Юрий Николаевич Щербак

Причини і наслідки


Юрій Щербак

Причини і наслідки

<p><strong>Юрій Щербак</strong></p> <br /> <p><strong>Причини і наслідки</strong></p>

Лікар Ріє… розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути лише свідченням того, що слід було вдіяти і що, без сумніву, зобов'язані робити всі люди всупереч страху… всупереч їхнім особистим гризотам, зобов'язані робити всі люди, які, не маючи змоги стати святими й відмовляючись погодитися з бідою, намагаються бути цілителями.

Альбер Камю. Чума


Всі факти, викладені в цьому романі, мали місце в дійсності. всі герої його вигадані, і будь-яка їхня подібність до людей реальних випадкова

Автор




Скажені лисиці

У шістдесятих роках нашого століття нове, досі не бачене явище привернуло до себе увагу кількох лікарів у різних країнах Європи: вірус сказу, цієї абсолютно смертельної хвороби, вірус, що віками підтримував своє існування, вражаючи переважно зграї собак та вовків, з невідомих причин раптом перекинувся на червоних лисиць, хижаків, сотні тисяч яких заполонили величезні простори континенту — від іркутської тайги до Піренейських гір, від піщаних дюн Балтики до узбережжя Середземного моря. Спочатку, в п'ятдесяті роки, майже ніхто не розумів обширу тієї небезпеки, що насувається на Європу: навпаки, всюди лунали оптимістичні запевнення про швидке й остаточне приборкання сказу завдяки масовій вакцинації собак. І справді, таке щеплення дало бажані наслідки — різко зменшилася захворюваність і собак, і людей. Ось чому видатний спеціаліст у галузі, рабіології (тобто науки, що вивчає сказ) професор А. К. Мідатов твердив, що цю особливо небезпечну інфекцію незабаром буде викорінено назавжди.

Але, як це часто буває, іронічна й непокірлива природа помстилася на людях, утнувши ніким не передбачене: оптимісти з різних трибун запевняли, що зі сказом покінчено раз і назавжди, а в цей час, — ще потаємно, ще приховано від людського ока, — у темряві лютневих ночей, у сірій мряці тривожних передвесняних туманів, у спалахах кохання і ревнощів, які охоплюють лисиць у цю пору, примушуючи їх вести запеклі бійки з суперниками, мертвою хваткою вгризатися у ворога, вже починалася ланцюгова реакція майбутньої епізоотії: разом з краплями слини потрапляли кулеподібні віруси сказу, таранячи мембрани нервових клітин, знищуючи все на своєму шляху, повільно й невблаганно повзучи по нервових стовбурах до мозку лисиці, щоб вибухнути нарешті спалахом передсмертної ненависті, страху, туги і відчаю.

Спочатку поволі, розокремлено, у різних країнах, на різних широтах континенту, ледь тліючи, ніби знехотя, нерідко згасаючи, але згодом знову набираючи сили, займалися вогнища тої всеєвропейської пожежі, яка згодом розпросторилася по лісах, перелісках, ярах, степових балках, кам'янистих узгір'ях, наблизилася до сіл і містечок, перекинулася через державні кордони, несучи загрозу для людей і тварин, для всього живого.

Хто і коли перший помітив небезпеку?

Тепер важко сказати з певністю. Можливо, лісники та єгері, котрі бачили, як з лісів почали виповзати кволі, напівпаралізовані лисиці, що не тікали від людей, а навпаки — тяглися до них, палаючи одним лютим бажанням: вкусити ненависного двоногого ворога, передати йому свою хворобу, свою смерть. Проте лісники та єгері не пишуть наукових статей, не виступають на європейських вірусологічних конференціях та на засіданнях Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я зі штаб-квартирою в Женеві. Можливо, першим звернув на це увагу досвідчений лікар-рабіолог з київської пастерівської станції (С. М. Шульга, 1947), який описав кілька спалахів сказу лисиць на Поліссі у перші повоєнні роки. До війни він нічого подібного не спостерігав, і це здивувало скромного старого лікаря. Але, здається, на його статтю-пророцтво про небезпеку, що насувається, ніхто не звернув уваги, бо вона була вміщена у провінційному виданні, а хто в часи інформаційного вибуху читає нікому не потрібні периферійні збірники? Швейцарський ветеринарний дослідник (Стек, 1962) помітив, що надто часто лисиці виходять на шосе у кантонах Шаффгаузен, Цюріх і Тюрген, потрапляючи під сяючі нікелем колеса «мерседесів» та «фольксвагенів», і це викликало в нього підозру: надто хитрий і обережний звір лисиця, щоб так безтурботно, вдень (хоча звір цей нічний) кидатися під автомобілі. Він провів вірусологічні дослідження мозку загиблих лисиць і встановив у них сказ.

Перші слова перестороги пролунали. Спочатку у вигляді гіпотези, припущення, потім як незаперечний факт: нове екологічне явище проникнення сказу у популяцію лисиць підтвердилося у різних країнах різними дослідниками. І одразу ж, як буває в таких випадках, почалися пошуки історичних прецедентів, аналогій, напівзабутих статей, згадок, джерел. Сягнули навіть біблійних текстів, де знайшли такі слова: «Ловіть нам лисиць, лисенят маленьких, що ушкоджують нам виноградники ж наші — у цвіті» («Пісня пісень», 2, 15), — трактуючи це так: виноградники — назва алегорична, йдеться, мовляв, про молодих людей («у цвіті»), яких кусають хворі лисенята, заражаючи сказом. Один дослідник (Є. П. Жадан, 1980) почав доводити, що у «Слові о полку Ігоревім» теж є натяк на сказ серед лисиць: «Ігор на Дон воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки страх наганяють по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, л и с и ц і б р е ш у т ь на черленії щити». Чого б це нічним звірам вискакувати вдень і гавкати на військову колону? — питав той дослідник. І відповідав: то були, мабуть, хворі лисиці. Інший шукач істини звернувся до середньовічного «Бестіарію» — твору XI–XII ст., в якому лисиця виступає в подвійній ролі: хитрого звіра-хижака і одночасно як втілення диявола, що спокушає людину. Слово «лисиця» (vulpes) тлумачиться як похідне від «volubilis pedibus», тобто ходити колами, заплутувати сліди. Стародавні сказання розповідають, як лисиця качається по червоній землі і, вдаючи, що вкрита кров'ю (через те на всіх середньовічних мініатюрах лисицю змальовано яскравою червоною фарбою), лежить нерухомо горічерева. Коли птахи, думаючи, що вона мертва, підлітають до неї впритул, вона раптово хапає здобич. Отак і диявол здається мертвим тому, повчав «Бестіарій», хто живе плотськими пристрастями, хто забуває про своє духовне єство, потрапляючи у владу пороку, стаючи жертвою підступного диявола. Можливо, робив свій умоглядний висновок сучасний дослідник, середньовічні автори вже знали про ту небезпеку, що її несе з собою хвора на сказ лисиця?

Проте, хоч би якими блискучими і дотепними були ці екскурси в історію та міфологію, самі по собі вони нічого ще з'ясовували, нічого не додавали до того, що вже було відомо. Факт залишався фактом: масове ураження лисиць сказом — процес новий, не бачений досі, в минулому нічого подібного не було.

З того погляду цікавим виявилося знайдене в архівах повідомлення якогось німецького ветеринара (Паллашка, 1941) про те, що наприкінці 1939 року, коли всі браві німецькі єгері, скинувши свої зелені капелюхи з перами, вдягли форму вермахту і пішли на війну, ідеально налагоджене мисливське господарство почало занепадати. У Східній Пруссії, десь у районі Данціга (теперішній польський Гданськ), виникло перше в Європі вогнище сказу поміж лисиць. Нібито саме там, як твердив А. К. Мідатов (1966), у країні тисячі озер, меланхолійних пагорбів і прибалтійських лісів, які восени жовтогарячими барвами оточують сталево-голубі свічада води, спалахнула та смертельна інфекція, яка нестримно (йшла війна, і людям було не до лисиць) почала посуватися концентричними колами увсебіч, наче лісова пожежа, зі швидкістю 40 кілометрів на рік, захоплюючи нові й нові землі, вишукуючи серед лисиць і людей нові жертви. Отак, за свідченням ряду німецьких, французьких і датських авторів (Пітцшке, 1959; Тома, Андрал, 1970; Мюллер, 1974), епізоотія сказу в 1950 році форсувала Ельбу, у 1960 році вийшла на береги Рейну, в 1968 році перетнула кордони Франції і в середині сімдесятих років наблизилася до Парижа. На станціях паризького метро з'явилися плакати-перестороги: «Небезпечно! Сказ у Франції! Бійтеся укусів лисиці! Негайно робіть щеплення!» На плакатах було зображено симпатичну дівчинку Маріанну у фрігійському ковпаку — символ Франції,— яка злякано стоїть у лісі перед вишкіреною лисицею.

Ніхто, напевне, не дізнається нині, як насправді почалася ця пошесть. Єдине, в чому не сумніваються екологи, які вивчали цю проблему: популяція лисиць вийшла з-під контролю людини під час війни. На полях битв лежав незібраний хліб, мільйони сірих полівок жирували на дармових харчах, і з цього негайно скористалися руді хижаки, які почали розмножуватися з подвоєною, потроєною силою, поїдаючи гризунів. Та хіба тільки гризунів? У ровах, окопах, воронках, лісових завалах, серед битої цегли зруйнованих будівель, у згорілих танках, що зяяли чорно отворами люків, у потрощеному дюралюмінії літаків, які впали на землю, — всюди, де були людські тіла, з'явилися лисиці: дивне світло засвічувалося у глибинах їхніх похмурих, нічних очей, вони облизувалися й коротко, спазматично гавкали перед тим, як вгризтися в обличчя вбитої людини. Їх не відлякувало ні холодне заціпеніння мертвих, ні відразливі запахи уніформи, зброї, горілого заліза… Відтоді серед лисиць народилася легенда про війну як про щось прекрасне, як про щасливі роки достатку й процвітання — і спогад цей тепер передається з покоління у покоління.

Якщо до війни мисливські журнали Європи били на сполох, щоб захистити вимираюче плем'я лисиць від остаточного винищення, то тепер, у післявоєнні роки, ніхто вже не знав, що робити із знахабнілим звіром: мода на руді лисячі хутра, що так вогненно прикрашали вбрання довоєнних жінок і шкіряні плащі німецьких офіцерів, минула, мисливці не цікавились лисицею, полювання з фокстер'єрами також вийшло з моди — не було кому заповзати в глибокі лисячі нори. До всього додався повоєнний масовий вируб лісів, осушення боліт, взагалі весь нестримний наступ на природу згідно з генеральними планами й без усяких планів, стихійно, і лисиця, щоб вижити, змушена була наблизитися до житла людини, оселитися неподалік від птахоферм, звалищ, складів, змінити свої звички і пристосуватися до нових вимірів життя.



Розділ перший

<p><strong>Розділ перший</strong></p>

І


Тої осінньої ночі на захаращеному горищі маленького будиночка на Батиєвій горі йому здалося, що він збагнув щось таке, що виходить поза межі людського розуміння: це холодне й жорстоке знання не принесло йому щастя істини, але натомість дало відчуття раптового, дуже короткого, запаморочливого прориву в безконечність, у глибини світобудови, у чорні простори неба і того невідомого, що починається далі, там, де кінчається небо; надійшла гірка мить осяяння, яке зціляє нас від пристрастей і страждань, тимчасово рятує від страху смерті і ляку перед життям. Стоячи на горищі, де пахло горілою глиною, запилюженою рогожею та зів'ялим листям, він слухав Астрофізика, прикладаючи час од часу око до саморобного телескопа. Окуляр був теплий, бо Астрофізик майже не відривався від телескопа; хоч ночі ще були не холодні, Астрофізик накинув на себе ватянку; його сива борода, здавалося, випромінювала дивне сяєво у місячному світлі. Вдивляючись у телескоп, він слухав уривчасті, плутані пояснення Астрофізику жахаючись їхньої божевільної неправдоподібності й розуміючи, що Астрофізик нічого не вигадує. Міріади зірок пливли перед ним, утворюючи мерехтливі скупчення сяєва, схожі на спіралі, хмари чи вогні далеких міст, коли вночі над ними пролітає пасажирський літак; йому здавалося, що це не він дивиться у небо, а, навпаки, небо суворо зазирає йому в око, в душу, в її потаємні кутки — і під цим холодним поглядом неба, від якого несила було сховатися, кудись геть зникло все дріб'язкове, суєтне, що мучило його ще годину тому, — смішними й примарними здалися йому всі образи, заздрощі, ревнощі, болі — все те, що породжує порожню енергію розмов, непотрібних телефонних дзвінків, безглуздого ходіння кудись і чекання чогось. Зірки народжувались з невідомого й вічного, з якоїсь імлистої, невизначеної, газоподібної туманності, вони молодо спалахували на зоряній карті неба, переживали злети розквіту й зрілості, потім тихо старіли, покірливо тьмяніючи й повільно згасаючи, перетворюючись на ущільнені, мертві, захололі тіла, вже нікому не потрібні, стаючи чорними карликами, що назавжди зливаються з абсолютною темрявою космосу, — вони відлітали у безвість, у вічне забуття.

Астрофізик відкрив йому найбільшу таємницю свого життя: пошуки наднової зірки. Бо серед мільйонів нормальних зірок інколи, дуже рідко є така, що не хоче підкорятися законам поступового згасання, а зненацька, невідомо чому, дає небаченої сили спалах, вибухає миттєво, освітлюючи похмурі надра Всесвіту, випромінюючи на дуже короткий час світлової енергії більше, ніж мільярди зірок тої галактики, в якій сталася ця катастрофа. Астрофізик розповів йому, що в нашій Галактиці спалахи наднових зірок спостерігалися у 1054, 1572, 1604 роках, про що свідчать старовинні китайські та японські хроніки й лицарські легенди. Віддавши неосяжному простору всю величезну енергію спалаху, наднова зірка починає швидко й приречено стискатися до надзвичайно малих розмірів — кілька кілометрів у діаметрі, — і в її могутньому, ущільненому гравітаційному полі поступово в'язне, уповільнюється біг часу.

Потім час зупиняється.

Слухаючи Астрофізика, він уявив собі той велетенський спалах, той крик Всесвіту, той вибух наднової, її самоспалення, а потім побачив, як, страшне у своїй темній стисненості, зовсім невелике навіть за земними поняттями, небесне тіло несе в собі найнеприроднішу, незбагненну таємницю, перед якою безпорадними є всі наші уявлення: повну зупинку часу, викривлення всіх почуттів і породжених ними законів. Йому стало моторошно, наче доторкнувся він до чогось такого, що іншим людям не дано побачити й зрозуміти, наче побував у перевернутій догори ногами країні антисвіту, де не діють закони тяжіння, часу і простору.


II


Уранці, перед тим як іти на роботу, Жадан пішов по кефір. Ходив зазвичай до маленького молочного магазину поруч з кінотеатром «Комунар». Черга того дня чомусь була з самих чоловіків-пенсіонерів. Змерзлі, мовчазні, сонні люди — дехто одягнув навіть зимові пальта — купували переважно розливне молоко. Повільно, щоб не розбити, діставали вони своїми задубілими від холоду й старості пальцями банки з сумок, з великою обережністю ставили на прилавок. У магазині панував чистий запах дитинства; скляні банки, що сяяли прозоро-голубими мертвими поверхнями, заповнюючись молоком, вмить ставали білими, радісними, наче поселилося в них щось живе й лагідне: здавалося, що ці білі барви випромінюють тепло, якого так не вистачало цього похмурого осіннього ранку.

Жадан звернув увагу на худого діда, що стояв спереду. Щось знайоме майнуло йому в цій постаті. Старе, зруділе від старості драпове пальто, велика кепка такого ж драпу. На одній з фотокарток тридцятих років на батькові Жадана була така сама кепка з широким козирком. «Де я його бачив?» — подумав Жадан. Голова цієї людини висохла, зменшилася від старості, набула мармурового кольору і ламкості, кепка стала завелика й тому трималася на вухах, на диво м'ясистих, наче їх не торкнулися закони прив'ядання; окуляри теж були важкі й великі, сповзали на кінчик носа; з-під кепки визирали пасемця сивого волосся, тільки сивина ця була не сніжна і урочиста, як під час першої старості, а — сірувато-тьмяна, наче повсть, неохайна.

Товста, густо мальована продавщиця в рожевому шерстяному береті різко підштовхнула банку по оцинкованому прилавку, молоко хлюпнуло на підставлені руки старого. Жадан побачив чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як їх колись називали; мабуть, просто рукавички продірявилися на пальцях, тому й довелося обрізати. Старий безпорадно тупцяв, тримаючи перед собою залиті молоком, по-пташиному зігнуті пальці, заважаючи тим, хто стояв за ним. Підійшла черга Жадана, той узяв три паперові пірамідки «таллінського» кефіру й пачку сиру на сніданок і, швиденько кинувши покупки у портфель, допоміг старому: закрив банку пластиковою кришкою й поставив її на дно такої ж старої, як господар, торби з потертого дерматину — колись лискуча чорна поверхня торби тепер порепалася, потерлася безжально, частина її обсипалася, а ручки торби перетворилися на дві засмальцьовані мотузки асфальтового кольору, що мали ось-ось порватися. У дідовій торбі вже лежало теплих півхлібини. Старий мовчки дивився, як господарює Жадан, нічим не виявляючи своєї вдячності. Він, здавалося, до всього вже збайдужів. Жадан уклав ручки торби в зсудомлені дідові пальці, так наче почепив торбу на гачок. Кивнувши, дід вийшов з магазину й повільно подався у бік Рогнідинської вулиці.

Це був Шульга.

Незрозуміло чому, але Жадан одразу ж згадав його прізвище, як тільки подивився на яскраво намальовані рекламні щити кінотеатру. Щити несли в собі таємницю, захоплюючу боротьбу, заповідали життя яскраве, неземне, далеке від цієї буденної трамвайної зупинки й змерзлих людей, що стояли в молочному магазині; мужньо поверталися з орбіти молоді люди в білих космічних скафандрах, а обличчя в них були червоні, наче в індіанців; з-поза спини сліпучо-вродливої блондинки темною тінню визирав хтось із безжальними вилицями, й одне око в нього спалахувало синіми променями, наче лазерний апарат. Шульга віддалявся від Жадана. Шульга раптом виринув з забуття, і зустріти його тут, у центрі Києва, було так само дивно, як побачити живого Пастера чи Заболотного. Він працював з Левковичем, подумав Жадан. Його треба наздогнати, поки він не пішов назавжди, не зник у лабіринтах часу, у натовпі й безвісті. Він не просто стара, немічна людина, що несе додому молоко. Він тихо й покірливо йде з життя, забираючи з собою назавжди таємницю професора Левковича.

— Вибачте, ви часом не лікар Шульга? — спитав Жадан, наздогнавши старого. Той не одразу зупинився. Продріботів ще кілька сухеньких кроків, наче обдумував запитання. Став, важко дихаючи.

— Я. — І, трохи віддихавшись, гостро спитав: — А вам що з того?

— Я працюю в інституті, в якому ви колись працювали, — пояснив Жадан. — Багато чув про вас, колись дуже давно бачив на інститутському ювілеї. Пам'ятаєте? Ви в президії сиділи. Тільки окулярів ви тоді не носили.

— Ну і що з того? — майже гнівно перепитав старий: очі в нього сльозилися, товсті скельця окулярів збільшували й без того великі чорні зіниці, від чого в погляді причаїлися темрява й неспокій. Йому видалили катаракту, зрозумів Жадан.

— Пробачте… Справа в тому, що я займаюся сказом, як і ви, ваше прізвище мені давно відоме…

— Сказом! — вигукнув Шульга. — Кому зараз сказ потрібен? Кому, я вас питаю? Колись мене весь Київ знав. А тепер?

— Дозвольте, я допоможу, — зрушив з місця Жадан. Тільки тепер він помітив нерівний шрам, що проорав лице старого від скроні через усю щоку аж до підборіддя.

— Не треба, я сам, — вередливо затиснув кулак Шульга, не віддаючи торби. Потім тихо й приречено сказав: — У мене дочка померла… Я жив у неї в Богуславі… Довелося повернутися сюди… Тепер не знаю, як жити. Навіщо?

Він знову підвищив голос і пронизливо подивився на Жадана, немовби звинувачуючи його в чомусь. Той промовчав. Ступивши кілька кроків, Шульга знову зупинився.

— Що вам від мене треба?

— Нічого, — знизав плечима Жадан. — Просто ми з вами колеги… і я думав… Я пишу зараз історію рабіології… там є і про вас… про ваші дослідження…

— Про мене? — сумно посміхнувся старий. — Хто я такий, щоб про мене писати! Писати треба про Левковича! — Він раптом змовк і став повільно перекладати торбу з руки в руку. — Дочку Антоніною звали. Вона так і не вийшла заміж, мене доглядала… А Івасюта ще працює?

— Який Івасюта?

— Не він, а вона. Галя Івасюта.

Жадан почав згадувати усіх інститутських пенсійних бабусь, але Івасюти з-поміж них не було.

— Галя Івасюта, молода, чорнява… Ми з нею вакцину випускали після війни. Вона лаборанткою була.

— Галина Терентіївна? — осяяло Жадана. — Вона зі мною працює. Тільки тепер вона не Івасюта, а Гаркуша.

— Вона худенька була, — мурмотів старий, — всі халати були завеликі для неї. На мою дочку схожа…

Вони звернули на Рогнідинську вулицю. У глибині одного з дворів стояв п'ятиповерховий старовинний будинок, пофарбований у зелений колір. Над першим напівпідвальним поверхом біліла вивіска: «КЛУБ «ПРИРОДА». Вікна цього клубу були заґратовані, наче тут містився банк чи ювелірний магазин. Природу теж треба охороняти, подумав Жадан. В цьому клубі він ніколи не був.

— Я тут живу. Оте вікно на другому поверсі, відчинене, моє. Буде час — заходьте. Маю честь, — доторкнувся немічними пальцями до вигнутого дашка кепки Шульга. — А звуть мене Савелій Макарович.

— Я знаю, — сказав Жадан, хоча насправді він знав лише ініціали «С. М.» і завжди думав, що це Сергій Михайлович.

Забігши на кілька хвилин додому, Жадан віддав мамі кефір, а сам, прихопивши шматок хліба, яблуко і сир, пішов на роботу, бо Лариса Супрун вчора по секрету повідомила, що сьогодні відділ кадрів влаштовує «полювання» — тобто перевірку приходу співробітників на роботу; за кожне запізнення нараховувались «чорні» бали, через які лабораторія зазнавала ганьби й нагінок на зібраннях, а недисциплінованим ученим переносили відпустки з літа на зиму; і хоч Жадан ніколи не запізнювався, проте панічно боявся усяких перевірок, рейдів, комісій, пильних контролерів, допитливих профкомівських ревізорів і можливості заробити «чорний» бал. Мати, яка тримала чайник на маленькому вогні газової плитки, щоб Жадан випив гарячу каву, почала ахкати й охкати, казала, що це не діло — швендяти цілий ранок голодним, він і так ледве дихає, і невідомо, в чому душа тримається. Та й вік уже не той. «Швендяти» було її улюблене слово.

Жадан жив на вулиці Куйбишева, навпроти Палацу спорту. Звідси до інституту можна було дістатися різними маршрутами — від тривалого поетично-споглядального плутаними старовинними вуличками, що лежали понад берегами Либеді, до найкоротшого — тролейбусно-автобусного. Жадан завжди ходив пішки. Стрімко пішов повз Республіканський стадіон і, перетнувши Червоноармійську і вулицю Горького, опинився в районі товарної станції, звідки до інституту рукою подати. Такий маршрут тривав лише двадцять хвилин. Гору, на якій стояв інститут, оповивав осінній туман, що рівненько, наче під лінійку, зрізав київські пагорби й скупчення будинків на них, відсік щільною мрякою всі ландшафтні здиблення, залишивши Києву тільки один — плаский — вимір. Машини, що спускалися вниз з Батиєвої гори, їхали з увімкнутими фарами. Піднявшись трохи вгору, Жадав увійшов у смугу сирої імли. Згадав чомусь відчинене вікно кімнати, в якій жив Шульга, і мерзлякувато зіщулився. Невже старому не холодно? Новий п'ятиповерховий будинок інституту, обкладений білою керамічною плиткою, світлою примарою випливав з туману, й тепер листя вже не шурхотіло жерстяно під ногами, як там, унизу, а, змокріле, стелилося м'якими темно-рудими ганчірками. Від запаху опалого листя Жаданові защеміло в серці. Він згадав Олю. Як і завжди, він прийшов перший — ключ від лабораторії ще висів у заскленій вітрині біля вахтера. Залишається п'ять хвилин до початку перевірки, а нікого ще немає, подумав Жадан. Невже Супрун більше нікого не попередила? Взяв ключ, розписався у журналі і вийшов у двір. Приміщення лабораторії хоч і містилося в головному корпусі інституту, однак заради безпеки було наглухо відділене від усіх інститутських коридорів та підвалів. Лабораторія мала свої окремі входи з двору: один — для співробітників, другий — для прийому патологічного матеріалу на дослідження.

І одразу ж, ледве ступивши на асфальтовану доріжку, що вела до входу в лабораторію, він зрозумів: привезли мозок. На сходинах, просто перед дверима з написом «Лабораторія особливо небезпечних інфекцій», стояла незнайома жінка; в руках у неї виблискувала кругла металева коробка — так званий бікс, в якому в лікарнях стерилізується і зберігається інструментарій і перев'язочний матеріал. Саме в таких біксах, як того вимагала інструкція, привозили в лабораторію з усієї України шматочки мозку тих, хто помер від сказу.

Жінка, мабуть, добряче змерзла, бо вбрана була в благенький плащик, з тих, що звуться пильовиками, якогось невизначеного, блякло-морковного кольору: все в ній було невизначене — вік, вираз обличчя, колір очей, тільки хустка, якою вона запнула голову зовсім по-сільському, закривши чоло по самі брови, була яскраво-зелена, з червоними квітами.

— Мені потрібен… — сказала жінка, жалібно шморгаючи посинілим носом і дістаючи з кишені зім'ятий папірець.

— Я вам потрібен. Ви звідки?

— Зі Старої Митниці.

Знову випадок у Кротової, подумав Жадан. Що робиться в цій області? Куди ця балакуча й передова Кротова дивиться? Щороку в неї випадки.

— Чого ж ви тут мерзли? — сказав він, відчиняючи двері лабораторії. — Заходьте, будь ласка.

— Поїзд рано приходить, о шостій. Я в Києві нікого не знаю. А на вокзалі страшно з цим сидіти, — вона боязко зиркнула на бікс. Рука, в якій ця жінка тримала свою сумну ношу, напружено висіла в повітрі, так, щоб бікс не торкнувся плаща.

— Сідайте, відпочиньте. — Жадан завів жінку в приміщення, де роздягалися співробітники й стояли шафочки для халатів і одягу. — Може, вам чаю нагріти?

— Ні, ні, — полегшено змахнула руками жінка, бо Жадан уже забрав від неї бікс. — Я піду в місто, трохи побігаю по магазинах… ви не знаєте, де тут взуттєвий? Дітям треба чоботи теплі на зиму.

— На вулиці Горького, навпроти інституту Патона. Це тут недалеко. У Пасажі подивіться, на Хрещатику. Що з ним сталося? — Він постукав пальцем по біксу.

— Горе, та й годі, — зітхнула жінка. — Молодий, здоровий. Тільки жити й жити… Тут усе написано.

Вона передала Жадану папери — направлення Старомитницької центральної районної лікарні. Мозок громадянина Чорнодуба В. І. Направляється на вірусологічне дослідження. Попередній діагноз — сказ. Протокол розтину. Підпис районного патологоанатома. Копія історії хвороби. Копія карти епідеміологічного обстеження.

Поклавши бікс у холодильник, Жадан підписав відрядження. Помічник епідеміолога Старомитницької районної санітарно-епідеміологічної станції Тесленко Н. Г. Мета відрядження… строк відрядження… прибула… вибула…

Розтлумачив їй, як піти до канцелярії, де поставлять печатку. Захопив привезені зі Старої Митниці папери і подався до свого кабінету. Слово «кабінет» надто сміливо звучало, бо йшлося про тісну, перероблену з комори холодну кімнатку з вузьким віконцем, де ледве розмістилися письмовий стіл і невеличка книжкова шафа. Проте, хоча Жадану пропонували інші приміщення, які більше відповідали його статусу другої особи в лабораторії, він відмовився. Цей закуток давав йому відчуття віддаленості від метушні, що панувала в лабораторії за часів завідуючого Браги. Не робив ніяких спроб створити тут хатній затишок, як намагалися інші співробітники: тут усе було казенне й знеосіблене. Лише на стіні висіла кольорова фотоілюстрація, вирвана з якогось лискучого календаря природи: молода лисиця визирала з-під ялинкового віття; золотавий, веселий погляд звіра, рожевий язичок та руда шерсть, яскраві зелені кольори глиці, притрушеної снігом, — все це створювало образ утихомиреного, майже різдвяного благодушшя. Жадан добре знав, що за тим криється. Та ще поруч на чорно-білій фотографії були зображені учасники міжнародної вірусологічної конференції, що відбулася позаторік у Москві, в інституті Мідатова. У центрі стояли: сивий, схожий на японця, професор Мідатов та гості із Словаччини — академік Вртяк і приятель Жадана доцент Шврчек; неподалік від Мідатова, закохано втупившись у свого бога, стояла Діна Кротова; Жадан, як завжди, приліпився збоку.

Зручність кабінету полягала в тому, що він містився в віддаленому закутку лабораторії, в її заборонній «заразній» частині, куди боялися входити інститутські базіки, носії скандальних новин. Брага сюди теж не дуже вчащав. Заразна частина, крім кабінету Жадана, складалася з кількох боксів, кімнати для центрифуги й автоклавів та затемненого приміщення, в якому стояв люмінесцентний мікроскоп. Двоє важких, оббитих залізним листом дверей відділяли заразний відсік від центральної частини, де містився кабінет завідуючого лабораторією та кімнати інших співробітників.

Жадан заглибився у папери, привезені зі Старої Митниці

Чорнодуб Василь Іванович, 33 роки. Робітник старомитницького цукрозаводу. П'ятого жовтня був укушений лисицею. Множинні укуси в ділянці потилиці, шиї і пальців рух. Того ж дня звернувся до лікаря-травматолога. Призначено щеплення антирабічної вакцини. Введено антирабічний гамма-глобулін. Двадцять п'ятого жовтня, перебуваючи в хірургічному відділенні ЦРЛ[1] у зв'язку з проведенням курсу вакцинації відчув нездужання, підвищилася температура. З'явилися болі в ділянці укусу, біль віддавав у праву руку. Скаржиться на біль у горлі, порушення ковтання. Консультація лікаря-отоларинголога. З боку слизової оболонки горла та мигдалин відхилень не виявлено. Двадцять шостого жовтня при явищах різких порушень психіки і наростання гідрофобії[2] хворий з підозрою на сказ переведений до інфекційного відділення, де помер двадцять сьомого жовтня внаслідок припинення серцево-судинної діяльності. Розтин — двадцять восьмого жовтня. Труп правильної тілобудови, внутрішні органи без відхилень, мозкові оболонки набряклі, з крововиливами.

Не встиг прочитати документи, — за байдужими протокольними словами крилася не лише людська трагедія, а ще й таємниця, — як двері з тріском розчинилися (треба попросити Кучерявого підстругати їх, подумав Жадан). До кімнати увірвалася Галина Терентіївна Гаркуша, старший науковий співробітник лабораторії. Гаркуша разом з Жаданом працювала в групі сказу. Вона одразу ж заповнила своїм опасистим тілом залишки вільного простору. Довгий білий халат, вдягнений для роботи в «заразці», робив її дебелу постать ще огряднішою. В таких халатах ходили колись дореволюційні фельдшери. На старовинному фото 1910 року, що зберігалося в архіві Жадана, в таких халатах до п'ят стояли суворі вусаті мужчини — помічники професора Левковича.

— Де подівся ваш Кучерявий? — Чорні очі Галини Терентіївни гнівно блищали.

— Мій?

— Ваш, ваш.

— Мозок привезли, — намагався змінити тему розмови Жадан.

— Негідник, ледащо, — Гаркуша перейшла на шепіт, чомусь озираючись. Вона не зреагувала на повідомлення Жадана, хоч воно і не належало до буденних. Кожен випадок сказу вважався надзвичайною подією й вимагав спеціального розслідування.

— Ми з ним домовилися вести зранку облік реакції нейтралізації, а потім заражати мишей штамом Лужкова. Я скрізь обшукала, ніде його нема, І навіть не попередив, негідник. Як вам таке?

— Нормально, — буркнув Жадан. Це було його улюблене слово, коли чув чи бачив щось не дуже нормальне.

У Гаркуші починався напад «загострення хронічного сказу», як називав цей стан Кучерявий: в такі хвилини вона червоніла, роздувалася на очах, як від алергічного набряку, слова сипалися з неї, як горох з дірявого мішка.

— Євгене Петровичу, я вимагаю, щоб ви нарешті навели порядок. Ви — керівник групи. Я — людина маленька, — це вимовила з притиском, — а вас він має слухатись. Цілими днями нічого не робить, зникає десь…

— Ви знаєте, хто вам привіт передавав? — перебив її Жадан. — Не повірите.

— Хто? — сердито спитала Гаркуша.

— Шульга. Я його вранці бачив.

Вона почервоніла ще сильніше, наче почула щось непристойне.

— Савелій Макарович? Він живий?

— Уявіть собі.

Розповідаючи про зустріч з Шульгою, він делікатно випровадив Гаркушу зі свого кабінету, який був призначений для роздумів і тиші, а не для палких промов на тему боротьби з порушниками трудової дисципліни; вирішив негайно, поки вона не отямилась і знову не почала згадувати Кучерявого, спрямувати її енергію в іншому, потрібнішому напрямку: передати Гаркуші мозок Чорнодуба на дослідження. Але вона знову взялася за своє:

— Так далі працювати не можна. Роботи — не знаєш, за що хапатися, а його нема і нема. Все я та я…

Вони вийшли у довгий коридор, в якому сяяв паркет, висіли портрети Пастера, Заболотного, Мечникова і Левковича, а в кінці коридора, на столику біля самого вікна, з якого відкривався краєвид на Київ, стояв акваріум — спадщина Браги. Над акваріумом горіла лампа денного освітлення, в променях якої, червоно виблискуючи, ліниво плавали золоті рибки. Здавалося, що вони літають у зеленкуватому повітрі.

— Ви не хвилюйтеся, — сказав Жадан. — Бо ж знову гіпертонічний криз почнеться. А Кучерявого знайдемо. Він або в лабораторії Мажуги, там у нього фотограф дружок, або у своєї коханої Марини в епідеміологічному відділенні.

Але вгамувати Гаркушу не вдалося.

— Він не тільки ледар, а й брехун, — шепотіла вона далі. — Жодному слову його не можна вірити… Уявіть собі — вчора Кучерявий…

В цю мить з дверей блока, в якому містилися туалет і роздягальня, нечутно вийшов Кучерявий. Власне кажучи, прізвище його було Кучерук, але всі його звали Кучерявим, він і сам себе так величав. Бо й справді був кучерявий — закрученість його русявого волосся в дрібні кучерики поєднувалася з великою лисиною, що виникла ще в молоді літа: лисина світилася, наче лісове озеро серед хащ непрохідного чагарника. Нестачу волосся на голові успішно компенсували пишні козацькі вуса й бакенбарди, які надавали Кучерявому вельми поважного вигляду, — він був схожий на керівника популярного вокально-інструментального ансамблю «Кобзарі».

Гаркуша на півслові затнулася; Жаданові здалося, що від несподіванки в неї почалися перебої серця. Сяючи привітною усмішкою, Кучерявий підійшов до них і чемно вклонився:

— Добридень, Євгене Петровичу. Добридень, Галино Терентіївно.

— Де ви ходите, Петю? — спитала вона майже ніжно, смикаючи при цьому зав'язки халата, ніби випробувала їх на розрив. — Я чекаю, а ви…

Кучерявий викруглив очі й мовчки, проникливо і віддано став дивитися на Гаркушу. Руки в нього були мокрі, й він ніяково витирав їх об халат. Знову рушника в туалеті не повісили, подумав Жадан.

— Я вас питаю, — повторила Гаркуша.

— Пробачте… але я був у туалеті. В мене… пронос, — зашарівшись і опустивши очі долу, пояснив Кучерявий. — Вчора щось з'їв…

Високі груди Галини Терентіївни заходили ходором. Вона різко повернулася, мало не відштовхнувши Жадана, і сховалася у заразному відділенні, грюкнувши важкими дверима.

— Так де ж ти був? — спитав Жадан. — Тільки кажи правду. І не здумай заливати щодо проносу. Це вже старий репертуар.

— Звісно, старий, — одразу ж погодився Кучерявий. — Але для неї і це годиться.

Вираз його обличчя швидко змінився: із скорботно-дизентерійного став веселим і нахабним:

— Брав квиток директору.

— Куди?

— В Москву. Йому тільки СВ подавай, а зараз, перед святами, знаєш як…

— Взяв?

— Взяв.

— На коли?

— На сьогодні.

— Марина тебе ще любить? — поцікавився Жадан.

— А куди вона подінеться? — підморгнув Кучерявий.

— Тоді піди до неї й попроси інтерферон. Тільки попроси фінський. Вона нікому не дає…

— Оце діло, — зрадів Кучерявий. — Мені дасть, не хвилюйся. Не таке давала!

— Тільки не сиди там півдня, — сухо сказав Жадан, якого почали дратувати слизькі натяки Кучерявого, — І заспокой Галину Терентіївну. Бачиш, що з нею?

Кучерявий зітхнув і по-святенницькому розвів руки:

— Не з моїм підтоптаним здоров'ям її заспокоїти. Їй дядько здоровенний потрібен, — підморгнув він і підстрибом побіг до столика, на якому лежав журнал обліку: розписатись про своєчасний вихід на роботу.

— Слухай, а на перевірці ти не погорів? — згадав Жадан.

— Е, — засміявся Кучерявий, — у мене є персональна дірка в паркані. Хочеш, покажу? А потім через вікно фотолабораторії. Крім того, свої люди у відділі кадрів. Отож у відпустку я піду в серпні.

Жадан поглянув у вікно. Тривожна і непроникна імла все ще оповивала гору. Нелітна погода, подумав він. Чорнодуба ховають сьогодні. У закритій труні.

Він не повинен був померти. Чому в його паперах все таке невизначене та імлисте, наче краєвид за вікном? Чому вони не написали, коли і скільки ввели Чорнодубові гамма-глобуліну? Якою вакциною його лікували — Фермі чи Мідатова? І в яких дозах? Чому нас не повідомили про цей випадок одразу, як тільки Чорнодуб звернувся до лікарів?

Треба їхати до Старої Митниці. Негайно, поки вони не замели слідів. Серце йому кольнула згадка: післязавтра день народження Олі. День, коли листя шурхотить під ногами і пахне сумно, як прощання з життям.


III


У кабінеті директора інституту професора Лук'янова яскраво сяяли лампи денного освітлення, до яких він мав дивну схильність: і в квартирі у нього, і в кабінеті, і в лабораторії вся стеля була всуціль завішана світильниками, наче в складальному цеху, де потрібна підвищена точність роботи. Лук'янов скаржився своїм близьким співробітникам, що фізично не зносить затінку, смеркання і всіх інших форм темряви і напівтемряви, а оскільки вікна його кабінету виходили у двір, на північний схил гори, де стояли столітні дуби, то й улітку, а тим паче восени і взимку лампи було майже весь час ввімкнуто. Жадан, увійшовши до кабінету директора, аж примружився від сліпучого сяєва, що заливало цей просторий зал, який одночасно використовувався для засідань «малої» вченої ради: біля вікон стояв довгий стіл з двома рядами крісел, оббитих зеленим шкірзамінником. Директор возсідав за важким, темного дуба старомодним столом, що залишився у спадок від академіка Верхратського. Все в кабінеті дихало поважністю і старомодністю, в усьому відчувалися ідеальна чистота і порядок. Висіли намальовані олійними фарбами, у важких багетних, з позолотою рамах портрети Леніна, Дарвіна і Павлова. У книжковій шафі, теж дубовій, що зберігалася ще з часів заснування інституту, стояла, виблискуючи золотом на корінцях, Енциклопедія Брокгауза і Єфрона; окрему полицю займав темно-зелений масив багатотомного видання «Досвід радянської медицини у Великій Вітчизняній війні».

Лук'янов — невисокий, жвавий, гладенько зачесаний чоловік — розмовляв по телефону. Побачивши Жадана, привітно махнув рукою.

Затиснувши трубку поміж плечем і щокою, директор негайно виставив уперед ліву руку, щоб відвідувачеві не забаглося, чого доброго, потиснути йому правицю. Бо замість правої руки мав протез.

— Яка риба? — запитував Лук'янов. — Може, кета? Ні? На п'ять літер? Форель? Палтус? Ні, Дуся, здаюсь, Женю, допоможи, — глянув благально на Жадана.

— Мойва, — сказав той.

— Мойва! — гукнув у трубку Лук'янов. Його версія, мабуть, не задовольнила Дусю, улюблену внучку директора, якій Жадан колись показував морських свинок і сірійських хом'ячків; Лук'янов стражденно глянув на сяючу вогнями стелю й заперечливо хитнув головою Жаданові. — Не мойва? Але «йот» підходить і «а» на кінці? Дуся, не мороч мені голови, до мене прийшли.

— Сайра! — осяяло Жадана.

— Сайра! — повторив Лук'янов і одразу ж підняв угору великий палець. — Ну, добре, добре, кінчай. Цілую, Дусенько… В мене нарада.

Він поклав трубку.

Жадан подав йому заяву про відрядження до Старої Митниці для розслідування всіх обставин захворювання і смерті громадянина Чорнодуба В. І.

— А ти певен, що він од сказу помер? — запитав Лук'янов, прочитавши заяву.

— Певен.

— Чому так поспішаєш? Перед самими святами… Однаково йому вже не допоможеш. Почекай, поїдеш після Жовтневих.

— Анатолію Пилиповичу, це дуже серйозна справа. Він загинув з нашої вини.

— Чому з нашої? — незадоволено пересмикнув плечем директор. — Ти не поспішай з висновками. Ще нічого не знаєш, а вже кажеш.

— Його можна і треба було врятувати. Інкубаційний період двадцять днів. Дуже короткий. Або не спрацював гамма-глобулін, або…

— Що або?

— Не знаю. Тому треба їхати. Негайно. Поки вони не замели слідів. Там такі спеціалісти, що все можуть. І буде великий скандал. Все ж таки наша підшефна область. Ми там випробовуємо вакцину Мідатова. Якщо одразу не розібратися, потім підуть чутки, скарги, прокуратура. Підпишіть, будь ласка. Бо я чув, що сьогодні ви їдете до Москви, потім бігай, проси всіх.

— До Москви? — здивувався Лук'янов. — Вперше чую. Хто це тобі сказав?

— Та… пусте.

— Ну добре, добре. — Лук'янов надів окуляри і почав лівою рукою обмацувати папери, що лежали на столі Жадан швидко подав йому ручку. — Ти, мабуть, правий. Сьогодні поїдеш?

— Так.

Директор поклав на стіл свою протезну праву руку, штучною долонею, наче це було прес-пап'є, притиснув заяву Жадана, а лівою швидко написав на ній резолюцію.

Пальці на протезі були тонкі, не те що на лівій руці, воскоподібні, як у магазинних манекенів.

— Дякую, Анатолію Пилиповичу, — підвівся Жадан.

— Ні, ти почекай, — сказав директор. — Сідай. Добре, що ти зайшов. В мене до тебе також дуже серйозна справа. Це стосується вашої лабораторії.

Він уважно подивився на Жадана темними очима. Жаданові здалося, що за легкою жвавістю директора проглянув раптовий сум. З якої б це причини?

— Два місяці, як Брага пішов на пенсію, — вів далі Лук'янов. — Я більше не маю права тримати лабораторію без керівника.

— Звичайно.

— Звичайно, звичайно. А хто буде лабораторією керувати?

— Це ваша справа, — сказав Жадан. — Що-що, а охочі керувати знайдуться.

— Це правильно, — зітхнув директор. — Але я хочу, щоб лабораторією керував ти.

— Я?

— Так. Ти.

— Ви жартуєте, — усміхнувся Жадан. — Нізащо в житті.

— Я не жартую, Женю.

— По-перше, я не доктор наук…

— Через рік ти будеш доктором, — переконано сказав Лук'янов. — Я вірю в тебе. У тебе блискуча дисертація.

— По-друге, я не…

— Послухай, — втомлено перебив його директор, скидаючи окуляри, і Жадан зі здивуванням помітив, що брови в Лук'янова посивіли першими. Волосся на голові, хоч і дуже рідке, ще було темне, а брови — як пензлики, що побували в білій фарбі. — Знаєш найдавніший рекорд у світі?

— Ні.

— Це я недавно прочитав. Індус Абдулла пробув сто днів у клітці, в якій сиділо сто двадцять сім кобр.

— Нормально.

— Так ось цей рекорд — дитяча забавка порівняно з моєю роботою. Я вже вісім років у цій клітці. Анонімки за анонімками, комісії за комісіями. А тут ще ти…

Лук'янов витягнув хусточку і протер спітніле чоло, хоча в кабінеті панувала холоднеча, бо одне вікно було відчинене навстіж. Як завжди, директор був бездоганно вдягнений у темно-синій, добре випрасуваний костюм, білосніжну сорочку, в манжетах якої-сяяли золоті, з бурштинами запонки; чорний, вузький, за останньою модою галстук. Цим він докорінно відрізнявся від свого попередника Білана, який ніколи не звертав уваги на вбрання і ходив, як тюхтій, у старих піджаках й зім'ятих штанях, завжди дібраних невлад: якщо коричневий піджак, то обов'язково сині штани.

Професора Лук'янова перевели на посаду директора інституту з Дніпропетровська після страшного скандалу з зараженням у лабораторії Баландіна. То була надзвичайна подія всесоюзного масштабу, яку ще довго згадували в наказах Міністерства охорони здоров'я і в лекціях студентам і лікарям, коли йшлося про безпеку роботи у вірусологічних лабораторіях; подія, що закінчилася загибеллю завідуючого лабораторією. Білана з тріском вигнали на пенсію, і ніхто його не жалів, навіть ті, кому він робив добро (а зла він не чинив нікому), бо всі одразу побачили, скільки накоїв Білан, як розвалив він роботу, як інститут відстав від рівня світової науки, й тому Білана швидко забули і під час інститутських свят в оглядових доповідях не називали його прізвища, так наче він тут зовсім ніколи не працював, і всі розуміли, що так і треба, що час таких диваків, як Білан, назавжди скінчився.

Від свого попередника Лук'янов відрізнявся не лише манерою вдягатися, а й речами куди принциповішими. Він наче знаменував собою той величний період монументальності, солідності, парадності і розмаху, посилення міжнародних обмінів і поваги до наукових титулів, ступенів і звань, що його принесли з собою сімдесяті роки. Людина енергійна, симпатична, із широкими зв'язками (ходили чутки, що він був далеким родичем відомого терапевта академіка Дурново), Лук'янов негайно розпочав будівництво нового адміністративного корпусу і віварію, домігся відкриття при інституті клінічного відділення, перевів інститут з третьої в другу категорію, завдяки чому підвищилася зарплата співробітників, замість обшарпаного кабінетика, в якому сидів Білан, обладнав у новому корпусі розкішний кабінет; як і личить директорові поважного інституту, дістав нові меблі та імпортне лабораторне обладнання, зрушив з мертвої точки справу підготовки нових докторів наук; за часів Білана й Верхратського в Інституті було всього кілька докторів наук — все люди літні, статечні, ще довоєнної закваски, тільки Брага захистився в перші повоєнні роки, — і ніхто нікуди не поспішав, ніхто нікого не примушував писати дисертації, на сорокалітніх співробітників дивилися, як на дітей — мовляв, ще встигнуть, у них ще все попереду, нікуди їм поспішати, ще є час. А часу не було. І це добре розумів Лук'янов. Він вивів інститут з сонного заціпеніння, з байдужої летаргії, зробивши ставку на молодих, здібних науковців: саме Лук'янов примусив Жадана запланувати докторську дисертацію, незважаючи на його небажання і шалений опір Браги.

— Вчора ми оголосили в газеті конкурс на посаду керівника вашої лабораторії, — сховав хусточку Лук'янов. — Я прошу тебе подати заяву.

— Я не подам.

— Ну чому?

— Анатолію Пилиповичу, — благально сказав Жадан, — ви ж добре до мене ставитесь. Навіщо мені ця халепа? Лабораторію Брага розвалив. Ви це знаєте краще за мене. Потрібна міцна рука… Я до цього абсолютно не придатний.

— Поможемо.

— Мені не до цього, зрозумійте. Я зараз вийшов на дуже цікаву проблему. Я навіть боюсь про це казати… щоб не зурочити.

— Що? — смикнув плечем Лук'янов.

— Я зараз працюю з метафеном[3]. Він дає вісімдесят процентів захисту мишей од вірусу.

— До чи після зараження?

— Після. Навіть через кілька годин після введення вірусу.

— Ну, знаєш, — здивовано поглянув на Жадана директор. — Може, почнеш лікувати сказ?

— Ще рано про це казати.

— Що рано? Що рано? — ще сильніше засмикав плечем, на якому висів протез, Лук'янов. — Треба негайно подавати заявку на авторське свідоцтво. Або навіть на державне відкриття. Треба поспішати. Ти розумієш, чим це пахне? Що тобі треба? Яка допомога?

Настала бажана мить — директор питав, чим допомогти.

— Тут мені єгер Михайлов із Залісся привіз п'ять лисиць. Треба йому заплатити. Так, як це зробили з єнотовидними собаками. Пам'ятаєте?

Лук'янов провів вказівним пальцем по бровах, пригладжуючи їх.

— Хочеш, щоб мене посадили?

— Що ви…

— Женю, ти прекрасно знаєш, що в мене немає грошей на твій зоопарк. Кошторисом лисиці не передбачені… Скільки він хоче?

— Хоча б карбованців по тридцять за штуку, — Жадан вирішив не казати, що п'ятдесят карбованців він уже дав Михайлову зі своєї кишені. Про таке не можна казати, бо засміють. Подумаєш, знайшовся мільйонер, який фінансує власні експерименти.

— Посадять, — переконано сказав Лук'янов. — Ну, добре, тільки для тебе. Востаннє. Нехай жінка цього Михайлова напише заяву, я зарахую її тимчасово на два місяці на посаду препаратора. Тільки щоб ніхто не знав. Дивись мені.

— Нормально, — зрадів Жадан.

— То, може, подаси заяву на лабораторію?

— Ні, Анатолію Пилиповичу, не хочу я вашої влади. Я краще зі скаженими лисицями попрацюю.

— Тобі добре, — зітхнув Лук'янов. — Ти Державну премію хочеш отримати. А мені треба лабораторію вашу врятувати. Але нічого ти не отримаєш без влади. Запам'ятай, Женю. Вченому, як і політику, потрібна влада… Послухай, тобі таке прізвище — Нечаєв — відоме? Доктор наук, вірусолог. Олексій Олександрович Нечаєв.

— Альоша Нечаєв? З мого курсу хлопець. Він талант! Його монографія про латентні вірусні інфекції…

— Знаю, — перебив його Лук'янов.

— Він, по-моєму, працює за кордоном.

— Він повернувся. Працював у Женеві, у Всесвітній організації охорони здоров'я. Вчора був у мене. Хоче працювати у нас. Питав, як я поставлюся до того, що він подасть заяву на конкурс. На вашу лабораторію.

— По-моєму, це чудово, — сказав Жадан. — Кращого варіанту не може бути! Треба негайно брати. У нього великий досвід адміністративної роботи, він наведе лад.

— Ти його добре знаєш? Працював з ним?

Жадан знизав плечима.

— Не працював, але знаю. Хороший хлопець. Був у нас на курсі секретарем комсомольської організації. Спортсмен. Майстер спорту із стрільби…

— Ти мені туману не напускай. Ти по ділу. Людина яка?

— Прекрасний організатор, вірусолог високого класу. По-моєму, порядна людина.

— Добре, добре, — знову перервав Лук'янов. — Я б хотів мати в лабораторії свою людину. Якщо ти подаси заяву — він не подасть. Він мені так і сказав: Жені, каже, я ніколи дороги не заступлю. Отож подумай.

— Ні, — підвівся Жадан. — Нема чого думати.

— Ще є час. Подумай. Після відрядження даси остаточну відповідь. І швидко оформлюй заявку на метафен. Мене не забудеш?

— Що ви, Анатолію Пилиповичу!

Без Лук'янова і справді не годилося подавати будь-яку заявку на авторське свідоцтво чи статтю у центральний журнал, бо хіба без директора — цієї головної надихаючої й координуючої сили в інституті — могло обійтися хоч якесь відкриття чи дослідження? Жадан до цієї звички Лук'янова ставився так само байдуже, як до того, що Білан ніколи не підписувався піц чужими роботами. Головне — щоб не заважав працювати.

Коли Жадан підходив до дверей, Лук'янов кинув йому навздогін:

— І скажи, будь ласка, своїй Гаркуші, щоб не запізнювалася на роботу. Бо мені сьогодні передали списки, і я змушений буду реагувати.

Жадан озирнувся.

— А ти що б робив на моєму місці? — спитав Лук'янов. — Га? Я знаю, що ти скажеш: більш роботящої співробітниці в інституті немає, що Гаркуша геній… У тебе всі генії. А в мене відділ кадрів і група народного контролю. Все, Женю. Бажаю успіху.

Всі знали, що Лук'янов недолюблює Гаркушу, хоч нікому він про це не казав. Колись, під час однієї московської конференції, він попросив її підтримати доповідь професора Мідатова про його нову вакцину проте сказу, яку почали випробовувати в кількох областях України. Подейкували, що саме тоді на рецензії в професора Мідатова лежав рукопис монографії Лук'янова, яку директор інституту мріяв висунути на здобуття Державної премії. Інститутські знавці також казали, то в професора Мідатова щодо цього рукопису були великі сумніви — чи варто взагалі його видавати? Про яку премію могла бути мова? Тут навіть академік Дурново не міг нічим допомогти Лук'янову. Але Гаркуша — людина вперта і обережна — не поспішала вихваляти вакцину Мідатова. Ще не було в неї фактів, які б свідчили про ефективність нового препарату, а оскільки фантазія в Гаркуші була вбога — не змогла вона в сірому потоці життя, в нудній одноманітності експериментів, у невиразних рядах цифр угледіти якісь радісні закономірності, побачити те нове і перспективне, що згодом — через рік — стало беззаперечним фактом. Вона утрималася від слова, простодушно думаючи, нібито виявила великий дипломатичний хист. Помилилася. Одразу ж після тої конференції Лук'янов перевів Жадана на посаду старшого наукового співробітника і призначив керівником групи сказу, зіпхнувши Гаркушу вбік, скинувши безжально з того трону, на якому вона перебувала досі, вважаючись богом не тільки інститутського, а й республіканського значення з проблеми сказу. Левкович, Шульга, Гаркуша. Ось як до Жадана шикувалися в історії інституту боги, яким доля доручила відповідати за сказ, за всю непросту, багатовимірну справу боротьби з цією хворобою.


IV


Повернувшись від директора, Жадан негайно послав Кучерявого по квиток на залізничний вокзал, чим викликав велике незадоволення Гаркуші. Як людина владна, над усе вона не любила, коли не виконують її наказів або коли ламають її плани. Але що робити, коли в інституті не було спритнішого діставали квитків, місць у готелях, з-під землі — дорогоцінних реактивів, імпортних ліків, дефіцитних запчастин, французьких парфумів, делікатесних, твердого копчення ковбас, рибних баликів та розчинної бразільської кави «Пеле». Якби існувала Нобелівська премія у галузі діставання чогось та обведення когось навколо пальця, то перший її отримав би Кучерявий. А Гаркуша, все життя, всі пристрасті та інтереси якої сконцентрувалися у стінах заразного відділення та віварію, зрозуміти цього не могла, бо ніщо дефіцитне їй не було потрібне. Щоб утихомирити Гаркушу, Жадан сказав, що мозок Чорнодуба досліджуватиме сам, а їй віддав у повне розпорядження (а повне розпорядження було саме те, чого найбільше жадала її сильна натура) Колю Дрозденка — тихого, скромного біолога, який саме оформляв кандидатську дисертацію й тому не був завантажений експериментальною роботою. Лаборантку їхньої групи Тамару послали працювати на овочеву базу — згідно з графіком, який висів у роздягальні; ще за часів Браги завели цей графік, що мав утілювати принципи рівності й справедливості. Навпроти прізвища кожного співробітника ставилися спеціальні позначки, якими відмічалися його трудові подвиги на радгоспному полі в Баришівському районі, закріпленому за інститутом, і на овочевій базі. Кожен мав відпрацювати однакову кількість днів. Тільки навпроти прізвища Кучерявого не було жодного запису — його рядок світився стерильною недоторканістю: довідка про хронічний радикуліт та тяжку хворобу нирок не давала йому змоги зробити свій посильний внесок у розвиток вітчизняного овочевого господарства. Ларису Супрун, як молоду матір, також звільнили від цих робіт.

Саме Ларису Супрун попросив Жадан допомогти в дослідженні мозку Чорнодуба. Самому працювати з вірусом сказу категорично заборонялося; всі маніпуляції зараження тварин з метою безпеки треба було вести в чотири руки. Супрун, хоч і не працювала зараз у групі сказу, дуже добре опанувала всі вірусологічні методики, бо колись, як тільки прийшла вона до лабораторії, Жадан навчив її усіх тонкощів цього ремесла. Спочатку Брага так і вирішив — дати Ларисі тему кандидатської дисертації, пов'язану з порівняльною характеристикою біологічних властивостей вірусу сказу; але на заваді стала Гаркуша, яка від самого початку, майже з першого погляду, ще навіть не познайомившись як слід, ще не розуміючи чому, зненавиділа Ларису: було в цьому щось біологічне, чорне, щось таке, що йшло з самих глибин єства Гаркуші, наче Супрун, удвічі молодша, в чомусь завинила перед нею, мовби заступила Гаркуші дорогу, відібрала в неї жіноче щастя. Вони й справді дуже різнилися: Лариса Супрун струнка, вродлива, білява, з ніжними рисами обличчя, з легкою, переможною усмішкою, і важка, незграбна, з довгим носом і тонкими губами Гаркуша.

Як тільки Супрун ступила на поріг заразної кімнати, почалися причіпки до неї — здебільшого несправедливі; виникли, як це буває у жінок, що не миряться між собою, дрібні сутички й непорозуміння, пішли скарги, стали чомусь зникати інструментарій і стерильні піпетки саме в ту хвилину, коли були вони найпотрібніші, постійно виникала плутанина з записами в лабораторних журналах. Гаркуша звинувачувала Ларису в неробстві, у повній відсутності інтересу до лабораторних досліджень, та ж відповідала презирливими усмішками, що виводили з себе Гаркушу, або ж казала при всіх, так, щоб чула Галина Терентіївна, що від Гаркуші тхне мишами, незважаючи на те, що вона пригорщами ллє на себе літри «Шипру», що на Нивках коти збігаються на цей запах; нарешті, після чергового інциденту, коли Лариса забула покласти мозок померлої людини до холодильника, спалахнув великий скандал, мало до бійки не дійшло — і це так налякало і Брагу, і Жадана, що було вирішено негайно перевести Супрун до групи бактеріальних інфекцій, а Гаркуші залишити її улюблений сказ, без якого вона жити не могла.

Лариса одразу ж погодилась допомогти Жаданові, бо його єдиного визнавала в лабораторії; з іншими ж — в тому числі з завідуючим лабораторією професором Брагою — спілкувалась неохоче, мовби через силу, наче провалюючись час од часу в якісь свої спогади, ховаючись за сигаретним димом — вона безперервно курила — від нецікавих їй розмов і людей; ця її відсутність (бачила вона нас усіх у гробу, популярно пояснював Кучерявий), звичайно, не залишилася непоміченою, і переважна більшість співробітників лабораторії вважали Супруи особою, що дивиться на них зневажливо, згори; правда, ніхто, крім Гаркуші, заводитись з нею не наважувався: знали, що батько її обіймає високу посаду у вищих будівельних сферах і що Лук'янов панькається з Ларисою, як чорт з писаною торбою, бо саме планувалося будівництво клінічного й лабораторного корпусів; чоловік Лариси теж круто сходив угору по адміністративній лінії, теж був дуже потрібний директорові інституту, і тому між Супрун та іншими співробітниками пролягла зона мертвого мовчання, обопільного несприйняття; навіть Брага, людина нестримана, галаслива, чомусь притишував у розмові з Ларисою рокотання свого оперного баса й не давав вільного виходу своїм вулканічним почуттям, ніколи не тупотів ногами на Ларису, як на інших, не кидав, будучи в гарному настрої, грубувато-доброзичливо своє улюблене «барбос!», не змітав зі столу у поривах гніву її паперів, коли приносила вона свій науковий звіт або давала читати розділи своєї досить невиразної дисертації.

Жадан милувався Ларисою, дивлячись, як вона перевдягається; щоб не заважати Гаркуші, яка вже зрання захопила «заразку», вони з Ларисою вирішили піти працювати до віварію. З лінивою грацією Лариса скинула з себе білосніжний, якийсь особливий, у голубу смужечку халат. Була вбрана у чорні штани з лискучої тканини, які так гарно облягали її струнке довгоноге тіло, й тонкий темно-сірий светр. На ногах білі коротенькі чобітки з м'якої шкіри, халяви яких були перехоплені шкіряними зав'язками, наче торбини поворозками. Накинула білу спортивну куртку з широкими плечима, під які, певно, підкладено було спеціальні подушечки, провела легенько рукою по коротко стриженому, майже хлоп'ячому, золотавому волоссю і підійшла до дзеркала.

— Ану, стань поруч, — сказала вона.

Він став. Лариса була вища за Жадана. Поруч з нею, з її сліпучою молодою красою він видався собі безнадійно старим, миршавим, худим і маленьким, його борідка, колись темна, тепер, здавалося, посіріла від першої синизни, щоки запали, і навіть окуляри не могли приховати того, що під очима проступили темні кола втоми і недосипання, — після роботи він майже щодня ходив до медичної бібліотеки, де працював допізна, — і Жадан, на якого власна зовнішність справила бридке враження, показав язик у дзеркало. Лариса засміялася — її усмішка перламутрово зблиснула на подзьобаній чорними крапками, з прозеленню поверхні старого дзеркала.

— Як тобі ця парочка? — спитала вона. — Подобається?

— Пат і Паташон, — скривився він і одійшов од дзеркала.

— А як мої тіні? — примружила вона очі, наблизивши обличчя до Жадана.

На верхніх повіках ніжно малювалася блакитнява барва. Він відчув ледь гіркуватий, хвилюючий запах парфумів і згадав Олю. Здається, це теж її улюблені парфуми.

— Гарні, — рушив він до дверей. Вони вийшли у двір.

Лариса йшла попереду, а він, несучи бікс з мозком плентався ззаду, думаючи про згубність усіх порівнянь і непотрібність усіх дзеркал. Він халата не скидав, а надягнув на себе чорну лабораторну тілогрійку. Супрун не йшла, а посувалась, саме так — посувалась легкою, тренованою ходою манекенниці, яка знає, що звідусіль дивляться на неї люди, хоча ніхто на Ларису зараз не дивився, бо мжичило, туман став щільнішим, і йшли вони повз старий віварій, в якому скавучали собаки. В негласній інститутській ієрархії вродливих жінок, встановленій, звичайно, не на засіданні вченої ради, а на неофіційних збіговиськах Справжніх Мужчин, Лариса була одностайно проголошена першою, обійшовши на кілька очок навіть Марину з лабораторії Лозицького з її зачіскою у стилі Анджели Девіс, невинним сміхом та ямочками на щоках; одначе ніхто з найзавзятіших шанувальників жіночих зваб, яких за сучасною термінологією звуть життєлюбами, а за старовинною, точнішою — бабіями чи якимись там страждателями, не наважувався почати наступ на Ларису — так ввічливо-неприступно трималася вона, так холодно і замкнено реагувала на будь-які спроби наблизитися до неї. До того ж з нею важко було спілкуватися, бо на роботу і з роботи Супрун їздила на батьковій службовій «Волзі»; сидячи ззаду в чорному лімузині, вона ніколи не дивилася на тих, хто вранці поспішав в інститут, щоб не спізнитись, не потрапити в список порушників дисципліни й не набрати «чорних» балів, чи, навпаки, бігцем тікав з інституту після закінчення робочого дня, щоб устигнути купити продукти в гастрономі, поки ще не заповненому ущерть людьми, або забрати дітей з дитячого садка. Щодо Справжніх Мужчин інституту, то одного разу в розмові з Жаданом Лариса зауважила, що взагалі не вважає їх за мужчин.

Новий, триповерховий віварій — гордість Лук'янова, — який став до ладу лише рік тому, вищився на краю яру; на протилежному боці, серед садків, які наїжачилися сірим гіллям, ліпилися одноповерхові будиночки Батиєвої гори, старі дерев'яні сараї, іржавіли залізні бочки на збитих з дощок літніх душових кабінах. На гребені гори виросли висотні будинки — їхні бліді тіні ледь вгадувалися в осінній мряці. Там, далі, за гребенем, на протилежному схилі гори, Жадан знав це, приліпився будиночок Астрофізика — невеличка мазанка, оточена старими, безплідними яблунями, що їх давно вже слід було вирубати.

Для лабораторії особливо небезпечних інфекцій Лук'янов виділив просторі приміщення віварію в окремому відсіку на першому поверсі: великий зал, в якому за планом мала розміститися і кормокухня, — а тому над головами співробітників висіли громіздкі витяжні труби з оцинкованої бляхи, щоб висмоктувати запахи вареної картоплі й буряків, — був перегороджений на кілька боксів, де сиділи окремо здорові й заражені тварини, стояли холодильники, настільні камери для роботи з вірусами та баки з дезінфекційним розчином.

Лариса вдягла халат — не першої свіжості й неосяжних розмірів.

— Це її? — скривилася вона.

— Нічого. Тобі корисно. Побудь хоч трохи в її шкурі. — Жадан витягував зі стерилізатора гумові рукавички. Перевіряв, чи не порвані, надував кожну рукавичку. Виходила смішна гумова куля з недоладно розчепіреними п'ятьма сосисками. Потім він сипав у рукавичку тальк. Руки в нього стали від цього білі й ковзкі.

— Слухай, Жаданчику. Покажи лисичок, добре? Я ще не бачила.

— Починається. Ми працювати прийшли чи на екскурсію до зоопарку?

— Ну, Жаданчику, будь людиною, — благально склала руки Лариса, проте тон її був зовсім не благальний, а владний. Вона всіх звала на прізвище — і свого батька («мій Супрун», «старий Супрун сказав»), і свого чоловіка, прізвище якого було Кочергін.

— Нащо вони тобі здалися? Звірі як звірі.

Він не хотів, щоб зайвий раз турбували так нелегко здобутих лисиць.

— Ну, прошу тебе. А я за це поцілую, — своїм світлим поглядом вона вперлася в нього, і невідомо — чи жартувала вона, чи говорила серйозно.

— Ще чого, — буркнув він. — Ти ж запаху їхнього не витримаєш.

— Витримаю. Коли схочу — я все витримаю.

Він дістав схований у письмовому столі ключ, підійшов до одних з дверей, на яких Кучерявий уже повісив картонку із застережливим написом: «СКАЗ. ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО», — і зі скреготом відімкнув замок. У порожньому приміщенні з кафельною підлогою стояли три великі клітки, в яких сиділо п'ять лисиць: дві пари і окремо одна молода самичка. Це булата звані «сьоголітки» — молоді лисиці, народжені навесні цього року. Жадан і Лариса стали на порозі кімнати. П'ять пар холодних очей втупились у них. Лисиці не метушилися по клітках, не брехали на людей, не відчувалося в них переляку, була лише напруженість ненависті, тремтливе очікування ворога, жорстока готовність до смертного бою. Заґратоване вікно було навстіж відчинене, але в кімнаті вже виник той важкий сморід, який тягнеться завжди за хижаками, хоч би якими вгодованими і випещеними вони були.

— Які гарні! — сказала Лариса, наближаючись до кліток. — Ти тільки подивись. Яка шерсть, які хвости! Диво якесь! Руді, пухнасті. Я хочу таку шапку. Чуєш, Жаданчику?

— Бери, — він зробив широкий жест. — Дарую!

— Лисичко-сестричко, лисеняточко моє, яке ти гарне, ух ти, моя маленька, — нахилилася над кліткою Лариса. І з жахом відсахнулася, бо самиця рудою блискавкою кинулась на передню стінку клітки, перед якою стояла Лариса, і, вдарившись головою в іржаві грати, просунула ніс у шпарку й загарчала, вишкіривши гострі зуби.

— Ой! — крикнула Лариса, схопивши його за руку, її обличчя зблідло, наче враз з нього змило всю косметику, і Жаданові навіть здалося, що волосся її на якусь мить втратило свій золотавий блиск. — Ху… я так злякалася…

— Тепер будеш з ними сюсюкати?

— Вона що, скажена?

— Ні. Ми ще їх не заражали. Хай трохи посидять, адаптуються. Це ще нічого. Початок. Потім побачиш, що буде з цими красунями.

Лариса все ще стискала йому руку. «Що з нею сьогодні? — подумав він. — І що зі мною? Невже вона не розуміє, що я теж людина і що мене це може хвилювати? Ні, не розуміє. Вона — як вередливе дитя, просто грається зі мною. Все для неї — легка, безтурботна гра».

— Ходімо, — він спробував забрати руку.

— Стривай, — сказала вона і, піднявши його руку, уважно подивилася на зап'ястя. — Що це таке? Хто тебе вкусив?

Він побачив свіжу подряпину. З професійним автоматизмом, наче заповнював історію хвороба і призначав лікування, склав негайно опис рани: завдана гострим предметом, краї рівні, розміром два сантиметри, із слідами засохлої крові, локалізація — зовнішня поверхня правої кисті, там, де кисть переходить у зап'ястя. Обставини укусу… Обставин не було. Від доскіпливості, з якою оцінювалося поранення, завдане скаженою твариною, розташування, однинність чи множинність уражень, залежало життя людини; навчаючи лікарів, розповідаючи їм, як треба призначати щеплення проти сказу, Жадан повторював одне й те ж: будьте гранично уважні й точні. Життя чи смерть людини у ваших руках. Особливу увагу звертайте на обставини укусу. Хто, коли, де, як і за яких обставин укусив пацієнта? Здивовано вивчав подряпину і не розумів — звідки вона взялася. Хоч убий, не пригадував, де міг так поранити руку? Вчора, правда, допомагав мамі прибирати квартиру, витягував пилосос з комірки, але не відчув ніякого болю. Та й увечері, коли вмивався, обов'язково помітив би. Невже вночі? Хто міг подряпати його? Безсоння чи нічні кошмари, які інколи від перевтоми охоплювали його? Але чому він нічого не помітив уранці? Абсурд якийсь.

— Будь обережний, Жадан, — відпустила його руку Лариса. — Є така прикмета. Це тебе кохання поранило. Ти закохаєшся. Тільки в кого? І чи взагалі ти здатний закохатися?

— Тільки в кого? — повторив він. — Ось у чому питання.

— Може, в мене спробуєш? — спитала вона, і він не зрозумів — чи сумно вона це мовила, чи глузливо.

— Це не від мене залежить, — зітхнув він.

— А від кого?

— Біс його знає… Може, там? — підніс палець угору.

— Шкода…

— Досить теревенити. Ходімо працювати. — Він рішуче рушив до боксу, а вона залишилася стояти, дивлячись на нього, наче вперше бачила.

— Знаєш, за що я тебе люблю?

— За що?

— За наївність. І за те, що ти не такий, як усі. Будь ласка, надінь дві пари рукавичок і закрий добре подряпину.

Але в нього вже не було бажання вдумуватись у смисл сказаних нею слів та в причини її дивної поведінки, бо починалася робота з вірусом. Він підняв блискучу покришку бікса. Всередині, обкладені ватою, стояли два товстостінні флакони з притертими скляними пробками. Один з розчином гліцерину, який був найкращим консервантом для вірусу сказу, другий — «сухий». В обох флаконах лежали невеличкі темно-сірі шматочки людського мозку, взяті з різних його частин: з кори, з мозочка, з продовгуватого мозку. Проби з «сухого» флакона призначалися для приготування мазків-відбитків на склі; шматочки, кинуті в гліцерин, могли зберігатися роками — емульсією з них заражали мишей.

Супрун перекидала здорових мишей з пластикової клітки у скляну високу банку, де м'які, веселі мишки, ще не підозрюючи, що на них чекає, починали крутити білу карусель. Жадан робив відбитки на склі: обережно пінцетом витягував шматочки мозку і прикладав їх до невеличкого скельця, поділеного на сегменти. Після спеціальної обробки скельця клалися під люмінесцентний мікроскоп, і починалися пошуки сяючих вірусних розсипів. Потім, зваживши кілька проб на маленьких вагах, він почав розтирати мозок у білій фарфоровій ступці. Туди ж додав трохи стерильного піску, аби легше було терти цю сіру в'язку речовину. Щоб емульсія не бризнула в обличчя, він надів на голову скляний гнутий щиток: в таких їздять мотоциклісти і працюють фізики. Нарешті емульсія була готова; поки вона відстоювалася (частинки мозкової тканини осідали на дно, а віруси спливали на поверхню рідини), Жадан міг трохи перепочити. Лариса запалила сигарету.

— Що ти робиш на свята? — спитала, глибоко затягуючись. Попіл вона скидала в скляну чашку Петрі[4], призначену для бактеріологічних досліджень.

— Не знаю. Я сьогодні їду туди… — він показав на флакони з пробами мозку.

— На свята повернешся? Скільки там? День-два…

— А що?

— Хочу запросити тебе до нас. Ми з Кочергіним купили дачу.

— Вітаю, — сказав він і чомусь подумав: зараз, саме у цю хвилину, духовий оркестр заграв жалобний марш — звуки важко пливуть у повітрі чорною зграєю, яка одразу ж розпадається, бо оркестранти грають невміло, хто в ліс, хто по дрова. Оркестр старомитницькото цукрового заводу, на якому працював Чорнодуб.

— А де дача? — спитав, щоб не мовчати.

— В Козині.

— Гарна?

— Нічого. Жити можна. Сад дуже гарний. Річка поруч. Побачиш.

— Я ті місця люблю, — сказав він. — Там недалеко табір медінституту, я відпочивав. Мені сподобалось.

— Це трошки відрізняється від отих фанерних халуп, що в таборі. Я колись туди поїхала — на третій день втекла. Волого, холодно, зарядка і котлети з макаронами. Жах. Тут будинок нормальний. Був такий оперний співак — Грай-Городецький. Чув? Бас знаменитий, помер. Ми у його вдови купили. Ще навесні. Я нікому не казала. Але дача занехаяна, все довелося переробляти — великий ремонт. Оце тільки зараз буде новосілля.

— Спасибі за запрошення. Якщо зможу…

— Слухай, Жадан, тільки без цих твоїх штук. Знаю я тебе. Я не просто тебе запрошую. Я хочу тебе познайомити зі своєю подругою. Іра Мороз. Це дочка академіка Мороза. Чув?

— Ні.

— Нічого ти, бідний, не чув, нічого не знаєш. Вона врешті розлучилася зі своїм шизуватим архітектором. Жінка перший клас. Правда, трохи старша за тебе, але це навіть модно. Красуня, хазяйка чудова. Доктор наук. Квартира на Володимирській, знаєш, у будинку видатних вчених? Навпроти оперного. Біла «Волга». Є дитина. Ну, і що з того? Інтелігентна, мила. Та що казати. Сам побачиш. Прийдеш?

— Дивно, але сьогодні мене вже сватали, — сумно посміхнувся він.

— Хто?

— Лук'янов. На посаду завідуючого нашою лабораторією.

— Я рада за тебе, Жаданчику, — просяяла Лариса. — І що ти відповів?

— Відмовився.

— Ти що, божевільний?

— Навпаки. Цілком нормальний.

— Бери лабораторію негайно. Ти мусиш зробити це, чуєш? Невже ти не бачиш, що все гине? Давно пора дати лад… Цей маразматик Брага все довів до ручки…

— Це твій науковий керівник.

— Керівник, — презирливо сказала Лариса. Її обличчя знову набуло ніжно-рожевих тонів, які так гарно відтіняли блакитний колір повік. — Проживемо без такого керівника. Ти станеш моїм керівником, Жаданчику. Слухай, а це ідея… Ти керуєш лабораторією, Гаркушу відправляєш на пенсію, а мене береш у групу сказу. Я сказ люблю. Ми з тобою наведемо порядок, правда? Негайно погоджуйся. Візьмеш мене до себе?

— Подумаю. Якщо ти облишиш ідіотську ідею посватати мене…

— А ти знаєш, Жадан, мабуть, ти правий. Тримайся. Не слухай мене. Не піддавайся, — мовила вона тихо і задумливо, наче себе в чомусь переконувала, і твердим рухом загасила сигарету. — То я на тебе чекаю. Шостого подзвониш, домовимось. Поїдеш з нами. У нас переночуєш.

Вона теж наділа захисний щиток, і вони почали заражати мишей емульсією мозку. Лариса брала здорову мишку за хвіст — кумедна біла істота безпорадно провисала на мить у повітрі, ворушила швиденько лапками, наче кинута у воду; другою рукою Лариса відтягувала шкірку на голові й фіксувала тваринку на лабораторному столі, прикритому марлевою серветкою. Жадан набирав у шприц емульсію і, також притримуючи мишачу голівку, встромлював тонку голку в тім'я, безпомилково і відпрацьовано долаючи кволий опір м'яких черепних кісток. Наче тоненький картон проколов. Все непросте мистецтво зараження полягало в тому, щоб ввести голку лише на якийсь міліметр у мозок миші, не глибше, бо інакше вона одразу гинула під тиском емульсії від внутрішньочерепного шоку. Блискучі, схожі на маленькі кульки червоної ртуті оченята мишей вилазили з орбіт під час введення вірусу, але загалом миші добре зносили цю процедуру. Жадан не любив наркотизувати мишей, як це робили деякі його колеги в інших лабораторіях: при цьому помирало набагато більше мишей, які недешево коштували, та й голова боліла від запаху ефіру. А якщо врахувати, що за рік група Жадана переробляла (за цим евфемізмом ховалася жорстока правда — відправляла на той світ) десять тисяч мишей, — Лук'янов хоч і підписував накладні, але завжди хитав при цьому скорботно головою, — то економія тут була не зайва.

Працювали мовчки — це була напружена і небезпечна робота: кожен необережний рух голкою міг призвести до зараження, досить було кольнути в палець себе або партнера. Смерть плавала у шприці.

Вони вже скінчили зараження, Лариса переносила банки з мишами до сусіднього боксу, а Жадан записував протокол дослідження мозку Чорнодуба, коли прибігла Варвара Іванівна Мальована, їхня препараторка у віварії, що годувала мишей і кролів, чистила клітки, стерилізувала інструменти, знезаражувала гумові рукавички, наливала в ексикатори свіжий дезінфекційний розчин, щоб у будь-яку хвилину сполоснути руки. Варвара Іванівна жила в Димерці під Києвом і їздила на роботу електричкою щодня, на відміну від іншої препараторки — Соні Левицької, яка відповідала за чистоту і порядок у лабораторії. Левицька з дозволу Браги працювала через день.

Мальована принесла буряки в мішку. Кинула мішок, — в кімнаті знялася курява і запахло осіннім полем, — і почала кричати щосили, що вівса не дають, а трави вже катма, не накосиш, як улітку, що мишей немає чим годувати і що доводиться всюди побиратися, а буряки вона, Варвара Іванівна, вкрала у мікробіологів, і якби не вона, то миші б давно поздихали, що вона за вісімдесят карбованців тут надривається щодня, а Сонька, в якої роботи куди менше і вдома теж роботи нема, бо все за неї робить свекруха (Соня теж жила в Димерці, по сусідству з Мальованою), почувається як велика цяця, бо їздить через день на роботу, а яка ж у неї, господи, робота — натерти підлогу раз на тиждень і винести сміття? — а тут мучишся з цими мишами і всякою заразою, ще, не приведи господи, захворієш…

Лариса, якій набрид цей нескінченний і давно вже відомий монолог, спитала:

— Послухайте, а що у вас з оком? Ячмінь?

— Який ячмінь! Це ханурик мій клятий, щоб він здох, щоб його бідочка схопила! — сплеснула руками Мальована. Зуби в неї вже почали випадати, і тому вона смішно шепелявила: «Сьоб він сьдох, сьоб його більоцька сьхопиля».

— Яка ще білочка? — скривився Жадан від крику Мальованої.

— Біла гарячка.

Вийшло: «гаряцька». Чоловік її був алкоголік, про це всі знали завдяки щоденним галасливим сповідям Мальованої. Працював на товарній станції, але за крадіжку його засудили на рік, сидів у колонії. Варвара Іванівна щотижня їздила до нього, а оце недавно випустили.

— Він собі кущову завів, почав тягатися з нею, — ще голосніше заторохтіла Мальована. — А я що мушу робити? Сидіти й дивитися? Я ще женщина справна, в мене все на місці, як же так? Я йому передачі носила, адвоката наймала, а як з колонії прийшов, костюм справила новий, за сто рублів, шляпу, плащ, все чисто купила, галстук, щоб усе, як у людей, дак він тиждень вдома посидів, а там почав горілку вимагати. А де я йому візьму, як грошей у мене нема? Апарат, каже, давай, самогон будемо гнати. Я апарат сховала на городі, коли він сидів, яму викопала, все змастила, все, як треба, бо, думаю, як Васька в армію піде, треба ж буде гнати, згодиться. А цьому аспидові своєму, ханурику, от, їй-богу, хрест святий — вірите, Петровичу? — поклялася самогону не гнати більше. Дак він, цей подлєц, нишпорив три дні по городу, повзав і руками землю розгрібав, як кріт отой… Я, каже, як сапер на мінному полі.

— Нормально. Знайшов?

— Знайшов, — зітхнула Мальована. — Цей з-під землі горілку дістане. І повіявся кудись, до своїх хануриків, дружків своїх, з апаратом. А я за нього колись заплатила сорок рублів. Ну, нагнали вони перваку, гулі в них почалися. А тут і кущова з'явилася.

— Що за кущова? — не зрозумів він.

— Та курва ота, що по кущах з чоловіками тягаєтьея, є в нашому селі така, Надькою звуть, а побачили б ви, яка страшна! Синя вся, спухла. Колись плечовою була, їздила на плечових машинах, хто в кабіну візьме, ну, самі розумієте… По всіх дорогах стелилася. А тепер уже не беруть. Вона в село повернулася і до мого ханурика приклеїлася… Дак оце вчора я не витримала» пішла до неї, кажу, гадюко, відпусти мого, бо, кажу, їй-богу, візьму сокиру й покришу на дрібні шматки. Ну, звісно, побилися. Він мене спочатку побив, а потім її, коли вона його не відпускала.

Худа і зморена, Варвара Іванівна торкнулася рукою пов'язки на оці. Долоня в неї була велика, розплескана важкою працею, темна від землі — мовби належала не маленькій жінці, а якомусь кремезному чоловікові, вантажнику, чи що.

— Зате його я таки притягла додому, — засміялася Мальована, широко відкривши рот з рідкими зубами. — А хоч би слово сказав. Йшов за мною, мов оте цуценя мале. — «Цуценя» в неї вийшло як «сюсєня». — Мабуть кущова ця добре йому настогидла. Роздягла я свого ханурика, геть-чисто все скинула з нього — і штани, і кальсони, і все-все сховала, він тепер голий сидить, мене чекає. Петровичу, можна мені сьогодні раніше додому поїхати? Я зараз мишей погодую, а більше роботи нема.

— Звичайно, — сказав Жадан.

Вони вийшли з Ларисою у двір. Жадан забрав з собою пофарбовані скельця з відбитками мозку, щоб подивитися під люмінесцентним мікроскопом.

— В тебе кава є? — спитав він. — Щось голова болить.

Тільки зараз він згадав, що не снідав сьогодні. Уявив, як би розсердилася мама, коли б дізналася про це.

— Звичайно, є. Зараз зготую. — Тепер Лариса йшла поруч з ним, й хода вже в неї була інша, втомлена і природна, наче вона забула, що на неї можуть дивитися з усіх вікон в інституті.

— Слухай, ти тільки нікому не кажи про дачу, — попросила вона.

— Звичайно.

— Бо знаєш, які люди заздрісні?

— Не знаю.

— Не роби з себе наївного, Жаданчику. Чому мене так усі не люблять? Ти про це не думав? Адже я нікому нічого поганого не робила, ні з ким ні про кого не пліткую. І все одно не люблять. Тому що заздрять. І в школі заздрили, коли я в нових черевиках приходила. І в інституті. Одна з моєї групи прийшла до мене на іменини, побачила ікру — і зненавиділа мене. А особливо старі викладачки. Ці мегери просто казилися, коли мене бачили. Я завжди модно вдягалася. Хіба це погано? Але мені цього не прощали… Ти зовсім інший, ти цього не розумієш. Ти нікому не заздриш. Але вони… Якби вони могли — і твоя улюблена Гаркуша, і всі інші, — вони б мене спалили…

— Кинь, Ларисо. Подивись краще, як гарно. — Він зупинився на узвишші, з якого відкривався краєвид на Київ. Різкий вітер уже розвіяв туман, у розривах хмар визирнуло сонце, ковзнуло тимчасовим своїм промінням по скляній, синювато-сірій поверхні Інституту інформації, визолотивши її на якусь мить; праворуч, над Байковим кладовищем, один за одним, почали заходити на посадку літаки, що приземлялися в Жулянському аеропорту; видно було, як тягнуть вони за собою темні смуги гасових вичадин. Після ранкової імлистої розмитості обрисів усе стало чітке, проступили всі сховані досі дрібні деталі міста, наче на Київ хтось спрямував величезний об'єктив фотокамери і почав поступово наводити на фокус, доки нарешті зображення зробилося до болю в очах різке, по-осінньому безжально оголене і холодне.

— Ти не виконала своєї обіцянки, — сказав Жадан.

— Якої?

— Не поцілувала мене.

— Не поспішай, Жаданчику, — засміялася вона. — Я не хочу, щоб мої поцілунки пахли мишами. У нас ще все попереду.

А в мене все позаду, подумав він. Вони поволі пішли в лабораторію.





Розділ другий

<p><strong>Розділ другий</strong></p>

І


До обласного центру Жадан приїхав о восьмій годині ранку. Щоб якось згаяти час, пішов поволі до обласної санітарно-епідеміологічної станції, яка розташувалася на околиці міста, поруч із стадіоном. Зайшов на стадіон: низькі трибуни, в яких вітер шарудів обгортками з-під морозива, погано доглянуте, вибоїсте поле, бігові доріжки, по яких підтюпцем кружляли кілька огрядних чоловіків; один з них, лисий черевань, бігав у довгих чорних трусах, й Жаданові спочатку здалося, що голе тіло бігуна зовсім посіріло від холоду, але потім він побачив, що чоловік цей, який протупотів повз нього, важко дихаючи, просто весь заріс сивою шерстю. В ямі для бігу з перешкодами замість води чомусь лежала стара автомобільна покришка. Місце, куди приземлялися стрибуни з жердиною, нагадувало високу копицю сіна, прикриту брезентом від дощу. Жадан, хоч і жив за кілька кроків від Республіканського стадіону в Києві, спортом ніколи не займався і не цікавився; на стадіоні почувався чужим і зайвим, наче прийшов у цех заводу, де все незнайоме; його пригнічували всі ці пристрої: бар'єри, стійки, ворота, ями з піском — все штучно вигадане людьми для якихось штучних, неприродних вправ, рухів, змагань, від яких — він твердо був переконаний — ніякої користі немає ні для тіла, ні тим більше для душі. Жадан з апетитом з'їв бутерброд, дбайливо загорнутий мамою в хрусткий целофан: булка з маслом, сир голландський і маленький маринований огірок — на зиму мати завжди готувала різну квашенину, варення. Став накрапати дощ, додавши місту, невиразним цегляним п'ятиповерховим будинкам, що оточували стадіон, суму й одноманітності. Лише торішня трава, витоптана бутсами, наче скинула з себе старість, волога відродила в ній зелені барви весни, і йому чомусь схотілося побігати по футбольному полю, щоб ноги заросилися, як у дитинстві, щоб мама потім лаяла, питаючи, де він швендяв, й скидала з нього мокрі як хлющ черевики й шкарпетки, вішала їх сушити на кухні, над газовою плитою.

Він пішов зі стадіону. Санепідстанція ще була порожня, всі кабінети зачинені, тільки в довгому коридорі прибиральниця мила підлогу. Лінолеум блищав, як бігова доріжка на стадіоні. Жадай вийшов чекати Кротову у двір; сховався від дощу під залізним дашком, що прикривав вхід до відділу особливо небезпечних інфекцій. Згадав жінку зі Старої Митниці, що привезла мозок Чорнодуба, — так і вона чекала. Все йшло по колу, все повторювалося, все було нове й незнане.

Нарешті підійшла Кротова — весела, сяючи свіжою незрозумілою смагою. Крім офіційної посади — епідеміолог відділу особливо небезпечних інфекцій, — вона з гордістю носила набагато вище звання, яке тішило її самолюбство: бог обласного значення в усьому, що стосується сказу. Кротова — сповнена енергії фарбована блондинка — перебувала в тому незрозумілому віці, коли, вважаючи себе зовсім молодою, жінка раптом дізнається, що стала бабусею, і, безмежно дивуючись, розповідає про це всім, чекаючи, що всі будуть вражені, не повірять, почнуть переконувати, що сталася якась помилка, що не може цього бути, але всі чомусь одразу ж вірять, бо, коли хтось інший старіє, це звичайна річ. Незвичайно, коли старієш ти. Кротова удала, що зраділа, побачивши Жадана, чарівно усміхаючись, довго тиснула йому руку, вітаючи з приїздом, усім своїм виглядом показуючи, що його прибуття ощасливило область. А може, і справді зраділа?

Вже років із десять, як вони були знайомі, зустрічалися на різних нарадах і конференціях, Кротова не раз бувала у них в інституті, їздила вона і до Мідатова, з яким підтримувала дружні стосунки, чим пишалася, й, виступаючи на нарадах, любила ненароком кинути кілька слів: «В останній розмові зі мною професор Мідатов сказав, що…» або: «Мені довелося бачити в лабораторії професора Мідатова нову діагностичну реакцію на сказ» чи ще щось в такому ж дусі. Жадан умовляв Кротову писати кандидатську дисертацію, навіть домовлялися про участь Кротової в деяких лабораторних дослідженнях вірусів, виділених на території області, але далі справа не посувалася — все ставали на заваді якісь обставини. То єдиний улюблений син Кротової кінчав школу, то вступав до інституту, то чоловік хворів, то треба було купувати нові меблі, то мати померла; опріч того, дошкуляли звичні для провінційних установ текучка і суєта, складання різних папірців і довідок; Кротова відповідала не тільки за сказ, а ще й за лептоспіроз та сибірку — тут також було чимало роботи, відряджень, перевірок; а ще Кротова вела школу передового досвіду — до неї з усіх областей України приїздили лікарі-рабіологи, яким передавала вона свої знання; вважалася також передовим пропагандистом, колись навіть закінчила університет марксизму-ленінізму; а ввечері, повернувшись додому, вкрай стомлена щоденною суєтою, варила, штопала, прала, прибирала. Так і залишилася дисертація для неї міражем, приємним маренням, не більше. А шкода. Бо Кротова, жінка розумна й освічена, була лікарем високої кваліфікації, і Жадан, коли тільки почав займатися сказом, багато чого навчився в неї. Маючи багатий досвід, Кротова втаємничувала його в усі деталі практичної медицини, розкриваючи перед ним не абстрактні глибини теорії структури вірусів чи імунологічних механізмів знешкодження інфекцій (на цих матеріях він розумівся набагато краще за Кротову), а показуючи йому те буденне і для нього не знане, що насправді відбувалося в селах, на фельдшерсько-акушерських пунктах, у дільничних і районних лікарнях.

У відділі особливо небезпечних інфекцій, де вона працювала, зберігалися багаті архівні матеріали за десятки років. Кротова вела докладну документацію про захворюваність тварин у різних районах області, все в неї було акуратно розписане, рознесене по таблицях — і, здавалося, саме Кротовій належало глибоко вивчити всі матеріали, що були в неї під рукою, здобути з цієї сировини приховані закономірності народження й поширення спалаху сказу, тобто виконати справжнє наукове дослідження. Але цього не сталося. Честолюбство Кротової цілком задовольнялося її короткими палкими виступами на нарадах, повагою до неї лікарів, що приїздили переймати її передовий досвід, і тим, що професор Мідатов, вакцину якого вона взялася випробовувати в себе в області, завжди у своїх виступах називав її серед кращих рабіологів Радянського Союзу.

Після кількахвилинного візиту ввічливості до головного лікаря обласної санепідстанції Жадан із Кротовою виїхали у напрямку Старої Митниці на оранжевому «Москвичі». Дорога була неблизька: сто десять кілометрів. Перетнули місто, проїхали повз сріблясту стрілу реактивного винищувача МіГ, що стояв на постаменті, націлений в небо, поминули пост ДАІ — високу засклену споруду, біля якої покоїлися потрощені, понівечені в катастрофах легкові автомобілі як застереження долі і Міністерства внутрішніх справ усім необачним і легковажним, — й виїхали на знамениту «липову дорогу». Влітку цей відтинок шосе, що зберігся ще з катеринівських часів, був схожий на суцільний зелений тунель, в якому водіїв стомлювало частотне мигтіння яскравих смуг сонячного світла й чорних тіней від стовбурів столітніх лип. Через те нерідко траплялися тут аварії: те, що давало нашим предкам втіху, не було розраховане на сучасні швидкості. Він добре знав дорогу, бо часто їздив до цієї області в різні пори року, і не лише через розміри епізоотії сказу, а й тому, що інститут шефствував над областю, що головний лікар обласної санітарно-епідеміологічної станції писав дисертацію під керівництвом Лук'янова і прихильно ставився до всіх інститутських, завжди забезпечував їх транспортом; і, звичайно, справа була в Кротовій, яка охоче бралася за випробування нових препаратів проти сказу і супроводжувала Жадана в його подорожах. Правда, йому частіше доводилося їздити в поліські райони, звертаючи з «липової дороги» праворуч; у Старомитницькому районі він ніколи не був.

Вони повернули ліворуч. Дощ посилився, а згодом до води домішався й сніг. Мокрий чорнозем на узбіччях наче хтось посипав попелом.

— То що ж сталося з Чорнодубом? — спитав Жадан. — Адже це третій випадок сказу у вашій області. Неприємність буде велика. Ви на першому місці в республіці.

Вони з Кротовою сиділи ззаду. Шофер — літній чолов'яга у мокрій кролячій шапці — мовчки крутив кермо.

— А звідки відомо, що в нього сказ? — чи то насмішкувато, чи то вороже відгукнулася Кротова. — Не поспішайте, Євгене Петровичу. Можна й людей насмішити. А неприємностей ми не боїмося. Знаєте, як каже одна жінка — головний лікар районної санепідстанції? Ми до неї якраз їдемо. При доброму харчуванні, каже, й службовій догані можна прожити до ста років.

— Не в догані справа. Хай цим займається міністерство. А в нього таки сказ. Я вчора зробив мазки і точно встановив.

Згадав, як у полі зору люмінесцентного мікроскопа пропливали червонясті, притемнені обриси нервових клітин, наче сутінкові, опромінені згасаючим сонцем землі, над якими летить літак. Лівою рукою порався з гвинтами, що керували рухом предметного столика — немовби прокручував перед очима нескінченний фільм; правою ледь доторкався до мікрогвинта наведення на різкість. Час од часу зупиняв рух скла, на якому, наче на карті світу, малювалися острови й континенти мозкових клітин Чорнодуба, і уважно вивчав усе, що світилося: всі вкраплення, всі подряпини, всі випадкові жовті спалахи кристалізованої фарби — все те, що звалося артефактами, тобто зайвиною. Щоб пригасити випадкове світіння, Жадан додатково обробляв мазок спеціальним американським фарбником — подарунком Мідатова. Все робилося задля того, щоб, бува, не пропустити головного: гострого, холодного, як світло люмінесцентних ламп, блиску, який свідчив про скупчення вірусів сказу. Цей метод скорочено звався ІФ — імунофлюоресценція — і відзначався тим, що спеціальний антирабічний гамма-глобулін безпомилково знаходив віруси сказу в товщі нервових клітин; під впливом ультрафіолетового проміння комплекс «вірус — антитіло» спалахував яскраво, як зоря в небі. Досить швидко він знайшов те, що шукав: нейрони Чорнодуба в багатьох місцях сяяли променями смерті. Ніяких сумнівів не залишалося: це був сказ.

— Я абсолютно певен, — повторив він. — Вже вчора можна було повідомити міністерство. — Я сподіваюсь, ви так не вчинили?

— Звичайно, ні. Куди поспішати?

— Тим паче, — наставницьким тоном сказала Кротова, — що імунофлюоресценція — далеко ще не все, Мідатов розповідав мені, в якому жахливому стані перебуває діагностика за цим методом у деяких наших лабораторіях. Гамма-глобулін нікуди не годиться, люди приймають за вірус будь-яке світіння.

— Гамма-глобулін у нас хороший. Мені з Чехословаччини привезли. Дуже високий титр.

— Ні, Євгене Петровичу, ви мені спочатку вірус покажіть. От вірус виділите — тоді й повідомляйте в міністерство.

— Вірус теж буде.

Ледве втримався, щоб не сказати словами Кучерявого: «Куди він дінеться?»

Кротова раптом змінила тон, наче зрозуміла, над перебрала в своїй самовпевненості.

— Ви не думайте, Євгене Петровичу, — примирливо сказала вона, — що я сумніваюсь у вашому діагнозі. Просто прошу вас не поспішати. Давайте спочатку разом розберемося. Це якесь нещастя… Ви розумієте, мене місяць не було, ми відпочивали з чоловіком у Піцунді, я тільки-но приїхала, вчора вийшла на роботу, така щаслива, а тут ця смерть…

— Так от звідки така смага!

— Піцунда — це диво. Море тепле, сонце, пальми. Всі дні на пляжі. Але я помітила: коли мене немає, завжди якісь надзвичайні події. Можна і самій сказитися, вірите, Євгене Петровичу? Ніхто і ні за що не хоче відповідати. Все Кротова і Кротова. Дзвонять до мене і вдень, і вночі, і в неділю, і на свята. Чоловік мені каже — слухай, Діно, ти встанови на собі радіотелефон. І живи з ним. Він у мене заступник генерального директора об'єднання радіоелектроніки, у нього в машині радіотелефон.

Слово «генерального» вона вимовила з притиском.

— Вже заступник директора? Поздоровляю. Був, здається, начальником цеху?

— Так. Недавно підвищили… А до мене все дзвонить і дзвонять. Щоб самим не відповідати. Бо коли, боронь боже, хтось помре, — в паперах залишиться запис: консультація Кротової. Хворому призначено… Коли оце все сталося з Чорнодубом, мене якраз не було… Мабуть, теж дзвонили. А Кротової не було — розгубилися.

Кротова почала розповідати про Піцунду; про те, в якому розкішному пансіонаті жили вони з чоловіком, як добре там їх годували, щодня були грузинські страви, які чоловік обожнює, — варена квасоля, якісь там трави, суп харчо, солодкий перець, капустка червона, маринована, виноград був дуже дешевий на базарі, бо туристи і «дикуни» з дітьми вже схлинули, правда, німців багато наїхало, там для них пансіонати, і місцеві базарувальники вже навчилися їх називати — «бітте-дрітте, дорогий, купи, тут єсть хандль, недорого продам, цвай рубль айне груша», навіть оголошення по-німецькому повісили, а в будинку відпочинку кіношників артисти знамениті відпочивали, знаєте, оцей Юрик, який веде передачу «Ранкова пошта», — я його бачила, як вас, поруч з ним стояла, він у тенісному костюмі був, білосніжному, дуже гарний, а ще був там Георгій Жженов, хіба ви не знаєте? Генералів завжди грає, дуже популярний…

Жадан ввічливо докидав якісь репліки, зрештою, зовсім не потрібні Кротовій, бо їй кортіло оту Піцунду, — щось невідоме й безмежно далеке від нього, — всі свої яскраві, випадкові й хаотичні враження якнайшвидше перемолоти у м'ясорубці розмови, щоб вийшов готовий словесний фарш, яким можна буде кілька років годувати співрозмовників; Кротова слабувала на поширену й невинну хворобу — бажання надати зовсім порожнім, дрібним, незначним подіям свого життя якогось вищого значення, показати свою причетність до світів таємничих і не доступних звичайним смертним. Він звик до цього і ставився до цієї хвороби з поблажливою байдужістю; не раз і не двічі у своїх мандрівках доводилось йому вислуховувати речі зайві, нудні й нецікаві, фальшиво-багатозначні, споживати отой словесний фарш, від якого в голові залишалася порожнеча, якщо не біль, і, щоб захиститися від цього, вів включав «автопілот» — заглиблювався у свої думки, залишаючи на поверхні лише загальні слова, стандартні, заздалегідь заготовлені, безликі, ніби дорожні знаки; завтра день народження Олі, він завжди купував цього дня їй хризантеми — золотисто-руді, з розвихреними пелюстками; рано-вранці, коли Оля ще спала, він вирушав на Бессарабку купувати квіти; довго, повільно, відчуваючи в собі наростаючу чисту радість, ходив поміж рядів, де продають квіти, придивлявся, прицінювався, хоч одразу знав, що треба купити саме хризантеми, й одразу ж вирішував, де і в кого купити, але не поспішав, щоб якомога довше побути наодинці з холодними осінніми квітами, які дарували йому ілюзію можливого вибору, але вибору не було, і ця відома наперед рокованість, ця сталість його кохання до Олі, це точне знання, що саме хризантеми він купуватиме їй цього дня аж до самої своєї смерті, — це все породжувало в його душі спокійне відчуття ладу й щастя. Повертався додому — мама вже поралася на кухні, готувала сніданок, а Оля ще спала чи вдавала, що спить; він кидався під ковдру, потрапляв у темряву, сповнену теплих таємниць молодого жіночого тіла, він цілував дружину, а вона сміялася, кричала, що він холодний і колький, що борода його пахне осінню, що хризантеми схожі на лондонських «панків» з їхніми чудернацькими зачісками, що сьогодні найстрашніший день, бо вона не хоче, щоб час рухався, не хоче знати, скільки їй років, що вчора якась бабуся назвала її школяркою і тому ще не все втрачено; потік її слів ущухав, вона вже не боялася холоду рук, бо долоні його вже нагрівалися, і вже зникала між ним і нею різниця, вони глухли від щастя, і час зупинявся. Потім вони, спустошені, лежали, важко дихаючи, і він чув, як навмисне голосно, невдоволено грюкає мати дверцятами холодильника, дістаючи якісь каструлі, й вони згадували, що запізнюються на роботу, й схоплювалися з ліжка: Оля цілувала хризантеми, казала, що нічого кращого в житті своєму не бачила; у несміливому осінньому вранішньому світлі обличчя дружини здавалося зовсім юним, вона ще повністю належала Жаданові, ще ніякі косметики, зачіска чи одяг не віддаляли її від нього, ще нічого не сталося, ще час не починав свого безжального руху по колу, по спіралі чи по прямій, туди — у Невідоме й Вічне, в якому незабаром має спалахнути наднова зірка.

Із подивом помітив, що шофер щось голосно мовить, що Кротова збуджено звертається до нього, що все навкруги змінилося і що машина їхня посувається якось дивно, немовби не їде по твердому, з вибоїнами асфальтобетону, а легко ковзає в повітрі, вихляючи вправо-вліво, наче колеса, що зв'язували автомобіль із землею, були йому не потрібні.

— Ви тільки подивіться, що робиться! — вигукнув шофер, це відриваючи напружених рук від керма.

— Страхіття, — жахалася Кротова. — Що будемо робити, Євгене Петровичу?

Йому здалося, що все відбувається уві сні, — наче вони в'їхали до іншої країни: все було замерзле, скляне й ковзке. На полях і в кюветах лежав сніг, але то не був пухкий перший сніг зими, він блищав зловісно, бо на його поверхні утворився тонкий крижаний наст, схожий на шар висхлого клею, яким вкривають вату на іграшкових дідах-морозах. Шосе сяяло, ніби замерзла ріка, і на його полотні гравюрно чітко віддзеркалювалися придорожні дерева. На телефонних проводах поналипав заледенілий сніг, і здавалося, що між стовпами прокладено білі рейки для якоїсь незнаної підвісної дороги. Мжичка, що безперервно сіялася з неба, перетворювалась одразу на ожеледь, рухатись по якій було майже неможливо. Але вони їхали далі, бо до Старої Митниці залишалося якихось тридцять кілометрів; вирішили, що стояти в полі безглуздо, може бути ще гірше, а повернутися назад вже було незмога: неможливо розвернути машину на цьому вузькому, блискучому, як ковзанка, шосе. Шофер зменшив швидкість і, навалившись грудьми на кермо, вів «Москвича» з ніжною обережністю, роблячи ледь помітні рухи напруженими руками, щоб утримати автомобіль на похилій поверхні шосе, яка зіштовхувала їх у кювет. Вони посувалися юзом — передок тримався осьової лінії, а задні колеса ковзали по правому узбіччю. На щастя, ніхто не їхав їм назустріч — не було божевільних, що ризикнули б виїхати в таку негоду.

— Нам аби тільки «тещин язик» проїхати, — сказав шофер, — а там, дасть бог, доберемось.

— Рання зима, — сказала Кротова. — Хто б міг подумати? Після теплого моря важко в це повірити.

— Це ще не зима, — зневажливо кинув шофер. — Лякає, а потім відпустить. Але шкоди наробить.

Почали обмерзати шибки в машині. «Двірники» дряпали вітрове скло, здираючи з його поверхні напівпрозорі тонкі пластівці ожеледі.

— Ви подумайте, Євгене Петровичу, який абсурд, — повернула до Жадана своє обличчя Кротова, й він уперше побачив підступні зморшки, що білим павутинням промальовували засмаглу шкіру. Біле, фарбоване волосся тільки старило Кротову. — Троє здорових людей, в яких є сім'ї, діти, можуть загинути, і заради чого? Хоч би їхали людину рятувати. Але тому Чорнодубу ми нічим не допоможемо. Тільки наражаємось на небезпеку… Було б вам приїхати після свят…

Він нічого не відповів, бо що міг сказати? Що треба їхати, бо це їхній обов'язок, і що, можливо, вони врятують інших людей? А хто знає, якою буде дорога після свят? Нічого особливого в їхній поїздці не було, просто так склалися обставини. Кротова це й сама розуміла, й сама покірливо їхала назустріч небезпеці. Жадан знав, що все відбувається так, як і мало відбутися, — все вирішує випадок; іншого вибору в них не було, і нічого вже не можна вдіяти.

— Починається, — видихнув шофер. — Господи, пронеси.

І одразу ж вони побачили внизу, там, де шосе звивалося зашморгом серед глибоких ярів, що поперехрещували ці землі, перекинутий догори колесами автобус, біля якого стояли люди. Вони почали повільно, майже кроком, спускатися «тещиним язиком».

— Колю, в тебе хоч гума хороша? — спитала Кротова, і Жаданові неприємно було, що вона цю спокійну, літню людину називає на «ти».

— Колеса нові, тиждень як поміняли. Помовчте, Діно Михайлівно.

Тепер тишу порушувало лише рипіння «двірників» по склу. Автобус, що підняв догори своє темне, забризкане грязюкою підчерев'я, розчленоване якимись залізними трубами й ребрами, схожий був на страшного великого жука, що ніяк не може підвестися зі спини.

Ковзнувши боком кілька метрів, вони зупинилися навпроти автобуса. Шофер відчинив праві дверцята.

— Що, може, комусь допомога потрібна? — спитав.

— Ні, — махнув рукою один з тих, що стояли при дорозі. — Поранених уже повезли, а цьому… — він показав убік, і вони побачили тіло, що лежало в кюветі, прикрите зеленим брезентом.

— Кому до Старої Митниці? — запропонував шофер. — Сідайте, довезу. Є два місця.

Всі мовчали. Лиця у людей були сірі, і здавалося, вони не розуміють, про що йдеться.

— Ви їдьте, — знову махнув рукою той, що підійшов до машини. — Ми вже наїздилися. Почекаємо, коли це скінчиться.

Вони поїхали далі.

Після «тещиного язика» шосе вже не робило ніяких вибриків, шофер пристосувався до ожеледі. «Москвич» ішов повільно й рівно, і тепер, коли Кротова мовчала, розбалакався шофер.

— Я вам так скажу, — мовив розсудливо, — у кожного своя доля, і кожному все його життя записано десь там, на небі… Отой лежить у кюветі, — значить, доля так вирішила, і хоч би що робив, а не відкрутишся. Скільки в мене було яких случаїв, — він казав: «случАїв». — Ідеш і не знаєш — живим повернешся чи… Він там лежить, у кюветі, а ніхто ще не знає — ні жінка його, ні діти… З другого боку, конєшно, доля долею, а береженого бог береже. Мені завжди наче хтось каже: не роби цього, не поспішай. І точно. Дивишся — другий у кюветі лежить чи ще гірше, а ти якось помалу їдеш… А ще у нас був такий случай. В нашому домі живе одна жінка, в ощадкасі працює. Якось вона забула ключ, а двері від квартири замкнулись. Ну, просить сусідського хлопчика — так, мовляв, і так, такий случай приключився: залізь через балкон і відчини двері. Він, дурне й мале, поліз. І звалився з карниза, з третього поверху, й поламав хребет.

— Ти що? — жахнулася Кротова.

— Ноги йому назавжди відняло. Тепер інвалід. Жінка сплачує йому гроші. Так до чого я веду? А до того, що доля таки покарала цю жінку.

— Хтось у неї загинув?

— Ні. Син її невдовзі женився — на кому б ви думали? На сліпій.

— На сліпій? — знову жахнулася Кротова.

— Сліпа дівчина, — підтвердив шофер. — А сам красунь мальований, всі дівчата задивлялися на нього. Мати страшенно плакала, була проти.

— Правильно, — сказала Кротова. — Я б теж була проти. Через мій труп. Хай уже мати мучиться, але навіщо ж сину? Ви як думаєте, Євгене Петровичу?

— Може, нічого страшного в цьому немає? — сказав Жадан. — Може, він просто її полюбив?

— Ні, — похитав головою шофер. — Тут доля. Кара. Бо син казав: «Якщо не я, то хто з нею одружиться? Мусить же хтось це зробити, не вікувати ж їй вік самій?»

Вже недалеко від Старої Митниці, на перехресті, де розходилися дороги на Ставичани та Івашківці, їх зупинив автоінспектор — молодий хлопець з обмерзлими вусами.

— Звідки ви такі сміливі взялися? Хто вас випустив? — здивувався.

— Ніхто нас не зупиняв, — теж здивувався шофер. — Їхали собі помаленьку. Там аварія, автобус…

— Знаю, — сказав міліціонер, — вже виїхали наші. Ми ж передали всім постам, щоб нікого не випускали на лінію. От чорти… А що з вами робити? Їдьте, тільки дивіться…

Праворуч з'явилися похмурі, закіптюжені корпуси старомитницького цукрозаводу, в яких світилася електрика. З високої чорної труби валував дим, додаючи темряви до кольорів пригаслого дня. Один з корпусів своєю старовинною архітектурою нагадав Жадану готичний замок з вузькими стрілчастими вікнами й вигадливими гострими вежками, що зубчасто стирчали на центральній фасадній частині. Червоною цеглою на цьому корпусі було викладено цифри: 1906. Перед заводськими корпусами величезними заметами мишастого кольору темніли звалища буряку. Чорніли розпанахані машинами колії, й електричні вогні відбивалися на каламутній поверхні калюж.

— Як вони за такої погоди буряк вивезуть? — спитав шофер. Кротова її Жадан промовчали. — Приїхали, Діно Михайлівно. Вважайте, що доля нас сьогодні пожаліла.

Уперше за всю дорогу шофер озирнувся, і Жадан побачив його великий кирпатий ніс, худе, зморшкувате лице і світлі, розумні очі. Шофер скинув шапку. Його волосся було мокре від поту. Жаданові пригадався товстун на стадіоні; уявив, як на його сивій шерсті виблискує ожеледь, а він, ковзаючись на доріжці, все бігає та бігає, хоче стати безсмертним.

— Їсти хочеться — страшне, — сказав шофер.

Жадан глянув на годинник: чверть на третю. Дорогу до Старої Митниці вони долали чотири години.

— У Піцунді в цей час ми, пообідавши, знову йшли на море, — озвалася нарешті Кротова. — Колю, вези нас прямо до санепідстанції.


II


Їх давно чекали. Як тільки оранжевий «Москвич» в'їхав на подвір'я санепідстанції, з новенького двоповерхового будинку вийшли двоє в білих халатах — повна висока жінка й русявий юнак — і поспішили назустріч прибульцям.

— Де ж ви ото запропастилися, га, Діно Михайлівно? — спитала низьким приємним голосом, радше схожим на бас, жінка, як виявилося — головний лікар Старомитницької санепідстанції Ксеня Григорівна Куля. — Ми вже не знали, що й подумати. Погода, бач, яка гарна — тільки й роз'їжджати. Ну, думаємо, ото подалися ви з молодим хлопцем до Сувацького лісу — там і кемпінг, і ресторан, і забули там про нас, нещасних. А ми тут мучимось…

— Хотіла б забути, так ось, — Кротова кивнула на Жадана. — Товариші з Києва не дадуть забути. Знайомтесь. Це представник міністерства Євген Петрович Жадан.

— То ви з Києва? — привітно звернулася Куля до нього. Колись це була, мабуть, писана українська красуня, тепер залишилися тільки чорні, густо підмальовані брови, та карі очі тепло й молодо сяяли на брезклому, старому обличчі. Куля важко дихала, наче бігала перед тим, як зустріти гостей. Нервується, чи що? — подумав він.

— Я приїхав у зв'язку з випадком сказу. Чорнодуб.

— Чорнодуб? — здивувалася Куля. — Як же ви встигли? Тільки позавчора Тесленко мозок повезла… вона ще не повернулася, ще діагноз не підтвердили, а ви вже тут як тут. Чого ж нас не попередили?

— У них у Києві все швидко робиться, — в'їдливо зауважила Кротова. — Нас теж не попередили. А за діагноз ви не хвилюйтесь. Уже є.

— Чого ж ми стоїмо? Ласкаво просимо до нашої хати, — приклала Куля до грудей руку. — Побачите, як живемо, як мучимось. А це наш завідуючий епідвідділом Афанасьєв Валерій Васильович,

Юнак потиснув руку Жаданові.

— По-моєму, ви не дуже тут і мучитесь, — посміхнувся Жадан. — Дивіться, в яких хоромах живете.

На його превеликий подив, ця районна санітарно-епідеміологічна станція вигідно відрізнялася від десятків інших установ такого ж типу, які переважно містилися в тісних одноповерхових будиночках, де завжди рипіли мостини, відвідувачі обов'язково вимазувались об густо побілені крейдою стіни, взимку стояв кислуватий залах диму, що валив з грубок, а влітку було сиро і прохолодно, мов у льоху. Подвір'я цієї санепідстанції було доглянуте, заасфальтоване, засаджене молодими деревцями. Мжичка вщухла, брався легкий морозець, і приємно було розім'яти ноги після важкої поїздки.

— Давно побудувалися? — спитав він.

— Місяць, як в'їхали, — сказала Куля. — Намучились, нехай йому…

Але в голосі та виразі її обличчя не було й слідів тої муки, про яку вона весь час казала. Вже згодом Жадан довідався, що Кулю в районі та області всі, посміхаючись, називали «Ксеня-великомучениця», бо її приказка «так і живемо, так і мучимось» стала притчею во язицех.

На даху санепідстанції з обох боків будинку він побачив лелек: високі, майже в людський зріст, фігури птахів були помальовані в білий і чорний кольори, а дзьоби в них були яскраво-оранжеві, такого ж кольору, як їхній «Москвич».

— А це що? — спитав він. — Громовідводи?

— Чому громовідводи? — образилась Куля. — Лелеки. Дерев'яні. Тільки ми неправильно зробили. Поставила на двох ногах. А треба було на одній.

— Нормально, — протягнув Жадан.

Не санепідстанція, а пологовий будинок, подумав.

Всередині теж все було чисте, свіженьке, все пахло фарбою, лінолеум був якийсь особливий — з гарним темно-вишневим візерунком; замість фарбованих у якийсь дикий коричневий чи темно-синій колір панелей, як це велося в інших закладах, всі коридори й кабінети цієї санепідстанції були обкладені ясно-салатовим пластиком, що надавало приміщенням святкового вигляду. Куля з гордістю показала гостям лабораторію — обладнання новеньке, термостати німецькі, холодильники угорські. Світло згасаючого дня розсипалося, розлилося по сотнях чисто вимитих пробірок, що, лагідно виблискуючи, стояли в штативах на білій поверхні лабораторного стола. Жадан згадав ожеледь, дорогу сюди й дерева, віддзеркалені на її поверхні.

Куля хотіла їх одразу ж вести на обід, казала, що все замовлене в ресторані і що вистигнуть вареники із сиром і сметаною, Кротова стогнала, що мріє добратися до готелю й відпочити, в Жадана страшенно розболілася голова, але якась затята сила змусила його зайнятися справою Чорнодуба. В цьому, звичайно, не було великого сенсу, він і сам це розумів, можна було все почати завтра на свіжу голову, але, наче бажаюче комусь — тільки кому? — щось довести, щось у самому собі подолати, зламати якусь ліниву, байдужу нехіть, він чемно, але непоступливо попросив показати йому всі папери, що стосувалися Чорнодуба. Особливо його цікавила карта вакцинації з точними датами введення препаратів та їхніми дозами. Помітив, як Кротова, що стояла обіч нього, знизала плечима, кинувши красномовний погляд на Кулю: мовляв, я тут ні при чому, це все він — робить із себе грізного й непідкупного ревізора, хоча тут немає серед нас розтратників, всі ми колеги, й справа в нас одна. Але, як член республіканської комісії по розслідуванню всіх випадків сказу на Україні, він мав повне право на таку перевірку, й тому всі мовчки стерпіли це знущання із здорового глузду.

Пояснення давав Афанасьєв, він приніс якісь папірці, але одразу ж з'ясувалося, що він не дуже орієнтується в тому, що сталося, бо саме тоді працював на збиранні буряків, а опріч того, весь цей час займався господарськими справами — отримував нові меблі для санепідстанції, і випадок Чорнодуба вела помічник епідеміолога Тесленко. Жадан пригадав її блякло-морковний пильовик. Бігає ще, мабуть, по взуттєвих магазинах.

— Я думаю, найкраще про все розповість Бадяк, — сказав Афанасьєв. — Він призначав лікування. У нас даних ніяких немає.

— Це наш хірург-травматолог, — пояснила Куля.

— Тоді поїдемо до нього, — роздратовано сказав Жадан, якого вже почав злостити повільний, засмоктуючий спокій цих людей.

Куля подзвонила у травматологічне відділення районної лікарні, але їй сказали, що Бадяка вже нема і ніхто це знає, куди він пішов. Вдома у нього телефону не було.

— Я знаю, де його можна побачити, — подивився на годинник Афанасьєв. — О сьомій годині у нас репетиція в Будинку культури. Готуємо святковий концерт. Він співає.

— Голос у нього божественний, — підтвердила Куля. — Дайте йому сьогодні спокій.

І нам теж. Правда, цього вона вголос не сказала. Кротова переможно подивилася на Жадана.

— Я ж казала вам, Євгене Петровичу. Не поспішайте. Бережіть здоров'я. Воно ще вам знадобиться.

— Ви на скільки приїхали? — спитала Куля. — Я за мовила готель на три дні.

— Що ви? — змучено скинулась Кротова. — Які три дні? Про що мова? Завтра все зробимо і поїдемо. Сподіваюсь, завтра дорога буде нормальна. В мене внучка хвора, вдома повний розгардіяш, після відпустки усе занедбане, гора білизни лежить, прання треба робити… За день упораємось. Правда, Євгене Петровичу?

— Звичайно, — погодився він.

— Тоді — по машинах, — рішуче підвелася Куля. — Поїдемо до готелю. Ресторан у готелі, так що далеко не треба ходити.


III


Обідали в окремому кабінеті ресторану, який навіть Жадана, звиклого до різних районних спецсхованок, створених на втіху хлібосольним провінційним життєлюбам, вразив своєю вигадливістю, бо зроблений був у стилі корабельної кают-компанії: круглі ілюмінатори, з яких відкривався краєвид на сіру, невиразну річку, над якою швидко западали сутінки, стіни й похила стеля обшиті дубовими дошками, мідні ліхтарі, що погойдувалися над міцним дубовим столом, компас, барометр і досить пристойна копія картини Айвазовського «Дев'ятий вал». Не вистачало лише великого дерев'яного штурвала. Куля була тут своєю людиною, вона впевнено командувала двома офіціантками, які подавали на стіл, несучи таку величезну кількість закусок, що Жадан з жахом думав, як вони їх подолають і навіщо переводити стільки продуктів. Та Кулі цього було замало, бо вона перепитувала, чи є балик і чи вже засмажили рибу. Обідали вчотирьох — Куля, Афанасьєв, Кротова і Жадан, бо шофера вже встигли погодувати в лікарні, де поставили машину, й він пішов спати.

Афанасьєв розповідав Жаданові, що сам він із Сибіру, де познайомився з дружиною, коли вона приїхала до них у студентському будівельному загоні, — вчилася вона тоді у Вінницькому медінституті, живуть вони тут другий рік, але він ніяк не може звикнути ні до клімату, ні до кімнати, яку вони з дружиною знімають за п'ятдесят карбованців, а квартири їм не дають, обіцяють, але то все брехня, бо район зачухраний, житлове будівництво майже не ведеться, й вони з дружиною збираються податися до Сибіру, де в Афанасьєва є родичі — попервах приймуть їх.

Спочатку окрасою столу був, безперечно, смажений у сметані короп. Потім принесли борщ і пампушки з часником. Куля стала розповідати, як вона будувала санепідстанцію.

— Якби ви тільки бачили, Євгене Петровичу, — вона, дотримуючись усіх правил гостинності й субординації, зверталася тільки до Жадана, — в якій несусвітній розвалюсі ми жили! Це тут колись був такий подлєц, головний лікар районної лікарні Моздюк. Слава богу, вже нема. Так от, колись таку дурість утяли: санітарно-епідеміологічну службу віддали до рук головних лікарів районів. Ну, ті давай! Почали забирати найкращі приміщення, а нас викидати в різні халупи. А санепідстанцією нашою тоді керував Годня. Придурок такий був. Замість того щоб боротися і не віддавати будинок, він все чисто віддав Моздюку. Заводитися боявся. Ну, коротше кажучи, працювати неможливо було. Я тоді завідувала санітарним відділом. Потім Годня переїхав кудись, а Моздюка вигнали, так йому, подлєцу, і треба, а мене зробили головним лікарем. Вже п'ятнадцять років мучусь тут… І вирішила я побудувати санепідстанцію. Думаю собі: повинно щось же від тебе, Ксеню, на землі залишитись? Якась пам'ять. Пішла в атаку на начальство. Як танк. Страшне діло, — вона засміялася, і всі теж засміялися, уявивши, як Ксеня-великомучениця трощить усе на своєму шляху. — Вірите, Євгене Петровичу, пити почала з усіма тими придурками, від яких будівництво залежало. Скільки я того коньяку їм перетягала! Страшне діло. А вони, подлєци, спочатку вип'ють, а потім і до мене починають чіплятися. Знають, що я вдовиця і що мене це діло ще інтересує. Один виконроб — таке мале, миршаве — теж захотів. Коня кують, а жаба ногу підставля. А я йому кажу: куди, кажу, тобі? Пропадеш безвісти…

Всі знову розсміялися, а Кротова — та просто-таки зайшлася від реготу, ляскала долонями по столу й примовляла:

— Ну, Ксеню Григорівно, ну, насмішили! Язичок у вас — як бритва!

— А як же санітарному лікарю без язика? — продовжувала Куля. — Мовчатимеш — нічого не матимеш. А скільки квітів я попереносила в облплан та фінансистам нашим. Як на побачення йшла. В Москві була, в Держплані. До міністра нашого дійшла. Кажу: ви мені вибачте, може, я щось не те кажу, але як, кажу, можна наводити санітарну культуру в районі, сидячи в свинюшнику? Пробила нарешті. І ви знаєте, Євгене Петровичу, досить швидко побудувались, усього за вісімнадцять місяців. Ну, звичайно, довелося нам усім добре попрацювати. Самого сміття двадцять машин вивезли. Після будівельників самі вже білили, фарбували. Бо вони знаєте як? їм аби тяп-ляп, на халтуру. Ось ви питали, навіщо я лелек поставила. Та це моя мрія була ще з дитинства: мати свою хатиночку і щоб над нею лелеки сиділи… Я хотіла, щоб старі наші співробітники в людських умовах попрацювали. Нові, молоді прийдуть і цього не знатимуть. Як жили, як мучились.

— В Піцунді дуже оригінально зупинки автобусні побудовані, — вставила Кротова. — У вигляді восьминогів, риб чи жабок. Пофарбовані яскраво.

Принесли вареники з сиром і сметаною, гарячі, аж парували, а разом з варениками до них виплив директор ресторану — невисокий на зріст, непоказний, вкритий густим коричневим ластовинням чоловік у пошарпаному коричневому костюмі, чорній сорочці й коричневому галстуці. Спитав, чи всім задоволені. Він трохи гаркавив.

— Знайомтеся, Михайло Михайлович, — сказала Куля. — Це наш дорогий гість, професор з Києва.

— Дуже приємно, — сказав директор, обережно потискуючи руку Жадана. — Ми завжди раді таким великим людям. А я, знаєте, теж недавно був у Києві.

— Що — по ікру їздили? — підморгнула Куля і пояснила: — В нашого Михайла Михайловича чого тільки нема. Пташине молоко — і те є. В нього найкращий ресторан на всю Україну.

— Ох, ох, таке скажете — найкращий! — задоволено замахав руками директор. — Був я там у ресторані «Київ» — ото, скажу вам, ресторан. Вищий рівень! Офіціанти в смокінгах. Рибне, м'ясне асорті… Куди там. Але, скажу вам по секрету, котлети «деволяй» ми робимо краще… Ми курей спеціально годуємо для цего.

Він, як багато хто на Поділлі, казав не «цього», а «цего».

— Смачного, значить! — І директор делікатно подався до виходу, щоб не перешкоджати гостям.

— Почекайте, Михайле Михайловичу, — гукнула Куля.

Директор зупинився.

— Ви нас сьогодні не фотографуєте?

На обличчі директора з'явився вираз муки і образи.

— Ксеню Григорівно, Ксеню Григорівно, — сказав він. — Ми з вами давні друзі, як ви могли? Хто вам цей анекдот сказав? Ображаєте.

— Та я жартую, — засміялася Куля. — Розумієте, Євгене Петровичу, це тут недавно посадили директора нашого цукрозаводу. Хабарі, подлєц, брав, приписки до плану робив, державні гроші розтринькував, все пропивав з дружками. Ну, його ОБХСС — цап-царап, подлєца. Ну, а на процесі показували фотокартки — як вони по ресторанах гуляли.

Директор ображено підняв руки.

— Пробачте, Ксенію Григорівно, але тут він не бував. Тут боявся. Він до Львова їздив, думав, що там його ніхто не знає… Крім того, — він притишив голос, — якби вас фотографували, я б спочатку ввімкнув додаткове світло. Ось так.

Він увімкнув ряд яскравих світильників, схованих у стелі.

— А потім би так зробив.

Тихо відсунув убік вишиту золотою ниткою коричневу штору, і гості побачили невеличкий ілюмінатор, який виходив не на вулицю, а в сусіднє приміщення. Холодне скляне око втупилося в них.

Куля підійшла до віконця й зазирнула в нього.

— Це що — серйозно?

Директор прикрив ілюмінатор шторою і засміявся.

— Ви жартуєте, я теж жартую. Щоб не перешкоджати гостям, — а в нас бувають дуже високі люди з Києва, з Москви, — ми дивимось у це віконечко, щоб знати, коли подавати страви. Смачного вам, — уклонився директор і вийшов.

На десерт їм подали морозиво зі смородиновим варенням, каву і якийсь не бачений ними ніколи медовий узвар. Гості обважніли, очі почали злипатися, й розмова вже точилася кволо, сонливо, ніхто ні словом не згадував про причину, що привела їх сюди, наче її не було зовсім; Куля розповідала про свого сина, який вчиться у Московському інженерно-фізичному інституті, пішов у батька, той теж був математиком, викладав у середній школі і завжди казав: для ледарів я куля, що вилітає з гвинтівки, а для начальства — куля більярдна, яку можна до будь-якої лузи закинути. Навіть до Старої Митниці. Виявляється, чоловік Кулі так ніколи й не був у Москві Все мріяв поїхати, збиралися у відпустку з Ксенею Григорівною вибратись, якийсь друг їхній казав, що ветеранам Вітчизняної війни дають місця в готелі «Москва», — а чоловік всю війну пройшов, старший був за Ксеню Григорівну, орден Слави мав, — але так і не довелося у столиці побувати. Навесні помер. А син, бач, москвичем став. Невдовзі має одружитися з москвичкою.


Влаштувавшись у номері готелю, Жадан подивився на годинник: сьома година. Підійшов до вікна, що виходило на річку. Все оповила темрява, лише тьмяно виблискували на воді вогні протилежного берега. Все здавалося чужим і незнайомим, і цей нескінченний день теж видався йому дивним, наче не з його життя. Дуже хотілося спати, але він боявся зараз заснути, бо знав, що опівночі може прокинутись з жорстоким нападом безсоння — і тоді вже не засне до ранку, й тому він, не вмикаючи світла, витягнув із сумки піжаму й кинув на ліжко, заніс до ванної кімнати мило й зубну щітку, вимив руки і вийшов з готелю. Кротову влаштували в іншому кінці коридора; вона оголосила, що одразу ж піде спати, й Жадан був радий, що нарешті залишився сам. У першому виході в незнайоме містечко завжди крилася якась надія, яка, щоправда, дуже швидко зникала: замість імлистого і прекрасного Невідомого, що мало відкриватися на кожному кроці й вгадуватися в кожному невеличкому провінційному будиночку, негайно виникала звична схема, все ставало знайоме й тисячу разів бачене, наче він народився в одному з цих Конотопів, Ізяславів, Могилів-Подільських чи Бердичевів; але чекання невідомого залишалося. Перед ним лежала площа з фонтаном, яка, за всіма ознаками, була одночасно і продовженням, і розширенням головної вулиці містечка. Ліхтарі ще не горіли, обриси площі ледь угадувались у темряві. Від річки віяло сирою свіжістю. Повагавшись якусь мить, Жадан пішов ліворуч, туди, де світилася вивіска аптеки. Він і справді потрапив на головну вулицю містечка, що тяглася вздовж річки; двоповерхові старовинні будинки з дерев'яними балконами нагадали йому київський Поділ. Пройшов лише один квартал, запримітивши, де міститься пошта з міжміськими телефонами-автоматами, і побачив районний Будинок культури — важку споруду п'ятдесятих років з квадратними чотирма колонами, прикрашеними зверху якимись ліпними квітами й шестернями. Двері були відчинені, й він зайшов усередину. Відчув специфічний вогкуватий запах вокзалів, спортивних споруд і кінотеатрів — запах прощання, мокрої тирси, самотності. Зал був притемнений, а сцена яскраво освітлена. В залі сиділо кілька осіб, які не звернули на нього жодної уваги.

Вісім жінок — одна за одну огрядніші — у довгих темно-червоних сарафанах співали жалібними голосами «Во поле березонька стояла». Закінчивши пісню, жінки невміло повернулися і, підштовхуючи одна одну, почали повільно виходити за куліси. Тоді на сцену вистрибом вибіг якийсь елегантний чоловік у чорному костюмі з вигадливо пов'язаною замість галстука вишиваною стрічкою і почав кричати на жінок, що ходять вони, як гренадери Суворова через Альпи, а не як ніжні створіння, й примусив їх ще кілька разів повторити евакуацію зі сцени. Жадан уже збирався непомітно вийти, щоб, надто не заглиблюватись у творчі таємниці художньої самодіяльності медичних працівників Старомитницького району, коли почув сердитий крик чоловіка у чорному костюмі:

— А де Бадяк? Чому немає Бадяка? Скільки його треба чекати? Він мені весь темпоритм збиває!

— Йде, йде, — писнула якась дівчина, яка, наче мишка, вихопилась на мить з правої куліси і зникла.

У супроводі двох баяністів на сцену вийшов красивий баритональний мужчина — чорнявий, повновидий, з гострими кутиками ретельно підголених бакенбардів. Чому баритональний? Жадан цього не знав, але саме це слово якнайкраще пасувало співакові. Став, упершись підборіддям у товсту шию, витримав довгу, томливу паузу й рішуче кивнув головою. Баяністи дали вступ.

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» — могутньо й задушевно почав вести мелодію співак.

Жадан тихо вийшов у вестибюль. Якісь дівчата в плахтах, коротких барвистих спідницях й віночках на головах курили у вестибюлі й здивовано подивились на нього. Голос співака, хоч і притишений, здавався тут, у цьому казенному приміщенні, де пахло тютюном і висіли старі кіноплакати, особливо чистим і зворушливим. Жадан вийшов на вулицю, з насолодою вдихнувши морозяне повітря.


IV


Районна лікарня лежала на узгір'ї понад берегом річки. Територія була схожа на шахівницю: поміж білих, устелених вчорашнім снігом клаптиків землі лежали купи розгаслого чорнозему, уздовж і впоперек зяяли траншеї, перейти через які можна було лише по мокрих, хитливих дошках: зводили приміщення поліклініки. Як пояснила Куля, будували давно, вже років з шість, а кінця-краю будівництву не видно, бо дійшли тільки до другого поверху, але, враховуючи захоплюючі можливості майбутнього, на стару поліклініку рукою махнули. У справедливості цих слів Жадан негайно переконався. Його ввели у довге й темне приміщення з порепаними стінами, попід якими сиділи й стояли люди; у центральній частині, де за дерев'яними бар'єрами розмістилася реєстратура, стояла велика чорна кругла піч, на якій, здавалося, ледве трималася стеля — вся в синюватих плямах дощових затьоків. Перед кабінетом травматолога стояла довга черга. Куля, ні в кого нічого не питаючи, владно розсунула людей, які з інтересом поглядали на незрозумілих відвідувачів; загіпнотизована впевненою ходою Кулі й тих, хто йшов за нею, черга покірливо і мовчазно пропустила їх у кімнатку, перегороджену ширмою. Тут пахло йодом і затишно булькала вода в електрокип'ятильнику, в якому лежали шприци.

— А де Бадяк? — голосно гукнула Куля, хоч кімната була зовсім маленька. Жадан пригадав учорашню репетицію і оте ідіотське слівце — темпоритм.

З-за ширми вийшов Бадяк, який видався Жаданові вже не таким гарним, як учора, коли стояв на сцені в яскравому освітленні.

— Марусю, — звернувся він до медсестри за ширмою, — кінчайте перев'язку самі. До мене комісія прийшла.

Його, мабуть, уже попередили, бо без зайвих слів він витягнув амбулаторну карту хворого Чорнодуба В. І., карту призначення щеплень та історію хвороби померлого. Однак Жадан не схопився одразу за ці папери, хоч йому й кортіло швидше зазирнути в них, а спитав Бадяка:

— Розкажіть, будь ласка, як усе було?

— Ну, як було? — знизав Бадяк плечима. — П'ятого жовтня він звернувся до мене. Глибокі укуси в потилицю й шию. Хоча з хірургічного погляду не такі вже й страшні.

— А як його лисиця укусила в шию?

— Та тут діло темне. — Бадяк скинув білу шапочку й запустив п'ятірню в густу чорну чуприну. — Бачите, цей Чорнодуб — людина дивна….

— Що означає — дивна?

— Не такий, як усі. Мені сказав, що сидів біля річки, рибалив. А лисиця буцімто кинулася ззаду на нього й учепилася мертвою хваткою. А потім відпустила його й побігла далі. Але я щось не вірю…

— Чому?

— Зроду не чув, щоб лисиці так кидались на людей.

— А я чув, — сказав Жадан. — І не тільки чув. Бачив.

— Вам і карти в руки, — ображено стулив губи Бадяк. — Ви із столиці, все знаєте, а ми люди темні.

— Не треба так, лікарю, — по-дружньому мовив Жадай. — Я просто хочу знати всі обставини… А чому ви не повірили Чорнодубу?

— Він якось дивно поводився. Я думаю — може, він п'яний лежав десь у полі? Ото і погризли його. А може, навіть наркотики. Бо коли прийшов до мене — від нього не смерділо горілкою. Але однаково був не такий, як усі.

— Він що, зареєстрований у наркологічному диспансері? — спитав Жадан.

— Та боже борони, — сказала Куля.

З-за ширми вийшла, спираючись на палицю, літня жінка в червоному баєвому халаті й білій хустині.

— Ніякий він не п'яниця, — втрутилася вона в розмову. — Просто несповна розуму. Як дитя мале. А так — людина хороша. Руки золоті. Мухи не зобидить. Коли мені прийти, Микитовичу?

— Через три дні, — мовив Бадяк. — І скажіть, щоб ніхто поки сюди не заходив.

— Розумію, — пошкандибала до виходу жінка. — Діло серйозне, раз з Києва…

— А мені що робити? — спитала, зашарівшись, молоденька медсестра, стрельнувши поглядом у бік Жадана.

— Сиди тут, Марусю. Може, щось треба буде.

Медсестра, наче відвідувачка, сіла на краєчок кушетки, прикритої білим, не першої свіжості простирадлом. Стільці були зайняті гостями.

— І що ж ви йому призначили? — нетерпеливилася Кротова.

— Все, що треба за схемою. Це ж ваша схема? — звернувся Бадяк до Жадана, показуючи на великий аркуш паперу, що лежав у нього на столі під склом. Це була складена Жаданом схема лікування тих, кого покусали тварини: у центрі контурна постать людини з піднятими догори руками, наче людина ця здавалася в полон; так воно й було, бо ті, хто приходив сюди, в травматологічні відділення, здавалися на милість медичного персоналу, від якого залежало життя людини, тільки не абстрактної, безособової, намальованої на папері, а реальної, з плоті й крові. Голова й кінчики пальців мальованої людини були заштриховані — від цих зон стрілки вели до тексту, в якому точно вказувалися препарати, які слід ввести хворому, та їхні дози. Науково-організаційний відділ інституту видав друкарським способом велику кількість цих схем, які були вислані у всі області України на допомогу практичним лікарям. Жадан пишався своєю схемою, яку називав алгоритмом лікарського мислення. Але були й такі, що дивилися на контурну людину як на добру шпаргалку, що не підведе в складних випадках. Офіційні інструкції відзначалися великою заплутаністю, й більшості хірургів важко було в них розібратися.

— Призначено, — вів далі Бадяк, взявши карту щеплень, — антирабічний гамма-глобулін по нуль п'ять мілілітра на кілограм ваги хворого, усього — тридцять кубиків, плюс двадцять п'ять щеплень культуральної вакцини Мідатова по п'ять мілілітрів. Плюс три ревакцинації.

— Все правильно, — задоволено підтвердила Кротова. — Вони в мене, Євгене Петровичу, знаєте, як вимуштрувані? Лікар Бадяк якраз у цьому році навесні проходив спеціалізацію. Ваші схеми є в кожному районі.

— Дозвольте? — попросив Жадан карту щеплень й уважно прочитав її. І одразу ж побачив те, що підозрював, чого боявся.

— Лікування ви призначили правильно, — сказав зовсім тихо, намагаючись бути спокійним, хоч серце його зайшлося сильними, частими ударами. — Але…

Розумів, що кінчаються останні хвилини миру, за якими йде війна. Зараз пролунає перший постріл, і кордон буде перейдено, подумав він, присуваючи карту щеплень до Бадяка й Кротової:

— Подивіться уважно: гамма-глобулін ввели із запізненням на чотири дні. Чорнодуб звернувся п'ятого, а запис про введення гамма-глобуліну — восьмого жовтня. В цьому причина його загибелі.

— Стривайте, стривайте, як же так? — Кротова схопила карту щеплень й почала вчитуватись у неї, наче це була сенсаційна стаття. Прочитала — не повірила, бо гарячково почала шукати окуляри. Притримуючи окуляри рукою, як лорнет, — бо вони були без однієї дужки, — Кротова ще раз прочитала записи й звела очі на Бадяка.

— Як ви могли, Бадяк? Я ж вас вчила… ви заліки здавали… Ви що, мене не слухали? У випадках укусів небезпечної локалізації тільки гамма-глобулін може врятувати…

Куля і собі взялася вивчати карту щеплень. Теж витягла окуляри, які були в повному порядку, в позолоченій оправі. Футляр теж був новенький, рожево-перламутровий.

— А що гамма-глобулін? Ну, спізнилися трохи — нічого страшного. Рану я йому одразу обробив, вакцину негайно ввели.

Бадяк поглядав на них спідлоба, упершись підборіддям у шию, й Жадану здалося, що зараз він кивне головою й заспіває «Дивлюсь я на небо…».

— Де ви були, Бадяк? — Кротова крутила вцілілу дужку від окулярів, наче і її хотіла відламати. — Я ж вам лекцію читала. Мабуть, не слухали? По магазинах бігали? У випадках укусів небезпечної локалізації ми вводимо готові антитіла, щоб встигнути заблокувати вірус. Активний імунітет пізніше виробляється. Тільки гамма-глобулін може врятувати. Я ж усе пояснювала.

— Не знаю я ваших теорій, — вперто повторив Бадяк. — Ось у мене повно людей у відділенні… вчора стільки аварій було, що… Цілий день гіпсував.

Він показав руки, хоча ніяких слідів гіпсу на них, звісно, не залишилося.

— Але ж ви самі призначили гамма-глобулін, — здивувався Жадан. — І зробили правильно. Тобто ви розуміли, що треба його ввести. Чому ж не ввели?

— Тому що його не було, — похмуро мовив хірург. — Марусю, коли прийшов цей Чорнодуб?

— У суботу, — одразу відгукнулася медсестра, наче очікувала цього запитання. Жадан упізнав її: це вона на вчорашній репетиції повідомляла про вихід Бадяка на сцену.

— У суботу санепідстанція не працювала, — сказав Бадяк. — А гамма-глобулін зберігається у них.

— Було б подзвонити! — загула Куля.

— Дзвонив. А вас не було. Тоді послав Марусю до цієї помічниці… як її?

— Тесленко, — підказала Маруся.

— Тесленко. А вона каже — гамма-глобуліну на складі нема.

— Чого ж ви до мене не подзвонили? — спитала Кротова. — Я ж вас учила.

Бадяк невесело посміхнувся.

— І до вас дзвонив, Діно Михайлівно. Додому. І не один раз. Як ви наказували. Хотів спитати вас, порадитись. А ви у відпустці.

Кротова розгублено почала ховати окуляри в сумочку.

— Я була в Піцунді… Але треба було в обласну санепідстанцію звернутися. Там є черговий. Гамма-глобуліну в нас скільки завгодно… Одразу б прислали.

— Я що, завгосп? — потемнів Бадяк. — У мене повно хворих. Переломи, поранення. В неділю ні до кого не додзвонишся. В понеділок, чесно кажучи, я забув. У нас конференція була по боротьбі з автотравматизмом… Закрутився… і забув. А у вівторок лише надвечір привезли. Але все одно я певний, що він помер не від того. Гамма-глобулін тут ні при чому.

— А в чому причина, як ви думаєте? — спитав Жадан.

— Ваша вакцина винна. Робите експерименти на людях, даєте якусь водичку, а потім — Бадяк за все відповідай. Не вийде! Чув я, що вдова Чорнодуба хоче подавати заяву в прокуратуру. Так ось, я вам тут усім кажу офіційно: мене так просто не візьмеш. Я теж не дурний. Пришили, понімаєш, мені гамма-глобулін, а про вакцину ні слова… Колись не було ніяких гамма-глобулінів, лише вакцина, а людей рятували… Як Пастер врятував російських мужиків, покусаних вовком? Га? Із запізненням їх привезли до Парижа, але він усіх врятував. Без усякого гамма-глобуліну.

— Не всіх, — сказав Жадан. — 3 п'ятдесяти росіян, привезених до Пастера, загинуло вісім. Тобто шістнадцять процентів. Погодьтеся — немало. Їх якраз тільки гамма-глобулін міг би врятувати. Але його тоді не було, У Чорнодуба дуже короткий інкубаційний період — двадцять днів. Це й зрозуміло, бо укуси майже в мозок. В таких випадках жодна вакцина не встигає спрацювати. Єдина надія на гамма-глобулін. Чим скоріше введеш — тим краще. І ви це прекрасно знаєте. А в тому, хто винен у затримці з гамма-глобуліном, ми ще розберемось.

Він підвівся, а за ним Куля і Кротова. Маруся теж встала з винуватим виглядом, наче й її звинуватили у вбивстві Чорнодуба. Тільки Бадяк залишився сидіти, похиливши голову. Він дряпав пінцетом по склу, саме там, де на схемі Жадана була намальована людина з піднятими догори руками й заштрихованою головою. Як йому боліло, здригнувся Жадан, уявивши, як звір мертвою хваткою вгризався в шию Чорнодуба.


V


Вирішив побувати вдома у Чорнодуба, поговорити з близькими — може, дізнається щось нове, бо епідеміологічне обстеження цього випадку проведене вкрай погано, якщо взагалі воно проводилось. Тесленко, яка нарешті приїхала з Києва, тепер, сидячи в кабінеті Кулі, безперервно плакала, й щось путнє від неї годі було почути. Вона ніяк не могла збагнути, як це Жадан випередив й чому взагалі все вперлося в неї, коли над нею товклося стільки лікарів, а тепер, бач, у всьому винна вона. Вона людина маленька, хай старші відповідають; з'ясувалося, що того злощасного понеділка Куля брала участь у районній нараді по забезпеченню вивезення буряку, і її не було в санепідстанції цілий день, і Тесленко сама дзвонила в область, просила вислати гамма-глобулін, їй пообіцяли, але оскільки в понеділок ніхто до Старої Митниці з області не їхав, то препарат передали тільки у вівторок: гамма-глобулін привіз лікар з гігієни харчування, якого обласна санітарно-епідеміологічна станція відрядила в ці краї на перевірку робітничих їдалень. Ліміти на бензин в обласній санепідстанції закінчилися, тому лікар той плуганився до Старої Митниці рейсовим автобусом і приїхав лише надвечір. Кротова сумно хитала головою, наче хотіла сказати: ось бачите, Євгене Петровичу, життя є життя. Тепер ви розумієте, як вас шанують у нашій області, бо, незважаючи на труднощі з бензином, вам одразу ж дали «Москвич», можна сказати, персональний… Куля гримала на Тесленко, мовляв, чому вона їй не доповіла, а та, не скидаючи своєї яскраво-зеленої, з червоними квітами хустки, шморгала носом та краєм хустки витирала очі. Коли Тесленко вийшла, Куля і Кротова почали відмовляти Жадана від цієї затії — йти додому до Чорнодуба: зрозумійте, Євгене Петровичу, там горе, і ваша з'ява тільки піділлє масла у вогонь, тим паче що вже все відомо, давайте краще подумаємо, як виплутатися з цієї історії.

Він не хотів виплутуватись з цієї історії чи когось виплутувати, а наполягав на своєму: бажав знати всю правду. Нарешті домовились так: з Жаданом поїде лікар Афанасьєв, якого вже знають у сім'ї Чорнодуба, бо він від санепідстанції брав участь у похороні, як того вимагає інструкція.

Чорнодуб жив поблизу цукрового заводу. Поїхали туди не оранжевим «Москвичем», а УАЗом, що належав Старомитницькій санепідстанції, бо вулиця була немилосердно розтовчена самоскидами, вся в калюжах, ямах і грузьких борознах. Їхали нахильцем — праві колеса у глибокій колії, майже по ступиці занурені в чорні збиті вершки грязюки, а ліві — набагато вище, там, де якраз пролягає середина колії, вигладжена днищами вантажних автомашин. В нього стислося серце, коли побачив невелику хатинку за стареньким штахетником і уявив, якого горя зараз торкнеться. Від заводу відгонило кислим запахом жому. Постукали — ніхто не відповів. Тоді зайшли в дім. Середину кімнати займав розкладений стіл, накритий скатеркою, помережаною рудими й фіолетовими плямами. На столі стояв вимитий посуд — чарочки, склянки, тарілки. В кімнаті пахло рибними консервами. Невеличкий буфет, диван, яких тепер не часто зустрінеш: з високою спинкою і дзеркалом, фікус, присунутий до самого вікна, на стіні фотокартка: чоловік і жінка у весільному вбранні. Жінка більша за чоловіка, з широким обличчям і важким підборіддям; чоловік дрібний, з відчужено-пташиним поглядом на безбровому обличчі; можна було б подумати, що це не спільний знімок, а невдалий фотомонтаж, немовби у поспіху склали різні за розмірами і настроєм фотокартки й зліпили з них оцей сімейний портрет.

З сусідньої кімнати вийшла жінка — ще більша, ніж можна було б уявити з фотокартки, чомусь у білому медичному халаті. На руках у неї сидів хлопчик років трьох у червоному светрику й заштопаних на колінах нитяних колготках. Потім з дверей визирнула дівчинка років десяти, викапаний батько: таке ж дрібне безброве обличчя, тонкий ніс-дзьобик, тільки погляд не блукав у невизначених далях, а сумно й очікувально вдивлявся в нежданих гостей.

Афанасьєв пояснив, що ось цей товариш приїхав з Києва, хоче дізнатися, як усе було з чоловіком. Говорив затинаючись, підбираючи слова, від чого весь його вступ виходив покручений і малозрозумілий, а жінка мовчки, не перебиваючи, слухала, і Афанасьєв зовсім розгубився і теж змовк. В кімнаті запала тиша, тільки голосно цокали ходики, що висіли поруч з подружнім портретом Чорнодубів. Жадан помітив ще невеличке дзеркало-трельяж, вкрите чорною хусткою.

— Мамо, а коли тато прийде? — спитав хлопчик.

— То ви з прокуратури, чи що? — нарешті звернулася до них жінка.

— Ні, з інституту, — винувато пояснив Афанасьєв. — Я ж вам казав. Це лікар з Києва.

Жінка сіла за стіл, а вони залишилися стояти. Хлопчик почав дзеленькати чарками. Мати скло відсунула, дала йому чайну ложку, якою він одразу почав бити по столу.

— Оркестру не дали, — похитала жінка головою, не дивлячись на них. — Наче він зачумлений. Скажений був, скаженим і помер. Він механіком на центрифугах працював. Не пив з ними, з цими… Тільки гроші позичав їм. І одразу ж забував — кому і скільки. Тому вони його ненавиділи, що він не пив, не курив, нікому нічого поганого не робив. Оркестр не змогли зібрати. Побоялися, бачиш. Бо Василь сказився. Я їм п'ятдесят рублів давала… Щоб усе, як у людей… А вони не можуть. План, кажуть, треба гнать. Вася нікому ніколи не відмовляв… Тільки дітям своїм і мені… Я в дитячому садку працюю. У борги залізла, тепер не знаю, коли й вилізу. Похорон — сімдесят рублів, два вінки залізні по сім рублів, поминки — рублів на сто п'ятдесят… Що ж мені тепер робити? Кому яку машину лагодити — пожалуста, Вася тут як тут. Відбою не було від клієнтів. Казала йому піти на автобазу, там би й заробляв більше. Так ні. Хоч кіл на голові теши. Завод йому, бач, подобався… Бо директор перед ним вихилявся: «Василь Іванович, Василь Іванович, ви в нас найперший робітник, вам місце в президії, грамоту вам…» А що я з тими грамотами робитиму? Дірки ними свої залатаю?

Вона рвучко підвелася, передала хлопчика дочці в руки:

— Тримай. — І кинула гостям: — Пішли.

Як була в халаті, не вдягаючись, повела їх у двір до обшарпаного сарая з великими, наче на веранді, вікнами. Грюкнувши клямкою, відчинила двері. На них війнуло запахом оліфи, лаку і фарб.

Посередині сарая стояв мольберт, на якому вони побачили майже викінчену картину: два дерева — дуб і тополя — з обличчями чоловіка й жінки тяглися гіллям своїм, схожим на руки, одне до одного, але так і не змогли подолати відстань, що пролягла між ними. Попід деревами замість палого листя лежали пласкі людські очі.

Сарай усередині виявився досить світлим і охайним. На його стінах висіли не менш дивні картини: квіти з обличчями людей (Жадана особливо вразила троянда, в якій ховалося й віддзеркалювалося лице вродливої молодої жінки), якісь химерні споруди з золотими банями, що замість вікон вдивлялися в глядача широко розплющеними тривожними очима; на одній з картин змальовані були чорна річка й моторошно безживні береги, а посередині річки човен, повний людських очей. Всі постаті і предмети на Чорнодубових картинах були напівпрозорі зеленкуватими й рожевими тінями вони накладались одна на одну, проростаючи міражами, дивними снами, від яких уранці стає радісно й сумно.

— Ось де всі наші гроші, — показала жінка. — І все його життя. Весь час він убив на це… Стидно людям показувать… А мені лишилися діти й борги. Що тепер мені робити? Хто оце страхіття купить? Кому воно потрібне?

— Він вчився малювати? — спитав Жадан.

— Де там, — скривилася жінка. — Хіба не бачите, що не вмів? Я йому казала: ти хоч би для клубу щось намалював, копійчину б якусь заробив… На заводі його просили стінгазету намалювати або плакати… Куди там! Мені, каже, неінтересно. А оцю мазанину малював день і ніч, день і ніч… Ось і домалювався.

Тільки тепер вона почала гірко плакати, пучками пальців змахуючи сльози зі щік.

Жадан і Афанасьєв вийшли у двір, стали, тупцюючи, перед сараєм. Сніг, що випав учора, швидко танув, відкриваючи поверхню землі, листяне й трав'яне її покриття. Жадан вдарив носком черевика по острівцю мокрого снігу — вусібіч розсипалися крупні, наче погано помелена сіль, сірі снігові зерна.

Виплакавшись, жінка Чорнодуба акуратно причинила двері й накинула на них клямку.

— Так ви лікарі? — наче отямившись від сну, спитала здивовано, немовби вперше їх побачила. — То що, в мого чоловіка справді був сказ?

— Мабуть, що так, — сказав Жадан.

— Тоді йдіть звідси й більше не приходьте, — почала відштовхувати їх у спини. Розпатлана, з мокрим від сліз, зблідлим ураз лицем вона дихала в їхні спини люттю, кидаючи слова важкі, як каміння, і найстрашніше було те, що вона не кричала тих слів ненависті й розпачу, а мовила тихо, майже пошепки, як крізь сон:

— Лікарі з Києва… Чого ж ви раніше не приїхали, Васі не врятували? Пізно ви прийшли сюди. Тепер не треба… Ідіть звідси, щоб не бачили вас мої очі. Лікарі… Ходять тут, а Вася мій на тому світі… Я цього так не полишу… оркестру не дали, Васю вбили, а тепер прийшли, бач, питають. Інтересно їм… Під суд всіх віддам… всіх до одного…

Вони швидко, майже бігцем, посунули стежкою до УАЗа, що зупинився метрів за п'ятнадцять від дому Чорнодуба, а коло хвіртки залишилася стояти жінка з мертвим, нерухомим обличчям і щось шепотіла, наче сама з собою розмовляла.


VI


Зібралися в кабінеті головного лікаря старомитницької лікарні. Був це високий лисий хірург на прізвище Огородник; впевненою горою здіймалася над столом його постать у білому халаті з закасаними рукавами; руки міцні, як у гирьовика, вкриті золотистою шерстю. Разом з Жаданом до головного лікаря прийшли Кротова, Куля і Афанасьєв. Бадяк їх уже тут чекав. Жадан розповів про наслідки розслідування і розлючено сказав, що він змушений буде скласти спеціальну службову довідку про неподобства, виявлені в Старомитницькому районі, й відвезе її в Київ — передасть особисто заступнику міністра охорони здоров'я.

— Це зрозуміло, — спокійно мовив Огородник, вислухавши Жадана. — Це ваше право і ваш обов'язок. Але ви як спеціаліст повинні підказати нам, мені як адміністратору, кого ви особисто вважаєте винним у смерті Чорнодуба.

— Хіба я незрозуміло висловився? — здивувався Жадан. — Головна провина лежить на лікареві Бадяку, який не забезпечив своєчасного і правильного лікування хворого, грубо порушив усі інструкції й накази.

— Ні, ні, ви заждіть. — Огородник легко, наче це було гумове кільце, розтягнув металевий браслет і скинув з руки електронний годинник. — Я вважаю, що мій хірург абсолютно правий. Лікування він призначив? Призначив. Правильно призначив? Правильно. А хто його повинен був забезпечити гамма-глобуліном? Га? От Ксеня Григорівна хай і відповідає. А то, розумієш, штрафувати вона вміє. Мене вже кілька разів оштрафувала за непорядок у лікарні. А як відповідати, то хірурги? Ні, товариші, так справа не піде. Я вам дивуюся, Євгене Петровичу. Замість того щоб бути принциповим, ви починаєте покривати своїх колег. Адже ви епідеміолог, чи не так?

— Так, — підтвердив Жадан.

— Все ясно, — почав гратися годинником Огородник. — Чого не зробиш заради колег? Тим паче, я чув, що Ксеня Григорівна вам уже розкішний прийом влаштувала. Вона це вміє. Великий майстер укоськувати всі комісії.

Куля зіскочила зі стільця й грюкнула рукою по столу головного лікаря так, що все ходором заходило.

— Та як ви смієте? Як вам не соромно? Думаєте, про вас нічого не знаємо? Як на кабанів полювати з отією гнидою, з Євдокимовим? І скільки за апендицит берете?

— Товариші! — стукнула і собі кулаком по столу Кротова. — Припиніть! Ксеню Григорівно, сядьте, заспокойтеся. А ви, Федоре Кириловичу, не ту пісню співаєте. Не ту! До нас приїхав видатний спеціаліст, представник міністерства, керівник Республіканського центру по сказу, без двох хвилин професор, Євген Петрович, він тут розгрібає ваш гній, вказує вам — що і як, недоліки виявляє, а ви… Ви ще пошкодуєте про це, Федоре Кириловичу. Тут йдеться не про честь мундира, а про смерть людини… Прокуратура завтра займеться цією справою — подумайте, що тоді буде. А ви обідом дорікаєте…

— Вибачте, коли що не так, — збавив тон Огородник, — але ми теж живі люди. Ви думаєте, що в нього, — він кивнув на Бадяка, який похмуро мовчав, забившись у куток кабінету, — тільки один той Чорнодуб? Ми, хірурги, того сказу зроду не знали, а нам його почепили, як зайцю стоп-сигнал. Ви знаєте, скільки у нас автомобільних травм? Скільки п'яних? Я сьогодні цілу ніч не спав, шість годин оперував проривну виразку шлунка, а ви мені тут…

Мабуть, хотів сказати: «Голову морочите», — але стримався, тільки рукою махнув.

— Я не прокурор і не суддя, — мовив Жадан. — І не моя справа — визначати ступінь провини того чи того лікаря. Це справа адміністрації… Моя справа — назвати причину смерті.

Бадяк, який зіщулився, не скидаючи шкіряного пальта й волохатого мохерового шарфа, хоча в кабінеті було тепло, сказав, ні на кого не дивлячись:

— Я ні в чому не винний. Вакцину ми йому ввели. А всі ці ваші схеми — мені не указ. Так, бумажки. Я знаю, що цей ось товариш, — він пальцем ткнув у бік Жадана, — перевіряє вакцину Мідатова в нашій області. На будь-якому суді я заявлю, що винні ті, хто нав'язує нам нові, неперевірені препарати. Мовчати я не буду, так і знайте.

— Ми це розуміємо, — сказав Жадан. — І тому я вилучаю двісті восьму і двісті двадцять третю серії вакцини Мідатова, а також гамма-глобулін, що ви вводили Чорнодубу, і передаю все це на експертизу у Московський контрольний інститут імені Тарасевича. Вони визначать індекс імуногенності, й ми тоді побачимо, чи винна в чомусь вакцина. Вона випробовується зараз в дванадцяти областях Радянського Союзу і в НДР, і ще не було жодного випадку смерті тих, кого нею лікували.

Кротова теж вирішила не мовчати.

— Три місяці тому я була в лабораторії професора Мідатова, і там були французи, які порівнювали його вакцину з вакциною Шар'є. Вакцина Мідатова відповідає найвищим міжнародним вимогам.

Бадяк встав, з гуком відсунувши стілець, і пройшовся по кабінету. Чорні поли його шкіряного пальта розліталися, як вітрила.

— Ви мені лекцій тут не читайте! Я сам грамотний. Вже кілька ночей не сплю, тільки те й роблю, що вивчаю книжку вашого улюбленого професора Мідатова. «Профілактика сказу» — чули про таку? Він там пише, що у випадках таких укусів, як у Чорнодуба, бувають невдачі навіть при застосуванні всіх препаратів! Ви лікарі чи хто? Ви не бачили, як люди помирають від новокаїну чи після операції апендициту? Що ви мені весь час — Чорнодуб, Чорнодуб! Наче на ньому світ клином зійшовся! Я сотні людей врятував — ніякої подяки. Один помер — і починається!

Він підбив ногою стілець, законопатив його знову в ряд і сів, затуливши вуха руками, наче нічого більше не хотів чути. Потім підвів голову і втомлено сказав:

— Крім того, я радився з юристом. Ніде, ні в яких наказах немає мого прізвища як людини, що призначає антирабічну допомогу.

— Як нема? — обурилася Кротова. — Не брешіть, Бадяк. Ви всюди є.

— А так, немає. Я перевірив. І на ваших курсах я не був, Діно Михайлівно. Мене туди записали, але підпису мого нема. Гаврилюк була, а мене немає в списках. І тому за лікування Чорнодуба я юридично не відповідаю,

— Це правда? — спитала Кротова Огородника.

Годинник в руках Огородника двічі писнув. Той подавився уважно на циферблат, приклав чомусь годинник до вуха, але більше ніяких звуків той не подавав. Тоді головний лікар надів годинник на руку і похмуро подивився на Кротову:

— Не знаю. Я ще не перевіряв наказів. Але якщо з приводу кожної смерті ми почнемо судити хірургів, у нас хворих не буде кому лікувати. Бадяк — відмінний хірург, передовик соціалістичного змагання, бере активну участь у громадському житті. Тому нам треба не роздмухувати цю справу, а подумати разом, як зробити так, щоб вийти з неї з честю.

Огородник встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчилася. Всі теж підвелися.

— Євгене Петровичу, — сказав Огородник, — прошу вас, залишіться на кілька слів. А ви, товариші, вільні.

Тепер, коли вони залишилися вдвох, Огородник не сів у своє масивне дубове крісло за столом, а вмостився навпроти Жадана на стільці для відвідувачів і скрушно похитав головою.

— Вибачте, Євгене Петровичу, зірвався. Не треба було мені той обід згадувати… Пробачте, будь ласка. — Жадан помітив, що в Огородника очі червоні від недосипання й поголений він погано — рудувата колька щетина, як лишай, проступала на підборідді й шиї. — Три години лише поспав, а зрання знову тяжке ножове поранення. Чоловік жінку вночі застукав з кимось. Я думав, що зараз ніхто ні до кого вже не ревнує, а бач… Всю спину їй посмугував… її вранці знайшли сусіди. Знекровлену.

— Виживе? — спитав Жадан.

— Думаю, що виживе. Правда, гемоторакс. Але молода. А він у колонію помарширує. Ось такі справи… Ви довго в нас ще будете?

— Сьогодні, мабуть, поїду.

— А може, залишитесь? Ви як, полювати любите?

— Ніколи цим не займався.

— Жаль. А то б поїхали, постріляли. Зараз на зайців почнеться, кабани тут є. Лазня є, потім погрітися можна. Бо знаєте, тиждень так покрутишся — тут і операції, і скарги, і будівництво, нехай йому, і диспансеризація, і комісії, і Куля ця, якби ви знали, Євгене Петровичу, така вредна баба… ну, просто життя не дає… Через неї я й зірвався… Так от, час від часу хочеться кинути все кудись-розкудись, піти собі з рушницею на природу, до Сувацького лісу, скажімо, посидіти біля вогнища з добрими людьми, те та се, послухати, що на світі білому робиться… Тут чудові місця для полювання: ліси, яри. Навіть вовки є. Як там Мартинюк, нічого?

Мартинюк був одним із заступників міністра охорони здоров'я. Жадан його погано знав, бо за санітарно-епідеміологічну службу відповідав інший заступник.

— Не знаю, — сказав Жадан.

— Це мій добрий товариш, ще з інституту, — пояснив Огородник. — Колись в одній кімнаті в гуртожитку жили, все спільне… А тепер велика людина. Але нічого, не зазнався. Нам допомагає. Оце недавно допоміг дістати німецьке обладнання для стоматологічної поліклініки… То, може, якось з тим Бадяком уладнаємо справу, га, Євгене Петровичу?

— Як ви собі це уявляєте?

— Ну, мені важко вам підказувати. Ви ж спеціаліст. Я розумію, що Бадяк винний. Але треба його пожаліти. В нього дружина — терапевт. Красуня була — очей не відведеш. І що ви думаєте? Якийсь незрозумілий поліартрит в неї почався. Деформація кульшових суглобів. Ходити не може. В інвалідському візку тепер їздить по квартирі. Він її на руках переносить, бо вона тоненька, легенька. Де він тільки з нею не був! У Москві, у найкращих наших світил. Нарешті йому сказали, що в Німецькій Демократичній Республіці є один професор, що робить унікальні операції: вставляє протезний кульшовий суглоб. Це все дуже дорого коштує, бо протези американські. Ну, взяли Бадяка на чергу, чекає тепер, коли зможе поїхати з дружиною до того професора. Уявляєте? Він хірург першої категорії. Буде скандал — доведеться категорію знімати, переводити на другу. А йому гроші, самі розумієте, як зараз потрібні. Крім того, він співак. Якби ви тільки почули, як співає гарно. Його вся область знає. Незабаром республіканський огляд самодіяльності, на нього покладають великі надії… Мені здається, Євгене Петровичу, треба по-людському зрозуміти… З ким не буває? Хіба ви ніколи не помилялися?

Жадан почав гризти нігті. Розумів, що це погана, некультурна, негігієнічна звичка, не личить без двох хвилин докторові наук робити це, тим паче в медичній установі, але не зміг стриматись.

— То як? — напосідав Огородник. — Я дуже вас прошу.

— Я не знаю, — глухо мовив Жадан. — Треба подумати.

— От і подумайте. А поки тут з вами хочуть проконсультуватися кілька наших співробітників. У зв'язку зі смертю Чорнодуба. Ті, що мали з ним контакт. Я піду у відділення, а вони сюди до вас зайдуть.

Огородник міцно потиснув йому руку. Перед цим високим, впевненим у собі, міцним чоловіком Жадан зовсім змалів і розгубився, відчуваючи, як Огородник в'яже його в якийсь темний вузол.

— Ще раз, ради бога, вибачте, Євгене Петровичу, за мою нетактовність. А Бадяка ми покараємо, ви не сумнівайтесь. Я негайно видам наказ, оголошу йому догану, а замість нього рабіологом призначу іншого хірурга. Тут у нас є одна жінка, Ліда Гаврилюк. Молода, розумна. Ви її зараз побачите. Наведемо порядок, не думайте. Дуже радий був з вами познайомитись.

Він вийшов, залишивши Жадана самого. Чути було, як він наказав секретарці негайно знайти тих, хто має проконсультуватися в товариша з Києва.

Першим увійшов маленький, ще менший за Жадана, білявий красень з голубими очима — хоч на дореволюційні листівки його фотографуй з написом «Жди мене, як пташка сонця»; волосся, ретельно укладене в високу зачіску, вилискувало, наче красень щойно вийшов від перукаря, де його сприснули лаком; навіть запах солодкий почувся Жадану; весело потираючи руки, дивний відвідувач одразу ж почав розповідати якийсь анекдот про телепата, що вимагає в когось запасне колесо, а колеса, хоч ти лусни, немає; голова цього чоловіка здавалася непропорційно великою порівняно з коротенькими ногами й руками. Він ходив у вузьконосих світлих туфлях з високими, майже жіночими підборами. Виявилося, що це патологоанатом, який робив розтин трупа Чорнодуба і, виймаючи мозок з черепної коробки, випадково порізався. Жадан уважно подивився на руки веселуна (згадав чомусь весільну фотокартку в домі Чорнодуба) і, хоч нічого не знайшов, ніяких слідів, призначив лікування, бо знав, що може потім статися з цим красенем: якщо не захворіє (таких випадків майже не було), то вигризе, випалить йому душу страх — ні сну йому не буде, ні спокою.

— Тільки попереджаю вас, — похмуро сказав Жадан, який уже зрозумів і походження солодкого запаху, і причину доброго настрою патологоанатома, — киньте пити. Інакше я ні за що не ручуся. Рік не пити.

— Відомо, — весело погодився білявий красень. — Ви б, колего, якби побачили те, що я бачу, не так би запили. От, наприклад, з тим Чорнодубом. Він помер у неділю вночі. Його дружині вже в суботу сказали, що безнадійний. То вона в понеділок прийшла до мене вранці і почала кричати, щоб я скоріше розтин робив. Бо, мовляв, тепло, а вона зрання в неділю на поминки холодцю наварила і боїться, щоб цей холодець не зіпсувався, чого доброго.

— Що? Холодець?

— Ось так. Холодець. А ви кажете… Спасибі, що призначили лікування. А то цей Бадяк ні в яку не хотів. Ти, каже, симулянт. А тепер я відпочину хоч кілька днів від своїх покійничків. А вони — від мене. Я думаю, в цьому логіка є, га?

— Нормально, — підтвердив Жадан.

— А пити ні, не буду. Зав'язав. Слово честі даю.

Маленькими кроками, наче вистукуючи морзянку, він жваво прочимчикував до виходу.

За ним, озираючись навсібіч, наче хтось за нею гнався, увійшла літня жінка-санітарка, яка працювала в інфекційному відділенні і заходила до палати, в якій помирав Чорнодуб, заносила йому їсти й пити; пити він зовсім не міг, а їсти пробував, але теж давився, й вона ці тарілки й склянки забирала.

— Ви були в гумових рукавичках? — спитав Жадан.

— Аякже! В нас Галина Федорівна знаєте яка строга!

— То чого ж вам треба? — роздратування почало охоплювати його.

— А повітря? Я ж дихала з ним одним повітрям, — наполягала жінка, весь час чомусь обмацуючи зморшкувату шию. Пальці в неї тремтіли.

Він не витримав.

— Слухайте, ідіть звідси, жінко, і не морочте собі й мені голови. Сказ повітрям не літає. Хай вам ваша Галина Федорівна розкаже. Чортзна-що.

Одразу ж стало соромно за те, що не стримався, він хотів вибачитись, сказати цій жінці бодай кілька підбадьорливих слів чи пожартувати з нею, щоб зняти всі її темні підозри, але її вже як вітром здуло. Щоб якось заспокоїтись, підійшов до вікна. Побачив річку, над якою нависли горби протилежного берега, наче круглі порепані житні хлібини. На одному з горбів легко і сумно, немов намальовані молоком, біліли стіни старовинного монастиря. Хвиля теплого повітря, що накотилася вранці на ці землі, майже повністю з'їла сніг, повернувши берегам їхню осінню сонливість. Йому здалося, що протилежний берег живе в якомусь іншому часі, у неквапному, величному вимірі природи, яка не знає ні смертей, ні жалюгідних, дрібних пристрастей, ні брехні чи зла, наче ці коричнево-сірі узвишшя були заповідником спокою, тиші й вічності. Можливо, саме про це думав Чорнодуб, коли малював свої дивні картини і річку з човном, повним людських очей.

Він озирнувся.

В кімнаті стояла тендітна молода жінка в білому халаті й високій білій шапочці, під яку акуратно було відібране чорне волосся. Жінка трималася невпевнено і зніяковіло, наче соромилася Жадана чи навіть боялася його.

— Я вас слухаю, — сухо сказав він.

— Моє прізвище Гаврилюк, — тихо, не підводячи на нього очей, мовила жінка. — Лідія Василівна. Я лікар-хірург. Вибачте, я не хотіла до вас звертатися, але мені наказав Огородник… Справа в тому, що саме під час мого чергування в Чорнодуба почалися явища гідрофобії. Він не міг ковтати, і я… я думала, що в нього ангіна, оглядала горло, вводила шпадель. У нього була сильна слинотеча, і він заслинив мені руки. Після цього його перевели в інфекційне відділення.

Жаданові довелося напружувати слух, щоб її почути.

— У вас поранення на руках були?

— Була подряпина.

— Покажіть.

Вона звела на нього очі. Погляд її чорних очей здавався йому дивним, немовби жінка ця була трохи зизоока, наче дивилася вона і на нього, і водночас зазирала кудись далі, за його спину, немовби зовсім його не бачила в тихій своїй задумі.

— Що? — спитала вона, мовби прокинувшись.

— Дайте руку.

Взяв її руку й відчув сухе, лагідне тепло її тонких пальців, довірливу податливість її долоні. На правій кисті, на ніжному пагорбі, з якого починається великий палець, помітив подряпину, досить давню, мабуть, бо на місці її утворився білий рубчик.

— Це давно у вас?

— Не знаю. Не помітила коли.

— Ви дуже боїтесь?

— Ні, — спокійно сказала жінка. — Кажу вам — не хотіла ні до кого звертатися. Начальство наказало.

— Якщо я не призначу вакцинації — будете спати по ночах? — відпустив Жадан її руку.

— Ні, не буду, — усміхнулася вона. — Але не з тої причини. В дочки моєї бронхіальна астма. Бувають приступи.

— Я думаю, що для вас небезпеки ніякої немає, — сказав він. — У світовій літературі немає достовірних даних про зараження людини від людини. Майже немає, — уточнив він, згадавши два повідомлення — одне професора Левковича, друге — доцента Матвєєва.

— А я і не боюсь. Вибачте, що потурбувала… До побачення. — Вона вже зібралася йти, але він її зупинив.

— Почекайте хвилиночку, Лідіє…

— Василівно.

— Мені ваш головний лікар сказав, що тепер ви будете призначати антирабічне лікування. Замість Бадяка.

— Так.

— Ви проходили спеціалізацію з рабіології?

— Я була дублером Бадяка. Коли він був у відпустці, призначала лікування. Була на курсах в області, у Кротової. Торік чула вашу лекцію, коли ви приїздили в область. Ваша схема в мене є. Але, звичайно, я в цьому плаваю… А тепер, після цієї смерті, боятимусь, як вогню…

— Ми вам допоможемо. На тій схемі є телефон нашої лабораторії, дзвоніть, коли треба буде.

Вона подякувала і вийшла, і тихі, невиразні звуки її голосу, і ледь чутний шелест її накрохмаленого халата залишили по собі дивний слід в його душі — наче побував на короткому святі осені, на протилежному березі річки, серед цвілих запахів мокрої землі й темно-рудих пластів лежалого листя, немовби його лице зігріли промені далекого, швидкоминучого сонця — і він відчув на якусь мить полегкість, звільнення від лікарняної метушні, від усього того безладного, тривожного і неправедного, що побачив і почув у цьому маленькому провінційному містечку. Потім зрозумів, що справа не в цій чорнявій молодій лікарці з задумливим поглядом, а в тому, що сьогодні день народження Олі. Тільки зараз він про це згадав.


VII


Куля важкими кроками міряла свій кабінет, задихаючись від гніву.

— Ні, ви подумайте тільки, яка гнида цей Огородник! Щоб дорікнути обідом! До речі, треба пообідати, я замовила. Нас чекають.

— Ні, — ввічливо, але твердо відмовились Кротом і Жадан.

— Ось бачите! Ну, я йому покажу. І Михайлу Михайловичу теж. Його коханка — медсестра в Огородника. Вона і доповіла. Я закрию йому кухню, бо в нього рибний і м'ясний цехи разом, — він у мене тоді поскаче. Згадає той обід. Ну, нічого, — заспокоїлася вона, — ми зараз тут щось організуємо. Щоб санітарний лікар та не міг нагодувати своїх гостей, де ви таке бачили?

Вона гукнула якусь Ганю й щось їй прошепотіла на вухо.

Кротова і Жадан почали знову відмовлятись, але вже не так переконано, бо їсти таки хотілося; Кротова наполягала на тому, щоб виїздили вони зі Старої Митниці негайно, поки не стемніло, а Жадан уперся, що нікуди вони не поїдуть, поки не напишуть службової довідки. Треба, щоб її на місці, тут і зараз же підписали Огородник, Бадяк і Куля. Тільки після цього вони виїдуть. Дорога добра, можна їхати і ввечері. Кротова сперечалася з ним, казала, що довідку краще написати завтра, в області, бо все одно всю цю історію обов'язково треба доповісти завідуючому обласним відділом охорони здоров'я і головному лікареві облсанепідстанції.

Дивно, але Куля рішуче підтримала Жадана.

— Ви цю гниду, Огородника, бачили? А цього подлєца Бадяка? Та вони вам потім на чорне скажуть біле, від усього відмовляться. Негайно треба написати, щоб не відкрутилися потім. Тільки всю правду пишіть, Євгене Петровичу. Не слухайте нікого. І мене, стару дурепу, не жалійте. Я теж винна, хоча нам і заборонено втручатися в лікування тих, кого покусали скажені тварини. Мені теж треба добре дати по шапці.

— Хто вам заборонив? — поцікавився він. — Адже в п'ятсот сороковому наказі…

— Та Діна Михайлівна. Вона сказала, що ми однаково нічого в цьому не розуміємо. І не маємо права.

— Дозвольте, а якщо ви бачите, що хірург не знає, як бути, або помиляється, ви що, будете мовчати? Хай людина гине? Ви хто? Лікарі чи санітарні чиновники?

Тут втрутилася Кротова, почала ображено пояснювати, що Куля не зовсім правильно її зрозуміла, що це зроблено заради порядку і централізації, що тільки вона, як обласний спеціаліст, може за всі призначення відповідати, бо якщо в кожній районній санепідстанції почнуть вказувати хірургам, що і як вводити хворому, то вийде з цього тільки страшна плутанина.

В цю хвилину повернулася Ганя з великим скляним підносом, на якому лежали бутерброди, і сказала, що Жадана питає якась мала дівчина. Стоїть надворі, а всередину санепідстанції йти боїться.

Він дуже здивувався і вийшов, не одягаючись, у двір.

Його чекала дочка Чорнодуба.

На ній було сіре картате пальто з капюшоном, плетена зелена шапочка. Обличчя бліде, зморене, ніс посинів від холоду, й під очима темні кола. Вона злякано дивилася на Жадана, і йому здалося, що не важке, незграбне пальто вона на собі носить, а клітку. Пташеня в клітці.

— Ти що? — спитав. — До мене?

— Ну.

— Ти змерзла. Ходімо в дім.

— Ні, ні, — відступила на два кроки дівчина, — не хочу. Краще тут.

— Як тебе звати?

— Ніна.

— Що в тебе? Кажи.

— Дядю, це правда, що мій тато помер?

Він зітхнув і нічого не відповів.

— І в мене ніколи більше не буде тата? — спитала Ніна. — Чому мені його не показали?

Він чекав, що вона зараз заплаче, але очі її були сухі, а питала вона так зосереджено і спокійно, наче на уроці математики просила вчителя пояснити щось складне і незрозуміле.

Жадан знову промовчав.

— Ви не вірте мамі, — сказала Ніна. — Мама погана. Вона неправду каже. Тато добрий.

— Хіба можна про маму так казати?

— Можна, — кивнула головою Ніна. — Я маму ненавиджу. Як тільки підросту, піду від неї світ за очі. Це через неї тато загинув. Вона його гризла вдень і вночі, життя йому не було… А тато добрий, він усіх любив, нікого не зобиджав. Він її боявся, як вогню. Але любий і весь час малював.

Він згадав троянду з жіночим обличчям.

— Мама хотіла шубу купити, казала, що вже стидно їй у старому пальті ходити, — продовжувала Ніна. — А тато якраз фарби купив і в сараї ремонт зробив. Казав мамі, щоб зиму вона ще походила у пальті. Мама його трохи не побила, кричала, що полюбовника заведе, а тато просив, щоб при дітях вона цього не казала. Дядю, в неї є полюбовник, я знаю. І тато знав. Він продукти возить. Такий гидкий, товстий.

— Тихше, — розгублено мовив Жадан. — Не кажи про це. Не можна.

— Чому не можна, коли це правда? Мама від нього ковбасу і масло приносить.

Вона зазирнула йому просто у вічі своїм допитливим поглядом. Він не витримав, опустив очі.

— Що ж було далі? — спитав.

— Вони полаялися в п'ятницю, мама цілу ніч його гризла, я спати не могла і все плакала, бо так жаль було тата, так жаль… А в суботу я до школи не пішла, а пішла з татом на рибалку. Він мене сам попросив.

— Так ти з ним була, коли… коли це сталося?

— Ну. Це як іти до Івашківців. Тато казав, що це щасливе місце. Там невисокий берег, тато сидів над річкою, закинув три вудочки. Тепло було, добре. Сонце таке тепле, як улітку… Тут звідкись прилетів метелик — такий гарний, ніколи такого не бачила. Темно-червоний, а на крильцях наче очі намальовані. Як на картині в тата. Я за ним побігла, хотіла спіймати, а він тікав од мене. Там такий ярок є. Я туди. Раптом чую — тато кричить. — І знову вона не розплакалася, а лише затнулася на хвилину. — Дядю, це я в усьому винна. Якби не побігла за метеликом… вона б його ніколи не вкусила… я б не дала…

— Ти що? — він відчув, як починає тремтіти — від холоду чи ще від чогось: уявив того темно-червоного метелика Долі з чорними зіницями на крилах, обведеними білими колами. — Ти не винна, Ніно.

— Я побігла до нього, не розуміла, що сталося. Щось червоне, як вогонь, крутиться на спині в тата, а він бігає по берегу, кричить. Я схопила лисицю за хвоста, вона відпустила тата й побігла собі. Якось дивно так бігла, наче важко їй. Видно було, що помирає… Тоді я хустку намочила в річці й кров почала татові витирати… Він стогнав, але не плакав… Тато в мене сміливий. Тільки коли мама його лаяла, він плакав. Я чула вночі. А так ні. Ми пішли з ним в больницю… — Вона зробила наголос на «о»: бОльницю. — А дядько той, доктор, що співає, каже: ви йдіть туди, де були, знайдіть лисицю. Треба відрубати їй голову і здати ветинарам.

— Ветеринарам, — машинально поправив її. І жахнувся, зрозумівши слова дівчини: — І ви пішли?

— Пішли. Обшукали все і знайшли її в тому виярку. Вона вже мертва лежала. Батько голову їй відрубав, кинув у торбу, і ми повернулися до бОльниці.

— Скільки часу на все пішло?

Ніна задумалась, потім впевнено сказала:

— Три години. Бо, коли поверталися, мій клас ішов зі школи.

Крижаний холод пройняв Жадана, коли згадав він щось дуже важливе:

— Стривай, а тебе часом лисиця не вкусила?

— Ні. Тільки подряпала.

— Як? Де? Ану покажи.

Вона задерла рукав на лівій руці й показала йому біле, тоненьке передпліччя, по якому бігли сині ниточки вен; ближче до ліктя залишився червонястий довгий слід.

— І ти нікому не сказала?

— А мене ніхто і не питав. — Ніна акуратно опустила рукав.

— Стривай, — кинув їй Жадан. — Почекай тут хвилинку. Я зараз.

Він вбіг до Кулі. Кротова і Куля вже наминали бутерброди.

— А ми вас чекаємо, — промугикала Кротова, пережовуючи їжу. Здавалося, що вона поклала за обидві щоки пінг-понгові кульки.

— Вбити вас усіх мало, — з ненавистю видихнув він. — Епідеміологи! Дівчина може загинути! Це називається епідобстеження?

— Яка дівчина? — проковтнула залишки бутерброда Кротова.

— Дочка Чорнодуба. Її теж лисиця подряпала. Негайно її в лікарню. Може бути пізно. І пошліть по матір.

Тільки опинившись в хірургічному відділенні, Ніна почала плакати, злякавшись всього того невідомого і страшного, що знову навалилося на неї за ці дні. Приймала її Гаврилюк — та чорнява молода лікарка, що приходила до Жадана. Почала Ніну дуже лагідно вмовляти, спитала, чи не знає вона Люду Гаврилюк. Ніна сказала, що знає — Люда вчиться в другому класі; ось бачиш, зраділа лікарка, це моя дочка, вона до тебе прийде завтра, принесе тобі почитати «Карлсона» — ти знаєш цю книжку? Ніна кивнула ствердно й помалу заспокоїлася. Жадан призначив введення гамма-глобуліну і повний курс вакцинації.

— Гамма-глобулін? — блиснула чорними очима на нього Гаврилюк. — Чи не пізно? Адже майже місяць минув…

— Нічого не пізно. Ми не знаємо, який може бути інкубаційний період. А раптом… Треба негайно вводити, Іншого виходу немає.

— Обов'язково треба вводити, — підтвердила Кротова. — В монографії Мідатова сказано, що в таких випадках…

— Негайно замовте мені Київ, інститут, — наказав Жадан, і Кротова подалася в ординаторську. Куля у відділення не пішла — вона поїхала на санепідстанцію, сказавши, що зараз відірве голову Афанасьєву і Тесленко за те, що не поговорили як слід з дівчиною і що не провели всіх потрібних протиепідемічних заходів.

Гаврилюк зважила Ніну: тридцять шість кілограмів.

— Вісімнадцять кубиків гамма-глобуліну, — сказав він.

— А якщо вона алергік? — спитала Гаврилюк. — Це дуже сильний алерген. Адже кінська сироватка…

— Я про це знаю, — гостро перервав її. — А що накажете робити? Йдеться про життя або смерть. У нас немає іншого вибору. Ми зараз розробляємо безалергенний гамма-глобулін, але поки всі бюрократи світу дозволять нам його застосувати… сто років мине. Вибачте, Лідіє…

— Василівно, — підказала вона.

— Вибачте. Не хотів вас образити.

— Не в цьому справа, — тихо мовила Гаврилюк. — Вона виживе?

Ніну вже повели в маніпуляційну.

— Не знаю. Я вже нічого не знаю. Якщо вона заражена… все може бути. Ми спізнилися на місяць. Я спробую дати їй один препарат. Ми з ним працюємо. Це імуностимулятор. Начебто дає непогані наслідки. Називається метафен.

Подивився на годинник. Шоста година, темрява вже підступила до Старої Митниці. В лабораторії нікого нема, з відчаєм подумав він.

Але тут його покликала Кротова — з'єднали з Києвом.

Він почув у трубці голос Гаркуші. Зрадів, подумавши розчулено, що замість того, щоб поспішати до внучки, Гаркуша сидить у лабораторії сама, працює, в той час як усі вже давно розбіглися по домах. І ще подумав, що хоч однієї маленької удачі дочекався за цей довгий, важкий день, хоча ясно розумів, що немає з чого радіти, бо вірус уже міг повільно, день за днем посуваючись по таємних нервових шляхах, переповзаючи, наче через природні перешкоди, через синапси — стики нейронів, — міг за цей місяць наблизитись до спинного мозку дівчини, де вже його ніщо не зупинить — ніякий метафен, ні гамма-глобулін, ні вакцина, ніщо; через цих байдужих бовдурів Нінине життя зависло на волосинці, й тому не доводиться думати сьогодні про якийсь успіх, просто треба сподіватись на щасливий випадок, на долю, що зглянеться над цим худеньким пташеням, і ще на щось, нам не відоме.

— Євгене Петровичу, — перепитувала Гаркуша, яку було дуже погано чути, — що сталося?

— Я вам все потім розповім, Галино Терентіївно, мені негайно потрібний метафен. Прошу вас, передайте десять ампул. Сьогодні ж поїздом. В область, так. А обласна санепідстанція нам привезе. Ви ще встигнете, поїзд відправляється о двадцять другій годині. І подзвоніть черговому облздороввідділу, вони зустрінуть поїзд.

Він втомлено поклав трубку і мовчки сперся підборіддям на руки. На столі, за яким він сидів, під склом побачив фотокарточку: дівчинка без двох передніх зубів сміється, примруживши очі, як тільки можуть сміятися щасливі діти. Щось знайоме майнуло в цьому обличчі. Прибігли Огородник і Бадяк, перелякані тим, що може статися нове нещастя, і тепер Огородник вже не видався Жаданові таким самовпевненим і сильним, та й Бадяк теж притишено сидів в ординаторській. Здавалося, що кінці Бадякових бакенбардів, які стрілочками націлені були на кутики його рота, вже не так акуратно вигострені, як учора. Кротова вже не питала, чи поїдуть вони сьогодні, а сама подзвонила в область — спочатку чоловіку, сказала, що залишається в Старій Митниці, а потім попередила чергового в облздороввідділі, що вранці з Києва пришлють метафен.

Жадану нічого було робити в хірургічному відділенні. Від нього ніщо вже не залежало, час повільно йшов уперед, і треба було лише терпеливо чекати, коли проростуть усі зерна, кинуті в землю, коли всі причини дадуть свої наслідки, які в свою чергу стануть новими причинами. В приймальному покої сиділа жінка Чорнодуба й плакала. Побачивши Жадана, підбігла до нього. Не було в ній ранкової люті й непримиренності, вся вона наче зменшилася за цей день, усохла. Була в потертому темно-синьому пальті з заяложеним коміром із штучної цигейки, немовби взятої зі старої солдатської шапки-вушанки.

— Лікарю, що з Ніною? Вона житиме?

Колись його вчителька, стара, мудра професор-інфекціоніст Сокол, казала їм, без п'яти хвилин лікарям, як треба боятися оптимістичних обіцянок, особливо в тих випадках, коли повної впевненості в тому, чи виживе хворий, немає; безчесно, жорстоко породжувати безпідставні надії, бо родичі хворого потім ніколи не вибачать лікареві цієї солодкої брехні. Брехати можна лише хворому. Але, дивлячись у змучені очі Чорнодубової жінки, Жадан не знайшов сили сказати правду про загрозу, що нависла над життям Ніни.

— Все буде добре. Їй зроблять уколи для профілактики. І все. Їй ніщо не загрожує.

Потім не витримав, спитав:

— Невже ви не бачили подряпин на її руці?

— Хіба вона коли що скаже? — ковтала сльози жінка Чорнодуба. — Я не видержу, коли що з нею…

— Заспокойтеся, ми все робимо, що треба. Тільки потім, після вакцинації, дивіться — бережіть Ніну. Ніяких перевантажень, ні переохолоджень, ні перегрівання. Зрозуміло?

— Та я… ради неї… все, що треба… з роботи піду, коло неї сидітиму… Вона вірші пише… така здібна, малює… Вся в Васю… Спасибі, лікарю…

Він повільно пішов до готелю. Зайшов по дорозі на пошту, розміняв карбованець, отримавши жменю зовсім новеньких, сяючих монет по п'ятнадцять копійок, і ступив у кабіну міжміського автомата, де панував важкий запах комори, в якій тримають старе ганчір'я… Набрав номер Олі. Довго не відповідали, потім він почув її голос — єдиний з мільйонів усіх голосів світу. Вона ніколи не казала «алло», а тільки «слухаю».

— Слухаю, — сказала вона, і йому здалося, що вона стоїть поруч, що він чує її дихання.

Він мовчав.

— Слухаю, — повторила Оля. В голосі її були надія й радість. Він мовчав. Після довгої паузи вона спитала: — Це ти, Юро? Я тебе слухаю, Юро!

Вій квапливо повісив трубку.

У гастрономі навпроти пошти купив булку, кефір і холодну, слизьку пачку сиру. Прийшовши до готелю, попросив у чергової чаю, повечеряв і сів дописувати службову довідку про випадок смерті громадянина Чорнодуба В. І. Писав усе, як було, називаючи прізвища винуватців. Потім, не роздягаючись, ліг на ліжко і так лежав, втупившись поглядом у стелю, на якій раптом помітив слід від чоловічого черевика. Не повірив своїм очам, увімкнув світло в люстрі й став на ліжко, щоб краще роздивитись. Він не помилився: ледь помітний слід від великого черевика проступав на білій поверхні, наче хтось прогулювався по стелі для приємності чи з якоїсь іншої життєвої потреби. Вимкнувши верхнє світло, знову впав горілиць на ліжко, прислухаючись до галасу й музики, що лунали знизу. Його кімната містилася якраз над рестораном. Музиканти почали грати гучну, веселу пісню, і спочатку Жаданові здалося, що він збожеволів; прислухався уважно — ні, не помилився: чоловічий голос дуже виразно виводив слова про якусь перукарку, що в білому халатику йде по перукарні й відрізає пасмо золотого волосся — либонь, з голови співака? — щоб сховати на грудях, а потім знову йде і знову відрізає — цього разу його вуса, і знову ховає їх у себе на грудях. Жадан чекав — що ж далі відріже ця перукарка-фетишистка і куди вона це добро сховає, але пісня закінчилася, й залунали захоплені вигуки й оплески тих, хто танцював у ресторані. Нормально, подумав він.

Пролунав різкий телефонний дзвінок, і він схопився рвучко з ліжка, відчуваючи важке биття серця. Невже Оля? Як вона дізналася?

— Слухаю, — сказав він.

Почув незнайомий тихий жіночий голос:

— Євгене Петровичу, я ввела гамма-глобулін. Ніякої реакції не було. Вона добре перенесла.

— Це хто? — злякано спитав він.

— Це Гаврилюк, лікар-хірург. Вибачте, що я вас потурбувала. Яку вакцину мені вводити — Фермі чи Мідатова?

— Звичайно, Мідатова, — відповів він. — Нам ще поствакцинальних ускладнень не вистачало.

— Дякую, — сухо сказала Гаврилюк і поклала трубку, хоча він ще щось хотів у неї спитати.

Жадан роздягнувся й ліг, знаючи, що зараз почнеться напад жорстокого безсоння, яке нічим не можна буде подолати, бо музика гупала, і йому здалося, що танцюють над ним, а не під ним, що танцюристи шкварять ногами так, що сліди на стелі проступають, а невідомий співак уже двічі повторював пісню про перукарку в білому халатику. Збирався вже піднятись, ковтнути таблетку еленіуму чи супрастину; весь час згадував те худе пташеня Ніну, потім думка його ковзнула далі, на фотокартку, що лежала під склом в ординаторській кімнаті. Зрозумів, що незнайома щербата дівчинка — дочка тої лікарки, Гаврилюк: той самий, що і в матері, дивний, трохи зизуватий погляд. Став пригадувати, як звуть її, але не згадав, бо заснув одразу, змучено занурившись у темряву, що вже давно панувала над Старою Митницею.


Особливо небезпечна інфекція

Упродовж віків сказ вселяв у душі людей містичний жах — і породжує його надалі. Ознаки цієї хвороби такі зловісні й характерні, що віддавна увійшли в колективну пам'ять людства, в його міфологію, казки й легенди. Найперша згадка про сказ міститься в кодексі законів Ешнуни стародавнього Вавілону за 2300 років до нашої ери; в Біблії міститься опис п'яти головних ознак хвороби в собаки; за десять віків до н. е. Гомер у своїй «Іліаді» устами Тевкра називає Гектора скаженим собакою. Клінічні ознаки захворювання описували Демокріт (500 р. до н. е.) й Арістотель (322 р. до н. е.); у першому столітті нашої ери Корнелій Цельс дав докладний опис захворювання людини, який нічим не відрізняється від клінічної картини сказу, що її спостерігають сучасні лікарі. Змінився світ, впала вавілонська вежа, замість язичництва в Європі поширилось християнство, відмерли в муках, повстаннях і війнах рабовласництво й феодалізм, було винайдено паровоз і пароплав, перші літаки кинулися в небезпечний лет, прогриміли дві світові війни, вибухнули атомні бомби, людство вийшло у космос, комп'ютери й телебачення заполонили світ, багато хвороб зникло з лиця землі, з'явилися не бачені за ефективністю методи лікування, — а сказ залишився тим самим, що й тисячі років тому: абсолютно невиліковною хворобою, яка вражає центральну нервову систему і викликає так звану гідрофобію — водобоязнь.

У зв'язку з посиленням інтересу в останні роки до «Книги померлих» — пам'ятки тібетської писемності часів раннього середньовіччя — один з дослідників (Є. П. Жадан, 1981) звернув увагу на опис жахливих видінь, які нібито з'являються померлому. У натовпі страшних чарівниць і богинь приходять: зі сходу Сімхамука — кольору темно-червоного, з головою лева, тримаючи в пащі труп; з півдня — Вягримука, червоного кольору, з головою тигра, що викривлює у лютій гримасі губи; з заходу — Шрігаламука, чорна, з головою лисиці; в лапі тримає вирвані кишки, що їх пожирає, облизуючи кров; з півночі — Шванамука, темно-синього кольору, з головою вовка, обидвома руками підносить до пащі трупа й поїдає його. І хоч «Книга померлих» застерігає, що всі ці потвори виходять з мозку людини й їх не треба боятися, дослідник, одначе, звернув увагу на те, що в міфологічному переліку названо саме тих хижаків, які переносять сказ, стаючи джерелом інфекції для людини.

Сказ з давніх-давен був відомий слов'янам. Російська назва «бешенство» означав «одержимий бісом». В «Житії Андрія Юродивого», пам'ятці візантійської писемності IX–XI століть про юродивого (божевільного), що лежав голий на вулиці, мовиться: «3ряще на нь человеци, глаголаху: се нова бешенина». З апокрифічних пам'яток легендарно-релігійної літератури XI–XII століть можна зробити висновок, що в Київській Русі вовків було так багато й укуси їх такі поширені, що це викликало повальний сказ у людей. На думку видатного дослідника етнографії й фольклору професора Д. І. Яворницького, українська назва «сказ» походить від слов'янського дієслова «казити» («искажать»), а це в свою чергу йде від санскритського «каш» (порівняй — «проКАЗа»).

Почуваючись безсилими перед зловісною загрозою сказу, наші пращури вигадували різні способи вигнання біса, іноді за допомогою легендарних птахів Садяржиці чи Сакаржиці, інколи вдаючись до замовлянь: «На морі, на океані, на острові Буяні, стоїть крутая гора, на крутій горі росте дуб-стародуб, під тим дубом-стародубом лежить цеп залізний, обвитий навколо дуба, до цього цепу прив'язаний старий біс, собака; ой ти, собако, старий бісе, вгамуй свій лютий гнів, свій кусючий зуб; якщо вкусиш мене в біле тіло, пустиш свою чорну слинь в мою гарячу кров, то прийду до тебе з билом залізним, вижену тебе, бісе проклятий».

Народ створив багато прислів'їв, присвячених цій хворобі: «Собака, як сказиться, з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»; «Собака з жиру казиться»; «Баба гірш од скаженого їжака: хоч не вкусить, так наляка»; «Було б сказитися, як тобі було три года, а тепер шкода»; «Мов та скаженюка»; «Скаженому псові уступайся з дороги»; «Де ти був, як собаки казились?».

Від глибокої давнини аж до відкриття Пастера в 1885 році було запропоновано тисячі способів боротьби з цією хворобою — від абсурдних і шкідливих до таких, що не були позбавлені здорового глузду.

Так, у І столітті н. е. Пліній Старший рекомендував при укусі скаженим собакою присипати рани попелом голови цього собаки або хоча б жмутом спаленої шерсті. Звідти походить вираз — «з поганого (лихого) пса хоч шерсті жмут». Не кращим був спосіб, опис якого знайдено в Ромнах у 1776 році в одному з домових українських лікувальників: «Якщо кого собака скажений укусить, зараз палити рака річкового, ізделать прошок, дати больному того прошку хоча й мало в чом ні єсть випити; буде здоров». Найраціональнішим способом запобігання сказу в давнину стало припалювання ран або промивання їх сечею, сольовими розчинами й настойками різних трав.

У 1855 році генерал-губернатор Подільської, Волинської й Київської губерній вислав повідомлення губернаторам південно-західних губерній та підвідомчих їм установ про спосіб лікування укусів скажених тварин, запропонований винахідливим селянином з характерним прізвищем Кабанець. Спосіб Кабанця ретельно розглядався поважними професорами на засіданні медичної ради в Києві, його дозволено було опублікувати й застосовувати у військових госпіталях: укушене або подряпане скаженим вовком чи собакою місце посипалося порохом і запалювалося…

Пожаліймо наших пращурів, яким доводилося терпіти такі муки, схилімо голови перед незліченними жертвами однієї з найстрашніших хвороб світу. Бо воістину справедливими є слова Антона Павловича Чехова: «Немає хвороби жахливішої, яка б завдавала стільки мук, як водобоязнь. Коли вперше мені довелося побачити скажену людину, я днів п'ять потім ходив як ошалілий і зненавидів тоді усіх у світі собачників і собак».

Поворотним пунктом в історії цієї особливо небезпечної інфекції стало створення Луї Пастером та його учнями — Ру, Шамберланом й Тюїльє — першої антирабічної вакцини (1883) й успішне випробування її на людях (1885). За роки, що минули від винаходу пастерівської вакцини, від сказу було врятовано мільйони людей в усіх країнах світу на всіх широтах — від Якутії до Кейптауна, від Бразилії до Нігерії й Таїланду. Ім'я Пастера сяє найяснішою зіркою на небосхилі людських звершень, людської непокори перед сліпими, жорстокими силами природи. Після антирабічної з'явилися інші вакцини, які, певно, врятували більше життів, ніж пастерівська, такі, як вакцина проти дифтерії, кору, туберкульозу, поліомієліту, але вакцина проти сказу була перша; Пастер відкрив і сформулював головні природничо-наукові принципи одержання профілактичних препаратів, він негайно впровадив своє відкриття в практику, у тяжкій боротьбі зі скептиками довівши власну правоту, і тому саме Пастер став символом сил Добра, що ведуть віковічний двобій із силами Зла. Вдячне людство звело десятки пам'ятників цій замкнутій людині з важким характером, яка фанатично любила свою вітчизну й ненавиділа Пруссію за ту ганьбу, що її спізнала Франція у війну 1870–1871 років. У світі відкрито сотні пастерівських інститутів і станцій, які продовжують добротворчу справу великого француза; тисячі вулиць у містах більшості країн світу носять ім'я Луї Пастера.

Але незважаючи на те, що більшість людей, особливо у великих містах, вже зовсім забули про загрозу сказу, а переважна частина молодих лікарів ніколи не бачили, цієї хвороби, поодинокі випадки сказу трапляються — або внаслідок легковажності чи невігластва тих, хто був укушений, але своєчасно не звернувся по медичну допомогу, або…

Сказу можна лише запобігти. Вилікувати цю хворобу неможливо. Всі спроби лікувати сказ за допомогою найсучаснішої реанімаційної апаратури й сильнодіючих препаратів у США, Аргентіні й деяких інших країнах закінчилися невдачею. Ця обставина докорінно відрізняє сказ від інших недуг світу, створюючи навколо цієї інфекції особливий психологічний клімат смертельної небезпеки, породжуючи страх і непевність у кожного, хто був укушений невідомою твариною. Сказ не знає чудотворних винятків, випадкових, незрозумілих зцілень, химерних і радісних поворотів сюжету, йому притаманна тупа, жорстока, механічна послідовність виконання смертного вироку. Це пов'язано з особливими властивостями вірусу сказу. На думку одного з дослідників (Є. П. Жадан, 1982), вірус цей, схожий на пістолетну кулю, в одним з найдавніших на землі і вражає не тільки тварин, а й рослини; давніх пращурів цього вірусу можна знайти у кажанів і гризунів; але самим собою — вірусом смертельної хвороби — він став лише з появою класу хижаків, цієї найагресивнішої, наймобільнішої групи тварин, яка для поповнення своїх життєвих ресурсів використовує енергію крові і м'яса своїх жертв, причому жорстока атака, укус, загризання й пошматування противника стали головним засобом існування хижаків; в ході еволюції вірус сказу спеціалізувався на слинних залозах і нервовій системі хижаків. Для того, щоб вірус не загинув, його треба передати: передача відбувається шляхом укусу, із слиною; ураження вірусом сказу центральної нервової системи хижаків призводить до посилення їхньої агресивності й жорстокості: чим більше хижак завдасть тяжких укусів невинним жертвам, тим більші шанси у вірусу сказу поширити свої володіння, не загинути; це замкнене коло хвороби, ця похмура естафета смерті триває тисячі років. У працях А. К. Мідатова (1978) та Г. К. Гаркуші (1980, 1984) зверталася увага на ряд особливостей вірусу сказу, зокрема на посилення його здатності швидкого проникнення в нервову систему, по якій він посувається у напрямку спинного й головного мозку. Драма відбувається серед повного спокою й благополуччя: людина ще повна життя, вона ще охоплена повсякденною суєтою, побутовими турботами, думає про майбутнє, про якісь звичайні життєві радощі й перешкоди, ще ніщо не віщує наближення трагедії, а у вищих центрах координації й управління — спинному й головному мозку — вірус сказу вже штурмує нейрони один за одним, окуповуючи великі пласти високоорганізованої, найчутливішої нервової тканини, руйнує складне господарство клітин, неначе лісова пожежа, що залишає по собі випалену землю і чорні стовбури дерев, і за кілька днів це, спочатку непримітне, низове тління спалахує неспинним передсмертним вогнем: починаються перші клінічні ознаки сказу.

Радянські, японські, американські й західнонімецькі дослідники (Н. М. Кроль, 1936, Шиндлер, 1959, Мацумото, 1963, Мерфі, 1976), які вивчали за допомогою оптичних і електронних мікроскопів патологоанатомічну картину сказу, були вкрай здивовані невідповідністю між зовнішніми, ще ледь помітними ознаками цієї хвороби й картинами внутрішнього винищення, що відкрилися перед ними: перші симптоми хвороби проглядали лише тоді, коли фактично вірус сказу вже повністю й безповоротно зруйнував центральну нервову систему в найвразливіших, життєво необхідних місцях — корі головного мозку й мозочку, не залишивши організму жодного шансу на виживання, й, розмножившись у великих кількостях, поповз далі — тепер уже з центру на периферію — у слинні залози, у нервові закінчення язика, у рогівку ока. Якщо за кілька днів перед клінічним спалахом хвороби до людського ока прикласти скельце й провести дослідження за методом імунофлюоресценції (ІФ), можна побачити зловісне холодне світіння вірусних частинок, що поселилися в очах. Людина ще ясно сприймає кольори неба й землі, а вірус сказу, наче вода губку, вже насичує всі блискучі й сяючі поверхні очей.

Ось чому приречені на невдачу всі спроби лікування сказу після того, як виявлено перші ознаки хвороби: пізно, головні події вже відбулися, битву з вірусом програно.



Розділ третій

<p><strong>Розділ третій</strong></p>

І


Як і домовлялись, виїхали з Києва надвечір, коли сутеніло і в місті ввімкнули святкову ілюмінацію: сині, червоні й зелені вогні стискалися в яскраві вузли над вулицями, щоб згодом вибухнути, розсипатися салютними гірляндами, пульсуючими хвилями поповзти по рядах електролампочок, зникнути на якусь мить і знову почати своє безтурботне кольорове життя. Навпроти будинку, де жив Жадан, зупинилися три машини: дві «Волги» — чорна й біла — і «Жигулі». В першій замахали руками. Жадан короткозоро нахилився й побачив Ларису. Вона сиділа ззаду. Він умостився поруч з нею, поклавши на переднє сидіння торбину, в якій лежали торт, пляшка шампанського і його подарунок на новосілля: намальований олійними фарбами невеличкий натюрморт у простій дерев'яній рамі. Важкими мазками майже із скульптурною об'ємністю зображені були чорний хліб, печена картопля і золотиста цибуля, що лежали на сірому рядні. Натюрморт одразу ж сподобався Жадану, було в ньому щось справжнє, притчева простота змісту, злагодженість коричневих, вохряних, чорних і сірих барв, спокій і умиротвореність форм. Помітивши його зацікавленість, продавщиця в художньому салоні почала умовляти купити натюрморт, мовляв, це відомий художник, входить саме у моду, його купують іноземці, прізвище його — Могилевський (Жадан такого не чув ніколи), і все це дуже недорого — сорок карбованців. Не вельми й дешево, подумав він, навіть при моїй зарплаті старшого наукового — двісті п'ятдесят карбованців; але відступати було незручно, він уже кілька хвилин і так, і сяк крутив у руках картину й, відкинувши всі художні й фінансові вагання, пішов до каси.

— Ти сама? — здивувався він.

— Старий Супрун уже там з мамою. Син у Києві, з тіткою залишився. А Кочергіна не буде. Він виїхав у невідкладних справах.

Вирішив більше ні про що не розпитувати; не знав, чим займається Кочергін, і не хотів про це знати. Лише одного разу бачив Ларисиного чоловіка — зустрів їх обох на Хрещатику. Може, проминув би їх, поздоровкавшись, та Лариса зупинилася й почала їх знайомити. Високий, набагато вищий за Ларису, Кочергін являв собою тип самовпевненого спортивного красеня з владними манерами, до якого найбільше пасувало слово престижний: престижна посада, престижна дружина, престижна коханка, престижна квартира в престижному районі, навіть сауна престижна — на Центральному стадіоні, де збираються престижні друзі, які допомагають один одному заволодіти престижними посадами. Це були люди з незмірно віддалених від Жадана, чужих йому світів. Кочергін з ввічливим автоматизмом потиснув йому руку, але при цьому на Жадана навіть не глянув. Говорити не було про що, й Жадан, наче змалівши, проклинаючи себе за те, що потрапив під ноги цим людям, від яких віяло щастям, достатком й повною байдужістю до навколишніх людей, швиденько попрощався, глянув на годинник, немовби поспішав кудись, і шмигонув у Пасаж. Жінки в інституті, ті, хто бачив Кочергін а, були від нього в захваті, заздрісно мовили, яке щастя трапило Ларисі — мати такого престижного чоловіка!

Лариса повернулася до нього, сівши зручніше. На ній була коротка пухнаста шубка із сріблястого хутра.

— Я дуже рада, що ти з нами їдеш. Як відрядження?

— Нормально.

— Я тобі дивуюся, Жаданчику. Ти — без двох хвилин доктор наук, видатний учений, керівник лабораторії — весь час їздиш у якісь захлюпані села, гробиш своє здоров'я по відрядженнях. Невже без тебе не могли обійтися? Чому ти Кучерявого не послав?

— Тому що я хочу знати правду, — дуже серйозно відповів він і подумав, що тут, у цій машині, на шляху до розваг, що чекають на нього, Ларису та інших гостей, це прозвучало надто вже урочисто, а тому фальшиво, й додав: — Облишмо це. Набридли всі справи, весь сказ. Розкажи краще, хто буде.

— Як тобі моє хутро? — спитала Лариса й покрутилася трохи в обмеженому просторі кабіни.

Він засміявся:

— Ти в своєму репертуарі. Погано бачу, але гарне.

— Це голубий песець. Помацай.

Вона взяла його руку й провела по хутру — пухнастому й приємному.

— Кого я гладжу — тебе чи зграю голубих песців? До речі, песці теж хворіють на сказ. Є навіть особливий варіант вірусу…

Тепер засміялася вона:

— В тебе теж репертуар незмінний. Знаєш, які модні песці? Це подарунок старого Супруна. Він у мене молодець… Значить, так. Ззаду, у білій «Волзі», за рулем сидить Іра Мороз. Я тобі про неї казала. Чудова жінка. Сам побачиш, переконаєшся.

— Знову починаєш сватати?

Лариса легенько поляскала його по руці:

— Не бійся. Вона з кавалером. Отож тобі вже ніщо не загрожує. Між іншим, надзвичайно цікавий тип. Звуть його Оскар.

— Чому Оскар?

— Звідки я знаю? Він завідує лабораторією біологічної кібернетики чи кібернетичної біології, чорт його знає. Але, по-моєму, моя Ірка вже захопилася ним до краю.

— Слава богу, — зітхнув Жадан. — Це ти їх звела?

— Я. А що? Дуже люблю сватати людей… Якби не ця ідіотська наука — відкрила б клуб цікавих зустрічей. Назва: «Чоловік і жінка». Просто й заманливо.

— Багато в тебе наречених?

У кабіні зробилося тепло, він відсунувся від Лариси ближче до дверей, звідки віяло приємним холодком.

— Багато. Майже всі мої подруги розлучені, всі пройшли первинну школу подружнього щастя — тобто школу підлості, сварок, зрад і ненависті. І всі тепер прагнуть спокою. Але жодна з них тобі не підійде.

— Чому?

— Тому що ти несучасний, — зітхнула Лариса. — Я не здивуюся, коли дізнаюсь, що ти по вечорах сідаєш за старе фортепіано й граєш Шопена при світлі свічок.

— Ти не помилилася. Тільки грати не можу. Слухаю на адаптері.

— Ти потрясний екземпляр, Жаданчику. Викопна тварина. Я пишаюся тобою.

Вони їхали по автостраді, що починалася від Видубицького монастиря й вела в бік Пирогова, до окружного шосе; київське небо, блякле й ніби підфарбоване аніліновими барвниками, залишилось позаду. Їхній автомобіль йшов рівно й впевнено, й ніщо не нагадувало дорогу на Стару Митницю. Видався безсніжний холодний вечір, сухий асфальтобетон породжував заспокійливий гомін стійкого руху, якому не загрожувала ніяка слизота чи пробуксовка. Жадан непомітно глянув на свою праву руку: у світлі потужних ліхтарів, що стояли по обидва боки автостради, побачив незрозумілий шрам, який білів на зап'ясті.

Помовчавши трохи, Лариса вирішила продовжити розповідь про гостей, що їхали на новосілля:

— Поруч з Ірою сидить Оскар.

— Це я вже зрозумів: поруч з Ірою сидить Оскар.

— Ззаду в Ірчиній машині дуже цікаві люди: Саша і Жанна. Вони актори, виступають разом. Програми в них оригінальні: середньовічна поезія, маловідомі поети вісімнадцятого століття. Саша прекрасно грає на гітарі. Крім того, Жанна — екстрасенс.

— Хто-хто?

— Екстрасенс. Її тепер досліджує Оскар. Він вивчає передачу думок на відстані й таке інше… А в «Жигулях» наші давні друзі Валя і Володя. Вони живуть за кордоном. Володя працює в Мексіці. А перед тим де він тільки не бував… Париж, Нью-Йорк, потім на Кубі жив… Ми з Валею вчилися в одній школі… Він киянин. Вчився в університеті. Якось прийшов до нас у школу на вечір. Був студентом четвертого курсу. У нас танці. Він підходить до мене й запрошує. А я тоді зустрічалася з одним хлопцем, який займався карате. Така дурепа… Перша любов… І остання, — додала вона. — І я відмовила. Тоді Володя запросив Валю. А через рік одружився з нею, й вони одразу виїхали за кордон.

— І ти пошкодувала, що не пішла з ним танцювати?

— Звичайно, — сказала Лариса. — Не сиділа б зараз у вашій лабораторії, не нюхала б мишей. А мій каратист пішов у слюсарі, п'є…

Вони проїхали повз придорожній ресторан, від якого починався Козин, метрів через триста звернули ліворуч й, пропетлявши по темних вуличках села, виїхали на високий берег Козинки й зупинилися.

За ними, висвітивши завулок сяйвом фар, під'їхали інші машини, одразу ж зчинився веселий гамір, захряпали дверцята, були відкриті багажники, чоловіки почали переносити сумки в дім, на порозі якого вже гостинно усміхалися Ларисині батьки. Лариса бігала від однієї машини до іншої, знайомила тих, хто ще не був знайомий; Жадану раптом стало ніяково, наче він потрапив у чужу країну, до незнайомих людей, в яких інша мова й інші звичаї, і йому треба було зробити над собою зусилля, щоб перебороти цю мить відчуження, цей свій несвоєчасний вихід з гомінких і безглуздих гонок суєти в мовчання й безрух.

Батько Лариси виявився дуже симпатичним і гарним сивим чоловіком, ставним, з відкритим мужнім обличчям і чорними бровами, що збігалися на переніссі; був схожий на кіноактора, якому доручають ролі позитивних керівників високого рангу; втім, так воно й було — не на екрані, а в житті. До всіх гостей звертався з чарівною усмішкою, жінкам перецілував ручки, а Жадана зустрів як давнього доброго знайомого, сказавши, що Лариса весь час розповідає про його наукові подвиги; повідомив, що незабаром почнеться будівництво нового корпусу їхнього інституту — вже складено індивідуальний проект, і по секрету додав, що для лабораторії особливо небезпечних інфекцій заплановано комплекс обладнаних за останнім словом техніки приміщень, — щодо цього Супрун особисто розпорядився. Жадана зачарував цей чоловік, на якого така схожа була Лариса — викапаний батько, й напад туги та відчуження як рукою зняло з душі. Навпаки, стало весело, й він відчув симпатію до всіх, кого зустрів у цьому домі. Мати Лариси — повна маленька жіночка, що виглядала значно старшою за чоловіка, — метушилась у великій вітальні біля святкового столу.

Лариса повела гостей оглядати будинок. Почали з другого поверху, де містилися кабінет старого Супруна, спальня Лариси й ще одна невеличка комірка для гостей чи для прислуги; з дитячою радістю, що одразу ж передалася всім гостям, Лариса показувала все новеньке й сяюче, дерев'яні дубові панелі, шведські й фінські шпалери з рожевими й голубими квіточками, витисненими на цупкому, схожому на гобеленну тканину папері, німецькі темно-червоні й темно-сині, заправлені під плінтуси, ворсисті килими, якісь засклені люки в даху, з яких можна було спозирати колір неба о кожній порі року, важкі бронзові ручки, торшери, бра й люстри, все умеблювання кімнат — і набиті передплатними виданнями класиків книжкові шафи в батьковому кабінеті, і велике ліжко кольору «п'яної вишні» у спальні (по блискучій дерев'яній поверхні спинки в'юнився вигадливий золотий орнамент), вкрите стьобаним блакитним покривалом, — хтось із гостей, якийсь білявий чоловік у светрі — Жадан нікого ще не розрізняв з-посеред цих чужих людей, — впав на ліжко, як на батут, випробовуючи його відштовхуючу силу, що викликало одразу ж різні веселі жарти й натяки; гості у передчутті свята від усієї душі виказували своє захоплення побаченим; внизу розмістилися велика вітальня, де чекала на них вечеря (кольоровий японський телевізор уже розквітав усіма барвами естрадного концерту), спальня Ларисиних батьків й кавова кімната з каміном, прикрашеним керамічними ангелочками, які гріли свої голі сіднички в теплі вогнища; тут стояли шкіряні крісла й диван — Жаданові вони нагадали побачені в кіно старовинні автомобілі з сидіннями, схожими на цей диван. Не обминули, звичайно, кухні з біло-зеленими фінськими меблями й туалету з ванною. Ніщо не приховалося від доброзичливого, зацікавленого погляду гостей — ні салатового кольору унітаз і фаянсовий умивальник, ні рожеве біде й такого ж кольору ванна, що стояла на металевих ніжках у вигляді левиних лап. Стіни у ванній кімнаті було викладено спеціальною декоративною кахляною плиткою, яка в своєму поєднанні творила фотографічну, наче взяту з якогось закордонного журналу, майже об'ємну картину соснового лісу на березі моря, серед дюн, освітлених призахідним сонцем Норвегії чи Швеції: із золотої води виходила оголена дівоча постать. Єдине, чого не показати Лариса, — це сауну. Майже викінчена, й апаратура вже привезена, тільки, на жаль, ще не змонтована — хоча Лариса мріяла, що сьогодні вночі її гості зможуть погрітися в справжній сауні. Захопленню гостей не було меж; Жадану особливо сподобалися дерев'яні сходи, що вели на другий поверх. Ці сходи навіяли спогад про щось дуже знайоме, рідне, затишне, чого ніколи не мав, хоч знав, що це в його житті існувало. Коли, де — не міг пригадати.

Нарешті всі усілися за стіл, Жадана всадовили поміж Ларисою та її батьком, Володимиром Михайловичем. Жадан подумав, що це, мабуть, місце Ларисиного чоловіка, але вона, наче одразу відгадавши його думки, сказала, що вперше вони разом сідають до столу в цьому домі й що від сьогодні започатковується нова родинна традиція: кожен тепер знатиме своє місце за цим столом.

Перше слово мовив Володимир Михайлович. Говорив задумливо, немовби на очах присутніх творив складну мозаїчну картину, старанно добираючи слова, як кольорову смальту, а інколи — коли слова не підходили до композиції — відкидаючи їх. Він вдивлявся в обличчя гостей, що примушувало їх слухати його промову уважно, не зводячи з господаря поглядів — і це надавало словам Володимира Михайловича якоїсь особливої ваги. Жадану спало на думку, що саме так поводиться господар на своїх нарадах, коли підлеглі вслухаються в кожне його слово, ще й записують дещо до своїх блокнотів.

— Дорогі наші гості, милі друзі, ми з Вірою Максимівною, — Ларисина мати на знак згоди похилила голову в новенькій сріблястій перуці; перука, зелене панбархатне плаття, біле мереживне жабо й рум'яне лице робили Віру Максимівну трохи схожою на вельможу в буклях з вісімнадцятого століття — в цьому було щось патріархальне і зворушливе, — раді від усього серця привітати вас у цей великий для кожного з нас день. Адже сьогодні кожен з нас повинен спитати самого себе: хто я? звідки я? що корисного я зробив для держави, для народу? куди я йду і чого я домагаюсь?

— Тату, — невдоволено зиркнула на нього Лариса, — це не збори й не програма «Час».

— А ти не перебивай батька, ти його шануй, — відгукнувся білий, неначе його колись кинули до ванни з перекисом водню, кремезняк у сірому светрі з грубої вовни, той, що вистрибував на ліжку.

Володимир Михайлович вдячно приклав руку до серця

— Спасибі, Володю, за підтримку. Як бачите, немає пророка у своєму отечестві.

— Продовжуйте, продовжуйте! — закричали гості. — Ларисо, як тобі не соромно! Ми вас слухаємо.

Жадан побачив, як Лариса гнівно стисла руками бильця крісла, в якому сиділа, аж пальці побіліли.

— Я дивлюсь на вас, дорогі мої молоді друзі, — продовжував Володимир Михайлович, — на ваші прекрасні лиця й мимоволі думаю про наше минуле, про своє життя, про те, ким ми були й ким стали, і серце моє сповнюється гордістю за нашу державу, за наш народ. Згадую, як підлітком прийшов я в подертій свитині працювати в колгосп. Було це до війни, колгосп бідний, всього двадцятеро коней. Мене конюхом поставили. А тоді приїздив часто до нас із району уповноважений, Кац Григорій Михайлович. Як зараз пам'ятаю, худий, у круглих окулярах, в шкірянці потертій, з великим портфелем з такої ж чорної шкіри. Він збирав колгоспників, і виголошував довгі промови, і весь час закликав до чогось — чи яйця здавати, чи на позику підписуватись, чи газети передплачувати, чи ще щось. І говорив він так красиво, так мудро і так незрозуміло, що я просто шаленів від бажання навчитись так виступати, як Григорій Михайлович. І що ви думаєте? Після тих зборів я йшов до своїх коней, робив руками отак, — одну руку Володимир Михайлович картинно заклав за вилогу піджака, другу, зігнувши під прямим кутом, завів за спину, — й звертався до них з промовою: «Товариші коні! На сьогоднішній міжнародний складний момент загостреної боротьби з лівим і з правим опортунізмом…», — а коні форкали, чекали, коли кину їм хоч трохи сіна, іржали, голодні, кресали нетерпляче копитами, а я молов щось несусвітне… Батько помер, я сиротою був… Потім ФЗУ, війна, потім гуртожитки, комуналки, переїзди з місця на місце, нелегкі часи. Пам'ятаєш, Віро?

Віра Максимівна журливо похитала головою, і всі співчутливо зітхнули.

— Але все добре, що добре кінчається, — широко усміхнувся Супрун. — І нехай нас ніхто, ніякі вороги не звинувачують у тому, що сьогодні хочемо красиво жити. Так, хочемо! Наш народ вистраждав красиве життя. Ми заслужили добробут, маємо на нього право. І вам, молодим, треба примножувати народні багатства, робити все для того, щоб держава розквітла й людям нашим легше з року в рік жилося. Адже ви наші спадкоємці. Із святом вас, дорогі друзі, здоров'я вам, щастя й успіхів!

Всі гаряче зааплодували. Лариса поклала Жаданові якийсь швейцарський салат з яблук, сливок, апельсинів, бананів, морожених полуниць й родзинок упереміш із сметаною.

— Історія з кіньми — це його хобі, — прошепотіла Лариса, — він завжди її розповідає. Набридло.

— Батько в тебе чудовий, — сказав Жадан. Вперше так зблизька бачив він людину, котра щось реально вирішує — не так, як директор їхнього інституту, який пише резолюції, але по-справжньому майже нічого вирішити не може. Жадану сподобалась спокійна впевненість цього чоловіка, його переконаність у тому, що він говорив, його вміння мислити історично, його почуття гумору й артистизм, з яким розповідав він і показував історію про коней; Жадан подумав, що ці люди, які реально щось вирішують, немовби зліплені з іншого тіста, ніж звичайні люди, з якими повсякденна доля зводить його, і що в людях волі, влади й рішення є незбагненний чар, завдяки чому всі їхні слова й вчинки набувають якогось особливого значення, сповнені вищого смислу.

Тут вихопилась чорноброва жінка, ще молода, але з рисами обличчя, що починають обм'якати під впливом буденних турбот і зловживання солодощами й виробами з тіста. Вона почала про те, що в давнину колись казала, що кожна людина повинна зробити три речі: посадити дерево, народити дитину й збудувати дім і що Володимир Михайлович з Вірою Максимівною ці три речі зробили… «То вже можна йти на пенсію?» — жартівливо спитав Володимир Михайлович, але та, що виступала, заперечливо замахала руками, так, що шампанське пролилося з її келиха. Ні в якому разі! Державі й людям ще потрібен талант Володимира Михайловича, його молода енергія, його сміливі плани перебудови й добудови міст-супутників; повинна нарешті здійснитися його мрія — зведення космічного монумента заввишки в триста метрів у вигляді жінки-матері, з долоні якої злітає ракета, монумента, над проектом якого натхненно працюють зараз архітектори п'ятої експериментальної майстерні, бо Печерська лавра, Софійський собор і Андріївська церква — це прекрасно, але це все знаки не нашого часу, а думка Володимира Михайловича працює над тим, як гідно втілити грандіозний розмах саме наших звершень, як вивищитись над творіннями наших предків; це повинна бути в рості з нержавіючої сталі, уособлення доброти, народності й материнства, яка посилає своїх синів у космос, а біля ніг її стоятимуть мармурові постаті Ломоносова, Кибальчича, Ціолковського, Корольова, всіх тих, хто причетний до виходу людства у зоряні простори. Жадан здогадався, що виступає та сама Ірина Мороз, про яку йому стільки розповідала Лариса. Ірина працювала під керівництвом Супруна, її піднесення було цілком зрозуміле Жаданові, але жінка ця йому зовсім не сподобалась.


II


Після святкової вечері Ларисині батьки поїхали до Києва, — завтра вранці батькові треба було йти на трибуну для гостей, — а ті, хто залишився, перейшли до кімнати з каміном; чоловіки з дозволу дам скинули піджаки, білявий кремезняк Володя став на коліна й почав розпалювати камін: червоні заграви раз по раз спалахували на його обличчі, а світло-голубі очі альбіноса наливалися вогняною барвою й повнилися сльозами. Лариса ввімкнула японський магнітофон — невеличке диво техніки, яке відсвічувало хромованими поверхнями, — й ніжна пісня, що її співав високим, приємним і трохи вібруючим голосом чоловік, полилася з двох репродукторів; «Хуліо Іглезіс, Хуліо Іглезіс», — радісно закричали гості й пішли до танцю. Червоні й зелені вогники на панелі магнітофона вистрибували в такт музики. Жадана запросила невисока вузькогруда жінка у червоних черевичках без підборів, схожих на балетні, білих штанях — чомусь широких і коротких — й чорній сатиновій сорочці навипуск, перехопленій товстим червоним шнурком, як носили колись російські підмайстри; тільки круглого картуза з дашком їй бракувало. Все в ній було вузьке — і бліде лице, і світлі очі з чорними, олівцем підведеними віями, і майже дитячі, ненафарбовані губи, й тонка шия підлітка.

Вона одразу ж притиснулася до Жадана, поклавши голову йому на плече, й він відчув пухнастий доторк її темного волосся. Нормально, подумав він, відчуваючи, як заспокійливою солодкою млістю наливається його тіло.

Танцювали мовчки, насолоджуючись тихими обіймами, легкими доторками, темрявою й невідомістю. Розговорилися тільки після того, як замовкла музика.

— Я Жанна, — відрекомендувалася жінка. — А ви той знаменитий професор, що займається страшними хворобами? Мені Лариса розповіла.

— Я не професор. Звичайний кандидат. І не знаменитий.

— Будете обов'язково, — усміхнулася Жанна. — Я бачу.

— Як бачите?

— Бачу німб над вами.

— Чесно? — вражено спитав він.

— У вас надзвичайно сильне біополе. І німб яскравий, світиться зеленим і рожевим. Але світіння нетипове. Наче вам сто двадцять років. Не розумію чому. Ви часом не баптист?

— Чому? — здивувався Жадан.

— Не п'єте, не курите.

— Для цього треба обов'язково бути баптистом?

— Або кар'єристом, — сказала Жанна і розсміялася. — Не бійтеся, в цьому вас не звинувачую. У кар'єристів німб інший. Наче полум'я йде всередину і спалює їх. Інколи дивишся, а перед тобою залишки людини. Згарище. Людина ще жива, але вже мертва. Ага, здається, зрозуміла. Я весь час думала, чому мені так добре з вами. Ви з дев'ятнадцятого століття. Часом такий спектр як у вас, буває в старовинних книжках. У Толстого, Достоєвського… Ви однолюб?

— Це що, ознака дев'ятнадцятого століття? — спитав Жадан.

— Мене дуже цікавить ваше біополе. Я вперше зустріла людину, якій хотіла б сповідатись. У вас у роду не було священиків?

— Не знаю. Лікарі були. Льотчики, Бухгалтери. Селяни.

— Дивно, — сказала Жанна й поклала йому руки на плечі, й вони знову почали танцювати, тільки тепер розмовляли.

— А в інших ви теж німби бачите? — спитав він.

— Звичайно. Тільки не у всіх вони є. А у господаря нашого, Володимира Михайловича, чорне поле. Я навіть злякалася. Тільки Ларисі цього не кажіть. Хвилюватися буде.

— Як чорне?

— Колись було кольорове, світилося. А сьогодні чорне.

— Ви страшна жінка. Я вас боюсь, — Жадан майже серйозно відступився від неї, шкодуючи, що почалася ця недоладна розмова: незалежно від того, чи правду мовила ця жінка, чи містифікувала його, йому було жаль, що скінчилися їхні обійми й приємне нічогонедумання й нічогоневідання. Лариса почала вмовляти Сашу заграти на гітарі й вимкнула магнітофон. Саша був у білосніжному костюмі, чорній сорочці й білій краватці-метелику, тільки обличчя його було менш визначеного кольору — сіре, з набряками під очима, й волосся попелясте, сивіюче; на худорлявому його лиці, крім набряків, ще виразно проступали тверді жовна, а сірий погляд тьмянів з нудьги чи з утоми.

— Жанно, — нарешті коротко кинув Саша, вислухавши належну дозу вмовлянь усіх гостей, і Жадан здивувався раптовій покірливості цієї жінки, яка швидко стала за своїм партнером, поклавши йому на плече руку, й одразу ж на пальці в неї лазерним променем засвітився зелений камінець з персня. Полум'я, що палахкотіло в каміні, мерехтливим промінням вималювало жіночі обриси гітари, на яку вже лягли гарні, міцні Сашині руки. Він заграв старовинну музику, Жаданові здалося, що в кімнаті зазвучав клавесин.

— Тут Іра казала про три речі, які повинна зробити людина, — неголосно сказала Жанна. — І я згадала середньовічний кодекс Брантома. — Вираз її обличчя раптом змінився, вона заплющила очі, зосередилась і зовсім іншим, глибоким і таємничим голосом почала напівспівати-напівдекламувати:

— Гарна жінка повинна мати три речі білі: шкіру, зуби, руки…

— Шкіру, зуби, руки, — вторив їй Саша, повільно й урочисто граючи на гітарі, немовби вів партнерку в середньовічний танок, повний величі, поваги й церемонних поклонів.

— Три речі чорні, — продовжувала Жанна, — очі, брови, вії…

— Три речі червоні: губи, щоки, нігті…

— Три речі довгі: тіло, волосся, руки…

— Три речі короткі: зуби, язик, вуха…

— Три речі широкі: груди, чоло, брови…

— Три речі вузькі: вуста, талію, кістки.

Вони вдвох з Сашею заспівали старовинну зворушливу ладу про рицаря, який забрав із собою в далекі мандри серце своєї дами й під час котрогось з боїв загубив те серце, а потім, вдивляючись у обличчя порубаних ним ворогів, розшукував його на бойовищі… Жадан сидів у глибокому, дуже зручному шкіряному кріслі, поруч з ним втулилася Лариса, яка прошепотіла йому на вухо, що ревнує його і що більше не відпустить танцювати з цією чорно-білою претензійною німфоманкою, яка всім чоловікам каже одне й те ж — торочить про біополе, про яскравий німб, про близькість біополів, а сама думає про іншу близькість, признайся, Жаданчику, тобі теж таке вона казала? Але він мовчав, уражений таким швидким викриттям усіх недавніх таємниць, які, виявляється, й таємницями ні для кого не були; тепер його хвилювала близькість Ларисиного тіла, яке майже повністю відповідало середньовічному кодексу краси; гості, засмучені долею бідного рицаря, що ніяк не міг знайти серця своєї дами, яка, либонь, уже давно померла без цього важливого органа, заворушилися, запрагли знову поїсти й випити, знову потанцювати, попліткувати, порозважатися; до вітальні вже не пішли, а витягли з кутка журнальний столик, принесли й поставили на нього пляшки й наїдки; напівтемрява й нове коло вечерювання зблизили їх, наче відкрились якісь нові, приховані зв'язки поміж ними.

Спочатку розмова була розпорошена, роздерта на якісь клаптики; як сказав би старий Жаданів знайомий Боря Голуб, що працював поруч з їхнім інститутом, розмова була багатофункціональна й мультиканальна: Валя, дружина Володі, розповідала про Мехіко, як важко російській людині жити в тому величезному, задушеному смогом багатомільйонному місті-потворі, щось говорила про авітамінози, які виникають у тих, хто харчується бананами, потім про касети з повним записом усіх пісень Висоцького за сто доларів, як відмовляла вона Володю, щоб не купував, адже краще переписати в когось і не витрачати дарма грошей; Саша підсів до них і розповідав Ларисі, яка тримала теплу руку на плечі Жадана, що сам він з Вологодської області, працював в Омську, в театрі, там у нього був великий роман з жінкою головного режисера, також актрисою, хтось написав на них анонімку, й на засіданні профкому жінка та, красуня з красунь, вилила на Сашу страшний бруд, щоб відхреститися від гріха, звинуватила Сашу в гомосексуалізмі, але чоловік все одно не повірив, не вибачив, а вигнав її разом з Сашею, потім почалося життя гастролера по містах і містечках великої Русі з плакатом, на якому був зображений він в епізодичних ролях з кількох, нікому не відомих кінофільмів, а був він в Омську героєм-коханцем, і тепер виламався із амплуа, а характерні ролі він ніколи не любив грати, і от тепер Гамлета грати пізно, а короля Ліра — ще рано, от і доводиться виступати з концертними програмами; Валя чомусь почала розпитувати Жадана, чи він не чув про гіпнотизера з Керчі, який за одну годину зцілює алкоголіків; до Володі липла Жанна, й він розповідав, як торік у санаторії під Москвою піймав особливо небезпечного злочинця, не знаючи, що це саме той, кого розшукує вся міліція країни, а він просто чіплявся до їхньої медсестри, і Володя не витримав такої наруги й схопив його — поки приїхала міліція, минуло півгодини, й весь цей час довелося його тримати, — Володя обхопив шию Жанни м'язистою рукою й показав, як притискав він у «ключі» того бандюгу, що вже за ніж хапався; Володя скинув светр й залишився в майці з портретом якогось симпатичного бороданя; Жанна тикала пальцем у Володині груди й кричала радісно, що пізнала його, що це головний герой американського фільму «Конвой», Володя підтвердив, сказавши, що хлопець цей — популярний співак рок-н-ролів. Тільки Ірина з Оскаром мовчали, цілуючись у найтемнішому кутку кімнати. Невідь-якими шляхами в якусь мить усі ці розрізнені розмови, уривки слів, спогадів і думок раптом об'єдналися в одне спільне русло.

Почали говорити про загробне життя.

Хтось згадав книжку американця Раймонда Муді «Життя після життя», в якій описувалися враження тих, хто пережив клінічну смерть, а потім був реанімований: нібито людина, відходячи в інші світи, бачить якісь видіння, що можуть свідчити про існування загробного життя.

— Це все шкідлива, реакційна брехня, — сказав переконано Володя, — і ви це знаєте не гірше за мене. Ми всі проголошуємо себе матеріалістами, однак, щоб бути справжнім матеріалістом, треба мати не лише знання, а й мужність. Так, так, мужність, — обвів він усіх поглядом білого кроля, а разом з ним насмішкувато на гостей подивився американський актор з майки, в якого, на відміну від Володі, було темне волосся.

— Яку ж мужність треба, щоб сповідувати те, чого всіх дітей навчають у школі? — спитала Жанна.

— Матеріаліст мусить погодитися з певними фактами. А вони сумні. Після смерті нічого від нас не залишається. І оце м'ясо гниє, — він поляскав себе долонею по борцівському торсу, — й кістки зотлівають. Для того, щоб визнати це, потрібна мужність. А всі оці Муді сіють серед людей шкідливі ілюзії. Мовляв, усе попереду, ще нічого не пізно. А попереду — сира яма. Або піч крематорію. І все треба робити в свій час, нічого не залишати на потім. Бо буде пізно… От мексіканці — здавалося б, завзяті католики. Але більшість з них не вірять у загробне життя, я переконаний. Бо вони в основі своїй як були, так і залишились язичниками. В їхній народній середньовічній поезії «Нагуатль» є дивовижні вірші: життя минає, треба жити… Тільки раз приходимо на землю й тому повинні радіти й плекати квіти, бо попереду Царство Смерті… тільки на мить ми прийшли в цей світ. Це правда, що ми минаємо, це правда, що невдовзі покинемо квіти й пісні. Немає життя там, де чекає на нас смерть. Тільки на землі радощі наші… Ось чому вони так уміють радіти, так люблять карнавали. Тому що не вірять у загробне життя…

— Ні, я не згодна! — вознесла руки вгору Жанна. Тінь від її вузького тіла пробігла по стіні й зламалася на стелі. — Я не згодна, бо ми складаємось не лише з м'яса й кісток. Я знаю, що в людей є німби, є біополе, і в цьому запорука безсмертя людини. Біополе не може просто так умерти — і все. Матеріалізм, який ми сповідуємо сьогодні, формувався ще у вісімнадцятому столітті, коли не було справжньої науки. Ви б показали французьким енциклопедистам і матеріалістам того часу звичайний кольоровий телевізор — вони б не повірили в його існування. А в середні віки взагалі б оголосили це породженням біса. Але телевізор побудовано цілком на матеріальних законах.

— Не зрозумів, — відгукнувся раптом з кутка Оскар. — Щось дуже каламутно. Що ви хочете сказати?

— Вона хоче сказати, що Володя привіз відеомагнітофон і касети і зараз покаже нам потрясний американський фільм, — сказала Лариса.

— Я хочу сказати, що сьогоднішній рівень науки ще дуже примітивний і тому те, що сьогодні здається нам надприродним, — завтра також знайде матеріальне пояснення. Безсмертя біополя, наприклад.

— Ніякого безсмертя нема і не буде, — вперто, як хлопчик, котрий за будь-яку ціну хоче довести своє, повтори Володя. — Це все вигадки істеричних, слабких інтелігентів, які нічого в цьому світі не зробили, а відкладають усе на майбутнє.

— Володю, Володю, — занепокоїлась Валя, — не заводься. Постав краще фільм. Ми привезли два фільми — «Смертельне карате» і комедію «Троє в ліжку». Який подивимось?

— «Троє в ліжку»! — вигукнула Лариса, і всі її підтримали.

— Вам тут інтелігенти не подобаються, — несподівано для самого себе сказав Жадан, який дуже не любив устрявати в різні абстрактні дискусії. — Але саме інтелігенти зробили загробне життя реальністю, хочете ви цього чи ні.

— Поясніть.

— Жадан, кінчай ти з цими теоріями, — ніжно погладила його по голові Лариса. — Набридло.

— Дозвольте людині висловити свою думку, — розсудливо мовила Ірина Мороз.

— Ось ви тут розписували цілком матеріалістично, як гниє тіло людське, — сказав Жадан. — Але від людини залишаються речі, які ніколи не гниють. У Печерській лаврі лежать мощі. Перед тим, як люди йдуть у печери, їм по радіо читають лекцію про гниття, муміфікацію, брехню церковників І так далі.

— Правильно читають, — сказав Володя. — Тільки мало, бо все одно знаходяться ідіоти, які вірять в усю цю мурню.

— Правильно, — погодився Жадан. — Але потім я бачу в підземеллі висушену, коричневу долоню людини, яку звали Неетором-літописцем, й мені вже наплювати на всі науково-популярні лекції, бо я уявляю, як тримав він цими пальцями перо. І розумію, що людина не просто шматок м'яса, якщо вона змогла подолати десять століть. Значить, вона безсмертна. Мені здається, що дуже небезпечно казати людині весь час: ти помреш, ти помреш, і від тебе нічого не залишиться. Бо тоді людина починає жити одним днем, як тварина. А якщо людині сказати: ти помреш, але на цьому твоє існування не закінчується, бо існує совість, за якою оцінюватимуть твої вчинки, існує твоє діло, існує пам'ять про тебе, існує твоє слово, — і якщо це праведні діла й слова, вони залишаться коли не навічно, то надовго.

— Браво, браво, — іронічно заплескав у долоні Володя, кліпаючи білявими віями, — вам тільки проповіді читати, заспокоювати всіх стражденних і вмираючих.

— А ви коли-небудь бачили, як вмирає людина? — тихо спитав Жадан.

— Бог милував. Не хочу я на це дивитись…

— Володю, перестань! — майже істерично закричала Валя — товста, негарна, передчасно зів'яла жінка, порівняно з якою Лариса здавалася зовсім юною. — Тепер я розумію, чому ти не захотів взяти відпустку, коли моя мама помирала!

Вона заплакала й вибігла з кімнати. Володя похмуро подався за нею, б'ючи кулаком лівої руки у відкриту праву долоню.

Лариса теж підвелася. Була в довгому декольтованому вечірньому платті з червоного шовку. На тлі догораючого полум'я в каміні її плаття спалахнуло вогненно, й крізь цю червону барву чорно проглянула тінь її стрункого тіла.

— Я вас усіх прошу. Киньте це. Ми веселитися зібралися чи розмови про смерть вести…

— Може, якось заспокоїти Валю і Володю? — спитала Ірина.

— Не треба, — спокійно відповіла Лариса. — У них свої проблеми, вони самі розберуться.

До Жадана підійшов Оскар. Був маленький, зсутулений, складався, здавалося, весь з гострих кутів. На гострому носі висіли окуляри з товстими скельцями, в яких зменшувалось його й без того невеличке обличчя. Йому було років сорок, але мав вигляд старого, втомленого власною мудрістю професора, що випадково потрапив у товариство дошкільнят.

— Вибачте, ви хто? Історик? Філолог?

— Лікар, — відповів Жадан.

— Лікар? — здивувався Оскар, дістаючи з кишені піджака (він єдиний не скинув піджак) люльку, сірники й залізну табакерку, на якій був зображений якийсь поважний вусатий пан.

— Дивно, — почав натоптувати тютюном люльку Оскар. — Лікар… А міркуєте, як випускниця інституту шляхетних панночок… Хто-хто, а ви повинні знати, що в основі життя лежать біологічні закони, а не всякі гарні слова. Природа розвивалась без усяких слів, без усіх цих абстрактних, імлистих понять типу «совість», «добро», «зло» і досягла величезного розквіту й небаченої доцільності й різноманітності. А чому? А тому, що в основі розвитку кожного організму, кожного виду були три програми: забезпечення енергії — тобто харчова, продовження роду — тобто статева, забезпечення власної безпеки — тобто захисна, чи агресивна, як кому завгодно… Ці програми породили запеклу боротьбу за існування.

— І ви думаєте, що людина також живе тільки за цими вашими програмами?

— Безперечно. — Оскар нарешті запалив люльку, пахнувши на Жадана димом, що мав приємний медвяний запах.

Гостям уже набридли теоретичні дискусії, й вони подалися до вітальні, де Володя лаштував відеомагнітофонну приставку до телевізора, щоб показати не бачений на Козинці супербойовик «Троє в ліжку». Тільки Оскар та Жадан залишалися біля каміна.

— І ви хочете все багатство людства — всіх — убгати в прокрустове ложе отих трьох примітивних програм? — спитав Жадан.

— Звичайно. Як усе живе, люди теж підлягають біологічним законам. І в цьому плані немає різниці між горилою і, скажімо, Шопеном. Вся різниця між ними полягає в тому, що горила кричить на дереві, зазиваючи самицю, а Шопен грає на фортепіано. Ми зараз вивчаємо глибинні програми, якими користуються організми різних видів, і порівнюємо їх, — знаходимо вражаючі подібності. Не такі вони вже й примітивні.

— І цим ви хочете довести, що людина — така ж тварюка, як і інші?

Оскар спокійно посмоктав люльку, наче хотів показати, що його не обходять злостиві Жаданові закиди; Оскар звик до такої роздратованої реакції тих, хто був вихований на старих канонах й віруваннях віків минулих, на вченнях тих наївних просвітників, які проголосили людину вінцем природи, надавши їй рис ідеальних, майже божественних, відірвавши людину від матеріального субстрату.

Помовчавши, Оскар спокійно, наче маючи справу з нерозумною дитиною, сказав:

— Ми хочемо вивчити справжні можливості людини як складної біосоціальної машини для переробки інформації. Хочемо знати кількісні параметри людини — чого від неї можна чекати, а чого не треба. Вивчаємо роль генетичних програм у поведінці людини. Будьмо відверті — вісімнадцяте і особливо дев'ятнадцяте століття переоцінили людину, створили навколо неї багато брехливих міфів. Звідти й бере початок наша теорія про те, що методом виховання можна змінити людину, як мічурінське яблуко, дуже швидко зробити її доброю, благородною, чемною, чесною і так далі. А дзуськи! Бо під тонким шаром виховання нерідко в людини криється крокодил — тобто програми, про які я кажу. Ви, мабуть, чули про той недавній випадок, коли людина з двома вузами, яка провела ціле життя біля книжок, у колі інтелігентів, зарізала свого колегу й розчленувала його тіло так, що потім лише залишок ноги знайшли і не змогли точно ідентифікувати, чи він належав убитому,

— Чув. Це виродок. І виняток. Що він доводить?

— Він доводить те, що в людині нерідко сидить звір. Я не кажу — завжди, але — нерідко. І нам треба вивчати цього звіра, а не заплющувати на цей безперечний факт очі. Вивчаючи роль різних програм, ми зможемо моделювати поведінку людини, прогнозувати її можливі вчинки, злочини й подвиги.

— Хочете знайти гени чесності й злочинності? — всміхнувся Жадан, якого почав дратувати цей самовпевнений чоловік.

— А ви не смійтеся, це дуже важлива річ. Я певен, що невдовзі ми дізнаємось, від кого чого можна чекати. Цілком можливо, що є гени злочинності. Американські дослідження підтверджують цей факт. Людина сама про себе не знає, на що вона здатна. А ми хочемо знати. І будемо, настане час. А знаючи, скажімо, що перед нами злочинний тип, який може в потенції скоїти вбивство, ми зможемо і попередити це. Так що ми з вірою й надією дивимось у майбутнє.

— Це все науковоподібна маячня, не більше. Дурите ви державу, берете гроші на дослідження, обіцяєте золоті гори, а самі… — махнув рукою Жадан і, ставши на коліна, почав щипцями перевертати обгорілі головешки в каміні. Із сизого жевріння посипалися іскри, вихопилося кілька язичків молодого полум'я, на нього війнуло жаром, потім знову все заспокоїлося. Він докинув свіжих дров.

Оскар старанно вибив згорілий тютюн з люльки і заходився чистити чубук залізною шпилькою.

— Ви лікар і не вірите в існування біологічних програм? — спитав.

— Вірю. Але, крім тих, про які ви розповідали, людина має інші, вищі програми… А часто діє всупереч усяким програмам. Без цього не було б людства…

— Вищі, — став продувати люльку Оскар. — Я стежив за вами, ви мене зацікавили одразу. Бо ви не пили, я теж не вживаю алкоголю, і мене це зацікавило. Я хотів зрозуміти, в чому причина.

— Був випадок, після якого я зав'язав.

— Значить, ви герой наших днів. Про вас можна складати пісні і друкувати з вами інтерв'ю, — усміхнувся Оскар. — Дуже модно. Але не в цьому річ. Ось ви танцювали з цією… декламаторкою.

— Жанною, — підказав Жадан.

— Так, Жанною. Оригінальне створіння, цілком підпорядковане одній певній програмі. Я бачив, як ви пригортались до неї. Вам було приємно, чи не так?

— Припустимо.

— І ви в ту мить хотіли б з нею… тільки чесно?

— Хотів би.

— Ви її знали до цього? — спитав Оскар.

— Ні.

— І не закохані в неї?

— Ні.

— Значить, ні про які вищі матерії — про духовну спільність, святе кохання, сімейне щастя — мови не могло бути?

Жадан промовчав.

— Отже, спрацювала ваша примітивна статева програма, — холодно вів далі Оскар. — Ви тільки не подумайте, ради бога, що я вас за це засуджую…

«А яка програма штовхає тебе в обійми Ірини Мороз?» — подумав Жадан, але знову промовчав.

— Я нікого ніколи не засуджую. Я лише вивчаю об'єктивні факти. — Тепер Оскар дістав інший гатунок тютюну, із синьої пластикової торбинки, й знову почав натоптувати люльку. — Так от, що лежить в основі цих програм, які керують життям на землі? — лекторським тоном запитав він.

Жадан мовчав. З сусідньої кімнати долинали вибухи реготу.

— Прагнення щастя, — відповів Оскар на своє запитання. — Гедонізм — велике слово. Як ви думаєте, чому тепер люди кинулися у шалену гонитву за матеріальними благами, чому казяться, купуючи автомобілі, дачі, меблі, одяг, магнітофони, чому в світі стільки розлучень, стільки зрад, стільки алкоголіків?

— Не всі це роблять, — сказав Жадан.

— Переважна більшість! — пихкнув Оскар люлькою, міряючи кімнату з кутка в куток. — А якщо не роблять, то мріють робити! Тому що люди, майже все людство, зрозуміли нарешті, що всі смертні, що все минає назавжди, що загробного життя нема. В цьому Володя правий, хоч і примітивно він це викладає. І, зрозумівши це, тобто те, що і так давно було відоме, а у тварин взагалі проблеми смерті нема, люди стали люто, похапливо гнатися за щастям — дайте нам його, дайте сьогодні ж, зараз же, негайно. Тобто почали активно реалізувати свої біологічні програми. Яскравий приклад того — цей дім і його господарі.

— Ви взяли якусь маленьку частинку правди й видаєте її за повну істину! — Жадан не помітив, як підвищив голос. У скельцях Оскарових окулярів загорілися два маленькі вогнища — це в каміні зайнялися поліна, підкладені Жаданом. — Від ваших параноїчних теорій один крок до повного духовного знищення людини, до зведення її до рівня свині… Мовляв, дайте їй жерти, дайте доброго кабана — і вона одразу ж захрюкає від щастя.

— Не треба, лікарю, звинувачувати мене в тому, в чому я не винний. — Новий дим, що пихкав з Оскарової люльки, був смердючий і терпкий, наче від сигари. — Я розумію ваш гуманістичний пафос, ваше неприйняття цих простих істин. Ми тільки кричимо, що ми матеріалісти, а насправді вся наша освіта, наука і культура наскрізь просякнуті ідеалізмом. І тому більшість людей вважає, що подібність людини до тварини огидна. Мовляв, як же це? Ми літаємо в космос, ми володарі землі, а нам показують мавп і кажуть; це наші близькі родичі. Це образливо! Якщо людина не хоче уподібнюватись тваринам, не хоче нічого спільного мати з законами біології, будь ласка, є гарний вихід; передайте всю людську інформацію штучним апаратам, роботам, машині і самоліквідуйтеся як вид. Видайте декрет про самоліквідацію гомо сапіенс. А машина житиме вже за своїми законами.

— Маячня, — знизав плечима Жадан.

— Ні, шановний лікарю, не маячня, а світле майбутнє цивілізації! Вже тепер автоматизовані заводи не потребують людей… А щодо істини маленької чи великої — то це все можна виміряти, й дуже точно. Адже я нічого не вигадую. Я вчений. Я вивчаю факти, викладаю їх у цифрах, графіках і моделях. Як кібернетик, я повинен зрозуміти, як переробляє інформацію людина. Як біолог — що формує думки і вчинки людини, яка матеріальна сила примушує людину робити той чи той вибір… Я хочу знати правду, розумієте? Правду, а не солодке базікання.

— А програма совісті є серед ваших програм?

— Слухайте, мужчини, як вам не соромно, — вбігла до кімнати Лариса. — Жінки за вами скучили. Володя впився, спить, а ви тут… Майте совість. Там такий фільм… Трохи не вмерли від сміху… А ви все про смерть?

— Ми про життя, — похмуро сказав Жадан і пішов до вітальні. На екрані телевізора прилизаний красень у смокінгу цілувався у ванній кімнаті з голою блондинкою. Потім вона штовхнула красеня, й він під регіт глядачів полетів у ванну, зникнувши в шампуневій піні.


III


Вночі сталося те, чого він чекав. У комірку для гостей, де приготували йому постіль, прийшла Лариса у голубому махровому халаті з каптуром. Він не міг заснути — читав детективний роман Агати Крісті — знайшов на письмовому столі. Читав при світлі нічника, зробленого у вигляді шахтарської лампочки. На сталевій поверхні нічника виднівся вигравіюваний напис: «Дорогому Володимиру Михайловичу Супруну від будівельників Кривого Рога». Лариса мовчки взяла його за руку й, приклавши палець до вуст, повела до своєї спальні, де все було солодке й бажане — її обійми, поцілунки, краса її тіла й та радість, яку вони дарували одне одному; він давно не знав жіночої ласки, і тепер все це здалося йому чудовою, радісною, легкою грою — її тихий сміх і те, що час од часу рука її тяглася до радіоприймача й крутила ручку діапазонів, щоб знайти гарну музику, а потім Лариса курила, поклавши попільничку йому на груди й струшуючи туди попіл, а він лежав, боячись поворухнутись; потім вони сперечалися — хто з них більше хоче їсти, навіть прикладали вуха до теплих животів; його натюрморт, який дуже сподобався Ларисі, стояв на столику, де була розкладена її косметика; Лариса казала, що повісить його над своїм ліжком; ще вона казала, що їсти хочеться завдяки цьому натюрмортові, хлібові й печеній картоплі, й вона не повісить його над ліжком, бо інакше щоночі вставатиме і їстиме, дивлячись на нього; нарешті, після всіх цих розмов (говорили пошепки) і смішків, вона спустилася вниз, на кухню, й принесла звідти чорний хліб з темно-рожевими шматочками прикопченого й наперченого м'яса і червоні мариновані помідори; у перервах між любощами Лариса кілька разів підбігала до дзеркала, уважно вивчала своє лице й шию, шепотіла сміючись, що він геть сколов її своєю бородою, казала, що вона запросить його на Новий рік замість діда-мороза, мазала щоки якимось кремом з запахом троянди.

Жадан прокинувся дуже рано, коли сірий осінній світанок знехотя сходив над берегами Козинки. В нього страшенно боліла голова, наче з перепою, й було тоскно на серці. Лариса лежала горілиць, вона спала, як дитина, напіввідкривши свої солодкі вуста; у ранкових сутінках її тіло так беззахисно тепліло на блакитному простирадлі й була в ньому така досконалість життя, така томлива принадливість молодості, що йому ще гірше зробилося на душі. Він тихо вийшов із спальні, озираючись на всі боки (у кабінеті старого Супруна спали Жанна і Саша), перейшов навшпиньки до своєї кімнатки, швидко вдягнувся й спустився униз, щоб умитися. Поторгав двері ванної кімнати, але вони були зачинені. Через якусь мить двері розчинилися, і звідти вийшов Володя — похмурий, з набряклим блідим обличчям. «Почекай, не йди», — буркнув він, щільно зачинивши за собою двері. Жаданові здалося, що американець на майці теж спохмурнів. Зніяковівши, Жадан поплівся на кухню, де все — стіл, табуретки і буфет — було заставлене немитими тарілками і напівпорожніми пляшками. Без огиди не міг дивитися на ці залишки вчорашньої обжерливості, вдихати відразливі, кислі запахи вина, салатів і паштетів. Побачив, як з ванної кімнати тихо вислизнула Жанна; була в жовтих шортах й чорній сатиновій сорочці, тій самій, в якій ходила вчора ввечері, тільки не підперезаній червоним шнурком. Жаданові стало соромно, наче він підглядав. Відвернувся, щоб не бачити її, але Жанна, спокійнісінько потягуючись, увійшла до кухні. Ноги в неї були тонкі й бліді, як парості, що проростають навесні з картоплі.

— Б-р-р, — вона почала брязками пляшками, вишукуючи щось серед них. — Пити хочеться.

Знайшла недопиту пляшку пепсі-коли й кілька разів жадібно ковтнула. Коричнева рідина полилася по її підборіддю.

— Ху-х, — Жанна витерла краєм сорочки підборіддя. — Ну, добре, я не сплю, я грішниця, але ви, такий праведник, що ви тут робите?

— Голова болить.

Вона співчутливо усміхнулась.

— Так, справді, німб у вас зменшився й потьмянів.

— Нормально. Так йому й треба. — Він не зрозумів, чи вона знущається з нього, чи цілком серйозно говорить про німб.

— Стійте спокійно, — вона приклала долоню до його чола. Йому здалося, що він відчув поколювання маленьких гарячих голочок, як буває тоді, коли тіло заніміє. Дивно, але долоня Жанни швидко забирала біль з голови, як пилосос сміття з підлоги. Від Жанни тхнуло перегаром і тютюном, ненафарбовані очі втратили вечірню таємничість, лице її було білясто-лискуче, наче пластикова пробка від шампанського.

— Закінчилася ще одна ніч старіючих еротоманів, — зітхнула вона. — І це кляте почуття провини на похмілля. Ви святий, ви цього не знаєте. Похмілля — це завжди почуття провини. Тільки перед ким? І за що? Все болить…

— Перевірте жовчний міхур, — кинув він.

— Не будьте цинічним. Це вам не личить. Адже у вас біополе людини, до якої тягнуться всі стражденні й усі… самотні жінки. Я бачу, ви мені не вірите. Зрозумійте, що мене з Сашею ніщо, крім концертів, не зв'язує. Його цікавлять тільки чоловіки. Ви це розумієте? Адже ви лікар. Чи хто?

Він мовчав.

— Скажіть, Женю, ви все знаєте. Невже Володя правий — ми всі помремо й нічого від нас не залишиться?

Жадан мовчав.

— Я вас розумію. Ви мораліст. Ви мене засуджуєте… я… я вночі хотіла почитати щось, там є Чехов, я його дуже люблю. Я до шафи, а скло наглухо заліплене клейкою стрічкою. Щоб книжки, не дай боже, не запилилися. Що ви на мене так дивитесь? Не вірите? Це в кабінеті Володимира Михайловича.

— Будь ласка, передайте Ларисі, що я поїхав, бо мама зле почувається, — попросив він.

— Звідси ви втечете, але від себе не зможете. — Вона підняла другу руку — чи для того, щоб покласти її на голову для лікування, або щоб обійняти його, але він зробив нирок, як боксер, який уникає атаки суперника, й вийшов надвір. В холодному небі відчувалася близькість снігу, листя в саду вкривав соляний пил паморозі. Дача Супрунів стояла на крутому пригорку на березі річки Козинки, за якою починалися синюваті, щемливо-задумливі придніпровські луки. Світло нового дня принесло з собою біль спогадів і муки сумління. «Що я наробив? — подумав Жадан. — Навіщо? Адже я її не кохаю. Яка ганьба. Невже цей клятий кібернетик, який готує винищення всього, що є людського в людині, правий? Як тепер я дивитимусь їй в обличчя? Як піду в лабораторію? Що подумають її друзі? А вона? Що вона скаже чоловікові? Як просто все те, що відбулося між нами. Душа порожня. Душа порожня. Спрацювала примітивна біологічна програма. Оскар правий. Припустимо, я самотній, я прагнув жінки. Але що її примусило так вчинити? Звичайна цікавість? Спортивний інтерес колекціонерки? Бажання розваги? Що?»

Про можливість Ларисиного кохання він навіть не додумав.

На побілілому від ранкової паморозі вітровому склі «Жигулів» видряпав вказівним пальцем «good buy!». Палець замерз, аж зашпори зайшли.

Вийшов на шосе й зупинив першу ж машину — молоковоз, що йшов з Обухова на молочний завод. Водій, неголений дядько у тілогрійці, весь час потираючи татуйованою рукою сиву ранкову щетину, почав розповідати про свою дочку, яка працює в Києві програмістом в інституті кібернетики. Дядько казав — «кібурнетики».



Розділ четвертий

<p><strong>Розділ четвертий</strong></p>

І


Наприкінці листопада, за тиждень до того, як його офіційно затвердили на посаду керівника лабораторії особливо небезпечних хвороб, Нечаєв прийшов до Жадана. Той сидів у своїй комірці, розбираючи стос старих, пошарпаних історій хвороби. Це було все, що залишилося від тих, хто помер від сказу. Вибирав дані за тридцять років для епідеміологічного розділу своєї дисертації: локалізація укусу, строки інкубаційного періоду, які схеми лікування застосовано, яких помилок при цьому припущено. У випадкових збігах обставин, у розрізнених причинах, що привели до однакових наслідків, у всіх тих поодиноких смертях людей з різних кінців України в різні роки, у несхожих долях, віддалених одна від одної часом і простором, Жадан дошукувався глибших загальних закономірностей, хотів зрозуміти, де криється ота зона вразливості, ота найслабша, найбеззахисніша ланка в усьому прнчинно-наслідковому ланцюзі, що починається від зараження і призводить до смерті людини. Перекриття цієї зони вразливості могло різко зменшити кількість смертей від сказу.

Нечаєв стрімко, не стукаючи, увійшов до кабінету — навіть двері не зарипіли, не зачепилися за лінолеум, хоча Кучерявий так з ними нічого й не зробив. Ледве Жадан розгублено надів окуляри й підвівся, струшуючи пил з рук, як опинився в міцних обіймах Нечаєва, який його розцілував; вони цокнулись окулярами, наче чарками.

Від Нечаєва йшов густий, приємний запах дезодоранту чи одеколону, хто його знає. Він майже не змінився зі студентських років: присадкуватий, широкий в плечах, з міцною шиєю, наче займався боротьбою, а не стріляв з дрібнокаліберної гвинтівки в тирі; звичайно, роки наклали свій відбиток: як продовження високого чола з'явилися залисини, що двома заплавами просунулися в глиб голови, залишивши посередині острівець чорного волосся; колись волосся стирчало густим щільним йоржиком, тепер в'ялою травичкою полягло, ставши частиною елегантної зачіски з проділом; під темно-голубими, дуже гарними очима (смаглявий брюнет-їжачок з голубими очима — це поєднання колись полонило вразливі серця дівчат-однокурсниць) залягли зморшки втоми, колись припухлі по-дитячому губи були стулені в суху, строгу лінію. Але все це були порівняно дрібні домальовки невпинного часу, який з багатьма їхніми однокурсниками набагато безжалісніше вчинив, і вони, ці здобутки зрілості, мало що змінювали в загальному — моложавому й енергійному — вигляді Нечаєва, так, наче він ці роки, немовби якийсь біологічний об'єкт, зберігався в надійному консерванті, що різко пригальмував процеси старіння. Більше того, Жадану здалося, що Нечаєв, незважаючи на все, навіть помолодшав з того часу, як востаннє бачилися. Жадан тоді, не кваплячись, помалу робив кандидатську дисертацію, бо не любив нікуди поспішати. Нечаєв же на той час закінчував докторську дисертацію, одночасно очолюючи важливий відділ у міністерстві; у ті роки Жадан бачив Нечаєва лише вряди-годи, випадково, бо, коли Нечаєв з інспекційною метою приходив до їхнього інституту, тут його зустрічали не такі сіряки, як Жадан, що не мав ніяких відповідальних функцій, а члени керівництва на чолі з тюхтійкуватим Біланом, який весь час щось невизначене мугикав, йдучи слідом за Нечаєвим; той, поважно-зосереджений, гладкий (з часів медичного інституту він стрімко набрав у вазі) і суворий, метким своїм оком помічав недоробки, про що одразу ж неголосно і безсторонньо казав, нічого не приховуючи, холодною і чемною своєю логікою та іронічними зауваженнями виводячи інститутське начальство із звичного стану сонливої, миролюбної рівноваги, трохи навіть лякаючи керівництво, правда, ненадовго. Але навіть і в ті роки, в тих своїх чинах, зустрічаючись із Жаданом, Нечаєв скидав з себе маску офіційності й по-дружньому, так, щоб ніхто не помітив, підморгував йому — мовляв, знай наших. Потім Нечаєв подався за кордон, і довго про нього не було чути.

— Женю, старий, скільки літ, скільки зим! — Нечаєв плескав Жадана по плечу, а той не міг відповісти тим самим дружнім жестом, бо Нечаєв був шикарно вдягнений (як справжній джентльмен, подумав Жадан) — у темно-синій яхтклубівський піджак з золотими ґудзиками, синьо-біло-червону краватку й сірі, в стрілку випрасувані штани, і Жадан побоявся доторкнутися до розкішної уніформи Людини-Що-Процвітає своїми запилюженими руками, посірілими від перебирання історій хвороби.

— Альошо, привіт! Що з тобою? Слухай, а ти помолодшав! Їй-богу! Як тобі вдалося?

— Ілюзія довгої розлуки плюс сувора дієта, — засміявся Нечаєв. Він носив окуляри в блискучій металевій оправі з трохи притемненими великими скельцями, від чого його ясно-голубі очі здавалися ще яснішими, майже білими на тлі засмаглої шкіри. Він схожий на голлівудського актора, подумав Жадан. Жінки повинні від нього шаліти.

— Знаєш, що сказала Майя Плісецька, коли якась журналістка спитала її про секрет фігури? — продовжував Нечаєв. — «Сижу все время не жрамши», — відповіла вона. Так само і я. Просто схуд на п'ятнадцять кілограмів. Старий, інакше не можна на цьому дикому Заході. Там дуже не поважають всяких кнурів-товстунів типу вашого Браги. Я чув, що в тебе з ним стосунки були не дуже?

— По-різному. Від тихої ненависті до палкої, смертельної любові. Був час, коли він хотів прикрити мої дослідження. Довелося битися,

— Як це? Він що, сказився?

— А ось так. Вирішив, що сказ не перспективний. Хотів віддати в Одесу, в інститут вірусології. А нас усіх перевести на туляремію. Уявляєш?

— Ідіот, — похитав головою Нечаєв. — На Заході зараз виявляють величезний інтерес до сказу у зв'язку зі спалахом серед лисиць. Ти, звичайно, знаєш Атанасіу, Копровського, Новака?

— Звичайно. Роботи знаю їхні. Титани.

— Я з ними зустрічався, розмовляв. Вони вважають сказ однією з найперспективніших моделей взаємодії вірусу з організмом взагалі. Цього Брагу давно треба було гнати. Повний невіглас епохи заочної освіти й неграмотних керівників. Я прочитав твої статті, Женю.

— Коли встиг?

— Женевський стиль, — задоволено посміхнувся Нечаєв. — Там інакше не можна. Пішов до бібліотеки й системно все проробив. Мені дуже сподобались ваші дослідження з Гаркушею. По-моєму, це дуже перспективно, особливо роботи з імуностимуляторів. Я буду всіма силами підтримувати й допомагати вам.

— Спасибі, Альошо, — розчулено сказав Жадан.

— Думаю, що треба негайно організувати твою поїздку у ВООЗ, на засідання комітету експертів по сказу. Було б добре, якби ти зробив ґрунтовну доповідь про ваші дослідження. Я поставлю питання в міністерстві. Розумієш, старий, все нещастя полягає в тому, що ми не вміємо себе рекламувати. Там якийсь зачуханий магістр зробить манюсіньке дослідження — і вже крик на весь світ. А тут такі фундаментальні роботи — і мовчимо. Бо ми скромні!

— Ти перебільшуєш. Не так уже багато й зроблено, — мовив Жадан, хоча й не зовсім переконано, бо слова Нечаєва по-справжньому зворушили й схвилювали його; ніхто досі — в тому числі й професор Мідатов — не казав йому нічого подібного.

— Кинь, старий, цю скромність. Особливий інтерес у Європі виявляють до єнотовидних собак. А тут, бач, ти ціле дослідження провів — і мовчиш.

Разом з лисицями були втягнені в епізоотію сказу й відлюдкуваті пухнасті звірі — єнотовидні собаки, ще до війни завезені на Україну з Далекого Сходу; їхню густу темно-коричневу шерсть дуже цінували мисливці; вже було кілька випадків захворювання людей на сказ від єнотовидних собак, і Жадан, діставши з величезними труднощами трьох спокійних звіряток, провів експеримент: вводив їм вірус сказу і вивчав перебіг хвороби. Саме це його дослідження мав на увазі Нечаєв.

— Кави хочеш? — спитав Жадан.

— Зроби.

Жадан налив воду в склянки, занурив в одну з них електрокип'ятильник; Нечаєв розповідав про роботу в Женеві. Він був співробітником епідеміологічного відділу (за воозівською термінологією, це називалося «медичний офіцер») й працював у програмі «Повільні і латентні[5] інфекції»: йому часто доводилося виїздити в райони Екваторіальної Африки, де проводилося вивчення нового енцефаліту, спричиненого невідомим вірусом; довелось також побувати у високогірних районах Нової Гвінеї, там, де серед племен, що перебувають ще на первісній стадії розвитку, в часах кам'яного віку, гніздилася така страшна й погано вивчена хвороба, як куру. Інтенсивне вірусологічне вивчення цих інфекцій вели американці з так званого Сі-Ді-Сі — центру по боротьбі з заразними хворобами. Нечаєв неодноразово відвідував цей центр, у складі якого був також відділ по боротьбі зі сказом. З керівником цього відділу доктором Вінклером Нечаєв був добре знайомий — показав Жаданові візитну картку, підписану Вінклером.

Жадан прочитав уважно візитку й повернув Нечаєву. Він добре знав роботи Вінклера, та не думав про нього як про конкретну людину з конкретною адресою. Все це було безмежно далеке від нього — Африка, Гвінея, штат Джорджія. Він слухав розповідь Нечаєва, стежачи за народженням на закрученій поверхні кип'ятильника спочатку маленьких, завбільшки із шпилькову головку, бульбок, які, розростаючись, ставали схожими на перлини, грона яких срібно виблискували в склянці й нарешті проривалися вгору, дірявлячи поверхню води. Потім він всипав до окропу чайну ложку коричневого порошку, який підплив одразу чорно, пустив у глиб склянки тонкі жовті корінці. Й одразу в кімнаті гостро запахло кавою. Жадан подав склянку Нечаєву. Той понюхав, скривився:

— Що за отрута?

— Одеська розчинна кава, — неначе виправдовуючись, показав бляшанку Жадан.

— Ну й гидота, — відсьорбнув Нечаєв. — Нічого. Я тобі принесу справжню бразильську. Я тобі дещо привіз, сьогодні не захопив…

— Навіщо це…

— Облиш, старий. Ми тепер повинні бути разом. Я сподіваюся на твого підтримку. Розумієш, я хочу вивести лабораторію на високий міжнародний рівень. В мене є різні плани, хочу з тобою порадитись. Зокрема почати на субклітинному рівні серйозне вивчення взаємодії вірусу сказу з організмом, враховуючи імунні механізми. Я думаю, що сказу треба приділити набагато більше уваги, ніж тепер. Зміцнити твою групу.

— Я не проти.

— Ну, бачиш. Як у тебе з монографією?

— Поки ніяк. Дай хоч дисертацію написати.

— Треба одночасно це робити. — Нечаєв рішуче відставив склянку з кавою.

— Часу не вистачає.

— Старий, — підвівся Нечаєв і знову обійняв Жадана, — треба вчитися в них… В наших суперників. Знаєш, як вони працюють? Хвилини даремно не витрачають. Коли я приїздив до Стокгольма, мене зустрічав директор інституту професор Бьорнсон. Від аеропорту до готелю ми вели з ним ділову розмову і вирішували всі справи. У нього в «мерседесі» магнітофон, він все записував, щоб нічого не забути. Потім віддавав запис секретарці. Жодного зайвого слова, ніякої слинявої лірики про погоду і таке інше. Діло, діло й ще раз діло. А в нас сидить наша споконвічна слов'янська лінькуватість і розхлябаність, яку треба розпеченим залізом випалювати. Ми тільки стогнемо, скаржимось на об'єктивні обставини. Вибач, але ваш інститут видався мені дуже провінційним.

— Обставини, — усміхнувся Жадан. — А ти знаєш, що в мене й досі нема мінусового холодильника? Нема де зберігати рідкісні штами вірусів. А в нас дуже цікава колекція, до речі. Я побираюся, благаю в імунологів, а вони бояться сказу, не хочуть брати… А скільки разів світло вимикали й холодильник той плакав отакими сльозами… Й віруси гинули. Унікальні штами! А миші! А!… — він махнув рукою.

— Ти не хвилюйся, ми все поставимо на свої місця. — Нечаєв поглянув заклопотано на електронний годинник з комп'ютером. — Вибач, старий, я до Лук'янова. Дуже радий, що буду з тобою працювати. До речі, як твоя дружина? Пам'ятаєш, ми знайомилися в театрі? Діти є?

— Нема в мене дружини, — глухо сказав Жадан. — І дітей теж. Я перспективний молодий холостяк з сивіючою бородою й виразкою шлунка.

— Вибач, старий, я не знав.

— Нічого. Все нормально. Я б тобі сам сказав. А в тебе як?

— Двоє дітей. Дівчатка. Шкода, звичайно, що нема сина — фамілія Нечаєвих гине, але що вдієш? Ну, я побіг. Тримайся, старий.

Так само стрімко, як увійшов, Нечаєв вискочив з Жаданової кімнатки, залишивши по собі незнайомий запах, наче в це тісне казенне приміщення, пропахле старими паперами, хтось впустив струмінь свіжого, але чужого повітря, настояного на екзотичних квітах — може, з Африки чи Індонезії?

Жадан зрозумів, що це запах нового життя, яке віднині починається в лабораторії. Вилив каву, яку не допив Нечаєв, у рукомийник. Білий фаянс став коричневий, потім швидко пожовтів і знебарвився під струменем холодної води.


II


Через годину після розмови з Нечаєвим він пішов у віварій заражати лисиць сказом. Спочатку вони довго сперечалися з Гаркушею, як побудувати експеримент, який штам вводити тваринам і куди — в задню лапу, в ніс (цей спосіб вважався найефективнішим) чи в жуйні м'язи голови. Нарешті погодились на тому, що двох лисиць заразять штамом «Лужкова», з яким переважно працювала Гаркуша, а трьох — новим, щойно виділеним штамом вірусу сказу — «Чорнодуб». У середовищі рабіологів віддавна склалася традиція — називати штами вірусів прізвищами їхніх жертв, людей, з мозку яких було виділено збудника. Холодильник, де зберігалися віруси, інколи нагадував Жадану мініатюрне кладовище — притулок людей давно померлих, давно забутих, від яких залишилися тільки прізвища і… те, що спричинило їхню смерть. Здебільшого це були невідомі прізвища, які ні в кого не викликали ніяких асоціацій — звичайні абстрактні шифри, знеособлена мова вірусологів.

Траплялися й винятки, коли назва штаму породжувала в душах людей, що працювали в лабораторії, болючі спогади, примушувала холонути серце від доторку до людського нещастя. Тримаючи в руках пробірку з написом «штам Лужкова», Жадан завжди згадував дивовижну історію, яка трапилася зовсім недавно — рік тому. Сталося це в серпні, серед білого дня, коли сяяло сліпуче сонце, а діти галасували на вулиці з особливим завзяттям, бо кінчалися шкільні канікули. В одну з квартир на четвертому поверсі дому, що стояв у центрі Ворошиловграда, через балконні двері влетіла летюча миша, що саме по собі було незвичайно, бо, як відомо, кажани — істоти нічні, вилітають полювати на комах лише надвечір, після заходу сонця. Господар дому — прізвище його Лужков — спіймав кажана у півлітрову банку й вирішив показати його дітям, які пішли в кіно. Повернулися діти, й чотирнадцятилітня Неллі Лужкова — дівчина нестримна, рішуча і дуже самостійна, з тих, що їх називають важкими дітьми (згодом Жадан дізнався, що в школі її вважали за одну з небезпечних заводіяк всіляких порушень дисципліни й дочекатися не могли, коли скінчить вона восьмий клас), вирішила помацати неприємне, буро-коричневе створіння із зморшкуватою зловісною мордою упиря. І одразу ж зойкнула від болю і страху, бо летюча миша мертвою хваткою вчепилася у кінчик вказівного пальця правої руки. Власне кажучи, першим хотів узяти до рук кажана молодший брат Неллі Павлик, але вона відштовхнула його, бо звикла завжди в усьому верховодити: ніхто тоді й гадки не мав, що Неллі відвела страшну небезпеку від свого брата, прийнявши смерть на себе.

Неллі бігала по кімнаті, трусила рукою, на якій огидною торбинкою, склавши перетинчасті крила, висіла летюча миша. Нарешті столовим ножем розчепили гострі зуби кажана й викинули його на вулицю. До лікаря не звернулися, бо й гадки не мали про небезпеку — лише йодом залили ранку на пальці. Треба сказати, що якби і звернулися до лікаря — навряд чи хто призначив би курс антирабічної вакцинації. Навіть Гаркуша і Жадан, навіть сам Мідатов, либонь, не зробили б цього, бо досі таких випадків у країні не траплялося. Звичайно, і Мідатов, і Гаркуша, і Жадан знали про те, що летючі миші-вампіри в Латинській Америці, які вночі нападають на худобу і людей, можуть передавати сказ; але то був інший континент, інші — кровожерні — летючі миші, яких у наших краях немає, та й вірус трохи відрізнявся від класичних європейських вірусів.

Через тридцять днів Неллі Лужкова занедужала, й на третій день хвороби, коли у лікарів виникли перші страшні підозри, до Ворошиловграда негайно викликали Жадана. Ніколи не забуде сповнених жахом очей дівчини, яка весь час відбивалася руками від якихось чорних летючих демонів, що налітали на неї, й кричала, щоб забрали двері палати, бо то не двері, а лице Сірого, який прийшов, щоб убити її й потягти з собою в підвали, де чекає його Мара; згодом Жадан випадково дізнався, що Марою звали вчительку, яка ненавиділа й переслідувала Лужкову.

Гідрофобія не була яскраво виражена, як у випадках типових, і прижиттєвий діагноз поставили із знаком запитання, думаючи, що, можливо, мав місце грипозний енцефаліт; ніхто, в тому числі й сам Жадан, не вірив, що в усьому винна летюча миша; однак ніякі інші тварини — ні собаки, ні лисиці — Лужкову не кусали; Жадан устиг поговорити з нещасною дівчиною, коли тимчасово відпускали її жахливі привиди. Тільки виділення вірусу сказу, що тривало досить довго, бо збудник цей відрізнявся від звичайних, відомих досі вірусів, остаточно підтвердило діагноз. Хоча й залишилося кілька принципових й досі не розв'язаних питань: звідки взявся вірус сказу в летючої миші? Від випадкового зараження — скажімо, від куниці чи хворої лисиці, чи він постійно передається серед летючих мишей, які живуть колоніями? В якій мірі серйозна загроза укусів летючих мишей для людини? Може, те, що сталося, — винятковий, рідкісний, абсолютно нетиповий випадок? Чи треба бити на сполох, переробляти інструкції, привертати увагу лікарів і населення до кажанових укусів? І чи може цей вірус спричинити захворювання хижаків, скажімо, лисиць? Відповідь на ці питання відкривала нову сторінку в епідеміології сказу.

Тільки експерименти — важкі й небезпечні — могли щось пояснити: ось чому вони сьогодні йшли на зараження лисиці штамом «Лужкова».

Але Жадан знав і те, що наукові проблеми значно легше вирішити, ніж знайти відповідь на побачене у домі Лужкових. Не міг забути вичищеної, сяючої чистотою й достатком квартири Лужкових, де побував у перший же день по приїзді, коли Неллі ще була жива; найбільше його вразило те, що маленький Павлик мав окрему кімнату, забиту іграшками — електромобілями, космічними візками, клеєними моделями літаків, а Неллі, крім тапчана у прохідній кімнаті, де завжди працював телевізор, не мала нічого; ще він звернув увагу на те, що у вітальні висів великий кольоровий фотопортрет Павлика в золоченій багетній рамі — фотокартки ж Неллі, бодай невеличкої, він ніде не побачив. З розмови довідався, що Неллі — дитина від материного першого шлюбу; батьки мріяли віддати її в спортивний інтернат, у групу підготовки майстрів спорту з волейболу. Через три дні вона звільнила їх від цих турбот…

Вирішили працювати втрьох — Гаркуша, Жадан і Кучерявий. Мальована почала за давньою звичкою кричати, щоб звернули увагу на те, як чисто прибрано віварій, бо вона, Варвара Іванівна, в усьому любить чистоту і порядок (на це Гаркуша одразу ж вигребла сміття з-під стелажів, на яких стояли високі скляні банки з зараженими мишами). Проте Мальовану це не дуже збило з високої гігієнічної ноти, вона продовжувала торохкотіти далі, нагадуючи лікарям, щоб при розподілі премій (вона чула від препараторки з мікробіологічного відділу, що незабаром ділитимуть гроші) не забули її, Варвари Іванівни, заслуг перед лабораторією. Стояла в гумових чоботях, що здавалися особливо великими на її тонких ногах, у чорному халаті, запнута білою хусткою, й безперервно сипала словами; Жадан подумав, що все, що тут відбувається, для неї — галасливої, битої життям і чоловіком сільської жінки — протиприродне, відштовхуюче, незрозуміле і має одну лише назву: позбавлене здорового глузду знущання з гарних, добре вгодованих тварин (з великими труднощами Жадан довів завідуючому віварієм, що лисицям треба видавати свіже м'ясо за тими ж нормами, за якими годують собак в інституті фізіології), які нікому ніякої шкоди не заподіяли. Вже кілька разів Мальована натякала, що краще б використати руду, лискучу шерсть в інших, приємніших і практичніших інтересах, ніж замочувати її в розчині хлораміну й спалювати потім у крематорії. Варвара Іванівна запевняла, що чоловік у неї вправний драч і в одну мить здере ці шкурки й вичинить їх так, що потім що хоч з них роби — чи шапку, чи комір на пальто. Вперше Жадан мало не накричав на Мальовану, але нікому про цю розмову не сказав, бо Гаркуша, яка зверталася до препараторки тільки на «ти», називаючи Варварою, вчинила б їй такий рознос, що невідомо, чим би це скінчилося. Малоосвіченого препаратора із зарплатою 80 карбованців, який би доглядав тварин, заражених збудниками особливо небезпечних інфекцій, знайти було набагато важче, ніж доктора медичних наук на ставку 450 карбованців, й Мальована вже кілька разів погрожувала, що піде з лабораторії, бо її особисто запрошували керівники кількох інститутських відділів, які знали про одну визначну рису вдачі Варвари Іванівни, її, висловлюючись мовою сучасною, життєве хобі: вона любила годувати тварин і тому крала все, що мало відношення до харчів, все, що тільки погано лежало, — сіно, овес, моркву, буряк, пшоно, молоко, а тепер, коли з'явилися лисиці, ще й м'ясо; вдома Мальована ніякої живності не тримала — ні курей, ні хоч би якогось замореного підсвинка, бо все одно чоловік би пропив. Тому свою віковічну енергію любові до всього живого віддала Варвара Іванівна, тягаючи звідусіль харчі, своїм любим білим мишкам, кролям, морським свинкам і сірійським хом'ячкам. В лабораторії особливо небезпечних інфекцій піддослідні тварини завжди були ситі й доглянуті, серед них майже ніколи не спалахували епізоотії, як це траплялося в інших відділах, коли через авітамінози чи поширення заразних хвороб гинули миші чи кролі, — і це зводило нанівець усі плани дослідників, ламало багатомісячні складні експерименти.

Ось чому він так цінував Мальовану. Гаркуша це теж добре розуміла, але завжди сміялася з його прохальної манери розмовляти з підлеглими з винуватим виглядом, так, наче вони мали зробити йому велику особисту послугу, а не виконати свої прямі службові обов'язки. Гаркуша, яка колись працювала завідуючою відділом по виробництву вакцини проти сказу й керувала добрим десятком жінок, схожих на Мальовану, звикла до слів простих, без усяких там інтелігентських викрутасів.

І тому, послухавши трохи Мальовану, яка так і не зрозуміла, чому її боротьба за чистоту нині нікого не привела у захват, Гаркуша невдоволено сказала:

— Досить теревенити, Варваро. Йди краще в лабораторію й наведи чистоту. Бо все там занехаяне, як у хліві. Прийде новий завідуючий, побачить цей свинюшник — що він скаже?

— А Сонька ж навіщо? — огризнулася Мальована.

— Ти хіба не знаєш, що вона хвора?

— Не хвора, аборт робить, — вигукнула Мальована. — Я теж так можу! Подумаєш, красуня! Їй — аборт робити, а мені в цьому г… повзати!

Кучерявий підморгнув Жадану й почав дбайливо розгладжувати свої пишні бакенбарди.

— Кому я сказала? — блиснула чорними очима Гаркуша. — Ану киш звідси, бо вже голова від тебе гуде! Дивись, щоб усе блищало. Я прийду — перевірю. Наведеш порядок — одержиш премію.

Слово «премія» якнайкраще вплинуло на Мальовану, й вона швиденько подріботіла з віварію.

— У вас все готове, Петю? — звернулася Гаркуша до Кучерявого, який повинен був підготувати вірусну емульсію для зараження лисиць.

— Ще ні. — Вираз загального задоволення життям і тим, що почув пікантну подробицю з життя Соні, злиняв з обличчя Кучерявого.

— Я ж вам ще вранці наказала.

— А Олексій Олександрович наказав мені інше. Я бігав на товарну станцію питати, чи не прийшов контейнер з його меблями.

— Який це ще Олексій Олександрович? — з грізною насолодою спитала Гаркуша у святій переконаності, що ніякого Олексія Олександровича не існує в світі й що вона нарешті виведе на чисту воду цього брехуна Кучерявого.

— Наш новий завідуючий лабораторією. Нечаєв. Чули про такого? — ще з більшою приємністю спитав Кучерявий. — Ось документи, якщо не вірите.

Він відсунув з черева халат, заліз у кишеню штанів і дістав якісь зім'яті папірці.

Ні слова не кажучи, Гаркуша сіла до настільного боксу — прозорої камери з плексигласу, в якій велася робота з вірусом; з обох боків боксу стирчали клейончаті рукави, перехоплені туго гумовими кільцями: експериментатор засовував сюди руки й вводив їх до камери; зап'ястя міцно стискалися гумками. Жадан не дуже любив працювати в настільному боксі, який, хоч і гарантував безпеку, проте руки швидше втомлювалися, затікали й важче було виконувати складні операції, що потребували особливої точності рухів. Він сів навпроти Гаркуші й теж засунув руки у порожні рукави, згадавши при цьому фільм про людину-невидимку. Гаркуша працювала артистично, любо було поглянути на те, як легко, невимушено й водночас обережно вправляється вона з пробірками, піпетками, шприцами й пінцетами, всюди, де потрібна була найвища зосередженість; найменша недбалість у дозуванні вірусу могла спричинитись до цілковитого викривлення результатів експерименту, від яких нерідко залежала доля людини. Так, помилка при визначенні індексу імуногенності вакцини — тобто її захисної сили — чи рівня противірусних антитіл у крові людини могла призвести до фатальних наслідків. Гаркуша, безперечно, була сильніша за Жадана у вірусологічній техніці, він це знав, і в цьому не було нічого дивного; як правило, жінки набагато краще й терплячіше виконують усі ці дрібні, марудні, нудні, одноманітні маніпуляції, на яких тримаються вірусологія, біохімія чи імунологія; зате вважається, що чоловіки мають перевагу в логіці мислення, у раптових осягненнях істини, яка часто криється за строкатими рядами малозрозумілих цифр, і потрібна велика уява, натхненний порив думки, щоб за сірим, непроглядним туманом абстрактних даних помітити якесь нове знання, відкрити щось нове в науці. Жадан мав цю перевагу над Гаркушею, це всі визнавали. Крім неї.

Кучерявий сидів за суміжним столом, готував розчин тіопенталу для наркотизування лисиць. Щодо цього Жадан теж сперечався з Гаркушею, яка наполягала на тому, щоб обов'язково робити наркоз — безпечніше й надійніше можна провести зараження, — а він казав, що не треба, бо це може вплинути на результати досліду, адже у природних умовах зараження не відбувається в наркотичному стані, а навпаки — в умовах граничного збудження, стресу. Нарешті Жадан не витримав, махнув рукою й пішов до свого знайомого Борі Голуба, який працював у кардіологічній клініці професора Костюка, й той дістав йому кілька ампул тіопенталу.

Тепер, коли його звільнили від неприємної роботи з вірусом, Кучерявий знову набув умиротвореного вигляду. Не можна було сказати, що він геть нічого не робив у лабораторії; вряди-годи цього вродженого неробу, розбещеного батьками, школою, медичним інститутом, аспірантурою, яку він так і не скінчив, і поблажливими колегами, котрі не хотіли з цим знавцем усіх інститутських новин і таємниць заводитись, Гаркуша все ж таки примушувала сісти за настільний бокс чи вдягти на себе прозору маску й попрацювати; правда, Жадан висловлював побоювання, що маска лусне під натиском пики Кучерявого; відсапуючись і вкриваючись потом, Кучерявий з сонливою повільністю та обережністю брався за інструментарій, робив довгі перепочинкові паузи, при першій же нагоді влаштовував півгодинні перекури, а найчастіше скидав усю роботу на лаборантку Тамару, зникав десь надовго, чекаючи, поки вщухнуть пристрасті, пов'язані з його втечею. Побувавши в одній аспірантурі й трьох науково-дослідних інститутах, Кучерявий так і не спромігся написати бодай елементарну кандидатську дисертацію, хоча за поважністю й схильністю до теоретизування він перевершував багатьох докторів наук; ходив бездоганно вдягнений у солідні костюми зі старанно дібраними під їхній колір краватками, носив солідні сірі капелюхи й темні плащі, а не так, як Жадан — якісь там зелені, напівармійські бушлати з каптурами чи легковажні спортивні куртки, і той, хто не знав Кучерявого, зустрічаючи його в коридорі інституту, був переконаний у тому, що перед ним видатний учений, молодий талановитий професор, який гідно представляє вітчизняну науку на всіх форумах світу.

З приємністю дивлячись на Гаркушу й Жадана, які мовчки напружено працювали, Кучерявий почав теоретизувати про можливу імунодепресивну[6] дію тіопенталу, на що Гаркуша наказала йому прокип'ятити голки до шприців, хоч знала, що голки вже давно готові.

Нарешті вони пішли до кімнати, де сиділи лисиці. Тварини, наче зрозумівши, що ці страшні двоногі білі постаті з блискучими мордами й жовтими гумовими лапами, з непримиренно-ворожим запахом принесли з собою щось лихе, почали кидатися в клітках, а самотня молода лисичка куснула грати, відчувши гіркий безкровний смак холодного заліза. Кожна клітка була перегороджена спеціальним рухомим щитом, який давав змогу, притиснувши до ґрат, знерухомити лисицю.

— Ви притискаєте лисицю, — Жадан вручив Кучерявому й Гаркуші по довгій залізній кочерзі з рогулькою на кінці, — а я вводитиму тіопентал.

Почали з самотньої лисички, яка несподівано виявилася дуже сильною й довго пручалася, доки він спромігся ввести їй наркотизуючу речовину. Стали чекати, коли подіє тіопентал. Почалася стадія збудження, лисиця забігала по клітці, наче хотіла спіймати свій хвіст. Все це тривало дуже довго, Кучерявий викурив дві сигарети й висунув кілька нових теорій, а лисиця й не думала спати, розпалюючись, навпаки, чимдужче; почала завивати щось задушевне й уривчасте, наполохавши інших своїх товаришів по неволі.

— Будемо заражати без наркозу, — вирішив Жадан, якому вже остобісіла вся ця морока. — Бо ми так і до ночі не впораємось.

Гаркуша сердито промовчала, бо, як людина вперта, не любила відступати від власних намірів, не вміла швидко пристосовуватись до нових обставин. Але й не стала заперечувати. Взялися за другу лисицю, яку вирішили заразити штамом «Чорнодуб». Гаркуша й Кучерявий гримнули кочергами й притиснули хижака до ґрат. Жадан швидко схопив задню лапу й витягнув назовні; вже був протер шерсть ватою, вмоченою у воду (спиртом не хотів, щоб випадково не знешкодити вірус), й підніс до лапи шприц з білястою вірусною емульсією, як раптом лисиця вивернулась у неймовірному стрибку, кігтями подряпавши гумову рукавичку Жадана, й замість лапи перед собою він побачив вишкірену морду розлюченого звіра. Він різко рвонув руку, ледве не вколовши себе шприцевою голкою. Це Кучерявий послабив тиск своєї кочерги на щит, з чого одразу ж скористалася лисиця.

— Що ти робиш? — крикнув Жадан. — Не бачиш?

— Я ж казала вам, Євгене Петровичу, що треба дати наркоз, — злякано мовила Гаркуша. — Це вам не миші. У вас усе в порядку?

— Нормально. Порвала одну рукавичку, але друга ціла.

— От зараза, — сказав Кучерявий. — Тут треба іншу конструкцію клітки. Знаєш, як друкарський прес, на гвинтах…

— Тримай краще, теоретик, — наказав Жадан. — Ти снідав сьогодні? Сили немає, чи що?

— Я тримаю, але ж вона теж сильна, — важко дихаючи, сказав Кучерявий, який уявив себе на місці Жадана і вкрився рясним потом. — Якби знаття…

— Помовч! Притискай!

Жадан нарешті увіткнув шприц у задню лапу, відчувши, як входить голка в тугий, тренований бігом м'яз стегна й упирається в кістку. Притримуючи лівою рукою канюлю, щоб голка не зіскочила з носика шприца, ввів повільно вірусну емульсію, намагаючись не думати про те, що може статися, якщо лисиці вдасться знову вирватись. Йому здалося, що все це триває цілу вічність.

Нарешті витягнув голку й відпустив лапу.

— Все, — махнув рукою. Дивно, але, відчувши свободу, лисиця не кинулася бігати по клітці, а спокійно сіла й почала облизувати лапу.

«Мені теж треба зализувати свої рани, — подумав він. — Куди я поспішаю? Навіщо так ризикую? Що робив би, коли б увіткнув у палець шприц з високопатогенним вірусом? Заради чого все це? Невже заради престижного титулу «доктор медичних наук»? Чи варто? Ні. Просто в цій лабораторії, в цих вірусах і лисицях, в цьому всьому єдиний смисл мого існування. Тільки треба про це мовчати, бо засміють. Зараз подвижники не в моді. Та який я подвижник? Такий, як усі. Через дві години я почну рятувати цю лисицю. Введу метафен і гамма-глобулін. Я займаюся цим, бо мені цікаво. Розумієте? Ці-ка-во!» Йому вдалося, що він крикнув це комусь, хто стоїть обіч і сміється, ні, не сміється, а гидко хихикає: мовляв, дивіться, який розумний! Герой. Кидається на амбразуру грудьми. Хи-хи-хи… Блаженний…

Сів на круглу лабораторну табуретку, не відчувши навіть холоду її вистиглого залізного сидіння. Руки й ноги дрібно тремтіли, наче після важкої роботи. Треба було взяти в поміч Колю Дрозденка і Тамару, а не цього придурка. Надійніше було б. Але Тамара працює на овочевій базі, а Коля пішов до бібліотеки. Може, треба було попросити Ларису? Що вона робить? Після того мало бачились: Лариса оформляла дисертацію й, користуючись відсутністю завідуючого, майже не ходила в лабораторію. Зустрічаючись, обоє мовчали про те, тільки одного разу Лариса, всміхнувшись, провела рукою по його голові. Після цього доторку він чомусь відчув себе безнадійно самотнім.

— Дивіться, вона заснула, — оголосив Кучерявий.

І справді, молода лисичка, якій ввели тіопентал, солодко спала, лежачи на боці, поклавши морду на шматок свіжого м'яса, кинутого їй уранці Мальованою. Лисиці, мабуть, снилося далеке дитинство — затишна нора, вирита під старою сосною, запахи сирого піску, глиці і пташиного пір'я; а може, снилася матінка — як облизує їй морду своїм м'яким, ніжним язиком і як любов'ю світяться у темряві материні очі.


III


Повернулися, втомлені, з віварію пізно — десь близько четвертої. Кучерявий одразу ж втік у місто: по секрету сказав Жаданові, що йде до свого друга, директора ресторану, який йому обіцяв дістати червоної й чорної ікри на Новий рік. Кучерявий пропонував і Жадану взяти баночку-другу, але той відмовився, бо грошей не було. До зарплати залишалося три дні. А позичати в Кучерявого не хотів.

Жадан з Гаркушею сіли поїсти на кухні: так називалася світла кімната, де стояла газова плита «Алла» (чому «Алла», навіщо «Алла» — ніхто не знав), великий лабораторний стіл з поламаним спектрофотометром, письмовий стіл, за яким у вільні хвилини сиділа лаборантка Тамара, й ще один невеличкий столик, що мав офіційну назву — «місце для прийняття їжі співробітниками». Кухню всі любили, як єдине живе місце в лабораторії, затишне і тепле, бо тут завжди вчувалися запахи їжі, надто коли Соня смажила сало; можна було покурити, попиті каву, подивитися на панораму Києва, що відкривалася з вікна, побазікати з Тамарою — милою білявою дівчиною, яка ще не втратила здатності червоніти при щонайменших двозначностях, з чого дуже часто користався Кучерявий: розсівшися на лабораторному столі й помахуючи товстими ніжками, які не діставали до підлоги, він сипав своїми слизькими дотепами так, що в Тамари вуха й щоки горіли, але й перервати потік непристойностей вона не наважувалась — хоч і соромно їй було слухати, проте цікаво.

Зараз на кухні хазяйнувала Гаркуша: гримала сковорідкою, на якій залишилися стеаринові нальоти смальцю, мила пральним порошком коричневі від чайного загару чашки співробітників, чистила виделки й ножі, наче готувалася до великого банкету. А все для того, щоб якось згаяти час, бо Гаркуша варила картоплю, щохвилини тикаючи в булькаючий окріп скальпелем, щоб перевірити, чи вже м'яка. На відміну від Жадана любила добре поїсти. Жадан приніс свій традиційний сир з кефіром, а Гаркуша покраяла тонкими білими пелюстками сало, почистила часник, поклала на тарілку тверді, домашнього посолу огірки, витягла з сумки півхлібини, ще й до чаю поставила баночку з медом і пряники. Від цього багатства в нього голова обертом пішла, й він почав ковтати слину, бо дієта дієтою, а жодна нормальна людина не може витримати такої спокуси. Потім Гаркуша висипала на тарілку паруючу білу картоплю.

— Беріть, Євгене Петровичу. Пригощайтесь.

— Мені не можна…

— А, скільки там того життя! — вона рішуче поклала картоплю.

Йому здалося, що нічого смачнішого за цю картоплю з салом і солоними хрумкими огірками ніколи не їв, хоча знав, що рівно через дві години — можна було перевіряти годинник — почнеться біль у животі. Через дві години він мав уже працювати в медичній бібліотеці.

— Тільки зараз відчула, як втомилася, — позіхнула Гаркуша, прикриваючи рукою рот. — Важко працювати, вірите, Євгене Петровичу. Хоч би сьогодні кинула роботу. Хочу на пенсію.

— Не жартуйте. З вашою енергією…

— Ні, ні, я правду кажу. Поїду в своє село рідне, в Нянівку, житиму в батьківській хаті, людей лікуватиму. Мене там усі знають, професором звуть. А що ви думаєте? Апарат Ріва-Рочі в мене є, буду міряти тиск, візьму з собою дібазол, но-шпу, баралгін, валідол, все, що допомагає, хоч якась користь з мене буде. Набридло все тут. Лабораторія, віруси, смерті. Ніхто нас лікарями не вважає, нікому ми не потрібні. Навесні піду на пенсію, Я вже вирішила. В Нянівці знаєте яка природа? А повітря? Заведу город, я люблю біля землі поратись.

Вона щедро посипала сіллю картоплю і сало, а часникову дольку кілька разів тикала в сільницю. Їй не можна стільки солі, вона гіпертонік, подумав Жадан, але нічого не сказав. Лікар, сама повинна розуміти. Намагався ніколи нікого не повчати, бо сам не терпів нічиїх повчань.

— Що за один цей Нечаєв? Кажуть, ваш друг? — спитала Гаркуша, хрумкаючи огірком.

Хоча по інституту хвилею прокотилася чутка про те, то Лук'янов запропонував Жадану стати завідуючим лабораторією, й багато хто — навіть люди сторонні, далекі від лабораторії — переконували його погодитись на це, Гаркуша мовчала, як води в рот набрала: не могла, мабуть, подолати своє честолюбство, вражене ще з тих часів, коли Лук'янов зіпхнув її на другий план.

— Він хоче розширити дослідження по сказу. Ну й взагалі є в нього дуже цікаві ідеї. Саме зараз тільки й працювати…

— Як то буде при новому, — зітхнула Гаркуша. — З Брагою хоч погано, зате все відомо було.

З Брагою Гаркуші не так уже й погано велося. Брага, який терпіти не міг всяких інтелігентів в окулярах типу Жадана, виявляв велику прихильність до Гаркуші, не раз ставлячи Жаданові за приклад її впертість, її працьовитість, її просту, без усяких витребеньок поведінку. Навіть те, що Гаркуша захистила кандидатську дисертацію дуже пізно, коли їй було за п'ятдесят років, а докторську дисертацію захищати не збиралася, навіть це дуже подобалося Бразі, й він не раз колов очі Жаданові: яка погана це людська риса — нетерплячка.

— Нам що? — сказав Жадан. — Як працювали, так і будемо працювати. Ми люди маленькі.

— Побачимо, — погодилась вона. — Я чула, що цей Нечаєв людина крута.

— Нам саме такий і потрібен.

— Скажіть, Євгене Петровичу, а ви Савелія Макаровича більше не бачили? — раптом перейшла на інше Гаркуша. — Шульгу, пам'ятаєте, ви розповідали.

— Ні, не бачив. Часу не було.

— Як побачите, обов'язково передайте від мене привіт, То чудова людина.

Жадану здалося навіть, що чорні очі в Гаркуші зволожилися.

— Якби не він, я ніколи б не вступила в медінститут. Одразу після війни я прийшла працювати до нього лаборантом, а він — Галю, Галю, вам треба вчитися. Ми вакцину проти сказу випускали. Тоді страх скільки людей хворіло. Під час війни сказу майже не було, бо собак усюди повибивали, а в мирний час почалося. Величезний спалах був, спеціальні заходи вживали… Скільки доводилося їздити… В Савелія Макаровича батько генералом був.

— Генералом?

— Царським. Десь після революції зник. Чи втік за кордон, чи його розстріляли. Савелій Макарович ціле життя боявся, що йому батька згадають. Приховував своє походження. А мати така бариня, білоручка. Я її пам'ятаю, їй було років вісімдесят. Вона ніколи ніде не працювала. Тільки французькі романи читала. Я вперше її побачила, коли вона йшла влітку по вулиці з парасолькою. А я, дурна сільська дівчина, ніколи не бачила, щоб у світлий сухий день з парасольками ходили. Почала сміятися — так мені дивно було. Савелій Макарович учив мене, як їсти, як ніж, виделку тримати, як одягатися.

Вона зітхнула й провела пальцем по очах. Пили чай — Гаркуша з великої чашки, на якій був намальований гостроносий Гоголь і написано «Миргород» (їй подарували цю чашку, коли їздила на випадок сказу в Полтавську область), а Жадан із своєї маленької, товстостінної чашечки, яку любив за те, що навіть окріп тут дуже швидко вистигав.

— Савелій Макарович займався зі мною фізикою, хімією — готував до медінституту. Потім пішов до Верхратського — той тоді завідував кафедрою в інституті, попросив за мене. Прийняли… Хоч, по правді казати, які в мене були знання. Батьки — темні, босі й голі селяни… для них вершиною сподівань була фельдшерсько-акушерська школа. Перед війною туди мене віддали… Під час війни голод, ховалися, щоб у Німеччину не забрали. Книжок не бачили, яке там навчання… А Савелій Макарович примушував мене, щоб я Толстого читала. Він особливо любив оповідання про того монаха… ну, знаєте, як до нього жінка прийшла, а він палець собі відрубав.

— «Отець Сергій».

— Так.

— А чому в Шульги такий шрам на лиці? — спитав Жадан.

— То ціла історія. Через те він рабіологом став. Це ще перед революцією трапилося, Савелій Макарович ще хлопчиком був. Батько його полюванням захоплювався,

багатий, псарню велику тримав. Вони в Коростені жили. Одного разу сказився великий пес, з яким любив бавитись Савелій Макарович, і порвав йому лице. Батько привіз його до Києва й впав на коліна перед Левковичем — рятуйте, мовляв, єдиного й улюбленого сина. Все віддам. Той каже: «Якщо врятую — побудуйте притулок для покусаних, бо з Київської й Чернігівської губерній люди їдуть, а жити їм немає де». Батько Савелія Макаровича погодився. Син не захворів, і генерал тоді побудував цей будиночок, де тепер наш відділ постачання.

— Невже?

— Точно. Це все мені Савелій Макарович по великому секрету розповідав. Ніхто в інституті цього не знає.

Жадан визирнув у вікно: за сто метрів від головного корпусу, на схилі гори, притулився невеликий, потемнілий від дощів і старості дерев'яний будинок, наче живцем перенесений сюди з російської провінції — з Воронежа чи з Пензи — з візерунчастими дерев'яними віконницями, з двома стовпчиками, що підпирали дашок над ґанком, й неодмінними лавочками на ґанку. Жадан раптом з гіпнотичною, болісною для очей ясністю уявив, як тою крутою вуличкою, якою щодня біжить він на роботу, їде вгору фаетон, запряжений парою гнідих коней, а в ньому сидить суворий сивовусий генерал у білому кителі й міцно притримує хлопчика із забинтованою головою; як професор Левкович, поблискуючи скельцями пенсне, сідає перед хлопчиком на стілець, робить владний знак вусатому фельдшеру в довгому халаті, той подає професору шприц, Левкович відтягує шкіру на худому животі малого Савелія (той тремтить від страху, але боїться показати це суворому батькові) й впорскує вакцину, рятуючи хлопця від смерті.

— Можна вам сказати одну річ, Євгене Петровичу? — таємниче спитала Гаркуша. — Тільки ви не образитесь? Га?

— Кажіть.

— Давно хотіла сказати, але якось не було нагоди. Будьте обережні з Ларисою, Євгене Петровичу.

— В якому плані? — гостро спитав він, відчуваючи нудотний, пекучий біль всередині. Приступ почався набагато раніше, ніж він чекав.

— В прямому, — опустила очі Гаркуша. — В інституті пішли розмови про вас… Мені Мальована сказала, що бачила, як ви цілувалися у віварії. Тільки, ради бога, не виказуйте мене…

— Нормально. Що іще?

— Як нормально? Як можете ви казати «нормально»? — обурилася Гаркуша, рвучко вставши з-за столу. Брязкаючи посудом, почала прибирати стіл. — Ця Лариса… ви навіть уявити не можете, хто це. Як у нас у селі кажуть — справжня шльондра, прости господи. Невже ви не бачите? Відкрийте очі, Євгене Петровичу. Ви людина наївна, захоплюєтесь, а вона… вона використає, посміється з вас… ще й під монастир підведе. А вам захищати дисертацію. Не дай боже, анонімка якась, чи що… І новий завідуючий прийшов, дізнається. Навіщо це вам? Вас усі шанують, у вас добре ім'я. Їй, звичайно, приємно. Такого, як ви, мати серед своїх коханців. Думаєте, ви в неї перший? Поганому виду немає стиду. А у вас можуть бути великі неприємності. А, не дай боже, чоловік її дізнається? Що тоді? Та він же вас знищить. Він усе може… Вибачте, що я таке кажу, але я вважаю себе вашим другом.

— А якщо я її кохаю? — поцікавився Жадан.

— Що? Кохаєте? — Вираз Гаркушиного обличчя змінився, її почало роздувати, наче знову починався напад алергії до Когось або Чогось, обличчя вкрилося червоними плямами, чашка з Гоголем впала на підлогу й розбилася. Жадан кинувся піднімати черепки.

— Вибачте, — розгублено сказала Гаркуша, — я більше не буду.

— Чого ж, — добродушно усміхнувся він задерев'янілими губами. — Це нормально. Дякую вам, Галино Терентіївно. За вашу турботу й попередження. Адже в нашій скаженій лабораторії людина людині товариш, друг і брат.

Він мало не вклонився їй по-блазенськи, до пояса, бо лють йому вже забивала дух. Але саме в ту хвилину його покликали до телефону. Він пішов до передпокою, де стояв телефон, радіючи, що все скінчилося й що він не зірвався, не послав цю стару бридку моралістку туди, куди треба було б, щоб не лізла не в свої справи. Віддавна розлучена з чоловіком, з яким прожила рік, Гаркуша стала вразлива до всіх розмов і пліток на чоловічо-жіночі теми, особливо коли справа торкалася різних аморальних ситуацій; дочку Гаркуші Маргариту, викапану матір — таку ж саму довгоносу й негарну, з глибоко посадженими чорними очима, — теж недавно кинув чоловік, залишивши з п'ятирічною дочкою, і це все тільки посилило хворобливий потяг Гаркуші до викривання, засудження, спопеління всієї сучасної розпусти, яку бачила на кожному кроці, надто ж серед молоді.

— Слухаю, — не дуже люб’язно буркнув у телефонну трубку Жадан. Йому відповіли, але він нічого не почув — тільки тріск і якісь далекі мелодії. Мабуть, дзвонили по міжміському.

— Слухаю! — крикнув він. — Або кажіть голосніше, або передзвоніть! Нічого не чути!

— Євгене Петровичу? — нарешті почув він невпевнений жіночий голос й одразу пізнав: чорнява лікарка зі Старої Митниці.

— Лідіє Василівно? Що сталося?

— Нічого, — здивовано сказала вона. — Як ви згадали моє ім'я та по батькові!

— Ніхто не захворів?

— Ні.

— А як Ніна Чорнодуб?

— Закінчила курс щеплень, ми її виписали, все гаразд.

— Я радий чути вас, — несподівано для себе сказав він. Відповіді не було. — Алло, алло, — занепокоївся він, — ви мене чуєте?

— Чую, — тихо відповіла вона.

— Чому ж мовчите?

— Думаю.

— У вас до мене якась справа?

— Чи ви б змогли мене прийняти в лабораторію? Мене начальство хоче послати на підвищення кваліфікації. Хоч на кілька днів.

— Коли? — спитав він.

— Коли скажете.

— На наступному тижні можете? Бо пізніше я їду до Москви, на конференцію.

— Можу.

— От і добре. Тільки візьміть від облздороввідділу папірець для нашого директора. У вас є де зупинитися в Києві?

— Є.

— Тоді приїздіть у вівторок. Понеділок — важкий день. Я жду вас.

— Добре, Євгене Петровичу, дякую. До побачення. Він відчув, що вона зраділа і всміхається.

— Щасливо.

Він поклав трубку і раптом зрозумів, що ця жінка йому дуже подобається. Одразу сподобалась, з першої хвилини, як її побачив і торкнувся її долоні, — що голос її хвилює, і прекрасно, що він її незабаром побачить. Біль, викликаний словами Гаркуші, як рукою зняло. «Я жду вас. Чекаю. Приїздіть», — повторив він подумки, немов висилав кудись телеграму-блискавку.


IV


Наступного дня Жадан поїхав на Сирець, на міську станцію переливання крові, вирішувати долю гамма-глобуліну, над яким вони билися вже три роки. Справа в тому, що антирабічний гамма-глобулін, яким користувалися в усій країні, — препарат, що містив у собі велику кількість готових антитіл проти вірусу сказу й тому був конче потрібний у випадках тяжких укусів, — отримували з сироватки коней, і в багатьох людей він викликав алергічні реакції, інколи навіть шок. Жадан надумав випустити людський гамма-глобулін, який би не давав таких тяжких побічних наслідків. А для цього треба було брати донорську кров — тих, кого попередньо вакцинували проти сказу. Три роки тому Жадану вдалося умовити головного лікаря станції переливання крові, й той виділив кількох донорів-добровольців: з їхньої крові отримали дві невеличкі серії безцінного препарату, лише сто ампул, довели нешкідливість і високу ефективність нового гамма-глобуліну, подали заявку на авторське свідоцтво, але далі цього справа не пішла. Три роки вже тривало безцільне листування з Комітетом у справах винаходів, експерти якого чіплялися за найменшу бюрократичну закарлючку, щоб тільки завалити заявку, висували десятки нових, часто безглуздих додаткових запитань, які свідчили про повне нерозуміння отими анонімними «спеціалістами» суті проблеми, і треба було мати залізну витримку, щоб не плюнути на все це.

Зі свого боку головний лікар станції переливання крові Гладенко й чути не хотів більше про антирабічний гамма-глобулін, з якого не мав ніякої користі, бо ні в яких планах цей препарат не значився, нікому (крім хворих, звичайно) не був потрібний, а його виробництво лише створювало додаткові клопоти, і тому Гладенко весь час відмовлявся виділити Жаданові нових донорів, посилаючись на труднощі в оплаті (ніяких інструкцій щодо цього і справді не було) й на те, що станції не вистачає донорів навіть для виробництва передбаченого планом антистафілококового гамма-глобуліну, що застосовується у випадках тяжких нагноєнь, особливо у дітей; якийсь міфічний, не бачений ніким у Києві сказ не обходив Гладенка, і його можна було зрозуміти.

Тільки зіткнувшись впритул з усіма цими справами, Жадан вочевидь переконався, яке то нещастя бути винахідником, залежати не від самого себе — від власної волі, знань чи фантазії — й не від білих мишей, якими сяк-так дослідників забезпечують, а від складного, майже некерованого механізму впровадження наукових розробок у практику. Тобто залежати від десятків байдужих, нічим не зацікавлених людей, яким часто руки й ноги зв'язані складними, часом взаємосуперечливими й неузгодженими одна з одною інструкціями, наказами, заборонами, постановами, планами, тобто всіма цими паперами, за якими легше живеться тим, хто звик нічого не робити й ні за що не відповідати. Але людський гамма-глобулін і справді був конче потрібний; Жадан наочно в цьому переконався. Одного разу його викликали в Крим, де якійсь істеричній, переляканій лікарці, яку покусав сусідський собака (собака собі спокійненько жив далі, бо ніяким сказом він не хворів) ввели комерційний, тобто конячий, гамма-глобулін (лікарка, як дуже метикована, сама наказала це зробити, хоча ніякої потреби в цьому не було) — і вже через годину після введення довелося її відвезти в реанімаційне відділення, де її з превеликими труднощами врятували, й ще два місяці по тому нещасна жінка тяжко хворіла, трохи не ставши назавжди інвалідом. При застосуванні людського гамма-глобуліну нічого подібного не сталося б. А скільки дітей чи старих людей, хворих на різні хронічні недуги, вагітних жінок і алергіків чекали на цей препарат!

Гладенко — худенький, пухнастий, як кульбаба, сивий чоловік — зустрів Жадана, як завжди, з винятковою люб'язністю. Поцікавився здоров'ям Лук'янова і тим, як ідуть справи в інституті. Тільки про гамма-глобулін Гладенко не промовив ані слова.

Жадан вирішив одразу кинути козирну карту.

— А в мене приємна звістка для вас, Гнате Семеновичу. Ми ось-ось отримаємо авторське свідоцтво на антирабічний гамма-глобулін. Вітаю вас як співавтора.

Гладенко залишився незворушний.

— Я позавчора дзвонив у комітет, і мене запевнили, то все в порядку.

М'яко кажучи, це було не зовсім так. Експерт, як завжди, щось мурмотіла, мовила щось непевне, але в Жадана не було іншого виходу.

— Отож ваші труди, Гнате Семеновичу, недаремні. Авторське свідоцтво, вважайте, в нашій кишені. Ви там гідно представлені. Ну, і вашій станції честь і хвала. А там, дивись, запатентуємо і за кордоном. Я розмовляв із заступником міністра, він дуже задоволений. Казав, що треба обов'язково відзначити вашу станцію за ініціативу. Він збирався з цього приводу розмовляти з міністром.

Все ж таки роки роботи з Кучерявим далися взнаки, Жадан зараз у цьому переконався, з подивом відкриваючи в собі нові здібності брехуна й авантюриста.

А Гладенко святими, висхло-сіренькими запалими оченятами дивився на нього, ніяк не реагуючи.

— Ну то як, Гнате Семеновичу? — легко і радісно спитав Жадан. — Давайте зробимо ще кілька серій, га? А там, дивись, на Державну премію вийдемо. Я певен, що на цьому можна премію одержати.

Йому здавалося, що людям, які так невимушено відкривають нові обрії винахідництва, не можна ні в чому відмовити.

— Ні, — скрушно розвів руками Гладенко. — Вибачте, Євгене Петровичу, але нічим не можу допомогти. У мене зараз ще гірше з донорами, ніж улітку. Мені план додали. Протигрипозний гамма-глобулін будемо випускати. Так що вибачте. Приходьте навесні, може, щось видумаємо. Або одноразових донорів набирайте. Студентів. Зв'яжіться з медичним інститутом або…

— Ну й сволота ви всі, — піднявся Жадан, мало не перекинувши столик, що стояв перед масивним столом головного лікаря. — Якби ваших внуків це стосувалось — одразу б знайшли… Немає скажених лисиць на них. А у вас совісті немає.

Гладенко теж підвівся й почав хапати маленьким ротиком повітря, як риба, викинута на берег.

— Ви… ви… як ви смієте… В мене… в мене внуків нема… Знаєте, як болить? Син є, а дітей в нього немає… І ніколи не буде. Син працював з радіоактивними ізотопами, і тепер… тепер у нього некроспермія… Кінець фамілії Гладенків…

Здавалося, що він ось-ось заплаче.

Жадан приклав руку до серця.

— Якщо вже так потрібні ці донори, — опанував себе Гладенко, — то спробуйте самі набрати групу. Сьогодні якраз прийшов новий контингент. Підіть поагітуйте їх. Але більше двадцяти все одно не дам, так і знайте. І ніякого вашого заступника міністра я не боюся. Просто ви мені набридли. Ідіть до Сіми Андріївни, скажіть, що я розпорядився. І перестаньте нарешті мене мучити. Бачити вас уже не можу…

— Гнате Семеновичу… вибачте… їй-богу, — злякано мовив Жадан.

— Ідіть. Лікар. Совісті в мене нема… А у вас — є? Сором.

Проклинаючи себе і за брехливий тон завсідника міністерських прийомних, де майже ніколи не бував, і за хамство, якого теж не чекав від себе, і все ж відчуваючи полегшення, Жадан вибіг у коридор, де ходили з папірцями якісь люди, переважно чоловіки з сірими, пом'ятими обличчями. До всіх кабінетів стояли черги. Частина відвідувачів, — це все були донори, що за плату здавали кров, — сиділи у невеличкому залі, де стояв телевізор; крутили детективний фільм, де сильні, треновані, розумні й передбачливі люди ловлять на місці злочину іноземного шпигуна; дія відбувалася на мосту вночі — оперативники стрибали на шпигуна з ферм мосту якраз в ту мить, коли він виймав з тайника повідомлення свого агента, й одразу ж фотографували його, засліплюючи спалахами бліців.

Донори не зводили очей з екрана.

— Тепер ви, — підштовхнула його Сіма Андріївна.

— Не можу. Краще ви скажіть.

Сіма Андріївна — низенька і товстенька, жвава жіночка, чорне, свіжофарбоване волосся якої здавалося надто вже новим і лискучим для її немолодого обличчя, — перш за все затулила собою екран телевізора й дочекалася, коли донори прикипіли до неї поглядами.

— Я хочу вам представити професора Жадана. Ви на мене не дивіться, треба було років тридцять тому дивитися, ви на нього гляньте. Хоч він дуже скромний і молодий, але вже керівник центральної республіканської лабораторії по боротьбі зі сказом. Чули про таке страшне захворювання? Всі з інтересом перевели погляди на нього.

— А хіба сказ ще е?

— Є, Чупринко, є, — сказала Сіма Андріївна. — Але ми тебе на плазмофорез[7] не візьмемо більше, навіть не сподівайся.

— Сімо Андріївно, — почав бити себе в груди якийсь патлатий молодик, — та я ж як бик здоровий.

— Я тобі сказала, Чупринко, що в тебе погані показники крові. Можеш іти звідси. Прийдеш через півроку. Так ось, професор Жадан хоче випустити один дуже потрібний, дуже цінний препарат проти сказу. Потрібні добровольці. Для цього він вас провакцинує вакциною проти сказу. Це абсолютно безпечно й безболісно.

— А ми не сказимось?

— Я повторюю: абсолютно безпечно.

— А як платитимуть?

— Як за протистафілококовий гамма-глобулін. І щотижня братимуть кров на плазмофорез. Ясно? Хто погодиться — заходьте до мене, я запишу.

Але навіть після цих полум'яних закликів ніхто не кинувся записуватись на вакцинацію. Жадан, почекавши з півгодини, пішов злий, хоч Сіма Андріївна, яка давно і безкорисливо співчувала йому, обіцяла якщо не двадцять, то чоловік десять все ж таки набрати. Коли Жадан уже виходив з території станції переливання крові на вулицю Максима Берлинського, по якій, місячи грязюку, повзли самоскиди з землею, його наздогнав якийсь чоловік.

— Жадька, японський городовий! Здоров! Ти й справді професор? Чи вона заливала?

Невеличке, з запалими щоками й глибокими зморшками обличчя; могло видатись, що воно має самий тільки ніс, який, увібравши в себе більшу частину матеріалу, призначеного на цю споруду, гостро і недоладно стирчав так, наче до маленького буксира під час складання випадково почепили ніс криголама.

— Симпампуля! — радісно обійняв Жадан власника унікального носа. — Що ти тут робиш?

— Продаю свою кров і душу, — шморгнув посинілим носом Симпампуля. — Як Фауст Мефістофелю.

Насправді ж звали його Аліком. Алік Абеленцев, син відомого професора-математика, вважався кращим коміком їхньої школи, й усі були переконані, що з таким носом Симпампуля стане знаменитим кіноактором і переплюне самого Філіппова. Але після закінчення школи Жадан більше нічого не чув про Симпампулю й ніколи його не зустрічав.

— А ти зовсім не змінився, Жадька. Тільки борода…

Жадан на це нічого не відповів, бо його жахали зустрічі з Минулим: раптом із забуття виринали люди, яких ти колись знав, і замість свіжих, чистих і впевнених у собі хлопчиків і дівчат дуже часто виникали збляклі, понівечені копії людей, наче ці колишні рожевощокі портрети молодості пройшли довгу і жорстоку обробку снігом, дощами і спекою, горілкою і хворобами, втрачаючи ясність барв і чіткість ліній, тьмяніючи, вкриваючись пилом і тріщинами; були й такі, що перетворювались не просто на погіршені копії, а спотворювалися невпізнанно, наче Хтось взяв собі за мету обов'язково переписати ці свіжі й неторкані спочатку портрети, знищити всі тонкі й делікатні барви і обриси, все те, що обіцяло радість і надію, потоптатися безжально на таких ламких речах, як усмішка чи вираз очей, побавитись лицями, наче сирою глиною, пом'яти їх, загнавши глибоко всередину щось невловне і незмінне, притаманне тільки цій людині, те, що супроводжує її від народження до смерті.

Симпампуля, колись товстенький улюбленець усієї школи, перетворився на старого замореного дядька у вицвілих джинсах, засмальцьованій спортивній куртці й в'язаній чорній шапочці з кумедним помпоном: такий собі безробітний французький блазень з сумними очима. Але пізнати його можна було. Ще можна було.

— Ти теж мало змінився, — сказав невпевнено Жадан і подумав: що це сьогодні на мене найшло? Справжній день брехні.

— Слухай, може, забіжимо в їдальню, посидимо? Тут недалечко, — запропонував Симпампуля, і Жадан одразу ж погодився, хоча мав обмаль часу, бо о першій годині починався семінар для лікарів-епідеміологів Київської області, де він мав читати лекцію про сказ та боротьбу з ним. Це недалеко було, на другому боці Бабиного яру, він устигав.

Вони зайшли в їдальню, в якій пахло пригорілим буряком, і зайняли місце за столиком, залитим борщем. Жадан поспішив випередити Симпампулю: взяв два підноси й почав ставити тарілки, щоб першим підійти до каси, бо Симпампуля поривався пригостити його, хвалився, що отримав сьогодні гроші за кров.

— Візьми склянки й пляшку мінеральної, — наказав Симпампуля, який швидко погодився з тим, що не він частує, а його.

Діставши брудну ганчірку, він витирав пластикову поверхню столу так, що все ходором ходило.

Нарешті сіли.

— Ти як, приймеш? Грамульку? — примружився Симпампуля.

— Ні. В мене лекція.

— Жаль. А я візьму. Не заперечуєш?

— Як хочеш, — стенув плечима Жадан. — Але тут заборонено.

— А ми закони шануємо. Ніяких пляшок не приносимо. — Симпампуля дістав із сумки червону гумову клізму й, натиснувши на балончик, нацюцяв півсклянки прозорої рідини.

— Горілка?

— Спирт. Як уранова руда в порівнянні з нафтою. Більше енергії на одиницю маси. Пам'ятаєш Шпинделя? — Він розвів рідину мінеральною водою й, скривившись, випив. Він, мабуть, таки добряче змерз, бо весь посинів і тремтів від холоду. А може, від бажання похмелитись.

— Так ти і справді професор, Жадька?

— Брехня. Який я професор? Хіба схожий?

— Схожий. Бородатий, В окулярах. І енергійний. Одразу видно — є мета в житті. Значить, будеш професором.

Поступово обличчя Симпампулі відігрівалося, зморшки розгладжувалися, з'явилися на вилицях навіть невеличкі рум'янці, як опіки розміром у трикопійчані монети.

— Я радий тебе бачити, Жадька, — розчулено-п'яними очима поглянув. Симпампуля. — Зустрічав наших, чув про тебе. Серьожка Окунь розповідав. Він теж доктор наук, в інституті Патока. Взагалі наші пішли вгору. Черняк велика шишка. Чув? Я підходжу до нього, кажу: Черняк, японський городовий, це ти чи не ти? А він: громадянине, що вам треба? В машину сідав. Суворий. Але справедливий. Міліцію не викликав. А Люся — чув чи не чув?

— Яка Люся?

— Булькою звали. Богу душу віддала. Торік поховали. Серце.

— Ну, а ти як живеш? Де працюєш? — спитав Жадан.

Симпампуля їв дуже мало. Задумливо плямкав губами, шморгав носом.

— Як я живу? Сказати по правді — дуже добре. Як птах небесний. Вільний, що хочеш роби, гуляй, душа! Я, Жадя, теж маю вищу освіту. Ти не думай… Закінчив політехнічний… Нащо мені це було? Не знаю. Інженер. Сто десять карбованців. І якісь ідіотські залізяки, в яких я нічогісінько не розумію… А математичних здібностей у мене не виявилося. Жодна формула в голову не лізла… Батя, царство йому небесне, дуже страждав від цього. Я схожий на нього, як дві краплини води, але якась там клепка в голові не спрацювала. Ну що ти зробиш? Хоч голову відрубай. Набридло мені це. Пішов у таксисти. Приховав свій диплом, дав хабаря у відділі кадрів — взяли… Ага, перед тим ще їздив з бригадами шабашників на Урал. Тоді ще в мене дружина була, син. А що в тебе? Дітей багато?

— Я сам. Розлучився.

— Значить, ми з тобою одного поля ягоди, — зітхнув Симпампуля. — Робота на таксі — сам знаєш яка. Важко… Добу за кермом і план дай хоч кров з носу. А треба ж і собі щось надзьобати… Чого я тільки там не надивився… Раз сідає ззаду мужчина середніх літ. Інтелігентний, у капелюсі. Але чомусь з мішком, правда, акуратним, чорним. Тільки очі якісь неспокійні. Я везу його, везу, розмовляю — я завжди з пасажирами розмовляю. Мене любили. А він — мовчить. Я озираюсь — японський городовий! У нього в руках змія, обіймає його. Величезна, голова з кулак. Я трохи в стовп не врізався. А він мені: ви, каже, не хвилюйтеся, я дресирувальник, в цирку, каже, працюю. Вона смирна, нікого не чіпає. Це пітон, його Моня звуть. Йому, каже, скучно в мішку сидіти… А одного разу… Коротше кажучи, там я розсобачився… Пити став. Після зміни заснути не міг — все дорога переді мною, все їду, їду, все якісь люди, все розмовляю, зупинитися не можу… Потім на роботі почав піддавати. На лінію виїду — і з горла. Коротше — аварія, мало не посадили, викинули мене… Тато помер. Переживав за мене…

Знаменитий Симпампулин ніс почервонів, по щоках попливли сльози.

— Ти їж, їж, — сказав Жадан. — Ти голодний.

Симпампуля взяв паперову серветку, витер сльози, склав серветку удвоє й витер нею ложку. Посміхнувся:

— Замашки професорського сина. Терпіти не можу жирного посуду і немитих ложок. Коротше, був листоношею, працював у тирі, вантажником у магазині… Ким тільки не був…., Тепер контролер у тролейбусі. Так що, Жадька, сміливо можеш їздити на вісімнадцятому без квитка.

— Обов'язково, — посміхнувся Жадан. — Завтра ж почну.

— Завтра не треба, завтра у мене вихідний. Послухай. Тобі потрібні донори?

— Так.

— І ніхто не йде?

— Ні.

— Я тобі зберу таку бригаду донорів. — Симпамлуля покуштував борщ і скривився. — Хлопці — перший клас. Я там усіх знаю. Всі з вищою освітою. Інженери. Тільки, розумієш — це діло треба стимулювати.

— Як?

— Спирт у вас є?

— Є. Але спирт — виключається, — гостро сказав Жадай, занадто гостро, бо пропозиція Симпампулі йому сподобалась, і він розумів, що за неї треба ухопитися. Це був останній шанс виготовити гамма-глобулін.

— Ти все по закону робиш, Жадя? Як Черняк?

— Далеко не все. Але зі спиртом справді виключено. В нас була неприємна історія, загинуло двоє.

Він знову збрехав, точніше, це була напівправда, бо справді загинули двоє слюсарів, які напилися технічного, так званого «відпрацьованого» спирту, який застосовувався у виробничому відділенні для одержання АТФ.

— Може, грішми? — спитав Жадан.

— Можна!

— Тільки дивись, не підведи. Це дуже важливо.

— Вважай, що донори у тебе в кишені, — зрадів Симпампуля. — Ти мені намалюй свій телефон, я дзвякну. Можеш не сумніватися. Слухай, а ти і справді лікуєш сказ?

— Не лікую, а тільки попереджаю.

— А я думав, що сказу вже нема. — Симпампуля виделкою виймав з компоту яблучну м'якоть і, плямкаючи губами, наче беззубий дід, їв її. — Японський городовий, і це пійло зветься компотом?

— Ти лікувався? — спитав Жадан.

— Проти цього? — Симпампуля постукав пальцем себе по зморшкуватій шиї. — Це нічого не дасть. Головна причина тут, — він приклав руку до серця. — Дуже за сином скучив… Зрештою, я не зловживаю… Ти не думай, Жадя, що все пропало. Я в кіно знімався. Так, так. Є такий режисер Береза. Мій знайомий. Не чув? Знімали фільм «Три постріли а браунінга». Дія відбувається в Ріо-де-Жанейро. Я грав одного з гангстерів. Не бачив?

— Ні.

— Правда, там мене майже не видно. В останню мить вирізали мою пику. Сказали на художній раді, що такого носа в житті не буває… Таке моє щастя. Але гроші заплатили.

До їдальні ввійшла група молоді, переважно дівчата — всі з холоду рум'яні, надзвичайно гарні й далекі, наче істоти з іншої планети; це були перші, ще не зіпсовані підмальовки життя, не тріснуті копії, як Жадан з Симпампулею. Зробилося гамірно, до стійки з наїдками вишикувалася черга, вільних місць у їдальні не стало. Жадан записав на клаптику паперу свої телефони — службовий і домашній, і вони вийшли з Симпампулею на повітря. Падав лінивий сніжок — знехотя, наче для того, щоб злегка пройтися білими лініями по місту, по балконах, дахах і карнизах, висвітлити нудну цеглу будинків на Сирці, припорошити змерзлу траву на підступах до Бабиного яру і обнадіяти людей близьким пришестям зими, Над Дніпром, біля ближніх кордонів міста, залягла сиза нерухома хмара як провіщення майбутніх снігових облог.


V


Симпампуля подався ловити тролейбусних «зайців», а Жадан, перетнувши вулицю Коротченка, пішов у напрямку обласної санітарно-епідеміологічної станції, де мала відбутися його лекція. Проходив повз бензоколонку, коли біля нього зупинилася темно-синя «Лада», забризкана грязюкою й тому сріблясто-сіра з боків; тільки дах мав справжній колір.

— Женю! — гукнули зсередини. То був Лозицький — завідуючий епідеміологічним відділом їхнього інституту. — Ти на лекцію?

— Так.

— Сідай, підвезу. Я теж туди.

— Ні, я пішки, — відмовився Жадан. — Скільки там іти? Я третім читаю, встигну.

— А я перший. Бувай.

Випустивши сизий струмінь відпрацьованих газів, автомобіль з мотоциклетним тріском рушив з місця. Жадан недолюблював Лозицького за самовпевнену зверхність у розмовах з колегами, за його нестримне бажання бути першим усюди, за стремління приголомшувати співрозмовників найновішою інформацією, взятою із закордонних журналів, за елегантні виступи на засіданнях вченої ради й елегантні костюми, які так добре пасували до його високої спортивної фігури, за безжально іронічний, злий язик Лозицького, за видатні успіхи у красунь інститутського значення. Невже це заздрість? — іноді з неприємним відчуттям провини перед Лозицьким думав він. Відкидаючи думку про заздрість, як про щось абсурдне, неможливе й непристойне, він, одначе, не міг перебороти своєї відрази до Лозицького. Дивно, але той, наче і не здогадуючись про справжні почуття Жадана, ставився до нього з трохи недбалою, такою собі великосвітською приязню, навіть запропонував стати опонентом на захисті докторської дисертації. Лозицький, хоч і займався кишковими інфекціями, добре знав вірусологію — ще з часів своєї роботи в лабораторії покійного Баландіна.

Сніг падав зі скупою методичністю, наче хтось на небі запровадив режим економії, точно дозуючи мінімальну кількість сніжинок на одиницю часу. Жадан уповільнив крок, ніби для того, щоб глибше відчувати кристалічну прозорість повітря й звуків. Насправді ж занило серце і тоскно стало на душі. Сніжинки, які сідали на його окуляри, не танули, а, трохи перепочивши, тихо відлітали далі.

Хоч як поволі йшов, підсвідомо не бажаючи, мабуть, слухати лекцію Лозицького, його блискучі екскурси в історію питання чи спогад про власну участь у боротьбі зі спалахом холери в Азії, проте прийшов вчасно. Лозицький уже перебирав свої папери, готуючись вийти на трибуну. Жадана всадовили в президії, тільки радили не скидати пальта, бо в залі панував холод. Він відмовився, залишився в костюмі. Всі слухачі сиділи, накинувши пальта на плечі; організатори вибачались перед учасниками конференції, мовляв, тріснула труба, це тимчасово, а Лозицький, іронічно посміхаючись, милостиво-пробачливим тоном мовив: «Нічого, нічого, як зараз пам'ятаю, під час громадянської війни доводилось бачити й не таке». На ньому була новенька світла дублянка.

Тільки-но Лозицький почав лекцію (дублянку вій усе ж таки скинув), як Жадан занурився у спогади про Олю. Знав наперед, що так буде, хоч цього не хотів, відчував де, як епілептик відчуває наближення корчів, — це почалося ще толі коли йшов повз Бабин яр; коли, вдихнувши запах бензину на заправочній станції, спостерігав, як б'ється в руках якогось недосвідченого водія шланг, по-зміїному звивається під тиском бензину, як живий. Саме тоді в нього розболілося серце.

…Він лежав, поклавши руку їй на груди, починав входити у темряву, це дивне відчуття, адже навкруги була ніч, але темрява, в яку він поринав, не мала нічого спільного з тим присмерком і з тим згасанням світла, що відбувалося в природі, — сповнений ніжності, забувши про все чорне, що виникало за останній рік між нею і ним, він пестив її тіло, не відчуваючи її байдужої нерухомості і не бажаючи бачити, що вона лежить з розплющеними очима, з непримиренно-замкненим виразом обличчя, й тільки голуба жилка на її скроні, яку він так любив цілувати, неспокійно б'ється, — але всього цього він не міг побачити й зрозуміти, бо дві темряви — зовнішня і внутрішня — оточували його, бо він навіть саму думку яро те, що ось-ось мало статися між ними, відкидав геть.

— Я вагітна, — сказала вона, та він спочатку почув лише далекий звук її голосу, ще не осягнувши змісту цих слів, лише здивувавшися холодній одноманітності тону, наче мовили далекі диктори на незнайомих вокзалах. Але темрява, в яку він був заглиблений, ніжність і збудження любові раптом витончилися, він виринув з мовчазного зосередження своєї внутрішньої ночі, все попливло і розпалося раптом на дрібні острівці, наче вода по жирній поверхні.

— Я вагітна, — повторила вона. — Не від тебе. Ми повинні розлучитися.

Він скочив на коліна. Вона нерухомо лежала навзнак, втупивши погляд у стелю. Йому здалося, що в кімнаті яскраве світло, хоч ніщо не змінилося й надворі все ще липнева тепла ніч.

— Олю, Олечко, опам'ятайся… Це якесь непорозуміння… що ти кажеш?

Вона підвелася й також стала на коліна. Так мовчки стояли вони навколішки один проти одного на тахті, наче творили якусь ритуальну йогівську вправу.

— Я матиму дитину від того, кого кохаю, — нарешті порушила вона мовчання. — Все скінчено, Женю. Назавжди.

— Що назавжди? — крикнув він. — Ми одружилися назавжди! Інших назавжди я не знаю! Яка дитина? Чому не від мене? Я теж хочу мати дитину… Це моя дитина. Ти просто хочеш мене принизити.

— Це не твоя дитина, а його. Я люблю його, — сказала вона.

Його вразили не так її слова, як твердість і непримиренність її тону; він зрозумів нарешті, що сталося щось непоправне.

— Не хочу, не хочу, не хочу! — Щосили кулаком почав бити осоружну постіль. — Це все брехня, вигадки, ти просто втомилася, скажи правду, ти пожартувала, Олю?

Ницьма ліг перед нею, наче в доземному уклоні, поклавши лице їй на коліна, думаючи, що зараз усе скінчиться, що вони кинуться одне одному в обійми, що знову впаде темрява, бо слова нічого не варті, коли твоє лице лежить на її колінах, бо ти любиш цю гостроносу рудувату жінку з голубою жилкою на скроні, з тихим, ледь помітним ластовинням на обличчі й на спині — ти знаєш все про її тіло; от тільки душі її ніколи не знав і вже не спізнаєш. Вона з ледь прихованим роздратуванням зняла його голову зі своїх колін.

— Не треба. Я сьогодні йду від тебе. Більше так не може тривати…

— Що не може? — заплакав він, захлинаючись, як дитина. — Що я тобі поганого зробив? Чим завинив перед тобою?

Уперше плакав після смерті свого батька, вперше плакав перед цією жінкою, яку любив над життя, заради якої готовий був прийняти будь-які страждання. Тільки не це.

— Ти нічого поганого мені не зробив. — Вона так і залишилася стояти на колінах. — Але я тебе не люблю.

— А раніше любила?

— Любила.

— Як це може бути? Спочатку любила, а тепер — ні?

— А тепер — ні, — підтвердила вона. — Ти що, не знаєш, що так іноді буває? Ніколи не чув?

Він підвів голову. На подушці залишилися дві вологі плями. Йому раптом здалося, що груди в неї збільшились і соски набубнявіли, наче весняні бруньки на деревах; він уявив, як в її худому тілі проростає чуже сім'я, прийняте нею, як безжально і жорстоко ламається все тонке і дівоче, що досі залишалося в ній, як тіло буде спотворене через кілька місяців; зрозумів, що нищаться безповоротно рештки його сподівань на злагоду, на те, що вона переказиться, нарешті, опам'ятається, заспокоїться.

— Сучка! Сволота! Шлюха! — закричав він у нестямі, відчуваючи повне своє приниження й безсилля, і знову гірко розридався, згадавши, як переживав кілька днів тому, коли з нею було погано, як підставляв мисочку, й ніжно гладив її руде волосся, й примовляв, що все мине, й робив уколи но-шпи й баралгіну, бо думав, що в неї приступ холециститу, як хотів її повести до професора Угрюмова — спеціаліста з хвороб печінки, а вона відмовлялася, казала, що це мине, що вона просто з'їла щось погане, вигляд у неї був змучений, і кола втоми голубіли під зеленкуватими очима; цей її мерехтливий погляд, коли вона ще кохала його й усміхалася до нього, був однією з найглибших радостей його життя. Тепер у цьому таємничому золотисто-зеленавому мерехтінні не залишилося нічого, крім підступності й зради. Його била істерика, він повністю підкорився її сліпій судомній владі: вигукуючи прокляття, б'ючись у корчах, він одночасно за гарячковим потоком слів і думок зберіг холодне розуміння того, що коїться з ним щось ганебне, таке, чому ніколи не буде прощення, що він безнадійно слабка, жалюгідна людина.

Розумів усе, але не міг зупинитися.

— Я вб'ю тебе і твого… твого…

— Вб'єш? — посміхнулася вона. — Не грай комедію. Будь мужчиною. Май мужність змиритися з тим, що вже давно повинно було статися. Я була з тобою сім років. Я любила тебе. Скажи, любила?

— Так.

— Я хотіла мати від тебе дитину. Хотіла?

— Так, — схлипуючи, тихо відповів він.

— Ти цього не схотів… Ти примусив мене вбити дитину… Я тобі цього ніколи не прощу…

— Ніхто тебе не примушував вбивати дитину. Ти її теж не хотіла.

— Я тобі не потрібна, Женю, — майже лагідно сказала вона. — Ти залишишся зі своєю прекрасною матінкою, яка так мене ненавидить, і вам удвох буде дуже добре без мене. Ніхто не заважатиме тобі сидіти в лабораторії, скільки тобі схочеться. Діти не заважатимуть тобі робити твої геніальні відкриття… Повір мені, я тобі не потрібна… Може, лише як іграшка? Але я не хочу бути твоєю іграшкою. — І холодно додала: — Ти слабкий. І все життя будеш слабкою людиною. Мені набридло бути при тобі мужчиною. Я — жінка, лише жінка і хочу бути жінкою.

— Я тебе дуже люблю, — ледь чутно вимовив він. — Я не можу без тебе.

— Не кажи про любов. Ти не знаєш, що це. Боюся, що ніколи й не дізнаєшся. Так не люблять. Тепер я точно знаю, що таке любов. Тобі потрібна зовсім інша жінка.

Світла літня ніч поступово переходила в попелясте світання, час дивного народження всіх звуків, коли в найпростіших, найбуденніших речах: кроках випадкового перехожого, скреготі автомобільних гальм, нявчанні ранкових котів чи брязкоті контейнерів із сміттям — в усьому відчувається незбагненна перша радість лункого повернення до життя. Оля підійшла до вікна, за яким льодовим айсбергом виблискувала холодна брила Палацу спорту. Перші рожеві відсвіти нового дня несміливо торкнулася її голого тіла, від чого руде волосся м'яко засвітилося червонясто-теплою барвою, й нічого прекраснішого за це Жадан у своєму житті ніколи не бачив. Розумів, що востаннє дивиться на Олю так, що ніколи більше вона не дозволить йому цього; наче подумавши про те ж саме, вона заплакала, майже нечутно схлипуючи, а потім їй знову стало погано, й він знову побіг по синю пластмасову мисочку, й потім мокрим рушником витирав їй обличчя, відчуваючи кислуватий запах, що йшов від неї, а вона відмовлялася від його допомоги і одразу ж приймала її; потім вона винувато дивилася на нього, короткозоро мружачись, вмить ставши негарною, ковтала в'язку слину, а він напував її водою, ніжно обійнявши, гладячи її голову, з ненавистю думаючи про те брудне й незнищенне, що, немовби ракова пухлина, зростає в ній, шматуючи її тіло…

— Слово надається старшому науковому співробітнику, кандидату медичних наук Жадану Євгену Петровичу, який зробить доповідь на тему: «Сучасні особливості природного сказу й організацій епідеміологічного нагляду за цією інфекцією». Сорок хвилин. Просимо вас, Євгене Петровичу.

Він розгублено став порпатися в портфелі, висмикуючи потрібні папери з цифрами. Тільки зараз він відчув, як безнадійно, глибоко закляк, наче весь час згадував не теплу ніч у липні, а лежав мертвий у крижаній землі й тепер не міг ворухнути захололими пальцями. Подумав, що вже ніколи не відігріється після тої вічної мерзлоти, в якій тільки-но побував. Вже на трибуні, намагаючись виграти час, щоб зібратися з думками, навмисне повільно розкладаючи папери, — Жадан зрозумів, чому саме тепер прийшли до нього ці спогади. Той, заради кого його кинула Оля, був схожий на Лозицького — іронічний і звиклий до легких перемог у житті, він так само їздив з недбалим шиком на машині, вважаючи себе істотою вищого порядку, з презирством дивлячись на таких сіряків, як Жадан чи Симпампуля. Між мною і Симпампулею дуже багато спільного, подумав він; по суті, ми споріднені душі й долі; увімкнувши якісь інші — автоматичні — центри оперативної пам'яті, він вирішив почати лекцію з розповіді про смерть Чорнодуба й помилок у лікуванні, які призвели до трагедії.


VI


Наднова не спалахувала. Астрофізик вивчав той квадрат неба, в якому мав статися вибух, наче садівник свій маленький клаптик землі з кількома яблунями й вишнями, що ось-ось повинні були спалахнути білим цвітом весни.

Він бачив глибокі білі очі Астрофізика, що з докором дивилися на нього, наче це він був винний у тому, що наднова так запізнюється зі своїм народженням. Стежив за беззвучним рухом губів Астрофізика, оточених сивим волоссям, розуміючи кожне його слово, наче тимчасово набув чудодійної здатності розшифровувати всі невимовлені жалі й сподівання. Німа розмова з Астрофізиком давала йому тимчасове заспокоєння, розраду. Тільки тут, на горищі, вдихаючи його сухі, горілі, зів'ялі запахи, він осягав інші виміри життя й того, що відбувається поза його межами; його ніщо тут не принижувало, не дратувало чи, навпаки, не звеличувало несправедливо, тільки тут, перед цим стареньким саморобним телескопом, він дорівнював самому собі, він осягав свої справжні виміри, відновлюючи в душі рівновагу й умиротворення. Він забував про те, що за схилами Батиєвої гори містяться лабораторія і віварій — його земний світ, світ тимчасових пристрастей, маленьких перемог і дрібних поразок, світ, що навіть не здогадується про існування Астрофізика й очікуваного ним спалаху наднової. Він боявся розмовляти з небом, боявся втрати свідомості, замість нього це робив Астрофізик, він лише наважувався зазирнути подеколи в окуляр телескопа, щоб на коротку мить доторкнутися до Невідомого й Вічного, з якого, наче зірка, сам колись народився й в яке невдовзі піде, щоб перетворитися згодом на безмовного чорного карлика. Він любив вічне заспокоєння неба, його холодну, об'єктивну байдужість, яка, не обіцяючи йому добра, не вістувала також і зла, не була ані зрадлива, ані підступна.

І все ж, як і Астрофізик, він з напруженням чекав змін на небі — інколи йому приємно було думати, що й тут можливі несталість, хитання зоряних устоїв, злами постійних вселенських механізмів.



Розділ п'ятий

<p><strong>Розділ п'ятий</strong></p>

І


Шульга ніяк не відреагував на появу Жадана. Сидів за круглим столом, захаращеним понад усяку міру: стояли тут електрочайник, сковорідка з засохлими залишками яєчні, тріснуте навпіл дзеркало, заклеєне лейкопластирем, флакон одеколону, немиті тарілки і склянки, чашка з недопитим чаєм, пляшка кефіру, порцелянова фігурка рожевощокого, загадково усміхненого купідона, лежала купа старих газет, зверху встелена зім'ятими фольговими покривочками від кефірних пляшок; Шульга голився і тому не вийшов на дзвінок Жадана; невдоволена сусідка провела гостя довгим коридором, в якому сушилася білизна, й тицьнула кулаком у двері. Можливо, Шульга навіть не впізнав його, бо кивнув байдуже, показавши пальцем на стілець із заяложеною, колись світло-жовтою, а тепер брудно-коричневою оббивкою, й продовжував мовчки голитися. Жадан сів й одразу ж провалився, мало не впавши разом з поламаним стільцем на підлогу, але й ця дрібна пригода не викликала в Шульги ніякого інтересу. Його біле намилене обличчя скидалося на зловісну театральну маску; сліпуча білизна піни ще гостріше підкреслювала мертву жовтизну носа, воскову вигнутість чола й тривожну чорноту розширених зіниць. Він шкрябав щоку лезом бритви — предметом, давно забутим Жаданом: бритва викликала в нього якісь дитячі спогади про батька. У присмерковому світлі грудневої суботи лише холодний, дисциплінований блиск сталевого леза, містив у собі впевнену молоду енергію — на всьому іншому в цій кімнаті лежала печать тління, розгардіяшу й занепаду. Речі доживали останні дні разом з їхнім господарем. Від неприбраного ліжка йшов запах поту й мерзлякуватої старості, шовковий абажур масно поплямлений, наче об нього витирали руки, велика дубова шафа стояла напіввідкрита, демонструючи темну порожнечу, ніби чорна труна із зсунутим убік віком, яка чекає свого майбутнього хазяїна. Старий телевізор працював без звуку. Показували аеробіку — гарні стрункі дівчата в купальниках і смугастих гетрах гнучко вигиналися на екрані: одна з них, мабуть, та, що керує вправами (голову її перетягувала широка стрічка), здалася Жадану схожою на Олю. Він відвернув погляд від екрана й більше туди не дивився.

Шульга повільно, не поспішаючи, витирав лезо бритви, обережно ведучи його по ганчірці, на якій залишалися сірі мазки піни. Чомусь Жадан уявив, як батько Шульги — генерал — так само спокійно чистить шаблю після бою, перш ніж засунути її в піхви. На комоді серед численних флакончиків і коробочок з ліками стояло кілька фотокарток у старовинних дерев'яних, з візерунками рамках, з зображеннями самих лише жінок. Навіть Левковича тут не було. Протилежним кінцем тої ганчірки, якою витирав бритву, Шульга провів по обличчю, знімаючи залишки піни. Виявилося, що це не ганчірка, а вафельний рушник, тільки давно не праний.

— Ви розповіли про мене Івасюті? — спитав Шульга після того, як надів свої окуляри й уважно подивився на Жадана.

— Розповів, — здивувався той пам'ятливості старого.

— Ну й що?

— Вона вам передає привіт.

— Ви й справді пишете історію рабіології? — Шульга налив у жменю одеколону й почав розтирати лице.

— Пишу. Власне, тому я й прийшов до вас.

— Навряд чи можу бути для вас корисним, — сказав Шульга, ставлячи дзеркало на комод. У темному кутку кімнати, у вузькому просторі між громіздкою шафою й стіною, Жадан помітив образ, що ледь відсвічував золотом риз, за якими ховалися загадкові оливкові обличчя матері й сина. Вирішив почати з найголовнішого, заради чого, власне, прийшов сюди:

— Справа в тому, що в двадцять сьомому році в журналі «Гігієна і епідеміологія» з'явилося повідомлення про те, що професор Левкович нібито впритул підступив до відкриття методу лікування сказу. Замітка так і називалася: «Обнадійливі експерименти професора Левковича». Я розмовляв з одним старим співробітником інституту, він казав, що Левкович лікував заражених тварин якимись травами. Ви тоді вже працювали з Левковичем, і я…

— З ким ви розмовляли? З Брагою?

— Так, — дивуючись здогадливості старого, сказав Жадан.

— І ви хотіли б стати другим Пастером і облагодіяти людство? — іронічно відгукнувся Шульга.

— Другого Пастера вже не буде. Час не той. Але я хотів би…

— Скажіть, у вас є мета в житті? — знову перервав його Шульга.

— Мета?

— Тільки відверто скажіть. Я брехню одразу вгадаю. Найбільша мета у вашому житті. Яка?

— Є, — впевнено відповів Жадан. — Заради неї я живу.

— Цікаво, цікаво… Що ж це таке, якщо не секрет?

— Лікування сказу.

— Яка ж це мета, — невесело похитав головою старий. — Це абсурд… Мені жаль вас, юначе.

— Я розумію, що абсурд, — чомусь перейшов на шепіт Жадан, наче та сердита сусідка могла підслуховувати їхню розмову. — І тому я ніколи й нікому цього не казав. Ви перший… Хоча всі вірусологічні дані й патоморфологічна картина… але я хочу…

— Киньте це все, поки не пізно, юначе. Мета ваша жалюгідна. Метод лікування не може стати метою людського життя…

— І це кажете ви, один з найкращих рабіологів країни? — щиро здивувався Жадан. — Запобігти людським трагедіям — хіба це…

— І справа зовсім не в тому, що ваша мета абсурдна з наукового погляду, — вперто вів далі Шульга. — Можливо, незабаром і придумають метод лікування, хто знає. Але не це повинно бути метою життя.

— А що?

— Як стати людиною. Як нею залишитись. Як не боятися смерті. Як перемогти жахливу самотність і зневіру в житті. Ось що мусить бути метою. Головне те, що є сенсом людського існування. А не удосконалення якихось механізмів чи вивчення комах. Повірте мені, я знаю, що кажу…

— Я з вами не згоден, — підвівся Жадан, шкодуючи, що почав цю розмову. — Вибачте, я, мабуть, піду.

Шульга заметушився, почав пересувати на столі склянки, хапаючи їх своїми по-пташиному скарлюченими пальцями й роздивляючись на світло: всі вони були немиті, непрозорі.

— Розсердились… Може, кефіру вип'єте?

— Дякую, не хочу.

— Розсердились, — задумливо мовив Шульга, наче в чомусь переконуючи самого себе. — Я у вашому віці, мабуть, теж би розсердився… Бо я думав колись так само, як і ви… Врятувати людство від смертельної хвороби. Благородно! Вибачте мені, коли що не так… Я все ж таки наллю вам кефіру… В мене бублички є, смачні, як до революції… А може, чай будете?

— Буду, — погодився Жадан, якому жаль стало старого.

— От і добре, — зрадів той. — Я швидко закип'ячу.

Шульга був у фланелевій синій піжамі, яка мішком висіла на його кощавому тілі; рухався він уповільнено, роблячи короткі, ощадливі кроки. Тупцявся поміж великим круглим столом, що займав центр кімнати, й маленьким, прикритим пропаленою в кількох місцях клейонкою кухонним столиком, на якому стояла електроплитка.

— Ви хочете лікувати людей від сказу, хоча я вважаю, що й вакцини вистачить… Не від цього сказу їх треба лікувати… Ви кажете — мета, — бурмотів Шульга; він, мабуть, звик розмовляти сам з собою. — Мета… В моїх сусідів також є мета… Він електрик у нашому будинкоуправлінні, вона прибиральниця. Вони чекають моєї смерті. Це їхня мета, мрія, немає в них іншої. Чекають, коли можна буде захопити мою кімнату. Щодня вона підходить до своїх дверей і кричить: «Ти скоро вже подохнеш, стара шкапо?» А ви кажете — мета… Коли я жив у дочки, я тимчасово віддав їм цю кімнату, і це їх влаштовувало. А коли повернувся, чого вони тільки не робили, щоб не пустити мене назад. Але зрозумійте, після смерті дочки я не міг залишатися в Богуславі… Я не виходжу на кухню, готую все тут або харчуюся в їдальні… Я намагаюсь якнайменше ходити до туалету… завів нічний горщик… добре, що не боюся холоду й провітрюю кімнату, інакше ви уявляєте, яке повітря тут було б? Все це тільки тому, що в людей є конкретна мета в житті… Я не проти смерті, я змирився з нею, я незабаром помру, але хіба приємно знати, що хтось чекає твоєї смерті? Через годину після моєї смерті вони тут все догори дном перевернуть, частину заберуть, частину викинуть… До війни вся ця квартира належала мені. Мене знав увесь Київ, мене шанували, здоровкались на вулицях… В місті був сказ, і до мене стояли черги… Тепер сказу нема… на вулицях. Тепер сказ тут — у квартирах!

Висхлою рукою, вкритою темними плямами старості, він показав на стіну. Потім налив у склянку ріденький, ледь жовтуватий чай.

— Моя дружина була єврейка, вона була старша за мене, я її дуже любив… Ось вона, — він узяв одну з фотокарток і показав Жаданові. Немолода, негарна жінка з великими сумними очима, губи підмальовано у вигляді «сердечка», волосся в дрібних хвилях довоєнної завивки. — Коли прийшли німці і двадцять дев'ятого вересня наказали зібратися всім євреям на Лук'янівці, я не пустив Сару, бо знав, чим це закінчиться. Я її сховав. Тут.

Він підійшов до великої шафи й почав відчиняти дверці — наче для того, щоб переконатися, чи немає там нікого. Стулки зарипіли, розходячись повільно й неохоче, немовби бажаючи зберегти таємницю дубової шафи.

— Тут? — Жадан підвівся й зазирнув у шафу, вдихнувши її перестояно-нафталіновий запах.

— Так, — причинив дверці Шульга. — Сара просиділа у шафі рівно два роки. Сусідам я сказав, що Сара встигла евакуюватися… Вона довго хворіла й не виходила на вулицю, і її не бачили… Сам я мав білий білет, а дочку разом з моєю мамою відправив у Богуслав, до родичів… Вночі Сара іноді виходила, але вдень вона сиділа у шафі… Будинок наш був майже порожній… У ньому до війни жило багато євреїв, і майже всі вони пішли в Бабин яр… А двірник… можливо, він щось і підозрював, бо заходив час від часу, сідав, багатозначно мугикав, і я відкупався від нього. Було трохи золота, якісь речі, іноді з інституту приносив спирт. Він не виказав, спасибі йому за це.

— Хіба інститут працював?

— Інститут не встигли евакуювати, — пояснив Шульга, — залишилося кілька співробітників. Вважалося, що ми працюємо при медичному відділі міської управи… Випускали трохи протидифтерійної сироватки, а я випускав вакцину проти сказу… Все йшло для нашого населення, бо німці нам не довіряли, вони користувалися своїми бактеріологічними препаратами… А що робити? Треба було якось жити… Годувати себе і дружину… Мені пропонували стати професором медичного інституту — спочатку відкрили для місцевих, але я відмовився… Охочі знайшлися і без мене… Е, що сказати… На все знайдуться охочі… Потім, восени сорок третього, німці почали виселяти всіх з домів, і ми з Сарою переховувалися у підвалах. Червоноармійська горіла, центр був порожній, патрулі розстрілювали кожного, хто тут залишився… Але це не найстрашніше, молодий чоловіче. Не це…

Шульга зітхнув і потер долонями свої м'ясисті вуха, наче на морозі, хоча в кімнаті було тепло, вікна позачинювані.

— Найстрашніше почалося потім, коли все вже було гаразд… Коли дізналися, що я врятував Сару, всі були здивовані, мене хвалили, казали: ось справжній чоловік, яка любов, навіть у газеті замітку написали… але я… я… ніколи мені прощення не буде ні тут, ні на тому світі… я… зненавидів Сару… я не міг з нею жити…

— Як це? — розгублено мовив Жадан. — Хіба так буває?

— Буває, буває, — сумно сказав старий, дістаючи з піжамної кишені зіжмакану хустку й прикладаючи її до очей. — Життя таке кляте й неймовірне, що все в ньому буває… Я думаю, що в мені щось після війни зламалося… якась пружина кохання, чи що. Два роки страху, не так за себе, як за неї, два роки нічних горщиків, неприємних запахів, два роки майже повного мовчання — ми дозволяли сказати одне одному лише кілька слів пошепки… Щось перегоріло… Тут перемога, весна, здавалося б, тільки живи й радій, а я її не можу бачити. Мене всього перевертає від самого її вигляду, нудить від її запаху… Все здається, що вона нафталіном пахне… А вона теж змінилася. Вік, переживання… Зуби в неї випали. Вона вже не говорила вголос. Тільки пошепки, й то дуже рідко… Ходила, як тінь, вся в чорному. І я вже не міг з нею, як з жінкою… розумієте? Вона стала мені гидка… Я почав кричати на Сару… несправедливо… чіплявся до неї, мене трусило від її вигляду… Мати моя теж її не любила… вона ще до війни була проти цього шлюбу, тільки Антоніна, дочка наша, була в Сари єдиною втіхою… Я негідник, підла людина. Ви пийте, пийте. А чому бубличків не їсте?

— Я їм, — сказав Жадан, якому бублики і чай колом у горлі стояли.

— А тут якраз з'явилася Галя Івасюта. Молода, гарна… Боже, яка вона гарна була, — зітхнув Шульга. — І я в неї закохався… Вона годилася мені в доньки… я землі під собою не чув од щастя… Я сподіваюся на ваше чоловіче благородство… хоча… все одно. В інституті тоді всі про нашу любов знали… Може, тепер уже забули. Найстрашнішою мукою було мені повертатися з роботи додому… Сара, наче зрозумівши, захворіла тяжко… і невдовзі померла. Вона наказала поховати її в тому платті, в якому сиділа два роки в шафі… Жодного докору я від неї не почув. Навпаки — весь час вона дякувала мені за порятунок, старалася мені, чим могла, догодити… аж мені неприємно було… це мене принижувало, адже я її рятував тому, що любив… Ох, як я її любив, якби ви тільки знали… Я мріяв одружитися з Івасютою, це була мета мого життя, але… вона пішла вчитися до медичного інституту, а мене звільнили а роботи, сказали, що я служив німцям, довелося тимчасово влаштуватись на дезінфекційній станції… В Галі дочка народилася, це моя дитина… я певен. Заміж вона вийшла пізніше… Ми з нею посварилися чогось, не пам'ятаю вже… якась дрібниця… В неї теж були неприємності за зв'язок зі мною… Одне слово, розійшлися наші шляхи назавжди. Ні Сари, ні Галі, ні дочки, нікого в мене немає… А як дочка Івасюти?

— Нормально, — сказав Жадан. — Працює економістом, народила дочку.

Вирішив нічого не казати про розлучення Гаркушиної дочки, про самотність і невлаштованість цих жінок.

— Ось який сказ треба лікувати, — гачкуватими пальцями постукав себе по грудях Шульга. — Той, що тут, у душах людей… Хіба міг я у найстрашнішому сні уявити, що таке може зі мною статися? Що буду я таким жорстоким? І що скажені пси бігатимуть по Києву, заганятимуть людей у душогубки? І що знайдуться свої рідні скажені пси, які радітимуть цьому, допомагатимуть їм? Ці сусіди — це кара мені за все, що я лихого зробив. За всі гріхи колись надходить кара, знайте це.

Він відкрив комод, крекчучи, став перед ним навколішки й почав порпатися в якихось паперах і книжках. Нарешті дістав сіру, старовинного вигляду папку, на якій щось було написано збляклим чорним чорнилом… Струсив пил з папки і подав її Жаданові.

— Це архів професора Левковича. Мені він уже не потрібний, а вам, може, знадобиться… Беріть.

— Ви… мені це даєте?

— Беріть, беріть. Бо, коли я помру, ті покидьки викинуть це одразу на смітник… Ви знаєте, я іноді, коли згадую Сару й коли мені особливо соромно стає, лізу в шафу і сиджу там цілий день… Розкажіть, що нового зараз у рабіології? Як поживає Мідатов? Як ви ставитесь до його вакцини?



Вийшовши від Шульги, Жадан вирішив зазирнути в отой клуб «Природа», що містився у підвалі й був захищений ґратами. Ступив у тепле й сире, як лазня, приміщення. Окуляри одразу ж запотіли, й він, короткозоро мружачи очі, став їх протирати. Ще нічого не розгледівши як слід, зрозумів, що потрапив у підводне царство; все навкруги було обставлене акваріумами. На кожному акваріумі значилось прізвище власника. У хащах темно-зелених і червонястих підводних рослин, що коливалися з моторошною уповільненістю, пропливали зграйками дивовижні риби, ніколи ним не бачені: якісь товсті, бліді, анемічні створіння, притулившись до скла, роззявляли роти, наче задихалися; фіолетовими й червоними іскрами прохромлювали товщу води маленькі перламутрові рибки; чорно-червоні японські карасі й крокодилясті стерлядки вразили його уяву. Тут було небагато людей: кілька школярів неголосно розмовляли з чоловіком, що мав вигляд вчителя; лисий пенсіонер зважував корм для риб; перед одним з акваріумів Жадан побачив молодого хлопця в шкіряній куртці, який, затамувавши подих, зачаровано дивився в підводний світ, наче спостерігав не бачену в житті телепрограму; у хлопця було просвітлене обличчя і за весь час перебування Жадана в цьому підвалі він не ворухнувся. Щасливий, подумав Жадан. Вже збирався вийти, коли його увагу привернув акваріум з написом: «Дар Інституту зоології АН УРСР. Піранья». Якісь сіруваті, невиразні коропи не викликали в нього ніякого інтересу після всіх тих декоративних пишнохвостих барвистих див, що їх тут побачив; однак якийсь спогад, якась згадка примусила його прочитати пояснення. «Піраньї — родина хижих риб, що проживають у прісних ріках Південної Америки, зокрема на Амазонці. Дуже чутливі до слідів крові у воді, зграями нападають на поранених тварин і людей, що потрапляють у воду. Виривають шматки м'яса з жертви, за одну хвилину залишаючи від неї лише скелет». Уважніше придивившись до непоказної рибки, побачив тупу, коротку пику з міцною нижньою щелепою, широку похмуру пащеку, як у бульдога; плавці відсвічували червоним кольором — від крові? Ще раз окинувши поглядом приміщення, він подумав, що, на щастя, піраній у світі значно менше, ніж добрих і простодушних рибок, які, байдужі до крові й м'яса, пасуться собі на підводних нивах, немов безвинні ягнята.

Після вологої задухи акваріумного підвалу надворі дихалося легко. Веселою синьо-білою казковою декорацією стояв у морозяній прозорості Театр ляльок. По Рогнідинській вулиці важко було протовпитися до Палацу спорту: сьогодні відбувався важливий хокейний матч, і десятки страждальців накинулися на самотнього Жадана з запитанням — чи, бува, немає зайвого квитка?


II


Ішла третя година ночі, а він, присьорбуючи гірку вистиглу каву, все ще не міг відірватися від архіву професора Левковича. Дав собі слово, що не кинеться одразу розшукувати папери, які стосувались би спроб Левковича лікувати сказ, а буде поступово, методично перебирати папірець за папірцем, хоч би яким непотребом вони виявились: переконував самого себе в тому, що ніяких слідів отих експериментів 1927 року не знайде, немає чого й сподіватися. Вже побачивши перші папірці, зрозумів, що це був не справжній систематизований збір документів, які б давали послідовне уявлення про життя і наукову діяльність Левковича, а випадкові залишки розрізнених матеріалів; але навіть і те, що зберігала стара сіра папка, сповнило серце Жадана тихою радістю, яку можна було порівняти лише з тим благодатним почуттям, що охоплювало його в бібліотеці, коли він, нікуди не поспішаючи й ні від кого не залежачи, гортав сторінки старовинних газет і журналів, заглиблюючись у світ минулого — у світ, який хвилював хоча б тим, що сьогодні відомо, чим він став, на що перетворився, до чого призвели ті чи інші давні події, давні відкриття, давні людські вчинки, як втілилися в життя перші креслення й формули тих диваків і мрійників, які, самі не відаючи того, готували велетенську, всеохоплюючу світову революцію, тільки не на барикадах, а в тихих лабораторіях — революцію наукову. Час незмірно видовжувався для Жадана, відкриваючи свої лабіринти, швидкості його подолання зростали, десятиліття зміщувались за одним помахом руки, що перегортала сторінку, час утрачав свою залізну побутову одновимірність, свій повільний і тупий напрямок руху лише вперед, у Невідоме, час уже не був замкнений у жорсткі рамки сьогоденного існування — від ранку до вечора, від понеділка до суботи, від року Олімпійського до року Молоді, від народження до смерті. Він повільно подорожував по часу, прискорюючи або, навпаки, пригальмовуючи своє пересування залежно від власної волі, і ця влада над Часом та Історією, над причинами й наслідками належала до найщасливіших хвилин його життя; найчастіше він робив довгі зупинки у дев'ятнадцятому столітті, особливо в його останніх десятиліттях, з приємністю опиняючись у цій відносно спокійній епосі, яка ще не знала світових воєн, концтаборів і атомних вибухів. Працюючи над першоджерелами — численними лікарсько-санітарними хроніками всіх губерній України, науковими працями медиків минулого, публікаціями бактеріологічних інститутів і пастерівських станцій, томами журналу «Русский врач», Жадан почав поступово переносити самого себе, своє існування і єство в ту епоху, в якій жили герої, перед якими він схилявся — його улюблені лікарі-земці, благородні ідеалісти-безсрібники, безстрашні епідеміологи й мікробіологи першого покоління, що прийняло на себе удари величезних епідемій і спалахів висипного тифу, віспи, холери, дифтерії, сказу. Він приміряв себе до способу мислення й логіки вчинків тих давніх людей, наче сучасний актор, який, скинувши джинси й светр, вбирається у старовинний сюртук і вузькі штиблети; бажаючи хоч у чомусь скидатися на тих, кого мав за взірець, Жадан ще в студентські роки відпустив борідку, хоча ця дитяча наївність коштувала йому багатьох неприємностей: так, років десять тому його в одній з областей не пустили на засідання протиепідемічної комісії, де мав читати лекцію; засідання призначили в будинку облвиконкому, хазяїн якого дуже не любив бороданів; ведучи свої експерименти на технічному рівні, що й не снився його попередникам, працюючи над новими препаратами та імуностимуляторами, спрямованими у вік XXI, Жадан водночас частіше й частіше думкою повертався назад, років на сто, бажаючи зрозуміти той час, утрачений назавжди. Час і його герої канули у темні води Лети, але ж щось від них лишилося? Не могло не лишитися. Не тільки старенькі будиночки на схилах Батиєвої гори чи в Протасовому яру, не лише ширина рейок на залізниці й не самі пожовклі сторінки книжок і газет — не лише слова, музика, думки давно померлих людей, які й уявити не могли, що колись настане ера супутників, відеомагнітофонів, індивідуальних комп'ютерів і шизофренічних поп-ансамблів. Здавалося, що і загадки тут немає ніякої, мовляв, все тут просто й не треба нічого ускладнювати: кожен час, відігравши свою матеріальну і духовну роль, зникає поступово з живої пам'яті поколінь, розчиняється в минулому, стає абстракцією, умовним знаком Історії, здається людям нових епох старосвітським, наївним, трохи смішним і сентиментально простацьким.

Проте загадка була. Бо зерно проростає в землі і не зникає назавжди, а віддає свою плоть новому зелу у вічному кругообігу життя. Чому ж подеколи так важко, так неможливо буває людині сучасній зрозуміти слова, думки і вчинки своїх попередників? Немовби акселерація фізична, що не дає змоги сучасній дитині — майже вдвічі більшій і важчій за дитину минулих століть — приміряти одяг своїх ровесників XIX століття, вплинула також і на виміри психічні, на моральні розміри людей, деформувавши всі усталені колись поняття, перевернувши їх з ніг на голову, зробивши легким і доступним те, що колись було заборонне, і, навпаки, недосяжним і неприступним те, що в старовину вважалося звичайним і природним, як дихання.

Хоча в архіві Левковича все було хаотично переплутане — ніякої хронології, ніякої системи, — але в окремих виписах, зроблених дрібним, дуже акуратним почерком професора, у численних вирізках з газет і журналів Жадан відчув якусь приховану внутрішню логіку, за якою добиралися ці строкаті, немовби й не пов'язані нічим факти: всі ці матеріали мали відношення до лікарів, і всі вони були зроблені на початку двадцятого століття.

У 1904 роді Левкович зробив таку виписку з якогось медичного журналу:

«Надзвичайно дивну думку про те, чи має право взятий у полон російський лікар лікувати японців, висловив професор Київського університету Н. К. Неєлов у «Киевской газете». На думку пана Неєлова, «якби лікар, перебуваючи в полоні, побачив, що японець стікає кров'ю, то, звичайно, він був би зобов'язаний надати ворогові медичну допомогу, але взяти на себе обов'язки лікаря без вищеназваної виняткової обстановки він не має права і, діючи так, він порушує свій обов'язок, стаючи зрадником. Це ясно, як 2 × 2 = 4, й доводити слушність такого погляду немає для чого».

Невідомий коментатор зауважив:

«Треба бути дуже засліпленим хибно зрозумілим патріотизмом, щоб забути ту елементарну істину, згідно з якою для лікаря всюди, за всіх обставин і незалежно від сторонніх міркувань на першому плані повинні стояти лише хворі й стражденні, і що надавати посильну допомогу усім хворим без усяких винятків — обов'язок лікаря, його головне й вище призначення. За теорією п. Неєлова вийде, либонь, що російські лікарі, які надають допомогу японцям, теж зрадники!»

А поруч лежала вирізка з газети «Южная молва» Бердичівського повіту за січень 1909 року:

«У Красноярську на вимогу томських слідчих властей арештовано якогось Бліца, який підозрюється в крадіжці з поштового вагона 285 000 карбованців. Незадовго перед тим, відбувши ув'язнення в тюрмі за розтрату, Бліц записався в «Союз руського народу» і вступив в агенти охоронного відділення. За його вказівками були вчинені арешти й обшуки у відомих і шанованих осіб. Це стурбувало навіть губернатора.

Арештовано на вокзалі молодика, що прибув з Варшави; у заарештованого знайдено 120 револьверів.

Намагалася покінчити життя самогубством жінка-лікар Попова.

Вночі на тротуарі знайдено труп повії, яка отруїлася внаслідок нестатків.

Повісився в квартирі на рушнику десятирічний хлопчик.

В публічному домі гвардійський офіцер загрожував відвідувачам шаблею. Він заарештований викликаним на місце події плац-ад'ютантом».

Виявилося, що Левкович був обраний віце-президентом Товариства київських лікарів. Його рукою в 1904 році було написано такий заклик:

«Не хотілося б думати, що ми лише на словах віримо в силу товариськості і єднання, а на ділі перебуваємо у владі безсилої розбратаності.

Адже роботи, і нелегкої, лікарям усюди є дуже багато. Вони бачать так часто, як ніхто, неприкрашені страждання й горе. Вони знають краще за будь-кого справжні злидні, злидні не в театральному, а в справжньому смердючому лахмітті. Вони дуже добре знайомі з тими сморідними норами, що звуться житлом бідного люду. Їм знайомі злякані обличчя напівголої, голодної дітлашні й повні безнадійного смутку й муки погляди вмираючих матерів. Так, лікарі добре знають людські нестатки й страждання, і вони не можуть залишитись тільки байдужими глядачами, їм треба боротися. Вони повинні боротися».

Далі йшла виписка з якоїсь газети: «9 липня 1905 року телеграф розніс по всьому світу повідомлення з Болоньї про відкриття проф. Тіццоні нового способу лікування сказу радієм. Італійський учений представив у Болонську академію доповідь, в якій твердить, що йому вдалося вилікувати за допомогою радію кролів, заражених надзвичайно сильною отрутою собачого сказу».

Із здивуванням Жадан відзначив велику схильність професора Левковича до збирання некрологів лікарів: чи то були його однокурсники, знайомі, чи просто Левкович не міг байдуже читати сумні повідомлення про смерть колег?

«На початку серпня 1919 року після відступу радянських військ трагічно загинула Ніна Миколаївна Хмелевцева-Гур'янова, санітарний лікар Полтавської губернії по Кобеляцькому повіту, зав. повітовим відділом охорони здоров'я. Н. М. Хмелевцева була одним з найактивніших членів санітарної організації Полтавської губернії з ясною громадською і політичною фізіономією. Під час гетьманщини Н. М. була ув'язнена до тюрми за доносом з Кобеляк, просиділа понад три місяці разом із своїм чоловіком — лісничим І. Ф. Хмелевцевим, після чого була звільнена за відсутністю доказів. Згодом Н. М. захопилась українським рухом, будучи родом з Росії, увійшла до партії українських с.-д., але за великою іронією долі загинула від рук убивць. За с. Прохорівка вбивці з метою пограбування порішили тих, хто готовий був віддати й віддавав свої сили і кошти народу. Н. М. Хмелевцева з чоловіком поховані неподалік від могили Тараса Шевченка».

А поруч дбайливо зберігалася згадка про Іллю Васильовича Мамонтова, написана характерним почерком Левковича:

«15 лютого 1912 року виповнюється рік з дня смерті І. В. Мамонтова, який загинув у боротьбі з чумою в Харбіні. Свого часу смерть ця була відзначена в лікарській і в загальній пресі як смерть людини, відданої науці, сміливої і повної любові до своєї справи і хворих. До того доброго, що вже писалося про покійника, важко додати щось нове; та це й не є моєю метою, бо в тих, хто знав І. В. хоча б трохи, його світлий моральний образ живе й довго житиме в пам'яті. Все, пов'язане з цією пам'яттю, таке чисте й таке чуже буденній пошлості. Рік — великий строк, особливо на теперішні часи, й багато він дав нових подій і вражень; але серед цієї зміни нового часто й добре згадується І. В. Згадуючи його, живеш вірою, що є не тільки добрі, а й винятково добрі люди, а як легко сьогодні серед безлічі зловживань і зловживаючих в усіх галузях життя хитається ця віра в людей і в усе добре в них. Ми, товариші покійного, знаючи І. В., його славну душу, його устремління до всього світлого, чистого, завжди сміливо можемо сказати, що є добрі люди й що можна вірити людям. За цю віру в людей ми глибоко вдячні І. В. Цю віру він підтримує в нас, віру, яка одна тільки може дати сили в боротьбі за правду життя. Хотілося б сказати, як близько підходять до І. В. слова Сергія Петровича Боткіна, який згадував діяльність одного із своїх найулюбленіших учнів, покійного Бубнова, що загинув від дифтерії, заразившись од хворого. Слова ці такі: «Недовго він жив на світі, але багато зробив і залишив по собі той нерукотворний пам'ятник, в якому втілювалось поєднання найкращих рис людської природи — любов до ближнього, почуття обов'язку, жадоба знань». Хоча з нами зараз і немає І. В., але він був і жив у нашому середовищі, залишивши по собі славну пам'ять, і служить для майбутніх поколінь прикладом того, як треба жити, працювати і любити людей».

На окремому аркуші значилось:

«Дані про смертність лікарів у Росії за 1914–1925 рр. В 1890–1902 рр. померло в Росії 3588 лікарів-чоловіків, в середньому по 276 на рік. В 1903–1909 рр. — 1386, в середньому по 198 на рік, 3 серпня 1914-го до 1922 рр. померло 3254 лікаря, в середньому по 390 на рік. Але оскільки ці дані неповні, то треба думати, що смертність була за ці роки ще більша. 1919-1920-й висипнотифозні роки дали величезну смертність у 615 і 597 чоловік. Середня тривалість життя лікаря-чоловіка 49,2 року, а лікаря-жінки менше 40 років. 55,3 % лікарів померло у віці 24–50. Всього від висипного тифу в 1914–1922 рр. померло 1460 лікарів (60 %), від інших заразних хвороб 164, від спадкових і випадкових причин — 270, від інших хвороб 540. Вбито на війні і загинуло від ран 62, самовбивства — 59, розстріляно — 46, загинули під час різних повстань 43, вбиті бандитами 36. Жінок-самовбивць було втричі більше, ніж чоловіків. Очевидно, в них у ці роки життя було важче».

Серед паперів Левковича Жадан знайшов чернетку резолюції Товариства київських лікарів, датовану квітнем 1917 року:

«Товариство київських лікарів постановило висловити почуття глибокого презирства, й величезної огиди щодо злочинної таємної діяльності лікаря Арсена Тер-Саакова, провокатора охоронного відділення, й пропонує виключити його з усіх лікарських товариств Росії з обов'язковим повідомленням про це у пресі».

Не відмовлявся Левкович від збирання і фактів кумедних, але які також проливали досить яскраве світло на епоху, в якій він жив:

«У Самарі в 1907 році під час одного шлюборозлучного процесу духовенству бажано було з'ясувати статеву силу чоловіка. І ось знайшлися два лікарі, які погодилися спостерігати в публічному домі, яка статева сила даної людини! Роль лікарів у цьому випадку так само принизлива, як і ненаукова».

На окремому маленькому аркушику запис із заголовком «З розмови під час холери, 1910 р.».

«— Лікарю, я, здається, незабаром помру, то ви вже виконайте, будь ласка, мою останню волю.

— Що таке?

— Не веліть обмивати моє тіло сирою водою, я, знаєте, страшенно боюся холери».

«Одного разу я бачив замкнене коло людського життя: весілля акушерки й трунаря», — сумно занотував Левкович на візитній картці якогось лікаря Ф. Мендельсона.

Щоразу, беручи до рук черговий документ, Жадан давав собі слово скінчити на цьому, відсунути сіру папку й піти спати, адже злипалися очі й гуло в голові. Але якась гіпнотизуюча сила примушувала його поглинати це захоплююче чтиво. Нарешті до його рук потрапили зжовклі аркуші паперу, щільно списані фіолетовим чорнилом. Судячи з численних закреслень, позначок і дописок, це була чернетка. Він прочитав:

«20 листопада 1927 року. Народному комісару робітничо-селянської інспекції України, заступнику голови Раднаркому УРСР Володимиру Петровичу Затонському. Вельмишановний Володимире Петровичу!

Звертаюся до Вас з проханням допомогти мені. Я ніколи не наважився б потурбувати Вас, знаючи Вашу завантаженість справами державної ваги, якби не виняткові обставини, що склалися навколо моєї наукової роботи.

Я народився у 1860 році в сім'ї сільського священика села Миньківці Подільської губернії. У 1884 році закінчив медичний факультет Київського університету. З 1895 року професор Київського університету по кафедрі загальної патології. Одночасно з 1896 року і до сьогодні я працюю на Київській пастерівській станції. Неодноразово брав участь у боротьбі з епідеміями чуми і холери. У 1892 р. працював під керівництвом Л. Пастера та І. І. Мечникова в Пастерівському інституті в Парижі, де вивчав методи вакцинації проти сказу і теорію імунітету. Постійно співробітничаю з академіком ВУАН професором Д. К. Заболотним.

Київська пастерівська станція, яку я організував і якою маю честь керувати понад тридцять років, стала дуже важливим закладом народного здоров'я, завдяки діяльності якого врятовано життя десятків тисяч людей, заражених сказом. Однак, на жаль, незважаючи на всі наші зусилля, захворюваність на сказ як у Європі, так і в СРСР все ще висока. Від цієї смертельної хвороби щорічно гинуть тисячі людей. Єдиним можливим виходом із цього тяжкого становища я вважаю розробку методу ефективного лікування хворих. З цією метою, починаючи з 1925 року, я почав експерименти по лікуванню тварин, заражених сказом. Не вдаючись у суто наукові подробиці, скажу лише, що в основу лікування покладено народні спостереження за хворими собаками: деякі після початку хвороби зникають з населених пунктів і знаходять якісь трави, які, очевидно, мають цілющі властивості щодо заразного начала. Перехворівши, очевидно, на сказ, ці тварини не помирають і повертаються до нормального життя.

Внаслідок важких і небезпечних експериментів, які полягали в тому, що хворі тварини, які перебували на довгому цепу, випускалися в спеціальний вольєр, засаджений різними дикими травами, було знайдено кілька рослин, дуже перспективних своїми антивірусними властивостями, що доведено в експериментах у пробірці. Влітку цього року я зі своїми співробітниками почав нову серію дослідів по перевірці виготовлених нами препаратів на заражених сказом тваринах.

І от у цей час, коли вирішується, можливо, доля методу лікування сказу, знайшлися люди, які хочуть позбавити мене можливості вести науково-дослідницьку роботу, спаплюжити моє чесне ім'я, кинути тінь на мою політичну позицію щодо Радянської влади. Наклепницьку кампанію проти мене очолив молодий і малограмотний лікар Брага Василь Панасович, який, граючи на моєму походженні з середовища духовенства і викривлюючи деякі мої критичні зауваження про роботу Народного комісаріату охорони здоров'я УРСР, оголосив мене прихованим ворогом Радянської влади, попівським мракобісом, людиною з контрреволюційними поглядами і вимагає викинути мене за борт медичної науки. В цьому його підтримує невеличка групка галасливих демагогів і обскурантів.

Прошу Вас, вельмишановний Володимире Петровичу, захистити мене від інсинуацій Браги — мого колишнього співробітника, який мститься за те, що я змушений був вигнати його з пастерівського відділу за систематичне неробство, яке прикривалося так званою громадською роботою, за елементарну медичну і загальну неграмотність. Все своє життя я чесно служив вітчизняній науці, віддаючи всі свої сили охороні народного здоров'я. За своєю психологією, за майновим станом, за трудовим стажем, за поглядами і переконаннями я завжди був людиною праці і ніколи не стояв на боці експлуататорів. За своїм науково-лікарським світоглядом я все своє життя стою на матеріалістично-діалектичних позиціях. В дореволюційний час я неодноразово переслідувався царською владою за свої політичні погляди. Можливо, будучи людиною запальною і не терплячи неробства і непорядку в лабораторії, я міг припуститися невдалих висловів, але, повірте, в цьому не було ніякого контрреволюційного «шипіння».

Єдине, про що прошу, — надати мені можливість закінчити мою дослідницьку роботу в галузі лікування сказу. Я тяжко хворію, і кожен втрачений день я сприймаю як болісну втрату для справи всього мого життя.

З глибокою повагою —

професор Володимир Костянтинович Левкович»

Не витримавши, Жадан почав поспіхом перекидати ще не прочитані папери, сподіваючись знайти протоколи дослідів Левковича або хоча б якісь записи з назвами трав, та марно. Знайшов кілька зошитів зі списками тих, кому вводив Левкович вакцину проти сказу, з докладними описами укусів, з примітками про наслідки лікування. Цих людей, судячи з дат їхнього народження, вже, мабуть, не було в живих: Левкович зміг врятувати їх від сказу, та не міг захистити від вогню війни і невблаганного часу.

Останніми в папці лежали вирвані з якогось журналу дві сторінки: на першій з них Жадан побачив знайоме обличчя — високе чоло, розумний, трохи сумний нагляд очей, схованих за скельцями пенсне, гострі кінчики сивих вусів і невеличка борідка. Це обличчя належало? дев'ятнадцятому століттю; щоб помітити це, не треба було бути добрим фізіономістом. Обличчя, опромінене високою думкою і ледь помітною доброю усмішкою людини, що вміє прощати іншим їхні гріхи, вільні чи невільні.

Портрет був у чорній рамці.

«1 грудня 1927 року від грипу, ускладненого сухою гангреною правої ноги, помер один з видатних українських патологів і бактеріологів професор Володимир Костянтинович Левкович», — прочитав Жадан.

«Розтин показав: загальний склероз судин, дегенеративні зміни в міокарді, свіжі інфаркти в легенях і селезінці, тромбування судин нижніх кінцівок.

Розтин показав роки невпинної розумової праці, роки невтомної діяльності великого людського серця, ряд перенесених інфекцій (тяжкий висипний тиф, черевний тиф, двічі дизентерія), роки голоду і холоду, пережиті вже в немолодому віці. Завжди на посту, в боротьбі з епідеміями, до останніх днів він не припиняв своєї різнобічної діяльності вченого і лікаря. Тут, на секційному столі, було проведено розтин і дослідження повного трудів і знегод життя людини, безмежно відданої науці і людям, великого вченого, великого педагога, великого лікаря — Володимира Костянтиновича Левковича.

Їх у нас взагалі мало — справжніх учених, а особливо лікарів, і зокрема патологів, бактеріологів, епідеміологів, — і так важко для країни, для всього нашого великого Союзу втрачати, особливо тепер, випробуваних вождів, славних учителів, в яких учився і в яких навчився б ще ряд поколінь.

Тіло людини ще таке немічне, а боротьба з нашими невидимими ворогами — мікробами й хворобами, що завжди підстерігають нас, — ще настільки важка, що кожна така смерть є непоправним ударом для науки і радянської медицини. Ця смерть ще й ще раз, як затоплений дзвін, закликає нас нарешті, втілити в життя кинуті нами гасла.

Ми знову повторюємо заклик: охороняйте життя старих учених, які ще працюють, захищайте їхнє здоров'я, їхній відпочинок, їхній спокій, збережіть їх для подальшої роботи на благо нашої Батьківщини».

Жадан зрозумів: Левкович так і не встиг відіслати свого листа Затонському.

Рипнули двері. Жадан злякано озирнувся. У дверях стояла мати в довгій нічній сорочці, така сива і старенька, що серце йому стислося від жалості.

— Чому ти не спиш, Женю? — з докором спитала мати. — Бачу — в тебе світло. Думаю — не дай боже, щось сталося…

— Нічого, мамо. Я зараз. Завтра висплюся. Неділя…

— Подивись, на кого ти схожий, — сумно похитала головою мати. — І хто видумав оті дисертації?

Вона тихо причинила двері. Жадан подумав, що в складанні некролога, мабуть, брав участь Брага — молодий, рожевощокий, кров з молоком нарубок з непокірною гривою рудого волосся, яке навіть на старості, посивівши, залишалося міцним і густим, як степові трави; уявив собі Брагу тих років — як ходив він у вишиваній сорочці навипуск, підперезаній вузьким кавказьким ремінцем, у білих полотняних штанях і білих парусинових напівчеревиках, які треба було щодня білити зубним порошком. Відігнав думку про авторство Браги: жодного з цих високих і сумних слів він не зміг би написати, навіть якби й хотів, бо впродовж його життя всі наукові статті і всі виступи на з'їздах і конференціях за нього писали інші.


III


Брага.

Сімнадцять років тому, одразу після закінчення медичного інституту, Жадан прийшов працювати в лабораторію, якою керувала ця людина. І донедавна, до виходу Браги на пенсію, втаємничувався у всі особливості життєвого і наукового стилю свого завідувача. На відміну від академіка Верхратського, Василя Панасовича Брагу не поважали, але боялися в інституті — існувала тут зворотна пропорційна залежність. Верхратського всі поважали, але ставилися без належного його посаді страху господнього, несерйозно, бо знали, що ніяких капостей старий не скоїть, навіть якщо тяжко проштрафишся. Лібералізм Верхратського був притчею во язицех. Гнилий лібералізм, як підкреслював Брага. Почуттями такого роду, як лібералізм, та ще й гнилий, Брага не страждав ніколи. Навіть директори інституту — м'якотілий, але не зовсім простий Білан, а згодом і енергійний, з розгалуженими зв'язками серед впливових людей Лук'янов — вважали за краще не заводитися з нестриманим корифеєм епідеміології, навіть Верхратський, який — і це знали всі — зневажав Брагу, лише гидливо кривився, слухаючи його гучні промови, присвячені черговим актуальним питанням — неактуальних проблем Брага не визнавав, він цікавився тільки тим, на що його націлювали найновіші накази і постанови. Як тільки з'являлися нові надихаючі директиви, Брага, забувши про попередні, одразу ж зі своєю дивовижною і невичерпною енергією — за цю якість його завжди ставили в приклад молодим — брався за їхнє наукове обгрунтування, доведення їхньої вищої доцільності. Повертаючись з різних наукових конференцій, де, звичайно, висловлювалися часто протилежні погляди, де велася боротьба різних наукових шкіл, що обстоювали свої теорії, Брага у дивовижний спосіб спрощував усі суперечності, виносячи якусь єдину, просту і ясну думку, дотримуватись якої вимагав від своїх співробітників. Жадан довго не міг зрозуміти механізму цього спрощення, аж поки не поїхав одного разу з Брагою на всесоюзну конференцію з питань природної вогнищевості інфекцій в Омську. Там, як і завжди, кипіли пристрасті, велися дискусії, але не це запало в душу Бразі: тільки поява на трибуні заступника міністра охорони здоров'я заволоділа його увагою; витягнувши блокнот і ручку, Брага не просто слухав, а, здавалося, всім єством своїм поглинав виступ представника вищих інстанцій, старанно занотовуючи його вказівні думки, його офіційні настанови. І хоча у виступі заступника міністра містилося багато неясних місць, щодо яких у науці не було ще узгодженої думки, і можна було помітити певні суперечності, проте Брага, повернувшись до Києва, гучно оголосив ряд питань остаточно вирішеними й такими, що не підлягають дискусії, а вимагають лише беззаперечного виконання — тільки тому, що так сказав заступник міністра. Скільки разів за своє довге життя Брага міняв наукові погляди? Неможливо на це відповісти точно, як неможливо підрахувати кількість наказів та інструкцій, що безперервно змінювали одне одного.

Ті, хто знав Брагу віддавна, казали, що колись, у давні часи, Брага геть не був схожий на професора: свідомо чи несвідомо вдягався по-простацьки, підкреслено демократично, щоб, боронь боже, не відрізнятись від інших. Десятиліттями ходив у зеленому френчі, у галіфе й чоботях, лише після війни змінивши їх на цивільні штани. Згодом довелося розпрощатися і з френчем. Казали, що замолоду був дуже негарний, непоказний, рудий і коноплястий, і всюди, почухуючи голову, любив підкреслювати, що він людина з народу, майже від плуга, мовляв, наука — не таке вже й хитре діло, не треба кінчати класичні гімназії, студіювати латинську і грецьку мови, мертві й нікому не потрібні, щоб стати справжнім ученим; треба лише мати здоровий глузд, практичну тямущість і ніколи не злітати у стратосферні безкисневі висоти абстрактних теорій, а завжди триматися землі — цілком зрозумілих, конкретних справ, чітко окреслених наказами керівних органів охорони здоров'я. Таку науку називав народною (наче вчення Ейнштейна чи теорія Мечникова були антинародними) — на цьому стояв усе своє життя, аж доки з превеликими труднощами Лук'янову не вдалося виперти Брагу на пенсію, залишивши, правда, на посаді консультанта з оплатою половини ставки старшого наукового співробітника.

Нічого рудого і простацького Жадан уже не застав, прийшовши в інститут. Навпаки, всі, хто працював з Брагою, одностайно твердили, що з професором, заслуженим діячем науки, завідуючим лабораторією особливо небезпечних інфекцій Брагою Василем Панасовичем чим далі, тим виразніше відбуваються позитивні зміни: рудий парубоцький чуб й кущуваті брови почали сивіти, що одразу ж надало зовнішньому вигляду Браги якоїсь поважної, всевідаючої мудрості. Щоправда, розповідали, що певний час, не розуміючи переваги сивизни, фарбував волосся хною, але після того, як академік Верхратський ядуче спитав його про походження такого вогненного кольору волосся, Брага припинив це марудне діло. І, о диво! За місяць він перетворився на глибокодумного патріарха. Вдягатися теж став на рівні зрослих вимог — замість кепки надів капелюх, навчився сяк-так зав'язувати краватку, правда, вузли виходили якісь криві, не те що в професора Осадчого — суперника Браги по кар'єрі й багатьох рисах характеру. Але енергія, вибуховий темперамент, грубуваті жарти й безперестанні зміни настрою залишилися ті ж самі. Товстий живіт і задишка не заважали Бразі жваво бігати на гору, де стояв інститут, їздити в численні відрядження (знаючи його вдачу й боячись неприємностей, місцеві лікарі щедро частували Василя Панасовича різними пундиками, не кажучи вже про хмільні напої), а після повернення влаштовувати розноси своїм співробітникам, серед яких особлива неприязнь припала Жадану.

Брага не злюбив його з перших днів їхнього знайомства. Чи то борода молодого співробітника не сподобалася завідуючому (тоді якраз велась боротьба зі стилягами, і Брага, звісно, не міг стояти обіч цієї актуальної загальної справи), чи мовчазність, небалакучість Жадана викликали роздратування, чи ще якась невідома причина — факт залишається фактом. Час од часу огрядний, низенький Брага кульовою блискавкою влітав до кімнати, де сидів Жадан (тоді він ще перебував у загальній кімнаті з кількома співробітниками), і жбурляв йому якісь папери, вигукуючи погрози про наближення переобрання наукових співробітників, висуваючи сміховинні обвинувачення, вигадуючи неіснуючі скарги на Жадана буцімто з боку практичних лікарів Вінницької чи Чернігівської областей. Розрядившись на Жаданові, через годину Брага, наче й не було нічого, приходив до їхньої кімнати й починав розповідати якийсь анекдот, чи нехитру бувальщину, чи історію, привезену з рідного села на Полтавщині; Брагу обрали почесним громадянином села, його портрет і вишивана сорочка його молодості виставлялися в місцевому музеї — Василь Панасович на запрошення місцевих слідопитів часто їздив до свого села, розповідав різні повчальні епізоди з життя й самовідданої боротьби з денікінцями, куркульнею, з довоєнними і повоєнними епідеміями. З Брагою відбувалося те, що подеколи трапляється з якимись екзотичними тимчасовими грішми: спочатку вони нічого не варті й валяються в необмеженій кількості, але згодом, зникнувши під тиском часу і грошових реформ, ці паперові знаки раптом набувають цінності в нумізматів, стають окрасою різних колекцій. Особливо дратувало Брагу небажання Жадана одразу ж покаятись у нескоєних злочинах, як це вимагалося за ритуалом тих років, злостили вперті відмови поголити бороду, його знання англійської мови і схильність до глибокодумних теорій походження вірусів, в яких Брага нічого не розумів, бо формувався в ту епоху, коли вірусів ще ніхто не бачив, генетики ніхто не вчив, лише всі засуджували, ніяких диявольських надскладних субмолекулярних рівнів не відали — все було просте й зрозуміле, ще не заплутане вкрай цими молодими бороданями-скептиками, іронічними й загадковими ерудитами, які з'явилися невідь-звідки, наче знову закінчували вони класичні гімназії, як колись Левкович і його ровесники. Жадан з холодним і бридливим почуттям ставився до спалахів свого шефа, чим ще більше розпалював його неприязнь до себе. Нарешті Жаданові остобісіло це все, і він кинув Бразі заяву про звільнення, бо вже бачити не міг цю товсту пику із задертим догори носом і хитрими очима, які весь час наче підморгували, наче давали якийсь таємний знак тому, на кого кричав Брага, не брати всі його лайки й звинувачення до серця, бо людина він проста, покричить-покричить, розрядиться — і вщухне. Жадана так і охрестили в лабораторії — громовідводом.

Прочитавши заяву, Брага раптом немовби прозрів, швидко зметикувавши, що, опріч своєї дивної, підозрілої любові до науки, крім усіх компрометуючих його обставин — любові до музики Шопена і віршів Пастернака, крім антинародної бороди, Жадан має в собі щось таке, без чого Бразі не обійтися: на тлі усіх «блатних» дітей, взятих у лабораторію по знайомству, якими так любив останні роки обставляти себе і своє спокійне перебування в кріслі керівника Брага, Жадан вигідно відзначався вмінням не тільки робити науку, а й писати наукові статті, які так охоче підписував Брага, готувати різні доповіді й довідки, придумувати теми майбутніх наукових досліджень, оформлювати готові звіти, завдяки чому лабораторія дуже непогано виглядала на загальноінститутському тлі.

Збагнувши це, Брага вже через півгодини після громового скандалу викликав до себе Жадана й почав запобігати перед ним, запропонував негайно запланувати докторську дисертацію й розповів одну зі своїх улюблених історій про те, як ходив до церковнопарафіяльної школи в позичених чоботях: батько-бідняк не міг справити своїм вісьмом дітям взувачки. Вислухавши історію важкого й голодного дитинства свого шефа, Жадан хоч і не розплакався від розчулення, проте пожалів нещасного нащадка малоземельних незаможників: адже Брага не такою вже й поганою людиною був — не відзначався злопам'ятством, заплющував очі на дрібні грішки своїх співробітників, ніколи не вникав у подробиці їхніх досліджень. Остання обставина була чи не найголовнішою для Жадана, який дуже швидко втямив ту просту істину, що з невігласом легше працювати й розвивати різні свої фантазії, робити, що душі заманеться, ніж з такими самовпевненими науковими суперниками і всевідаючими честолюбцями, як, скажімо, Лозицький.

Після замирення Брага припинив свої ураганні наскоки на Жадана, обравши собі іншу беззахисну жертву — Колю Дрозденка. Всі ці особливості Браги були відомі лише найближчим його співробітникам, в інституті ж він був оточений пошаною, як найстарший працівник цього закладу, жива легенда вітчизняної епідеміології, людина, що пройшла крізь вогонь спалахів різних інфекцій — від холери до віспи, як вірний учень і співробітник професора Левковича. Коли урочисто відзначалося 120-річчя від дня народження Левковича, головну доповідь зробив Брага. Доповідь, правда, підготував йому Жадан, проте весь вдумливий вигляд Браги, його задушевний бас і професорська сивина справили на слухачів якнайкраще враження: всі зрозуміли, що справа Левковича в надійних руках його продовжувача й послідовника. Навіть Лук'янов після цієї доповіді не наважувався кілька років починати з Брагою розмови про відставку; навпаки, Брагу садовили тепер в президіях усіх урочистих зборів і конференцій. Завдяки близькості з Левковичем Брага немовби увібрав у себе блиск інших світил.


IV


Майже щонеділі вони з мамою ходили на кладовище, на могилу батька. За кілька років, що минули від його смерті, ці відвідини о будь-якій порі року перетворилися не просто на механічну звичку, на бажання пройтися по свіжому повітрю, а стали для Жадана чимось більшим: потребою для душі, яка прагла тихої хвилини зосередження, мовчання, очищення і сповіді — тільки перед ким, перед чим? Невже перед тілом батьковим, заритим у землю на глибині двох метрів, безжально знищеним невблаганними біологічними процесами? Невже перед батьковою фотографією на фаянсовій овальній плакетці, прикріпленій до чорної лабрадоритової плити? Фотографію замовляв у майстерні на вулиці Леніна, у напівпідвальчику, де пахло столярним клеєм і все було таке буденне, без жодної таємниці, а на столі приймальниці й на підвіконнях лежали зображення десятків облич людей померлих — і в цьому була якась незбагненна таємниця. Невже перед горбком землі, на якому він навесні висаджував квіти, а боки обкладав дерном, принесеним з інституту? Жадан, як людина раціональна, позбавлена будь-яких потойбічних ілюзій, не вірив у всі ці біологічні поля та екстрасенсів, якими наприкінці двадцятого віку так захоплювалися інтелектуали у київських салонах, він іронічно ставився до так званої ноосфери, тобто до міфічної духовної матерії, яка оточує землю і в якій нібито зберігається ефірно-тремтливий потенціал померлих людей. Знав, що існує земля, важка київська глина, схили Байкової гори, які поросли ліщиною, березами, осиками, дубками, і що схили ці угноєні поколіннями киян, більшість яких забуті назавжди й сліду по них не лишилося. Розумів, що всі біохімічні процеси, які відбуваються в землі, відкрито, що нітрофікуючі бактерії, які перетворюють аміак на нітрати, вивчено й класифіковано, що ніяких таємниць у цій горі немає, тільки вічний кругообіг речовин у природі, але саме тут, перед низенькою огорожею, на лавочці, вкопаній ним у землю, коли мовчки вони сиділи вдвох з матір'ю, він відчував потребу звірятися перед Кимось, звертатися до Когось з найпотаємнішими питаннями. Ще ніколи той Хтось не давав йому відповіді, не посилав практичних порад, не вступав у розмову з ним, але після цих коротких хвилин Жадан відчував, як кудись зникає намул суєти, дріб'язковості й гіркоти.

Вуличкою, що була утворена червоними цвинтарними стінами, які тяглися з обох боків, вони пішли вгору, проминувши головний в'їзд у царство мертвих. Мати трималася за нього й ступала повільно: було слизько. Але головна причина полягала в тому, що її мучила задишка й доводилося через кілька кроків зупинятись, щоб перевести дихання. Давала себе знати серцева недостатність, яка прогресувала, незважаючи на те, що він недавно закінчив курс лікування, робив матері уколи сульфокамфокаїну. Цього разу вона, хоч усе своє життя ненавиділа ліки й обходила десятою дорогою лікарів, сама попросила його зробити якісь уколи, і не стривожило його більше, ніж будь-які інші об'єктивні ознаки її хвороби. Десять років тому мати — шкільна вчителька — вийшла на пенсію, отримувала вісімдесят карбованців на місяць й донедавна підробляла, працюючи черговою в зоологічному музеї. Але навесні відчула себе гірше і з жалем покинула цю спокійну роботу, яка додавала до її пенсії ще вісімдесят карбованців.

Вони не піднялися, як звичайно, на вершину Байкової гори, туди, де був вхід у польську і німецьку ділянки, а раніше звернули праворуч у вузькі ворота й пішли неходженою стежкою поміж могил, щоб скоротити собі шлях. Ніколи досі вони так не ходили. Снігу на кладовищі було набагато більше, ніж на вулицях. Все довкола мало умиротворений сільський вигляд; навіть іржаві огорожі, якими живі оточували мертвих, щоб ніхто не відібрав від них їхні клапті землі, не дратували Жадана, а навпаки — плутаниною залізних та чавунних орнаментів тільки підкреслювали неторкану білість схилів. Біля однієї могили вони зупинились. На гранітній стелі був видлубаний сірий малюнок: гори, пунктирна лінія маршруту й хрестиком позначене місце загибелі; поруч художник зобразив портрет молодого, усміхненого хлопця і зламану квітку. Під стелою вони побачили зелену пластикову каску, вкриту сніговою подушкою, і альпіністський льодоруб.

— Яке нещастя, — зітхнула мати.

І в цю мить він побачив знайоме обличчя, що визирнуло з-поза могили молодого альпініста, наче людина ця чекала Жадана й подала йому непомітний знак.

— Почекай, мамо, — вражено сказав він, протискуючись між огорожами. На засніженому скромному пам'ятнику з сірого граніту був висічений невеличкий хрест і виднівся напис: «Професор В. К. Левкович. 1860–1927. Мир праху твоєму». З великого фаянсового фото, яке добре збереглося, в Жадана пильно вдивлявся Левкович. Він сумно підпер підборіддя рукою: сліди старості, хвороб і тяжких переживань виразно проступали на цьому обличчі. Фото, мабуть, зроблене було незадовго до смерті професора — такого Жадан ніде не бачив. Та й про саму могилу нічого не відав, тільки чув, що Левковича поховали на Байковому кладовищі, але ніхто не пам'ятав, де саме. Дивною здалася йому ця випадкова зустріч з Левковичем саме тепер, у ці дні, коли доторкнувся він до життя людини, яка невідь-чому стала йому близькою — ближчою, ніж багато хто з живих, сьогоднішних, тих, хто його оточував, хто штовхався навколо нього, ліктями прокладаючи собі дорогу — куди? До могили, що забута буде так само, як і ця, тільки набагато швидше?

Вони дійшли нарешті до батькової могили. Мати, задихаючись, сіла на лавочку, а він обережно скинув сніг з невеличкого вінка з зеленого хвоща. Всередину вінка поклав китицю червоної калини. Так робили завжди взимку, щоб птахи прилітали на могилу й щебетом своїм розважали батька. Це було дуже гарно — на білому снігу червоні й зелені кольори життя. Сівши поруч з матір'ю, Жадан замислився.

— Поховаєш мене праворуч від батька, — сказала мати. — Він так любив, щоб я була праворуч.

— Не треба, мамо, про це.

— Треба. Мені спокійніше, коли я знаю, де лежатиму. Тільки оте дерево спиляй, бо тут затінок. А я люблю, щоб небо було видно.

— Добре, — покірливо сказав він, зрозумівши, що не треба з нею сьогодні сперечатись.

— Батько був дуже порядною людиною. І дуже мужньою. Хоча всі думали, що він несміливий, боязкий. Він мовчуном був. Ти в нього пішов… Петре, Петре, рано ти нас покинув…

Помовчали.

— Ти не замерзла? — спитав він.

— Ні. Прибери, будь ласка, сніг навколо могили. І лопаточку сховай, бо заберуть.

Сніг не треба було прибирати; в ясній його й неторканій пелені крилася тиша й заспокоєння. Та Жадан не став заперечувати, знаючи вередливий характер матері, а взявся до роботи.

— Він захворів у сорок восьмому році, — ворухнулася мати, сховавши руки в рукави старої синтетичної шуби. — Йому тоді було лише тридцять два роки, і до того ж він був здоровий як дуб. Поранення легкі, слава богу, з війни повернувся, груди в орденах. Що людині треба? Він робив тоді кандидатську дисертацію, працював асистентом на кафедрі терапії.

— Працював у медінституті? — здивувався. — А я і не чув ніколи. Думав, що в поліклініці весь час…

— Батько не любив про це згадувати. Він захопився генетикою, хотів вивчати спадкові хвороби… Мріяв заснувати кафедру медичної генетики. Консультантом його дисертації був Гершензон.

— Академік Гершензон?

— Так. Тільки тоді він не був ще академіком. Працював в університеті. Високий, стрункий. Дуже розумний. Ну от. У сорок восьмому, восени, почалася кампанія проти вейсманістів-морганістів… Почали бити тих, хто вірив у хромосоми… До батька ставилися добре і попередили, що він повинен перебудуватись і забути про гени, про спадкові хвороби. Він сказав, що не може за одну ніч змінити погляди і відмовитись від того, в що вірить, заради чого працює. Тоді його викликали на збори… Замість того щоб змовчати, — бо навіть ті, хто виступав проти, підходили до нього перед зборами, вибачались і просили: Петре Івановичу, зробіть вигляд, що визнаєте критику, адже так треба, невже ви не розумієте? Замість того, щоб промовчати чи не піти на збори, а лягти до лікарні — я йому казала, щоб ліг, — він виступив і не відрікся… Ну, тоді навіть найближчі друзі махнули на нього рукою — божевільний, мовляв. Проти кого виступив? З інституту звільнили. От тоді він і зліг, по-справжньому захворів. Гострий діабет… Потім влаштувався дільничним лікарем в Пирогові… Так і не став кандидатом…

Жадан розчистив нарешті землю навколо могили. Горбок з мертвою травою виглядав тепер беззахисно, й, здригнувшися, він подумав, що батькові ще холодніше стане в землі. І попросив у нього за це вибачення. Подумав; а як би він сам учинив, опинись, як батько, в сорок восьмому, далекому, напівголодному й поруйнованому році? Йому тоді минуло лише два роки, й він, звісно, нічого не пам'ятав з того часу, коли точилися запеклі псевдонаукові дискусії, у вогні яких згорали долі багатьох людей.

Мати встала, зітхнула й похилила голову, прощаючись з батьком. Сперлася на синову руку, й вони пішли з кладовища.

— А потім він не раз казав мені: Надю, каже, а може, Лисенко має рацію? Може, справді спадковості немає? Дивися — адже ніхто в нашій сім'ї не хворів на діабет, а я захворів. Ось тобі роль зовнішніх умов.

— А дисертація його залишилася?

— Ні. Він спалив її. Бували в нього такі чорні дні, коли світ йому ставав немилий, все його дратувало, ні з ким він не розмовляв, а лежав днями на дивані, надівав на голову шерстяну хустку, укривався ватяною ковдрою, відмовлявся від їжі — повний відчай. Ну, і одного разу спалив. Як я його лаяла… Але він впертий був… Женю, ти до дядька Антона підеш?

— Що в нього?

— День народження Тошки.

— Ні, мамо. Роботи в мене багато. Я в бібліотеку піду.

Мати зупинилася й поправила на голові темну шерстяну хустку. Чи не цією хусткою запинався батько під час отих нападів відчаю? Вона з докором подивилася на сина.

— Я тебе прошу, піди. Я не можу, а ти повинен. Просто незручно. Скільки разів вони нас запрошують…

— Добре, — знову погодився він, ясно розуміючи весь прихований смисл цих наполягань: до батькового молодшого брата Антона мати майже ніколи не ходила, бо не любила його дружини Валерії, яку тихцем називала «Лера-холера»; а сина так настирливо посилала на відзначення не вельми якої вікопомної події — бо отих онуків, серед яких був шестирічний Тошка, тобто Антон, дядько мав аж четверо — тільки тому, що Жадана тут хотіли познайомити з подругою Антонової невістки. Про цю жінку вже давно велися розмови, казали, що вона гарна з себе, хазяйновита, освічена, кмітлива, при добрій посаді в Міністерстві торгівлі, має окрему квартиру і т. д. і т. п. до нескінченності. Двоюрідний брат Жадана Микола — Антонів син — тихцем учора вже попередив про шлюбні проекти, які виникли у рідні: вимушене холостяцтво Євгена вважалося скандальним, неможливим, компрометуючим великий і славний рід Жаданів. Мати всіляко підтримувала ці матримоніальні настрої дядька Антона і його родини.

Як завжди після кладовища, він почув полегкість у душі, хоча сьогодні, вражений тим, що вперше дізнався від матері, він не встиг поговорити з Кимось, розповісти йому про своє чекання тихої чорнявої лікарки. Йдучи назад, обрали іншу дорогу, через головну алею, і тому могили Левковича більше не побачили. Жадан згадав напис на верхній брамі кладовища: «Колись ми були такими, як ви. Будете колись такими, як ми». Напис було зроблено латиною, і тому його ніхто не розумів.


V


Давно він не почувався так добре і весело, як у дядька Антона. Малий Тошка радісно накинувся на нього, став обіймати й цілувати, особливо після того, як побачив, яку розкішну, виблискуючу зелено-золотою фарбою модель італійського спортивного автомобіля «феррарі» Жадан йому приніс. Втім, малий його любив і так, без матеріального стимулювання. Тошка одразу ж потягнув його в кімнату, завалену іграшками, — тут спав він з дідом і бабою, — й почав показувати свої багатства. Тошка, головастий хлопчик, на відміну від своїх гладких, сповнених самовдоволеної енергії рум'яних батьків, був блідий і хворобливий. Тонкими, напівпрозорими пальчиками обережно брав з полиці паперові літаки, які склеїв сам, потім показав Жаданові дирижабль у вигляді риби — все це було зроблено майстерно, Жадан щиро похвалив, дивуючись талантам Тошки. Незрозуміло, в кого він пішов? Але найбільшою гордістю малого була маленька паперова скринька з вирізаним віконцем, заклеєним прозорою плівкою. Пояснив. що це не будиночок, а телевізор. І одразу ж показав програми до нього: три довгі паперові стрічки, що пропускалися через щілину телевізора, з намальованими на них сюжетами. Тошка прокрутив останню свою стрічку під назвою «Бандит і винахідник». На екрані проповзали наївні Тощині малюнки: великий дім, сарай. У сараї стоїть літак винахідника. Він виводить літак, сідає в нього. За винахідником стежить бандит — бородатий, у чорних окулярах. Схожий на мене, усміхнувся Жадан. Спочатку винахідник їде в літаку по дорозі, наче на звичайній легковій машині. А коли хоче злетіти, бандит стріляє в шини. Тошка намалював великі, як у самоскида, колеса. Але бандит не врахував усіх несподіванок долі: повітря, що вилітає з шини після пострілу (на малюнку цей вихор був зображений у вигляді віника), змітає бандита, який сидить на паркані, і той падає на землю. А винахідник летить угору, стрімко минає хмари, за якими одразу ж починається космос, не зупиняється й летить далі — у Невідоме, зображене Тошкою як хаотичне переплетення ліній, що створюють клубок. Жадан валявся з Тошкою на килимі, стрічка «Бандит і винахідник» сподобалася йому своїм щасливим кінцем, він хотів уже дивитися наступну стрічку, коли Микола — Тощин батько — завів до кімнати невеличку на зріст, повненьку, симпатичненьку, кирпату жіночку з маленькими очима-смородинками, яка енергійно простягла Жадану руку й подивилася на нього — як йому здалося — трохи насмішкувато.

Починалася гастрономічна частина вшанування малолітнього іменинника, який не хотів іти до столу й зчинив страшний галас, бажаючи залишатися з Жаданом. Жінку, з якою познайомили його — о іронія долі! — звали Олею, і, звичайно, його всадовили поруч з нею. Він дуже швидко зрозумів, що вона так само подібна до його Олі, наче бубон до скрипки. Вона, мабуть, звикла завжди керувати й всюди бути в центрі уваги. Одразу ж заволоділа розмовою, почала виголошувати різні тости, бажаючи малому Тошці сибірського здоров'я і кавказького довголіття, його батькам — купити двох сестричок для Тошки, дідам — великого людського щастя, наче було ще й звіряче щастя. Здавалося, в її голові, увінчаній високою баштою темного лакованого волосся, встановлено спеціальний пристрій для переробки нормальних людських слів на стандартні, заготовлені заздалегідь для будь-якої ситуації, речення-штампи. Жадан спохмурнів, чекаючи, коли нарешті скінчиться ця обжерливість, якій кінця і краю не було, й коли замовкне жінка з вавілонською вежею на голові, щоб можна було піти з Тошкою і подивитися його фільми. Нарешті Оля помітила його.

— Ви хто за фахом? — спитала.

— Лікар.

— Чудово, — просяяла вона. — Спеціально для вас розповім лікарську історію, щоб не сумували. Дядько один питає: «Куме, — каже, — ти знаєш, що в тебе мало кальцію в крові?» — «Чому?» — питає той. «Тому що тебе жінка п'ять років зраджує, а роги все не ростуть і не ростуть». Ну як? — зареготала вона. Всі зуби в неї були золоті; від чого обличчя набуло дикого вигляду.

— Нормально, — крижаним голосом сказав він. — Це саме про мене.

Вона здивовано і навіть трохи злякано подивилася на нього. Давши йому спокій, почала для всіх розповідати, як заарештували директора овочевого магазину, який заробив на темних махінаціях мільйон двісті тисяч, тільки не знав, що робити з цими грішми, і під час обшуку в нього знайшли сорок п'ять костюмів, понад сто пар взуття і шістдесят комплектів постільної білизни, а сам він ходив майже ціле життя у тілогрійці, Оля його знала — старий був і нещасний. Ще знайшли в нього банку з діамантами, закопану в землю, дали йому десять років, враховуючи похилий вік і поганий стан здоров'я. А коли робили телевізійний фільм про цю справу, його зняли в тюремній камері, й він, відповідаючи на запитання, чомусь сміявся. Старий злодій сміявся, мабуть, тому, що пригадав, як приховав ще одну банку з діамантами, якої так і не знайшли. Правда, невдовзі після тих зйомок він помер, так ніхто і не дізнався, чи була друга банка, чи ні. Дядько Антон вислухав цю легку й смішливу розповідь і похмуро сказав, що таких, як той завмаг, він би розстрілював.

Антон добре знав, що таке гроші.

Працював оператором ощадкаси, а фактично охороняв інкасаторів, коли ті їздили по відділеннях пошти й забирали ввечері виручку. Антон тоді був при пістолеті й ставав дуже зосередженим, уважно дивлячись на випадкових перехожих, що траплялися на дорозі. Дружина Валерія Григорівна весь час гризла його, щоб кинув цю небезпечну роботу, за яку отримував сто сорок карбованців. Адже має пенсію сто шістдесят, чого ще треба? От і зараз, за столом, коли зайшла мова про злодіїв, вона пригадала історію, про яку недавно писали газети, — як троє молодих негідників, які хотіли розбагатіти негайно і будь-яким чином, напали на машину інкасатора, стріляли і вбили охоронника. Антон бадьоро сказав, що з ним би такого не трапилось, вони з дружиною засперечалися, і Жадан, скориставшися моментом, тихо вийшов з-за столу, пішов у сусідню кімнату, в якій уже гралися малі Тошині гості. Виваливши на підлогу гору іграшок, вони повзали по килиму. Верховодив усіма сусідський хлопець Олег — красень років дев'яти, з невинно-нахабними очима, вроджений лідер, який тримав при собі кілька пляшок «пепсі-коли» і «фанти» й давав напитися розпашілим дітям тільки тоді, коли вони чемно зверталися до нього «ваша величність».

На журнальному столику лежав новенький альбом у темно-червоній шкіряній палітурці. Жадан відкрив альбом. На першій сторінці побачив малюнок: крилатий меч розбиває свастику. І напис: «402-й винищувальний авіаційний Севастопольський Червонопрапорний ордена Суворова полк».

Перегортаючи сторінки альбому, вдивляючись у незнайомі обличчя молодих літунів, у фотографії винищувачів Як-3 і знімки потрощених німецьких літаків на землі, він прислухався до розмови, яку затіяв Олег з малою Оксаною, Антоновою внучкою, що приїхала до діда з Умані.

— В тебе є сестричка чи брат? — питав Олег.

— Ні.

— А чому?

— Та знаєш, — звірялася Оксана, мої батьки такі скупердяги… Все по магазинах бігають…

— При чому тут магазини?

— У них грошей немає. Щоб купити братика.

— Що? — єхидно розреготався Олег. — І ти віриш у ці побрехеньки, що за столом говорили?

— Ну, гроші потрібні, — розгубилася Оксана.

— Ні, дурненька. Діти народжуються з живота. Там, у животі, такі клітини є, мені батько казав. Він ветеринар.

— Клітки, як у зоопарку? — злякано спитала Оксана.

— Та ні, я тобі в книжці покажу.

— Я чув, що людина від мавпи походить… — сказав Тошка. — Тільки я не вірю. Мавпи гидкі, а людина красива.

— Походить від мавпи, — підтвердив Олег. — Думаєш, ти набагато красивіший від мавпи?

— То я подумала, що в животі стоять клітки, в них сидять маленькі мавпочки, а з них виходять люди… — розвивала свою теорію Оксана.

Олег засміявся ще голосніше, відчуваючи повну свою зверхність над дурною малечею.

— Ти нічого не розумієш! Приходь до мене, я тобі покажу книжки.

Моєму синові теж було б шість років, як Тошці, подумав Жадан. І він міг би так само клеїти телевізор, малювати фільми і міркувати над походженням людини.

Гортаючи альбом, наштовхнувся на фото оркестру: молоді, веселі хлопці у льотній формі стояли перед винищувачем, тримаючи музичні інструменти: акордеон, гітара, скрипка, саксофон, труба, барабан. Пізнав молодого Антона — він єдиний з усіх не сміявся, а суворо і незрушно дивився просто в об'єктив, боячись ворухнутись, проте не помічаючи, що акордеоніст підняв ззаду руку, прикрасивши величного Антона розчепіреними пальцями у вигляді ріжок. Фото було зроблено влітку 1944 року в Польщі. Над усіма оркестрантами, крім Антона, стояли хрестики й дата загибелі: більшість полягла у квітні сорок п'ятого під Берліном.

Риплячи протезним черевиком, до кімнати увійшов дядько Антон з Олею, ввімкнув магнітофон свого сина і церемонно нахилив голову, запрошуючи цю кирпатеньку жінку до танцю.

Манірно виставивши руку, як робили в часи його молодості фраєри з танцмайданчика «Жаба», дядько Антон підстрибом пішов танцювати фокстрот під металеві удари рок-н-ролу. Оля жваво дріботіла ніжками, підладжуючись під кульгаві кроки свого партнера, вони весело сміялись, задоволені такими чудовими іменинами, а Жадан продовжував гортати альбом — тепер уже ззаду наперед. Він любив дядька Антона за веселу вдачу й доброту; Антон, на відміну від батька — людини мовчазної і відлюдкуватої вдачі, завжди був оточений ріднею і друзями; у нього вічно товклися гості з усіх усюд — однополчани, дальні й ближні родичі, просто випадкові знайомі, в якими Антон здибався під час своїх мандрівок по країні, бо найбільше в житті любив подорожувати — охоче їздив у гості до давніх друзів-ветеранів, на різні урочисті зібрання полку, зустрічі з піонерами-слідопитами. Жив Антон у Теремках, у новій трикімнатній квартирі, в якій завжди було тісно, гамірно і — весело.

Скінчився танець, і Антон всадовив Олю поруч з Жаданом, а сам стояв, задихаючись, і витирав хусточкою спітніле чоло. Волосся в нього було густе, темно-русяве, майже не торкнуте сивиною, очі меткі, а усмішка заворожувала своєю відвертістю; Жаданові спало на думку, що дядько Антон свого часу був, мабуть, дуже схожий на кіноактора Крючкова, який, власне, і грав таких Антонів — трактористів, льотчиків, робітників.

— Ой, що це? — зацікавилася Оля, побачивши альбом. — Це ви, Антоне Івановичу? Який гарний…

— Олечко, ви вірите в долю? — спитав Антон.

— Вірю, — зітхнула вона, й обличчя її на мить стало сумним, навіть похмурим, але одразу ж засвітилося золотою усмішкою.

— Жодної подряпини за всю війну — ви таке можете собі уявити?

Антон починав розводитись на свою улюблену тему, яка його переслідувала, наче нав'язлива мелодія музиканта; це траплялося завжди, коли Антон бував під газом. Жадан знав наперед усе, що скаже і про що розповість дядько, але ніколи його не перебивав і завжди уважно слухав, бо розумів, що тому треба висповідатись. Синам Антоновим і невісткам ніколи було слухати батька, вони відмахувались від старого, як від надокучливої мухи, а Лера і так усе знала, бо служила радисткою в Антоновім полку і, навпаки, могла лише сперечатися й спростовувати дядькові побрехеньки, бо все, що він бачив на величезних швидкостях у небі, вона бачила з землі зовсім по-іншому, у пропорціях зменшених, ближчих до сухих оперативних зведень. А душа Антонова прагла спогадів про стрімкі, смертельно небезпечні злети в Невідоме, Прекрасне і Страшне.

— Женю, знаєш, хто у мене гостював на тому тижні? — не зовсім послідовно перескочив з теми на тему Антон.

— Хто?

— Галія Абдурахманівна Нуралієва, моя лікарка, як врятувала мені ногу. Я, коли лежав на витяжці, таки скандал учинив. Кричав: а де моя друга нога? Що ви з нею зробили? Вона за цю ногу перелаялася з головним хірургом, який хотів її відрізати. До мене маршал авіації приходив. — Антон озирнувся, щоб пересвідчитися, чи, бува, не чує Лера, яка могла б внести суттєві поправки до його розповіді, бо весь час сиділа біля його ліжка.

— А як це з вами сталося? — спитала Оля. — Невже після війни?

— Скажу вам по секрету, Олечко, що в сорок дев'ятому я перейшов на нову техніку. Тільки нікому ні-ні. Це таємниця, — підморгнув Антон. — Літав на перших реактивних Яках, МіГах. У п'ятдесят першому я вже був льотчиком-перехоплювачем першого класу. У Прибалтиці служив. Біля самого моря. Тоді саме Микола народився… Ох і кричав же він по ночах… Горлодер був! Якось уночі бойова тривога. Тоді з боку Балтики американці нас промацували. Весь час підлітали, перевіряли — чи не спимо? Не спали. Це було взимку. Я в літак. Зачинив ліхтар. Сніг страшний, а летіти треба. Дають добро на старт. Сектор газу, швидкість — ураган, підйом, я в повітря — і раптом удар і страшний крен:, нічого не розумію, літак горить… І я вже нічого не пам'ятаю… Потім хлопці розповідали: на зльоті відірвався підвісний бак, я крилом вдарився у сарай, що стояв метрів за п'ятсот від злітної смуги. Сніг падає, літак горить, весь сплющений, я в літаку — відключився повністю. А на радарі мене немає. На башті не розуміють — що сталося? На смузі немає, в небі немає… Знайшли. Механіки витягли. Я обгорів, дві ноги поламані, травма черепа… Якби не Галія Абдурахманівна… І якби не Лера… Влітку був у музеї Вітчизняної війни, побачив свій літак. Старенький МІГ. Він колись мені здавався таким прекрасним, кращого в світі не було. Диво! Як лебідь! А тепер стоїть — дивлюсь: старий. Пенсіонер. І крила якісь не такі, і кабіна допотопна. Тепер літаки! Нас возили в полк, показували. А хлопці які! А, що казати. Женю, піди краще потанцюй з Олею. А я ще трохи заправлюся. Поки Лера покинула бойовий пост… Він вийшов до гостей.

— Хоч вам і не дуже хочеться, — сказала Оля, поклавши руку на плече Жадану, який запросив її до танцю.

— Чому? Вам здається…

— Не виправдовуйтесь. Я відчуваю, коли не подобаюся мужчинам. Тільки ви не хвилюйтеся, я не шукаю собі чоловіка, Вам ніщо не загрожує.

— Чому ви так думаєте? — знітився він, наче його піймали на чомусь поганому.

— Я не збираюся заміж. Ні від кого не залежу, що хочу, те й роблю. Це Люба і Микола надумали мене сватати. Познайомся з нашим братом, він дуже добра людина. Я добра людина, ви — добра людина, вони — добрі люди… Чому ж серед нас так багато злих? Де вони беруться?

— Вони помилялися. Я не добрий.

— А який?

— Сумний.

— Чому? — вона вже не посміхалася іронічно, а звела на нього здивовані очі.

— Не знаю. Мабуть, від мудрості, коли бачиш більше, ніж інші. Знаєте, був такий Сент-Дьєрді, біохімік. Лауреат Нобелівської премії. Так от він казав: «Досліджувати — значить бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто».

Вона надула свої яскраво нафарбовані губки.

— Це дуже складно. Але я розумію. Ви хочете сказати, що ви не такий, як усі.

Він танцював механічно, не відчуваючи Олі, наче її не було зовсім; згадав, що післязавтра приїздить лікарка Гаврилюк, і йому стало радісно, і Оля вже не здавалася пошлячкою, як спочатку. Прийшов веселий Антон, підморгнув заохотливо племіннику, мовляв, давай, заходь у піке, не втрачай моменту, в твоїх обіймах дуже симпатична жінка, якби мені скинути років двадцять, то…

Оля серед танцю раптом кинула Жадана, ніби зрозумівши, що вона для нього не існує навіть як рухома лялька, й пішла до Антона.

— Антоне Івановичу, а труба у вас є?

— Є. Аякже. Я її всю війну возив. У літак брав із собою. Це мій талісман.

— Заграйте, будь ласка, що-небудь.

— Діду, діду, заграй, — закричали малі Тошка й Оксана, які встигли по самі вуха облитися солодкою «фантою».

Антон дістав з шафи старий, запилюжений футляр, протер його хусточкою — та одразу посіріла — й відкрив кришку. На темно-фіолетовому оксамиті, виблискуючи, мов коштовне кольє, лежала старенька труба з витертими до мідної жовтизни колінами й клапанами. Діти й дорослі зачаровано дивилися на трубу, наче перед ними була посланниця інших, давно минулих і безповоротних часів. Антон приклав трубу до губів — і наївний, чистий звук виповнив усю квартиру, заглушив усі інші шуми, розмови й співи в сусідній кімнаті, бо ця нехитра мелодія увібрала в себе вібрацію повітря війни, рев авіаційних моторів і незграйні звуки маленького пілотського оркестру, що загинув під Берліном, і ніхто не здивувався, побачивши сльози на Антоновому обличчі.

Додому Жадан повертався разом з Олею, яка жила біля станції метро «Лівобережна». Їхали в таксі, й коли машину занесло на слизькому повороті, Оля злякано схопила його за руку. Розповіла, що три роки тому потрапила в автомобільну аварію, її чоловік та дочка загинули, а вона вижила — лише переломи кісток і всі зуби вибило. І що тепер у неї є квартира, добра посада, вільний час, абонемент у філармонію, тільки щастя немає.


Боротьба

Виступаючи в Женеві на засіданні комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я з проблеми сказу, американський дослідник професор Джозеф Новак (1983) заявив: «Незважаючи на значний поступ людства в усіх галузях науки і техніки, проблема боротьби зі сказом залишається дуже складною і з багатьох поглядів зовсім не вирішеною як на міжнародному, так І па регіональних рівнях. Більше того, в зв'язку з екологічними змінами навколишнього середовища стан справ зі сказом у ряді країн погіршився. Сказ широко розповсюджений у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Щорічно у світі гине, за далеко не повними даними, понад 10 тисяч людей, понад мільйон осіб, укушених хворими тваринами, переживають тяжку драму і величезний стрес у зв'язку зі смертельною загрозою захворювання і необхідністю проходити курс болючих і не завжди безпечних щеплень».

Радянський представник (А. К. Мідатов, 1983) на тому ж засіданні нагадав, що в 1910 році на Пироговському з'їзді лікарів Росії наголошувалося, що «медичні засоби допомоги укушеним скаженими тваринами мають паліативний, лікувальний, а не запобіжний характер. Антирабічні щеплення не можуть вплинути на джерело інфекції, тобто на хворих тварин, і не зменшують кількості укушених і заражених вірусом сказу людей; для того, щоб викоренити зло, треба боротися зі сказом шляхом санітарних протиепідемічних заходів у законодавчому порядку».

Представник Чехословаччини д-р ветеринарії Ян Колаж (1983) підкреслив, що боротьба зі сказом має велике економічне значення. На жаль, перспективи швидкого викорінення цієї смертельної інфекції, яка завдав сільському господарству збитків на мільйони доларів, дуже сумнівні: адже це комплексна і дуже складна проблема, яка стосується не лише охорони здоров'я, а й ветеринарної служби, органів сільського, лісового. комунального, мисливського господарства, поліції, місцевої адміністрації, вона нерідко зачіпає державні інтереси, релігійні почуття і місцеві звичаї.

Як, запитували промовці, можна ефективно боротися зі сказом у багатьох країнах Азії, коли окремі райони, особливо навколо міст, буквально наповнені зграями бездомних і скажених собак, а буддійська релігія суворо забороняє вбивство тварин, вважаючи їх одним із втілень людини в нескінченній мандрівці душі? Як знищити в Європі всіх скажених і заражених лисиць, не порушуючи екологічної рівноваги? Як знешкодити вогнища інфекції, коли лисячі нори, в яких ховаються хворі тварини, сягають глибини чотирьох-п'яти метрів, а загальна довжина підземних лабіринтів нерідко дорівнює десяти-п'ятнадцяти метрам?

У Федеративній Німеччині для знищення надмірно зрослої популяції лисиць застосовують газування нір отруйним газом типу «циклон», але Польща і ряд інших країн рішуче відмовилися від цього методу, який багатьом нагадує похмурі часи газових камер Освенціму.

Як боротися зі скаженими вовками в горах Ірану, як викоренити сказ серед мільйонів летючих мишей Південної Америки, як ліквідувати вогнище інфекції серед полярних песців Аляски, шакалів Ефіопії чи жовтих мангуст Південної Африки? А спалахи сказу серед мавп у лісових хащах Філіппін, Індонезії чи Заїру?

У зв'язку з посиленням пересування людей, міжнародною міграцією і перевезенням тварин на далекі відстані небезпеку сказу вповні відчувають країни, в яких ця інфекція була свого часу викорінена, — такі, як Англія, Японія чи Австралія. Епідеміологи Великобританії, зважаючи на повідомлення про виділення вірусу сказу від європейських летючих мишей (Ніколич, 1967, Коморовський, 1976, Є. П. Жадан, Г. Т. Гаркуша, 1985), висловили тривогу з цього приводу, цілком логічно вважаючи, що хворі на сказ летючі миші здатні досить легко подолати протоку Ла-Манш, з Франції дістатися берегів туманного Альбіону й заразити вірусом англійських лисиць, яких так багато у цій країні.

Незважаючи на рішучі державні профілактичні заходи, які здійснюються в багатьох країнах і поглинають великі кошти, боротьба зі сказом має з а х и с н и й, а не наступальний характер.

Головною доктриною боротьби, як і в часи Пастера, залишається запобігання захворюванням людей за допомогою антирабічних препаратів.

Гонка зі смертю — ось що таке антирабічне лікування. Важить кожна хвилина, бо йдеться про головне питання: хто кого випередить? Вірус сказу чи антирабічні препарати, своєчасне введення яких повинно створити надійний імунітет проти смертельної інфекції. Особливо небезпечні тяжкі укуси в обличчя, що їх найчастіше завдають своїм жертвам скажені вовки. За кілька днів вірус, що потрапив в обличчя, встигає проникнути в мозок і вбити людину. Вакцина безсила цьому зарадити, бо імунітет після її застосування виникає пізно — організм, утворює антитіла проти вірусу на тридцятий-сороковий день. Ще донедавна, коли вже існувала ефективна пастерівська вакцина, гинула майже половина тих, хто був покусаний вовками в обличчя, незважаючи на всі зусилля лікарів, якість і кількість вжитої вакцини.

Тільки в 1955 році становище кардинально змінилося: в одному з селищ Ірану експедиція експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я на чолі з доктором Садеком для лікування людей, покусаних вовком, застосувала принципово новий на ті часи препарат — антирабічну сироватку, чи гамма-глобулін, що містив у собі велику кількість г о т о в и х антитіл проти вірусу сказу (Садек та інші, 1957). Антитіла, введені в організм людини, знаходили вірус сказу й знешкоджували його ще до того, як він устигав розмножитись.

У 1957 р. аналогічний, тільки ще більш удосконалений, препарат був успішно випробуваний після нападу скаженого вовка на людей в одному з містечок Білорусії (А. К. Мідатов, 1959). Тільки гамма-глобулін був здатний тримати перегони зі смертю. Потім почала діяти вакцина, завдяки якій організм виробляв стійкий імунітет.

На початку шістдесятих років сталася ще одна історична подія в боротьбі зі сказом: завдяки зусиллям американських (Копровський, Новак, 1960), французьких (Атанасіу, 1974, Шар'є, 1975) і радянських (А. К. Мідатов, 1962, 1966) дослідників почалися випробування нових високоефективних вакцин проти сказу. Так само, як у галузі кібернетики чи генетики, науково-технічна революція в медицині й вірусології дала могутній поштовх пошукам і звершенням тих, хто присвятив своє життя боротьбі зі сказом. Замість старенької випробуваної, але дуже недосконалої вакцини Пастера, яка в окремих випадках викликала тяжкі ускладнення і подеколи навіть призводила до смерті тих, хто шукав захисту від сказу, в кількох лабораторіях світу з'явилася нова, так звана «тканинна» антирабічна вакцина, позбавлена вад своєї попередниці.

Честь широкого виробництва і впровадження цієї вакцини в практику вперше у світі належить Радянському Союзові: поряд з супутниками, лазерами й атомними криголамами в доробку новітньої технологічної цивілізації другої половини XX століття своє скромне, але важливе місце зайняла і ця вакцина, створена на основі новаторських ідей видатного радянського вірусолога академіка М. П. Чумакова, який уславився розробкою вакцини проти поліомієліту. За даними А. К. Мідатова (1985), за останні десять років вакцину проти сказу в нашій країні безкоштовно отримали понад 300 тисяч чоловік. Треба зазначити, що доза аналогічної американської вакцини коштує 50 доларів, доза гамма-глобуліну — 20 доларів, весь курс лікування укушеної людини може коштувати 1500–2000 доларів. Неважко зрозуміти, що більшість тих, кому загрожує сказ у слаборозвинутих країнах Азії, Африки і Латинської Америки, навіть мріяти не можуть про таку вакцину. Так, представник однієї африканської країни д-р Банга (1983) повідомив, що уряд його країни більшу частину свого бюджету витрачав на купівлю нафти і зброї, грошей на антирабічні препарати не вистачає, тому в ряді випадків особам, укушеним скаженими тваринами, доводиться вводити 1–2 дози вакцини замість 14–20, що прирікає частину людей на загибель.

Чи дають нові й удосконалені препарати повну гарантію попередження сказу?

Ні, не дають, бо життя повне таємниць і несподіванок, бо смерть винахідлива у своїх підступних домаганнях і ніколи не знає спочинку, бо медицина найхимерніша і найбільш неточна з усіх можливих наук у світі.

Але кількість невдач антирабічного лікування сьогодні мінімальна: якщо в часи Пастера помирав у середньому один з двохсот вакцинованих, то зараз ефективність боротьби збільшилася в 300 разів: лише одна особа на 60 тисяч чоловік, які отримали щеплення, теоретично може загинути від сказу. Звісно, для того, хто гине, ці радісні цифри — мала втіха.

Бо чим можна виміряти смерть людини?

А втім, знайшлися і такі, хто зробив це; за даними деяких авторів (Джексон, 1980), вартість одного випадку смерті людини від сказу становить приблизно 100–120 тисяч доларів. При цьому враховуються як прямі, безпосередні збитки, пов'язані з закінченням існування людини, так і збитки «перспективні» — тобто вартість того, що міг би в майбутньому створити той, хто помер від водобоязні.

Збитків моральних дослідники останньої чверті XX століття підраховувати ще не навчилися. Коли і хто обчислить вартість сліз і ціну людського горя?



Розділ шостий

<p><strong>Розділ шостий</strong></p>

І


З понеділка владу в лабораторії взяв Нечаєв. Усе відбулося дуже швидко і просто: з кабінету Браги винесли всі меблі (залишили тільки монументальне крісло-трон) і зняли зі стін усі численні фотокартки, на яких колишній завідуючий був сфотографований під час різних конференцій і з'їздів серед видатних учених і адміністративних діячів. Підмели кімнату, стерли пилюку, внесли два новенькі письмові столи, зсунули їх докупи, поставили десяток нових, оббитих шкірзамінником стільців — і кабінет для нового шефа був готовий. Лікарі розсілися навколо столів, Нечаєв почастував усіх бразільською кавою й оголосив, що віднині щопонеділка відбуватимуться традиційні конференції, на яких вони вирішуватимуть усі теоретичні й практичні проблеми науки й життя лабораторії. Потім Нечаєв зробив доповідь про останні новини вірусології, щедро ілюструючи її кольоровими слайдами. Напруження перших хвилин знайомства з новим керівником досить швидко минуло, бо Нечаєв тримався дуже просто, весь час жартував і розповідав якісь кумедні історії про професора Хайдена, який, вивчаючи таємничу вірусну інфекцію «куру», потрапив на одному з островів Нової Гвінеї до племені людоїдів, увійшов з ними в дружні стосунки й навіть зробив кольорові фотознімки, зафіксувавши на плівці момент ритуального поїдання людського мозку, зараженого вірусом цієї хвороби. Кажуть, що і йому довелося скуштувати цього делікатесу, бо інакше нові друзі його б не так зрозуміли.

Наступного дня Нечаєв пішов разом з Жаданом оглядати віварій. Жадан, відчуваючи дружню підтримку Нечаєва., захопився, показуючи, як треба перепланувати й переобладнати віварій, щоб збільшити кількість досліджень, і дуже здивувався, коли прибігла Мальована й, задихаючись, гукнула, що його чекає якась жінка. Нечаєв, побачивши цю розхристану й крикливу істоту, знизав плечима, а Жадан, вибачившись, подався у лабораторію.

У коридорі його чекала незнайома у рудій лисячій шапці й коричневому шкіряному пальті з пухнастим лисячим коміром. Він здивовано поглянув на неї і тільки через якусь мить, кленучи свою забудькуватість і засмиканість, пізнав гостю.

Це була лікарка Гаврилюк зі Старої Митниці.

Почав був вибачатися, жартувати, що вона незабаром забагатіє, бо він її не пізнав, але вона не підтримала цю сторонню тему, і не виникло нічого, що б виходило поза межі сухуватої діловитості. Йому навіть здалося, що він, либонь, вигадав оту телефонну розмову на минулому тижні, що не було хвилюючого мовчання цієї жінки, її тихих і зовсім не службових слів, від яких у нього почало так часто битися серце. Вона не стала розповідати про Стару Митницю і про тих, з ким Жадан там зустрівся, а, скинувши пальто і шапку (він допоміг їй роздягтися, й зніяковіння його посилилося, коли почув щемливий гірко-осінній аромат парфумів, яким війнуло від неї), взяла в руки товстий зошит і ручку й запитально подивилася на нього.

Завів її до свого кабінету, всадовив за столом і, щоб хоч трохи вгамувати хвилювання й розгубленість, став порпатися в книжковій шафі, відшукуючи потрібні матеріали. Нічого подібного віддавна не переживав: не можна сказати, що жінки йому взагалі не подобались, що вій був до них байдужий, але ніколи відтоді, як пішла Оля, не охоплювало його таке дивне відчуття — тривожне, щасливе й сліпучо-небезпечне, і тому власний голос здався йому чужим, далеким і незнайомим, наче говорила якась інша, механічна істота, а він зосередився на думках про цю жінку. Врешті оговтався й почав вступну бесіду про головні проблеми лікування; для цього спочатку треба було зрозуміти, як відбувається зараження сказом, як проникає вірус в організм і як можна зупинити його розповзання по нервових стовбурах.

Намагався говорити послідовно, ясно й логічно, як це робив на лекціях, але чомусь розповідь його виходила покручена, малозрозуміла — принаймні так йому здавалося, і він лаяв себе за те, що вгруз у трясовину другорядних фактів і численних прикладів. Можливо, це відчуття посилювалося від того, що Гаврилюк слухала мовчки, не зводячи на нього очей, і щось записувала, і за цією відчуженою чемністю Жаданові ввижалася її повна байдужість до його плутаних пояснень. Як завжди, коли щось витлумачував, він малював схеми — невмілі й криві, — стрілками показуючи хід вірусу по нервових шляхах, але і це, як йому вдалося, ніяк не вплинуло на її сприймання. Тоді він дав їй необхідні книжки, статті, інструкції та накази, залишив саму і знову подався до віварію.

Другого дня здивувався, побачивши, як швидко і впевнено засвоїла вона всю його науку: гортаючи сторінки товстого зошита, в якому акуратно були законспектовані всі джерела, вона докладно розпитувала його про неясні місця: виявилося, що пам'ятлива й нічого з учорашніх його розповідей не забула, все зрозуміла й засвоїла.

Тепер, коли бачив її зблизька, вона здалася йому ще вродливішою, ніж там, у лікарні Старої Митниці. Тонкі риси обличчя, наче ретельно виписані рукою старовинного художника, який полюбляє оливкові тони й кольори смаглого тіла, ледь помітна і швидко згасаюча усмішка, чорне волосся, гладенько зачесане й зав'язане ззаду темно-коричневою стрічкою в короткий хвостик. Його здивувала невідповідність між внутрішнім напруженням цієї жінки, її невпевненістю й наче загальмованістю — і твердими, чіткими лініями її малюнків (перемалювала акуратно всі його схеми). Поступово, слово за словом, немовби проявляючи фотографію, він дедалі виразніше бачив обриси її життя: випадкові лінії, неясні контури чогось незнаного, незрозумілі деталі починали наповнюватись якимось глибшим смислом, даючи об'ємні виміри, стаючи цілком реальними знаками її долі; зрозумів, що вона самотня. Ні, вона не підкинула йому цю інформацію, як роблять нерідко жінки, не піднесла її в якійсь легкій, невимушеній формі, немов ненароком, — він дуже тонко помічав і з роздратуванням реагував на всі ці цілком вибачливі жіночі ігри: просто, без усяких піддавків чи натяків, сказала, що дуже хвилюється за дочку, бо живе з нею сама; повинна на ці дні приїхати зі Львова мати, щоб побути з дочкою, але у вівторок її ще не було. Більше цю тему вона не розвивала, він теж.

У четвер закінчувався курс навчання Гаврилюк у лабораторії. На прощання, щоб перевірити її знання, Жадан дав їй кілька задач: рік тому він підготував для лікарів-рабіологів спеціальні задачі, заклавши в них різні каверзні ситуації, так, як це буває в житті. Прочитавши умови задачі, в яких докладно описувався випадок укусу людини — обставини, локалізація, — лікар повинен був призначити відповідний курс антирабічного лікування. Вона сиділа в кріслі за його столом, задумливо обкусуючи кінчик ручки, заглиблена в свої думки, і від того її обличчя здалося йому ще прекраснішим: зникли тривога й неспокій; тиха зосередженість осявала її лице. Жадан зготував каву й мовчки милувався Лідою (так називав її подумки), чекаючи, поки вона розв'яже задачу.

В цю хвилину увійшла Лариса, тримаючи запалену сигарету.

— Вибачте, я не заважаю? — спитала.

— Ні, — не дуже привітно промурмотів він, а Гаврилюк взагалі не звернула на Ларису уваги.

— О, який запах потрясний, — щебетала далі Лариса, але він, розуміючи, що порушує всі правила доброго тону і гостинності, вперто не пропонував їй сісти й випити разом з ними каву.

— Женю, в мене є до тебе важлива справа, — затяглася вона сигаретою. Гаврилюк уперше звела очі на Ларису і спокійно спитала:

— Може, мені вийти?

— Сидіть, що ви… — Йому стало ніяково за ці Ларисині витівки.

— Ви сидіть, працюйте, — царственим жестом заспокоїла гостю Лариса. — Тебе можна попросити на два слова?

Жадан вийшов з Ларисою в коридор.

— Що сталося?

— Нічого, — розсміялася Лариса. — Просто скучила за тобою. Хотіла тебе бачити… Що з тобою?

— Нормально.

— Ні, ти якийсь похмурий, — стурбовано зазирнула йому в очі. — А в мене потрясна новина.

— Яка?

— Вирішила вступати в партію.

— Що??? — він відступив від неї.

— В партію вступаю. Ти здивований?

— Ні… але…

— Що «але»? Ти кажи, кажи, Жаданчику. Тільки відверто.

Стояли біля акваріума, і Жадан чомусь занурив у воду палець. Вода була тепла. Він понюхав палець, згадав інші акваріуми — у будинку Шульги.

— Це твоя особиста справа, — сказав. — Але партія — це партія. Треба бути…

— Продовжуй, продовжуй, — намішкувато дивилася на нього Лариса, струшуючи попіл у акваріум.

— Навіщо тобі вступати в партію?

— Як навіщо? — його запитання починали її дратувати. — Так мені порадив Нечаєв. І він правий. Взагалі він мені дуже подобається. Треба бачити перспективу. Захищу дисертацію, стану старшим науковим. А далі?

— Працювати.

— Ні, Жадан, — сердито зітхнула Лариса. — Ти сьогодні сам не в собі. Може, та чорнява провінціалка на тебе так вплинула? Га?

— Може, — він опустив очі.

— Дивись… Я дуже ревнива. Як ти не розумієш? Батько мій у партії, Кочергін теж. Я хочу реально вирішувати справи в інституті… Нечаєв пообіцяв мені домовитись у райкомі. Щоб прийняли поза чергою.

— Ти хочеш вступити в партію тільки для того, щоб командувати іншими?

Її очі спалахнули, наче пройшовся по них промінь сліпучого світла.

— Хочу! Так! І буду командувати! Досить уже цим Брагам, Біланам, Гаркушам і Лук'яновим мною командувати! Тепер мій час настав! Ясно, Жаданчику?

— Вибач, — сухо сказав він. — Це твоя особиста справа. Я безпартійний і нічого тобі не можу тут порадити. Мене чекають.

Круто повернувся й пішов по коридору. Перш ніж зайти до своєї кімнати, зупинився перед дверима, дістав носовичка й довго витирав вказівний палець, хоч він давно вже висох.

Увійшов до кімнати. Гаврилюк підвела голову і вперше радісно усміхнулася — і в цій усмішці майнуло щось переможне й любе, — але одразу ж спохмурніла, наче опам'яталась, згадавши про якісь правила поведінки, що їх порушила.

— Я вже все розв'язала.

— Чудово, — сказав він, — зараз перевірю, як ви впорались із завданням. Я б дуже хотів, щоб ви завалили залік.

— Чому?

— Бо тоді я залишив би вас ще на місяць.


II


Однак усі задачі вона розв'язала без помилок. Чітко, стисло, з ясним розумінням справи розповіла йому, чому призначила саме таке лікування, обрала саме ці препарати. Наче на якусь мить кудись наділися її мовчазність, зніяковіння, затаєна полохливість — все те, що заважало йому сказати їй кілька людських, неслужбових слів, перейти за ці дні невидиму, але твердо окреслену цією чорнявою лікаркою межу. Не наважився, боячись нового болю, розчарування. Краще залишитися з ілюзіями, породженими чимось таємним і притягальним, що мала в собі ця жінка, ніж знову відчути себе самотнім і нікому не потрібним.

— Тепер сказ у Старій Митниці буде ліквідовано назавжди, — посміхнувся Жадан, вислухавши її відповідь. — Кротова тепер вам не потрібна. Ви самі як професор.

Вона забобонно постукала пальцями по столу:

— Щоб не наврочити.

— Коли ви їдете?

— Сьогодні.

— Ну що ж, — зітхнув він, — усього вам доброго.

Вона подала йому руку:

— Спасибі вам, Євгене Петровичу, за увагу, за все. Мені дуже багато дала ця поїздка. Вибачте, що стільки часу у вас забрала. До побачення.

Уважно глянула йому у вічі своїм дивним поглядом, в якому, крім суму, він прочитав щось незрозуміле, від чого стислося серце. Жадан все ще тримав її руку.

— До побачення, Лідіє Василівно. Був дуже радий вас тут бачити. Дзвоніть, не забувайте.

Допоміг їй одягтися. Лисяче хутро облямовувало її обличчя рудим пухнастим вогнем, від чого вона здалася Жаданові ще молодшою і майже безтурботною. Невисоке гарне чоло, прямий ніс. Стрімкі вигини брів, зворушливе пасемце чорного волосся на ніжній лінії щоки біля вуха, схожого на витончену мушлю. Все в ній було гармонійно-врівноважене, тільки очі, затінені чорними віями, ховали в собі ніч і неспокій.

Жадан провів її до дверей лабораторії, ще раз потиснув руку, бажаючи відчути її сухий, гарячий доторк, і повернувся до своєї комірки.

І одразу ж зрозумів, що він абсолютний йолоп, останній кретин, що не треба було так легко відпускати цю жінку, що вона приїхала до нього, що справа не в сказі й не в таємницях вакцинації — заради цього вона б ніколи не приїхала, а в тому, що тоді, в лікарні, в Старій Митниці, в ньому і в ній виникла якась непереборна сила, яка наказала їй подзвонити до Жадана й приїхати в Київ; ще при їхній першій зустрічі спалахнуло якесь світло, яке присвічувало їм обом, а він не зрозумів, і ось зараз ця жінка, від якої, можливо, залежить його доля, йде з гори в чуже для неї, метушливе, байдуже місто, йде назавжди, щоб повезти свій сум і свої надії додому, а він у цей час сидить тут, хоча для неї він доля, вона його потребує, як він цього не зрозумів? Яким нечулим і тупим треба бути, щоб не відчути чекання цієї самотньої жінки, щоб не прислухатись до самого себе, до своєї радості й скутості, коли він бачив її чи думав про неї в безсонні нічні години. Оля права. Він ніколи не буде мужчиною.

Побіг до Нечаєва. Постукав тихо, намагаючись заспокоїтися й нічим не виказати свого хвилювання. Нечаєв сидів з Ларисою. Вони курили й сміялись. На столі парувала кава, від якої йшов густий бразільський запах.

— Дуже добре, що ти зайшов, — сказав Нечаєв. — Сідай. Я хочу з тобою порадитись щодо подальшої роботи Лариси Володимирівни. Кандидатську дисертацію вона вже, вважай, має, треба тепер подумати про докторську. Як ти дивишся…

Лариса сиділа мовчки, не зводячи на Жадана очей. Знайомим рішучим жестом загасила сигарету в попільничці — так, як робила це вночі, коли…

— Вибач, Альошо, але… Олексію Олександровичу, — поправився Жадан, який вирішив ніколи при сторонніх не називати керівника своєї лабораторії на «ти». — Прошу вас. Мені терміново треба піти в міністерство. Завізувати доповідь на симпозіумі. Дозвольте…

— Чого ж ви раніше не завізували? — невдоволено спитав Нечаєв, теж переходячи на «ви», — Через три дні їхати, а ви… Непорядок.

— Закрутився.

— Ваша гостя вже поїхала?

— Так.

— Це теж непорядок. — Нечаєв акуратно поклав свій недопалок поруч з Ларисиним. — На перший раз я промовчав, але надалі будемо робити інакше. Це непродуктивна витрата і сил, і часу. Ви унікальний спеціаліст і заради однієї лікарки просто не маєте права відкривати цілі курси. Треба брати мінімум чоловік двадцять-тридцять, і не з одного району. Скільки тих районів на Україні?

— Чотириста шістдесят вісім, — машинально проказав Жадан, розуміючи, що Ліда в цю хвилину вже пройшла повз газорозподільну будку і повертає в Протасів яр. Там вона може сісти на електричку і загубитися назавжди.

— Олексію Олександровичу, сьогодні в нас перевірка наявності співробітників на роботі, — ворухнулася Лариса, коротко зиркнувши на Жадана. — Мене по секрету попередили.

— Ну от, бачиш…

— Я повернуся, — почав благати Жадан, якому навіть за часів Браги не доводилося зазнавати таких принижень.

— Я нічого не маю проти, будь ласка, йди. Тебе ніхто не тримає. Тільки запишись у журналі. — Нечаєв зобразив широку усмішку. У своєму відділі в Женеві він працював біч-о-біч з китайцем, від якого, мабуть, перейняв деякі мімічні традиції цього великого ввічливого народу.

Жадан вибіг, навіть не подякувавши новому начальству за таке гуманне ставлення до підлеглого; вихором вскочив до кімнати, взяв текст своєї доповіді, накинув поспіхом куртку, всунувши одну руку в рукав, а в другій тримаючи портфель і шапку, і в такому напівроздягненому стані вискочив у двір. Пішов не вулицею, як робили це статечні вчені, що повільно йшли повз дерев'яний будиночок — відділ постачання, що його колись збудував генерал Шульга (якщо батько Савелія Макаровича носив це прізвище, а не якесь інше, скажімо, Грай-Городецький); ковзаючись, побіг навпростець двором, туди, де був віварій, і, продираючись крізь чагарник, яким заросли схили гори, ламаючи хрусткий сніг (пригадав кладовище, що було поруч), дістався дірки в паркані — отого потайного ходу, яким користувався Кучерявий у грізні часи перевірок і зміцнення дисципліни; вперше з вдячністю подумав про таланти Кучерявого: цей хід зберіг йому п'ять хвилин. Проліз через щілину, трохи не подравши куртки, збіг по сходах до газорозподільної будки і опинився в Протасовому яру. Задихаючись, попрямував до товарної станції, відшукуючи серед сірих і темних убрань рудий колір.

Наздогнав її біля Либеді: тут зводили якийсь величезний трубопровід, що важкою аркою, товстою, залізною, суглобистою кишкою вигинався над мостом. Дорога була перегороджена секціями труб, спалахувала електрозварна, стояли самоскиди, автокрани, метушилися будівельники, які для перехожих залишили вузький прохід; щоб не місити грязюки, люди перестрибували з цеглини на цеглину, з горбка на горбок.

Ліда нерішуче стояла перед проходом, не наважуючись ступити в це оптимістичне будівельне місиво.

— Вперед, Лідіє Василівно, — весело сказав Жадан, опинившись поруч з нею, і, не перериваючи свого стрімкого руху, дивуючись, звідки все це в ньому, взяв її за руку й повів якимось звивистим маршрутом, знаходячи заліплені глиною дошки, на які можна було стати, й ступаючи в чиїсь свіжі сліди, де ще не проступила вода. Вона йшла за ним, усміхаючись, анітрохи не здивувавшись, наче так і треба було їм зробити — спочатку попрощатись, а через кілька хвилин зустрітись тут, у цьому місці, роками розбитому хронічним будівництвом, ремонтами, важкими автомобілями з контейнерами, дощами чи відлигами, після яких, як на дріжджах, люто спухала своїми жовтими водами Либідь.

— Уявіть собі, — сказав Жадан, коли вони поминули Либідь, — ми перетнули кордон Києва. Тільки тепер ми потрапили на територію міста. Тут колись була велика битва.

— Будівельників з перехожими?

— На Батиєвій горі стояв хан Батий. Звідси він наступав на Київ. А Либідь — важливий стратегічний водний рубіж.

Вона так і не спитала його, з якої це речі він опинився поруч з нею.

— Я погано знаю Київ. Львів — добре. Київ якийсь незрозумілий, чужий. Я вдруге в Києві, але так нічого й не побачила.

— Хочете, я покажу вам таке місце, з якого видно весь Київ? — запропонував він.

— Добре, — погодилась вона. А потім знову дивним, полохливим поглядом пройшлася по ньому, — Може, у вас немає часу… тоді не треба… ви і так приділили мені багато уваги.

— Я йду в міністерство, це по дорозі, — сказав, хоча це зовсім було не по дорозі.

Вони пройшли повз Інститут імені Патона і по вулиці Димитрова почали підніматися вгору, туди, де лежали засніжені горби, за якими ховалися споруди Республіканського стадіону. Жадан знайшов прохід в огорожі й протоптаною стежкою повів свою супутницю на вершину Черепанової гори, на якій, неначе скелети динозаврів., сіріли вигнуті конструкції двох лижних трамплінів — великого, що тримався на вантах, і меншого, тренувального. Підійшли до самих сходів, якими підіймаються стрибуни на великий трамплін. Тут було порожньо, тільки вітер посвистував у сталевих, напружених, як струни, канатах. Подивилися вгору — високо над ними плив примарний силует трампліна, як велетенське вітрило, підняте серед похмурих грудневих хмар, як указуючий перст долі, спрямований у небо.

— Як страшно, — прошепотіла вона. — Невже хтось стрибає звідси?

— Звичайно. Ще й як. Молоді хлопці, майже діти. Для них це нормальна річ.

— Невже ви б дозволили вашому сину стрибати?

— Звичайно, дозволив би, — бадьоро кинув він.

— А скільки йому років?

— В мене… немає сина.

— Тоді легко дозволяти, — зіщулилась вона. Віяв холодний вітер.

Він промовчав, а вона теж не спитала, чи є в нього дочка і скільки їй років. На відміну від Кротової і ще десятків знайомих жінок, які розпитували його про всіх родичів до десятого коліна не тому, що їм це було потрібно, а просто так, з поверхової цікавості, ця тиха, зосереджена жінка, яка погодилась піти з ним сюди, на вершину Черепанової гори, не виявляла до його особистих справ жодного інтересу, і в цьому — тепер він і це зрозумів — крився інтерес набагато глибший, старанно приховуваний і стримуваний.

День складався з безлічі сірих відтінків — від сріблястих снігових схилів котлована, куди летіли й де приземлялися стрибуни, до майже вечірньої спресованості, затіненості центральних районів міста там, унизу, де навколо Хрещатого яру темними кристалами будинків розростався Київ. Лише поруч з ним яскраво, майже фосфорично синіли квадратні щити на трасі трампліна, на яких білими цифрами позначалися метри — відстань льоту лижників.

— Ви не замерзли? — спитав Жадан.

— Ні. Мені цікаво. І страшно.

— У вас ніс червоний. Ви його не фарбуєте?

Вона засміялася й приклала до носа долоню.

— Це його природний стан. Я мерзлячка, навіть улітку мені холодно.

Раптом Жаданові здалося, що похмуре, близьке до полярної сонливості небо розплющило свої важкі, грудневі повіки: наче в крижаній ополонці, далеке сонце пробилося саме над Батиєвою горою, засяяло сліпучо й по-весняному, і все темне, пригасле й сумне в цьому місті враз зникло: перед ними відкрився Київ у всій сферичній замкненості своєї панорами, розкиданої на горах, у всіх своїх вічних знаках історії і творення, наче на картині сучасного художника «синтетиста», який уміє поєднувати речі, віддалені у часі й просторі. Як зачаровані, дивилися вони на місто: він — вгадуючи всі близькі його серцю місця, де минало життя, де з'явився він на світ, де поховані були його батько і рідня й де його поховають; вона — вперше з такою силою і ясністю зрозумівши незбагненну структуру цього міста, яке, завдяки своїм горам, породжувало не тільки в лижниках, а й у кожній людині — віддавна, від печер починаючи, — бажання вільного лету, даючи очищення від дрібного й буденного, сповнюючи патетикою людей, що жили тут, їхнє слово, музику і будівлі, створені тут у давнину. В центрі всієї цієї панорами лежав стадіон; його пофарбовані в рожевий колір трибуни утворювали концентричне коло, схоже на велетенське око, що запитально зазирає в небо.

— Дивіться, — сказав Жадан, обережно взявши Ліду за плечі й повернувши ліворуч. — Ось бачите, там, на горі, наш інститут. За ним Батиєва гора. Ліворуч Байкове кладовище. Там мої поховані… Потім, бачите — високі будинки? То Солом'янка, вулиця Урицького. А далі вокзал… Ви о двадцять другій їдете?

— Так.

— Який вагон?

— П'ятий.

— А тут, у центрі, бачите? Великий дім на горі. Це дім Морозова. Там колись жила моя тітка. Поруч червона споруда — це університет. А там золота баня, дивіться. Це Палац спорту. А тут я живу.

— Зовсім близько.

— Я чекав вашого приїзду, — сказав він, відчувши, як од хвилювання сів його голос.

— Я не розумію, як я наважилась. Ви такий зайнятий…

— Ви зовсім змерзли. Дайте, — він взяв її руку й почав щосили дмухати, щоб своїм диханням зігріти її холодні як лід пальці.

— Не треба, — тихо сказала вона, але руку не забрала. Вона і справді вся тремтіла.

— Я хочу сказати, що…

— Не кажіть, — злякано перебила вона його. — Я дуже боюсь… мені так добре, що я боюсь слів.

Він пригорнув її до себе — вона не пручалась, — але не поцілував — лише провів пальцем по тому місцю, де біля вуха легко і якось по-дитячому звивалося пасемце її темного волосся. Так стояли вони кілька хвилин, доки сонце не згасло, і Київ одразу змінився, наче найшло на нього затемнення.

— Треба йти, — тихо сказала Ліда, відступаючи від нього на крок. Обличчя її знову було сумне і замкнене. — Ви запізнитесь у міністерство.

— Справа не в міністерстві. Я наздогнав вас, тому що… тому що…

— Я чекала. Я йшла так повільно, наче на смерть… Я дуже хотіла, щоб ви мене наздогнали. Господи, як я хотіла! — зітхнула вона. — Спасибі вам, Євгене Петровичу. Я ніколи в житті цієї гори і цього сонця не забуду… Наче в іншому світі побувала.

Вони пішли вниз, туди, де стояла химерна жовта споруда, схожа на декорацію до науково-фантастичного фільму: оздоровчо-медичний центр з саунами. Престижне місце, куди приїздить Кочергін зі своїми престижними дружками. Трохи далі вони побачили довге аеростатне тіло, що залягло у зморшках гори на підходах до стадіону.

— Що це? — запитала вона.

— Тренувальний каток. Дах у нього надувний. Зайдемо?

— Добре.

Він ніколи тут не був і тому з інтересом ступив у це приміщення через спеціальні двері-фільтри, що крутилися. Можливо, тому, що тут підтримувався підвищений тиск повітря, Жаданові здалося, що все навколо викривлене: і звуки, і сіро-жовтувата напівпрозора покрівля над ними, наче справді вони перебували у череві величезного аеростата, і постаті дітей у різнобарвних костюмах. Йшло тренування юних фігуристів, які зосереджено виписували на льоду якісь вензелі. Дві тренерки сиділи поодаль і жваво розмовляли, не дивлячись на дітей. Одна з них плела щось з білої вовни. Нарешті та, що плела, поглянула на крижаний майданчик і гукнула;

— Наталко, чого ти вовтузишся, як корова на льоду? Я тобі сказала — «тулуп» відпрацьовуй! А де твоя задня пробіжка?

І слова тренерки, і ріжучий звук ковзанів, і голоси дітей — все звучало неприродно, подвійною луною тиснуло на вуха. Час від часу хтось з дітей падав на кригу, одразу ж уперто, з ображеним виразом обличчя схоплювався на ноги і знову продовжував свої вправи. Жаданові стало жаль дітей, з яких навряд чи вийдуть чемпіони при таких наставниках. Подумав, що переважну більшість цих підлітків невдовзі виженуть за низькі спортивні результати як неперспективних.

— За дочку хвилююся, — сказала Ліда. — Як вона там без мене? Не дай бог її сюди пустити — одразу б приступ почався. Холодно і сиро. Ходімте?

Пройшовши метрів триста, вони опинилися перед домом, в якому мешкав Жадан. На першому поверсі тут містилося районне відділення автоінспекції, і тому завжди у під'їзді панував незнищенно-казенний запах паперів, тютюну, шинелей і чобіт; починаючи з весни, тут вічно товклися люди зі стражденними обличчями, на яких вимальовувалась лише одна заповітна мрія: провести свої кохані, іржаві, напівполамані «Жигулі», «Запорожці» і «Москвичі» через суворий процес технічного огляду. Жадан ніколи й гадки не мав про купівлю машини. Може, тому, що вхід до будинку прикрашав великий стенд з фотографіями розбитих, перекинутих автомобілів і повчальним написом: «ЦЬОГО МОГЛО НЕ СТАТИСЯ». Правда, і грошей у нього ніколи не було і не могло стати на машину.

— Бачите, — показав він Ліді стенд, — це замість меморіальної дошки на мою честь. Дуже підвищує настрій, коли вранці йдеш на роботу,

— Я добре знаю, що не таке, — сумно кивнула вона, не підхопивши його легкого іронічного тону. — Ми збираємося відкрити два нових травматологічних відділення поблизу центрального шосе. Особливо багато випадків улітку. Справжня епідемія, гірша за сказ.

Біля Бессарабки вони знову попрощались — тепер уже насправді: вона поспішала в медичну бібліотеку, де замовила багато книжок з хірургії, — треба було встигнути прочитати й законспектувати, — а він збирався податися на зупинку двадцятого тролейбуса, щоб швидше доїхати до міністерства. На Басейній вулиці, по якій вони повільно, відтягуючи хвилину прощання, йшли, панувала прибазарна товкотнеча, стояли черги за яблуками, апельсинами й лимонами, їх весь час штовхали ті, хто біг їм назустріч, на тролейбусну зупинку, і тепер уже важко було повірити, що десь існує засніжена вершина гори, яскраве сонце, посвист вітру, і місто, зовсім інше, ніж це, і їхні перші, несміливі обійми, і це друге прощання у цій вуличній суєті теж відбулося поспіхом, буденно, наче розбігалися давні знайомі, які щодня бачаться. Ліда звернула на Червоноармійську, швидко загубившись у натовпі, і хоча нічого не було сказано, лише зовнішні чемні слова, її лице було опромінене радістю, яка передалася йому; тепер, проводжаючи поглядом Ліду, він майже з любов'ю дивився на Басейну вулицю, яка досі була йому осоружна, — уникав він ходити по ній без потреби. Бачив, як зникає рудий слід цієї жінки, яку він покохав, — тільки-но зараз з такою ясністю і здивуванням він це зрозумів, бо ніколи не вірив у можливість нового кохання: Жанна, яка побачила його біополе, була близька до істини, кажучи, що він однолюб. Він і справді досі вважав себе за однолюба.

…А пізно ввечері, за годину до відходу її поїзда, він прибіг на вокзал, і стояв, мерзнучи, бо мороз брався на ніч крутий, і чекав її на порожньому ще пероні приблизно в тому місці, де мав бути п'ятий вагон. Поїзд подали тільки о пів на десяту, Ліда прийшла за десять хвилин до відходу, коли на пероні кипіло залізнично-від'їздне життя, перед провідниками юрмилися люди й від вагонних пічок віяло кислувато-гірким запахом деревного вугілля.

Вона розгублено зупинилась.

— Коли я чую запах вагонного диму, мені болить душа і хочеться кудись їхати. Жаль, що не можу поїхати а вами. Це вам, — він простягнув їй букет троянд, загорнутих у газету; чоловік, що продав йому ці троянди, дбайливо загорнув їх у шар целофану, а зверху прикрив ще двома газетними аркушами — мабуть, це був «Советский спорт», бо на обгортці можна було побачити фото боксерів, що вели бій на рингу.

Вона мовчки взяла квіти й зайшла у вагон, щоб кинути сумку. Вийшла — і тепер уже він ніяково змовк, проклинаючи себе за те, що все зіпсував, що не треба було влаштовувати цього, третього прощання; можливо, він їй уже набрид зі своїми прощаннями. Та коли до відходу поїзда залишалося три хвилини і провідниця, схожа на Гаркушу, гримнула на них, що час сідати у вагон, він обійняв Ліду й поцілував, відчувши рух собі назустріч і ніжний дотик її губ. Це тривало одну лише мить, після чого вона прошмигнула повз сердиту провідницю у вагон, а він став перед вікном і не зводив з Ліди погляду. Ні він, ні вона не махали руками, не вигукували якихось непотрібних слів, не уподібнювались до глухонімих, як це робить більшість людей у такі хвилини, а мовчки дивилися одне на одного. Вагон смикнуло, з дахів посіялась сніжна віхола, поїзд тихо набирав хід, а Ліда, впершись обличчям у скло, проводжала його своїм дивним, зизуватим поглядом, і йому здалося, що вона плаче.


III


У Москві лютували морози, місто було завалене снігом. Одразу з вокзалу Жадан поїхав на станцію метро «Південно-західна», звідки автобусом добрався до Внукова; в лісах, неподалік від аеропорту, розкинулося ціле наукове містечко: інститут, в якому працював професор Мідатов, віварії, допоміжні приміщення, житлові будинки для співробітників, магазини, пошта. Жадан зупинився в інститутському гуртожитку. Тут його знали. Він часто наїжджав сюди — працювати в лабораторії Мідатова, знайомитись з найновішими міжнародними рабіологічними публікаціями. Мідатову, як членові комітету експертів ВООЗ з проблем сказу, регулярно надходили офіційні матеріали ВООЗ, доповіді, виголошені на численних регіональних симпозіумах, монографії колег з різних країн світу.

Завтра в інституті Мідатова починався радянсько-французький симпозіум з проблеми боротьби зі сказом, на який був запрошений і Жадан.

Мідатов радо зустрів його на порозі свого кабінету. Був у сліпучо-білому, накрохмаленому халаті і усміхався, як завжди, мружачи і без того вузькі шпарини азіатських очей; Жаданові здалося, що Мідатов за цей короткий час, що вони не бачились, постарів і ще більше пожовтів; його обличчя, правда, завжди відзначалося жовтизною з шляхетним відтінком слонової кістки, і ті, хто його не знав, думали навіть, що він недавно перехворів на жовтяницю; але сьогодні колір його обличчя був нездоровий, з сіруватим відтінком тіста. Жадан не помилився, бо Мідатов одразу ж почав скаржитись на здоров'я — щойно переніс тяжкий грип (і це в інституті, який розробив нібито ефективну вакцину проти грипу, додав, іронічно посміхаючись), тепер із серцем негаразд. Міокардит. Почав розпитувати про Гаркушу і Кротову, поцікавився Нечаєвим — що то за один? — бо Мідатову зовсім не байдужою була доля Жаданової лабораторії, яка упродовж багатьох років співробітничала з москвичами, випробовуючи нові препарати Мідатова. Ця дружба почалася ще задовго до того, як Жадан прийшов працювати в інститут, — ще в далекі часи Шульги й Гаркуші, яку здавна Мідатов любив і шанував.

— Що буде на симпозіумі? — спитав Жадан.

Мідатов повільно походжав по кабінету. Хоч йому було за шістдесят, постать залишалася струнка й висока. Ніколи не поспішав з відповідями, не робив різких рухів і не приймав поспішних рішень. Жаданові згадалися фільми, в яких показували Сталіна, — як, повільно ступаючи залом засідань, обмірковує він щось важливе, таке, що має всесвітньо-історичне значення. В кабінеті Мідатова стояли елегантні білі фінські меблі, на стінах висіли фотографії всіх видатних вітчизняних рабіологів — разом десять портретів. Серед них були Левкович і Шульга. Навіть тепер, знаючи Шульгу особисто, Жадан ледь його впізнав, бо фотознімок походив з молодих літ — шевелюра, невеличкі вуса й борідка, як заведено було у лікарів на початку століття. Шраму Жадан не помітив — мабуть, фотограф заретушував.

— Симпозіум організували французи, — мовив Мідатов, підходячи до вікна і вдивляючись у синю смугу диких лісів, що оточували інститут. — Конкретно фірма Шар'є, яка взяла на себе всі витрати, пов'язані з симпозіумом. Вони одні з найбільших експортерів різних вакцин і гамма-глобулінів у світі. Зокрема, вони перші на Заході почали випускати в промислових масштабах свою тканинну вакцину проти сказу. І тепер хочуть за будь-яку ціну пробитися на наш ринок.

— Але в нас є вакцина Мідатова, — здивувався Жадан. — Навіщо ж їм лізти сюди зі своєю вакциною?

— Власне. Але… — Мідатов замислився на якусь мить і затарабанив пальцями по підвіконню, — але їм потрібна реклама. За будь-яку ціну їм треба створити враження, що їхня вакцина апробована також і в Радянському Союзі. Вакцина в них прекрасна, що й казати. Але й не краща за мою. Зате набагато дорожча.

Навіть тінь самовдоволення не пробігла по незворушному обличчю Мідатова, тільки очі заблищали весело й молодо, як у досвідченого бійця перед боєм.

— І якщо ми в них купимо хоч одну ампулу вакцини, назавтра — можете в цьому не сумніватись — в усіх їхніх рекламних проспектах буде написано, що вакцина Шар'є застосовується в ста десяти країнах, в тому числі в Сполучених Штатах і Радянському Союзі. Відчуваєте? Паритет супердержав у галузі застосування вакцини Шар'є проти сказу. Звучить! Крім того, вони сподіваються на деяких наших невігласів, які, замість того щоб розвивати виробництво вакцини Мідатова, можуть закупити французьку технологію. Фабрику з виробництва вакцини проти ящуру ми вже закупили в Шар'є. Всяке може бути…

— А як справи з вашою концентрованою вакциною? В нас кінчаються запаси, а в області вимагають.

На основі своєї «тканинної» вакцини Мідатов створив ще більш удосконалену вакцину найновішого покоління: тільки в двох країнах, крім нашої, у США і Франції, Новак і Шар'є вели експерименти з препаратом такого типу, але Мідатов хотів їх знову випередити з впровадженням у практику. Невелику кількість концентрованої вакцини він виділив Жаданові для перевірки на Україні.

— На жаль, дуже погано, — зітхнув Мідатов, пригладжуючи обома руками сиве волосся. Жадан ще пам'ятав той час, коли воно було чорне й лискуче. — Це технологічно дуже складна вакцина, вона потребує найчистіших реактивів і скла. Наше вітчизняне скло не годиться, в ньому є кислі домішки, віруси гинуть. А американці наклали на своє лабораторне скло ембарго. Наче це стратегічний матеріал. Крім того, потрібні ультрацентрифуги. Я хочу домовитись з французами. Так що на промислове виробництво найближчим часом не сподівайтесь. Дам вам доз п'ятсот-шістсот, не більше.

— Шкода. Це прекрасна вакцина. — Жадан витягнув свою доповідь, яку мав виголосити завтра, дав її Мідатову. — Ми переконані, що за нею майбутнє. Подивіться результати. Жодного ускладнення, високі титри вірус-нейтралізуючих антитіл.

— Що за випадок був недавно у Кротової? — запитав Мідатов.

— Пізнє введення гамма-глобуліну. Короткий інкубаційний період.

— Яку вакцину застосовували?

— Вашу.

— Дехто з моїх друзів, — з притиском на слові «друзів» сказав Мідатов, — у міністерстві й комітеті вакцин і сироваток зчинив навколо цього випадку великий галас. Діагноз підтвердився?

— Так. Виділили вірус, зараз вивчаємо, — відповів Жадан.

— Справа ось у чому, — знову на якусь мить задумався Мідатов. — Ці «друзі» хочуть скористатися з цього випадку і заборонити випробування моєї вакцини.

— Це неподобство! — обурився Жадан. — Вакцина чиста, ніякого відношення вона не має…

— Я вас дуже прошу надіслати мені всі матеріали, пов'язані з цим випадком… забув, як його прізвище…

— Чорнодуб.

— Так. Чорнодуб. І якщо треба буде, прошу вас, Євгене Петровичу, приїхати на засідання комітету вакцин і сироваток, захистити мою вакцину. — Він засміявся раптово і різко. — Весь світ її визнає, а тут, у своєму отечестві, доводиться виправдовуватись…

— Про що мова, Абдурахмане Карімовичу. Звичайно, приїду. Тільки дайте знати.

— А що чути з гамма-глобуліном? — поцікавився Мідатов.

— Ви читали повість Дудінцева «Не хлібом єдиним?»

— Читав.

— Вона написана тридцять років тому, але таке враження, що ніщо не змінилося. Винахідники нікому не потрібні. З великими труднощами я нашкрябав десять донорів. Це ж крапля в морі!

— Я думаю ось що, — повільно мовив Мідатов, уважно переглядаючи доповідь Жадана. — Мене недавно викликали до одного надзвичайно впливового діяча…

Він назвав прізвище.

— Ого! — свиснув Жадан. — Нічого собі.

— Його внука вкусила лисиця. Це було на дачі в Підмосков'ї. Якийсь ідіот приніс з лісу хвору лисицю. Ну й почали бавитись. Я призначив лікування. Так от, це дуже розумна і симпатична людина, він розпитував мене про наші справи. Я хочу звернутися до нього з доповідною запискою і викласти всі проблеми, що хвилюють нас, рабіологів. У тому числі розказати і про становище з людським гамма-глобуліном.

— Було б дуже добре, — погодився Жадан. — А як ваші «друзі» з міністерства на це подивляться?

— А, — зневажливо махнув рукою Мідатов, — вони звикли до мене. Я завжди для них буду «анфан терібль» — жахливе дитя.

Мідатов показав Жаданові свіжі американські публікації, серед яких особливу увагу привернула оглядова стаття Новака про сучасні проблеми діагностики сказу й боротьби з ним. Жадан одразу ж заходився виписувати цікаві місця; він досить вільно перекладав з англійської; розмовляв набагато гірше — не мав практики. Мідатов у цей час робив виписки з доповіді Жадана, беручи ті дані, які свідчили про високу ефективність нової вакцини. Про роботу з метафеном Жадан ще ніде не згадував: це не дозволялося патентно-ліцензійним відділом. Мідатову теж не сказав нічого. Ще рано говорити про це. Треба чекати.

Під час перерви вони пішли пообідати до інститутської їдальні. Відчувалося, що харчовики гідно підготувалися до міжнародного симпозіуму: був великий вибір смачних і недорогих страв, свіжі овочі, шинка, замість коричнювато-липкої, солодкої рідини, що величалася кавою, можна було замовити справжню чорну каву. Правда, бутербродів з баликом та чорною і червоною ікрою ще не було: це багатство берегли на завтра.

Потім Мідатов запросив Жадана на традиційну післяобідню прогулянку по лісу. Жаданові ці місця дуже подобались узимку: ніякої київської гнилої сирості, безсніжжя, перепадів температури. Справжня російська зима, чистий, сліпучо-неторканий сніг, а берізки пахли морозом і молодістю.

— Абдурахмане Карімовичу, — затинаючись, почав Жадан не дуже приємну для себе розмову, — як ви знаєте, я вже завершую дисертацію…

— Все гаразд?

— Все. Але… але треба думати про всі формальності: захист, відзив провідного інституту, опоненти. Хотів вас спитати — чи ви б не погодились в якій завгодно зручній для вас формі взяти в цьому участь? Адже ви провідний спеціаліст, всесоюзний бог, і ваше слово мало б велике значення для…

— Боюся, що я нічим не зможу допомогти, — повільно мовив, наче в такт своєї нешвидкої ходи» Мідатов.

Кольке почуття пройняло Жадана, занило десь під грудьми — одразу дала знати про себе виразка. Він пошкодував, що завів цю розмову.

— І на це є кілька причин, — вів далі Мідатов. — Перша. Я не погоджуюся з рядом положень вашої дисертації. Зокрема, ви не прийняли моєї теорії концентричного поширення спалаху сказу в Європі з одного центру…

— Але ж усі факти свідчать проти вашої теорії, — перебив його Жадан. — Якби ваша теорія була правильна і швидкість поширення спалаху дорівнювала сорока кілометрам на рік, сказ лисиць прийшов би на Україну через тридцять шість років, а не одразу ж після війни. Було кілька самостійних центрів зародження спалаху в Європі і в нашій країні, це очевидно.

Однак Мідатов ніяк не відреагував на цю Жаданову тираду, що свідчила про наївність майбутнього доктора наук, який гадав, що Мідатов так легко може відмовитись від своєї теорії, яку сповідував і поширював уже добрих два десятки років. Вони йшли по міцній, наїждженій лижні, яка добре їх тримала, й тому вони не провалювались.

— Крім того, — додав Мідатов, — я не вірю в те, що європейські летючі миші можуть поширювати сказ. Це дуже відповідальна заява. Ви мені й досі не передали того вірусу, що нібито був виділений з мозку людини, зараженої летючою мишею.

Зробив наголос на слові «нібито».

Штам «Лужкова» вивчала Гаркуша. Вона категорично відмовилася віддати цей штам Мідатову, хоч як його шанувала: хотіла сама докладно вивчити всі його властивості; очевидно, їхня публікація з цього питання роздратувала Мідатова, і тепер він пригадав це Жаданові. Той промовчав, згадавши, скільки разів гризся з Гаркушею, наполягаючи передати штам Мідатову й опублікувати статтю разом з ним. Нормально, подумав Жадан. Так мені й треба.

— По-друге, — сказав Мідатов, не повертаючись до Жадана, а дивлячись просто перед себе, — в мене зараз дуже погані стосунки з більшістю московських вірусологів. Моя участь у вашій дисертації може тільки зашкодити вам. Моє прізвище їх розлютить, і вони накоять вам капостей. Можуть навіть завалити через ВАК. Мідатов діє на них, як червона шматина на бугая.

Він гостро, неприємно зареготав.

Це вже було ближче до істини: видатні здібності одного з кращих вірусологів світу в дивовижний спосіб поєднувалися в Мідатові з поганим характером; доброта була перемішана з підозріливістю, блискучі енциклопедичні знання — з небажанням мати поруч з собою когось, хто хоч у чомусь дорівнював би йому; через те в лабораторії Мідатова, крім нього, ніколи не було жодного доктора наук; працювали тут переважно жінки середнього, частіше передпенсійного віку, яких цілком задовольняли безпретензійні кандидатські ступені, зарплата старших наукових співробітників і обожнювальне підпорядкування шефові; кілька енергійних, перспективних молодих науковців-чоловіків, що скуштували хліба в цій лабораторії, змушені були незабаром звідси піти, бо наштовхнулися вони на залізну, непримиренну волю Мідатова, і ніякі їхні таланти, знання, ідеї — ніщо не примусило його поставитись до них так, як цього вимагала справедливість та інтереси продовження науки про сказ. Мідатов вважав, що і його талантів, знань та ідей цілком вистачить на всю світову рабіологічну науку нині, прісно й вовіки-віків — і в цьому він був недалекий від істини. Від істини наукової, а не тої, яку породжує людська совість. Поступово навколо Мідатова виникла атмосфера ворожнечі й глухого роздратування його диктаторськими замашками. Особливо постаралися ті його колишні учні, які, пішовши від нього, самі стали згодом провідними вірусологами; отримавши всі знання, до яких їх уперто намагався не допустити Мідатов, ставши професорами, докторами наук, а деякі — членами-кореспондентами Академії медичних наук, вони не забули образ від свого колишнього вчителя, і тепер уже він відчував на собі дошкульні удари тих, кого колись скривдив. Його вже двічі провалили на виборах до академії. Лабораторію його злостиво називали «гаремом», натякаючи на особливості його вдачі. З другого боку, всі розуміли, що тільки Мідатов зі своєю одержимістю й науковими здобутками найвищого міжнародного рівня має право на звання одного із «скажених» богів світу.

Про всі ці таємниці Жадан дізнавався поступово, під час своїх численних поїздок до Москви, зустрічаючись з колегами на різних конференціях. Він довго, майже до сьогодні не вірив у всі ці розмови, думав, що Мідатову заздрять (так почасти й було), що перебільшують його погані якості, відкидав усі лихі поголоски про свого кумира, якого вважав за ідеал сучасного вірусолога, вважав за лікаря-романтика, котрий бореться самовіддано зі сказом, долаючи несправедливе упередження своїх колег. Мідатова найбільше не любили в Москві, там, де його найкраще знали. А рядові рабіологи, що приїздили на конференції з усіх кінців велетенської країни — з Узбекистану чи з Сибіру, з України чи з Прибалтики, — молилися на Мідатова, який навдивовиж демократично поводився з простими лікарями — завжди допомагав їм порадою, часто виїздив до них на консультації чи прочитати лекцію.

— І, нарешті, по-третє. — Мідатов обережно відвів убік засніжену гілку, що перегородила йому путь. — Я не можу взяти участі у будь-яких процедурах, пов'язаних із захистом вашої дисертації, з суто формальних причин: ми з вами ведемо спільні дослідження, впроваджуємо вакцину. Правилами ВАК заборонено…

— Я думав про це, — зупинився Жадан. — Ми не маємо з вами жодної спільної публікації, тому це не причина. Не обов'язково бути опонентом. Я сподівався принаймні на ваш відзив.

Мідатов теж зупинився. На ньому були шапка-пиріжок з сивого смушку, зимове пальто зі смушковим коміром. Він любив смушок, бо його батько й дід також любили це хутро. Повернувшись з фронту в орденах, — всю війну пройшов командиром протитанкової гармати, — Мідатов не застав ні діда, ні батька, нікого із своєї численної рідні.

— Ні, Євгене Петровичу, — ще раз твердо повторив Мідатов. — Не ображайтеся, але я знав, що буде ця розмова, і все вирішив. Підемо назад? Через годину мають приїхати американці і французи. Приїхав Новак. Ви що сьогодні робите?

— Поїду в Москву. Хочу відвідати будинок Льва Толстого в Хамовниках. Я ніколи там не був, — сказав Жадан, дивуючись тому, як у цьому косоокому чоловікові з тонким, одухотвореним обличчям уживається поруч чорне й світле, погане й добре. — Вибачте, Абдурахмане Карімовичу, мені дуже неприємно, що я почав цю розмову. Якби я знав, ніколи…

— Якби я був дипломатом, — мовив з гордістю. Мідатов, піднявши до неба своє вилицювате обличчя, — я б, звичайно, так не зробив. Бо ви мені потрібні. Але я людина відверта, за що страждаю. Тепер, мабуть, ви кинете випробовувати мою вакцину, чи не так?

Жадан відчув, як закипає у ньому лють.

— Невже ви такий… такий, — хотів сказати — «скажений», — що могли так про мене подумати?! — вигукнув так голосно, що з сусіднього дерева злетіла сорока, натрусивши з гілок снігу. — Як вам не соромно, Абдурахмане Карімовичу?

— Ви не ображайтесь, — примирливо сказав Мідатов, — але багато хто так робить.

— Мені неприємна ваша відмова, — сказав Жадан, думаючи про те, що знову щось важливе втрачає у житті, ще якісь його ілюзії розвіюються, наче цей сніг у повітрі. — Я завжди вважав себе вашим учнем. І вважатиму далі. Дисертацію робив під впливом ваших ідей. І думав, що ви підтримаєте мою роботу. Але я не можу все життя танцювати під вашу дудку і повторювати ваші теорії, особливо коли вони хибні. Справа в тому, що ви прекрасний вірусолог. Саме вірусолог. А я насамперед вважаю себе епідеміологом. Я учень Верхратського, і цим багато що сказано. Ви взялися трактувати епідеміологічні явища з позицій суто вірусологічних… якщо хочете — прагматичних.

Мідатов задоволено всміхнувся:

— Для мене лабораторія, практика, експеримент — головне. А все інше — фантазії.

— Це не фантазії! Це теорія! Що б ми робили, якби не було теорії? Без теорії Коперника, Дарвіна, Ейнштейна? Але не в цьому справа. Скажіть мені відверто: правда ж, ви не хочете, щоб я став доктором наук? Я бачу це. Зрозумів. Тільки чесно!

Мідатов відвів очі. Доторкнувся тонкою рукою до білокорої берізки. Над лісом зовсім низько пролетів великий пасажирський літак з випущеним шасі. В північному сніговому небі гостро зблискували його посадочні вогні.

— Не сприймайте, Євгене Петровичу, все так емоційно. Ви ж учений. Приймайте світ і людей об'єктивно, такими, якими вони є, а не такими, якими хочете їх бачити. А якщо відверто, прошу. Я проти рівності, особливо в науці. Я доктор наук, професор. Я дуже високо шаную ці звання. Мені нелегко було їх здобути. І я не хочу, щоб навколо з'явилися десятки докторів у тій галузі знання, яку я очолюю. В рабіологїї. Це знецінює мене, принижує. Я вас шаную, ваші дослідження. Але чому ви не почекали, поки Гаркуша захиститься?

От воно що, подумав Жадан.

— Вона відмовилася робити докторську, — сказав якомога спокійніше. — І ви це прекрасно знаєте. У Шевченка є такі вірші: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Так от у Гаркуші одна доля, в мене — інша. І я не збираюся відповідати за її долю. Вона сама її вибрала.

— А вам навіщо докторська? — неприязно спитав Мідатов. — Ви ще молодий, встигнете.

— Дякую вам, Абдурахмане Карімовичу, — усміхнувся Жадан, відчувши, як замерзли губи. — Саме так казав Брага, якого ви так не поважали. Вам приємна ця подібність?

Мідатов промовчав.

— Я роблю докторську не для грошей, — похмуро мовив Жадан, відчуваючи, як біль посилюється, віддає в спину. — Не для влади, не для кар'єри. Просто я узагальнюю свої попередні дослідження, яким віддав десять років, намагаюся їх осмислити теоретично. Роблю це чесно, ні в кого нічого не відбиваю. Ви боїтесь, що Жадан стане рівним Мідатову? Абсурд. Такого ніколи не буде. Всім відомо, що ви за своїм вкладом у науку повинні давно бути академіком, лауреатом високих премій. Але я не винний у тому, що вас не обрали, Абдурахмане Карімовичу. А дисертацію я все одно зроблю. Тепер — щоб довести вам, що я можу. Бо я впертий, як усі українці. І вашу вакцину буду випробовувати. І до вас їздити. І згоджуватись з вами там, де ви праві, і підтримувати вас. І не погоджуватись там, де ви, на мою думку, помиляєтесь. Все буде по-старому. Майже все. Тільки…

— Тільки? — повторив Мідатов, примруживши очі.

— Тільки тут щось зламалося, — Жадан доторкнувся до серця. — Я вас дуже любив, Абдурахмане Карімовичу. Ви для мене були… Вважав вас доброю, святою людиною. Не вірив чуткам про вас. Доведеться повірити.

— Вірте, вірте! — пронизливо захихикав Мідатов. — Мені все одно. Не хвилюйтеся, я не заріжу вашу дисертацію. Захищайтесь, будь ласка. Але без мене.

— Мені вас дуже жаль, — сказав Жадан. — Я ніколи не думав, що ви такий жахливо самотній.

Мідатов подивився на годинник.

— Треба йти.

Їх зусібіч обступали берізки. Жаданові здалося, що на білій корі дерев, там, де проступають вирости, де кора репається і дерево хоче народити нові гілки й не може, хтось намалював сумні чорні очі. Як на картинах Чорнодуба. Побачив Лідине обличчя, почув її тихий голос і пошкодував, що поїхав сюди, на симпозіум, що почав цю болісну розмову з нещасливим одинаком, який любить і визнає людей тільки нижчих за себе.

Треба було хоч раз у житті вчинити так, як зробив би це справжній мужчина: сісти з Лідою й поїхати. Тільки куди?


IV


Після двох днів засідань фірма Шар'є організувала для учасників симпозіуму прийом у готелі «Космос». У затишному банкетному залі все було голубе — стіни, стеля й меблі, і все породжувало почуття невагомості — і постаті з фресок, на яких були зображені неймовірні з погляду історії гібриди міфологічних давньогрецьких Ікарів й новітніх космонавтів, і блискучі алюмінієві світильники, що пливли над головами лікарів, як телекомунікаційні супутники, і тому радісний, піднесений настрій вселився в усіх, хто сюди прийшов. При вході був бар, в якому хазяйнував молодий білявий кремезняк з лицем колишнього боксера: бармен нагадав Жаданові Володю, якому так не подобалась ідея людського безсмертя. Перед баром вже стояло кілька учасників семінару, на яких звалилися болісні муки вибору: горілка «Московська» і горілка «Лимонна», джин з тоніком, томатний сік для «кривавої Мері», шотландське віскі, шампанське, червоне кахетинське вино, французькі коньяки кількох сортів. І все це задарма, за рахунок фірми Шар'є. Жадан побачив, як огрядний керівник пастерівського центру в Ірані, доктор Садек, уславлений у рабіологічному світі тим, що вперше застосував гамма-глобулін при зараженні людей вовком, не випускаючи з товстих пальців сигари (пальці його і за кольором, і за формою теж були схожі на сигари), вже починає потроху ковтати віскі з льодом, задумливо впершись своїми зволоженими карими очима у французьку перекладачку Марі, яка всіх просила називати її Машею й казала, що вона походить з Польщі. Маша була в сміливо декольтованому чорному платті; на плечі вона накинула палантин зі сріблястого хутра; Маша жваво перекладала розмову Мідатова з головою фірми — доктором Шар'є. Жану-Клоду IIIар'є було за сімдесят, і він являв собою класичний зразок процвітаючого капіталіста з телефільмів, зроблених у Москві на сюжети Агати Крісті за участю прибалтійських акторів: високий, гарний, сивоголовий, бездоганно вдягнений у темно-синю «трійку» з темно-червоною краваткою й такою ж темно-червоного хусточкою в лівій кишені піджака. Батько Жана-Клода працював лаборантом у самого Пастера — Жаданові аж дух перехопило, коли під час свого виступу на відкритті симпозіуму Шар'є показав слайди старих фотографій: наче крізь чарівне віконечко, Жадан зазирнув у зжовклий світ дев'ятнадцятого століття, побачив обличчя тих, хто розпочинав велику мікробіологічну всесвітню революцію, немовби сам побував у їхніх лабораторіях, доторкнувся до наївного обладнання тих часів — до всіх цих мідних трубок, скляних колб, перших термостатів на гасових лампах; слухаючи розповідь Шар'є про батька, про його роботу в лабораторії Пастера, Жадан зітхнув: доля скривдила його, пославши у вік двадцятий. Він набагато більше користі дав би людям, опинившись у віці дев'ятнадцятому.

Зал нарешті наповнився учасниками симпозіуму. У центр вийшли Мідатов, Шар'є та ще кілька офіційних осіб — організаторів цієї зустрічі. Фірма Шар'є не пошкодувала грошей, щоб надати симпозіуму найвищої міжнародної ваги, запросивши провідних рабіологів світу з Бразілії, США, Ірану, Англії, Польщі, Чехословаччини, НДР, ФРН, Індії, Танзанії, не кажучи вже про Францію і СРСР.

— Шановні друзі, пані й панове, колеги, — почав Мідатов. За ці дні він наче помолодшав, скинувши хворобливу сірість з обличчя: битва двох вакцин — Шар'є і Мідатова, що негласно велася на симпозіумі, йшла з перевагою Мідатова; в той час, коли Шар'є лише збирався почати широке впровадження своєї нової вакцини, препарати Мідатова вже широко застосовувалися в Радянському Союзі, йшли на експорт у кілька країн.

— Сьогодні зібралися ми, велика і дружна сім'я рабіологів, — продовжував Мідатов, — щоб обмінятися результатами наших досліджень і новими ідеями, від яких залежить наш прогрес у боротьбі зі сказом. Ні в кого з нас немає ніяких таємниць, ми широко відчиняємо один перед одним двері наших лабораторій, ділимось своїм досвідом — і це прекрасно, друзі! В той час, коли в світі є сили, які таємно від усіх народів готують смертоносні засоби знищення людства, ми, рабіологи, можемо пишатися тим, що протиставляємо їм нашу лікарську солідарність, нашу турботу про життя на землі, нашу волю викоренити до кінця в усіх країнах земної кулі сказ — нашого спільного ворога.

Всі зааплодували, і Жадан побачив, як дитяча усмішка майнула по обличчю Мідатова, немовби освітила на мить його суворі жовтуваті риси.

— Але, — Мідатов підняв руку, — думаючи про майбутнє, не забуваймо минулого. Ньютон колись казав, що ми стоїмо на плечах своїх попередників. Ми, рабіологи, стоїмо на плечах такого гіганта, яким був Пастер. Доктор Шар'є у своїй блискучій доповіді нагадав нам це, нагадав про історичну роль Франції у боротьбі зі сказом. Ми вдячні Франції за те, що вона гостинно приймала таких наших видатних учених, як Мечников та Гамалія, щедро ділилася своїми науковими і технічними здобутками, сприяла поширенню пастерівської вакцини у всьому світі. Я сподіваюся, що ці добрі традиції нашої дружби і співробітництва будуть продовжені й розвинені. Плідні наслідки симпозіуму свідчать про це. Від імені всіх присутніх хочу висловити сердечну вдячність доктору Жану-Клоду Шар'є, фірмі Шар'є, всім французьким колегам, які доклали стільки зусиль для блискучої організації нашої зустрічі!

Під оплески і спалахи імпульсних ламп Мідатов потиснув руку Шар'є. Той щось сказав Маші, яка, скинувши з плечей палантин, стала поруч з главою фірми. Жадан уже знав, що не все так безхмарно в житті старого Шар'є, який, попрацювавши трохи після закінчення Паризького університету в лабораторії свого батька, заснував невеличке бактеріологічне підприємство, на якому спочатку виробляв протидифтерійну сироватку. Наприкінці сорокових років, під час післявоєнного економічного буму, це напівкустарне підприємство швидко набрало сили, перетворившись у великий, обладнаний за останнім словом техніки потужний центр з виробництва бактерійних та вірусних препаратів для медицини й ветеринарії; фірма Шар'є відкрила свої філії в десятках країн, захопивши ринки Латинської Америки, Африки, ряду країн Азії. Шар'є орудував мільярдним капіталом, але його конкуренти — американські та японські транснаціональні корпорації з виробництва фармакологічних та біологічних препаратів — теж не спали, ведучи жорстоку конкурентну боротьбу проти Шар'є. Останніми роками він підупав на здоров'ї, все важче давалося йому життя й виснажлива гонитва за прибутками; син Шар'є — теж лікар-вірусолог — не дуже переймався справами фірми, бо захоплювався кінематографом і вже зняв на батькові гроші кілька фільмів; це тішило батьківське серце Жана-Клода, але дратувало раду директорів, яких непокоїла думка про майбутнє фірми, коли старший Шар'є закінчить свої земні суєтні справи. А перед самим від'їздом Жана-Клода Шар'є до Москви сталося справжнє нещастя: якась зграя чи то політичних терористів, чи просто звичайних гангстерів викрала улюбленого єдиного внука Шар'є — чотирнадцятирічного Мішеля-Жана Шар'є, — вимагаючи мільйонного викупу. Про все це у перерві одного із засідань розповіла Жаданові перекладачка Маша, яка, здається, любила старого Шар'є трохи більше, ніж вимагається від рядової співробітниці фірми, й дуже співчувала своєму шефові.

— Шановні пані й панове, — сказав Шар'є, безтурботно всміхаючись, показуючи ряд молодих, набагато молодших, ніж усе інше, штучних зубів. Він тримав у руці келих з шампанським. — Я й мої співробітники щасливі, що перебуваємо тут, у Москві, у столиці однієї з наймогутніших країн світу, традиційного союзника Франції. Ми були раді розповісти вам про наші дослідження, вислухати думки рабіологічної еліти світу. Ми мали з моїм давнім другом професором Мідатовим і представниками Міністерства охорони здоров'я Радянського Союзу плідний обмін думками щодо інтенсифікації наших наукових і технічних зв'язків у галузі виробництва вакцин і гамма-глобулінів. Вчора у Кремлі я оглядав славнозвісну російську Цар-гармату і подумав: як добре було б, якби ми, лікарі з різних країн світу, мікробіологи й вірусологи, нащадки Пастера, зібралися б разом і спільно вистрілили з цієї гармати, щоб знищити на землі всі хвороби й епідемії! Наш симпозіум — один з таких пострілів. Дякую професору Мідатову й радянським колегам за російську гостинність, за вашу прекрасну матінку-зиму. — Це він сказав по-російськи: «матюшку-зімю». — Дякую всім колегам, хто вшанував наш симпозіум своєю присутністю! За здоров'я всіх!

Більше вже не було ні тостів, ні виступів; обступивши столи з царськими закусками, оплаченими фірмою Шар'є, учасники почали життєствердне діло винищення дефіцитних продуктів; біля бармена в білому кітелі знову стояли бажаючі причаститися, давні колеги кинулися в обійми одне одному, а ті, хто ще не був знайомий, мали змогу познайомитись і перекинутися словами, з'ясувати якісь не розв'язані досі питання; як це часто буває наприкінці таких зустрічей, коли до прощання залишається небагато часу, учасники симпозіуму, відкинувши вбік офіційну стриманість, яка тримала їх два дні в шорах чемності й відчуження, раптом почали бурхливо спілкуватися, — в цих коротких зустрічах, розмовах і обміні адресами, можливо, було більше сенсу, ніж у всіх доповідях, виголошених на засіданнях, бо доповіді були повністю надруковані в товстій, з глянсованою блакитною обкладинкою книзі, їх можна було прочитати, побачити ідеально викреслені графіки, тонко виконані електронні фото; але в науковій книзі не було живого слова і приязної усмішки — тобто того, що залишається в пам'яті надовго й породжує дружню відвертість при нових зустрічах. В цьому космічно-блакитному залі купчилась невеличка група професіоналів, більшість яких знали одне одного якщо не особисто, то з публікацій, і люди ці, що володіли незрозумілою для більшості мовою своєї науки, і справді були схожі на сім'ю, галасливу й багатонаціональну, але об'єднану спільністю мети: всі ці люди протиставили своє життя й знання безглуздості смерті від сказу.

До Жадана підійшов його давній приятель доцент Шврчек із Словаччини й, хитро всміхаючись, таємниче повів його до столу, біля якого стояли Мідатов, Шар'є і французи, що супроводжували свого шефа.

— Слухай, — сказав Шврчек, — поки вони вирішують глобальні проблеми, обов'язково покуштуй це. Це найсмачніша їжа в світі, даю слово, що ти ніколи такого не їв.

Він вказав пальцем на якусь незрозумілу страву.

— Що це?

— Копченин вугор. М-м-м! — Шврчек закотив очі до неба. Поки Жадан поклав собі на тарілку цей делікатес, Шврчек, невеличкий на зріст, жвавий і дуже веселий чоловік, пішов до бару й привів звідти сухорлявого й високого, майже два метри, американця Джозефа Новака, одного з кількох світових богів, який учора виголосив сенсаційну доповідь про принципово новий метод ідентифікації вірусу сказу.

— Познайомся, Джо, — сказав Шврчек. — Це доктор Жадан в України.

— О, я слухав вашу доповідь, мені сподобалась, — сказав Новак ламаною російською мовою з домішкою польських і англійських слів. — А ви звідки? Часом не зі Львова?

— Ні. Я з Києва.

— Я навчався у львівській політехніці. Так, так, не дивуйтеся. Лікарем я став пізніше, в Америці. А тоді я студіював у політехніці й учився літати на літаку. — Новак ковтнув горілки. — Це було в тридцять дев'ятому році.

— А що потім? — спитав Шврчек.

— Потім? — задумливо мовив Новак. — Потім Англія, «спітфайери», нічні бої над Лондоном. Я був в авіації. Потім втратив половину свого прізвища. Був Новаковський, став Новак. Був Юзеф, став Джо. Америка всіх укорочує.

— Послухай, — сказав Шврчек, — якого біса ти п'єш горілку? Подивись, які шикарні коньяки. Ще два такі симпозіуми, й фірма Шар'є вилетить у трубу.

— Не вилетять, — сказав Новак. На ньому був сірий твідовий костюм, а замість галстука дбайливо пов'язаний зелений платок, наче був він не рабом лабораторії, а королем естради. — Старий Шар'є тільки-но відвалив мені сто тисяч доларів. Вип'ємо за це!

Він підніс чарку.

— Нормально, — хитнув схвально головою Жадан.

— Що ти з ними робитимеш? — цокнувся з ним Шврчек.

— Він хоче, щоб я розробив їм технологію і впровадив на ринок мій новий метод діагностики сказу. Він на цьому заробить мільйон.

— Мені дуже сподобалась ваша доповідь, — сказав Жадан.

— Мені теж. Я, правда, нічого не зрозумів, — вставив Шврчек. — Ти говорив по-англійськи з таким страшним акцентом, як моя дочка з п'ятого класу.

Новак засміявся, і його худе обличчя вкрилося сіткою глибоких зморщок; в білявому волоссі ще не було слідів сивизни, і, якби не ці зморшки, Новак міг би зійти за початкуючого лікаря чи адвоката.

— В Америці думають, що це справжній оксфордський акцент, який я нібито вивіз з Англії. Мені ліньки удосконалювати свою вимову. З шефом я розмовляю по-польськи. А ви б не хотіли опанувати мій метод? — звернувся він до Жадана.

— Дуже хотів би. Я маю велику колекцію штамів, сказу з усієї України й міг би провести їхнє порівняльне дослідження.

— То приїздіть до мене в лабораторію. — Він дав Жаданові свою візитну картку.

— А мені даси свої сироватки? — спитав Шврчек.

— Дам. Слухайте, — знову звернувся Новак до Жадана. — Є ідея. Якщо вам важко вибратись до Америки, давайте зустрінемося в Парижі. Я домовився з Шар'є через місяць прилетіти до нього, почати роботу в фірмі. Приїздіть, я вас навчу, дам набір сироваток. О'кей?

— Звичайно, — весело сказав Жадай, тимчасово впадаючи в ейфорію міжнародних контактів, величезних незнайомих аеропортів, паризьких вулиць, так добре йому відомих з передачі «Клуб кіномандрівників».

До них підійшов Мідатов і делікатно торкнув Жадана за лікоть.

— Вибачте, Євгене Петровичу, я хочу вас представити доктору Шар'є. Йому сподобалась ваша доповідь, і він хоче з вами познайомитись.

Маша приязно всміхнулася Жаданові; в одній руці вона тримала чашку кави, в другій — запалену сигарету. Вона за цілий вечір ні на мить не відходила від старого Шар'є, турботливо піклуючись про нього.

— Доктор Шар'є, познайомтесь, будь ласка, з моїм другом з України доктором Жаданом, — урочисто сказав Мідатов, не виходячи з тону, яким виголошував сьогодні свою прощальну промову. — Доктор Жадан — один з найкращих радянських рабіологів. Він гідно продовжує нашу з вами справу, Жан-Клод, справу Пастера.

— Мосьє, — нахилив голову Шар'є й міцно потиснув руку Жаданові. — Дуже радий.

— Я дуже зворушений вашою доповіддю, згадкою про вашого батька і Пастера, — сказав Жадан. — Завдяки цьому Пастер для мене раптом став не абстрактним символом, не бронзовим погруддям, а живою людиною.

— Дякую, — щиро зрадів Шар'є. — Мені це приємно чути, бо все, що пов'язане з пам'яттю про Пастера, для мене святе.

Страшний світ, подумав Жадан. Світ, в якому дід усміхається, говорить ввічливі слова незнайомій людині, яку забуде через дві хвилини, а в той час якісь покидьки можуть убити його улюбленого онука, можуть замордувати ще десятки чи тисячі не винних ні в чому людей — і все заради чого? Грошей? Влади? Слави? Ось проти якого сказу треба було б винайти вакцину.


V


У вагоні, яким Жадан повертався до Києва, було повно молодих американців. Тільки в останньому — поруч з туалетом — купе їхали наші співвітчизники: Жадан, стара жінка, замотана в шерстяну хустку, молоденький, з дівочими ямочками на щоках лейтенант артилерії і ще якийсь засмиканий літній інженер-діставала, який повідомив, що в Держплані нічого не вибив, одразу ж заліз на верхню полицю й більше не подавав ніяких ознак життя. Всі інші купе займали галасливі, веселі хлопці й дівчата — студенти й викладачі Гарвардського університету, які приїхали в Союз зустрічати Новий рік. Жадан дуже швидко про це дізнався, бо, вийшовши в коридор (завжди перші півгодини після відправлення поїзда любив стояти в коридорі), опинився поруч з худим невисоким бороданем в окулярах, який здавався Жаданові дуже знайомим, наче вони десь зустрічались. Потім зрозумів: американець схожий на нього самого, як дзеркальне відбиття. Тільки на Жаданові був солідний костюм з краваткою, як того вимагав етикет симпозіумів, а на старіючому американцеві легковажна спортивна червона фуфайка з великим білим номером «22»: він уже встиг переодягтися. Американець широко всміхнувся, побачивши Жадана, — йому теж, либонь, спало на думку, що це їде його радянський двійник, і він одразу ж звернувся до Жадана. Він говорив трохи по-російськи. Виявилося, що він професор, викладає екологію, що студенти вже були в Ленінграді й Москві, а перед тим вони по тижню провели в Норвегії та Фінляндії; попереду Київ, потім Прага — і гайда додому.

Студенти почувалися як удома — бігали, регочучи, по коридору, перегукувались, мінялися місцями, ляскали по сідниці дуже гарну і дуже товсту молоду негритянку, яка прихильно зустрічала ці дружні вияви, і Жаданові теж захотілося ляснути її. Ця атмосфера молодих, безтурботних веселощів охопила й Жадана, він уже не шкодував, що поїхав на симпозіум, й на душі вже не було так паскудно, хоча біль і образа на Мідатова залишилися: знав, що довго ще зализуватиме свої глибокі душевні рани, бо тільки наодинці з самим собою міг признатися, яка непомірна гордість сидить в його кволому тілі і як часто буває вона уражена. Якби сказав про це своїм колегам, багато хто з них дуже здивувався б: гордість у наш вік? Істинний атавізм, як залишки хвоста в людини. Сховайте свою гордість у задню кишеню, порадили б вони. Але він тримав свою гордість не в кишені, а в серці, а це і був головний доказ його несучасності. Проте зараз, після прийому в готелі «Космос», після всіх тих сильних вражень і для розуму (згадати хоча б доповіді Шар'є та Новака), і для серця, Жадан перебував у піднесеному настрої, боячись, правда, щоб цей стан невагомості не перейшов у жорстоке безсоння й депресію. А поїзд, проминувши міріади московських вогнів, втягнувся у холодну пітьму російської ночі; худенький студентик, схожий на мексіканця, — він виконував функції старості групи, — приніс звідкись цілу сітку бляшанок з пивом й почав усім роздавати, не дивлячись, де свої, а де чужі. Дісталося й лейтенанту, і Жаданові, і його двійникові, який представився як Майкл Едвардс.

— Ти дивись, як граната, — по-дитячому здивувався старший лейтенант, зриваючи з бляшанки покривачку з кільцем. Жадан теж кілька разів ковтнув холодного, гіркуватого пива: після розкішної вечері за рахунок фірми Шар'є хотілося пити.

Едвардс розповідав, як їм сподобалося в Москві, особливо в музеї імені Пушкіна, де їм показали одну з кращих у світі колекцій картин імпресіоністів, ну, звичайно, Кремль, собори, Загорськ і ці російські жінки з суворими обличчями, які моляться в загорських церквах, а лиця в них як у боярині Морозової; мабуть, американець готувався до поїздки, бо досить вільно знався на нашій історії. Тут з сусіднього купе підійшов ще один викладач, теж професор, трохи молодший за Едвардса: міцне тіло культуриста, темно-синя майка Гарвардського університету, коротка, масивна шия, що, здавалося, була продовженням тулуба, сіро-жовтувате пряме волосся й такі ж щетинясті брови, з-під яких гостро виблискували тверді, сталеві очі. Цей вільно розмовляв по-російськи. Почав розпитувати в лейтенанта, що означають зірочки на погонах, нашивки й значки на кітелі — той довірливо й докладно розповідав; спитав, чи лейтенант часом не був в Афганістані. Ні, не був. Сказав, що він, Джек Браун, служив у морській піхоті у В'єтнамі й добре знає, що таке нелегка армійська служба. Почав розпитувати, яку зарплату отримує радянський офіцер, але цей поворот розмови не викликав у лейтенанта ніякого ентузіазму, й він пішов спати. Жадан залишився.

Тепер розмовою цілком володів Джек Браун; його колега, попихкуючи люлькою і почісуючи попелясту борідку, помовчував. Дізнавшись, що Жадан лікар, Браун сказав, що це найшанованіша в Америці професія, він теж колись мріяв про звання «док», але життя розпорядилося інакше: служив в армії США, після в'єтнамської війни закінчив курси військових перекладачів (Жадан уявив, як, гаркавлячи, Браун старанно вимовляє по-російськи: «Руки уверьх! «Брось орюшие!», «Каков намбер вашьего полька?» і тому подібне), тепер викладає політичні науки в Гарвардському університеті.

— Я вже втретє у вашій країні, але не можу зрозуміти багатьох речей. Для мене Росія залишається так само таємничою й незрозумілою, як «Біси» Достоєвського.

— Це ж чому? — всміхнувся Жадан. — При чому тут Достоєвський?

— Мені абсолютно ясно, що ви ніякі не матеріалісти, хоч усюди кричите про це, а ідеалісти, — переконано сказав Браун. — Матеріалісти ми, американці. Бо наше суспільство побудоване на цілком матеріальних законах боротьби за існування. Сильний перемагає слабого. Таким бог створив цей світ, і ніхто не в змозі відмінити цей абсолютний закон природи. Люди, як і звірі, повинні гризтися, розумієте? Це звучить цинічно, жорстоко, але в цьому є найбільша справедливість і доцільність. Бо тільки боротьба породжує перемогу, дає найвищі досягнення в усіх галузях життя.

«Де я вже чув цю маячню?» — подумав Жадан. Як крізь сон, згадав вечір у Лариси, відблиски полум'я в каміні, худу, як колись сказали б, туберкульозну, постать Оскара.

— Ви, ваше суспільство, ваша пропаганда, — вів далі Браун, — хочете, щоб усі були добренькі, щоб усім було добре, щоб кожен мав шматок хліба і був щасливий від того.

— Ви знаєте, скільки нещасть і голодувань було на цій землі? — спитав Жадан, кивнувши у вікно вагона, за яким нічого, крім непроглядної темряви, не було. — Нарешті знайшлися люди, які сказали: досить цього. Треба, щоб усі працювали й усі мали, що їсти, за однакових прав, зрозуміло. Хіба це не справедливо?

— Ідеалісти! — Браун теж озирнувся, щоб глянути у вікно, наче там хтось стояв і прислухався до нього. — Називаєтесь комуністами, а робите те саме, що колись російська православна церква: будуєте монастир, в якому всі жебраки отримують порівну й моляться своєму богові.

— І цього ви вчите своїх студентів?

— Так! І не тільки цього.

— Джек, я тебе прошу, — занепокоївся Едвардс.

— Я вільна людина й кажу те, що думаю. — Він нервово запалив сигарету. — Але так, докторе, вічно тривати не буде. Або цей ваш монастир розвалиться зсередини, розірвуть його на частини закони боротьби, як зараз розривають Бейрут, або…

— Або… — Жадан оцінююче подивився на нього.

— Або між нами й вами буде війна. Не на життя, а на смерть.

— Якого біса нам воювати! — закричав раптом Жадан так, що з сусіднього купе здивовано визирнула ота гладка негритянка й одразу сховалася. — Ми що, зазіхаємо на вашу землю? У нас усе є, у вас також усе е. І нафта, і сировина, і хліб. Мій батько зустрічався з вами на Ельбі. Немає об'єктивно ніяких причин для війни. Невже ви, матеріаліст, цього не розумієте? Ви що, показилися? Вам хочеться попелом стати?

— Краще попелом, ніж віддати нашу свободу і наше багатство вам.

— Ви що, мільйонер?

— Я нічого не маю, — сказав Браун, — крім невеличкої квартири в Нью-Йорку. Ні будинків з басейнами, ні ранчо, ні нафтових полів, ні акцій компанії Ай-Бі-Ем. Але однаково я не хочу, щоб прийшли якісь жебраки — не ви, так загітовані вами чіканос з Мексіки — і забрали все, що належить мені. Не знаю, чи я здобуду багатство, але маю шанс здобути. А ваш комуністичний Карфаген все одно буде зруйнований.

— Не слухайте його, він вас просто провокує. — Едвардс почав підштовхувати Брауна, як впертого бичка. — Йди спати, Джек, ти забагато випив.

— Карфаген повинен бути зруйнований, — повторив Браун. Очі його були наче обведені червоним дротом, від нього тхнуло нудотним запахом сивухи. «Як я одразу не зрозумів, що цей тип нализався, як свиня? — подумав Жадан. — Навіщо було залишатися в коридорі й слухати його божевільні проповіді? Дядько Антон — той одразу б врізав йому по пиці, а я граюсь в інтелігентність. Такі типи визнають лише силу. Примітивну і грубу силу». На диво, Браун не опирався, а, круто повернувшись, твердим кроком, яким ходять дуже п'яні люди, подався в своє купе.

Едвардс вибачливо зазирнув Жаданові у вічі й сумно розвів руками.

— Це така форма паранойї, досить у нас поширена. Багато хто у нас боїться вас. Але не всі так думають, як він.

— Що з того, що не всі, — знизав плечима Жадан. — Одного досить. Всі епідемії починаються з одного випадку. Він виділяє особливо небезпечний вірус. Вірус ненависті і смерті. І заражає цим молодь. Вибачте, я хочу спати. На добраніч.

Але не заснув. Безжальне безсоння пройняло його, поставило перед ним свої жорсткі питання. Все тривожно переплуталося в ньому. Він стояв, — він гостро відчував це, — перед чимось новим і незвіданим. Досі жив у тихому, ізольованому світі лабораторії, у замкненому просторі своїх ілюзій і свого болю, відколи пішла від нього дружина; але тепер невідомо чому одна за одною почали валитися стіни, якими відгороджувався від хаотичного, незрозумілого і прекрасного життя; те, що здавалося Жаданові таким міцним і сталим: його уявлення про людей, про самого себе і навколишній світ, — усе це виявилося раптом нетривким, рвалося, наче намоклий газетний папір, розповзалося і втрачало всякий сенс. Згадав папку з паперами Левковича і зрозумів, що з ним відбулася річ ще недавно зовсім неможлива: тепер йому цікавішими здалися записи, в яких ішлося про вчинки людей, аніж протоколи експериментів з тваринами, зараженими сказом. Він подумав, що в сусідньому купе їде людина, яка завтра вовчими очима погляне на Київ, бажаючи, щоб місто це спіткала доля Бейрута. Він стиснув кулаки. Ніколи цього не буде! Не повинно бути! Я не хочу! Ті, хто носить у собі сказ винищення, повинні сидіти в іржавих клітках, як лисиці в його лабораторії. Побачив Олю і Ліду — наче на одній картині намальовані, наче поєднані однією рамою — дивилися на нього, усміхаючись, тільки Ліда була молода, набагато молодша, ніж тепер, а Оля — набагато старша, вся сива; Оля, церемонно схиливши голову, сказала: «Не вірте нікому, я все ще люблю вас, друже мій, і залишуся вірною вам назавжди». В цей час зайшов Мідатов, у темному, наче лікарняному, халаті, він кривлявся й пританцьовував, а в руках тримав велику книгу. Пронизливо хихикаючи, Мідатов розкрив перед Жаданом книгу: «Тут все записано, вся твоя доля, всі твої експерименти, всі відповіді ти знайдеш, читай!» Жадан кинувся читати — виразно побачив текст, чорні літери, з яких складалися слова, але раптом букви почали горіти; букви стояли на папері, немов штахетні снігозахисні щити на білому засніженому полі, й горіли; й Жадан так і не встиг прочитати розкриті перед ним пророцтва, бо в двері купе постукали й провідниця закричала:

— Підйом! Скоро Київ!


VI


Кінчався рік: на площах Києва встановлювали ялинки, величезний оранжевий КамАЗ розвозив дідів-морозів і снігуроньок, які терпляче лежали в кузові, потрапивши на зимове, зі снігом, повітря після річного ув'язнення на запилюженому складі. Наче прокинувшись після летаргічного сну, діди-морози й снігуроньки ставали на вахту перед ялинками, вдивляючись нетямкуватими очима в білий світ, знайомий їм з минулих чергувань, ще не розуміючи, що за рік відбулися разючі зміни, хоча зовнішньо наче ніщо й не змінилося: так само люто натягував вуздечку бронзовий гетьман, зупиняючи на повному галопі свого коня перед Софійським собором, так само гнівно, спідлоба поглядав Шевченко на темно-червону барву університету, так само вічно й святково, наче писанка, сяяла над сірими пласкими кресленнями Подолу Андріївська церква.

Кінчався 1985 рік, і був це один з добрих років в історії міста, бо нічого лихого за цей час не трапилось — ні крові, ні голоду, ні вогню: старі нещастя війни давно загоєні, вже мало хто на власні очі бачив, як виглядало спалене місто сорок років тому; Київ був ситий, добре вдягнений, благополучний.

Рік, що кінчався, непомітною, але добротною цеглиною лягав у споруду двадцятого століття — і в цій його буденності, у звичних його вимірах крилася своя особлива велич. Звичайно, траплялися в цьому році й людські нещастя, й катастрофи, й назавжди розлучалися ті, кому ще торік здавалося, що кохання їхнє вічне, але це все був природний хід речей. Модними серед молодих жінок і чоловіків стали капелюхи з широкими крисами й плащі, схожі на надувні матраци; дедалі більшу популярність серед молоді здобував новий танець «брейк-данс», виконавці якого уподібнювались до електронних роботів, механічно смикаючись у ритмі важких ударів електрогітар; на вулицях з'явилася нова модель легкового автомобіля, одразу ж охрещена «мильницею» через незвичний клиноподібний вигляд кузова. Але все це були незначні зовнішні домальовки, що не міняли суті року, який тихо закінчував своє астрономічне існування.

І далеко не всі, закручені монотонністю буднів, своїми звичними справами на роботі й удома, розуміли, що рік цей аж ніяк не можна порівняти зі стандартною, схожою на попередні, цеглиною століття, що народилася в цьому році нова енергія, якість якої вповні можна буде оцінити лише згодом, і сила ця виникла не лише в нових заводських потужностях, у посилених інтелектуальних можливостях комп'ютерів, у лабораторіях генної інженерії, а насамперед у душах багатьох людей, яким набридла сіра заспокоєність, заколисуюча одноманітність бюрократизму, байдуже примирення з брехнею й несправедливістю; сполошилися ті, які, прикриваючись крикливими гаслами, розбещені вседозволеністю, розповзалися, наче пацюки по закутках зерносховища. І, розповзаючись, несли з собою отруту цинізму й зневіри в принципи, на яких споруджувалася будівля нашого життя.

Ця нова якість боротьби із переродженням, хабарництвом, грошопоклонством уже пробуджувала совість багатьох людей, вже підсилювала їхню рішучість казати правду, не боячись нікого й нічого, винищувати хижаків, яким ще донедавна так затишно жилося.

Ні, не такий уже й непомітний був рік, що кінчався, — він ще мав дати свої плоди. Посів було зроблено, лишалося тільки чекати.

Кінчався рік, і в Критому ринку на Бессарабці в похмурій зимовій напівтемряві торговці квітами запалили вранці свічки, щоб зігріти троянди, гвоздики і тюльпани. Полум'я свічок витеплювало червоні пелюстки, насичуючи їх мерехтливими вогненними відсвітами, роблячи майже молитовно-суворими обличчя тих, хто продавав квіти і хто думав не про Невідоме й Вічне, а про цілком конкретні заяложені купюри, які для певних представників неспокійного племені сучасників, замінили всі інші святощі. Численні вогники, що блимали у лункому вихолодженому просторі, підтримуваному залізними клепаними фермами, робили ринок схожим на собор, тільки люди молилися тут грошам.

Кінчався рік, на місто нарешті впали сніжні хуртовини, й самоскиди звозили до Палацу спорту сніг з різних районів, звалюючи його в центрі великої площі перед стадіоном, там, де було на цю оказію відкрито спеціальні люки. Тут крутився бульдозер, який підгрібав і зіштовхував сніг у прірву. З отворів, куди падав сніг, щоб розтанути й поплисти в Дніпро, здіймалася пара, немовби вихоплюючись з надр пекла. Кожна купа снігу мала різні кольори — від найбруднішого жовто-чорного до цукрово-білосніжного. По кольору можна було здогадатися, звідки привезено сніг: найбрудніший — з центральних, роз'їжджених транспортом вулиць міста, чисте біле порохно — з парків, з тих майданчиків, де встановлювались ялинки, куди зі складу в централізованому порядку КамАЗом завозились снігуроньки й діди-морози в жупанах з червоної китайки.

Кінчався старий рік, метушилися по магазинах люди, готуючись зустріти рік, що надходив, сповнені сподівань на нове й ще не бачене в житті, тільки природа залишалася, як завжди, неквапною і вічною.


VII


— Жаданчику, де ти зустрічаєш Новий рік?

Лариса, сяючи своєю перламутровою усмішкою, сиділа в нього в кімнаті й курила. Вона вся випромінювала радість, наче й не було того спалаху гніву в коридорі два тижні тому. Про ту сутичку вона не згадувала, навпаки, пройшлася долонею по його голові, ніжно смикнула за вухо, як дитину, що проштрафилась, зі смутком сказала? «Ти мене зовсім забув, я скучила за тобою», — й він відчув, що завинив перед нею, що нічого не зрозумів у цій жінці, зрештою, так само, як і в інших, з якими його зводила доля. Він частував її кавою, все було як у давні часи, коли ще не з'явилося між ним і Ларисою оте солодке і таємне, коли ще не прийшла до нього незнайома жінка в рудому лисячому хутрі. Щоразу, згадуючи Ліду, відчував щем у серці, знову й знову переживаючи легкий доторк її поцілунку. Телефонував кілька разів до неї, але не заставав удома. Відповідав дзвінкий дитячий голос, й Жаданові чомусь соромно було казати, хто він і звідки дзвонить, і тільки мала Люда Гаврилюк починала його розпитувати про це, він клав трубку. Ліда часто чергувала в лікарні, а дзвонити туди Жадан не наважувався.

— Слухай, ти що робиш на Новий рік?

— Не знаю, — сказав він.

— Давай зустрінемо разом, на дачі.

Він запитально подивився на неї.

— Ні, Кочергін цього разу буде… Будуть усі ті, що й тоді. Крім того, я запрошую Нечаєва з дружиною.

— Нечаєва?

— Ти знаєш, він мені так подобається… Тип сучасного вченого. Він справжній лідер. А які ідеї, слухай, Жадан, умреш!

Щось ревниве кольнуло його.

— Нормально, — сказав він. — Ви, бачу, тут часу даремно не гаяли.

— Ти будеш чи не будеш, врешті-решт? Мені треба напевно знати. Я роблю замовлення, старий Супрун забезпечує харчову програму. Володя принесе нові потрясні відеозаписи. «Останнє танго в Парижі» і ще якийсь порнографічний мультик. Уявляєш? Порномультик!

— Нормально, — знову мугикнув він.

— Значить, будеш.

— Не знаю, — почав викручуватися він. — Мама погано почувається…

Лариса була в пухнастому голубому светрі, від чого в її світлих очах з'явилися голубі холодні виблиски.

— Слухай, Жадан, не заливай. Новий рік раз на рік буває. Це був прекрасний рік для нас усіх. А новий буде ще кращий, ось побачиш! Ти захистиш докторську, я кандидатську… Значить, треба його як слід зустріти! Чого ти такий кислий? Жаданчику, ти втомився, бідний. Дай свій ніс.

Вона перехилилася через стіл і поцілувала кінчик його носа. Сволота я, подумав він. Ганчірка. Згадую Олю, закохався в Ліду, а сиджу тут з цією… ревную її до Нечаєва і з приємністю приймаю її поцілунки.

— Мабуть, я не буду, — сказав, як йому здалося, твердо.

— Ніяких «не буду», ти в списку, список затверджено, виїзд з Києва тридцять першого, о другій годині дня.

До кімнати постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, двері рвучко відчинила Гаркуша. Побачивши Ларису, вона вмить почервоніла й почала задкувати, кажучи, що зайде пізніше, але Лариса легко, як ті дівчата, що виступають в телевізійній програмі «Аеробіка» (Кучерявий, який обожнював цю програму й ніколи не пропускав, називав її трохи інакше — «аеротика»), підвелася й стрімко вийшла з кімнати, дивом розминувшись з Гаркушею.

Гаркуша, понюхавши важке, насичене тютюновим смородом повітря, перелякано замахала руками, розганяючи сизі пасма диму.

— Поберегли б здоров'я, Євгене Петровичу. Хоч сокиру вішай. Не курите, а змушені нюхати… Я не кажу про те, що можна нарватися на неприємність. Адже наказ міністра охорони здоров'я…

— …категорично забороняє куріння в медичних установах, — усміхаючись, завершив її глибоку думку Жадан. — Дуже радий вас бачити, Галино Терентіївно. Привіз вам тези доповідей і купу привітів. З Башкирії від Морогової, з Узбекистану від Камалової, з Омська від Гладкова, ну й, звичайно, від Мідатова.

— Спасибі, — просяяла Гаркуша. — Як симпозіум?

— Блискуче. Нові ідеї, нові методи. Не сплять, працюють. Через годину зберемося в Нечаєва, зроблю докладну доповідь. Я все записував, розмовляв з багатьма.

— Як Мідатов?

— Нормально, — сказав Жадан.

— А в мене така радість, Євгене Петровичу, така радість!

— Що таке?

— Я вам не казала, хотіла зробити сюрприз, — таємниче сказала Гаркуша, переходячи на шепіт, як завжди, коли хотіла повідомити щось дуже важливе. Очі її сяяли веселими чорними вогниками, щоки заливав рум'янець, й вона наче помолодшала на десяток років.

«Невже виходить заміж? — подумав Жадан. — Було б добре».

— Розумієте, працюючи зі штамом «Лужкова», я помітила, що деякі миші довго хворіють, не гинуть на другий-третій день, як завжди. Ну, я вирішила отримати чистий-клон вірусу. І уявляєте? Зараз маю беззаперечні докази того, що цей вірус може викликати хронічний сказ. Миші хворіють по двадцять — двадцять п'ять днів. У них з'являються парези, паралічі, але вони не гинуть! Уявляєте, Євгене Петровичу!

— Та ви що? — вигукнув він, розуміючи, як ніхто, всю вагу цього повідомлення, яке перевертало всі дотеперішні уявлення про сказ як про інфекцію гостру, яка швидко кінчається смертю. — Та ви, Галино Терентіївно, знаєте, хто? Ви — геній!

Згадав вилицювате лице Мідатова, велично звернене до неба, його невидющий погляд, спалахи його несподіваного пронизливого сміху. Зрозумів, яка боротьба їх чекає, доки зможуть довести свою правоту.

— Геній, геній, — зневажливо скривилася Гаркуша. — Не в цьому річ. А в тому, що Нечаєв мишей не хоче виписувати. А мені треба робити наступний пасаж. Бажано хоч штук п'ятсот, лінійних.

— Як не виписує?

— Відмовився. Ми річну норму вибрали, каже, треба почекати до січня. Або навіть до лютого. Я йому — одне, а він — нізащо… А якщо мишей не буде, Євгене Петровичу, можна втратити штам, Я прошу вас, поговоріть з ним…

— Гаразд.

— І ще одне. Що робити з Кучерявим? Він зовсім відбився від рук. Сил моїх уже немає. Вважається, що працює в нашій групі, а цілими днями десь тиняється… Краще б взяли на цю ставку…

— Кого б узяли? — Жадан з жалем подивився на Гаркушу. — Галино Терентіївно, опам'ятайтеся. Часи нашої молодості з вами минули. Згадайте, як торік приходили до нас випускники. Про що вони питали? Про хвилюючі можливості вивчення вірусу смертельної хвороби? Про перспективу боротьби зі сказом? Ні. Про гроші. Про дисертацію — за скільки років ми їм напишемо дисертацію. Про відпустку. І пішли собі геть, коли побачили, що, крім мишей, небезпеки, важкої роботи і невеличкої зарплатні, їх тут ніщо не чекає…

Він пішов до Нечаєва. За той час, що Жадана не було, в кабінеті завідуючого відбулися певні зміни: новий шеф сидів не в риплячому дерев'яному кріслі, розхитаному важким тілом Браги, а крутився на зручному шкіряному сидінні з підголовником, наче в сучасних легкових автомобілях. На стіні висів яскравий календар із зображенням голлівудської красуні майже в натуральну величину: на кожен місяць припадала нова кінозірка, розкішніша від попередньої. Над головою Нечаєва висіла голуба пластикова емблема Всесвітньої організації охорони здоров'я — чаша, обплетена змією, на фоні земної кулі у мироносному оливковому вінку. На протилежній стіні висів білий екран, а на столі стояв японський діапроектор. З'явився новенький засклений стелаж, заставлений книжками, серед яких виділялися кольорові обкладинки видань ВООЗу. На одній з полиць Жадан помітив скляну табличку з написом: D-r. A. Niechajev, WHO[8].

Такі таблички стоять на столах засідань міжнародних організацій, їх показують у телевізійній передачі «Час».

Нечаєв вийшов з-за письмового столу, обійняв Жадана, обдавши його терпким запахом тропіків, поплескав по плечу.

— Каву вип'єш?

— З задоволенням.

Нечаєв насипав жменю темно-коричневих зерен до кавомолки й натиснув на кнопку. Виття тривало рівно двадцять секунд, після чого Нечаєв відкрив кришку — й аромат кави заполонив кабінет.

— Божественно! — понюхав повітря Жадан. — Майже як на прийомі фірми Шар'є.

— Старий Шар'є був? — поцікавився Нечаєв.

— Був.

— Я відвідував його підприємство. З ним познайомився. Був у нього вдома в гостях. Колекція картин — одна з найкращих у світі. Ван Гог, Матісс, Пікассо.

З сяючого нікельованими боками експреса вже вибігав коричневий струмочок кави. Нечаєв підставив невеличку чашечку, почекав, коли набереться кава, й подав чашку Жаданові. Той замилувався елегантними рухами шефа.

Замість того, щоб взяти з Нечаєва приклад і пити каву довго, навіть не пити, а смакувати її дрібними ковтками, доки не вистигне й доки не закінчиться розмова, Жадан одразу ж вихилив цю бразильську смакоту, навіть не розкуштувавши її як слід, бо захопився розповіддю про семінар, про доповідь Новака й зустріч з ним, про його пропозицію провести порівняльне дослідження вірусів, накопичених Жаданом і Гаркушею. Нечаєв уважно слухав, схвально кивав головою, не перебивав, демонструючи всі переваги міжнародного, женевського стилю над рідним київським, коли всі перебивають усіх і ніхто нікого не слухає.

— Дуже добре, старий, — сказав, коли Жадан скінчив свою розповідь. — Я дуже задоволений, що ти показав себе на міжнародному рівні. Але, старий… хотів би тебе попередити. Не захоплюйся надто Новаком. Він робить свій бізнес, і йому потрібна реклама.

— Який бізнес? — здивувався Жадан. — По-моєму, він порядна людина, справжній учений, і ніякого…

— Ти слухай, що я кажу. — Нечаєв спокійно подивився йому у вічі своїми голубими очима. — Ти, Женю, людина наївна й недосвідчена у цих ділах. Я з ними усіма мав справу і знаю, хто є хто. Все, що стосується міжнародного співробітництва, дозволь вирішувати мені. Добре? Домовились?

— Будь ласка, — знизав плечима Жадан. — Ні про що конкретно я не домовлявся. Просто цей метод…

— Про це потім. Мене більше хвилюють наші внутрішні справи. Поки ти розпивав французькі коньяки і базікав зі старим Шар'є, я розібрався в наших справах. І, скажу тобі, мене все це дуже занепокоїло. Навіть твоя група не на тому рівні, на який я сподівався… Все, виявляється, набагато гірше.

— Що конкретно? — Почуття радості й кавового комфорту враз покинуло Жадана, й він пошкодував, що дозволив собі розслабитись. Дзенькнувши, відставив чашку з блюдечком.

— Конкретно? Документація занедбана, впровадження в практику запізнюється. Взяти хоча б ваш гамма-глобулін. Теоретичний рівень досліджень низький. Особливо це стосується Гаркуші. Взагалі я вважаю, що Гаркуша не відповідає рівню старшого наукового співробітника. Принаймні тієї лабораторії, якою я б хотів керувати. Рівень фельдшера, не вище.

— Вибач, Альошо, але ти не правий.

— Женю, ти даремно сперечаєшся. Я все розумію: давні колеги, притерлися одне до одного, звикли, вибачаєте одне одному дрібні вади. — Він приклав свої суворі, неусміхнені губи до чашки з кавою, але так і не ковтнув — губи як були, так і залишилися сухими. — Пробач, старий, але мене це не обходить. Дружба дружбою, а служба службою. Ніяких сентиментів я не потерплю. І тому ми з тобою зробимо все, щоб Гаркуша негайно пішла на пенсію. Вона давно досягла пенсійного віку, треба й честь знати. Я сподіваюся, що ти підтримаєш мене. Ти людина розумна. Подумаєш — і зрозумієш, що я правий.

— Слухай, — жахаючись, мовив Жадан, ще не вірячи тому, що почув від Нечаєва. — Це якесь непорозуміння, це чортзна-що… Вона один з найкращих спеціалістів у Союзі. Та якщо хочеш знати, на ній уся лабораторна робота тримається. Я часто у відрядження їжджу, а вона працює, як віл…

— В нас немає незамінних людей.

— Альошо, не з цього треба починати. В нас є купа нероб, треба їх спочатку поставити на місце.

— Ти маєш на увазі Кучерявого?

— Я нікого конкретно не маю на увазі. Але хоч би і він…

— Кучерявого я беру на себе. Він здібний, цікавий хлопець. В нього є свої ідеї. Він хоче вивчати імунодепресію. Його треба підтримати, створити умови. А ви з Гаркушею, вибач, не даєте йому працювати… Він сидів тут і плакав отакими слізьми.

— Ми не даємо Кучерявому працювати? — Жадан подумав, що Нечаєв на правах давнього друга розігрує його. Ось зараз підморгне, засміється, лясне по плечу й скаже — ну й наївний ти, старий, Я пожартував, а ти одразу й повірив.

Та ні, Нечаєв сидів рівнесенько за своїм столом, у бездоганно випрасуваному халаті, бездоганно білій сорочці, бездоганному синьому галстуку з емблемою ВООЗ, і світлий погляд його, що увібрав у себе блякле світло грудневого дня, був уважний і твердий. Очі його немовби змінили колір: з мрійливо-блакитних зробилися сталеві.

— Я вважаю, що на місце Гаркуші треба перевести Супрун, — мовив далі Нечаєв.

— Ларису?

— Ти що, проти? А я думав, що… Мені здається, що Супрун дуже перспективна. Її треба перевести в групу сказу. Переконаний, що вона зможе повністю замінити Гаркушу. Старий, ти зрозумій, що цей Брага вас усіх тут повністю розбещив. Мені збоку ладніше, повір. Треба сміливіше висувати молодь. Невже ти не бачиш, що і ваша лабораторія, і, відверто кажучи, весь інститут відстали від світового рівня? Я про тебе не кажу, з тобою все о'кей. Але все інше… І багато в чому завинив тут Лук'янов.

— Він тобі теж не подобається?

Нечаєв зневажливо махнув рукою.

— Комбінатор. На рівні завгоспа. Але з ним незабаром теж розберуться. Скажу тобі по секрету: дні його лічені. Бо в нього вже є дублер. Підкладений, так би мовити, під нього.

Він коротко засміявся й раптом викинув ліву руку вперед, наче обхопивши ствол гвинтівки, а праву руку приклав до носа, виставивши вказівний палець, ніби збирався натиснути на пусковий гачок, й примружив ліве око: таким бачив його Жадан у студентські роки, в тирі, коли Нечаєв ішов на здобуття інститутського рекорду зі стрільби. Ця сценка тривала одну лише мить, і вже через кілька секунд Нечаєв сидів у своєму кріслі-крутилці незворушно-серйозний, поважно-задумливий.

— А хто буде директором? — поцікавився Жадан.

— Нікому не скажеш? — перейшов на насмішкуватий шепіт Нечаєв.

— Ні.

— Я.

— Ти?

— Я. Це тобі теж не подобається?

— Нормально, Альошо, нормально. Так тримати.

— А хто заступником директора по науці буде, знаєш?

— Ні, — знизав плечима Жадан.

— Ти.

— Я?

— Так. Я цього хочу, і так буде. Отож, Женю, нам треба з тобою бути разом, в одній упряжці.

— Навіщо тобі бути директором? — спитав Жадан, відчуваючи, що в горлі пересохло. В склянці, що стояла під краником експреса, ще залишилося трохи кави, й він налив собі в чашку. Вистачило на ковток.

— Дивне запитання, — усміхнувся Нечаєв, і його обличчя стало мрійливим, по-дитячому м'яким, добрим й короткозорим — може, тому, що він скинув окуляри. Почав протирати їх акуратно спеціальною жовтою замшею. — Я вчений, Женю. В мене є все: ступінь доктора наук, монографії, ідеї, енергія, організаційний досвід, знання. Але цього мало!

Він надів окуляри, й холодні блищики минаючого дня присмерково засвітилися на склі, змінивши вираз його обличчя, сповнивши Нечаєва пророчою силою. Він підвівся.

— Невже ти думаєш, Женю, що я після ВООЗу погодився працювати у вашій, вибач, захлюпаній лабораторії заради звання завідуючого? Ти знаєш, скільки було пропозицій? У Москву запрошували. Але я відмовився. Вирішив тут почати. Влада потрібна мені для реалізації своїх ідей. Але лабораторії для цього замало! Інститут потрібен як мінімум. Спочатку цей, а потім… — Нечаєв заплющив очі, неначе занурюючись у глиб часу майбутнього. — Знаєш, є такий маленький платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Не бачив ніколи? Наївняк. Це значок академіка Академії медичних наук. Хоч і маленький, але дуже вагомий! От у тебе, Женю, є мета в житті?

— Немає, — переконано відповів Жадан. — Була колись, а тепер немає.

— А в мене є. Я хочу стати академіком. І стану! Але для цього спочатку треба стати директором інституту. Бо ти можеш бути генієм усіх часів і народів, зробити будь-яке відкриття, але якщо ти жалюгідний старший науковий співробітник, тебе навіть не помітять. Відмахнуться, як від комахи. Щось важити у вченому світі людина починає тільки тоді, коли стає директором. Коли отримує реальну владу над людьми, над фінансами, над обладнанням, над плануванням досліджень, над публікаціями. Тому я пропоную тобі безпрограшний союз: ти підтримуєш мене в моїй боротьбі проти Лук'янова. Він застарів, він загальмував розвиток науки в інституті, розвалив дисципліну, бо хоче бути добреньким до всіх, щоб усе було тишком-нишком. Ми скинемо його. Але треба боротися рішуче й безкомпромісно. Нас підтримають, ось побачиш. Заступник міністра — мій давній друг, ще є впливові люди, які підтримають. Згуртуємо навколо себе молодих здібних людей і звалимо Лук'янова. Потрібен лише початок. Ти повинен почати.

— Я???

— Так. Ти старий співробітник, тебе поважають в інституті, ти краще за всіх знаєш, хто такий Лук'янов, усі його афери знаєш. І те, що він повний нуль у науці. Ти повинен виступити на засіданні вченої ради, коли підбиватимуть підсумки року, з гострою, принциповою критикою Лук'янова. Треба діяти не анонімно, а відкрито.

— Нормальний хід подій, — сказав Жадан.

— А що робити, Женю? Той, хто боїться боротьби, хай сидить собі у своїй мишачій норі. Перемога дістається тільки сильним.

— Це ти там, на Заході, навчився?

— Нам багато чого треба вчитися на Заході, — гарячково, наче кудись поспішаючи, мовив Нечаєв. — Конкуренція, в умовах якої вони живуть, — велика річ. Вона не дає змоги розслабитись ні на секунду. Бо весь час у потилицю дихають конкуренти. Там виграє тільки сильний, тільки той, хто бореться за існування. Не те що в наших тихих заводях. Отже, старий, будемо боротися! І ми переможемо, згадаєш моє слово! Я стану директором. А тебе зроблю заступником по науці. В тебе є ідеї, ти один з кращих теоретиків епідеміології, прекрасний вірусолог. Це те, що треба. А всіх, хто піде проти нас, ми зметемо зі свого шляху! Треба дерзати, Женю, треба мати високу мету, туди, до зірок злітати, а не повзати по землі!

Стояв натхненний, наче виголошував промову не перед самотнім, мовчазним, худим бороданем, заштатним старшим науковим співробітником, в якого защеміла виразка й болі поступово охоплювали поперек, а перед ревучим від ентузіазму натовпом, готовим піти куди завгодно за своїм улюбленим Лідером.

Жадан нахилив голову. Ще одна війна починається, подумав сумно. І буде ця війна не на життя, а на смерть. Господи, що я наробив? Чому відмовився від лабораторії? На власну голову привів сюди цього… цього Вірусологічного Інквізитора. Ну, що ж. Бачить небо, я не хотів війни. Але і мовчати далі не можна. Мовчання заохочує хижаків. Вони нахабніють, не відчуваючи опору, вимагають дедалі більшої крові. Згадав останні хвилини миру з Бадяком перед тим, як дати перший постріл. Бадяк — рожеве, безневинне дитя порівняно з цим…

— Боюсь, що ти мене не зрозумів, Альошо, — тихо, майже спокійно мовив Жадан, відчуваючи, як удари серця струшують все його єство. — Тому поставлю одразу всі крапки над «і». Перше. Я ніколи не виступлю проти Лук'янова і не підтримаю тебе в цьому. Ні в яких інтригах я не братиму участі. Друге. Я не збираюся і не стану ніколи заступником директора — ні твоїм заступником, ні Лук'янова, ні ангела, ні біса. Адміністративна робота не для мене. Тим більше здобута такою ціною. Я категорично проти виходу на пенсію Гаркуші, яка зараз у розквіті сил, працює надзвичайно плідно й корисно. Четверте логічно випливає з третього. Я не маю нічого проти Супрун, але ніколи не погоджуся, щоб вона стала старшим науковим за рахунок Гаркуші. Хай спочатку Супрун захистить дисертацію, а потім будемо думати. Лише з однією твоєю ідеєю я повністю згоден. Бери собі Кучерявого хоч зараз. Дарую тобі його. Роби з ним велику науку. Вивчайте імунодепресію, що завгодно. Може, працюючи з тобою, він стане нарешті академіком і начепить отой платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Як казав один мудрець: все може бути, бо може бути все.

Очі Нечаєва звузились, наче були побудовані за щілиноподібним принципом, як у котів. Колись Жадан заражав котів сказом і надивився на їхні сповнені ненависті очі. Нечаєв приклав руки до дзеркальних боків експреса, ніби грів їх біля грубки. Помовчав, потім хрипко сказав:

— Ну що ж, Женю. Дякую за відвертість. Шкода. Я хотів як краще. Думав, ти друг. Та не тільки друг. Ти мій підлеглий. Я твій керівник. Лідер. І за логікою речей ти повинен був би виконувати мої…

— Ти знаєш, що сказав польський король Станіслав-Август своїм придворним? — перебив його Жадан. — «Я ваш король, але не король вашої совісті». Ти мій керівник, Альошо, але не керівник моєї совісті. І якщо в тебе вистачить розуму, — а я сподіваюся на це, — ти забудеш про цю розмову. Я, звичайно, теж забуду. Все залишиться поміж нами. І ми будемо спокійно працювати, ніби нічого не сталося.

— А якщо я не забуду?

— Ти вибач, але я тебе не боюся. Мені нічого втрачати…

— А докторська? — похмуро нагадав Нечаєв.

— Я, Альошо, піду краще клозети дезінфікувати розчином хлорного вапна, ніж стану іграшкою в твоїх руках. — Жадан відчув, що смертельно блідне. Ще хвилина, і він ударить цього міжнародного медичного офіцера щосили, розіб'є його розкішні женевські окуляри, затопить кулаком межи очі, невміло, бо ще ніколи в житті не бив людину в обличчя. Але тут постукали в двері й з'явилася лисина Кучерявого. Жадан подумав, що Кучерявий, мабуть, підслуховував під дверима їхню розмову, як робив це раніше не раз, вивідуючи всі таємниці Браги. Навіть зрадів від цієї думки. Хоч хтось буде свідком цієї божевільної розмови.

— Євгене Петровичу, вас до телефону, — м'яко, наче і справді розуміючи, що тут сталося, сказав Кучерявий. — Міжміська викликає.

Жадан повільно, як побитий, поплентався у передпокій, де стояв телефон.

— Слухаю, — мертвим голосом кинув він у трубку.

— Алло, алло, я вас не чую!

Це був голос Ліди.

— Лідіє Василівно? Я дуже радий, що ви подзвонили! — гукнув він, наче прокинувся від тяжкого сну, бо й справді голос жінки, яку він любив, повернув його до Життя. — Як ваші справи?

— Євгене Петровичу, — сказала вона, — у нас велике нещастя.

— Що? Що? Не чую! Кажіть голосніше!

— Сталося велике нещастя, — тихо, але виразно вимовила Ліда. — Скажена вовчиця покусала в Івашківцях чотирнадцять чоловік. Якщо можете, приїздіть негайно. Пробачте, більше не можу говорити, треба покусаних перев'язувати.

Залунали довгі гудки — як прощання з чимось, що закінчилося назавжди. Потім він почув різкий голос телефоністки:

— Поговорили зі Старою Митницею? Алло! Розмову закінчили?

Він поклав трубку. Червоний телефонний апарат стояв на білій пластиковій поверхні столу. Дивно, подумав Жадан. Як кров на снігу,



Розділ сьомий

<p><strong>Розділ сьомий</strong></p>

І


Перемірявши вздовж і впоперек село, повторивши заплутаний маршрут скаженої вовчиці, порозмовлявши зі свідками, зіставивши їхні суперечливі, схвильовані показання, вислухавши уважно покусаних, що лежали в хірургічному відділенні Старої Митниці, Жадан поступово вжився в трагедію в Івашківцях, немовби сам побував тут того злощасного ранку. Наче вправний реставратор, що дбайливо відновлює напівзнищену, пошматовану картину, домальовуючи в уяві відсутні фрагменти, нарешті вповні осягнув усі розміри нещастя, що звалилося на людей, побачив вочевидь усі його подробиці.

Ось що сталося в Івашківцях.

Вночі, десь о другій годині, заступник голови колгоспу Сувак (у селі багато жило Суваків, мабуть, і Сувацький ліс, що підступав до самих Івашківців, називався на їхню честь) вийшов до вітру. Була морозяна, безсніжна кіч. Сувак підійшов до міцного дощатого паркану, що огороджував його хату, й поглянув на вулицю. В непевному світлі лампи, яка похитувалася на стовпі навпроти, побачив, наче в сріблястому мареві, великого темно-сірого собаку з двома малими собачатами, що труськом, не кваплячись, сунули по вулиці. Дивлячись на собак закислими очима, Сувак не вищими центрами свідомості, які були відключені, а якимось краєчком своєї п'яної душі зачепився за щось незвичне: великий собака дивно тримав хвоста, видовжуючи його в одну лінію з тулубом. Сувакова хата стояла на околиці, якраз там, де в село з боку річки врубалися яри, наче борознами від велетенських плугів краючи Івашківці на кілька частин. Представникові адміністрації колгоспу «Перемога» щось не сподобалося в надто вже нахабній ході цих упевнених бродячих зайд, і він вирішив жбурнути в них ломаку. Вже взявся за клямку хвіртки, щоб відчинити, але в останню хвилину полінувався робити зайві рухи, бо на морозі ще дужче схотілося звільнитися від тягаря, що давив унизу живота; це його врятувало. З-за паркану, що сягав Сувакові якраз по самий ніс, тільки й гукнув:

— Ану киш звідси, чорти собачі! Шастають тут, понімаєш…

І, не встигнувши нічого втямити, відчув сильний удар, від якого струсонуло паркан, хоч поставили його недавно, восени, на совість: і стовпчики новенькі глибоко закопали, і шалівку нашили свіжу, міцну. Подумав, що то приверзлося йому після вчорашнього вечірнього чаркування з бригадиром Зайцем. Бо як міг собака, важкий і незграбний, стрибнути майже на два метри і вдаритися головою в дошки, наче довбнею гахнув, — цього Сувак не здатен був збагнути. Страх зайшов йому в серце крижаними зашпорами вже пізніше, коли лежав у теплому ліжку й згадував, як сіре тіло вмить відділилося від темної, ледь притрушеної снігом землі (зима в цих краях була малосніжна) й полетіло просто йому в обличчя, навіть присісти не встиг. Якби не паркан, не носити б зараз Сувакові свого пихатого, червоного, спухлого від частого випивання лиця.

Він ще не знав, що то була скажена вовчиця зі своїми вовченятами, яку привела в село нічим не стримувана ненависть, але зрозумів, що сталося щось незвичне і страшне, бо чув, як гавкають на їхньому кутку собаки, перебріхуючись тривожними, хрипкими голосами: вовчі брати по крові — собаки — вже відчували смертельну загрозу й попереджали про небезпеку, а ті, кому вовчиця перегризала горло, скавучали відчайдушно й жалібно, але не було їм спасіння тої глупої ночі. Покрутившись з боку на бік, Сувак міцно заснув, нічого не сказавши жінці, захропів, видихаючи самогонні випари, й прокинувся пізнього ранку, коли вже було по всьому. Він був перший, хто побачив скажену вовчицю в селі. Другою була тридцятилітня доярка Надія Моргун, яка піднялася о пів на шосту, коли зимова темінь ще не тільки не відходила від села, а здавалася ще непрогляднішою. Накинувши на плечі бушлат чоловіка, Надія пішла на веранду, взяла там каструлю з холодним борщем і принесла до маленької кухоньки, щоб розігріти борщ на газовій плитці: чоловік її, тракторист Григір Моргун, любив уранці попоїсти щось гаряче — чи супчик якийсь, чи борщ, бо хворів на виразку дванадцятипалої кишки, худий був і слабосилий. Підняла Григора — йому треба було сьогодні зрання їхати за комбікормами в Голодьки: чоловік довго не прокидався, а коли встав, то одразу ж включив на всю котушку радіоточку: грали якраз Гімн Української РСР, тому Надія добре запам'ятала, коли це сталося: за кілька хвилин до шостої. Надія ще цитькнула на чоловіка, мовляв, якого біса він дав такий голосний звук, нехай ще діти посплять, бо й справді — десятилітньому Віті й семирічній Катрусі рано було вставати до школи. Але Вітя таки прокинувся і тепер лоскотав пір'їною, яку висмикнув з подушки, Катрусин маленький ніс, дивлячись зі сміхом, як кривиться уві сні сестричка, що спала поруч. О п'ятій годині п'ятдесят три хвилини Надія Моргун у тому ж самому чоловіковому бушлаті вийшла у двір набрати води в колодязі. Нахилила «журавля» й послала відро в лунку темряву, відчувши далекий льодяний плюскіт важкої води; перебираючи захололими враз пальцями напружений ланцюг, витягла відро й поставила на край зрубу. Їхній собака, схожий трохи на вівчарку, але з безтурботним норовом дворняги, Тобик на ймення, спочатку радісно загавкав, стрибаючи навколо хазяйки, але раптом злякано змовк — Надія, звісно, не звернула на цю незначну пригоду ніякої уваги.

А шкода.

Бо через секунду щось страшне і темне вдарило її в лице, і все попливло перед її очима, стало гарячим і солоним, і спочатку навіть болю вона не відчула, а здивовано подумала, що її обличчя хтось перемішує, наче загуслий, захололий борщ, почула тріск шкіри й хрускіт щелепних кісток, ще не розуміючи, що її шкіра, гарна, молочно-біла, що її обличчя чорноброве, на яке задивлялися ще й досі всі хлопці в Івашківцях, зникає назавжди, пошматоване вовчими зубами; тупий біль, наче з розмаху вдарили по лицю поліном, видушив з неї крик відчаю, й вона впала; привалившись спиною до зрубу. Падаючи, помітила страшну, вкриту піною пащу з вишкіреними іклами й подумала, що недарма казала стара баба Корнійчиха, що багато гріхів накоєно в цьому світі, отож скоро прийде сатана, ходитиме межи людьми, віщуватиме кінець світу. Втратила свідомість не тільки від болю й крові, що чорною пеленою застилала очі, а й від страху, огиди й нерозуміння — що з нею сталося?

Почувши Надійний зойк, на ґанок вибіг Григір, як був, у спідньому, тільки вступив у чоботи; спочатку, впавши зі світла в темряву, нічого не побачив) скоріше слухом, ніж зором, угадав, що відбувається щось таємне, мовчазне і лихе. Біля колодязя простогнала Надія, й Григір раптом побачив усе — дике й неймовірне, — ураз наче засвітилося надворі, хоча та сама зимова, передноворічна темрява оповивала село; проте відчуття було таке, як в армії, коли ходили в нічні учбові атаки й спалахували над ними освітлювальні ракети, й під час тих спалахів треба було швидко зорієнтуватися в обстановці бою — так вчили їх командири, і Григір під час цього короткого спалаху прозріння своєї люблячої душі (над усе в житті кохав свою вродливу жінку) побачив Надю: сидячи біля колодязя, вона затуляла лице руками, а на ній стояла вовчиця. Поклавши жінці лапи на груди, вовчиця ще й ще раз оскаженіло гризла її, — і не встиг він усе це зрозуміти, остовпівши від побаченого, як з дивовижною легкістю для такого важкого, незграбного тіла звір вивернувся й кинувся в лице Григору — той відчув смердюче гаряче дихання вовчиці (казав потім, що від неї тхнуло, як від Сувака на похмілля) й удар по зубах, і йому здалося, що тверді його зуби й худе обличчя вим'якшилися враз, наче зроблені з пластиліну, з якого Катруся ліпить кумедних чортиків. Один доторк — і все переінакшується. Він посковзнувся і впав на стежину, що вела до колодязя. А скільки ж разів казала Надія, щоб посипав піском, бо вода весь час розхлюпується, як носять до хати, замерзає, і тепер усе було слизьке, як на ковзанці. Він ще не знав, що вовчиця важила більше за цього — шістдесят кілограмів, що її блискавичний стрибок помножував масу тіла, робив її удари такими потужними, що їх навряд чи витримали б навіть люди, кремезніші за Григора.

Лежачи, почав відбиватися, але вовчиця своїми дужими лапами вдержувала його, щоб не підвівся з землі, й ще двічі рвала йому обличчя і руки. І ще здивувало Григора, що все відбувається в повній тиші. А де ж Тобик? Чому не захищає хазяїв? Не знав, що Тобик, паралізований тою смертельною, нещадною силою, яку несла в собі скажена вовчиця і якою гіпнотизувала все живе навколо себе, тремтів за два метри від колодязя, не сміючи навіть скавучати; однак це його не врятувало, бо пізніше, надвечір, Вітя і Катруся знайшли свого улюбленця в ямі, в якій влітку брали глину: рваною, закривавленою ганчіркою лежав на засніженому дні Тобик.

Почувши вигуки батька, у двір вихопився Вітя. Не думаючи про небезпеку, тільки хлоп'ячим своїм серцем відчувши, що з татом і матір'ю сталося надворі якесь нещастя, кинувся на спину вовчиці, почувши, як під довгою шерстю, що колола пальці, жадібно і часто дихає гаряче тіло звіра, від якого смердить падлом. Вовчиця, легко скинувши з себе хлопця і чомусь не вкусивши його, полишила батька, розпростертого на землі, кинулася до Тобика, що навіть не ворухнувся, не заскавучав з жаху, й зникла в темряві городів.

Разом з батьком, який притримував закривавленою рукою лахміття, на яке перетворилося його обличчя, вони перетягли матір на веранду. Вітя приніс відро зі студеною водою й почав хлюпати жменями їй у лице. Страху не відчував, дивлячись на щось незрозуміле, що було кілька хвилин тому любим материним обличчям, тільки згадував чомусь, як у серпні терли помідори на томатний сік, як наливали в байки цю густу, наче червона сметана, рідину.

Мати розплющила очі й прошепотіла:

— Вітю… ти живий? Де Катруся? Що з батьком? ой боже… Хто ж мене так…

— Помовчте, мамо. Вам не можна говорити. Вас вовк скажений покусав.

Вітя перший вимовив це слово: «вовк». Можливо, тому, що влітку, під час канікул, був у Київському зоопарку, бачив там живого вовка, можливо, запам'ятав цього звіра, якого показували по телевізору під час якоїсь слинявої передачі, сповненої ніжної турботи про долю добренького сіренького вовчика-братика.

А вовчиця, забувши про вовченят, залишених в яру, неподалік від річки, бігла далі, роблячи темні, незрозумілі навіть для неї кола, гнана відчаєм, тугою й лютим бажанням помститися за Сірого і рвати на шматки все живе, що трапиться на її шляху, бо того вимагала хвороба, що засіла в ній, такою була генетична програма, закладена у вірусі сказу. Забравши у вовчиці рештки обачливості й страху перед людьми, цей вірус тимчасово вдихнув у звіра, й без того дуже сильного, додаткову хижу й жорстоку спритність, перед якою не могли встояти розгублені, заскочені зненацька люди, які все ще не підозрювали про небезпеку, що насунулась на їхнє село. Вовчиця покусала ще трьох чоловік — двох доярок, що йшли на ферму, й Романа Поплавського — єдиного сина місцевої фельдшерки. Роман служив в Афганістані, хотів стати прапорщиком, але був поранений у ногу, лежав з ускладненнями у госпіталі й, комісований, тільки місяць тому повернувся до Івашківців, де став працювати шофером. Мати не хотіла, щоб Роман осів у селі, намовляла поїхати до Ворошиловграда, до дядька, влаштуватись на завод, але Роман вирішив зиму перебути в Івашківцях, а там видно буде: може, в інститут надумає вступати.

Саме заливав воду в радіатор свого старого ЗІЛа (нового йому не дали, бо знали, що він людина тимчасова), як на нього кинулася вовчиця, вибила відро з рук (її особливо лютив, доводячи до нестями, плюскіт води), одним хапком відкусила ніс і побігла далі. Ще не розуміючи, що з ним сталося, Роман притис долоню до лиця, відчуваючи, як гарячі удари крові б'ють у руку. Це сталося о шостій годині сімнадцять хвилин, бо якраз за хвилину до стрибка вовчиці Роман дивився на годинник: був у нього японський електронний годинник з підсвіткою, й щогодини грала музика, можна було вибрати одну з чотирьох записаних тут веселих мелодій, схожих на ті, що грають у Канаді під час хокейних матчів.

Петляючи поміж хатами і не знайшовши в цьому кутку нових жертв, вовчиця побігла в яр, де були її діти. Вовченята покірно виконували її наказ, чекаючи в чагарнику, неподалік від річки. Вони відчули запах крові, що йшов від матері, й почали радісно повискувати, чекаючи ласих шматків м'яса. Однак вовчиця нічого не принесла — лише в болісному нападі материнської любові кинулася їх облизувати, наказавши йти до ферми і там чекати. Одразу ж її розлютив порив вітру, від якого прокотився крижаний гомін по кущах верболозу, — вовчиця згадала те полювання, коли загинув Сірий, той, кого вона кохала без тями й кому підкорялася, забувши про всю свою силу, гордість і розум, й вона боляче куснула своїх вовченят, із жалем розуміючи, що робить негаразд, кривдячи синів Сірого, й тому, боячись, що може не стриматися й на смерть погризти своїх дітей, кинулася схилом яру вгору й вискочила на город бухгалтера Царенка, притиснувши своє дуже сіро-жовтувате тіло до стіни гаража. Почула, як у хаті рипнули двері, й на неї війнуло теплим людським запахом, й було в цих запахах щось гостро-безсоромне: вона згадала Сірого й їхні любощі, й серце її знову сповнилося ненавистю до людей, які все це забрали у неї, й вона, зціпивши ікла, приготувалася до стрибка, відчуваючи, як слина заливає її пащу.

А з хати вислизнув Суваків син, ще дебеліший за батька. Він працював у районі автоінспектором, а приїхав до Марійки Царенко потаємно, бо чоловік її вчився саме на курсах підвищення кваліфікації бухгалтерів у Вінниці й післязавтра, під Новий рік, мав повернутися. Сувак-молодший, відчуваючи в душі щасливу порожнечу від кохання, ще не отямившись як слід від Марійчиних пестощів, вирішив, поки ще темно, виярками пробігти до батьківської хати, що стояла неподалік, щоб виспатися. Жінці своїй сказав, що їде в Голодьки розбирати справу, пов'язану з аварією, що сталася тиждень тому, коли п'яний тракторист вивів раптово свого «Кіровця» на шосе, перегородивши дорогу «Запорожцю».

Саме в цю мить, коли він ще раз подумки прокручував свою дуже переконливу версію, яку мав викласти ревнивій заразі-дружині, на нього кинулася вовчиця, та не в лице, як це робила з попередніми жертвами, а ззаду, на шию: щастя, що був Сувак-молодший у шапці зимовій і добротному чорному автоінспекторському кожусі. Тільки раз угризла його скажена тварина в шию, відірвавши вухо й розпанахавши щоку.

Вже розвиднілося трохи, й фосфоричні очі вовчиці востаннє в житті уздріли світ в його сизому, сутінковому світанні, коли все поступово сірішає, стає об'ємним, все темне й безформне відкриває свої таємниці, наповнюючи ранок новими звуками й запахами. Майже в усіх хатах позасвічували електрику, мукали корови, віддаючи своє паруюче молоко людям, безжурно кукурікали півні — і всі ці прості картини життя, що прокидалося, щоб ніколи не загинути, ненависні були вовчиці своїм невмирущим радісним спокоєм й тільки посилювали передсмертну лють скаженого звіра. Очі й нюх вовчиці були побудовані неначе прилади вічного бачення, які сприймають інфрачервоне проміння, вона немовби дивилася крізь стіни цих хат, корівників, хлівів і курників: тепле, рухоме, живе, сите, беззахисне — все викликало в неї напади нової туги й невситимої люті.


II


А тим часом Вітя повів матір і батька, які човгали, як сліпі, похитуючись від болю й втрати крові, до фельдшерки Поплавської. Вона жила в тій самій хаті, де містився медпункт. Сплеснувши руками, заголосила Поплавська, побачивши закривавлені наволочки на їхніх лицях (Вітя дав батькам, щоб прикрили свої рани). Досить швидко Поплавська, людина сердечна, згадавши, що Моргуни прийшли сюди не для того, щоб слухати її співчутливі зойки, почала обробляти рани: пам'ятала, як у Старій Митниці виступав бородатий лікар з Києва, Жадан на прізвище, який приїхав розслідувати смерть Чорнодуба, і як казав він їм, що рани, завдані скаженою твариною, треба якнайшвидше промити луговим розчином. Швиденько настругала мила у мисочку, налила води й наказала Вітькові перемішувати все це шпателем, що він старанно й робив, дивлячись, як на поверхні води лопаються мильні бульбашки. А Поплавська, проклинаючи свою розгубленість, побігла до телефону й подзвонила в районну лікарню, щоб негайно вислали «швидку допомогу»» бо двох людей покусав скажений собака.

— Це вовк був! — поправив її Вітя.

— А звідки ти знаєш, що вовк? — спитала вона.

— Бо собаки не такі, — переконано сказав Вітя.

— Вовк, вовк, — хрипко підтримав сина Григір.

Тільки-но Поплавська почала діставати стерильні марлеві салфетки, щоб зробити пораненим перев'язку за всіма правилами медичної науки, як до медпункту забігла далека родичка Поплавських Горбичка, яка жила біля колгоспного двору, де стояли трактори й машини.

— Полю, лихо велике! — закричала, не дивлячись на Моргунів, наче їх зовсім не було в цій казенній кімнаті, вогко пропахлій запахом йоду.

— Що?!

— Романа вовчиця покусала скажена, він у мене в хаті сидить, зовсім осліп!

— Боже! Ромцю!

Забувши про все на світі, полишивши в хаті Моргунів і Горбичку, яка, нарешті запримітивши їхні закривавлені обличчя, пополотніла й почала хреститися, Поплавська, в чому стояла, — в білому халаті й капцях, — так і побігла по центральній вулиці, ледь освітленій поодинокими ліхтарями, а потім, щоб скоротити шлях, звернула праворуч, у виярок, яким напрямки швидше можна було вискочити до Горбиччиної хати.

Наближалася сьома година ранку — коли Поплавська дзвонила до районної лікарні, ходики, що висіли на стіні медпункту, показували за чверть сьому.

Поплавська не знала, що біжить просто назустріч скаженій вовчиці.

Побачивши щось біле й неприродне в цьому оповитому мрякою світі, внюхавши запах свіжої людської крові, якою був скроплений халат фельдшерки, почувши тяжке дихання цієї огрядної жінки, покинутої чоловіком ще до того, як народився її Роман — красень мальований, кровиночка найрідніша, — вовчиця причаїлася біля старої груші, розчахнутої торік блискавкою. Вирішила кинутись у лице тій двоногій істоті, що наближалася, ляскаючи капцями: кидок у спину вовчиці не сподобався, не дав їй він жаданої радості, тільки полишив по собі гидкий смак вовни, коли прокусила Сувакові кожух, й породив ще дужчу мстиву спрагу завдати своїм ворогам болю.

Стрибнула в лице фельдшерки Поплавської, відчуваючи з люттю всю хворобливу недосконалість цього стрибка: хоч і розірвала щоку цієї істоти, але не повалила її на землю, як того бажала; вирішила ощадливіше витрачати сили, не робити зайвих кидків, й тому, куснувши жінку в ногу, вовчиця побігла далі, у напрямку ферми, де часто бувала — кілька разів зарізала там телят, а тепер мала зустрітися там зі своїми голодними вовченятами; досить їй гасати по селу, треба дістати дітям своїм свіжини.

А в медпункт надходили щораз нові й нові поранені: тут хазяйнувала Горбичка, яка відчула незручність від того, що Поплавської немає на місці, і малий Вітя Моргун, який з поважним виглядом, як отой професор медицини, що його недавно показували по телевізору, пояснював усім, що треба рани промити мильним розчином.

Довелося налити ще один тазик води й підстругати туди мила.

Їздовий Михайло Савчук, як завжди, перебував в ідеальному стані духу, бо зрання встиг уже причаститися; жив сам, ніхто йому в цьому ділі не перешкоджав, хата хоч зяяла порожнечею, як поламаний ящик з-під пляшок, зате Михайло був тут сам собі голова; за все своє безтурботне, веселе життя сім'єю так і не обзавівся, все часу не стачало, бо інтересніше йому було просиджувати вечори у чайній, де завжди знаходились охочі послухати Михайлові побрехеньки про пригоди на Півночі, як золото там копають. З оповідань Савчукових виходило, що без нього не було б золотого запасу СРСР. Не відзначаючись ні зростом, ні красою, ні якимись іншими фізичними якостями, Михайло відростив довгі вуса-стрілочки, кінчики яких любив підкручувати, кажучи, що він — як той суворовський гренадер, для якого рідний брат барабан, куля — дура, а штик — молодець. І нікому не казав Михайло, що, коли служив у п'ятдесяті роки на Півночі, ні з якими кулями й штиками не мав справи, а був собаководом. Чогось стидався казати про це Савчук, боявся, що засміють у селі, прозвуть гицелем.

Бадьоро, по-гренадерськи розмахуючи руками й сам собі приспівуючи марш, ішов Савчук на ферму, щоб запрягти свою тачанку й вивезти гній. Заправився він у самий раз, «для настроєнія», як казав, не закусивши нічим, звісно, бо в хаті нічого не було з їжі: дівчата на фермі нагодують, молока дадуть, сиру й хлібця свіжого.

Наспівуючи: «Нє плач, дівчьо-го-онка, пройдуть дощі, солдат верньо-го-ться, ти тільки жди…» — Савчук побачив, як на слові «жди» з-за дірявого паркану, що огороджував школу (паркан мав цілком символічний характер, лише пунктиром позначаючи шкільні володіння вкупі з баскетбольним майданчиком і туалетом), вискочив великий собака й кинувся йому назустріч.

— Ну, ну, — помахав йому пальцем Савчук, — ти в мене диви. Я нього не люблю. В мене все чьотко!

Й затнувся, побачивши, як темне тіло у повній тиші знялося в повітря й полетіло назустріч мізерному Савчуковому лицю. Ще не розуміючи, що діється в цьому зимовому світі й що він сам робить, Савчук, керований напівзабутим професійним вишколом собаковода, миттєво зробив стійку, склавши перед лицем навхрест руки — наче був на тренуванні у товстому ватяному халаті і стрибала на нього вівчарка Ельза. Вовчиця вгризлася в його руки, але так і не дістала до вусів; розлючена, забувши про необхідність берегти сили, ще тричі кидалася вона на Савчука, й тричі бравий їздовий відбивався від неї «чьотко», як потім розповідав усім у селі.

Втомившися, вовчиця, задихаючись, знову перетнула шкільний двір і, ніким не помічена, звернула в провулок, що вів до ферми. Тут, збуджена теплими запахами худоби, вона накинулася на двох доярок — літніх жінок, які жили неподалік на околиці й не чули всього того лементу тривоги й страху, що вже пронісся над Івашківцями. Жінки заголосили й, відбиваючись од звіра, побігли до корівника, до якого залишалося метрів двадцять. А звідти, почувши їхні крики, визирнула доярка Тоня Сувак, однофамілиця Сувака, яка ніякого відношення до заступника голови колгоспу та його сина не мала, навіть їхньою далекою родичкою не була. Тоні Сувак йшов двадцять сьомий рік, а вона все ще дівувала, бо з хлопцями негусто було в Івашківцях, а тих, хто якимсь дивом залишився у селі, відлякувала Тонина могутня статура: була Тоня вища і вдвічі ширша за будь-якого найсильнішого хлопця. Колись на районних змаганнях штовхнула вона ядро так далеко, що прибіг якийсь засмиканий обласний тренер, обіцяв їй золоті гори, якщо почне тренуватися, поїздки за кордон, та не схотіла Тоня займатися цим марудним ділом, соромно їй було перед людьми напівголою жбурляти цю безглузду чавунну кулю — навідріз відмовилася. Кругле й безброве лице її, ніс картоплею й світлі очі завжди випромінювали добродушне здивування й задоволення життям, і тільки мати знала, як часто Тоня плаче по ночах, коли велике сильне тіло її струшується від бажання любові й материнства.

Вовчиця кинулася на Тоню, але стрибок вийшов уже не такий раптовий, влучний і сильний, як дві години тому, не дотяглася вона зубами до людського обличчя, й Тоня встигла обхопити шию звіра обома руками. Стискаючи треновані в доїнні пальці, що м'яко поринали в товщу шерсті, Тоня не втримала на витягнутих руках вовчицю й впала разом з нею на угноєну землю, покотилася, не відпускаючи звіра, який гаряче дихав на неї, вишкіривши ікла, й гарчав, задихаючись. Міцні руки дівчини все дужче стискали горло скаженої вовчиці, яка лапами дряпала Тонине лице, б'ючись у конвульсіях. Прибіг фуражир Грушко з вилами й почав з геканням вганяти гострі зубці в жовтувато-сірі боки скаженого звіра. Вовчиця жалібно заскавучала, відчуваючи, як щось вогненне, наче блискавка на небі, проходить крізь її тіло, від чого дихання зупиняється, тільки біль рве нутрощі, — і її передсмертне завивання почули її діти, її вовченята, які, хоча мати їх і покусала, все одно любили її й слухняно прибігли до ферми, сховалися біля напіврозсипаної скирти соломи, налякавши мишву, що кинулася урозтіч. І ось тепер вовченята бачили, як люди вбивають їхню матір, чули її стогони і тремтячими худими задами притискалися до соломи, намагаючись влізти в кольку скирту, тільки щоб не чути і не бачити цього страхіття.

Закусивши язик, що посинілим загостреним кілком стирчав з закривавленої пащі, мертва вовчиця лежала, витягнувши задні лапи, лякаючи людей, які її обступили, розмірами свого важкого, обліпленого соломою, гноєм і глиною тіла.

Важко дихаючи, стояла над нею Тоня Сувак, не вірячи своїм очам, вдивлялася в свої розчепірені пальці: вперше в житті їй довелося вбити когось, бо нікого досі Тоня ще не зобидила — ні курки, ні гуски, ні поросята, ні корови, ні людини, ні на кого ще руки своєї не піднімала. Тепер не розуміла, як змогла стискати шию цій потворі, в якої і шиї нема, бо голова вовча одразу переходила в м'язистий тулуб, вкритий густою і жорсткою шерстю.

Тут прибіг їздовий Савчук, розштовхав гурт людей і, побачивши мертву вовчицю, гукнув переможно:

— Добігався, сірий! Це я його так чьотко!

Довгі вуса дико стирчали на маленькому, з дульку, зморшкуватому лиці Савчука, з рук юшила кров, але він, ще не протвережений, а, навпаки, ще більше збуджений битвою з вовчицею, не звертав на це уваги, бо головне для нього зараз було сповістити весь світ, як ловко бився він зі скаженим звіром, як гнався за ним по всьому селу, поки знеможений вовк не впав замертво на порозі ферми. Вже був відкрив рота, щоб почати переможну розповідь, але звів очі на Тоню Сувак, й зовсім інші слова виходилися з-під його гренадерських вусів:

— Тоню, та на тобі ж лиця немає! Чого ти стоїш? Біжи скоріш до дохтурші!

Бліде й добродушне Тонине лице було геть усе подряпане вовчими пазурами, немовби хтось, пустуючи, розмалював його соком стиглих вишень.

Була восьма година тринадцять хвилин ранку. Саме в цей час до івашківського фельдшерсько-акушерського пункту під'їхав санітарний УАЗ зі Старої Митниці, в якому сиділа лікар-травматолог Ліда Гаврилюк.


III


Жадан очолював цілу процесію, що повільно посувалася по хірургічному відділенню старомитницької районної лікарні, подовгу зупиняючись біля кожного покусаного. Поруч з Жаданом крокував, накульгуючи на ліву ногу, досвідчений хірург доцент Семенюта — консультант із Києва. За ними йшли головний лікар Огородник, Бадяк, Ліда; у халаті, накинутому на плечі, походжала Кротова, записуючи все, що почула, до шкільного зошита; Куля важко вносила своє тіло у проходи поміж лікарняними ліжками; біля неї тримався Афанасьєв. Усі були приголомшені надзвичайною подією, що сталася в Івашківцях, страшними, спотворюючими людей травмами, завданими скаженою вовчицею, а головне — смертельною небезпекою, яка нависла над тими, хто лежав зараз у відділенні.

Пояснення давав Бадяк. Його добре поставлений, баритональний голос цього разу був одночасно і урочисто-піднесений; наче в диктора телебачення, який зачитує важливу офіційну заяву ТАРС, і тепло-опікунський щодо поранених, з якими в Бадяка встановилися вже дружньо-довірливі стосунки; хоч і упереджено ставився Жадан до цього співака, як подумки з неприязню його називав, але відзначив, що хворі вірять у Бадяка й ставляться до нього, як до бога. Бадяк умів себе подати, вмів справити на хворих належне враження своєю монументальною статурою, впевненим голосом, дружньою манерою триматися з ними. І це було важливо. Жадан знав, яку смертельну небезпеку таять зараз у собі стреси, породжені страхом, зневірою, пригніченістю потерпілих. Стреси викликають імунодепресію, та, в свою чергу, могла спричинити спалах нічим не стримуваної інфекції.

Правда, Жадан знав і те (Ліда встигла йому розповісти), що того ранку, коли скажена вовчиця накинулася на людей в Івашківцях, Бадяка не було в Старій Митниці — виступав на республіканському огляді самодіяльності, зайняв там друге місце і, щасливий, повернувся лише надвечір. Але, як хірург досвідчений і вправний, швидко ввійшов у курс справи, бездоганно перев'язав усіх, а Наді й Григору Моргунам обережно поклав шви, щоб трохи зберегти риси обличчя. Ліда, знаючи, що при укусах скаженими тваринами рани не можна зашивати, боялася це робити. А Огородника того дня теж не було — їздив до Чернігівської області в гості до сина, який служив там в армії. Тільки сьогодні вранці повернувся й тому винувато помовчував.

Всього поранених було вісім жінок і шість чоловіків: жінок розмістили в двох палатах, чоловіків — в одній; довелося негайно виписувати хворих, які тут перебували. Все це впало на Лідині плечі. Вона тепер трималася в тіні, майже не подавала голосу, виглядала втомленою і сонною. Так воно й було насправді, бо цілу ніч не спала.

Не одне нещастя бачив Жадан у своєму житті, але й він здригнувся, коли до перев'язочної кімнати одного за одним почали вводити потерпілих і скидати їхні пов'язки. На прохання Жадана Афанасьєв фотографував хворих. Холодні спалахи імпульсної лампи вихоплювали з сірих зимових сутінків деформовані, набряклі, розірвані вовчими зубами обличчя людей. Здавалося, живими й неушкодженими залишилися тільки їхні очі, в яких виблискували тривога й надія.

Тільки їздовий Михайло Савчук не відчував ніякої тривоги: ворушачи вусами й розмахуючи забинтованими руками, почав весело розповідати їм, як він чьотко розправився з вовчицею, бо не таких звірів бачив у своєму житті, й вимагав, щоб на Новий рік його відпустили в село, «відвідати місця бойової слави», як казав, сміючись, на що Жадан пообіцяв прив'язати його до ліжка й загрожував, що Савчуку заженуть ще сто найболючіших уколів у живіт, якщо він хоч краплину горілки вип'є на свята.

Фельдшериці Поплавській було тепер соромно: як могла вона покинути медпункт з пораненими й побігти до сина. І йому нічим не допомогла, й сама напоролася на нещастя. Через це своєчасно не було проведено промивання мильним розчином ран, заслинених скаженою вовчицею, що різко погіршило шанси всіх потерпілих, у тому числі й її сина. Правда, ніхто з присутніх не наважився кинути цій галасливій, заплаканій жінці й слова докору, так побивалася вона за своїм сином, ненаглядним Ромцею. Куди поділася його краса? Як тепер він, безносий, одружиться?

Сам Роман тримався мужньо: був це мальований хлопець з чорними, підковою, вусами. Тільки замість носа рожевіла марлева наліпка.

— Як я її не помітив, — скрушно дивувався Роман. — Душмани мене не взяли, а тут, бач… Гірше від душманів, зараза.

— Нічого, хлопче, — гримів Бадяк, — зараз, знаєш, які носи класичні ліплять в інституті косметики? Який схочеш, такого і зроблять. Із сідниці твоєї зроблять, як штик.

— Із сідниці?

— Ну да. Шкіряний клапоть викроять — і ніс готовий.

— Ну й діла, — усміхнувся Роман, одразу ж скривившись від болю. — Чого тільки люди не вигадають…

Інспектор ДАІ Сувак довго відмовлявся сказати їм, де саме його вкусила вовчиця, щось крутив, спочатку вигадував одне, потім друге, але Куля і Кротова так напосілися на нього, що змушений був признатися під великим секретом і просив, щоб ніхто не довідався про це ні на службі, ні в Івашківцях. А вимагали від нього правдивих признань не для заспокоєння жіночої цікавості, а для того, щоб точно виявити послідовність подій і маршрут скаженої вовчиці для повного проведення епідеміологічного обстеження в тих місцях, де бігав звір. Цілком можливо, що ще когось могла покусати вовчиця, хто не звернувся з якихось причин по допомогу. Таких треба було знайти й лікувати. Крім того, небезпека нависла над собаками й котами в Івашківцях: заражені вовчицею, вони могли дати другу хвилю спалаху інфекції в цьому селі.

Останньою привели Надію Моргун — їй накинули на голову зшитий з марлі спеціальний каптур з прорізами для очей і рота. Жадан згадав старовинну страшну гравюру, вміщену в підручнику епідеміології: в таких каптурах ходили в середні віки ті, хто боровся з чумою, хто не боявся заходити в зачумлені оселі, давати воду хворим і вивозити трупи. Кротова, не витримавши, вийшла з перев'язочної. За нею подалася Куля. Ліда легкими, ніжними рухами знімала пінцетом салфетки з того, що було ще недавно вродливим обличчям Моргун. Примовляла при цьому такі заспокійливі, такі прості жіночі слова, що Жадана аж подив узяв: де і в кого стародавнього мистецтва милосердя вчилася ця молода жінка? Тільки за це її можна було покохати. Бадяк теж щось докидав — бадьоре і батьківськи повчальне, хоч не набагато був старший від Надії. Казав, що в Москві, в інституті косметики, Надії зроблять обличчя ще краще, ніж було, все буде добре і що вона ще сміятиметься;, згадуючи цю дурну історію з вовком.

Але Надія заплакала (всі кинулися її заспокоювати, боячись, щоб шви не розповзлися) і сказала, що жити не хоче отак, без лиця, що краще була б померла одразу в лапах вовчиці… Всі мовчки слухали, не знаючи, чим її заспокоїти.

— Заради дітей треба жити, — тихо сказала Ліда.

І знову заплакала Надія й простогнала, що чекає дитину, вже чотири місяці вагітності, а нащо їй дитина, яка ніколи не знатиме, яка гарна була її мати? Почала просити лікарів убити цю дитину, щоб не мучилась потім, щоб не стидалася матері-каліки.

Зібралися на нараду в кабінеті Огородника. Доцент Семенюта не зробив ніяких зауважень: з боку хірургічного все було виконано бездоганно. З-посеред усіх укушених Жадан виділив п'ять осіб з особливо високим ризиком захворювання: до цього списку потрапила Надія і Григір Моргуни, Роман Поплавський і ще дві жінки, яким вовчиця погризла голови й зідрала волосся. Подумавши, додав до списку Сувака-молодшого.

— Невже ви думаєте, що… — нарешті подав голос Огородник.

— Треба бути готовими до всього.

— Я особисто оптиміст, — поважно мовив Бадяк, упираючись підборіддям у шию, паче ось-ось мав заспівати пісню про мрійника, який хоче стати соколом, літати хоче, тільки бог чомусь крил йому не дає. — Адже зробили все «леге артіс»[9], гамма-глобулін усім ввели своєчасно. Чи не так, Євген Петровичу? Серце мені підказує, що все буде, гаразд. Ось побачите.

Жадан знав, що Бадяка дуже легко покарали за смерть Чорнодуба. Як казала Кротова, символічно: службова догана за наказом облздороввідділу. Жадан пригадав афоризм Кулі: при доброму харчуванні і службовій догані можна дожити до ста років, дочекався: тепер Бадяк, знахабнівши, почувається мало не героєм. Ще й нагороду вимагатиме.

— Все може бути, — стримано сказав Жадан. — Треба підготувати ізолятор на випадок захворювання.

— Ви й справді боїтесь? — занепокоївся Огородник. — Ви ж самі казали, що коли своєчасно ввести гамма-глобулін…

— Цим шістьом, — продовжував Жадан, не відповівши Огороднику, — треба три дні вводити гамма-глобулін. Іншим — два дні. Крім того, подружжю Моргунів дамо метафен. На жаль, у мене не вистачить на всіх.

— А як же інструкція? — знову втрутився Бадяк. Сидів тепер не в кутку кабінету, як у листопаді (там зараз тихо прилаштувалася Ліда, яка боялась чомусь звести на Жадана погляд, хоч він весь час зиркав у її бік), а поруч зі столом Огородника. Почувався впевнено, нічим не нагадуючи отого похнюпленого винуватця людської смерті. — Інструкція дозволяє тільки одноразове введення гамма-глобуліну. І ніякого метафену там нема.

— На жаль, ви й досі не вивчили інструкції, — ледве стримуючись, сказав Жадан. — Бо там говориться, що в екстремальних випадках можна двічі вводити. А професор Мідатов вводив у Білорусії п'ять днів поспіль. Були такі ж тяжкі вовчі укуси.

Про метафен він не згадав.

— Я не дозволю порушувати інструкцію, — затявся Бадяк. — Мені відповідати за людей, а не вам. Я пишу призначення і історію хвороби.

— Ми хто з вами? Що важливіше — щоб бумага була справна? Чи життя людське? — вигукнув Жадан, розуміючи, що даремно він зривається, що цей Бадяк, відчувши свою безкарність, знущається з нього, мстить за своє приниження два місяці тому.

— Інструкції пишуться для того, щоб їх виконувати, — мовив Бадяк уперто.

— Інструкції пишуться людьми і так само недосконалі, як усі наші знання! В написанні цієї інструкції, на яку ви посилаєтесь, хоч і не знаєте її, я брав участь. Я!

— Ви? — не зрозумів Бадяк, мабуть уперше в житті побачивши перед собою живого автора інструкції; це, мабуть, таке ж дивне відчуття, як познайомитись з автором популярного анекдоту.

— Я! І я не збираюся бути рабом своєї ж власної інструкції. Нам треба рятувати людей. Становище дуже серйозне. В шести випадках маємо практично зараження вірусом сказу прямо в мозок. Промивання ран зроблено з запізненням. Єдина надія на гамма-глобулін…

Бадяк легенько усміхався кутиками рота й, поклавши ногу на ногу, похитував довгою шкіряною пантофлею з червоною підкладкою: Жаданові здалося, що то собачий язик.

— Однаково я робитиму тільки те, що написано в інструкції. Бо як хтось помре, ви все на мене одразу звалите. Як минулого разу. Ви собі в Київ повієтесь, а я… Нема дурних!

— Та як ви смієте! — раптом скочила зі свого місця Ліда й підбігла до Бадяка. — Ви… ви… роз'їжджаєте по концертах, а потім влаштовуєте хамські сцени! Та ви знаєте, хто такий Євген Петрович?

Такою Жадан її ще не бачив. Мабуть, ніхто не бачив, бо Огородник і Бадяк роти пороззявляли від здивування: якась тиха, непримітна шмаркачка, голосу якої вона досі не чули, раптом дозволяє собі таке. У Бадяка навіть пантофля з ноги звалилася від несподіванки. Не на собачий язик вона схожа, а на тараню, подумав Жадан.

— Федоре Кириловичу, — звернулася Ліда до Огородника, — хто зараз відповідає за призначення антнрабічного лікування? Га? Згідно з вашим наказом?

— Ви.

— Правильно, Лідіє Василівно, — нарешті подала свій дзвінкий голос Кротова. — Бадяк уже показав себе, досить. Я повністю підтримую Євгена Петровича. Професор Мідатов розповідав мені…

— Отже, так, — перервав її спогади Жадан. — Крім гамма-глобуліну і вакцини, треба призначити комплекс вітамінів, десенсибілізатори. Вакцину вводити двічі на день. Я домовився з Мідатовим, з Москви пришлють найкращі серії вакцини.

Побачив, як старанно записує за ним Огородник. У разі чого вони прикриються цими записами, щоб зняти з себе відповідальність, подумав байдуже.

— І ще одна, дуже принципова річ. — Жадан подивився у вікно, за яким лежала замерзла річка і все було нерухоме, наче зупинилася вічна течія життя. Зливаючись із снігом і небом, на далеких узвишшях за рікою невиразно біліли будівлі старовинного монастиря. — Треба будь-що забезпечити суворий режим у відділенні. Щоб ні краплини спиртного сюди не потрапило. Бо завтра Новий рік, потім різдво, водохреща. Скільки приводів випити… Дуже небезпечно. Федоре Кириловичу, попередьте весь персонал.

— Буде зроблено, — записав Огородник.

Куля підійшла до вікна й наче вперше побачила цей застиглий зимовий світ. Здивовано обвела всіх поглядом своїх карих нестаріючих очей і пророкотала:

— Товариші… Завтра Новий рік… Уявляєте? А я й забула… Спасибі, Євген Петрович нагадав. Тут не тільки Новий рік, тут як тебе звуть забудеш… Отак і живемо, отак і мучимось… Це перший Новий рік зустрічаю без чоловіка, — зітхнула вона.

Всі помовчали, думаючи про ріку часу, яка ніколи не зупиняється ні на мить, не замерзає навіть у найлютіші морози, стрімко несучи свої води в Невідоме і Вічне.


IV


Перший секретар Старомитницького райкому партії Степанець одразу ж прийняв їх, перервавши нараду. Цей невисокий, лисіючий чоловік чомусь нагадав Жаданові отого білявого співробітника Гідрометеоцентру, який по телевізору провіщає погоду, тільки, на відміну від погодного ворожбита, Степанець не усміхався приємно, не намагався сподобатись відвідувачам. Скорботні зморшки вічної заклопотаності пролягли по його обличчю від качиного носа до підборіддя.

Познайомившись з гостями (разом з Жаданом до райкому прийшли доцент Семенюта і Діна Кротова, супроводжувані Огородником і Кулею), Степанець всадовив їх за столом засідань, сів поруч з ними, на секунду обхопив долонею високе чоло, зітхнув, потім уважно подивився на них і сказав, наче вибачаючись:

— Бачите, яке нещастя… Хто б міг подумати? Якби мені ще кілька днів тому сказали — не повірив би. Тут у світі таке діється, космос, електроніка, вже готуємось двадцять перше століття зустрічати, — махнув рукою туди, де виблискував холодним жовтуватим екраном телевізор, — а в Старій Митниці, бач… вовки скажені бігають. Здається, все вже тут бачив: і посуху, і повінь була позаторік величезна, і зима рання, а цього… В чому причина? — глянув він Жаданові у вічі. Як людина реальна, людина дії, Степанець на все хотів отримати точну, вичерпну відповідь, у всякій справі знайти конкретних винуватців чи, навпаки, героїв.

— Те, що сталося у вас, — сказав Жадан, — випадок унікальний, єдиний на Україні за останні десять-п'ятнадцять років. Вовчих укусів у таких масштабах у нас давно не було. В усякому разі, я не бачив. Головною небезпекою досі були лисиці.

— Чому ж саме у нас, в Старомитницькому районі? — допитувався секретар.

— Це випадковість. Але кожна випадковість є виявом певної закономірності. Це повинно було статися. Не у вас, так в іншому районі. Яка різниця?

— Різниця є, — загула Куля. — Хтось інший страждав би. Не ми.

— А закономірність полягає в тому, що за останні роки кількість вовків на Україні різко збільшилася, — вів далі Жадан. — Якщо на початку сімдесятих років їх було щось близько сотні на всю територію, то тепер маємо понад тисячу вовків. За дуже неповними даними. Це наслідок нашої доброти, нашої турботи про хижаків, нашого самовдоволення. А джерело інфекції є. Скажені лисиці. Вони кусають вовків, ну і… Два місяці тому у вашому районі був випадок сказу.

— Знаю.

— Я приїздив сюди, заходив у райком, хотів звернутися особисто до вас.

— Так, так, мені доповідали. Мене, на жаль, не було, Я їздив з делегацією до Ефіопії.

— Ота лисиця, що вкусила Чорнодуба, теж бігала коло Івашківців. Там стаціонарне вогнище сказу. І дуже активне. Місця для цього ідеальні. Переліски, яри. Багато лисиць, вовки є. Я ставив питання про проведення негайних облавних полювань у районі. Зустрічався з вашими мисливцями, лісниками. Але ніяких заходів не було вжито.

— Ксеню Григорівно! — строго повернувся секретар до Кулі.

— Наш охотовєд, отой Зямкало, сказав, що в області категорично заборонений відстріл лисиць. Торік мишей багато розмножилось, а лисиці мишей винищують, — пояснила Куля. — Крім того, ніхто з цих ледарів не хоче йти на полювання. Нащо їм ноги бити, за нещасною лисицею ганятися? Краще кабана до дерева прив'язати й застрелити. Або лося безневинного.

— Добре, добре, — перервав її Степанець. — Що ж тепер робити?

— Треба негайно ліквідувати активне вогнище сказу в районі, — сказав Жадан. — Підняти на ноги всіх мисливців. Повбивати вовків. До речі, від тої вовчиці залишились вовченята. Вони щоночі приходять до ферми, людей лякають. Мені в Івашківцях доярки розповідали.

Згадав, як виступав на зборах активу колгоспу, як уважно слухали його люди, а потім він ходив по фермі, — було парко, й весь час потіли окуляри, — й доярки з інтересом придивлялися до нього, наче прийшов він до них з іншого світу.

— За мамою плачуть, — зітхнула Куля. — Хоч і вовки…

— Їх треба вбити, — жорстоко сказав Жадан. — І чим скоріше, тим краще. Вони, без сумніву, теж заражені.

— Скажіть, а ви впевнені в тому, що там взагалі сказ був? — спитав секретар, наче ухопившись за останню надію.

— Дозвольте? — підняла руку Кротова, наче відмінниця на відкритому уроці. — Діагноз підтверджений обласною ветеринарною лабораторією.