав. Зашторені вікна не зраджували жодних ознак життя. У дворі і в саду усе було чисто прибране, мовби ніхто й не балював. Тільки оддалік в загороді, де стояли карети, поралися візники, підсипаючи коням вівса та підливаючи у жолоби води.

— Гей, братове! — загримів Цитрон після сніданку. — Чи не пора нам у дорогу? Пане Соломоне, приєднуйтеся до гурту і гайда.

— Ой, не певен я, що хочеться мені світ за очі плуганитися. Я вже тут обжився, маю все, що душа забажає, час від часу находить на мене осяяння і я пишу. Хтозна, чи не покине воно мене там, куди ви прямуєте? От наберіть собі харчів та питва і Боже вас благослови.

— Соломоне! Невже ми розлучимося? — кинувся обнімати його Дзюньо.

— Та як по правді, то не второпаю, яка тебе мара звідси тягне. Що ти там ще такого не бачив, за чим би жалів? Чи не маєш тут усього, про що мріяв?

— Ба й справді, Дзюнику, — встряла Ганця, — куди це нас лихо несе? Лишаймося із Соломоном. Є де жити і Бога хвалити.

— Лишайтеся всі! — припрошував Соломон. — Місця доволі, а попереду чекає сама невідомість.

— На жаль, я мушу йти, — сказав Бумблякевич. — Хто зі мною?

— Я, — сказав Цитрон. — Мені конче треба звідси вибратися, бо вже відчуваю, що втрачаю потяг до праці. А це для мене небезпечно. Я розлінюся, почну товстіти і розмножуватися.

— І ми теж з вами, — відгукнувся Помідор. — Я, може, б і нікуди не пхався, але моя кохана мріє побачити Море Борщів і поталяпатися в ньому. Так, моя крихітко?

— Еге ж, мій пампушку! Не забудь лише прихопити в дорогу цитрини. Вмираю за ними.

— Ну, шкода, — зітхнув Соломон, — але пам'ятайте, що тут вам завше раді. Ходіть зі мною та наберете харчів і питва.

Подорожні отримали від Соломона по наплічникові й наповнили його тим, що душа бажала.

— Як же ж ви будете шукати те Море, коли й напрямку не знаєте? — спитав Соломон. — Ану зачекайте, є у мене якась стара книга, точніше кавалки з тієї книги… Щось там про борщ вповідається… Може, якраз…

Він відімкнув скриню з книгами і витяг кілька пожовклих аркушів. На верхньому виведено було каліграфічним письмом «Северин Сапіга. „Подорож довкола борщу“, 1822 рік, Крем'янець». Та наступні аркуші уже належали до різних частин книги, а декотрі були такі зотлілі, що годі було що-небудь розібрати.

Бумблякевич обережно перегорнув кілька і натрапив на малюнок, що зображав море з хвилями і кораблями, під малюнком дрібненькими літерами писалося: «Море Борщів суть на південь від міста С. Якщо хто зблукав, то раджу слідкувати за летом чайок, що завше летять до Моря. Можна також спробувати випорпати з землі рожевого сламзика, який, просто неба опинившись, у тую ж мить помчить на узбережжя. А наколи б дорогою трапився гай іграрій, то пам'ятати варт, що іграрії так само до Моря гілками тягнуться, як сонях до сонця».

— Ось бачите?! Тут усе ясно, — зрадів Бумблякевич. — Чи міг би я у вас цей аркуш попрохати? — І, отримавши згоду, тремтячим голосом поцікавився, чи можна ще один аркуш забрати з собою, але цього разу із книги «Іссахар» — той, що з малюнком палацу.

— Ой, — сполошився Соломон, — боюся, що ні… Це може погано відбитися на самопочутті книги. Самі подумайте, як би ви ся чули, коли б вам хто пальця вирвав. А тут ціла сторінка! А властиво дві.

— Добре, не ціла, мені йдеться тільки про палац. Ви ж можете його акуратно витяти ножичками, а потім підклеїти. На тому місці той, хто водить вашою рукою, намалює знову щось. Мені ж вистачить тієї маленької карточки, на звороті якої і так нема жодного напису чи малюнку. Повірте, це для мене дуже важливо.

Соломон замислився. Але Бумблякевич не давав сумнівам підкорити його і сипав, сипав словами, аж поки той не скорився. Соломон розгорнув книгу на потрібній сторінці, перевірив, чи на звороті справді нема нічого, і взяв ножиці. Руки його тремтіли, коли витинав зображення палацу з книги. Простягаючи його Бумблякевичу, не втримався і змахнув сльозу:

— То так, мовби краяв собі серце. Але, гадаю, книга мені вибачить. І візьміть з собою лупу. Бо як же без неї? — потім він оцінив вигляд Бумблякевича і додав: — А чи не годилося б вам перебратися? Бо так виглядаєте, ніби з вертепу чкурнули.

— А є у що?

— Та чого ж! Усякого добра у мене доволі. Ану ходіть за мною. І ви, Цитроне й Помідоре, ходіть. А то вже так обносилися, що сумно дивитися.

Соломон вручив їм легке літнє вбрання, яке тільки де-не-де побила міль. Воно було так само трофейне і старомодне. Після цього настала пора прощатися, і Ганця навіть заплакала:

— Ой, та ви ж тепер нам як рідні!

Вона разом з Дзюньом та Соломоном видерлися на гору і довго проводжали сумними поглядами мандрівців, аж поки ті не зникли у крутих вуличках лябіринту.

2

— Шкода тільки, що довкола не видно жодної чайки, — насмішкувато проказав Цитрон, коли вони пройшли чималий шмат дороги, — як, зрештою, навіть запаху іграрій, котрі, як ми знаємо, пахнуть просто таки запаморочливо.

— Але ми ще можемо випорпати сламзика, — нагадав Бумблякевич.

— Хтозна-скільки доведеться копати, не маючи лопат, — зітхав Помідор. — Ми навіть не знаємо, на якій глибині вони ховаються.

— А ось зараз ми й це вияснимо, — сказав Бумблякевич, приглядаючись до аркуша з книги. — Ага, ось… «Сламзики живуть під землею на глибині від одного до чотирьохсот сажнів, випорпуючи довжелезні лябіринти, які штудерно»…

— Як-як? — перепитав Цитрон.

— …штудерно…

— Гм…

— …«штудерно переплітаються, творячи дивовижну»…

— Досить. Хіба неясно, що ми їх ніколи не добудемо? — впав у нерви Цитрон.

— Але чому? Можливо, якраз на глибині сажня…

— Тому, що коли ми почнемо копати, вони чкурнуть глибше, а не маючи лопат, ми ніколи не розкопаємо достатньо глибоко.

— Ми повинні знайти лопати, — сказав Помідор. — Ми будемо йти на південь і дорогою видивлятися за лопатами.

— Просто не треба було пороти гарячку, а ще там усе прочитати. Тоді б ми й прихопили лопати у Соломона, — буркнув Цитрон.

Поміж куп сміття траплялися різні речі — побиті відра, облущені баняки, пластикові фляги, сувої дроту, брудні лахи, дошки і черепиця. Але жодної лопати! Якби їм спало на думку збудувати собі скромне помешкання, у них не виникло б проблем з будматеріалами, але вони не збиралися нічого будувати, вони йшли до Моря, відчуваючи майже стопами, як сновигають своїми підземними лябіринтами сламзики і при цьому, можливо, й кепкують з них, та що там кепкують — регочуть аж заливаються. Кляті сламзики!

Зненацька вони ледве не звалилися усією гурмою в яму.

— Обережно! — пролунав голос із ями. — Ви мені можете зламати карк.

Подорожні зазирнули в яму й побачили чоловіка, що завзято орудував лопатою на глибині добрих чотирьох метрів. Стіни ями всіяні були дірами, що їх випорпали сламзики.

— Це ж либонь той чоловік, що ми його бачили на малюнку! — втішився Цитрон і гукнув: — Гей! Боже помагай!

— Дякую! Він вже мені й так добряче поміг!

— Справді?

— Авжеж! Він поміг мені знайти лопату.

— Він певно поміг вам знайти якраз ту лопату, котру ми й самі шукаємо.

— Навіщо вам лопата?

— Щоб добути сламзика і потрапити до Моря.

— Ха! Вам неймовірно пофортунило, — випростався чоловік і витер піт із чола. — Я вже ось-ось доберуся до них.

— Невже вам не вдалося ще жодного уполювати?

— Вони слизькі, мов клюски.

— Я ж казав — даремна це справа, — зітхнув Цитрон. — Ви тільки подивіться на ці нори — їх безліч, вони нескінченні, вони мов павутиння, а ми ж не павуки, ми тільки мухи, дрібні комахи у безмежному всесвіті сміття.

— Є! — пролунав вереск із ями. — Є! Я його впіймав! Тримаю! Витягайте мене!

Усі троє кинулися до ями й побачили, що чоловік і справді затис у долонях сламзика, що шарпався і звивався, намагаючись вирватися з ціпких жмень. Сламзик був завбільшки з ковбасу і такого ж ковбасного кольору.

— Оце і є сламзик? — здивувався Цитрон. — Кидайте його сюди.

— Еге, кидайте! Та він дремене, тільки його й бачили, — відказав чоловік. — Візьміть там нагорі пугу й накиньте петлю на мене.

— Яку ще пугу? — здивувався Цитрон.

— То така довга тичка зі шнурком та петлею на кінці. Лежить коло ями. Бачите?

Петля впала на чоловіка, стягнула в поясі, і трійця мандрівників витягла його на поверхню. Чоловік притискав сламзика до грудей, мов не знати яку дорогоцінність.

— Якби воно не тріпіцькало, то подумав би, що то чисто тобі ковбаса «дрогобицька», — засміявся Цитрон.

А русалка скривилася:

— Фу-у, яке ж воно слизьке!

— Хто б говорив! — сказав чоловік, змірявши русалку насмішкуватим поглядом. — То що, пускаємо його? Куди пожене, туди й Море. Прихопіть лишень мою пугу.

Вони відійшли подалі від ями, і сламзик, упавши на траву, помчав, звиваючись, вперед. Мандрівці за ним ледве встигали.

— Вважай, не наступи! — перестерігав чоловік Цитрона, який своїми довгими кроками гнав попереду.

Гонитва ця тривала доти, доки не втелющилися вони у самісінькі мочарі, що аж зачвиркало, а сламзик, зачувши воду, погнав ще прудкіше. Ноги грузнули у болото, застрягали, ковзали, сламзик невмолимо віддалявся, а коли води стало вище щиколоток, він пірнув собі та тільки за ним і забулькотіло. Куди він поплив, ніхто не встиг запримітити. Вирішили, що до потічка, який народжувався в мочарах і звивався вужакою, зникаючи далеко за обрієм. Понад потічком вони й рушили далі, а потічок усе розширювався та глибшав, а з води випірнали маленькі русалки і, зблиснувши лускою на сонці, зникали, заливаючись дзвінким реготом. Подорожні, натомившись, сіли на березі перекусити, повиймали з наплічників пушки з консервами та пляшки й пригостили нового знайомого. Чоловік розповів, що зветься Гицлем, бо такий у нього фах — лапати котів і собак. А де, як не на сміттярці можна було безборонно наловити тих приблуд? От він і заблукав, переслідуючи якогось спритного песика.

— Добре, що знав я щось про тих сламзиків. Дідусь мій не раз вповідали, про всіляку чудасію, яка тут розкошує. Проблукав я цілих чотири дні, а на п'ятий, — Гицель загнув пальця, — пустився яму копати. Шостого дня з вами зустрівся. І якраз щасливо склалося, що й сламзик мені попався і ви нагодилися, а то й не знаю, як я з ним із ями б вибирався. Пропав би, як собака в ярмарку.

— Еге, не знати, чи добре ще ми йдемо, — сказав Бумблякевич.

— А куди ж іще йти? — здивувався Цитрон. — Не було куди тій ковбасі чкуряти — тільки у потік. Десь-то він нас приведе.

Русалка, що досі сиділа собі сумирно за пазухою в Помідора, раптом вигулькнула і почала вимагати цитрину. Проте виявилося, що Помідор цитрини не прихопив. Русалка вчинила скандал та заверещала своїм писклявим голосочком так, що луна покотилася, а на той писк із потоку інші русалки відгукнулися, замахали руками, кличучи її до себе, і, заки Помідор допетрав, що діється, русалка вдарила хвостом, відбилася йому від грудей і шубовснула у потічок.

— Стій! Куди? — заверещав він, рвонувши за нею, але Цитрон схопив його за руку і повалив назад у траву. — Пустіть! Вона моя!

Але русалка вже плюскалася з подругами, забувши про Помідора.

— Чи ти здурів! — гримав Цитрон. — Там же багно! Підеш ракам на обід. Та коли правду казати, навіщо воно отаке марне тобі здалося? Вбилось у ріст, як заєць у хвіст — ні цицьки, ні пуцьки[114].

— Що ти тямиш? — обурився той. — Я кохаю її. Я нікуди не піду! Я буду сидіти й чекати на неї!

— Але ми не можемо сидіти біля тебе, — сказав Бумблякевич. — Ми мусимо йти.

— То йдіть! Я не рушуся звідси. Без неї у мене нема життя. О! Елі ілАна — руса ріЯна! Аля леліє — конча віліє! — затяг він, пригадуючи русалчин спів. — Я дочекаюся її. Я буду співати її пісню, і вона повернеться. Вона не може мене ось так покинути.

Гицель вилаявся:

— А бодай тебе підкинуло та гепнуло! Та за ким ти пропадаєш? Та я тобі зараз їх цебер наловлю!

І, схопивши пугу, спритно виловив якусь зелену русалку й витяг на берег. Цитрон визволив її з петлі і став з реготом тицяти Помідорові під ніс:

— О, глянь, яка краса! Дівка, як ягідка. Є і дюрка, і піндюрка, і зеленая коса. — Русалка билася йому в руках і пищала. — На, бери! Ця, бігме, ліпша за тамту. Може, ще навіть цілочка. Спробуй!

— Перестань! — істерично відбивався Помідор, а Бумблякевич з Гицлем аж лягали зо сміху. — Мені ніхто не потрібен! Я буду виглядати свою кохану.

— Тьху! Дурне! А з цею почварою що робити?

— Випусти, — сказав Бумблякевич. — Нам пора.

— Отак і випусти! Е ні, давно я не практикувався, — промовив Цитрон, хитро підморгнувши Помідорові, і стиснув русалку в долонях.

— Що ти робиш!? — злякався Помідор.

Та було вже пізно, русалка голосно луснула, пирснувши своїми темними соками, і розіллялася баюрою. Усе що по ній зосталося, — жменька луски і віхтик зеленого волосся. Цитрон понюхав руки і, скривившись, витер їх об траву.

— О-о-о-о! — застогнав, заридав потічок голосами русалок, що стали хором оплакувати свою посестру, ляскаючи хвостами.

— Що ти вчинив? — хапався за серце Помідор. — Тепер вона ніколи до мене не повернеться!

— Хто не повернеться? Каналізація? — засміявся Цитрон. — Гайда, хлопці! Ми йдемо далі. А ти доганяй.

3

Щойно сонце стало хилитися на захід, потік поволі перетворився на річку, але Морем і не пахло. У прозорій ріці сновигали пструги[115], висіли, мов пришпилені, підусти, а на самому дні ліниво ворушили вусами пихаті соми. З кожним кроком усе настирливіше став долинати до вух густий шум і гуркіт, який знову ж таки не нагадував Моря, але нагадував щось інше до розпачу знайоме — гомін міста.

— О Господи! — радісно заверещав Гицель. — Ми врятовані!

— Львів! — засміявся Цитрон. — А це, виходить, наша рідна Полтва? Гурра!

Той крик різонув Бумблякевича по серцю. Його одного охопив жах, він не хотів повертатися туди, звідки втік, де його ніхто не чекає. Перша думка була рвонути негайно назад, якнайдалі від міста, уздовж ріки, яка малітиме і малітиме, аж доки не розтечеться по мочарах, а там уже рухатися у протилежний бік. Вони, вочевидь, збилися з дороги… Він зупинився і, приклавши долоню дашком, упізнав удалині в блакитному мерехтінні розпеченого повітря вежі й дзвіниці, шпилі й золото бань. Вітер їм кидав до облич запахи цивілізації, і Цитрон з Гицлем вдихали їх на повні груди, тішачись, як діти.

— Гей, Бумблику, — гукнув Цитрон, — а то що з тобою? Ходімо, заки не стемніло.

Але Бумблякевич стояв непорушно, вдивляючись у знайомі знаки міста, і розривався на дві половини, вагаючись зробити ще один крок, який віддалив би його від омріяних палаців.

— Але мені не туди… — промовив надтріснутим голосом. — Мені до Моря Борщів.

— Послухай, уже вечоріє, — взяв його під руку Цитрон. — Як так тобі кортить знову потрапити туди, звідки ми прийшли, то зробиш це завтра вранці. Полтва ніде з цього місця не втече і русла не змінить. Потюпаєш собі любенько проти течії та й вибредеш на те саме місце, де ми того сламзика згубили.

Рація у тих словах була, і Бумблякевич слухняно посунув услід за обома товаришами. Полтва лаштувалася до сну, і вода її котилася усе тихіше й тихіше, де-не-де ще сплескувала риба, в очеретах мовчки вовтузилися птахи, а звуки міста насувалися на подорожніх, пеленали їх і обгортали у свої м'які сувої, як павутиною. Здавалося, що потрапивши сюди, вже не вирвешся, не дременеш, не звільнишся від пут, місто впокорить тебе і вип'є до дна.

Вулиця, яку перетинала Полтва, називалася Замарстинівська.

— Ну, хлопаки, — сказав Гицель, — я ту мешкаю. Маю маленьку, але затишну хатку. Вже вечір, де ся будете валандали? Переночуєте в мене. Я й так жию сам, і ви мені не завадите.

— Та, зрештою, я й не маю де ночувати, — сказав Цитрон. — А ти, Бумблику? Приєднуйся.

Бумблякевич вагався недовго. Раптом відчув навіть страх, що може розлучитися з тими, хто залишався тепер єдиною ниточкою, котра ще продовжувала зв'язувати його з утраченим світом.

Гицель мешкав на маленькій вуличці без ліхтарів у старій перехнябленій хатині, яких чимало ще можна здибати на Замарстинові. І перше, що вразило не тільки гостей, але й господаря, коли вони переступили поріг, це сильний запах цвілі і сморід. Гицель засвітив світло і повідчиняв вікна.

— О, видите, що ся робе, коли таку стару хату лишити напризволяще? Вона, як ревнива баба, починає набирати злости.

— Але тут щось немилосердно тхне, — принюхувався Бумблякевич.

— А що ви хтіли? Я ж вийшов на пару годин, а вернувся за тиждень.

— Тхне здохлятиною, — сказав Цитрон.

— Що ви таке кажете? Що тут могло здохнути, крім мене? Йой! Мацько! Де він?

— Гу із Мацько? — поцікавився Цитрон.

— Мацько — то мій кіт. Я його знайшов на сміттярці, але він мені дуже сподобався, і я лишив його у себе.

— Ну, що ж, — сказав Бумблякевич, — готуйтеся до найгіршого.

Він прочинив двері в сусідній покій. Так і є — на підлозі лежала безформна купка рудої шерсті, в якій можна було вгадати обриси кота.

— Мацько! — сплеснув руками Гицель. — Здох!

— Таке враження, що він здох ще минулого року, — похитав головою Цитрон. — Від нього лишилося надто мало.

— Ай, та то молі, молі, страшні молі! Потрубили Мацька! — Гицель віничком змів тлінні останки котика на шуфельку і виніс на двір. — Завтра поховаю, як належиться, — сказав, повернувшись.

Хата складалася з кухні і двох покоїв, обставлених старезними меблями.

— Щось у вас ніде не видно ані радіоприймача, ані телевізора, — роззирався Цитрон.

— А нема-нема, — кивав господар, — і не хочу мати. Колись я мав телевізор, але він мене сильно нервував. А в мене й без того робота нервова, а тут приходиш до хати і тільки й чуєш, як десь літак упав, а там потяг перекинувся, а там хтось когось підірвав, а тут загорілося, а там затопилося… Нє-е, то не для мене.

— Шкода, — зітхнув Цитрон, — мені завше цікаво, що в світі діється.

— А мені ні. Нічого мені не цікаво. Який сенс щодня дізнаватися свіжі новини, якщо вже за день-два вони стають несвіжими? А за пару місяців і взагалі забуваються, перетворюючись на непотріб. І так виглядає, що ми полюємо за непотребом. Щодня — свіжий непотріб!

— Щось в тому є, — погодився Бумблякевич, — але чи не пора нам повечеряти?

— Ой, злоті мої панове, — забідкався господар, — на жаль, тут я вам ніц не зараджу. В хаті хоч вітром перевій, а кришинки нема. Були драглі, та спати лягли.

Але гості мали в наплічниках достатньо харчів і вина, аби влаштувати собі гарну вечерю.

Перед сном Бумблякевич витяг картку з зображенням палацу і, затамувавши подих, жадібно розглядав малюнок. Палац знову світився усіма вогнями, а сад заповнили гості. Столи ломилися від почастунків, тут і там сновигали лакеї, і знову грала оркестра, а Бумблякевичу навіть здалося, що він чує мелодію віденського вальсу. Кілька пар танцювало. Панни схожої на Мальву не було, зате побачив Мотрю і Хіврю, які в товаристві двох драгунів сиділи за столиком і про щось захоплено бесідували. Бумблякевича охопило почуття заздрощів, і з ним він поринув у сон.

ЛЯБІРИНТ

1

Пані Жуковська відкрила братруру[116], в обличчя їй бухнуло жаром і запахом печеного тіста. Тримаючи в обох руках стирку[117], витягла тацю з паруючим яблучним пляцком і промовила:

— Готовий. Винесу на балькон, най ся студить.

Пані Поцілуйко сиділа за столом, вкритим вишитою скатертиною. В кришталевому графинчику і в двох маленьких чарочках жовтіла настоянка на квітах акації. Посередині столу надувався від гордощів чайничок в товаристві горняток, тарілочки вишневого варення і зграйки рум'яних пиріжків.

Пані Жуковська повернулася до покою і сіла до столу.

— Зараз нап'ємося гарбати з пляцком. Любите листкове тісто?

— Е, та хто його не любить? Зате дріжджового тіста не їм.

— Життя таке, жи най го качка копне. Ціни ростуть як на дріжджах. Але хліб мусите їсти, не?

— Не мушу.

— І не їсте?

— Краю хлібину на скибки, сушу, а тоді вже їм сухарі.

— Е, то мусите мати файні зуби!

— Не мушу. Мачаю сухарі в зупу, в каву, молоко і так їм. Так мені смакує. Як на Сибіру звикла-м, так і донині. І мій Ромко так само. Він в лісі десять літ прожив, а я стілько само в снігах. І нічо. Жиєм далі і шляк нас не бере.

— Ой, дайте ми спокій з таким життям. Хіба то є життя? Але їжте пиріжки, вони теж з листкового тіста. З сиром.

— Не нарікайте. Життя всюди життя. Ви їх самі пекли?

— Сама, сама… І покійний мій чоловік, царство йому, так само їх любив. Так уже любив, що навіть в останні хвилини свого життя не розлучався із пиріжком.

— Та йдіть! Такий ласун?

— Такий ласун, — кивала пані Жуковська. — Так із пиріжком у писку й помер.

— З пиріжком?

— З пиріжком. Вдавився, бідолаха. Пиріжком вдавився.

— А ви де були?

— А я на кухні пиріжки пекла. А він у вітальні сидів коло телевізора. Він же трохи глухуватий був, то і вмикнув так голосно, що я нічого й не чула. Не чула, як він харчить.

— А харчав?

— Та вже ж бо, що не співав.

— А що той ваш сусіда? Ви мені не договорили.

— А-а, Бумблякевич? Та слухайте! Не було ж його цілих шість років. Де пропав — ніхто нічого не знає. Він пропав, а помешкання ж неприватизоване. От його спочатку опечатали, а там і віддали іншій сім'ї. Минає шість років — явлениє Христа народу! Всі вже думали, що його й на світі нема, аж на тобі! А там уже чужі люди живуть. Він до мене. А я, знаєте пані Нусю, аж мало не вклякла-м, аж ми жар пішов попід груди. Видивилася я на него, як на рарога[118]. А він: «Шо з вами, пані Жуковська? Не впізнали?» А я: «Та чо не пізнала-м?» Ще би не впізнати — шість років минуло, а він такий гейби вчора го бачила. «Але де ви ся ту взяли?» — питаю. А він: «А хто то мені замки в дверях поміняв, шо ключ не пасує?» А я: «Та нові власники. Ви десь щезли, шість років по вас і чутка пропала. А помешкання не було приватизоване, та й го передали іншим».

— А він?

— Зачекайте, вже пляцок вистудився. Наливайте си гарбати.

Пані Жуковська покраяла пляцок і поклала перед гостею великий пухкий шмат.

— Але пахне! — втягла гострим носиком пані Поцілуйко.

— А тепер ще настоянки на акації. Пишна річ. Я від свого небіжчика завше її ховала під ліжком, бо якби занюхав, то було би по ній. Тепер стоїть на видному місці. Не мушу ховати. Слухайте, пані Нусю… хочу вас запитати…

— Прошу дуже…

— Пані Нусю… — господиня уважно подивилася в очі гості. — Пані Нусю, чи вам цілком випадково… ніколи не трафлялося чути імені Мальва Ланда?

Гостя напружилася, мов кішка, погляд її нервово забігав, вона усім своїм виглядом давала зрозуміти, що ніколи в житті цього імені не чула. Вона навіть не перепитувала, а тільки потрусила головою і, либонь вважаючи, що цього все ж таки не досить, сказала:

— Ні, а чому б я мала це ім'я чути? А ви… ви, пані Жуковська, щось про неї чули?

— Ні. І я не чула. Тільки інколи здається, ніби щось подібне чиркнуло мені об вухо. А потім несподівано стало нагадувати про себе. От я й дивуюся, звідки воно? Точить мене, мов шашіль.

— Ой, не треба було мені його називати. Тепер і я буду мучитися. Буду запитувати, чи хтось випадково не чув. Але нащо воно мені? Та й нащо воно вам?

— Не знаю. А точить, на язик намотується, заснути не дає, доки не прокажу його перед сном.

— Ох! Не треба вам було мені його називати. Душа моя чує — не треба було. Тепер і я не засну.

Раптом пролунав голосний виляск, аж гостя підскочила.

— А що то?

— Миша піймалася. Миші у вас є, пані Нусю?

— Миші? А чо би їх мало не бути? Миші є. Полапки[119] ставимо, підсмажений хліб кладемо, ловимо і топимо. Як осінь підступає, так вони в хату і пруть, так і пруть, щодня не менше десятка ловимо.

Пані Жуковська налила до чарочок настоянки:

— Ага, то у вас дротяні полапки? Такі кліточки, що як миша залізе, то за нею дверцята затраскуються.

— Так. Тих, жи на пружині і хляпають зверху, я боюся. Бачили-сьте — я аж підскочила, коли вона, як батогом ляснула. Добре, що сиділа-м. А якби стояла? А потім виймати з полапки те розчавлене нещастя… з кров'ю… Бррр!.. Нє, то не для мене.

— А я навпаки нігди би не могла втопити живе створіння. Нігди в світі. Я навіть кошенят не топила.

— А що-сьте з ними робили?

— Я їх акуратно складала в трилітровий слоїк, закривала пластиковою покришкою і ставила на полицю. Так само і з мишами. Як назбирувалося повний слоїк, викидала до смітника. Принаймні не бачила, як вони мучилися. А топити — ой, нє, то не для моїх нервів…

— Не бачили, як мучилися? Але ж вони там, на полиці, задихалися живцем без повітря, нє? — спитала пані Поцілуйко, набиваючи рот пляцком. — Вони у слоїку копошилися, вилазили одна на одну, шкреблися лапками по шклу, а потім опадали непритомні.

— Нє. Я говорила про полицю в підвалі. Там темно і нічого не видно. Не видно, як мучаться…

— Добре, що у вас є підвал.

— А у вас хіба нема?

— Є, але я туди ніколи не ходжу. Підвал залитий до стелі водою. Вже безліч років там чорна вода, темрява і чорні риби плавають.

— Таки в підвалі?

— В підвалі. Чорні риби без очей. Бо нащо їм очі, коли там ніколи світла нема? Чорні риби без очей ледь-ледь ворушать плавниками, мовби зависли на невидимих ниточках. Як іграшки на ялинці, — пані Поцілуйко надпила з келишка, побовтала наливку язиком, заплющившись, поплямкала губами, як чорна риба без очей, і проковтнула, наслухаючи хвилю тепла, що розливалося по грудях.

Пані Жуковська подивилася на неї з острахом:

— І ви то тільки зараз мені вповідаєте? Нігди би до вас у хату не зайшла, якби-м знала, що просто під моїми ногами, під підлогою чорні риби без очей ворушать плавниками.

— Ми вже звикли. Вони самі по собі, а ми самі по собі. Ми не думаємо про них, вони не думають про нас. Чорні риби без очей шкоди не роблять. Ви гадаєте, жи де я мишей топлю? Там у тих темних водах і топлю, аби чорні риби без очей мали що їсти. Чоловік мій дзюрку провертів у підлозі, над тою дзюркою ми полапку відчиняємо, і мишки хляпають просто у темні води. Потім дзюрка замикається спеціяльною покришкою, аби чорні риби без очей голів не повисовували.

Пані Жуковська налила собі повний келишок і одним махом перехилила.

— Колись, як не будуть мали що їсти, прогризуть вам підлогу… А він так прихилився до одвірка і каже: «Які шість років? Та ж не минуло і двох тижнів!». А я: «Пане Бумблякевич! Бійтеся Бога! Шість років як один день! Ви пропали в серпні 1993 року. Нині маємо серпень 1999!». А він: «Не може бути!» А я му — газету під ніс. Він, як глянув, аж за серце вхопився. Я му відразу води налила — випив одним душком.

— Але що ж то таке з ним могло статися? Може, він звар'ював? Таке, кажуть, буває з вар'ятами, жи вони пам'ять гублять.

— Може, і звар'ював. Хто його знає. Я хтіла йому зупи дати, але він ся відмовив. А тоді питає: а де ж мої речі?

— Ага…

— Ну, я й кажу, що… та пийте… винесли на стрих, а там з часом люди порозтягали. Та й тих речей там було як кіт наплакав. Самі-но книжки.

— Книжки! Вчений був.

— Ой, що вже вчений, то вчений. Що не спитай, все знає. Повела я його на стрих, він подивився… Ой, ліпше б я його не вела туди. Мало що не плакав. Книжки ж, котрі ліпші, ті порозтягали, а решту миші потрубили. Пийте гарбату. Цей сервіз я собі на пам'ятку лишила по його мамі. Сусіди собі брали, що хтіли, то і я взяла. О, і цей обрус, жи його мама вишивала. Бачите, вишила ту якусь панну таку сьлічну, палац і ставочок із лебедями. А книжок я не брала, нащо мені книжки? Я телевізор ся дивлю. Дивлюся телевізор і шляк мене трафляє з таким життям. Та шо то за Україна, скажіть мені? Та нашо нам така Україна, га?

— Ей, пані Жуковська, я в Сибіру так не нарікала, як ви тепер нарікаєте. І чоловік мій, як у лісі в схроні жив, так не нарікав. А знаєте чому? Бо нігди так не було, аби якось не було, а як було зле, то я згадувала, що було вже гірше.

— Я його втішала, як могла, я ж з його мамою не раз собі мило бесідувала, та й забігали одна до одної.

— Я життям задоволена. Тішуся, жи-м дожила. І можу тепер сидіти коло вас у теплі, в затишку і пити собі гарбату.

— Тоді він похнюпився та й пішов. То було нині рано, може, годину тому. Я ше йому сказала, жи він файно виглядає і ніц ся не змінив.

— Ото біду має.

— Не кажіть. Ще пляцка, пані Нусю?

2

Цитрон сидів за столиком у парку навпроти університету і пив пиво, обклавшись газетами, в очікуванні Бумблякевича. Ранкової пори пиволюбів було не густо, і ніхто йому не заважав уголос лаятися і бризкати піною від люті. Він пережив неабиякий шок, дізнавшись про те, що час, змарнований на сміттярці, видер із його життя купу років. Він нервово розшарпував прочитані газети, зіжмакував і шпурляв собі за спину. Саме за цим заняттям і застав його Бумблякевич.

— Слухай, що за кумедія!? — обурився Цитрон, ляснувши кулаком по столу. — Виявляється, мене тут не було цілих дванадцять років! Тоді, як за моїми підрахунками проминуло двадцять чотири дні.

— А за тих дванадцять днів, що я був на сміттярці, минуло шість років, — зітхнув Бумблякевич, умощуючись поруч.

Цитрон замовив пиво, і якийсь час вони сиділи мовчки з гальбами в руках. Очима повними подиву роззиралися довкола, намагаючись помітити якісь особливі зміни, що сталися тут, але нічого такого не бачили — все, як і колись. Хіба що кнайп побільшало і щезли черги за пивом.

— І був тоді ще Совєтський Союз, — сказав Цитрон, — а зараз — незалежна Україна. Чому ти не розповів мені про ці зміни ще на сміттярці?

— А звідки мені було знати, що ти так давно мандруєш? От якби ти бовкнув щось таке, що мене б здивувало, я б відразу й зреагував. Слово по слові ми б ще там вияснили для себе, що відбувається з тими, хто потрапляє на сміттярку.

Цитрон замислився. Потім уважно поглянув на товариша і сказав:

— Мені важко це все усвідомити, але невже я можу привселюдно заспівати наш гімн і мені за це нічого не буде?

— Хочеш переконатися?

Цитрон кивнув із якимсь дитячим захватом. Разом вони підвелися з лави, гордо випнули груди, і в ранковому повітрі полинули слова, за які люди сідали у тюрми, з якими йшли на страту і в останній бій. Кілька ошелешених пияків і собі зірвалися на ноги, а з кіосків повисовувалися здивовані голови, але це геть не знітило співаків, і вони, доспівавши, знову взялися за гальби.

— Якщо не секрет, де ти взяв гроші на газети і пиво? — спитав Бумблякевич.

— Секрет. Щоб ти знав — Цитрон знайде вихід із будь-якої ситуації. Ти ліпше скажи, які в тебе новини.

— Я втратив помешкання.

— А я втратив кваліфікацію. Щойно попри мене пройшла жінка з цитринами. Я не відчув жодного поруху у своїй душі. Нічого ані тенькнуло. Я і проводжав її поглядом, гадаючи, що щось таки у мені прокинеться. Де там!

— А в мене пропали всі мої книги, які я збирав роками. Що мене ще тримає у цьому місті? Здається, нічого.

— Ми перетворилися на двох бездомних песиків. Чесно кажучи, я розраховував на твоє помешкання.

— У нас іще є Гицель.

— Ха-ха, — Цитрон ляснув товариша по плечах, — уявляю собі, як він здивувався, коли виявив те, що й ми.

— Е, та він блукав іно шість днів. Скільки то виходить? Двадцять чотири дні дорівнює дванадцяти рокам, дванадцять днів — шести рокам, а шість — трьом. Не так страшно.

— Якщо не брати до уваги бідного Мацька, який здох жахливою смертю.

— Царство йому котяче. Між іншим, незважаючи на шестирічну відсутність, я аніскілечки не змінився. Це засвідчила сусідка.

— Гм… Але так виглядає, що і я не змінився. Я навіть навмисне став перед вітриною і побачив себе такого, яким я був майже місяць тому.

Бумблякевич кинув оком на його обличчя і спитав:

— А коли ти дивився у вітрину?

— Ну, відразу, як тільки купив газети, побіг до вітрини. Це десь із годину тому, а що?

— Сивина на скронях, от що. Раніше її в тебе не було.

— Та йди! — сполошився Цитрон і мацнув себе за скроні.

— Не сильна, але вже пробивається.

— А ти… — оглянув його Цитрон. — Ти ще дужче облисів… І брови в тебе виросли, аж позакручувалися… Та й пика, як на мене, підпухла добряче.

Бумблякевич зірвався на ноги.

— То, виходить, ми зараз починаємо надолужувати й доганяти свої літа?

— Ти куди?

— Як то куди? Назад, назад на сміттярку. Я не хочу втрачати цілих шість років. Боже мій! Шість років!

— Ти справді хочеш туди повернутися?

— Що тут для тебе дивного? Я від самого початку хотів туди повернутися. А ти маєш бажання зістарітися на очах?

— О ні, — здригнувся Цитрон. — Я з тобою.

— Нам би здалося таксі.

— Ми вже нині в трамваї зайцями їхали. В таксі такий номер не пройде. Зачекай хвильку, — і Цитрон попрямував до будки з пивом та став за чоловіком, що саме розраховувався.

Бумблякевич, звичайно, здогадався, з якою метою він це зробив, але пізно було реагувати. Бракує лише, аби їх замела міліція. Роззирнувся — за столиками сиділо лише кілька осіб, усі зайняті розмовами. Чоловік поклав гаманця у задню кишеню і взяв у одну руку гальбу, а в другу пачку солоної соломки. Далі все відбувалося швидше, ніж це можна виразити словами: ось Цитрон ніби наштовхується на чоловіка, притримує одною рукою його пиво, аби не розхлюпати, вибачається, а водночас інша його рука висмикує гаманця, за спиною в жертви він його розкриває, добуває кілька купюр і кладе гаманця назад у ту саму кишеню, чоловік вмощується за столиком і п'є пиво, нічого не помітивши.

Цитрон повернувся, лукаво всміхаючись:

— Ходімо. Не бійся, я чесний злодій. Поцупив тільки сорок гривень. Вистачить, аби запастися ще й їжею та водою.

— А якби не вдалося? Уявляю, як тішилася б міліція, спостерігаючи за твоїм швидкісним старінням. І навіщо тобі аж сорок гривень, коли у нас ще є консерви Соломона?

— Консерви на потім. Невідомо, скільки доведеться блукати.

З

За півгодини ошелешений таксист спостерігав, як парочка диваків з наплічниками квапиться у напрямку сміттярки. Коли ж їхня швидка хода перейшла на біг, таксист навіть вийшов з авта, приклав долоню до брів і намагався второпати, куди й за чим спішать вони. А ті бігли пустищем, жваво перестрибуючи через залізяччя, траскаючи болотом, слизькаючи й падаючи, бігли туди, де височіли сміттярські гори й кружляло чорне вороння. Таксист довго ще проводжав їх поглядом, але загадка так і зосталася загадкою. Як і те, що у того цибатого дорогою в авті випав з писка зуб, і він скрикнув: «Ой, це вже не жарти!» Потім повернувся до таксиста і попросив: «А ви не можете швидше?» І далі усю дорогу тримався за щелепу і зазирав у дзеркальце. Врешті парочка зникла за пагорбом, і таксист, вилаявшись, від'їхав.

Розпарені сміттярчані гори прийняли мандрівців у своє тепло. Бумблякевич постановив увійти на сміттярку з того самого місця, що й минулого разу. Подорож уздовж Полтви видавалася надто довгою і непевною. Але нові гори сміття утворили нові лябіринти, змінили краєвид і обриси гір, вони блукали у них, не знаходячи нічого знайомого, пірнали із вулички у вуличку, верталися, знову пірнали, вибігали на пагорби, але все намарне. Потрапити у ту саму вуличку не вдалося. Часу на те, аби її шукати, бракувало — кожна хвилина була дорога. Врешті рушили простовіч, куди ноги вели, прислухаючись до звуків. Але окрім каркоту їхні вуха не виловлювали більше нічого.

Після чотирьох годин ходи, обоє впали у затінку та розклали провізію. Цитрон вправними рухами накраяв сир, шинку, ковбасу, хліб і помідори. Бумблякевич розкоркував пиво, зробив великий ковток і сказав:

— Може, я і немудре намислив, що ми сюдою пішли.

— Що вже тепер казати. Хто знає, наскільки б ми постаріли, якби рушили вздовж Полтви. Зараз ми принаймні знову законсервовані, — тут Цитрон поклацав зубами й додав: — І, слава Богу, більше не випав жоден зуб. Дванадцять років — подумати тільки! Я десь читав, що в пірамідах час застигає.

— Де ти бачиш тут піраміди?

— Це я так до слова. Зате ми тут маємо лябіринти, правда?

— Ну.

— А в лябіринтах, при умові, що дотримано в них суворої симетрії, теж застигає час.

— Сувора симетрія! Ще що вигадав! Якраз тобі сміттярі тут стежать за симетрією. Сиплять де попало.

— Не скажи. Вони не можуть сипати, де попало, бо хтось уже почав сипати саме так і не інакше. А вони можуть лише продовжувати. А коли хтось і зіб'ється та висипле не там, то є тут такі, що й підправлять. Одного разу я заночував на самім вершечку гірського пасма. І раптом чую крізь сон якийсь далекий гуркіт, мовби щось сунуло, сіялося… у тому гуркоті вчувався і шурхіт, і дзенькіт, і бряжчання… Я звівся на ноги. Думав, гроза наближається. Місяць світив ясно-ясно. І тут я побачив, як далеко на обрії одна гора посунулася, і пасмо вирівнялося. Потім друге, третє. А далі повз мене прокотилося щось схоже на хвилю… Геть усе сміття сколихнулося, як ото жито на вітрі, і хвиля пішла. Це тривало секунди. Хвиля пройшла, і все вирівнялося, втрамбувалося і вляглося.

— Мені ніколи не доводилося ночувати на вершечку гори. Але цікаво, як їм вдається з тою хвилею?

— Я так думаю, що перепускають струм. А він діє як магніт, і намагнічене сміття спресовується. Ти ж помітив, яка тверда поверхня цих пагорбів?

— Стривай, якщо ці лябіринти зберігають сувору симетрію, то це означає, що кожна вуличка має свого двійника. — Бумблякевич узяв патичка і почав креслити по землі обриси сміттярки. — Кожне гірське пасмо теж має свого двійника. Тобто якщо взяти карту сміттярки і скласти її удвоє, то усе, що розташоване на одній стороні мусить співпасти в дзеркальному відображенні з тим, що розташоване на протилежній стороні. І кожен палац буде віддзеркаленням іншого палацу. І якщо є Море Борщів, то мусить бути його копія. Однак я не чув про існування іншого моря. Море Борщів одне. А якщо воно одне…

— Тоді воно повинно бути рівно по центру.

— Авжеж! — тицьнув Бумблякевич у саму середину «мапи». — Північніше Моря є ліс і містечко С. Таким чином і південніше Моря мусить бути ліс і якесь містечко. Це може бути поселення, повз яке я проходив дорогою до княгині фон Шруботяг.

— Ну і що це нам дає? Ми все одно не знаємо, в якому напрямку рухатися.

— Я просто хочу збагнути логіку лябіринту.

4

Далі їм зустрівся потік, із яким виявилося по дорозі. Утрьох із потічком вони проминули не одне пасмо гір, аж поки не зачули тихий, мелодійний спів. Срібні голоси дзвеніли понад пагорбами, заплутувалися у вулички лябіринту, відбивалися луною і робили марними пошук співаків. Обидва мандрівці аж запарилися, перебігаючи від вулички до вулички, але щоразу спів лунав деінде. Лябіринт помножував звуки, перекидаючи їх каскадами, крутячи спіралями, то стелячи попід ноги, то шугаючи над головою, аби за мить розсипати іскрами голосів. І тільки коли вони знову пішли уздовж потоку, спів почав ближчати і ближчати, і тут Бумблякевич упізнав слова:

Вони побачили на березі якогось чоловічка, геть зарослого з довгою рудою бородою. Чоловічок диригував хором русалок, що плюскалися в потоці, водночас підспівуючи їм. Голос його видався до болю знайомим.

— Гей! — гукнув Цитрон, і уся зграя русалок, мов жаби, умить зникла під водою. — Дай Боже здоров'я!

Чоловічок обернувся і, роздивившись мандрівців, кинувся до них із обіймами:

— Цитроне! Бумблику!

— Та це ж Помідор! — не повірив своїм очам Цитрон. — Якого це ти милого насадив на себе перуку і цю кудлату бороду? Ото кацапура, прости Господи!

— Хлопаки! Як же я радий вас бачити! — аж підстрибував від щастя Помідор.

Але Цитрона новий вигляд Помідора явно нервував, і він, ухопивши його за бороду, з силою смикнув. Помідор заверещав:

— Стій! Не руш! То моя борода!

— Та яка в біса твоя? Ще позавчора її не було!

— Яке позавчора? Чи ви з дуба впали? Два роки минуло!

Бумблякевич і Цитрон, як стояли, так і скочили у ручай. Кілька разів занурилися із головою, і, врешті, пирхаючи, вилізли на берег. Почуте подіяло на них, як удар грому.

Помідор чекав їх, усівшись по-турецьки на моріжку.

— Коли ми опинилися у Львові, — прорік Бумблякевич, — то виявилося, що два дні проведені на сміттярці рівняються року там. Себто я пропав на цілих шість років, а Цитрон аж на дванадцять. А тепер виходить, що перебування поза сміттяркою вечір, ніч і ранок коштувало нам двох років?

Тут уже настала черга дивуватися Помідорові. Розпитавши детальніше про те, що пережили обидва мандрівці, він заходився рахувати, свої роки, але Цитрон перебив його:

— Заспокойся, стільки не живуть. Тепер тобі просто суворо не рекомендується покидати сміттярку, інакше розсиплешся на порох. Ти уявляєш, Бумблику, на скільки років ми б запізнилися, якби їхали в трамваї, а не на таксі?

— Страшно й подумати. Ну, розповідай, Помідоре, невже ти прожив тут увесь цей час?

— Моя русалка мене покинула. Всі баби однакі. От я й подався, куди ноги вели, проблукав, може, місяців три, заки натрапив на оцей ось потічок. Сів спочити, коли чую — знайомий спів! Русалка співає. І так вона приворожила мене своїм співом, що я без пам'яті залюбився в неї. Та й лишився вже тут. Наплодили ми цілу купу дітей. Вона ж у мене мече кав'яр, а з кожної кав'яринки — русалчина дитинка. Тепер я щасливий батько доброї сотні галасливої дітлашні. Я й порахувати їх як слід не можу, а вже запам'ятати, як хто зветься, то й не питайте. Зате ж маю хор. Ото ви саме й застали нас, як ми розучували русальну пісню.

— То що вони геть усі в мамуню вдалися? Самі русалки? — поцікавився Цитрон.

— Е-е, є поступ. На відміну від русалок наші діти мають по дві ноги, кожна з яких закінчується риб'ячим хвостом, луска ж починається не від бедра, а від коліна. А вище — усе, як у людей. Ото тільки, що у воді можуть жити. Та й ростуть же так, як мокрого літа. Не встиг озирнутися, а воно вже така дівуля, що тільки сватів приймай. Коли маєте бажання, хоч зараз віддам за вас.

— Іди-йди, — відмахнувся Цитрон, — не вистачало тільки, аби я з жабами до діла мав. От ліпше скажи, чи не траплялася тобі яка жива душа, котра чула про княжий палац?

— Аякже, траплялася. Одного разу, а було це, либонь, рік тому, зустрів я вершників, що вертали з ловів на однорога. І був серед них князь. А ще дві красні панни. Я стояв на пагорбі і аж замилувався ними. А вони зупинилися і розклалися на лужку полуднувати, ще й мене запросили. От тії панни й питають мене, чи не здибав я такого собі Бумблякевича. Я аж підскочив: та як же не здибав? Ну й оповів усе про наші пригоди і про те, як ми розлучилися ось тут, а ви подалися до Моря. А панни так зітхнули тяжко і кажуть: ой, видно він заблукав, бо до нас і досі не дійшов, рік минув, а по ньому ні слуху ні прослуху. Та так, що мало не плачуть. Просили мене, коли здибаю Бумблякевича, передати йому, що вони вірно чекають його.

— Так і сказали? — перепитав Бумблякевич.

— Авжеж. Чого мені вигадувати? Одну звали Мотря, а другу Хівря.

— А не пояснили часом, як до них дістатися? — аж затрусився від нетерплячки Бумблякевич, молячи Бога, щоб уже настав край їхнім мандрам.

— Сказали, що до їхнього палацу яких півдня ходи. А йти треба понад цим потоком. Зрештою, вони мене кликали з собою, але моя кохана була тоді саме при надії і не подолала б такої дороги.

— Тоді ми негайно рушаємо, — сказав Бумблякевич. — Цитроне, вперед!

— Стривайте, — спохопився Помідор, — і я з вами.

— А як же твоє сімейство? — кивнув Цитрон на цілу зграю голівок, які стирчали з води, вибалушивши очі.

— Сімейство попливе за нами. Гей, жабульки мої любі, пуголовки мої бешкетні, нас запрошено до княжого палацу! Кличте мамуську і гайда! Пора і світ спізнати, і себе показати!

Русалки з утіхи заляскали плавниками по воді, заверещали, запискотіли, і всім табуном поплили за течією, супроводжуючи трійцю подорожніх.

До вечора подолали вони добрий шмат дороги і розраховували, що дістануться палацу завтра до полудня. Помідор уполював трьох тлустих сульфулів і, насиливши їх на патика, злегка підсмажив. Бумблякевич і Цитрон вийняли з наплічників рештки запасів, які складалися тільки з хліба та цибулі, і вечеря вдалась на славу.

— Якби не ці сульфулі, не знати, як би я й вижив, — сказав Помідор. — Вони ж такі ліниві та неповороткі, що ловити їх можна завиграшки.

— Та це ж якесь саме сало, — кривився Цитрон, обережно надкушуючи білий пухкий м'якуш.

— Зате ж бо й ситне яке! — прихвалював Помідор, цямкаючи від задоволення. — Одного такого сульфуля вистачає на цілий день.

І саме на тих словах небо розкололося — кресанула блискавка, торорохнув грім і покотилися згори вози за возами з оглушливим гуркотом, скидаючи водночас цілі потоки води. Помідор зі спритністю щура кинувся розгрібати сміття, мудруючи щось на зразок печери, правда, не при самій землі, а на півтора метра вище, побоюючись, що вода їх підтопить. Бумблякевич і Цитрон метнулися й собі і хутенько утрьох випорпали сховок, у якому вони змістилися, скулившись, як ворони. Але дощ лив такий, що зі всього видно, не скоро вщухне, і вони продовжили поглиблювати печеру водночас і вшир, і вгору. Як виявилося, Помідор мав рацію — вода затопила геть усе і текла ріками по вуличках лябіринту, поволі піднімаючись. Заки смеркло, вона уже була при самій печері, але далі таки спинилася, злива втамувалася і перейшла на ліниве прядиво.

Помідор розповів, що пережив не одну таку грозу і вже має досвід виживання.

— Найкраще русалкам, пірнуть собі на дно та й дрімають.

Бумблякевич скулився і слухав заколисуючу музику дощу, аж поки вона не почала йому снитися.

5

Ранок був сонячним і лагідним, але після зливи довкола утворилася грузька мокрота, а ручай став удвічі ширшим і в кількох місцях навіть роздвоювався так, що доводилося визначати котре русло основне, аби не змилитися. Але тут на допомогу приходили русалки, повідомляючи, в якому потоці старий намул, а в якому свіжий.

На сніданок вони знову вполювали сульфулів, розпалили вогонь на горі, де було сухіше, і потрапезували. Довкола, куди оком не кинь, сягали сміттярські хребти, зміїлися й тікали за обрій, але ніде ані в глядь, ані в проглядь нічого, що б нагадувало палац.

Цитрон якийсь час зосереджено вдивлявся у далечінь, потім раптово зірвався на ноги, і, приклавши долоню до очей, став обстежувати краєвид, поволі прокручуючись на місці, аж доки не повернуся у початкову позицію.

— А знаєте, цей лябіринт, не просто собі лябіринт, а достеменні борозенки мозку.

Бумблякевич та Помідор і собі стали роззиратися.

— Ба й справді, — погодився Бумблякевич, — і як же ми тільки раніше на це не звернули уваги? Таке враження, наче потрапив усередину велетенського черепа. Не вистачає тільки, аби цей лябіринт ще й мислив.

— Можливо для нього все, що з нами відбувається, весела забава, — сказав Цитрон. — А ми приречені борюкатися із витворами його уяви.

— Як на мене, то ви сильно перебільшуєте, — не погодився Помідор. — Ядро горіха теж нагадує мозок, а все ж — це не мозок. Кому, як не мені, хірургу, знати, як виглядає мозок? І я вам скажу, що у цих хаотичних звоях тільки при надто великому бажанні можна побачити обриси мозку.

— А все ж… — не вгавав Цитрон. — Таке цілком можливе. Нічого того, що нас оточує і що нам зустрічалося, насправді може й не існувати, і тільки тоді, коли лябіринтові схочеться, воно з'являється. Хоче — вигулькне палац, хоче — Море Борщів, а хоче — з'явиться ціле місто, а всі люди, які його населяють, це тільки примара. Одного дня він нам посилає, як дороговказ, потічок, іншого — грозу, яка міняє русла і заплутує дорогу.

— Ха! — засміявся Помідор. — Тоді я і за вас не дуже певен. Може, і ви — це тільки мана?

— Сам ти мана, — буркнув Цитрон. — Ми з Бумбликом принаймні побували поза сміттяркою і повернулися. А ти відмовився іти з нами. А чому? Бо знав, що досить тобі покинути сміттярку, як ти враз щезнеш. Так чи ні?

— Здурів! — занервував Помідор. — Що ти таке мелеш? Звідки мені було знати, що ви дістанетесь Львова, а не Моря Борщів?

— Ото ж бо й воно! — підніс догори пальця Цитрон, скидаючись тепер на патриція у римському сенаті. — Ти знав і тому не пішов звідси, розігравши кумедію. А насправді тобі так на тій дурнохвостій русалці залежало, як мені на китайських прецлях. Знайшов собі другу і наплодив пуголовків, аби тільки якось виправдати своє існування, і аби лябіринт, розчарувавшись у тобі, не повернув тебе у твоє первісне існування — жалюгідний клапоть паперу чи поламану парасолю. Хоча ні! Яка парасоля? Помідор! Авжеж — зогнилий помідор! Ось ким ти був у свому колишньому існуванні. Червона ґаламадзя, яку мухи обсіли. Правда ж, нізащо не хочеться перетворитися знову на щось подібне?

Усю Цитронову тираду Бумблякевич сприймав зі сміхом, уже звикши, що той дере лаха при кожній нагоді, але, коли його погляд упав на Помідора, раптом пронизала думка, що Цитрон може мати рацію — той стояв блідий, руки йому трусилися, а з тремтячих вуст зривалося тамоване скавуління.

— Негідник! — врешті вигукнув він. — Гадаєш, я забув, як ти задушив бідну русалочку? Це через тебе моя кохана відреклася мене! Все! Я не хочу вас більше знати!

Він ухопив коробку з-під телевізора, сів у неї і з'їхав на самий низ. А там попростував до потічка, вимахуючи руками й гукаючи щось своїм діткам.

— От комік, — знизав плечима Цитрон.

— Ти його образив, — сказав Бумблякевич.

— Я пожартував.

— Ти пожартував, а я на якусь мить і сам повірив, що це не жарти.

— Невже ти насправді повірив у те, що лябіринт нагадує обриси мозку?

— А хіба ні?

— Ну, можливо, місцями… То був тільки жарт. Хоча, коли я подивився на реакцію Помідора, мені здалося… мені здалося, що все, що я вважав за жарт, насправді жартом не є. Розумієш?

КІНЕЦЬ МАНДРАМ

1

Вони збігли услід за ображеним товаришем і, як могли, заспокоїли його. І якраз вчасно, бо той уже збирався завертати свою родину назад. Він ще якийсь час невдоволено форкав дорогою, але небавом утихомирився і став весело перегукуватися з дітлашнею.

Раптом Цитрон закричав, що він пізнає цю місцину, бо то ніби те саме місце, де вони випустили сламзика, і — онде той потічок, куди сламзик ускочив і уздовж якого вони потрапили до Львова. Жах охопив Бумблякевича.

Невже вони вибрели на те саме місце, з якого почали пошуки Моря Борщів? Місцина справді ніби нагадувала щось знайоме, але водночас і чимось різнилася. Раніше вона не пишалася такою рослинністю, як зараз.

— Гляньте на ці хащі іграрій, — вказав Бумблякевич. — Вони ж тут не росли!

— То й що? — не здавався Цитрон. — Нас не було тут два роки! Два! За такий час тут уже все могло зарости непролазними хащами. — Він відламав гілку іграрії, підніс до носа і, втягнувши міцний п'янливий дух, заплющив очі. Якусь хвилю перебував у нірвані, потім розплющив посоловілі очі й проказав: — Кайф! Хочеш? — простягнув галузку Бумблякевичу.

Той замотав головою. Він усе ще роззирався надовкіл, намагаючись збагнути, куди вони потрапили.

— Їхні гілки тягнуться до Моря, правда? — нагадав Помідор. — Це ж ми їх шукали тоді.

— Що, ми знову мандруємо до Моря? — спитав Цитрон. — Вже ми знайшли палац, можна й до Моря.

— Стривайте! — наставив вуха Помідор. — Чуєте?

Чийсь голос промовляв незрозумілі слова урочистим тоном, у відповідь йому лунав спів, і так вони чергувалися, і зливалися в одно, і котилися лябіринтом.

Мандрівці ураз кинулися на звук, і щойно оббігли іграрієві хащі, перед очима в них виріс собор, з якого й линув спів. То був найсправжнісінький собор із білого каменю, з кольоровими вітражами і позолоченим дахом. Тепер уже всі урочисті слова лунали ясно і зрозуміло, і були вони такі, що змусили Бумблякевича затремтіти, а серце його шалено забитися. У вечоровій тиші линув голос чоловіка:

— Хто нам дарує радість життя? І хор злагоджено відповідав:

— Мальва Ланда!

— Хто нам прочиняє двері вічності?

— Мальва Ланда!

— Хто нас підносить понад буденністю?

— Мальва Ланда!

— Хто обдаровує квіти солодкою втомою, а пелюсткам розкриває вуста і очі?

— Мальва Ланда!

Мандрівці увійшли в храм і побачили на казальниці чоловіка у чорній сутані, із довгим сивим волоссям та сивою бородою. Щось у його вигляді й голосі видалося знайомим. Чималий гурт людей в єдиному пориві наспівно відгукувався на його слова. Люди були різного віку і по-різному вбрані, дехто мав із собою клунки і лантухи, невідомо чим набиті, хто був босий, а хто — взутий, хто у чистому, а хто засмальцьований, були тут каліки й здорові, сліпці і видющі, але всіх їх єднав оцей чоловік на казальниці, який підносив руки догори і показував ними на зображення невимовно вродливої жінки, що у білій сукні скакала по горах верхи на однорогові. Однією рукою трималася за гриву, а другою притискала до грудей книгу. Вітер розвівав її попелясте волосся, гриву і хвіст однорога, а маленькі русалки вітали помахами рук із потічка, що струменів унизу.

Уздовж стін висіли мальовидла, що зображали то битву з драконом, то штурм міста, то плавання на кораблі по червоному Морю, то бій однорогів з людьми. Єдине, що їх ріднило — нерозлучна пара чоловіків, які контрастували між собою: куций грубас і цибатий драб. Усюди вони ватажкували на передньому пляні.

— Хто стежить за розімлілими тілами коханців, щоб вони, сплітаючись ув обіймах, не стяглися у вузол, не поранили одне одного ні словом, ні ласкою, не задушили надміром жаги і прагнення, не отруїли цілунками? — запитував проповідник.

— Мальва Ланда!

— Хто медом вуста наповнює, хто каже: кохай і закохуй у себе?

— Мальва Ланда!

— Вона відокремила світло від темряви, добро від зла, радість від смутку. Вона створила лябіринт, у якому живемо. Розділила його на воду і суходіл. Переплела вулички і пасма гір. Простелила небо над головою і виткала зорями. Дала життя птахам і звірам, і всім живим істотам, досі не баченим. Наказала рослинам розсіюватися, а деревам плодоносити. Вона вписала наші імена у книгу «Іссахар» і накреслила закони, за якими живемо!

Цитрон штурхнув Бумблякевича:

— Та це ж Соломон!

— Не може бути! — проказав Бумблякевич, не вірячи власним очам і вухам.

Але це був таки Соломон, хоч і зарослий, і звучав його голос інакше — чистіше, дзвінкіше і молодечо. То був голос досвідченого проповідника, який знає, коли саме проказані слова мають злетіти аж попід склепіння й, лунко відбившись, розсипатися міріадами звуків на голови парафіян, пориваючи їхні серця, а коли вони мають стелитися низько, мов ковила у степу, і ледь-ледь шелестіти, навіваючи смиренність і сумирність, вливаючи ладан у душі.

— Хай славиться Мальва Ланда, яка спить у Священній Горі! Спить і бачить у снах кожен наш рух, кожен наш подих. Сон її ширяє понад нашим лябіринтом, розсіюючись на безліч дрібненьких снів-сніжинок, сон її розливається разом із водами, проростає на камені. Бо ким ми є?

— Сном Мальви Ланди!

— Ким ми станемо по смерти?

— Сном Мальви Ланди!

— Чим є наші вчинки, слова і сни?

— Сном Мальви Ланди!

— Чим є все, що нас оточує?

— Сном Мальви Ланди!

— Що станеться, коли Мальва Ланда прокинеться?

— Щезне усе разом із нами!

Чоловік зійшов із казальниці і зник за шторами, а тлум прихожан заворушився, й одні попхалися до виходу, а інші кудись углиб собору. За ними подалися й наші мандрівці. Те, що вони угледіли, відібрало їм мову. На підвищенні у своїй чортопхайці сидів не хто інший, як Дзюньо, а поруч бовваніла, мов привид, уся в білому Ганця. Вона тримала в руках кадило і зосереджено вимахувала ним так, що Дзюня геть заволокли дими. Люди, а це переважно були каліки та недужі, вклякали перед Дзюньом, він клав їм руку на голову, проказував кілька слів і відпускав, а вони з радісними вигуками вибігали з собору, чи то вдаючи, а чи то насправді зцілившись.

Як уже черга змаліла так, що зосталося іно зо троє стражденних, Цитрон, підморгнувши друзям, і собі приступив до цілющої долоні, вклякнув і схилив голову. Дзюньо поклав руку йому на тім'я, але за мить смикнув її назад і закричав, мов ошпарений:

— Лайдаку! Тобі нічого не бракує! Геть звідси!

Та щойно Цитрон підняв зі сміхом голову, як Дзюньо кинувся його обнімати, а Ганця радісно заверещала:

— Йой! Та тут і Бумблик з Помідором! Дзюню! Ми знову разом!

Храм уже опустів, і тепер тут лунали тільки голоси старих знайомих. Із закутка випірнув Соломон:

— О-о-о! Шалом! Сервус![120] — Вони розцілувалися, Соломон кожного обмацав, мовби не вірячи своїм очам.

— А ми про вас уже забідкалися. Кого не побачимо, то розпитуємо, чи не стрічали. Одні кажуть бачили вас там, інші — там. Яке щастя! Ви знову тут!

— А що це ви за моління затіяли? — спитав Бумблякевич.

— Хто вас напоумив храм Мальви Ланди збудувати?

— Та хто ж, як не ви? — тицьнув у нього пальцем Соломон. — Своїми розповідями про Мальву так нам душу розторсали, що ми уже й снити нею почали. А одного разу вона водночас нам у сни прийшла і звеліла храм побудувати. Ми задумалися, чи то справді віщий сон, чи тільки наслідок наших марень. Хтозна-скільки б ми вагалися, якби на тому місці, де тепер стоїть храм, не мали ми видіння. Ми побачили її у білій сукні верхи на білому однорогові. Вона промовила тільки одне слово: «Тут!» і зникла. І тоді ми збудували цей храм. І щойно ми його завершили, як тої ж таки ночі Мальва явилася мені знову у сні і надиктувала цілий розділ до книги «Іссахар». І знаєте, що сталося? Я прозрів! Я став розуміти те, що пишу! Я знаю іврит! А найдивовижніше — виявилося, що писав я у тій книзі й про неї. Безліч разів там згадується Мальва, оспівано усі її діяння, все, що здійснила вона і що здійснить, все, що явила нам і чим обдарувала! Відтоді я став у храмі проповідувати, а Дзюньо — іменем Мальви зцілювати. Ми тепер як апостоли Мальви.

— Направду зцілює? — не повірив Цитрон.

— Ми то спочатку відчули на собі, — сказала Ганця. — Мене колись так крижі боліли, так мені там стріляло і дзюґало, що деколи ніц радости не мала-м з того життя. Та досить було Дзюньові трішки погладити мене долонею, як усе пройшло. А Соломон так само відмолодів, вже не гнеться, як стара верба, випростався.

— Коліна вже мені не докучають, — сказав Соломон, — можу хоч зараз у танок піти. Але що ми тут розпатякалися? Ходімо до нас. Ви ж бо мусили зголодніти.

— Ще й як! — втішився Помідор. — Але я не сам, нас супроводжують моя дружина-русалка і ціла зграя діточок. Осьде вони у потічку.

— То кличте їх із собою, — сказав Соломон, — адже ми прокопали русло для цього струмка простісінько до нашого бункеру і маємо тепер великий ставок, у якому залюбки плюскаємося. Справжній рай для ваших русалок.

2

Гості надивуватися не могли змінам, які постали перед їхніми очима. На місці, де раніше зяяв вхід до бункеру, височіла двоповерхова будівля з бальконами і терасою. Перед будівлею розкинувся просторий сад з квітниками, кущами та молодими деревцями. За садом виблискував свічадом став, посередині якого буяв зеленню острівець із альтанкою, а до острівця провадив вигнутий дугою місток із різьбленими поручатами. По ставу плавали лебеді й качки, по греблі походжав бузьок[121].

— То все завдяки парафіянам, — пояснив Соломон, — шанують нас, не можна нарікати. А ви з дороги, то пропоную спочатку викупатися, Ганця вам наготує свіже вбрання, а ми з Дзюньом зараз накриємо стіл в альтанці.

Гості не дали себе довго просити і, поскидавши свої запилюжені манелі, з радістю плюснулися у воду. Довкола них із реготом кружляли русалки, жартівливо лоскочучи та заплітаючись довкола ніг. По купелі вони разом з господарями розташувалися в альтанці. За вгощенням Бумблякевич і Цитрон розповіли про свої мандрівку і не могли второпати, як так сталося, що їх упродовж двох років різні люди бачили в усіх кінцях сміттярки.

— Від одного блукальця я чув про те, що вас зустріли навіть на Морі Борщів, коли ви потрапили в руки піратів, — розповідав Соломон. — Але коли Бумблякевич виголосив перед піратами промову, як то колись вчинив Юлій Цезар, вони упали перед вами на коліна і заприсягли вічну вірність. А потім історії про вас посипалися, як з мішка. За однією версією ви перемогли триголового змія, який виходив із Моря Борщів та пожирав людей. За іншою — то був циклоп, якого ви заманили в провалля. А ще нібито ви очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга, розбили його військо, і тепер на тих теренах хазяйнують самі однороги, і вже ніхто на них не полює.

— А-а, то, може, ота двійця, намазюкана у вашому храмі, це якраз і є ми? — запитав Бумблякевич.

— Аякже! — втішився Дзюньо. — Та люди про вас вповідають такі історії, що тільки цмокати. А наші місцеві малярки й зобразили ваші подвиги. Нащо нам чужі герої, коли є свої? Але ж то наша парафія ся втішить, як вас зобачить! Забава буде до рання. Я навіть так думаю, що на вашу честь зорганізуємо військову дефіляду. З феєрверком.

— Може, ми маємо двійників? — замислився Цитрон.

— А з другого боку десь таки мусили ми перебувати оці два роки, — сказав Бумблякевич.

— Ви тим голову собі не сушіть, — втішав їх Соломон, — усі ваші подвиги записані в моїй книзі. Я вам їх прочитаю, ви собі запам'ятаєте і будете народові розповідати уже в деталях. Я так думаю, що досить з вас волочитися світами, лишайтеся в нас. Все одно тих палаців, які ви шукали уже не знайдете.

— А то чому? — не здавався Бумблякевич.

— Бо, кажуть, їх однороги зруйнували. Там тепер пустище. Усі мешканці переселилися кудись далеко, що про них уже й чутка пропала.

— Не може бути!

Він вийняв з кишені картку з малюнком і приклав лупу до очей. Те, що він побачив, його пройняло розпукою. На місці палацу височіла руїна з повибиваними вікнами й дверима, проваленим дахом, запущений, зарослий хащами сад втомлено доживав свого віку. Виднілися розбиті карети, поламані столи і крісла, на білому скелеті роялю чорніла парочка круків. Ніде ані сліду живої душі. Сизий туман нависав над руїнами, наче цигарковий дим.

Бумблякевич зціпив зуби, щоб не видати свого болю.

— Прошу, — простяг тремтячою рукою картку Соломонові, — можете вклеїти назад у свою книгу. Вона мені більше не потрібна.

— Дякую. Мені дуже шкода, що так сталося. Але, здається… здається, ви самі в цьому завинили. Адже то ви повели однорогів на штурм палаців.

— Ми? Ми зруйнували? — Бумблякевич не міг отямитися. Він налив собі повну склянку вина і випив душком.

— Я десь читав, — прорік із філософською міною Цитрон, — що кожна людина має світлу і темну сторону. І часто тота світла сторона не відає, що робить темна. А темна нічого не знає про світлу.

— Ти хочеш сказати, що все це правда? Що ми перемогли триголового змія чи там циклопа, очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга і плавали з піратами по Морю Борщів? І це все здійснила котрась наша сторона — світла чи темна, я вже не тямлю — протягом двох років, які для нас були лише кількома днями? Але чому, чому ми нічогісінько з того всього не можемо пригадати?

— Ну, чому ж не можемо, — почухався за вухом Цитрон, — я дещо пригадую.

— Ти?! — Бумблякевич вирячився на нього, як на літаючого оселедця.

— Я не сказав, що пригадую все… Дещо.

— Можна поцікавитися, що саме? — підцьковував Бумблякевич.

— Море… Море пригадую… Розбурхане червоне море і корабель… Нас захоплюють пірати і хочуть повісити на реях… Але тут… тут ми їм говоримо… говоримо…

— Ну!

— Ні, не ми — ти говориш…

— Авжеж, ти нічого не скажеш нового. Все те саме, що розповів Соломон.

— Мені здається, ви несправедливі до нього, — сказав Соломон, — людина намагається пригадати…

— Добре, нехай пригадує, нічого не маю проти, але хай пригадає бодай щось таке, про що не говорили ви. Ну, наприклад, що ж я таке сказав піратам, що нас вони звільнили?

Цитрон морщив чоло і кусав вуста, видно було, як навскач летять думи в його черепку, женуть, мов шалені, натовпом, потоптом, збивають одна одну, падають і не підводяться.

— Ти їм сказав, що знаєш генерала Купчака…

— Про генерала і його доньок я тут усім розповідав.

— Тоді вони спитали гасло.

— Еге ж — гасло! — Бумблякевич обвів тріюмфальним поглядом присутніх.

— Вони гукнули: «Дефіляда в Москві!» А ти… ти відказав: «Кров!., кров… по…» зараз згадаю… по…

Бумблякевич і сам натужно морщив чоло: по чому ж там кров?.. І тоді йому пригадався кучер… По соломі!

— …по соломі! «Кров по соломі!» — мов скелю скинув із пліч Цитрон.

Бумблякевич не вірив власним вухам, адже про гасло він нікому не розповідав. Звідки Цитрон міг знати його? Невже і справді вони прожили два паралельних життя? Одне триваліше, а інше зовсім коротке — дві сторони людської душі, кожна по-своєму…

Цитрон перехилив чарку і винуватим поглядом зиркнув на Бумблякевича.

— Вибач, Бумблику, я не хотів тобі вчинити прикрість.

— Та ні, нічого… Але все це якесь таке дивне… незбагненне…

— Ой, хлопці, та дайтеся на стримане, — сказала Ганця.

— Не беріть си дурного до голови. Поволі воно все виясниться, вляжеться, допасується. А во дивіться на Помідора, щаслива людина!

Помідор, дорвавшись до напоїв, догодив собі так, що поклав голову на стіл і заснув.

— Правду Ганця каже, — кивнув Соломон, — ану ще по чарці. Така ж бо радість — ми знову вкупі! Нам вас так не вистачало! Не журіться, ви тут не занудитеся. У неділю до храму приходять такі парафіянки — умццц! — пальчики обслиниш! Скажи, Дзюню!

Дзюньо тільки відкрив рота, як тут-таки втрутилася Ганця:

— Я ті скажу! Я ті скажу! Стуль писк, старе пудло![122]

— О, Ганцю, то ви ревнуєте? — засміявся Цитрон. — А є справді до кого ревнувати?

— Де, там! — відмахнулася Ганця. — Самі вертихвістки. Теж мені парафіянки! Тільки те роблять, що очками стріляють. Особливо ті три сестрички, котрих мій Дзюньо вилікував.

— А-а, — закивав Соломон, — три сестрички… Гарні бестії. Але чекайте, — до Бумблякевича, — ви їх маєте знати. Кажуть, що ви побували у них в гостях і навіть разом відбули мандрівку до замку.

— Три карлиці? — перепитав Бумблякевич.

— Які карлиці?! — замахав руками Соломон. — Які карлиці?! Вони колись були карлицями, але наш Дзюньо, наш чарівник, за три сеанси перетворив їх на таких кралечок, що рівних їм хіба в кіні зобачиш. Між іншим, це вони й змалювали ваші подвиги. Віддані прихильниці славетного Бумблякевича, переможця піратів і драконів. Наш Дзюньо чинить справжні чуда. Уявіть собі, що з'явилися разом із тими карлицями ще дві особи, чи то пак півтори — панна з двома головами. Щоправда одна голова у неї була під пахвою.

— Це Лютеція з головою Адольфини! — зрадів Бумблякевич.

— Так от — наш Дзюньо повернув Адольфині її тіло, а Лютеція знову стала паном Цибулькою, оскільки голова останнього посіла таке саме тіло, яке мала й колись. Цієї неділі я їх маю вінчати.

Бумблякевич відчув під серцем тихе сичання ревнощів. Клятий Цибулька! Він уявив собі, як тепер має виглядати Адольфина з тілом Лютеції, панна, яку він позбавив невинності і тим уже мовби заслужив певне право на неї. Не міг собі навіть уявити, що вона могла погодитися на цей шлюб. Адольфина! Така схожа на Мальву його мрій завдяки тому, що образ Адольфини наклався на ефемерний образ Мальви, баченої в дійсності тільки мигцем на балю, і поволі витіснив його так, що Бумблякевич уже й не міг відтворити його у своїй пам'яті. Та, зрештою, в омріяної Мальви і реальної Адольфини виявилося надто багато спільних рис, аби ця обставина не збурила у Бумблякевичу нового спалаху почуттів. Вся любов, яку він плекав до Мальви, Мотрі і Хіврі вихлюпнулася на новий об'єкт. А те, що цей об'єкт із кожною хвилиною усе безнадійніше вислизав із рук, віддалявся і ставав чужим, напоювало його душу розпачем і болем, бажанням негайно втрутитися. Він готовий був мчати до її оселі і за будь-яку ціну перешкодити шлюбові, переконати її, полонити, не віддати нікому. Але порив його потамували сутінки і втома.

АДОЛЬФИНА

1

За сніданком Бумблякевич вияснив, що Адольфина мешкає з трьома сестрами у будиночку, якого їм збудували вдячні однороги, коли дізналися, що вони найближчі колежанки Бумблякевича.

— Вони ж там і сад впорядкували, і живуть усі разом зі своєю матінкою, — розповідав Соломон.

— А-а, то й матуся із ними? Передумала вдавати з себе покійницю?

— А хто ж нам борщі буде виварювати? Матінка сестер — незрівнянний кулінар. А яке вона вересове пиво варить! А які пишні квіткові настоянки вичакловує! А які фантазійні пляцки пече! У ніч на неділю вона варить величезний казан борщу, яким причащаються усі наші прихожани. А цієї неділі в їхньому саду відбудеться весілля. У суботу на світанку мисливці й рибалки вирушать на лови, а господині з цілої околиці зберуться там, аби наготувати вгощення. Мусите конче їх провідати. Вони будуть нетямитися від щастя. Я разів, може, зо двадцять розповідав їм про вас, а їм усе мало, усе поривалися рушити за вами услід.

2

Сестри мешкали по той біг гірського хребта, геть зарослого квітучим ворсом вересу, і Бумблякевич, аби не робити великого гаку, подався навпростець через гору. Медовий дух вересу бив у ніздрі і п'янив, підмовляючи впасти на моріжок і полежати, заплівши погляд у білі пухкеники неба. Піднявшись на гребінь, побачив будиночок серед кущів пахнющого жасмину і бузини.

— Пане Бумблякевич! Не вірю! Невже ви? — раптом вигулькнула з-за кущиків матуся сестричок з кошиком вересу. — Ви до нас? Дайте, дайте, я вас поцілую. Як же мої ластівочки будуть втішені! Вони ж за вами услід подалися та ще й мене стару з собою поволокли. А тут надибали ми на добрих людей і лишилися. Ви вже либонь чули про моїх донечок? О-ой, тепер ви їх не пізнаєте! Краса неземна! Чесно кажучи, їм і раніше ніц не бракувало, але тепер то такі зозульки, що тільки смакувати. Шкода тільки, що вони втратили свій безцінний дар — читати чужі думки. Але що я багато пашталакаю, ходімо, я вас проведу. Сідайте позад мене.

І з тими словами стара осідлала кошик, а Бумблякевич, до пуття не розуміючи, що його чекає, слухняно примостився за її спиною. Стара брикнула ногами, і вони по густому й пружному вересу, як по снігу на санях, помчали вдолину, тільки зашелестіло. Вітер свистав у вухах, вривався у вуста і забивав подих, метелики й комахи стріляли в обличчя, лілові хвилі вересу розбігалися вусебіч і котилися вдаль, а бабця, нахиляючись то вліво, то вправо, спритно кермувала кошиком, правуючи до свого обійстя. Розгін був такий шалений, що Бумблякевич заціпенів і з жахом думав про те, що їх чекає внизу. А там уже кошик вилетів простісінько у сад, ковзнувши стрілою по травах і квітах, і зупинився лише, коли стара пригальмувала п'ятами просто біля такої самої альтанки, яку вже він бачив у саду трьох карлиць.

Як і тоді, три сестрички — писані красуні з буйним волоссям, що спадало до пояса, з повними персами навислими над столом — розкладали карти. Ніщо тепер не нагадувало про те, якими вони були два роки тому.

Сестрички, мов по команді, підвели голови і, заверещавши диким вереском, ураз вихопилися навперейми, повалили гостя в траву й заходилися виціловувати, кусати, щипати, м'яти, мотлошити, виривати одна в одної.

— Та, Божечку мій! — сплеснула в долоні стара. — Чи ви дикі? Та ще натішитеся! Чей же він нікуди не тікає. — Та, побачивши, що ніхто її не слухає, а бідний Бумблякевич чого доброго ще задихнеться від цілунків, вирвала жмут кропиви і взялася шмагати дівок по голих литках.

Новий вереск цього разу звістив гостеві порятунок — нарешті міг ликнути повітря. Панни відскочили від нього, чухаючи ноги і заходячись від дзвінкого сміху.

— Якби не ви, — сказав до старої. — були б мене розшарпали.

— Ой! Бумблику, коханий, як же ми за тобою скучали, як ми страждали! — щебетала Емілія.

Панни підсунулися до гостя, але вже його не рухали, розлігшись на траві, наче мавки.

— А ти ані краплі не змінився, — сказала Соломія.

— А як тобі ми? — поцікавилася Лідія.

— Ви незрівнянні. Та у вашу честь мусять лицарські турнії щонеділі відбуватися.

— Ой, не треба нам інших лицарів крім тебе. Скажи, що ти нас кохаєш, — пригорнулася Емілія.

— Авжеж, я кохаю вас, кохаю, але не знаю, котру дужче.

— І не треба, і не треба знати, — заторохтіли сестрички водночас. — Ми всі будемо разом жити. Ми нікому тебе не віддамо. Ми чекали на тебе, ми шукали тебе, виглядали тебе, марили тобою. Ми вірили, що мусить існувати десь таке місце, де збуваються мрії, і ми знайшли його. Ми навіть завели спеціальний альбом, куди записували кожну вісточку про тебе, про всі твої подвиги.

— Боже, яка я рада! — тішилася стара. — Тепер я можу спокійно вмирати.

— Навіть не думай! — посварилася пальцем Лідія. — У нас все тільки починається. Правда, Бумблику?

— Ну, тоді я пішла варити борщ, — сказала стара і подалася в будиночок.

— Кохані мої, — промовив Бумблякевич, — я дуже тішуся, що вас зустрів. Та я чув, що ви примандрували сюди не самі, а з…

— Ах, то ти вже чув і про Адольфину? Вона теж зустріла своє щастя. Ми раді за неї. У кожного своє поняття про ідеал. І ми не бачимо причини, чому б панові Цибульці не бути втіленням чиєїсь мрії.

— Адольфина мешкає з вами?

— А тобі вже кортить і її зобачити? Не журися, скоро заявиться. Вона поїхала з Цибулькою по шлюбну сукню, яку тчуть русалки з річкової піни. До шлюбу їх повезуть у ридвані, запряженому четвіркою однорогів. А русалки усю дорогу аж до храму будуть супроводжувати їх співами.

Бумблякевич знову відчув тужливу заздрість.

— Тобі мабуть буде цікаво дізнатися, — сказала Емілія, — що Адольфина подалася з нами сюди лише тому, що теж засумувала за тобою. Мусимо визнати, що вона після того, як ми з тобою розлучилися, дуже посмирніла, зробилася така, хоч до рани тули, а щоб уже там кого вкусити, то й мови нема. Ми з нею заприятелювали. Та й з Лютецією теж. Ми навіть з Адольфиною змагалися, хто більше почує про тебе цікавих історій. Особливо нас потішила вістка про те, як ви з Цитриновим Вбивцею розправилися з цілим загоном упирів, що блукали лябіринтом і наводили жах на околиці. Адже то були саме ті упирі, яких ми зустріли біля замку. Ви загнали їх у глибоченну шахту і привалили зверху важенними плитами. А на плитах накреслили печать царя Соломона.

— Я так думаю, що вона за Цибульку погодилася вийти заміж тільки тому, що він трохи нагадує тебе, — зітхнула Соломія. — Адже їй і так нічого не світило. Я маю на увазі, не світило побратися з тобою.

— Цікаво. Ви все уже за мене вирішили.

— Це наше право, — промовила Лідія.

— Тільки я все одно не розумію, чому не світило їй побратися зі мною.

— А це дуже просто, — сказала Емілія. — Коли ми з тобою розлучилися, то на півдорозі до С. заночували у гайочку. А вранці, тільки-но рушили далі, як перестріли нашу матінку, котра подалася за нами з цілою торбою харчів. От ми поснідали, поміркували та й вирішили усі разом полинути у пошуках втраченого Бумблякевича. Тут і вчепилася Адольфина, аби і її взяти з собою. Ми погодилися, але поставили одну-єдину умову: вона нізащо не повинна посягати на тебе. Ти наш, і ми тебе нікому не віддамо. Вона пообіцяла. Таку саму обіцянку ми витягли і з Лютеції…

— Коли ще вона була Лютецією, — підхихикнула Соломія. — Але що ж ми усе про Адольфину? Бумблику, чи ти не помітив, які у нас чудові перса?

І вона, схопивши Бумблякевича за руку, притулила до свої грудей.

— А мої! А мої! — затріскотіли дві інші сестрички і навперебій стали смикати його руки й тулити до персів, а Бумблякевич м'яв їх із задоволенням.

Але персами не обмежилося, бо потім настала черга стегон і сідничок, налитих і пружних, тепер він із насолодою повернув їм усі щипки, на які вони відповідали голосним реготом, мовби тільки підстьобуючи його не шкодувати собі нічого, догоджаючи своїй жазі.

Серед того галасу і писку вони й не помітили, як на подвір'я зайшла цікава пара — висока вродлива панна і нижчий за неї голомозий грубасик. І тільки вражений скрик панни струсонув ними, і змусив Бумблякевича одірватися від захопливого заняття. З першого погляду він упізнав Адольфину та Цибульку. Серце болісно тьохнуло і застогнало. Адольфина випустила з рук китицю квітів і, трясучись від невимовного збудження, кинулася йому в обійми. Приголомшений Цибулька заметушився, шукаючи підтримки у присутніх, але ніхто йому не прийшов на допомогу. Сестри прикипіли розлюченими очима до Адольфини і Бумблякевича, які обнімалися і виціловувалися, мовби не знати які в них стосунки були досі. Адольфина заливалася сльозами і лопотіла:

— Мій! Мій! Мій! Нарешті! Тільки мій! Коханий! Нікому не віддам!

— Мила моя! — захлинався любов'ю Бумблякевич, ковтаючи слину, сльози і слова, які він досі плекав для Мотрі і Хіврі, а може, й для Мальви, виливаючи усе, що йому наболіло й намарилося, звіряючи вголос таємницю свого серця: — Я так тебе довго шукав!

Чи справді її? Чи справді шукав? Принаймні у ту хвилину йому здавалося, що так — тільки її прагнув усе життя — солодку, п'янку, чарівливу Адольфину.

Сестри не могли отямитися від почутого.

— Ах ти ж коровисько! — шипіла Емілія. — Та як ти смієш!

— А так клялася-божилася! — скреготала зубчиками Лідія.

— А так нас просила, так благала взяти з собою! — дряпала нігтиками стіл Соломія.

— А… А… Адю! — скиглив бухгалтер Цибулька і витирав лопухом спітнілу лисину. — Я теж… я теж… тебе… кохаю…

З будиночка вийшла стара із пляшкою настоянки і, вмить оцінивши ситуацію, першому налила Цибульці.

— Пийте, воно помічне.

Цибулька, цокочучи зубами по келиху, слухняно випив, тіло його пронизав живильний струм.

— Донечки мої кохані, випийте і ви, най вам полегшає.

— О горе нам, горе! — заломлювали руки сестрички, і від їхніх сліз ще буйніше розросталась трава, заплітаючи стеблами їхні ноги, пронизуючи сукні.

Адольфина і Бумблякевич нарешті вгамували свою пристрасть і стояли тепер, оплівши одне одного руками, з невимовно щасливими обличчями і нетутешніми поглядами. Здавалося, уже нічого в світі їх не повинно турбувати, бо тут, на землі, зосталися тільки їхні оболонки, а радісні душі пурхали вгорі з метеликами.

Сестрички випили настоянки, витерли сльози, але легше їм не стало.

— А ти ж нам обіцяла! — проказала Емілія. — Навіщо тільки ми тобі повірили?

— Я? — здивувалася Адольфина з невинним виразом. — Коли це було? Вам обіцяла тільки моя голова, але голова складає усього якусь одну двадцяту частину мого тіла. Чи може одна двадцята частина розписуватися за все тіло? Навіть якщо б моя голова і дотрималася обіцянки, то як же ізвладати з тілом?

— Твоє тіло теж обіцяло, коли ти була Лютецією.

— Ха! Воно само нічого не могло обіцяти, оскільки було позбавлене розуму й органів мовлення. Вам обіцяла голова пана Цибульки. Усі претензії прошу до нього.

Розпуці сестричок не було меж, вони знову почали ридати, а трава довкола них аж скипала від сліз.

— Бу-у-умблику! Невже ти нас поки-и-инеш?

— Ніколи в житті! Чому б я мав вас покидати? Ми будемо товаришувати, приходити одне до одного на гостину. Без борщу і вареників вашої матусі я просто не зможу жити.

— Горе нам, горе!

— Сирітки мої кохані, — кинулася до них матуся, розриваючи стебла трав, і визволяючи їх із зеленого полону. — Ось випийте ще по чарці, а я вам женихів знайду, не бійтеся.

Несподівано з'явилися ще гості — Соломон, Цитрон, Дзюньо з Ганцею і Помідор. Вони з одного погляду збагнули весь драматизм ситуації. Соломон навіть намірився, було, теж утішати сестричок, як вони самі зірвалися на ноги і метнулися до Цитрона.

— Невже це ви?! Герой наших снів! Цитриновий Вбивця!

За мить вони вже його стискали в обіймах, виціловували і обмацували з такою самою жагою, як перед тим Бумблякевича. Соломон засміявся до старої:

— А хутенько таки ваші куріпочки втішилися.

— Ой, та вони ж у мене такі солодкі, такі пестунки! Вони мусять когось кохати, бо це для них, як дихати. Та й що там казати — цей добродій таки бравий молодець, здоровий козарлюга. Такому моїх голубоньок укоськати, що вам чарку перехилити. Ага, недарма я про чарку згадала. Ану спробуйте моєї настоянки. Вгощайтеся, а я побіжу на кухню, бо в мене вже і борщ поспів, і вареники пора в окріп кидати.

А за кілька хвилин уся компанія вже обідала в альтанці, чаркуючи бабусині витвори. Сестрички годували Цитрона, як малу дитину, не дозволяючи йому і рукою рушити. Адольфина тулилася до Бумблякевича і щось шепотіла йому на вухо, від чого той розпливався блаженною посмішкою, а потім відповідав їй так само пошепки. Соломон обговорював зі старою, Дзюньом і Ганцею весілля Бумблякевича з Адольфиною. Бабця обіцяла усе взяти в свої руки і розповідала, як вони тут у саду розіб'ють намет, як розставлять лави й столи, і які частунки вона наготує. Та яка ж то радість опанує однорогів, коли вони дізнаються, що саме Бумблякевич побереться з Адольфиною, котру вони вже встигли полюбити.

— Однороги для нашої пари збудують справжній палац, — сказала стара. — Такий, аби там можна було приймати гостей і влаштовувати бенкети.

І тільки Цибулька сидів самотою, то занурюючи ложку у борщ, то виймаючи її порожньою, мовби шукав щось тільки йому відоме, але врешті перехиливши ще кілька чарок, ожив і таки вперіщив таріляку.

З

По обіді Бумблякевич з Адольфиною, побравшись за руки, подалися гуляти, їм так багато хотілося одне одному оповісти, але заважали часті цілунки, збиваючи з думки, і вони мусили повторювати уже проказане, перебивати одне одного. Бумблякевич раптом відчув дивну насолоду від простого тримання за руки, від гри пальців, від пригортання… І хоч усвідомлював, що уже володів цим тілом, а все ж відкривав його ніби наново, обережно торкаючись стану, пестячи неслухняне волосся, і, впиваючись красою панни. Забрівши на вересовий луг, вони впали горілиць і лежали, стежачи за рухом хмар.

— Ти кохаєш мене? — спитала Адольфина.

— Я кохаю тебе, — проказав Бумблякевич у небесну блакить, з подивом відчуваючи, що цього разу таки не бреше.

Там, у блакиті, поміж хмар мигнули чиїсь очі, а за мить йому на ніс упала крапля, скотилася на вуста, і він відчув її солоний смак. То був смак сльози.

— Пробач мені, Мальво! — безгучно ворухнув губами Бумблякевич.

ЕПІЛОГ

Бумблякевич розгортає книгу, бере ручку і виводить каліграфічним почерком: «КНИГА СТВОРЕННЯ». Віднедавна тепер уже він щонеділі сходить на казальницю і промовляє до прихожан. Розповідає про їхні з Цитроном блукання, будує на їх основі притчі й повчання і несе слово Мальви, яке вона йому надиктовує у дуже вузенький проміжок часу між сном і пробудженням. В такі хвилі, коли він снить Мальвою, яка гаптує сном своїм світ лябіринту, йому иноді здається, що він і Мальва — одне ціле, яке у свому непоборному прагненні не розлучатися здатне подолати усі перешкоди.

В ставку плещуться з русалками маленькі Бумблики, що їх привела на світ Адольфина, їхній галас котиться луною, переплітаючись зі сміхом трьох сестричок, які качаються у траві з Цитроном. Помідор і Цибулька з дружинами-русалками розучують нову пісню. У візочку в тіні дрімає Дзюньо, Ганця з матусею сестричок вишивають хоругву для храму, а Соломон великими ножицями підстригає кущі букшпану[123].

Вписавши кілька свіжих рядків, Бумблякевич розглядає в кінці книги малюнки, які самі собою з'являються, міняються, живучи своїм окремим життям, і самі собою зникають. Ось уже кілька днів він стежить за рухами мандрівця, що проник у лябіринт і блукає наосліп у вуличках. Скільки ще йому блукати, ніхто не знає. Крім книги, яка оживляє малюнки.

Бумблякевич перегортає ще кілька сторінок, знаходить чисту і вписує вірша. Внизу ставить дату і підпис «Мальва Ланда».

Винники.

Березень 1990 — січень 1992, 2003.

СЛОВНИЧОК ГАЛИЦИЗМІВ

Бальон — надувний шар

Бездрик — (комашка) бедрик, сонечко

Бздура — нісенітниця

Бльонд — блондинка

Братрура — духовка

Бузьок — лелека

Букшпан — мирт

Бурці — бакенбарди

Вифрантитись — святково вдягнутися

Віддатися — тут: вийти заміж

Втворяти — відкривати

Гальба — кухоль

Гарбата — трав'яний чай

Гепа, гепця — дупа

Гоци — жарти

Ґвер — рушниця

Ґеци — жарти

Глянц — блиск

Далекогляд — підзорна труба

Датися на стримане — стриматися

Дубельтівка — рушниця з двома дулами

Дупа, дупця — задниця

Жарівка — лампочка

Заморозник — холодильник

Замарстинів — дільниця Львова

Зафатиґуватися — запереживати

Зацофаний — відсталий

Згрибілий — запліснявілий

Кав'яр — ікра

Квадранс — чверть години

Кертиця — кріт

Кібель — параша

Клюски — лапша

Кльозет — туалет

Кльоцки — типу галушок

Кнайпа — забігайлівка, кафе

Кобіта — жінка

Кольба — приклад у рушниці

Коміть — вниз

Кремпуватися — почувати себе скованим

Кунштовний — вишуканий, мистецький

Кумпель — товариш

Кунда — стерва

Куперта — конверт

Лазничка — ванна кімната

Люфа — дуло

Льоля — довга жіноча сорочка

Майтки, майточки — труси (бррр!)

Майталеси — труси до колін

Макабра — щось страшне, потворне

Малімони — малюнки

Марципанна — солодка панна

Машінґвер — автомат

Мешти — туфлі

Накаслик — тумбочка біля ліжка

Накладанні — бутерброди

Нендза — нужда

Овоч — фрукт

Опінія — думка

Пан Зеньо — містичний герой галицького фольклору. Випити за пана Зеня вважається звичаєм доброго тону. Найпопулярніша історія про пана Зеня така: «Сидить компанія в кнайпі, п'є пиво. Вийшов один до кльозету, вернувся і каже: „За здоров'я пана Зеня!“. Випили. Вийшов другий до кльозету, вернувся і каже: „За здоров'я пана Зеня!“. Випили. За ним вийшов третій, далі четвертий і так кожен після відвідин кльозету проголошує тост за пана Зеня. А шостий не може зрозуміти, про якого пана Зеня йдеться і врешті питає: „Що то за пан Зеньо? І чому ми за него п'ємо?“ А йому відказують: „Піди до кльозету“. Він пішов. Дивиться — на стіні написано „Смерть москалям. Пан Зеньо“».

Папільотки — бігуді

Парцелювати — розподіляти

Патичкуватися — зволікати

Пашталакати — балакати

Пилосот — пилосос

Пиптики — соски

Піпа — жіночий статевий орган

Піпстики — тут: плавки

Пйонтки і свйонтки — будні дні і свята

Полапка — мишоловка

Помрук — ледь помітний рух

Порицькати — перерити

Порохотяг — пилосос

Прецлі — печиво

Причі — тюремні нари

Пструг — форель

Пудло — ящик

Пулярес — гаманець, кошельок

Пуплях — брунька,

Пуцувати — чистити

Пуцька — статевий орган

Рарог — рогатий чорт

Реґімент — полк

Розкішниця — жіночий статевий орган

Розпарцелювати — див. парцелювати

Рондель — каструлька з довгою ручкою

Росіл — бульйон

Румбарбар — ревінь

Рура — труба

Сервус — привіт

Славень — гімн

Слічньоток — щось гарне

Смича — собачий поводок

Солодійство — онанізм

Стирка — шмата

Стрипці — рвані частини чогось

Стрипцюваті — обтріпані, обірвані

Струдель — рулет

Стуль писк, старе пудло! — закрий рота, старий ящик

Сутерина — напівпідвальне приміщення

Таньо — дешево

Тливо — тло

Тлущ — жир

Трускавки — полуниці

Файталапи — нехлюї

Фертик — капець, кінець

Фест — чудовий

Фіпштик — задавака, вискочка

Фляк, флячки — нутрощі

Фраєр — мудак

Француватий — пранцюватий, прокажений

Френзлі — бахрома

Фризієр — перукар

Фризура — зачіска

Фулювати — йти, тікати

Фурт — конче, обов'язково

Хохля — черпак

Цезорик — ножик

Цюпцятися — займатися сексом

Чоколядка — шоколадка

Шандар — жандарм

Шляк трафив — прокляття

Шляфрок — халат

Шуфля — лопата

Штудерний — хитромудрий

Ярина — овочі