/ / Language: Українська / Genre:adv_maritime

20 000 льє під водою

Жюль Верн

«20 000 льє під водою» — другий роман знаменитої трилогії великого французького фантаста Жуля Верна (1828–1905).

Жуль Верн

20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ

Ілюстрації НЕВІЛА та РІУ

Друкується за виданням: Берн Ж. Двадцять тисяч льє під водою. — К.: Веселка, 1970

Частина перша

І

ПЛАВУЧИЙ РИФ

1886 рік був прикметний дивною подією, невиданим, незбагненним явищем, що його, безперечно, не забули й досі. Чутки про це хвилювали не тільки мешканців портових міст та людей в глибині суходолу, — вони сіяли тривогу поміж моряків. Загадкова подія стурбувала купців, судновласників, капітанів суден, шкіперів Європи й Америки, офіцерів військово-морського флоту і навіть правителів різних держав Старого й Нового Світу.

Річ-бо в тім, що від якогось часу кораблі стали зустрічати в морі «щось велетенське», якийсь довгий, веретенуватий предмет; був той предмет куди більший за кита, багато за нього спритніший і часом випромінював світло.

Записи в бортових журналах різних суден однаковісінько змальовували той феномен, його дивовижну силу, нечувану швидкість та надзвичайну спритність. Якщо це був кит, то він перевершував величиною всіх представників цього виду, знаних донині. Ні Кюв'є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж1 не повірили б в існування такого чудовиська, якби не побачили його власними очима, чи, точніше, очима вчених. Рішуче відкинувши явні применшення, за якими створіння сягало двохсот футів завдовжки, а також перебільшення, ніби воно було одну милю завширшки й три вздовж, можна, проте, повірити: чудовисько, коли воно справді існує, набагато перевищує всі розміри, встановлені сучасними іхтіологами. Людині властиво вірити в чудеса, тож легко собі уявити, як ця незбагненна проява збурила світ.

Проте годі було взяти ці чутки за вигадку. Бо й справді, двадцятого липня 1866 року судно «Гавернор Гігінсон» пароплавної компанії «Калькутта енд Бернак» зустріло плавучу масу за п'ять миль од східних берегів Австралії. Капітан Беккер спершу подумав, що то якийсь невідомий риф, і заходився точно визначати координати; аж раптом із загадкового рифу футів на півтораста догори зі свистом метнулися два водяні стовпи. Отакої! Не може бути, щоб на цьому рифі вряди-годи били гейзери; певно, якийсь не знаний досі морський ссавець викидає через ніздрі разом із повітрям водяні струмені.

У водах Тихого океану двадцять третього липня того самого року те саме явище спостерігали з судна «Крістобал Колон», що належало Вест-Індській тихоокеанській пароплавній компанії. Виходить, що ця незбагненна істота спромоглася з неймовірною швидкістю перекинутися з одного місця в інше, — всього лиш протягом трьох днів судна «Гавернор Гігінсон» та «Крістобал Колон» здибали її в двох точках земної кулі, віддалених між собою на сімсот з гаком морських льє.

За два тижні судна «Гельвецій» Національної пароплавної компанії та «Шеннон» компанії «Роял-Мейл», що простували контрагалсом і стрілися в Атлантичному океані між Америкою та Європою, також помітили чудовисько між 42°15′ північної широти й 60°35′ довготи на захід од Гринвіцького меридіана. За спільного спостереження з обох суден дійшли висновку: коли менші за ту істоту «Шеннон» і «Гельвецій» мали по сто метрів од форштевня до ахтерштевня, то велетенський ссавець сягає в довжину щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів2. Найбільші ж кити, які водяться поблизу Алеутських островів, зроду не бували довші п'ятдесяти шести метрів.

Повідомлення, що надходили одне за одним, нові спостереження з борту трансатлантичного пароплава «Перейре», сутичка загадкового велета з судном «Етна», акт, що його склали офіцери французького фрегата «Нормандія», та докладний звіт капітана корабля «Лорд Клайд» Фітц-Джемса — все це до краю збурило громадську думку. В деяких країнах, правда, те явище не взяли за поважне, але в Англії, Америці, Німеччині — країнах, що вели жваву морську торгівлю, ним дуже зацікавились.

Всюди по великих містах на чудовисько пішла мода: про нього співали пісеньки в кав'ярнях, писали фейлетони в газетах, зображали на сценах. А вже понавигадували такого, що й докупи не збереш.

В газетах з'явилися малюнки фантастичних велетів — од білого кита, страшного «Мобі Діка» арктичних вод, до здоровенних восьминогів, своїми моцаками здатних оповити судно водотоннажністю п'ятсот тонн і потягти його в океанську безодню. Кинулись до старожитних рукописів, праць Арістотеля й Плінія3, які допускали можливість існування таких страховіть; ухопилися за норвезькі оповідання єпископа Понтопідана, за повідомлення Поля Еггеда й нарешті за рапорт Гаррінгтона — людини, безперечно, статечної; він запевнював, ніби 1857 року з борту «Кастиллана» на власні очі бачив велетенського морського змія, котрий досі запливав хіба що у води газети «Констітюсьонель».

В наукових товариствах і на сторінках наукових журналів зав'язалася нескінченна полеміка між тими, котрі вірили в існування чудовиська, і тими, що не вірили. Морське страховище заполонило всі уми. Журналісти, шанувальники науки, змагаючись із своїми супротивниками, що дотепно кпили з того всього, пролили в цій незабутній битві цілі потоки чорнила, а дехто з них — навіть кілька крапель крові, бо через того морського змія часом удавалися до найбрутальніших образ.

Півроку війна тривала з перемінним успіхом. На ґрунтовні статті Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської Академії наук, Британського товариства, Вашингтонського інституту Смітсона, на дискусію журналів «Індіан Аршипелаго», «Космосу» абата Муаньо, «Міттейлунген» Петерманна, а також на записки наукових французьких та чужоземних журналів бульварна преса щедро сипала уїдливі дотепи. Пародіюючи Ліннеїв вислів, що його цитували супротивники чудовиська, газетярі-гострослови запевняли, ніби «природа не творить нічого недолугого», і закликали своїх сучасників не паплюжити природи, допускаючи існування невиданих восьминогів, морських зміїв, «Мобі Діків» та інших вигадок очманілих моряків. Кінець кінцем один прославлений гуморист кинувся зі сторінок популярного сатиричного тижневика на морську потвору й під загальний сміх одразу її вбив. Дотепність перемогла науку.

Перші місяці 1867 року здавалося, що це питання — поховане і більше йому не ожити, але несподівано стали відомі нові факти. Йшлося вже не про розв'язання наукової проблеми, а про реальну загрозу — серйозну й неминучу. Питання постало знов, але вже по-іншому. Чудовисько обернулося островом, скелею, рифом, і то рифом мандрівним, загадковим, невловимим.

Вночі п'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30′ широти й 72°15′ довготи зі всього розгону наштовхнулося правим бортом на підводну скелю, яка не значилась на жодній морській карті. Пароплав, оснащений потужною машиною на триста кінських сил та ще й гнаний ходовим вітром, плив зі швидкістю тринадцять вузлів4. Не будь корпус такий міцний — темна безодня, безперечно, поглинула б судно, а з ним і двісті тридцять сім пасажирів, везених із Канади.

Сутичка сталася десь біля п'ятої години ранку, на світанні. Вахтові офіцери кинулися до корми. Вони якнайретельніше видивились океанську поверхню. Та нічого підозрілого не завважили, опріч великої борозни за кормою, що тяглася на три кабельтових і нагадувала водяний обрус, розпанаханий шаленим ударом. «Моравія» точно визначила координати цього місця й попливла своїм курсом. Хтозна, на що наскочило судно — на підводний риф чи на великі уламки якогось затопленого корабля. Згодом у порту, коли оглядали «Моравію» в сухому доку, виявили — трохи пошкоджено кіля.

Ця подія, хоч і значна сама собою, може, й забулася б, як і всякі інші, якби по трьох тижнях не сталося те саме. Але цього разу жертва сутички — судно великої держави, котре належало поважній пароплавній компанії, тож загадкова подія набула широкого розголосу.

Ім'я відомого англійського судновласника Кюнарда знане повсюдно. Цей кмітливий промисловець відкрив 1840 року поштове сполучення між Ліверпулем та Галіфаксом, маючи троє дерев'яних колісних суден потужністю чотириста кінських сил і водотоннажністю тисяча сто шістдесят дві тонни. А через вісім років суден побільшало ще на чотири, загальною потужністю шістсот п'ятдесят кінських сил і водотоннажністю тисяча вісімсот двадцять тонн. По двох роках компанія придбала ще двоє суден, котрі перевершували своїх попередників і потужністю, і тоннажем.

1853 року Кюнардова компанія закріпила за собою привілеї на транспортування термінової пошти і стала поступово набувати одне по одному нові судна — «Аравію», «Персію», «Китай», «Шотландію», «Яву», «Росію»; швидкістю й розмірами вони поступалися тільки перед «Грейт-Істерном». Отже, 1867 року компанія володіла дванадцятьма суднами — вісьмома колісними й чотирма гвинтовими.

Я вдаюся до таких докладних відомостей лише з тим, аби показати значення тієї компанії Морського пароплавства, що зажила собі світової слави. Жодне трансокеанське пароплавне підприємство не мало такого вправного керівництва; жодної справи не вінчав такий успіх. Протягом двадцяти шести років дванадцять Кюнардових суден дві тисячі разів перетинали Атлантичний океан, жодного разу не відмінивши рейсу, не запізнившися й не втративши жодного листа, жодної людини. Тим-то пасажири й досі попри велику конкуренцію з боку Франції віддають перевагу Кюнардовій пароплавній компанії проти всіх інших; найліпше це засвідчують офіційні документи останніх років. По всьому сказаному нікого не здивує той галас, що до нього спричинилася катастрофа одного з найкращих суден пароплавної компанії Кюнарда.

Тринадцятого квітня 1867 року — море було спокійне, повівав легкий вітерець, — судно «Шотландія» знаходилося на 15°12′ довготи й 45°37′ широти. Оснащене машиною на тисячу кінських сил, воно йшло зі швидкістю тринадцять і сорок дві сотих вузла. Колеса ритмічно розтинали воду, судно було занурене на шість метрів сімдесят сантиметрів, а тоннажність його становила шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні, коли пасажири пили чай у кают-компанії, «Шотландія» ледь здригнулася від удару в корму, трохи далі за колесом лівого борту.

Здавалося, судно вдарилося об щось гостре. Удар був легесенький, ніхто й до уваги б його не взяв, якби не кочегари, котрі вихопилися на палубу, галасуючи:

— Теча! В трюмі теча!

Налякані пасажири заметушилися, але капітан Андерсон зразу їх заспокоїв. Бо й справді, суднові не загрожувала ніяка небезпека. «Шотландія», поділена на сім відсіків водонепроникними перегородками, могла триматися на воді скільки завгодно.

Капітан Андерсон спустився до трюму. Він побачив — п'ятий відсік залито; а що вода швидко прибувала, то пробоїна, певно, була чимала. На щастя, цей відсік — без парових казанів, а то відразу погасли б топки.

Капітан Андерсон зупинив судно і звелів одному з матросів оглянути пошкодження. Невдовзі в корпусі виявлено діру два метри завширшки. Такого вилому не можна було залатати, і «Шотландія» з колесами, до половини зануреними в воду, простувала далі. Судно перебувало тоді за триста миль од мису Клер. Кінець кінцем воно причалило до пристані, стривоживши весь Ліверпуль триденним запізненням.

Інженери заходилися оглядати «Шотландію», тільки-но її поставлено в сухий док. Вони не йняли віри власним очам. У боковій частині корпусу на два метри нижче ватерлінії рівнобічним трикутником зяяла діра. Краї вилому — рівнісінькі, наче листове залізо обтяли різаком. Певно, прилад, що ним пробито корпус, був якогось особливого гарту. Протнувши чотирисантиметрову металеву обшивку, він у якийсь незбагненний спосіб звільнився з пробоїни.

Пригода з «Шотландією» знову збурила вже втишену громадську думку. Відтоді у всіх корабельних аваріях з неустановлених причин почали звинувачувати чудовисько. На ту фантастичну тварину падала відповідальність за всі морські катастрофи, а їх, на жаль, було чимало, бо з трьох тисяч суден, про загибель яких щороку сповіщає «Бюро-Веритас», із двісті пропадають безслідно!

Справедливо чи не справедливо винувачено страхіття, одначе з його вини сполучення між суходолами ставало раз у раз небезпечніше, і громадськість конче вимагала будь-яким коштом звільнити моря від загадкового кита.

II

ЗА І ПРОТИ

Саме тоді, як відбувалися всі ці події, я повертався з наукової експедиції, спорядженої до Сполучених Штатів у незвідані райони Небраску. Французький уряд відрядив мене туди як ад'юнкт-професора Паризького музею природничої історії. По шестимісячних мандрах, зібравши коштовну колекцію, я в кінці березня виїхав до Нью-Йорка. У мене був намір повернутись до Франції тільки в травні, а поки що впорядковував свої мінералогічні, ботанічні й зоологічні набутки. В цей час і зазнала аварії «Шотландія».

Я знав про дивовижне явище, та й хіба можна було не знати? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але годі було дійти з того приводу якоїсь певної думки. Незбагненні події розпалювали мою цікавість. Нездатний уяснити собі загадки, я кидався від одного здогаду до іншого. Поза всяким сумнівом, тут ховалася якась таємниця, а скептики мали змогу «встромити перста» в рану «Шотландії».

Я приїхав до Нью-Йорка в самий розпал суперечок. Припущення щодо плавучого острова, невловимого рифу були рішуче відкинуті. Ба й справді, як би міг пересуватися з такою неймовірною швидкістю риф, не маючи жодної машини?

Іншу гіпотезу — гіпотезу про плавучий корпус розбитого величезного корабля — відкинуто з тої самої причини.

Отже, залишалося два ймовірних розв'язання загадки, що мали своїх упевнених прибічників, — одні з них допускали існування якогось наддужого чудовиська, а другі вважали, ніби винуватець усіх морських катастроф — підводне судно, оснащене двигуном нечуваної потужності. Проте останнє припущення, зрештою, найвірогідніше, відпало після обстеження, проведеного в обох півкулях. Годі було повірити, щоб одна особа могла володіти таким судном. Де б то і в який спосіб побудовано такого велетня, та ще й потаємці? Створити механізм такої нищівної сили — до снаги тільки державі. В нашу згубну епоху, коли людський розум працює над винайденням нищівної зброї, можна припустити, що яка-небудь країна таємно від інших спорудила і тепер випробовує цю смертоносну машину.

Одначе гіпотеза щодо якоїсь військової споруди втратила свою силу, бо уряди всіх держав заявили: вони не будували таких підводних човнів. А що небезпека йшла проти міжнародних інтересів і загрожувала порушенням трансатлантичного сполучення — щирість тих заяв поза всякими сумнівами. Опріч того, невже будівництво підводного велетня не привернуло б уваги широкої громадськості? За таких умов дуже важко зберегти таємницю приватній особі, а окремій державі, за вчинками котрої пильно стежать могутні держави-суперниці,— і поготів.

Отож після розслідування, проведеного в Англії, Франції, Росії, Пруссії, Іспанії, Італії, Америці й навіть у Туреччині, версію про підводний монітор рішуче відкинуто.

Усупереч кпинам бульварної преси, чудовисько знов «випливло на поверхню», і збурена уява малювала найбезглуздіші витвори фантастичної іхтіології5.

Коли я приїхав до Нью-Йорка, чимало осіб виявляли честь консультуватися в мене з цього незвичайного питання. Колись у Франції я опублікував двотомну працю, що називалася «Таємниці морських глибин». Книга, прихильно зустрінута в науковому світі, створила мені славу фахівця тієї малознаної галузі природничої історії. Стали питати моєї думки про тривожні події. Я спробував був ухилитися, покликаючись на свою цілковиту необізнаність. Та невдовзі, загнаний в тісний кут, мусив висловитись: мовчати далі було вже непристойно. І ось 30 квітня в газеті «Нью-Йорк Гералд» з'явився допис «шановного П'єра Аронакса, професора Паризького музею». Я розглянув питання всебічно — з політичної й наукової точок зору.

«Тому, — писав я, — дослідивши одне по одному різні припущення й відкинувши всі недостатньо обґрунтовані, я вважаю найвірогіднішою гіпотезу про існування якогось надмогутнього морського створіння.

Океанські глибини — ще й досі для нас таємниця. До них не сягає жодний сучасний зонд. Що діється в тих недосяжних безоднях? Які істоти живуть і здатні жити на глибині дванадцяти — п'ятнадцяти миль? Який у них організм? Про все те можна тільки здогадуватися.

До розв'язування поставленого питання ми можемо підійти двома шляхами, — визнавши, що нам відомі або всі види живих істот, котрі заселяють нашу планету, або не всі.

Якщо нам відомі не всі види, якщо природа й досі ховає від нас таємниці іхтіології, то ми не маємо жодних підстав відкидати існування риб чи китоподібних ще невідомих видів або навіть родів, якихось незвичайних глибоководних істот, що здатні жити на недосяжній глибині й лише інколи, з якихось забаганок, із примх самої природи випливають на поверхню.

Якщо, навпаки, нам відомі всі види живих істот, то слід шукати тварину, про котру йдеться, серед інших, уже класифікованих морських тварин, і в цьому випадку я ладен припустити існування велетенського нарвала6.

Звичайний нарвал, чи морський одноріг, часто сягає шести футів завдовжки. Коли ви побільшите ці розміри вп'ятеро, вдесятеро, надасте цьому китові сили, пропорційної до його величини, відповідно збільшите його захисний орган — бивень, то матимете уявлення про це страховиддя. Саме його величина й відповідає тій, що її повідомили офіцери судна «Шеннон»; бивень такого велета здатен проткнути борт «Шотландії», а проти його сили не встоїть корпус жодного пароплава.

Цей нарвал озброєний, як то кажуть деякі природознавці, подобою костяної шпаги, алебарди. Його передній зуб — бивень — твердий мов криця. Сліди цього зуба часто помічали на тілі китів, у сутичках із якими нарвал завше виходив переможцем. Траплялося витягувати уламки нарвалового зуба із корпусів суден, що він продірявлював їх, ніби свердло дерев'яну бочку. У музеї Паризького медичного факультету є бивні два метри двадцять п'ять сантиметрів завдовжки і в основі сорок вісім сантиметрів завгрубшки.

А тепер уявіть бивня вдесятеро більшого, тварину вдесятеро дужчу, котра мчить зі швидкістю двадцять миль за годину, помножте її масу на швидкість і ви збагнете причину можливої катастрофи.

Отже, за браком повної інформації я ладен приєднатися до думки про існування морського велета-однорога, озброєного не просто алебардою, а справжнім тараном, як панцерні фрегати чи військові судна, так само масивні й оснащені такими самими потужними моторами.

Так можна з'ясувати оті загадкові явища, коли подібний феномен існує справді, а не є витвором хворобливого марення, — а це також імовірно».

Останні слова я сказав із обережності. Не бувши певен у правдивості повідомлень, я боявся за свою професорську репутацію і не хотів, щоб з мене сміялися американці, вдатні до ущипливих глузувань. А по щирості — я вірив в існування чудовиська.

Мій допис набув широкого розголосу й спричинився до запальних суперечок. У мене знайшлося чимало однодумців. Зрештою, пропоноване в ньому розв'язання проблеми відкривало необмежений простір уяві. Людському розумові властиво творити незвичайні образи велетенських химер. А море — саме те середовище, та єдина найліпша стихія, де ці велети, що проти них земні тварини, слони чи носороги — всього лишень ліліпути, можуть народжуватися й жити. У воді живуть найбільші серед знаних ссавців, і, може, в ній водяться величезні молюски, подоби крабів, що на них і глянути моторошно, стометрові омари або краби вагою на двісті тонн! Хто знає? Колись земні тварини, сучасники геологічних епох, чотириногі, чотирирукі, гаддя та птахи сягали велетенських розмірів, і лише з часом вони помалу-малу поменшали. А чому й справді цих гігантських взірців життя інших епох не може зберігати в своїх глибинах море, котре не улягає ніяким змінам, що їх постійно зазнає земна поверхня? Чому б йому не сховати в своєму лоні останніх цих велетів, що їхні роки вираховуються століттями, а століття тисячоліттями?

Проте я захопився мріями, а це мені аж ніяк не личило. Досить химер! Згодом вони обернулися мені на жахливу дійсність. Повторюю, природа незвичайного явища не викликала вже сумнівів і громадськість визнала існування загадкової істоти, що не мала нічого спільного із казковим морським гаддям.

Коли для нас ця проблема мала єдине науковий інтерес, то практичних людей, здебільша американців та англійців, безпосередньо зацікавлених у нормальному трансатлантичному сполученні, передовсім займала проблема визволення від цього небезпечного чудовиська. Газети, що представляли інтереси промислових і фінансових об'єднань, саме так висвітлювали питання.

Ініціатива належала Сполученим Штатам. У Нью-Йорку стали опоряджувати експедицію з метою вполювати нарвала. Швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн» брався негайно вийти в море. Капітанові Фарагуту було відчинено всі військові склади, і він тут же заходився рихтувати судно.

І саме тоді, як наладналися ловити чудовисько — воно зненацька щезло. Два місяці про тварину не було й чутки. З нею не стрічалося жодне судно. Одноріг начебто довідався, що проти нього затівається змова. Про це стільки казалося по трансатлантичному кабелю, і жартівники запевняли, що отой лукавий бестія перехопив якусь депешу та й дав драла.

Отож фрегат спорядили в далеке плавання, забезпечили могутньою китобійною зброєю, проте куди йому вирушати — було невідомо. Нетерпеливились щодень дужче. Аж раптом другого липня прокотилася чутка, ніби судно, яке робило рейси між Сан-Франціско і Шанхаєм, три тижні тому бачило тварину на півночі Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали зволікати жодної доби. Запаси харчів повантажено на судно. Вугілля насипано повнісінькі трюми. Команда — в повному складі. Залишалося розпалити топки, розвести пари й відшвартуватися. Капітанові не подарували б запізнення бодай на півдня. До того ж Фарагут і сам жадав негайно відчалити.

Три години перш аніж «Авраамові Лінкольну» вийти з Бруклінського порту, я дістав листа, де писалося:

«Панові Аронаксу, професорові Паризького музею, готель «П'яте авеню», Нью-Йорк.

Пане добродію!

Якщо ви бажаєте приєднатися до експедиції, уряд Сполучених Штатів матиме приємність довідатися, що Франція в вашій особі взяла участь у цій акції. Капітан Фарагут надасть до ваших послуг каюту.

З щирою сердечністю Ваш Ж. Б. Гобсон, морський міністр».

III

ЯК ЛАСКА ПАНА ПРОФЕСОРА

За кілька хвилин перед тим, як дістати Гобсонового листа, я не більше думав про гонитву за нарвалом, аніж про спробу подолати Північно-Західний прохід7. Та, прочитавши листа шановного морського міністра, я зразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя — вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати од неї людство.

Я щойно повернувся з виснажливої мандрівки, дуже стомився і жадав спочинку. Тільки й мріяв побачити знову свою батьківщину, друзів, своє затишне помешкання при Ботанічному саді, свої любі коштовні колекції. Та ніщо не могло мене втримати. Про все я забув: про втому, друзів, колекції — й не вагаючись прийняв запрошення американського уряду.

«Зрештою, — думав я, — усі шляхи ведуть до Європи, тож нарвал зробить мені ласку й приведе до французьких берегів! Ця гідна тварина залишиться в європейських морях, і я сподіваюся подарувати Паризькому природничому музеєві цікавий експонат — якихось півметра його костяної алебарди».

Але поки що я маю шукати того нарвала на півночі Тихого океану, тобто плисти в протилежний од Франції бік.

— Конселю! — гукнув я нетерпеливо.

Консель — вірний служник, що супроводив мене у всіх моїх мандрах. Я любив цього чесного фламандця, і він платив мені тим самим. Флегматичний з природи, статечний з принципу, справний із звички, він по-філософському ставився до примхливих несподіванок долі: майстер на всі руки, готовий до послуг, Консель, усупереч власному йменню8, ніколи не давав порад, хоч би як їх у нього просили.

Довго бувши в оточенні нашої невеликої групи вчених при Ботанічному саді, Консель похопив деякі знання. В його особі я вже мав неабиякого фахівця з природничо-наукової класифікації; він призвичаївся зі спритністю акробата пробігати всіма східцями, що складалися з груп, класів, підкласів, рядів, родів, підродів, видів і підвидів. Але його знання тим і вичерпувалися. Класифікація — то була його пристрасть, за межі якої він уже не ступав. Та добре знаючись на теорії класифікації, він був вельми далекий од практики і, певне, не спромігся б одрізнити кашалота від кита. Одначе яка то вірна й добряча душа!

Ось уже десять років Консель невідступно супроводить мене у всіх моїх наукових мандрівках. Він ніколи не нарікав на довгі чи виснажливі подорожі. Я й разу не чув од нього заперечення, коли б йому не звелів рихтувати валізи до від'їзду в будь-яку далеку дорогу — чи то Китай, а чи Конго. Він завжди ладен простувати за мною. До того ж він ніколи не хворів, бо був людиною при доброму здоров'ї, з міцними м'язами і, здавалося, залізними нервами.

Конселеві було тридцять років, і його вік відносився до віку його пана, як п'ятнадцять до двадцяти. Хай дарують спосіб, в який я признався, що мені сорок років.

Проте мій служник мав одну ваду. Затятий формаліст, він звертався до мене не інакше як у третій особі, і я повсякчас із того дратувався.

— Конселю! — гукнув я вдруге, хапливо ладнаючись до від'їзду.

Ясна річ, я й трохи не сумнівався в відданості мого служника.

Я ще ніколи не запитував його, чи згоден він їхати зі мною, але зараз ішлося про експедицію, що, певно, триватиме хтозна-скільки, про справу ризиковану, про гонитву за твариною, здатною затопити фрегат, як горіхову лушпину! Було над чим замислитися навіть людині, найспокійнішій у світі! Що ж скаже Консель?

— Конселю! — позвав я втретє.

Нарешті він з'явився.

— Пан професор мене кликав?

— Так, друже мій. Пакуй мої валізи і ладнайся сам. Ми від'їжджаємо за дві години.

— Як ласка пана професора, — спокійно відповів Консель.

— Не марнуй жодної хвилини. Поскладай у валізи всі дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки; пакуй побільше і то якомога швидше.

— А панові колекції?

— Колекції підождуть.

— Як! Архіотерії, гіракотерії, одреодони, херопотамуси та інші кістяки…

— Вони зберігатимуться в готелі.

— А панова жива бабіруса?9

— Поки нас не буде, її годуватимуть. Зрештою, я попрошу відіслати наше майно до Франції.

— А хіба ж ми їдемо не до Парижа?

— Так… звичайно… — відповів я непевно, — але, мабуть, доведеться накинути круга.

— Накинути, то й накинути! Як ласка пана професора.

— Та воно й небагато. Тільки й того, що не навпростець. Ми попливемо фрегатом «Авраам Лінкольн».

— Як ласка пана професора, — безтурботно відповів Консель.

— Бачиш, друже мій, ідеться про чудовисько… про отого знаменитого нарвала. Ми ідемо звільнити від нього моря!.. Авторові двотомної праці «Таємниці морських глибин» не випадає відмовлятись од участі в експедиції капітана Фарагута. Місія почесна… хоч і небезпечна! Доведеться шукати вітра в полі. Почвара може виявитися примхлива. Але й ми будемо пильні! Наш-бо капітан не ликом шитий!..

— Куди пан професор, туди і я, — відказав Консель.

— Розваж гарненько! Я не хочу приховувати від тебе нічого. З таких експедицій, буває, й не вертаються.

— Як ласка пана професора!

За чверть години валізи було спаковано. Консель хутко впорався, і я знав — він нічого не забув, бо мій служник класифікував сорочки й усяку одежу так само спритно, як і птахів та ссавців.

Ми спустилися ліфтом до просторого вестибюля. Потому я зійшов східцями на перший поверх, оплатив рахунок у конторі, де завжди було повно люду. Я попросив одіслати до Парижа мої пакунки з препарованими тваринками й засушеними рослинами. Опріч того, відкрив чималий кредит бабірусі. По тому я стрибнув до карети, а вслід за мною — й Консель.

Карета рушила Бродвеєм до Юніон-скверу, тоді промчала по Четвертому авеню до перехрестя з Боуери-стрит, завернула на Катрин— стрит і зупинилася біля тридцять четвертого пірса10. Звідтіля катринським поромом нас і карету з кіньми перевезли до Брукліну — головної нью-йоркської околиці на лівому березі Іст-Риверу, і по недовгім часі ми вже були на пристані, де стояв «Авраам Лінкольн». З двох його димарів клубочився чорний дим.

Наші валізи притьмом підняли на палубу. Я хутко зійшов на борт і спитав, де капітан Фарагут. Матрос провів мене до рубки. Там я побачив офіцера з доброю військовою поставою. Він подав мені руку:

— Пан П'єр Аронакс?

— Він самий, — відповів я. — Капітан Фарагут?

— Власною персоною. Ласкаво прошу, пане професоре. На вас чекає ваша каюта.

Щоб не відбирати часу в капітана, заклопотаного близьким відплиттям, я, довідавшись, котру мені призначено каюту, тут же оддав йому уклін.

Судно «Авраам Лінкольн» було добре пристосоване до своєї незвичайної подорожі. Цей швидкохідний фрегат оснащений потужними машинами, що дозволяли розводити пари тиском на сім атмосфер. Пересічна швидкість «Авраама Лінкольна» — вісімнадцять і три десятих милі на годину. Це немала швидкість, однак недостатня, щоб змагатися з велетенським китом.

Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його мореплавним якостям. Мені дуже сподобалася моя каюта, що містилася на кормі й мала вихід до кают-компанії.

— Нам тут буде вигідно, — мовив я до Конселя.

— Вигідно, — відповів Консель, — як тому ракові-пустельникові в мушлі молюска-трубача.

Я доручив Конселеві розпакуватися, а сам вийшов на палубу поглянути, як ладнаються до відчалу.

Саме тоді капітан Фарагут наказав оддати кінці, що тримали «Авраама Лінкольна» в Бруклінській гавані. Тож коли б я загаявся хоч із чверть години, фрегат одплив би без мене і я не взяв би участі у цій незвичайній, дивній, неймовірній мандрівці, найправдивіше змалювання якої можна вважати вигадкою.

Капітанові Фарагуту не хотілося марнувати жодного дня, жодної години, він прагнув якнайшвидше вийти в моря, що в них бачено чудовисько. Капітан покликав до себе механіка.

— Пари розведено? — запитав він.

— Так, пане капітане!

— Go ahead!11 — скомандував капітан.

Наказ тут же передано до машинного відділу по апарату, що працював під тиском спресованого повітря. Механіки повернули пускове стерно. Пара зі свистом метнулася у відкриті золотники, поршні почали рухати дерев'яні шатуни. Щоразу швидше став обертатися тяговий гвинт, і «Авраам Лінкольн» велично рушив уперед, а за ним катери й буксири, повні людей, що випроваджували його в дорогу.

Набережні Брукліна захрясли цікавим людом. Із п'ятисот тисяч грудей вирвалося потрійне «слава!». Тисячі хусточок маяли над юрбою, вітаючи «Авраама Лінкольна», аж доки він проминув півострів, на якому розкинувся Нью-Йорк, і ввійшов у води Гудзону.

Фрегат поплив побіч Нью-Джерсі, вздовж мальовничого правого берега, тісно забудованого дачами, а там пройшов повз форти, що салютували йому з найбільших гармат. У відповідь на «Авраамі Лінкольні» тричі піднято й опущено американського прапора, що сяяв тридцятьма дев'ятьма зірками12 на бізань-щоглі; а коли фрегат, міняючи курс, щоб ввійти в позначений бакенами фарватер всередині бухти, що її утворювала коса Санді-Гуку, обминав цю довгасту піщану обмілину, його знову вітала кількатисячна юрба глядачів.

Кортеж катерів і буксирів супроводив «Авраама Лінкольна» аж до плавучих маяків, два вогні яких показують вхід до Нью-Йоркського порту.

Пробило третю годину. Лоцман сів у човна, який приставив його до невеличкої шхуни, що очікувала під вітром. Піддали пари. Тяговий гвинт закрутився, буравлячи воду. Фрегат поплив уздовж низького жовтавого лонг-айлендського берега і о восьмій годині вечора, загубивши з очей на північному сході файр-айлендські вогні, на всіх парах вийшов у темні води Атлантичного океану.

IV

НЕД ЛЕНД

З капітана Фарагута був чудовий моряк, гідний фрегата, яким він командував. Судно було тіло, Фарагут — його душа. Капітан не сумнівався, що велетенська тварина існує, і на борту фрегата не дозволяв жодних суперечок з цього приводу. Фарагут вірив у чудовисько, як набожні бабусі вірять у Левіафана13, — скорше серцем, аніж розумом. Нарвал є, і він, капітан, визволить од нього моря, він заприсягнувся! Або капітан Фарагут уб'є нарвала, або нарвал уб'є капітана. Третього виходу не буде!

Офіцери поділяли думку свого капітана. Послухати тільки, як вони розмовляли, сперечалися, міркували, оцінювали шанси можливої зустрічі з чудовиськом, як вони вдивлялися в безмежний океанський обшир! Навіть той, хто іншим разом мав би вахту за справжню каторгу, зараз ладен був прочатувати два дозори поспіль. Матроси ж цілий день юрмилися на рангоуті, хоч нагріта сонцем палуба так припікала ноги, що годі й на місці було встояти. А тим часом «Авраам Лінкольн» ще не розтинав форштевнем вод Тихого океану.

Вся команда жадала здибати нарвала, загарпунити його, витягти на борт і порубати. Усі невсипуще пильнували море. До того капітан Фарагут призначив нагороду — дві тисячі доларів — тому, хто перший — юнга чи матрос, боцман чи офіцер — помітить чудовисько. Тож не було ніякого дива в тім, що геть усі на фрегаті невідступно пасли очима море.

Я, річ певна, і собі не відставав, день при дні озираючи безмежні простори. Єдиному Конселеві було байдуже і до нарвала, і до пристрастей, що вирували на фрегаті.

Я вже казав, що капітан Фарагут оснастив своє судно всім необхідним обладунком до полювання на велетенських китів. Мабуть, жодне китобійне судно не виходило в море наладнованим ліпше. Ми мали все китобійне знаряддя — від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубленими стрілами і до рушниць із розривними кулями. На бакові стояла вдосконалена гармата з затвором, грубезними боками і вузеньким жерлом, її модель експонувалась на всесвітній виставці 1867 року. Ця чудова зброя американського взірця стріляла чотири— кілограмовими конічними снарядами на п'ятнадцять кілометрів.

Отже, «Авраамові Лінкольну» не бракувало ніякої зброї. Але цього було замало — на фрегаті плив Нед Ленд, король гарпунерів.

Нед Ленд — канадець за походженням — знаменитий китолов, що не має собі рівного в цьому небезпечному реместві. Кмітливість та спокій, відвага та спритність чудово єдналися в ньому, і лиш найпідступніший кит, найхитріший кашалот міг утекти від його страшного гарпуна.

Недові Ленду десь уже під сорок. Це суворий на вигляд, кремезної будови чоловік ростом понад шість англійських футів; трохи відлюдкуватий і запальний, Нед Ленд страшенно лютує, коли йому перечать. Його зовнішність дуже примітна, надто погляд, що надає обличчю особливої своєрідності.

Безперечно, капітан Фарагут зробив мудро, залучивши Неда Ленда до команди. Зі своїм на диво гострим оком, із вправними руками, він один важив за всіх. Я не годен знайти до нього ліпшого порівняння, аніж потужний телескоп, а воднораз — і гармата, що завжди готова пальнути.

«Авраам Лінкольн» велично рушив уперед.

Канадець — те саме, що й француз, і, признаюся, Нед Ленд попри свою відлюдкуватість був до мене вельми прихильний. Мабуть, його приваблювала моя національність. Йому траплялася оказія побалакати, а мені — послухати давню французьку мову, мову часів Рабле14, що нею й досі говорять у деяких канадських провінціях. Його гарпунерська родина походила з Квебека і славилася відважними рибалками ще за тих далеких часів, коли місто належало Франції.

Мало-помалу Нед зохотився до розмов, і я любив слухати про його мандри в полярних морях. Його розповіді про ловитви, про боротьбу зі стихіями були воістину поетичні, і мені часом здавалося — я слухаю якогось канадського Гомера15, що співає «Іліаду» гіперборейських країн16.

Я зображую нашого відважного супутника таким, яким знаю його нині. Ми — давні друзі. Наша непорушна приязнь зародилася й зміцніла в найтяжчих спитках. Любий Неде! Я ладен прожити ще сто років, аби довше згадувати про тебе!

Однак що думав Нед Ленд про морське чудовисько? Скажу щиро: він єдиний з усіх не дуже вірив у його існування, ба навіть уникав розмов про загадкову істоту.

Якось чудового вечора — тридцятого липня, — себто за три тижні по нашому виході в море, фрегат проминав мис Бланка, за тридцять миль під вітром од Патагонських берегів. Ми вже пройшли Козерогів тропік, і менше ніж за сімсот миль на південь перед нами мала відкритися Магелланова протока. Ще вісім день — і «Авраам Лінкольн» краятиме води Тихого океану!

Я та Нед Ленд сиділи на юті й про щось собі розмовляли, позираючи на таємничу морську безодню, ще й досі недоступну людському окові. Я, звичайна річ, завів мову про нарвала й почав розважувати шанси, що від них залежали успіх або невдача нашої мандрівки. Та, помітивши, що Нед мовчить, я пішов навпрост.

— Неде, — почав я, — невже ви маєте якісь сумніви щодо цього нарвала? Чи, може, є у вас справді поважні підстави не вірити в нього?

Перш ніж відповісти, гарпунер дивився хвильку на мене, потому ляснув себе по широкому чолі, зажмурив очі, замислився й нарешті мовив:

— Може, і є поважні підстави, пане Аронаксе.

Нед Ленд — знаменитий китолов.

— Але ж, Неде, ви, як гарпунер, не раз бачили великих китів, тож мусили б скорше за інших повірити в існування велетенського нарвала; саме вам годилося б найменше сумніватися в тому.

— Ні, пане професоре, — відповів Нед Ленд. — Не дивно, коли невіглас вірить, що в небесах літають якісь там чудернацькі комети, що в земній кулі живуть допотопні істоти, але астроном і геолог махне рукою на цю химерну маячню. Так само й гарпунери. Я давно полюю на китів, я силу їх загарпунив, чимало понищив, та хоч які б вони були здоровенні й дужі, жоден не здатен — ані хвостом, ані бивнем — пробити залізної обшивки судна.

— І все ж таки, Неде, траплялося, коли нарвалів зуб протикав судна навиліт.

— Дерев'яні судна — можливо; а втім, я того зроду не бачив. І доки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти або однороги спроможні отаке зробити.

— Послухайте, Неде…

— Облиште, пане професоре. Кажіть що завгодно, тільки не це. Може, велетенський спрут?..

— Ні, Неде, тим паче, ні. Спрут — всього-на-всього молюск; сама назва говорить про особливості його тіла. Спрут, хай навіть п'ятсот футів завдовжки, все одно безхребетний, отже, таким суднам, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн», його боятися нічого. І всі ті побрехеньки про подвиги спрутів чи подібного до них страховиддя — маячня та й годі.

— Отож, пане природознавцю, — спитав Нед Ленд трохи спогорда, — ви переконані, що велетенський нарвал існує?

— Так, Неде, я переконаний і при цьому спираюся на логіку фактів. Я вірю в існування ссавця — могутнього організму, що належить, як і кити, кашалоти чи дельфіни, до групи хребетних; котрому захисним органом править ріг надзвичайної пробивної сили.

— Гм! — озвався гарпунер і похитав головою, як людина, що залишилася при власній думці.

— Візьміть-но до уваги, шановний канадцю, — правив я далі,— якщо така тварина існує, якщо вона живе в глибинах, у водах, котрі лежать на кілька миль під рівнем океану, — вона мусить мати на диво міцний організм.

— Чому б то? — запитав Нед.

— Бо на глибині треба опиратися величезному водяному тискові.

— Справді? — мовив Нед, не зводячи з мене примружених очей.

— Справді. В цьому вас переконають деякі цифри.

— Ну-у! Цифри! — зауважив Нед. — Цифрами можна доводити як одне, так й інше.

— В торгівлі, Неде, але не в математиці. Вислухайте мене. Уявімо собі таке: один водяний стовп тридцять два фути заввишки тисне з силою одну атмосферу. Насправді тиск такого стовпа — трошки менший, бо морська вода щільніша проти прісної. Тому, коли ви, Неде, пірнете в воду, на ваше тіло тиснутиме стільки атмосфер, себто стільки разів по сто кілограмів на один квадратний сантиметр, скільки тридцятидвофутових водяних стовпів одділятиме вас від поверхні води. Тож на глибині триста двадцять футів тиск становитиме десять атмосфер, на глибині три тисячі двісті футів — сто атмосфер. Це означає: коли б ви змогли опуститися на ту глибину — на кожний квадратний сантиметр поверхні вашого тіла припадало б тисячу кілограмів тиску. А ви знаєте, любий мій Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня нашого тіла?

— Та хто його знає!

— Десь біля сімнадцяти тисяч.

— Невже?

— А що насправді атмосферний тиск трохи більший одного кілограма на квадратний сантиметр, то на сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла воднораз тисне сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів.

— Щось я цього не помічаю.

— Так, не помічаєте. І коли такий тиск не розчавлює вас, то тільки тому, що повітря, котре проникає в ваше тіло, тисне з такою самою силою. Звідсіль повна рівновага між тиском зокола і тиском зсередини. Оце й призводить до нейтралізації тисків. Тим-то ви не помічаєте атмосферного тиску. Але в воді — зовсім інша річ.

— Ага! Розумію, — уважно вислухавши, мовив Нед, — бо вода б тиснула на мене зокола, не проникаючи, як повітря, всередину.

— Слушно кажете, Неде. Отже, на глибині тридцяти двох футів ви зазнали б тиску сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів; на глибині триста двадцяти футів цей тиск побільшав би вдесятеро і сягнув би сімнадцяти мільйонів п'ятсот шістдесяти восьми тисяч кілограмів, а це означає, що вас розплескало б так, як під плитою гідравлічного преса.

— Ну й диявольська сила! — вигукнув Нед.

— Так от, мій шановний гарпунере, коли хребетне кількасот метрів завдовжки і з відповідно побільшеною масивністю тримається таких глибин, то його поверхня, що складає мільйони квадратних сантиметрів, витримує тиск мільярди кілограмів. А тепер вирахуйте, якої сили мусить бути його кістяк, який міцний організм, щоб витримати такий страшний тиск!

— Певне, воно має,— відповів Нед, — обшивку з восьмидюймового17 листового заліза, як панцерні фрегати.

— Маєте рацію, Неде. І тільки зважте, на які руйнування здатна така маса, коли вона рине сторчма зі швидкістю експреса на корпус судна.

— Так… А й справді… либонь… — відповів канадець, приголомшений цифрами, але не охочий до відступу.

— Ну й що ви на те скажете? Переконав я вас?

— В одному ви мене таки переконали, пане природознавцю; якби подібні тварини існували справді в морських безоднях, певне, вони були б такі дужі, як ви кажете.

— Але ж, якщо їх нема, затятий гарпунере, чим ви поясните катастрофу судна «Шотландія»?

— Це, можливо… — вагався Нед.

— Ну, кажіть, кажіть!

— Тим, що… все це неправда, — вихопився канадець. Але ця відповідь свідчила тільки про гарпунерову впертість. Того дня я його більше не переконував. Аварія «Шотландії» — явище незаперечне. Пробоїна така велика, що судно доводилося неабияк ремонтувати, і, гадаю, нема потреби в переконливіших доказах. Не могла ж та діра з'явитися ні сіло ні впало, не пробив же її якийсь підводний риф, — ні, таки конче існувала тварина з могутнім бивнем чи рогом.

Розваживши все те, я зарахував таємничу тварину до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних. Що ж до сім'ї, роду й виду — це з'ясується тільки згодом. Щоб дійти якоїсь певності, треба розтяти загадкове чудовисько; щоб розтяти, треба його впіймати; щоб упіймати, треба загарпунити, — а це справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба його побачити, — а це справа всієї команди; а щоб побачити, треба його зустріти, — а оце вже справа випадку.

V

НАВГАД

Якийсь час «Авраам Лінкольн» плив без особливих пригод. Але Недові Ленду все ж випала змога виявити свою дивовижну спритність і показати, на що він здатен.

Тридцятого червня неподалік Мальвінських островів фрегат стрівся з американським китобійним судном «Монрое»; виявилось, що команда його навіть не чула про нарвала. Капітан судна, довідавшись, що на «Авраамі Лінкольні» знаходиться Нед Ленд, попросив його загарпунити кита, який плавав поблизу. Капітан Фарагут, бажаючи подивитися на Недову вправність, охоче дозволив перебратися йому на борт «Монрое». І нашому канадцеві так поталанило, що замість одного кита він загарпунив аж двох, — одного зразу поцілив у серце, а другого упорав за кілька хвилин.

О, коли той страхітливий нарвал матиме справу з Недовим гарпуном, я, далебі, не поручуся, що він лишиться живий.

Фрегат на великій швидкості проминув південно-східний берег Америки. Третього липня на довжині мису Дів ми підійшли до входу в Магелланову протоку. Але нашому капітанові не хотілося плисти цією звивистою протокою, і він узяв курс на мис Горн.

Команда односердно схвалила капітанове рішення. Та й чи міг зустрітися їм нарвал у такій вузькій протоці? Більшість матросів була певна, що страховище не протиснеться крізь оту щілину, «що воно для неї затовсте».

Шостого липня, о третій пополудні, «Авраам Лінкольн» обійшов за п'ятнадцять миль на південь цей одинокий острівець, цю закинуту на самісінький крайчик Американського суходолу скелю, що її голландські мореплавці назвали на честь рідного міста мисом Горн. Далі фрегат узяв курс на північний захід, і наступного ранку його гвинт нарешті спінював води Тихого океану.

— Дивись пильно! Дивись пильно! — раз у раз казали матроси.

І люди дивилися — і очима, і крізь далекоглядні труби. Вдень і вночі погляди були прикуті до поверхні океану. Всіх вабили дві тисячі доларів. Нікталопи, здатні бачити в темряві, мали вдвічі більші шанси дістати нагороду.

Навіть я, байдужий до грошей, не зводив очей з моря. В спеку і в дощ я день при дні стримів на палубі, покидаючи її хіба що на якусь годинку — попоїсти чи передрімати. То перехилившися через борт на бакові, то спершися на поруччя біля шканців, я впинав погляд у піняві борозни за кормою, що слалися вдалечінь, доки сягає око. І скільки разів я хвилювався разом із командою, коли з води виринала чорна китова спина! Матроси й офіцери притьмом збігалися на палубу, затамувавши подих, пильнували кожного руху тварини. І я дивився, дивився, аж доки починало різати в очах, а Консель, як завжди спокійний, розважливо казав:

— Коли пан професор хоче краще бачити, хай менше напружує зір.

Проте хвилювалися щоразу намарне. «Авраам Лінкольн» міняв

курс, підпливав до тварини, але виявлялося — то був звичайнісінький кит або кашалот, що тут же зникав, а навздогін йому ринули прокляття збуреної команди.

Стояло на погоді. Умови для плавання були найчудовіші. Настала пора, коли звичайно йдуть дощі,— адже ж липень у цих широтах відповідає європейському січневі,— одначе море лежало спокійне, обрій — широкий і чистий.

Нед Ленд уперто зневажав нашу метушню. Він навіть не виходив у вільні від вахти години на палубу глянути на море, хоч його на диво гострі очі могли б нам зараз вельми прислужитися. Одначе впертий канадець із дванадцяти годин вісім або сидів за книгою, або ж спав у своїй каюті. Сотню разів я докоряв йому за байдужість.

— Ба! — відповідав він. — Пане Аронаксе, якби й справді існував той нарвал — хіба так легко його помітити? Хіба ми не навгад женемося за ним? Кажуть, ніби цього невиданого звіра здибували в північних водах Тихого океану. Нехай і так! Але ж відтоді минуло два місяці — а не така вдача у вашого нарвала, щоб він сидів на місці. До того ж він пливе напрочуд швидко! А ви, пане професоре, знаєте ліпше за мене: природа не творить нічого всупереч здоровому глуздові, і вона б не наділила істоту, мляву за вдачею, здатністю швидко рухатися, якби та істота не мала у цьому потреби. Тож коли тварина існує — її давно нема тут і сліду.

Я не знав, що на те сказати. Авжеж, ми пливли навмання. А що робити? Хоч шанси спіткати чудовисько дедалі меншали, проте геть усі ми плекали надію: пошуки недаремні, нарвал є і ми кінець кінцем зустрінемося з ним.

Двадцятого липня ми перетяли Козерогів тропік на 105° довготи, а двадцять сьомого на сто десятому меридіані проминули екватор. Далі фрегат узяв курс на захід й увійшов у центральні води Тихого океану. Капітан Фарагут слушно вважав: нарвала скорше можна здибати в глибоких водах, подалі від суходолів та островів, які тварина обходила, казав наш боцман, «тільки тому, що поблизу них такому велетові надто мілко». Фрегат пройшов біля островів Паумоту, Маркізьких, Сандвічевих, на 132° довготи перетяв тропік Рака і взяв курс у китайські моря.

Зрештою ми дісталися місця, де востаннє бачено чудовисько. І я й трохи не перебільшу, сказавши: життя на судні завмерло. У нас так тіпалися серця, що мало не всій команді годилось би сподіватися на сердечні захворювання. Всі були збурені; і не спали уже, і не їли. Разів двадцять на день невиразна цята, зорова омана якого-небудь матроса, що виліз на кабестан, спричинялись до хвилювання; нас поймало хворобливе збудження; все це мусило скінчитися повним отупінням.

І наслідки таки не забарилися. Протягом трьох місяців — кожний день яких видавався століттям! — «Авраам Лінкольн» борознив північні моря Атлантичного океану, ганяв за вистеженими китами, круто міняв курс, несподівано лягав із галсу на галс, часто вповільнював хід; уже від японських до американських берегів не лишалося необстеженої ані єдиної цяти. Та все намарне! Навкруги — самі пустельні води. Жодного знаку нарвала, жодного підводного острова, хоч би яка колода з розбитого судна, хоч би плавучий риф — анічогісінько, за що б учепитися оку!

Настала реакція. Втома зламала дух команди й посіяла в серцях зневіру. Всіх опанувало нове почуття, третину якого складав сором і дві третини — злість. Пошитися в дурні, ганяючи за химерою, — ось з чого лютилися найдужче. Гора доказів, накопичених за цілий рік, раптом повалилася, і кожен тепер силкувався надолужити безглуздо змарнований час відпочинком та сном.

Із властивою людській природі непослідовністю команда вкинулася в інші крайнощі. Найзапопадливіші прибічники цієї мандрівки враз обернулися на її запеклих ворогів. Збайдужіння полонило геть-чисто все судно, від кубрика до кают-компанії, і якби не дивовижна впертість капітана Фарагута, фрегат, безперечно, повернув би на південь.

Одначе марним пошукам мав настати край. Не можна було звинуватити в невдачі команду «Авраама Лінкольна», бо вона робила все, щоб домогтися успіху. Жодна команда американського морського флоту не виявляла більшого терпіння й запопадливості. Тож залишилося повернути до свого порту, іншої ради не було.

Такі міркування передано капітанові. Але він затявся. Матроси не ховали невдоволення, і дисципліна на судні підупала. Я не хочу сказати, що команда збунтувалася, і все-таки після нетривалого опору капітан Фарагут, як колись Колумб, попросив матросів, аби потерпіли ще три дні. Коли за цей час не знайдуть чудовиська, стерничий покладе кермо на борт і «Авраам Лінкольн» візьме курс на європейські моря.

Я не зводив очей з моря.

Обіцянку дано другого листопада. Це відразу підбадьорило команду. Знову заходилися озирати океанські розлоги. Кожен кидав на воду останній погляд, вкладаючи в нього всю свою надію. Знову наводились далекоглядні труби. То був останній виклик велетенському нарвалові: «Стань перед судом!»

Так збігло два дні. «Авраам Лінкольн» ішов під малими парами. Матроси вигадували тисячу способів привернути увагу чи якось розбурхати вайлувату тварину, коли тільки вона є десь поблизу. За кормою, на превелику втіху акулам, метляли прив'язані до мотузок здоровенні шматки сала. Довкола «Авраама Лінкольна», що ліг у дрейф, навсібіч снували шлюпки, досліджуючи кожен дюйм моря. Та настав вечір четвертого листопада, так і не принісши розгадки підводної таємниці.

П'ятого листопада опівдні минав призначений термін. Годинник вибив дванадцяту — і капітан Фарагут, дотримуючи свого слова, скомандував стерничому повернути на південний схід і покинути північні води Тихого океану.

Фрегат перебував тоді на 31°15′ північної широти і 136°42′ східної довготи. Японські береги були менш як за двісті миль під вітром. Заходила ніч. Пробило восьму годину. Важкі хмари сповивали окраєць місяця, що вступав у свою першу чверть. Фрегат злегка погойдувало на хвилях.

Я стояв біля штирборту, спершися на поруччя. Консель, що стояв обіч, дивився просто себе. Матроси, вибравшись на ванти, вдивлялися в обрій, що його мало-помалу поглинали вечірні сутінки. Офіцери крізь нічні біноклі силкувалися проникнути в імлу, що дедалі густішала. Вряди-годи хвилі ряхтіли під місячним промінням. А там знову юрмилися хмари і місячне сяйво гинуло на воді.

Глянувши на Конселя, я подумав, що навіть цей добряга піддався загальному настрою. Принаймні так мені видалося. Певне, він уперше в житті схвилювався.

— Ну, Конселю, — мовив я, — це остання нагода заробити дві тисячі доларів.

— З дозволу пана професора скажу, — озвався Консель. — Я ніколи не розраховував на цю нагороду, і якщо уряд Сполучених Штатів пообіцяв би й сто тисяч доларів, він би од того не побіднішав.

— Слушно кажеш, Конселю, — це безглузда витівка. Ми, річ певна, злегковажили, встрявши до цієї халепи! А скільки згаяно часу, скільки марних турбот! Уже шість місяців, як ми могли повернутися до Франції…

— До кімнат пана професора, — додав Консель, — до музею! І я оце класифікував би допотопних тварин, що їх зібрав пан професор! А бабірусу посадили б до клітки в Ботанічному саду, і на неї ходили б дивитися юрби цікавих.

— Все так би й було, Конселю! Я собі уявляю, як з нас глузуватимуть!

— Атож, — спокійно відповів Консель, — певно, посиплються на пана професора кпини. І… не знаю, чи казати…

— Кажи, Конселю!

— І пан професор їх заслужив!

— Справді!

— Коли маєш за честь бути таким ученим, як пан професор, то негоже…

Консель не скінчив свого компліменту. Глибоку тишу раптом розітнув крик. То був голос Неда Ленда. Він гукав:

— Еге! Ось вона, штуковина, під вітром! На нашім шляху!

VI

НА ВСІХ ПАРАХ

На той крик до гарпунера метнулася вся команда — капітан, офіцери, боцмани, матроси, юнги, навіть механіки, що кинули машини, навіть кочегари, забувши про казани. Капітан наказав зупинити судно, і фрегат плив за інерцією.

Довкола залягла густа темрява. І я дивувався — ну й гострий же зір у Неда Ленда, коли він проник у такий морок! Моє серце шалено калатало.

Але Нед Ленд не помилявся, і небавом усі ми завважили те, на що показував китолов.

За два кабельтових од «Авраама Лінкольна», із штирборту, море начебто світилося зсередини. Це було не якесь там рідкісне явище фосфоресценції— помилитися в тому не можна. Чудовисько, занурене на кілька туазів, випромінювало на диво яскраве світло — саме про нього згадували капітани. Об'єкт того загадкового світла окреслювався, як величезний довгастий овал. Посередині овалу світло яріло, по краях тьмянішало.

— Та це ж всього-на-всього скупчення світних організмів! — вигукнув офіцер.

— Ні,— рішуче заперечив я. — Так світитися може тільки електрика. Зрештою, гляньте, гляньте! Воно коливається туди й сюди. О, тепер спрямоване просто на нас!

Усі, хто стояв на палубі, загаласували.

— Тихо! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо ліворуч! Хід назад!

Стерничі метнулися до керма, механіки — до машини. Тут же піддали пари, і «Авраам Лінкольн», налігши на лівий борт, описав півколо.

— Кермо праворуч! Хід уперед! — скомандував капітан Фарагут.

Зразу по цій команді фрегат хутко поплив геть од джерела загадкового світла.

Я неточно висловився, — фрегат хотів відплисти геть, але чудовисько стало наближатися до нього швидше, аніж він одступав.

Ми стояли, заклякнувши й занімівши, сковані більше подивом, аніж страхом. Тварина здоганяла нас немов жартома. Вона обійшла навколо фрегата, що мчав зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, і, ніби світловим пилом, оповила його своїми електричними променями. Потому одійшла на дві-три милі, залишивши по собі світлий слід, подібний до клубів пари, що стеляться за локомотивом експреса. Зненацька вона навально ринула на нас, а тоді спинилась футів за двадцять од судна і згасла. Вона не пірнула в безодню, бо тоді б її світло тануло сповільна, — вона погасла враз, немовби джерело цього світлового потоку раптом вичерпалось. Та невдовзі вона вигулькнула по той бік фрегата, чи то обійшовши, чи, може, пропливши попід ним. Щохвилі можна було сподіватися сутички, для нас фатальної.

Мене здивувало маневрування фрегата. Він утікав, а не наступав. Йому належало гнатися за чудовиськом, а тим часом чудовисько ганяло за ним. І я сказав про це капітанові Фарагуту. На його завжди незворушному обличчі зараз малювався неймовірний подив.

— Пане Аронаксе, — відповів він, — я не знаю, з яким могутнім звіром маю справу, і не хочу ризикувати фрегатом у такій темряві. Та й як атакувати невідомого ворога, як проти нього захищатися? Почекаємо дня — тоді-от і поміняємося з ним ролями.

— Ви, капітане, вже не маєте сумнівів щодо природи цієї тварини?

— Ні, пане професоре; певно, це велетенський нарвал, але нарвал електричний.

— Може бути, — докинув я, — він іще небезпечніший за електричного ската.

— Еге ж, — правив далі капітан, — а коли він іще й здатний метати електричні блискавиці, то це й справді найжахливіше зі всіх створінь на світі. От чому я, пане добродію, вирішив бути обачним.

Цілу ніч ніхто з команди не спав. «Авраам Лінкольн», неспроможний змагатися зі своїм супротивником у швидкості, уповільнив хід і йшов під малими парами. Так само й нарвал, рівняючись на судно, стиха погойдувався на хвилях і, здавалося, не мав найменших намірів покидати поля бою.

Проте десь опівночі він зник чи, певніше, «згас», як велетенський світляк. Чи не втік? Годі про це й думати! Та перед першою годиною ночі щось раптом оглушливо засвистіло, так наче звідкись вирвався під сильним тиском струмінь води.

Капітан Фарагут, Нед Ленд і я стояли біля рубки, вп'явшись очима в непроглядну темряву.

— А скажіть, Неде Ленде, часто вам доводилося чути, як кити випускають воду? — спитався капітан.

— Часто, пане добродію, але зроду ще не випадало стрічати кита, самий вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.

— Ай справді, ви заслужили нагороду. Та все ж таки скажіть мені, чи кити, викидаючи воду крізь ніздрі, отак свистять?

— Свистять, але не так. Цей свистить куди пронизливіше й гучніше. Що ж, напевне, це кит. З вашого дозволу, пане добродію, вранці, тільки-но розвидниться, я скажу йому кілька слів.

— Якщо тільки він буде в гуморі вислухати пана Ленда, — зауважив я з деяким сумнівом.

— Якщо я підійду до нього на віддаль, рівну довжині чотирьох гарпунів, — жваво озвався канадець, — йому доведеться мене вислухати.

— Але щоб ви підійшли до нього, — мовив капітан, — я мушу дати до ваших послуг китобійну шлюпку. Хіба ж ні?

— Авжеж!

— Себто ризикувати життям моїх матросів?

— І моїм! — просто відповів гарпунер.

Близько другої години ночі під вітром за п'ять миль од «Авраама Лінкольна» знову з'явилося яскраве світло. Незважаючи на віддаль, шум вітру і плюскіт хвиль, було добре чути, як тварина плескотіла хвостом і уривчасто дихала. Здавалося, коли цей велетенський нарвал випливав на поверхню, повітря, вриваючись до його легенів, клекотіло, мов пара в циліндрах на дві тисячі кінських сил.

«Ото, — подумав я, — то добрий мені кит, якщо він має силу цілого кінського полку».

До світанку всі пильнували й лаштувалися до бою. Поздовж поручнів на палубу викладено китоловне знаряддя. Капітанів помічник звелів набити мушкетони, що за їх допомогою метають гарпуни на цілу милю, і тримати напохваті рушниці, заладновані розривними кулями, котрі вражають на смерть навіть найбільших китів. Нед Ленд вдовольнився тим, що нагострив свого гарпуна — зброю, смертельну в його руках.

О шостій годині почало світати, і з першим промінням ранкової зорі померкло нарвалове сяйво. Десь біля сьомої вже розвиднілося, але на обрії заліг густий туман, і в найкращі далекоглядні труби годі було щось розгледіти. Команду пойняло розчарування.

Я виліз на бізань-щоглу. Кілька офіцерів вибралися на самісінькі верхівки щогл.

О восьмій годині туман заклубочився над водою, мало-помалу підіймаючись догори. Обрій прояснів і поширшав.

Раптом, як і вночі, пролунав Недів голос:

— Ось вона, та штуковина! За лівим бортом!

Усі погляди метнулися туди, куди показував гарпунер.

Там, милі за півтори від судна, над водою виступало якесь довгасте темне тіло. Воно шалено било хвостом, збурюючи воду. Ще ніхто не бачив, щоб кит отаке виробляв! Глибокий білий слід позначав шлях тварини.

Фрегат підплив до нарвала. Я не відривав од нього очей. Звідомлення «Шотландії» та «Гельвеція» трохи перебільшили його розміри. Як на мене, він був щонайбільше двісті п'ятдесят футів завдовжки; грубини я визначити не міг, але, беручи загалом, нарвал виглядав на істоту, пропорційну у всіх трьох вимірах.

Коли я стежив за цією чудернацькою істотою, вона метнула крізь ніздрі метрів на сорок угору два стовпи води з парою. Я враз дійшов висновку: тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних, родини… цього я ще не міг сказати. До родини китоподібних належать кити, кашалоти, дельфіни та нарвали. Кожна родина в свою чергу поділяється на роди, рід — на види. Виду і роду цієї химери я ще не пізнав, проте не сумнівався — небо й капітан Фарагут допоможуть мені завершити класифікацію.

Команда нетерпеливо чекала капітанового наказу. Фарагут іще якийсь час пильно стежив за твариною, аж нарешті звелів позвати механіка.

— Пари розведено? — спитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Гаразд! Підкинути ще вугілля, і — повний вперед!

У відповідь тричі пролунало «ура!». Починався бій. За хвилю із двох труб фрегата завалували клуби чорного диму; палуба задрижала від клекотіння казанів.

Потужний гвинт закрутився швидше, і «Авраам Лінкольн» ринув просто на тварину. Але вона зовсім на те не зважала. А коли фрегат був за півкабельтова, чудовисько тихо попливло, тримаючись однієї віддалі.

Така погоня тривала якихось три чверті години, та фрегатові не вдалося вкоротити відстані хоча б на кілька туазів. Ясна річ, за такої швидкості тварину не здогнати ніколи.

Капітан Фарагут люто куйовдив свою густу бороду.

— Нед Ленд! — гукнув він.

Канадець підійшов.

— Ну, пане Ленде, будемо ще доганяти чи почнемо?

— Ні! — відповів Нед Ленд. — Цієї тварини не візьмеш, доки вона сама не дасться.

— Що ж робити?

— Коли можна, накажіть піддати пари, а я, з вашого дозволу, стану під бушпритом і, тільки ми підпливемо ближче, метну гарпуна.

— Ставайте, Неде, — відповів капітан Фарагут і гукнув до механіка: — Збільшити пари!

Нед Ленд став на чати. Засипали вугілля, під казанами забурхав огонь. Спущений лаг показував, що «Авраам Лінкольн» мчить зі швидкістю вісімнадцяти миль на годину.

Але й клята тварина пливла так само швидко.

Цілу годину фрегат ішов на тій самій швидкості, не вигравши жодного туаза! Яка ж то була зневага одному з найшвидкохідніших суден американського морського флоту! Команда лютувала. Матроси проклинали чудовисько, але йому хоч би що. Капітан Фарагут уже не куйовдив бороди, — він кусав її.

Знову покликали механіка.

— Тиск доведено до краю? — запитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Скільки атмосфер?

— Шість з половиною.

— Давай десять!

Оце наказ! Прагнучи обігнати «конкурента», на більший ризик не зважився б жоден капітан-одчайдух із Міссісіпі!

— Конселю, — мовив я до свого вірного служника, що стояв при мені,— а чи не вилетимо ми зараз у повітря?

— Як ласка пана професора, — відказав Консель.

Правду кажучи, капітанова сміливість прийшлася мені до душі.

Застережні клапани було затиснено. Під казани ще засипано вугілля. Вентилятори збільшили тягу, під казанами забушував огонь. «Авраам Лінкольн» полинув іще швидше. Щогли аж дрижали, і хмари диму ледве проривалися крізь вузькі отвори труб.

Знову закинули лаг.

— Яка швидкість? — запитав капітан Фарагут.

— Дев'ятнадцять і три десятих милі, пане капітане.

— Піддати пари!

Механік кинувся виконувати наказ. Невдовзі манометр показував уже десять атмосфер. Але й нарвал «піддавав пари», — він, як то вдавалося помітити, плив зі швидкістю дев'ятнадцять і три десятих милі на годину. Яка гонитва! Я не в силі описати свого хвилювання. Мене тіпало, як у пропасниці. Нед Ленд стояв на чатах, тримаючи напоготові гарпуна. Кілька разів чудовисько підпускало фрегат близько до себе.

— Наздоганяємо! Ще трохи, ще! — гукав канадець.

Він уже націлився метнути гарпуна, але тварина вислизнула з-під самого носа, линучи зі швидкістю не менше тридцяти миль на годину. І саме тоді, як ми досягли найбільшого ходу, химерна істота, ніби кепкуючи з нас, окреслила навколо фрегата велике коло. З наших грудей вирвався лютий крик.

Опівдні ми були од невловимого нарвала на тій самій віддалі, що й зранку.

Капітан Фарагут нарешті зважився на рішучий захід.

— Он як! — вигукнув він. — Ця тварина пливе швидше від «Авраама Лінкольна»! Чекай же! Подивимося, чи втечеш ти від конічних снарядів! Боцмане! Обслугу — до гармати!

Гармату на баку тут же заладнували й навели. Гримнув постріл, але ядро пролетіло на кілька футів вище од нарвала, що тримався за півмилі від судна.

— Змінити гармаша! — наказав капітан. — П'ятсот доларів тому, хто вб'є цю диявольську тварюку!

Старий сивобородий пушкар, — він і досі, як живий, переді мною, — з лагідними очима й спокійним лицем підійшов до гармати, навів її й хапливо прицілився. Пролунав стріл, а за ним розляглося велелюдне «ура!».

Ядро влучило в ціль, але… що за диво! — ковзнувши по округлій китовій спині, одлетіло милі на дві й упало в море.

— Отакої! — люто вигукнув старий пушкар. — Та невже в цього пройдисвіта спина обросла шестидюймовим залізом!

— Сто чортів! — гукнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, мовив:

— Я гнатимуся за цим твариниськом, хай навіть фрегат вибухне!

— Правильно! — відповів я.

Ми сподівалися — тварина зрештою стомиться. Це ж не те, що наша парова машина. Та де тамі Минали години, а нарвалові хоч би що — жодної ознаки виснаження.

На честь «Авраама Лінкольна» слід сказати — він переслідував чудовисько з невтомним завзяттям. Він пройшов за цей горезвісний день шостого листопада щонайменше п'ятсот кілометрів! Та знов настала ніч і оповила пітьмою розбурхані океанові обшири.

Тоді мені здалося, що наша мандрівка скінчилася і що ми вже ніколи не побачимо фантастичної тварини. Та я помилявся.

О десятій годині п'ятдесят хвилин вечора, десь за три милі під вітром од судна, знову з'явилося електричне світло, таке саме осяйне, як і минулої ночі.

Здавалося, нарвал не рухається. Може, стомлений цілоденною втечею, він спав, погойдуючись на хвилях? Це була щаслива нагода, і капітан Фарагут надумав з неї скористатися.

Він дав відповідні розпорядження. «Авраам Лінкольн» ішов повільно, наближаючись вельми обачно, щоб не розбудити свого супротивника. Натрапити в морі сонного кита й загарпунити його — не велике диво; Нед Ленд не одного кита зловив саме в такий спосіб. Отож канадець знову став під бушпритом.

Фрегат тихо підійшов на два кабельтови до сонної тварини. Тут машину зупинили і судно попливло за інерцією. Всі затамували подих. На палубі залягла мертва тиша. Ми були вже футів за сто од світла, що сяяло дедалі яскравіше й сліпило нам очі.

Я стояв на баку, спершись на поручні, й бачив, як унизу Нед Ленд загрозливо простяг руку зі своїм лиховісним гарпуном. До нарвала залишалося якихось двадцять футів.

Раптом Недова рука рвучко підвелася — і гарпун засвистів у повітрі. Я почув дзвін — так начебто гарпун ударився об метал.

Електричне світло враз погасло, і два величезні водяні стовпи зненацька ринули на палубу фрегата, збиваючи людей, ламаючи фальшборти.

Розлігся страшенний хряск, і, не втримавшись, я полетів у море.

VII

ЗАГАДКОВИЙ КИТ

Несподівано впавши у воду, я геть спантеличився, але тями не втратив.

Мене шпурнуло футів на двадцять під воду. Я плаваю добре, і хай не рівня таким плавцям, як Байрон чи Едгар По, проте не розгубився в воді. Двічі рвучко відштовхнувся ногами й виринув на поверхню.

Найперше я розглянувся довкола, шукаючи фрегата. Чи помітили там, що мене не стало? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку? Чи врятують мене?

Довкола залягла глибока темрява. На сході бовваніла чорна маса. То був фрегат. Його вогні, даленіючи, згасали. Я загинув.

Старий сивобородий пушкар підійшов до гармати й прицілився.

— Рятуйте! Рятуйте! — загукав я, щодуху пливучи до «Авраама Лінкольна».

Мокра одежа мене обтяжувала — облипала тіло, сковувала рухи. Я тонув. Я задихався!

— Рятуйте!

Це востаннє я крикнув. Відчайдушно борсався, та мене поглинала безодня.

Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за одежу, витягла на поверхню — і я почув, авжеж, почув:

— Якщо пан професор зіпреться мені на плече, йому легше буде плисти.

Я вхопив за руку мого вірного Конселя.

— Ти! — гукнув я. — Це ти!

— Я, — відповів Консель, — і, як завжди, до послуг пана професора.

— Тебе викинуло в море тоді ж, коли й мене?

— Ні. Мене не викинуло, але, як служник пана професора, я стрибнув услід за ним.

Добра душа, він мав це за річ звичайну!

— А фрегат? — спитався я.

— Фрегат! — відповів Консель, повертаючись на спину. — Хай би пан професор на нього не розраховував!

— Чому ж то?

— Бо, кидаючись за паном професором, я чув, як стерничий вигукнув: «Стерно і гвинт поламані!»

— Поламані?

— Так. Їх пошкодило своїм бивнем чудовисько. Я гадаю, що «Авраам Лінкольн» відбувся тільки цією невеличкою аварією. Та нам од того не легше: судно ж бо втратило керування.

— Тоді ми пропали!

— Може, — спокійно відказав Консель. — Проте ми маємо ще кілька годин, а за цей час, диви, все й поверне на добре.

Конселів непорушний спокій додав мені бадьорості. Я поплив був хутчіш, але намокла одежа тягла мене донизу, мов свинець, і я ледве тримався на воді. Консель помітив це.

— Якщо пан професор дозволить, я розріжу на ньому одежу, — сказав він.

Консель добув із кишені ножа, враз розпанахав на мені одяг і поміг скинути шмаття.

Потому я допоміг йому зробити те саме, і ми попливли далі.

Проте становище наше було жахливе. Адже на фрегаті, мабуть, і не помітили, що ми зникли; а якби й помітили — судно, втративши керування, все одно не здатне плисти до нас проти вітру.

Консель спокійнісінько все це розважив і дійшов мудрої ради. Що то воно за вдача! Цей незворушний чолов'яга почувався в морі, ніби у власному домі.

Тому було вирішено: нас можуть урятувати тільки шлюпки «Авраама Лінкольна». А щоб дочекатися їх — треба добрати способу якомога довше втриматися на воді. Аби водночас обом не виснажуватись, ми надумали чергуватися, — один, схрестивши руки й випроставши ноги, ляже навзнак і відпочиватиме, а другий тим часом буде плисти й штовхати його перед себе. Кожні десять хвилин мінятимемось.

В такий спосіб нам стане снаги на кілька годин, а може, й до ранку.

Оманливі сподіванки! Та в людському серці навіть за найтяжчої скрути жевріє промінчик надії. До того ж нас двоє. Зрештою — хай навіть це й неймовірно! — коли б і розвіялась та омана, я б не чекав покірно загибелі!

Фрегат зіткнувся з нарвалом десь близько одинадцятої години вечора. За вісім годин зійде сонце. Отже, ми будь-що мусимо продержатись до ранку. Море було спокійне, і ми поки що не втомилися. Вряди-годи я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним посвічуванням води, збуреної нашими рухами. Я споглядав, як ці світні хвилі розбивалися об мої руки й котилися далі, мінячись синюватим блиском. Здавалося, ми пливли в басейні, повному живого срібла.

Та запівніч я почувся до краю змореним. Руки й ноги зводили корчі. Консель мусив підтримувати мене, і турботи про наш порятунок лягали тепер на нього одного. По недовгім часі я почув, що він, сердега, важко й часто дихає. Він вочевидь підупадав на силах.

— Покинь мене! Покинь! — мовив я.

— Покинути пана професора?! Нізащо! — відказав він. — Я волію потонути першим!

Цю мить крізь хмару, що вітер гнав її на схід, проглянув місяць. Океан заряхтів сріблом. Це благодатне сяйво збадьорило нас. Я підвів голову й обняв поглядом виднокруг. Ген удалині, миль за п'ять од нас, манячів фрегат. Проте довкола — жодного човна!

Мені хотілося крикнути. Та хто почує з такої відстані! А тут іще напухли губи — рота розтулити незмога. Консель таки здобувся на слово. Він загукав якомога голосніше:

— Рятуйте! Гинемо!

Завмерши, ми якусь мить наслухали. Що це? Бухкає у вуха кров? Але ж мені видалося, ніби у відповідь Конселеві хтось кричав!

— Ти чув? — прошепотів я.

— Атож! Атож!

І Консель знову розпачливо позвав.

На цей раз — ніякого сумніву! Нам відповідав людський голос! Хто б це? Якийсь безталанник, закинутий серед океану, жертва корабельної катастрофи? А може, то човен з фрегата розшукує нас, тільки в темряві нам його не видко?

Консель, зіпершись мені на зсудомлене плече, висунувся був по груди з води, але знову поник.

— Видно що-небудь?

— Я бачив… — промимрив він. — Я бачив… але помовчім… побережім сили!..

Що ж бо він побачив? І тут, сам не знаю чому, я подумав про чудовисько. Але ж людський голос?.. Минули ті часи, коли Йони18 знаходили прихисток в китовій утробі!

Консель і далі штовхав мене перед себе. Вряди-годи він підводив голову, вдивлявся вдалечінь і гукав до невідомого. Чийсь голос відповідав йому щоразу ближче, щоразу гучніш. Тим часом я вкрай знесилів. Пальці мені подубіли, руки не слухались. Я не годен був стулити зведеного судомою рота й захлинався солоною водою. Холод проймав мене до кісток! Я востаннє підвів голову й пішов на дно…

І раптом мої ноги наткнулись на щось тверде. Я затримався на ньому. Тоді відчув — мене виносить на поверхню води, груди легко зітхнули, і я знепритомнів.

Мабуть, я невдовзі отямився, бо хтось жваво розтирав мені все тіло.

— Конселю! — прошепотів я, розплющивши очі.

— Пан професор мене кликав? — запитав Консель.

Аж тут в останніх променях місяця, що котився за обрій, я побачив ще одне обличчя.

— Нед! — вигукнув я, відразу впізнавши його.

— Він самий. Нед, що ганяє за своєю винагородою, — відповів канадець.

— І вас вишпурнуло з фрегата?

— Так, пане професоре. Але мені пощастило більше, ніж вам. Я попав на плавучий острівець.

— На острівець?

— Атож. Певніше, на того велетенського нарвала.

— Тобто?

— Я притьмом збагнув, чому мій гарпун не вп'явся в нарвала, а тільки ковзнув йому по шкірі.

— Ай справді, Неде, чому?

— Тому, пане професоре, що та тварюка закута в крицю.

Нарешті я зовсім отямився і збагнув, що сталося. А коли я почув

останні канадцеві слова, в голові мені враз сяйнув здогад. Я похапцем виліз на верх тої істоти чи того предмета, що став нам за прихисток. Предмет ледь-ледь виступав із води. Я тупнув ногою. Тіло — вочевидь тверде, анітрохи не вгинається і зовсім не схоже на м'ясисту масу великого морського ссавця.

А може, це костяний панцер — такий самий, що його носили на собі допотопні тварини? В такому випадку почвара належить до рептилій амфібій на взірець черепах або крокодилів.

Отим-то й ба! Чорнувата спина, на якій я стояв, — гладенька, блискуча, а не лускувата. Вона дзвенить од удару, ніби метал, і, здається, — ну й дивовижа! — склепана із залізних плит.

Годі було сумніватися! Тварина, страхіття, чудо природи, котре збаламутило всіх учених світу, збурило уяву й приголомшило всіх моряків обох півкуль, — витвір людських рук!

Якби перед мене з'явилася бодай найхимерніша міфічна істота, — і тоді я не був би такий ошелешений. Але побачити на власні очі неймовірну, надприродну дивину, що її створила людина, — тут уже й голова піде обертом.

І все-таки доводилося повірити в чудо. Ми ж бо лежали на спині підводного судна, яке зовні — скільки я міг судити — скидалося на величезну сталеву рибу. Нед Ленд перш за нас дійшов того самого висновку. Мені й Конселеві тільки й лишалося, що пристати на нього.

— Але якщо це підводне судно, — зауважив я, — воно мусить мати машини і, ясна річ, команду.

— А певно ж, — відповів гарпунер. — Проте я сиджу на ньому години вже зо три, але не завважив ніяких ознак життя.

— Воно пливе?

— Де там, пане Аронаксе! Гойдається собі на хвилях, а з місця — ні руш.

— Хто-хто, а ми-то знаємо, яке швидкохідне це судно. Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а також механіки, котрі ними керували б. А скоро є тут люди — ми врятовані.

— Гм! — недовірливо озвався Нед.

У цю мить, ніби стверджуючи мої слова, за кормою дивоглядного судна щось зашипіло. Скидалося на те, що почав обертатися гвинт. Справді, судно звільна рушило. Ми ледве встигли схопитися за якийсь пруг, що виступав довкола нас із води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно поки що пливло тихо.

— Доки ця посудина виглядає із води — не біда! Але якщо їй заманеться пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкуру!

Канадець, звісно, міг би правити й менше… Тож слід було негайно вступити в контакт з тими, хто сидів у череві цього апарата. Я заходився намацувати якусь ляду чи люк, але ряди заклепок не мали жодної прогалини.

Незабаром місяць зайшов і все навкіл повилося густим мороком. Слід було чекати світанку, — може, тоді вдасться проникнути всередину цього підводного судна.

Тепер наше життя залежало тільки від примхи таємничих керманичів, що правили судном. Заманеться їм піти під воду — і ми загинули. Якщо ж вони плистимуть так і далі, я певен — ми знайдемо спосіб дати про себе якийсь знак. Бо й справді, коли вони не можуть самі поновлювати повітря, їм конче треба вряди-годи випливати, щоб на поверхні океану поповнити його запаси. Тож мусить бути якийсь отвір, що ним надходить повітря всередину судна.

Сподіватися допомоги від капітана Фарагута — марно. Ми неухильно простували на захід, хоч і з помірною швидкістю — миль десь дванадцять на годину. Гвинтові лопаті рівномірно розтинали воду, час од часу шпурляючи високо догори водограї світних бризок.

Біля четвертої години ранку судно зненацька попливло хутчіш. За такого шаленого лету ми ледве трималися на слизькій поверхні; нас люто шмагали хвилі. На щастя, Нед Ленд намацав широке якірне кільце, прилаштоване до обшивки, і ми вчепилися за нього.

Нарешті ця довга ніч минула. Зараз важко мені пригадати все, що я тоді пережив. Проте добре пам'ятаю: коли стишувалась веремія вітру й хвиль, зсередини судна начебто чулися якісь акорди, уривки мелодії. Яку ж таємницю ховав цей підводний корабель, таємницю, що над нею марно б'ється весь світ? Хто криється всередині химерної фортеці? Яка механічна сила забезпечує їй таку дивовижну швидкість?

Розвиднілось. Нас окутав ранковий туман. Та він небавом розтанув. У мене був намір пильно обстежити горішню частину корпуса, власне, той майданчик, на якому ми стояли, аж раптом помітив — судно мало-помалу занурюється.

— Гей ви! Сто чортів! — зарепетував Нед Ленд, гатячи ногою по гучній металевій обшивці.— Відчиніть-бо, ви, бездушні іроди!

Але годі було щось почути — оглушливо шумів гвинт. На щастя, судно перестало занурюватись.

Зненацька всередині судна загуркотіло. Залізний люк піднявся, виглянула людина. Вона гукнула щось незрозуміле й одразу зникла.

За якусь хвильку з отвору вийшло восьмеро здорованів із закритими обличчями; не кажучи й слова, вони поволокли нас до своєї підводної фортеці.

VIII

MOBILIS IN MOBILE19

Ми й оком не змигнули, як нас було ув'язнено. Не знаю, як почувалися мої супутники, опинившись у цій плавучій тюрмі, але мене пойняв жах. Що воно за люди? Безперечно, під загадковою личиною діяли якісь новітні пірати, що на свій лад господарювали на морях.

Вузький люк зачинився, і мене огорнула непроглядна темрява. Очі, призвичаєні до денного світла, не бачили анічогісінько. Я спускався навпомацки, відчуваючи під босими ногами залізні східці. Слідом за мною вели Неда та Конселя. Потому відчинилися якісь двері; ми пройшли, і вони, глухо гримнувши, враз зачинилися.

Нас зоставили самих. Я не міг збагнути, де ми є. Довкола була темрява, такий чорний морок, що й за кілька хвилин мої очі не спромоглися впіймати жодного проблиску світла.

Нед Ленд, обурений, що з ним отак повелися, дав волю своїй люті.

— Сто чортів! — вигукнув він. — Ці люди гірші за каледонських дикунів! Бракує лишень, щоб вони були людожерами. Мене й це не здивує, але я наперед кажу — так просто не дам себе з'їсти!

— Вгамуйтеся, друже Неде, вгамуйтеся, — спокійно промовив Консель. — Чого отак хвилюватися? Ми ще не на сковороді!

— Атож! Не на сковороді,— відповів канадець, — а що в печі — то вже напевне! Та ще й темно. На щастя, мій «bowieknif»20 при мені; а він і в пітьмі мене слухається. Хай тільки котрийсь із цих бандитів мене займе…

— Не лютіться-бо так, Неде, — сказав я гарпунерові,— і не погіршуй те нашої скрути недоречною гарячковістю. Хтозна, може, нас чують! Спробуймо ліпше дізнатися, куди ми попали!

Я пішов помацки. За яких п'ять футів я вперся в стіну, склепану з металевих плит. Тоді, взявши вбік, я намацав дерев'яного стола і при ньому кілька ослінчиків. Підлогу цієї тюрми заслано матою, що глушила кроки. Ні вікон, ані дверей — самі голі стіни. Консель, попрямувавши в інший бік, зіткнувся зі мною, і ми вернули на середину каюти, яка була футів двадцять завдовжки і футів десять завширшки. Що ж до висоти, то навіть довготелесий Нед Ленд не міг сягнути стелі.

Минуло десь із півгодини. Аж раптом спалахнуло світло, таке сліпуче, що я мимохіть заплющив очі. По яскравості, по нестерпній білині я впізнав те потужне електричне світло, яке струмувало навколо підводного судна і яке ми мали за фосфоресценцію морських організмів. Розплющивши очі, я побачив — світло лилося з матової півкулі, вмонтованої в стелю.

— Нарешті! — вигукнув Нед Ленд, що стояв у бойовій постаті з ножем у руці.

— Так, — відповів я, — проте наше становище й трохи не прояснилося.

— Хай пан професор набереться терпцю, — незворушно промовив Консель.

Тепер, коли засвітилося світло, я міг як слід роздивитися каюту. Тут тільки й було, що стіл та п'ять ослінчиків. Потаємні двері зачинялися, мабуть, герметично: жоден звук не сягав наших вух. Здавалося, на цьому судні геть усе вимерло. Плило воно поверхнею океану чи занурилося в його безодню? Того я не годен був угадати.

А зрештою, це світло! Навіщось же його засвітили! Я сподівався, що незабаром з'явиться хтось із команди. Якби про нас забули, то не світили б світла.

Я не помилився. Невдовзі загуркотів засув, одчинилися двері й увійшло двоє чоловіків.

Один був низький на зріст, кремезний, з міцними, дужими руками, великою головою, з густою чорною чуприною й пишними вусами; погляд у нього був жвавий, гострий, і вся його подоба позначалася тою південною палкістю та моторністю, яка вирізняє провансальця. Дідро21 мав слушність, казавши, що в рухах людини відбивається її вдача, і живе свідчення — цей здоровань. Мова його, напевно, барвиста, образна, дотепна. А втім, це тільки здогади, я не маю на те жодних доказів, бо при мені він зронив лиш кілька слів, та й тих я не втямив.

Другий незнайомець заслуговує на докладніше змалювання. Я зразу визначив головні риси його вдачі: певність власної сили — про неї свідчила шляхетна постава голови й чорні очі, сповнені холодної рішучості; спокій — за нього промовляла блідість шкіри; енергія — вона виявлялася в бистрому скороченні надбрівних м'язів; нарешті відвага — глибоке його дихання було найліпшою ознакою невичерпної життєвої сили.

Додам, що цей чоловік — гордий; а погляд його, ясний та спокійний, здавалося, відбивав шляхетність мислі, і в усій подобі: в статурі, в рухах, у виразі обличчя — світилася, коли вірити фізіономістам, беззастережна щирість.

Глянувши на нього, я мимохіть почувся убезпеченим і ладен був провіщати нам щасливу розв'язку.

Я не міг визначити, скільки йому літ, — тридцять п'ять чи п'ятдесят. Його високий зріст, ясне чоло, рівний ніс, чітко окреслені вуста, чудові зуби, вузька рука з довгими, як то кажуть хіроманти, чисто «психічними» пальцями — все це свідчило за душу величну й палку. Він являв, сказати б, уособлення найсвітлішої вроди, якої мені досі не випадало бачити. Надто прикметні його широко поставлені очі, що могли враз осягнути чверть обрію. Ця властивість — як довідавсь я згодом — поєднувалася з дивовижною гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли він звертав на щось свій погляд, брови йому зсувалися, очі мружилися, — він вдивлявся. Що то за погляд! Ніщо не могло сховатись од нього, він пронизував вам душу! Він немовби проникав у морську безодню, недосяжну нашому зорові, й відкривав таємниці найглибших морів.

На обох незнайомцях були берети з хутра морської видри, морські чоботи з тюленячої шкіри й убрання з якоїсь незвичайної тканини, що легко облягала стан і зовсім не сковувала рухів.

Вищий, — певне, капітан судна — оглянув нас дуже пильно, не зронивши жодного слова. Тоді повернувся до свого супутника й заговорив невідомою мені мовою. Це була дзвінка, милозвучна, плавна мова з багатими комбінаціями енергійних голосівок.

Другий хитнув головою, докинув кілька слів тією ж дивною мовою й допитливо глянув на мене.

Я відповів по-французькому, що не розумію його; але й він, мабуть, нічого з моєї відповіді не втямив. Становище ускладнювалось.

— А хай би пан професор розповів їм про все, що з нами трапилось, — мовив до мене Консель. — Гляди, ці пани хоч щось уторопають.

Я почав свою оповідь, намагаючись вимовляти кожне слово якомога виразніше. Назвав наші імена, повідомив, хто посідав яке становище на судні, і, додержуючи усіх приписів доброго тону, освідчився професором Аронаксом, а далі рекомендував і мого слугу Конселя та гарпунера містера Неда Ленда.

Чоловік із добрими, лагідними очима слухав мене уважно, спокійно, навіть поштиво. Проте обличчя нічим не показувало, що він мене зрозумів. Коли я скінчив, він не озвався жодним словом.

А може, заговорити до них англійською? Може, вони все-таки розуміють мову, що стала мало не повсюдна? Я знав її, як і німецьку, майже вільно читав, але розмовляти добре не міг. А за такої оказії найперш і доконче треба, щоб тебе зрозуміли.

— Ну, а тепер ви, — мовив я гарпунерові.— І ви, Неде Ленде, як щирий англосакс, заговоріть до них англійською мовою, ану ж вам більше, ніж мені, поталанить.

Нед, не надто проханий, тут же заходився переказувати те, що я оце розповів, тільки на свій штиб. Канадець з притаманним йому характером говорив аж надто запально. Він обурювався з нашого ув'язнення, що було здійснене, всупереч людському праву, питав, за яким законом тримають нас тут, грозив позиватися з тими, хто свавільно кинув нас до в'язниці, шаленів, вимахував руками, репетував і кінець кінцем промовистим жестом показав, що ми гинемо з голоду.

Гарпунер, як не дивно, досяг не більших успіхів, аніж я. Незнайомці й бровою не ворухнули. Вочевидь, вони не знали мови Араго22 так само, як і мови Фарадея23.

Спантеличений тим, що ми марно вичерпали свої філологічні ресурси, я вже не міг дати собі жодної ради; аж раптом озвався Консель:

— Коли пан професор дозволить, я ще заговорю до них німецькою.

— О! Невже ти тямиш по-німецькому? — вигукнув я.

— Як і всякий фламандець, коли дозволить пан професор.

— Ще б пак! Це мене дуже тішить. Починай, голубе!

І Консель спокійно, як і звикле, розповів втретє всі наші перипетії. Та хоч він говорив, як справжній оратор — вишукано й проречисто, — німецька мова також не мала успіху.

Нарешті, доведений до краю, я взявся поновити в пам'яті все, що залишилося від моєї початкової науки, та й заходився витлумачувати наші митарства латиною. Цицерон24 заткнув би собі вуха й вигнав би мене на кухню, але я таки розповів геть усе.

Та й ця остання спроба була марна. Обидва незнайомці, перекинувшись кількома словами своєї незбагненної мови, вийшли, навіть не підбадьоривши нас яким-небудь жестом, зрозумілим у всіх країнах світу. Двері за ними зачинилися.

— Яка підлота! — вигукнув Нед Ленд, десь уже вдвадцяте вибухнувши гнівом. — Подумати тільки! До них говорять і французькою, й англійською, й німецькою, і навіть латиною, а ці іроди хоч би пристойності ради бевкнули щось у відповідь!

— Вгамуйтеся, Неде, — мовив я до охижілого гарпунера, — гнівом нічого не зарадиш.

— Та ви знаєте, пане професоре, — товк своєї наш розлючений супутник, — що в цій залізній клітці можна отак і з голоду сконати?

— Ба! — розважливо мовив Консель. — До цього ще далеко.

— Друзі,— мовив я, — не треба падати у відчай. Ми перебували ще в більшій притузі. Не кваптеся, будь ласка, складати якоїсь думки про капітана й команду цього судна.

— У мене вже склалася думка, — прохопився Нед Ленд. — Це шахраї!

— Гаразд! А з якої вони країни?

— З країни шахраїв!

— Мій любий Неде, такої країни на глобусі немає; до того ж визначити, якої національності ці люди, — нелегке діло. Що вони не англійці, не французи, не німці — це певно. Одначе мені здається, що капітан та його помічник народились під низькими широтами. Вони скидаються на жителів півдня. Але іспанці вони чи турки, араби чи індуси — з їхнього вигляду сказати важко. Що ж до їхньої мови — вона зовсім не збагненна.

— Яка то прикрість не знати всіх мов, — втрутився Консель. — От би запровадити всюди одну мову!

— Що з того! — відповів Нед Ленд. — Адже ж у цих людей своя мова, навмисне вигадана, аби тільки мучити добрих людей, яким і так живіт з голоду запався. Варто людині тільки відкрити рота, поворушити щелепами, пожувати й поплямкати — і в будь-якій країні збагнуть, чого їй хочеться. Заговори такою мовою в Квебеку чи в Паумоту, в Парижі, будь-де в світі — і всім ясно: «Я голодний! Дайте їсти!»

— Ну, — знову озвався Консель, — є ж і нетямущі люди…

На ці слова відчинилися двері. Увійшов стюард25. Він приніс нам одежу, моряцькі куртки й штани, пошиті з якоїсь чудернацької тканини. Я вдягнувся. Те саме зробили й мої супутники.

Тим часом стюард, — певне, німий і глухий — застелив стола й поставив посуд на трьох осіб.

— О! Це інша річ, — сказав Консель, — початок нічогенький.

— Отакої! — буркнув гарпунер. — На дідька лисого вам оті їхні страви? Черепашача печінка, акуляче філе, біфштекс із морської собаки!

— Побачимо! — відповів Консель.

Ми посідали до столу, заставленого тарелями під срібними ковпаками. Безперечно, ми потрапили до людей цивілізованих, і, якби не електричне світло, можна було подумати, що ми сидимо в ресторані ліверпульського готелю «Адельфі» або паризького «Гранд-Отелю». Щоправда, на столі нема ні хліба, ні вина. Зате подано свіжу прозору воду, та це ж всього-на-всього вода, а таке питво було не до смаку Недові Лендові. Між поданими стравами я помітив вишукані рибні делікатеси. Що ж до решти наїдків — я не міг навіть пізнати, з чого вони — з м'яса а чи з овочів.

Скатертина, посуд — все було вишукане, все свідчило про витончений смак. І на всьому начинні — ложках, виделках, ножах, тарілках — вирізьблено напис:

Mobilis in mobile

N

Рухомий в рухомому середовищі! Справді, такий девіз найкраще личить цьому підводному суднові! А літера N, — мабуть, ініціал таємничого капітана!

Недові й Конселю було не до міркувань. Вони заходилися біля сніданку. Я, не довго думавши, зробив те саме.

Мені вже трохи відлягло од серця: господарі, очевидно, не мали наміру нас захарчувати.

Та все на цьому світі має свій край, все минає, навіть голод людей, які не їли п'ятнадцять годин! Наївшися, ми відчули, що нас непереможно змагає сон. Це, ясна річ, природна реакція після боротьби зі смертю протягом тої безконечної ночі.

— Щось мені охота задрімати, — озвався Консель.

— І я засинаю! — відповів Нед Ленд.

Мої супутники простяглися на матах, постелених долі, і вмить заснули.

Щодо мене, то я не так легко піддався могутній потребі сну. В голові роїлися думки, одне по одному зринали питання; перед очима поставали химерні образи. Де ми? Яка чудодійна могутня сила мчить нас? Я відчував чи, скорше, мені здавалося, що судно занурюється в непроглядні морські глибини. Мене гнітили кошмари. Марилося, ніби із цієї підводної фортеці вигулькували скопища невиданих тварин, мовби однорідних із цим підводним кораблем, так само живим, рухливим, грізним, як вони!.. Та мало-помалу я заспокоївся, марева розтанули в тумані дрімливості і мене огорнув міцний сон.

IX

НЕД ЛЕНД ЛЮТУЄ

Скільки ми спали, не знаю; мабуть, довго, бо, збудившись, я почувся спочилим і бадьорим. Мої супутники, простягшися в кутку, спали як мертві.

Підвівшись із свого твердого ложа, я зразу відчув, що в голові мені прояснилось. Я знову заходився ретельно обдивлятись нашу в'язницю.

Анічогісінько не змінилося. Тюрма лишилася тюрмою, а в'язні — в'язнями. Тільки й того, що стюард, поки ми спали, прибрав посуд. Отже, ніщо не знаменувало близької зміни нашого становища. Я тривожно питався подумки — невже ми роковані на довічне ув'язнення в оцій каюті?

Хоч я й зовсім оклигав після вечірніх кошмарів, та ця перспектива видалась мені жахливою. А тут ще й тиснуло в грудях. Мені було важко дихати, бракувало повітря. Наша каюта простора, та, певне, ми спожили багато кисню. Адже людина щогодини потребує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря; тим-то повітря, насичене майже такою кількістю вуглекислого газу, що його за той самий час видихала людина, стає непридатним до дихання.

Отже, конче треба було поновити повітря в нашій тюрмі і, певна річ, у всьому підводному човні.

«А як розв'язує цю проблему капітан?» — майнуло мені в голові. Може, він добуває кисень, розжарюючи бертолетову сіль і водночас поглинаючи вуглекислий газ хлористим калієм? У такому разі судно мусить підтримувати зв'язок із сушею, щоб поповнити запаси бертолетової солі. А може, він просто згущує у відповідних резервуарах повітря і в міру потреби його використовує? Хтозна!

Або, скорше, він удається до простішого й ощаднішого способу — вряди-годи випливає, мов кит, на поверхню й запасається повітрям, приміром, на добу…

Та в який би спосіб капітан те не робив, я відчуваю: конче слід удатися до нього, і то якнайшвидше.

Справді-бо, я мусив дихати частіше, втягуючи в себе рештки кисню, які ще залишалися в нашій в'язниці, коли раптом на мене війнув струмінь свіжого морського повітря. Це був живодайний, напоєний йодом бриз! Я відкрив рота й упивався цілющим повітрям! Ту ж мить я відчув хитавицю, щоправда, невеличку. Судно, крицеве чудовисько, мабуть, випливло на поверхню, мов той кит, аби подихати свіжим повітрям. Он яка вентиляція на судні!

Надихавшись досхочу, я став шукати вентиляційного отвору, сказати б, «повітропостачальника», що з нього лився благодатний струмінь. І я незабаром помітив над дверима продух — саме крізь нього й ринуло свіже повітря. Ледве все це я спостеріг, як прокинулися Нед і Консель. Вони протерли очі, потяглися і скочили на рівні ноги.

— Як спалося панові професорові? — своїм звичаєм поштиво запитався Консель.

— Чудово, мій дорогий друже, — відповів я. — А як спали ви, Неде?

— Як убитий, пане професоре. Але ж тут начебто повіяло морським бризом?

Я розказав канадцеві, що сталося, коли вони спали.

— Он як! — озвався він. — Тепер зрозуміло, що то воно свистіло, коли так званий нарвал стикався з «Авраамом Лінкольном».

— Атож, Ленде, то дихало металеве чудовисько.

— Знаєте, пане Аронаксе, я не маю уявлення, котра зараз година. Чи не обідня пора?

— Обідня пора, мій шановний гарпунере? Ви, либонь, мали на гадці сніданок. Ми проспали, певне, весь учорашній день і ніч.

— Себто ми не прокидалися цілісіньку добу, — промовив Консель.

— Мабуть, що так, — відповів я.

— Хай буде й так, — зауважив Нед Ленд. — Обідати час а чи снідати — байдуже, аби лиш стюард подавав хоч те, хоч те.

— І те й друге, — сказав Консель.

— Атож, атож, — зрадів канадець. — Ми маємо право поїсти двічі, і я, правду кажучи, складу честь і сніданкові, й обідові.

— Гаразд, Неде, почекаємо, — відповів я. — їй-право, наші таємничі господарі і в голові не покладають нас морити голодом, — бо чого ж тоді вчора вони так пишно нас пригостили?

— А що, коли вони надумали відгодувати нас на заріз?

— Схаменіться, Неде! — заперечив я. — Не попали ж ми до рук людожерів!

— А чом би раз і не спробувати, — серйозно відповів канадець. — Хтозна, може, ці люди давненько не пробували свіжини, а три здорові, при тілі особи, як пан професор, його служник та я…

— Викиньте це собі з голови, Неде Ленде, дивіться, не скажіть чогось такого нашим господарям; ви тільки зробите нам на гірше.

— В кожному разі,— сказав гарпунер, — я голодний, як сто чортів, а нам не подають ані сніданку, ні обіду.

— Неде, — зауважив я, — треба ж триматися заведених тут звичаїв; мені здається, наші шлунки випереджують кухарського дзвоника.

— Що ж, доведеться перевести наші годинники, — спокійнісінько відказав Консель.

— Впізнаю вас, друже Конселю, — вихопився нетерпеливий канадець. — Нічим вас не займеш. Таки бережете собі жовч і нерви… Ви можете, не ївши, красненько подякувати і волієте померти з голоду, аніж поскаржитись.

— А що з тієї скарги? — запитав Консель.

— Як-то що? Все-таки легше. А коли ці пірати — я величаю їх піратами задля пристойності, та ще не хочу гнівити пана професора, котрий забороняє називати їх людожерами, — отож, коли ці пірати гадають, що я сидітиму в їхній душогубці мовчки, що я, запавши в гнів, не здатний до терпкого слівця, — то вони помиляються! Пане Аронаксе, поговорімо відверто. Як ви гадаєте, чи довго нас триматимуть у цій гаспидській залізній скрині?

— Правду кажучи, я знаю те не більше за вас, друже Неде.

— А все-таки яка ваша думка?

— Мені здається, ми ненароком проникли в поважну таємницю. Якщо команда підводного судна зацікавлена зберегти ту таємницю і якщо таємниця дорожча їй за наше життя, — нам загрожує велика небезпека. А ні — чудовисько, що проковтнуло нас, за першої-ліпшої ж нагоди поверне нас світові, де живуть такі самі люди, як і ми.

— Або ж нас зарахують до команди, — мовив Консель, — і не відпускатимуть…

— Аж доки, — підхопив Нед Ленд, — якийсь фрегат, швидкохідніший або спритніший за «Авраама Лінкольна», захопить це злодійське гніздо й перевішає команду разом із нами на своїй великій реї.

— Цілком слушно, Ленде, — зауважив я. — Але, як бачите, нам іще нічого не пропонували. Тож марна річ планувати собі щось на майбутнє. Повторюю — почекаймо й не робімо нічого, бо, власне, робити нам нічого.

— Навпаки, пане професоре! — затято мовив гарпунер. — Треба щось робити.

— Отакої! Що ж саме, Ленде?

— Утікати!

— Утікати із «земної» тюрми — річ вельми тяжка, а з підводної — і зовсім неможлива.

— Маєте, друже Неде! — озвався Консель. — Що ви на те скажете? Не віриться, щоб американець ліз у кишеню за словом.

Гарпунер, видимо збентежений, мовчав. Справді, тікати за обставин, у які нас кинула доля, — годі було й помислити. Та недарма кажуть, що канадець — наполовину француз: Нед Ленд згодом те довів.

— Пане Аронаксе, — мовив він перегодя, — вам невтямки, що мають робити люди, котрі не можуть утекти із в'язниці?

— Ні, мій друже.

— Вони влаштовуються в ній якнайвигідніше — та й край!

— Ще б пак! — мовив Консель. — Таки краще бути всередині плавучої тюрми, аніж на ній чи під нею.

— Але спершу треба викинути геть тюремників, ключарів, наглядачів, — додав Нед Ленд.

— Та що ви, Неде! Невже ви серйозно гадаєте захопити цю фортецю?

— Справді, гадаю, — відповів канадець.

— Це неможливо.

— Чому ж то, пане професоре? Як трапиться сприятлива нагода — чому б із неї не скористатися? Коли команда цієї машинерії — душ із двадцять, не більше, невже ж їх злякаються двоє французів і один канадець! Ні в якому разі!

Мудріше було пристати на гарпунерову думку, аніж сперечатися з ним. Тим-то я відповів:

— Треба почекати, Неде; згодом буде видно, що нам робити. А зараз я вас прошу — наберіться терпцю. Тут слід діяти обачно, а ви своєю гарячковістю можете всю справу зіпсувати. Тож пообіцяйте мені стримуватись і чекати нагоди.

— Обіцяю, пане професоре, — не вельми певно відповів Нед Ленд. — Не прохоплюся жодним гнівним словом, не зроблю жодного брутального жесту, хай би навіть пізнилися нас годувати.

— Глядіть же, Неде, ви пообіцяли.

Розмова на цьому урвалася, і кожен з нас поринув у свої думи. Скажу по щирості: на відміну від Ленда, я не тішив себе оманою. Я не сподівався, як він, на слушну нагоду. Підводне судно, здатне отак маневрувати, мусить мати численну обслугу: отже, ставши до боротьби, ми зіткнулися б з дужим ворогом. Та передовсім треба бути вільними — а нас ув'язнено. Я не уявляю собі, як можна вирватися з цієї герметичної крицевої тюрми. А коли той дивний капітан пильнує якоїсь таємниці, а це, далебі, правда — він не дасть нам вільно ходити його судном. Та чи знищить він нас без жалю, а чи колись висадить на безлюдний острів? Усього можна сподіватися. Всі мої здогади — ймовірні, і треба бути Недом Лендом, щоб за такої скрути плекати надію, що ми виборемо волю.

Добре знаючи Неда Ленда, я був певен, що ця маячня зовсім заморочить йому голову. Я вже відчував — у горлянці йому застрягли прокляття, і бачив — його аж сіпало з люті. Він метався, ніби в клітці хижий звір, гатив у стіну кулаками й ногами. Час збігав, і голод дошкуляв дедалі гостріше, а стюард не з'являвся. Господарі судна або забули про потерпілих катастрофу, або їм було байдуже; та, власне, ми й не знали, чи вони мали добрі наміри щодо нас.

Неда Ленда з голоду напали вже корчі, він хижів дедалі дужче, і я боявся, що попри свою обіцянку канадець вибухне люттю, тільки-но з'явиться хтось із команди.

Минуло ще дві години, Нед Ленд геть утратив тяму. Він гнівно гукав, але марно; залізні стіни були глухі. На судні все мовби вимерло — не долинало жодного звуку. Воно стояло на місці, бо інакше ми відчували б дрижання корпусу. Занурене в морську безодню, воно вже не належало землі. Це грізне безгоміння страхало найдужче.

Нас покинуто, нас замуровано в цій в'язниці. Я й думати не важився, чи надовго, а чи ні. Промінчик надії, що сяйнув був мені за нашої зустрічі з капітаном, поволі згасав. Приязний погляд, ясне обличчя, шляхетна статура — все розтануло в моїй пам'яті. Я уявив собі цього загадкового чоловіка таким, який він, певно, є насправді — невблаганним, жорстоким. Він, мабуть, вище людяності; він не має жалю; він уважає всіх людей за ворогів; він присягнув їм у вічній зненависті!

Та невже ж він лишить нас отак напризволяще, віддасть на люті муки голодної смерті? Ці страшні думки зовсім мене заполонили, в уяві поставали жахливі видива; я впав у відчай. Консель був спокійний. Нед Ленд гнівно ричав.

Аж ось іззовні почувся шум. Щось затупотіло по металевому настилові. Загриміли засуви, двері відчинилися, ввійшов стюард.

І тут канадець, перше ніж я встиг кинутись йому навперейми, шарпнувся до сердеги, повалив його, вп'явся йому в горло. Стюард захрипів під його дужими руками.

Консель силкувався звільнити з гарпунерових рук уже напівживу жертву, я й собі вихопився помогти йому, та так і заклякнув на місці, несподівано почувши, слова, мовлені по-французькому:

— Заспокойтеся, містере Ленде, і ви, пане професоре. Вислухайте мене, прошу.

X

ЛЮДИНА ВОД

Ці слова промовив капітан судна.

Нед Ленд умить схопився.

Ледве живий стюард на знак свого хазяїна, хитаючись, вийшов. І така була тут капітанова влада, що стюард ані єдиним жестом не показав своєї злоби. Консель і той, мені на подив, сторопів із дива. Ми мовчки чекали, чим закінчиться ота сцена.

Капітан, спершись на ріг столу і схрестивши на грудях руки, дивився на нас дуже пильно. Може, він вагався — заводити мову чи ні? Може, шкодував, що необачно зронив ті французькі слова? Я не годен був того вгадати.

Якийсь час усі мовчали.

— Панове, — нарешті промовив капітан голосом спокійним і проникливим, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою й латинською мовами. Я міг би заговорити за першої зустрічі, та мені хотілося спершу придивитись до вас, а тоді все розважити. Те, що ви розповіли про себе, — вірогідне, і я певен — ви ті самі люди, за яких себе видаєте. Отже, випадок звів мене з паном П'єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією, з його служником Конселем та з Недом Лендом, гарпунером «Авраама Лінкольна» — фрегата військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.

Я вклонився на знак згоди. Капітан мене ні про що не питав — то й відповідати ні на що. Він говорив французькою мовою чудово, зовсім без акценту. Вимова його була бездоганна, слова точні, манера розмовляти прекрасна. І все-таки я не відчував у ньому співвітчизника.

Він повів далі:

— Ви, безперечно, вважаєте, що я надто припізнився з другою зустріччю. Але, довідавшись, хто ви такі, я мусив обдумати, як щодо вас повестися. Я довго вагався. Найлихіша доля звела вас із людиною, що порвала з людством. Ви порушили мій спокій.

— Мимоволі,— мовив я.

— Мимоволі? — спитав капітан, трохи піднявши голос— То це мимоволі «Авраам Лінкольн» полював мене по всіх морях? І ви мимоволі влучали в моє судно? І містер Нед Ленд мимоволі метнув у мене гарпуна?

Я почув у капітанових словах притлумлений гнів. Та на всі його закиди я мав що відповісти.

— Пане добродію, — мовив я, — ви, зрозуміло, не знаєте про чутки, що вирують в Америці та Європі відтоді, як постережено ваше судно. Ви не знаєте, як відгукнулась громадська думка обох континентів на ті нещасні випадки, що до них спричинилося зіткнення військових кораблів із вашим судном. Я не відбиратиму вашої уваги, перераховуючи всі здогади щодо незбагненного явища, яке було вашою таємницею. Але знайте — ми, гонячись за вами аж до найдальших морів Тихого океану, вважали за певне, що полюємо величезне морське чудовисько, від якого за всяку ціну мусимо звільнити океани.

На капітанових устах майнула легка усмішка. Він заговорив уже спокійніше:

— Пане Аронаксе, невже ви зважитесь твердити, ніби ваш фрегат не гнався б за підводним судном і не обстрілював його так само невтомно, як і загадкове чудовисько?

Я знітився, бо був певен — капітан Фарагут неодмінно б стріляв. Він би мав за свій обов'язок знищити судно так само, як і велетенського нарвала.

— Отже, ви мусите зрозуміти, пане Аронаксе, — я маю право поставитися до вас як до своїх ворогів.

Я промовчав. Навіщо сперечатися з такого-от питання, коли сила може розбити найпевніші ваші доводи?

— Я довго вагався, — повів далі капітан. — Ніщо не зобов'язувало мене давати вам притулок. Коли б я надумав позбутися вас, не було б мені потреби зустрічатися з вами вдруге. Я міг би висадити вас на палубу цього судна, зануритись у морську глибінь і забути навіть про ваше існування. Хіба я не мав на те права?

— Це — право дикуна, — відмовив я, — а не право цивілізованої людини.

— Пане професоре, — зразу заперечив капітан, — я не з тих людей, яких ви називаєте цивілізованими! Я порвав із суспільством, а чого саме — єдиному мені про те судити. Тому я не підкоряюсь законам цього суспільства і прошу вас у розмові зі мною ніколи на них не покликатися.

Це було сказано дуже гостро. Гнів і зневага світилися в капітанових очах, і мені сяйнула думка: його минуле ховає якусь страшну таємницю. Недарма ж він поставив себе поза людськими законами і, вийшовши за межі доступності, здобув собі цілковитої незалежності в найширшому розумінні цього слова! Бо справді, хто б то зважився переслідувати його в морській безодні, коли й на поверхні він обриває будь-яку спробу боротися проти нього? Яке судно витримає удар цього підводного монітора? Яка броня, хай і найміцніша, встоїть перед його тараном? Жоден з людей не міг вимагати в нього звіту за його вчинки! Бог, якщо він у нього вірив, сумління, якщо він його мав, — ось єдині йому судді.

Всі ці думки промайнули мені в голові, поки таємничий невідомець мовчав, глибоко замислившись.

Я дивився на нього з жахом, а враз і з цікавістю.

Нарешті капітан заговорив:

— Я довго вагався, та нарешті вирішив, що власні інтереси можна поєднати із природним співчуттям, на яке має право кожна людина. Коли вже вас доля до мене закинула, то ви тут залишитеся. Ви матимете волю, зрештою, досить відносну. Натомість вам належить підкоритись одній моїй умові. Мені досить самої вашої обіцянки виконати цю умову.

— Кажіть, пане добродію, — озвався я. — Сподіваюся, ця умова — така, що її може прийняти порядна людина.

— Певна річ, пане. Отже: може статися, що непередбачені обставини змусять мене спровадити вас на кілька годин або й днів до ваших кают. Я не хотів би вдаватися до сили — тож волів би мати вашу обіцянку беззаперечного послуху. Отак чинячи, я здіймаю з вас будь-яку відповідальність за розголошення моїх таємниць: ви ж бо не бачитимете того, чого вам бачити не слід. Чи пристаєте на цю умову?

Виходить, на судні діється таке, чого не сміють бачити люди, котрі не поставили себе поза суспільним законом! Із усіх несподіванок, що їх обіцяло мені майбутнє, ця несподіванка найменше мене приваблювала.

— Пристаємо, — відповів я. — Але дозвольте запитати вас.

— Прошу, пане.

— Ви сказали, що на судні ми будемо вільні?

— Так, будете вільні.

— Мені хотілося б знати, як ви розумієте цю волю.

— Вам буде вільно всюди ходити, оглядати судно, спостерігати все, що тут діється, — за винятком особливих випадків, — себто вам буде надано волю, яку маємо й ми — моя команда і я.

Очевидно, ми один одного не розуміли.

— Перепрошую, пане, — мовив я, — але така воля — воля в'язня, якому дозволено ходити по своїй тюрмі. Ми не можемо на те пристати.

— Одначе доведеться пристати!

— І ми маємо навіки зректися надії побачити свою батьківщину, друзів і родичів?

— Так. Але заразом навіки скинути з себе і той нестерпний земний тягар, що люди називають його волею. І це не так важко, як вам здається!

— Щодо мене, — вигукнув Нед Ленд, — я ніколи не пообіцяю покірно сидіти в тюрмі й не думати про втечу!

— Я й не домагаюся вашої обіцянки, містере Ленде, — холодно відповів капітан.

— Пане, — вигукнув я, нетямлячись із обурення, — ви надуживаєте нашим терпінням! Це жорстоко!

— Ні, пане, це милосердно! Я вас полонив після бою! Я дарував вам життя, а досить було одного мого слова — і вас би поглинула океанова безодня. Ви напали на мене! Ви одкрили таємницю, в яку не має права проникнути жодна людина на світі,— в таємницю мого існування. І ви сподіваєтесь, ніби я дозволю вам повернутися на ту землю, де й підозрівати ніхто не повинен, що я є на світі? Ніколи! Залишаючи вас тут, я бережу не вас, а себе самого!

Ці слова знаменували: проти капітанового рішення безсилі будь-які докази.

— Отже, пане добродію, — озвався я, — ви пропонуєте нам не що інше, як вибір між життям і смертю?

— Так.

— Друзі,— мовив я до Неда й Конселя, — очевидячки, дальші суперечки марні. Але затямте — ми не даємо ніяких обіцянок капітанові цього судна.

— Так, ніяких, — ствердив капітан.

Потому додав уже лагідніше:

— Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, сподіваюся, ви особисто не нарікатимете на випадок, що з'єднав наші шляхи. Між моїми улюбленими книгами є й ваша праця, присвячена дослідженням морських глибин. Я часто її перечитую. Ви посунули цю галузь науки так далеко вперед, як тільки міг це зробити житець землі. Але всього ви не знаєте, бо ви всього не бачили. Дозвольте запевнити — ви не будете ремствувати, що потрапили на моє судно. Ви помандруєте в країну чудес. Нескінченні чарівні видива полонитимуть вашу уяву. Ваші очі невтомно милуватимуться мінливими дивовижними картинами! Я надумав ще раз об'їхати під водою навколо світу, — хтозна, чи не востаннє,— ще раз оглянути все, що вивчив у морських глибинах.

Ви будете мені за помічника. Віднині ви вступаєте в нову стихію; ви побачите все те, чого не бачила ще жодна людина, — я й мої колеги не беруться до уваги, — і наша планета розкриє перед вами свої останні таємниці.

Як по правді, ці слова запали мені в душу. Він діткнувся мого вразливого місця. І я на мить забув, що плата за всі ці чудеса — моя воля. Та я все ж уповав на майбутнє, тому й відповів стримано:

— Пане добродію, хоча ви й порвали з людством, — сподіваюся, у вас залишилися людські чуття. Нас, відданих на волю хвиль, ви прихистили в себе на судні, і ми ніколи цього не забудемо. Що ж до мене, признаюсь, якби відданість інтересам науки могла затлумити жадання волі, то зустріч із вами цілком надолужила б його втрату.

Я ждав, що капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу умову. Але він не простяг. Мені стало прикро.

— Останнє запитання, — сказав я, коли капітан уже намірився піти.

— Будь ласка, пане професоре.

— Як мені називати вас?

— Пане, — відповів він, — я для вас тільки капітан Немо26, а ваші друзі й ви для мене тільки пасажири «Наутілуса»27.

Капітан Немо гукнув стюарда. Той притьмом з'явився, і капітан тією ж не знаною мені мовою щось йому наказав. А тоді повернувся до канадця й Конселя:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Ідіть за цим чоловіком.

— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.

І він та Консель нарешті покинули в'язницю, де просиділи понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аронаксе, ходімо й ми, — сніданок уже готовий. Дозвольте провести вас!

— Я в вашім розпорядженні, капітане.

Я пішов за капітаном Немо і, переступивши поріг, опинився в залитому електричним світлом коридорі. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинилися ще одні двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої та умебльованої з вишуканим смаком. По кутках просторої зали височіли дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, а на їхніх полицях ряхтіли коштовний фаянс, порцеляна, безцінний кришталь. Срібне начиння блищало під світлом, що м'яко лилося з мальованої стелі.

Посеред зали стояв пишно накритий стіл. Капітан Немо запросив мене сідати.

— Прошу, — сказав він. — Ви, мабуть, уже вмираєте з голоду.

На сніданок подано страви з морських продуктів та інші наїдки — з чого вони, я не міг добрати. Страви були дуже лакомі, але з якимось присмаком. Мені здалося — вони багаті на фосфор, звідти й той присмак, і я вирішив, що весь оцей харч — морського походження.

Капітан Немо поглядав на мене, і хоч я їв мовчки, він здогадався, про що я думаю, і відповів на запитання, ладні вихопитися мені з вуст.

— Більшість із цих страв вам невідомі,— почав він. — Проте їжте й не бійтеся. Вони й трохи не шкідливі, до того — дуже поживні. Я давно вже відмовився од земної їжі й почуваюся гаразд. Усі мої матроси — так само, а гляньте лишень, які вони дужі!

— Отже, — обізвався я, — всі ці харчі дарує вам море?

— Авжеж, пане професоре, море дарує мені все, в чім маю потребу. Закинувши сіті, я виловлюю стільки риби, що ледве її витягаю. Опустившись у морські глибини, недосяжні, здавалось би, людям, я полюю в підводних лісах силу дичини. Мої табуни, ніби табуни старого Нептуна, безбоязно пасуться на безмежних морських преріях. Я — володар цих недосяжних щедрих ланів.

Я глянув на капітана трохи здивовано й відповів:

— Зрозуміло, капітане, що сіті постачають вам до столу прекрасну рибу; хоч і менше, але теж розумію, що ви полюєте водяну дичину в підводних нетрях; та я ніяк не збагну, звідки на вашому столі береться це чудове м'ясо?

— Та ні,— відповів капітан Немо, — я не вживаю м'яса земних тварин.

— А що ж це таке? — запитав я, показуючи на тарілку, де залиши лось кілька шматочків філе.

— Пане професоре, ви маєте за м'ясо філе морської черепахи. А це — печеня з дельфінової печінки, вона, мабуть, видалася вам за рагу із свинини? Мій кухар — великий мастак консервувати морські плоди. Скуштуйте-но кожної страви. Ось консервовані пузанки, малайці вважають їх за найсмачніший в світі наїдок. Це крем із китового молока. А то цукор із велетенських фукусів Північного моря. Нарешті, дозвольте почастувати вас варенням із анемонів, що не поступаються перед найсмачнішими земними фруктами…

І я, скорше з цікавості, аніж із голоду, куштував усі наїдки, тоді як капітан Немо чарував мене розповідями про дивовижні речі.

— Море, пане Аронаксе, — казав він, — зі своєї чудодійної щедроти не лише годує мене, а й зодягає. Тканина, що з неї пошито ваш одяг, виткана з бісуса28 морських молюсків і пофарбована за стародавнім звичаєм соком пурпурниці, а фіолетового відтінку надає їй інший барвник — екстракт середземноморських молюсків — аплізій. Парфуми, що стоять на туалетному столику в вашій каюті, виварені з морських рослин. Ваша постеля — з м'якої морської трави. За перо вам правитиме китів вус, а за чорнило — рідина, що її виділяють залози каракатиці. Все, все нині дарує мені море, і все колись море забере назад!

— Ви любите море, капітане?

— Так! Я люблю море! Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі. Його дихання — чисте, живодайне. Тільки в його неосяжному просторі людина ніколи не самітна, бо вона відчуває довкола трепет життя. Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя. Справді, пане професоре, тут природа виявляє себе в трьох царинах: мінеральній, рослинній і тваринній. Ця остання широко представлена чотирма групами зоофітів29, трьома класами членистих, п'ятьма класами молюсків, трьома класами хребетних, ссавців, плазунів і незчисленним скопищем риб, силою-силенною тварин, що їх нараховується понад тридцять тисяч видів, з яких лиш одна десята водиться в прісних водах. Море — це велетенський резервуар природи. З моря, сказати б, почалося життя нашої планети, морем воно і скінчиться! Тут вищий спокій. Море не підвладне жодному деспотові. На його поверхні деспоти ще здатні чинити беззаконня, воювати, винищувати, переносити на неї всі земні чвари. Але на глибині тридцяти футів під водою їхні можливості вичерпуються, будь-які втручання марні, тут край їхній могутності. О, пане професоре, зоставайтеся тут, в обіймах моря! Тільки тут я почуваюся незалежним! Тут не знаю над собою володарів! Тут я вільний!

Капітан Немо зненацька урвав свою пристрасну мову. Може, він мимохіть перейшов межі притаманної йому стриманості? Може, сказав щось зайве? Схвильований, він якийсь час походжав по кімнаті. Потому збурення його вляглося, лице прибрало звичайного холодного виразу, і, повернувшись до мене, він мовив:

— А зараз, пане професоре, коли бажаєте оглянути «Наутілус», я до ваших послуг.

XI

«НАУТІЛУС»

Капітан Немо попростував до виходу, я — слідом за ним. Двійні двері в глибині їдальні відчинилися, і ми ввійшли до суміжної кімнати, такої ж просторої, як і їдальня.

Це була бібліотека. У високих, інкрустованих міддю шафах із чорного палісандра на широких полицях вишикувались книги в однаковій оправі. Усі стіни зверху донизу заставлено шафами, а при них тяглися оббиті коштовною шкірою широкі дивани, що надавали кімнаті особливого комфорту. Біля диванів височіли пюпітри для книжок, що їх можна було підіймати й опускати. Посеред кімнати стояв чималий стіл, захаращений брошурами, з-поміж яких видніло кілька давніх газет. Весь цей гармонійний ансамбль осявало м'яке електричне світло, що лилося з чотирьох матових куль, наполовину вмонтованих у ліпну стелю. Я зачудовано оглядав залу, вмебльовану з таким вишуканим смаком.

— Капітане Немо, — мовив я до господаря, — ваша бібліотека зробила б честь будь-якому палацові на землі; я дивуюся на саму тільки думку, що ви, живучи в морських глибинах, маєте при собі такі неоціненні скарби.

— А де ж іще, пане професоре, можна знайти ліпші умови до праці? Безгоміння, самітність! — відповів капітан Немо. — Хіба ваш кабінет у Паризькому музеї має такі вигоди?

— Звичайно, ні! Мушу визнати — мій кабінет занадто вбогий проти вашої бібліотеки. Тут щонайменше шість-сім тисяч томів…

— Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книги — єдине, що в'яже мене з землею. Адже світ не існує для мене відтоді, як мій «Наутілус» вперше занурився в морську глибінь: тоді я востаннє купив книги, журнали, газети; і від тої хвилі людство для мене перестало мислити, перестало писати. Всі мої книги до ваших послуг, пане професоре; можете вільно користуватися ними.

Подякувавши капітанові Немо, я підійшов до полиць. Яких тільки книжок не було тут: наукові, філософські, художні, та ще й багатьма мовами! Проте я не завважив жодної праці з політичної економії. Певно, їм суворо заказаний сюди доступ. І ще цікава деталь — всі книги, незалежно від мови, якою вони написані, стояли впереміш. Мабуть, капітан «Наутілуса» вільно володів багатьма мовами.

Мені впали в око шедеври стародавніх і сучасних письменників та мислителів — усе найцінніше, що створило людство в царині історії, поезії, прози й науки, — від Гомера до Віктора Гюго, від Ксенофонта до Мішле, від Рабле до Жорж Санд30. Але особливо багато було в цій книгозбірні наукової літератури; книжки з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, геології тощо посідали не менш почесне місце, аніж праці з природничої історії. Я побачив тут повне видання творів Гумбольдта, Араго, праці Фуко, Анрі Сен-Клер Девіля31, Мільн-Едвардса32, Катрфажа, Тіндаля, Фарадея, Бертелло, абата Секкі, Петерманна, капітана Морі, Агассіса й інших авторів; мемуари Академії наук, наукові збірники багатьох географічних товариств і т. ін. І в цій почесній шерезі стояли й два томи моїх праць, що, певно, їх коштом я завдячував гостинності капітана Немо. Поміж книгами Жозефа Бертрана33 я побачив «Основи астрономії» — книгу, видану 1865 року; тож я зробив висновок, що «Наутілус» спущено на воду не раніш цього часу. Отже, капітан Немо мандрує океанськими глибинами десь із три роки! Зрештою, мені, напевне, вдасться визначити точнішу дату, якщо я знайду на полицях книжки пізнішого видання. Але на те матиму згодом доволі часу; поки що я прагнув побачити інші «Наутілусові» чудеса.

— Пане добродію, — сказав я капітанові,— вельми вдячний вам, що ви ласкаво запропонували до моїх послуг таку чудову книгозбірню. Це справжні скарби науки. Я охоче з них користатимусь.

— Це не тільки бібліотека, — відповів капітан Немо. — Це воднораз і курильна кімната.

— Курильна кімната? То на цьому судні палять?

— Звичайно!

— Але ж, пане добродію, я тоді мушу думати, що ви зберігаєте зносини з Гаваною!

— Аж ніяк, — заперечив капітан. — Прошу вас, пане Аронаксе, ось сигара; хоч вона й не гаванська, та, коли ви знаєтесь на тому, сигара припаде вам до смаку.

Я взяв сигару, що формою скидалась на гаванську, але яснішого забарвлення — золотавого. Запаливши її від світильника, що стояв на зграбній бронзовій підставці, я затягнувся з жагою завзятого курця, котрий кілька день не палив.

— Яка розкіш! — промовив я. — Але ж це не тютюн.

— Тютюн, тільки не гаванський і не східний. Це багаті на нікотин водорості, що й їх, нехай не дуже щедро, але дарує мені море. То ви сумуєте за гаванськими сигарами?

— Віднині, капітане, я їх зневажаю.

— Ну й паліть собі досхочу, не думаючи, звідкіля ці сигари. Жодна митниця не оподаткувала їх, але від того, мені здається, вони не гірші.

— Аж ніяк.

У цю мить капітан Немо відчинив двері, що були навпроти тих, котрими увійшли ми до бібліотеки, і ми вступили до просторого, залитого світлом салону.

Це була овальна зала десять метрів завдовжки, шість завширшки і п'ять заввишки. Лампи, сховані в оздобленій зграбними арабесками стелі, осявали яскравим, але м'яким блиском усі дива, зібрані в цьому музеї. Так, то був справжній музей, де мудра й щедра рука поєднала всі скарби природи й мистецтва в такому мальовничому безладді, яким позначається житло митця.

Десятка зо три полотен великих майстрів в однакових рамах прикрашували стіни, обтягнені шпалерами строгого рисунка; між картинами висіли блискучі щити й лицарська зброя. Я побачив коштовні полотна, що ними колись милувався в приватних галереях Європи й на виставках. Тут представлені різні школи давніх митців: Рафаелева «Мадонна», «Діва» Леонардо да Вінчі, «Німфа» Корреджо, Тиціанова «Жінка», «Уклінність волхвів» Веронезе, «Успіння» Мурільйо, Гольбейнів «Портрет», Веласкесів «Чернець», «Мученик» Рібери, Рубенсів «Ярмарок», два фламандських пейзажі Тенірса, три жанрові картини Жерара Доу, Метсу, Поля Поттера, двоє полотен Жеріко і Прюдона, кілька морських образків Бекюйзена та Верне. Я завважив і картини сучасних художників: Делакруа, Енгра, Делана, Труайона, Мессоньє, Добіньї. По кутках цього чудового музею височіли прегарні бронзові й мармурові копії античних скульптур. О, віщування капітана «Наутілуса» збувалося — з великого дива мені забило дух.

— Сподіваюся, пане професоре, — мовив цей незвичайний чоловік, — ви мені подаруєте, що я вас приймаю попросту, без церемоній, та ще й у салоні, де панує таке безладдя.

— Пане добродію, — відповів я, — не дошукуючись, хто ви такий, мушу сказати: ви — справжній митець!

— Всього-на-всього аматор. Я здавна залюбки збирав прекрасні витвори людських рук. Я шукав завзято, збирав невтомно, і мені поталанило знайти кілька справді вельми коштовних речей. Ці картини — останнє, що нагадує мені про землю, котрої для мене вже немає. І сучасні ваші митці для мене — те саме, що й давні. Дві тисячі літ їм чи три — мені однаково. Геній не має віку.

— А ці композитори? — запитався я, показуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно, розкидані на великому органі, що приходився на всю ширину стіни.

— Про мене, ці композитори, — відповів капітан Немо, — Орфеєві сучасники, бо різниця в часі стирається в пам'яті мерців — а я мрець, пане професоре, такий самий мрець, як ті ваші друзі, котрі спочивають під землею!

Капітан Немо замовк і глибоко замислився. Схвильований до краю, я дивився на нього, мовчки вивчаючи незвичайне його лице. Він сперся на коштовний мозаїковий стіл і, здавалося, не бачив мене і геть про мене забув.

Мені не хотілося виводити його із задуми, і я став роздивлятися інші дива цього пишного салону.

Опріч чудес мистецтва, було тут рясно чудес природи. Найперше — водорості, мушлі та інші океанові витвори, що їх, певна річ, зібрав сам капітан Немо. Посеред салону бив водограй, підсвічений зісподу електрикою; струминки води спадали в басейн — велетенську мушлю-тридакну. Своїм тонко зазубленим обводом ця мушля сягала шести метрів. Отже, вона була більша за тих прегарних тридакнів, що їх Венеціанська республіка подарувала Францискові І.

Довкола басейну, в гарних вітринах, оправлених міддю, розкладено й розставлено коштовніші взірці морської флори й фауни, що їх будь-коли випадало бачити натуралістові. Можна собі уявити мою втіху, коли я на них глянув, — втіху природознавця!

Розділ зоофітів представляли надзвичайно цікаві зразки двох груп — поліпів та голчастих. Перша група складалася із органчикових і горгонієвих віялуватих коралів, сирійських губок, молуккських ізид, морського пір'я, чудових лофогелій норвезьких морів, розмаїтих парасолькових, альціонієвих, цілої низки мадрепорових коралів; з-поміж них я вирізнив чудових очастих коралів із острова Бурбон, схожих на віяла, «Нептунову колісницю» з Антильських островів; нарешті, тут були всі види дивовижних поліпових колоній, що утворюють цілі острови, які з часом, може, перетворяться на суходоли. Голчасті, прикметні своєю колючою оболонкою, — морські зірки, морські лілеї, стеблисті лілеї різокринуси, астерофони, морські їжаки, голотурії і т. ін., — складали повну колекцію представників цієї групи.

Посеред салону бив водограй: струминки води спадали в басейн — велетенську мушлю-тридакну.

Якому-небудь вразливому конхіологові34, певно, запаморочилось би в голові, коли б він побачив вітрини з багатющими колекціями молюсків. Передовсім — безцінна колекція м'якотілих, яку мені годі й описати. Назву лише окремі взірці, єдине задля того, щоб закарбувати їх у пам'яті: шляхетна королівська молот-риба, виловлена з Індійського океану, — на її червоно-брунатному тілі ясніють білі цяти; імператорський спонділ, барвистий, весь укритий колючками, рідкісний екземпляр у європейських музеях, — я оцінив би його в двадцять тисяч франків; австралійська молот-риба, що її дуже важко спіймати; екзотичні сенегальські букарди, двостулкові білі мушлі, такі крихкі, що розсипаються на порох од найменшого дотику; численні різновиди морського щіпця з Яви, слимаки на взірець вапнякових рурок, облямовані листуватими брижами, — предмет особливого захоплення знавців; всі види черевоногих, од жовто-зеленавих, що їх виловлюють у морях Америки, до брунатно-рудих, що водяться у водах Австралії; одні з них, знамениті своєю черепицеподібною мушлею, потрапили сюди із Мексиканської затоки, інші — із південних морів; прегарний новозеландський шпорник; чудові теліни, коштовні цитери й венуси, сітчасті перламутрові кадрани з берегів Транкебару, зелені стулки з китайських морів, маловідомий вид конусуватих слимаків, всі види вужачок, що правлять в Індії та Америці за монети, «слава морів» — найкоштовніша мушля Східної Індії, нарешті, літорини, дельфінки, вежки, янтини, яйцевидки, оливи, мітри, шоломи, пурпурниці, трубачі, арфи, скельниці, тритони, церіти, веретена, блюдця, шкельця, клеодори — тендітні, ламкі мушлі, що їх учені всього світу назвали найгарнішими іменами.

В окремих вітринах розкладено разки невидано гарних перлів, які сліпуче ряхтіли під електричним світлом, — рожеві перлини, добуті із дна Червоного моря, зелені перлини з Галіотису, жовті, блакитні, чорні перлини — дивовижний витвір молюсків усіх океанів і деяких мушлів північних рік; нарешті, кілька неоціненних взірців, добутих із найрідкісніших скойок. Деякі перлини — більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче від тієї перлини, що її мандрівник Таверньє продав перському шахові за три мільйони; вони були гарніші навіть за перлину імама Маскатського, котра, на мою думку, не мала собі рівної у всьому світі.

Я не годен був визначити вартості цієї колекції. Капітан Немо мусив би витратити мільйони, щоб її придбати, і я запитував себе — з якого джерела він черпає кошти на вдоволення своїх колекціонерських забаганок? Аж тут капітан озвався:

— Ви роздивляєтесь мої мушлі, пане професоре? Вони, безперечно, гідні уваги натураліста, але мені вони аж надто любі, бо я збирав їх своїми руками, і на земній кулі не знайдеться моря, де б я не побував, їх шукаючи.

— Розумію, капітане, я розумію, яка щира втіха милуватися на такі скарби. І всі коштовності зібрано вашими руками. В жодному європейському музеї нема таких-от витворів океану. Та коли я, милуючися ними, вичерпаю своє захоплення, що залишиться для судна? Я не хочу вникати у ваші таємниці, але скажу вам щиро: «Наутілус», його навдивовижу потужні двигуни, його надзвичайна маневреність — усе це до краю збуджує мою цікавість. На стінах вашого салону я бачив якісь невідомі мені прилади. Чи можу я довідатись…

— Пане Аронаксе, — відповів капітан Немо, — я вже сказав вам, що ви вільні на моєму судні, отже, нема куточка, куди вам заказано доступ. Ходіть, де схочете, оглядайте все, що вас цікавить, а я радо стану вам за провідника.

— Не знаю, як вам і дякувати, капітане. Я, певне, не надуживатиму вашою люб'язністю. Дозвольте мені тільки дізнатися — що це за прилади…

— Пане професоре, точнісінько такі прилади є в моїй кімнаті, і я охоче поясню їх призначення. Але спершу вступимо до вашої каюти. Треба ж вам знати, де ви мешкатимете.

Ми вийшли з салону й опинилися в коридорі. Потім пройшли іще трохи, і капітан завів мене не до каюти, а скорше до покою, вигідно, ба навіть розкішно вмебльованого.

Мені залишалося тільки подякувати господареві.

— Ваша кімната межує з моєю, — сказав він і одчинив другі двері,— а моя сполучається з салоном, де ми тільки-но були.

Ми ввійшли до капітанової каюти. Спартанська, майже аскетична обстанова. Залізне ліжко, робочий стіл, стільці, туалет — оце й усе. В кімнаті стояли присмерки.

Капітан Немо показав на стілець.

— Прошу сідати! — промовив він.

Я сів. Помовчавши хвильку, капітан Немо заговорив.

XII

ВСЕ ЗА ДОПОМОГОЮ ЕЛЕКТРИКИ

— Пане Аронаксе, — промовив капітан Немо, показуючи на прилади, що висіли по стінах, — ось апарати, необхідні, щоб керувати «Наутілусом». І тут, і в салоні — завжди в мене на очах — вони визначають курс мого судна й водночас показують, де саме в океані ми знаходимось. Деякі прилади вам знані. Ось термометр, що визначає на судні температуру повітря; барометр, що вимірює атмосферний тиск і провіщає зміну погоди; гігрометр, що показує вологу повітря; штормглас, що дає знати про наближення бурі; компас указує шлях, секстант дозволяє за висотою сонця точно дізнатись про широту, хронометри — про довготу; нарешті, з допомогою далекоглядних труб, денних та нічних, я озираю будь-яку точку обрію, коли «Наутілус» виринає на поверхню.

— Так, усе це — звичайні прилади мореплавців, і я добре на них знаюся. Одначе тут є й прилади, які, мабуть, мають особливе значення саме для керування «Наутілусом». Ось, скажімо, цей циферблат із рухливою стрілкою — не манометр?

— Так, манометр. Він вимірює тиск води і тим самим визначає глибину, на якій перебуває «Наутілус».

— А ці зонди?

— Це термічні зонди, котрими вимірюється температура різних шарів води.

— Ну, а ці ось прилади я бачу вперше.

— Отут, пане професоре, я мушу вам дещо пояснити. Будь ласка, послухайте.

Помовчавши, він повів далі:

— В природі є сила — могутня, слухняна, стрімка й покірна. На моїм судні їй підвладне все! Вона дає світло, тепло, рухає всі механізми. Ця сила — електрика.

— Електрика?! — здивовано вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— Але ж, капітане, надзвичайна швидкість вашого судна якось не узгоджується з можливостями електрики. Досі динамічна потужність електрики видавалася вкрай обмеженою, власне кажучи — мізерною.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — потужність електричної енергії на моїм судні вельми різниться від тієї, якою користуються на землі,— оце і все, що я можу вам сказати!

— Не наполягатиму, капітане, і хоч усе це дуже мене дивує, я вдоволений і з того, що мені сказано. Проте ще одне питання мене займає; ви можете не відповідати, коли воно видасться вам нескромним. Так-от: елементи, що ви їх використовуєте для виробництва електрики, швидко виснажуються. Приміром, цинк, чим ви його замінюєте? Адже ж ви не маєте жодних зносин із землею?

— Відповім на ваше запитання. Передусім скажу, що на морському дні є багаті поклади цинку, заліза, срібла, золота. Здобувати їх дуже просто. Та мені не хотілося користатися цими земними металами, і я вирішив черпати потрібну мені енергію з моря — воно-бо завжди до моїх послуг.

— З моря?

— Так, пане професоре, до того ж у найрізноманітніші способи. Я міг би, приміром, проклавши кабель на різних глибинах, дістати електричний струм од різниці температур верхнього й нижнього шарів води; але я волію простіший спосіб.

— Який саме?

— Склад морської води вам відомий. На тисячу грамів випадає шість з половиною відсотків чистої води, два й дві третини відсотка хлористого натрію, трохи хлорного магнію та хлорного кальцію, бромного магнію, сульфату й вуглекальцієвої солі. Як бачите — морська вода багата на хлористий натрій. Саме цей натрій я вилучаю з води та й використовую для своїх елементів.

— Натрій?

— Так, пане професоре. У сполуці з живим сріблом він утворює амальгаму, що замінює цинк в елементах Бунзена. Живе срібло не розкладається, витрачається лише натрій, а його постачає мені море. До того ж мушу сказати: натрієві елементи активніші й удвічі потужніші за цинкові.

— Я добре розумію, капітане, переваги натрію в ваших умовах. Його в морі багато. Гаразд! Але ж той натрій треба ще добувати, точніше, вилучати з натрієвих сполук. В який спосіб ви це робите? Для електричного розкладу натрію ви, звісно, можете вживати батареї, проте, коли не помиляюся, на електроліз витрачається дуже багато натрію. Отже, виходить, добуваючи його в такий спосіб, ви більше витратите натрію, аніж здобудете!

— Тим-то, пане професоре, я й не вдаюся до електролізу, а просто-напросто використовую енергію кам'яного вугілля.

— Кам'яного вугілля?

— Коли хочете — морського вугілля, — відповів капітан Немо.

— То ви добуваєте кам'яне вугілля з підводних копалень?

— Пане Аронаксе, ви це побачите на власні очі. Я тільки прошу вас потерпіти, адже ви маєте на це досить часу. Запам'ятайте одне: я всім завдячую океанові. Він постачає мені електрику, а електрика дає «Наутілусові» тепло, світло, рух, одним словом — життя.

— Але не повітря, щоб дихати?

— О, я міг би виробляти й повітря, але в тім немає потреби, бо ж я підіймаюсь на поверхню океану, коли мені заманеться. Зрештою, якщо електрика не виробляє повітря, потрібного для дихання, то вона рухає потужні помпи, котрі нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час залишатися глибоко під водою.

— Капітане, я захоплений. Ви відкрили те, що люди, безперечно, відкриють тільки колись згодом, — динамічну потугу електрики.

— Не знаю, чи вони її коли-небудь одкриють, — холодно відповів капітан Немо. — Хай там що, я вперше, як бачите, застосував цю надзвичайну силу. Вона дає нам те, чого не може дати сонце, — рівномірне й, головне, безперервне світло. А тепер гляньте на того годинника — він електричний і точністю не поступається перед ліпшими хронометрами. За італійським зразком я поділив циферблат на двадцять чотири години, бо для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, тільки це штучне світло, що ним я освітлюю морські глибини! Бачите, зараз десята година ранку.

— Точнісінько!

— А ось інше застосування електрики. Подивіться на циферблат, що висить перед нами. Електричний провід з'єднує його з лаговим гвинтом, і стрілка показує швидкість «Наутілуса». Гляньте, зараз ми не дуже квапимось — робимо п'ятнадцять миль на годину.

— Чудово! — вигукнув я. — Ви, капітане, бачу, підкорили собі силу, котрій належить замінити енергію води, вітру й пари.

— Ми ще не скінчили, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Якщо бажаєте, ходімо на корму «Наутілуса».

Справді, я вже познайомився з усією носовою частиною підводного судна. Ось який воно мало вигляд від міделя до форштевня: їдальня п'ять метрів завдовжки, відділена од бібліотеки водонепроникною перегородкою; бібліотека — п'ять метрів; салон — десять метрів, одмежований ще однією водонепроникною перегородкою від капітанової каюти, п'ять метрів завдовжки; далі — моя каюта — два з половиною метри; і, нарешті, резервуар на повітря, сім з половиною метрів завдовжки. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки з герметичними дверима на гумових прокладках убезпечували «Наутілус» на випадок, коли б у якійсь його частині з'явилася теча.

Я йшов коридором за капітаном Немо, і ми опинилися посередині судна. Там, між двома водонепроникними перегородками, була вузька шахта. Пригвинчений до стінки залізний трап сягав самісінької стелі. Я спитав у капітана, навіщо цей трап.

— Він веде до човна.

— О! Ви маєте човна? — здивовано запитався я.

— Аякже! Чудове суденце, легке й надійне. Воно служить для прогулянок і риболовлі.

— Тож аби спустити човна на воду, ви щоразу випливаєте «Наутілусом» на поверхню?

— Аж ніяк! Човен у виямку зовні «Наутілуса» щільно прилягає до його корпусу. Це справжнє палубне судно, зовсім водонепроникне. Воно пригвинчене міцними шворнями до обшивки. Трап веде до люка в корпусі «Наутілуса», а люк щільно сполучається з таким самим люком човна. Крізь цей подвійний отвір я проникаю до човна. По цьому люк «Наутілуса» закривається. Потім я герметично зачиняю люк човна, відгвинчую шворні — і він хутко випливає на поверхню. Тут я відчиняю герметичні дверцята на палубу, ставлю щоглу, підіймаю вітрило або ж беруся за весла й пливу морським простором, куди заманеться.

— А як ви повертаєтесь на судно?

— Я не повертаюся, пане професоре, — «Наутілус» повертається до мене.

— З вашого наказу?

— З мого наказу. Електричний провід сполучає мене з ним. Я телеграфую — і цього досить.

— Ай справді,— мовив я, приголомшений цими чудесами, — нема нічого простішого!

Проминувши клітку східців, крізь одчинені двері я побачив каюту метрів на два завдовжки. Тут Консель і Нед Ленд снідали. Потім одчинилися дальші двері, і ми зазирнули до камбуза метрів зо три завдовжки, який містився між просторими коморами.

Страва готувалася тут на електриці, потужнішій та слухнянішій від газу. Струм підключався до платинових пластинок і, нагріваючи їх, постійно підтримував необхідну температуру. Він нагрівав також дистиляційні апарати, що забезпечували «Наутілус» чудовою прісною водою. Біля камбуза була лазня, зручно опоряджена, з кранами для гарячої й холодної води.

Далі містився матроський кубрик п'ять метрів завдовжки. Але двері туди були зачинені, і мені не вдалося роздивитись обставу й визначити з неї, скільки душ команди на судні.

За кубриком височіла четверта водонепроникна перегородка, а за нею був машинний відділ. Одчинилися двері, і я зайшов до зали, де капітан Немо, — безперечно, першорядний інженер — установив машини, які рухали «Наутілус».

Яскраво освітлена зала, метрів двадцять уздовж, ділилася на дві половини; в першій було розміщено батареї, що виробляли електричну енергію, в другій — машини, які крутили гвинт судна.

Мене вразив якийсь неприємний запах. Капітан Немо зауважив це й пояснив:

— Тут тхне газом, що виділяється при здобуванні натрію. Але він не шкідливий. Зрештою, ми щоранку вентилюємо все судно.

Я роздивлявся машини «Наутілуса» зацікавлено й пильно.

— Як бачите, — сказав капітан Немо, — я використовую елементи Бунзена, а не Румкорфа, що поступаються своєю потужністю. Я маю небагато Бунзенових батарей, але вони дають високу напругу. Електрична енергія, яку виробляють батареї, рухає мотори, котрі за допомогою складної системи важелів і зубчастих коліс обертають гвинт. Цей гвинт, маючи шість метрів у діаметрі, робить сто двадцять обертів на секунду.

— І тоді судно мчить…

— Зі швидкістю п'ятдесят миль за годину.

Тут крилася таємниця, але я не наполягав на тому, щоб мені її відкрили. Як електрика може дійти такої нечуваної потужності? Яке джерело цієї безмежної енергії? Якийсь особливий матеріал індукційних котушок нового взірця? Чи, може, якась невидана трансмісія, що її система важелів35 може підняти силу напруги? Цього я не годен був збагнути.

— Капітане Немо, я бачу наслідки і не домагаюся пояснень. Я добре зрозумів, як спритно маневрував «Наутілус» довкола «Авраама Лінкольна», і знаю, на яку швидкість він здатний. Та самої швидкості замало. Треба бачити, куди рухаєшся. Треба вміти скеровувати судно праворуч, ліворуч, догори, донизу! Як ви занурюєтеся на великі глибини, де тиск сягає ста атмосфер? Як випливаєте на поверхню? Нарешті, як ви тримаєтеся на глибині в потрібному вам становищі?.. Може, я хочу знати забагато?

— Аж ніяк, пане професоре, — якусь хвильку повагавшися, відповів капітан. — Ви ж бо ніколи не залишите «Наутілуса». Ходімте до салону. Там справжній робочий кабінет, і там я розповім усе, що вам треба знати про моє судно.

XIII

КІЛЬКА ЦИФР

Невдовзі ми сиділи на канапі в салоні, покурюючи сигари. Капітан розгорнув переді мною викреслення, що подавали в поздовжньому й поперечному перетині план «Наутілуса». Потому він сказав:

— Ось, пане Аронаксе, викреслення судна, на якому ви перебуваєте. За формою це видовжений циліндр із конічними краями. Він скидається на сигару; цю форму в Лондоні давно схвалено для таких-от конструкцій. Довжина циліндра сімдесят метрів, ширина в найгрубшому місці — вісім метрів. Співвідношення цих розмірів у наших швидкісних парових суднах прийнято як одиниця до десяти. Я ж не тримався усталених пропорцій, і судно моєї конструкції не зазнає великого опору, витиснена вода не гальмує його руху.

Ці дві величини дозволяють нам обчислити площу й об'єм «Наутілуса». Площа його — одна тисяча одинадцять і сорок п'ять сотих квадратного метра, об'єм — одна тисяча п'ятсот і дві десятих кубічного метра, — тобто судно, занурене в воду, витискує тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра води.

Проектуючи підводне судно, я врахував, що дев'ять десятих його об'єму занурюватиметься і тільки одна десята виступатиме над водою. За таких умов судно має витискати не більше дев'яти десятих свого об'єму, тобто одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічного метра води, або важити стільки ж тонн. Отже, конструкція судна не допускала навантаження, більшого за цю вагу.

«Наутілус» має два корпуси — внутрішній і зовнішній, з'єднані між собою двотавровими залізними балками; ці балки надають суднові надзвичайної міцності. Справді, завдяки тавровій сітці між двома сталевими обшивками судно витримує будь-який тиск, ніби в стінках немає порожняви, ніби вони монолітні. Обшивка «Наутілуса» не вгинається, але то не завдяки заклепкам: окремі частини корпусу складаються з однорідних матеріалів і зварені одна з одною; тим-то корпус такий монолітний, що здатен змагатися з найлютішими морськими бурями.

Корпус обшитий листовою сталлю, питома вага якої сім і вісім десятих. Зовнішня обшивка — п'ять сантиметрів завгрубшки, загальна вага — триста дев'яносто чотири і дев'яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка, кіль — п'ятдесят сантиметрів заввишки, двадцять п'ять завширшки, на шістдесят дві тонни вагою, — машини, баласт та інше обладнання, умеблювання, внутрішні перегородки — все це разом важить дев'ятсот шістдесят одну й шістдесят дві сотих тонни. Загальна вага судна — тисяча триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни. Це — зрозуміло?

— Цілком зрозуміло, — відповів я.

— Отож, — вів далі капітан, — «Наутілус» за таких умов виступає над водою однією десятою об'єму. А щоб зануритись до решти, «Наутілус» мусить мати резервуари, об'єм яких дорівнював би десятій частині загального об'єму, тобто резервуари на сто п'ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. Такі резервуари на судні є, пане професоре. Містяться вони в трюмі «Наутілуса». Тільки я відкрию крани, резервуари наповнюються водою і судно занурюється на рівень з морською поверхнею.

Я роздивлявся машини «Наутілуса» зацікавлено й пильно.

— Гаразд, капітане, але саме тут ми й стикаємось із справжніми труднощами. Я розумію — ви можете триматися на однім рівні з поверхнею води. Та хіба ваше судно, опускаючись на глибину, не зазнає побільшеного тиску верхніх шарів води; хіба не штовхає його вгору з силою, що дорівнює одній атмосфері на кожні тридцять футів води, тобто з силою одного кілограма на квадратний сантиметр?

— Цілком слушно, пане професоре!

— То коли ви по вінця не наповните ваших резервуарів, я не уявляю собі, як «Наутілус» опуститься на глибину.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — не слід плутати статику з динамікою, це призведе до значних похибок. Не треба великих зусиль, щоб опуститися на дно океану, — адже тіла як такі мають тенденцію «пірнати» в воду. Тож слухайте.

— Я вас слухаю, капітане.

— Коли я взявся визначити, скільки має важити «Наутілус», щоб він міг опускатися вглиб, я передусім вирахував, як меншає об'єм морської води на різних глибинах під тиском верхніх її шарів.

— Певно, що так, — мовив я.

— Відомо, що вода ущільнюється, але незначною мірою. Ба й справді, за найновішими обчисленнями вона стискається на чотириста тридцять шість десятимільйонних при підвищенні тиску на одну атмосферу, чи на кожні тридцять футів глибини. Із заглибленням на тисячу метрів я врахував уже зменшення об'єму під тиском водяного стовпа тисячометрової висоти, себто — під тиском ста атмосфер. У такому разі об'єм поменшає на чотириста тридцять шість стотисячних. Водотоннажність самого судна побільшає до тисячі п'ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни, тоді як нормальна водотоннажність його — тисяча п'ятсот сім і дві десятих тонни. Таким чином, щоб збільшити водотоннажність, треба взяти на борт баласт на шість і п'ятдесят сім сотих тонни.

— Тільки й того?

— Тільки й того, пане Аронаксе, і ці обчислення легко перевірити. Я маю запасні резервуари місткістю на сто тонн. Це дозволяє мені занурюватися дуже глибоко. Коли ж мені хочеться виплисти на поверхню — досить випомпувати воду із запасних резервуарів; а захочеться, щоб «Наутілус» виплив на одну десяту свого об'єму, — мушу випомпувати всі резервуари.

Я нічим не міг заперечити математично обґрунтованих доказів.

— Згоден з вашими обчисленнями, капітане, — відповів я, — і тут марні будь-які вагання, бо їхню правильність щоденно стверджує саме життя. Однак я маю сумнів.

— Який саме, пане професоре?

— Коли ви перебуваєте на тисячометровій глибині, на судно тисне сто атмосфер. А щоб виплисти на поверхню, ви мусите спорожнити резервуари, аби полегшити «Наутілус», і тоді вашим помпам доводиться додати тиск на сто атмосфер, тобто тиск, що дорівнює ста кілограмам на один квадратний сантиметр. Це вимагає такої потужності…

— Яку може дати тільки електрика, — докінчив капітан Немо. — Повторюю, пане професоре, потужність моїх машин майже безмежна. Ви самі вже мали нагоду цього допевнитися, коли занурююсь на півтори-дві тисячі метрів. Але коли мені заманеться відвідати океанові безодні — побувати на глибині двох-трьох льє, я застосовую інший спосіб — складніший, а проте й надійніший.

— Що ж то за спосіб, капітане?

— Я спершу поясню вам, у який спосіб керується «Наутілус».

— З нетерпінням слухаю.

— Щоб скерувати судно на штирборт, бакборт, простіше кажучи, щоб вести судно по горизонталі, я використовую звичайне стерно з широкою лопаттю, припасованою до ахтерштевня, що повертається штурвалом та шуртросом. Але я можу скерувати «Наутілус» і по вертикалі знизу догори та згори донизу завдяки торчма укріпленим обабіч бортів двом похилим площинам, які вільно рухаються з допомогою важелів. Коли поставити ці площини рівнобіжно до кіля, судно плистиме горизонтально. Якщо вони стоятимуть похило, «Наутілус», залежно від кута нахилу, тягнеться гвинтом, опускається чи підіймається по діагоналі, подовжуваній на моє бажання. Як треба, я можу підійматися швидше, вимкнувши гвинта, і тоді виштовхуваний водою «Наутілус» рине догори, мов наповнений воднем аеростат у повітрі.

— Браво, капітане! — вигукнув я. — Але, виходить, стерничий веде під водою судно наосліп?

— Стерничий міститься в рубці, що зводиться над палубою. Ілюмінатори цієї рубки — опуклі, з грубого кришталю.

— Невже вони здатні опиратися такому великому тискові?

— Певна річ! Кришталь легко розбивається від удару, проте він

витримує величезний опір води. Тисяча вісімсот шістдесят четвертого року в Північному морі провадили експериментальну риболовлю при електричному світлі, і кришталеві пластинки сім міліметрів завгрубшки встояли проти тиску шістнадцять атмосфер. А ілюмінатори на рубці «Наутілуса» — двадцять один сантиметр завгрубшки, себто в тридцять разів грубші.

— Гаразд, капітане Немо, але щоб бачити, куди пливеш, потрібне світло, яке б розсіювало пітьму. Мені невтямки, як у темних водах…

— За рубкою вмонтований потужний електричний прожектор, що його проміння на півмилі освітлює воду.

— Он як! Браво, браво, браво! Тепер я збагнув, що воно за світний нарвал, котрий так пантеличив учених! До речі — оте злоповісне зіткнення «Наутілуса» із «Шотландією» було випадкове?

— Випадкове, пане Аронаксе! Я плив, занурений під воду на два метри, коли трапилася сутичка. Втім, я зразу завважив — ніякого лиха не сталося.

— Авжеж! Ну, а ваша зустріч з «Авраамом Лінкольном»?

— Пане професоре, мені дуже прикро, що пошкоджено одне із ліпших суден американського флоту, але на мене напали, і я мусив захищатися! Проте я вдовольнився незначною аварією. В найближчому порту фрегат полагодять.

— О, капітане, — вигукнув я, — ваш «Наутілус» — справді чудесне судно!

— Так, пане професоре, — схвильовано відповів капітан Немо, — і я люблю його, як плоть від плоті моєї. Коли на ваші судна чигає сила-силенна небезпек, що їх таїть у собі океан, коли найпершим враженням від моря, як влучно сказав голландець Янсен, є страх перед безоднею, то на моєму «Наутілусі» людині боятися нічого! Корпус його не вгинається, бо подвійна обшивка міцніша від заліза; в нього немає такелажу, який «стомлюється» від хитавиці; немає вітрил, що їх може зірвати вітер; немає парових котлів, котрі можуть вибухнути; «Наутілусові» не загрожує пожежа, бо він не дерев'яний, а залізний; йому не потрібне вугілля, запаси якого вичерпуються, бо він оснащений електричними машинами й відповідною апаратурою. Йому, на решті, нічого боятися зіткнення, бо він — сам-один у морських глибинах; йому не страшні бурі, бо за кілька метрів од морської поверхні панує незворушний спокій! Он як, пане професоре! Це досконале судно! І коли правда, що інженер більше вірить своєму суднові, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то зрозумійте, як безмежно довіряю «Наутілусові» я — його капітан, конструктор і винахідник воднораз!

Капітан Немо промовляв натхненно. Очі йому сяяли, він жваво жестикулював. Так, він любив це судно, як батько любить своє дитя!

Я не втримавсь і прохопився запитанням, яке, може, видалося капітанові нескромним:

— Ви, певно, інженер, капітане Немо?

— Так, пане професоре, — відповів він, — я навчався в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку ще за тих часів, коли був земним житцем.

— Але ж як вам удалося зберегти таємницю спорудження цього чудесного «Наутілуса»?

— Кожну частину судна дістав я з різних куточків земної кулі, і то під вигаданим призначенням. Кіль викуваний у Крезо, гребний вал — у «Пена і К°» в Лондоні, обшивка корпуса — в Леарда в Ліверпулі, гвинт — у Скотта в Глазго. Резервуари виготовлено в «Кайля і К°» в Парижі, машини — у Круппа в Пруссії, таран — у майстернях Мотала в Швеції, вимірювальні прилади — в братів Гарт у Нью-Йорку і т. ін. Кожен із цих постачальників діставав мої черчення, підписані щоразу іншим прізвищем.

— Одначе всі ці частини треба було якимось чином зібрати, змонтувати?

— Пане професоре, я спорудив на пустельному острові серед океану корабельню. Там мої робітники, відважні мої товариші, яких я навчив суднобудівної справи, під моїм наглядом склали «Наутілуса». Коли роботу було завершено, вогонь знищив геть усі сліди нашого перебування на острові, що його б ладен я був розметати дощенту, якби тільки міг.

— Мабуть, спорудження судна коштувало вам чималих грошей?

— Пане професоре, кожна тонна панцерного судна коштує тисячу сто двадцять франків. «Наутілус» важить тисячу п'ятсот тонн. Отже, ціна йому — біля двох мільйонів франків, а разом із устаткуванням, із колекціями та мистецькими творами, що знаходяться на ньому, — понад чотири або й п'ять мільйонів.

— І останнє запитання, капітане Немо.

— Прошу, пане професоре!

— Ви дуже багаті?

— Безмежно багатий; я міг би легко сплатити десять мільярдів державного боргу Франції!

Я пильно глянув на капітана Немо. Чи не надуживає він моєю довірою? Побачимо!

XIV

«ЧОРНА РІКА»

Площа води на земній кулі сягає трьох мільйонів восьмисот тридцяти двох тисяч п'ятисот п'ятдесяти восьми квадратних міріаметрів36, себто вода покриває понад тридцять вісім мільйонів гектарів земної поверхні. Об'єм цієї маси — два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів кубічних миль, а якби всю цю воду вилити в кулясту посудину, діаметр її мав би шістдесят льє, а важила б вона три квінтильйони37 тонн. Щоб осмислити всі ці цифри, можна сказати — квінтильйон відноситься до мільярда, як мільярд до одиниці, або — в квінтильйоні стільки мільярдів, скільки в мільярді одиниць.

В геологічну епоху нашої планети за вогненним періодом ішов період водяний. Колись океан покривав усю землю. А згодом мало-помалу настав сілурійський період, — з океанового дна стали підійматися горби, на поверхні його з'явились острови, котрі зникали за великих потопів, а потім показувалися знову і, з'єднуючись між собою, утворювали суходоли; обриси земної поверхні мінялися й мінялися, аж доки кінець кінцем набули тих форм, які ми бачимо нині. Суша відвоювала в води тридцять сім мільйонів шістсот п'ятдесят сім квадратних миль, чи дванадцять мільярдів дев'ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.

Обрис суходолів дозволяє поділити всі води на п'ять головних водозборищ: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.

Тихий океан розстилається з півночі на південь між обома полярними колами і з заходу на схід між Азією та Америкою на протязі ста сорока градусів довготи. Це найспокійніший океан; течії його широкі й повільні, припливи й відпливи помірні, дощі рясні. Такий океан, з якого доля мені судила почати мою дивовижну мандрівку.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — як хочете, ми точно визначимо місце, де знаходимось, і зафіксуємо вихідну точку нашої мандрівки. Зараз за чверть дванадцята. Я підійму судно на поверхню.

Капітан тричі натиснув кнопку електричного дзвоника. Запрацювали помпи; стрілка манометра показувала — тиск потроху меншає, отже, «Наутілус» підіймається. Нарешті вона стала.

— Ми на поверхні,— сказав капітан.

Я рушив до центрального трапа, зійшов залізними східцями нагору й крізь одчинений люк вибрався на палубу «Наутілуса».

Палуба виступала з води всього на вісім — десять сантиметрів. Веретенуватий корпус судна й справді скидався на довгу сигару. Металева обшивка була похожа на луску, що нею вкрите тіло великих наземних плазунів. Тепер я збагнув, чому навіть крізь найпотужніші біноклі це судно завжди приймали за морську тварину.

Посеред палуби височів горбок — то був човен, наполовину схований у корпусі. На носі й на кормі — дві невисокі кабіни з похилими стінками й грубими опуклими ілюмінаторами. Одна кабіна правила за рубку стерничому, в другій містився потужний електричний прожектор, що освітлював путь.

Море було спокійне, небо чисте. Довгий корпус «Наутілуса» стиха погойдувався на розлогих океанських хвилях. Східний вітерець ледь брижив водяний обшир. Незатуманений обрій сприяв щонайкращому спостереженню.

Скільки оком сягнути — вода й вода. Ні острівця, ні скелі. Жодного сліду від «Авраама Лінкольна». Безмежна пустеля.

Капітан Немо взяв секстанта й заходився вимірювати висоту сонця, щоб визначити, на якій ми широті. Він почекав, доки сонце зверне на полудень. Коли він стежив за сонцем, жоден його м'яз не здригнувся, і прилад був би такий само нерухомий, якби його тримала рука мармурової статуї.

— Полудень, — сказав він. — А тепер, пане професоре, якщо ваша ласка…

Я востаннє глянув на води, ледь жовтуваті,— ми, певне, випливли неподалік японських берегів, — і зійшов до великого салону.

Там за допомогою хронометра капітан визначив довготу, перевірив результати обчислень, зіставивши їх з попередніми спостереженнями, і мовив:

— Пане Аронаксе, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи…

— За яким меридіаном? — похопився я, адже з капітанової відповіді можна буде здогадатися, якої він національності.

— Пане професоре, я маю різні хронометри, поставлені за Паризьким, Гринвіцьким та Вашингтонським меридіанами. Але з пошани до вас я послуговуюсь Паризьким.

Така відповідь мені нічого не пояснила.

— Під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи від Паризького меридіана та під тридцятим градусом і сімома мінутами північної широти, тобто за триста миль від берегів Японії. Отож сьогодні, восьмого листопада, опівдні, ми починаємо нашу підводну мандрівку.

— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — можете віддатися своїй роботі. Я наказав узяти курс на ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти метрів. Ось на цій карті ви позначатимете пройдений шлях. Салон до ваших послуг. А тепер дозвольте залишити вас.

Капітан Немо вклонився й вийшов. Зоставшися сам, я глибоко замислився. З думки не йшов капітан «Наутілуса». Чи дізнаюсь я коли-небудь, якої національності ця дивовижна людина, котра поставила себе поза всякою національністю? Звідкіля ця ненависть до людства, може, навіть ненависть, що волає про помсту? Чи не з тих він невизнаних учених, чи не з тих геніїв, що їх, за словами Конселя, «зневажив світ», чи не сучасний він Галілей38 або учений муж, як американець Морі, що його кар'єру перервала революція? Я не годен був того розгадати. Мене, котрого доля закинула на його судно, мене, чиє життя було в його волі, він зустрів стримано, але прихильно. Проте він і разу не потис простягненої йому руки. Він і разу не простяг мені своєї.

Цілу годину я міркував, силкуючись проникнути в таємницю цієї загадкової людини. Потому мій погляд упав на карту, розгорнену на столі. Я заходився її розглядати й знайшов точку, де перехрещувалися широта й довгота, що їх визначив капітан Немо.

На морях, як і на суходолах, є свої річки. Це своєрідні течії, що їх упізнають по температурі й забарвленню; найвизначніша з них відома під назвою Гольфстрім. Наука позначила на карті земної кулі п'ять головних напрямів цих течій: перша на півночі Атлантичного океану, друга на півдні Атлантичного океану, третя на півночі Тихого океану, четверта на півдні Тихого океану і п'ята на півдні Індійського океану. Може, на півночі Індійського океану була й шоста течія, коли ще Каспійське й Аральське моря разом із великими озерами Азії складали один суцільний водний масив.

Отже, одна з цих течій, позначена на карті японською назвою Куро-Сіво, тобто «Чорна ріка», виходить із Бенгальської затоки, де її нагріває прямовисне проміння тропічного сонця; потім вона перетинає Малаккську протоку, іде вздовж берегів Азії, огинає їх з північної частини Тихого океану, ринучи аж до Алеутських островів. «Чорна ріка» несе з собою стовбури камфорного дерева та інших тропічних рослин і яскраво-синім забарвленням теплих вод вирізняється на тлі океану. Саме цю течію проходив «Наутілус». Я пильно розглядав її на карті, уявляючи, як вона губиться в безмежних обширах Тихого океану, і так замріявся, що не помітив, коли Нед Ленд і Консель стали одвір салону.

Обидва мої браві супутники очманіли з дива перед чудесами, що відкрилися їхнім очам.

— Куди ми попали?! Куди?! — вигукнув канадець. — Чи не до Квебекського музею?

— З дозволу пана професора, — зауважив Консель, — скорше до готелю «Сомерар»!

— Друзі мої,— мовив я, даючи їм знак увійти, — ви не в Канаді і не у Франції, а в салоні «Наутілуса», п'ятдесят метрів нижче від рівня моря.

— Доведеться повірити, коли так запевнює пан професор, — сказав Консель. — Та, щиро кажучи, на цей салон може здивуватися навіть такий фламандець, як я.

— Дивуйся, друже мій, та пильно все розглянь, такому-бо класифікаторові, як ти, тут є над чим попрацювати.

Підохочувати Конселя було зайве. Схилившись над вітриною, він уже бубонів щось мовою натуралістів:

«Клас черевоногих, родина трубачів, рід вужачок, вид Мадагаскарської ципреї»…

Тим часом Нед Ленд, що мало тямився на конхіології, розпитував мене про побачення з капітаном Немо. Чи вивідав я, що він за один, звідкіля й куди простує, в які нетрі нас тягне. Він сипав тисячі запитань, на які бракувало мені часу відповідати.

Я сказав йому все, що знав, радше, чого не знав, і спитався, що чував або бачив він.

— Нічого не бачив, нічого не чув, — відповів канадець. — Навіть не здибав нікого з команди. Чи, може, тут і команда електрична?

— Електрична!

— Та й справді можна повірити! Але ви, пане Аронаксе, — спитав Нед Ленд, ні на мить не зрікаючись своїх замірів, — може, ви мені скажете, скільки душ на судні? Десять, двадцять, п'ятдесят, сто?

— Не можу вам відповісти, Неде. Зрештою, послухайте моєї ради — викиньте собі з голови оті пусті вигадки захопити «Наутілус» чи втекти з нього. Це судно — справжнє чудо сучасної техніки, і я шкодував би, якби його не побачив. Немало знайшлося б охочих побувати на нашому місці, аби тільки глянути на ці чудеса. Отож заспокойтеся; радше спостерігаймо за тим, що діється довкола.

— Спостерігати! — вигукнув гарпунер. — Що тут можна побачити, у цій залізній тюрмі! Ми пливемо наосліп…

На останнім Недовім слові в салоні раптом погасло світло й запала цілковита темрява — аж мені враз заболіли очі, як то буває, коли зненацька вийдеш із пітьми на яскраве світло.

Ми заніміли, не знаючи, яка ще чигає на нас несподіванка — приємна чи лиха. Аж тут щось зашурхотіло. Здавалося, зовнішня обшивка «Наутілуса» розсувається.

— По всьому! Каюк! — вигукнув Нед.

— Зграя гідромедуз! — пробурмотів Консель.

Несподівано в салоні поясніло. Світло лилося зокола крізь двоє овальних вікон обабіч салону. Товщу води пронизував сліпучий прожектор. Дві кришталеві шиби відділяли нас од океану. На саму тільки думку, що ця ламка заслона може тріснути, я здригнувся; та міцна мідяна рама надавала шибам майже незламної тривкості.

Прожектор освітлював море на цілу милю довкола «Наутілуса». Що за видиво! Яке перо спроможне його описати! Хто годен відтворити красу проміння, що міниться веселкою в прозорих морських водах — від глибинних шарів аж до поверхні!

Морська вода надзвичайно прозора. Вона просвічується ліпше за джерельну воду. Розчинені в ній мінеральні й органічні речовини ще побільшують її прозорість. Приміром, біля Антильських островів, крізь шар води сто сорок п'ять метрів завгрубшки видніє піщане дно, а сонячне проміння сягає на триста метрів у глибину. Та електричне сяйво, що спалахнуло в океановій безодні, пронизувало водяні обшири набагато далі. «Наутілус» плив, здавалося, не в осяйній воді, а в текучому полум'ї.

Якщо вірити гіпотезі Еремберга, котрий уважав, ніби вода в морських глибинах випромінює світло, то природа справді дарувала морським мешканцям одне зі своїх найчарівніших видив. Я впевнився в цьому, споглядаючи, як ряхтіло різнобарвне проміння. Ми дивилися в безодню незвіданого. Поряд із темрявою салону світло зовні яріло ще яскравіш, і крізь кришталеві шиби океан скидався на велетенський акваріум.

Здавалося, «Наутілус» не пливе, а стоїть на місці. Це тому, що за вікнами — жодної цяти, яка б засвідчувала рух судна. Проте вряди-годи перед нашими очима пролітали струмені води, розтяті форштевнем.

Зачаровані, ми припали до вікна, не здобуваючись на слово. Нарешті Консель промовив:

— Ви, друже мій Неде, хотіли бачити — от і дивіться!

— Дивовижно! Дивовижно! — скрикував приголомшений канадець, забувши про свою лють і задуми втечі.— Варто поїхати на край світу, аби побачити таку красу!

— Тепер я розумію життя капітана Немо! — вигукнув я. — Він сотворив собі незвичайний світ і насолоджується його чудесами.

— Ну, а де ж риба? — запитав канадець. — Я не бачу риби!

— Чи вам не однаково, друже Неде, — озвався Консель, — ви ж на ній зовсім не тямитесь.

— Я не тямлюся! Та я ж рибалка! — вигукнув Нед Ленд.

Між двома друзями розгорілася суперечка — обидва вони зналися на рибі, та міряли її різною мірою.

Відомо, що риби складають четвертий і останній клас хребетних. Наука визначила їх як «хребетних з подвійним кровообігом та холодною кров'ю, що дихають зябрами й пристосовані до життя в воді». Вони складають дві різні групи — костисті та хрящеві. Костисті — це риби з кістяним хребтом, хрящеві — з хрящевим.

Може, канадець і чував щось про такий поділ, але Консель знався на класифікації значно краще. А що він був приязний до Неда — йому до жаги схотілося просвітити гарпунера.

— Друже мій Неде, ви, як кажуть, гроза риб, ви ревний і сміливий рибалка. Ви на своїм віку виловили силу-силенну цих цікавих істот. Але я ладен забитися навзаклад — ви й уявлення не маєте, як їх класифікують.

— Овва! Яка мудрація! — серйозно відповів гарпунер. — Риб класифікують на їстівних і неїстівних.

— Так можуть класифікувати тільки обжери, — відповів Консель. — А чи знаєте ви, яка різниця між костистими рибами та хрящевими?

— Може, й знаю, Конселю!

— А як далі ділиться кожен із цих двох класів?

— Та хто його знає!

— Отож слухайте, любий Неде, та добре затямте! Костисті риби діляться на шість підрядів. Перший — колючопері з цілісною і рухомою верхньою щелепою, з гребінцюватими зябрами. До цього підряду належить п'ятнадцять родин, тобто три чверті всіх відомих риб. Представник — звичайний окунь.

— Нічогенький на смак, — додав Нед Ленд.

— Другий підряд, — вів далі Консель, — риби з черевними плавцями, що містяться позаду грудних, але не сполучені з плечовою кісткою. До нього належить п'ять родин, здебільша — прісноводні риби. Представники підряду: короп, щупак.

— Фе! — зневажливо скривився канадець. — Прісноводна риба!

— Третій підряд — м'якопері, у яких черевні плавці під грудними і сполучаються з плечовою кісткою. Підряд нараховує чотири родини. Представники: палтус, камбала.

— Смаковита риба! Ой і смаковита! — вигукнув гарпунер, що не визнавав іншої класифікації, окрім смакової.

— Четвертий, — спокійно правив своєї Консель, — безпері, з видовженим тілом, без черевних плавців, укриті твердою слизуватою шкірою. До цього підряду належить лише одна родина. Це вугрі — звичайний та електричний.

— Риба так собі! — озвався Нед Ленд.

— П'ятий підряд — пучкуватозяброві з цілісною рухливою щелепою, зябри складаються з китичок, розташованих парами вздовж зябрових дуг. Сюди належить одна родина. Представники: морський коник, летючий дракон.

— Гидота! Гидота! — скривився гарпунер.

— Нарешті шостий підряд — зрослощелепні; в них кістки, що обмежують рот, зверху зрослися, і через те щелепи не рухливі; вони не мають черевної порожнини. Представники: голчасточеревні та риба-місяць.

— Цією поганню тільки каструлю паскудити! — вигукнув канадець.

— Ну, любий Неде, ви що-небудь зрозуміли? — запитався вчений Консель.

— Анічогісінько не второпав, — відказав гарпунер. — Та дарма, розказуйте далі, цікаво послухати.

— Що ж до хрящових риб, — статечно провадив далі незворушний Консель, — то вони нараховують всього три підряди.

— І то багато! — буркнув Нед.

— Перший — круглороті, в яких за щелепу править один носовий отвір, а за черепом є ряд круглих зябрових дірочок. Цей підряд має тільки одну родину. Представник: мінога.

— Смачна риба! — сказав Нед Ленд.

— Другий — селахії; їхні зябри подібні до зябрових отворів круглоротих, тільки з рухомою нижньою щелепою. Підряд найбільший у класі. Ділиться на дві родини. Представники: акули й скати.

— Що! Акули й скати в однім підряді? Ну, друже Конселю, в інтересах скатів, не раджу вам кидати їх разом до однієї банки.

— Третій, — вів далі Консель, — осетрові, що їх зябри відкриваються, як звичайно, однією щілиною, котра прикривається зябровою покришкою. До підряду належать чотири види. Представник: осетер.

— О! Любий Конселю, ви приберегли на кінець найсмачніше — принаймні як на мене. І то все?

— Атож, любий Неде, — відповів Консель. — І запам'ятайте: знати все це — ще нічого не знати, бо родини діляться на роди, види, різновиди…39

— Друже Конселю, — озвався гарпунер, зазирнувши в вікно, — ось вам і різновиди!

— Еге ж, риби! — вигукнув Консель. — Геть-чисто акваріум!

— Ні! — заперечив я. — Бо акваріум не що інше, як клітка, а ці риби вільні, ніби птахи в небі.

— Ану-бо, друже мій Конселю, назвіть їх, назвіть! — мовив Нед Ленд.

— Ну, це не з моєї галузі,— відмагався Консель. — Це вже справа пана професора.

Авжеж, добра душа, завзятий класифікатор, Консель не був натуралістом, і я не певен, чи одрізнив би він тунця від макрелі. Натомість Нед Ленд міг зразу назвати будь-яку рибу.

— Баліст, — сказав я.

— І то баліст китайський! — докинув Нед Ленд.

— Рід балістів, родина твердошкірих, підряд зрослощелепних, — бубонів Консель.

Справді, з них двох разом вийшов би пречудовий натураліст.

Канадець не помилився. Зграї китайських балістів з плескуватим тулубом, зі шпилькою на спинному плавцеві вигравали навколо «Наутілуса», наїжачивши колючки, що стирчали чотирма рядами обабіч хвоста. Годі й уявити щось гарніше над їхню шкіру, сіру на спині, білу на череві, з золотавими цятками, що ряхтіли в темних струменях.

Поміж балістами, наче полотнища, гнані вітром, шастали скати; серед них, на мою велику втіху, я пізнав китайського ската з жовтавою спиною, ніжно-рожевим черевом і трьома шпичаками над оком; це воістину невиданська риба, і свого часу навіть Ласепед не вірив, що вона існує, бо бачив цього ската тільки в одному альбомі японських малюнків.

Дві години підводне військо супроводило «Наутілус». У цьому барвистому мінливому рої я помітив зеленого губаня, барабульку, помальовану двома чорними смугами, білого бичка із закрученим хвостом та фіолетовими цятками на спині, японську скумбрію, чарівну макрель тутешніх вод із блакитним тілом та сріблястою головою, блискучих лазуровиків, сама назва яких замінює докладний опис, спар пругастих із різнобарвними плавцями — блакитними і жовтими, спар смугастих із темним кільцем на хвості, спар, зграбно підперезаних шістьма пасами, трубкоротих, що їх рот подібний до дудочки, або морських бекасів — деякі з них сягають метра завдовжки, японських саламандр, мурен єхиднів, шестифутових гадюк із маленькими жвавими очима та вишкіреною зубастою пащекою.

Вкрай захоплені, ми любувалися на це видовище. Нед називав риб, Консель класифікував їх, а я милувався з їхніх жвавих рухів та зграбних форм. І не скажеш, яка краща. Ніколи не випадало бачити мені цих риб живими, та ще й у їхній природній стихії.

Я не описуватиму всіх різновидів, що промайнули перед нашими зачудованими очима, всього багатства Японського та Китайського морів. Риб — а їх було, як птахів у повітрі,— приваблювало, безперечно, електричне сяйво.

Зненацька в салоні спалахнуло світло. Металеві віконниці засунулися. Дивне диво зникло. Та я ще довго сидів замріяний. Згодом мій погляд упав на прилади, що висіли по стінах. Компас і далі показував курс норд-ост, манометр — тиск п'ять атмосфер, що відповідав п'ятдесятиметровій глибині, а електричний лаг — швидкість п'ятнадцять миль на годину.

Я очікував капітана Немо. Але він не з'являвся. Хронометр показував п'яту годину.

Нед Ленд і Консель пішли в свою каюту. Я повернувся до себе. На столі вже стояв обід — юшка з ніжного м'яса морської черепахи, білошкіра округла барвена — її печінка вважається за найвишуканішу страву — та філе риби з родини окуневих, котре видалося мені смачнішим за філе лосося.

Вечір минув за читанням, писанням та роздумами. Потому мене став змагати сон, я послався й заснув як убитий. А «Наутілус» тим часом линув стрімкою течією «Чорної ріки».

XV

ПИСЬМОВЕ ЗАПРОШЕННЯ

Наступного дня, дев'ятого листопада, я прокинувся, проспавши аж дванадцять годин. Консель, заведеним звичаєм, зайшов спитатись, як «панові професору спалося», й запропонувати свої послуги. Його друг канадець ще й досі спав, так ніби в нього зроду іншого клопоту не бувало.

Я не заважав добрязі правити теревені, відповідаючи зрідка й невгаразд. Мене бентежило те, що капітан не з'явився вчора до салону, і я чекав на зустріч із ним сьогодні.

Я вбрався в свій одяг з бісусової тканини. Консель спитав, що то воно за крам. Я пояснив йому, що тканину цю тчуть із блискучих шовковистих ниток; ними чіпляється до скель мушля «пінна», якої рясно водиться біля берегів Середземного моря. За давніх-давен із бісуса виробляли чудову тканину, а згодом — рукавички, бо він м'який і дуже теплий. Отже, команді «Наутілуса» не треба було ні бавовни, ні шовкопрядів, ні овець — саме море дбало про те, щоб настачити їй одяг.

Убравшись, я вийшов до салону. Там було порожньо.

Я допався врешті до конхіологічних скарбів, зібраних у вітринах: длубався в гербаріях, повних рідкісних морських рослин, що, навіть засушені, зберігали принадну свіжість своїх барв.

Минув цілий день, а я так і не мав честі побачитися з капітаном Немо. Залізні віконниці салону не розсувалися. А може, нас просто не хотіли пересичувати красою?

«Наутілус» прямував курсом ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти — шістдесяти метрів зі швидкістю дванадцяти миль на годину.

Десяте листопада минуло також без особливих змін. Ніхто з команди не попадався мені на очі. Нед і Консель майже цілий день пробули разом зі мною. Вони й собі дивувалися на відсутність капітана Немо. Чи він не заслаб? Або, чого доброго, змінив свої наміри щодо нас?

Та, зрештою, як зауважив Консель, нам і трохи не уймали волі, нас годували смачними стравами. Капітан Немо додержував умови. До того ж у незвичнім нашім становищі відкрилося стільки прекрасного, що ми й поготів не мали підстав нарікати на свою долю.

Одинадцятого листопада вранці, відчувши, як у «Наутілусі» війнуло свіжим повітрям, я догадався — ми випливли на поверхню океану поповнити запаси кисню. Я хутко зійшов трапом на палубу.

Була шоста година. Погода видалась хмарна, море було сіре, але спокійне; вода ледь леліла. Я так сподівався зустріти капітана Немо! Чи вийде він на палубу? Та я зауважив тільки стерничого, ув'язненого в своїй скляній буді. Всівшися на узвишші, що його утворювало днище човна, я з насолодою вдихав насичене сіллю повітря.

Мало-помалу сонячні паруси пробилися крізь туман. На обрії сходило осяйне світило. Море під його променями запалало, як порох. Забагряніли розвіяні в висоті хмари, а численні малі хмаринки, що їх звуть баранцями, звістували вітряну днину.

Та що важить вітер «Наутілусові», якому не страшні бурі!

Я милувався сходом сонця — таким величним, таким радісним, коли раптом почув чиїсь кроки.

Я намірився вітати капітана Немо, але то був його помічник, котрого я вже бачив за першої зустрічі з господарем судна. Він вийшов на палубу і, здавалося, не помітив мене. Приклавши до очей потужного бінокля, він пильно обдивлявся обрій. Потому підійшов до люка й сказав кілька слів. Вони добре мені запам'яталися, бо згодом я щоранку чував їх за тих самих обставин. Ось вони:

«Nautron respoc Jorni virch!»

Що то за фраза, я не можу сказати.

По цих словах помічник спустився донизу. Я подумав, що «Наутілус» почне занурюватися. Тому й собі зійшов у судно і попростував до каюти.

Так збігло ще п'ять днів. Щоранку я виходив на палубу. Помічник промовляв ту саму фразу. Капітан Немо не з'являвся.

Я вже вирішив був, що більше його не побачу, але 16 листопада, увійшовши разом із Недом і Конселем до своєї каюти, помітив на столі адресованого мені листа.

Я нетерпеливо розгорнув його. Листа було написано по-французькому, але літери скидалися на німецьку готику.

«Панові професору Аронаксові. На борту «Наутілуса».

16 листопада 1867 р.

Капітан Немо запрошує пана професора Аронакса взяти участь у полюванні, що відбудеться завтра вранці в його лісах на острові Креспо. Він сподівається, що нічого не завадить панові професору прийняти запросини. Капітан буде радий, коли й професорові супутники приєднаються до компанії.

Командир «Наутілуса» капітан Немо».

— Полювання! — вигукнув Нед.

— І то в лісах на його острові Креспо! — додав Консель.

— Виходить, що він висідає на землю? — спитав Нед Ленд.

— Здається, ясно сказано, — відповів я, перечитавши листа.

— Прекрасно! Треба прийняти запросини, — сказав канадець. — Тільки б вийти на землю, а там ми вже щось придумаємо. До того ж я не відмовлюся поласувати шматком свіжої дичини.

Не сушачи собі голови над тим, як узгоджується капітанова неприязнь до островів та суходолів із його запросинами на полювання в лісах Креспо, я обмежився відповіддю:

— Спершу подивимося, що то за острів Креспо.

Я взявся розглядати карту і тут же під 32°40′ північної широти та 167°50′ західної довготи знайшов острів, що його 1801 року відкрив капітан Креспо і який на старих іспанських картах називається Roca de la plata, себто — «Срібна скеля». Ми перебували за тисячу вісімсот миль од вихідної точки, отже «Наутілус» трошки відхилився од заздалегідь передбаченого курсу на південний схід.

Я показав своїм супутникам цю невеличку скелю, загублену на півночі Тихого океану.

— Коли капітан Немо і сходить вряди-годи на землю, — сказав я, — то обирає найвідлюдніші острови.

Нед Ленд мовчки хитнув головою, і вони обидва вийшли. По вечері, що її подав мовчазний і байдужий стюард, я ліг спати, трохи занепокоєний.

Прокинувшись уранці сімнадцятого листопада, я відчув — «Наутілус» стоїть нерухомо. Я хутко зодягнувся й вийшов до великого салону.

Там очікував на мене капітан Немо. Підвівшись, він привітався зі мною і спитав, чи згоден я його супроводити.

А що він і словом не прохопився про свою восьмиденну відсутність, я й собі його не розпитував, а просто відповів, що я та мої супутники готові йти на полювання.

— Одначе, капітане, — додав я, — дозвольте запитати вас про одну річ.

— Будь ласка, пане професоре; коли зможу, відповім вам.

— Як воно сталося, капітане, що ви, порвавши усякі стосунки із землею, раптом посідаєте ліси на острові Креспо?

— Пане професоре, — відповів капітан, — мої ліси не потребують сонця — ні його проміння, ані тепла. Там не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ані будь-які інші четвероногі. Про мої ліси знаю я один. Це не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси?! — вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— І ви запрошуєте мене в ті ліси?

— Авжеж.

— Іти туди пішки?

— Навіть не замочивши ніг.

— І полювати там?

— І полювати.

— З рушницею в руках?

— З рушницею.

Я зміряв капітана «Наутілуса» поглядом, в якому не було нічого похвального для його особи.

«Він, безперечно, збожеволів, — подумав я. — Певно, його лихоманило протягом останніх восьми днів. А може, йому й досі в голові морочиться? Шкода! Вже ліпше мати діло з диваком, аніж із божевільним! А то біди не обберешся!»

Ці думки ясно читалися на моєму обличчі, але капітан Немо дав знак іти за ним, і я пішов із виглядом людини, що ладна на все.

Ми попрямували до їдальні, де вже чекав на нас сніданок.

— Пане Аронаксе, — мовив до мене капітан, — прошу вас поснідати зі мною. За сніданком ми й поведемо розмову далі. А що я запросив вас прогулятися в ліс, де ми не знайдемо ресторану, то раджу вам попоїсти добре, бо обідати доведеться дуже пізно.

Я віддав належне сніданкові. Він складався із розмаїтих рибних страв — порізаних на шматочки голотурій, смаковитих зоофітів, заправлених чудовою підливою з морських водоростей — порфир та лауренсій. Запивав я чистою водою, доливаючи до неї, за прикладом капітана, кілька крапель наливки, зготованої, як то заведено на Камчатці, з водоростей, знаних під назвою «лапчастої родоменії».

Спершу капітан Немо їв мовчки. Перегодом він сказав:

— Пане професоре, коли я запросив вас на полювання в ліси острова Креспо, ви, мабуть, ладні були закинути мені непослідовність; а коли я пояснив, що ми полюватимемо в підводних лісах, то, напевне, видався вам божевільним. Пане Аронаксе, ніколи не слід судити про людей зопалу.

— Але ж, капітане, зважте, що…

— Будьте ласкаві вислухати, а тоді вже звинувачуйте мене в непослідовності чи божевіллі.

— Я слухаю вас.

— Пане професоре, ви, як і я, добре знаєте, що людина може перебувати під водою, коли вона матиме необхідне до дихання повітря. Працюючи на підводних роботах, водолази, зодягнені у водонепроникні костюми, з металевими шоломами на головах, дістають повітря за допомогою помпи, шланга й приладу, що регулює подачу повітряного струменя.

— Ці пристрої звуться скафандрами, — сказав я.

— Еге ж. Тільки в такій одежі людина не годна рухатися; її прив'язано до помпи гумовим шлангом, крізь який нагнітають повітря; це справжній ланцюг, що ним приковано водолаза до землі; бувши на такій припоні, ми не відійшли б далеко від «Наутілуса».

— А в який же спосіб уникнути шланга?

— Користатися приладом, що його винайшли двоє ваших краян — Рукейроль та Денейроз, а я вдосконалив, пристосувавши до своїх потреб. За його допомогою можна, не ризикуючи здоров'ям, опускатися в воду — середовище з іншими фізіологічними умовами. Цей прилад — просто-напросто резервуар з грубого листового заліза, в який нагнітається повітря під тиском п'ятдесят атмосфер. Резервуар припасовують до спини, як солдатський ранець. Верхня його частина має щось на взірець ковальського міха, з його допомогою підтримується нормальний тиск повітря. В Рукейролевім приладі резервуар сполучено двома гумовими рурками з маскою, що накладається водолазові на рот і на ніс; однією руркою надходить свіже повітря, другою виходить зужите, і водолаз, за потребою, натискує язиком на клапан тієї чи іншої рурки. Але я, щоб витримати на морському дні великий тиск води, прилаштував замість маски такий, як у скафандрі, мідний шолом із двома рурками — вдихати й видихати повітря.

— Прекрасно, капітане, але ж запас повітря хутко вичерпується, і, тільки-но відсоток кисню впаде до п'ятнадцяти, дихати ним уже не можна.

— Безперечно. Та я вже казав вам, пане Аронаксе: помпи «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати резервуари під великим тиском, а за цих умов прилад уміщує повітря, що його стає на дев'ять-десять годин.

— Нема жодних заперечень, — відповів я. — Мені, капітане, хотілося б тільки запитати, як ви освітлюєте собі шлях на дні океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Резервуар із повітрям припасовується до спини, а цей — до пояса. Складається він із Бунзенового елемента, який я наснажую не двохромовим калієм, а натрієм. Індукційна котушка приймає електричний струм і спрямовує його до ліхтаря особливої конструкції. В ліхтарі є зміяста скляна рурка, наповнена вуглекислим газом. Під впливом електричного струму газ світиться доволі яскраво. Ось в який спосіб я бачу під водою.

— Капітане Немо, на всі мої заперечення ви так переконливо й вичерпно відповідаєте, що я не смію більше ні в чому сумніватися. Та коли ви розбили вщент мене Рукейролевим та Румкорфовим приладами, мені залишається до нового наступу рушниця, що ви нею хочете мене озброїти.

— Але ж ця рушниця не вогнепальна, — відповів капітан.

— То, виходить, рушниця — пневматична?

— Звичайно! Та й як би то я зміг виробляти порох, коли на моєму судні нема ні селітри, ні сірки, ні вугілля?

— До того ж, — зауважив я, — під водою, щільнішою від повітря в вісімсот п'ятдесят разів, куля мала б долати величезний опір.

— Не в тім річ. Є зброя, що її після Фультона вдосконалили англійці Філіпп Коулз і Бурлей, француз Фурсі та італієць Ланді; вона, маючи замок особливої системи, здатна успішно стріляти й під водою. Але, повторюю, не маючи пороху, я замінив його стисненим повітрям, якого мені вдосталь дають «Наутілусові» помпи.

— Але ж це повітря швидко витрачається.

— І хай! Хіба я не маю при собі Рукейролевого резервуара, котрий в разі потреби може поповнити запаси такого повітря? Досить лише повернути кран. Зрештою, пане Аронаксе, ви самі побачите, що на підводному полюванні не так-то багато витрачається і повітря, і куль.

— А все-таки мені здається, що в напівтемряві, в щільному водному середовищі куля далеко не полетить і не завдасть смертельної рани.

— Навпаки, пане професоре, кожен постріл із моєї рушниці несе смерть, і хоч би як легко була ранена тварина, вона падає, мов пронизана блискавицею.

— Навіть легко поранена? Чому б то?

— Бо мої рушниці заряджені не звичайними кулями, а маленькими скляними пістонами — винайшов їх австрійський хімік Леніброк. Ці скляні пістони в крицевій оболонці з важким свинцевим дном — справжні маленькі лейденські банки, що містять у собі електричний заряд високої напруги. За найменшого поштовху вони розряджуються, і тварина, хоч яка могутня, падає мертва. Треба сказати, що ці пістони не більші за четвертий номер шроту і звичайна рушнична обойма вміщує їх до десяти набоїв.

— Здаюся, — відповів я, встаючи з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю і — куди ви, туди й я.

Капітан Немо повів мене на корму «Наутілуса». Минаючи Недову й Конселеву каюту, я гукнув своїх супутників, і вони пішли слідом за нами.

Всі разом ми ввійшли до камери, суміжної з машинною залою, де мали одягтися в костюми для підводної прогулянки.

XVI

ПРОГУЛЯНКА ПО МОРСЬКОМУ ДНУ

Власне кажучи, камера правила за арсенал і за гардеробну «Наутілуса». На стінах висіло дванадцять скафандрів.

Нед Ленд глянув на це спорядження з неприхованою огидою і не схотів його надягати.

— Але ж, мій любий Неде, — сказав я, — ліси острова Креспо — підводні ліси.

— Оце так! — розчаровано вигукнув гарпунер — його мрії про свіже м'ясо розбивались-бо вщент. — А ви, пане Аронаксе, невже ви натягнете на себе оту потворну збрую?

— Доведеться, Неде; нічого не вдієш.

— Ваша воля! — відповів гарпунер, знизавши плечима. — Що ж до мене, то я доброхіть у неї не полізу, хіба що силою напнуть.

— Вас ніхто не змушує, містере Ленде, — сказав капітан Немо.

— А Консель зважиться? — запитався Нед.

— Я за паном професором всюди, — куди вони, туди і я, — відповів Консель.

На капітанів поклик з'явилися два матроси і помогли нам одягти важкі, склеєні з гуми, водонепроникні скафандри, схожі на рицарський обладунок. Холоші штанів кінчалися чобітьми на важких свинцевих підошвах. Підбивка куртки трималася на мідяних платівках, котрі захищали груди од тиску води і полегшували дихання; до рукавів попришивано м'які рукавички, які не сковували руху пальців.

Водолазні лати з коркового дерева, безрукавні куртки, всілякі підводні буди, винайдені й рекламовані в XVIII сторіччі, відома річ, поступалися перед цими вдосконаленими скафандрами.

Капітан Немо, матрос із його команди — геркулесової будови здоровань. Консель і я хутенько вдяглися в скафандри. Залишалося одягти на голови металеві шоломи. Та перш ніж приступитися до цього, я попросив у капітана дозволу глянути на рушницю.

Матрос подав мені звичайну начебто рушницю, з величеньким крицевим прикладом, порожнистим усередині. Він правив за резервуар для стисненого повітря, що влітало до цівки, тільки-но спущений курок одкривав клапан. В обіймиці містилося з дванадцять електричних куль — за допомогою пружини вони автоматично подавалися до цівки. По кожному пострілові рушниця сама заряджалась.

— Капітане Немо, — сказав я, — ваша рушниця — досконала й воднораз проста в користуванні. Я жадаю її випробувати. Тільки як ми спустимося на дно? Гадки про це не маю!

Ми хутенько вдяглися в скафандри.

— Зараз, пане професоре, «Наутілус» стоїть на мілині, метрів десять завглибшки, і ми легко можемо вибратись.

— Але в який спосіб?

— Ось побачите.

Капітан Немо надягнув шолома. Ми з Конселем зробили те саме, і тут Нед Ленд іронічно побажав нам «щасливого полювання».

На комірі куртки — мідяне кільце з нарізкою; на неї нагвинчувався кулястий металевий шолом. Крізь три отвори, засклені грубим склом, водолаз, повертаючи голову, міг дивитися навсебіч. Я пригвинтив шолома — і враз запрацював апарат Рукейроля, що висів у мене за спиною, і стало легко дихати.

Румкорфову лампу — на пояс, рушницю — в руки, — і я зрихтований до виходу. Та, правду кажучи, у важкенному скафандрі, у чоботях із свинцевими підошвами я не міг ступити й кроку.

Але ступати не довелося — мене враз штовхнули до невеличкої кабіни, суміжної з гардеробною. Таким самим чином там опинилися й мої супутники. Двері за нами зачинилися, і ми поринули в пітьму.

Трохи згодом я почув пронизливий свист. Обдало холодом ноги, тоді живіт, далі груди. Певно, в машинній залі одкрили крани, і до кабіни ринула вода. Потім одчинилися другі двері. На нас упали сіряві сутінки. За мить ноги торкнулися морського дна.

Як розказати враження від цієї підводної прогулянки? Слова надто нікчемні, щоб ними відтворити дивовижу океанової безодні. Коли навіть пензель маляра не здатен змалювати чарів підводного світу, то чи опише їх жалюгідне перо?

Капітан Немо йшов попереду, матрос — позаду. Ми з Конселем прямували пліч-о-пліч — так, ніби можна було перемовлятися крізь металеві шоломи. Я не відчував уже тягаря одежі, чобіт, резервуара з повітрям, важкого шолома, що в ньому голова теліпалася, мов мигдаль у лушпайці. Весь цей обладунок, занурений у воду, полегшав на стільки, скільки важила вода, ним витиснена. Який спасенний отой Архімедів закон. Тепер я вже не був інертною масою — мої рухи підкорялися мені.

Мене дивувала сила світла — воно просвічувало морське дно крізь тридцятифутовий шар води. Сонячне проміння ряхтіло на дні ніжними барвами. За сто метрів довкола нас геть усе було видно. А далі синява глибинних вод жухла, густішала й, нарешті, губилася в непроглядній пітьмі. Вода, що мене облягала, здавалася повітрям, тільки багато щільнішим за земне і не таким прозорим. Над собою я бачив спокійну поверхню моря.

Ми йшли по дрібному злежалому піску, але не такому побриженому, як на березі. Цей сліпучий килим одбивав сонячне проміння, ніби справжній рефлектор. Саме звідси ота сила віддзеркаленого світла, що просякає в кожну молекулу води. Чи повірять мені, коли скажу — на глибині тридцяти футів я бачив усе точнісінько так, як на землі ясної днини?

Вже чверть години ми йдемо по осяйному піску, всіяному не відчутною на дотик порохнею мушлів. Довгастий тулуб «Наутілуса» мало-помалу зникав з очей, та світло його прожектора осяватиме нам шлях, коли ми вертатимемо на борт судна.

Ми простували й простували вперед, а піщаній пустелі, здавалося, не буде кінця-краю. Я відслоняв рукою плинну заслону, що змикалася позад мене, і вода тут же стирала сліди моїх ніг.

Незабаром удалині заманячіли якісь невиразні обриси. Підійшовши ближче, я розгледів величні підводні бескиди, повиті пречудовими зоофітами. Мене враз зачарувала краса світлових ефектів, притаманних тільки водному середовищу.

Була десята година ранку. Сонячне проміння, що падало вскіс, заламувалось у воді, ніби в призмі, і мінилося на водоростях, скелях, мушлях, поліпах усіма барвами веселки. Яке диво! Око милувалося на це вирування, на цей калейдоскоп кольорів — зеленого, жовтого, жовтогарячого, фіолетового, синього, блакитного, червоного! Справжнісінька палітра натхненного митця! Яка досада, що я не міг поділитися з Конселем тими враженнями, тою радістю, тим захватом, що мене пойняли! Чому я не знав, як капітан Немо і його матрос, мови знаків! Отже, за браком кращого, я промовляв сам до себе, щось вигукував у мідяний шолом, намарне витрачаючи повітря.

Конселя, так само, як і мене, засліпило чарівне видовище. Та, побачивши усіх цих зоофітів і молюсків, він, певно, своїм звичаєм заходився їх класифікувати. А тут була тьма-тьменна поліпів та голчастошкірих. Різновиди ізид, корнулярії-самітники, пучки первісних окулін, знаних колись під назвою «білі корали», колючі фонгії, подібні до грибів, анемони, прирослі круглими підошвами до ґрунту, — справжній квітник, оздоблений морськими зірками та порпітами у віночках блакитних мацаків; бородавчасті астерофітони, ніби тонкі мережива, сплетені руками наяд, легко коливалися під нашими дотиками. Мені шкода було топтати міріади блискучих молюсків — морських гребінців, молоточків, донаксів — справжніх черепашок-скакунців, тривусів, червоних шоломів, крилатиків та інші витвори невичерпної океанової фантазії. Але треба було йти, і ми прямували далі, а над нашими головами линули зграї фізалій із хиткими блакитними моцаками; медузи своїми опаловими чи то ніжно-рожевими парасольками, лазуровими по краях, захищали нас од сонячного проміння, а світні пелагії могли б осявати шлях, коли б ми йшли поночі.

Всі ці дива я споглядав мимохідь; тільки ж но я спинявся, капітан Немо жестом звав мене простувати за ним. Незабаром ґрунт змінився. Морське дно вкривав уже не пісок, а беручкий намул, що його американці зовуть «оазом»; він складається з кремнеземного або вапнякового черепашнику. Далі ми перетяли луги водоростей, котрі цупко чіпляються за ґрунт і на диво швидко розростаються. Ці густі прерії могли б позмагатися своєю м'якістю з найпухкішими килимами, що їх виткала рука людини. Водорості стелилися не тільки під ногами, а й над головами. Ми йшли під хистким склепінням. Над нами коливалися довгі стрічки кулястих і півкулястих фукусів, лауренсії, тонколисті клацостефи, лапчасті родоменії, подібні до кактусів. Я завважив, що зелені водорості виганялися вгору, червоні посідали середні шари, а чорні та брунатні гідрофіти розрослися квітниками й цілими садами на океанськім дні.

Ці водорості — справжнє диво творіння. Поміж них трапляються і найменші, й найбільші взірці рослинного світу. Поруч із мікроскопічними рослинами, що їх можна вмістити сорок тисяч на п'яти квадратних міліметрах, зустрічаються фукуси, які сягають п'ятсотметрової довжини.

Вже минуло з півтори години, як ми залишили «Наутілус». Бралося на полудень. Я визначив це по прямовисних сонячних променях, що вже не заламувалися в воді. Чари барв щезали, а смарагдові та сапфірові тони меркли на нашому небозводі. Ми йшли та йшли вперед, і кроки наші навдивовижу гучно відлунювали од землі. Найменший шум поширювався зі швидкістю, незвичною для вуха земних житців. Воно й не диво, адже ж вода — ліпший провідник звуку, аніж повітря, — у воді звук поширюється в чотири рази швидше.

Тим часом морське дно помітно нижчало. Сонячне проміння потьмянішало. Ми перебували на глибині ста метрів, під тиском десять атмосфер. Але в скафандрі я не відчував того тиску. Мені тільки якийсь час щеміли суглоби пальців. Я й трохи не втомився по двох годинах ходи у незвичному спорядженні. Рухатись у воді було дуже легко й вільно.

На глибині трьохсот футів я ще помічав відблиски сонця, проте сяйво його — хоч і поволі, але невблаганно — заступала червонава пітьма. Це була межа між днем і ніччю. Втім, ми ще добре бачили і могли обходитися без апаратів Румкорфа.

Раптом капітан Немо зупинився. Коли я підійшов до нього, він показав мені на якусь темну масу, що видніла в пітьмі недалеко від нас.

«Це ліс острова Креспо», — подумав я і не помилився.

XVII

ПІДВОДНИЙ ЛІС

Отже, ми підійшли врешті до лісу, безперечно, одного з найчудовіших місць у безмежних володіннях капітана Немо. Він уважав їх за свою власність і мав на них таке саме право, як перша людина за перших днів світу. А втім, хто міг би змагатися з ним за право посідання цього підводного царства? Який ще сміливець зважиться спуститися сюди із сокирою в руках і вирубувати темні хащі?

Підводний ліс складався з величезних деревистих рослин, і тільки-но зайшли ми під його розлоге склепіння, я зчудувався, як незвичайно ростуть гілки й листя, — нічого такого я зроду не бачив.

Жодна травиночка не стелилася по землі, жодна гілка не росла криво, не розгалужувалась, не тяглася поземки. Все пнулося вгору, до поверхні океану. Кожна бадилина, кожне стебло, хай би і найтонші, стриміли догори, ніби залізні прути. Фукуси й ліани росли тільки сторчма. Водорості стояли непорушно, і коли я, проходячи, відгортав їх рукою вбік, вони тут же виструнчувалися знов. Тут владарювала прямовисність.

Незабаром я оббувся в цьому химерному світі, очі поволі призвичаїлися до сутінків, що оповивали все навколо. Ґрунт цього лісу був усипаний гострим камінням, і ми щоразу об нього зашпортувались. Підводна флора видалася мені розмаїтою, куди багатшою, ніж в арктичних і тропічних зонах, де рослинність представлена кількома лиш видами. Але спершу я мимохіть спантеличився; зоофітів прийняв за водорості, тварин — за рослин. Та й хто б тут не помилився? Адже в підводному світі фауна дуже подібна до флори!

Я зауважив, що всі рослини не ростуть із ґрунту, а тільки чіпляються його поверхні. Вони не мають коріння, тож не потребують від землі живлення; ці рослини однаково добре почуваються на камені, черепашнику, на піску чи ріні — аби тільки було за що вчепитися. Все ж необхідне для свого життя вони дістають із води, яка їх тримає й водночас годує. Майже всі ці водорості мають замість листя примхливої форми платівки, м'яко забарвлені рожевим, шарлатовим, зеленим, оливковим, рудавим та брунатним кольорами. Я бачив тут віялуваті падіни-павичі, яро-пурпурові цераміуми, ламінарії, які простягали догори свої молоді їстівні пагінці, ниткуваті нерецисти, що розгалужувались на висоті п'ятнадцяти метрів, букети ацетабулій, стовбури яких грубшають угорі, і силу інших безквітних глибоководних рослин. «Цікава аномалія, дивовижна властивість цього світу, — казав один розумний натураліст, — тут тваринне царство квітне, а рослинне — ні!»

Поміж розмаїтими деревистими рослинами, такими самими заввишки, як дерева помірної зони, кущилися справжні квітники, живоплоти із зоофітів, на яких розпукувалися посмуговані звивистими зморшками мендрини, жовтаві каріофілеї, пасма травистих зоантерій, — і на довершення ілюзій риби-мушки, ніби рій колібрі, стрибали з гілки на гілку, а жовті лепісаканти з гострою лускою й зубастими щелепами, дактилоптери та моноцентри вигулькували з-під наших ніг, неначе зграї бекасів.

Зразу пополудні капітан Немо подав знак зупинитися на спочинок. Я вельми зрадів. Ми розташувалися під склепінням аларій; їхні довгі стебла, схожі на паси, загострені на кінцях, стриміли догори, неначе стріли.

Я з насолодою віддався спочинкові. Шкода тільки, що ми не могли розмовляти. Я притулив шолома до Конселевої голови. Очі цього славного хлопця блищали задоволенням, і на знак великої втіхи він дуже кумедно закрутив головою у своїй мідяній бані.

Мене дуже дивувало, що по чотиригодинній прогулянці мені зовсім не хотілося їсти. Я не міг знайти тому пояснення. Але натомість мене змагав непереможний сон, як то буває зі всіма водолазами. Очі мої заплющилися, і я поринув у солодку дрімоту, що її досі переборював лише ходою. Капітан Немо та його здоровань матрос подали нам приклад, простягшися в цьому плинному кришталі.

Не знаю, чи довго я спав. Коли збудився, мені здалося, що сонце хилиться до обрію. Капітан Немо уже встав, а я саме потягувався, аж раптом одна несподівана проява змусила мене миттю схопитися на ноги.

За кілька кроків од нас здоровезний краб, чи не з метр заввишки, вирячивши свої косі очиська, цілився кинутись на мене. І хоча мій скафандр був досить міцний, щоб захистити мене від його укусів, я мимоволі здригнувся з жаху. Тут саме прокинулись Консель і матрос. Капітан Немо кивнув матросові на огидну істоту, і той прикладом враз убив потвору; я бачив, як корчилися в судомі її страхітливі лапи.

Тільки тепер мені спало на думку, що в темних безоднях водяться й інші, ще страшніші тварини і що скафандр не захистить мене од них. Я поклав собі стерегтися.

Я сподівався, що наш відпочинок знаменує кінець прогулянки і тепер ми вернемось до «Наутілуса»; але ні — капітан Немо повів нас далі підводними лісами.

Дно нижчало — ми спускалися глибше й глибше. Бралося на третю пополудні, коли ми дісталися вузького видолинка, затисненого поміж двох скель на глибині ста п'ятдесяти метрів. Ми вже спустилися на дев'яносто метрів нижче тієї невидимої межі, яку природа, здавалося, встановила для підводних мандрівок людини.

Глибину, що на ній ми тепер перебували, я визначив у сто п'ятдесят метрів, хоч і не мав ніяких вимірювальних приладів. Проте я знав, що навіть крізь найпрозорішу морську воду сонячні промені глибше не проникають. І справді, темрява дедалі густішала. За десять кроків нічого не можна було розгледіти. Я йшов навпомацки, аж раптом пітьму прорізав сніп яскравого світла. Це капітан Немо засвітив електричного ліхтаря. Те саме зробив матрос, а за ним — і ми з Конселем. Чотири наші ліхтарі враз осяяли море на двадцять п'ять метрів довкруж.

Капітан Немо, простуючи попереду, вів нас у темні хащі підводного лісу, в якому дедалі рідше траплялися кущі. Я помітив: на цій глибині рослинне життя зникало перше, ніж тваринне. Водорості тут не чіплялися за безплідний ґрунт, натомість сила дивовижних тварин, зоофітів, членистоногих, молюсків та риб ще роїлися довкола.

Я подумав, ідучи, що яскраве світло апаратів Румкорфа неодмінно приманить якихось мешканців цього похмурого підводного світу. Та якщо вони й підпливали до нас, то, певно, трималися на віддалі, недосяжній мисливцеві. Капітан Немо кілька разів спинявся, здіймав рушницю й цілився, та, передумавши, закидав рушницю на плече і йшов далі.

Нарешті десь біля четвертої години дня нашій чудесній прогулянці настав край. Зненацька перед нами звелася кам'яна стіна, величне нагромадження скель, хоч і подірявлених темними печерами, та практично неприступних.

Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо зупинився. Він жестом звелів нам зробити те саме, і, дарма що мене поривало кинутися на цю стіну, я мусив стати. Тут кінчалися володіння капітана Немо. За ними лежав інший світ, у який капітан Немо не бажав ступити жодного кроку.

Здоровенний краб, вирячивши очиська, цілився кинутись на мене.

Ми вирушили назад. Капітан Немо, знов очоливши наш невеличкий загін, рішуче йшов уперед. Мені здалося, що ми вертаємось до «Наутілуса» іншим шляхом. Той шлях із стрімкими підйомами, а тому й дуже важкий, невдовзі вивів нас до самої поверхні океану. Щоправда, виходили ми в верхні водяні шари поступово, отже й не зазнали раптової зміни тиску, такої небезпечної людському організмові й такої фатальної необачним водолазам. Світло дедалі яснішало і яснішало. Сонце висіло низько над обрієм, і його заломлене у воді проміння знову вигравало веселкою довкола нас.

На десятиметровій глибині ми проминали зграї розмаїтих дрібненьких рибок, меткіших і численніших, ніж птахи в повітрі, проте жодна морська дичина, варта рушничного пострілу, не трапляла нам на очі.

Раптом капітан Немо, рвучко здійнявши рушницю, прицілився в якусь істоту, що вовтузилась у хащах. Гримнув постріл, почувся кволий писк, і підбита тварина впала за кілька кроків од нас.

Це була чудова морська видра, калан, єдине чотириноге, яке водиться тільки в морях. Хутро цієї тварини, що сягає півтора метра завдовжки, — темно-каштанове на спині, сріблясте на череві, тонке, блискуче, — дуже високо ціниться на російському й китайському ринках. Я милувався на рідкісного хижака з круглою головою, куценькими вухами, з кулястими очима й білими вусами, дуже подібними на котячі, з пухнастим хвостом і перетинчастими лапками. Мисливці здибують калана дедалі рідше, здебільшого на півночі Тихого океану, де, можна гадати, він також незабаром щезне.

Матрос закинув здобич собі на плече, і ми рушили далі.

Цілу годину ми йшли піщаною рівниною. Часто вона підіймалась так високо, що до океанської поверхні лишалося не більше двох метрів. І тоді я бачив у воді чітке віддзеркалення наших постатей — над нами, повторюючи кожен наш рух, пропливав догори ногами точнісінько такий загін.

Варте уваги ще одне явище. Угорі линули важкі хмари, то згущуючись, то раптом танучи. Подумавши, я здогадався, що до цієї оманливої мінливості хмар спричинилася постійна зміна глибини водяного шару; я навіть побачив білі баранці на гребенях хвиль. Крізь них ясно видніли тіні великих птахів, що пролітали в нас над головою, черкаючи крильми воду.

Саме тоді я став свідком одного з найвлучніших пострілів, що його будь-коли траплялося бачити мисливцеві. Над водою, широко розкинувши крила, звільна линув якийсь величезний морський птах. Коли він низько спустився над водою, наш супутник-матрос прицілився в нього й натис на курок. Птах стрімко полетів донизу і, шубовснувши в воду, впав біля спритного мисливця, котрий відразу схопив здобич. Це був альбатрос, чудовий взірець морських птахів.

Ця подія ненадовго затримала нас. Дві години ми простували то піщаною рівниною, то лукою, порослою водоростями, які чіплялися нам за ноги. Правду кажучи, я вже ледве тягся, коли раптом помітив за півмилі од нас тьмяну смужку світла. То був прожектор «Наутілуса». Ще хвилин двадцять — і ми будемо на борту; отам-то я нарешті зможу легко зітхнути; мені навіть видалося — я видихав весь кисень із резервуара. Та я не передбачив зустрічі, через яку ми припізнилися з поверненням.

Я трохи відстав од гурту, аж раптом побачив — капітан Немо притьмом кинувся до мене. Своєю дужою рукою він ураз нагнув мене додолу; матрос зробив те саме Конселеві. Спершу я не міг збагнути, що означає несподіваний напад, але за мить заспокоївся, побачивши, що капітан лежить обіч мене, і став чекати, що буде далі.

Я лежав під заслоною кущів фукусів і, підвівши голову, помітив, що над нами повільно сунуть якісь велетенські світні брили.

Кров захолола мені в жилах. Я впізнав страшних хижаків, що чигали на нас. Це були дві жахливі акули-людожери з величезними хвостами, з тьмавими скляними очима, із світляними плямами навколо пащек. Страхітлива пелька спроможна своєю залізною щелепою розтрощити людину! Не знаю, чи цікавився Консель класифікацією акул; що ж до мене — я дивився на їхні сріблясті черева, на страшні зубиська не як учений-природознавець, а скорше як жертва.

На превелике наше щастя, у цих драпіжниць поганий зір. Не помітивши нас, вони проплили далі, і ми якимось дивом уціліли перед загрозою, небезпечнішою за зустріч із тигром у глухому лісі.

Десь за півгодини ми дісталися «Наутілуса». Двері було відчинено, і, тільки-но ми ввійшли до кабіни, капітан Немо їх зачинив. Тоді натиснув на кнопку. Запрацювали помпи, і незабаром я відчув — довкола мене швидко падає рівень води; за кілька секунд кабіна геть спорожніла. Потому відчинилися внутрішні двері, і ми ввійшли до гардеробної.

Тут з мене стягли скафандра, і я, ледь живий з утоми, сонний до одуру, але зачарований цією чудовою підводною мандрівкою, вернув до своєї каюти.

XVIII

ЧОТИРИ ТИСЯЧІ ЛЬЄ ПІД ВОДАМИ ТИХОГО ОКЕАНУ

Назавтра, вісімнадцятого листопада, я збудився спочилий та бадьорий і вийшов на палубу «Наутілуса», коли капітанів помічник промовляв свою щоденну фразу. Тут мені несподівано спало на думку, що він рапортує про стан на морі чи, певніше, сповіщає: «Не видно жодної небезпеки!».

Ба й справді — океан був пустельний. На обрії — жодного вітрила! Острів Креспо за ніч розтанув удалині. Море поглинуло всі веселкові барви, зберігши тільки синяву, розсіваючи її навколо й укриваючи муаровою наміткою своє брижувате лоно.

Я милувався чарівною океановою красою, аж тут на палубі з'явився капітан Немо. Він начебто мене не помітив і розпочав астрономічні спостереження. Упоравшись із тим, зіперся на штурвальну рубку й задивився в синю далечінь океану.

Тим часом на палубу піднялося з двадцятеро кремезних, дужих матросів «Наутілуса». Вони заходилися витягувати закинуті на ніч сіті. Це вочевидь були люди різних національностей, проте всі мали ознаки європейського типу. Я впізнав ірландців, французів, слов'ян, одного грека чи критянина. На жаль, вони були скупі на слово, а між собою розмовляли якоюсь дивною говіркою, мені зовсім незнаною. Отож я не міг до них заговорити.

Сіті витягнено на борт. Вони скидалися на нормандський невід, широчезний мішок, що за допомогою плавучої реї і ланцюга, просиленого в нижні очка, залишається відкритим у воді. Цей мішок, прикріплений залізним тросом до корми, скребе по морському дну й загрібає все, що трапляється на його шляху. Цього разу невід зачерпнув цікаві взірці морської фауни: лягву-рибу, прозвану за свої куменді рухи штукарем, чорних вусатих комерсонів, рогоносів, попасованих червоними смугами, отруйних чотиризубок-губанів, оливкових міног, сріблястих макрорінків, електричних ниткохвосток, зеленавих тріскових риб, чимало різновидів бичків, нарешті, кілька більших риб — головатку з опуклою головою, із метр завдовжки, багато чудової скумбрії, що мінилася сріблом та блакиттю, трійко прегарних тунців, — хоч які вони були спритні, а невода все ж не минули.

Сіті принесли щонайменше тисячу фунтів риби. Добрий вилов, хай і не розкішний. Наш невід, закинутий на кілька годин, захоплює в нитяну в'язницю всіх водяних мешканців, що попадаються йому на шляху. Отже, харчів нам не бракуватиме: швидкість «Наутілуса» та принадна сила його прожекторів повсякчас збагачуватиме наші припаси.

Щедрі дари моря зразу спущено до камбуза, частина піде на обід, решта — на консервування.

Риболовлю скінчено, запаси повітря поновлено — то «Наутілус», певне, невдовзі зануриться. Я був повернув до своєї каюти, аж раптом капітан Немо обернувся до мене й мовив:

— Гляньте, пане професоре, хіба океан не живий? Хіба він, як і все живе, не гнівається й не лагіднішає? Звечора він заснув, як і ми, а зараз прокидається.

Ні тобі добридень, ні на добраніч! Так ніби ця дивна людина продовжує зі мною давно почату розмову.

— Подивіться, — правив далі капітан Немо, — океан пробуджується від пестощів сонця! Він увіходить у своє щоденне життя. Цікаво стежити, як б'ється його пульс! Він має серце, має артерії, і я згоден із ученим Морі, що виявив у океановім організмі рух — достеменно такий, як кровообіг живих створінь.

Капітан Немо не сподівався, певне, на мою відповідь, а я вважав зайвим підтакувати йому «атож», «безперечно», «ви маєте рацію». Він скорше говорив сам до себе, надовго вмовкаючи по кожній фразі. То були роздуми вголос.

— Авжеж, — казав він, — в океані відбувається безугавний кругообіг води, зумовлений різницею температури в різних його частинах, наявністю солей та мікроорганізмів. Справді-бо, різниця температур спричиняється до різної щільності води, а від цього утворюються течії і протитечії. Випаровування, незначне в полярних теренах і посилене в екваторіальних, призводить до невпинного обміну між тропічними й полярними водами. До того ж я був вельми здивований, помітивши, що вода повсякчас рухається від дна до поверхні й навпаки, і цей прямовисний плин — справжнє дихання океану. На полюсі ви побачите наслідки цього дивного явища і збагнете — саме завдяки завбачливості природи вода замерзає лише на поверхні.

Коли капітан Немо промовив останню фразу, я подумав: «Полюс! Невже цей сміливець зважиться плисти аж туди?»

Замовкнувши, капітан дивився на водну стихію, що її так ретельно, так невтомно вивчав. Перегодом він озвався:

— Море, пане професоре, має в собі дуже багато солі; якби зібрати всю сіль, розчинену в Світовому океані, об'єм її складав би чотири мільйони кубічних льє; а якби цією сіллю всипати земну кулю — покров сягав би десяти метрів завгрубшки. Не думайте, що сіль у морській воді — тільки примха природи! Ні! Сіль зменшує випаровування води, застерігає від вивітрювання водяних шарів і тим самим береже помірні зони від навальних злив. То величезна роль — урівноважувати дію природних сил на нашій планеті!

Капітан Немо замовк, навіть підвівся, пройшовся палубою й знов повернувся до мене.

— Що ж до інфузорій, — сказав він, — цих мікроскопічних створінь, які мільйонами живуть у кожній краплині води, яких іде вісімсот тисяч на один міліграм, — їхня роль не менш значлива. Вони поглинають морські солі, вбирають в себе розчинені у воді речовини, вони утворюють корали та мадрепори й будують цілі вапнякові острови. Краплина ж води, очищена від мінеральних домішок, легшає, підіймається на поверхню, там знову поглинає солі, що залишилися від випаруваної води, і тим коштом важчає; знову осівши, дає харч мікроорганізмам. Словом — безнастанний плин згори вниз і знизу вгору, вічний рух, вічне життя! Життя, бурхливіше проти земного, багатше, довічніше, життя, що буяє геть у всьому океані, середовищі, як то кажуть, смертельному для людини, та життєдайному для міріадів живих створінь — і для мене!

Запалений цією мовою, капітан Немо геть змінився і справив на мене надзвичайне враження.

— Тут, — додав він, — тільки тут справжнє життя! І я вірю — можна побудувати підводні міста, підводні будинки, котрі, як «Наутілус», щоранку випливали б «подихати» на поверхню океану, міста вільні, міста незалежні. І хто знає, коли якийсь деспот…

Капітан Немо урвав себе гнівним жестом. Потім, звернувшись просто до мене, ніби силкуючись звільнитися від болісних думок, запитав:

— Пане Аронаксе, чи знаєте ви, яка глибина океану?

— Я знаю, капітане, тільки ту глибину, що нам дали вимірювання.

— Чи можете її сказати? Принагідно я міг би перевірити.

— Ось вона, наскільки пам'ятаю, — відповів я. — Якщо не помиляюся, за вимірами середня глибина в північній частині Атлантичного океану сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі — двох тисяч п'ятисот метрів. Найретельніші виміри проведено в північній частині Атлантичного океану, десь на тридцять п'ятому градусі широти. В кількох точках визначено такі глибини: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Отже вважають — якби дно Світового океану нівелювати, глибина його сягала б хіба що семи кілометрів.

— Прекрасно, пане професоре, — промовив капітан Немо. — Сподіваюся дати вам точніші показники. Що ж до пересічної глибини цієї частини Тихого океану, то можу сказати — вона має всього чотири тисячі метрів.

Отак сказавши, капітан Немо попростував до люка й спустився східцями вниз. Пішовши вслід за ним, я дістався великого салону. Відразу ж закрутився гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.

Минали дні, минали тижні, а капітан Немо був, як і перш, скупий на зустрічі зі мною. Бачив я його дуже рідко. Капітанів помічник щоранку ретельно позначав на карті, де саме «Наутілус», і це давало мені змогу визначити наш шлях.

Консель і Нед Ленд проводили цілі дні зі мною. Консель розказував своєму другові про чудеса, бачені за нашої прогулянки, і канадця брала досада, що він не ходив із нами. Та я сподівався — трапиться ще не одна нагода побувати в підводних лісах.

Майже щодня на кілька годин розсувалися залізні віконниці салону і наші очі проникали в таємниці підводного світу.

«Наутілус» тримав курс на південний схід і плив на глибині ста — ста п'ятдесяти метрів. Проте одного дня судно несподівано пішло навкоси й занурилося на дві тисячі метрів. Стоступеневий термометр показував чотири з чвертю ступня вище нуля — температуру, властиву цим глибинам начебто під всіма широтами.

Двадцять шостого листопада о третій годині ранку «Наутілус» перетнув тропік Рака на 172° довготи. Двадцять сьомого листопада ми проминули Сандвічеві острови, де чотирнадцятого лютого 1779 року спіткав свою смерть знаменитий Кук. Отже, за час нашої мандрівки ми подолали чотири тисячі вісімсот шістдесят льє. Вранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї — найбільший із семи островів, що становлять Гавайський архіпелаг. Я виразно бачив смуги оброблених нив, пасма гір уздовж морського берега, вулкани, над якими підноситься Муна-Реа, здіймаючись на п'ять тисяч метрів над рівнем моря. В наші сіті поміж численних взірців тутешньої фауни зловилися кілька віялуватих павоній, на диво зграбних і гарних поліпів, що дуже часто трапляються в цих краях.

«Наутілус» і далі тримав курс на південний схід. Першого грудня він перетяв екватор на 142° довготи, а четвертого грудня, після швидкого переходу, не позначеного якимись особливими пригодами, ми досягли Маркізьких островів. За три милі, на 8°57′ південної широти і 139°32′ західної довготи, я помітив шпиль Мартіна, що височів на Нука-Гіва — одному з найбільших Маркізьких островів, котрий належить Франції. А що капітан Немо своїм звичаєм, обминув острів, то я тільки й встиг розгледіти на обрії лісисті гори. Тут попали до наших сітей розмаїті риби: золотохвості корифени з блакитними плавцями й золотим хвостом, найсмаковитіші з усіх риб на світі; чудові коралові губані, які майже не мають луски, чудові на смак; осторінки з костистою шелепою; жовтаві тазари. Всі ці риби були гідні нашого столу.

Минувши ці чудові острови, що над ними майорить французький прапор, «Наутілус» із четвертого по одинадцяте грудня проплив біля двох тисяч миль. Цей перехід ознаменувався зустріччю з цілим сонмищем кальмарів, цікавих молюсків, дуже близьких до каракатиці. Французькі рибалки називають їх «рогатими». Належать кальмари до класу головоногих, підкласу двозябрових — до них зараховують ще каракатиць та аргонавтів. Цих молюсків уважно вивчали ще античні природознавці; вони посідали неабияке місце серед метафор старожитніх ораторів і водночас правили за вишукану страву багатим громадянам, як то запевняв давньогрецький лікар Атеней.

«Наутілус» зустрів цю зграю молюсків у ніч проти 10 грудня. Мільйони цих молюсків переселяються з помірних вод у теплі, прямуючи тим самим шляхом, що й оселедці та сардини. Крізь грубі кришталеві шиби ми дивилися, як кальмари, безладно вимахуючи десятьма своїми мацаками, що їх природа розсіяла довкола голови, ніби чуприну з живих гадів, задом наперед мчали за рибами й молюсками, пожирали дрібних і зникали в пащеках великих риб. «Наутілус» попри всю свою швидкість довго не міг вибратися з цієї живої каші, що натоптувалась у сіті. Тут я нарахував за класифікацією Д'Орбіньї дев'ять видів, властивих тихоокеанській фауні.

Море дарувало нам нескінченні чарівні видовища. Воно невпинно їх міняло, безперестану поновлювало декорації, лаштунки, на превелику втіху нашим очам. Ми не тільки споглядали й милувалися — ми проникали в найглибші океанові таємниці. І я захоплювався, захоплювався без кінця.

Одинадцятого грудня вдень я читав у великому салоні. Нед Ленд і Консель при вікні дивилися на осяйні води. «Наутілус» стояв непорушно. Наповнивши повітрям резервуари, він тримався на глибині тисячу метрів, в малонаселених водах, що їх великі риби навідують лише зрідка.

Я читав чудову книжку Жана Масе «Служники шлунка», захоплюючись дотепністю автора, аж раптом Консель озвався до мене:

— Як ваша ласка, пане професоре, підійдіть на хвильку до вікна! Прошу, підійдіть! — мовив він якимось чудним голосом.

— Що там таке, Конселю?

— Якби пан професор самі глянули.

Я встав і підійшов до вікна.

У воді, освітлена сяйвом прожектора, видніла якась нерухома темна маса. Я пильно вдивлявся, силкуючись розгледіти цю велетенську тварину. І раптом мені сяйнуло в голові.

— Корабель! — вигукнув я.

— Еге ж, — відповів канадець, — затоплений корабель.

Нед Ленд мав рацію. То був корабель, з якого ще звисали обірвані ванти. Корпус його добре зберігся, здавалося, ніби судно кілька годин тому плавало. Уламки трьох щогл, які стриміли над палубою, свідчили про те, що команда мусила пожертвувати рангоутом. Наповнившись водою, судно похилилося набік. Сум брав дивитися на потонулий корабель, але ще гірша журба пойняла нас, коли ми звернули очі на палубу — там виднілися заплутані у мотуззя трупи. Було їх шестеро: чотири чоловіки — один так і стояв при стерні — і жінка з дитиною на руках. Жінка була молода. В яскравому світлі прожектора я навіть міг розгледіти риси її обличчя. В останньому відчайдушному зусиллі вона підняла своє маля. Нещасна дитина обвивала рученятами материну шию. Чоловіки заклякли в жахливих поставах, — певно, вони силкувалися виплутатись із мотуззя, що в'язало їх до судна. Тільки стерничий — спокійний, з ясним чолом у ореолі сивого волосся — стискав рукою стерно і, здавалося, вів своє трищоглове судно через океанову безодню!

Який жах! Занімілі, з серцями, які калатали так, мовби зараз вирвуться з грудей, ми дивилися на корабель, застиглий у мить загибелі. А довкола шастали величезні акули…

«Наутілус» обійшов затонуле судно, і я встиг прочитати на його кормі:

«ФЛОРИДА»

Зундерланд

XIX

ВАНІКОРО

Це було перше жахливе видиво морської катастрофи, що її ми зустріли на своїм шляху. Згодом, коли «Наутілус» проходив судноплавніші моря, ми ще не раз бачили затонулі кораблі, що гнили в воді, а ще глибше, на самому дні — гармати, ядра, кітви, ланцюги та інше поїдене іржею залізо.

«Наутілус» йшов уперед, і одинадцятого грудня ми досягли архіпелагу Паумоту, що його Бугенвіль колись назвав «Групою небезпечних островів». Острови Паумоту розкидані впродовж п'ятисот льє з ост-норд-осту на вест-норд-вест на 13°30′ — 23°50′ південної широти і 125°30′ — 151°30′ західної довготи від острова Дюсі до острова Лазарева. Це шістдесят груп коралових островів, куди входить і група Гамб'є, що знаходиться під протекторатом Франції. Загальна їхня площа — триста сімдесят квадратних льє. Завдяки повільній, але невпинній роботі поліпів вони дедалі поширюються і згодом з'єднаються між собою. Тоді між Новою Зеландією та Новою Каледонією, сягаючи Маркізьких островів, виникне п'ятий суходіл.

Я розвинув цю теорію перед капітаном Немо, і він холодно відповів:

— Потрібні не нові суходоли, а нові люди!

Простуючи точно визначеним курсом, «Наутілус» проминув острів Клермон-Тоннер, один із найцікавіших островів архіпелагу, що його 1822 року відкрив капітан «Мінерви» Белл. Тут мені трапилася нагода оглянути колонії мадрепорових коралів — їхнім коштом утворилися острови в цих водах.

Мадрепори, що істотно різняться від інших видів коралів, в основі своїх кістяків мають вапняк. Відмінність будови дала підстави моєму знаменитому навчителеві Мільн-Едвардсові розподілити їх на п'ять груп. Міліарди цих мікроскопічних створінь складають одну колонію й вапняковим нашаруванням вивершують скелі, рифи та цілі острови. Тут вони обступають кільцем водний масив і утворюють лагуну, залишаючи з неї вихід у море. Там здіймають рифові бар'єри, подібні до тих, що обрамляють береги Нової Каледонії і багатьох островів Паумоту. А ще деінде, як-от довкола островів Товариства й острова Маврикія, зводять торочкуваті бескиди — високі прямовисні мури, біля підніжжя яких океан сягає великої глибини.

Ми пропливли за кілька кабельтових від обніжжя острова Клермон-Тоннер, і я милувався на велетенські споруди, що їх звели мікроскопічні будівничі. Ці мури — своєрідний витвір мадрепорових коралів, відомих під назвою мілепорових, а також поліпів, астрей, портів та меандрів. Ці поліпи здебільша тримаються горішніх шарів води і тут закладають основу майбутнього рифу; мало-помалу занурюючись, він нашаровується й виростає в кораловий острів. Принаймні так запевняє Дарвін, і, як на мене, ця теорія — вірогідніша, ніж твердження, ніби за основу для нашарування живих поліпняків правлять верхів'я гір або вулканів, котрі кількома футами не досягли океанової поверхні.

Я міг зблизька споглядати ці занурені на триста метрів у море дивовижні вапнякові мури, які мінилися діамантами в сяйві нашого прожектора.

Консель запитав мене, чи довго виростали ці велетенські коралові бар'єри, і вкрай здивувався, почувши, що за сторіччя рифи обростають шаром на одну восьму дюйма.

— Отже, щоб вигнати отакенні мури, — сказав він, — треба було…

— Сто дев'яносто дві тисячі років, мій любий Конселю40. Біблія надмірно розтягла дні. До того формація кам'яновугільна, себто мінералізація допотопних лісів, потребувала ще куди довшого часу. Проте слід зауважити, що біблійні дні — це цілі епохи, а не проміжки часу між сходом і заходом сонця, бо навіть за Біблією сонце виникло не першого дня творіння.

Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я міг охопити поглядом увесь острів Клермон-Тоннер, що вузькою смугою лісу підіймався над водою. Його вапняковий ґрунт, очевидно, запліднили бурі й шторми. Якась зернина, занесена з сусідніх земель, упала колись на цей ґрунт, угноєний рибами та морськими водоростями, і проросла на ньому. Морська хвиля викинула на берег кокосовий горіх. Він пустив паросток. Вигналося дерево й затримало випаровування води. З'явився струмок. Волі-поволі рослини вкрили острів. Із інших островів течія приносила вирвані вітром дерева, а з ними — всілякі мікроорганізми, черву, комах. Черепахи почали класти тут яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревах. Почалося життя, і, приваблена зеленню й родючістю, на острові з'явилася людина. Так виникли ці острови — величні витвори мікроскопічних істот.

Надвечір острів Клермон-Тоннер розтанув удалині і «Наутілус» круто змінив курс. Проминувши тропік Козерога на 135° довготи, він поплив на вест-норд-вест і перетяв усю тропічну зону. Хоча сонце палило немилосердно, ми не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти — сорока метрів температура води не підіймалася над десять — дванадцять ступнів.

П'ятнадцятого грудня ми пройшли західніше гарного архіпелагу Товариства і чарівного острова Таїті — перлини Тихого океану. Рано-вранці за кілька миль під вітром я вгледів високі верхів'я цього острова. В його водах ми впіймали багато пречудових риб — макрелей, альбікорів і кілька різновидів морських гадюк — мурен.

«Наутілус» проплив вісім тисяч сто миль. А коли ми проминали архіпелаг Тонга-Табу, де загинули команди «Арго», «Порт-о-Пренс» і «Дюк-оф-Портланд», та архіпелаг Мореплавців, де вбито Лаперузового друга, капітана Лангля, лаг «Наутілуса» показував дев'ять тисяч сімсот двадцять миль. Потому ми обійшли архіпелаг Фіджі, де тубільці знищили матросів із судна «Юніон» та капітана Бюро — командира корабля «Люб'язна Жозефіна».

Цей архіпелаг простягся на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід на 6° та 2° південної широти і 174° та 169° західної довготи. Він складається з численних рифів, острівців та островів, з-поміж яких найвизначніші Віті-Леву, Вануа-Леву та Кандюбон. Ці острови відкрив Тасман 1643 року, того самого року, якого Торрічеллі винайшов барометра, а Людовік XIV зійшов на трон. Хай читач сам розважить, котра з цих подій принесла людству найбільшу користь! 1714 року острови відвідав Кук, 1793 — Д'Антркасто і, нарешті, 1827 — Дюмон-Дюрвіль, який впорядкував географічний хаос цього архіпелагу.

«Наутілус» підійшов до бухти Ваїлеа, де зазнав жахливих пригод капітан Ділон, що перший висвітлив таємницю морської катастрофи Лаперуза.

В бухті ми кілька разів закинули сіті й наловили багато чудових устриць. Ідучи за приписами Сенеки41, ми тут же за столом розкривали стулки й жадібно споживали молюсків.

Бухта Ваїлеа, певно, була велика, і, якби не морські хижаки, що поглинають силу устриць, скойки геть би її захарастили, бо кожний молюск одкладає до двох мільйонів яєць.

Якщо Нед Ленд цього разу не каявся в своїй ненажерливості, то це тому тільки, що устриці — єдина страва, яка ніколи не шкодить шлункові. Адже ж треба з'їсти не менше шістнадцяти дюжин цих молюсків, щоб дістати триста п'ятнадцять грамів азотних речовин — щоденну норму людини.

Двадцять п'ятого грудня «Наутілус» проходив Новогебрідський архіпелаг, що його відкрив Квірос 1606 року, обстежив Бугенвіль 1768 року, а дав нинішню назву Кук 1773 року. Це, власне, дев'ять великих островів, які тягнуться один за одним впродовж ста двадцяти льє на зюйд-зюйд-ост, на 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Обідньої пори ми пропливали доволі близько від острова Ору — він здавався зеленим лісом, серед якого височів гірський шпиль.

Саме того дня було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, засумував, згадавши це пишне родинне свято, що його з таким фанатизмом справляють протестанти.

Капітан Немо не з'являвся вже вісім днів і нарешті вранці двадцять сьомого грудня ввійшов до салону з виглядом людини, що бачилась зі мною хвилин п'ять тому. Я саме шукав на карті шлях «Наутілуса». Капітан підійшов до мене, тицьнув у карту і мовив тільки одне слово:

— Ванікоро.

Слово мене приголомшило. Так звалися острови, біля яких загинули Лаперузові судна. Я схопився на ноги.

— «Наутілус» тримає курс на Ванікоро? — спитав я.

— Так, пане професоре, — відповів капітан.

— І я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали катастрофи «Буссоль» і «Астролябія»?

— Якщо на те буде ваша ласка, пане професоре.

— А коли ми дістанемось до Ванікоро?

— Ми вже дісталися, пане професоре.

Я вийшов услід за капітаном Немо на палубу й уп'явся очима в обрій.

На північному сході манячіли два острови вулканічного походження, оточені кораловими рифами миль із сорок в околі. Ми наблизилися до острова Ванікоро — його Дюмон-Дюрвіль назвав островом Пошуків, певніше, підійшли до бухточки Вану, котра знаходилася на 16°4′ південної широти і 164°32′ східної довготи. Острів буяв зеленню — від самого берега аж до гірського пасма, що його увінчувала гора Капого чотириста сімдесят шість туазів заввишки.

«Наутілус» пройшов вузькою протокою коралове кільце, зайшов у затишну гавань. Під високими пальмами я помітив кількох дикунів, що, зачудовані, стежили, як пливе наше судно. Чи не взяли вони довгасте темне тіло «Наутілуса» за якогось велетенського кита, що від нього можна сподіватися всякої халепи?

Тут капітан Немо спитався, що я знаю про Лаперузову катастрофу.

— Те, що знають усі, капітане, — відповів я.

— А не могли б ви мені розповісти те, що відоме всім? — ледь насмішкувато мовив капітан.

— Охоче, капітане.

І я розповів йому те, що повідомив Дюмон-Дюрвіль. Ось стислий перебіг цих подій.

1785 року Людовік XVI відправив Лаперуза з його помічником капітаном де Ланглем у навколосвітнє плавання. Мандрівники відпливли на корветах «Буссоль» та «Астролябія» і не повернулися.

1791 року французький уряд, стурбований долею своїх корветів, спорядив на пошуки їх експедицію під командою Бруні Д'Антркасто, виділивши два великі фрегати — «Пошуки» й «Надія», що вийшли в плавання двадцять восьмого вересня.

По двох місяцях зі свідчень якогось Боуена, капітана судна «Ельбермель», стало відомо: біля берегів Нової Георгії знайдено уламки невідомих суден. Але Д'Антркасто, не знаючи цього повідомлення, — до речі, вельми непевного, — попростував до островів Адміралтейства, котрі в рапорті капітана Гунтера значилися місцем Лаперузової катастрофи.

Ця експедиція нічого не знайшла. Фрегати «Надія» та «Пошуки» не зупиняючись пройшли повз Ванікоро. Експедиція скінчилася трагічно, бо коштувала життя самому Д'Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам.

І тільки битий морський вовк капітан Ділон, добре знавший Тихий океан, перший відшукав незаперечні сліди загибелі Лаперузових корветів. П'ятнадцятого травня 1824 року його судно «Святий Патрік» проходило повз Тікопіа — один із островів Новогебрідської групи. Там якийсь тубілець, підпливши пірогою до судна, продав капітанові срібний ефес шпаги, що на ньому виднілися сліди якогось напису. Той самий тубілець розповів, ніби шість років тому він бачив на Ванікоро двох європейців із суден, котрі розбилися об рифи біля цього острова.

Ділон збагнув, що йдеться про Лаперузові судна, безслідне зникнення котрих непокоїло весь світ. Він вирішив плисти на Ванікоро, де, як запевняв тубілець, збереглося ще багато слідів катастрофи. Але дістатися туди Ділонові не дали вітри й течії.

Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство та Ост-Індську компанію. До його послуг було надано корабля, що також дістав назву «Пошуки», і в супроводі французького представника Ділон двадцять третього січня 1827 року відплив із Калькутти.

По багатьох зупинках у різних точках Тихого океану корабель сьомого липня 1827 року нарешті кинув якір біля Ванікоро — в цій самій бухті Вану, де зараз стояв «Наутілус».

Ділонові поталанило знайти тут багато решток затонулих суден — залізне знаряддя, якорі, побиті блоки, вісімнадцятифутове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзового дзвона з написом «Мене відлив Базен», маркою ливарні брестського арсеналу й датою «1785». Не залишалося жодного сумніву!

Ділон ретельно збирав відомості про катастрофу і залишався тут аж по квітень. А тоді, покинувши Ванікоро, взяв курс на Нову Зеландію; звідти пішов на Калькутту і нарешті сьомого квітня 1828 року повернувся до Франції, де удостоївся надзвичайно ласкавого прийому в Карла X.

А тим часом Дюмон-Дюрвіль, нічого не відавши про Ділонові знахідки, і далі дошукувався слідів катастрофи. З розповіді одного китолова він дізнався, що в дикунів Луїзіади та Нової Каледонії бачили медалі й хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, капітан корвета «Астролябія», вийшов у море і два місяці по тому, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якоря біля Гобарт-Тоуна. Тут він узнав про наслідки Ділонових пошуків; опріч того, якийсь Джемс Гобс, помічник капітана корабля «Юніон» із Калькутти, запевняв його, ніби, причаливши до острова, що лежить на 818' південної широти і 156°30′ східної довготи, бачив у тамтешніх тубільців залізні бруси та червоні тканини.

Дюмон-Дюрвіль, немало спантеличений цими суперечливими і не дуже вірогідними відомостями, надумав іти слідом за Ділоном.

Десятого лютого 1828 року корвет «Астролябія» наблизився до острова Тікопіа. Тут капітан узяв за провідника й тлумача якогось дезертира, що осів на острові; потому попливли курсом на Ванікоро і підійшли до нього дванадцятого лютого. Маневруючи поміж коралових рифів, «Астролябія» тільки двадцятого лютого подолала небезпечні бар'єри і ввійшла до бухти Вану.

Двадцять третього лютого матроси обігнули острів і повернулися на судно з деякими уламками, що не становили особливої вартості. Тубільці, удаючи, ніби не розуміють матросів, відмовлялися показати місце катастрофи. їхня занадто підозріла поведінка наводила на думку, що тубільці зле обійшлися з потерпілими. Вони начебто боялися, що Дюмон-Дюрвіль прибув помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.

Тільки двадцять шостого лютого, зваблені подарунками й певні власної безпеки, тубільці показали капітановому помічникові Жакіно місце катастрофи.

Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів, між рифами Паку та Вану, лежали якорі, гармати, залізні й олив'яні зливки баласту, вже вкриті вапняковими нашаруваннями. Шлюпка й китоловний човен від «Астролябії» попрямували до того місця, і команда ледве підняла з дна якоря, що важив тисячу вісімсот фунтів, гармату, котра стріляла восьмифунтовими ядрами, одного олив'яного зливка та дві мідні каменеметальні мортири.

Дюмон-Дюрвіль розпитавсь тубільців і довідався: Лаперуз, утративши обидва свої корвети, які розбилися на рифах, збудував із уламків невеличке судно, знову подався в море і вдруге зазнав катастрофи… Де? Цього не знав ніхто.

Капітан «Астролябії» звелів поставити під манграми пам'ятника прославленому мореплавцеві та його супутникам. Це був простий чотиригранний обеліск на кораловому п'єдесталі; сюди не пішло й дрібки заліза, до якого такі жадібні тубільці.

Дюмон-Дюрвіль намірявся зразу по тому відчалити, але матросів «Астролябії» виснажила поширена в цих краях пропасниця, та й сам капітан ледве тримався на ногах. З тієї причини він спромігся залишити острів тільки 17 березня.

Тим часом французький уряд, гадаючи, що Дюмон-Дюрвіль не знає про Ділонове відкриття, послав до Ванікоро корвет «Байонез» під командою Легоарана де Тромлена, який стояв тоді біля західного берега Америки. «Байонез» прибув до Ванікоро через кілька місяців після відплиття «Астролябії». Члени експедиції не знайшли жодних нових документів, але пересвідчились, що дикуни шанують Лаперузів пам'ятник.

Ото і все, що я розповів капітанові Немо.

— Отже, — сказав він, — досі невідомо, де загинуло третє судно, що його збудували потерпілі катастрофу з-під Ванікоро?

— Невідомо.

Капітан Немо, нічого не кажучи, кивком запросив мене йти за ним до великого салону. «Наутілус» занурився кілька метрів під воду, і залізні віконниці розсунулися.

Я метнувся до вікна й під кораловим нашаруванням, під заростями фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілей, де шастали міріади чудових рибок, — райдужниць, гліфізидонів, помферід, діакопей, голосантрій, — помітив уламки, що їх не знайшла команда «Астролябії»: залізні клямри, кітви, гармати, ядра, форштевень — останки розбитого судна, геть зарослі зоофітами.

Я розглядав ці скорботні сліди, а капітан тим часом поважно мовив до мене:

— Капітан Лаперуз вийшов у море 7 грудня 1785 року на суднах «Буссоль» і «Астролябія». Спершу він прибув на Ботані-Бей, потому відвідав архіпелаг Товариства, Нову Каледонію, звідтіля взяв курс на Санта-Крус і зупинився біля Намуку, одного з островів Гавайської групи. Нарешті Лаперузові судна підпливли до невідомих на той час рифових бар'єрів Ванікоро. Корвет «Буссоль», ішовши попереду, наскочив на рифи біля південного берега. «Астролябія» метнулась йому на допомогу і також налетіла на риф. Перше судно зразу потонуло. Друге, що сіло на мілину під вітром, трималося ще кілька днів. Тамтешні тубільці поставилися до потерпілих досить приязно. Учасники експедиції осіли на острові і заходилися будувати невеличке судно з решток двох корветів. Кілька матросів доброхіть залишилися на острові Ванікоро. Решта, виснажені й хворі, трималися Лаперуза. Вони відпливли до Соломонових островів і геть усі загинули біля західного берега головного острова групи між мисами Розчарування та Вдоволення.

— Але як ви про те довідалися?! — вигукнув я.

— Ось що я знайшов на місці останньої Лаперузової катастрофи!

Капітан Немо показав мені поржавілу в солоній воді бляшану

скриньку з гербом Франції, і, відкривши її, я побачив пожовклі папери, на яких іще можна було прочитати письмо.

То була інструкція Морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними помітками Людовіка XVI на берегах!

— О, це смерть, гідна моряка! — сказав капітан Немо. — Він мирно спочиває в кораловій домовині, і я молю Бога про такий самий кінець собі й моїм товаришам!

XX

ТОРРЕСОВА ПРОТОКА

Уночі проти двадцять восьмого грудня «Наутілус» залишив Ванікоро. Він простував на південний захід і, набравши великої швидкості, за три дні пройшов сімсот п'ятдесят льє — від Лаперузових островів до південно-східної точки Папуа.

Уранці першого січня 1868 року Консель зустрів мене на палубі «Наутілуса».

— З дозволу пана професора, — сказав він, — я хотів би побажати йому щастя в новому році!

— О, будь ласка, Конселю! Але уяви собі, ніби ми в Парижі, в моїм кабінеті. Радо приймаю твої побажання і щиро дякую. Тільки скажи мені, як ти розумієш «щастя в новому році» за наших нинішніх обставин? Чи бажаєш ти, щоб цей полон скінчився, а чи зичиш, аби наша дивовижна мандрівка тривала?

— По щирості — не знаю, що сказати панові професору, — відповів Консель. — Ми, безперечно, надивилися тут усяких чудес, і за ці два місяці ніколи було й скучати. Останнє за часом чудо — завжди тут найдивніше, і якщо надалі буде так само, годі й уявити, до чого воно дійде. Гадаю, такої нагоди більше не трапиться.

— Не трапиться, Конселю!

— Та й капітан Немо сповна виправдує своє латинське ім'я — він і трохи нам не заважає, ніби його й справді не існує.

— Це ти правду мовиш, Конселю.

— Отож я дозволю собі сказати панові професору — щасливий буде той рік, що в ньому ми побачимо все на світі.

— Усе побачимо, Конселю? О, на те потрібен довгий час. А якої думки про це Нед Ленд?

— Нед Ленд геть іншої думки. У нього практичний розум і вимогливий шлунок. Йому вже набридло день при дні коли не дивитися на риби, то поїдати їх. Як справжньому англосаксові, звиклому до біфштексів і щоденної пайки бренді та джину, Недові Ленду дуже сутужно тут без вина, хліба та м'яса.

— А мені, Конселю, байдужісінько, і я чудово призвичаївся до тутешньої їжі.

— І я теж, — відповів Консель. — То я б зостався на борту «Наутілуса» так само охоче, як пан Ленд накивав би звідсіля п'ятами. Отже, коли б новий рік не приніс мені втіхи, то він приніс би її Недові, і навпаки. Таким побитом, за будь-яких обставин один із нас конче вдовольниться. На скінчення нашої розмови побажаю панові професору всього, чого він сам собі бажає.

— Дякую, Конселю. От тільки новорічного подарунка доведеться тобі почекати, а поки що дай-но потисну тобі руку. Лиш це можу я зробити.

— Пан професор ніколи не був такий щедрий, — сказав наостанку Консель.

На друге січня ми пропливли одинадцять тисяч триста сорок миль, тобто п'ять тисяч двісті п'ятдесят льє, відтоді, як вирушили з Японського моря. Перед «Наутілусом» лежали небезпечні води Коралового моря, що обмивало північно-східні береги Австралії. Ми йшли за кілька миль од підводних рифів, на яких десятого червня 1770 року мало не розбилися кораблі капітана Кука. Судно, на котрому плив сам Кук, наскочило на підводну скелю і не затонуло тільки тому, що кораловий відламок, який одбився від скелі, застряг у проломі корпусу.

Мені дуже хотілося побачити те коралове пасмо, що простягалося на триста шістдесят льє. Там, ніби темні грозові хмари, котилися велетенські морські хвилі і з гуркотом розбивалися об його неприступні скелі. Та «Наутілус» саме глибоко занурився, і мені не пощастило побачити цих високих коралових мурів. Я вдовольнився тим, що оглянув розмаїтих риб, які попали до наших сітей. Поміж них я примітив кількох жермонів. Це різновид скумбрій, великих, мов тунці, з голубуватими боками й поперечними смугами, котрі зникають, тільки-но риба гине. Жермони зграями пливли за «Наутілусом». Нам дуже смакувало їхнє чудове м'ясо. Виловили ми також чимало карасів, сантиметрів п'ять завдовжки — за смаком вони схожі на дорад, — та летючих риб, справжніх підводних ластівок, котрі світяться вночі. Попалися в сіті й молюски та зоофіти: альціонарії, морські їжаки, скойки-молотки, церити, скловидки. Флору представляли гарні плавучі водорості, ламінарії, макроцисти, вкриті слиззю.

Ми перетнули Коралове море в два дні й четвертого січня побачили береги Папуа. За цієї нагоди капітан Немо сказав мені, що він має наміри пройти до Індійського океану крізь Торресову протоку. Тим і скінчилася наша розмова. Нед Ленд утішався, що ми наблизимось до Європейського континенту.

Торресову протоку мореплавці вважали за небезпечну не так своїми численними рифами, як тим, що її береги часто-густо навідують дикуни. Ця протока відмежовує Австралію од великого острова Папуа, що його називають також Новою Гвінеєю.

Папуа простягається на чотириста льє в довжину та сто тридцять в широчінь і займає сорок тисяч географічних льє. Лежить цей острів між 0°19′ та 10°2′ південної широти і 128°23′ та 146°15′ довготи. Опівдні, коли помічник капітана вимірював висоту сонця, я розглядав Арфалькські гори, що зводилися приступками і впиналися в небо гострими шпилями.

Отож «Наутілус» мав увійти до небезпечнішої в світі протоки, перед якою спинялися найхоробріші мореплавці. Відкрив її Луїс Торрес, повертаючись із південних морів до Меланезії; в цій самій протоці 1840 року, сівши на мілину, мало не загинули корвети Дюмона-Дюрвіля. Навіть «Наутілус», що не боявся ніяких морських небезпек, мусив зважити на загрозу коралових рифів.

Торресова протока сягає тридцяти — сорока миль в широчінь, та, захаращена численними островами, острівцями, бескеттям, рифами, вона майже неприступна для суден. Тож капітан Немо вжив усіх застережних заходів, аби убезпечити суднові прохід. «Наутілус» плив повільно, напівзанурившись. Гвинтові лопаті, ніби хвостовий плавець у кита, звільна розтинали воду.

Скориставшись із нагоди, я та два мої супутники вийшли на палубу, порожню, як і завше. В рубці стерничого стояв капітан Немо і сам вів «Наутілус».

Переді мною лежали чудові карти Торресової протоки; їх склали інженер-гідрограф Вінцедон Дюмулен та мічман — згодом адмірал — Купван-Дебуа, що перебував при штабі Дюмона-Дюрвіля за його останнього навколосвітнього плавання. Ця карта й карта капітана Кінга — ліпші карти Торресової протоки, і я вивчав їх дуже уважно.

Довкола «Наутілуса» люто вирувало море. Спінені вали з дикою силою ринули з південного сходу на північний захід і з гуркотом розбивались об верхів'я коралових скель, що звідусіль виступали над водою.

— Погане море! — сказав Нед Ленд.

— Дуже, — відповів я, — і навряд чи можуть ходити тут такі кораблі, як «Наутілус».

— Певно, цей проклятий капітан добре знає путь, — правив канадець, — бо далі видніє таке нагромадження коралових скель, що годі й думати їх пройти — «Наутілус» розіб'ється вдрузки.

Становище й справді було загрозливе, але «Наутілус», ніби якимись чарами, прослизав поміж грізними рифами. Він не йшов курсом «Астролябії» та «Зеле», котрий був фатальним для Дюмона-Дюрвіля, а взяв північніше і, обминувши острів Мюррей, знову повернув на південний захід до Кумберлендського проходу. Я гадав — ми ввійдемо в цей прохід, та судно несподівано взяло на північний захід, маневруючи між численними незнаними островами й острівцями, до острова Таунда й каналу Небезпечного.

Я дивувався: невже капітан Немо такий необачний, що поведе «Наутілуса» каналом, де колись захрясли обидва Дюрвілеві корвети? Аж ні — раптом ми вдруге змінили курс і попростували на захід до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Приплив майже сягнув найвищого рівня. «Наутілус» плив милі за дві од Гвебороару. Його мальовничі береги, порослі безлистими пальмами, й досі стоять у мене перед очима.

Зненацька «Наутілус» трусонуло і я впав. Це був підводний риф. Судно, накренившись на бакборт, завмерло на місці.

Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо та його помічника. Вони оглядали судно, перемовляючись короткими фразами своєї незрозумілої говірки.

Що ж сталося? За дві милі від «Наутілуса», за штирбортом, виднів острів Гвебороар, що простягався з півночі на захід, ніби велетенська рука. На південному сході вже бовваніли оголені відпливом вершини коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де припливи не бувають високі, і ця обставина дуже згубна для «Наутілуса». Правда, корпус його так міцно зварений, що судно не зазнало жодного пошкодження. Та хай нема ні пробоїни, ані течі — «Наутілусові» загрожувала небезпека назавжди лишитися прикутим до підводних рифів, а це був би край підводному кораблеві капітана Немо.

Так міркував я, коли, за своїм звичаєм незворушний і спокійний, підійшов капітан Немо.

— Нещасливий випадок? — запитав я.

— Ні, просто непередбачена пригода, — відповів він.

— Пригода, — додав я, — котра, можливо, змусить вас повернутися на землю!

Капітан Немо дивно на мене глянув і заперечливо хитнув головою. Це означало — ніщо й ніколи не змусить його ступити ногою на суходіл. Потім він мовив:

— Передовсім, пане Аронаксе, «Наутілус» далекий від загибелі. Він ще носитиме вас чарівними нетрями океану. Наша мандрівка тільки-но почалася, і мені зовсім не хочеться так швидко позбавляти себе вашого товариства.

— Проте, капітане, — відповів я так, ніби не зрозумів його іронії,— «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А зважте — припливи в Тихому океані невисокі; тож коли ви не звільните судна від баласту — я не уявляю, як ми зійдемо з мілини.

— Припливи в Тихому океані невисокі, ваша правда, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між рівнями припливу й відпливу — півтора метра. Сьогодні четверте січня, а за п'ять днів місяць буде вповні. І я зчудуюся до краю, коли цей ласкавий супутник землі не підійме води настільки, скільки треба, і не зробить мені послуги, що її міг би я прийняти тільки від нього.

Отак сказавши, капітан Немо зі своїм помічником спустився в судно. А «Наутілус» стояв нерухомо, начебто коралові поліпи вже вмурували його в свій незламний цемент.

— Ну, пане професоре? — сказав Нед Ленд, підступаючи до мене по відході капітана.

— Ну, друже Неде, спокійно почекаймо дев'ятого січня, коли має настати приплив. Тоді місяць ласкаво покладе нас на хвилі.

— Отак і покладе?

— Так і покладе!

— Себто капітан не кине якорів і не пустить у діло машин і ланцюгів?

— Досить самого припливу, — просто відповів Консель.

Канадець зиркнув на Конселя й знизав плечима. В ньому озвався моряк.

— Пане професоре, — знову почав він, — коли я вже кажу, можете бути певні: ця залізна брила ніколи не плаватиме ні на воді, ані під водою. Тепер вона годиться хіба що на брухт. І я вважаю — зараз саме час позбутися компанії капітана Немо.

— Друже Неде, а я іншої думки про «Наутілуса». За чотири дні ми взнаємо силу тихоокеанських припливів. Зрештою, ваша порада втікати була б доречна десь біля берегів Англії чи Провансу, а не тут, на Новозеландському архіпелазі. Інша річ, коли б «Наутілус» зостався на мілині; проте й тоді я вважав би таку спробу за вельми ризиковану.

— А чи не можна хоч би ступити на ту землю? — спитав Нед Ленд. — Це острів. На острові ростуть дерева. Під тими деревами бігають земні тварини — живі котлети, ростбіфи. Я б охоче їх скуштував.

— Отут Нед Ленд має рацію, — сказав Консель, — і я пристаю на його думку. Чи не попросив би пан професор свого друга капітана Немо, щоб він висадив нас на землю, бо ми, чого доброго, так і ходити по ній розучимось.

— Попросити можу, — відповів я, — але він одмовить.

— Хай би пан професор усе ж таки попросив, — мовив Консель, — хоч побачимо, чого варта капітанова ласка.

На мій великий подив, капітан Немо вдовольнив моє прохання. Він був такий зичливий і приязний, що навіть не зажадав од мене обіцянки повернутися на судно. А втім, утікати через Нову Гвінею — річ вельми небезпечна, і я не радив би канадцеві пробувати щастя. Ліпше залишитися бранцем «Наутілуса», аніж попасти до рук диким папуасам.

Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я навіть мав за певне — ніхто з команди не супроводитиме нас. А тому правити човном доведеться самому Недові Ленду. Зрештою, до берега не більше двох миль, і канадець легко проведе човна через рифові хребти, такі фатальні для великих суден.

Назавтра, 5 січня, човна відгвинчено, витягнено з гнізда й спущено на воду, що стояла врівні з палубою. Двоє матросів легко з тим упоралися. Весла лежали у човні; нам залишалося сісти — і вперед!

О восьмій годині, озброєні електричними рушницями й сокирами, ми відчалили од «Наутілуса». Море не хвилювалося. Від острова повівав легенький вітерець.

Консель і я заповзято веслували, а Нед вів човна поміж рифів. Човен линув як на крилах.

Нед Ленд не міг приховати своєї радості. Він почувався, ніби в'язень, що вирвався з тюрми і нібито забув про те, що йому знову доведеться повернутися в неволю.

— М'ясо, — не вгаваючи товк гарпунер, — ми їстимемо м'ясо! Та ще яке м'ясо! Справжню дичину! Щоправда, без хліба! Я не кажу, що риба — погана штука, та не можна вічно сидіти на самій рибі. Кусник свіжої дичини, засмаженої на вогнищі, приємно врізноманітнить нашу звичну їжу.

— От ласун! — відповів Консель. — Від твоїх розмов мені аж слина котиться.

— Лишається дізнатися, чи є в цих лісах дичина і чи то, бува, не така дичина, що сама полює на мисливця?

— Ну й добре, пане Аронаксе, — озвався канадець, вискаливши гострі, як вістря сокири, зуби. — Я з'їм і тигра, тигрове філе, якщо на острові не знайдеться інших чотириногих.

— Друг Нед мене просто лякає,— зауважив Консель.

— Першу-ліпшу тварину, що попадеться мені на очі,— безперу чотириногу чи оперену двоногу, — я стріну пострілом.

— От тобі маєш! — сказав я. — Нед знову починає навісніти.

— Не бійтеся, пане Аронаксе, — відповів канадець. — Хутчій веслуйте! Дайте мені тридцять — сорок хвилин — і я почастую вас печенею власного приготування.

О пів на дев'яту човен пристав до піщаного берега, щасливо проминувши коралові бар'єри, що обступали острів Гвебороар.

XXI

КІЛЬКА ДЕНЬ НА СУХОДОЛІ

Дуже схвильований, ступив я на берег. Нед Ленд мацав ногою землю, ніби пробуючи її міцність. А минуло всього два місяці, як ми стали, за словами капітана Немо, «пасажирами» «Наутілуса», радше бранцями його капітана.

За кілька хвилин ми вже відійшли од берега на рушничний постріл. Ґрунт складався майже з самого коралового вапняку. Та, зваживши на висохлі річища, устелені уламками граніту, можна було гадати, що острів цей виник за первісної геологічної формації. Весь обрій заступали чудові ліси. Велетенські дерева сягали двохсот футів у височінь, з'єднувались між собою гірляндами витких ліан, що коливалися під легким вітерцем, як справжні гамаки, створені самою природою. Тут росли розмаїті мімози, фікуси, казуаріни, пандани, пальми. Під зеленим склепінням їхніх крон, коло підніжжя величезних стовбурів, буяли орхідеї та папороть.

Але, не помічаючи дивовижної краси тропічних рослин, Нед Ленд віддавав перевагу корисному перед приємним. Кокосова пальма вабила його хіба що своїми плодами: він збив нам кілька горіхів, розколов їх, і ми жадібно пили молоко, їли кокосові ядра з насолодою, якої не могли збудити звичні страви «Наутілусової» кухні.

— Лакома штука! — вигукував Нед Ленд.

— Знаменита! — вторував Консель.

— Не віриться, — сказав канадець, — що ваш Немо не прийме на корабель такого вантажу, як кокосові горіхи.

— Може, й прийме, — відповів я, — але сам він і не попробує їх.

— Собі ж на шкоду! — сказав Консель.

— А нам на користь! — жваво додав Нед Ленд. — Більше залишиться нам.

— Одне слово, Неде, — сказав я гарпунерові, що вже цілився обносити другу пальму, — кокосові горіхи — чудова штука, але перше ніж завантажувати ними човна, слід би допевнитись, чи нема на острові чогось ліпшого. Нам би вельми придалися, скажімо, свіжі овочі.

— Пан професор має рацію, — мовив Консель. — Я пропоную розподілити човен на три частини. Одну лишити для фруктів, другу для овочів, а третю для дичини, якої, до речі, я ще й сліду не бачив.

— Не втрачайте надії, Конселю, — відповів канадець.

— Ходімте далі,— промовив я, — та будьте обачні. Хоч острів здається безлюдним, проте тут можуть водитися істоти спритніші на дичину, аніж ми.

— Гр! Гр! — загарчав Нед Ленд, промовисто клацаючи зубами.

— Ну що ви, Неде! — вигукнув Консель.

— Їй-право, я починаю розуміти принади людожерства, — відповів канадець.

— Таке кажете, Неде! — вигукнув Консель. — То ви людожер! Яка ж то небезпека мені — мешкати з вами в одній каюті! Що, коли одного чудового дня я прокинуся наполовину з'їдений?

— Хоч я й люблю вас, друже Конселю, та моя любов не сягає так далеко, щоб я вас отак ні сіло ні впало з'їв.

— Та хто його зна, — відповів Консель. — Ну, всі на лови! Конче треба набити будь-якої дичини, аби вдовольнити цього канібала, а то, їй-право, одного чудового ранку пан професор знайде тільки недогризки від свого слуги.

Отак теревенячи, забралися ми під зелене склепіння і за дві години обійшли весь ліс.

Нам пощастило здибати плодове дерево — одне з найкорисніших взірців тропічної флори, котре надовго забезпечило нас цінним продуктом, якого бракувало на борту.

Йдеться про хлібне дерево, поширене на острові Гвебороар. Я помітив особливо цінний безнасіннєвий різновид цієї рослини. Малайці називають його «рима».

Хлібне дерево різнилося від інших дерев рівним стовбуром сорок футів заввишки. Його куляста зграбна верхівка, складена з величезного багатопластового листя, зразу впадала в око натуралістові. Із зеленої гущавини звисали важкі круглі плоди завтовшки з дециметр, із шорсткою лушпайкою, ніби зітканою із шестикутників. Це корисне дерево, що ним природа ущедрила краї, де не ростуть зернові культури; воно не потребує ніякого обробітку і щороку протягом восьми місяців дає плоди.

Недові Ленду хлібне дерево — не дивина. Йому не раз уже випадало їсти його плоди, і він умів готувати з них усякі наїдки. І тепер, ледве глянувши на плоди, Нед облизався.

— Пане професоре, — проказав канадець, — я умру, коли не посмакую цим хлібом.

— Смакуйте, друже Неде, смакуйте на здоров'я. Ми й прибули на острів із тим, аби скуштувати всього, що тут росте. Тож прошу!

— Я вмить! — відповів канадець.

І, витягши з кишені лінзу, він підпалив купу сушняку; вогонь весело запалав. Тим часом я з Конселем вибирав найкраще хлібне дерево. На деяких плоди ще не визріли, і в їхньому грубому лушпинні і ховався білий волокнистий м'якуш. Проте дерева рясніли й жовтавими соковитими плодами, що, здавалося, тільки й чекали збору.

Це були безкісточкові плоди. Консель приніс їх цілу дюжину; Нед Ленд порізав плоди на грубі скиби і поклав на жар, примовляючи:

— Ось побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!

— А надто коли довго не бачиш хліба, — зауважив Консель.

— Та це навіть не хліб, — правив своєї канадець, — а пресмачний торт. Чи ви, пане професоре, їли його коли-небудь?

— Не випадало, Неде.

— Ну, то скуштуєте, що то за дивна штука. Коли не попросите ще, я більше не король гарпунерів!

За кілька хвилин шкуринка плодів геть-чисто обгоріла на вогні. Зсередини виглядав білий м'якуш, подібний до м'якушки звичайного хліба. Знавці запевняють, що він має смак артишоків.

Що ж — хліб і справді був дуже смачний, і я залюбки вминав його.

— На жаль, — мовив я, — це тісто не може довго зберігатися і, здається мені, везти багато плодів на борт «Наутілуса» — марна річ.

— Даруйте, пане професоре! — вигукнув Нед Ленд. — Ви міркуєте як натураліст, а я чиню як пекар. Конселю, нарвіть-но якомога більше плодів; повертаючись, ми заберемо їх із собою.

— А як же ви збережете їх?

— Я зроблю з м'якуша кисле тісто, воно довго не псується. З нього й пектиму хліб. І хоч хліб той буде кислуватий, ви самі скажете, що він — чудовий.

— У такому разі, друже Неде, я вже кажу: він буде чудовий! Нумо рвати плоди!

— Звичайно, пане професоре, — відповів канадець, — але нам ще бракує фруктів і овочів.

— То ходімо шукати фруктів і овочів!

Нарвавши вдосталь плодів хлібного дерева, ми пішли поповнювати наш «зелений» обід іншим харчем.

Пошуки увінчалися успіхом, і до полудня ми нарвали цілу купу бананів. Ці ніжні тропічні плоди зріють весь рік, їх їдять сирими. Водночас ми назбирали чимало смачних плодів мангового дерева й величезних ананасів. І хоч це була загайна робота, ми й трохи на неї не ремствували.

Консель не зводив очей із Неда. Гарпунер ішов попереду, влучно вибираючи й зриваючи найстигліші плоди.

— Ну, тепер вам, Неде, нічого вже не бракує? — запитався Консель.

— Гм! — буркнув канадець.

— Що! Невже ви й досі не вдоволені?

— Хіба людина може наїстися отою травою! — відказав Нед. — Вона годиться хіба що на десерт. А де ж юшка? Де печеня?

— Ай справді,— сказав я. — Нед обіцяв нам котлети, а я поки що їх тут не бачу.

— Але ж, пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не скінчилося, а навіть не почалося. Потерпіть-но! Ми конче натрапимо на якусь дичину, вкриту або пір'ям, або шерстю, коли не тут, то деінде…

— Не сьогодні, то завтра, — докинув Консель. — Проте ми й так далеко зайшли. Як на мене — час уже й вертатися.

— Що! Вже?! — вигукнув Нед.

— До ночі ми мусимо повернутися на судно, — сказав я.

— А котра ж година? — запитався канадець.

— Друга, не менше, — відповів Консель.

Ми поверталися лісом і дорогою поповнювали наш припас листям капустяної пальми, за яким треба було дряпатися на самісіньку верхівку, дрібненькими бобами, що їх малайці називають «абру», та іншими цінними овочами.

Ми ледве дотягли наш ужинок до човна. Тим часом Нед Ленд і досі думав, що харчів малувато. І доля зласкавилася над ним. Ми вже сідали в човна, аж раптом канадець помітив кілька дерев футів двадцять — тридцять заввишки — вони, так само, як і хлібні, вважаються найкращими й найціннішими витворами малайської флори.

Це були сагові пальми, рослини, вкрай невибагливі; вони розмножуються з пагінців та насіння.

Нед Ленд знав, як до них підступитися. Він ухопив сокиру, замахнувся, і на землю одне за одним повалилося кілька дерев.

Я стежив за Недовою роботою очима скорше натураліста, аніж голодної людини. Канадець облупив зі стовбурів кору, що була з палець завгрубшки, й оголив сітку довгих вузлуватих волокон, склеєних борошнистою масою. Це й було сагове борошно — та їстівна речовина, що правила за головний харч меланезійцям.

Нед Ленд порубав стовбури на шматки — щоб на борту добути з них борошно, просіяти його й відкинути волокна, потому висушити на сонці й дати затверднути в формах.

О п'ятій пополудні, повантаживши в човен усі наші скарби, ми відпливли врешті від острова, а за півгодини пристали до «Наутілуса». Ніхто не вийшов нам назустріч. Велетенський металічний циліндр видавався безлюдним. Звільнившись од вантажу, я зійшов до каюти. Там уже чекала на мене вечеря. Я поїв і ліг спати.

Наступного дня, шостого січня, нічого не змінилося. Повсюди тиша, жодних ознак життя! При борті стояв човен, на тому ж місці, де ми його залишили. Ми надумали знову поплисти на острів Гвебороар. Цього разу Нед Ленд сподівався щасливішого полювання і хотів податися в іншу частину лісу.

Ми вирушили на світанку. Човен, гнаний хвилями, незабаром дістався острова.

Висадившись на берег, ми попростували за гарпунером, покладаючись на його інстинкт. Цибатий Нед ішов сягнистим кроком, і ми ледве за ним устигали, аж доводилось часом бігти.

Нед Ленд прямував до західної частини острова. Перейшовши невеликий брід, ми дісталися рівнини, що її обступав чудовий ліс. Понад струмками бродили зимородки, але вони не підпускали нас близько до себе. їхня полохливість свідчила про те, що ці птахи з власного досвіду знають, чого можна сподіватися від двоногих нашої породи. Отже, ясно: острів, може, й безлюдний, але його часто навідують істоти, подібні до нас.

Перетнувши розлогу луку, ми підійшли до молодого лісу, з якого линули пташині співи й лопотіння крил. Певно, тут була сила птаства.

— Тут, мабуть, тільки й є що птахи, — сказав Консель.

— Але ж бувають і їстівні птахи, — відповів гарпунер.

— Чорта пухлого, — кинув Консель. — Я бачу самих лише папуг.

— Друже Конселю, — статечно мовив Нед, — як нема чого їсти, візьмеш і папугу.

— А я вважаю, — сказав я, — що цей птах, коли його до пуття зготувати, непоганий на смак.

Справді, в гущавині пурхала з гілки на гілку ціла колонія папуг, тільки й чекаючи, щоб її навчили говорити людською мовою. Ці багатобарвні базіки безугавно тріскотіли між собою. Статечні какаду, здавалося, геть поринули у якісь філософські проблеми; шарлатові лорі метляли, ніби клапті прапорців, що їх тріпоче вітер; меткі калаоси зі свистом розтинали повітря; папуаси мінилися всіма відтінками блакиті. Тут були всі види чарівних, та, на жаль, неїстівних папуг.

Проте цій колекції бракувало одного птаха, котрий водиться лише в тутешніх краях і ніколи не вилітає за межі островів Ару та Папуа. Одначе згодом мені пощастило ним милуватися.

Проминувши ріденький гайок, ми вибралися на закущавлену галявину. Тут я наполохав напрочуд гарних птахів; я помітив — їхнє довге пір'я розташоване так, що вони можуть літати тільки проти вітру. Хвилястий лет цих птахів, грація, з якою вони кружляли в повітрі, гра барвистого пір'я вабили й чарували око. Я зразу їх упізнав.

— Райські птахи! — вигукнув я.

— Ряд горобиних, родина райських птахів, — докинув Консель.

— Родина куріпок? — запитав Нед Ленд.

— Не зовсім, Неде! Проте я сподіваюся на вашу спритність і певен — ви піймаєте хоча б одного із цих чудових взірців тропічної фауни!

— Спробую, пане професоре, хоч я більше звик орудувати гарпуном, аніж рушницею.

Малайці, що торгують райськими птахами, зокрема продають іх у Китай, ловлять їх різними способами, але ми не могли до жодного з них удатися. Тубільні мисливці то ставлять сильця на верхів'я дерев, де гніздяться райські птахи, то вимазують гілки дерев клеєм. Вони навіть отруюють воду в тих озерцях, з яких здебільша п'ють воду райські птахи. Нам же залишалось єдине: стріляти в них на льоту, що давало мало шансів на успіх. Ба й справді, ми намарне витратили багато набоїв.

До одинадцятої години ранку ми вже перейшли перше пасмо пагорбів, себто середину острова, але так нічого й не вполювали. Нам захотілося їсти. Мисливці, що покладали надію на здобич, прорахувалися. Та раптом Консель, сам із того дивуючись, двома пострілами добув нам сніданок. Він підбив білого голуба і припутня; ми тут же обскубли їх, наштрикнули на роженце та й заходилися смажити на багатті з сухого ломаччя. Поки ця звабна здобич шкварчала на вогні, Нед пік плоди хлібного дерева. Голуба та припутня з'їдено до кісточки й визнано пресмачними. Мускатні горіхи, що ними живляться ці птахи, надавали їхньому м'ясові особливих пахощів і смаку.

— Геть-чисто пулярки, відгодовані трюфелями, — сказав Консель.

— Ну, а зараз, Неде, чого вам іще бракує? — спитався я в канадця.

— Чотириногої дичини, пане Аронаксе, — відповів Нед Ленд. — Усі ці голуби — на один зуб, тільки губу поскоромити. І я не матиму спокою, аж доки не вб'ю дичини, придатної на котлети.

— А я, Неде, волів би райського птаха, — сказав я.

— То нумо полювати далі,— мовив Консель. — Тільки ходімо ближче до берега. Ми зараз біля пагорбів, а, далебі, ліпше полювати в лісі.

Кілька неотруйних гадюк виповзло з-під наших ніг. Райські птахи, зачувши наше наближення, знялися врізнобіч, і я вже втратив надію спіймати хоч одного, коли раптом Консель, що йшов попереду, нахилився, радісно загукав і повернув до мене з чудовим птахом у руках.

— Браво, Конселю! — вигукнув я.

— Пан професор надто люб'язний, — озвався Консель.

— Де там, Конселю! Адже ж ти справжній мастак, — упіймати живого птаха, та ще й голіруч!

— Коли пан професор буде ласкавий глянути на нього зблизька, він упевниться, що не такий вже я й спритник.

— Що ти хочеш сказати, Конселю?

— Те, що цей птах п'яний як чіп.

— П'яний?

— Атож, пане професоре, п'яний од мускатних горіхів, що їх поїдав під мускатним деревом, де я його й зловив. Погляньте, друже Неде! Он що буває, коли душа міри не зна.

— Сто чортів! — відповів канадець. — Ще й картає! Так начебто я ці два місяці тільки те й робив, що цмулив джин.

Тим часом я розглядав чудернацького птаха. Консель казав правду. Райський птах, сп'янілий від хмільного мускатного соку, став геть невладущий. Тепер йому було не до літання, він ледве-ледве дибав. Та я знав — пернате хутко очумається.

Наша здобич належала до найкращого з восьми видів райського птаха, що водиться в Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Це дуже рідкісний птах — «великий смарагд». Сантиметрів тридцять завдовжки, він мав невеличку голову й малі очиці, поставлені близько біля дзьоба. Він милував зір пречудовою веселкою барв — дзьоб жовтий, лапки й пазурі брунатні, крила темно-золотисті з багряними кінчиками, голова й шия зверху ясно-жовта, зісподу смарагдова, груди й черевце темно-каштанові. Зграбно вигнуті дві довгі тоненькі пір'їни, що підіймаються над легким шовковистим, навдивовижу гарним хвостом, довершують чарівний вигляд цього прекрасного створіння, котрому тубільці дали поетичне назвисько — «сонячний птах».

Мені страх кортіло відвезти до Парижа цей надзвичайний екземпляр і подарувати його Ботанічному садові, де не було жодного райського птаха.

— Це й справді рідкісний птах? — спитав канадець тоном мисливця, що для нього краса здобичі анічогісінько не важить.

— Надзвичайно рідкісний, друже Неде, до того ж його важко спіймати живцем. Навіть опудала з цих птахів ціняться дуже високо. Тим-то тубільці підробляють їх, як підробляють, приміром, перлини та діаманти.

— Он як! — вигукнув Консель. — Підробляють опудала райських птахів?

— Авжеж, Конселю.

— І пан професор знає, як вони оте роблять?

— Звичайно. Райські птахи під час східних мусонів гублять своє чудесне хвостове пір'я. Саме це пір'я збирають пташині «фальшивомонетники», а тоді майстерно вшивають у хвіст якомусь жалюгідному папузі, спершу його обскубавши. Потім вони замазують рубці, лакують птаха й продають до європейських музеїв чи приватних колекцій оті витвори свого незвичайного промислу.

— Ну й хай, — сказав Нед Ленд. — Коли не весь птах, то, в кожному разі, пір'я його справжнє. Я в тім не бачу великого лиха, адже опудало купують не на те, щоб його з'їсти.

Отже моя мрія — спіймати райського птаха — збулася; проте мрія канадського мисливця й досі не стала дійсністю. На щастя, десь біля другої години Недові Ленду поталанило забити чудового лісового вепра, «бариутанга», як називають його тубільці. Ми дуже зраділи, що маємо врешті м'ясо чотириногого. Нед Ленд вельми пишався зі свого влучного пострілу. Вепр, уражений електричною кулею, зразу впав мертвий.

Канадець оббілував його, вміло попатрав і нарізав півдюжини котлет на вечерю. Потому ми рушили далі, і знову наше полювання ознаменувалося мисливськими звитягами Неда й Конселя. Продираючись крізь кущі, вони сполохали зграю кенгуру. Тварини кинулися врозтіч, високо стрибаючи на своїх еластичних лапах. Та хоч які прудкі були кенгуру — не втекли від електричних куль.

— О, пане професоре! — вигукнув у мисливському запалі Нед Ленд. — Яка чудесна ця дичина, надто коли її стушкувати! 0, ми поклали аж п'ять штук! І здумати тільки — все це м'ясо ми злупимо самі, а ті бевзі з команди й крихти не скуштують.

Канадець так заповзявся, що, мабуть, знищив би всю зграю, якби не захопивсь отими теревенями. Отож йому й стало дюжини цих цікавих сумчастих, що складають перший ряд двоутробних ссавців, як повідомив Консель.

Тварини були невеличкі. Вони належали до виду «кенгуру-кролів», що живуть у дуплах і славляться надзвичайною спритністю. Хоч вони й маленькі, шкурки їхні ціняться дуже високо.

Ми були вельми вдоволені з полювання. Щасливий Нед пропонував завтра знов завітати на цей благодатний острів і перебити всіх їстівних чотириногих. Та він не передбачив однієї обставини.

О шостій вечора ми дісталися до берега. Човен стояв на своїм місці. За дві милі від острова, ніби довгий риф, виступав із води «Наутілус».

Нед Ленд, не гаючи часу, зразу заходився готувати обід. Він був великий мастак куховарити. Невдовзі повітря сповнилося смачним духом — то смажилися на вугіллі котлети з «бариутанга»!

Проте я й сам, далебі, збився на канадцеву стежину: і мене пойняв захват перед шматком смаженого м'яса. Хай дарують мені читачі, як дарую я Лендові, кожен-бо улягає тій спокусі!

Обід удався на славу. Два припутні довершили пишне меню. Ми ласували саговою лемішкою, коржами з плодів хлібного дерева, плодами манго, ананасами та бражкою з кокосового молока. Давно ми не їли земних плодів — і зараз по-справжньому насолоджувались.

— А що, коли ми цього вечора не вернемося на борт «Наутілуса»? — мовив Консель.

— А що, коли ми ніколи туди не вернемось? — додав Нед Ленд.

Аж раптом біля наших ніг упав камінь, і гарпунерове запитання лишилося без відповіді.

XXII

БЛИСКАВИЦІ КАПІТАНА НЕМО

Сидячи на місці, ми оглянулися в бік лісу; моя рука заклякла, не донісши до рота шматка, Недова — над вогнищем.

— Каміння не падає з неба, — мовив Консель, — хіба що метеорити.

Другий камінь, кинутий влучніше, вибив із Конселевої руки смачне стегно голуба, ніби ствердивши його слова.

Ми зірвалися на ноги, схопили рушниці й за мить були готові до оборони.

— Невже це мавпи?! — вигукнув Нед Ленд.

— Майже, — відповів Консель, — це дикуни. І ліпше б ми з ними не стикалися.

— До човна! — скомандував я, і ми метнулись на берег.

Відступили ми вчасно: праворуч, кроків од нас за сто, на узліссі

з'явилися з двадцятеро тубільців, озброєних луками й пращами.

До човна залишалося якихось десять туазів.

Дикуни наступали повільно, та, вочевидь, з ворожими намірами. Каміння й стріли сипалися градом.

Нед Ленд не схотів залишати здобичі й попри небезпеку захопив із собою вепра, кенгуру та іншу дичину й тільки тоді помчав до човна.

Небавом ми опинилися на березі. Навантажити човен провіантом та зброєю, відштовхнутися було справою однієї хвилини. Не встигли ми відплисти й двох кабельтових, як сотня дикунів, люто виючи й розмахуючи руками, вскочила в воду. Я глянув на борт «Наутілуса», сподіваючись, що ці крики привернуть увагу команди. Та ба! Палуба велетенського судна, яке лежало на рифах, була пустельна.

Хвилин за двадцять ми дісталися «Наутілуса». Люк був одчинений. Прилаштувавши човна, ми зійшли всередину судна.

Я попростував до салону, звідки линула музика. За органом сидів капітан Немо.

— Капітане! — мовив я.

Він не чув.

— Капітане! — повторив я, торкнувшися його плеча.

Стрепенувшись, він повернув голову.

— А, це ви, пане професоре! Прекрасно! Як вам поталанило на полюванні? Чи знайшли щось до свого гербарію?

— Так, капітане, — відповів я. — Та, на лихо, ми привели з собою цілу ватагу двоногих, надто близьке сусідство з якими дуже мене непокоїть.

— Яких двоногих?

— Дикунів!

— Дикунів? — перепитав насмішкувато капітан Немо. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій точці земної кулі, натрапляєте на дикунів? Дикуни! А де ж їх нема? Та й чим ці люди, що ви їх взиваєте дикунами, гірші від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то я повсюдно стрічаю дикунів.

— Одначе, коли ви не бажаєте здибатися з ними ще й на борту «Наутілуса», годилося б ужити якихось заходів.

— Не хвилюйтеся, пане професоре, тут вони не страшні.

— Та їх дуже багато.

— Скільки ж?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, знов опускаючи пальці на клавіші,— коли б навіть усі тубільці Нової Гвінеї збіглися на цей берег, то й тоді вони не становили б аніякісінької загрози «Наутілусові».

Капітанові пальці забігали по клавішах, і я помітив, що він ударяє тільки по чорних кісточках, котрі надають мелодії суто шотландського колориту. Поринувши в мрії, він скоро забув про мене. Я не зважився більше до нього обзиватися.

Я вийшов на палубу. Вже настала ніч. Під цими широтами сонце заходить хутко, тут майже не буває вечірніх сутінків. Удалині ледве манячіли невиразні обриси острова Гвебороар. Але ватри, що тут і там горіли на березі, свідчили, що тубільці й гадки не мають розходитись.

Я довго сидів самотою на палубі, то думаючи про тубільців, — та вже без страху, бо перейнявся капітановою певністю, — то забуваючи про них, упиваючись чарами тропічної ночі. Подумки линув я до Франції, слідом за зодіаковими сузір'ями, що за кілька годин засяють над нею. Мерехтіли зорі, між ними світив повний місяць. І мені спало на думку, що цей вірний та поштивий супутник за одну добу знову вернеться сюди, підійме океанові води й звільнить «Наутілус» із коралових лещат.

Опівночі, допевнившись, що на темних водах панував такий же спокій, як і на березі, я повернувся до своєї каюти й ліг спати.

Ніч минула спокійно. Папуаси, певна річ, злякалися страхіття, що лежало на мілині, а то б вони відчиненим люком легко проникли всередину «Наутілуса».

Восьмого січня о десятій годині я вийшов на палубу. Поволі танула світанкова мла. Незабаром із пітьми виринув острів — спершу береги, а там і шпилі гір.

Тубільці й досі юрмилися на березі; їх за ніч побільшало — було вже душ із п'ятсот — шістсот. Кілька дикунів, скориставшись із відпливу, що оголив коралові рифи, наблизилися до «Наутілуса» й зупинились за два кабельтових од судна. Я добре їх бачив. То були папуаси, люди гарного племені, з атлетичною будовою, високим чолом, великим, але не плескатим носом, білими зубами. Кучеряве волосся, пофарбоване на червоне, яскраво виділялося на їхній шкірі, чорній і лискучій, як у нубійців. У мочках вух, розрізаних й витягнених донизу, висіли кістяні сережки. Своїм звичаєм дикуни були голі. Я помітив між ними кількох жінок; їхні стегна від крижів до колін прикрито спідницями, сплетеними із трав і підперезаними поясом із ліан. Ватажки мали на шиї оздобу у вигляді півмісяця і намисто з червоних та білих скелець. Майже всі вони були озброєні луками, стрілами й щитами; за плечима — щось на взірець сітки, повної круглих камінців, які метали вони пращею досить влучно.

Один із ватажків підійшов до самого «Наутілуса» і став пильно його роздивлятися. Певно, то був вождь вищого рангу, бо його обвивала габа з барвистого бананового листя із зубчастою оздобою.

Тубілець стояв зовсім близько, і вбити його було дуже легко, але я вважав за краще почекати, доки він викаже лихі наміри. За такої оказії європейці мусять не нападати, а тільки захищатися.

Під час відпливу тубільці шастали біля «Наутілуса», але не виявили ніякої ворожості. Вони часто повторювали слова «ассаї», і я розумів з їхніх жестів — папуаси запрошують мене вийти на берег, але мав за обачніше не користатися з цієї гостинності.

Отже, того дня нам не пощастило відвідати острів, на превеликий жаль Неда Ленда, якому хотілося поповнити припас. Та спритний канадець не гаяв марно часу — він заходився консервувати м'ясо й борошно, привезені з острова Гвебороар. Що ж до тубільців — вони повернулися на острів, тільки-но почався приплив і верхів'я коралових рифів стало зникати під водою. Але на березі юрмилося їх дедалі більше. Мабуть, вони прибували з навколишніх островів, точніше кажучи, з Папуа. Одначе я не помітив жодної піроги.

Знічев'я надумав я закинути невода в ці чудові прозорі води, крізь які виднілося морське дно, всіяне мушлями, зоофітами й водоростями. До речі, це був наш останній день у цих краях, бо назавтра — так пообіцяв капітан Немо — судно вийде в одкрите море.

Я гукнув Конселя, і він приніс мені легкого волочка, подібного на той, котрим ловлять устриць.

— А як дикуни? — спитав Консель. — З дозволу пана професора, мені здається, вони не такі вже й люті.

— Та все-таки, друже мій, вони людожери.

— Хай і так, а, видно, люди чесні,— відповів Консель. — Може ж бути ненажера чесним! Одне одному не заважає.

— Гаразд, Конселю. Я пристаю на твою думку, що вони чесні людоїди і чесно пожирають своїх бранців. А все ж я не бажаю, щоб мене — бодай і чесно — з'їли, тим-то триматимусь обачно, бо капітан «Наутілуса» й досі не вжив заходів безпеки. Ну, а тепер до роботи!

Дві години ми завзято працювали, але нічого путящого не виловили. Волочок набився всякою всячиною: «мідасовими вухами», «арфами», надто «молотками», найгарнішими з усіх, що їх доводилось мені бачити. Було тут ще кілька голотурій, перлівниць і десь із дюжину невеличких черепах; ми віддали їх до камбуза.

І раптом, коли я вже ні на що не сподівався, побачив найбільше чудо, певніше сказати — найбільшу потворність природи. Сталося це несподівано. Консель закинув волочок і витяг купу розмаїтих черепашок. Я запустив між них руку і враз заволав криком конхіолога — найпронизливішим криком, на який тільки спроможна людська горлянка.

— Що сталося з паном професором? — здивовано запитав Консель. — Чи не вжалило щось?

— Ні, друже мій, та я ладен поплатитися пальцем за таку знахідку!

— За яку знахідку?

— За цю мушлю, — відповів я, показуючи об'єкт радощів.

— Але ж це простісінька пурпурова олива з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Авжеж, Конселю, тільки у звичайної мушлі закруток іде справа наліво, а в цієї навпаки, зліва направо!

— Хіба ж то можливо?! — гукнув Консель.

— Так, друже мій, це мушля-лівачка.

— Мушля-лівачка? — повторив вражений Консель.

— Глянь на її закрутки!

— О! Якщо пан професор буде ласкавий повірити мені,— сказав Консель, беручи тремтячою рукою мушлю, — я ще ніколи так не хвилювався.

Та й було чого хвилюватися! Спостереження натуралістів показали, що в природі відбувається рух справа наліво. Небесні світила та їхні супутники рухаються своєю орбітою зі сходу на захід. Людина більше послуговується правою, аніж лівою рукою, отже і всі інструменти, прилади, східці, замки, пружини годинників і все інше пристосовані до руху справа наліво. Природа, підвладна цьому законові, так закручувала й мушлі. Закрутки мушлі йдуть справа наліво, а коли трапляється мушля-лівачка, знавці цінують її на вагу золота.

Отож ми з Конселем так захопилися, розглядаючи наш скарб, що не бачили нічого в світі, окрім тієї мушлі. Я вже мріяв збагатити нею Паризький музей, аж раптом камінь, що його шпурнув якийсь папуас, розбив нашу коштовну знахідку в руках Конселя.

Я крикнув з відчаю. Консель метнувся до моєї рушниці й націлився в дикуна, що розмахував пращею метрів за десять од нас. Я хотів зупинити Конселя, але він уже вистрілив, і куля розбила браслет із амулетів на папуасовій руці.

— Конселю! — гукнув я. — Конселю!

— Невже пан професор не бачив, що цей канібал перший напав на нас?

— Мушля не варта людського життя, — сказав я.

— О, негідник! — кричав Консель. — Ліпше б він розтрощив мені плече.

Консель казав щиро, та мені плече його було дорожче за мушлю. За тих кілька хвилин, що ми побивалися над розбитою мушлею, становище раптом змінилося. Десь із двадцять пірог оточили «Наутілус». Ці піроги — не що інше, як видовбані із стовбурів велетенських дерев довгі й вузькі човни, — дуже швидко плавали й завдяки поплавкам на кінцях бамбукової жердини стійко трималися на поверхні води. Пірогами вправно керували спритні напівголі веслярі, і я тривожно стежив, як вони підпливали до «Наутілуса».

Папуасам, певно, вже доводилося спілкуватись із європейцями і бачити їхні судна. Та що вони могли думати, дивлячись на захрясле в протоці довге металеве веретено, без щогл, без димарів? Нічого доброго, бо вони спершу трималися на значній віддалі од «Наутілуса». Проте, бачивши, що судно не рухається, тубільці мало-помалу осміліли й тепер добирали способу познайомитися з ним ближче. Та саме цьому знайомству й належало запобігти. Наші рушниці, що стріляли безгучно, не могли налякати тубільців, які зважали тільки на гримку зброю. Буря без громового гуркоту менше лякає людей, хоча небезпечна блискавка, а не грім.

Піроги підпливли до самісінького «Наутілуса», і на палубу густо посипалися стріли.

— Сто чортів! Справжній град! — сказав Консель. — Та ще, чого доброго, отруєний град!

— Треба попередити капітана Немо! — крикнув я, спускаючись у люк.

Я кинувся до салону. Там не було нікого. Я наважився постукати в двері капітанової каюти.

— Заходьте, — відповіли мені. Я ввійшов і застав капітана за якимись обчисленнями. Перед ним лежав папір, списаний іксами та іншими алгебраїчними знаками.

— Я потурбував вас? — запитався я з чемності.

— Авжеж, пане Аронаксе, — відповів капітан, — та, сподіваюся, ви маєте на те поважні підстави?

— Дуже поважні! Ми оточені пірогами тубільців; і нема сумніву — за якусь хвилину вони кинуться на нас.

— А-а! — спокійно мовив капітан. — Вони припливли в пірогах?

— Так, капітане!

— Ну, що ж! Треба зачинити люка.

— Звичайно! І я прийшов вам сказати…

— Це найлегше, — мовив капітан Немо. І, натиснувши кнопку електричного дзвоника, він передав наказ у кубрик команди.

— Та й по всьому, пане професоре, — сказав він. — Човен на місці, люк зачинений. Сподіваюсь, ви не боїтеся, що ті добродії проб'ють обшивку, якої не змогли пробити ядра вашого фрегата?

— Ні, капітане, але є інша загроза.

— Яка, пане професоре?

— Завтра о цій же порі доведеться відчинити люк — поновити повітря…

— Безперечно, пане професоре, адже наше судно дихає на кшталт китоподібних.

— Якщо папуаси захоплять палубу, вони відчиненим люком проникнуть у судно. Що їх утримує?

— А ви гадаєте, пане професоре, що вони вилізуть на борт?

— Я того певен.

— Нехай собі вилазять. Я не бачу причини втримувати їх. Власне, папуаси — жалюгідні бідолахи, і мені не хочеться, щоб мої відвідини острова Гвебороар коштували життя хоч би одному з цих сердег!

По цій розмові я хотів був вийти, але капітан Немо попросив мене сісти поруч. Він із цікавістю розпитував про наші мандрівки на острів, про полювання і, здавалося, ніяк не міг збагнути канадцевої охоти до м'яса. Потому розмова звернула на інше, і хай капітан Немо був, як і завжди, не дуже відвертий, проте видавався він люб'язнішим.

Ми говорили про становище «Наутілуса», що сів на мілину в тій самій протоці, де мало не зазнала катастрофи експедиція Дюмона-Дюрвіля.

— Цей Дюрвіль — один із ваших великих моряків, — сказав капітан, — один із ваших найосвіченіших мореплавців. Це французький капітан Кук! Безталанний вчений! Подолати льодові затори Південного полюса, пройти між коралових рифів Океанії, уникнути людожерів Тихоокеанських островів, — щоб безглуздо загинути в залізничній катастрофі! Коли цей мужній чоловік міг в останню мить думати, уявіть собі, що він пережив!

Голос капітана Немо забринів хвилюванням, і це робило йому честь.

Потім із картою в руках ми простежили шляхи всіх навколосвітніх мандрів французького мореплавця, його подвійну спробу проникнути до Південного полюса, спробу, що скінчилася відкриттям земель Аделі та Луї-Філіппа, і, нарешті, розглянули його гідрографічні праці про головніші острови Океанії.

— Те, що зробив ваш Дюрвіль на поверхні морів, — сказав капітан Немо, — я повторив у океанових глибинах із більшою точністю й меншою затратою сил. «Астролябія» та «Зеле», що ними зчаста гралися урагани, не можуть рівнятися до «Наутілуса», справжньої підводної фортеці зі спокійним робочим кабінетом.

— А втім, капітане, — сказав я, — між корветами Дюмона-Дюрвіля та вашим «Наутілусом» є певна подібність.

— Яка саме, пане професоре?

— «Наутілус», як і корвети, сів на мілину.

— «Наутілус» не сідав на мілину, пане професоре, — холодно заперечив капітан Немо. — «Наутілус» так улаштований, що може відпочивати на морськім лоні, і мені не доведеться, як Дюрвілеві, умиватися кривавим потом, аби його здійняти. «Астролябія» та «Зеле» мало не загинули в цьому самому місці, а моєму «Наутілусові» не загрожує жодна небезпека. Завтра морський приплив стиха підійме його, і він полине далі, розтинаючи океанські води.

— Капітане, — почав я, — немає жодного сумніву…

— Завтра, — проказав, підводячись, капітан Немо, — завтра, о другій годині сорок хвилин пополудні, «Наутілус» підійметься над рифами і, неушкоджений, вийде з Торресової протоки.

По цих словах, мовлених досить гостро, капітан Немо злегка вклонився. Це означало, що розмову скінчено; я встав і пішов до своєї каюти.

Там я застав Конселя, цікавого взнати наслідки мого побачення з капітаном.

— Друже мій, — мовив я, — коли я сказав, що папуаси складають загрозу «Наутілусові», капітан посміявся з мене. Єдина моя рада — покластися на капітана та й спокійно спати.

— Чи потребує пан професор моїх послуг?

— Ні, друже мій! А що робить Нед Ленд?

— З дозволу пана професора, — відповів Консель, — Нед готує кенгуровий паштет. Каже, що вийде лакома штука.

Консель пішов до своєї каюти, а я ліг спати. Тільки сон мене не брав. Я чув нестямні вигуки дикунів, що шастали палубою. Так проминула ніч. Команди «Наутілуса» не видно й не чутно. Людоїди турбували команду не більше, аніж турбують солдатів у бліндованім форту мурахи, що повзають зокола.

Устав я о шостій ранку. Люк було зачинено. Повітря в судні ще не поновлювалося, проте помпи аварійних резервуарів уже освіжили його кількома кубічними метрами кисню.

До обіду я працював у своїй каюті і навіть мигцем не бачив капітана Немо. На судні не помічалось ніяких готувань до відплиття.

Я почекав іще трохи, а тоді вийшов до салону. Годинник показував пів на третю. За десять хвилин приплив мав сягти найвищого рівня, і, якщо капітан Немо не схибив у розрахунках, «Наутілус» ураз звільниться з цупких обіймів протоки. Інакше доведеться йому довгі місяці спочивати на кораловім ложі.

Аж раптом корпус «Наутілуса» разів кілька здригнувся, звістуючи близьке звільнення. Заскреготіла обшивка, черкаючи шорсткі вапнякові нашарування коралового дна.

Рівно о другій годині тридцять п'ять хвилин до салону ввійшов капітан Немо.

— Відчалюємо! — сказав він.

— О! — вигукнув я.

— Я наказав відчинити люка.

— А папуаси?

— Папуаси? — повторив капітан Немо, знизавши плечима.

— Не вдеруться вони всередину «Наутілуса»?

— Як?

— А відчиненим люком.

— Пане Аронаксе, — спокійно відповів капітан Немо, — не так легко ввійти люком «Наутілуса» навіть тоді, коли він одчинений.

Я глянув на капітана.

— Не розумієте? — спитався він.

— Анічогісінько!

— Ну, то йдіть за мною і ви побачите!

Ми підійшли до трапа. Нед Ленд і Консель вже були там і з великою цікавістю дивилися, як кілька матросів одчиняли люк, що за ним розлягалися дикі вигуки, люте ревище папуасів.

Віко люка одкинулось. У його отворі з'явилося десятків два страховидних облич. Та ледве перший тубілець торкнувся поручня, як невідома сила шпурнула його назад. Дикун завищав не своїм голосом і, підстрибуючи, ніби на гарячій сковороді, чкурнув куди очі дивляться.

Десяток його товаришів метнулися до трапа, але їх спіткало те саме.

Консель нетямився з радощів. Нед Ленд, спонукуваний своїми буйними інстинктами, також кинувся до трапа. Та не встиг він торкнутися рукою поручня, як і його вергануло геть.

— Тисяча чортів! — вигукнув він. — У мене вдарила блискавиця!

Ці слова прояснили мені все: поручні — не звичайні поручні, а кабель, до якого підключено електричний струм. Кожного, хто торкнеться поручня, б'є страшна сила; удар міг бути навіть смертельний, якби капітан Немо використав для цього потужність усіх своїх батарей. Образно кажучи, між напасниками й нами спущена, сказати б, електрична заслона, за яку ніхто не міг проникнути безкарно.

У такий спосіб очманілі з жаху папуаси притьмом накивали п'ятами. А ми, стримано усміхаючись, заспокоювали й розтирали бідолашного Неда Ленда, що лаявся, як біснуватий.

Саме цю мить дев'ятий вал підняв «Наутілуса», і рівно о другій годині сорок хвилин, як і казав капітан Немо, підводний корабель залишив своє коралове ложе. Його гвинт з величною повільністю почав розтинати хвилі. Мало-помалу швидкість зростала, і «Наутілус», випливши на поверхню, цілий і неушкоджений, покинув небезпечні води Торресової протоки.

XXIII

НЕЗБАГНЕННА СОНЛИВІСТЬ

Назавтра, десятого січня, «Наутілус» знову плив океаном. Він ішов зі швидкістю не менше тридцяти п'яти миль на годину. Гвинт крутився так, що годі було встежити за його обертами чи рахувати їх.

Тільки-но я згадував, що ця дивна електрична сила не лише рухає, зогріває та освітлює наше судно, а й захищає нас од нападу ззовні, обертаючи «Наутілус» на священний ковчег, якого не може торкнутися жоден осквернитель, не накликавши на себе блискавиць, — мене поймало безмежне захоплення, і я повертався думками до того, хто створив це чудо.

Ми простували на захід і одинадцятого січня проминули мис Уессел, що лежить на 135° довготи та 10° північної широти і становить собою східний край Карпентарієвої затоки. Тут траплялося чимало коралових рифів, але вони лежали далеко один від одного й всі були позначені на карті. «Наутілус» щасливо проминув буруни Моне й рифи Вікторії, що лежать на 130° довготи, на десятій паралелі, якою ми неухильно простували.

Тринадцятого січня «Наутілус» ввійшов у води Тіморського моря. Вдалині виднів острів тієї ж назви на 122° довготи. Островом, площею тисячу шістсот двадцять п'ять квадратних льє, правлять раджі. Ці можновладці іменуються крокодиловими синами і вважають себе представниками найвищого роду людського. Річки острова кишать їхніми «предками» — плазунами, котрих вони побожно шанують, їх оберігають, пестять, годують, їм віддають на поживу молодих дівчат, і горе чужоземцеві, що насмілиться підняти руку на священного ящура!

Та «Наутілусові» не довелося зіткнутися з цими тваринами. Острів Тімор ми бачили мимохідь опівдні. Ледве бачив я й острівець Роті, що належав до тієї самої групи; тутешні жінки славляться своєю вродою на всіх малайських ринках.

Тут «Наутілус», одхилившися від курсу, звернув на південний захід. Він поплив у напрямі Індійського океану. В які світи поведе нас фантазія капітана Немо? Може, він повернеться до берегів Азії? А чи наблизиться до берегів Європи? Але ж навіщо плисти туди людині, котра уникає залюднених суходолів? Невже він подасться на південь? Чи обійде мис Доброї Надії, а далі мис Кап і попростує на Південний полюс? А може, нарешті, поверне в моря Тихого океану, що на його обширах «Наутілусові» буде вільніше, ніж деінде? Відповість на це майбутнє!

Пропливши вздовж коралових рифів Картьє, Гіберніа, Серингапатама, Скотта, цих останніх зусиль твердої стихії подолати стихію плинну, чотирнадцятого січня ми вийшли на такі океанові простори, де не було вже ніяких прикмет землі. «Наутілус» перейшов на середню швидкість і, підвладний капітановій волі, то поринав у морські глибини, то випливав на поверхню.

Капітан Немо, повсякчас вивчаючи температуру океанських вод на різних глибинах, зробив цікаві відкриття. За звичайних обставин для вимірювання температури в морських глибинах вживають досить складні прилади і не завжди дістають точні показники, надто показники термічних зондів, скло яких часто-густо не витримує глибинних вод; неточні бувають і показники апаратів, що їх дія ґрунтується на різній електропровідності деяких матеріалів. Результати цих вимірів дуже важко перевірити. Тим часом капітан Немо вимірював температуру води, опускаючись у морські глибини, — його термометр безпосередньо торкався водних шарів на різній глибині й давав найповніші показники.

Таким чином, то заповнюючи водою баластні резервуари, то переводячи рулі глибини, капітан Немо поступово занурювався і вимірював температуру на глибині трьох, чотирьох, п'яти, семи, дев'яти та десяти тисяч метрів; на підставі цих вимірів він дійшов висновку, що під усіма широтами температура води на глибині тисячі метрів падає до чотирьох з половиною ступнів.

Я дуже пильно стежив за дослідами. Капітан Немо вкладав у них всю свою жагу. Я часто питав себе, навіщо йому ці досліди. Для загального добра? Але ж це неможливо, бо одного прекрасного дня всі його праці загинуть на дні якогось невідомого моря! А може, він має наміри відписати мені всі свої відкриття? А що, коли він вирішив покласти край моїй підводній мандрівці? Тільки я цього не помічаю.

Та хай там що, а капітан Немо ознайомив мене з цифрами, які дістав, досліджуючи щільність води в головних морях земної кулі.

Сталося це вранці п'ятнадцятого січня. Капітан Немо, що з ним походжав я палубою, запитався, чи відома мені щільність морської води на різних глибинах? Я відповів заперечливо, додавши, що з цього питання наука ще не має перевірених досліджень.

— Я зробив ці дослідження, — сказав капітан, — і ручуся за їхню вірогідність.

— Гаразд, — відповів я, — але «Наутілус» — це окремий світ, і таємниці його вчених ніколи не дійдуть до землі.

— Ваша правда, пане професоре, — сказав капітан, помовчавши. — «Наутілус» — окремий світ. Він так само далекий від землі, як планети, що разом із Землею обертаються навколо Сонця, і наші праці так само не дійдуть до Землі, як і праці вчених Сатурна та Юпітера. Проте коли доля звела наші життя, я можу ознайомити вас із висновками своїх спостережень.

— Охоче слухаю вас, капітане!

— Вам відомо, пане професоре, — морська вода щільніша від прісної, і щільність її не всюди однакова. І справді, якщо взяти за одиницю щільність прісної води, то щільність вод Атлантичного океану становитиме одну цілу і двадцять вісім тисячних, вод Тихого океану — одну цілу і двадцять шість тисячних, вод Середземного моря становитиме…

«Он як, — подумав я, — то він запливає і в Середземне море?»

— …одну цілу і тридцять тисячних, щільність вод Іонічного моря — одну цілу і вісімнадцять тисячних, щільність вод Адріатичного моря — одну цілу і двадцять дев'ять тисячних.

Ясна річ — «Наутілус» частенько буває в європейських морях; тож коли-небудь — і то, може, незабаром — ми підійдемо до цивілізованіших континентів. О, Нед Ленд, звичайно ж, тішитиметься з такої щасливої нагоди.

Протягом кількох днів ми з капітаном досліджували морську воду, визначали насиченість її сіллю на різних глибинах, її світлопропускні властивості, забарвлення, прозорість. Повсякчас я захоплювався надзвичайною винахідливістю капітана й дивувавсь із його прихильності до мене. Потім він щез на кілька днів, і я знову був приречений до самітності на борту «Наутілуса».

Шістнадцятого січня «Наутілус», здавалося, завмер на глибині кількох метрів од поверхні. Електричні машини зупинилися, гвинт закляк, віддавши судно на волю течії. Я гадав, що команда взялася до внутрішнього ремонту.

Того дня я й мої товариші стали свідками незвичайного видовища. Віконниці великого салону було розсунено. А що прожектор «Наутілуса» не світив, то довкола панували густі сутінки. Небо ж, засноване хмарами, кидало кволе світло, та й то неглибоко.

Я сидів при вікні, милуючись на красоту моря, і великі риби, невиразні, як тіні, пропливали перед моїми очима. Аж несподівано «Наутілус» ввійшов у смугу яскравого світла. Я подумав був, що це ввімкнули прожектора і він осяяв темні води, але, роздивившись пильніше, збагнув, що помиляюся.

Течія віднесла «Наутілуса» у світні шари води — в навколишній темряві вони яріли аж надто сліпуче. То світилися міріади мікроскопічних організмів. В осяйній воді палахкотіли вогненні потоки, ніби розплавлений в печі свинець або іскриста лава плинного металу. Ні! То не холодне, байдуже проміння нашого прожектора! То буяли незвичайні сили. Відчувалося: те світло — живе!

Це була тьма-тьмуща морських мікроорганізмів, джгутикових ночесвіток, драглистих прозорих кульок; в тридцяти кубічних сантиметрах води їх нараховують до двадцяти п'яти тисяч, їхнє сяйво посилювали медузи, голчастошкірі молюски та інші світні зоофіти, насичені морськими органічними речовинами.

Кілька годин «Наутілус» плив у ряхтливій воді; ми нетямилися із захвату, дивлячись на величезних морських тварин, що вигравали, ніби саламандри. У цьому холодному полум'ї пропливали зграбні й меткі дельфіни, невтомні морські акробати; триметрові риби-мечі, мудрі віщуни ураганів, вряди-годи торкалися кришталевої шиби салону своїми грізними мечами. А далі з'явилися менші риби — рогоноси, макрелі-стрибуни, щетинозуби та сотні інших.

Яке чарівливе та сліпуче видовище! Може, якісь атмосферні умови вирували десь там, на поверхні океану? Але ж на глибині кількох метрів «Наутілус» не відчував ніяких бур і тихо погойдувався в обіймах спокійних вод.

Судно повільно пливло за течією, і щораз нові дива милували наш зір. Консель роздивлявся й класифікував своїх зоофітів, молюсків, членистоногих та риб. Хутко минали дні, і я вже втратив їм рахунок. Нед, як звичайно, завжди умудрявся доповнити наше одноманітне меню якоюсь земною стравою. Ми сиділи, мов ті равлики в скойці, і можу засвідчити, перекинутись у равлика зовсім не важко.

Ми поволі призвичаїлись до такого життя, воно навіть стало здаватися нам легким і приємним; ми й забули, що земне життя — геть інше. Коли раптом одна подія нагадала про наше справжнє становище.

Вісімнадцятого січня «Наутілус» ішов на 150° довготи і 15° широти. Наближалася буря. Зі сходу віяв лютий вітер. Барометр, що ось уже кілька днів падав, віщував бурю.

Я вийшов на палубу, коли капітанів помічник саме обдивлявся виднокруг. Я чекав, що він скаже свою звичайну фразу. Але почув інші слова, так само загадкові. Тут на палубі з'явився капітан Немо і, піднявши далекоглядну трубу, заходився озирати океан.

Кілька хвилин стояв він непорушно, вдивляючись в обрій. Потім, опустивши трубу, обмінявся з помічником кількома словами. Помічник, здавалося, був дуже схвильований, але намагався це приховати. Капітан Немо, краще пануючи над собою, тримався спокійно. Він, певне, висловлював якісь свої міркування, а помічник їх заперечував. В кожному разі я так зрозумів із їхнього тону й жестів.

Що ж до мене, то я нічого не помітив, хоч як пильно вдивлявся вдалечінь. На обрії не було жодної цяти.

Капітан Немо походжав туди й сюди палубою, не дивлячись на мене, а може, й не помічаючи мене. Крок його був твердий, але не такий, як завжди, розмірний. Вряди-годи він зупинявся і, склавши на грудях руки, вдивлявся в море. Чого шукав він там, у безмежній пустелі? Адже «Наутілус» плив за сотні миль од найближчого берега.

Помічник підняв далекоглядну трубу й уп'явся очима вдалечінь. На відміну од свого капітана, він раз у раз нервово сіпався, підтупував ногою, виявляючи тим своє занепокоєння.

Капітан оддав наказа, машини застогнали потужніше, і судно тут же збільшило швидкість.

Аж ось помічник знову звернув капітанову увагу на якийсь невидимий об'єкт. Капітан зупинився і навів трубу. Дивився довго. Заінтригований до краю, я спустився в салон, узяв свою далекоглядну трубу і притьмом вернув на палубу. Спершися на рубку стерничого, я вже зібрався був озирати обрій.

Та не встиг я піднести трубу до ока, як її зненацька вихоплено мені з рук.

Я оглянувся. Переді мною стояв капітан Немо. Його не можна було впізнати. Очі палали тьмавим огнем, брови насупились. Напружена статура, стиснені кулаки, втягнена в плечі голова свідчили про лютий гнів, що поймав усе його єство. Він стояв непорушно. Моя труба валялася в нього під ногами.

Чого він знесамовитів? Чи не здалося йому, що я проник у якусь таємницю, котрої не дозволено знати в'язням «Наутілуса»?

Ні! Не я викликав його лють, — адже капітан і не глянув на мене. Його очі були прикуті до загадкової цятки на далекому обрії.

Нарешті капітан Немо опанував себе. Його лице прибрало свого звичного спокійного виразу. Він щось сказав помічникові, а потому обернувся до мене.

— Пане Аронаксе, — мовив він владно, — я вимагаю від вас виконання умови, що нею ви зв'язані зі мною.

— У чім річ, капітане?

— Ви й ваші супутники мусите посидіти під замком, аж доки я вважатиму за можливе випустити вас на волю.

— Ви тут господар! — відповів я, пильно глянувши на нього. — Тільки дозвольте одне запитання?

— Жодних запитань, пане.

Я не сперечався: будь-який опір марний. Доводилося коритись.

Спустившись до каюти, де мешкали Нед Ленд і Консель, я передав їм капітанів наказ. Судіть самі, як приголомшив той наказ канадця. Зрештою розмірковувати було ніколи. Біля дверей уже чекали чотири матроси; вони й спровадили нас до каюти, що далася нам утямки ще за перших днів пробування на борту «Наутілуса».

Нед Ленд хотів протестувати, але на відповідь йому тільки хряснули двері.

— Пане професоре, — мовив до мене Консель, — чи не були б ви ласкаві пояснити, що це означає?

Я розповів моїм супутникам усе, що знав. Вони зчудувалися так само, як і я, і так само не могли нічого второпати. Тисячі думок роїлися мені в голові, а перед очима стояло гнівне лице капітана Немо. Я не міг дати ладу тим думкам і губився в найбезглуздіших здогадах; схаменувся я, лиш почувши Недові слова:

— Ти диви! Сніданок!

І справді, на столі стояла їжа. Мабуть, капітан Немо розпорядився щодо сніданку водночас із тим, як звелів суднові збільшити швидкість.

— Чи не дозволить пан професор подати йому раду? — запитався Консель.

— Прошу, любий друже, — відповів я.

— Хай би пан професор про всяк випадок гарненько попоїв. Хтозна, що буде далі.

— Правду кажеш, Конселю!

— Лишенько! — зітхнув Нед Ленд, підійшовши до столу. — Самі рибні страви!

— Друже Неде, — мовив Консель, — а якої б ви заспівали, якби не подали ніяких страв?

Ці слова поклали край гарпунеровим скаргам.

Ми посідали до столу. Снідали мовчки. Я їв небагато. Консель «налягав» на сніданок із розважливості, зате Нед Ленд уминав усе підряд. Поснідавши, ми вмостилися кожен у своїм кутку.

Нараз матова півкуля, що освітлювала каюту, померкла і ми залишилися в глибокій темряві. Нед Ленд одразу заснув. На превелике моє здивування, задрімав і Консель. Я не міг збагнути причини такої повальної сонливості, аж тут відчув, що й мене змагає сон. Я силкувався дивитися, а очі мої заплющувались. Мене опадали галюцинації. Мабуть, до наших страв підмішано снотворної речовини. Капітанові Немо мало було запхати нас до в'язниці — йому заманулося ще й приспати нас!

Я почув, як засувалися віконниці. Невже «Наутілус» пішов на глибину, в обіймище спокійної безодні океану?

Я силкувався побороти сон. Марна річ! Дихання дедалі слабішало. Смертельний холод поволі оповивав мене від ніг до серця. Повіки, ніби налиті свинцем, важко впали. Я не міг їх підняти. Тривожний сон, повний кошмарів, скував усе моє єство. Потому марева щезли і я втратив тяму.

XXIV

КОРАЛОВЕ ЦАРСТВО

Я збудився вранці спочилий, зі свіжою головою. На превеликий подив, я був у своїй каюті. Певна річ, мої супутники також спали в своїй. Мабуть, вони так само, як і я, не чули, коли їх переносили, і не знають, що сталося вночі. Про всю цю таємничу історію ми довідаємося колись хіба що випадком.

Мене поривало вийти з каюти. Та хтозна, чи я вже вільний, чи й досі під замком? Я штовхнув двері — вільний! — і попростував коридором до трапа. Люк, замкнений напередодні, зараз одчинено. Я зійшов на палубу.

Нед Ленд і Консель уже чекали на мене. Я запитався, як вони перебули ніч. Вони нічого не пам'ятали. Міцно заснувши звечора, обидва прокинулися вранці й не могли добрати, яким-то побитом опинилися в своїй каюті.

«Наутілус», як завше, мовчазний і таємничий, сповільна линув поверхнею океану. На борту начебто не сталося жодних змін.

Нед Ленд гострим оком оглядав океан. Він був пустельний. До самого обрію — ні землі, ані вітрила. Віяв навальний верховик, і збиті ним важкі хвилі похитували судно.

Невдовзі «Наутілус» занурився метрів на п'ятнадцять під воду, готовий першої-ліпшої миті швидко виплисти на поверхню. Того дня, дев'ятнадцятого січня, він кілька разів удавався до цього маневру. І щоразу капітанів помічник виходив на палубу і промовляв свою звичну фразу.

Капітан Немо не з'являвся. Із команди я побачив лише байдужливого стюарда, що, як і завше, в певно визначений час німотно слугував мені при столі.

Десь біля другої години пополудні, коли я впорядковував свої записки, до салону ввійшов капітан Немо. Я привітав його. Він мовчки кивнув у відповідь. Я знову взявся до роботи, сподіваючись, що капітан ознайомить мене з подіями цієї ночі. Але він мовчав. Я глянув на нього. Видно, капітан Немо був стомлений. Почервонілі очі свідчили — він сьогодні не спав. Глибокий сум, тяжке горе відбивалися на його обличчі. Він ходив із кутка в куток, сідав на канапу, знов підводився, брав першу-ліпшу книгу, відразу ж клав її, дивився на прилади, але не записував, як звичайно, їхніх показників. Одне слово — не міг знайти собі місця.

Нарешті капітан підійшов до мене і спитав:

— Ви лікар, пане Аронаксе?

Я найменше сподівався на таке запитання і, вкрай спантеличений, мовчки дивився на капітана.

— Ви лікар? — проказав він ще раз. — Немало ваших колег студіювали медицину.

— Так, я лікар, — відповів я. — Мені доводилося самостійно працювати в клініці. Я багато років займався медичною практикою, перш ніж працювати в музеї.

— Гаразд, пане професоре.

Мабуть, капітана втішила моя відповідь. Проте, не знаючи, куди він хилить, і очікуючи нових запитань, я поклав собі відповідати залежно від обставин.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — чи не змогли б ви подати допомогу одному із моїх людей?

— На борту є хворий?

— Так.

— Я готовий іти до нього.

— Ходімте!

Признатися, мені закалатало серце. Матросову недугу я чомусь пов'язував із нічними подіями. Та і вся ця таємнича історія займала мене не менше, ніж хвороба.

Капітан Немо провів мене на корму «Наутілуса» і кивнув іти за ним до каюти, суміжної з кубриком.

Там лежав на койці чоловік років сорока, з лиця — щирий англосакс.

Я нахилився над ним. Це був не просто хворий, це був поранений. Голова йому обвинена закривавленими бинтами. Коли я здіймав бинти, він мовчки дивився на мене широко розплющеними очима.

Рана була страшна. Череп проламано тупим предметом — виднів оголений мозок. Згустки крові налипли червоними драглями. Тут, вочевидь, і контузія, і струс мозку. Хворий ледве дихав, корчі раз у раз зводили йому лице.

Я намацав пульс. Він уже ледве бився. Ноги й руки починали холонути, невблаганно наближалася смерть. Оглянувши хворого, я забинтував йому голову й повернувся до капітана Немо.

— Чим його поранено? — запитав я.

— Чи не все одно? — відповів капітан. — Від різкого поштовху зламався важіль машини і влучив у голову цього чоловіка. То що ви скажете про його становище?

Я вагався відповідати.

— Можете говорити відверто, — сказав капітан. — Цей чоловік не знає французької мови.

Я знову глянув на пораненого і сказав:

— За дві години він помре.

— І нічим не можна його врятувати?

— Нічим.

Капітанова рука стислася в кулак, на очі навернулися сльози. Я не вірив, що він може плакати.

Якийсь час я дивився на смертенного. В електричному світлі його лице видавалося ще блідішим. Я не зводив очей із цього вольового обличчя, помережаного передчасними зморшками, що їх викарбувало горе і, може, злигодні. Я ждав, що таємниця його життя відкриється в останніх словах, котрі злетять із його вуст.

— Можете йти, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо.

Я повернувся до себе в каюту, вкрай зворушений цією сценою. Весь день гнітили мене важкі передчуття. Уночі я спав кепсько. Часто прокидався. Крізь сон чулося чиєсь важке зітхання, похоронна відправа. А може, над небіжчиком читали молитви незнайомою мені мовою?

Рано-вранці я вийшов на палубу. Там уже був капітан Немо. Він підійшов до мене.

— Пане професоре, — сказав він, — чи бажаєте ви сьогодні зробити підводну прогулянку?

— Разом із моїми товаришами?

— Якщо вони схочуть.

— Ждемо ваших вказівок, капітане.

— У такому разі, будьте ласкаві вдягти скафандри.

Про смертенного чи вмерлого ні слова! Я зайшов до каюти моїх супутників і передав їм капітанове запрошення. Консель радо погодився на прогулянку, та й Нед Ленд цього разу не опирався.

Була восьма година ранку. О пів на дев'яту ми вже вдягли скафандри, приладнали резервуари з повітрям, взяли електричні лампи. Подвійні двері відчинилися, і небавом ми з капітаном Немо на чолі в супроводі дванадцяти матросів ступили на морське дно.

Схил дна дедалі крутішав і кінчався западиною брасів п'ятнадцять завглибшки. Тут залягали не такі ґрунти, як на дні Тихого океану, що його я обстежив за першої підводної прогулянки. Не було тут ні дрібного піску, ні підводних лугів, ані лісів з морських водоростей. Я відразу впізнав чарівні терени, відкриті нам із ласки капітана Немо. Це був кораловий світ.

Серед зоофітів класу коралових поліпів надто примітні корали з ряду горгонієвих. Вони складаються з трьох груп — горгоній, ізид та власне коралів. Корали — надзвичайно цікаві створіння, що їх свого часу зараховували до мінералів, згодом до рослинного і, нарешті, до тваринного світу. Ці корали — ліки в давнину і коштовні оздоби за наших днів — аж 1694 року марсельський вчений Пейсоннель остаточно зарахував до тваринного світу.

Корали — це скупчення окремих мікроскопічних створінь, об'єднаних в ламкий кам'янистий поліпняк. Основу такого поліпняка закладає окремий поліп, учепившись будь за що. Розмножуючись брунькуванням, він творить цілу колонію, у якій кожний новий особень живе спільним життям. Природна комуна! Я читав найновіші праці вчених, присвячені тим дивовижним зоофітам, що розростаються, як влучно підмітили натуралісти, в деревоподібні гаї. Для мене не було більшої втіхи над відвідини цих скам'янілих коралових лісів, що їх виплекала природа в безоднях океану.

Включивши Румкорфові прилади, ми пішли повз коралові рифи, що тільки почали формуватися і з бігом часу мали звестися кораловим пасмом. Уздовж нашого шляху — непролазні хащі, сплетені між собою гіллям, укритим зірочками з білим промінням. Тільки на відміну від земних, коралові дерева, причепившись до скель, росли згори донизу.

Світло наших ламп, яскріючи живими барвами на коралових гілках, творило чудові ефекти. Здавалося, ніби це сплющене й циліндричне віття хитається під збуреною водою. І мені хотілося зірвати свіжі, облямовані тендітними мацаками віночки, що ось тільки розвилися або тільки-тільки розпукувалися. Риби, пропливаючи, торкали їх, неначе птахи крилами, своїми легенькими плавцями. Та ледве я простягав руку до цих живих квітів, як уся колонія починала хвилюватися. Білі віночки ховалися в свої червоні футляри, квіти зникали на очах, і кущ обертався на безладну купу дірчастого каміння.

Мені випала нагода побачити рідкісний взірець цих камінних тварин. Квітка з живого каменю не поступалася перед коралами, що їх здобувають у Середземному морі біля французьких, італійських та африканських берегів. Вона яскравою живою барвою виправдує назву «кривава квітка» або «кривава піна». Так називають ювеліри свої найкоштовніші коралові вироби. Вартість кілограма таких коралів сягає п'ятсот франків, а тутешні води заховують у собі скарби, яких не спромоглися б вичерпати всі коралошукачі світу. Ця коштовна речовина, часто зростаючись із іншими поліпами, становить кораловий масив.

Незабаром кущі погустішали, коралові дерева стали вищі. Перед нами розлягався справжній скам'янілий гай, довгі галереї химерної архітектури. Капітан Немо перший ступив під хмуре склепіння галереї, схилом якої ми спустилися на глибину ста метрів. Світло наших ламп вряди-годи падало на червону шорстку поверхню коралових аркад і складало чарівне враження, фарбуючи червоним вогнем шпичаки, що звисали зі склепіння, мовби торочки коштовної люстри. Поміж кораловими кущами я бачив багато інших, не менш дивовижних, поліпів; серед них — меліти, іриси з суглобистими розгалуженнями, коралові мички, зелені, червоні, справжні водорості, вкриті вапняковою корою; після тривалих суперечок натуралісти віднесли їх до рослинного світу. З цієї нагоди один мисливець сказав: «Може, це і є та грань, де життя вже прокидається зі свого скам'янілого сну, але ще неспроможне вирватися з його міцних лещат».

Години за дві ми досягли глибини трьохсот метрів себто межі, де завершувався процес формування коралових рифів і за якою не було вже окремих скромних кущиків, поліпнякових колоній. Далі йшли густі праліси, велетенські скам'янілі дерева, обплетені гірляндами ніжних плюмарій, цих морських ліан, що ряхтіли пишними, розмаїтими барвами. Ми вільно проходили під їхніми гіллястими кронами, що губилися в темряві морських глибин, а далі стелилися тубіпори, астерії, меандрини, фунгії та каріофілеї, що мінилися, ніби квітчастий килим, оздоблений блискучими самоцвітами.

Яке видовище! Ну й чому ніяк нам поділитися враженнями! О, ці шоломи з міді та скла! Якби крізь них міг пробитися наш голос! І чому ми не пристосовані до життя в цій водній стихії, як риби або ще ліпше — як амфібії, що, живучи подвійним життям, посідають водночас і воду, і землю!

Аж ось капітан Немо зупинився. Зупинилися й ми. Матроси стали півколом позаду свого капітана. Придивившись пильніше, я зауважив якийсь довгастий предмет, що його несли на плечах чотири матроси.

Ми стояли на широкій галявині, оточеній високими кам'яними деревами підводного лісу. У світлі наших ламп на землю лягали довгі тіні. При електричному сяйві далина здавалася ще темнішою, а на її тлі яскравими цятками мерехтіли корали.

Нед Ленд і Консель стояли поруч мене. Ми дивилися на матросів. Мені подумалося, що нам, мабуть, доведеться бути свідками надзвичайного видовища. Я помітив долі кілька горбочків, укритих вапняковим нашаруванням і розташованих за певним порядком; їх, безперечно, створила людська рука.

Посеред галявини, на узвишші, вивершенім із вапняку, стояв кораловий хрест, розкинувши свої довгі, кам'яні, мовби закривавлені, руки.

На знак капітана Немо один із матросів вийшов наперед, витяг із-за пояса кайло і заходився недалечке від хреста видовбувати яму.

Он воно що! На цій галявині — кладовище, яма — це майбутня могила, а видовжений предмет — тіло померлого вночі матроса. Капітан Немо і його команда ховали свого друга на кладовищі в недосяжних глибинах океану!

Ні! Я ще зроду так не хвилювався! Зроду ніщо так не бентежило моєї душі! Я не вірив власним очам.

Яму копали повільно. Наполохані риби метнулися врозтіч. Я чув, як гупало у вапняковий камінь кайло, бачив, як летіли навсебіч іскри, коли воно влучало в крем'яхи, розсипані по морському дну. Яма дедалі глибшала, аж доки сягнула належної глибини.

Тоді піднесли небіжчика, завиненого в білу тканину, й опустили до ями. Капітан Немо та його товариші, схрестивши на грудях руки, стали навколішки… А ми втрьох шанобливо схилили голови.

Яму засипали видовбаним ґрунтом, і над нею виросла невисока могила.

Коли все було закінчено, капітан Немо і його матроси підвелися; потім вони підійшли до самої могили і, опустившись на одне коліно, звели вгору руки на знак останнього прощання.

Похоронна процесія рушила до «Наутілуса» тим самим шляхом — під склепінням камінного лісу, поміж коралових дерев і кущів.

Ось удалині блиснув червоний вогник. Він показував нам шлях до судна, і десь за годину ми вже були на борту.

Перевдягнувшись, я піднявся на палубу і, пригнічений важкими споминами, сів біля прожектора.

Незабаром до мене підійшов капітан Немо. Я встав і запитався в нього:

— Отже, цей чоловік, як я і передбачив, помер уночі?

— Так, пане Аронаксе, — відповів капітан.

— І тепер спочиває поруч зі своїми товаришами на кораловому кладовищі?

— Так, забутий всіма, але не нами! Ми викопали яму, а поліпи замурують наших небіжчиків на віки вічні!

І капітан Немо, закривши лице руками, силкувався втримати ридання. Трохи згодом, заспокоївшись, він додав:

— Там, кількасот метрів під водою, наше кладовище.

— Там, капітане, ваші небіжчики сплять спокійно. Вони не доступні акулам!

— Так, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, — і акулам, і людям!

Частина друга

І

ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН

Починається друга частина нашої підводної мандрівки. Перша закінчилася зворушливою сценою на кораловому кладовищі, що лишила глибокий слід у моїй пам'яті. Отже, не тільки життя капітана Немо минало в лоні безмежного океану, він і могилу собі приготував у недосяжних його глибинах. Там жодне морське страхіття не потривожить останнього сну володарів «Наутілуса», вірних друзів, нерозлучних по смерті, як нерозлучних за життя! «Недоступних і людям!» — сказав капітан Немо.

Вічний суворий і невблаганний виклик людському суспільству!

Ні, мене аж ніяк не могли вдовольнити Конселеві здогади. Простосердий добряга непохитно стояв на тому, що капітан Немо — один із невизнаних учених, які платять людству зневагою за байдужість. Консель мав його за незбагненного генія, котрий відкинув тягар земних спокус і назавше сховався в недоступній стихії, де збулися мрії його вільнолюбної натури. Та, здається мені, Конселеві припущення пояснюють загадкову цю людину хіба що з одного боку.

Ба й справді: і таємниці минулої ночі, коли нас не тільки було ув'язнено, але навіщось і приспано, і те, що капітан вирвав із рук моїх далекоглядну трубу, аби я не встиг озирнути обрію, і смертельно поранений матрос, що йому в якийсь незвичайний спосіб розвалено голову, — все це не узгоджувалося з однобокими припущеннями Конселя. Ні! Капітан Немо не просто втік од людей. Грізне судно правило не тільки за притулок вільнодумцеві. Воно, певне, було знаряддям страшної помсти.

Проте підозри мої не мали жодних підстав. Це був кволий проблиск світла в непроглядній темряві — тож мені залишалося писати так, як диктуватимуть події.

Зрештою, нас ніщо не зв'язувало з капітаном Немо. Він знав — втекти з «Наутілуса» ніяк. Ми не давали йому жодних обіцянок і не сковували себе зобов'язаннями, а просто були бранцями, полоненими, що їх із ґречності називали гістьми. Однак Нед Ленд не полишає надії вирватись на волю. Він не промине першої нагоди. Його слідом, певна річ, подамся і я. І проте з якимось жалем винесу я «Наутілусові» таємниці, що їх так великодушно звіряв нам капітан Немо. Що ж нарешті має викликати ця людина — зненависть чи захоплення? Жертва він чи кат? І, кажучи щиро, як би мені хотілося перше, ніж розстатися з ним назавше, завершити кругосвітню підводну мандрівку, котра так чудесно почалася. Як би мені хотілося звідати всі таємниці, заховані в океанських глибинах. Побачити все, чого досі не бачило жодне людське око, — хоч би навіть довелося заплатити власним життям за невгамовну жадобу пізнання! А що мені відкрилося досі? Нічого чи майже нічого, бо ми пройшли всього шість тисяч льє під водами Тихого океану.

Хоч я й знав, що «Наутілус» прямує до заселених земель, та було б жорстоко жертвувати супутниками задля своєї жаги пізнавати невідоме. Мабуть, доведеться іти слідом за ними, може, навіть самому вести їх до звільнення. Тільки чи трапиться сприятлива нагода? Людина, силоміць позбавлена волі, жадала такої нагоди, а допитливий вчений боявся її.

Опівдні двадцять першого січня 1868 року капітанів помічник зійшов на палубу визначити висоту сонця. Я вийшов і собі, запалив сигару і стежив за його роботою, роблячи вголос свої зауваження. Цей чоловік, певно, зовсім не знав французької мови, бо якби він збагнув мої слова, мимохіть якось реагував би на них. А він був німий та байдужий.

Коли помічник вимірював секстантом висоту сонця, на палубі появився матрос — отой здоровань, що ходив із нами в підводну екскурсію на острів Креспо, — і став витирати скло прожектора.

«Наутілус» мав невдовзі зануритись, і я зійшов у салон. Люки зачинилися. Судно взяло курс на захід.

Ми пливли безкраїми просторами Індійського океану, що розлягався на п'ятсот п'ятдесят мільйонів гектарів. Вода була така прозора, аж у голові паморочилось, коли дивився на неї. Здебільша «Наутілус» ішов на глибині від ста до двохсот метрів. Так пливли ми кілька день. Всякому на моїм місці така мандрівка видалася б нескінченно довгою та одноманітною, але я, безмежно люблячи море, щодня виходив на палубу освіжитися цілющим повітрям океану, розглядав крізь кришталеві шиби салону скарби морської безодні, читав книги з бібліотеки капітана Немо, впорядковував свої нотатки, і мені не залишалося жодної хвилі ані на втому, ні на скуку.

Почувалися ми дуже добре, їжа нас вдовольняла, і я міг би запросто обходитися без добавок, що їх Нед Ленд із почуття протесту старався вносити до нашого меню. Опріч того, ми не піддавалися жодним простудам. На судні була завжди така стала температура, що навіть нежить до нас не приставала. Зрештою, ми мали досить мадрепорових коралів — дендрофілій, знаних в Провансі під назвою морського кропу; соковитий їхній м'якуш є найліпшим засобом проти кашлю.

Уже кілька день на нашому шляху зустрічається сила всякого морського птаства з родини чайкових. Кількох пернатих нам пощастило підстрелити. Вміло зготована дичина доповнила наше меню дуже смачними стравами. Серед великих перелітних птахів, здатних за своїх мандрів спочивати на морі, я помітив альбатросів. Ці крилаті з ряду трубконосих попри свій неприємний крик, що нагадує ревіння віслюка, навдивовижу величні птахи. Родину веслоногих представляли швидколетні фрегати, що дуже спритно ловили верховодних риб, та численні фаетони, між якими траплялися червонохвості, завбільшки як голуб; рожевувато-біле пір'я цих тропічних птахів підкреслювало чорноту їхніх крил.

В сіті «Наутілуса» попалася сила морських черепах, зокрема каретти з опуклим панцером, що має велике промислове значення. Ці плазуни легко пірнають і, закривши м'ясистий клапан при носовому отворі, можуть довго триматися під водою. Деякі з черепах ще спали, заховавшись під свій панцер — надійний захист проти морських хижаків. М'ясо цих черепах несмачне, зате яйця — дуже лакомий наїдок.

Що ж до риб — ми просто нетямились із захвату й дива, цілими днями споглядаючи їх крізь кришталеву шибу. Я завважив немало риб, яких мені досі не траплялося бачити живими.

Передусім назву козубеньок, що водяться здебільша у водах Червоного моря. Індійського океану та при берегах Центральної Америки. Ці риби, як і черепахи, панцерники, морські їжаки та ракоподібні, захищені панцером, і то не вапняковим чи кремінковим, а справжнім кістяним. Складається він із міцних тригранних або чотиригранних платівок, які щільно прилягають одна до одної. Тут я нагледів кілька невеличких, сантиметрів із п'ять завдовжки, козубеньок, укритих панцером із тригранних платівок; у них був брунатний хвіст і жовті плавці; м'ясо їхнє смачне й поживне. От би акліматизувати цих риб у прісних водах! Адже у наших річках легко приживається чимало морської риби. Варто згадати й про козубеньок із чотиригранним панцером, так званих чотирирогих, — над очима в них стирчать чотири великі шипи; козубеньок крапчастих із білими цятками на черевці, що ручніють, як птахи; триногів, укритих голками вздовж кістяної спини, котрих за їхнє своєрідне рохкання прозвали морськими свиньми; і, нарешті, дромадерів із конусуватим горбом на хребті; м'ясо їхнє тверде й ликувате.

Крім цих мешканців тутешніх вод, Консель відзначив у своїх нотатках деяких риб із роду голкочеревних: це скати з червоною спиною і білими грудьми; доладні вітрильники, які підіймали свої плавці, ніби вітрила під погожим вітром; гарненькі риби-дракони, що їх природа ущедрила жовтим кадмієм, небесною блакиттю, сріблом і золотом; нарешті бризкуни із довгими трубчастими мордочками, справжні океанські мисливці на мух, озброєні «рушницями», які й не снилися ні Шаспо, ні Ремінгтонові,— вони вбивають комаху однією краплиною води!

Від двадцять першого до двадцять третього січня «Наутілус» ішов зі швидкістю двісті п'ятдесят льє на добу, себто п'ятсот сорок миль за двадцять чотири години, чи двадцять дві за годину. Ми спостерігали тільки тих риб, що, приваблені світлом прожектора, пливли за «Наутілусом». Та вони поволі відставали, і лише окремі риби іще якийсь час трималися в освітленій смузі води.

Уранці двадцять четвертого січня на 125° південної широти і 94°33′ довготи ми побачили острів Кілінга. Цей витвір мадрепорових коралів, увесь зарослий чудовими кокосовими пальмами, свого часу відвідали Дарвін і капітан Фіц-Рой. «Наутілус» пройшов поблизу прямовисних берегів острова. В наші сіті зловилося багацько поліпів, голчастошкірих і цікавих молюскових мушлів. Кілька рідкісних дельфінкових мушлів збагатили скарбницю капітана Немо, до котрої і я долучив зірчастого корала. Це був один із тих поліпів, які часто приростають як паразити до молюскових стулок.

Незабаром острів Кілінга скрився за обрієм і ми взяли курс на північний захід, до південного краю Індійського півострова.

— Цивілізовані землі! — сказав мені того дня Нед Ленд. — Це не острови Папуа, де більше дикунів, аніж диких кіз! На цій землі, пане професоре, є шосейні шляхи, залізниці, міста англійські, французькі, індійські. Тут на кожнім кроці здибаєш земляка. Ну! Чи не пора розпрощатися з капітаном Немо?

— Ні, Неде, ні! — відповів я рішуче. — Не час, як кажете ви, моряки, віддавати кінці. «Наутілус» прямує до цивілізованих країв — наближається до берегів Європи. Коли ми ввійдемо в свої моря, тоді побачимо, що нам порадить наша обачність. Зрештою, я не вірю, що капітан Немо дозволить нам полювати на Малабарських та Коромандельських берегах, як у лісах Нової Гвінеї.

— Ну то й що, пане професоре! Хіба не можна обійтися без його дозволу?

Я не відповів канадцеві — не хотілося сперечатись. Але я поклав собі випити до дна чару лихої долі, що закинула мене на борт «Наутілуса».

Проминувши острів Кілінга, ми попливли з меншою швидкістю. Тут плисти було важче. Часто ми пірнали на великі глибини. Бувало, судно занурювалося до двох-трьох кілометрів, але ні разу нам не вдалося визначити великої глибини Індійського океану, де зонди тринадцять тисяч метрів завдовжки не досягали дна. Щодо температури глибинних вод, то наші термометри незмінно показували чотири ступні вище нуля. До речі, я помітив, що температура поверхневих вод завжди нижча у прибережних районах проти вод у відкритому морі.

Двадцять п'ятого січня океан був зовсім пустельний і «Наутілус» весь день ішов на поверхні, розсікаючи хвилі своїм потужним гвинтом, з-під якого летіли високі водограї бризок. Як же було не взяти його за велетенського кита? До самісінького вечора пробув я на палубі. Дивився на море. Наоколо — ні єдиної цяти! Аж десь уже біля третьої години на захід од нас з'явився корабель. Якийсь час він темною смужкою виднів на обрії, але з такої віддалі годі було помітити «Наутілуса», що ледве виступав із води. Корабель, певне, належав Півостровній та Східній компанії, котра обслуговує лінію Цейлон — Сідней і заходить у Мельбурн та на мис короля Георга.

О п'ятій годині пополудні перед недовгими тропічними сутінками мене та Конселя зачарувало незвичайне видовище.

Існує одна гарненька тваринка, зустріч із якою, на думку древніх, провіщає щастя. Арістотель, Атеней, Пліній та Оппіан вивчали її уподобання й нахили і на змалювання її вичерпали всі поетичні засоби Греції й Риму. Вони назвали це створіння «наутілус», або «помпіліус». Але новіша наука не закріпила їхніх назвиськ, і сьогодні цього молюска знають під ім'ям аргонавта.

Отже, того вечора неподалік пропливав цілий табун аргонавтів, їх було кілька тисяч. Належали вони до роду горбкуватих аргонавтів, що водяться в Індійському океані.

Аргонавти пливли задом наперед завдяки своїм рушійним цівкам, якими виштовхували воду, що нагніталася при вдихові. З восьми їхніх мацаків шість — тонких і довгих — плавали на воді, а два — кільцюваті, з перетинкою — випиналися, як легеньке вітрильце. Я розгледів їхню спіралеподібну мушлю — Кюв'є влучно порівнює її до тендітного човника. Ба й справді, човник! Він возить заховану в собі тваринку, яка ніколи до нього не приростає.

— Аргонавт спроможний скинути свою мушлю, — сказав я Конселеві,— але цього ніколи не буває.

— Точнісінько, як і капітан Немо, — розважливо відповів Консель. — Ото б і назвати йому своє судно «Аргонавтом»!

Мабуть, із годину молюски пливли за «Наутілусом». Несподівано зграю щось наполохало. Враз усі вітрила спустилися, мацаки сховалися в мушлях, тіла зіщулились; перемістивши центр ваги, черепашки пішли шкереберть, і вся флотилія зникла під водою. Ніколи ще кораблі жодної ескадри не маневрували так спритно.

Тут зайшло сонце і зразу залягла темрява. Вітерець збивав легенькі брижі, і в борт «Наутілуса» сонно плюскали хвилі.

Назавтра, двадцять шостого січня, ми перетяли екватор на вісімдесят другому меридіані і ввійшли в води Північної півкулі.

Того дня кортеж нашого судна складала зграя велетенських акул. Тутешні води кишіли цими страшними й небезпечними тваринами. Це були акули з бурою спиною, білим черевом і одинадцятьма рядами зубів; акули банькаті, що мали на шиї велику чорну цяту, облямовану білим, — вона скидалася на здоровенне око; акули сині з кулястою головою, всіяною чорними цятами. Темні туші охижіло товкли страшними головиськами в кришталеві шиби судна. Таке безцеремонне панібратство аж судомило гарпунера. Його поривало на поверхню, йому свербіли руки загарпунити хоч би кількох отих акул із роззявленими пащами, з яких виблискували гострі зуби. Але тут «Наутілус» збільшив швидкість і залишив далеко позад себе найспритніших акул.

Двадцять сьомого січня при вході до широкої Бенгальської затоки перед нашими очима безупинно поставали страхітливі видива. Назустріч пливли трупи. То були трупи померлих індійців, несені течією Гангу в чисте море; їх не встигли склювати грифи, що єдині були за могильників у цій країні. Та все ж акули неодмінно допоможуть їм у похованні.

Десь близько сьомої години вечора, піднявшись на поверхню, «Наутілус» поплив серед молочно-білих хвиль. Море, скільки оком сягнути, видавалося молочним. Чи не вводило нас в оману місячне сяйво? Ні! Бо ж тільки два дні, як з'явився молодик. Він був іще десь за обрієм, в сонячному промінні. І небо, всіяне зорями, здавалося чорним проти білини довколишніх вод.

Консель не вірив власним очам і попросив мене пояснити причину цього незвичайного явища. На щастя, я міг йому відповісти.

— Це — так зване молочне море, — сказав я, — широчезні простори білих вод — часте явище в цих широтах.

— А чи не пояснив би мені пан професор, — повів далі Консель, — причину цього явища? Не могла ж вода й справді перетворитися на молоко.

— Звичайно, ні, мій друже. Ця білина, що так тебе здивувала, викликана наявністю в воді міріадів інфузорій, дрібнесеньких істот, безбарвних слизистих черв'яків. Ці тваринки, тонкі, як волосина, одну п'яту міліметра завдовжки, випромінюють світло. Злипаючись між собою, вони вкривають морську поверхню на багато льє.

— На багато льє? — вигукнув Консель.

— Так, друже мій. І не берися рахувати, скільки їх довкола. Марна річ! Декому з моряків, приміром, траплялося плисти молочним морем понад сорок миль.

Не знаю, як сприйняв Консель мою пораду, але він глибоко замислився. Ну, звичайно! Він уже сушив собі голову, скільки тих тваринок уміщається на площі сорок квадратних миль, коли довжина кожної дорівнює одній п'ятій міліметра, а грубина — тоненькій волосинці. Що ж до мене, то я й далі спостерігав оте дивне явище. Впродовж кількох годин «Наутілус» розтинав своїм тараном білаві хвилі, і я завважив, що він безшумно лине цією мильною водою, так ніби пливе по спіненому вирові двох зустрічних течій, що часом бувають у бухтах.

Десь опівночі море прибрало свого звичного кольору, та позаду «Наутілуса» аж до самого обрію небо, відбиваючи білину вод, здавалося, було освітлене північним сяйвом.

II

НОВА ПРОПОЗИЦІЯ КАПІТАНА НЕМО

Двадцять восьмого січня опівдні під 9°4′ північної широти «Наутілус» виплив на поверхню моря поблизу землі, що лежала за вісім миль на захід. Насамперед впадало до ока безладне громаддя гір; з імли поволі виступали примхливої форми шпилі, що сягали двох тисяч футів у височінь. Коли було встановлено координати, я зійшов до салону, відшукав цю точку на карті й довідався: ми знаходимося біля берегів острова Цейлон — перлини Індії.

Я пішов до бібліотеки пошукати відомостей про цей острів, що його вважають найродючішим на земній кулі. Тут мені трапилася праця Г. К. Сірра «Цейлон і сингалезці». Повернувшись до салону, я передусім прочитав загальні відомості про Цейлон, якому в давнину надавалося так багато різних назв. Лежить він між 5°55′ та 9°49′ північної широти і 79°42′ та 82°4′ довготи на схід од Гринвіцького меридіана. Простягається на двісті сімдесят п'ять миль у довжину і щонайбільше сто п'ятдесят миль у широчінь, обвід — дев'ятсот миль; площа — двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім миль, тобто майже така, як площа Ірландії.

До салону ввійшли капітан Немо та його помічник. Капітан кинув оком на карту. Потім обернувся до мене.

— Острів Цейлон, — сказав він, — славиться своїми перловими промислами. Чи не бажаєте, пане Аронаксе, відвідати перлові ловища?

— Вельми охоче, капітане.

— Гаразд. Це проста річ. От тільки, побувавши на ловищах, ми не побачимо самих ловців. Сезон іще не почався. Та дарма. Я дам наказа плисти до Манарської затоки. Ми прибудемо туди вночі.

Капітан сказав кілька слів помічникові, і той вийшов. Незабаром «Наутілус» поринув у свою водну стихію; манометр показував глибину тридцять футів.

Уп'явшись очима в карту, я взявся шукати Манарську затоку. Я знайшов її на дев'ятій паралелі при північно-західному березі Цейлону. Затока утворюється видовженою смугою острівця Манар. Щоб дістатися туди, треба було обійти весь західний берег Цейлону.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — перли виловлюють у Бенгальській затоці, в Індійському, Китайському та Японському морях, а також у морях Південної Америки, в Панамській і Каліфорнійській затоках. Та найбагатші перлові ловища зосереджені біля Цейлону. Ми прибудемо туди, щоправда, передчасно. Ловці перлів з'являються в Манарській затоці не раніше березня. Тоді збиваються сюди до трьохсот суден і, накинувшись на поживу, впродовж тридцяти днів грабують морські скарби. З кожним кораблем прибувають десять веслярів і десять водолазів. Поділившися на дві групи, вони навперемінки пірнають на глибину двадцяти метрів, затиснувши між ногами камінь, прив'язаний мотузкою до судна.

— Невже до того примітивного способу вдаються й нині?

— Вдаються, — відповів Немо. — Дарма що промисли посідає найвинахідливіший, найпрактичніший народ світу — англійці, які дістали їх у власність за Ам'єнською угодою 1802 року.

— Ваш скафандр, либонь, став би тут у великій пригоді.

— Звичайно. Адже ж ці нещасні перлярі не годні триматися довго під водою. Хоч англієць Персеваль у своїй «Мандрівці на Цейлон» запевняє, ніби якийсь кафр тримався під водою п'ять хвилин, — я не йму йому віри. Я знаю, що деякі водолази залишаються під водою п'ятдесят сім секунд, а найвитриваліші навіть вісімдесят сім секунд, проте їх не рясно. А коли ці сердеги виринають, їм із вух і носа тече закривавлена вода. Я вважаю, що водолаз має триматися під водою не більше тридцяти секунд, впродовж яких йому треба встигнути зібрати в сітку знайдені перлівниці. Ловці перлів не доживають до старості. Вони зарання хиріють, на очах з'являються виразки, все тіло береться болячками, і вони часто вмирають під водою, розбиті паралічем.

— Еге ж! — сказав я. — Сумне ремество, покликане вдовольняти людські примхи. А скажіть, капітане, скільки перлівниць виловлює одне судно за день?

— Щось од сорока до п'ятдесяти тисяч. Кажуть, ніби 1814 року англійський уряд влаштував таку ловитву державним коштом, і перлярі за двадцять днів дістали з морського дна сімдесят шість мільйонів скойок.

— То принаймні,— поцікавився я, — ці нещасливці мають добрий заробіток?

— Де там, пане професоре?! В Панамі вони дістають не більше долара за тиждень. Здебільша їм перепадає по одному су за мушлю, в котрій є перлина; а скільки з них порожніх?!

— По одному су! Таж ці бідолахи кладуть до кишені господаря мільйони! Це ж грабунок!

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви зі своїми супутниками побуваєте на Манарському родовищі перлів, і коли туди випадком прибув уже якийсь перляр, ми подивимося, як він орудує.

— Охоче, капітане.

— А ви, пане Аронаксе, не боїтесь акул?

— Акул?! — вигукнув я.

Питання видалося мені, м'яко кажучи, марним.

— То якої ви думки про акул? — не відступався капітан Немо.

— Гм! — завагавсь я. — Мушу признатися, що мені досі не випадало стикатися з ними близько.

— А ми звикли до них, — сказав капітан. — Згодом і ви призвичаїтесь. До речі, ми захопимо зброю і зможемо при нагоді вполювати якусь акулу. Це дуже цікаво. Отож до завтра, пане професоре. Вранці виходимо.

Сказавши це безтурботним тоном, капітан Немо вийшов із салону.

Коли б вас запросили до полювання на ведмедя в швейцарських горах, ви б відповіли: «Гаразд! Завтра підемо на ведмедя». Коли б запросили до полювання на лева в атлаських долинах чи, скажімо, на тигра в індійських джунглях, ви могли б спокійно сказати: «О! То ми йдемо на тигра або лева! Чудесно!» Та коли вас запросять полювати на акулу в її природній стихії, ви, певно, замислитесь, чи приймати такі запросини.

Що ж до мене, то я провів рукою по чолі, яке зросив холодний піт.

«Зваж усе гарненько, — сказав я собі,— ще не пізно! Одна річ полювати видру, як то нам лучилося в підводних лісах острова Креспо, а геть інша — пірнати в морську безодню, знаючи, що на тебе чигає сутичка з акулою! Мені добре відомо: в деяких краях, зокрема на Андаманських островах, негри не вагаючись кидаються на акул із мечем в одній руці і зашморгом у другій. Але мені відомо й те, що багато хто з одчайдухів, котрі йдуть на двобій із цими страшними потворами, не повертаються назад. Зрештою, я не негр, а коли б і був нефом, то, гадаю, — за такої оказії певне вагання з мого боку не було б великим гріхом».

Мені верзлися акули; перед очима поставали їхні величезні пащі, втикані кількома рядами зубів, спроможних розкусити людину навпіл. До того ж я не міг стерпіти байдужого тону, яким капітан Немо запрошував мене на ті кляті лови. Так наче йшлося про лісову облаву на якусь там лисицю.

«Дарма! — втішав я себе. — Консель, звичайно, не пристане на таке непевне діло, а під тим приводом і я ухилюся від капітанових запросин».

Що ж до Неда, то, признатися, я не був певен в його розважливості. Небезпека, хоч би яка велика, завжди вабила його войовничу натуру.

Я взявся до книжки Сірра, та гортав її машинально. З кожної сторінки виглядали роззявлені грізні пащеки.

Тут саме увійшли Консель і канадець. Вони були в доброму, ба навіть веселому гуморі. Вони не знали, що на них чекає.

— Слово честі, пане професоре, ваш капітан, — чорти б його вхопили! — запропонував нам вельми втішну забаву!

— О! — сказав я. — То ви знаєте…

— Хай не прогнівається пан професор, — мовив Консель, — капітан «Наутілуса» запросив нас разом із паном професором відвідати взавтра знамениті цейлонські перлові промисли. Він був напрочуд ґречний і поводився як справжній джентльмен.

— А більше він нічого вам не сказав?

— Нічого, пане професоре, — відповів канадець. — Хіба тільки те, що вже говорив вам про цю прогулянку.

— Та воно правда, — мовив я. — Але він нічого не сказав вам про таку деталь, як…

— Він не вдавався в подробиці. То ви підете з нами, правда ж?

— Я… звичайно! Бачу, Ленде, ви набираєте смаку до підводних прогулянок.

— Ще б пак! Це ж страх як цікаво!

— А може, й небезпечно! — натякнув я.

— Небезпечно? — здивувався Нед Ленд. — Звичайна прогулянка по перловому ловищу.

Видно, капітан Немо не вважав за потрібне говорити моїм супутникам про акул. Я дивився на них так сумно, ніби їм уже бракувало руки або ноги. Чи ж мушу я застерегти їх про небезпеку? Безперечно! Та я не знав, з якого боку почати.

— Чи не був би пан професор ласкавий розказати нам докладніше про ловитву перлів? — спитав Консель.

— Про саму ловитву, — запитався я, — чи про ті нещасливі випадки, що…

— Передусім нас цікавить ловитва! — відказав канадець. — Йдучи на рибалку, треба знати, як закинути вудку.

— Ну, що ж! Сідайте, друзі мої, і я розповім вам усе, що вичитав із Сіррової книжки.

Нед і Консель посідали на канапу, і канадець одразу спитав:

— А що воно таке — ота перлина, пане професоре?

— Як на поета, друже Неде, то перлина — сльоза моря, — відповів я, — для мешканців сходу вона — скам'яніла краплина роси; для жінок — то коштовна оздоба, сяйний овальний камінець; для хіміка перлина — не що інше, як сполука фосфорнокислих солей із вуглекислим кальцієм; нарешті, для натураліста — це просто хворобливий наріст, що утворюється шляхом виділення й поступового нашарування перламутру всередині двостулкових молюсків.

— Тип молюсків, — сказав Консель, — клас пластинчасто-зябрових.

— Правильно, мій учений Конселю. Є підстави твердити, що перлини утворюють не самі морські перлівниці, а й черевоногі та головоногі молюски — морське вушко, тридакна, морські пінни, одне слово, всі молюски, що виділяють перламутр, себто синю, блакитну, фіолетову органічну масу, якою вкривають зсередини поверхню своїх черепашок.

— Навіть їстівні скойки? — запитався канадець.

— Атож! Навіть їстівні скойки деяких водоймищ Уельсу, Шотландії, Ірландії, Саксонії, Богемії, Франції.

— Прекрасно! Це треба запам'ятати, — мовив канадець.

— Але, — вів я далі,— здебільша перли утворюються в скойці — дорогоцінній перлівниці. Отже, перлина — не що інше, як виділення перламутрової маси, що набула кулястої форми. Перлина утворюється від подразнення, до якого спричиняється піщинка чи якась інша неорганічна речовина, котра потрапляє в складки молюска. Вільно лежачи на тілі тваринки, це ядро майбутньої перлини чіпляється до скойки і протягом багатьох років обростає концентричними шарами перламутрової маси.

— А буває по кілька перлин в одній скойці? — запитався Консель.

— Так, друже мій. Траплялися скойки — справжні скриньки коштовностей. Кажуть, хоч я тому не вірю, ніби в одній скойці знайшли не менше ста п'ятдесяти акул.

— Сто п'ятдесят акул! — вигукнув Нед Ленд.

— Хіба я сказав «акул»? — запитав я знітившись— Я хотів сказати — сто п'ятдесят перлин. Акули тут ні до чого.

— Та звичайно, — сказав Консель. — А чи не пояснив би пан професор, як зі скойок дістають оті перли?

— Є кілька способів. Коли перлина щільно приросла до стулки, її витягають щипчиками. Та звичайно скойки висипають на мати, розстелені на березі. Під сонцем молюски гинуть, і через десять днів, коли вони до решти згниють, скойки зсипають до великих басейнів з морською водою, розкривають, тоді миють. А вже по цьому беруться до роботи сортувальники скойок. Спершу вони здіймають перламутрові платівки, знані на ринку під назвою сріблястих, несправжніх білих, несправжніх чорних, що продають на вагу по сто двадцять п'ять і сто п'ятдесят кілограмів у ящику. Вичищену від скойок паренхіму42 розварюють, відкидають на сито і в такий спосіб дістають із тіла молюска геть усі перлини, до найдрібнішої.

— А ціна перлини залежить, певно, від її величини? — запитався Консель.

— Не тільки від величини, — відповів я, — а й від форми, від того, чи перлина, як кажуть ювеліри, «чистої води», тобто від її кольору, від блиску, інакше кажучи, від того, чи вона міниться всіма ніжними відтінками перламутру. Найкоштовнішими вважаються так звані дівочі або високородні перлини; утворюються вони поодинчо в тканині молюска. Це білі, часто непрозорі камінці, але трапляються і з опаловими переливами. Ті перлини бувають найчастіше кулястої або грушуватої форми. Кулясті йдуть на браслети, грушуваті — на сережки. Найкоштовніші перлини продаються від штуки. А перлини, що утворюються на скойці й мають неправильну форму, коштують дешевше і продаються вагою. Нарешті нижчий ґатунок — дрібні перлини, що їх називають зернятками, продаються мірою; ідуть вони на вишивки та оздобу церковного одягу.

— Оте сортування перлин, певно, робота загайна й марудна, — сказав канадець.

— Ні, друже мій. Це роблять за допомогою решіт із дірками різної величини. Перлини, що залишаються в рідкому решеті, котре має від двадцяти до вісімдесяти дірок, — це перлини першого ґатунку. Перлини, що не проходять крізь решето, яке має від ста до восьмисот дірок, — другого ґатунку. Нарешті перлини, що залишаються в решеті, котре має дев'ятсот — тисячу дірок, вважаються зернятками.

— Хитро придумано! — сказав Консель. — Я бачу, навіть класифікацію перлин механізовано. А чи не сказав би пан професор, який прибуток дають оті ловища перлів?

— Коли судити з книжки Сірра, — відповів я, — цейлонські перлові родовища щороку приносять три мільйони акул.

— Франків! — поправив Консель.

— Еге ж, франків! Три мільйони франків, — похопився я. — Але, здається мені, тепер ці ловища не такі прибуткові, як перше. От хоч би взяти американські промисли. За Карла П'ятого вони щороку давали чотири мільйони чистого прибутку, нині ж од них дістають дві третини тої суми. А загалом річний прибуток усіх перлових промислів становить дев'ять мільйонів франків.

— Але трапляються окремі перлини, що коштують великих грошей, — зауважив Консель.

— Так, друже мій. Кажуть, ніби Цезар подарував Сервілії перлину вартістю, як на наші гроші, сто двадцять тисяч франків.

— А я чував, що в давнину якась дама пила розчинені оцтом перлини.

— Клеопатра! — уточнив Консель.

— Мабуть, не дуже приємне питво, — сказав Нед Ленд.

— Гидка штука, друже Неде, — відповів Консель. — Зате чарочка такого напою коштувала сто п'ятдесят тисяч франків. Неабиякі гроші!

— Була б ота дамочка моєю жінкою! — мовив Нед Ленд, промовисто глянувши на свої кулачиська.

— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! — вигукнув Консель.

— Я трохи був не женився, Конселю, — статечно проказав канадець. — I не я винен, що діло не склеїлось. Я навіть купив перлове намисто своїй нареченій Кет Тендер. А вона пішла за іншого. Ну що ж! Намисто коштувало всього півтора долара! А які були перлини! Присягаюся, пане професоре, — жодна б не проскочила через найрідше сито.

— Мій любий Неде, — сміючись відповів я, — то були штучні перлини, простісінькі скляні кульки, наповнені перламутровою есенцією.

— Нехай навіть есенція, — опирався канадець, — але вона мусила дорого коштувати.

— Вона нічого не варта. Це не що інше, як срібляста речовина з верховодчиної луски, що її розчиняють азотною кислотою. Ціна їй — ламаний гріш.

— Тим-то Кет і пішла за іншого, — філософськи розміркував Нед.

— Ну, та повернімося до розмови про вартість перлів, — сказав я. — Гадаю, жоден монарх не має такої перлини, як капітан Немо…

— Оце вона? — запитався Консель, показуючи на чудову перлину під скляним ковпаком.

— Так. Думаю, що не схиблю, оцінивши її на два мільйони…

— Франків?! — вихопився Консель.

— Еге ж! — сказав я. — Два мільйони франків! А капітанові Немо, щоб здобути отакий скарб, досить було тільки нахилитися.

— Оце так штука! — вигукнув Нед Ленд. — А раптом узавтра й нам трапиться така сама!

— Еге ж! Дідька лисого, — мовив Консель.

— А чому б ні?

— А що нам робити з мільйонами на борту «Наутілуса»?

— Та на борту — нічого, а деінде? — сказав Нед Ленд.

— Гм! Деінде! — хитнув головою Консель.

— А воно правда, — втрутився я. — Нед Ленд має рацію. І якщо ми колись привеземо до Європи чи Америки перлину вартістю на кілька мільйонів, вона надасть більшої переконливості, а водночас і ціни розповідям про наші митарства.

— Звісно! — мовив канадець.

— Невже ж, — озвався допитливий Консель, — ловитва перлів — таке небезпечне діло?

— Та ні! — жваво відповів я. — А надто, коли вжити заходів обережності!

— А яка небезпека може бути в цім реместві? — запитався Нед Ленд. — Хіба що ковтнеш морської води.

— Ваша правда, Неде. До речі,— спитав я, впадаючи в безтурботний тон капітана Немо, — ви не боїтеся акул?

— Я?! — здивувався канадець. — Гарпунер мало не з пелюшок? Чхати мені на них!

— Йдеться не про те, — сказав я, — щоб упіймати акулу на гак, витягти її на палубу, відрубати сокирою голову, розпанахати черево, вирвати серце й шпурнути його в море!

— Виходить, мова йде про…

— Атож, саме так!

— У воді?

— У воді!

— Отакої! Та я ж із гарпуном! Бачте, пане професоре, акули — вайлуваті створіння. Щоб хіпнути нас, вона мусить перевернутися черевом догори, а цієї миті…

Нед Ленд так вимовив слово «хіпнути», аж мені по спині забігали мурашки.

— Ну, а ти, Конселю, якої думки про акул?

— Я буду відвертий із паном професором… «Ну й гаразд», — подумав я, і мурашки перестали бігати мені по спині.

— Якщо пан професор іде на акул, — вів далі Консель, — чи міг би я, його щирий служник, не піти разом із ним!

III

ПЕРЛИНА ВАРТІСТЮ ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ

Настала ніч. Я ліг спати, та спалося мені погано. Снилися акули, і мені здавалося, що походження слова «акула» від слова «панахида»43 — правильне і водночас неправильне.

Наступного дня, о четвертій годині ранку, мене розбудив стюард, що його капітан Немо призначив до моїх послуг. Я хутко встав, одягнувся й вийшов до салону. Тут уже чекав на мене капітан Немо.

— Пане Аронаксе, — сказав він, — ви готові?

— Так.

— То прошу, ходімте зі мною.

— А мої супутники, капітане?

— Вони вже чекають на нас.

— Ми будемо надягати скафандри? — запитався я.

— Тим часом ні. Я не хочу, щоб «Наутілус» підпливав надто близько до цих берегів, хоч ми ще й далеченько від Манарського ловища; отож я звелів спорядити нам човна, що пройде обмілину навпростець; значно скоротивши обхідний шлях, ми зійдемо біля самого перловища. Все водолазне начиння вже на човні. Вдягнемося перед тим, як занурюватися під воду.

Ми з капітаном Немо підійшли до трапа, що вів на палубу. Нед і Консель були вже там; вони дуже раділи з майбутньої «приємної прогулянки». П'ятеро матросів з веслами в руках чекали на нас у човні, вже спущеному на воду.

Було ще темно. Легкі хмарини облягали небо, поміж них зрідка мерехтіли зорі. Я силкувався розгледіти землю, але вдалині манячіла тільки невиразна смужечка. «Наутілус», обігнувши за ніч західний берег Цейлону, знаходився тепер перед бухтою, певніше, перед затокою, що її утворювали береги Цейлону й Манарського острова. Там, під темними водами, простяглися більш як на двадцять миль усіяні рифами невичерпні перлові поля.

Капітан Немо, Консель, Нед і я примостилися на кормі. Один із матросів став при стерні; четверо його товаришів узялися за весла; капітан наказав оддавати кінці, і ми відчалили.

Човен поплив на південь. Веслярі не квапились. Я помітив, що вони опускають весла на воду через кожні десять секунд, як то заведено в військово-морському флоті. А коли човен ішов за інерцією, чутно було, як з весел важко падають на темну воду краплини, ніби кульки розплавленого олова. Легенькі брижі, що набігали з підвітряного боку, погойдували човна, і гребінці хвиль плюскали по його носі.

Всі мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про землю, що хутко наближалася, хоч, на Недову думку, ми дуже далеко від неї? Що ж до Конселя, то він був сама цікавість.

О пів на шосту обрій посвітлішав, і на його синюватому тлі чіткіше вимальовувався рельєф острова. Низькі на сході, береги на південь дедалі вищали. Тепер ми були за яких п'ять миль од нього, проте берег і досі зливався з тьмавими водами затоки. Між нами й островом море було пустельне. Ніде ні човна, ні водолаза. Німотна тиша панувала над перлярською бухтою. Капітан Немо казав слушно — ми прибули сюди зарано.

О шостій годині, зненацька, як то буває в тропічних краях, де не знають ні вранішньої зорі, ні вечірніх сутінків, настав день. Сонячне проміння пробилося крізь хмари, що затягли східний обрій, і на небо враз вигулькнуло ясне світило.

Тепер я добре бачив і берег, і навіть дерева, де-не-де розкидані по ньому.

Човен підходив до Манарського острова, що його берег, закруглюючись, зникав на півдні. Капітан Немо підвівся з лавки і став оглядати море.

На його знак закинули кітву, та ланцюг розмотався не більше як на метр, бо тут була наймілкіша місцина цейлонського перловища. Щоправда, човна, підхопленого відпливом, однесло назад на всю довжину ланцюга.

— Ну, от ми і дістались до місця, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Перед вами замкнена бухта. За місяць сюди припливе багато промислових суден і цю воду звирують відважні водолази. Чудесна бухта для таких промислів! Вона захищена проти найлютіших вітрів, а море тут ніколи не збурюється, — все це створює найкращі умови водолазам. Ну, а тепер надягнімо скафандри та й почнімо нашу про гулянку.

Я нічого не відповів і, дивлячись на ці підозрілі води, з допомогою матросів узявся надягати важку водолазну одежу. Капітан Немо та обидва мої супутники й собі одягалися. Що ж до матросів — жоден не супроводив нас у цій небезпечній прогулянці.

Невдовзі ми були запаковані по саму шию в гумову одежу; на спині приладнано резервуари з повітрям. Але Румкорфових апаратів не було. Перше, ніж надягнути на голову мідного шолома, я запитав про них капітана.

— Вони нам непотрібні,— відповів капітан Немо. — Ми не опускатимемось дуже глибоко, тож нам світитиме сонце. До того було б нерозважливо освітлювати електричними ліхтарями тутешні води. Так можна тільки привернути увагу небезпечних хижаків, що водяться в цих місцях.

Я озирнувся на Конселя та Неда Ленда. Але вони вже надягли шоломи і не могли ні слухати, ані відповідати.

Я запитав капітана Немо востаннє:

— А зброя? Де наші рушниці?

— Рушниці? Навіщо вони нам? Хіба горяни не йдуть на ведмедя з кинджалом у руках? А чи криця не певніша за свинець? Ось надійний тесак. Заткніть його за пояс і гайда!

Я глянув на своїх товаришів. Вони були озброєні, як і ми, а Нед Ленд ще й вимахував величезним гарпуном, що його захопив із собою, залишаючи судно.

Тоді слідом за капітаном я надягнув мідного шолома, і резервуари із стисненим повітрям автоматично ввімкнулися.

За якусь хвилю матроси висадили нас один по одному в воду, і вже за півтора метра від поверхні ми намацали дно. Капітан Немо махнув рукою, і ми пішли за ним пологим схилом.

Гнітючі думи, що досі мене обсідали, розвіялись. Я почувся на диво спокійним. Легкість рухів надала більшої певності, а небувале видовисько полонило мою уяву.

Сонце, легко проникаючи крізь тонкий шар води, досить яскраво осявало дно. Було виразно видно кожен камінець. Минуло ще десять хвилин, і ми опинилися на глибині п'яти метрів. Дно щодалі рівнішало.

З-під наших ніг, неначе бекаси на болоті, метнулася врозтіч зграйка цікавих риб із роду одноперих, що не мали інших плавців, окрім хвостового. Я помітив справжню яванську гадюку дев'яносто сантиметрів завдовжки, з білавим черевцем; якби не золоті смуги на боках, її можна було прийняти за морського в'юна. З роду строматид, прикметного надмірною плескатістю тулуба, я вгледів кількох пістрявих парів із спинними плавцями на взірець серпа. І в'ялені, і мариновані, ці риби — дуже лакомі страви. Пропливали й транкебари в блискучому лускуватому панцері із восьми поздовжніх смуг.

Сонце підіймалося вище і глибше та глибше просвічувало товщу води. Мало-помалу мінявся ґрунт. М'який пісок поступався місцем перед справжньою бруківкою з круглястих валунів, укритою килимом із молюсків та зоофітів. Тут здибалися мушлі тонкостінні, поширені здебільша в Червоному морі та Індійському океані; кулясті мушлі жовтогарячих люцин; шилівки; перські багрянки, що постачали «Наутілусові» чудову фарбу; рогаті кам'янки одинадцяти сантиметрів завдовжки, що тяглися догори, ніби руки, готові вас ухопити; рогуваті турбінели, всіяні колючками; двостулкові черепашки-лінгули; качкородки — їстівні черепашки, поширені на індостанських ринках; пелагії-панопіри, що випромінюють бліде світло; нарешті, чудові віялуваті окатиці — найпишніші витвори тутешньої морської фауни.

У цій щедроті живих рослин, під запоною гідрофітів, кишіли легіони незграбних членистоногих, головним чином ракоподібних із трикутним ледь закругленим панцером; поширених у тутешніх водах страшних партенопів. Разів кілька трапила мені на око ще огидніша почвара — велетенський краб, що його описав Дарвін. Природа наділила цю істоту інстинктом і силою, потрібними на те, щоб вона живилася кокосовими горіхами; краб видряпується на прибережні пальми і зриває плоди; горіх падає на землю, лушпайка тріскається, і краб лущить плід своїми міцними клешнями. В цих прозорих водах краби пересуваються надзвичайно швидко, тоді як морські черепахи, що водяться біля малабарських берегів, повзають між скелями дуже повільно.

Близько сьомої години ми нарешті дісталися до перлових ловищ, де мільйонами розплоджуються перлівниці. Ці коштовні молюски за допомогою брунатного бісуса міцно присмоктуються до скель. Перлівниці поступаються проти звичайних устриць тим, що всі — і молоді, й старі — пересуваються вільно.

Морська скойка, в якій утворюються перли, має круглясті, майже однакові за розмірами, грубі стулки, надзвичайно ребристі зокола. Деякі з них плескуваті й посмуговані зеленими пругами, що розпромінюються від основи до верхівки. Це молоденькі скойки. Скойки віком десять і більше років, почорнілі й скоржавілі зовні, сягають п'ятнадцяти, а чи й більше сантиметрів заввишки.

Капітан Немо показав мені на величезне скупчення мушлів, і я зрозумів, що такі поклади невичерпні, бо творча сила природи більша за руйнівні інстинкти людини. Нед Ленд, підкоряючись цим інстинктам, запопадливо натоптував найкращими перлівницями сітку, що висіла у нього під рукою.

Та ми не могли зупинятися. Треба було поспішати за капітаном Немо, що впевнено простував, мабуть, уже знаною дорогою. Дно відчутно підіймалося, і я, звівши руку, часом сягав поверхні води. Інколи на нашім шляху несподівано траплялися западини. Нерідко доводилось обминати високі пірамідальні скелі. З темряви їхніх ущелин величезні ракоподібні, звівшись на високих лапах, втуплювалися в нас очима.

Аж тут перед нами виник великий грот, який утворився в мальовничому нагромадженні скель, засланих пухнастим килимом водоростей. Спершу мені видалося, ніби в цім гроті залягла глибока темрява. Сонячне проміння тут неначе гасло. Поглинуте водою, воно світило, як у тумані.

Перший увійшов до печери капітан Немо, а за ним — і ми. Мої очі скоро призвичаїлися до пітьми. Я побачив химерно викривлене склепіння, оперте на природні пілястри з широкою гранітною основою, що скидалися на важкі колони тосканської архітектури. І навіщо було нашому дивному провідникові заводити нас до цього підводного склепу? Та незабаром стало все ясно.

Спустившись крутим схилом, ми опинилися на дні глибокої ями. Тут капітан Немо зупинився і показав нам на предмет, якого я відразу й не помітив.

Це була велетенська мушля, більша за ту, котра прикрашувала салон «Наутілуса», справжня чаша, наповнена священною водою, цілий басейн діаметром два метри.

Я підійшов ближче до дивовижного молюска. Він причепився своїм бісусом до камінної плити і самітно зростав у спокійних водах грота. Ця тридакна важила кілограмів із триста. У такій устриці не менше п'ятнадцяти кілограмів м'яса. Треба мати шлунок Гаргантюа, щоб умістити дюжину подібних устриць.

Капітан Немо, певне, знав про існування цієї двостулкової мушлі. Видно, він не раз уже бував тут і привів нас до печери, аби тільки показати це чудо природи. Але я помилився. Капітан хотів дізнатися, в якому стані тридакна.

Мушля була трошки розтулена. Капітан Немо підійшов до неї і встромив тесака між стулками, щоб не дати їм зімкнутися; потому відхилив торочкуватий краєчок мантії. Там, під її листуватими складками, лежала перлина завбільшки як кокосовий горіх. Перлина — досконалої сферичної форми, бездоганної ясності, чудового перламутрового полиску — коштовність неоціненна! Пойнятий цікавістю, я вже простягнув був руку, щоб ухопити її, зважити на долоні, відчути! Але капітан зупинив мене, рвучко висмикнувши кинджала, і стулки зразу зімкнулися.

Тоді я збагнув капітанові наміри. Залишаючи перлину під мантією тридакни, він надавав їй змоги поступово рости. З кожним роком виділення молюска долучали до неї концентричні шари. Один лише капітан Немо знав грот, у якому «зріє» цей чарівний плід природи; тільки він, так би мовити, плекав його, щоб кінець кінцем перенести до свого прекрасного музею. Ймовірно навіть, що капітан Немо за прикладом китайців чи індійців сам спонукав розвиток цієї перлини, внісши у складки молюска пилину скла або металу, яка мало-помалу обростала перламутровою масою. Так чи інакше, я, порівнявши цю перлину з тими, котрі зберігалися в капітановій колекції, оцінив її не менш як на десять мільйонів франків. Це був препишний витвір природи, а не розкішна оздоба, та й, мабуть, жодне жіноче вухо не витримало б такої ваги.

Ми залишили печеру й вийшли знову на перлову обмілину, що її спокійних вод ще не встигли збурити перлярі-водолази.

Простували поодинці, начебто просто гуляючи; кожен зупинявся або навіть відходив убік, здавшись на власну волю. Я вже спокійніше дивився на небезпеки, що їх так була роздмухала моя збуджена уява. Дно бухти невпинно підіймалося, наближаючи нас до поверхні; незабаром глибина поменшала до одного метра, і моя голова піднялася над водою. Консель наздогнав мене і, наблизивши свій шолом до мого, очима послав мені дружнє привітання. Та узвишшя тривало кілька метрів. Невдовзі ми знову повернулися в свою стихію. О, тепер я, певне, вже маю право називати її своєю!

Хвилин за десять капітан Немо раптом зупинився.

Я подумав, що він хоче вернутися назад. Аж ні! Він жестом показав нам сховатися в заломі скелі. Тоді показав якусь цятку в воді. Я став пильно вдивлятися.

За п'ять метрів од мене з'явилася і пішла на дно темна тінь. Майнула тривожна думка про акулу. Та я помилився — це було не морське страхіття.

Це була людина, жива людина, індієць, перляр, якийсь бідолаха, що прийшов, певна річ, збирати колосся, не чекаючи жнив. Я помітив дно водолазового човна — він стояв за кілька футів над його головою. Перляр опускався на дно, тримаючи між ногами каменя, висіченого на кшталт голови цукру і прив'язаного линвою до човна; так він швидше діставався дна. Ото і все його спорядження! Десь на п'ятому метрі сягнувши дна, перляр падав навколішки, хапав перші-ліпші скойки й кидав їх у сітку. Потому випливав на поверхню, висипав у човен мушлі, брав камінь і знову пірнав під воду.

Перляр нас не бачив. Ми ховалися від його ока в тіні скелі. Зрештою, як міг цей сердешний індієць подумати, що люди, точнісінько такі, як він, принишкли поруч, під водою, і пильно стежать за кожним його рухом?

Знову й знову випливав ловець на поверхню і знову поринав на дно. І щоразу витягав не більше десятка скойок, бо доводилося відривати їх од каменя, до якого мушлі цупко чіплялися міцними бісусами. А скільки мушлів, заради яких він важив власним життям, було порожніх!

Я пильно стежив за перлярем. Він щоразу занурювався секунд на тридцять, і протягом півгодини йому не загрожувала ніяка небезпека.

Моя увага до його цікавої роботи стала послаблюватись, аж раптом індієць, що стояв навколішках, злякано сіпонувся, скочив на ноги і хотів був метнутися на поверхню.

Вмить я все збагнув. Велетенська тінь майнула над нещасним перлярем. То була величезна акула, що з палаючими очима й роззявленою пащею навкіс підпливала до нього!

Це була велетенська мушля-тридакна.

Я заціпенів із жаху.

Ненажерлива тварина навально кинулася на беззахисну жертву; перляр шарпнувся вбік і уник хижих зубів, проте не встиг ухилитися від удару хвостом, — акула вдарила індійця в груди і звалила додолу.

Все це сталося за кілька секунд. Акула перекинулась догоричерева й удруге ринула на водолаза, намірившись перекусити його, але капітан Немо, що стояв поруч мене, вихопив тесака і ступив назустріч страхіттю, готовий до нерівного поєдинку.

Акула вже націлилась зубами на сердешного перляра, та раптом помітила нову жертву і, хутко перевернувшись на черево, кинулась до капітана Немо.

Я й досі бачу його поставу. Відкинувшись назад, капітан із дивовижним спокоєм чекав охижілої почвари, і тільки вона кинулася на нього, спритно ухилився й по самісіньку ручку вгородив їй у черево тесака. Та це не був кінець. Почався страшний затятий двобій.

Акула, так би мовити, заревла. З її рани юшила кров. Море червонилося, і крізь багряну воду я вже не міг нічого розгледіти, аж доки закривавлена вода розійшлася. Тільки тоді я побачив, що відважний капітан, учепившись за плавець акули, один на один змагається із страхіттям і смугує його тесаком. Нелегко було завдати хижакові останнього вдару, поцілити в саме серце. Пошматована тварина відчайдушно борсалася, так нуртуючи воду, що я ледве тримався на ногах.

Я хотів кинутися на поміч капітанові, та, скований страхом, не міг рушити з місця.

Стояв і розгублено дивився. Бачив — становище єдиноборців міняється. Капітан упав, повалений вагою величезної туші. Паща акули роззявилась, ніби заводська брама, і був би капітанові край, якби Нед Ленд, швидкий, мов блискавка, не кинувся на акулу і не вдарив її своїм страшним гарпуном.

З акули знову заструменіла кров. Ошаліла тварина люто гатила хвостом, вируючи багряну воду. Нед Ленд не схибив. Акула конала. Вражена в серце, вона так билася в передсмертних корчах, що збуреним потоком повалила Конселя з ніг.

Тим часом капітан, звільнившись за допомогою гарпунера з-під важкої туші, підвівся і хутко кинувся до індійця, перетяв мотузку, що нею був прив'язаний до перляревих ніг камінь, схопив зімлілого на оберемок, одштовхнувся від дна й виринув на поверхню.

Ми випливли слідом і незабаром опинилися біля перляревого човна.

Перш за все капітан Немо заходився повертати бідолаху до притомності. Я не був певен, чи вдасться врятувати перляра: він, щоправда, недовго пробув під водою, та вдаром хвоста акула могла його вбити.

На щастя, наполегливі зусилля Конселя й капітана зробили своє: потопельник мало-помалу повертався до життя. Він розплющив очі. Який він мав бути здивований, ба навіть ошелешений, побачивши над собою чотири великі мідні голови!

А що міг подумати перляр, коли капітан Немо витяг із кишені торбинку з перлами і всунув йому до рук? Бідолашний індієць тремтливою рукою взяв коштовний подарунок морської людини. Перелякані очі свідчили про те, що він не в силі збагнути, яким надлюдським істотам завдячує скарбом і власним життям.

На знак капітана ми повернулися до перлового родовища і, простуючи вже знаною дорогою, за півгодини опинилися біля якоря, що на ньому стояла шлюпка «Наутілуса».

Ми посідали в човен і з допомогою чотирьох матросів звільнилися від своїх важких мідних шоломів.

Капітан Немо найперш мовив до канадця:

— Дякую вам, містере Ленде! — сказав він.

— Нема за що — хліб за хліб, капітане, — відповів Нед Ленд.

Капітан тільки злегка усміхнувся.

— До «Наутілуса»! — наказав він.

Човен полинув по хвилях. За якусь мить ми побачили мертву акулу, що плавала на поверхні моря.

По чорній облямівці плавців я впізнав акулу-людожера Індійського океану. Вона була понад двадцять п'ять футів завдовжки; голова разом із пащею сягала третини всієї величини. Розташовані рівнобічним трикутником шість рядів зубів свідчили, що ця акула вже стара.

Консель розглядав акулу з чисто науковим інтересом, і я певен, що він зарахував її, і то не без підстав, до класу хрящових, ряду зябрових, родини акулових, роду акул.

Поки я розглядав цю нерухому тушу, дюжина акул-людожерів з'явилася біля човна; незважаючи на нас, вони кинулися на труп і стали одна перед одною хижо рвати шматки м'яса.

О пів на дев'яту ми зійшли на борт «Наутілуса».

Тут я подумки повернувся знову до тих подій, що сталися за нашої екскурсії на Манарське ловище. І я дійшов незаперечного висновку: по-перше, капітан Немо — людина незвичайної відваги; по-друге, він ладен пожертвувати собою заради порятунку людини, себто одного з представників суспільства, від якого утік в океанові надра. Хай би там що казав про себе цей загадковий чоловік — він не спромігся остаточно вбити власного серця. І коли я сказав про це капітанові, він, видимо хвилюючись, відповів:

— Але ж то був індієць, пане професоре, житець поневоленої країни, а я до останнього подиху захищатиму поневолених!

IV

ЧЕРВОНЕ МОРЕ

Двадцять дев'ятого січня острів Цейлон зник за обрієм, і «Наутілус» зі швидкістю двадцять миль на годину плив лабіринтом проток між Мальдівськими та Лаккадівськими островами. Він обігнув кораловий острів Кіттан, що його відкрив 1499 року Васко да Гама; це був один із дев'ятнадцяти головних островів Лаккадівського архіпелагу, який лежить між 10° та 14°30′ північної широти і 69° та 50°72′ східної довготи.

Отже, від часу нашого виходу з Японського моря ми пройшли шістнадцять тисяч двісті двадцять миль, або сім тисяч п'ятсот льє.

Наступного дня, тридцятого січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, не виднілося вже жодного острова. Судно тримало курс на норд-вест, у напрямі Оманської затоки, що знаходиться між Аравією та Індійським півостровом і править за вхід до затоки Перської.

Ця затока, певне, не мала виходу. Куди ж у такому разі вів нас капітан Немо? Я того не знав. Така відповідь не вдовольнила канадця, котрий цього ж таки дня запитався мене, куди ми простуємо.

— Ми простуємо, Ленде, туди, куди веде нас капітанова фантазія.

— Ця фантазія, — відповів Нед Ленд, — не може завести нас далеко. Перська затока непрохідна; ввійшовши до неї, ми мусили б повертатися назад своїми слідами.

— Ну то й що! І повернемось, Ленде. Якщо після Перської затоки «Наутілусові» заманеться відвідати Червоне море, Баб-ель-Мандебська протока завше до його послуг.

— Я не розумію вас, пане професоре, — відповів Нед Ленд, — адже ж Червоне море так само, як і Перська затока, не має другого виходу, бо Суецький перешийок іще не прокопаний. А навіть був би й прокопаний — таке потаємне судно, як наше, ніколи не зважиться ввійти до каналів, перекритих шлюзами. Отже, Червоне море — це не той шлях, котрий приведе нас до Європи.

— Я й не казав, що ми йдемо до Європи.

— А що ви гадаєте з цього приводу?

— На мою думку, відвідавши чудові береги Аравії та Єгипту, «Наутілус» повернеться в Індійський океан або Мозамбікською протокою, або повз Маскаренські острови і досягне мису Доброї Надії.

— А коли ми доберемося до мису Доброї Надії? — наполегливо допитувався канадець.

— Ми проминемо той мис і ввійдемо до Атлантичного океану, у водах якого нам ще не доводилося побувати. Друже Неде, невже ви стомилися? Чи вам уже набридло споглядати нескінченні чудеса підводного світу? А мені було б дуже прикро, якби наша подорож раптом скінчилася. Не кожному таланить здійснити таку мандрівку.

— Але ж ви знаєте, — відповів канадець, — ось уже близько трьох місяців ми — в неволі на борту «Наутілуса».

— Ні, Неде, я цього не відчуваю! Не хочу про це й думати. Я не хочу рахувати ні днів, ані годин!

— А коли ж усе це скінчиться?

— Коли настане час. До речі, ми не можемо нічого вдіяти, тож сперечатися про це — марна річ. От якби ви сказали мені: «Трапилась нагода втекти!» — я ладен був би спільно з вами обміркувати таку можливість. Але ж нагоди досі не трапилось, і, щиро кажучи, я не вірю, щоб капітан Немо зважився коли-небудь увійти в європейські моря.

Нед Ленд закінчив нашу розмову словами:

— Хай усе це переяке гарне та красне, а на мене, то й золоті кайдани важкі!

Кілька днів, аж до третього лютого, «Наутілус» плавав Оманською затокою — то швидше, то повільніше, то на глибині, то на поверхні. Здавалося, він блукав навмання, ніби вагаючись, який шлях обрати, але при цьому й разу не проминав тропіка Рака.

Вже залишаючи Оманську затоку, ми мигцем побачили Маскат, головне місто протекторату Оман. Я милувався на чудове місто — його обступали гарні скелі, на тлі яких сліпучо біліли мури будинків і фортець. Впадали до ока круглі бані мечетей, зграбні шпилі мінаретів, свіжа зелень терас. Та все це промайнуло як видіння, і незабаром «Наутілус» знову поринув у похмурі води.

Потім судно пройшло на віддалі десяти миль од Аравійських берегів, повз Магру й Гадрамаут, уздовж хвилястого пасма гір, що під ними тулилися руїни стародавніх будов. Нарешті п'ятого лютого ми ввійшли в Аденську затоку, справжню лійку, вставлену в горлечко Баб-ель-Мандебської протоки, крізь яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

Шостого лютого «Наутілус» плив недалеко міста Адена, що розкинулося на схилах високого мису, котрий з'єднувався з континентом вузьким перешийком; це був справжній аравійський Гібралтар, що його 1839 року опанували англійці й обернули на неприступну фортецю. Вдалині видніли восьмигранні мінарети цього міста, яке, за словами історика Едріді, свого часу було найбагатшим торговельним осередком всього узбережжя.

Я був певен: капітан Немо, діставшися цих країв, поверне назад. Та, на мій подив, він того не зробив.

Наступного дня, сьомого лютого, ми ввійшли до Баб-ель-Мандебської протоки, що арабською мовою означає «брама сліз». При двадцяти милях ширини вона простягається в довжину всього на п'ятдесят два кілометри. Отже, «Наутілус», набравши швидкості, за дві години перетнув цю протоку. Я навіть не встиг побачити берегів острова Перім, що його захопили англійці, аби закріпити панування Адена над морем. «Наутілус» не зважувався виринати на поверхню, бо води протоки борознило багато англійських і французьких суден, що зв'язували Суец із Бомбеєм, Калькуттою, Мельбурном, із островами Бурбона і Святого Маврикія. З обачності ми пливли під водою.

Кінець кінцем опівдні ми ввійшли в води Червоного моря.

Червоне море! Славетне озеро біблійних легенд! Його майже ніколи не поновлюють ані дощі, ані повноводі ріки. Випаровування щороку понижує його рівень на півтора метра. Дивна затока! Закрита звідусіль, як озеро, можливо, вона й зовсім висохне. Під цим оглядом Червоне море в гіршому становищі за сусідні — Каспійське та Мертве моря, де рівень води падав, аж доки випаровування зрівнялося з кількістю нової води, що до них вливалася.

Червоне море сягає двох тисяч шестисот кілометрів в довжину при пересічній ширині двісті сорок кілометрів. За часів Птолемеїв44 та римських імператорів це була головна артерія світової торгівлі. Спорудження на його перешийку судоплавного каналу поверне йому колишню вагу, що її частково вже поновлено з будівництвом суецьких залізниць.

Мені не кортіло знати, з якої примхи капітан Немо ввійшов до Червоного моря. Але я не вагаючись прийняв можливість відвідати цю затоку. Ми йшли з помірною швидкістю то на поверхні, то поринаючи в глибину, аби не зустрітися з якимось судном, і я міг спостерігати це прецікаве море, так би мовити, і ззовні, і зсередини.

Восьмого лютого на світанку перед нами з'явилося місто Мока; від нього, власне, лишилися самі руїни, що валилися навіть від звуку гарматного пострілу; де-не-де поміж купами жорстви зеленіли фінікові пальми. Колись давно місто було важливим торговельним центром. Там налічувалося шість великих ринків, двадцять шість мечетей і чотирнадцять фортець, що охоплювали місто кільцем на три кілометри.

«Наутілус» наблизився до африканських берегів, де море було значно глибше. Там, в кришталево-прозорих водах, ми крізь вікно милувалися на кущі яскраво-червоних коралів, на стромовини підводних скель, укритих зеленими фукусами. Яке невимовне видовище, яка розмаїтість підводних краєвидів, живих картин із нагромадження рифів та вулканічних островів, що змикаються з лівійськими берегами! Та у всій своїй щедроті тутешня фауна й флора буяла біля східних берегів, куди незабаром підійшов «Наутілус». Це було Тегамське узбережжя; тут зоофіти пишалися своєю красою не тільки в морських глибинах, а й зводилися в мальовничому плетиві до десяти сажнів над водою; вони видавалися химернішими, проте були не такі барвисті, як підводні, що їхню свіжість постійно підтримувала життєдайна волога середовища.

Які чудові години провів я перед кришталевою шибою великого салону! Скільки нових зразків підводної флори й фауни побачив я при світлі електричного прожектора! Тут красувалися грибуваті корали, актинії аспідного кольору, тубіпори — восьмипромінні корали, подібні до флейт, що, здавалося, тільки й очікували, аби в них подув Пан45, характерні для тутешніх вод численні молюски, що плодилися в дірчастій масі мадрепорових коралів, нарешті, тисячі різновидів звичайної морської губки, яких мені досі не траплялося бачити.

Клас губок, перший із групи поліпів, дістав свою назву від цікавого продукту, корисність якого визнана у всьому світі. Губка — аж ніяк не рослина, як то й досі вважають деякі натуралісти. Це найнижчий тип багатоклітинних організмів, що поступається своїм розвитком навіть проти коралів. Приналежність губок до тваринного світу не підлягає жодним сумнівам, і в цьому питанні аж ніяк не можна пристати на думку древніх, котрі гадали, що губка — проміжна форма між рослинами й тваринами. Проте натуралісти не дійшли згоди щодо будови губок. Одні вважають, що це скупчення мікроскопічних організмів, інші, як-от Мільн Едвардс, — що це самостійний індивід.

Клас губок нараховує близько трьохсот видів46, що водяться здебільшого в морях, але в річках також зустрічаються губки, — називають їх прісноводними. Проте найбільше трапляються вони у водах Середземного моря. Грецького архіпелагу, біля сирійських берегів та в Червоному морі. Там розмножуються й ростуть ніжні м'які губки — так звані біла сирійська. тверда берберійська та інші. Ціна їхня доходить до ста п'ятдесяти франків за штуку. Не маючи змоги вивчати цих зоофітів у межах Леванту47, одмежованого від нас Суецьким перешийком, я мусив удовольнятися спогляданням їх у водах Червоного моря.

Я покликав Конселя, і ми вдвох не відходили од вікна, доки «Наутілус» повільно плив на глибині восьми-дев'яти метрів повз мальовниче бескиддя східного берега.

Тут росли губки всіх форм — стеблуваті, листуваті, кулясті та лапаті. Вони повністю відповідали своїм назвам — копійки, чашечки, прядки, лев'ячі лапи, лосячі роги, павичеві хвости, Нептунові рукавички, — якими нагородили їх мисливці — натури, поетичніші за вчених. Волокниста тканина губок, насичена драглистою масою, завдяки рухливим джгутикам клітин, що ними вкрита внутрішня порожнява, повсякчас обмивається водою, яка надходить крізь пори і виходить вивідним отвором. По смерті губки драглиста маса розпадається, її вимиває вода, і від живої істоти залишається роговиста тканина, що з часом набуває золотистого кольору та м'якості. З цієї тканини і складається звичайна туалетна губка, котру використовують для різних потреб залежно від її пружності, водопроникності й міцності.

Ці тварини чіплялися до скель, молюскових скойок і навіть до стебел водоростей. Вони заповнювали найменші щілини, стелилися по дну, тягнулися догори, звисали, як коралові поліпи. Я пояснив Конселеві, що їх збирають двома способами — волочком і руками. Ручний спосіб уважається за ліпший, бо цупко прирослі до дна губки, що водяться не дуже глибоко, може легко дістати ловець, обережно зірвати їх, не пошкодивши тканини і зберігши тим самим вартість губки.

Між зоофітами, що роїлися в губкових заростях, найбільше було зграбненьких медуз; молюсків представляли розмаїті кальмари, які, за відомостями Д'Орбіньї, водяться головним чином у Червоному морі; з плазунів зустрічались так звані супові черепахи, що збагатили наш стіл смачними й поживними стравами.

Що ж до риб, то їх тут була велика сила, і серед них — немало цікавих. Найчастіше попадалися в наші сіті скати, між якими були овальні ліми цеглястого кольору, поцятковані великими й малими блакитними плямами, з двома зубчастими колючками; срібноспинні арнаки; колючохвості пастенаки; бокати з широкими мантіями, що сягають двох метрів довжини і мають у воді; беззубі аодони — хрящеві риби, близькі до акул; козубеньки-дромадери з горбом, що завершується зігнутою шпичкою півтора фута завдовжки; ошибні — справжні мурени зі сріблястим хвостовим плавцем, синюватою спиною та брунатними грудними плавцями, облямованими сірою крайкою; фіатоли — різновиди строматеїв, пописані золотистими смугами й оздоблені трьома кольорами Франції; гараміти сорок сантиметрів завдовжки; прекрасні товстоголовки, позначені сімома поперечними чорними смугами, з блакитними та жовтими плавцями, зі сріблястою й золотавою лускою; центроплоди, султанки з жовтими головами, губані, зеленухи, бички й тисячі інших риб, що вже стрічалися за нашого плавання.

Дев'ятого лютого «Наутілус» ішов найширшою частиною Червоного моря.

Опівдні того самого дня, коли вже були визначені координати, на палубу вийшов капітан Немо. На той час і я був на палубі, тож вирішив скористатися з нагоди та якось, бодай почасти, вивідати його наміри. Капітан підійшов до мене, люб'язно запропонував сигару і сказав:

— Ну, пане професоре, як вам сподобалося Червоне море? Чи надивилися ви на чудеса, заховані в його водах, — на риб, зоофітів, губкові квітники та коралові гаї?

— Атож, капітане Немо, — відповів я. — І «Наутілус» якнайліпше пристосований до таких спостережень. Яке розумне судно!

— Так, пане професоре, розумне, відважне і невразливе судно. Воно не боїться ні лютих бур Червоного моря, ні його течій, ані підводних рифів.

— А й правда, — сказав я, — Червоне море — одне з найнебезпечніших, і в давнину воно мало недобру славу.

— Дуже лиху славу, пане Аронаксе. Грецькі й латинські історики не на його користь говорили. А географ Страбон48 казав, що за пасатних вітрів і дощової пори це море особливо грізне. Арабський історик Едрізі запевняв, ніби на його піщаних обмілинах часто гинули судна й жоден капітан не зважувався плисти вночі. Він казав, що там лютують страшні урагани, що море засіяне негостинними островами і що «нічого доброго нема» ні в його глибинах, ані на поверхні. Те ж саме казали про це море Арріан, Агатархід та Артемідор49.

— Видно, що ці історики не плавали на борту «Наутілуса», — сказав я.

— Звісно, — усміхаючись відповів капітан. — Правду кажучи, в кораблебудуванні наші сучасники недалеко втекли від древніх. Знадобилося кілька віків, щоб винайти механічну силу пари! Хто знає, чи за сто років з'явиться другий «Наутілус»! Поступ — явище надто повільне, пане Аронаксе.

— Це правда, — відказав я. — Ваше судно випередило свою епоху на ціле сторіччя, а може, й на багато віків. Як шкода, що таке відкриття мусить померти разом зі своїм винахідником!

Капітан Немо промовчав. Згодом він сказав:

— Отже, стародавні історики вважали за небезпечне плавати Червоним морем.

— Так. Але ж вони не перебільшували тієї небезпеки?

— І так, і ні, пане Аронаксе, — відповів капітан, який, здавалося, вже гаразд вивчив «своє» Червоне море. — Що не страшне сучасному суднові, добре обладнаному, міцному, котре завдяки слухняним паровим двигунам може обирати будь-які шляхи, — те ховало в собі силу всіляких небезпек суднам давніх мореплавців. Тільки уявити собі тих перших навігаторів, які пускалися в морські мандри на дощаних барках, скріплених пальмовим мотуззям, залитих деревною смолою і пошмарованих дельфінячим салом! Вони не мали навіть приладів визначати напрям судна, вони здавалися на волю течій та вітрів і плавали малодослідженими морськими просторами. За таких умов корабельні катастрофи траплялися, та й не могли не траплятися, вельми часто. А нині суднам, що ходять між Суецьким перешийком та морями Південної півкулі, навіть за супротивних мусонів нема чого боятися гніву Червоного моря. Капітани й пасажири вже не приносять перед відплиттям спокутних жертв, а повернувшись, не підуть, оздоблені гірляндами квітів і золотими завоями, до храмів воздавати богам хвалу.

— Правда, — сказав я. — І мені здається, що пара вбила в серцях моряків почуття вдячності. О капітане, ви таки вивчили це море! Чи не можете сказати, чому його називають Червоним?

— Всяко тлумачать, пане Аронаксе. Хочете почути, що говорить один літописець чотирнадцятого сторіччя?

— Охоче!

— Той літописець запевняє, ніби цю назву дано морю, коли його перейшли ізраїльтяни, а єгипетський фараон, що гнався за ними, загинув у хвилях, котрі на знак Мойсея зімкнулись і поглинули напасника. На знак чуда безбарвне море відразу збагрянилось. І відтоді й донині люди звуть те море Червоним.

— Це вочевидь тлумачив поет, і таке пояснення не може мене вдовольнити. Мені, капітане, хотілось би почути вашу думку.

— Я гадаю, пане Аронаксе, коли древні саме так називали це море, то тільки через те, що вода в ньому особливого кольору.

— Проте я не помічаю якогось особливого забарвлення. Звичайна вода!

— Цілком слушно. Але сягнувши глибини, ви помітите дивне явище. Мені траплялося бачити в Торській бухті зовсім червону воду, так ніби то було озеро крові.

— І чим ви пояснюєте таке явище? Наявністю якихось мікроскопічних водоростей?

— Звичайно. Воду забарвлює червона драглиста речовина, що її виділяють водорості, відомі за назвою триходесмій. В одному квадратному міліметрі вміщається сорок тисяч таких організмів. Може, й вам трапиться спостерігати це явище, коли ми ввійдемо до Торської бухти.

— То ви, капітане, не вперше плаваєте «Наутілусом» у Червоному морі?

— Не вперше.

— Ви казали, що ізраїльтяни переходили Червоне море, а єгиптяни зазнали там катастрофи. Дозвольте спитатися, чи не знаходили ви під водою слідів тієї визначної історичної події?

— Ні, пане професоре, і то з цілком відомих причин.

— Себто?

— Море в тому місці, де нібито його перейшов Мойсей зі своїм народом, нині таке вже мілке, що його переходять верблюди, ледве замочивши ноги. Отже, зрозуміло, мій «Наутілус» не зміг би там плавати.

— А де те місце?..

— Те місце трохи вище Суеца, в рукаві; коли Червоне море ще сягало Гірких озер, він був глибоким лиманом. Легенда то чи бувальщина, та, переказують, саме тут ізраїльтяни перейшли море, простуючи до землі обітованої, і фараонове військо загинуло не деінде, як у цьому місці. Я гадаю, що археологічні розкопки виявили б у тих пісках чимало єгипетської зброї та іншого спорядження.

— Сподіваюся, рано чи пізно археологи візьмуться до тих пошуків, бо тільки збудують Суецький канал, тут одразу зведуться нові міста. Але з того каналу «Наутілусові» жодної користі!

— Ясна річ. Проте він буде корисний усьому світові,— сказав капітан Немо. — Ще древні гаразд розуміли ту користь, яку міг би принести торгівлі зв'язок Червоного моря із Середземним. Але їм і на думку не спадало прокопати Суецький канал, і вони обрали інший шлях, з'єднавши Ніл із Червоним морем. Коли вірити переказам, вони почали копати цей канал за фараона Сезостріса50. Проте достеменно відомо, що вже 615 року до нашої ери фараон Нехо51 заходився будувати канал між Нілом та Червоним морем у тому місці, де Єгипетська низина тягнеться в бік Аравії. Вважалося: цей канал — од Нілу до Червоного моря — судна проходитимуть за чотири дні: завширшки він був такий, що ним могли вільно плисти поруч дві триреми52. Будівництво тривало за Гістаспового сина Дарія53 і завершилося, мабуть, за Птолемея ІІ54. Страбон бачив, як каналом пливли судна; та недостатня глибина його, починаючи від Бубаста і до самого Червоного моря, обмежувала термін навігації кількома місяцями. Аж до віку Антонінів55 цей канал правив за торговельну артерію. Згодом, занедбаний і замулений, він геть занепав і був поновлений тільки з наказу халіфа Омара56. Та десь у роках 761 чи 762 його занапастив халіф Аль-Манзор57 аби відрізати довіз провіанту військам повсталого супроти нього Мохаммеда-бен-Абдуллаха. За свого єгипетського походу ваш генерал Бонапарт відшукав сліди каналу в Суецькій пустелі і, захоплений припливом, трохи не загинув під самим Гаджеротом, на тім самім місці, де Мойсей три тисячі літ тому стояв табором.

— Ну що ж, капітане, чого не поталанило здійснити древнім — з'єднати двоє морів, скоротивши таким чином на дев'ять тисяч кілометрів шлях із Кадіса до Індії,— те зробив Лессепс58, і незабаром Африканський материк перетвориться на великий острів.

— Авжеж, пане Аронаксе, і ви маєте право пишатися за свого земляка. Ця людина складає честь нації більше, ніж славетні капітани! Його шлях, як і багатьох інших, почався з невдач і поразок, та він переміг, бо в нього геніальне завзяття. Сумно думати, що праця, яка могла бути міжнародним надбанням і гордістю всієї держави, з'явилася завдяки зусиллям однієї людини. Слава Лессепсові!

— Слава великому громадянинові,— відповів я, здивований пишномовністю капітана Немо.

— На жаль, — сказав капітан, — я не можу показати вам Суецького каналу, але позавтра, коли ми ввійдемо до Середземного моря, ви побачите довгу лінію Порт-Саїдських дамб.

— До Середземного моря?! — вигукнув я.

— Так, пане професоре. Це вас дивує?

— Мене дивує, що ми будемо там позавтра.

— Хіба?

— Авжеж, капітане. Хоча мене нічого не повинно було б дивувати, відколи я попав на борт вашого судна!

— А, власне, з чого ви дивуєтесь?

— З якою швидкістю повинен плисти «Наутілус», щоб за день досягти Середземного моря, обійшовши Африканський материк і мис Доброї Надії?

— А хто вам сказав, пане професоре, що ми обійдемо Африканський материк і мис Доброї Надії?

— Даруйте, але якщо «Наутілус» не плистиме суходолом і не перенесеться в повітрі над Суецьким перешийком…

— Або під ним, пане Аронаксе.

— Під перешийком?

— Звичайно, — спокійно відповів капітан Немо. — Природа давно вже збудувала під цією смужкою землі те, що люди споруджують тепер на її поверхні.

— Як! Невже є такий прохід?

— Так! Підземний прохід, що я назвав його Аравійським тунелем. Він починається під Суецом і сягає Пелусія59.

— Але ж Суецький перешийок утворився із наносних пісків?

— Не тільки. Адже на глибині п'ятдесят метрів залягає непорушний граніт.

— То ви випадково знайшли той підземний прохід? — запитав я, дедалі більше дивуючись.

— І випадково, і обдумано, пане професоре. Навіть скорше це був плід обдуманих пошуків, а не випадок.

— Я слухаю вас, капітане, і не вірю власним вухам.

— О пане професоре! Aures habent et non aubient60 — це властиво всім часам. Підземний прохід не тільки є,— він править за водний шлях, що ним я не раз уже плавав. А то б і не зважився заходити до цього замкненого Червоного моря.

— Може, це й нескромно, проте я хотів би знати, як ви знайшли тунель?

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — між людьми, що зв'язані навік, не може бути ніяких таємниць.

Я вдав, ніби не збагнув натяку, і ждав, що скаже капітан Немо.

— Пане професоре, — почав він, — цікавість натураліста штовхнула мене на пошуки проходу, про існування котрого ніхто й гадки не мав. Я помітив, що в Червоному й Середземному морях водяться однаковісінькі види риб — змійка бородата, губань, довгопір… Тоді мені спало на думку — а чи не сполучені ці моря між собою? Якщо так, то підземна течія мусить ринути із Червоного моря, де рівень води вищий, до Середземного. Наловивши багато риби поблизу Суеца, я одягнув на хвіст кожної мідне кільце і випустив у море. Згодом при сирійських берегах я виловив кілька риб із моїми кільцями. Підземне сполучення між обома морями було доведено. Я заходився розшукувати прохід, віднайшов і наважився провести ним «Наутілуса». Незабаром і ви, пане професоре, також переправитесь моїм тунелем до Середземного моря!

V

АРАВІЙСЬКИЙ ТУНЕЛЬ

Того самого дня я переказав Конселеві та Недові те з розмови, що могло їх цікавити. Коли я сказав, що за два дні ми плистимемо водами Середземного моря, Консель заплескав у долоні, а канадець знизав плечима.

— Підводний тунель?! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Та хто таке чував?

— Друже Неде, — відповів Консель, — а ви коли-небудь чули про «Наутілус»? Ні! А проте він існує. Отож не знизуйте плечима і не заперечуйте існування речей єдине тому, що ви про них не чували.

— Буде видно! — мовив Нед Ленд, хитнувши головою. — Зрештою я й не бажаю нічого ліпшого від того тунелю. Дай Боже, щоб капітан нас тільки переправив ним до Середземного моря!

Того вечора, на 21°30′ північної широти «Наутілус», випливши на поверхню, підійшов до Аравійських берегів. Я помітив удалині місто Джидду, великий торговельний центр, з'єднаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною та Індією. Було добре видно будинки, кораблі, які стояли вздовж причалу, і ті, що через свою водотоннажність кинули кітву на рейді. Сонце, схиляючись до обрію, осявало будівлі, і вони видавалися ще біліші. За містом манячіло кілька дерев'яних та очеретяних хатин, очевидно, жител бедуїнів.

Невдовзі місто розтануло в надвечірній імлі і «Наутілус» занурився в води, що ледь відсвічували.

Наступного дня, 10 лютого, вдалині з'явилося кілька суден, що йшли нам назустріч. «Наутілус» знову занурився під воду, але опівдні море вже було пустельне і судно піднялося на рівень ватерлінії, щоб визначити координати.

Разом із Недом і Конселем я вийшов на палубу. На сході темнів у тумані берег.

Ми розмовляли про всяку всячину, аж раптом Нед показав на якусь точку в морі й сказав:

— Пане професоре, бачите ген удалині цятку?

— Ні, Неде, — відповів я. — Де вже мені до ваших очей!

— Та дивіться добре, — мовив Нед, — онде, по штирборту, майже врівень з прожектором! Бачите? Щось темне ніби рухається!

— Ай справді,— сказав я, пильно дивлячись удалечінь, — тепер і я помічаю: там рухається щось довгасте й темне.

— Може, другий «Наутілус»? — мовив Консель.

— Де там, — заперечив канадець. — Либонь, це якась морська тварина.

— Невже в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, друже мій, — відповів я, — вони часом трапляються й тут.

— Тільки це не кит, — зауважив Нед Ленд, не спускаючи цятки з ока. — Кити — мої давні знайомі, і я завше пізнаю їх здалека.

— Пождемо, — сказав Консель. — «Наутілус» іде в тому напрямку, і ми незабаром узнаємо, що воно таке.

Справді, невдовзі ми були на відстані однієї милі від тої темної маси. Тепер вона скидалася на вершину підводної скелі, що височіла над поверхнею моря. Що б воно могло бути? Я ніяк не міг догадатися.

— Еге! Та воно пливе. Пірнає! — вигукнув Нед Ленд. — Сто чортів! Що ж це за тварина? Хвіст у неї не роздвоєний, як у китів чи кашалотів, а плавці — ніби обрубки кінцівок!

— Але ж… — почав був я.

— Отакої! — закричав канадець. — Вона перевертається на спину!

— Ага! Та це ж сирена! — вигукнув Консель. — Не прийміть за зле, пане професоре, — це справжнісінька сирена!

Слово «сирена» навело мене на думку, що ми надибали морську тварину з ряду сиренових, котру легенди повернули на фантастичну істоту — напівжінку, напіврибу.

— Ні,— сказав я Конселеві,— Це зовсім не сирена, а інша чудернацька тварина; їх небагато вже лишилося в Червоному морі. Це дюгонь.

— З ряду сиренових, класу ссавців — вищого класу хребетних тварин, — вихопився Консель.

Конселева класифікація не потребувала доповнень. Нед Ленд мовчки чатував на здобич. Очі йому заблищали, а рука свербіла метнути гарпуна. Весь він раптом напружився, готовий стати до герцю з велетенською істотою в її рідній стихії.

— О-о! — промовив він, і голос його тремтів. — Мені ще ніколи не випадало проткнути «отаке»!

Весь гарпунер був у цім слові.

Тут показався на палубі капітан Немо. Він одразу помітив дюгоня. Збагнувши Недове хвилювання, капітан звернувся просто до нього:

— Якби у вас був гарпун, він би вогнем палив вам руку, містере Неде.

— Ваша правда, пане!

— І ви б не від того, щоб повернутися на якийсь час до свого ремесла та долучити це китоподібне до ваших трофеїв?

— Ще б пак!

— Ну що ж, спробуйте.

— Дякую вам, пане капітане, — відповів Нед Ленд, метнувши очима іскри.

— Та пильнуйте, не схибіть! Це в ваших інтересах.

— Невже так небезпечно йти на дюгоня? — запитав я, і Нед Ленд тільки знизав плечима.

— Інколи — небезпечно, — відповів капітан. — Буває, ця тварина кидається на своїх напасників і перекидає їхнього човна. Та що містерові Ленду отой дюгонь! У нього і зір меткий, і рука набита. Я радив би йому не випускати дюгоня, бо це дуже смачна дичина, а скільки я знаю, шматок такого делікатесу містеру Недові не завадить.

— О! — вигукнув канадець. — То ця тварина ще й смачна?

— Так, містере Неде, дюгонина — справжнє м'ясо, що не поступається проти м'яса наземних тварин. Ціниться воно дуже високо. В Меланезії його їдять тільки княжі родини. Але на цю чудову тварину так жорстоко полюють, що дюгонь, як і ламантин, зустрічається дедалі рідше й рідше.

— А що, пане капітане, коли цей самий дюгонь — останній представник свого роду? — поважно запитався Консель. — Може, слід би зберегти його в інтересах науки?

— Може, — відповів канадець, — проте в інтересах кулінарії його варто вполювати.

— Ну що ж! Орудуйте, містере Неде! — сказав капітан Немо.

Тим часом семеро матросів із «Наутілусової» команди, як завше мовчазні й спокійні, вийшли на палубу. Один тримав прив'язаного до мотузка гарпуна, подібного на ті, що їх використовують китолови. Матроси відгвинтили човна, витягли з гнізда й спустили на воду. Шестеро посідали при веслах, сьомий став до стерна. Нед, Консель і я вмостилися на кормі.

— А ви, капітане, не їдете? — запитав я.

— Ні, пане професоре. Бажаю щасливих ловів.

Ми відчалили. Веслярі налягали на весла, і човен помчав до дюгоня, що плавав за дві милі від судна.

Наблизившись до тварини на кілька кабельтових, човен пішов повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Ленд із гарпуном у руці став на носі. До китобійного гарпуна звичайно прив'язують дуже довгу мотузку, що легко розмотується, коли поранена тварина йде під воду. Але тут мотузка була не більше десяти брасів, і на кінці її прив'язане барильце, що мало показувати, куди під водою пливе дюгонь.

Я підвівся, щоб ліпше було стежити за канадцевим супротивником. Дюгонь, або, як ще його називають, індійський морж, дуже подібний до ламантина. У нього довгастий тулуб із довгим хвостом, а бічні плавці кінчаються справжніми пальцями. Різниться від ламантина тим, що його верхня щелепа має два довжелезні гострі зуби, захисні ікла, які стирчать врізнобіч.

Дюгонь, що його полював Нед Ленд, був справді велетенський — щонайменше сім метрів. Він лежав нерухомо на поверхні води, — здавалося, дюгонь спить. За таких обставин його легко загарпунити.

Човен нечутно наблизився браси на три від тварини. Я весь напружився. Нед Ленд підняв над головою гарпуна і, відкинувшись назад, метнув його в дюгоня.

Почувся свист, і тварина зникла під водою. Мабуть, гарпун, пущений з великою силою, пішов у глибінь.

— Сто чортів! — крикнув розлючений канадець. — Я схибив.

— Ні! — сказав я. — Тварину ранено. Від крові почервоніла вода. Але в туші ваш гарпун не застряг.

— Гарпун! Мій гарпун! — кричав Нед Ленд.

Матроси знову налягли на весла, і стерничий правив човен услід за барильцем, що пливло по воді. Виловивши гарпуна, ми далі переслідували свою жертву.

Вряди-годи дюгонь випливав подихати. Хоч і поранений, він не впав на силі, бо плив дуже швидко. Човен, гнаний дужими руками, линув слідом. Кілька разів ми наздоганяли здобич, і канадець уже цілився в неї, але вона тут же пірнала і знову ставала недосяжна.

Легко уявити, як лютував і шарпався нетерпеливий Нед Ленд. Він проклинав сердешну тварину найтерпкішими словами, які лиш знаходив у англійській мові.

Мені ж особливо допікало, що дюгонь обходив усі наші хитрощі.

Ми ганялися за дюгонем цілу годину, і мені вже здавалося, що ми його ніколи не піймаємо, аж несподівано нещасна жертва вирішила провчити своїх напасників. Дюгонь обернувся до нас і ринув просто на човен.

Канадець умить збагнув його наміри.

— Увага! — крикнув Нед.

Стерничий щось гукнув своєю загадковою мовою, видно, закликаючи матросів стерегтися. Дюгонь, підпливши кроків на двадцять до човна, зупинився, втягнув повітря широкими ніздрями. Тоді, зібравши сили, кинувся на нас.

Ми не встигли ухилитися від удару, і човен, накренившись, черпнув води. Тільки завдяки спритності стерничого вдар був не лобовий, а навскісний, і човен не перекинувся. Нед Ленд, учепившись за ніс човна, колов гарпуном велетенську тварину, що вп'ялася іклами в облавок і підіймала над водою човна, як лев цапеня. Ми повалилися один на одного, і я не знаю, до чого б воно дійшлось, якби знавіснілий канадець нарешті не влучив дюгоневі в самісіньке серце.

Почулося скреготіння зубів по залізній обшивці човна, і дюгонь зник під водою, потягши за собою й гарпуна. Та невдовзі барильце виринуло на поверхню, а за якусь хвилину випливла горічерева й туша тварини. Взявши її на буксир, ми попростували до «Наутілуса».

Щоб витягти дюгоня на палубу, довелося вдаватися до потужних талів. Туша важила п'ять тонн. Розбирали її під наглядом канадця, що вникав у всі деталі цієї операції. Того самого дня стюард подав мені на обід дюгоневу печеню, що її вміло зготував корабельний кухар. Як на мене, дюгонина не поступалася смаком перед телятиною.

Наступного дня, одинадцятого лютого, «Наутілусову» комору поповнила ще одна чудова дичина. На палубу нашого судна сіла зграя морських ластівок. Це були нільські крячки, що водяться лише в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі крапочки навколо очей, сіруваті спина, крила й хвіст, шия й черево білі, а лапи червоні. Нам поталанило впіймати ще кілька дюжин нільських качок; шия й голова в них білі з чорними цятками. Ці дикі птахи дуже смачні.

«Наутілус» ішов на помірній швидкості. Він ніби прогулювався. Я помітив, що з наближенням до Суеца вода в Червоному морі має дедалі менше солі.

Десь о п'ятці годині пополудні на півночі з'явився мис Рас-Мохаммед.

Це була крайниця кам'янистої Аравії, що лежить між Суецькою й Акабською затоками.

Жубальською протокою «Наутілус» увійшов до Суецької затоки. Звівшись між двома затоками, звідціля виднів високий шпиль на Рас-Мохаммедовому мисі. То височіла Оребська гора чи, як називали її в давнину, — Сінай.

О шостій годині «Наутілус», то поринаючи, то виринаючи, проминув місто Тор, котре лежить у глибині бухти, що її води, як уже помітив капітан Немо, були червонавої барви. Настала ніч. Глибоке безгоміння порушував то крик пелікана або якихось інших птахів, то шум прибою, що бухкав у прибережні скелі, то далекі гудки пароплавів, що своїми лопатями хвилювали сонні води затоки.

Від восьмої до дев'ятої години «Наутілус» ішов на глибині кількох метрів під водою. За моїм обчисленням, ми вже мали бути десь поблизу Суецького перешийка. За вікном салону я бачив обніжжя скель, осяяних нашим прожектором. Мені видалося, що протока дедалі вужчає.

Була за чверть десята, коли судно випливло на поверхню. Я хутко вийшов на палубу. Мені не терпілося ввійти в тунель капітана Немо. Я не знаходив собі місця й жадібно вдихав свіже нічне повітря.

Невдовзі в тумані блимнув підсліпуватий вогник.

— Плавучий маяк! — сказав хтось позад мене. Я обернувся й побачив капітана.

— Суецький плавучий маяк, — докинув він. — Незабаром будемо біля входу в тунель.

— Певно, ввійти до нього не так просто?

— Відома річ, пане професоре. Тим-то я за таких оказій заходжу до рубки стерничого і сам веду судно. А зараз, будьте ласкаві, пане Аронаксе, зійти донизу. «Наутілус» зануриться під воду й, тільки проминувши Аравійський тунель, знову вирине на поверхню.

Я пішов за капітаном Немо. Віконниці зачинилися, резервуари наповнилися водою, і судно заглибилося на десять метрів під воду.

Я намірився йти до своєї каюти, та капітан зупинив мене:

— Пане професоре, чи не бажаєте залишитися зі мною в рубці стерничого?

— Я не насмілювався просити вас про це.

— Що ж, ходімо! Звідтіля ви побачите все, що можна побачити за підводної і водночас за підземної плавби.

Капітан Немо підвів мене до головного трапа. Спустившись на кілька східців, він одчинив двері, і ми опинилися в верхньому коридорі, який і привів нас до рубки.

Це була квадратна кабіна шість на шість футів, схожа на рубки тих суден, котрі плавали по Міссісіпі й Гудзону. Посередині — штурвал; штуртроси, що йшли аж до корми судна, сполучали його зі стерном. Чотири ілюмінатори з опуклими шибами дозволяли стерничому дивитися навсебіч.

В рубці було темно, та незабаром око призвичаїлося до темряви, і я завважив кремезного стерничого, котрий тримав обіруч стерно. Прожектор позаду кабіни яскраво освітлював море.

— А тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо входу в тунель.

Електричні дроти з'єднували рубку з машинним відділенням — капітан міг водночас керувати роботою машин і обирати напрям судна. Він натиснув на кнопку, і гвинт зразу закрутився повільніше.

Я мовчки дивився на прямовисні мури — непорушну основу піщаного берегового масиву. Протягом години ми пливли повз ці мури, що височіли за кілька метрів од нас. Капітан Немо не зводив очей із компаса, почепленого на двох концентричних колах. Один його знак — і стерничий тут же повертає стерно, раз у раз міняючи курс.

Я сидів біля ілюмінатора бакборту і споглядав чудеса підводного світу — коралів, зоофітів, водорості та ракоподібних, що простягали свої величезні клешні з кожної щілини скелі.

О десятій годині п'ятнадцять хвилин до стерна став сам капітан Немо. Перед нами відкрилася темна галерея, широка й глибока. «Наутілус» сміливо ввійшов у її пащу. За бортом почувся незвичний шум. Це води Червоного моря схилом тунелю ринули в Середземне море. Підхоплений бурхливою течією, «Наутілус» летів ніби стріла, дарма що потужні машини, крутячи гвинта в протилежний бік, силкувалися загальмувати швидкість.

Я вже нічого не бачив, окрім світлових ліній, сліпучих блискавиць і вогненних борозен, що їх прожектор безладно розсипав по стінах вузького проходу. Мені забило дух, і я мимохіть приклав до грудей руку.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин капітан Немо передав стерно стерничому, повернувся до мене й сказав:

— Середземне море!

Підхоплений течією «Наутілус» промчав під Суецьким перешийком швидше як за двадцять хвилин.

VI

ГРЕЦЬКИЙ АРХІПЕЛАГ

Назавтра, дванадцятого лютого, тільки займалося на світ, «Наутілус» виплив на поверхню. Я поспішив на палубу. За три милі від судна на півдні манячів Пелусій. Стрімкий потік переніс нас з одного моря до іншого. Але так легко спустившися цим тунелем, ми не могли б ним піднятися.

Годині о сьомій Нед і Консель також вийшли на палубу. Нерозлучні друзі спокійнісінько проспали ніч, байдужі до «Наутілусових» подвигів.

— Ну, пане натуралісте, — ледь насмішкувато мовив до мене канадець, — де ж Середземне море?

— Ми пливемо ним, друже мій.

— Такої! Отже, цієї ночі…

— Атож! Цієї ночі ми за кілька хвилин пройшли непрохідний перешийок.

— Щось не віриться! — сказав канадець.

— Даремно, — відповів я. — Низький берег, що ген завертає на південь, — це єгипетський берег.

— Таке скажете! — затято мовив канадець.

— Коли пан професор каже, треба вірити, — озвався Консель.

— Слухайте, Неде, — сказав я, — капітан Немо виявив мені честь, показавши свого тунеля. Я був разом із ним у рубці стерничого, коли він сам вів «Наутілуса» тим вузьким проходом.

— Чули, Неде? — сказав Консель.

— Зрештою, — додав я, — ви, Неде, маєте добрий зір і можете на власні очі побачити мол Порт-Саїда, що виступає далеко в море.

Канадець став пильно вдивлятись удалечінь.

— Авжеж, — сказав він нарешті,— ви, пане професоре, маєте рацію, і ваш капітан — неабиякий мастак. Ми в Середземному морі. Ну й гаразд. Отже, коли ваша ласка, погомонімо про наші діла, і то так, аби ніхто нас не підслухав.

Я знав, куди Нед хилить. Ну, коли вже йому кортить поговорити — поговоримо. І ми втрьох сіли коло прожектора, де на нас менше хлюпали хвилі.

— Ну, ми слухаємо вас, Неде, — сказав я. — Що ви хочете сказати?

Просте діло, — відповів канадець. — Ми в Європі. Перше ніж капітан Немо надумає запроторити нас десь на дно північних морів або знову потягне в Океанію, треба чкурнути з цього «Наутілуса»!

Сказати щиро, такі балачки з канадцем завше пантеличили мене. Страх не хотілося обмежувати свободи своїх супутників, та водночас не мав я й найменшого бажання розлучатися з капітаном Немо. Завдяки йому я щоденно поглиблював свої знання з океанографії у лоні водної стихії, я наново писав свою книгу про таємниці морських глибин. Чи випаде знову нагода так зблизька спостерігати чудеса, заховані в океановій безодні? Певна річ, ні! Я боявся й подумати про те, щоб залишити «Наутілус», не завершивши своїх океанологічних дослідів.

— Друже Неде, — промовив я, — скажіть-но по правді: невже вам скучно на борту «Наутілуса»? Чи жалкуєте ви, що доля закинула вас сюди?

Канадець на хвильку замислився. Тоді, схрестивши на грудях руки, сказав:

— Як по правді — не шкодую, що мені довелося подорожувати під водою. Я згадуватиму ці мандри з утіхою, та для цього треба, щоб вони скінчилися. Отака моя думка.

— Вони скінчаться, Неде.

— Де і коли?

— Де? Не знаю. Коли? Не можу сказати, але гадаю, мандрівка дійде краю, коли всі моря відкриють нам свої таємниці. Всьому на світі приходить край.

— Я пристаю на думку пана професора, — сказав Консель. — Вельми ймовірно — коли ми об'їздимо всі моря, капітан Немо відпустить нас.

— Відпустить! — вигукнув канадець. — Хіба що на той світ!

— Угамуйтеся, Неде, — сказав я. — Нам, безперечно, нічого боятися капітана. Але й до Конселевої думки я не схиляюся — навряд чи капітан Немо так собі нас відпустить. Ми проникли в таємницю «Наутілуса», тож капітан дбатиме про те, щоб вона не пішла гуляти по світу разом із нами.

— На що ж, у такому разі, ви сподіваєтеся? — спитав канадець.

— Я певен: хай не зараз, хай за півроку — та обставини зміняться на краще, і ми зможемо з них скористатися!

— Але ж бо! — вигукнув Нед Ленд. — А скажіть, будь ласка, пане природознавцю, де ми опинимось за ті шість місяців?

— Може, тут, а може, десь біля Китаю. Ви ж знаєте швидкість «Наутілуса». Він лине, як у повітрі ластівка, мчить, як суходолом експрес. Йому не страшне жодне море. І хтозна, — може, він плистиме поблизу французьких, англійських чи американських берегів, де умови до втечі будуть іще сприятливіші.

— Пане Аронаксе, — мовив канадець, — ви мене не переконали. Ви кажете в майбутньому часі: «Ми будемо там! Ми будемо тут!» А я в теперішньому: «Ми тут — тож не треба ловити гав!»

Незаперечною логікою Нед Ленд загнав мене на слизьке; я не міг захищатися і склав зброю.

— Пане професоре, — правив своєї Нед Ленд, — уявімо неможливе: капітан Немо сьогодні ж дарує нам волю. Покинете ви судно?

— Не знаю, — відповів я.

— А коли він скаже, що вдруге цього не запропонує? Чи скористаєтеся ви з такої пропозиції?

Я промовчав.

— А що скаже друг Консель?

— Друг Консель, — спокійно відповів той, — друг Консель нічого не скаже. Йому байдужісінько, як розв'яжеться це питання. Він не одружений, так само, як його господар і як його друг Нед. Ні дружина, ні родичі, ані діти не чекають його на батьківщині. Він — слуга пана професора і думає й говорить, як пан професор. На його превеликий жаль, на нього не можна важити. Тут є лише дві сторони — пан професор і Нед Ленд. А друг Консель тільки уважно слухає, готовий рахувати голоси.

Я не стримав усмішки, бачивши, як хитро Консель зрікся права голосу. А канадець, мабуть, зрадів, що має на одного супротивника менше.

— Отже, пане професоре, — сказав Нед Ленд, — якщо Консель поза суперечкою, доходити ради доведеться нам двом. Ви мене вислухали. Що можете мені відповісти?

Треба вирішувати — огинатися було гидко.

— Друже Неде, — промовив я, — ось моя відповідь: ви маєте рацію, і мої доводи безсилі супроти ваших. Нема чого сподіватися, що капітан Немо відпустить нас із доброї волі. Він триматиме нас на судні задля власної безпеки. Ми ж ради своєї безпеки мусимо за першої-ліпшої нагоди покинути «Наутілус».

— Мудрі слова, пане Аронаксе!

— Але ще одне зауваження, — сказав я, — Треба вичікувати справді слушної нагоди. Наша спроба конче повинна вдатися. Бо як ні — нам уже не вирватися звідціля до смерті; та й капітан Немо того ніколи нам не подарує.

— Все це правда, — відповів канадець. — Проте ваше зауваження стосується будь-якої спроби втечі — чи то станеться вона за два роки, а чи за два дні… Отож питання стоїть руба: трапиться нагода — треба з неї скористатися!

— Згоден. А тепер скажіть, Неде, що саме ви вважаєте за нагоду?

— Ну, коли, скажімо, якось темної ночі «Наутілус» плистиме поблизу європейських берегів.

— І ви спробуєте рятуватися вплав?

— Певне. Якщо судно плистиме на поверхні моря і недалеко від берега. А коли далеко або глибоко під водою…

— То що тоді?

— Тоді я спробую захопити човна. То справа нехитра. Заберемося всередину, відгвинтимо шворні й випливемо на поверхню — стерничий в своїй рубці нічого не помітить.

— Гаразд, Неде. Очікуйте на таку оказію; тільки не забувайте: невдача коштуватиме нам життя.

— Не забуду, пане професоре.

— А тепер, Неде, хочете знати мою думку з цього приводу?

— Хочу, пане Аронаксе.

— Я гадаю — не кажу «сподіваюся», — що такої нагоди не трапиться.

— Чому б то?

— Капітан Немо гаразд розуміє, що ми плекаємо надію звільнитися, отже він триматиме нас на оці, а біля європейських берегів і поготів.

— Я пристаю на думку пана професора, — сказав Консель.

— Буде видно, — відповів Нед Ленд, рішуче хитнувши головою.

— А тепер, — додав я, — досить про це! Віднині — жодного слова про наші наміри. Аж того дня, коли ви надумаєте тікати, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю покладаюся на вас.

На цьому й скінчилася наша розмова, що повинна була мати такі серйозні наслідки. Мушу сказати: дальші події, на превеликий жаль канадця, підтвердили мої припущення. Чи то капітан Немо тут, у європейських морях, мав щодо нас якусь підозру, чи просто не бажав попадатися на очі численним суднам різних держав — хтозна. Але ми здебільша пливли під водою і далеко від берегів. Вряди-годи «Наутілус» виринав до рівня стерничої рубки, та частіше тримався глибини, досить значної в цих місцях: між Грецьким архіпелагом і Малою Азією судно, занурюючись на дві тисячі метрів, не досягало дна.

Про те, що ми вже проминули Карпатос — один із островів Спорадської групи, — я довідався від капітана Немо: показавши пальцем точку на карті, він процитував Вергілієвого вірша:

Est in Carpathino Neptuni gurgite vates Coeruleus Proteus…61

Справді, це було володіння міфічного Протея, старого пастуха Нептунових табунів, — нинішній острів Скарпанто, що лежав між Родосом і Критом. Крізь шибу в салоні я бачив саме його гранітне підніжжя.

Наступного дня, чотирнадцятого лютого, я постановив кілька годин вивчати риб Грецького архіпелагу. Та з якихось причин віконниці були засунені. Визначивши за картою координати, я дізнався, що ми простуємо на Канію, до стародавнього острова Крит. Саме тоді, коли «Авраам Лінкольн» вирушив у плавання, на цьому острові вибухнуло повстання проти турецького гніту. Чим воно скінчилося — я не знав, а капітан Немо, що порвав зв'язки з землею, не міг дати мені ніяких відомостей.

Увечері, зустрівшись із капітаном Немо в салоні, я не здіймав про це розмови. Та й капітан був якийсь мовчазний і заклопотаний. Супроти звичаю, він звелів одчинити віконниці й, ходячи від одного вікна до другого, пильно вдивлявся у водяну безодню. Що б воно значило? Мені не хотілося сушити над тим голови, і я став роздивлятися риб, які пропливали за шибою.

Серед багатьох інших я тут помітив бичків-афізів, що про них згадував Арістотель; в народі їх називають «морськими в'юнами»; вони водяться здебільша в солоних водах поблизу Нілової дельти. Між ними звивалися світні пагри з родини морських карасів, котрих єгиптяни вважали за священних тварин. Поява їх у водах Нілу знаменувалася релігійними церемоніями, бо вона провіщала велику повінь і обіцяла високий урожай. Шастали тут і хейліни; це сантиметрів до тридцяти костисті синюваті риби з прозорою лускою й червоними цятками. Живляться вони морськими водоростями, що надають їхньому м'ясу особливого смаку; тим-то цю рибу так полюбляли ласуни Стародавнього Риму. Нутрощі хейлінів, присмачені муреновим молочком, мізком павичів та язиками фламінго, — це була улюблена страва Вітеллія62.

Ще один мешканець тутешніх вод привабив мій погляд і пробудив згадку про сиву давнину. Це риба присмоктень, котра мандрує, присмоктавшись до акулячого черева. За давніми переказами, вона чіплялася до підводної частини судна, і кораблі не могли рушити з місця. А одна така риба нібито скувала Антонієву трирему і тим допомогла Августові здобути перемогу. Від чого тільки не залежать долі народів! Перед моїми очима промайнули чудові антіаси, також із родини морських карасів, священні риби давніх греків, які гадали, що антіаси здатні вигонити з води морських почвар. Назва цих риб походить од грецького слова, що означає «квітка», і вони її виправдують пишним забарвленням, розмаїтими відтінками червоного — від блідо-рожевого до рубінового — та сріблястими блискітками на спинних плавцях. Зачарований, я не міг відвести од шиби очей; зненацька мене приголомшила несподівана проява.

У воді з'явилася людина, водолаз із шкіряною торбинкою при поясі. Не тіло потопельника, кинуте на примху хвиль, — жива людина, що пливла, розтинаючи дужими руками воду, раз у раз виринала вхопити повітря і знову пірнала.

Я повернувся до капітана Немо і схвильовано гукнув:

— Людина! Жертва катастрофи! її треба врятувати, хай там що!

Капітан мовчки кинувся до вікна. Чоловік, припавши лицем до шиби, дивився на нас. На мій безмежний подив, капітан Немо зробив йому знак. Водолаз кивнув у відповідь головою і, виринувши, більше не з'являвся.

— Не хвилюйтеся! — сказав капітан Немо. — Це Нікола з мису Матапан, прозваний «рибою». Його знають усюди на Кікладських островах. Знаменитий плавець! Вода — його стихія, і він живе в воді більше, ніж на суші. З одного острова він пливе на інший, і так аж до самого Криту.

— Ви його знаєте, капітане?

— А чому б мені його не знати, пане Аронаксе?

На цім слові капітан Немо підійшов до шафи ліворуч вікна. Біля неї стояла окута залізом скриня з мідною дощечкою, на якій виднів карбований девіз «Наутілуса» — «Mobilis in mobile».

Капітан Немо відчинив шафу, — власне, не шафу, а сейф. Там було повно зливків золота.

Звідкіля б тут узятися цьому коштовному металові? Звідкіля капітан Немо набрав стільки золота? І що він збирався з ним робити?

Я дивився, не зронивши жодного слова. А капітан Немо витягав один по одному зливки й ретельно вкладав їх у скриню, аж доки виповнив її по віко. Там було, мабуть, понад тисячу кілограмів, мільйонів із п'ять франків ціною.

Капітан старанно замкнув скриню і на її вікові написав адресу, як мені видалося, новогрецькою мовою.

Потому, натиснувши на кнопку, він подзвонив у кубрик команди. З'явилося чотири матроси і насилу-силу витягли ту скриню із салону. Я чув, як вони волокли її на талях залізними сходинками трапа.

Нарешті капітан Немо обернувся до мене:

— Що ви сказали, пане Аронаксе?

— Я нічого не сказав, — відповів я.

— Тоді дозвольте побажати вам, пане професоре, доброї ночі.

На цьому слові капітан Немо вийшов із салону.

Вкрай заінтригований, я повернувся до себе в каюту. Силкувався заснути, але сон тікав од мене. Голову обсіли думки та гадки. Я шукав зв'язку між появою водолаза і скринею, повною золота. Невдовзі я почув бічну й кілеву хитавицю, — отже, «Наутілус» виринув на поверхню моря.

Потім було чути тупотіння ніг на палубі. Я здогадався, що відгвинчують і спускають на воду човна. Він стукнувся об корпус «Наутілуса», і все затихло.

За якихось дві години знову почувся шум і тупіт на палубі. Нарешті човна витягли на борт і вклали в гніздо. «Наутілус» пішов під воду.

Отже, золото було спроваджене на свою адресу. Але куди саме? Хто адресат капітана Немо?

Назавтра я розповів про нічні події Конселеві та Недові Ленду. Вони зчудувалися ще більше за мене.

— І де він доп'яв таку силу золота? — запитався Нед Ленд.

— Хто його зна! Важко сказати.

Поснідавши, я пішов у салон і взявся до праці. Годин до п'яти я впорядковував свої нотатки. Раптом мені стало душно, і я скинув із пліч куртку. Жара була несподівана. Адже ми далеко від тропіків і судно занурилося досить глибоко, де не могло бути високої температури. Я глянув на манометра. Ми йшли шістдесят футів під рівнем моря; на таку глибину земна спека не проникає.

Я працював далі, але жара небавом стала нестерпна. «Чи не пожежа на судні?» — майнула думка. Я вже хотів був вийти з салону, аж тут з'явився капітан Немо. Він підійшов до термометра, глянув на шкалу і повернувся до мене.

— Сорок два ступні,— сказав капітан.

— Я це добре відчуваю, капітане, — відповів я. — Коли температура й далі підійматиметься, то ми можемо зваритися.

— О пане професоре, температура на наше бажання може одразу впасти.

— Що? Вам підвладні температурні коливання?

— Ні. Але я можу одплисти від вогнища, котре підіймає температуру.

— То вона передається зокола?

— Авжеж! Ми пливемо в окропі.

— Невже це можливо?

— Гляньте!

Віконниці розсунулись, і я побачив: вода навколо «Наутілуса» кипіла. З неї підіймалися клуби сірчаної пари. Я торкнувсь рукою шиби й відсахнувся — така гаряча.

— Де ми? — спитав я.

— Біля острова Санторин, пане професоре, — відповів капітан, — в протоці між Неа-Каменні і Палеа-Каменні. Я намислив показати вам дивне видовище — вивергнення підводного вулкана.

— А я гадав, — сказав я, — що процес формування нових островів уже завершився.

— На землях вулканічного походження ці процеси ніколи не завершуються, — відповів капітан Немо. — В надрах земної кулі невпинно бушує внутрішній вогонь. За свідченням Кассіодора63 і Плінія, ще в дев'ятнадцятому році нашої ери на тому самому місці, де недавно утворилися ці острови, виник острів Божественна Тейя. Потім він щез під водою, щоб шістдесят дев'ятого року знову з'явитися і вдруге зникнути безслідно. Відтоді вулканічна діяльність припинилася. Але третього лютого 1866 року поблизу Неа-Каменні у клубах сірчаної пари виник новий острів, який названо островом Георга, а шостого лютого він з'єднався з Неа-Каменні. За тиждень, тринадцятого лютого, з'явився острів Афроесса, і між ним та Неа-Каменні утворився канал десять метрів завширшки. Саме о тій порі я був у цих морях і мав змогу простежити всі фази вулканічної діяльності. Кулястий острів Афроесса діаметром сягав трьохсот футів і підносився тридцять футів над рівнем моря. Це була суміш із темної, подібної до скла маси та уламків польового шпату. Нарешті десятого березня з'явився ще один, менший острівець; його назвали Река. Ці три острови з'єдналися з Неа-Каменні і нині складають одне ціле.

У воді з'явилася людина.

— А протока, в якій ми зараз перебуваємо?

— Ось вона, — відповів капітан Немо, показуючи карту Грецького архіпелагу. — Бачите, я вже наніс сюди нові острови.

— Але й ця протока може згодом зникнути?

— Може, пане Аронаксе, бо від 1866 року на Палеа-Каменні проти порту Сан-Ніколас виникло ще вісім острівців вулканічного походження. Можна сподіватися — Неа і Палеа невдовзі зіллються. Якщо в Тихому океані творцями островів є корали, то в Середземному морі ту саму роль виконують вулканічні вивергнення. Погляньте, пане професоре, погляньте на цю підводну діяльність — яка вона бурхлива!

Я підступив до вікна. «Наутілус» стояв на місці. Жарота була нестерпна. Від наявних у воді залізних солей вода почервоніла. Рами на вікнах були герметичні, але задушливий запах сірки все ж таки проникав до салону. За шибами вибухало полум'я, таке яскраве, що затьмарювало сяйво прожектора.

Я обливався потом, задихався, смажився. Мені здавалося — ось-ось запалаю.

— Далі залишатися в цьому окропі неможливо! — сказав я.

— Так. Це було б необачно, — спокійно відмовив капітан Немо.

Він щось наказав. «Наутілус» ліг на інший галс і вийшов із цього пекла. А за чверть години ми легко дихали на поверхні моря.

Я подумав: «Якби Нед Ленд обрав для нашої втечі тутешні води, ми б живі не вибралися з вогненного моря!»

Другого дня, шістнадцятого лютого, ми попливли від цього басейну, де між Родосом і Олександрією трапляються западини до трьох тисяч метрів завглибшки; «Наутілус» обійшов мис Матапан і залишив позаду себе Грецький архіпелаг.

VII

СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ — ЗА СОРОК ВІСІМ ГОДИН

Середземне море, блакитне море, велике море іудеїв, море греків, mare nostrum64 римлян; оточене помаранчевими гаями, кактусами, алое, пініями, обвіяне чистим повітрям, сповненим миртових пахощів, обрамлене високими горами, воно становить справжнє поле битви, де Нептун із Плутоном65 змагаються за панування над світом.

Та хоч яке гарне було Середземне море — я міг тільки мимохідь кинути оком на цей водний обшир, що його поверхня сягає двох мільйонів квадратних кілометрів. Я навіть не мав нагоди розпитатися про нього в капітана Немо, бо ця загадкова людина й разу не показалася за всю нашу прудколетну плавбу Середземним морем. Гадаю, «Наутілус» пройшов під його водами яких шістсот льє, здолавши цю віддаль за дві доби. Вранці шістнадцятого лютого ми відійшли од берегів Греції, а вісімнадцятого лютого зі сходом сонця вже були за Гібралтарською протокою.

Я розумів, що капітанові Немо не до вподоби Середземне море, звідусіль затиснене тією землею, від якої він утікав. Надто багато споминів, коли не жалю, будили в капітановій душі чисті води цього моря, його вітри. Тут не було тієї свободи руху і незалежності, що їх знаходить він на океанових просторах; «Наутілусові» було тісно, як у лещатах, в обіймах двох суходолів — Африки та Європи.

Судно йшло зі швидкістю двадцять п'ять миль на годину.

Недові Ленду, ясна річ, нічого було й думати про негайну втечу. На такій швидкості залишити «Наутілус» — однаково, що вистрибнути на ходу з вагона експреса. До того судно випливало на поверхню, щоб поповнити повітря, тільки вночі; поза тим ми простували під водою, керуючись компасом і лагом.

Отже, я розглядав Середземне море точнісінько, як пасажир експреса дивиться на краєвид, котрий проноситься перед його очима. Інакше кажучи, я бачив лише далекі обрії, а все, що було зблизька, промайнуло, мов блискавка. Одначе мені з Конселем поталанило спостерегти деяких середземноморських риб, що завдяки своїм дужим плавцям могли якусь хвильку плисти поруч «Наутілуса».

Годинами сиділи ми при вікні салону, і наші нотатки дозволяють мені сказати дещо про іхтіофауну Середземного моря.

Із численних риб, що тут водяться, велика кількість не попадалась мені на очі, не кажучи про тих, котрих ніяк було розгледіти з вини швидкоплавного «Наутілуса». Проте деяких риб пощастило роздивитися зблизька. Отож дозвольте розповісти про них, додержуючись фантастичної класифікації, яка щонайліпше віддасть мої хапливі спостереження.

У воді, осяяній світлом прожектора, звивалися міноги з метр завдовжки — вони водяться майже у всіх морях. Величезні скати, що сягають п'яти футів ушир, із білим черевом, попелясто-сірою спиною, стелилися по воді, ніби хустки, підхоплені течією. Інші скати мчали так швидко, аж годі було визначити, що їм більше пасує — назва морських орлів, котра дісталася від стародавніх греків, чи, може, якесь прозвисько — щури, жаби, кажани, — так охрестили їх сучасні рибалки. Морські собаки, двадцять футів завдовжки, особливо небезпечні водолазам, змагалися в швидкості зі скатами. Морські лисиці, футів із дев'ять довжиною, що визначалися на диво тонким нюхом, линули, ніби великі синюваті тіні. Доради з родини морських карасів, сто тридцять сантиметрів завдовжки, хизувалися своїм сріблясто-блакитним одягом із поперечними смугами, що яскріли проти темних плавців; дорад із золотавими бровами в давнину присвячували Венері. Ця коштовна риба полюбляє будь-які води — і солоні, і прісні; водиться вона в ріках, озерах та океанах, пристосовується до якого завгодно підсоння і не боїться ні спеки, ані холоду. Цей вид, сягаючи далеких геологічних періодів, донині зберігає свою первісну красу. Слідом за ними пропливали довгі — на дев'ять-десять метрів — прекрасні осетри, що били своїми дужими хвостами в кришталеві шиби, поблискуючи синюватою спиною з брунатними плямами; вони схожі на акул, але поступаються проти них силою. Водяться осетри повсюдно. Весною, змагаючись із течією, ці риби запливають у Волгу, Дунай, По, Рейн та Одер. Живляться оселедцями, сьомгою, тріскою. Вони належать до класу хрящових риб, м'ясо їхнє напрочуд ніжне. Свіжі, в'ялені й мариновані осетри однаково смачні.

З усіх риб Середземного моря я найліпше роздивився тунців з темно-синьою спиною, з черевом, укритим сріблястою лускою; їхні спинні плавці сяяли золотом. Кажуть, ніби тунці супроводять судна, ховаючись у їхньому затінку від пекучого тропічного проміння; і вони ствердили ті чутки — годинами пливли за «Наутілусом», як колись за Лаперузовими корветами. Я, не зводячи очей, милувався на цих швидкоплавних риб: в них маленька голова, гладенький веретенуватий тулуб, що сягає трьох метрів довжини; грудні плавці надзвичайно сильні, хвостовий плавець роздвоєний на зразок вил. Тунці пливли трикутником, як зграї деяких перелітних птахів, навіть швидкістю не поступалися проти пернатих; давнім ученим це дало привід твердити, ніби тунці обізнані з правилами геометрії і стратегії. Та ніщо не рятує їх од метких провансальців, які тямляться на тунцях незгірше за жителів стародавньої Пропонтиди66 та Риму, і цінні тварини тисячами гинуть у сітях марсельців.

Я назву по пам'яті середземноморських риб, яких довелось бачити тільки мимохідь. Перед вікнами салону пропливали, мов тіні, біласті електричні в'юни; зміясті мурени, три-чотири метри завдовжки, з блакитним, зеленим і жовтим забарвленням; мерлани довжиною на три фути, що їхня печінка вважається вишуканою стравою; стьожкуваті цеполи, подібні до стебел водоростей; тригли, що їх поети назвали рибою-лірою, а моряки — рибою-свистуном; тригли-ластівки плавають зі швидкістю птахів, чим і завдячують своїй назві; червоноголові морські судаки з волокнистими наростами на спинних плавцях; оселедці-бишаки з чорними, сірими, брунатними, синіми, жовтими, зеленими плямами, чутливі до срібного звуку дзвоників; пречудові камбали-тюрбо, справжні морські фазани, ромбічної форми, з жовтими плавцями, всіяними брунатними цятками, зверху вони подібні до брунатно-жовтого мармуру; нарешті чарівні барабульки, справжні рай-птиці океану. За одну таку рибину римляни платили по десять тисяч сестерцій; вони полюбляли стежити, як ця риба, гинучи, ставала поступово з яскраво-червоної білою.

Щодо морських ссавців, то, минаючи Адріатичне море, ми натрапили на двох-трьох кашалотів із одним спинним плавцем та кількох круглоголових дельфінів, звичайних для Середземного моря, — спереду голова в них посмугована ясними стьожками; трапилося нам із дванадцятеро тюленів триметрової довжини, з білими черевами й чорними спинами, відомих під назвою «ченці»; вони й справді схожі на домініканців.

Консель помітив білу черепаху з панцером шість футів завширшки, впродовж якого стирчали три гребені. Я жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, коли вірити Конселеві, то, безперечно, був рідкісний вид черепахи.

Щодо зоофітів, то я кілька хвилин милувався на чудову жовтогарячу галеолярію, яка прилипла до шиби. Це було довге волокно, розгалужене на безліч гілочок, обрамлених найніжнішим, найтоншим мереживом — такого зроду не виплели б суперниці Арахни67. На жаль, ніяк було виловити прегарного екземпляра. Певно, мені так би й не випала нагода побачити інших середземноморських зоофітів, якби «Наутілус» увечері шістнадцятого лютого не поплив повільніше.

Ми саме йшли між Сицилією й Тунісом. Тут, між мисом Бон та Мессінською протокою, де дно круто підіймається, утворилося справжнє гірське пасмо; шар води ледве сягає над ним сімнадцяти метрів, тоді як пообіч дно опускається до ста сімдесяти метрів. Тим-то «Наутілус» мусив обережно маневрувати, аби не наштовхнутися на підводний бар'єр.

Я показав Конселеві на карті те місце, де проходить пасмо підводних рифів.

— Та це ж, із дозволу пана професора, — сказав Консель, — справжнісінький перешийок, що єднає Європу з Африкою.

— Авжеж, мій друже, він геть перегороджує Лівійську протоку; виміри Сміта показали, що колись ці материки з'єднувались саме між мисом Бон та мисом Фаріна.

— Охоче вірю! — сказав Консель.

— Додам іще, — провадив я, — що такий самий бар'єр є між Гібралтаром та Сеутою. За геологічної епохи він повністю замикав Середземне море.

— Гм! — замислився Консель. — А що, як колись під час вибуху вулкана він знову підійметься з води?

— Навряд чи таке станеться, Конселю.

— Хай пан професор дозволить мені закінчити думку. Отож якби все ж таки це сталося, панові Лессепсу прийшлось би скрутненько. Не так-бо легко розкопати Суецький перешийок.

— Певна річ. Але, Конселю, кажу ще раз, цього не може бути. Сила підземного вогню меншає й меншає. Вулкани, такі численні за дитинства нашої планети, поволі вигасають. Температура глибинних шарів земної кори з кожним століттям падає. І це — на шкоду землі, бо ж тепло — джерело її життя.

— Ну, а сонце ж…

— Сонця замало, Конселю. Хіба воно спроможне повернути тепло задубілому трупові?

— Звісно, ні.

— Отже, друже мій, колись і земля перетвориться на холодний труп. Вона стане безлюдною, як і місяць, що давно втратив своє життєдайне тепло.

— А за скільки ж віків те станеться? — запитався Консель.

— За кількасот тисячоліть, друже мій.

— Ого-го! — відповів Консель. — Вистачить часу, щоб закінчити нашу підводну мандрівку. Аби тільки Нед Ленд не зіпсував справи.

І Консель, заспокоївшись, знову взявся вивчати морські глибини, користуючись із того, що «Наутілус» плив на помірній швидкості.

По підводних скелях вулканічного походження стелився барвистий килим живої флори: губки, голотурії; прозорі як скло, облямовані червонястими полапками цидипи, що ледь-ледь світяться; берое, відомі під назвою морських огірків, — вони міняться всіма кольорами сонячного спектра; рухливі морські лілеї-коматули метр завширшки, що забарвлюють своїм пурпуром води; пречудові деревовидні лілеї-евріалії; довгостеблі павонії; сила-силенна розмаїтих морських їжаків та зелених актиній на сірих ніжках, з брунатними дисками, захованими під чуприною оливкових мацаків.

Конселя найдужче захоплювали молюски та членистоногі, і хай перелік їх сухуватий, я не хочу бути несправедливим до цього добряги, знехтувавши наслідки його спостережень.

Консель згадує багато двостулкових молюсків-спондилів: це «ослячі копита», що громадяться одне на одне; трикутні донації; тризубчасті «скельця» з жовтими плавцями й прозорими скойками; жовтогарячі голі молюски-планробранхії; яйцевидки, крапчасті або всіяні зеленими цяточками; аплізії, відомі також під назвою морських зайців; скоблючки; м'ясисті ацери; середземноморські парасольки; морські вушка, що в їхніх черепашках відкладається коштовний перламутр; анемії — кажуть, ніби в Лангедоці їх цінують вище за устриць; кловіси, яких так полюбляють марсельні; кілька двостулок, що вдозвіль водяться при берегах Північної Америки і в великій кількості споживаються в Нью-Йорку; морські гребінці з різнобарвними скойками; літодонуси, що мають смак перцю; рубцюваті венерикардії, черепашки яких мають опуклі верхівки й ребра; цинтії з пурпуровими горбочками; карніарії, що їхні скойки, загнуті по краях, скидаються на гондоли; увінчані фероли; атланти із равликоподібними черепашками; фетиди в торочкуватих мантіях з білими цятками; голозябрі еоліди, подібні до слимачків; каволіни, що плазують спиною; ауриколи, руді скалярії, літорини, жантури, цинерарії, петриколи, ламелери, кабошони, пандори тощо.

Що ж до членистих — Консель цілком слушно поділив їх на шість класів, з яких три класи охоплюють морських тварин; ракоподібних, вусоногих і кільчастих черв'яків.

Клас ракоподібних ділиться на дев'ять рядів. До першого належать десятиногі, голова й груди яких зливаються, несуть чотири, п'ять або шість пар ніг і вкриті спільним панцером. Консель розмежовує десятиногих на три підряди: куцохвостих, довгохвостих та середньохвостих. Хай ці назви звучать грубувато, але вони влучні. З підряду куцохвостих Консель згадує крабів, у яких лоб озброєний двома розбіжними шпичками, крабів-інахусів, котрі хтозна-чому правили за символ мудрості в давніх греків, два види крабів-ламбрів, мабуть, помилково зарахованих до тварин цієї глибини, бо живуть вони звичайно на великих глибинах; крабів-ксанто, пілумнів, каляпів, зубчастих користів, ебалій тощо.

Із підряду довгохвостих, що має п'ять родин, Консель відзначив лангустів звичайних — м'ясо їхніх самиць цінується дуже високо, раків-ведмедів або морських коників, гебій та всі види їстівних ракоподібних.

На тому й скінчилася Конселева праця. «Наутілус», проминувши гірське пасмо Лівійської протоки, занурився на глибину і знов поплив на великій швидкості. Молюски, зоофіти та членистоногі зникли. Тільки великі риби, мов тіні, пропливали повз вікна салону.

Вночі проти сімнадцятого лютого ми ввійшли до другого Середземноморського басейну; глибина його сягає трьох тисяч метрів. «Наутілус» занурився в найглибші шари моря.

І там, на морському дні, замість чудес природи, перед моїми очима постали страшні картини. Ми проходили ті простори Середземного моря, де сталося так багато катастроф. Скільки кораблів потонуло тут, між берегами Алжиру і Провансу! Середземне море проти Тихого океану — всього-на-всього озеро, але озеро примхливе й підступне; сьогодні воно прихильне й ласкаве до хирлявих суденець, що линуть у блакиті води й неба, а завтра — гнівне й хиже, розбурхане ураганом, своїми короткими разуразними вдарами валів трощить найпотужніші кораблі.

Скільки за цієї стрімкої прогулянки бачив я корабельних кістяків, що спочивали на морському дні; тут валялися кітви, гармати, ядра, шмаття залізної обшивки, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, казани без дна, — одні вже оброслі коралами, інші — тільки вкриті іржею.

Здебільша це були кораблі, що зазнали катастрофи, наскочивши на підводні скелі або ж зіткнувшись один із одним. Деякі з них пішли на дно прямовисно із непошкодженими щоглами й такелажем. Судна начебто стояли закотвичені на відкритому рейді, ждучи команди відпливати. А коли «Наутілус» освітлював їх своїм прожектором, здавалось, — от-от на флагштоках підіймуться прапори і кораблі віддадуть салют. Та ба! Тільки безгоміння й смерть панували над цим кладовищем кораблів!

Я помітив, що з наближенням до Гібралтарської протоки дедалі частіше зустрічалися на дні затонулі судна. Що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіші в цьому вузькому проході катастрофи. Чого тільки я не бачив — залізні каркаси, химерні руїни кораблів, які стояли або лежали на морському дні, немов якісь велетенські тварини. Один був з розпанаханим черевом, погнутим димарем; од коліс залишилися самі колодиці; стерно, відірване од ахтерштевня, повисло на залізному ланцюгу; задній планшир геть роз'їли морські солі. Яке страшне видовисько! Не одне життя збавила ця катастрофа. Не одну жертву поглинули хвилі! Чи врятувався хоч один матрос із цього судна, щоб розповісти про трагедію, чи море й досі ховає страшну таємницю? Не знаю чому, але мені спало на думку, чи це, бува, не «Атлас», безслідно зниклий років зо двадцять тому? О, яку сумну, яку жахливу повість можна було б розказати про таємниці, заховані в глибинах Середземного моря, цього великого цвинтаря, де стільки людей знайшли свою смерть!

Одначе «Наутілус», байдужий і стрімкий, стрілою мчав серед руїн. Вісімнадцятого лютого, годині о третій ранку, він підійшов до Гібралтарської протоки.

Тут є дві течії: верхня, здавня відома, котра несе океанові води в басейн Середземного моря, і нижня, супротивна — її існування тільки сьогодні доведено. Справді-бо, рівень води в Середземному морі, що його невпинно поповнюють води Атлантичного океану та річок, котрі впадають у це море, мав би з року в рік підійматися, бо самого випаровування замало, щоб тримати його в рівновазі. Отже, цілком природно допустити існування підводної течії, котра Гібралтарською протокою несе із Середземного моря лишок води у басейн Атлантичного океану.

Так воно й було насправді. З цієї супротивної течії скористався «Наутілус»: підхоплений попутними водами, він швидко промчав вузьку протоку. На мить перед моїми очима майнули руїни Геркулесового храму, який, за давніми переказами, осів на дно разом із островом, на якому стояв; а за кілька хвилин ми вже линули водами Атлантичного океану.

VIII

БУХТА ВІГО

Атлантичний океан! Безмежна водна рівнина, що розпросторилась на двадцять п'ять мільйонів квадратних миль, — дев'ять тисяч миль уздовж і пересічно дві тисячі сімсот миль у ширину. Славетне море, що його майже не звідали древні, за винятком хіба що карфагенців, цих голландців стародавнього світу, котрі за своїх торгових мандрів об'їздили західні береги Європи і Африки! Океан, узбережжя якого обіймають величезний периметр! Водозбір, до якого впадають найбільші ріки світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара, Рейн, — ріки, що несуть свої води з найцивілізованіших і найдикіших країн! Величезний простір, що його невпинно крають кораблі всіх країн під прапорами всіх націй світу; водний обшир, що сягає двох грізних точок, котрі лякають мореплавців, — мису Горн і мису Бур.

«Наутілус», пройшовши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, себто шлях, що може оповити земну кулю, нині розтинав своїм водорізом води Атлантичного океану. Куди ж ми пливемо і що нам готує завтра?

Проминувши Гібралтарську протоку, «Наутілус» прямував у чисте море. Судно пливло на поверхні, і ми знов могли гуляти палубою.

Я з Недом Лендом і Конселем вийшов на палубу. За двадцять миль од нас бовванів мис Сан-Вісенті, що складає південно-західний край Піренейського півострова. Потягнув південний боревій, море потемніло, збурунилося. Почалася бокова хитавиця. Втриматися на палубі було майже неможливо, — нею раз у раз перекочувалися важкі вали. Ковтнувши свіжого повітря, ми спустилися всередину судна.

Я подався до своєї каюти, Консель до своєї, а канадець із заклопотаним виглядом попростував слідом за мною. Навальна швидкість «Наутілуса» в Середземному морі зруйнувала його задуми, і він не годен був приховати своєї гризоти.

Ледве зачинилися за нами двері, як він сів і мовчки глянув на мене.

— Друже Неде, я вас розумію, — сказав я. — Та вам нема за що себе корити. «Наутілус» мчав так прудко, що безглуздо було б навіть думати про втечу.

Нед Ленд промовчав. Його затиснені уста, нахмурені брови свідчили, що йому вроїлася в голову настирлива думка.

— Слухайте, Неде, — повів я далі,— не треба впадати у відчай. Ми підемо вздовж португальських берегів. Недалечко Франція, Англія, де можна легко знайти прихисток. Інша річ, якби «Наутілус», вийшовши з Гібралтарської протоки, націлився на південь, якби ми простували в обійми океану, де немає суходолів, — отоді б я поділяв вашу тривогу. Але ж ми знаємо: капітан Немо не цурається й цивілізованих морів, а це означає,— і я того певен, — що за кілька днів можна буде діяти рішучіше.

Нед Ленд ще пильніше вп'явся в мене очима і нарешті розімкнув губи.

— Цього ж вечора! — мовив він.

З несподіванки я схопився на ноги. Признатися, не чекав такої пропозиції. Хотів відповісти канадцеві, але забракло слів.

— Ми домовилися чекати нагоди, — правив своєї Нед Ленд. — Нагода трапляється. Сьогодні ввечері ми будемо за кілька миль од іспанського берега. Ніч темна. Вітер з моря. Ви дали слово, пане Аронаксе, і я на вас покладаюся.

Я мовчав. Канадець звівся й підійшов до мене.

— Сьогодні ввечері, о дев'ятій годині,— промовив він, — Конселя я попередив. Капітан Немо вже зачиниться в своїй каюті й, певно, ляже спати. Ні механіки, ні матроси — ніхто з команди нас не помітить. Я з Конселем доберуся до головного трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте в бібліотеці — чекайте на моє гасло. Весла, вітрила і щогла в човні. Я вже поклав туди й харчі. Навіть англійського ключа добув, щоб одгвинтити гайки. Все готове. Отже, до вечора!

— Море неспокійне, — сказав я.

— Нічого не вдієш, — відповів канадець, — доведеться ризикувати. Воля варта того. Зрештою, човен надійний і за ходового вітру махнути кілька миль — невелике діло. Хтозна, може, під ранок ми будемо миль за сто від берега. Як усе піде гаразд між десятою й одинадцятою вечора пристанемо до якогось берега; як ні — загинемо. Отже, до вечора.

На цьому слові канадець вийшов, до краю мене приголомшивши. Я втішав був себе надією, що нагода випаде не так скоро і я матиму час усе обміркувати, зважити. Та мій упертий супутник заскочив мене зненацька. Що я міг йому сказати? Нед Ленд сто разів мав рацію. Випала нагода, і він користався з неї. Як же я зламаю своє слово і ради власних інтересів важитиму долею товаришів? Хіба не міг капітан Немо завтра вийти в чисте море, далеко від берегів?

Тут почувся досить потужний свист, — отже, вода заповнює резервуари й «Наутілус» занурюється в безодню Атлантичного океану.

Я не виходив із каюти. Уникав капітана, щоб не показати перед ним свого занепокоєння. Так перебув я цю сумну днину, вагаючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що настає пора розлучатися з чудесним «Наутілусом», так і не дослідивши всіх морських глибин. Покинути цей океан, «мою Атлантику», як я любив його називати, не проникнувши в його таємниці, що їх одкрили мені Індійський і Тихий океани! Роман випадав із моїх рук, ледве я встиг прочитати перший том; мої мрії обривалися, дійшовши найзахватнішого місця. Як довго тягся час! То мені здавалося, ніби розвіялася небезпека і я з своїми супутниками ступаю твердою землею; то; всупереч глуздові, мене опановувало бажання, щоб якась несподівана оказія перешкодила Недовим задумам.

Двічі я зазирав до салону. Мені кортіло глянути на компас. Я хотів дізнатися, чи справді «Наутілус» іде поблизу берегів, чи віддаляється од них. Та ба! Судно неухильно простувало на північ уздовж португальських берегів.

Отож треба було скоритися долі й ладнатись до втечі. Поклажа моя була не важка. Нотатки та й тільки.

А капітан Немо? Як він поставиться до цієї втечі? Якого клопоту, якої шкоди завдасть вона капітанові? Що він зробить із нами, коли нам не пощастить? Певна річ, я не мав жодного приводу поскаржитись на нього. Навпаки. Щодо нас він був напрочуд гостинний. І все-таки він не може вважати мого вчинку за вияв невдячності. Ми не зв'язані з ним присягою. Він добре-бо знав: нас тримала на борту сила обставин, а не обіцянки. А його заяви, що ми назавше прикуті до «Наутілуса», виправдують нашу спробу порвати пута.

Я не бачив капітана Немо від часу відвідин острова Санторін. Чи зведе нас випадок перед самою втечею? Я і прагнув, і водночас боявся цієї зустрічі. Наслухав, чи лунатимуть його кроки в каюті, що межувала з моєю. Ні, все тихо. Видно, там нікого нема.

І тут мені спало на думку — а чи є взагалі на борту цей загадковий чоловік? З тієї ночі, коли од борту «Наутілуса» відчалив човен з таємним дорученням, моя думка про капітана Немо трохи змінилася. Я впевнився: він попри те, що казав, підтримує якісь стосунки з землею. Невже він ніколи не відлучається з «Наутілуса»? Хіба ж не бувало, що я цілими тижнями не бачив його на борту? Що він робив у той час? Коли мені здавалося, ніби цей відлюдник страждає від нападу мізантропії68,— чи не виконував він якоїсь таємної місії, що й донині для мене загадкова?

Ці думки, як тисяча інших, юрмилася мені в голові. Незвична ситуація відкривала найширший простір усіляким здогадам. Мене проймала гостра тривога. Я нетерпеливився — години здавалися вічністю.

Обід, як і звикле, подали в каюту. Та мені було не до їжі. Я встав із-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — віддаляли мене од моменту, коли муситиму піти слідом за Недом Лендом. Я хвилювався дедалі дужче. Серце калатало. Я не знаходив собі місця. Ходив по каюті, щоб заспокоїтись. Найменше лякала мене перспектива можливої загибелі; проте душа холонула на саму лише думку, що план буде розкрито перше, ніж ми покинемо судно, і що доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим із моєї невдячності.

Мені захотілося востаннє зазирнути до салону. Коридором пройшов я до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на коштовності, на скарби, як дивиться людина на рідні місця, що їх покидає навіки. Я прийшов назавше розпрощатися з цими чудесами природи, з творами мистецтва, що серед них проминув якийсь шмат мого життя. Манулося ще раз поглянути на води Атлантики, та віконниці були засунені — залізна заслона відгороджувала мене від океану, якого так і не встиг я пізнати.

Я підійшов до потаємних дверей, що вели в капітанову каюту. На великий подив, двері були прочинені. Я мимохіть відійшов. Якби капітан Немо був у себе, він би мене помітив. Але в каюті — жодного шереху. Я підступив ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я ввійшов туди. Та сама сувора обстава відлюдника. Мені впало до ока кілька офортів, що висіли по стінах, — досі я їх не помічав. Це були портрети — портрети визначних історичних осіб, котрі присвятили своє життя великій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, що загинув за Польщу; Боцаріс — Леонід69 сучасної Греції; О'Коннель — захисник Ірландії; Вашингтон — фундатор Північно-Американського союзу; Манін — італійський патріот; Лінкольн, що поліг од кулі рабовласника; і, нарешті, мученик, який боровся за звільнення негрів од рабства і загинув на шибениці,— Джон Браун.

Що єднало душу капітана Немо з душами цих героїв? Чи не допоможе цей зв'язок відкрити таємницю його життя? Чи не захисник він уярмлених народів, визвольник поневолених рас? Чи не брав він участі в політичних і соціальних струсах останніх часів? Чи не був героєм страшної війни між Північними та Південними штатами Америки, війни скорботної й довіку незабутньої?

Зненацька годинник вибив восьму. З першим ударом усі мої мрії обірвались. Я здригнув, так наче якесь невидиме око проникло в мої думки, і метнувся з капітанової каюти.

В салоні глянув на компас. Ми й далі простували на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину біля шістдесяти метрів. Все сприяло здійсненню Недових планів.

Я вернув до своєї каюти. Тепло вдягнувся — в морські чоботи, боброву шапку, бісусову куртку, підбиту тюленячою шкурою. Я був готовий. Я чекав. Тільки тремтіння судна, що передавалося від обертів гвинта, порушувало глибоку тишу, яка панувала на борту. Я напружено прислухався. Ану ж раптом пролунає крик — це означатиме, що канадця застукано на гарячому. Мене пойняла смертельна тривога. Марно я силкувався заспокоїтись.

Була без чогось дев'ята година, коли я припав вухом до капітанових дверей. Жодного шерхоту! Я вийшов із каюти і знов попрямував до темного порожнього салону.

Прочинив двері до бібліотеки. Така сама сутінь і порожнеча. Я сів при дверях, що вели до головного трапа, і став ждати Недового гасла.

Раптом дрижання від обертів гвинта поменшало, а там і зовсім ущухло. Що воно за знак? Чому «Наутілус» уповільнив хід і зупинився? Чи то на руку канадцеві, чи на шкоду його замірам? Або ж я знаю?

Тишу порушувало хіба що калатання мого серця.

Зненацька почувся легкий поштовх. То «Наутілус» опустився на океанське дно. Я стурбувався ще дужче. Канадець не подавав гасла. Мене поривало кинутися до Неда Ленда і вблагати його відкласти втечу. Я відчував — наша подорож минає не за звичних умов.

Аж тут двері салону відчинилися і з'явився капітан Немо.

— О пане професоре! — сказав капітан привітно. — А я вас шукаю. Ви знаєте історію Іспанії?

Я був такий схвильований і розгублений, що навіть, добре знавши історію рідної Франції, не спромігся б зараз на слово.

— Ну ж бо? — наполягав капітан. — Ви чули моє запитання? Чи знаєте ви історію Іспанії?

— Кепсько, — промимрив я.

— Лишенько мені з тими вченими, — сказав капітан Немо. — Ну, то сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.

Капітан умостився на канапі, я сів і собі, вибравши темніший куток.

— Тож слухайте уважно, пане професоре, — сказав капітан. — Цей випадок конче вас зацікавить, бо відповість на одне питання, якого ви, мабуть, не можете з'ясувати.

— Слухаю вас, капітане, — промовив я, не догадуючись, куди хилить мій співрозмовник. Мені майнуло в голові — а чи не стосується цей випадок задуманої втечі?

— Пане професоре, — правив капітан Немо, — з вашого дозволу ми повернемося до подій 1702 року. Ви, певно, знаєте: ваш король Людовік XIV, який гадав, ніби на один його володарський знак Піренеї проваляться крізь землю, посадив на іспанський трон свого внука, герцога Анжуйського. Цьому принцові, що посів трон під ім'ям Філіппа V, довелось боротися з дужими зовнішніми ворогами.

Річ у тім, що за рік до цього державці Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзну угоду, за якою мали позбавити Філіппа V корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, завчасу названого Карлом III.

Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Та в неї не було ні армії, ні флоту. Зрештою, їй не відмовляли в грошах, але під умовою, що галіони, вантажені американським золотом і сріблом, вільно входитимуть до іспанських портів. Отже, наприкінці 1702 року Іспанія ждала багатого транспорту, що його, зважаючи на присутність у водах Атлантичного океану коаліційного флоту, супроводила французька ескадра — двадцять три кораблі під командою адмірала Шато-Рено.

Галіони мали пристати до Кадіса, та адмірал, довідавшися, що в цих водах чатують англійські судна, надумав увійти до першого-ліпшого французького порту.

Капітани іспанських кораблів виступили проти цього рішення. Вони стояли на тому, щоб транспорт уводити тільки до іспанського порту — коли не в Кадіс, то принаймні в бухту Віго на північно-західному березі Іспанії. Ворожий флот іще не встиг блокувати цієї бухти.

Адмірал Шато-Рено мав слабість здатися на вимогу іспанців, і галіони ввійшли до бухти Віго.

На лихо, бухта становила собою відкритий рейд, непридатний до захисту. Належало розвантажити судна до приходу коаліційного флоту. Часу на те вистачило б, якби раптом не виникла суперечка з якогось нікчемного приводу.

— Ви уважно мене слухаєте? — зненацька запитав капітан Немо.

— Авжеж, — відповів я, і досі не тямлячи, з якої нагоди він читає мені лекцію.

— Тоді розповідаю далі. Що ж кінець кінцем сталося? Річ у тім, що кадіські купці мали привілеї приймати всі вантажі, які прибули з Вест-Індії. Отже, розвантажування в порту Віго галіонів із золотими зливками суперечило їхнім правам, і вони поскаржилися в Мадрид. Безвільний Філіпп V наказав залишити транспорт під секвестром70 у бухті Віго, аж доки ворожий флот піде з кадіських вод.

Поки тривала ота тяганина, двадцять другого жовтня 1702 року англійські кораблі прибули до бухти Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на свої мізерні сили, хоробро відбивав напад куди дужчого ворога. І, тільки впевнившись, що золото конче попаде до рук супротивника, він підпалив і затопив галіони, які пішли на дно разом із незліченними скарбами.

Капітан Немо замовк. Правду кажучи, я й досі не зметикував, чим би мала зацікавити мене ця подія.

— Ну, а далі? — запитався я.

— А далі, пане Аронаксе, ми зараз у бухті Віго і, коли маєте бажання, можемо проникнути в таємниці її глибин.

Він підвівся і попросив мене йти за ним. Я не зовсім оговтався і попростував за капітаном. В салоні було темно, а води за кришталевими шибами сяяли. Я підійшов ближче і задивився.

Десь на півмилю наоколо «Наутілуса» води, здавалося, були насичені електричним світлом. Ясно видніло піщане дно. Там, серед почорнілих корабельних останків, матроси «Наутілуса», зодягнені в скафандри, витягали з намулу напівзогнилі бочки, потрощені скрині; з них сипалися зливки золота й срібла, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти. Вони геть-чисто вкривали дно. Навантажившись цими скарбами, матроси поверталися на борт «Наутілуса», скидали ношу і знову йшли черпати з цієї невичерпної скарбниці.

Тепер я зрозумів. У бухті двадцять другого жовтня 1702 року відбувся запеклий бій. Тут потоплено галіони зі скарбом, що його везли іспанському королеві. Звідсіль капітан Немо і брав золото, скільки йому було треба. Йому, тільки йому дарувала Америка свій коштовний метал. Він — прямий і єдиний спадкоємець скарбів, награбованих в інків, що їх переміг Фернандо Кортес!71

— Чи думали ви, пане професоре, — усміхаючись запитався капітан, — що море ховає у собі такі багатства?

— Я знаю тільки, що в морській воді розчинено два мільйони тонн срібла.

— Звісна річ! Але виділення цього срібла з води потребує коштів значно більших за прибуток. А я просто підбираю те, що загубили люди, і то не тільки в бухті Віго, а й у безлічі інших місць, де сталися морські катастрофи; я всі їх позначив на карті морського дна. Ви розумієте тепер, що я володію мільярдами?

— Розумію, капітане. Але дозвольте зауважити: спустошуючи бухту Віго, ви обігнали одну акціонерну компанію.

— Яку саме?

— Компанію, котра дістала від іспанського уряду право на пошуки затоплених галіонів. Акціонери сподіваються на величезний зиск — адже затоплені скарби оцінено в п'ятсот мільйонів.

— П'ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Лемо. — Вони тут були, та вже нема.

— В такому разі було б актом милосердя повідомити про те акціонерів. Зрештою, невідомо, як би вони сприйняли цю звістку. Здебільша гравці шкодують не за тим, що програли, а за тим, що розбито надію на виграш. А мені найбільше жаль тих знедолених, котрим мільйони, за мудрого розподілу, могли б полегшити життя. Тепер ці багатства для них пропали.

Ледве я вимовив ці слова, як відчув: вони дошкулили капітанові Немо.

— Пропали! — запально вигукнув він. — Отже, ви, пане професоре, вважаєте, що я ці скарби привласнив? Хіба ж я збираю золото для себе? Хто вам сказав, що воно не піде на добре діло? Чи я не знаю, що й досі на землі є стражденні, поневолені народи, нещасні, які потребують допомоги, жертви, які волають про помсту? Та невже ж ви не знаєте, що…

Капітан Немо урвав себе на півслові, може, навіть шкодуючи, що сказав зайве. Та я зрозумів усе. Які причини не спонукали б його шукати незалежності в морських безоднях, — він насамперед залишався людиною. Людські страждання ятрили йому серце, і він щедро допомагав уярмленим народам та першому-ліпшому бідареві!

Тепер я знав, кому призначено мільйони, що їх одіслав капітан Немо, коли «Наутілус» увійшов у води поблизу повсталого Криту!

IX

ЩЕЗЛИЙ МАТЕРИК

Назавтра вранці, дев'ятнадцятого лютого, до мене в каюту ввійшов Нед Ленд. Я чекав цих відвідин. Канадець був украй розчарований.

— Ну що, пане професоре? — сказав він.

— Що ж, Неде! — відповів я. — Доля нас зрадила вчора.

— І треба ж було цьому навіженому капітанові спинити судно саме тоді, коли ми намірились тікати!

— Нічого не вдієш, він конче мав завітати до свого банкіра.

— Банкіра?

— Точніше кажучи — до свого банку. Під цим я розумію океан, де капітанові багатства зберігаються краще, ніж у державній скарбниці.

І я розказав канадцеві події минулої ночі, потай надіючись наштовхнути його на думку не покидати «Наутілуса»; та Неда тільки взяла досада, що йому не випало прогулятися отим полем бою під водами Віго.

— Але, — мовив зрештою Нед, — ще нічого не втрачено. Осічка — тільки й того. Все одно що гарпун підвів! Та вже на другий раз битимемо в ціль. З цього вечора треба буде…

— Куди пливе «Наутілус»? — запитався я.

— Не знаю, — сказав Нед.

— Пождемо полудня — тоді побачимо.

Канадець пішов до себе в каюту. А я одягся й вийшов до салону. Компас не провіщав радості: «Наутілус» простував на зюйд-зюйд— ост. Ми повернулися до Європи спиною.

Я нетерпеливо ждав позначення на карті координат. Десь о пів на дванадцяту резервуари спорожнилися і судно виринуло на поверхню. Я метнувся на палубу. Нед Ленд випередив мене.

Землі — ні знаку, ні прикмети! Довкола — саме безкрає море. Лише на обрії мріє кілька вітрил, — певне, посуваючись до мису Сан-Рок, судна чекають ходового вітру, щоб обійти мис Доброї Надії. Небо хмарилось. Заносилося на бурю.

Нед, розлючений, силкувався проникнути оком за туманний обрій. Він ще сподівався, що десь там, за туманною заслоною, лежить жадана земля.

Опівдні на мить вигулькнуло сонце. Капітанів помічник визначив його висоту. Хвилі дужчали, і ми, зачинивши люка, поринули під воду.

Годину пізніше, глянувши на карту, я довідався: судно тепер на 16°17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п'ятдесят льє від ближчого б