Іван Якович Франко

Украдене щастя

ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ

ДIЙОВI ОСОБИ

Микола Задорожний, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи повiльнi.

Анна, його жiнка, молодиця, лiт 25.

Михайло Гурман, Жандарм, високий, здоровий мужчина, лiт З0.

Олекса Бабич, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.

Настя, його жiнка, лiт 35.

Вiйт, селянин, лiт 50.

Шльома, орендар.

Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музи к и i т. i.

Дiється коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.

ДIЯ ПЕРША

Нутро сiльської хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б'є об вiкна. В печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть, другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.

ЯВА ПЕРША

Парубки, дiвчата, Анна i Настя.

Парубки i дiвчата (спiвають):

Ой там за горою та за кремiнною

Не по правдi жиє чоловiк з жоною.

Вона йому стелить бiлу постеленьку,

А вiн їй готує дротяну нагайку.

Бiла постеленька порохом припала,

Дротяна нагайка бiле тiло рвала.

Бiла постеленька порохом присiла,

Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.

Настя (перериває, махаючи стиркою). Та тьфу на вас! Що се ви вигадали такої плаксивої! Мов по покiйнику голосять.

1 парубок (регочеться). Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.

Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жiнка, що небiжка нiколи з синцiв не виходила.

1 парубок. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:

"Як чоловiк жiнки не б'є, то в нiй утроба гниє".

2 парубок. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров пускати.

1 парубок. I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода, та лад, та любов - а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.

1 дiвчина. Та не бiйтеся, тiтко, ми своєю спiванкою святих ангелiв iз хати не виполошимо.

Настя. А ти вiдки се знаєш? А може, якраз виполошите? Знаєш, як старi люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то буває таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небiжка мамуня розповiдали, що раз один такий…

1 парубок. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста приїде та нас понаганяє додому.

Настя. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi.)

1 дiвчина. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А така жалiсна, аж плакати хочеться.

Анна (вiд печi). Почекайте-но, як замуж повиходите та на своїх плечах того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.

Дiвчата. От тобi й на! А ви се вiдки знаєте? Хiба ви сього зазнали?

Анна. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi знати та богу.

Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):

Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,

В мене тiло бiле, болить мене дуже.

Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,

Най я собi урву рожевий квiточок,

Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:

Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.

Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,

Як побачиш мою неньку, приплини до краю.

Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила їх, полила їх олiєм, посолила i ставить на столi). Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу! Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором сiдають за стiл i їдять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi також вареникiв i сiдає на припiчку, обернена до столу плечима.) Ну, кумо, помагай i ти!

Анна (глядить до вiкна). Господи, яка там шаругаї Коли б тiлько нашi де з дороги не збилися!, -

Настя. Не бiйся, їм не першина.

Анна. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.

Настя. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми…

Анна. Я?

Настя. Чоловiка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.

Анна (зiтхає). Та що то з того!

Настя (тихiше). Ага, ти про те, що дiтей не маєш. Не бiйся, бог ласкав, будуть iще.

Анна (махає рукою). Ей, я не проте!

Настя. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на їх посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.

Анна (кидається мов ужалена). Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо ви менi згадуєте моїх братiв? Адже знаєте, що вони мої найтяжчi вороги.

Настя. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твоє керваве дiвування.

Анна (живо). Що? Про моє дiвування? Що ви про нього знаєте?

Настя (добродушно). Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..

Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаєте?

Настя (смiється). Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоїх я й на очi не бачила.

Анна. А вiдки ж ви все те знаєте?

Настя (смiється). Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди, що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала,хто.

Анна. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?

Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки до моєї хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.

Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата (встають вiд їди). Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!

1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'є його стиркою). Iди, iди ти, негосподарська дитино!

Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтає дорогу, то не докопаємося вулицею.

2 парубок. Не бiйтеся, мої ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.

1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаєтеся та болячки постручуєте!

Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять.

Ну, добранiч вам!

Цiлуються з Анною, вона свiтить їм скiпкою до сiней.

Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняє за ними дверi.)

ЯВА ДРУГА

Анна i Настя.

Настя. Та було хiба i менi йти.

Анна (спрятує зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде їхати, то й так попри нашу хату, то почуєте. А менi веселiше буде ждати.

Настя (помагає прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребує. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняється серед хати перед Анною, з мискою в руках.) Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твоє дiвування?

Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.

Настя (лукаво). А твоє серце нiчого тобi не говорить?

Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi має говорити?

Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiєш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.

Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?

Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?

Анна. Вiд якого Михайла?

Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiєш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаєш, а?

Анна (вiдступає крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман - так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснiї згиб.

Настя. Хто се тобi сказав?

Анна. Я ее знаю, брати говорили.

Настя. Еге, то-то й є, що брати!

Анна. його мати сама лист менi показувала, плакала.

Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.

Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об'явився?

Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм ах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.

Анна. Господи, що се таке? Що зо мною дiється? Кумо, голубонько! Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс… сс такс, що здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу прийшов. Та нi, нi, ви жартуєте, ви тiлько так говорите!

Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякої вини. Вiн i сам се казав. Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро говорив про тебе!

Анна. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.) Ой господи! Ой боже мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали?

Настя. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най їм за се бог заплатить.

Анна (все ще в нетямi ходить по хатi). I за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моєї батькiвщини. О, так, так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи, рятуй мене! Не дай одурiти!

Настя (бере її за плече). Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.

Анна (вдавлюється в неї, по хвилi). А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Маєш! Той, що досi був для мене помершим, являється наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi, що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!

Настя. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.

Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при церквi, слiзьми плити вмивала - нiчого не помагає.

Настя (надслухує). Га, чуєш? Мабуть, дзвiнок теленькає. Певно, нашi їдуть.

Анна (при вiкнi). Теленькає! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькає. Господи тобi слава, що їдуть! Ходiмо зустрiчати!

Обидвi сквапно одягаються i виходять.

ЯВА ТРЕТЯ

По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у руках.

Бабич. Дай боже вечiр добрий!

Анна. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не їхав?

Бабич. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своєї купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до кiнця та й поїхав за iншими.

Анна. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?

Бабич. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поїхав на Купiння з передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем їхали. Але вiн швидко приїде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.

Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!

Бабич. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбає. Ну, стара, ходiмо їхати додому, там десь конята перемерзли.

Настя. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!

Бабич. Добранiч!

Анна. Оставайтеся з богом!

Бабич i Настя виходять.

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдає коло вiкна i надслухує). Не чути! Тiлько вiтер свище i виє. (Заламує руки.) А вiн жиє, жиє, жиє! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу про се думати. В мене є чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу вiри. (Надслухує.) Ах! Ось вiн їде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава! (Виходить.)

ЯВА П'ЯТА

Микола i Анна.

За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в рукавицях i з батогом. Вiн стає насеред хати, виймає батiг iз-за ременя i починає обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак охаючи починає роздягатися.

Микола. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самої костi! (Вiдсуває вiкно i кричить.) Анно, а коням треба пити дати! Думав напоїти на Купiннi, та не мож було!

Анна (за сценою). Добре, добре! Я вже й воду зладила.

Микола (засуває вiкно, знiмає гуню, потiм кожух i вiшає їх на жердцi). Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи - оплатиться. Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни, як остатня собака, - i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той кровавий крейцар, то так i видиш, що їх i за тим колька коче. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi повивалювали, нелюди поганi! (Сiдає кiнець стола i починає стягати чоботи.) От iще бiдонька моя! (Кричить.) Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти там?

Анна (входить). Ти мене кликав?

Микола. Таже кликав. Ну що, конi пили?

Анна. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна худiбка! Я їм трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.

Микола. А їсти мають там що?

Анна. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти їм даси. Мають по гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?

Микола. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути. Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.

Анна. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опускає ногу, вiдступає на крок узад i хреститься.) Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти весь у кровi!

Микола. Я?

Анна. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти скалiчився де?

Микола. Та нi, нi, не бiйся!

Анна (кидається до нього i розпинає лейбик). Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?

Микола. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.

Анна. Що? Бив тебе?

Микола. Та певно, що не гладив. (Гримає кулаком об стiл.) Але я йому не подарую! Я на нiм своєї кривди пошукаю!

Анна. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?

Микола. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащої З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.

Анна (все ще оглядає його). Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)

Микола (кричить). Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судiї пiду. Най пани побачать! Не мий!

Анна (наливає в миску води i наближається). Iди, iди, бiдна ти голово! Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе смiх зробиш.

Микола. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдприємець вiд довозу дров на жупу, то йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?

Анна. Ти, певно, знов полiна продавав?

Микола. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не має, а треба прецiнь чимось душу пiдкрiпити.

Анна. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за таке до арешту борше запакує, нiж ти його!

Микола (глядить на неї з острахом). Агiй, жiнко! Та се ти правду кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi

Анна (миє його). Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.

Микола. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.

Анна. А може, вiн i сам видiв?

Микола. А дiдько його знає, може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я тобi, - каже, - не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був у лiсi, такий тут є". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене пристав: "Хто продає?" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно. От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдприємцем, то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани посадив.

Анна (хитає головою). Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути. Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.

Микола (гiрко). О, та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний, коби. тiлько не твiй чоловiк.

Анна. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.

Микола. Л мерзнути та о голодi бути треба!

Анна. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без неї не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.

Микола. От таке! На заробок їхати i ще грошi з дому брати!

Анна. Ну, коли так, то маєш заробок, якого-сь хотiв. (Застелює стiл i заходиться давати вечерю.) Ну, але де ж ти так довго барився?

Микола (гнiвно). А тобi що до того? Не твоє дiло! Коли я тобi такий нелюбий, то не питайся мене нi про що!

Анна (ставить миски на стiл). Ну, коли так будеш зо мною говорити, то певно любiший не будеш.

Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, Anna заставляє вечерю. Микола обертається i починає мовчки їсти. Втiм чути стукання до вiкна. Анна здригається, Микола випускає ложку з рук.

Анна. Свят, свят, свят! А се що таке?

Микола. Хтось до вiкна стукає! В таку пiзню годину, в таку негоду - ой, може, яке нещастя!

Голос за вiкном. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!

Анна. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.

Микола. Анно, стiй! Може, яка зла душа?

Анна. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить. Чути калатання засувiв.)

ЯВА ШОСТА

Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом, за ним Анна.

Жандарм. Дай боже добрий вечiр!

Микола. Дай боже здоровля!

Жандарм. Перепрашаю, що в таку пiзню пору неПрошений до вашої хати набиваюся. Але там такастоашна буря, куревiльниця, щоне дай господи! Я з дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби попадуся.

Анна (хреститься). Господи!

Жандарм (озирається на неї, витрiщуе очi, потiм перемагає себе). А так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождої хвилi могли, бестiї, зо мною привiтатися!

Микола. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не пiдете.

Жандарм. Та куди вже! Нiг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився! (Обтрiпується зо снiгу i починає роздягатися. Микола придивляється йому ближче.)

Микола. А ви вiдки, пане шандаре?

Жандарм. Та ходом з мiста.

Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi здається, що я вас десь колись бачив.

Жандарм (смiється). Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)

Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали… Анно, ба, а ти хiба не пiзнала Михайла?

Анна (зовсiм забувшися, стоїть кiнець столу i, не дивлячись на них, шепче молитву). I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи…

Жандарм (регочеться). Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть зiбралося? Що ж то, не привiтаєтеся зо старим знайомим?

Анна (подає йому руку). Як ся маєте, пане шандар?

Жандарм (хвилю пильно глядiв на неї, потiм пустив її руку, зцiпив зуби i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи). Ну, нинiшньої ночi не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси, та й то так недалеко - ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далi бачу, що стоїть на мiсцi… I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог його знає, вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з десять разiв, то правда, але богу дякую, що. хоть костi цiлi!

Микола. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти…

Жандарм (регочеться). Ха, ха, ха! Що я що такого?

Микола. Ну, та що ти погиб, умер…

Жандарм (смiється ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться). Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.

Микола (переляканий, хреститься). Свят, свят, свят!.. (Слабо всмiхається.) Ну, що ти дурницi говориш, Михаиле? То не годиться з такими рiчами жартувати.

Жандарм (грiзно). Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! (Простягає руку, Микола вiдскакує) А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, пощо я прийшов?

Микола. Ти? До мене?

Жандарм. Еге! По твою душу. (Регочеться.) Ха, ха, ха! Ото налякав! Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi з гробу по неї приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти! (Плеще його по плечi.) А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу. Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до Жандарм iв, ось уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а отеє пару недiль тому перенесли мене в сей повiт.

Микола. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся страшити мене небiжчиком. Ей, Михаиле, Михаиле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. (Хитає головою.) Ну, сiдай та от вечеряй разом з нами.

Жандарм. Отеє справдi розумне слово. (Бере за ложку i сiдає коло столу.) Ба, а ви чому так пiзно вечеряєте? Адже, певне, вже пiвнiч буде!

Микола. Адже я в такiм самiм був, як ти. Тiлько недавно з дороги приїхав.

Жандарм (їдячи). З якої дороги?

Микола. Та з мiста. Латри возив на жупу та й так припiзнився. Насилу додому допхався, (їсть.) А ще менi лиха доля казала їхати на Купiння. Думав, що ближче буде, пiвперек лiсу, а тим часом там замело так, що я троха худоби навiки не збавив,

Жандарм (кладе ложку i глядить на нього здивований). Що? Ти сеї ночi на Купiння їхав?

Микола. Таже їхав.

Жандарм. Попри купiнську коршму?

Микола. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотiв конi напоїти, та якась мара вiдро урвала. Почав було стукати до жидiв, але якось нiхто не виходив, а я подумав собi: "Ей, уже й так додому близько!" Та й не достукавшися нiкого, взявся та й поїхав.

Жандарм. А давно се було?

Микола. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то вiд нас до купiнської корщми ледво пiвмилi, але як я почав їхати, як почав стрягнути та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймнi пiвроку їду. А тут чоловiк сам-самiсiнький у лiсi.

Жандарм. То ти сам їхав? I не тямиш, їхав ще хто за тобою?

Микола. Де там! Усi нашi геть поперед мене виїхали, та й усi їхали на Радловичi, гостинцем.

Жандарм. Ну, а в коршмi свiтилося?

Микола. Та було свiтло, але вiкна були заслоненi та й дверi замкненi. Мабуть, жиди вже спали, бо на мiй стук нiхто не обiзвався.

Жандарм (воркоче). Ну, певної

Їдять, мовчанка. Анна сидить на припiчку, силується їсти, та не може.

Ну, спасибi вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку i встає.)

Микола. За мало. Видихай здоров! (Встає також, оба сiдають на лавi.)

Анна мовчки спрятує зо столу.

Жандарм (придивляється Миколi збоку). Ба, що се у тебе, Миколо, таке лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!

Микола (змiшаний). Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене доїхали. Тiлько що я почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя, що мене на мiсцi не забило.

Жандарм. Ов, то погана пригодаї

Микола. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!

Жандарм. А багато заробляєш на день?

Микола. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день. А кiлько чоловiк надвигається, намерзнеться, намучить себе i худобу i нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.

Жандарм (знов придивляється його лицю). Але тебе, брате, таки порядно тi полiна мусили заїхати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.

Микола. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то я думав, що вже менi голову на камуз розбили.

Жандарм (встає, проходиться по хатi i сiдає лiворуч вiд Миколи, а потiм глядить на нього). Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.

Микола (змiшаний). А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.

Жандарм (заглядає йому в очi). Е, та бо i спереду шрам на чолi, зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся, се не вiд полiн!

Микола (ще гiрше змiшаний). Що ти знов! До чого маю признатися? Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?

Жандарм (смiється i клепле його по плечi). Ну, ну, Микола, не бiйся! Я нинi твiй гiсть, то не потребуєш Nменi нi до чого признаватися. Але се одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не удається!

Микол а (заляканий). Але ж скари ж то мене господи!

Анна. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану шандаревi постелимо. Пiзня година,, а ви оба помученi, пора спати. Микола. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й забув про се! Я зараз, зараз! (Хапається сюди й туди по хатi, та не може потрапити на лад. Надiває шапку та й кожух.)

Анна. Ба, ти куди?

Микола. Я зараз! Знаєш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо Михайловi отут на землi. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом накриється.

Жандарм. О, спасибiг вам. У мене е свiй плащ.

Анна. Та я би була сама за соломою пiшла. Микола. НуI Куди тобi! Я сам заразiсько принесу. (Бере шапку i виходить.)

ЯВА СЬОМА

Тi самi без Миколи.

Анна порається коло постелi.

Жандарм пiдходить до неї i бере її за плечi.

Жандарм. Анно!

Анна (ледве чутно). Чого тобi?

Жандарм. Що, ти навiть поглянути на мене не хочеш?

Анна обертається до нього лицем, але зараз спускає очi вниз i мовчить. Жандарм довго дивиться на неї.мНелюди! Поганцi! Таки додержали слова, закопали тебе живцем у могилу! Бог би їм сього не простив!

Анна. Про кого се ти?

Жандарм. А про кого ж би, як не про твоїх коханих братчикiв? Знаєш, як мене взяли до вiйська, то один iз них у коршмi виразно сказав менi: "Ти, Михаиле, iди в божий час, але про Анну i не думай. Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати". Я тодi розсмiявся йому в очi, але бачу, що вони таки поставили на своїм.

Анна (несмiло). Так ти… не гнiваєшся на мене? Не проклинаєш мене?

Жандарм. На тебе, бiдна сирото! Хiба ж я не знаю, що ти тут нiчого не винна, що у тебе не було власної волi, що тебе загукали, одурили, замучили?

Анна плаче.

Та нi, признаюся тобi, в першiй хвилi, дiзнавшися, що ти вийшла замуж за отсього тумана, я був лютий на тебе. Я був би вбив тебе, коли б ти була де близько. Я цiлими днями бiгав мов одурiлий по полю i кляв тебе, просив на тебе у бога найтяжчої кари, найстрашнiшого лиха,

Анна (перелякана). Михайле!

Жандарм. Не бiйся, бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого чоловiка.

Анна (крiзь сльози). Ой, боюсь, що вiн таки вислухав тебе!

Жандарм (радiсно). Що? Значить, ти не забула мене? Любиш мене ще, Анно?

Анна (з переляком вiдпихає його вiд себе). Мовчи, мовчи! Що ти говориш? Не смiй до мене так говорити. Я шлюбна жiнка, я чоловiка маю.

Жандарм. Е, що такий чоловiк! Нинi є, а завтра може не бути.

Анна. Як то? Що се значить? Що ти говориш?

Жандарм. Нiчого. Так собi. Але якби його не було, то ти…

Анна. Мовчи! Мовчиї Не говори! I про чоловiка мого не смiй думати нiчого злого!

Жандарм. Ет, говори собi! Се ми вже побачимо. Що я про нього думаю, то моя рiч.

Анна (бере його за рам'я). Михаиле, що ти думаєш, скажи менi?

Жандарм. Дай менi спокiй! Завтра побачиш!

Анна. Завтра? Значить, є щось? Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голocy, коли ти розпитував його про тi шрами. О, я знаю-тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб тизмилувався над нами, не погубляв нас. Одно тiлькi тобi скажу, що двоє невинних людей вiзьмеш на душу!

Жандарм. Я маю в бозi надiю, анi одного не вiзьму. Але те одно тобi скажу, що твiй чоловiк був би дуже добре зробив, коли би був нинi дома сидiв i не їздив на заробок.

Анна. Звiр ти, звiр лютий! Наострився пожерти нас i тепер думаєш, що найшов притоку. Але бог тебе,покарае, тяжко покарає?

Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерцiв зiйшлося, що за життя любилися i по смертi одноза друге не забули, а зiйшовшися, не мають що лiпшого робити, як сваритися. Анно, серце моє! Невже ж я такий, ненависний тобi?

Анна. Чого ти хочеш вiд мене? Чого прийшов у сi сторони?

Жандарм. Богом тобi клянуся, що я не хотiв. Два мiсяцi я вже тут, а знаєш сама, що я досi оминав вашу хату. Аж сьогодня - не знаю, чи бог, чи зла доля завели мене до вас.

Анна. Годi. Чоловiк iде! (Стелить постiль, Жандарм сiдає кiнець столу i нiби дрiмає.)

ЯВА ВОСЬМА

Тi самi i Микола з околотом соломи.

Микола (кидає околiт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, господи! Завтра, мабуть, нашу хату рiвно зi стрiхою замете. Адже я ледво докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михаиле, дрiмаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися…

Жандарм. Е, чи однi то дурницi чоловiковi по головi стрiляли, поки молодий був. А тепер, як чоловiка в вiйську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарськiй службi пiдгартували, то куди вже йому давнi любощi згадувати. Та й твоя жiнка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, мiцно її в руках держиш, га?

Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смiшно менi, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда.

Жандарм. Ну, се вже ваша обоїх рiч. Що менi в те мiшатися!

Микола. Так, брате, твоя правда. Муж i жона - одна сотона; чужому нема що туди пальцi втиркати.

Анна (стелить Жандарм овi на землi). Ти, Миколо, дверi позамикав?

Микола. Ба, аякже! (Позiває.) О, пора в стебло. (Хреститься i шепотом молиться до образiв.)

Жандарм. Та хiба й собi роздягатися. (Роздягається, хреститься i лягає на землi.) А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкавi збудити мене, скоро встанете.

Анна. Добре, добре. (Кладе його карабiн на лаву, заглядає до печi i затикає її. Тим часом Микола, скiнчивши молитву, розперiзується i лягає на постелi.)

Микола. Ти спиш уже, Михаиле?

Жандарм. Та дрiмаю. Або що таке?

Микола. Та нiчого. Добранiч тобi!

Жандарм. Добранiч!

Анна хреститься, вiдтак стає за припiчок i гасить лампу.

Заслона спадає

ДIЯ ДРУГА

Декорацiя та сама. День. В печi горить.

Микола парить березове пруття i крутить ужiвки.

Анна то порається коло печi, то помагає йому.

ЯВА ПЕРША

Микола i Анна.

Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спiткає з його латрами! Плюнув би чоловiк на той заробок, а тут нi, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб вiн йому стiкся.

Анна. Та чень нинi легше буде їхати, нiж учора. Бач, випогодилося!

Микола. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й слiду не найти. Нi, я таки не поїду сьогодня. I себе збавлю, i худобу, а за що? Нехай вiн пропадає зi своїми латрами.

Анна. Та то певно, що лiпше не їхати, нiж по снiгах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та, не їхав!

Микола. Або що?

Анна. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi, по цiлiм селi, та такi грубi та червонi…

Микола (немов сам до себе). Коралi-то сльози.

Анна. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi…

Микола. Лютi пси - то напасть.

Анна. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.

Микола. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас усе лихе! Що ти говориш?

Анна. Та що таке? Хiба се що значить?

Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далi.) Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.

Анна. Може би пiти спитати Бабича, чи вiн їде?

Микола. То правда. Як вiн їде, то нiяково менi лишатися. Як тiлько сани полагоджу, то зараз пiду до нього. (Кидає готовi ужiвки i сiдає на лавi.) Ой, крижi болять! Господи, проробив чоловiк свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!

Анна (коло печi). Чого тобi?

Микола. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.

Анна. Казав, що мусить, служба…

Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревiв на мiсцi. В таку годину, в тiм мундирi - зовсiм здавалося, що се мертвець з тамтого свiту до нас приходить. А тим часом, бачу, вiн живий.

Анна. А хiба ж ти не знав, що вiн у наших сторонах?

Микола. Я? Та вiдки я мав знати? Я був певнiсiнький, що вiн давно вже зогнив у Боснi. Адже ж твiй братьб присягався передо мною, що його нема на свiтi, навiть карту з вiйська показував. Тiлько то бiда, що я неписьменний, то й не мiг прочитати.

Анна. Значить, i тебе так само одурили, як i мене.

Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.

Анна. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я була пiшла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який вiн був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його, одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть.

Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловiк з багачами кумпанiї не водив, то й на багацьких штуках не розумiється.

Анна проходить коло нього, вiн ловить її, прихилює i цiлує в чоло.

Бiдна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?

Анна (спалахнувши). Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обiд уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слiд.

Микола. Твоя правда, Анно! (Встає i бере ужiвки.) Не час бiдному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов! (Виходить.)

ЯВА ДРУГА

Анна i Микола за сценою.

Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю i ставить на стiл). Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досi вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, бiльше боялася його, нiж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мiй, то йому нiщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрiзь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! I певно, що як вiн на нас завзявся, то зiтре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хiба ж мiй чоловiк зможе з ним боротися?

Микола (за сценою). Анно, гов, Анно!

Анна. А чого тобi?

Микола. Де ти рептюх подiла? Най коням сiна накладу.

Анна. Та рептюх осьде в сiнях; я давно сiна наклала. Ходи їсти. (Вигортає огонь з печi.)

Микола. Зараз, тiлько ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.

Анна. Та лиши лещети на потому, не втечуть! Ой господи, чим далi, тим чогось гiрше менi робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе менi здається, що осьось якесь нещастя…

ЯВА ТРЕТЯ

Микола i Анна.

Микола (скрипнув дверми входячи). Н-ну!

Анна (схапується вiд печi). Ох! Се ти?

Микола. А тобi що такого, жiнко? На тобi лиця нема!

Анна. Нiчого, нiчого. Щось менi недобре зробилося. Се, мабуть, вiд печi… Я трошка загорiла, та голова крутиться. Сiдай лишень та їж, я нап'юсь води, то менi легше буде;

Микола (сiдає за стiл, хреститься i бере ложку). Та ходи й ти обiдати. Менi якось самому страва в рот не лiзе.

Анна. Е, що там! Не прибагай собi нiчого, їж! А я тим часом пiду до Бабича та спитаю його, чи їде вiн у лiс.

Микола. Га, коли так, то йди. Троха пройдешся, то чень i голова перестане болiти. Iди, йди! (їсть.)

Анна накидає на голову хустку i направляється до дверей. В тiй хвилi дверi вiдчиняються. Входять Жандарм, вiйт. Бабич, присяжний i ще один селянин.

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Микола, Анна, Жандарм, вiйт, Бабич i один селянин.

Вiйт (входячи). Слава Iсусу Христу!

Микола. Слава навiки. Просимо до обiду!

Вiйт. Обiдайте з богом святим, най бог благословить!

Микола. Сiдайте, пане вiйте. Що вас сюди до нас приводить?

Вiйт (сiдає на ослонi плечима до столу, Жандарм на лавi, присяжний i селянин стоять i роззираються по хатi). Гм, так собi. Маємо до вас маленьку справу.

Микола. До мене? А то що такого?

Вiйт. Ви вчора сказали пану шандаревi, що були вночi в коршмi на Купiннi?

Микола. Та був. Не в коршмi, а пiд коршмою.

Вiйт. I пiзно вночi?

Микола. Та пiзно. Вже за мною, бачу, нiхто не їхав.

Вiйт. Ви приїхали додому закровавлений?

Микола. Та… та… так.

Жандарм. Що? Ви й додому закровавлений приїхали? Я сього вiд вас не чув. Господине, правда се?

Анна. Та правда. Я сама його обмила.

Жандарм. О, сс важна рiч. (Пише в книжечцi.) А ви ж сказали, що в лiсi скалiчились, ще як латри брали. Значить, ви й до мiста їхали закровавлений i з мiста вертали у кровi?

Вiйт. Вiн вам так казав? Ну, се неправда. Вiн у мiстi був здоровiсiнький i зовсiм чистий. Я прецiнь його сам бачив на жупi.

Микола. Скажiть же всю правду, пане вiйте!

Вiйт. Яку всю правду?

Микола. Адже ж се ви самi мене так покровавили. Жандарм (схапується). Що, що, що?

Вiйт. Брешеш, Миколо. То правда, що ми троха з тобою перемовилися за тi полiна, але покровавити тебе я анi гадки не мав.

Микола. Я маю на те свiдкiв. Я навмисне не змивав кровi з себе i додому так приїхав, щоби вас до суду завдати.

Вiйт. Ха, ха, ха! Мене! До суду!

Жандарм. Яких маєте свiдкiв?

Микола. Та от кум Бабич i кум Калинич також там були, то можуть посвiдчити.

Бабич (шкробаеться в голову). Та бути я був, то нема що казати; але того я не бачив, аби вас кум начальник покровавив. Ударив вас поза вуха, то правда, але \. щоби вас отак подряпав, то я того не можу посвiдчити.

Селянин. I я також не можу.

Жандарм. Миколо Задорожний, я вас арештую.(Видобуває з торби залiзнi ланцюжки з наручниками.) Давайте сюди руки i не думайте опиратися, бо вам гiрше буде.

Анна. Ой горечко моє!

Микола. Арештуєте? Мене? За що?

Жандарм. Ви самi, певно, лiпше знаєте за що. Вчорашньої ночi на Купiнню в коршмi всiх жидiв вирiзано.

Микола. Ой господи! То я би мав у тiм бути?

Жандарм. Я не знаю. Дай боже, щоби нi. Але скажить свамi, чи против вас усе не свiдчить? Коли ви невиннi, то не маете чого боятися, на судi ваша правда покажеться. Але я мушу своє зробити. Давайте руки!

Микола. Бог видить мою душу. Я невинний. Робiть зi мною, що хочете. (Подає руки, Жандарм заковує його.)

Жандарм. Так, то розумно. А тепер скажiть менi, де тi чоботи, що ви вчора мали на собi?

Микола. А онде стоять у запiчку.

Жандарм. Присяжний, подайте їх сюди!

Присяжний подає, вiйт i Жандарм оглядають їх до вiкна.

Є! Ось кровi

Вiйт. I ось тут є!

Жандарм. То сумно. Вiдложiть набiк!

Микола. То з мене кров, як я їхав. Жандарм. Се вже будете в судi толкувати, се до нас не належить. Ви мали з собою сокиру? Де вона?

Микола. Он пiд лавою. Жандарм. Присяжний, подай її сюди!

Присяжний подає, Жандарм i вiйт оглядають.

Є й тут кров. Ось на топорищу. В i й т. I ось на обусi. I ось на лезi. Жандарм. Вiдложiть набiк! А тепер покажiть кожух!

Оглядають кожух.

Є й тут. Вiдложiть набiк. (Iде до постелi i шукає пiд подушками в соломi. До Анни.) Створiть скриню!

Анна весь той час стояла мов остовпiла, не рушається з мiсця, тiльки глядить на нього.

Жандарм. Чуєте, жiнко, створiть скриню! (Коли вона не рушається, вiн виймає їй iз-за пояса ключ, вiдчиняє скриню i разом з вiйтом починають перешукувати все.) Ну, тут нема нiчого. Пане вiйте, присяжний i ви, свiдки, iдiть з ним i перешукайте все обiйстя, шопу, комору, стодолу, всякi скритки! А я тут переслухаю господиню.

Вiйт. Ну, Миколо, ходи з нами!

Микола. Господи, ти знаєш, за що на мене такий тяжкий хрест посилаєш, нехай буде твоя воля! (Виходить, за ним вiйт, присяжний i селянин.)

ЯВА П'ЯТА

Жандарм i Анна.

Жандарм (по їх вiдходi хвилю мовчить, стоячи недвижно серед хати напротив Анни, яка стоїть коло вигаслої печi. Вiдтак вiн випростовується i пiдносить голову. Остро.) Анно!

Анна пiдводить голову, глядить на нього з невистазаною тривогою i опускає очi.

Жандарм. Сюда ходи!

Анна пiдходить до нього i зупиняється.

Жандарм. Ближче, ближче! Гляди менi в очi! Просто!

Анна (силується глядiти, тремтить уся, потому кидається перед ним на колiна). Михаиле! Михаиле! Не муч мене! Не можу глядiти на тебе! Ти такий страшний!

Жандарм. Дурна! Чого тобi боятися? Для злодiїв, розбiйникiв я можу бути страшний, се моя служба. Ти не бiйся!

Анна. Але ж вiн нiчого не винен! Михаиле! Що ти наговорив на нього? Клянусь тобi, вiн не винен!

Жандарм. Хто вiн? А, твiй Микола! Ну, а може, й винен?

Анна. Нi, нi, нi! Нiколи! Вiн такий добрий, вiн хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловiка вбив!

Жандарм. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Нi, не говори менi про нього! Яке менi до нього дiло? Я йому не ворог, а трафилися такi слiди, що свiдчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли вiн не винен, то в судi його правда покажеться.

Анна. Так чого ж ти вiд мене хочеш? Я прецiнь з ним не була, нiчого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий i казав, що його вiйт побив.

Жандарм. Байдуже менi про се. Будеш те в судi говорити. Я про що iнше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися менi в очi! (Бере її за плечi i вдивляється їй у очi.) А ти ще гарна, молода, свiжа! Анно, любиш мене?

Анна (тремтить). Михаиле, пусти мене!

Жандарм. Нi, не пущу! Скажи зараз, любиш мене? Анна (вiдвернувшись). Нi, нi, не люблю! Ти страшний! Не люблю!

Жандарм (грiзно). Гляди менi в очi, чуєш? Анна дивиться йому в очi.

Скажи тепер, любиш мене?

Анна. Михаиле! Братчику мiй, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очi, то менi так важко, так страшної Сама не своя стаю!

Жандарм. Дурницi! Говори, любиш мене? Анна (ледве чутно). Люблю. Жандарм. Ще раз скажи! Голоснiше! ан н а. Люблю.

Жандарм. Пам'ятай же. I будеш моєю? Стiй просто, не трясись! Знай, що вiд мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз менi щастя всмiхнулося по тiльких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввiп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?

Анна. Ради бога, Михаиле! Не говори сього! Я шлюбна жiнка! Я присягала. Грiх менi таке слухати, грiх подумати про таке!

Жандарм. А не грiх було дати менi слово, а потому вийти за другого? Не грiх украсти моє щастя?

Анна. I моє вкрадено, голубе мiй! I моє серце розбито, i мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним нi в кут нi в дверi, що з нього люди смiються, що хiба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорiзати мене хочеш!

Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злiсть тим, що нас розлучили. Наперекiр тим, що вкрали наше щастя. Ми його вiдокрадiмо, наше щастя!

Анна. Бог нас покарає, бог!

Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобiдно та покоштуймо щастя.

Анна. Чи довго воно потриває?

Жандарм. Щастя нiколи довго не триває. Щастя все - день, година, одна хвилина.

Анна. А потому?

Жандарм. Потому? Менi то в головi, що потому буде! Досi бiдували та мучились, i потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хiба тобi страшно?

Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Нi, не страшно.

Жандарм. Так хочеш бути щасливою?

Анна (так само). Хочу.

Жандарм. Так будеш моєю?

Анна (так само). Буду.

Жандарм. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як i тепер мене одуриш, то горе тобi! Я страшно пiмщуся на тобi й на нiм.

Анна (так само). Нi, не одурю.

Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крiзь сон говориш? (Потрясає її за плечi.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нiчого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як вiдведуть його до мiста, то я до тебе навiдаюсь.

Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печi.

ЯВА ШОСТА

Тi самi i Микола скований, вiйт i селянин.

Жандарм. Ну, що ж, вiйте, найшли що пiдозреного?

Вiйт. Нiчогiсiнько, пане шандаре. Тiлько на санях двох лещетiв нема, а на третiм троха кров'ю замазано.

Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжцi.) Ну, а тепер ведiть його. I отсi рiчi заберiть. Лещет iз саней вийняли?

Присяжний. Я вийняв, ось вiн.

Жандарм. Добре. Вiзьмiть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, вiйте, форшпан для нас вистарайте. По снiгу тяжко буде арештанта аж у мiсто пiшки гнати. А може, у нього спiльники є, то щоб де в лiсi не напали та не вiдбили.

Микола. Господи! Що се зо мною дiється? За що на мене така кара тяженька?

Вiйт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нинi. В кого є тягло, то всi потягли на заробок, то до латрiв, то до кльоцiв. От хiба би його власнi, Миколовi конi взяти i в його сани запрягти.

Жандарм. А що ж, i се можна.

Вiйт. То тут може хто-небудь з вами присiсти: буде кiньми гнати i потому приїде назад.

Жандарм. Дуже добре. Менi ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спiльниками шукати.

Вiйт. То ще й лiпше. Ану, куме Бабичу, iдiть та запрягайте!

Бабич вiдходить.

Микола (що досi сидiв на ослонi та втирав руками сльози). Анно!

Анна (мое остовпiла). Чого тобi, Миколо?

Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невиннiсть виявилася.

Анна. Чиста душа… А хiба ж твоя менше чиста?

Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мiзерiї є, то щоб i те не пропало. А на адукатiв не траться, щоби мене боронили. Маю в бозi надiю, що й без них мене отець милосердний iз того нещастя вийме.

Анна. Га, коли так кажеш…

Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тiлько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обiймають її.) Анно! Аннице моя! Тiлько ти… не забудь мене! (Утирає очi.)

Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слiд тобi при чужих людях плакати? Вспокiйся! Бог нас не лишить.

Микола. Га, божа воля! Най вiн з усiма нами робить, що задумав. Ходiмо, люди добрiї (Цiлує Анну i виходить, за ним Жандарм, вiйт i iн. Анна по його вiдходi хоче кинутися до дверей i зупиняється, хапає себе за голову, вiдтак ламає руки.)

Анна. От тобi й ангели божi понад хатою перелетiли!

Заслона спадає

ДIЯ ТРЕТЯ

Мiсце перед коршмою. З правого боку сiльська дорога, з лiвого високий плiт, у глибинi сцени коршма з широкою створеною брамою. Пiд коршмою ослони, коло плота грубi дерев'янi колоди, на яких можна сидiти.

ЯВА ПЕРША

Три дiвчини виходять iз коршми, по-недiльному убранi.

Перша дiвчина. Живенько, сестрицi, живенько бiжiть та скликайте парубкiв!

Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вiшати будуть.

Обi жiнки. Господи! (Хрестяться.)

Перша жiнка. I хто би був подумав, що вiн душогуб! Такий тихий та смирний…

Друга жiнка. Ой кумонько, чоловiк усе чоловiком, а нечистий, бодай моцi не мав, усякого пiдкусить.

Перша жiнка. Ба, та чути, що там великi грошi у Абрамка забрали. Не знати, чи вiднайдено їх?

Настя. Де там, анi слiду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спiльникiв.

Перша жiнка. От дурний! Нiби то йому що поможе, як вiн буде гнити, а тi уживати.

Друга жiнка. Га, то у них уже такий злодiйський закон, що один другого не смiє видати, аби i сам ось тут погибав.

Перша жiнка. То кам'янi душi. Господи! I десь такi люди родяться, i материне молоко ссуть, i по землi ходять, i пiсень спiвають!

Друга жiнка. Нi, кумо, пiсень вони не спiвають. Нiколи не спiвають. Хiба ти чула коли, щоб Микола спiвав?

Перша жiнка. Та й справдi! Вiдколи його знаю, то пiснi я вiд нього нiколи не чула! Ото диво!

Друга жiнка. Ну, а що ж його жiнка? От iще бiдна! Така молода, така красна i з такого роду славного! Адже про її вiтця по всiх селах слава йшла. Перший багач був на весь повiт, i лiпотент громадський. А тепер ось на яке зiйшла!

Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жiнка.

Перша жiнка. Ну, або що?

Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!

Обi жiнки (б'ють себе об поли руками). Що ви кажете?

Настя. Що чуєте. Адже ми близькi сусiди. То я нiби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.

Обi жiнки. Ну, та що, що? Розказуй!

Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собi заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловiка до кримiналу завдав.

Жiнки. Господи!

Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дiвкою бувши. Вiн з того села, що й вона. А її брати силою ви дали за Миколу.

Жiнки. Ну, се ми знаємо. Але з шандарем!

Настя. Вiн у неї два рази щотижня нiч ночує. Смерком приходить, досвiта вiдходить. Вiн, бачите, нiбито за Миколовими спiльниками пошукує. Мойому чоловiковi сам так казав, аякже!

Жiнки. Господи!

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Анна, жiнки i Настя.

Пiд час тої розмови сцена звiльна заповняється парубками i дiвчатами. Вони стоять нупками, гуторять, смiються. Старшi жiнки i чоловiки однi проходять улицею, другi заходять у коршму або виходять iз неї.

Анна (входить одягнена по-недiльному, оглядається боязно i наближується до сидячих жiнок). Слава Iсусу; Христу.

Перша жiнка (холодно). Слава навiки!

Анна. А не було тут?.. (Уриває i озирається.)

Друга жiнка. Ви за своїм чоловiком озираєтеся? Нi, не було його тут.

Анна (обертається до неї залякана). За чоловiком? Нi, я не за чоловiком.

Настя (з ущипливим докором). А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що вiн дуже слабий.

Анна (мое непритомно). Слабий? Я не чула. А що йому таке?

Настя (так само). Та вiшати його мають.

Анна (стрепенулася, а далi, бачачи, що Настя кпить в неї, вiдповiдає також ущипливе). Вiшати? Га, се така слабiсть, що я йому на неї не пораджу. Як завинив, то, вихай покутує.

Настя (вiдвертається вiд неї плечима, до першої жiнки). А знаєте, там один чоловiк iз Непитова сидiв iз ним у однiй казнi, а тепер вийшов. То розповiдав мо тому чоловiковi. "Переказував, - каже, - з вашого села Задорожний: "Просiть там мою жiнку, аби мене хоч раз вiдвiдала. Нехай менi який крейцар передасть, чисту сорочку принесе. Та й нехай менi адвоката найме".

Анна вiдходить на вулицю i щезає.

ЯВА П'ЯТА

Тi самi без Анни. Парубкiв i дiвчат сходиться бiльше. Гомiн.

Перша жiнка. Огидниця!

Друга жiнка. Погане зiлля!

Настя. Без серця вона! I вiдразу се було видно. Адже як його брали, то аби вам слово сказала, аби одну сльозу проронила, як чеснiй жiнцi годиться! Де там!

Перша жiнка. Цiкава я, за ким вона тут шукала?

Настя. Та за ним, за ним! За своїм шандарем.

Перша жiнка. Ба, а вiн хiба тут є?

Настя. Нинi я видiла його в церквi. Видно, що є.

Друга жiнка. Та й менi здається, що я його бачила, як iшов до вiйта.

Настя. Вона, певно, ждала на нього в хатi, а не можучи дiждатися, пiшла за ним по селi шукати.

Друга жiнка. Ну, сього би вже було забагато. Хiба би весь стид загубила.

Настя. А ви думаєте, що не загубила? Ану, побачите! Вона тут iще з ним i танцювати буде.

Жiнки. Тьфу! Пек, осина!

ЯВА ШОСТА

Тi самi, музики, потiм вiйт.

Гомiн серед молодежi. Музики йдуть! Музики! Ладьте мiсце для музик! (Кiлька парубкiв виносять пiдвищену лаву з коршомних сiней i ставлять знадвору пiд стiною.) Ось так! Тут буде добре!

Музики, - три селяни, один зi скрипкою, другий басом, третiй з решетом, - входять, кланяються на всi боки, вiдтак вилазять на лаву, де їм тим часом поставленi стiльцi. Вони сiдають i потягають смиками по стру ментах, трiбуючи їх. Гомiн довкола, смiхи, жарти. Сцена наповнюється.

Вiйт (виходить iз коршми, грiзно). А тут що?(Побачивши музику.) А ви що тут робите? Хто вам позволив?

Музики (встають, знiмають шапки, скрипник говорить). Пане начальнику, нас закликали. Ми люди зарiбни. Не наше дiло питати дозволу. Нас закликали, казали що можна.

Вiйт. Хто вас закликав?

Скрипник. Та парубки, а хто ж би. Он Андрух, та Олекса,та Степан.

Товпа втихає. Три парубки виходять наперед i кланяються вiйтовi.

Вiйт. А вам чого треба?

Перший парубок (кланяється). Та ми би просили, пане начальнику, щоби те позволили троха потанцювати. Нинi пущiння, то вже остатнiй раз.

Вiйт (строго). А чий ти?

Парубок. Та Василя Пiвперечного, Олекса.

Вiйт. А був ти нинi в церквi?

Парубок. Та був, пане начальнику.

Вiйт. А чув ти, що єгомость наказували?

Парубок. Та чув, пане начальнику.

Вiйт. А наказували вони вам на музику та на танцi до коршми ходити?

Парубок. Та не казали.

Вiйт. Ну, а ви так слухаєте наказу?

Парубок (чухається в потилицю i всмiхається). Та хто би там його слухав, пане начальнику! Нашi єгомость старенькi, хiба вони знають, чого молодим потрiбно? То вже як ви позволите… То вiд вас залежить, а не вiд єгомостя.

Iншi парубки. Так, такi Ми вже пана начальника просимо дозволити нам.

Вiйт. Не дозволяю! Не можна.

ЯВА СЬОМА

Тi самi i Шльома.

Шльома (вибiгає з коршми з фляшкою i чаркою). Як то не можна? Чому не можна? (До парубкiв.) Нi, нi, не бiйтеся, пан начальник жартують. Чому би не було можна? (Наливає чарку.) Ну, пане начальнику, дай вам боже здоровля!

Вiйт. Нi, Шльомо, раз тобi сказано, що не можна, то не можна. А випити вип'ю, бо щось мене в трунку млоїть (п'є), i заплачу тобi, але танцiв анi музики менi не смiє бути.

Шльома. Але ж, пане начальнику, ви не маєте права менi заказувати. Се мiй заробок. У мене є патент.

Вiйт. Патент? Який патент?

Шльома. Як то який? Цiсарський патент. з печаткою! Ось дивiть! (Витягає з-за пазухи папiр, зложений удесятеро, i подає його вiйтовi.)

Вiйт (незручно розвиваючи папiр, обзирає його на рiзнi боки, очевидно, не вмiючи читати, а вiдтак вiддає жидовi). Та коли так, коли маєш патент, то iнша рiч. То вже не моя власть.

Шльома. А видите? Чи я не казав, що музика буде? Ну, хлопцi, чого стоїте? Берiться до дiвчат! Адiть, як вони нiвроку настроїлися танцювати. А ви, музики, вип'єте?

Музики. Ба, та нам так i належиться.

Басист. Сам бог приказав.

Шльома(частує їх). Ну, пийте ж, пийте, а грайте добре!

Музики. То вже наша рiч.

Вiйт. А пам'ятайте менi, аби все порядно, без образи божої.

Шльома. Чуєте, що пан начальник каже? Без образiв божих!

Вiйт. А скоро сонце зайде, зараз менi перестати i додому розходитися. Я тут присяжного пришлю, аби нiхто не смiв…

Шльома. Пощо, пане начальнику? Пощо присяжного трудити! Хiба я сам не знаю, що належиться? Як прийде той час, то вже я сам їм скажу, що треба перестати. Ну, ну, бавтеся! А ви, пане начальнику, ходiть зо мною, я вам маю щось дуже ладне сказати. (Тягне його до коршми.)

ЯВА ВОСЬМА

Тi самi без вiйта i Шльоми.

Юрба розступається, прочищуючи мiсце посерединi. Старшi чоловiки i жiнки засiдають то коло музик, то попiд стiною на ослонах, то на колодах. Дiти вилазять на плiт. Парубки i дiвчата у двi лави стоять довкола. Музика зачинає грати.

Один парубок. Гей, погуляймо нинi! Нехай лихо смiється! Ану, музики, коломийки! Та такої врiжте дрiбної, аби аж жижки трусилися!

Музики грають коломийки, кiлька пар танцює. По якiмсь часi музики уривають, танцюючi стають.

Парубок. А то що? Чого ви стали? Скрипник показує смиком на вулицю.

Гомiн. Шандар! Шандар! Той, що Миколу до кримiналу завдав!

Усi стихають, па лицях видко неспокiй а навiть острах.

ЯВА ДЕВ'ЯТА

Тi самi, Жандарм i Анна.

Жандарм (тягне Анну за руку). Але ходи ж бо, ходи! Чого тобi ониматися!

Анна. Бiйся бога, Михаиле! Пусти мене! Ади, люди ззираються.

Жандарм. Ну, то що, що ззираються? Кому цiкаво, нехай дивиться. А мене то що обходить? Я з людського диву не буду нi ситий, нi голоден.

Анна. Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують.

Жандарм (грiзно дивиться на неї). Анно, я думав, що ти розумна жiнка, а ти все ще дурницi плетеш. Пiсля того, що сталося, ти ще можеш уважати на людськi позирки i пошепти! Тьфу, чисто бабська натура!

Анна. Михаиле!..

Жандарм. Нi, не кажи менi так! Не хочу тебе знати, анi бачити, коли ти така.

Анна. Михаиле!..

Жандарм. Ну, так iдеш?

Анна. Господи, що ж я маю робити!..

Жандарм. I танцювати будеш зо мною?

Анна (з жахом). Тут? При всiх?

Жандарм. Ти знов своє? Анi слова бiльше! Будеш чи не будеш?

Анна (шепче). Господи, додай менi сили! (Подає йому руку. Обоє наближаються до юрби перед коршмою.)

Жандарм. Слава Iсусу!

Селяни i селянки (кланяються). Слава навiки!

Жандарм. Я чув тут перед хвилею музику, бачив танець.

Парубок. Ну, а хiба що? Не вiльно нам?

Другий парубок. Нинi пушiння.

Третiй парубок. Нам пан начальник позволив.

Жандарм. Ну, ну, та я нiчого не кажу. Потанцюйте собi. Ну, музики, грайте! Най почую, як ви тут у Незваничах умiєте. Може, й мене охота вiзьме з вами покрутитися. Позволите, хлопцi?

Парубки. О, просимо, просимо!

Музика грає. Жандарм, послухавши трохи, бере Анну за руку i вiдходить з нею до коршми.

ЯВА ДЕСЯТА

Тi самi без Жандарм а i Анни.

Перша жiнка. Та й справдi пiшла з ним.

Друга жiнка. Видно, що їй зразу нiяково було. Троха противилась.

Настя. Ще не привикла, кумо. Але привикне швидко. Вiн її привчить.

Друга жiнка. Та й страшний же! А найстрашнiший, як усмiхається. Так тi зубищi бiлi та великi виставить, що, здається чоловiковi, ось-ось укусить.

Музика, танцi. По хвилi Жандарм i Анна виходять iз шинку, беруться за руки i пускаються також у танець.

ЯВА ОДИНАДЦЯТА

Тi самi, Жандарм i Анна танцюють. Помалу танцюючi пари розступаються. На всiх лицях обурення. Жандарм i Анна лишаються самi.

Жандарм (побачивши се, зупиняється, грiзно). А се що? (Обертається кругом.) Чому не танцюєте?

Парубки (кланяються, лукаво). Нам досить.

Жандарм. Як то? Не хочете бiльше?

Один парубок. Нi. Помучились.

Жандарм. Хлопцi, се ви задля мене?

Парубок. Може, й так.

Жандарм. Що? Ви смiєте менi такий стид робити?

Парубок (смiлiше). А пан смiють нам такий стид робити?

Жандарм. Який?

Парубок. Танцювати з такою жiнкою. -

Жандарм. З якою?

Парубок. Самi то лiпше знаєте, з якою. Ми з нею не танцюємо.

Жандарм. Але я з нею танцюю. Ви менi не смiєте стиду робити. Я цiсарський слуга.

Парубок. Ми всi цiсарськi. А до танцю ви нас не присилуєте.

Жандарм (м'якше). А може, й присилую. (Кричить.) Жиде! Гей, Шльомо!

ЯВА ДВАНАДЦЯТА

Тi самi i Шльома, за ним вiйт.

Шльома (з лiваром у руцi). Чого вам треба, пане постенфiрер?

Жандарм. Вiдро горiвки i пiвбочiвки пива для всеї громади, на мiй рахунок, розумiєш? А зараз!

Парубок. Ви, пане шандаре, дармо не експенсуйтеся! Ми вашої горiвки анi вашого пива пити не будемо i в танець з отсею кобiтою не пiдемо. Ми анi вам, анi їй честi не уймаємо. Що собi маєте, то собi майте, але танцювати з вами не можемо. Вiльно пану начальниковi заборонити нам дальше бавитися, то ми розiйдемося. Гей, хлопцi, дiвчата, ходiмо домiв!

Вiйт (стає на серединi). Гов, гов! А тут що таке сталося?

Парубок (кланяється). Нiчого, пане начальнику. Потанцювали та й додому йдемо.

Вiйт. Ба, та так живо?

Парубок. Адже єгомость остро заказували.

Вiйт. Ти, блазню один! Менi тото будеш пригадувати? Кади тому, що носа не має, а не менi. Ти думаєш,,що я такий дурень i не бачу, що тут дiється?

Парубок. Ну, то чого ж пан начальник питаються?

Вiйт. Мовчи, дурню! Хлопцi, стид вам таке робити! Пан шандар нинi ваш гiсть, самi ви його запросили - не бiйтеся, я бачив через вiкно! Ну, а тепер такий бешкет йому робите? Фе, так негарно.

Парубок. А нам випадає з такою разом танцювати?

Вiйт. Анна порядна господиня! Чого ви вiд неї хочете?

Парубок. Чоловiка вiшати мають, а вона тут буде танцювати. То так порядна господиня робить?

Вiйт. Не слухайте, дiти! Се брехня, її чоловiка ще не судили, ще не знати, чи вiн що винен, а без суду нiкого не вiшають. А коли пан шандар не цурається вести її в танець, то ви не маєте права нею цуратися. Ну, ну, не фиркайтеся, а будьте радi, що вам дозволено бавитися. А ви, пане шандаре, не противтеся дiтвакам. Самi бачите, вони то не з злого серця. Ну, музики, ну, грайте!

Музики грають; звiльна, мляво починаються танцi. По якiмсь часi Жандарм з Анною знов пускаються в танець. Нараз на пiвтактi музика уриває, пари, крiм Жандарм а i Анни, стають мов вкопанi.

ЯВА ТРИНАДЦЯТА

Тi самi, по хвилi Микола.

Музики i часть танцюючих бачать Миколу, ще заким вiн появився на сценi. Жандарм i Анна оберненi до нього плечима.

Жандарм (тупає ногою). До стосот кадукiв! А се що знов? Чого ви урвали? Гей, музики! Ви хочете…

Музика мовчки показує смиком.

Жандарм (обертається, побачив Миколу). Га, а се що?

Микола (в кожусi, оброслий бородою, з вузликом на плечах входить i кланяється народовi). Слава Iсусу Христу!

Всi. Слава навiки!

Анна (побачивши його, скрикує). Господи! Пропала я! Микола!

Микола (всмiхається сумовито). А що бачу, i моя жiнка тут. Ото добре. I ви тут, пане шандаре? Та, бачу, я вам забаву перервав!

Жандарм. Ну, як ся маєш, Миколо? Що з тобою чувати? Пустили тебе?

Микола. Та, богу дякувати, пустили.

Жандарм. Дуже мене то тiшить. (Пiдходить i подає йому руку.) А знаєш, кому за се маєш подякувати?

Микола. Та вiдки менi знати? Хiба менi там скажуть? Прийшли, створили казню, казали забиратися, та й по всьому.

Жандарм. Менi маєш подякувати.

Микола. Тобi? А то як?

Жандарм. Бо я таки вiднайшов правдивого убiйцю. Та й то не одного, а цiлу кумпанiю. Не нинi, то завтра їх арештую. Коштувало се мене труду, то певно. Був чоловiк i в такiм, що мало сам головою не наложив, ну, але, знаєш, як я тебе арештував, то так мене щось коло серця почало нудити. Все менi здавалося, що ти не винен i будеш думати, що я тебе доброхiть у бiду ввалив. I я не мiг спочити, поки не натрафив на слiд убiйникiв.

Микола (кланяється йому). Най тобi бог заплатить за все добре, а за зло… (Глядить з докором на Анну.) Злого най вам бог не пам'ятає!

Жандарм (смiється). Ну, злого! Так багато злого я нiкому не зробив. Менi, може, дехто бiльше зробив злого, а я нiкому не випоминаю.

Микола (поспiшно). Я також нi, також нi! Хорони господи! Що там випоминати!

Жандарм. А я от нинi твою господиню ледво витягнув силомiць iз дому, аби троха провiтрилася та м'iж людей показалася.

Микола. Спасибi, спасибi тобi, що хоч ти за неї дбав. Чув я там, у тiм пеклi, чув, як ти її дозирав. Спасибi! (Кланяється.) Ну, Анно, а ти що так стала, мов осуджена? Чому не вiтаєшся зi мною?

Анна. Будемо ще мати час вiтатися. Що тут, перед усiми людьми?

Микола. Правда, правда. Се домашнє дiло, нiщо його перед людьми показувати. Ну, так ходiмо додому. В ласцi божiй оставайтеся, добрi люди! (Кланяється i пускається йти. Анна за ним.)

Жандарм. Миколо, гов! А постiй-но!

Микола (озирається). А чого тобi?

Жандарм. Ба, а мене не кличеш до себе? Адже ж нинi празничний день, треба його якось обiлляти. Го, го, не думай, що се тобi так увiйдеться!

Микола (заклопотаний). Що ж, коли твоя ласка… А я, правду кажучи, не думав…

Жандарм. Де ти в своїм життi коли що думав! Усе другi за тебе думали. Так чекай же, не знаєш ти честi, то я тебе погощу. Гей, жиде!

Шльома (вибiгає з порожнiми склянками). Чого вам потрiбно?

Жандарм. фляшку горiвки, вишняку, що там ще маєш доброго, спакуй у кошик, а зараз! Плачу готовими.

Шльома. Ни, ни, чи я вiд пана постенфiрера домагаюся? А куди тото вiдiслати?

Жандарм. До Миколи. А живо!

Шльома. Добре, добре! (Вiдходить до коршми.)

Жандарм (махає шапкою). Ну, люди, бувайте здоровi! (Вiдходить.)

Настя (воркоче за ним). На зламану голову!

Музика. Парубки i дiвчата знов лагодяться до танцю. Заслона спадає

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Хата Миколи.

ЯВА ПЕРША

Анна сама.

Анна (пiд вiкном мотає пряжу на мотовило i числить нитки). Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. (Зупиняється.) Семий день уже його нема. Чень нинi прийде. I боюсь його, i жити без нього не можу. (Мотає далi.) Шiстнадцять, сiмнадцять, вiсiмнадцять, дев'ятнадцять, двадцять. (Зупиняється, зажмурює очi i задумується.) Який страшний! Який грiзний! А що за сила! Здається, якби хотiв, то так би i роздавив Мене i того… мойого… халяпу. Поглядом одним прошиб би. I чим страшнiший, чим острiше до мене говорить, тим, здається, я бiльше люблю його. Вся тремчу, а так i здається, що тону в нiм, роблюсь частиною його. I нема у мене тодi своєї волi, анi своєї думки, анi сили, анi застанови, нiчого. Все менi тодi байдуже, все готова вiддати йому, кинути в болото, коли вiн того схоче! Ах! (Мотає далi.) Двадцять i одна, i двi, i три, i чотири. (Зав'язує пасмо.) Та й чи ж не вiддала я йому все, все, що може вiддати жiнка любому чоловiковi? Навiть душу свою, честь жiночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посмiх вiддала. Ну, i що жi Менi байдуже! Вiн для мене все: i свiт, i люди, i честь, i присяга. (Мотає.) Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть…

ЯВА ДРУГА

Жандарм i Анна.

Жандарм (входить). Добрий день, Анно! Ти сама?

Анна (випускає з рук мотовило i веретено). Ах! То ти? Де ж се ти так довго? Чому не приходив тiлький час?

Жандарм. Де чоловiк?

Анна. Аж у стодолi молотить.

Жандарм. Ну, що ж вiн?

Анна. Як то що?

Жандарм. Не дорiкає тобi, не б'є, не сварить?

Анна. Вiн? Анi словечка. Навiть не питався, чому я не приходила до нього до арешту. Крутиться по хатi, нишпорить по господарствi по-давньому.

Жандарм. Ну, а ти не почала з ним розмову?

Анна. Про що ж я буду з ним говорити? Обрид вiн менi. Лучче б був гнив собi в кримiналi.

Жандарм. Ну, а як гадаєш, знає вiн про те, що зайшло мiж нами?

Анна. А хто його знає? Менi навiть натяком одним не дав сього пiзнати.

Жандарм. Ну, але, може, сусiди наговорили йому?

Анна. Може бути. Та що се мене обходить? Я тепер спокiйна, нiчого не боюся, нi про що не думаю, нiчого не знаю, тiлько тебе одного. (Приближається до нього, боязно.) Михаиле, можна тебе обняти?

Жандарм обiймає її. Анна. I поцiлувати? Цiлуються.

Знаєш, давнiше я, здається, була б умерла зi стиду, якби була подумала навiть, що яко шлюбна жiнка можу так цiлувати другого. А тепер! (Цiлує його без пам'ятi.) Любий мiй! Тепер у мене анi крихiточки нiякого неспокою, нiякого сорому нема!

Микола вiдчиняє дверi, але, побачивши, що Михайло з Анною цiлуються, цофається назад i запирає злегка дверi.

Жандарм (шепотом). Вiн був.

Анна. Нехай собi! Не боюсь я його.

Жандарм. Ну, я також пс страшкiв сип. Але тепер я не хочу з ним балакати. Я так тiльки на хвильку забiг. Мушу ще пiти до вiйта вiддати йому письмо, а вiдтак прийду до вас на кiлька годин. Прощавай! (Забирає карабiн i вiдходить.)

Анна. А приходи! Ждатиму з пiдвечiрком! (Береться знов мотати.) Так, вiн бачив нас. Ну, i що ж з того? Коли досi очi не повилазили, то мусив бачити. Не тепер, то в четвер був би побачив. Я ховатися вiд нього не думаю. Нехай робить зi мною, що хоче! (Рахує потихо нитки, зав'язує пасмо.)

ЯВА ТРЕТЯ

Микола i Анна.

Микола (входить з цiпом у руцi). Ти сама, Анно?

Анна. Сама.

Микола. А той… шандар… пiшов уже?

Анна. Пiшов до вiйта, але за годинку, казав, що прийде. Або що, ти хотiв з ним що побесiдувати?

Микола. Я?.. Ну, нi… Хiба так… пару слiв… Але нi! Що менi з ним бесiдувати?.. От, бачиш, свiрка в цiпi урвалася, то я прийшов зв'язати. Не маєш де мотузка?

Анна. Не маю. От на тобi прядива та виплети собi.

Микола. Та хiба вже так зробити. (Бере прядиво, вбиває в стiл шило, робить з прядива космики, наслинює їх i починає плести. Анна мотає далi, шепотом числячи нитки. Микола по хвилi.) Анно!

Анна. Чого тобi?

Микола. Так сей шандар, сей Михайло ГурманАнна. Ну, чого тобi вiд нього треба?

Микола. Я знаю, ти ще дiвкою любила його… i тепер любиш.

Анна (перестає мотати i глядить на нього). Ну, i що ж з того?

Микола (понуривши голову). Та нiчого. Хiба я тобi що-небудь кажу? (Хвилю мовчить, а вiдтак починає плакати i клонить голову до стола.)

Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?

Микола. Бо… бо… моє рветься. (Встає i наближається швидко до неї.) Анно! Невже ж ти мене так… так анi крихiтки не любиш?

Анна. Нi.

Микола. I нiколи не любила?

Анна. Нi.

Микола. I не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зi мною по-давньому?

Анна. Нi. (Звiшує голову.) Пропало вже.

Микола (вiдвертається). Га, видко, божа воля така. Господи, пощо ти вивiв мене з кримiналу? Чому не дав менi там зiгнити? Я думав, що нема гiршої муки над неволю. А як прийшли пани i сказали менi: "Миколо, ти вiльний, бачимо твою невиннiсть" - господи, то менi троха серце не трiсло з великої утiхи. Я крил у бога просив, щоб додому якнайскорше залетiти, а тут застав таке… таке, що й язик не повертається сказати! Таке, що неволя в кримiналi против того видається менi раєм! (Ридає.) I за яку се провину мене господь так тяжко карає? Чим я його образив, чим прогнiвав?

Анна. Цить, Миколо, не плач! I на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що й моєї вини тут мало. Силою вiддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобi вiрною, хоч iншого любила. Але тепер не стало моєї сили.

Микола. Так що ж нам робити? Як жити?

Анна. Роби, що знаєш, що тобi сумлiння каже. Вбий мене, чи прожени мене, чи лиши мене при собi, - менi все одно.

Микола. Слухай, Анно! Я тебе розумiю. Я люблю тебе. Менi жаль тебе, як власної душi. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпiла. Тiлько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене - нехай уже я так i буду нiчим для тебе, - але на людей. Щоб люди з нас не смiялися!

Анна. Хiба ж я їм забороню смiятися? Нехай смiються, коли їм смiшно.

Микола. А все ж таки… Не показуйся прилюдно… з ним. Не топчи в болото моєї бiдної голови. А нi, то вбий мене, щоб я не дивився на те!

Анна. Се не вiд мене залежить, Миколо. Я тепер одного пана знаю - його, так, як досi знала тебе. Що вiн менi скаже, те й зроблю, а бiльше нi на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним менi нiчого не страшно. А ти роби, що знаєш.

Микола (хапається руками за голову). Господи, господи, вона зовсiм одурiла! Говорить, мов у гарячцi. Се вiн, проклятий, дав їй якiсь чари, якесь дання, вiн її з розуму звiв, щоб насмiятися надi мноюi (Ходить по хатi з виразом важкого болю. Анна мотає далi.)

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Тi самi i Жандарм.

Жандарм (входить). Слава богуi Здоров був, Миколо!

Микола (понуро). Здоров був, Михаиле!

Жандарм (смiючись, б'є його долонею по плечi). А прецiнь хоч раз ти заговорив до мене, як до старого знайомого.

Микола. Лiпше б нам було не знатися нiколи.

Жандарм. Чому? Тьфу, Миколо, як ти насовився! Немовби я тобi батька зарiзав.

Микола. Ти менi ще гiрше зробив.

Жандарм. Ет, iди, не плети дурницi! От лiпше сiдай тут! (Садить його силомiць кiнець столу, кладе карабiн i шапку на другiм кiнцi стола, а вiдтак виймає з торби фляшку горiлки.) Ади, з сею ворожкою ми порадимось, як у свiтi жити. Анно, ану-но найди там який наперсток!

Анна встає i ставить на стiл чарку, хлiб i сир. '

Микола. Спасибi тобi, я не п'ю.

Жандарм. Як то не п'єш? Що се ти видумуєш, Миколо? Нинi тиждень пив, а тепер не п'єш! Ну, се ти пусте видумав! (Наливає.) На твоє здоровля, Миколо! (П'є.) А!.. Бачиш, я сам п'ю. (Наливає.) На, випий! I не журися! Вдар лихом об землю! Нехай Мошкова кобила журиться, що велику голову має.

Микола (бере чарку). Га, виджу, з тобою нема iншої ради. Здох бись, Михаиле! (П'є.)

Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Здох би-сь! Гарно ти менi здоровля зичиш! Ха, ха, ха! Смiхованець з тебе, Миколо, бiгме, смiхованець! (Плеще його по плечах.)

Микола. Що ж, Михаиле, що кому належиться! Жандарм. Так ти думаєш, що менi належалось би здохнути?

Микола. Думаю, що се було б лiпше i для мене, i для тебе, i для отсеї. (Показує на Анну.)

Жандарм. I для отсеї! А, ми й забули про господиню! (Наливає.) Ну, Анно, випий за здоровля свого чоловiка!

Анна. За твоє здоровля, Михаиле! (П'є.-)

Жандарм. Ха, ха, ха! Бачиш, Миколо, твоя жiнка менi троха iнакше бажає, нiж ти! Ну, випиймо ж тепер за її здоровля! (П'ють.)

Микола. Та й мiцний же твiй вишняк, Михаиле. Вiд двох чарок вже й у голову б'є.

Жандарм. Не слухай того, синку мiй! Се тiлько твоя голова слаба, ось що! Мiцної голови вiн i по десяти чарках не хапається.

Микола (опирає голову на лiкоть). Слаба голова, кажеш. Правду кажеш! I без твого вишняку вона менi ходором ходила, а тепер ще гiрше. Знаєш, Михаиле, що я тобi скажу, так, по приязнi, по старiй знайомостi?

Жандарм. Ну, що?

Микола. Може би ти перестав у мене бувати?

Жандарм. А то чому, Миколо? Надоїли тобi мої вiдвiдини?

Микола. Надоїли, не надоїли, а так. Менi здається, що воно б було лiпше, якби ти не показувався.

Жандарм. Не можу, братчику, їй-богу, не можу. Служба моя така, що все попри вашу хату моя дорога йде. А при тiм, серденько моє, ще одна рiч припутана.

Микола. Яка?

Жандарм. Хоч то нiби урядова тайна, але що вже робити, скажу тобi. Але насамперед випиймо! Най усе зле минає! (Наливає, п'ють.) Так ось яка рiч, небоже. Тебе нiбито пустили з кримiналу…

Микола (сканується). Нiбито?.. Як то нiбито?

Жандарм. Ну, ну, ти бо зараз усе так береш на правду, мовби ти справдi почувався до вини! Е, Миколо! Адже ж ти сам почуваєш себе невинним, правда? (З притиском.) Власне сумлiння каже тобi, що ти невинний? Правда? (Глядить йому просто в очi.)

Микола (змiшаний, крикливо). Богом небесним свiдчуся, що правда!

Жандарм (насмiшливо). Ну, ну, Миколо! Так не говори! Особливо перед шандарем з такими словами не вихапуйся. Бо мiж нами, шандарями, брате, така думка, що як на кого пiдозрiння паде, а вiн починає бога на свiдка кликати, то значить, що у нього сумлiння не зовсiм чисте. Щось там у нього негарно.

Микола (переляканий). Так… значить… ти думаєш, що я…?

Жандарм (смiється i клепле його по плечах). Ха, ха, ха! Дитина ти, Миколо, ось що я думаю! Леда чим тебе застрашити можна. Не бiйся! Не такий чорт страшний, як його малюють. Те, що тобi тепер видається таким страшним, також не таке. До всього чоловiк привикне!

Микола. Ти се про що закидаєш? Якось не зовсiм я розумiю тебе.

Жандарм. Порозумiєш, братчику, порозумiєш, як на те час прийде. А тепер знаєш, що я би тобi радив?

Микола. Ну, що?

Жандарм. Будь спокiйний. Не роби нiякого галасу. Жий собi тихо, смирно, як бог приказав, i нi про що не дбай, що довкола тебе твориться.

Микола. Нi про що не дбати? А думаєш, що се можна?

Жандарм. А чому би не можна? Певно, що можна. Повiр менi, друже! Я багато свiту сходив, багато дечого видiв i знаю. Так ось що я тобi скажу: тисячi людей живуть от так, як ти, i не питають навiть, як воно склалося, вiдки пiшло, хто тому винен? Де би чоловiковi голови стало, щоби се все розiбрати? Сталося, склалося - що порадиш? Треба брати життя, яке є, треба жити, як можна.

Микола. Iз розбитим серцем?

Жандарм. Дурниця серце. У кого воно цiле?

Микола. I на людськiм посмiховищу?

Жандарм. Наплюй ти на людей! Чого тобi вiд них потрiбно? А як ти з них будеш смiятися, то вони з тебе не будуть. Ще самi до тебе прийдуть.

Микола (в задумi). Що ж, мудра рада. Тiлько, мабуть, замiцна на мою слабу голову. (Хапає себе руками за голову i починає ридати.) Ой, замiцна, замiцна! Не видержить моя голова!

Жандарм. Не бiйся, видержить. Я тобi поможу. Я кождому голову скручу, хто би посмiв з тебе смiятися.

Микола. Багато буде скручених голiв.

Жандарм. Не бiйся, се вже моє дiло! А тепер, друже мiй, Миколо, знаєш що?

Микола. А що таке?

Жандарм. Я бачу, що ти дуже ослаб. Сон тебе клонить. Пiди собi на тiк та засни.

Микола. А ти?

Жандарм. Про мене не турбуїйся. Я також троха вiдпочину, а потiм пiду додому.

Микола. То, може би, Михаиле, ти сам пiшов на тiк i там заснув?

Жандарм. Ну, ну, не роби комедiї! На тобi кожух (бере з жердки кожух i кладе йому на плечi), подушку i верету. (Стягає з постелi подушку i верету i також кладе на його.) Iди! (Випихає його за дверi. Мовчанка. За сценою чути важке зiтхання i повiльнi кроки Миколи).

ЯВА П'ЯТА

Жандарм i Анна.

Жандарм (обнiмає Анну). Ну, тепер ми самi.

Анна. Цить! Я боюсь, щоб вiн там собi якого лиха не заподiяв.

Жандарм. Не бiйся! Вiн тепер занадто ослаб, розкис! Зариється в солому i засне.

Анна (припадає до нього). Михаиле, Михаиле! Що буде з нами? До чого воно дiйде? Чим воно скiнчиться?

Жандарм. Дурна! Ось вона чим турбується! Нiбито хтось у свiтi знає, чим що скiнчиться i до чого дiйде? Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобi? А коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тодi час буде думати про те зле! Чим скiнчиться! Нiчим не скiнчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику смiятися, доки можна, доки вони нас пiд ноги не вiзьмуть. А потому? Потому один кiнець: всi помремо i чорту в зуби пiдемо. Ось чим воно скiнчиться, коли хочеш знати. (Обiймає її.)

Заслона спадає

ДIЯ П'ЯТА

Хата Миколи. День. Стiл вiдсунеiiпй, за столом i на ослонi селяни i жiнки, мiж ними Бабич i Настя. Микола, пiдпитий, з келишком у руцi, серед хати. На столi велика пляшка горiлки i хлiб та сiль.

ЯВА ПЕРША

Микола, Бабич, Настя, селяни, жiнки

Селяни (п'яними голосами спiвають журавля):

Ой там у лiсi, ой там у лiсi плужочок,

Плужочок-чок-чок-чок (2), плужочок.

Ой виорав вiн (2) ланочок,

Ланочок-чок-чок-чок (2), ланочок.

Ой насiяв вiн (2) конопель,

Конопель-пель-пель-пель (2), конопель.

Та впронадився (2) журавель,

Журавель-вель-вель-вель (2), журавель.

Ой я, я тому (2) журавлю,

Журавлю-влю-влю-влю (2), журавлю

Та бучком ноги (2) поломлю,

Поломлю-млю-млю-млю (2), поломлю.

Селяни i селянки при остатнiх куплетах похитуються, торкають однi одних плечима та кивають головами, позираючи на Миколу, що стоїть зi звiшеною головою i держить чарку в тремтячiй руцi. Коли спiв скiнчився:

Микола. Ну, куме, дай боже здоровля! (П'є.)

Бабич. Дай боже всього доброго!

Микола. Нi, сього не кажiть! Чого доброго? Я доброго нiчого у бога не прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з менеї (Наливає i передає чарку Бабичевi.) Ну, прошу!

Бабич. Дякуємо красно. Нi, кумцю, не гнiвiть бога! Що бог дасть, то не напасть. Не раз чоловiк гадає, що не знати яка на нього бiда впала, аж за день, за другий озирається, а воно вже йому на добро вийшло. Ваше здоровля, сусiдо! (Обертається до iншого селянина i п'є.)

Перший селянин. Дай господи й вам!

Микола. Ну, вже ви менi сього не кажiть. Уже я то на своїй шкiрi витрiбував, яке воно добро виходить. Нi, кумове чеснi, вiрте менi чи не вiрте, а менi здається, що пан бiг часом собi смiх iз нас робить!

Селяни. Бiйтеся бога, куме, що ви говорите! Таже то образа божа!

Микола (махає рукою). Одно мене ще в свiтi держить - отся живиця! (Бере чарку, наливає i п'є.)

Настя (пiд вiкном до другої жiнки, киваючи голо вою). Я то знала, що до того воно дiйде. Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не має, анi серця.

Перша жiнка. Ой та певно. Мiй старий казав, що буде в радi о тiм говорити, аби її при всiй громадi рiзками висiчи, най не дає злого прикладу.

Настя. Певно, що варто би. Адже й нинi в церквi. -Бiйтеся бога! Таж такого ще свiт не бачив. З чужим парубком аж до самої церкви прийшла, а потому як сама стала, то щоби вам до образiв, до вiвтаря святого лицем обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, 'окаянна, молитви шепче. Жiнки довкола неї повiдступалися, таке вам колесо зробили, мов вiд зараженої тиснуться, а вона нiчого, мов i не бачить. Так усю хвалу божу й вистояла. Та не всю, бо скоро "Достойно" проспiвали, мiй Вiандар iз церкви, моргнув на неї, та й вона за ним вийшла.

Перша жiнка. Та куди ж вони потяглися?

Настя. Мабуть, до коршми. Там собi обоє в ванькирi запиваються. (Шепче.)

Бабич. Куме Миколо, так ви кажете, що жiнка вас голодом морить?

Микола. Хто? Я? Коли я се казав? Де?

Бабич. Ну, я так чув.

Перший селянин. I я чув. Геть по селу чутка ходить.

Микола (в п'янiм запалi). Бреше тота чутка! Всi брешуть, хто її далi розносить. Кому яке дiло до мене i до моєї жiнки?

Настя. Ну, та певно, що нам дiла нема. Але є хтось такий, що має до неї дiло.

Микола. Кого то обходить, що ми їмо, що варимо, чи ситi, чи голоднi?

Бабич. Та ви, куме, не гнiвайтеся, що я вас спитав, Я прецiнь не зi злої волi. Бо тут, бачите, деякi хотiли на радi громадськiй…

Микола. Що, що, що? Зась радi громадськiй до моєї жiнки. Не має рада права!

Бабич. Ну, як ви собi не кривдуєте - то певно. Тiлько що, бачите, люди собi дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад дає, вибачте, на публiку людську з тим Гурманом волочиться.

Микола (хапає себе за голову). Он, ой, ой! Люди! Не рiжте мене без ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моїм серцi! Най вам моя жiнка не стоїть у очах! От пийте, коли-сьте чеснi та добрi, що-сьте до мене прийшли, частуйтеся i говорiть дещо веселiшого. А то тьфу! Чоловiковi й без вас тяжко, а ви ще додаєте.

Настя. Ой кумочку, та чи то ми не знаємо, що вам тяжко? (П'є.)

Микола. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Наливає i п'є.)

Настя. Та кажуть, що вона до вас по цiлих днях не говорить?

Микола. Та що будемо говорити? Вона мовчить, i я мовчу. Отак цiлий день мов тумани ходимо. А вона все тiлько в вiкно зазирає, чи вiн не йде. А до мене хоч би словечко сказала.

Настя. Ой бiдний ти, кумочку, бiдний! (Наливає i п'є.)

Микола. Ой бiдний, кумочко, бiдний, як той мак начетверо! (Наливає i п'є.) Як той горох при дорозi. (Плаче.)

Настя. Та хiба я не знаю, що ти не раз з голоду млiєш, а вона що зварить, то тому поганиновi держить. Куме, таже я твоя близька сусiда. Все знаю, все бачу, хоч би не раз i не хотiла бачити. Не раз аж серце менi крається! Бiгме, кумочку, крається. (Плаче i обiймає його.)

Бабич. Ну, ну, жiнко, може, нам пора додому?

Селяни. Та пора би йти.

Микола. Люди добрi, сусiди чеснi! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не розходiться! Я рад, що людський голос у тих стiнах чую. Поговорiть, почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка стоїть! Що се такого? Фляшка порожня? Я зараз другу принесу. У мене барилка єсть, схована в половнику. Що має грiшний чоловiк робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що дiяти! Не береться мене нiяка робота, вiдiйшла охота до життя, до господарства. Тьфу, нащо воно менi! Взяв я продав конята, грошi сховав та й пропиваю потроха. Най iдуть! Не стане тих, знов щось продам.

Бабич. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собi до голови взяв таку дурницю та iз-за такої негiдницi добро своє керваве марнуєш!

Микола. А нащо ж воно менi? Хiба менi життя буде? Не буде, куме! Все пропало! Вже менi господарем не бути, так нехай же iде все! I поле продам, i хату продам, нехай iде.

Бабич. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?

Микола. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже тепер по всьому. Дальше вже нiчого не буде. Нiчогiсiнько. Так цур йому всьому! (Виходить а фляшкою.)

Перша жiнка. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!

Друга жiнка. Не много того розуму в бiдолахи.було, та й той виплив.

Настя. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упоїла.

Бабич. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив, аж йому очi з голови лiзли, мучився, терпiв - ой господи, кiлько натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити, та дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскакує, мов грiм з ясного неба.

Перша жiнка. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у неї були дiти, то вона б на таке не пустилася. Скажу я слово й за неї.

Перший селяни н. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то ти її й ланцем до дому не прикуєш. I дiтей покине.

Перша жiнка. Не слухай того, куме, бiгме, не слухай! Дiти - велика рiч. Дiти - половина матерi. Одна половина може би й рада пiти, позволити собi, а друга не пускає, кричить: "А ми, мамо! А що з нас буде?" I не пустять тамтої половини.

Микола (входить з фляшкою i ставить її на столi). Ось вона! Ось наша радiсть! Ось одинока потiха. (Пiднiмає фляшку, телепає i знов ставить.) Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди мої приємнi - дай нам боже здоровля! (Наливає, п'є i пускає чарку кружляти.)

Бабич. Куме Миколо, ген, кумеї

Микола. Га!

Бабич. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнiвався.

Микола (сiдає коло нього, обнiмає його за шию, плачучи). Кажи, кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!

Бабич. Ти, куме, - не в гнiв тобi кажучи, - занадто м'який, занадто податливий.

Микола (хитає головою i тяжко зiтхає). Ой так, так, занадто м'який, занадто податливий.

Бабич. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.

Микола (хапає себе за голову). Ой тешуть, тешуть! Аж у мiзку лупає! (Плаче.)

Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!

Микола. Не бути дитиною? А то як?

Бабич. Ти б узявся до своєї жiнки троха острiше. Похрупостiв би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жiнка так, як коняка, любить батiг, а без нього зовсiм ледащiє.

Микола. Ой ледащiє, ледащiє.

Бабич. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.

Микола. Ой просив я його, та де тобi, ще й смiється.

Бабич. Просив! Бiйся бога, куме, хто ж такої рiчi просить? Та то певно, що вiн просьби не послухає. А ти остро до нього!

Микола. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.

Бабич. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi нiчого не може зробити!

Микола (випростовується). Та то правда! Чого менi його боятися?

Бабич. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з жiнкою не дає.

Микола. Та то правда! Адже i над ним є старший! На скаргу!

Бабич. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.

Микола. Га, таже за се тяжка кара!

Бабич. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!

А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду. Коби.лиш його вiдси мара взяла.

Микола. О, певно, що з нею я собi пораджу. Адже ж ви, сус.iдоньки, знаєте, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм навернула! До рани можна було її приложити, не то що! (Плаче.)

Настя. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом замкни. Цiпом по головi заїдь. Так би я на твоїм мiсцi зробила!

Микола. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай мене скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!

Бабич. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми посвiдчимо, ЯК вони з тобою обходилися!

Селяни. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби проженуть, а тобi нiчого не буде!

Микола (схапується). Добре! Все зроблю, вiзьму на вiдвагу. Або що, хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П'є i частує їх за чергою.)

ЯВА ДРУГА

Тi самi. Входять Жандарм i Анна.

Жандарм (трохи пiдпитий). Го, го, го! А тут що? Празник якийсь, комашня чи поминки?

Микола. Та поминки, поминки справляю.

Жандарм. А по кiм?

Микола. По собi самiм. По своїй честi, по своїм супокою, по своїм життi.

Жандарм (Iде до столу - люди розступаються перед ним, вiн сiдає. Анна також сiдає на припiчку). Ага, ти, бачу, вже троха теє… язиком путаєш!

Микола. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле, моє життя попутав, так що й кiнця не найду.

Жандарм. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях, а радше частуй гостя.

Микола. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!

Жандарм (схапується i пiдступає до нього). Що ти говориш, що? Якого частунку?

Микола (плює йому в лице). Ось якого, коли хочеш знати.

Жандарм (б'є його кулаком у голову). Ось тобi за це!

Микола падає на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла.

Анна. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?

Жандарм. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе не дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в очах стали, але се байка. Протверезиться швидко. А я й так хотiв iз ним розумне слово поговорити.

Микола (з трудом пiдноситься, його садять на лавi), Так ти ось як менi платиш за мою доброту?

Жандарм. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить. А я за дурноту. За те, що ти плюєш на цiсарський мундур.

Микола. Я не на цiсарський мундур плюю, але на того огидника, що ганьбить образ божий. Ти його знаєш? Михайла Гурмана!

Селяни. Так, так!

Жандарм. (гне в собi злiсть). Знаєте ви що, панове свiдки, я тут хочу з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може б, ви пiшли собi до дiдька?

Микола. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте! Я вас прошу. Я вас тут запросив, вiн не має права вас виганяти.

Жандарм. (зiскакує i хапає за карабiн). А я вам кажу, п'яницi поганi, геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дiстане. Марш!

Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють.

ЯВА ТРЕТЯ

Микола, Жандарм i Анна.

Микола (прискакує до нього). Яким ти правом смiєш моїх гостей з моєї хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?

Жандарм. (вiдтручує його набiк). Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду казати. Сiдай ось тут!

Микола неохiтно сiдає.

Слухай, Миколо, що ти собi гадаєш?

Микола. Як то що?

Жандарм. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу докинув, господарство занедбав, конi продав та все тiлько з п'яницями водишся та своє добро розкидаєш? Чи то ладно так, га?

Микола. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.

Жандарм. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.

Микола. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i голова трiскає? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що я маю згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?

Жандарм. Хоч би на себе самого.

Микола. Не бiйся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю, пропиваю те, що менi непотрiбне, а беру лиш те, що менi потрiбне. А потрiбне менi тепер лиш одно - ось що! (Телепає фляшкою.)

Жандарм. Фе, Миколо, стидайся!

Микола. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стидаєшся? А отся негiдниця стидається, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви маєте стид?

Жандарм. Зась тобi до нас.

Микола (зривається). Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право маєш менi заськати?

Жандарм. (силою саджає його назад). Ну, ну, не решетися! Я тобi скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаєш, хто я був колись, ще там, у нашiм селi?

Микола. А хто? Урвитель, забiяка.

Жандарм. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то було моє нещастя.

Микола. Було дещо й бiльше.

Жандарм. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену нелюдами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.

Микола (зривається). Я? Вкрав тобi… (Хапає себе за голову.) Господи, що се зо мною? Чи весь свiт догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честi, супокою i поваги, зруйнований, зарiзаний без ножа - я, по-твойому, виходжу ще й злодiєм?

Жандарм. Не хапайся за голову, Миколо! Адже твоє сумлiння само тобi каже, що моя правда.

Микола. Нi, брешеш. Я її не силував! Вона ще вдячна менi була…

Жандарм. Адже бачиш її вдячнiсть.

Микола. Вороже, се ти її звiв, одурив, причарувавi

Жандарм. Ти мав три роки часу причарувати її до себе. Чому сього не вчинив?

Микола.. Бо я не чарiвник - ось чому!

Жандарм. Бо ти вiхоть, а не чоловiк - ось чому!

Микола. Хто вiхоть? Я вiхоть?

Жандарм. Авжеж не я.

Микола. Отже я зараз покажу тобi, що я не вiхоть. Марш менi з хати! (Хапає його за плечi.)

Жандарм. (вiдтручує його). Iди спати, Миколо! Ти троха п'яний.

Микола. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти менi геть iз хати забирайся!

Жандарм. От же не вступлюся. Тут i заночую, коли менi схочеться.

Микола (лагiдно). Вступися, Михаиле! Не доводи мене до лютостi.

Жандарм (лагiдно). I не доходи до лютостi, небоже, се нездорово. А я справдi у тебе заночую. А завтра оба разом поїдемо до мiста.

Микола. Оба разом? Пощо?

Жандарм (виймає папiр i показує). Ади, знаєш отсей папiр?

Микола. Чорти б його знали, а не я!

Жандарм. То зле, Миколо! Не вадило б тобi його знати. Тут i про тебе дещо написано.

Микола.. А що там про мене написано?

Жандарм. Наказ iз суду, аби тебе приставити. Я ще нинi маю його доручити вiйтовi. Там знов на тебе в судi щось наговорили.

Микола.. Га. Юдо! Так ти знов з того боку пiдо мною риєш? Зовсiм мене доконати хочеш? От же не дiждеш! (Вириває йому з рук папiр i рве на куснi.) На, маєш, маєш, маєш!

Жандарм. Дурню, i що ти зробив? Чи ти знаєш, що тобi буде за се?

Микола. Не менi, а тобi.

Жандарм. Нi, тобi! На, маєш раз! (Б'є його в лице.) Се на завдаток! На, маєш два! (Замахується.)

Микола (хапає карабiн). На тобi також разi (Кидається на Михайла.)

Анна (кидається мiж них). Миколо, набiк!

Микола (вiдтручує її). Ти сама набiк!

Жандарм. Пусти його, Анно! Я його i так не боюся. (Хапає за карабiн, хоче вирвати Миколi.) Пусти, дурню! З тим не жартуй!

Микола. Ось тобi мiй жарт! (Пускає карабiн, хапає сокиру i втоплює в груди Жандарм овi. Той падає.)

Анна. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кидається до нього.)

Жандарм (вхопився рукою за груди, з котрих бухає кров). А ее так! Нiчого! Нiчого менi не треба.

Анна. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?

Жандарм. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!

Микола (кидає сокиру). Та… та… невже воно нiчого?

Жандарм. (слабше). Дай руку! (Простягає йому закровавлену руку. Микола дає свою.) Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.

Анна. Михаиле, серце моє, скажи, що тобi? Де в тебе рана?

Жандарм. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Тi самi, вiйт, Бабич, Настя, селяни.

Вiйт. Ген! А тут що такого? Хто тут галасує?

Настя. Ой лишенько! Шандар забитий.

Вiйт. Невже неживий? Миколо, Анпо! Що се таке? Говорiть, чого стоїте як остовпiлi?

Жандарм (слабо). Пане вiйте! Дайте їм спокiй! Вони не виннi! Я… я сам…

Вiйт. А тобi що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?

Жандарм. Так було треба. То моя рiч… Анно! Миколо… бувайте здоровi… i простiть. (Умирає.)

Анна (кидається до трупа). Михаиле, Михайлику! На кого ти мене покидаєш? Що я без тебе на свiтi зачну?

Микола. Анно, вспокiйся, хiба ти не маєш для кого жити?

Заслона спадає

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

26.06.2008