В книзі ретельно відтворюються події першого етапу Визвольних Змагань 1917-1921 років, зокрема створення українських військових частин, боротьба з більшовиками. Книга основана на великому масиві архівних матеріалів, досліджень, спогадів сучасників та очевидців подій. Текст цієї праці люб'язно наданий автором, і не є сканом книги, виданої Інститутом Українознавства ім.Крип'якевича у 1996 році.

Ярослав Тинченко

Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918)

Конфлiкт мiж Центральною Радою та Радянським Народним Комiсарiатом

Аналiзуючи архiвнi справи фондiв Центральної Ради (ф. 1115) та Генерального Вiйськового Секретарiату (ф.1076), публiкацiї в газетах "Нова Рада", "Вiсник Генерального Секретарiату" та iншi, можна зробити багато цiкавих висновкiв. Справа в тому, що С.Петлюра на чолi Вiйськового Секретарiату своїми дiями найбiльше сприяв вiдокремленню України вiд Росiї, i був фактично єдиний серед усiх членiв Генерального Секретарiату спроможний на рiшучi кроки. Як вiдомо, 1-а українсько-бiльшовицька вiйна виникла внаслiдок протистояння двох iдей: нацiональної та соцiалiстичної, однак пiдстави для неї знайшов Раднарком, як не дивно, тiльки в негнучкiй полiтицi Генерального Секретаря у справах вiйськових С.Петлюри. Навiть першi українськi грошi з'явилися завдяки полiтицi Петлюри, вже не кажучи про ІV-й Унiверсал. Центральна Рада в особах Грушевського та Порша була неспроможною вирiшувати глобальнi проблеми, а В.Винниченко, як це видно з його спогадiв, тяжiв до полiтики Радянської влади. Передивившись умови прикрозвiсного ультимату Раднаркому вiд 4 сiчня (17 грудня), ми помiтимо, що всi вони торкалися дiяльностi майже виключно Вiйськового Секретарiату. Саме через це Симона Васильовича Петлюру 1 сiчня (18 грудня) було звiльнено (саме звiльнено, а не вiдправлено у вiдставку) Володимиром Винниченком з посади Вiйськового Секретаря. Однак, цим В.Винниченко українськобiльшовицьку вiйну, що починалася, так i не зупинив.

Усi вище наведенi твердження спробуймо довести на пiдставi низки архiвних джерел, спогадiв та дослiджень.

Найбiльш повну картину конфлiкту, на нашу думку, подав радянський дослiдник М.Рубач. Його стаття пiд назвою "К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой" була вмiщена в журналi "Летопись Революции" N 2 за 1925 рiк. Редагував цей журнал особисто М.Скрипник. Автор, спираючись на архiви Центральної Ради (журнали Генерального Секретарiату), що знаходились у Харковi, та архiви Раднаркому, що зберiгалися в Москвi, подав досить об'єктивний, урiвноважений та вiдвертий погляд на подiї грудня 1917 року. У його роботi було використано спогади В.Затонського та В.Винниченка, що надало дослiдженню ще бiльшого колориту.

Не менше попрацював над iсторiєю конфлiкту i наш український дослiдник, видатний дiяч того часу Д.Дорошенко. Дослiдження цього питання в його першому томi "Історiї України, 1917–1923 роки" було проведено на пiдставi газетних публiкацiй того часу, власного архiву та власних спостережень.

Безперечно, цiкавими є спогади документального характеру командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, членiв Харкiвського Народного Секретарiату Г.Лапчинського, Є.Бош, В.Затонського (208,213,241–244). Зi спогадiв дiячiв Центральної Ради можна лише назвати твори згаданого вже В.Винниченка та члена Вiйськового Секретарiату В.Кедровського (122,147).

У 1990 роцi в Києвi побачила свiт книжка О.Романчука "Ультиматум", що була також присвячена конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому. Але в нiй не було наведено жодного нового iсторичного факту, бiльше того, автор "Ультиматуму" навiть не переглянув усiх наведених попереду джерел, уже не говорячи про аналiз архiвних документiв Центральної Ради та газетних видань того часу. Бiльше того, автор "Ультиматуму" доволi тенденцiйно та однобiчно пiдiйшов до розгляду проблеми, йдучи не до iсторичної iстини, а граючи на полiтичних коливаннях сучасностi.

Ми наново переглянули справи фонду Центральної Ради та газетнi видання того часу, порiвняли спогади та дослiдження радянських та українських авторiв на емiграцiї. Переважна бiльшiсть iсторикiв схиляється до думки, що конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом почався ще 26 листопада (8 жовтня), коли в зв'язку з Жовтневим переворотом у Петроградi Генеральний Секретарiат Центральної Ради винiс резолюцiю з засудженням дiй бiльшовикiв (ф.1115,оп.1, спр.26,с.6). До заглиблення його спричинилися такi факти, як безперешкодний пропуск на Дон озброєних козакiв; дозвiл проїхати до Новочеркаська, де формувалася бiлогвардiйська Добровольча армiя, загонiв київських юнкерiв, георгiївських кавалерiв, 3-ї школи прапорщикiв та iнше. Унаслiдок цього фракцiя бiльшовикiв у Центральнiй Радi, що безперечно пiдтримувала полiтику Раднаркому, вийшла з Ради та виїхала до Харкова 19 (6) грудня 1917 року (229,с.34). Пiсля цього на грунтi вiйськового керiвництва крок за кроком почали виникати суттєвi непорозумiння мiж Раднаркомом та Радою.

Симон Петлюра, який тодi ще був Генеральним Секретарем Вiйськових Справ, пiдняв питання про органiзацiю з Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв єдиного Українського фронту та почав вiдкликати до нього зукраїнiзованi пiдроздiли з iнших фронтiв. І хоч єдиного Українського фронту створити не вдалось, але справа ця набула широкого розголосу. Облишаючи позицiї на iнших фронтах, ламаючи лiнiю фронту, кидаючи залогову службу в мiстах Росiї, зукраїнiзованi пiдроздiли рушали додому — на Україну. Як на це вiдреагував Петроград? З розмови Л.Троцького з радянським Верховним Головнокомандуючим Криленком, що була опублiкована в газетi "Известия ЦИК", бачимо, що Раднарком принципово не був проти ламки фронту, але вже тодi висловлювався проти "буржуазної" полiтики Центральної Ради (300,25.11.1917). Звичайно, бiльшовики також прагнули уповiльнити створення Українського фронту, щоб хоч устигнути висунути на позицiї, облишенi українцями, iншi формацiї. Але С.Петлюра створення власного фронту повiв доволi швидкими темпами.

Так, ще 23 грудня (5 листопада) було видано накази і 25 та 28 про створення Українського Генерального штабу. У наказi по Вiйськовому Секретарiату N 87 (по Генеральному Штабу N 12) вiд 20 (7) грудня 1917 року склад цього штабу було затверджено остаточно. Цей день фактично є початком функцiонування Українського Генерального штабу на чолi з генерал-майором Б.Бобровським (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.26). Це означало, що С.Петлюра повнiстю перебирав вiйськове керiвництво фронтом на себе. 23 (10) грудня було видано наказ N 88 про звiльнення у вiдпустку з лав частин Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв усiх росiян. Пiсля вiдпусток солдати-росiяни мусили зголошуватись до росiйських повiтових вiйськових начальникiв (ф.1076,оп.1, спр 1-а,с.6). Цей наказ був цiлком слушним, вiн вiдповiдав вимогам часу, але Симон Петлюра не узгодив його з росiйськими вiйськовими установами, чим викликав певну дезорганiзацiю. Генеральний Вiйськовий Секретар С.Петлюра також доволi рiшуче почав створювати рiзнi, окремi вiд росiйських, тиловi установи. Зокрема, наказом вiд 26 (13) грудня N 65 було оголошено формування Генеральної Вiйськової Санiтарної Управи (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.13). Це викликало тiльки низку проблем: куди треба було подiти працiвникiв росiйських тилових установ (адже вони не могли бути звiльненi, бо колишнiй уряд дав їм квартири на Українi, де вони мешкали разом з родинами); як дiлити майно та зброю на складах, що свого часу були вивезенi з Росiї на Україну, ближче до фронту; де шукати нацiонально свiдомих працiвникiв на посади в тиловi установи? Безперечно, проблеми цi можна було вирiшити протягом кiлькох мiсяцiв рiзними шляхами. Однак, швидке вирiшення цих питань вело лише до величезної плутанини. Зокрема, яскраво написав про таку плутанину в зв'язку з цим наказом у Вiйськово-медичних управлiннях генерал медицини М.Галин у своїх спогадах (127,N7,с.186).

Певнi проблеми мала Центральна Рада та Вiйськовий Секретар С.В.Петлюра з бiльшовиками i їхньою збройною силою: червоногвардiйцями та збiльшовиченими вiйськами старої армiї. Ось що з приводу цього писав В.Винниченко:

"Спочатку вони виявляли прихильнiсть i лояльнiсть до української влади. Але де далi, то ця прихильнiсть i лояльнiсть почала зникати й змiнилась на глибоке недовiрря й ворожнечу. Большевицькi київськi органiзацiї також спочатку ставились досить лояльно, але ще швидше, нiж їхнi вiйськовi частини побачили грунтовну рiжницю мiж своєю позiцiєю й позiцiєю Центральної Ради та Генерального Секретарiату. Їм стало ставати ясним, що вони нiчого не виграли в соцiальному вiдношенню вiд змiни влади Тимчасового Правительства на владу Генерального Секретарiату, а в нацiональному тiльки програвали. І всяка лояльнiсть зникла. Почалась агiтацiя проти Центральної Ради в пресi, на мiтингах, у казармах, у вiдозвах" (122,с.137).

А ось що писав про збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус, що рухався з фронту в напрямку до Києва, генерал П.Скоропадський:

"Але тут почалася нова бiда: 2-й гвардiйський корпус, страшенно грабуючи населення i винищуючи вогнем i мечем двори дiдичiв, пройшов з фронту через усе Полiсся. Звiстки про масовi безчинства, якi творили частини цього корпусу, доходили до моїх полкiв, i головне, що їх в цiм приманювало, це грабунки горiлчаних заводiв" (193,с.35).

За таких обставин Симон Петлюра вирiшив роззброїти в Києвi всi прихильнi до бiльшовикiв вiйськовi пiдроздiли та червону гвардiю. Згiдно з ним уночi 13 грудня (30 листопада) українськi вiйська київської залоги роззброїли та вiдправили до Росiї всi пiдроздiли, якi не зголосили про свою прихильнiсть Центральнiй Радi (70,с.415–416). Пiд час роззброєння 3-го Авiапарку було вбито одного та поранено чотирьох козакiв полку iменi Б.Хмельницького. Це були першi вiдомi нам жертви конфлiкту (304,N217). Зранку всi заарештованi вояки збiльшовичених пiдроздiлiв були роздiленi на українцiв та неукраїнцiв. Останнi вiдправлялися на вокзал та вивозилися з Києва. Українцi ж демобiлiзувались.(221,с.74)

Цiкаво вiдзначити, що в операцiї роззброєння брали участь усi без винятку українськi пiдроздiли київської залоги. Бiльше того, два полки 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, 413-й та 414-й, замiсть того, щоб вирушити на фронт, самовiльно приїхали до Києва, щоб допомогти Центральнiй Радi (ф.1076,оп,1, спр.1, телеграма вiд 29.10.1917). Зараз усi як один виступили проти бiльшовикiв, чого не можна буде сказати про подiї сiчня 1918 року.

У зв'язку з проблемою пiдтримки ладу та спокою на Українi та на фронтi велику увагу Генеральний Секретарiат Вiйськових справ придiляв союзу з козачими вiйськами. Завзятим прихильником цього був у першу чергу Симон Петлюра. Так, ще 20 (2) жовтня до Київської губернiї прибули 7, 17, 40 та 49 Донськi козачi полки для боротьби з погромами (70,с.415–416). Вже 25 (12) грудня 1917 року на засiданнi Генерального Секретарiату, коли йшло обговорення ультиматиму Раднаркому, Петлюра з приводу козачих пiдроздiлiв сказав таке:

"Порвати звязки з козаками нам не вигiдно, бо на iнших фронтах українське вiйсько йде в контактi з козаками, що нам важко в цiлях перевозки українського вiйська на Україну. Треба полагодити справу мирним шляхом" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.8).

Вiдповiдно, на Дон у пiдлеглiсть уряду генерала Каледiна через Україну йшли i йшли козачi ешелони. До своїх урядiв поспiшали кубанськi, уральськi, сибiрськi та iншi козаки. Всi вони, проїзджаючи Україну, не були роззброєнi. У бiльшовицькiй же Росiї козачi ешелони не тiльки роззброювались, а й подекуди залишалися без найлiпших офiцерiв, яких заарештовували представники радянської влади. Ось що писав з цього приводу В.Антонов-Овсiєнко:

"Через Полтаву и дальше Лозовую шло густое движение казачьих эшелонов. До середины декабря прошли: 2-ой Таманский, Полтавский, Запорожский, 1-ый Екатеринодарский, Уманский, 1-ый Линейный и Волжский полки, штаб 5-й дивизии, 13 и 12-ая донбатареи, 1 и 8-я Оренбургские батареи, 29-й Донполк (2 сотни), штаб 4-го казачьего корпуса, 19-я Донсотня. Надо было во что бы то ни стало преградить поскорее этот поток" (208,с.71).

Усе це вело до надзвичайно загострених вiдносин мiж Центральною Радою та Раднаркомом, що призвело до появи 17 (4) грудня прикрозвiсного ультиматуму, пiдписаного В.Ленiним та Л.Троцьким. Цитувати повнiстю цей документ, на нашу думку, не варто. Наведемо лише чотири вимоги ультиматуму. Гадаємо, що процитувати їх краще зi згаданої працi М.Рубача, де вони поданi мовою оригiналу та без жодних навiть стилiстичних змiн, на вiдмiну вiд перекладiв ультиматуму Д.Дорошенка, В.Винниченка та iнших:

"1. Обязуется ли Рада отказаться от попыток дезорганизации общего фронта?

2. Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?

3. Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле борьбы с контр-революционным кадетско-калединским восстанием?

4. Обязуется ли Рада прекратить все свои попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока — сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине" (72,с.60).

Отримавши ультиматум, Генеральний Секретарiат негайно вислав вiдповiдь, у якiй вiдкидав усi вимоги Раднаркому, належно обгрунтовуючи недоречнiсть їх (297, N2). Протягом двох днiв i в Петербурзi, i в Києвi тривали численнi обговорення як ультиматуму, так i вiдповiдi на нього. Вiдбулися i переговори, пiсля яких 20 (7) грудня посередником у цiй справi було визнано Український Революцiйний штаб, що знаходився в Петроградi, та пiдпорядковувався Секретарiату С.В.Петлюри. Цей штаб вiд iменi Центральної Ради звернувся з такими умовами припинення конфлiкту:

"1. Признання прав українського народу й Української Республiки, що нiхто не має вмiшуватися в справи Республiки.

2. Сповнення домагання українiзацiї вiйськ (перенесення вiддiлiв з iнших фронтiв на територiю України).

3. Полагодження фiнансових справ державного скарбу.

4. Невмiшування Ради Народних Комiсарiв, головної квартири i головнокомандуючого до управи українського фронту, цеб-то румунського i пiвденно-захiдного фронту".

У росiйському варiантi вiдповiдi був ще п'ятий пункт:

"5. Вопрос о мире будет разрешен при участии Украинской Республики" (72,с.63–64).

Того ж дня Раднарком надiслав нову ноту, вважаючи попередню вiдповiдь надто розпливчастою. Процитуємо цю ноту з дослiдження М.Рубача:

"Украинскому революционному штабу

Петроградской Краевой Войсковой Рады

В ответ на ваше предложение о мирном улаживании конфликта между Центральной Радой и Советом Народных Комиссаров, сделанное по уполномочию Представительств Украинской Народной Республики, Совет Народных Комиссаров постановляет:

1. Мирные способы улаживания конфликта, разумеется, желательны, и Советская власть все сделала для достижения мирного разрешения вопроса.

2. Что касается выдвинутых Радой условий, то те из них, которые имеют принципиальный характер (право на самоопределение) не составляли и не составляют предмета спора или конфликта, так как Совет Народных Комиссаров признает и проводит эти принципы во всей их полноте.

3. Действительным предметом конфликта, совершенно замалчиваемым в передаваемых вами условиях Рады, является поддержка Радой буржуазно-кадетско-калединской контр-революции, направленной против власти Советов Крестьянских, Рабочих и Солдатских Депутатов.

4. Соглашение с Радой возможно только при условии категорического заявления Рады об ее готовности немедленно отказаться от какой бы то ни было поддержки калединского мятежа и контр-революционного заговора кадетской буржуазии.

Совет Народных Комиссаров" (72,с.64).

25 (12) грудня Генеральний Секретарiат заявив, що Україна виходить на мiжнародну арену як самостiйний член, незалежний вiд Росiї, та направляє своїх представникiв, уповноважених вести переговори про мир. У першу чергу з Києва виїхала делегацiя до Брест-Литовська на переговори з нiмецьким командуванням та до Донського уряду генерала Каледiна.

Фактично питання про вiйну та мир зависло в повiтрi. Чи збирався Раднарком у груднi 1917 року — початку сiчня 1918 року розпочати вiйну проти Центральної Ради? Напевне, що нi, навiть незважаючи на те, що на територiї Донбасу вже тривали бої мiж росiйськими червоногвардiйцями та бiлогвардiйцями. На це питання нам вiдповiв один iз майбутнiх членiв ЦВК Радянської України Г.Лапчинський:

"Антонов не мав намiру наступати на Україну, бо його завданням було — якнайшвидше пробитися до Дону, по дорозi звiльнивши та озброївши донецький пролетарiят. Крiм того, Рада Народних Комiсарiв вважала, що вiйськовий наступ проти Центральної Ради українськi шовiнiсти квалiфiкуватимуть як iмперiалiстичне зазiхання з боку Росiї проти України (очевидно, i пiтерським товаришам здавалося, що Донбас не є Україна)" (243,с.173).

Раднарком вирiшив дiяти iншими методами. За його пiдтримкою в Харковi мусив сформуватись Український Радянський Уряд, який начебто i повiв би вiйну з Центральною Радою. Так воно згодом i вийшло.

Тепер мусимо внести декотрi пояснення стосовно подiй у Донбасi. Донбас на тi часи був суперечливою територiєю, на яку претендували Донський уряд (бо в ньому мешкало багато донських козакiв), Раднарком (бо там був найбiльший вiдсоток червоногвардiйцiв та прихильникiв радвлади загалом) та Центральна Рада (бо там жила бiльшiсть українцiв, хоч i зрусифiкованих, та територiя ця належала до Катеринославської губернiї). Безперечно вiдiграв не останню роль i економiчний фактор.

Спостерiгаючи всi цi полiтичнi подiї та передбачаючи наближення вiйни, Секретар Вiйськових справ Петлюра вважав за потрiбне, як вiн сам казав на виступах у Центральнiй Радi, негайно готувати до бою з бiльшовиками найлiпшi українськi збройнi сили — сердюкiв. Однак вiце-прем'єр В.Винниченко був iншої думки. Власне, В.Винниченко визнавав, що саме Петлюра винен у конфлiктi мiж Центральною Радою та Раднаркомом, а тому прагнув замiнити його, вважаючи чомусь, що таким чином мiжурядовий конфлiкт буде вичерпано. Цi пошуки винних у своєму ж таборi й досi неможливо нi збагнути, нi пояснити. Замiсть того, щоб вирiшувати серйозне вiйськово-полiтичне питання, Винниченко зводив особистi рахунки!

Мiж Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком що далi то бiльше виникали суттєвi непорозумiння. Нi для кого не є таємницею, що В.Винниченко вiдкидав у 1917 роцi потребу в нормальних збройних силах, визначаючи право лише за мiлiцейськими формуваннями.

Перший значний конфлiкт на грунтi вiйськових реформ вiдбувся на початку грудня 1917 р. (за ст. ст). Саме в той час С.Петлюра спiльно з командуючим Київським Вiйськовим Округом пiдполковником В.Павленком намагався сформувати двi боєздатнi Сердюцькi дивiзiї. До працi над цим проектом було залучено всiх вiльних вiд iнших справ вiйськових фахiвцiв з високими старшинськими рангами: пiдполковника Ю.Капкана та генерал-майора О.Грекова.

Ось як, зокрема, про це писав Д.Дорошенко:

"Начальник Київської Вiйськової Округи пiдполковник Вiктор Павленко зробив був спробу органiзувати з полкiв, якi стояли в Києвi, двi гвардiйськi, названi за iсторичною традицiєю "сердюцькими", дивiзiї. Вiн скасував у них комiтети, запровадив бiльш строгу дисциплiну, а щоб принадити самих козакiв, дав їм нову дуже мальовничу унiформу" (40,с.199).

Наказ про остаточне формування 1-ї Сердюцької дивiзiї вийшов 20 (7) грудня 1917 року. На жаль, першоджерело нам знайти не вдалося, а тому процитуємо цей наказ за документами куреня iменi Т.Шевченка:

"Командири:

Сердюцької бригади пiд. ос. Хiлобоченко;

гарматної бригади хорунжий Супруненко;

Сердюцького гетьмана Б.Хмельницького полку пiд. ос. Ластовченко;

Сердюцького гетьмана П.Дорошенка полку осавул Пелещук;

Георгiєвського полковника Богуна полку осавул Секрет;

дивiзiйний iнтендант пiдхорунжий Шаповал;

курiня Смертi сотник Миляшевич;

курiня Шевченка хорунжий Осадчий

затвердженi на своїх посадах вiдповiдно до наказу вiд 7 грудня.

Пiдписав: пiдполковник Капкан" (ф.1076,оп.1, спр.20, наказ 25).

Незабаром пiд командою генерала О.Грекова розпочалося формування й 2-ї Сердюцької дивiзiї, але встигли скласти лише кадри для одного пiшого полку (49,с.20).

Першою операцiєю 1-ої Сердюцької дивiзiї з наказу Симона Петлюри було вже згадане нами роззброєння радянських вiйськ у Києвi 13 грудня (30 листопада) 1917 року. У той час 1-ша дивiзiя мала в своєму складi 1-й Сердюцький iменi Б.Хмельницького, 2-й Сердюцький iменi П.Полуботка, 3-й Сердюцький iменi П.Дорошенка, 4-й Сердюцький iменi П.Богуна, 1-й Сердюцький кiнний "Вiльної України" полки, Сердюцький iменi Т.Шевченка та Сердюцький "Смертi" куренi (304, N 217).

Як ми пам'ятаємо, операцiя ця була проведена дуже вдало. Жодна з Сердюцьких формацiй не вiдмовилась брати участь у роззброєнi прихильникiв бiльшовикiв. Незабаром до Сердюцьких пiдроздiлiв зголосила свою приналежнiсть i 9-а армiйська кiнна дивiзiя, що стала зватись 3-ю Сердюцькою. Очолював її генерал-майор О.Ревiшин (з Харкiвщини), а входили до неї Бузький Сердюцький кiнно-козачий полк (колишнiй 9-й уланський), Київський Сердюцький кiнно-козачий полк (колишнiй 9-й гусарський) та 9-й драгунський Казанський полк, куди було переведено всiх росiян. З iнших офiцерiв дивiзiї нам вiдомо лише прiзвище командира Бузького полку — полковника Стеценка (ф.1076,оп.3, спр.7-а,с.1–3).

Таким чином, все далi мiцнiла опора Центральної Ради. В.Павленко розробив, а С.Петлюра затвердив проект форми сердюкiв. По ньому було виготовлено лише великi шапки з червоними шликами, що вiдомi нам з кiнохронiки того часу.

Однак в українському урядi знайшлися такi як В.Винниченко, що почали вiдверто критикувати дiї Петлюри та Павленка та наполягати на переформуваннi сердюкiв до звичайного солдатського стану. Уже згодом, у своїх спогадах, Винниченко, оминаючи всi умови формування та дiяльнiсть сердюкiв, глузував з Петлюрiвського введення нової унiформи:

"Генеральний секретар вiйськових справ С.Петлюра, спецiалiст по части молебенiв i всяких инчих декорацiй та реклам, покладав особливу надiю в рятуванню української пропаганди на … кольоровi шапки. Вiн пресерйозно запевняв, що червонi шлики на шапках роблять на "козакiв" просто гiпнотiзуюче вражiння. За червону шапку "козак" готов на все" (122,с.159).

Незабаром у "Робiтничiй Газетi" з'явилася низка публiкацiй, в яких вiдверто писалося, що сердюки — це "бiла гвардiя" в руках української буржуазiї та панiвних класiв. Нарештi, як зазначалося:

"Утворення сердюцьких полкiв не являється в iнтересах нi селянства, нi робiтникiв, є затiєю буржуазних кол громадянства чи їх прихвостнiв, i тому вся демократiя мусить обявить цим буржуазним намiрам найрiшучiшу вiйну" (305,N191).

Судячи з публiкацiй, дуже легко визначити, хто за ними стоїть. Це нiхто iнший як Володимир Винниченко, який на засiданнях Генерального Секретарiату висловлював з приводу сердюкiв такi ж думки. На Симона Петлюру щодо сердюкiв почався потужний тиск. Це був якраз той час, коли Раднарком надiслав свiй ультиматум i становище С.Петлюри в Генеральному Секретарiатi стало хитким. В.Винниченко, як голова уряду, примусив Петлюру змiнити на посадi командуючого Київським Округом "реакцiонера" пiдполковника Павленка на "свою людину". Унаслiдок цього, за кiлька днiв до звiльнення самого Симона Петлюри, в Генеральному Секретарствi Вiйськових Справ вийшов наказ N 71 вiд 26 (13) грудня 1917 року такого змiсту:

"1

Т.В.О. Командуючого вiйськом Київської Округи пiдп. В.Павленко призначається завiдуючим авiацiйною справою Української Народної армiї.

2

Член Комiсарiату УНР при Штабi К.В.О. член Всеукраїнської Ради вiйськових депутатiв першого складу Штабс-капiтан Микола Шинкарь призначається командуючим вiйськом К.В.О." (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.16).

Хоч цей наказ i був пiдписаний С.Петлюрою, однак авторство його встановити не так важко. Нiколи в життi в своїх наказах Симон Петлюра не надавав перевагу "революцiйним титулам", а зазначав завжди ранг та мiсце попередньої служби старшини. Цей же наказ схожий на подальшi накази ставленика В.Винниченка на посадi Вiйськового Секретаря М.Порша. Разом iз тим, С.Петлюра нiколи б у життi зi своєї волi не вiддав би такого наказу проти людини, з якою разом намагався сформувати українську регулярну армiю — сердюкiв. Тим бiльше, за вiйськовими правилами того часу, вирiшувати питання про змiщення та призначення командуючих армiй, округiв, Генерального штабу та iнше можна було тiльки за згодою чи за вказiвкою голови уряду, тобто Винниченка.

Пiд проводом цього самого Шинкаря, що згодом став бiльшовицьким повстанським ватажком, сердюцькi полки незабаром (ймовiрно, пiсля остаточного звiльнення С.Петлюри з посади Вiйськового Секретаря 1 сiчня (18 грудня)), були повернутi до звичайного стану та переведенi на такi ж права, як рядовi формацiї старої армiї.

Зазначимо, що Д.Дорошенко в своїй працi "Історiя України 1917–1923 роки" написав, що проти сердюкiв виступило Генеральне Вiйськове Секретарство С.Петлюри (40,с.199). Це вiдверта помилка Дорошенка. Цiкаво, як мiг В.Павленко самостiйно сформувати Сердюцькi дивiзiї без санкцiї та допомоги Симона Петлюри? Так чи iнакше, але ми, на вiдмiну вiд вельмишановного дослiдника, посiдаємо вiдповiднi архiвнi документи. І навiть генерал О.Грекiв зазначав, що саме С.В.Петлюра вiдправив його формувати 2-гу Сердюцьку дивiзiю (49,с.20).

До крайнього загострення вiдносин мiж Винниченком та Петлюрою дiйшло на засiданнi Генерального Секретарiату 23 (12) грудня 1917 року. Ми вже згадували це засiдання. На ньому було поставлено питання про ставлення до Донського уряду (ф.1115,оп.1, спр.26,с.8). Влучну характеристику цьому засiданню дав радянський iсторик М.Рубач:

"Итак, по предложению Винниченко, решительно поставить вопрос об отношении к Дону и казакам, которые резко проявляют контр-революционные намерения, принимается постановление: — "Пропуска казачьих войск на Дон не прекращать", т. е. продолжать поддержку контр-революции, по собственному признанию Винниченко … Здесь чувствуются две политические позиции. Одна, резко очерченная, реакционная, стоящая на платформе союза с Доном; позиция, представленная на этом заседании Петлюрой, Шульгиным, Стешенко и др.

Другая, расплывчатая, не смеющая и не умеющая делать выводов из своих же положений, позиция, представленная Винниченко, Ткаченко, политика, которой прикрывалась левыми фразами, а на деле прикрывала политику первой группы" (72,с.72).

Щодо останнього твердження М.Рубача з приводу того, що група Винниченка прикривала полiтику групи Петлюри, можна не погодитись. Швидше, радянський автор, маючи на метi очорнити i тих, i iнших, кинув цю реплiку на догоду полiтичним вимогам свого часу. В цiлому ж оцiнка М.Рубача досить слушна. Ми справдi бачимо розходження думок мiж членами Генерального Секретарiату з питання радянського ультиматуму. Адже, якби Генеральний Секретарiат погодився з визначенням В.Винниченка Донського уряду як "контр-революцiйного", можна було б одразу вирiшити два питання Раднаркомiвського ультиматуму: про пiдтримку калединського уряду та про пропуск озброєних ешелонiв козакiв на батькiвщину. До речi, вже в спогадах Володимир Винниченко, начебто виправдовуючись, писав, що "та державнiсть, яку ми творили, була ближче до державностi донцiв, рiднiша до них, а через те ми й не боялися пропускати донцiв" (122,с.141). Найцiкавiше, що тодi, в груднi 1917 року, це була позицiя не В.Винниченка, а С.Петлюри, який, як виявилось, був бiльш далекоглядним, нiж увесь Генеральний Секретарiат Центральної Ради разом узятий.

Отож, протистояння В.Винниченка та С.Петлюри що далi, то бiльше ставало загрозливим. Ще бiльш загострив ситуацiю опублiкований у багатьох газетах лист І.Сталiна "К украинцам тыла и фронта". Сталiн конкретно вказував на Петлюру та на його полiтику як таку, що призвела до конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом. Наведемо найбiльш важливi, на нашу думку, уривки з листа:

"Конфликт возник не по вопросу о централизме и самоопределении, а следующим трем конкретным воросам:

1. Конфликт начался с приказов по фронту члена Генерального Секретариата, Петлюры, грозивших полной дезорганизацией фронта. Не считаясь со ставкой и интересами фронта, не считаясь с мирными переговорами и делами мира вообще, Петлюра стал в своих приказах сзывать на Украину все украинские части армии и флота. Легко представить, что фронт развалился бы мигом, если бы украинские части подчинились приказам Петлюры, северные украинские части потянулись бы на юг, южные же украинские на север, прочие национальности тоже двинулись бы "восвояси", железные дороги были бы заняты одной лишь перевозкой солдат и снаряжения, продовольственные продукты перестали бы поступать на фронт, ибо их не на чем было бы возить — и от фронта осталось бы одно воспоминание …

2. Конфликт, начатый приказами Петлюры, был обострен политикой Генерального Секретариата Рады, начавшего разоружения Советов Украины. Отряды Генерального Секретариата напали ночью в Киеве на советские войска и разоружили их …

3. Конфликт дошел до высшей точки, когда Генеральный Секретариат наотрез отказался пропустить революционные отряды против Каледина … (72,с.72–74).

Іосiф Сталiн у першому питаннi показав "винуватця" — Симона Петлюру, а в другому та в третьому питаннях не важко побачити теж його. Бо роззброювали радянськi вiйська сердюки Петлюри, проти яких так виступав Винниченко.

Останнiм камiнцем у вiдносинах мiж В.Винниченком та С.Петлюрою було засiдання Генерального Секретарiату 15 грудня 1918 року. На ньому порушено питання про стан українського вiйська та можливостi боротьби з Раднаркомом. Наведемо питання з цього засiдання, якi нас цiкавлять:

"Журнал засiдання Генерального Секретарiяту 15 грудня 1917р.

П р и с у т н i: Винниченко, Ткаченко, Шульгин, Шаповал, Одинець, Зiльберфабр, Стешенко, Єщенко, Петлюра, Золотарьов, Голубович, Мазуренко т. ч.с.: Красковський, Мартос, Абрамович, члени мирної делегацiї: поручик Левицький, Любинський.

3) С л у х а л и: повiдомлення Генерального Секретаря Єщенка про зрiст бiльшовизму в масах i в українському вiйську.

Сил для боротьби з бiльшовизмом у Генерального Секретарiяту немає. Вiн спирається на залiзничникiв, якi зупиняють наступ бiльшовикiв. Щоб пiдтримати їх, вiрно на них спертися, потрiбнi грошi. Без грошей нiяка боротьба неможлива. Треба наслати агiтаторiв проти бiльшовикiв, i органiзувати спецiяльний оперативний штаб, який i взяв би в свої руки чисто вiйськову справу боротьби з бiльшовиками.

П е т л ю р а пiдтверджує, що становище дуже грiзне. Основна причина — брак грошей. Через це не можна послати агiтаторiв, задовольнити українське вiйсько, серед якого шириться бiльшовизм. Треба видiлити iз складу Генерального Секретарiяту групу секретарiв з особливими уповноваженнями, що до охорони Республiки. Коли нема вiльних грошей треба конфiскувати налiчнi капiтали, де-б вони не були.

П о р ш пропонує негайно випустити українськi грошi i тимчасово конфiскувати капiтали ощадних кас. Коли робiтники, вiйсько не одержують грошей, от де крах Республiки.

М а з у р е н к о повiдомляє, що випуск грошей затримався через брак помешкання, але все таки до 23 грудня грошi будуть випущенi.

Ш у л ь г и н пропонує скласти особливу фiнансову комi— сiю, якiй доручити вести всю фiнансову справу вiд iменi Генерального Секретарiяту.

П о с т а н о в л е н о: утворити фiнансову комiсiю в складi Генеральних Секретарiв: Мазуренка, Ткаченка i Золотарьова.

7) С л у х а л и: доложену Абрамовичем заяву комiсiї по охоронi ладу на Українi, що робота її не може проводитись планомiрно, i не може виконувати своїх обов'язкiв через нестачу потрiбних сил.

П е т л ю р а каже, що вiйська дуже мало: козачi частини, якi ранiше були в розпорядженi губернських комiсарiв, не дуже охоче iдуть в контактi з українськими. Генеральне Секретарство вiйськових справ не хотiло до цього часу брати вiйсько з фронту, але тепер приходиться його взяти. Це все стоїть в звязку з загальним становищем на Українi. Генеральне Секретарство вiйськових справ має завдання охоронити кордони України. Оперативнi справи бере на себе вже органiзований генеральний штаб. Зараз перше завдання генерального штабу взяти Харкiв оплот бiльшовизму на Українi.

Але треба ясно сказати, чи воюємо ми чи нi.

Є щ е н к о пропонує розiбрати залiзницi i одрiзати Україну вiд пiвночi.

Ш а п о в а л повiдомляє, що в Харковi всiми бiльшовицькими силами командує барон Розен, нiмецький офiцер. Антонов тiльки ширма. В Харковi бiльшовики їздять на автомобiлях з плакатами "смерть українцям". Треба розiрвати цiлком з Совiтом Народнiх Комiсарiв i розпочати рiшучу боротьбу з бiльшовиками. Продовольча справа в сучасний момент — засiб вiйни. Крiм того, треба всю Україну оголосити на воєнному станi i надати особливi права начальникам вiйськових частин, яким передати i мiлiцiю.

В и н н и ч е н к о каже, що всi тi засоби, якi пропонують генеральнi Секретарi — Єщенко i Шаповал занадто серйознi, щоб їх можна було вжити без крайньої для цього потреби. Ранiше треба запитати Совiта Народ. Комiсарiв, чи воює вiн чи нi; тiльки тодi можна зважитися на такi рiшучi засоби боротьби. Крiм того, треба зробити учот вiйськових сил i зброї.

П о р ш каже, що на вiдповiдь Генерального Секретарiяту на ультиматум — бiльшовики органiзували польовий штаб i почали вiйну, а ми все ще не знаємо, чи воюємо чи нi. Козаки з одного боку, а бiльшовики з другого хотять одрiзати Україну от Донецького басейну. Коли в справу походу на нас вмiшався нiмець Розен, то значить виготовлений добрий план походу, а у нас досi нiякого плану немає. Треба утворити колегiю по охоронi України, органiзувати штаб, послати Совiту Нарiднiх Комiсарiв ультиматум з вимогою припинити вiйну. Оповiстити люднiсть про дiйсний стан рiчей. Колегiя повинна зробити учот сил i зброї, використати "Вiльне Козацтво", пiдчинити мiлiцiю. Колегiя мусить мати право робити вiд iмени Генерального Секретарiяту, вона може в разi потреб розбирати залiзнi шляхи.

П о с т а н о в л е н о: негайно послати Совiту Нарiднiх Комiсарiв ультиматум з вимогою припинити вiйну, вiдкликати "Совiтськi" вiйська з України i пропустити на Україну українське вiйсько.

Обрати особливий комiтет по оборонi України в складi Ген. Секретарiв: Порша, Петлюри i Єщенка" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.12).

Отож, Симон Петлюра, як Генеральний Секретар Вiйськових справ, визнав ситуацiю як дуже загрозливу. Надiйного вiйська дiйсно не було. Адже найвiдданiших — сердюкiв, кiлька днiв тому за наполяганням Володимира Винниченка було повнiстю реорганiзовано. Завдяки цьому вони частково втратили силу, бо вiдновили свою дiяльнiсть полковi комiтети, що тяжiли до бiльшовикiв, а з ними повернулася i анархiя. На цьому ж засiданнi бачимо, що Микола Порш, Генеральний Секретар Працi, доволi рiшуче повiв свою лiнiю у вирiшеннi наболiлих питань, i тому не дивно, що в обраному Особливому кабiнетi оборони України його прiзвище стояло першим. З цього часу надзвичайно серйозно постало питання про замiну Петлюри кимось iншим. Безперечно, порушив це питання В.Винниченко. Вже в спогадах Голова Генерального Секретарiату "каявся" за це, хоч i зробив це досить замасковано, опонуючи самому собi, що "не в особах рiч":

"Не бачучи, не хотячи бачити справжнiх причин наших неуспiхiв, нашi керуючi партiї стали шукати їх в особах. Невдовлення впало на генерального секретаря вiйськових справ С.Петлюру. Соцiялдемократична фракцiя Центральної Ради взяла його дiяльнiсть пiд сувору критику. Йому було поставлено в вину й його любов до парадiв, до зовнiшних ефектiв, його нездатнiсть до органiзацiйної працi, його неуцтво в вiйськових справах, його метушливiсть i саморекламу …

Але, розумiється, той закид, що вiн найбiльше завинив у наших неудачах, не є справедливий. Коли б на мiсцi С.Петлюри був самий генiальний чоловiк, вiн нiчого не зробив би, бо участь у наших неудачах брали їх сили бiльше за сили окремої особи.

І то пiдтвердилось дуже добре, коли соцiалдемократична фракцiя одкликала з уряду С.Петлюру й замiсць його поставила на генерального секретаря вiйськових справ М.Порша. М.Порш так само, як i С.Петлюра, не мав нiякого знання вiйськової справи, але фракцiя сподiвалась, що вiн виявить инчi якости, яких бракувало С.Петлюрi й урятує справу" (122,с.217–219).

Так думав Володимир Винниченко вже в 1920 роцi, а тодi, в 1917 роцi, Симон Васильович Петлюра через конфлiкт iз Головою Генерального Секретарiату пiшов у вимушену вiдставку. 1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) по Генеральному Секретарiату Вiйськових Справ вийшов наказ N79 такого змiсту:

"При постановi Генерального Секретарiату, затвердженого Центральною Радою 18-го грудня с.р. я приступив до виконання обов'язкiв Генерального Секретаря по Справах Вiйськових.

Пiдписав: Генеральний Секретарь

по справах вiйськових М.Порш

З оригiналом згiдно:

Начальник Канцелярiї С.Письменний" (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.22).

Зазначимо, що про Симона Петлюру, як у цьому, так i в наступному наказах бiльше не згадувалось. Це було грубим порушенням вiйськових правил, оскiльки начальники подiбного рiвня мусили видати наказ, у якому пояснювалися причини замiни. Автоматично Симон Петлюра вибував зi складу Генерального Секретарiату. Вiн ставав людиною, яку, кажучи сучасними термiнами, "викинули" з великої полiтики. І все це було зроблено стараннями Володимира Винниченка.

Цiкаво зазначити, що жодний дослiдник чи автор спогадiв, жодний газетний репортер того часу не висвiтлив та не проаналiзував цю подiю. Адже замiна С.Петлюри, людини широко знаної та надзвичайно авторитетної у вiйськових колах, людини, полiтика якої найбiльш вiдверто вела до розриву з усiм ворожим Українi, людини, яка бiльш за всiх спричинилася до конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому, була неабиякою подiєю того часу.

Навiть Дмитро Дорошенко не дав належного коментаря до цього:

"В кiнцi грудня 1917 року С.Петлюра подався до демiсiй, причиною якої були постiйнi непорозумiння мiж ним та В.Винниченком, якi часом приймали дуже гострi форми" (40,с.373).

Уся плутанина, що коїлась у Центральнiй Радi, сварки мiж провiдними її дiячами, загострення стосункiв мiж ними, полiтична метушня Генеральних Секретарiв призвела до того, що бiльшовики абсолютно безкарно та безконтрольно почали насаджувати свою полiтику та свої погляди на Харкiвщинi та Катеринославщинi. Адже за час, доки була нестiйка ситуацiя в Генеральному Секретарiатi, бiльшовики майже без проблем, зустрiчаючи опiр тiльки мiсцевих українських залог, захопили Харкiв, Катеринослав, Олександрiвськ, Чугуїв, Лозову та iншi мiста. А Центральна Рада мовчала, вирiшуючи свої внутрiшнi проблеми та задовольняючи полiтичнi амбiцiї окремих осiб.

Утворення Центрального Виконавчого Комiтету Української Республiки Рад у Харковi

Виникнення першого українського радянського уряду — Центрального Виконавчого Комiтету — i досi залишається абсолютно недослiдженим. У першу чергу майже не залишилось нiяких документiв ЦВК, багато чого не вiдомо про членiв Комiтету, половина з яких загинула пiд час громадянської вiйни, а друга половина була репресована. Зi спогадiв про Центральний Виконавчий Комiтет вартi уваги лише матерiали, поданi Г.Лапчинським у Лiтописi Революцiї N1 вiд 1928 року пiд назвою "Перший перiод радянської влади на Українi. ЦВКУ та Народнiй Секретарiят". Саме на Г.Лапчинського посилалися майже всi дослiдники радянської влади на Українi, розглядаючи iсторiю ЦВК. Навiть один з останнiх iсторикiв радянського руху 1917-20 р.р. П.Варгатюк свою статтю "Перший Рядянський уряд України" (див. "Сторiнки iсторiї Української РСР, Київ, 1990) фактично повнiстю переписав зi спогадiв Г.Лапчинського. Деякi згадки про ЦВК є й у спогадах Є.Бош. Однак користуватися цими спогадами через багато суттєвих недолiкiв у фактажу ми не вважали потрiбним, хоч i звернули на них величезну увагу. Праця В.Антонова-Овсiєнка, яку ми вже багато разiв цитували, не дає вiдповiдi на питання про створення та дiяльнiсть Центрального Виконавчого Комiтету, оскiльки, як i "Спогади" Є.Бош, є надто тенденцiйною.

Отож i нам нiчого не залишається, як уважно переглянути працю Г.Лапчинського та ще кiлька цiкавих спогадiв i статей. Також є цiкавими i матерiали 1-го з'їзду РСДРП України, якi дають багато вiдповiдей на питання, що нас цiкавлять.

З'їзд цей вiдбувся напередоднi 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад та за один день до надiслання ультиматуму — 16 (3) грудня 1917 року. Одразу впадає в око список делегатiв вiд гурткiв РСДРП (б) України з зазначенням чисельностi членiв тих гурткiв. Безперечно, що деякi числовi данi завищенi, однак у цiлому документ цей має величезну вагу. Адже з нього можна побачити, скiльки насправдi бiльшовикiв було на той час по окремих мiсцевостях України.

Цiкаво, що нема тут Харкiвської губернiї та фактично не представленi органiзацiї Катеринославської (Донбас) та Херсонської (Одеса, Миколаїв та iн.) губернiй. Помiтили це не тiльки ми, а й упорядники документiв з'їзду та Г.Лапчинський. Ось що писав з цього приводу С.Шрейбер:

"Отсутствие представителей от Одесщины, Харьковщины и Донбасса, конечно, не было случайным. Все эти центры в тот период еще не чувствовали себя частью Украины. Одесса считала себя "вольным городом" и на правах такового предпочитала иметь дело с советским Питером, чем с Киевом, в котором вопрос о власти еще был далеко не урегулирован. Донбассцы, харьковцы, а также екатинославцы (мова йде про бiльшовикiв — прим. Т.Я.) (даже и позже, после уроков германской окупации) не желали признавать себя частью Украины, которую они ограничивали правобережьем, крестьянскими районами, и тяготели к непосредственной связи с РСФСР, как Донецко-Криворожская самостоятельная областная организация. Тем не менее делегатов на советский с'езд в Киев и харьковцы, и екатеринославцы (и николаевцы) послали, созывая одновременно свой областной с'езд (Донецко-Криворожский) в Харькове" (79, с.62) (йшлося про 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад 6 (19) грудня).

А ось як писав про це Г.Лапчинський:

"Харкiв увесь час тримав звязок безпосередньо з Петербургом. З цiлком українським слобожанським селянством харкiвськi бiльшовики звязанi майже зовсiм не були. Отже, вони мали абсолютно наївну уяву про нацiональнi завдання революцiйного пролетарiяту на Українi, вони були певнi, що, принаймнi, Харкiвщина, Донбас та Криворiжжя нiякiсенького вiдношення взагалi до України не мають, що всi претензiї Центральної Ради на цi землi є фантастичнi й до того необгрунтованi, що навiть жодної небезпеки для них не становлять" (243,с.160).

Як бачимо, на Українi серед мiсцевих бiльшовикiв єдностi не було. Існував дуже слабенький Київський центр, який розповсюджував свою дiяльнiсть на Київську, Полтавську, Чернiгiвську, Подiльську та Волинську губернiї; досить потужний Харкiвський центр (Катеринославська i Харкiвська губернiї) i Одеський центр, який об'єднував Таврiйську, Бессарабську i Херсонську губернiю, Чорноморський флот та Румунський фронт. Ось що писав про Одеський центр один iз упорядникiв "Лiтопису Революцiї":

"Что же касается Черноморской области, то вопрос о включении ее в состав "Украинской Рабоче-Крестьянской Республики даже не подымался. И как только удалось добиться большевистского состава Румчерода (на ІІ съезде Румфронта), он объявил себя высшей властью для области и после победы над гайдамаками создал также свой Совет Народных Комиссаров" (28,с.262).

Власне, три бiльшовицьких центри на Українi надзвичайно ускладнювали боротьбу Росiйського Раднаркому проти Центральної Ради. І якщо київськi та харкiвськi бiльшовики пiд тиском росiян вимушенi були об'єднатись, то одеськi бiльшовики увiйшли до єдиного радянського центру на Українi лише в липнi 1919 року.

Чому ми загострили увагу на створеннi кiлькох бiльшовицьких центрiв на Українi та фактичному протистояннi їх? Справа в тому, що проблема Київ — Харкiв на Українi була незрозумiла навiть у Раднаркомi. У наслiдок цього, радянськi вiйська спочатку допомагали Харкову — зайняли Лозову, Катеринослав, Харкiв, Олександрiвськ та iншi мiста, а потiм на дуже тривалий час зупинилися в нерiшучостi. Вони не знали, як пiдiйти до проблеми Києва, де офiцiйною владою все ж визнавали Центральну Раду. Так, пiсля зайняття 15 (2) сiчня 1918 року Олександрiвська, що було повним закiнченням операцiї на користь Харкова, на цiлих три днi вiйськовi дiї припинилися. Незважаючи на глобальний конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом, останнiй не наважувався пiдтримати киян-бiльшовикiв та вступити у вiдверту вiйну. До цiєї проблеми ми ще обов'язково повернемося.

Другий момент, який нас привабив у з'їздi РСДРП (б) України, це обговорення питання про "українiзацiю" назви українського вiддiлення партiї. Це обговорення яскраво засвiдчило антиукраїнськi настрої переважної бiльшостi членiв РСДРП. Дуже влучну характеристику дав цьому обговоренню згаданий уже нами С.Шрейберг:

" При чтении выступлений по вопросу об отношении к Ц.Р. и украинской краевой власти, порой удивляет политическая близорукость многих ораторов и их формальный подход к больным вопросам украинской революции. Их нужно помнить все время при чтении протокола, когда и в какой обстановке происходило совещание. Ораторы, несомненно отражавшие мнения значительной части украинских большевиков, говорили, что на Украине национальное движение не есть народное движение, что лозунгом "право нации на сомоопределение" мы толкаем массы в об'ятия шовинистической буржуазии (Бош), что переименование краевой организации в соц. — дем. Украины есть капитуляция перед шовинизмом (Александров), что интернационалисты не могут становиться на точку зрения создания отдельной нации (Валявко), 14 делегатов с'езда подали протест против прибавления к названию партии рокового "У" (РСДРП (б-ков) — соц. — дем. Украины) (79,с.56).

Безперечно, що серед бiльшовикiв на з'їздi iснувала й iнша течiя на чолi з В.Затонським (В.Шахрай, О.Горвiц), яка залишалася на певних принципах українського патрiотизму. Однак вона була дуже маленька. В.Затонський у Києвi навiть видав одну листiвку вiд Київського Комiтету бiльшовикiв українською мовою, де йшлося про те, що бiльшовики, це "не тiльки москалi", що їх партiя мусить стати українською та iн. (229). У майбутньому за це В.Затонський отримав догану.

З'їзд обрав Головний Комiтет РСДРП (б) соц. — дем. України та винiс три резолюцiї. Список членiв комiтету варто навести, щоб у подальшому порiвняти його зi списком членiв ЦВК: Ауссем, Шахрай, Лапчинський, Бош, Затонський, Александров, Кулик, Гриневич, Горвiц. Кандидати: Люксембург, Гамарник, Гальперин, Пятаков (30,с.82).

Тепер перейдемо до постанов з'їзду.

Перша резолюцiя торкалася Центральної Ради

"… краевой с'езд РСДРП большевиков заявляет, что, разоблачая реакционную шовинистическую политику Рады, затемняющую классовое сознание пролетариата, партия всеми мерами будет бороться против нынешнего состава Центральной Рады и будет стремиться на Украине, как и на всей России, создать действительно революционную власть Советов Рабочих, Солдатских и Крестьянских депутатов" (30,с.86).

Коментарi тут зайвi…

Перейдемо до другої резолюцiї, яка стосується Українських Установчих Зборiв i де вже першi фрази свiдчать про ставлення до них бiльшовикiв:

"Не обольщая себя иллюзиями относительно прелестей парламентаризма и не считая Учредительное Собрание, даже выбранное на основах самого демократичекого избирательного закона, наилучшим выразителем воли широких слоев пролетариата и беднейшего крестьянства, особенно в момент революций…" (30,с.86).

Далi йде ряд постанов, спрямування яких вже є зрозумiлим з першого ж речення. Безперечно, що тут коментарi теж зайвi.

Нарештi, остання резолюцiя стосується прикрозвiсного ультиматиму Раднаркому. Багато чого цiкавого є у тiй резолюцiї, однак нам варто процитувати лише останнi фрази, як пiдсумок усiєї постанови:

"… с'езд РСДРП (большевиков) призывает украинских рабочих, солдат и крестьян соединиться с рабочими, солдатами и крестьянами других частей России для совместной борьбы с врагами народа. А политиканам из украинских "социалистов", изменивших рабочему и крестьянскому делу, он должен сказать то, что сказал меньшевикам и эсерам.

Украинских социал-шовинистов, социал-националистов, разжигающих национальную рознь, вносящих раздор между братьями рабочими, солдатами и крестьянами, украинская рабоче-крестьянская демократия должна лишить доверия" (30,с.88).

З резолюцiй бачимо, що бiльшовики України вже тодi палали бажанням звести рахунки з Центральною Радою, де вони не мали нiякого впливу. Через це РСДРП (б) України, як якась окрема органiзацiя, не мала впливу нi на Українi, нi в Росiї. Усюди на неї дивилися, як на фiлiю росiйської правлячої партiї, що, власне, й вiдповiдало дiйсностi. Ми впевненi, що в той час Раднарком навiть не ставився серйозно до Київського РСДРП (б) України як до полiтичної сили. Цiкаво, що переважна бiльшiсть тих бiльшовикiв України, яких ми згадували вище, за твердженнями С.Шрейбера ставилася вороже до всього українського. Фактично виходило, що РСДРП (б) України за деякими винятками була чорносотенською iмперською органiзацiєю. У подальшому, висвiтлюючи створення ЦВК, ми обгрунтуємо цю думку.

6 (19) грудня в Києвi вiдкрився 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Його хiд чудово висвiтлив iсторик Д.Дорошенко, хоч щодо конфлiкту з бiльшовиками його думка дуже розходиться з думкою В.Затонського (40,с.219–222). Оперуючи всiма вiдповiдними фактами, ми не будемо вдаватися до полемiки, хто бiльше мав рацiю щодо обставин вiдкриття з'їзду та виходу з нього бiльшовикiв, а викладемо, спираючись на всi наведенi джерела, свою версiю.

Отож, 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад вiдкрився за iнiцiативою бiльшовикiв, якi, користуючись росiйським прикладом, намагалися накинути Радам свою думку i в Українi. Заготовленi резолюцiї з'їзду РСДРП (б) України могли служити як проекти резолюцiї з'їзду Рад. Але бiльшовики зазнали страшенної поразки. Вже було вiдомо про ультиматум бiльшовицького Раднаркому, i делегати з'їзду Рад все своє обурення вилили на РСДРП (б) України. В.Затонському та його компанiї нiчого не залишалося, як пiти геть зi з'їзду, тим бiльше, що прийнятi днем ранiше конкретнi постанови РСДРП (б) України просто зобов'язували бiльшовикiв зробити це. І Д.Дорошенко, i В.Затонський наводять мiзернi приводи, один намагаючись з'ясувати, а другий — замаскувати поведiнку бiльшовикiв. Але тут цi приводи не грали вже нiякої ролi.

Власне, про настрої та роботу з'їзду яскраво свiдчать постанови, ухваленi 19 (6) грудня 1917 року. Перша i основна резолюцiя була пiдтримана майже усiма 2500 делегатами з'їзду при двох проти та дев'ятьох, що утримались. Ця резолюцiя стосувалася ультиматуму Раднаркому Центральнiй Радi. Гадаємо, що варто навести її:

"Уважаючи ультиматум Ради Народнiх Комiсарiв замахом проти Української Народної Республiки i виходячи з того, що заявленi в нiм домагання нарушають право українського народу на самовизначення та на вiльне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський з'їзд Рад Селянських, Робiтничих i Солдатських Депутатiв стверджує, що централiстичнi замiри теперiшнього московського (великоруського) правительства, доводячи до вiйни мiж Московщиною та Україною, загроджують до решти розiрвати федеративнi звязки, до яких простує українська демократiя.

В той час, коли демократiя всього свiту, з передовими вiддiлами мiжнародного соцiялiзму на чолi, бореться за осягнення загального миру, який єдиний тiльки дасть можливiсть селянським i пролетарським масам успiшно боротися за iнтереси трудящого люду, погроза нової братогубної вiйни, що оголошена Радою Народнiх комiсарiв України, руйнує братерство трудящих верств усiх народiв, розбуджує прояви нацiональної ворожнечi та затемнює класову свiдомiсть мас, сприяючи тим самим зростовi контр-революцiї.

Визнаючи, що вiдповiдь Генерального Секретарiяту з 17 грудня (н. ст.) є належною вiдповiддю на замах Народнiх Комiсарiв на права українських селян, робiтникiв i воякiв, Всеукраїнський з'їзд Рад Селянських, Робiтничих i Солдатських Депутатiв уважає за потрiбне вжити всiх заходiв, щоб не допустити до пролиття братерської крови, i звертається з гарячим закликом до народiв Росiї — всiма способами запобiгти можливостi нової ганебної вiйни" (302,N 290).

Крiм цiєї основної резолюцiї в полiтичному планi з'їзд ще оголосив резолюцiю на пiдтримку Центральної Ради та звернувся з закликом до народiв Росiї.

За обставин, коли майже всi двi з половиною тисячi депутатiв з'їзду рiшуче стали на пiдтримку Центральної Ради, бiльшовицька фракцiя в числi 125 осiб вимушена була виїхати 20 (7) грудня до Харкова (40,с.222). Але, як писав Г.Лапчинський, до цього мiста доїхали не всi, а щось менше сотнi осiб (243, с.159).

Постає питання, а чому кияни обрали Харкiв, мiсто, яке не дуже лояльно ставилось до Києва? Справа в тому, що вже в нiч з 21 на 22 грудня до Харкова прибули росiйськi загони Раднаркому Сiверса та Ховрiна, пiд захист яких i втекли бiльшовики Києва (208,с.53). Але так чи iнакше київським бiльшовикам довелося просити допомоги i в бiльшовикiв Харкова. Останнi проявили до своїх товаришiв по партiї "по-справжньому" бiльшовицьку гостиннiсть. Усiм втiкачам харкiв'яни запропонували розмiститися … у кiлькох камерах в'язницi мiста. Однак у тих камерах було настiльки холодно та вогко, що бiднi бiльшовики Києва, покоштувавши гостинностi своїх товаришiв, пiшли жити до будинку "Присутственных мест", де вдень проводилися усi наради. Але i там їм довелося спати покотом на долiвцi за скаженого морозу (243,с.161). І це були не хто-небудь, а люди, якi через кiлька днiв оберуть самi себе в український радянський уряд!

Першою проблемою бiльшовикiв Києва, якi мали амбiцiї створити Всеукраїнський партiйний центр, було "всього-на-всього" переконати бiльшовикiв Харкова, що вони мусять пiдкоритись Києву (243,с.160). Звичайно, голова харкiвського центру, вiдомий Артем (Сергеєв), цю "пропозицiю" не сприйняв серйозно. Тодi кияни перехитрили його, зв'язавшись iз Раднаркомом, який зобов'язав Артема притягнути харкiв'ян до дiяльностi київських бiльшовикiв (243,с.161). Артем не мiг непослухати Раднарком, а тому 24 (11) грудня об'єднаний Всеукраїнський партiйний з'їзд нарештi розпочав свою роботу (21, с.280).

Власне, що являв собою цей з'їзд? Ще 22 (9) грудня в Харковi розпочався з'їзд депутатiв Донецького та Криворiзького басейнiв. На ньому були присутнi 77 делегатiв з ухвальними голосами та 6 з дорадчими вiд 46 з 140 рад рiзних мiсцевостей. Якщо зауважити, що кiлькiсть депутатiв цього обласного з'їзду навiть не порiвнюється з Всеукраїнським з'їздом Рад (83 проти 2500), а ради, якi вони репрезентували, досягали тiльки третину вiд загальної їх кiлькостi, можна з упевненiстю сказати, що Криворiзько-Донецький з'їзд був неправомочним з усiх бокiв. Бiльше того, присутнi були на ньому в переважнiй бiльшостi бiльшовики, незважаючи навiть на те, що на з'їзд намагались вплинути меншовики та есери. Фактично, цей харкiвський з'їзд був цiлком розкольницьким та вiдщепенським з яскраво виявленими бiльшовицькими гаслами. Отож, оскiльки нi харкiвськi, нi київськi бiльшовики не являли собою нiякої сили, харкiв'яни й пiшли на об'єднання. Правда, обiйшлося це для киян дорогою цiною:

"Прежде, чем влиться в состав областного Донецко-Криворожского съезда (тут помилка радянського автора, йдеться про об'єднаня — прим. Т.Я), который как раз в это время происходил в Харькове, "киевлянам" пришлось выдержать жестокую дискуссию с харьковскими большевиками, упорно не желавшими присоединять свою промышленную область к мелкобуржуазной правобережной Украине" (28,с.261).

Отже, як зазначалось, 25 (12) грудня розпочався об'єднаний з'їзд київських та харкiвських бiльшовикiв. На його засiданнях було обговорено три основних питання:

1. Самовизначення України.

2. Автономiя Донецького басейну.

3. Про владу на Українi (301,N 280).

З приводу цих питань того ж дня в пресi з'явились п'ять резолюцiй так званого "Всеукраїнського з'їзду Рад робiтничих та солдатських депутатiв за участю селянських депутатiв" (299,N 35).

Перша резолюцiя стосувалася скликання в Києвi Всеукраїнського з'їзду, з якого втекли бiльшовики. Цей з'їзд було обiзвано "комедiєю" з депутатами, якi "одурманены шовинистически-националистическим угаром". Виходячи з цього, бiльшовики поверхово та агiтацiйно розкривали сутнiсть їхнього конфлiкту з Центральною Радою та вiд'їзду київської групи до Харкова.

У другiй резолюцiї, присвяченiй поточному моменту, виправдовувались та пiдтримувались дiї росiйського Раднаркому, засуджувалась полiтика Донського уряду генерала Каледiна, зазначалось, що маси неправильно розумiють iдеї Установчих зборiв та нацiонального самовизначення, на якi спирались i Донський уряд, i Центральна Рада.

Третя резолюцiя про владу на Українi гостро засуджувала полiтику Центральної Ради та оголошувала, що вiднинi всi функцiї управлiння на Українi перебирає тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет, видiлений з депутатiв харкiвського з'їзду.

Висновки четвертої резолюцiї про самовизначення України базувались на таких твердженнях:

"1-й Всеукраинский Съезд рабочих и солдатских депутатов, признавая Украинскую Республику, как федеративную часть Российской Республики, об'являет решительную борьбу гибельной для рабоче-крестьянских масс политике Центральной Рады, раскрывая ее буржуазный контр-революционный характер. Съезд будет бороться за самоопределение Украины в интересах рабочих и крестьян, за их господство, за устранение всяких национальных ограничений, всякой национальной вражды и ненависти, за украинскую рабоче-крестьянскую республику, основанную на тесной солидарности трудящихся масс Украины, независимо от их национальной принадлежности, с трудящимися массами всей России" (301,N 223).

Гадаємо, коментарi щодо цього незрозумiлого та безглуздного документу зайвi.

П'ята резолюцiя — про автономiю Донецько-Криворiзької республiки — була фактично остаточним з'ясуванням стосункiв мiж киянами та харкiв'янами. Фактично, ця резолюцiя була великою поступкою харкiв'янам. Ось про що, зокрема, в нiй йшлося:

"Всеукраинский Съезд Советов рабочих и солдатских депутатов протестует против преступной империалистической политики руководителей козачьей и украинской буржуазных республик, пытающихся поделить между собою Донецкий бассейн, и будет добиваться единства Донецкого бассейна в пределах Советской Республики" (299,N 35).

Не зрозумiло лише, в складi якої Радянської Республiки мусить бути Донецький басейн.

Пiд час засiдання з'їзду маленька фракцiя меншовикiв виробила свою заяву, в якiй засуджувала бiльшовицьку авантюру перетворення Донецько-Криворiзького обласного з'їзду на Всеукраїнський i вiдмежовувалась вiд його дiяльностi (301, N 224). Таким чином з'їзд ставав, за винятком кiлькох есерiв, повнiстю бiльшовицьким.

Пiд час роботи цього так званого з'їзду був обраний, як зазначалось у третiй резолюцiї, тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет. До нього увiйшли 36 бiльшовикiв, 1 київський український меншовик та 4 есерiв, якi були присутнi на з'їздi. За даними Г.Лапчинського, 24 члени Комiтету були з київської делегацiї, 10 — з харкiвської (243,с.163). Цей Центральний Виконавчий Комiтет того ж таки 25 (12) грудня видiлив з себе так званий уряд Української Радянської Республiки — Народний Секретарiат.

Ось що цей Секретарiат являв (у дужках позначено причетнiсть до конкретної групи):

Ф.Сергеєв (Артем) — Народний Секретар торгiвлi й промисловостi (харкiв'янин);

В.Ауссем — Народний Секретар фiнансiв (киянин);

С.Бакинський — Народний Секретар нацiональних справ (киянин);

Є.Бош — Народний Секретар внутрiшнiх справ (киянка);

В.Шахрай — Народний Секретар вiйськових справ (киянин);

Є.Терлецький — Народний Секретар земельних справ (киянин);

В.Люксембург — Народний Секретар юстицiї (киянин);

В.Затонський — Народний Секретар освiти (киянин);

Є.Лугановський — Народний Секретар харчових справ (харкiв'янин);

В.Мартьянов — Народний Секретар пошти, телеграфу та шляхiв (харкiв'янин);

М.Скрипник — Народний Секретар працi (киянин);

Г.Лапчинський — Керуючий справами Народного Секретарiату (киянин).

Як зауважив Г.Лапчинський,

"переважна бiльшiсть членiв першого українського радянського уряду були мiсцевi люди — або української нацiональностi, або тi, що народилися й працювали на Українi; лише Лапчинський та Люксембург були з пiвночi й недавно приїхали на Україну. Але добре знали українську мову й вiльно говорили українською лише Затонський, Скрипник, Шахрай та Мартьянов" (243,с.165).

Аналiзуючи постатi, якi входили до Народного Секретарiату, можна дiйти висновку, що вiн був вiд початку непрацездатним. Так, харкiв'яни Ф.Сергеєв (Артем) та Є.Лугановський продовжували займатись справами Донецько-Криворiзького району i просто саботували дiї Секретарiату. Є.Бош, М.Скрипник та В.Затонський, навпаки, придiляли увагу загальноросiйськiй полiтицi, зовсiм нехтуючи своїми посадами, виїхали з Харкова, де знаходився Секретарiат. Мартьянов грав подвiйну роль. Вiн був людиною досить загадковою, оскiльки, незважаючи на приналежнiсть до харкiвської групи, активно пiдтримував киян. За це харкiв'яни його дуже не любили. Показовим є те, що в 1920 роцi в Криму Мартьянов перейшов на службу до армiї Врангеля та зрадив багатьох мiсцевих бiльшовикiв.

Окремо варто розглянути В.Шахрая. Це була молода людина, досить нацiоналiстично настроєна i викликає подив, що вiн робив у бiльшовикiв. Власне, Шахрай просто саботував свої обов'язки. Ось що писав про Шахрая Г.Лапчинський:

"Його не задовольняла вiдсутнiсть у нас ясного розумiння нашої ролi для вiдродження української нацiї внаслiдок перемоги соцiяльної революцiї. Харкiвське оточення поглибило цей песимiзм. Нерозумiння харкiвських товаришiв, майже цiлковите iгнорування нацiонального питання навiть серед нашої провiдної групи, люксембургiянство тов. Бош — все це дуже негативно вiдбивалося на його настроях.

— Що це за уряд український, — скаржився вiн менi, — що його члени зовсiм не знають i не хочуть знати української мови? Що не тiльки не користуються жодним впливом серед українського суспiльства, але воно навiть нiколи й не чуло ранiш їхнiх прiзвищ? Що я за "український вiйськовий мiнiстр", коли всi українiзованi частини в Харковi менi доводиться роззброювати, бо вони не хочуть iти за мною на оборону радянської влади? За єдину вiйськову пiдпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише вiйсько, що привiв на Україну з Росiї Антонов i що на все українське дивиться, як на вороже, контр-революцiйне?" (243,с.171).

Бездiяльнiсть В.Шахрая була настiльки яскравою, що його довелось вiдправити до Петербурга i призначити секретарем справ Ю.Коцюбинського.

Як бачимо, Народний Секретарiат нiчого не робив, на українськi справи не впливав i був типовим додатком до штабу радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Адже навiть українськi бiльшовицькi пiдроздiли, Червоне козацтво майже повнiстю були сформованi без участi Секретарiату. Нi В.Антонов-Овсiєнко, нi його начальник штабу прикрозвiсний Муравйов навiть не сприймали Народний Секретарiат як владну установу. А так званi народнi секретарi фактично нiчого не вирiшували. Показовим є i той факт, що представники Народного Секретарiату Ю.Коцюбинський та Г.Лапчинський змогли долучитись 19 (6) сiчня 1918 року до штабу В.Антонова-Овсiєнка тiльки пiсля того, як останнiй сам вирiшив, що їх присутнiсть була б бажаною. Отже, вирiшував усе В.Антонов-Овсiєнко за вказiвками Раднаркому, а Народний Секретарiат був фактично пiдставною установою.

Українськi збройнi сили та прихильники Раднаркому на Українi в груднi 1917 — сiчнi 1918 рокiв

У багатьох наукових працях та спогадах можемо зустрiти твердження, що базуються на словах С.Петлюри про "мiльйон українських багнетiв", якi розтанули з вини останнього, наче снiг. Наскiльки це вiдповiдає дiйсностi? Нi наскiльки.

Першi та єдинi дослiдження про спражню чисельнiсть зукраїнiзованих пiдроздiлiв провiв видатний iсторик з дiаспори Л.Шанковський. Результати його дослiджень ми бачимо в кiлькох виданнях, найбiльш повним з яких є книга "Українська армiя у боротьбi за державнiсть" (Мюнхен, 1958 р.) Уважно переглянувши роботу шановного науковця, можна дiйти висновку, що базувався вiн у своїх дослiдженнях майже виключно на спогадах старшин УНР у журналах "За державнiсть" i "Табор". Абсолютно не поданi архiвнi джерела, до яких, звичайно, автор не мав змоги дiстатись. Разом iз тим не наведена i радянська бiблiографiя та перiодичнi видання, а це вже можна поставити в докiр вельмишановному Л.Шанковському.

Чисельнiсть та стан червоної гвардiї дослiджував радянський iсторик з Москви О.Конєв. Зокрема, надзвичайно цiкавою є його монографiя, 2-е доповнене та розширене видання "Красная гвардия на защите Октября" (Москва, "Наука", 1989 р.). Цiкавою для нас вона є тим, що автор систематизував наявнi данi про червону гвардiю. Однак, як i праця Шанковського, монографiя Конєва має в собi низку доволi суттєвих недолiкiв. Зокрема, шановний автор, розглядаючи чисельнiсть червоногвардiйських загонiв, брав до уваги найбiльшi показники, якi є далеко не точними. О. Конєв, працюючи над темою, яка в тi часи була кон'юктурною, навмисно перебiльшував роль та вагу червоної гвардiї. Певнi дослiдження в цiй галузi провели i ми, а результати їх у надто скороченому виглядi побачили свiт у журналi "Генеза" (Я.Ю.Тинченко "1-а українсько-бiльшовицька вiйна", "Генеза", N1, 1994 р). Базуються вони на архiвних документах, спогадах як прихильникiв Центральної Ради, так i прихильникiв Раднаркому, газетних виданнях. Усi пiдроздiли, якi тут наводяться, так чи iнакше брали участь у 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi, а тому згадуються в подальшому, де i подаються конкретнi посилання. Для зручностi користування нижче наведеними даними ми прибрали посилання, якi тiльки перевантажать вiдомостi.

Чисельнiсть українських вiйськ та пiдроздiлiв, якi могли пiдтримувати Раднарком, а також їх моральний стан треба розглядати в кiлькох вимiрах. Так, якщо брати українськi вiйська, то тут одразу виникає низка умовних розшарувань:

1. Частини, що безпосередньо знаходились на Українi:

а) збройнi сили на Лiвобережжi;

б) збройнi сили на Правобережжi;

в) збройнi сили на Пiвднi України.

2. Зукраїнiзованi вiйська на фронтах:

а) Пiвденно-Захiдному;

б) Румунському;

в) Захiдному;

г) Пiвнiчному;

д) Кавказькому.

Так само, розглядаючи сили прихильникiв Раднаркому на Українi, можна видiлити кiлька видiв вiйськ за походженням:

1. Червона гвардiя та збiльшовиченi вiйська на Українi:

а) Донецько-Криворiзького району;

б) Пiвдня України;

в) Центральних губернiй.

2. Збiльшовиченi вiйська фронтiв:

а) Пiвденно-Захiдного;

б) Захiдного.

3. Вiйська Раднаркому:

а) росiйська червона гвардiя;

б) збiльшовиченi вiйськовi частини з Росiї.

Спочатку спробуймо розглянути чисельнiсть вiйськ, якими могла розпоряджатись Центральна Рада безпосередньо на Українi. Оскiльки цi частини ми будемо розглядати в роздiлах, якi стосуються подiй у конкретних мiсцевостях, то скажемо про них тезисно. Тобто вiдобразимо їх чисельнiсть та розташування в зведених компактних таблицях, а моральний стан, склад, iсторiю та iнше змалюймо досить докладно в подальшому.

Тепер спробуймо проаналiзувати чисельнiсть Червоної гвардiї та збiльшовичених вiйськ на Українi. Як уже зазначалося, першу i єдину спробу пiдрахувати прихильникiв Раднаркому зробив радянський iсторик О.Конєв. Зробивши непогану загальну систематизацiю, автор удвоє збiльшив чисельнiсть Червоної гвардiї на Українi. Це було зроблено переважно з таких причин:

1. Автор, згадуючи про конкретний населенний пункт, помилково врахував разом чисельнiсть як мiсцевої червоної гвардiї, так i тих бiльшовицьких формувань, що прибули до нього зовнi.

2. Також автор безпiдставно включав до складу червоної гвардiї мiсцевi збiльшовиченi вiйськовi частини, якi досить часто за чисельнiстю дорiвнювали самiй червонiй гвардiї.

3. Мали мiсце суттєвi завищення чисельностi червоногвардiйцiв, пояснити якi з наукової точки зору просто неможливо.

Наведемо конкретнi приклади. Так, згадуючи про Катеринослав, О.Конев назвав чисельнiсть червоної гвардiї в 3 тисячi багнетiв. Однак, докладно знаючи катеринославськi подiї (див. вiдповiдний роздiл книги), ми можемо стверджувати, що тут враховано як червону гвардiю (2 тис), так i збiльшовиченi пiдроздiли полку iменi Орлика, 228-го та 271-го запасних (до 1,5 тис.). Саме цi частини i дають нам понад 3 тисячi багнетiв. Подiбнi похибки є i в оцiнцi мiсцевих бiльшовицьких сил Олександрiвська. Тут О.Конєв оцiнив сили червоної гвардiї в 850 осiб, а на стор.138 своєї книги навiв посилання до цього числа. Однак у джерелi, на яке посилається О.Конєв, йдеться не тiльки про мiсцеву червону гвардiю, оскiльки в Олександрiвську мiсцеву частину, 1-й Олександрiвський червоногвардiйський полк, було сформовано з 300 олександрiвських червоногвардiйцiв, 300 гуляйпiльських анархiстiв та 200 петроградських робiтникiв. Як бачимо, Конєв, не розбираючись, узяв число 850 як основне, що є помилкою. Це ж стосується даних по Харкову, де О.Конєв назвав цифру в 5 тисяч багнетiв. Однак насправдi в Харковi червоногвардiйцi мали 2 тисячi + 1 тисячу збiльшовичених вiйськ + 2 тисячi росiйських загонiв Раднаркому. Так i виходить 5 тисяч начебто харкiвської червоної гвардiї. Загалом, обраховуючи червону гвардiю Харкiвської, частково Чернiгiвської губернiй, мiст Полтави, Києва, Бердичева та iнших, у яких вiдбувалися значнi подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни, О.Конєв, абсолютно не розбираючись у подiях, брав загальну кiлькiсть усiх бiльшовицьких сил, а не чисельнiсть мiсцевої червоної гвардiї. Є й кумеднi випадки в розрахунках радянського вченого. Так, з його даних виходить, що в Полтавi, Херсонi, Тирасполi вся червона гвардiя складалась виключно з iнтернацiоналiстiв. Це свiдчить про те, що О.Конєв не дуже прагнув розбиратится в тематицi своєї книги, оброблюючи матерiали надто поверхово.

Оскiльки бiльш детально про червону гвардiю в конкретних мiсцевостях ми будемо оповiдати у вiдповiдних роздiлах книжки, пропонуємо переглянути зведену таблицю чисельностi червоної гвардiї та збiльшовичених вiйськ на Українi. У таблицi ми навели данi з працi О.Конєва та пiдрахунки, зробленi нами на пiдставi бiльш грунтовного аналiзу. Власне, саме на них i варто спиратись. Зiрочками позначена чисельнiсть збiльшовичених українських вiйськ.

До цiєї таблицi ми мусимо внести ще одну корективу. Як помiтить читач, половину червоної гвардiї України становлять катеринославськi червоногвардiйцi. Однак майже всi вони не брали участь у боротьбi з Центральною Радою, а воювали з донцями та бiлогвардiйцями. Винятком становлять катеринославцi та олександрiвцi. Так, при розглядi питання, якими силами мiг розпоряджатись на Українi Раднарком, варто iз суми червоногвардiйцiв та збiльшовичених воякiв (73 200) вiдняти шахтарську червону гвардiю (17 400). Таким чином виходить, що реально проти Центральної Ради могло виступити 25 600 червоногвардiйцiв та близько 30 000 воякiв збiльшовичених вiйськ.

А тепер спробуймо порiвняти по регiонах чисельнiсть збройних сил Центральної Ради та прихильникiв Раднаркому.

Лiвобережна Україна (Київ, Харкiвська, Катеринославська, Полтавська, Чернiгiвська губернiї):

українських вiйськ — 25 900;

бiльшовицьких пiдроздiлiв — 36 100.

Як бачимо, прихильникiв Раднаркому в пiвтора рази бiльше. Однак ця перевага забезпечена лише катеринославською червоною гвардiєю.

Пiвдень України (Херсонська губернiя):

українських вiйськ — 5 570;

бiльшовицьких пiдроздiлiв — 10 500.

Тут так само видно перевагу бiльшовикiв. Але перевага ця забезпечена виключно миколаївською залогою та червоною гвардiєю.

Правобережна Україна (Київська, Волинська, Подiльська губернiї):

українських вiйськ — 20 800;

бiльшовицьких пiдроздiлiв — 35 050.

Мусимо зазначити, що тут враховано збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус i спомiжнi збiльшовиченi вiйська фронту, про якi ми скажемо трохи згодом. Фактично, саме цi частини i зробили переворот на Правобережжi. Це питання ми розглянемо у роздiлах, присвячених подiям на Правобережнiй Українi. Так само далi ми згадаємо i про надiсланi з Росiї вiйська Раднаркому В.Антонова-Овсiєнка.

Тепер спробуймо розглянути зукраїнiзованi вiйська фронту, їхню здатнiсть боронитись та боротися з бiльшовиками. Як уже зазначалося, багато зробив для виявлення та опису зукраїнiзованих частин фронту Лев Шанковський. Однак робота його має суттєвi недолiки та через брак документiв, є значнi помилки. Виходячи з цього, ми спробуймо наново переглянути стан фронту та зукраїнiзованi вiйська на ньому.

Пiвденно-Захiдний фронт

Найголовнiшим для України, безперечно, був Пiвденно-Захiдний фронт. Штаб його знаходився в Бердичевi. До складу фронту входило чотири армiї: особлива (штаб у м. Рiвне), 11-а (штаб у м. Старокостянтинiв), 7-а (штаб у м. Бар) та 8-а (штаб у м. Могилiв-Подiльський). За станом на 25 жовтня 1917 року в частинах фронту налiчувалось 1.762.716 воякiв (289,с.544). За станом на кiнець грудня ця цифра, напевне, не перевищувала навiть i 1 млн людей. У бойовому вiдношеннi Пiвденно-Захiдний фронт мав 300–350 тисяч багнетiв. До складу армiї входило 24 армiйських та 2 кавалерiйських корпуси: 1-й, 5-й, 6-й, 11-й, 12-й, 17-й, 18-й, 22-й, 25-й, 32-й, 33-й, 34-й, 38-й, 39-й, 41-й, 44-й, 46-й, 49-й, 1-й Гвардiйський, 2-й Гвардiйський, 1-й Туркестанський, 3-й Кавказький, 5-й Сибiрський, 7-й Сибiрський, 2-й кавалерiйський, 7-й кавалерiйський.

З усiх цих корпусiв лише п'ять провели часткову або повну українiзацiю. В iнших (як-то, 5-й) деякi старшини намагалися провести українiзацiю, однак це їм не дуже вдавалося. Про всi випадки українiзацiї на Пiвденно-Захiдному фронтi ми по можливостi розкажемо далi. Отож, п'ять названих вiйськових об'єднань є 6-м, 11-м, 32-м, 34-м та 41-м корпусами. Про 34-й корпус генерала П.Скоропадського ми вже згадували, оскiльки вiн стояв у тилу, на Волинi, де i брав участь у подiях. Про цей корпус ми розкажемо дещо згодом, а тому в цьому роздiлi зупинятися на ньому ми не будемо, а придiлимо увагу iншим формацiям.

Найславетнiшим пiсля 34-го (1-го Українського) корпусу вважався 6-й (2-й Запорiзький). Про нього залишив спогади полковник Б.Сулкiвський (197,с.76). Командував цим корпусом генерал-лейтенант Мандрика, який походив з давнього козацького роду. Тривалий час начальником штабу корпусу був генерал О.Грекiв (49,с.20). З командирiв полкiв варто вiдзначити полковника В.Сiкевича, який з початку вiйни очолював 15-й Шлiссельбурзький полк (192). Переконаним українцем був i командир 13-го Бiлозiрського полку полковник Б.Поджiо (117,с.37). Як 13-й, так i 15-й полки були ще наприкiнцi весни та на початку лiта зукраїнiзованi своїми командирами. Пiднесення нацiональної свiдомостi було рiзко помiтне i в 14-му Олонецькому та 16-му Ладозькому полках 4-ї дивiзiї 6-го корпусу. На противагу 4-й дивiзiї, 16-а дивiзiя 6-го корпусу з самого початку була проти українiзацiї. Як зазначав у протоколах допитiв генерал О.Грекiв, "в одной из дивизий корпуса уже существовали большевистские комитеты, а вторая дивизия была украинизирована и имела свою раду". Головою ради був П.Трофименко (49,с.20). Дiяльну участь в українiзацiї корпусу брав i тодiшнiй iнспектор його артилерiї генерал В.Кирей (193,с.48).

У груднi 1917 року цiлком було зукраїнiзовано 4-у дивiзiю та, маючи певнi проблеми, 16-у дивiзiю. Однак на той час керiвництво 6-го корпусу майже повнiстю змiнилося: генерали О.Грекiв та В.Кирей працювали в Києвi, а полковник В.Сiкевич дiстав iнше призначення. Командуючий корпусом генерал Мандрика, як зазначав Б.Сулкiвський, повнiстю вiдiйшов вiд вiйськової справи (197,с.78). Ймовiрно, що вiн уже тодi дуже не хотiв брати участь у братовбивчiй громадянськiй вiйнi. Командирами дивiзiй призначили генерала О.Осецького та пiдвищеного до ранги генерала Б.Поджiо. О.Осецький так i не з'явився до складу корпусу, а тому його 16-у дивiзiю перебрав полковник А.Пузицький, який прибув iз 5-го корпусу з загоном українських воякiв. Не було i начальника штабу 6-го корпусу, обов'язки якого довелося виконувати начальниковi штабу 4-ї дивiзiї пiдполковнику Б.Сулкiвському, який, як сам писав, був занадто молодий та недосвiдчений для такої посади. Керiвниками полкiв стали обранi прапорщики та пiдпрапорщики, якi тiльки розвалювали їх. Зокрема, "командир" 13-го полку прапорщик Гусаренко зник в один чудовий день разом зi своїм полком невiдомо куди. Найдосвiдченiшим полковим керiвником з цього корпусу був командир 15-го полку штабс-капiтан Володченко, призначений на цю посаду 10 грудня з наказу С.Петлюри (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.11). Однак допомогти якось керiвництву корпусу йому було не пiд силу. Крiм того, при 6-му корпусi перебував i полковник Воскресенський, який став помiчником А.Пузицького. Таким чином, керiвний склад 6-го армiйського (2-го Запорiзького) корпусу був укомплектований лише вiдсоткiв на десять. Вiдповiдно, казати про якесь нормальне керування корпусом чи застерегти його вiд розкладу було неможливим. Чисельнiсть 6-го корпусу, напевне, сягала 10 тисяч багнетiв. Розташовувався вiн у захоплених районах Галичини. В 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi 6-й (2-й Запорiзький) корпус навряд чи можна було використати, оскiльки майже повнiстю був вiдсутний керiвний склад, вiдповiдно, розвивався бiльшовизм та анархiя. Крiм того, корпус займав певну дiлянку фронту, яку не мiг облишити просто так. Якщо б вiн це навiть i спробував зробити, то шлях би йому одразу заступили сусiднi збiльшовиченi росiйськi корпуси.

Бiльш-менш у порядному станi на Пiвденно-Захiдному фронтi перебували зукраїнiзованi частини 11-го корпусу, українiзацiю яких провiв сам комкор, генерал-майор П.Єрошевич. На превеликий жаль, архiвних даних про цей корпус ми не посiдаймо, проте маємо спогади як П.Єрошевича, так i бiльшовицьких солдатiв 11-го корпусу. Як згадував генерал Єрошевич, на початку грудня 1917 року було проведено українiзацiю 12-ї дивiзiї 11-го корпусу. Іншi дивiзiї корпусу, 32-а та 159-а, були настiльки збiльшовиченi, що нiякої українiзацiї не допускали (139,с.9). За спогадами члена комiтету бiльшовикiв 8-ї армiї Т.Хохлова до складу корпусу входила i 165-а дивiзiя, також сильно збiльшовичена. Як писав той же автор:

"Об'єднана Рада 117-ї дивiзiї 33-го корпусу постановила визнавати тiльки владу Рад, а Центральну Раду, яка виступає проти Радянського уряду, оголосила таким же угодовсько-буржуазним органом, як i уряд Керенського. У 11-му корпусi таку ж вiдповiдь Петлюрi дали: 159-а дивiзiя, одна бригада 165-ї дивiзiї i корпуснi артилерiйськi частини. Категорично вiдкинув вказiвку про українiзацiю i 16-й корпус" (275,с.572).

Бачимо, що стан у 11-му корпусi був дiйсно загрозливий. Всi українцi гуртувалися майже виключно навколо 12-ї дивiзiї. Але можемо припустити, що по деяких дивiзiях, як 32-га та 165-та, незважаючи на значнi перешкоди також створювалися українськi пiдроздiли. Зокрема, зi слiв згаданого Хохлова можна зробити висновки, що одна бригада 165-ї дивiзiї (ймовiрно, 1-ша) таки почала українiзуватися. Можливо, не так погано стояли справи i в 32-й дивiзiї, бо її 125-й Курський та 127-й Путилiвський полки в квiтнi 1918 року були зарахованi до реєстрiв кадрової української армiї, як тi, в яких залишився найбiльший вiдсоток дисциплiнованих воякiв.

Корпус П.Єрошевича стояв у Румунiї, пiд Чернiвцями (139,с.9). Вiн мав рiвний вiдсоток зукраїнiзованих та збiльшовичених солдатiв. Ймовiрно, генерал у своєму корпусi мiг розпоряджатися українською збройною силою в числi 7–8 тисяч багнетiв. Але кинути фронт та вирушити на захист Центральної Ради генерал Єрошевич не мiг та й не мав права, оскiльки цим могли скористатися нiмцi для переходу лiнiї позицiй. Бiльше того, Петро Єрошевич навiть не знав про те, що почалась вiйна мiж Раднаркомом та Центральною Радою (139,с.11). Також не треба забувати, що 11-й корпус мав у своєму складi половину збiльшовичених частин, якi просто не пустили б зукраїнiзованi пiдроздiли воювати проти радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка.

Незважаючи на це, деякi вояки 11-го корпусу та, зокрема, 12-ї дивiзiї, вже тодi спричинилися до формування нових українських вiйськових з'єднань, як-от славнозвiсний згодом курiнь iменi Кармелюка. Так, ад'ютант генерала П.Єрошевича поручник Миколаєнко направляв до куреня добровольцiв, допомагав з харчами, зброєю, давав необхiднi вiдомостi та iнше (151,с.213).

На Пiвденно-Захiдному фронтi були ще два зукраїнiзованих корпуси — 41-й та 32-й. Однак з вiйськового боку цi корпуси майже нiчого собою не становили. Бiльше того, вони були настiльки розпропагованi бiльшовиками, що з успiхом могли виступити проти Центральної Ради. Українiзацiя 41-го корпусу проходила за умов постiйних мiтингiв та суперечок. Фактично в його дивiзiї, 74-у та 113-у, було переведено, без огляду на певнiсть, усiх воякiв, якi зголошували себе українцями, в тому числi, безперечно, i бiльшовикiв. За нашими даними нормального українського керiвництва в 41-му корпусi не було. Полками та дивiзiями керували обранi на мiтингах "прапорщики", напевне бiльшовицького спрямування, та старi росiйськi офiцери, якi залишились там пiд наглядом "товаришiв" як фахiвцi вiйськової справи. Першою була зукраїнiзована 113 дивiзiя, про що свiдчив наказ по дивiзiї вiд 16 (3) грудня 1917 року (131,с.241). Власне, в цiй дивiзiї був найбiльш зукраїнiзований серед усiх частин корпусу полк — 450-й Змiївський. Українiзував його нацiонально свiдомий кадровий офiцер, капiтан І.Калинович. 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) в Києвi вийшов наказ Генерального Штабу N 20, в якому в _ 2 значилось, що "74-у пiшу дiвiзiю об'явлено Українською, пiд назвою "дивiзiя Української Республiки" (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29). Як 74-а, так i 113-а дивiзiї 41-го армiйського корпусу розташовувалися на фронтi 7-ї армiї, що проходив на Волинi. Нiякої значної ролi пiдроздiли 41-го корпусу так i не вiдiграли через перерахованi вище причини, хоч i мали в своєму складi до 10 тисяч багнетiв.

Ще гiрша ситуацiя склалася з 32-м корпусом, що розташовувався на фронтi в районi мiста Дубна. Проект його укразнiзацiї був розроблений тiльки 20 (7) грудня 1917 року, про що є свiдчення в архiвних джерелах (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 7.12.1917). Корпус складався з 101-ї та 105-ї дивiзiй, якi були зукраїнiзованi таким же чином, як i пiдроздiли 41-го корпусу. Українського командування майже не було. Так само при дивiзiях не було представникiв нi Центральної Ради, нi Вiйськового Секретарiату. Тiльки 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) вийшов наказ про повну українiзацiю гарматних пiдроздiлiв корпусу: 101-ї та 105-ї гарматних бригад та 32 мортирного дивiзiону (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29). У цiлому, хоч корпус i мав до 10 тисяч багнетiв, однак вплинути на хiд подiй не був у змозi через тi ж обставини, що склалися i в 41-му армiйському корпусi.

Був помiтним український рух i в iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту. Зокрема, варто згадати спробу українiзацiї пiдроздiлiв 5-го армiйського корпусу такими в майбутньому видатними дiячами, як полковник А.Пузицький, пiдполковник П.Болбочан, капiтан І.Рембалович та iншi. У складi 5-го корпусу, до якого входили 5-та й 10-та пiхотнi дивiзiї, улiтку 1917 року перебував полк iменi Б.Хмельницького, який i дав початки українського руху в цьому корпусi. Начальник постачання 5-го корпусу пiдполковник П.Болбочан виїхав до Києва, де 17 (4) листопада одержав вiд Генерального Секретарiату Вiйськових Справ дозвiл на формування 1-го Республiканського пiшого полку. До складу полку увiйшло багато українцiв корпусу i вiн незабаром числив до 5000 людей. Активно сприяв створенню Республiканського полку 15-й Сандомирський кiнний прикордонний полк, де було багато українцiв на чолi з ротмiстром Сперанським. Найбiльшою проблемою Болбочана при створеннi полку був величезний брак старшин. З помiчникiв пiдполковника варто згадати молодих старшин Ревеля, Марцiнюка, Гоженка, Литовчика, Коржа та iнших. Усi вони в 1918 роцi служили в 2-му Запорiзькому полковi. Але незабаром молодий Республiканський полк, як i полк Сандомирський, був майже повнiстю злiквiдований збiльшовиченими пiдроздiлами 5-го корпусу. 24 (11) грудня бiльшовики заатакували казарми українцiв, застосувавши при цьому гармати. Республiканцi та частина сандомирцiв були роззброєнi та розпущенi. Ротмiстр Сперанський пiд час роззброєння загинув, а пiдполковник П.Болбочан разом з невеличкою частиною старшин та воякiв виїхав до Києва, де увiйшов до складу 2-ї Сердюцької дивiзiї (203,с.202). Крiм спроб П.Болбочана зiбрати разом у 5-му корпусi українських воякiв, нам вiдомо, що українiзацiю проводив i полковник А.Пузицький, який з групою солдатiв 5-го корпусу виїхав на поповнення до 6-го (2-го Запорiзького) корпусу (197,с.80). Активний учасник українiзацiї в 5-му корпусi капiтан І.Рембалович потрапив до бiльшовицького полону та був вiдданий до в'язницi 5-ї дивiзiї (180,с.86).

В iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту також були незначнi спроби провести українiзацiю. Можемо сказати про вiдокремлення українцiв у 39-му корпусi. Поручник Ю.Науменко, згуртувавши навколо себе найбiльш свiдомих воякiв, створив український курiнь "Смертi" при 102-й дивiзiї (173,с.192). Цей курiнь згодом вiдiгравав значну роль у боротьбi з бiльшовиками на Волинi.

Загалом, у порiвняннi з Румунським фронтом, українiзацiя на Пiвденно-Захiдному фронтi проходила з величезними труднощами та затримками. З близька мiльйона вiйськовослужбовцiв фронту бiльше третини були українцi. У бойовому вiдношеннi за сприятливих умов можна було створити армiю в понад 100 тисяч багнетiв. Але цього не сталося. У п'яти корпусах та iнших окремих українських частинах нараховувалось усього не бiльше 50 тисяч багнетiв. З них надiйними вояками, яких не торкнулася бiльшовицька агiтацiя, анархiя та розклад можна вважати не бiльше 20 тисяч. Разом iз тим, на фронтi знаходились маси розагiтованих та збiльшовичених росiйських солдатiв, як зокрема, 2-й Гвардiйський корпус, готових на шляху до своїх осель злiквiдувати i Центральну Раду, i всi паростки українства.

Румунський фронт

Набагато краще справа з українiзацiєю стояла на Румунському фронтi. На ньому знаходилися 1-а та 2-а румунськi та 4-а, 6-а та 9-а росiйськi армiї. Чисельнiсть їх разом iз чисельнiстю тилових установ Одеського Округу на 25 жовтня 1917 року доходила до 1687 тисяч воякiв (289,с.544). З них третина були румунськими вiйськовослужбовцями. Безперечно, що вже в груднi 1917 року чисельнiсть вiйськ фронту зменшилась на кiлька сот тисяч. У бойовому вiдношеннi Румунський фронт мав до 350 тисяч багнетiв. Позицiї фронту знаходилися на територiї Румунiї. Там же розташовувалися i вiйська 4-ї, 6-ї та 9-ї росiйських армiй. Росiйськi солдати, не маючи через незнання румунської мови зв'язкiв з мiсцевим населенням, знаходячись далеко вiд батькiвщини, пiдпали пiд бiльшовицький вплив набагато менше, нiж їхнi колеги з iнших фронтiв. Тому в армiях Румунського фронту збереглася ще певна дисциплiна, анархiя майже не торкнулася їх. За тих умов було можливим формування не тiльки українських та молдавських пiдроздiлiв, а й бiлогвардiйських загонiв. На фронтi розпочали українiзацiю 10-й, 26-й та 40-й армiйськi корпуси. Не вiдставала вiд українцiв i молдавська влада — Сфатул церiй, який у Кишиневi сформував 1-й Молдавський пiхотний, 1-й Молдавський кiнний та 1-й Бессарабський гусарський полки (84,с.27).

В архiвi нам трапився дуже цiкавий документ, який стосується українiзацiї на Румунському фронтi. Це доповiдь голови української вiйськової ради 9-ї армiї з проханням призначити на посаду начальника 26-го корпусу, який українiзується, командира 169-го Новотрокського полку генерального штабу полковника Рябiнiна. У цiй же доповiдi є прохання усунути з посад командуючого 10-м корпусом генерала Добровольського та начальника штабу генерала барона Таубе, призначивши командиром корпусу начальника штабу 43-ї дивiзiї полковника П.Лiпка (ф.1076,оп.3, спр.5,с.2). Ця доповiдь свiдчить про те, що українiзацiя корпусiв Румунського фронту почалася зi змiни командного складу, що фактично i було першим завданням, яке, що правда, на iнших фронтах виконане не було. Маючи добрих корпусних керiвникiв, 10-й та 26-й корпуси могли перетворитися на мiцну бойову силу. Найкраще був зукраїнiзований 26-й армiйський корпус. До складу корпусу входили 65-а та 78-а дивiзiї. У 65-й дивiзiї українiзацiю вiв командир 258-го Кишинiвського полку полковник Г.Базильський. Його заходами спочатку був створений український курiнь. У жовтнi, з одержанням вiдомостей про переворот у Петроградi, полковник Базильський вiддав наказ роззброїти всi росiйськi пiдроздiли 65-ї дивiзiї, замiнивши їх українцями з двох корпусiв 9-ї армiї. Дивiзiя ця знаходилася на позицiях у районi Кiмполунгу (185,с.82). І вже в груднi 1917 року 65-а зукраїнiзована дивiзiя стала доволi потужною бойовою частиною.

Досить успiшно проходила українiзацiя i в 78-й дивiзiї. Очолював її генерал Василiв, а начальником штабу був полковник Пiдгурський (135),с.65. Саме вони, ймовiрно, i почали українiзацiю дивiзiї, хоч докладних вiдомостей про це ми не маємо.

Крiм того, для доповнення 26-го корпусу в Саранську формувалася 189-а пiша дивiзiя, яка хоч до корпусу нiколи й не увiйшла, однак там теж постали зукраїнiзованi частини. Усiх українцiв 189-ї дивiзiї було зiбрано в 753-му Вiнницькому полковi, який, виїхавши на Україну, розпався в районi Херсона (145,с.171). 26-й корпус мусив перебувати на фронтi, де уник анархiї та розкладу. Нараховував вiн до 10 тисяч багнетiв.

Не гiрше нiж у 26-му корпусi просувалися справи й у 10-му армiйському корпусi. Ще до Жовтневого перевороту в Петроградi в полках 10-го корпусу з'явилися численi українськi гуртки, до яких долучилися майже всi українцi корпусу. Вiдбувся фактичний розподiл пiдроздiлiв на двi частини: українську та неукраїнську. У листопадi до 10-го корпусу було влито значне українське поповнення, а росiйських солдатiв вiдправили до iнших частин. Однак зi старшинським складом було набагато гiрше, нiж у 26-му корпусi. Поручник 36-го Орловського полку 10-го корпусу В.Корнiїв зазначав:

"Полк став цiлком українським; позалишалися тiльки майже всi старшини — Московини, якi виявили своє бажання працювати чесно i пiд українським прапором" (153,с.66).

Утворилася певна порожнеча мiж старшинами-росiянами та солдатами-українцями, що, швидше за все, i призвело до розкладу 10-го армiйського корпусу. Незважаючи на те, що на чолi 10-го корпусу стояв патрiотично настроєний полковник П.Лiпко, командний склад залишав бажати кращого. Однак це не заважало 10-му корпусу на фронтi Сучава — Серет чесно виконувати свiй обов'язок, аж доки за вказiвкою М.Порша вiн не був переведений на Україну. Чисельнiсть корпусу в бойовому вiдношеннi сягала 10 тисяч багнетiв.

До 10-го корпусу належала також i 129-а дивiзiя, що тимчасово перебувала на позицiях у Полiссi. У нiй український рух очолив молодий кадровий старшина В.Филонович. Спочатку вiн зукраїнiзував свiй 516-й Мезенський полк, а згодом провiв українiзацiю 515-го Усть-Нинезького полку та двох гарматних батарей (5,с.363). Однак пiдроздiли цi нiчим себе не проявили, простоявши на фронтi аж до Берестейського миру.

Почав українiзацiю i 40-й армiйський корпус. Складався вiн з 2-ї та 4-ї стрiлецьких дивiзiй, однак майже повнiстю була зукраїнiзована лише 4 дивiзiя. Докладних вiдомостей про 2-у стрiлецьку дивiзiю ми не маємо. Ймовiрно, що українiзацiя цiєї дивiзiї так i не вiдбулася. 4 стрiлецька дивiзiя мала давнi бойовi традицiї. Командував нею тривалий час майбутнiй командуючий бiлогвардiйською Добровольчою армiєю генерал А.Денiкiн, а начальником штабу дивiзiї був один iз творцiв та командир бiлогвардiйських Офiцерських полкiв генерал Марков (284,т.1,с.164). За бойовi заслуги, що були досягнутi пiд керiвництвом Денiкiна, дивiзiя дiстала почесну назву "Залiзної". У 4-й дивiзiї було дуже багато українських воякiв, а старшинський склад у 1917 роцi бiльш як наполовину походив з України. Тому нема нiчого дивного, що в 4-й Залiзнiй дивiзiї розпочався український рух. На жаль, бiльш точних вiдомостей про українiзацiю 4-ї дивiзiї ми не маємо. Вiдомо, що розташовувалася вона в Бессарабiї, участi в боях мiж Центральною Радою та Раднаркомом не брала, була демобiлiзована лише в березнi 1918 року. Загалом, хоч дивiзiя i була суто українською, однак частина старшинського складу вважала себе все ж росiйською. Через це, напевне, сила 4-ї дивiзiї була значно зменшена, оскiльки, як i в 10-му корпусi, виникла порожнеча мiж росiйськомовними старшинами та солдатами-українцями. Чисельнiсть дивiзiї в бойовому вiдношеннi в той час сягала 5 тисяч багнетiв.

На Румунському фронтi перебувало ще багато iнших пiдроздiлiв, у яких бiльшiсть становили українцi. Це 15 дивiзiя 8-го корпусу, 83 та 130 дивiзiї 31-го корпусу, 3 стрiлецька дивiзiя та iншi. Однак робота в них майже не провадилась через брак вiдповiдних кадрiв старшин та агiтаторiв.

Загалом на Румунському фронтi чисельнiсть зорганiзованих українських пiдроздiлiв сягала 20 тисяч багнетiв, однак за сприятливих умов це число можна було довести до 100 тисяч.

Пiвнiчний фронт

Йшла українiзацiя i на iнших фронтах. Особливо варто вiдзначити Пiвнiчний фронт, що розташовувався в Прибалтицi. До його складу входило три армiї: 1-а, 5-а та 12-а. Загальна чисельнiсть вiйськ фронту сягала 1092207 людей, з яких у бойових частинах, на позицiях, знаходилось близько 300 тисяч бiйцiв (289,с.544). З того мiльйона до 360 тисяч людей були українцi (183,с.48). На з'їздi українських вiйськових делегатiв 12-ї армiї 19 (6) травня в Ризi було винесено постанову про українiзацiю 21-го армiйського корпусу, що складався з 33-ї та 44-ї дивiзiй. Дивiзiї цi ще до вiйни розташовувалися на Українi: 33-а в Києвi, а 44-а на Чернiгiвщинi та Курщинi (285,с.9). Дивiзiї, у зв'язку зi старим мiсцем дислокацiї, мали великий вiдсоток українських кадрових старшин та воякiв i саме тому були обранi для українiзацiї. З iнших пiдроздiлiв фронту до 21-го корпусу було переведено воякiв-українцiв, а замiсть них з корпусу вислано усiх солдатiв iнших нацiональностей (183,с.59). Про командний склад корпусу нам майже нiчого не вiдомо, ймовiрно, що був вiн вибiрний. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полки 44-ї дивiзiї стали поступово виїздити на Україну, де з наказу М.Порша їх вояки розпускалися у вiдпустку. Зокрема, серед архiвних документiв є вказiвка про те, щоб начальник Київського Миколаївського гарматного училища вiдправив у вiдпустку на 5 тижнiв усiх прибулих до нього солдатiв 174-го Роменського полку 44-ї дивiзiї (ф.1076,оп.3, спр.6,с.58). Вказiвку цю ми можемо датувати кiнцем грудня 1917 року. Лише 175-й Батуринський полк 44-ї дивiзiї, який прибув на початку березня 1918 року до Глухова, взяв активну участь у боях з радянськими вiйськами. 33-я дивiзiя прибула на Україну вже в квiтнi 1918 року й увiйшла до складу кадрової української армiї. У 21-му корпусi нараховувалось понад 10 тисяч воякiв, однак цей корпус не був у змозi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом iз багатьох причин. Головнi з них — вiддаленiсть вiд України та майже повна вiдсутнiсть українського старшинського складу. Незважаючи на це, 21-й корпус був найлiпшим серед усiх вiйськ Пiвнiчного фронту. Ось як писав про нього командуючий сусiднього, 37-го корпусу, генерал А.Будберг: "Комиссары объявили войну Украйне; быть может, на этом они расквасят свои морды; украинцы, как в 70 дивизии, так и в частях 21 корпуса (почти целиком украинизированного), резко выделялись среди остальных товарищей своей разумностью и уравновешенностью и держались особняком, не поддаваясь большевизму; одно время я даже думал основать на них закрепление порядка в 70 дивизии, но по революционной неопытности ждал разрешения и опоздал; надо было, не ожидая никаких разрешений, украинизировать полки, и тогда наверно они удержались бы (хотя бы потому, что тогда я не получил бы для дивизии те ужасные хулиганские пополнения, которые гноем залили дивизию в августе и сентябре) (281,с.259). І це писав завзятий монархiст, майбутнiй Головний Начальник Постачання армiй адмiрала Колчака та керуючий його Вiйськовим Мiнiстерством генерал-лейтенант барон Олексiй Будберг!

Кавказький фронт

Українiзацiю вiйськ на Кавказькому фронтi вiв комiсар С.В.Петлюри на Кавказькому фронтi М.О.Свiдерський. Першими ще у вереснi були зукраїнiзованi в Трапезундi пiдроздiли 188-го Карського полку 47-ї дивiзiї (118,с.101). Згодом при цьому ж полковi заходами Г.Хименка та М.Свiдерського була створена кiнна гайдамацька сотня, яка незабаром стала опорою мiсцевої влади в Трапезундi.

Наприкiнцi жовтня заходами М.Свiдерського в Трапезундi був скликаний український вiйськовий з'їзд, на який прибули до 200 представникiв вiд рiзних українських гурткiв Кавказького фронту. На цьому з'їздi було вирiшено зукраїнiзувати 5-й Кавказький корпус, що складався з 123-ї та 127-ї дивiзiй (118,с.102). Командир цього корпусу, генерал Клясовський, хоч i був "не совсем русским", як сам визнавав, однак чинив всiлякi перешкоди українiзацiї. М.Свiдерському довелося звернутись за допомогою до команди зукраїнiзованого дредновта "Воля", який прибув з Севастополя. Матроси древновту навели на мiсто гармати, вимагаючи видати негайний наказ про українiзацiю 5-го Кавказького полку. Генерал Клясовський був вимушений пiдписати цей наказ, i українiзацiя пiшла повним ходом. Уже навеснi 1918 року зукраїнiзований 5-й Кавказький корпус, що мав понад 10 тисяч багнетiв, виїхав на Україну, де був включений до реєстру кадрової української армiї. Крiм згаданих українських вiйськових пiдроздiлiв на Кавказькому фронтi пiд проводом молодшого старшини І.Цапка в районi Ерзеруму, ймовiрно, з пiдроздiлiв 6-ї Кавказької стрiлецької дивiзiї, був створений Окремий курiнь iменi І.Сiрка (118,с.109). На жаль, про долю цього куреня нам нiчого невiдомо.

Захiдний фронт

Вiдбувалася українiзацiя i на Захiдному фронтi, незважаючи навiть на те, що саме цей фронт зазнав найбiльшого впливу бiльшовицької агiтацiї та що на ньому був найменший вiдсоток українцiв. У першу чергу українiзацiя торкнулася 9-го армiйського корпусу, який донедавна перебував у складi Пiвденно-Захiдного фронту. Разом з активним збiльшовиченням цього корпусу найсвiдомiшi українськi вояки збиралися в окремi команди, сотнi та iнше. Принаймнi, така ситуацiя склалася в 42-й дивiзiї, що до вiйни розташовувалася в Києвi (127,N 6,с.181). Уже навеснi 1918 року рештки цiєї дивiзiї, єдиної з усього Захiдного фронту, були зарахованi до реєстру української кадрової армiї.

Крiм того, на Захiдному фронтi було помiтне таке явище, як вiдокремлення українцiв у окремi полки. Про це в своїх спогадах написав генерал В.Петрiв. Вiн згадував як про українiзацiю 9-го корпусу, так i про iншi окремi пiдроздiли. Українiзацiя здiйснювалася пiд проводом майбутнього командуючого українською армiєю, пiдполковника В.Тютюнника, який наприкiнцi 1919 року помер вiд тифу. Першим з українцiв 1-го Гренадерсього корпусу восени 1917 року з'явився Гренадерський курiнь iменi С.Наливайка, що числив 980 воякiв (178,с.24). За ним постав з воякiв-українцiв 24-го корпусу полк iменi Шевченка, маючи в своєму складi до 1500 багнетiв, але тiльки 20 старшин, та й тих воєнного часу. Наприкiнцi листопада був остаточно сформований i полк iменi К.Гордiєнка з українцiв 3-го Сибiрського корпусу на чолi з полковником В.Петрiвим. Полк цей мав у своєму складi спочатку 126 старшин, 621 пiдстаршин та 2.986 козакiв (178,с.46). Крiм того, провадила активну українiзацiю й 45-а дивiзiя 16-го корпусу, що мала бути перейменована на 5-у українську. Всеволод Петрiв планував створити з Гордiєнкiвського, Наливайкiвського та Шевченкiвського полкiв збiрну дивiзiю, долучити 45-у дивiзiю та спiльно вирушити на Україну. Однак планам цим не судилось збутися, оскiльки вже в груднi зукраїнiзованi полки майже повнiстю розклалися, а 45-а дивiзiя була роззброєна збiльшовиченими вiйськами. Незабаром 45-дивiзiя, Наливайкiвський та Шевченкiвський полки як збройна сила для України фактично перестали iснувати. З Гордiєнкiвського полку В.Петрiв привiв на Україну для боротьби з радянськими вiйськами всього 21 старшину, 420 пiших та 35 кiнних козакiв (178,с.54). У подальшому уславлений полк iменi К.Гордiєнка ми будемо ще не раз згадувати.

Загалом, на Захiдному фронтi було зiбрано в зукраїнiзованих пiдроздiлах до 10 тисяч багнетiв, однак бiльшовицька агiтацiя торкнулась їх i справа створення українських пiдроздiлiв зiйшла фактично нанiвець.

Кiннота

Окремо варто згадати про українiзацiю кiнноти старої росiйської армiї. З давнiх-давен кiннота росiйської армiї комплектувалась переважно з українцiв, а кiннi полки мали давнi iсторичнi українськi коренi. Тому було багато сприятливих передумов для українiзацiї кiнноти. Зокрема, треба подати вiдомостi про 9-у кiнну дивiзiю, що була перейменована на 3-у Сердюцьку кiнну. У цiй дивiзiї були зукраїнiзованi та перейменованi на Сердюцькi 9-й Київський гусарський та 9-й Бузький уланський полки. Росiяни були зведенi в 9-й Казанський драгунський полк. Дивiзiєю командував генерал О.Ревiшин, який походив з Харкiвщини (фонд 1076. оп.3.спр.7-а. стор.1–3).

23 (10) грудня Вiськовий Секретарiат видав наказ N 62 про призначення полковника Войтенка на посаду командира 12-го Калiського прикордонного кiнного полку з наказом зукраїнiзувати той полк (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.11). Ще бiльш цiкавим був наказ N 98 вiд 3 сiчня 1918 року (25 грудня 1917 року) такого змiсту:

" 4

Переiменувати загальноросiйськi кавалерiйськi частини в Українськi:

1) 8-ий Гусарський Лубенський полк — в 2-ий кiнний козачий Лубенський Гетьмана Сагайдачного полк.

2) 9 Гусарський Київський полк — в 4-й кiнний козачий Київський полк.

3) Чорноморський кiнний полк — в 5-ий кiнний козачий Чорноморський Гетьмана Дорошенка полк.

4) 12-й Уланський Бiлгородський полк — в кiнний козачий Гетьмана Богдана Хмельницького полк.

5) 79 Ополченську кiнну сотню — в 5 кiнно-козачу сотню.

6) 105 Ополченську кiнну сотню — в 6 кiнно-козачу сотню.

7) 77 Ополченську кiнну сотню — в 7 кiнно-козачу сотню.

8) 108 Ополченську кiнну сотню — в 8 кiнно-козачу сотню.

9) 2 Окрему Херсонську кiнну сотню — в 9 кiнно-козачу сотню.

5

Сформованному з українцiв при 4 кавалерiйськiй дивiзiї кiнному полку називатися 6 кiнним козачим Гетьмана Мазепи полком " (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29).

Додамо лише до цього наказу, що 1-м кiнним козачим полком уважався полк "Вiльної України", сформований у Новогеоргiєвську з пiдроздiлiв 8-го запасного кiнного полку та включений до 1-ї Сердюцької дивiзiї. 3-м полком, ймовiрно, був кiнний полк з українцiв 3-ї кiнної дивiзiї, що знаходився в Донбасi. Також певна українiзацiя проходила в 6-й, 7-й та 11-й кiнних дивiзiях.

Були спроби повнiстю зукраїнiзувати 10-у кiнну дивiзiю. Спроби цi закiнчилися певним успiхом (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 5.12.1917). Зокрема, 10-й Новгородський драгунський полк брав участь у боротьбi з бiльшовиками в Сумах.

На Пiвнiчному фронтi були створенi два українських кiнних полки. Перший з них, полк iменi Шевченка, був складений заходами ротмiстра 14-го Ямбурзького уланського полку Шульги. Полк цей складався з кiннотчикiв-українцiв 8-ї, 14-ї та 17-ї кiнних дивiзiй, начислював 800 шабель на чолi з командиром ямбурзьких уланiв полковником Скуратовим. У сiчнi 1918 року полк iменi Шевченка намагався пробитись на Україну, однак був розгромлений збiльшовиченими вiйськами, його особовий склад взятий до полону, а полковник Скуратiв розстрiляний бiльшовиками в Рогачевi (184,с.149).

Крiм того, при 21-му корпусi був зукраїнiзований 15-й Український гусарський полк. Цей полк разом iз 3-м Уральським козачим неодноразово використовувався для наведення ладу та спокою на фронтi та в прифронтовiй смузi, де панувала анархiя та хаос (28,с.214). Уже навеснi 1918 року 15-й Український гусарський полк разом iз 33-ю дивiзiєю переїхав на Україну, де увiйшов до реєстру кадрової української армiї.

Загалом, при зведеннi разом українська кiннота була в змозi начислювати до 5 тисяч шабель.

Отож, на фронтах Першої свiтової вiйни знаходилось понад 6 мiльйонiв вiйськовослужбовцiв росiйської армiї, з яких тiльки 2 мiльйони можна назвати вояками. Іншi належали до таких органiзацiй, як Червоний Хрест, Земгор, Земсоюз, проходили службу в тилових органiзацiях та пiдроздiлах (289,с.544). З них близько мiльйона вiйськовослужбовцiв за нацiональностю були українцями. З цього мiльйона, виходячи з попередньої пропорцiї 1:3, понад 300 тисяч воякiв перебували на позицiях. З цих 300 тисяч воякiв-українцiв у окремi українськi вiйськовi пiдроздiли були згуртованi:

Пiвденно-Захiдний фронт (без 34-го корпусу) — близько 30 тисяч багнетiв;

Румунський фронт — близько 20 тисяч багнетiв;

Пiвнiчний фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Кавказький фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Захiдний фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Кiннота — близько 1,5 тисяч шабель.

Разом: понад 90 тисяч багнетiв та шабель.

Цифра вражає, однак цi українськi вiйська за малими винятками не мали можливостi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом. Адже знаходилися українськi корпуси на рiзних фронтах, не маючи морального права покинути позицiї, оточенi з усiх бокiв ворожими збiльшовиченими вiйськами. Та й на їхню долю випало багато тiєї агiтацiйної отрути. Варто ще згадати i величезний брак свiдомого українського старшинства. Цiкаво, що Симону Петлюрi, як Вiйськовому Секретарю, згодом було закинуто звинувачення, що вiн не змiг перевести українськi корпуси на Україну. Але це було не в його силах, це було неможливо зробити.

Заслуга Симона Петлюри полягає в тому, що вiн зорганiзував українськi корпуси, якi з поверненням на батькiвщину навеснi 1918 року дали кадри для органiзацiї восьми українських кадрових корпусiв та чотирьох українських кадрових кiнних дивiзiй i окремої бригади.

Разом iз вiйськами Центральної Ради, що стояли залогами по мiстах України, чисельнiсть зорганiзованого українського вiйська доходила до 140 тисяч багнетiв та шабель.

Спробуймо тепер об'єднати данi про найбiльш вiдомi нам зукраїнiзованi вiйськовi пiдроздiли в єдине цiле.

Маючи уявлення про стан зукраїнiзованих частин, спробуймо розглянути збiльшовиченi вiйська старої росiйської армiї. Поперед скажемо, що на подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни найбiльше вплинули вiйська Пiвденно-Захiдного фронту. Певну частку в боротьбi з Центральною Радою внiс i Захiдний фронт. Армiї Румунського фронту ще не були цiлковито здеморалiзованi, а тому зiграли досить невеличку роль i то за часiв боротьби на Пiвднi України.

На Пiвденно-Захiдному фронтi точились дуже гострi сутички мiж прихильниками Центральної Ради та переважно росiянами-бiльшовиками. Пiсля того, як штаб Пiвденно-Захiдного фронту в Бердичевi в нiч на 17 (4) грудня 1917 року був зайнятий українськими вiйськами, ситуацiя стала загрозливою. Саме тодi С.Петлюра на базi Пiвденно-Захiдного фроту став створювати Український фронт. Це викликало величезну злобу в яскраво росiйських корпусах, що спонукало їх до бiльшовизацiї та вiдвертої ненавистi до Центральної Ради. Два корпуси — 2-й Гвардiйський (з 7-ї армiї) та 1-й Туркестанський (з Особливої армiї) вiдмовились захищати Український фронт, повнiстю пiдпали пiд вплив бiльшовикiв та почали вiдходити вглиб України: туркестанцi — до Луцька та Рiвного, гвардiйцi — до Жмеринки.

Тут варто зауважити, що за царських часiв це були два найбiльш реакцiйних корпуси. 2-й Гвардiйський тримав у покорi Польщу, 1-й Туркестанський — Середню Азiю. Певно, що старi iмперськi традицiї наклались на свiдомiсть багатьох воякiв цих корпусiв, якi сповiдуючи "единонеделимские" iдеї, люто ненавидiли i Центральну Раду, i українство в цiлому. Ось що писав про настрої 1-го Туркестанського корпусу вiдомий український поет Є.Маланюк, який волею долi в 1917 роцi виконував обов'язки старшого ад'ютанта штабу 1-ї Туркестанської дивiзiї: "Розбещене, п'яне вiд демагогiї й пасивного вiдношення начальства солдатство спочатку не розумiло, що таке "українцi", але потiм туляки й москвичi вiдчули дуже гостро, скорше московським специфiчним "заднiм умом", що це для Москви небезпека i поставились до всяких українських заходiв надзвичайно — вороже та навiть i войовничо. Шлях до Києва нам було вiдтято. Це вiдчувалося яскраво, це говорилося навiть i вголос. "Ішь захотєлi какой-то там Украiни, контлєвалюцiанєри проклятиє". А що начальник штабу — "хахол" — це з захованою злiстю говорилося нижчими службовцями штабу дивiзiї одверто i мало характер недвозначної погрози: хай спробує, мовляв, виїхати!" (Йшлося про полковника Є.Мешкiвського, в 1919–1920 роках видатного українського воєначальника) (165,с.267).

1-й Туркестанський корпус, як найбiльш збiльшовичена частина Особливої армiї, мусив повнiстю взяти пiд свiй контроль Волинь, захопивши Луцьк та Рiвне. Ця операцiя покладалась на бiльшовицького комiсара армiї Разживiна (208,с.131).

Окупацiя Подiлля доручалася 2-му Гвардiйському корпусу. Цей корпус ще наприкiнцi листопада був вiдведений у тил, у Жмеринку та її околицi, а замiсть нього на фронт вирушив 2-й (6-й) Запорiзький український корпус. Гвардiйцi, розагiтованi бiльшовиками, на чолi з начальником так званого захiдного загону Фейєрбенда мусили з Деражнi здiйснити наступ на Вiнницю, Житомир i далi на Київ (239,с.560).

На пiвднi Подiльської губернiї, в Кам'янцi та Могильовi, стояли сильно розагiтованi та цiлком збiльшовиченi 19-а дивiзiя 12-го корпусу, 159-а i бригада 165-ї дивiзiї 11-го корпусу. Цi вiйська цiлком складалися з росiян, оскiльки українцiв було переведено до 11-ї та 12-ї дивiзiй.

Пiдроздiли 12-го корпусу займали Кам'янець-Подiльський. Як згадував командир 11-го корпусу генерал Єрошевич, 12-й корпус був абсолютно збiльшовичений та ворожий до Центральної Ради. Два його полки (74-й Ставропольський та 75-й Севастопрольський), найбiльш бiльшовицькi у всiй 8-й армiї, знаходились безпосередньо в Кам'янцi, однак у конфлiкт з 12-ю зукраїнiзованою дивiзiєю Єрошевича не вступали. Крiм того, тут же знаходились i вiйська 3-го Кавказького корпусу, якими залишався командувати генерал князь Єрiстов. За твердженнями Єрошевича, цей корпус ще знаходився в бiльш-менш нормальному порядку (139,с.10). Однак, незважаючи на це, серед кавказцiв також дiяли розтлiннi бiльшовицькi впливи, якi прищеплював корпусний комiтет.

Могилiв-Подiльський цiлком окупували вiйська 12-го корпусу: 159-а i бригада 165-ї дивiзiї. Цi пiдроздiли повнiстю вийшли з пiдпорядкування генерала Єрошевича, якi, зайнявши Кам'янець, вирушили в пролежний бiк на чолi з корпусною бiльшовицькою радою (275,с.574).

Крiм того, на фронтi активно пiдтримували бiльшовикiв 16-й, 23-й, 32-й, 33-й та 46-й армiйськi корпуси.

Централiзацiї дiй усiх збiльшовичених вiйськ проти Центральної Ради не було та i не могло бути. Якось намагалися впливати на дiї радянський головнокомандуючий прапорщик Криленко та командуючий вiйськами проти Центральної Ради В.Антонов-Овсiєнко. Однак, перший через перевантаженiсть справами та вiдсутнiсть зв'язку з вiйськами фронту не змiг цього зробити, а Антонов-Овсiєнко просто не спромiгся опанувати ситуацiєю. У розпачi вiн зазначав, що

"рассчитывать на натиск к Киеву со стороны частей Юго-Западного фронта, значит, не приходилось. Все, что можно было сделать с этой стороны — это оттягивать на запад внимание Центральной Рады" (208,с.131).

Власне, очолював боротьбу на Правобережжi, хоч i не зовсiм вдало та цiлком вiдiрвано i самостiйно, фронтовий Вiйськово-революцiйний комiтет, про що ми докладно розкажемо у вiдповiдному роздiлi.

Отже, спробуймо пiдбити пiдсумки щодо збiльшовичених вiйськ на Пiвденно-Захiдному фронтi.

Найбiльш надiйними для бiльшовикiв тут були такi частини:

а) 2-й Гвардiйський корпус (16 тисяч) у Жмеринцi;

б) частини 1-го Туркестанського корпусу (6 тисяч) у Луцьку та Рiвному;

в) збiльшовиченi частини 11-го корпусу (3 тисячi) у Могильовi-Подiльському;

г) збiльшовиченi частини 12-го корпусу (4.200) у Кам'янцi-Подiльському.

Крiм того, безпосередньо на фронтi знаходилось щонайменше п'ять корпусiв (понад 100 тисяч багнетiв), здатних активно пiдтримати бiльшовикiв.

Шансiв на перемогу на Правобережнiй Українi в Центральної Ради було дуже мало. Про збiльшовиченi вiйська, якi брали участь у боротьбi з Центральною Радою з Захiдного фронту, ми розкажемо в роздiлах, присвячених безпосередньо боям на Лiвобережнiй Українi.

Першi Вiйськовi дiї Раднаркому на територiї України

Полiтична ситуацiя на Українi наприкiнцi грудня 1917 року (за н. ст.) нагадувала справжнiй Гордiїв вузол, який можна було тiльки розрубати. Адже тривала ворожнеча в керiвництвi Центральної Ради — Центральна Рада та Раднарком мали мiж собою серйозний конфлiкт. Раднарком не мiг дiйти згоди з бiльшовиками "Сходу", а тi в свою чергу не хотiли визнавати "самостiйнiсть" київських бiльшовикiв. До цього варто додати боротьбу Раднаркому з Донським урядом та бiлогвардiйцями, нестабiльнiсть на нiмецькому фронтi та повний його розклад i страшенну анархiю в тилу. Отже, складалася дуже неприваблива картина. За таких обставин проблеми окремо одну вiд одної вирiшити було абсолютно неможливо, а тому i українськi, i радянськi дiячi перебували в станi повної розгубленостi, оскiльки брати на себе вирiшення всiх проблем нiхто не наважувався.

Найбiльшою для Раднаркому проблемою була вiйна з Донським урядом генерала Каледiна та бiлогвардiйцями, якi збиралися на Дону. Отож саме за вирiшення цiєї проблеми i взявся Раднарком. 21 (8) грудня 1917 року згiдно з особистим наказом Ленiна було призначено особу, яка б керувала бойовими дiями проти донцiв, бiлогвардiйцiв та "їх посiбникiв". Цiєю особою став вiдомий радянський вiйськовий та полiтичний дiяч В.Антонов-Овсiєнко. Як вiн сам писав, пiд "посiбниками" у розпорядженнi В.Ленiна малася на увазi Центральна Рада (208,с.46). Однак розв'язання конфлiкту з Центральною Радою вiд початку для Антонова-Овсiєнка не було головним завданням. Отож i брався вiн до цiєї справи дуже обережно. Характерним є випадок, що стався 21 (8) грудня. З Бiлорусiї через Україну, станцiю Бахмач, бiльшовики намагалися провести на Дон потужнi червоногвардiйськi з'єднання. Але, як зазначав В.Антонов-Овсiєнко:

"Тщетно тов. Берзин, действуя по указанию Ставки, требовал от начальника колонны Волобуева решительных действий. Волобуев вступил в переговоры с украинским полком (полк iм. Дорошенка — прим. Т.Я.), занявшим Бахмач и разобравшим впереди путь. Украинцы заявили, что ни в коем случае не пропустят наш отряд и будут стрелять. Волобуев при таких обстоятельствах не решился действовать. Полки 19-й колонны, устроив митинг, высказались против наступления на Бахмач, заявили, что будут бороться только против Каледина и что готовы ехать на Харьков только через Брянск. Волобуеву пришлось выехать обратно в Гомель, куда начинали стягиваться в эшелонах части его колонны" (208, с.32).

Як бачимо, завдання перед Раднаркомом та Антоновим-Овсiєнком стояло дуже складне, ще й обтяжене несподiваним спротивом харкiвських бiльшовикiв агресiї проти Центральної Ради. Виходячи з цього, В.Антонов-Овсiєнко одразу зайняв позицiю пасивного протистояння Центральнiй Радi та активного — Донському урядовi. Театр воєнних дiй проти донцiв та бiлогвардiйцiв лежав на територiї України — у шахтарському Донбасi. Справа в тому, що саме через Донбас iшли всi шляхи на Дон, а крiм того, в Донбасi мешкало багато донських козакiв та розташовувалися донськi пiдроздiли. Ключовою ланкою в залiзничному сполученнi з Доном була станцiя Лозова, володiючи якою можна було опанувати Донбасом, отримати ключi до мiст Олександрiвська, Катеринослава та Полтави. Нагадаймо, що Харкiвщина та Донбас вважалися Раднаркомом та мiсцевими бiльшовиками незалежними територiями, на яких у 1918 роцi було оголошено Донецьку-Криворiзьку радянську республiку. Отож, Раднарком не вважав вiйськовi дiї на цих територiях проти донцiв та бiлогвардiйцiв втручанням у внутрiшнi справи України, а Центральна Рада на це мовчала.

Якими ж силами мiг оперувати в Донбасi В.Антонов-Овсiєнко пiсля прибуття до Харкова 24 (11) грудня?

У першу чергу це петроградськi загони пiд командуванням Сiверса та Ховрiна, якi прибули до Харкова в нiч на 22 (9) грудня. Загiн Рудольфа Сiверса складався майже повнiстю з солдатiв старої армiї та нараховував 1165 багнетiв, 97 шабель, 14 кулеметiв, 6 гармат, 3 броньовики, 9 мотоциклiв та 14 велосипедiв (208,с.34). Цей загiн був потужною бойовою одиницею, не схильною до рiзних ексцесiв. У подальшому В.Антонов-Овсiєнко цей загiн використовував як вiдбiрну частину своїх революцi— йних вiйськ. 1-й Петроградський збiрний загiн Ховрiна, який нараховував понад 300 петроградських червоногвардiцiв, "почти совершенно разложился на почве реквизий, обысков и арестов" (читай: мародерства, пияцтва та розстрiлiв — прим. Т.Я.) (208, с.53). Згодом цей загiн був влитий В.Антоновим-Овсiєнком до iнших з'єднань.

Крiм росiйських загонiв у Харковi була мiцна червона гвардiя та частина збiльшовиченої залоги, на яку В.Антонов-Овсiєнко також спирався. Однак цi сили ми розглянемо трохи згодом.

Мiсцевi бiльшовики сприймали росiйськi загони та їх дiї надзвичайно негативно. Так, у мiстi було 29-е броньове вiддiлення, до складу якого входило 4 броньовики. Вони не визнавали бiльшовицького перевороту в Петроградi. Рудольф Сiверс у нiч на 23 (10) грудня без особливих проблем захопив це вiддiлення, яке всього кiлька днiв тому оголосило про свою приналежнiсть до українських вiйськ, а також заарештував уповноваженого Центральної Ради з вiйськових справ у Харковi Петренка та коменданта мiста прапорщика Чеботарьова (у 1919–1920 роках був начальником охорони С.Петлюри). Пiсля цього лiдер харкiвських бiльшовикiв Артем (Сергеєв) у рiзкiй та категорiчнiй формi заборонив Сiверсу будь-якi дiї проти Центральної Ради та домiгся звiльнення заарештованих (208,с.54).

Цiкавий факт: харкiвськi бiльшовики виступили союзниками Центральної Ради. На цьому згодом зiграли київськi бiльшовики, якi пiдтримали полiтику Раднаркому та його посланцiв, перемiгши таким чином упертих харкiв'ян.

Пiсля прибуття до Харкова Антонов-Овсiєнко одразу збагнув, що йому не варто встрявати в з'ясування стосункiв мiж бiльшовиками Києва та Харкова, а тому повiв власну полiтику. Вiд самого початку вiн пiдпорядкував собi збiльшовиченi з'єднання Харкiвської залоги та деякi червоногвардiйськi загони, чим збiльшив свої сили майже вдвiчi. З такими силами можна було розпочинати бойовi дiї проти донцiв. Перша операцiя — захоплення станцiї Лозової — була проведена вже 26 (13) грудня.

Ця операцiя, яка з трiском провалилася, була досить цiкавою. У Лозовiй, Олександрiвську та Павлоградi розташовувались 2 куренi Сiмферопольського полку iменi Дорошенка та зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї. Максимальна чисельнiсть їх сягала 1100 багнетiв та шабель. Сiмферопольський полк був сформований у Сiмферополi з українцiв мiсцевої залоги визначним українським дiячем Ю.Тютюнником у травнi 1917 року (ф.1076,оп.3, спр.14,с.5). З тих часiв, коли чисельнiсть полку сягала понад 5 тисяч нацiонально свiдомих воякiв, багато що змiнилось. Уже не було в полковi Ю.Тютюнника, а сам полк був досить сильно розхитаний соцiалiстичною агiтацiєю. До того ж у полку залишилося всього 2 куренi, якi виїхали до Павлограда та Олександрiвська. Безпосередньо на станцiї Лозовiй знаходився лише один курiнь. Зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї утворився лише восени 1917 року заходами однорiчника Козиря-Зiрки — майбутнього повстанського ватажка. Чисельнiсть полку не перевищувала 300 шабель, а сам полк був погано зпаяною частиною, нездатною на серйознi акцiї. Цей полк розташовувався в Павлоградi та Олександрiвську. Отож, сили, якi знаходились у районi Лозової, були дуже малi, розкладенi агiтацiєю, спантеличенi нерiшучiстю власного уряду та повною вiдсутнiстю допомоги. Однак, незважаючи на це, дорошенкiвцi сумлiнно виконували свiй обов'язок i не випускали зi станцiї жодного озброєного ешелону, будь то червоногвардiйцi, козаки чи просто демобiлiзованi вояки (282).

В.Антонов-Овсiєнко вирiшив заплющити очi на те, що захоплення Лозової буде поглибленням конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом, та наказав розпочати наступ на станцiю. Антонов-Овсiєнко досить ретельно виконував своє завдання щодо Центральної Ради. У перший же день свого призначення вiн наказав зупиняти та роззброювати всi зукраїнiзованi вiйська, якi рухались на Батькiвщину. Наслiдком цього вже 21 грудня в Смоленську та на станцiї Липовська було роззброєно 4 українськi ешелони. Для захоплення Лозової Антонов-Овсiєнко зiбрав загiн з 500 солдатiв 30-го збiльшовиченого полку Харкова та 200 робiтникiв-латишiв харкiвського заводу ВЕК. До загону було долучено i бронепоїзд Зайцева, який за день перед тим прибув з Росiї.

Загiн 26 (13) грудня майже без бою увiрвався на Лозову та захопив її. Однак уночi курiнь дорошенкiвцiв зiбрався з силами та вибив збiльшовичених солдатiв i червоногвардiйцiв, якi в панiцi втiкали аж до Харкова. В.Антонов-Овсiєнко вирiшив направити до Лозової другу експедiцiю, однак на перешкодi цьому стало повстання юнкерiв у Чугуєвi.

Чугуївське вiйськове училище було одним з 9 вiйськових навчальних закладiв на Українi, якi готували досвiдчених офiцерiв. Це училище було засноване ще в 1865 роцi i вступали до нього в переважнiй бiльшостi вихiдцi з українських родин. Училище мало славнi українськi традицiї, пов'язанi з викладанням у ньому протягом 1905–1914 рокiв видатного громадського та вiйськового дiяча, науковця, вiдвертого нацiоналiста генерала Астафьєва (Остапури-Степового) (136,с.30). Фактично завдяки його старанням в армiї УНР 1917–1920 рокiв опинилися такi яскравi постатi, як командир Запорiзького корпусу полковник Болбочан, випускник Чугуївського училища, та iншi.

У 1917 роцi лише половину юнкерiв Чугуївського училища становили українцi. Очолював училище генерал Т.Протозанiв, який у 1919 роцi загинув разом зi штабом Пiвнiчної групи армiї УНР. Його помiчником був пiдполковник Ашахманiв, майбутнiй викладач Вiйськовї академiї iменi Фрунзе. За штатом в училищi було 300 юнкерiв та близько 30 офiцерiв-викладачiв.

Чугуївськi юнкери досить уважно стежили за подiями в Росiї i навiть, коли в Москвi мiсцевi юнкери та студенти 28 (10) листопада — 3 (16) грудня пiдняли збройне повстання проти бiльшовикiв, то чугуївцi збирались вирушити їм на допомогу. Пiсля того, як до Харкова прибули росiйськi революцiйнi вiйська В.Антонова-Овсiєнка, юнкери вирiшили роззброїти їх. Ось що, зокрема, писав про тi подiї один з харкiвських керiвникiв червоної гвардiї Ф.Минайленко:

"Есер Лебедєв, колишнiй морський мiнiстр в урядi Керенського, разом iз створеним з його участю "Комiтетом врятування батькiвщини i революцiї" виїхав до Чугуєва, де було юнкерське училище, маючи намiр пiдняти його i силою багнетiв зберегти владу Тимчасового уряду в Харковi.

Харкiвський комiтет РСДРП (б) вжив необхiдних заходiв перестороги. П.А.Кiн, голова виконкому Ради робiтничих i солдатських депутатiв, повiдомив штаб, щоб загони Червоної гвардiї негайно готувались до виступу в напрямi Чугуєва. Частина червоногвардiйцiв була послана рити окопи, робити загородження на околицях мiста" (253,с.120).

Для Харкова виступ чугуївських юнкерiв був повнiсiнькою несподiванкою. В.Антонов-Овсiєнко видiлив на лiквiдацiю виступу загiн Ховрiна в 300 багнетiв, який складався з матросiв, петроградської та тверської червоної гвардiї. У Харковi було зiбрано до 400 мiсцевих червоногвардiйцiв.

Харкiв'яни, якi ще хворiли "самостiйнiстю" вiд петроградських та київських бiльшовикiв, вирiшили самi розправитися з юнкерами. Про подальшi подiї можна дiзнатися зi спогадiв червоногвардiйцiв І.Котигорошка та А.Козаченка:

"Харкiвськi робiтничi загони, хоч i озброєнi поганесенькими берданками з двома-трьома патронами, сiли на потяг i виїхали зустрiчати "гостей". Деякi робiтничi загони iнших заводiв пiшли в обхiд.

Доїхали до ст. Мохнач i спинилися. Нас повiдомлено, що юнкери, озброєнi артилерiєю i iншою зброєю, засiли в лiсi. Порадившись, загони вирiшили зразу не виступати, а повернутися до Харкова на допомогу. Так i було зроблено. На другий день уранцi разом з солдатами воєних частин, якi приєдналися до нас, рушили знову проти юнкерiв. Ну, тут нам довелося добре "посваритися". Всiх юнкерiв, якi не втекли, i було роззброєно" (238,с.139).

Що ж сталося насправдi? Юнкери 27 (14) грудня вирушили до Харкова, однак пiд мiстом були зупиненi червоногвардiйцями. І тi, i iншi, будемо вiдвертi, дещо злякалися. Юнкери повернулися до Чугуєва, де були розпущенi. Третина їх виїхала до Полтави з метою вступити до будь-якої української частини. Близько 200 юнакiв залишилося в училищi, оскiльки дiстатись додому чи на Дон були не в змозi. Червоногвардiйцi повернулись до Харкова, де попросили допомоги у В.Антонова-Овсiєнка. Той видiлив для походу на Чугуїв загiн Ховрiна, однак завдяки цьому пiдпорядкував харкiвських червоногвардiйцiв собi в обхiд мiсцевої бiльшовицької верхiвки.

28 (15) грудня Ховрiн з об'єднаним загоном у 600 бiйцiв увiйшов до Чугуєва. Ховрiн заявив, що в тому разi, коли вони не здадуться, вiн накаже стрiляти по училищу з гармат. Юнкерам, яким не надано було жодної пiдтримки з боку вiйськ Центральної Ради, довелося скласти зброю. Усiх роззброєних юнакiв у кiлькостi 150–180 осiб Ховрiн вiдправив до Москви. Подальша їхня доля, на превеликий жаль, нам невiдома. Не виключено, що багато хто з чугуївських юнкерiв у Москвi був розстрiляний. Того ж дня Ховрiн повiдомив Антонову-Овсiєнку про начебто "одинадцятогодинний бiй у Чугуєвi та 900 роззброєних юнкерiв". Пiсля Чугуєва загiн Ховрiна остаточно розклався, а тому В.Антонов-Овсiєнко поступово його розформував (208,с.72).

Пiсля успiшної для харкiвських бiльшовикiв лiквiдацiї Чугуївського виступу В.Антонов-Овсiєнко знов повернувся до проблеми станцiї Лозової, яку продовжував захищати курiнь дорошенкiвцiв. Для захоплення Лозової було зiбрано загiн харкiвських червоногвардiйцiв у силi 280 багнетiв, який складався з робiтникiв заводiв паровозобудiвельного, ВЕК та "Динамо". Цей загiн 29 (16) грудня без бою зайняв станцiї Лихачов та Лозову, на якiй знаходилось всього чота дорошенкiвцiв, що перебували в Павлоградi. Вночi до Лозової на пiдтримку червоногвардiйцiв прибули пiдроздiли 30-го збiльшовиченого полку з Харкова, в яких нараховувалось 500 багнетiв та бронепотяг Зайцева. Тодi ж через Лозову пройшов ешелон на Дон з озброєними козаками та артилерiєю, який був непомiчений червоногвардiйцями. Майже вся радянська залога Лозової кинулася наздогiн ешелону, залишивши на станцiї бронепотяг на 18 чоловiк охорони. Цим скористалися дорошенкiвцi, якi в силi 200 багнетiв перейшли в контрнаступ та пiд ранок 30 (17) грудня пiсля короткого бою захопили Лозову. Бронепоїзд бiльшовикiв вчасно вискочив зi станцiї та дiстався до загону. Харкiв'яни знов кинулися на Лозову i того ж дня остаточно закрiпили її за собою. Втрати пiд час боїв за Лозову були досить вiдчутними. Червоногвардiйцi втратили 1 вбитого, 6 поранених та 7 полонених, один з яких належав до керiвництва 30-го полку. Українськi пiдроздiли мали 2 забитих, 4 поранених, а також 17 полонених, з яких один був офiцером. За домовленiстю червоногвардiйцi та дорошенкiвцi без особливих проблем обмiняли своїх полонених (223,с.189–191).

В.Антонов-Овсiєнко, захоплений удачею в бою за Лозову та пiдпорядкуванням йому харкiвських червоногвардiйцiв, вирiшив продовжити вiйськовi дiї та остаточно розбити Сiмферопольський полк iменi Дорошенка. Сприяло цьому i прибуття в розпорядження Антонова-Овсiєнка загону московських червоногвардiйцiв пiд командуванням кадрового офiцера старої армiї капiтана П.Єгорова. Окрилений цим, Антонов-Овсiєнко в день остаточного захоплення Лозової 30 (17) грудня видав перший свiй наказ, пов'язаний з дiями проти вiйськ Центральної Ради:

"Вам (Єгорову — прим. Т.Я) предписывается вступить в командование всеми силами сводного отряда у Лозовой. В ваше распоряжение переходят: отряд Харьковских красногвардейцев — 500 человек, команда 30-го полка — 300 человек, отряд путиловцев — 60 человек, Московских красногвардейцев — 500 ч., 3-орудийная Брянская батарея и блиндированный поезд тов. Зайцева. Сформировав отряд в составе Московских и путиловских красногвардейцев и Брянской батареи, вы двинетесь к Лозовой на соединение с отрядом тов. Руднева (красногвардейцы, 30-й полк и блиндированный поезд).

Заняв станцию Лозовая, наблюдайте направление на Полтаву секретной разведкой и заставами с подрывными материалами; при первом подозрительном движении, взрывать мосты на дороге. По направлению на Синельниково, Александровск, Екатеринослав войдите в связь с красной гвардией Екатеринослава и прочно займите Синельниково. В направлении на Никитовку займите Славянск силами до 2-х рот, выдвинув заставу к лиману и войдя в связь с красногвардейцами в Дружковке и Константиновке. В дальнейшем следовать особым указаниям" (208,с. 73, 74).

Сам П.Єгоров прагнув якомог швидше дiстатись на Дон, однак В.Антонов-Овсiєнко рiшуче поламав усi плани Єгорова. За допомогою Московського загону Антонов-Овсiєнко хотiв очистити пiвдень України та ввiйти до Криму. Згiдно цього проекту об'єднанi сили Єгорова 31 (18) грудня увiйшли до Павлограда. У центрi мiста червоногвардiйцям довелося рухатися з боєм, оскiльки дорошенкiвцi чинили суттєвий опiр. Лише вночi радянським вiйськам вдалося повнiстю опанувати мiстом, яке облишили українськi пiдроздiли. Нейтральнi частини зукраїнiзованого полку 3-ї кiнної дивiзiї були роззброєнi та розпущенi. У результатi бою було поранено 4 червоногвардiцiв (223,с.192). Утрати українських воякiв нам, на жаль, невiдомi.

Рештки куреня дорошенкiвцiв вiдступали до станцiї Синельниково, переслiдуванi червоногвардiйцями. Про подальшi подiї залишив згадки червоногвардiєць Ж.Смiльтнек:

"Отряд разбился на три группы: первая, во главе с Ганусом, осталась в Павлограде для ликвидации оставшихся там гайдамаков, вторая, во главе с Саксаковским, погрузилась в вагоны и продолжала совместно с бронеплощадкой преследовать петлюрорвцев до ст. Синельниково, а третья, руководимая мною, осталась на мосту между Павлоградом и Синельниково для охраны его от взрыва. Особого сопротивления гайдамаки не оказывали. В Павлограде они были окончательно разбиты без потерь со стороны гвардии. Синельниковской группе, не смотря на ее малочисленность, тоже удалось после довольно сильной перестрелки рассеять гайдамаков, а третьей группе пришлось отбить два нападения на мост. Так был ликвидирован второй угрожающий Харькову участок" (270,с.199).

За свiдченнями iншого червоногвардiйця, операцiя закiнчилася не так уже й легко. 1 сiчня (19 грудня) рештки куреня дорошенкiвцiв закрiпилися пiд Синельниковим, чекаючи на зустрiч з харкiв'янами. Однак у тил їм несподiвано вдарили мiсцевi червоногвардiйцi та деякi демобiлiзованi солдати, що повертались з фронту та зупинились на станцiї Синельникова. Дорошенкiвцi на багнетах увiрвалися на саму станцiю, де закрiпилися на 2-му поверсi вокзального примiщення. Червоногвардiйцi були безсилi будь-що зробити i тiльки ввечерi, коли до Синельникова прибув бронепотяг та обстрiляв з гармат будiвлi станцiї, дорошенкiвцi капiтулювали. Було захоплено близько двохсот воякiв-українцiв, якi, за свiдченням червоногвардiйцiв, були розпущенi по домiвках. Двох офiцерiв-дорошенкiвцiв та фельдфебеля червоногвардiйцi розстрiляли (223.с.192).

Утрати ворогуючих сил пiд станцiєю Синельникове нам, на жаль, невiдомi. З упевненiстю можна сказати, що кiлькома жертвами не обiйшлося. Вiдомо лише, що в Синельниковому загинув харкiвський червоногвардiєць латиш Гаук (270,с.200).

Пiсля остаточного закiнчення боїв В.Антонов-Овсiєнко пiдбив пiдсумки та склав коротенький план подальших боїв. У першу чергу вiн прагнув захопити Харкiв та Катеринослав, щоб забезпечити собi тили, а також розпочати наступ на Олександрiвськ з метою якомог швидше дiстатись до Криму та Чорного моря. По своїх тилах Антонов-Овсiєнко розпорядився роззброювати та розпускати всi пiдозрiлi частини, що призвело до разгону в Куп'янську 2 (20) сiчня 1918 року українського Запорiзького полку, який прибув з Москви, та початку роззброєння 5-го зукраїнiзованого кiнного полку в Ізюмi та Балаклеї.

Подальшi кроки В.Антонова-Овсiєнка вгадати було не важко — Харкiв та Катеринослав приваблювали його. Тим бiльше, що Харкiв уже давно знаходився в його руках, а Катеринослав з великою кiлькiстю мiсцевої червоної гвардiї в будь-який момент був готовий повстати. І вiн, власне, i повстав…

Бiй у Катеринославi

Збройна сутичка в Катеринославi, на вiдмiну вiд кiлькох попереднiх, була вже яскравим прикладом втручання у внутрiшнi справи України, служила початком вiйни Раднаркому з Центральною Радою. Адже, якщо попереднi бої пiд станцiєю Лозовою та в Чугуєвi пояснювалися необхiднiстю боротьби з бiлогвардiйцями Корнiлова та Донським урядом генерала Каледiна, то в цьому випадковi втручання в стосунки мiж українською владою Катеринослава та мiсцевим бiльшовицьким ревкомом було неприхованою агресiєю. Як уже згадувалося, В.Антонов-Овсiєнко в своїх записках наводив наказ, де завданням загону Єгорова ставив пiдняття в Катеринославi повстання та захоплення мiста (24,с.19–20). Звичайно, що таке ж завдання було дано i катеринославським бiльшовикам, сили яких були меншi, нiж реальнi сили українських вiйськ (враховуючи полк iменi П.Орлика на сторонi останнiх).

Якi сили в той час знаходилися в Катеринославi? Як писав В.Антонов-Овсiєнко, в Катеринославi 5000 червоногвардiйцiв, полк iменi Орлика, що спiвчуває їм, нейтральна артилерiя та 1500 гайдамакiв (208,с.99). Однак вiдомостi цi, принаймнi, щодо прихильникiв бiльшовикiв, далеко не точнi. З упевненiстю можна казати, що вiйськ Центральної Ради реально нараховувалось не бiльше, нiж 1500 багнетiв. Як згадував у своїх спогадах генерал М.Омельянович-Павленко, вже восени 1917 року в Катеринославi був утворений гайдамацький курiнь, складений на засадах "Вiльного козацтва", який i був єдиною мiсцевою українською формацiєю (254,с.259). Правда, дехто з радянських авторiв згадує, що залога катеринославцiв складалася не з одного, а з трьох гайдамацьких куренiв (4). Але цей же автор не пише про Феодосiйський український полк, що дає нам пiдстави твердити, що думка про три куренi є помилковою. Бiльш реальною виглядає iнформацiя про наявнiсть у мiстi трьох українських формацiй, рiзних за складом: Катеринославського куреня "Вiльного козацтва", Сердюцького полку iменi П.Орлика та 134-го Феодосiйського зукраїнiзованого полку. Саме їх, напевне, i мав на увазi радянський автор, коли писав про три гайдамацькi куренi.

Що ж становили собою цi українськi вiйськовi пiдроздiли?

За спогадами М.Омельяновича-Павленка Катеринославський гайдамацький курiнь справляв дуже добре враження, бо був укомплектований переважно з добровольцiв — високосвiдомих українських патрiотiв (175). Безперечно, що вступила до нього переважно студентська та гiмназична молодь, яка не мала великої вiйськової пiдготовки. Командував цим куренем майбутнiй захисник Карпатської України в 1939 роцi, а тодi молоденький старшина (штабс-капiтан) Сергiй Єфремов. Допомагав йому рiдний брат, теж старшина, Олександр Єфремов та комiсар Центральної Ради iнженер Іван Труба. Цей курiнь спочатку формувався мiсцевими ентузiастами, якi дуже багато зробили для його змiцнення. Ось що, зокрема, згадував вiдомий український полiтик І.Мазепа: "Пригадую, як в лiтi 1917 року, пiд впливом 1 Унiверсалу Центральної Ради, Гаврило та Микола Горобцi (Воробйови), дiячi катеринославської органiзацiї українських соц. — демократiв, що потiм так трагiчно загинули, з палким завзяттям взялися за органiзацiю на Катеринославщинi "Вiльного козацтва". Це були сини залiзничного робiтника, росiянина. Ще з молодих лiт вони перейнялися українством, брали участь в українських гуртках i говорили доброю українською мовою. Молодший Микола скiнчив артилерiйську школу. Старший Гаврило був студентом Київського полiтехнiчного iнституту, i хоч з вiйськовою справою не був ознайомлений, проте вiн став головним органiзатором катеринославських вiддiлiв Вiльного козацтва" (163,с.29). Як писав iсторик Д.Дорошенко, то були справжнi українськi патрiоти, якi вже на свято проголошення 3-го унiверсалу не тiльки чудово пiдготували своїх гайдамакiв, а й знайшли можливiсть одягнути їх у нову українську унiформу (40,с.63).

Другим вiйськовим формуванням, на яке спиралися мiсцевi представники Центральної Ради, був 134-й зукраїнiзований Феодосiйський полк. Як писав радянський комiсар Катеринославської залiзницi С.Власенко, полк цей пiд впливом агiтацiї офiцерiв схилявся до пiдтримки української влади (219,с.283). 134-й Феодосiйський полк ще до Першої свiтової вiйни розташовувався в Катеринославi i наприкiнцi грудня 1917 року повернувся на мiсце своєї попередньої дислокацiї (285,с.9). У архiвних документах знаходимо цiкавi вiдомостi про феодосiйцiв. Так, у телеграмi до Українського Генерального Вiйськового Секретарiату вiд 15 грудня 1917 року йдеться про можливостi українiзацiї 7-го армiйського корпусу (13-а та 34-а пiшi дивiзiї). Зазначається, що в цьому корпусi є один зукраїнiзований полк — 134-й Феодосiйський, який своєю хоробрiстю та вiдвагою заслужив довiру в командування, i, маючи його за зразок, керiвництво прагне й iншi полки перетворити на українськi, повернувши їм таким чином боєздатнiсть та вiйськову славу (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 15.12.1917). Бiльш докладних вiдомостей про феодосiйцiв ми не посiдаємо. Разом Феодосi— йський полк та Гайдамацький курiнь нараховували близько 1500 багнетiв. Правда, як справедливо зазначав видатний радянський дiяч Є.Квiрiнг, цi пiдроздiли були "слабою" силою (234,с.140). Мабуть вiн натякав на непiдготовленнiсть до боїв студентiв Гайдамацького куреня та певну деморалiзацiю в лавах солдатiв Феодосiйського полку.

Третiм пiдроздiлом, причетним до вiйськ Центральної Ради, як зазначалося, був Сердюцький полк iменi П.Орлика. Цей полк прибув у груднi з пiвночi (254,с.260). Про походження та формування цього полку залишив якравi спогади полковник армiї УНР, а тодi штабс-капiтан А.Кущинський. За його даними, полк iменi Орлика був створений влiтку 1917 року на Пiвнiчному фронтi з воякiв-українцiв 60-ї дивiзiї. Переважали в полку українськi кадри 240-го Ваврського росiйського полку, а очолював його пiдполковник К.Липовець. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi бiльшовики значно посилили вплив у полку iменi П.Орлика. На чолi полкової ради став українець-бiльшовик, який почав демобiлiзовувати кращi кадри орликiвцiв. За таких обставин полк облишила бiльшiсть старшин, у тому числi й А.Кущинський (157,с.25). Пiдполковник Липовець повнiстю втратив влив на воякiв полку, оскiльки останнi робили на нього замах. Незабаром цiлком збiльшовичений полк iменi П.Орлика виїхав на Україну, де потрапив до Катеринослава. Вояки полку iменi Орлика хоч i були українцями, однак українцями не нацiонально свiдомими, свої бiльшовицькi погляди вони ставили вище за iнтереси державницькi. Радянськi дiячi, як-от С.Гопнер та В.Аверiн, згадували, що орликiвцi вiд початку були пiдтримкою бiльшовикiв (224,с.252). Але Є.Квiрiнг заперечує їм:

"Положиться на него было невозможно, так как полковое командование, состоявшее из украинских офицеров, явно сочувствовавших гайдамакам, имело там сильное влияние" (234,с.140).

Так чи iнакше, але вже пiд час вуличних боїв полк iменi Орлика активно виступив на боцi бiльшовикiв. Сила його сягала понад тисячу багнетiв. Ів. Мазепа залишив про полк iменi Орлика таку згадку:

"Це був свого роду "троянський кiнь", якого московськi большевики, пiсля вiдповiдної агiтацiйної пiдготовки, вислали з Петербурга до Києва, щоб пiдтримати Центральну Раду з середини. В Києвi це помiтили й цiлий полк "сплавили" до Катеринослава. Пригадую, з якими радiсними надiями зустрiчали це вiйсько катеринославськi українцi. Але надiї завели. Большевицька пропаганда так затуманила голови цим "синам України", що коли пiзнiше дiйшли до боротьби з большевиками, вони проголосили невтралiтет i не схотiли битися за українську владу" (163,с.37).

Крiм того, в мiстi знаходилися 228-й та 271-й запаснi полки, запасний гарматний дивiзiон та запасний уланський ескадрон. Пiхотнi пiдроздiли оголосили про свою пiдтримку бiльшовикiв, але вони були роззброєнi та майже не становили собою збройної сили. Гармашi ж пiдтримували вiйська Центральної Ради. Уже пiд час боїв деяка частина солдатiв запасних пiхотних полкiв була знов озброєна бiльшовиками та брала участь у вiйськових дiях на їх боцi.

Досить чисельною була червона гвардiя Катеринослава. Однак справжня її сила була набагато меншою, нiж 5000 багнетiв, як писав В.Антонов-Овсiєнко. Вже наприкiнцi грудня червоногвардiйцi мiста за допомогою Ленiна отримали 10 тисяч гвинтiвок, 10 мiльйонiв патронiв, десять кулеметiв i кiлькасот наганiв (224,с.252). Як видно, зброї було стiльки, що можна було озброїти бiльшiсть робiтникiв та роззброєну залогу. Але насправдi бiйцiв було не так уже й багато. Найбiльшим осередком червоної гвардiї був Брянський завод. За свiдченнями С.Гопнера, який був одним з червоногвардiйських ватажкiв, на цьому заводi було бiльше 1000 озброєних робiтникiв. Невеличкi загони виставили заводи "Сирiус", Гантке, трубопрокатний "С" та iншi (264,с.277). Загалом чисельнiсть червоної гвардiї Катеринослава доходила до 2000 багнетiв. З цими силами цiлком можна було виступати проти вiйськ Центральної Ради.

Незабаром було знайдено i привiд до повстання. Гадаймо, що про це найкраще перекажуть нам учасники тих подiй — радянськi дiячi:

"24 грудня гайдамаки привезли з Олександрiвська броньований автомобiль i годинi о 4 дня, в супроводi десятка кiнних, з кулеметами, спрямованими проти Ради, кiлька разiв проїхали вперед i назад по проспекту. Ясно було, що час настав. Треба було починати дiяти," (223,с.228)

"Були такi мiркування, що вивезти броньовик не можна, що краще висадити його в повiтря, розбити мотор та iн. Вирiшили тов.Ільченка одягнути в гайдамацьке вбрання, дали йому з собою вина. Удаючи з себе п'яного, Ільченко пiшов у розвiдку, а через деякий час повернувся.

— Охоронцi — хлопцi хорошi, — каже Ільченко, — п'ють добре, i менi потрiбно ще винця.

Дали ми йому ще десяток пляшок, а пiсля того, як вiн пiшов, почали негайно ж збирати групу товаришiв, озброєних на всякий випадок, щоб вони могли пiти на операцiю.

В охоронi були лише 4 гайдамаки: один, з офiцером, сидiв у будцi, другий на броньовику, двоє озброєних ходили бiля дверей," (254,с.262)

У результатi червоногвардiйцi "зняли" вином охорону, а броньовик вивезли на подвiр'я Брянського заводу, де вiн опинився в нiч з 7 на 8 сiчня 1918 (з 25 на 26 грудня 1917 року року). На ранок 26 грудня представники української влади прибули на

Брянський завод з умовою повернути броньовик до 14–00, у разi невиконання було обiцяно розпочати гарматний обстрiл заводу. Звичайно, що червоногвардiйцi броньовик не повернули, а тому 8 сiчня (26 грудня) о 14–00 у Катеринославi було розпочато вуличнi бої. Розташована бiля Монастирського лiсу артилерiя українських вiйськ вiдкрила вогонь по Брянському заводу. За свiдченням В.Антонова-Овсiєнка в нiй нараховувалось 12 гармат (208,с.107). Подальшу картину подiй яскраво висвiтлили в своїх спогадах члени штабу червоної гвардiї Катеринослава.

За їхньою iнформацiєю українськi пiдроздiли, Феодосiйський полк та Гайдамацький курiнь, мiцно закрiпилися на околицi мiста в Кодаку, де знаходилися їхнi казарми. Українцi вжили заходи для розмiщення посилених загонiв на станцiї та на вокзалi Катеринослава. Крiм того, в центрi мiста, на поштi, були зiбранi потужнi сили для штурму Ради робiтничих та солдатських депутатiв, де знаходився ревком з великим червоногвардiйським загоном. Поруч iз Озерним базаром розташовувалися резерви вiйськ Центральної Ради (254,с.264). Полк iменi Орлика, що перебував у казармах поруч з вокзалом, оголосив про свiй нейтралiтет. Про це ж оголосили i 228-й та 271-й запаснi полки.

Головнi сили червоногвардiйцiв дислокувалися на Брянському заводi, що знаходився також на Кодацi. За розробленим планом бiльшовики створили кiлька ударних груп, якi направили в рiзнi кiнцi мiста для боротьби з вiйськами Центральної Ради:

1) загiн брянцiв, що вирушив на Кодаки, де був розташований у будинку Мельникова по вул. Широкий Гайдамацький курiнь, з завданням його знищити;

2) загiн брянцiв, направлений за мiсто, з метою перерiзати залiзницю, по якiй до Катеринослава могли прибути пiдкрiплення до української залоги мiста;

3) загiн брянцiв, спрямований для захоплення станцiї Катеринослав;

4) загiн червоногвардiйцiв з заводiв "Сирiус" i Гантке, скерований до примiщення Рад, як залога (264,с.277).

Але вжитi червоногвардiйцями заходи щодо оборони проти вiйськ Центральної Ради були недостатнiми. Увечорi 26 грудня українськi пiдроздiли майже повнiстю опанували ситуацiєю, в примiщеннi мiської думи почалися мирнi переговори (26). Нащо були потрiбнi переговори ворогуючим сторонам? Представники Центральної Ради сподiвалися, що конфлiкт у Катеринославi можна буде вирiшити мирними засобами. З боку бiльшовикiв переговори були зволiканням часу, бо командуючий радянськими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко вже вiддав наказ московським червоногвардiйцям Єгорова вирушити на допомогу катеринославським бiльшовикам (208,с.106). Крiм того, червоногвардiйцi всiма засобами намагалися втягнути в боротьбу на своєму боцi нейтральнi полки.

9 сiчня (27 грудня) у зв'язку з переговорами вся перша половина дня минула у вiдносному спокою. Скористувавшись цим, бiльшовики пiдвели до будинку Рад солiдне пiдкрiплення — червоногвардiйцiв Амурського та Брянського заводiв. Крiм того, полк iменi П.Орлика (принаймнi, його частина) згодився зi зброєю в руках виступити проти вiрних Центральнiй Радi вiйськ (254,с.266). Цей полк захопив гарматну батарею, що обстрiлювала Брянський завод, та вибив пiдроздiли Центральної Ради з Катеринославського вокзалу. Розумiючи важливiсть та значення захоплення будинку Рад, українськi частини в нiч з 9 на 10 сiчня (з 27 на 28 грудня), створивши перевагу в силi, пiшли на рiшучий штурм бiльшовицької фортецi. Але атака ця закiнчилася невдачею (264,с.277).

Тiєї ж ночi на станцiю Ігрень, що поруч з Катеринославом, прибув загiн московських та харкiвських робiтникiв П.Єгорова, в якому був навiть бронепоїзд (219,с.284). 28 грудня червоногвардiйцi Москви, Харкова та Катеринослава, використовуючи прикрозвiсний броньовик, злiквiдували осередки оборони українських вiйськ на Кодаку. У мiстi продовжував майорiти жовто-блакитний прапор лише над однiєю будiвлею — поштою. У нiч на 29 грудня росiйський загiн червоногвардiйцiв з тилу увiрвався на пошту, пiдкрiплений атакою з фронту катеринославськими робiтниками. Так останнiй оплот Центральної Ради в Катеринославi був злiквiдований. О 12 годинi ночi українськi представники пiдписали акт капiтуляцiї (254,с.266).

Цiкавим здається нам питання про втрати пiд час катеринославського бою, його наслiдки та подальшу долю ворогуючих сторiн Катеринослава. Згiдно спогадiв В.Антонова-Овсiєнка, втрати радянських вiйськ сягали 10 убитих та 20 поранених. Вiн же пише i про трофеї у виглядi 12 гармат, з яких тiльки три були з замками (208,с.107). А.Новiков згадує про 90 полонених гайдамакiв (254,с.266). Є.Гопнер пише, що через кiлька днiв вiдбувся похорон 21 вбитого червоногвардiйця (224,с.253). Порiвнюючи данi Антонова-Овсiєнка та Гопнера, можна зробити висновок, що ймовiрнiше, Антонов-Овсiєнко згадав про втрати тiльки загону П.Єгорова, а Гопнер писав про загальнi втрати. Таким чином виходить, що червоногвардiйцi Росiї втратили 10 убитими та 20 пораненими, а катеринославцi 11 убитими та кiлька десяткiв пораненими. На жаль, втрати українських вiйськ ми не знаємо, але гадаємо, що вони були не бiльшими, нiж утрати червоногвардiйцiв. Нема в нас i докладних фактiв про подальшу долю полонених воякiв Центральної Ради. На нашу думку, швидше за все вони були вiдпущенi (за винятком офiцерiв) на волю.

Як уже згадувалось, загiн московських та харкiвських червоногвардiйцiв П.Єгорова мав 1300 багнетiв. 11 сiчня (29 грудня) з Донбасу йому надiслали пiдкрiплення — загiн рудничних партизанiв у силi до 300 людей пiд командою славнозвiсного в майбутньому червого кiннотника Д.Жлоби (208,с.109). Разом iз тим до пiдроздiлу П.Єгорова не було прийнято жодного червоногвардiйця Катеринослава. Хоч катеринославцi сформували "Брянський бойовий загiн" у силi 460 багнетiв при бронеплощадцi, але вiн був направлений на боротьбу не проти Центральної Ради, а проти генерала Каледiна (264,с.279). Таким чином, українських червоногвардiйцiв направляли на боротьбу з донськими козаками, а росiйських — на вiйну з Центральною Радою. Цiкаво, що В.Антонов-Овсiєнко був дуже невисокої думки про боєздатнiсть Брянського загону (208,с.111).

Тепер щодо решткiв катеринославських вiйськ Центральної Ради. В.Антонов-Овсiєнко писав, що пiсля бою українськi пiдроздiли, маючи 2 гармати, окопалися бiля Монастирського лiсу. Але, на нашу думку, це твердження є помилковим. Ймовiрнiше, радянський командувач трохи переплутав факти, бо описанi позицiї українцi займали тiльки протягом 26–27 грудня. Насправдi, частина решток вiйськ Центральної Ради (без гармат) вiдiйшли до Олександрiвська. Один загiн уцiлiлих катеринославських "Вiльних козакiв" виїхав до Києва, де згодом брав участь в оборонi столицi вiд рядянських вiйськ.

Харкiвський переворот

Йти на прямий конфлiкт з Центральною Радою незважаючи на дiї пiд Лозовою В.Антонов-Овсiєнко не наважувався. Йому потрiбен був хоч який-небудь привiд, навiть найдрiбнiший. І вiн знайшовся, як не дивно, через катеринославськi подiї. Антонов-Овсiєнко звинуватив українськi пiдроздiли Катеринослава в тому, що саме вони першими напали на червоногвардiйцiв. І хоч усi розумiли, що привiд цей шито бiлими нитками, однак це вже не мало значення.

Антонову-Овсiєнку було потрiбно негайно захопити владу в Харковi, оскiльки петроградський загiн Р.Сiверса був у Донбасi, московський загiн П.Єгорова прямував до Катеринослава, а харкiвськi червоногвардiйцi були вже ослабленi вiдправкою з мiста кiлькох з'єднань. Чому вiн турбувався?

Справа в тому, що пiсля того, як бiй у Катеринославi стане загальновiдомим, вiйська Центральної Ради будуть мати всi пiдстави для лiквiдацiї червоногвардiйцiв та росiйських радянських загонiв. І в першу чергу це буде зроблено в Харковi, де чисельнiсть української залоги перевищувала сили Антонова-Овсiєнка. У мiстi знаходились 2-й Український запасний та зукраїнiзований 503-й Чигиринський пiшi полки, якi нараховували 2700–2800 воякiв.

2-й Український запасний полк був переформований з 28-го запасного полку росiйської армiї восени 1917 року. Складався вiн з 3-х куренiв пiхоти та учбової кулеметної команди. Найнадiйнiшим щодо пiдтримки Центральної Ради вважались 1-й курiнь та кулеметна команда. Командував полком майбутнiй "злий генiй" С.Петлюри штабс-капiтан О.Волох. Вiн досить прихильно ставився до бiльшовикiв i не вiрив у те, що доведеться з ними воювати. Ось що писав Волох з цього приводу:

"В 2-му Українському полку мене обiрають на командира полку i я працюю в ньому виконуючи всi накази вiйськової Ради. Полк бере участь в боротьбi з Корнилiвцями пiд Бiлгородом. Покiнчивши з Корнилiвцями Антонов-Овсiєнко прибув з своїми загонами до Харкову. Пiсля цього грунтовне вiдношення до Українцiв, з боку бiльшовикiв, змiнилося. Я опинився в противному до бiльшовикiв лагерi, при цьому я собi не уявляв, що справа дiйде до озброєної боротьби" (48,с.9).

Отже, ми бачимо, незважаючи на те, що 2-й Український запасний полк являв собою грiзну силу, вiн був морально не готовий до боротьби з бiльшовиками.

Ще гiрше склалася ситуацiя в 503-му Чигиринському зукраїнiзованому полковi. Цей полк був створений на фронтi шляхом вилучення всiх українцiв 126-ї дивiзiї в жовтнi 1917 року. Уже там полк зазнав грунтовної бiльшовицької агiтацiйної обробки i тому на будь-якi серйознi дiї проти радянських вiйськ не надавався. Фактично цей полк продовжував iснувати завдяки старанням його командира, завзятого українського патрiота полковника Савицького. Однак останнiй уже не мав сили вплинути на настрiй полку.

Комендант мiста вiд Центральної Ради, прапорщик М.Чеботарьов, був молодою i надто гарячою людиною, щоб займатися органiзацiйною та агiтацiйною справами. Однак цi функцiї з успiхом виконував комiсар Центральної Ради в Харковi Петренко. Це була ледве чи не єдина людина, яка розумiла всю небезпеку, яку становили бiльшовики для українського уряду в Києвi. Вiн досить вiдверто говорив про свої погляди: "Якщо ми, українцi, за вами, бiльшовиками, про владу не договоримося, то доведеться говорити зброєю" (251,с.195). Петренко мав значний вплив на воякiв 2-го Українського полку i був єдиним здатним пiдняти частини полку на боротьбу з радянськими вiйськами. Певно, вiн i готувався це зробити.

В.Антонов-Овсiєнко чудово розумiв ситуацiю. Адже пiсля того, як у Харковi дiзнались би про катеринославськi подiї, Петренко мав би всi шанси взяти ситуацiю пiд свiй контроль. Антонов-Овсiєнко вирiшив дiяти негайно. Якi в нього були сили?

Як зазначалося, росiйських революцiйних загонiв у Харковi вже не було. Отож, доводилось розраховувати на мiсцеву червону гвардiю. Треба сказати, що харкiвська органiзацiя була чудова зорганiзована та непогано озброєна. Сили червоної гвардiї сягали 2000 багнетiв (252). Сюди ж можна додати пiдроздiли 30-го збiльшовиченого запасного полку, а також частини 29-го та 232-го пiших запасних i 1-го саперного запасного полкiв, що також вiдчули бiльшовицькi впливи. Вони складали залогу Харкова. Цi вiйська могли дати понад тисячу революцiйних солдатiв, а загалом у Харковi бiльшовики мали понад 3000 бiйцiв (259,с.124). Червона гвардiя функцiонувала за суворим органiзацiйним принципом. У Харковi iснував об'єднаний штаб гвардiї, а також чотири районних: Мiнський, Холодногiрський, Конторський та Іванiвський. Особовий склад червоної гвардiї становили робiтники заводiв: паровозобудiвельного (ХПЗ), Всеросiйської Електричної кампанiї (ВЕК), Шиманського, Гельферiх-Саде, "Динамо", "Економ", Лейтера, Аполчина, Росiйсько-Французького, а також залiзничники та працiвники мiського трамваю. Найбiльший загiн був на ХПЗ — до 500 бiйцiв (228,с.154). Загони заводiв ХПЗ, ВЕК, Шиманського, Гельферiх-Саде, а також залiчники становили три чвертi червоногвардiйцiв мiста.

Кiлька слiв варто сказати про нацiональний склад радянських вiйськ Харкова. Почнемо з того, що в жодному збiльшовиченому вiйськовому пiдроздiлi залоги не було українцiв. Усi вони на початку осенi були переведенi до 28-го запасного полку, завдяки чому i був створений 2-й Український полк. Таким чином, понад тисячу згаданих нами революцiйних солдатiв були росiянами, оскiльки харкiвський гарнiзон належав до Московського вiйськового округу, звiдки i комплектувався новобранцями.

Тепер щодо Червоної гвардiї. Пролетарiат Харкова становили переважно неукраїнцi. Особливо багато до мiста прибуло представникiв iнших нацiональностей пiд час Першої свiтової вiйни. Так, на заводах Харкова працювало дуже багато латишiв, яких царський уряд у зв'язку з окупацiєю Прибалтики переселив на Слобожанщину. Внаслiдок цього латиське культурне товариство Харкова впливало на подiї в мiстi не гiрше за представникiв Центральної Ради або бiльшовикiв. Найбiльше латишiв було на заводi ВЕК, де червоногвардiйський загiн складався майже повнiстю саме з них. Це помiтив навiть В.Антонов-Овсiєнко, неодноразово згадуючи в своїх спогадах латишiв з ВЕК (208,с.60).

Бiльшiсть пролетарiату мiста становили росiяни, адже саме вони працювали на заводах ХПЗ, Шиманського та iнших. Тут, власне, варто було б назвати прiзвища командирiв червоногвардiйських загонiв, що зробив у спогадах один з керiвникiв червоної гвардiї Харкова Ф.Минайленко:

"На заводi ВЕК це були К.Кiркiж, А.Пастер, С.Покко, К.Пiнне, Симкiн (чотири прибалти, один росiянин — прим. Т.Я.), на заводi Аполчина — Корнєєв, який пiзнiше увiйшов до Центрального штабу, на заводi "Гельферiх-Саде" — Пирог, серед робiтникiв трамваю — В.Мирошниченко i О.Мирошниченко, у залiзничникiв — Серебиченко, О.Скороход, М.Кабаненко, на заводi Шиманського — О.Іванов, М.Барбiнов, на заводi Росiйсько-Французського товариства — П.Чепурнов i багато iнших" (253,с.116).

Гадаймо, що коментарi тут зайвi.

Але це ще не всi нацiональностi, якi були представленi в Харкiвськiй червонiй гвардiї. За даними дослiдника О.Конева у Харковi, крiм того, служили в червоногвардiйських загонах 300 осiб румунської, угорської, нiмецької та польської нацiональностей (64,с.269). Поляки та румуни — бiженцi з земель, на яких тривала вiйна. Нiмцi та угорцi — вiйськовополоненi.

Загалом, з упевненiстю можемо твердити про той факт, що українцiв у харкiвськiй червонiй гвардiї було не бiльше третини (близько 700 осiб).

Якими силами з вище названих мiг оперувати Антонов-Овсiєнко? 800 бойовикiв революцiйних вiйськ Харкова були вiдправленi з П.Єгоровим на Катеринослав. Ще 200 знаходились у Донбасi. Таким чином, залишалося всього 2000 осiб, що було менше за вiйська Центральної Ради.

Отже, з цими силами В.Антонов-Овсiєнко почав дiяти. У нiч на 10 сiчня (28 грудня) 1918 року вiн провiв блискучу операцiю обеззброєння 2-го Українського запасного полку. Ось що згадував про це голова комiтету Харкiвської вiйськової органiзацiї бiльшовикiв С.Петриковський:

"Червоногвардiйський загiн, який мiстився на заводi Шиманського, проти москалiвських казарм, якi займав полк, увесь час вiв спостереження за полком. У серединi грудня червоногвардiйцi привезли на територiю заводу гармату i встановили її проти казарм. На початку двадцятих чисел грудня в полку були затриманi представники начальника гарнiзону. Тодi пiд приводом їх звiльнення, а по сутi для роззброєння полку, до його казарм були кинутi зведенi загони з солдатiв i червоногвардiйцiв. У цiй операцiї взяла участь i частина загону Р.Сiверса, який в серединi грудня прибув у Харкiв (це не так — прим. Т.Я.). Пiсля невеликої перестрiлки (жертв нiяких не було) тi, що чинили опiр, головним чином кулеметна i учбова команди i група офiцерiв, склали зброю" (259,с.129).

А ось що писали про роззброєння полку червоногвардiйцi-залiзничники:

"Полк червоногвардiйцiв-залiзничникiв був у повнiй бойовiй готовностi. За пропозицiєю робiтникiв-червоногвардiйцiв Сергiєнка, Губанова та iнших пiдготували два бронепоїзди. Один iз них зайняв позицiю на залiзничнiй лiнiї бiля Карповського саду, а другий — за нинiшним заводом "Свiтло шахтаря". Гармати бронепоїздiв були направленi на казарми 28-го полку. Пiхотнi червоногвардiйськi частини розташовувалися вздовж рiки вiд заводу Шиманського до залiзничних лiнiй, а також у напрямку вiд Карповського залiзничного мосту до Новоселiвки. У районi Москалiвки знаходились червоногвардiйськi загони заводiв. Таким чином, казарми 28-го полку були оточенi з усiх сторiн.

Пiдготовча робота для оточення району розквартирування полку, а також втеча його командування дали змогу провести роззброєння без будь-яких втрат" (225,с.162).

Ще бiльше ясностi в роззброєння 2-го Українського полку внесли iсторики Червоного козацтва І.Дубинський та Г.Шевчук. За їхнiми даними, члени щойно створеного українського радянського уряду бiльшовики І.Кулик та В.Примаков уночi прийшли до помешкань найбiльш збiльшовиченої 9-ї сотнi 3-го куреня 2-го запасного полку. Озброївши козакiв 9-ї сотнi та долучивши до них воякiв також збiльшовиченої 11-ї сотнi, В.Примаков та І.Кулик провели роззброєння прихильникiв Центральної Ради прямо в казармах. Таким чином, 2-й Український запасний полк був роззброєний без жертв. О.Волох з невеличкою кiлькiстю воякiв встиг виїхати до Полтави. Майже всi iншi вояки полку були розпущенi по домiвках. З тих козакiв полку в кiлькостi 300 осiб, якi допомагали роззброєнню, наступного дня був сформований полк Червоного козацтва на чолi з В.Примаковим. Сюди ж влилися 400 червоногвардiйцiв-українцiв заводiв паровозобудiвельного, ВЕК, Гельферiх-Саде (56,с.13).

Унаслiдок цього В.Антонов-Овсiєнко для боротьби з Центральною Радою отримав у своє розпорядження український радянський полк Червоного козацтва, який складався з 700 воякiв-українцiв.

Отож, 2-й Український запасний полк перестав iснувати. На ранок 11 (29) сiчня червоногвардiйцi з'явилися до казарм Чигиринського полку. Чигиринцi були настiльки приголомшенi подiями, що без спротиву вiддали зброю. У полку було проведено пiд тиском червоногвардiйцiв "вибори" керiвного складу. Командиром полку став прихильник радянської влади Сисс, комiсаром — бiльшовик М.Литвинов. Цi особи за кiлька днiв провели повну демобiлiзацiю Чигиринського полку.

Таким чином, завдяки блискучiй операцiї В.Антонова-Овсiєнка в Харковi не залишилось вiйськ Центральної Ради.

Отже, над двома найбiльшими на пiвночi мiстами України майорiли червонi прапори. Про що вони свiдчили? Не важко було здогадитись — на Українi йшла вiйна, громадянська вiйна. І як би не ставала проти цього Центральна Рада, її конфлiкт з Раднаркомом вилився у збройну боротьбу.

Офiцiйний початок вiйни Раднаркому та Народного Секретарiау з Центральною Радою

Фактично з кiнця грудня 1917 року (за н. ст.) переговори мiж Центральною Радою та Раднаркомом були замороженi. Обмiн iнформацiєю вiвся мiж двома державними установами, як не дивно, завдяки газетним публiкацiям, чуткам, а також дуже сумнiвним посередникам. Так, переговори з Генеральним Секретарiатом вели навiть делегати 2-го Всеросiйського селянського з'їзду (72,с.66–67).

Уже на початку сiчня пристрастi навколо ультиматуму зникають. І з 28 (15) грудня по 13 (30) сiчня i Центральна Рада, i Раднарком мовчать. Цiлих два тижнi!

Раднаркому було вигiдно мовчати. Саме вiн останнiм надiслав ноту Центральнiй Радi i з погляду дипломатичного етикету мусив чекати вiдповiдi на неї. Крiм того, за цi два тижнi в Харковi був створений та почав функцiонувати Український радянський Народний Секретарiат, який уже мав навiть власнi збройнi сили — полк Червоного козацтва. Отже, до чиєї позицiї Раднаркому бажанiше було прислухатися: Генерального Секретарiату чи Народного Секретарiату? До цього ж варто додати, що за цi два тижнi невизначеностi В.Антонов-Овсiєнко безкарно пiдпорядкував собi Харкiвщину та Катеринославщину. Раднарком така ситуацiя цiлком улаштовувала.

Разом iз тим, нам абсолютно незрозумiла полiтика Центральної Ради. Складається таке враження, що Генеральний Секретарiат просто плив за течiєю подiй, навiть не намагаючись щось зробити нi у дипломатичному, нi у вiйськовому вiдношеннi. Адже за цi два тижнi мовчанки вiдбулося кiлька великих боїв, на якi український уряд не тiльки не вiдреагував якоюсь полiтичною заявою, а навiть не видав вiдповiдних наказiв щодо оборони! Бездiяльнiсть прем'єр-мiнiстра В.Винниченка та нового вiйськового мiнiстра М.Порша була злочинною!

Особливо тут винен Порш, який своїми iнтригами зiгнав з посади вiйськового мiнiстра С.Петлюру, людину, принаймнi обiзнану в справах українського вiйськового руху. Замiнити Петлюру М.Порш був безсилий, оскiльки не мав елементарних вiйськових знань та досвiду, не був ознайомлений з ситуацiєю i був нездатний керувати вiйськами. Ось таким вiйськовим мiнiстром була "нагороджена" Україна в небезпечний момент!

Тут варто зацитувати безграмотну з усiх бокiв доповiдь Порша на засiданнi Генерального Секретарiату 11 сiчня 1918 року (29 грудня 1917 року):

"Журнал N 72

Засiдання Генерального Секретарiату 29 грудня 1917 року.

2. Слухали: доклад Порша про вiйськовий стан на Українi. Попередньою полiтикою Генерального Секретарства Вiйськових справ Штаб Київської Вiйськової Округи був позбавлений всяких функцiй. Лише недавно удалося знову наладити технiчний апарат Округи. Настрiй гарнiзону в Київi рiжний: однi частини займають нейтральну позицiю, иншi ворожу, як прим. полки Тараса Шевченка, Дорошенка. Де-якi частини, на якi можна було б опертися, як "Курiнь Смертi", Полуботковський полк, Богдановський, дуже затомились i до активної роботи зараз мало придатнi. Найбiльшо певним являється робiтничий полк вiльного козацтва, який зараз несе охорону порядку в Києвi. На Румунському фронтi органiзовано два українських корпуса 10 i 26; третiй корпус органiзується в Бесарабiї. Неукраїнськi дивiзiї на фронтi розвалились; осталось в дивiзiях от 5 до 1 тисячи солдат. Цi дiвiзiї нiякої властi не визнають i домагаються одпуску до дому Румунської армiї 350 тисяч. На Пiвденно-Захiдному фронтi iде невпинна боротьба мiж українцями i большевиками. В Харковi нiякої власти нема; новозаснована Центральна Рада i Народнiй Секретарiат пливуть за красною гвардiєю. Большевики заняли коло 15 станцiй на Южних i Катеринiнських (Катеринославських — прим. Т.Я.) дорогах. В Катеринославi iде бiй мiж большевиками з одного боку i гайдамаками, козаками з другого. Нашi сили взагалi незначнi в тилу. З Румунського фронту iде 10 корпус; швидко прийдуть 9 i 10 Кавалерiйськi дивiзiї. По городах Катеринославщини органiзується робiтниче вiльне козацтво. До 15 сiчня єсть повна надiя вибити большевикiв з України. Один український ешелон пробився через Калинковiчi i iде в Коростень. Коли удасться взяти Минськ будемо мати велику українську армiю з Захiдного фронту. Представник Румин повiдомив, що Румунське Правительство бажає, щоб представники Української Республiки були в Ясах при Румунському Правительствi" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.29).

У цiй доповiдi вражає повна необiзнанiсть нового вiйськового мiнiстра М.Порша. Розгланьмо по пунктах доповiдь.

1. Порш у своїх грiхах звинувачує старе керiвництво Вiйськового Секретарiату, запевняючи, що вiн не може повноцiнно керувати довiреною установою через розклад штабу Київського округу. Це не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки крiм повноцiнного штабу округу до послуг Порша були створений Петлюрою Генеральний штаб та вiдпрацьований апарат Вiйськового Секретарiату.

2. Як видно з доповiдi, Порш не був обiзнаний у настроях та силi київської залоги. Зокрема, Дорошенкiвський полк був одним з найлiпших, а Порш назвав його "ненадiйним". Курiнь "Смертi" та Богданiвський полк були за межами мiста i Порш просто не знав їх стану. Разом iз тим не можна назвати надiйним Полуботкiвський полк, а вiйськовий мiнiстр назвав його саме надiйним.

3. Порш абсолютно не орiєнтувався в подiях, якi вiдбувалися в Харковi, де всього день тому було роззброєно два українських полки. Судження його щодо полiтичних подiй у Харковi, м'яко кажучи, не вiдповiдають дiйсностi.

4. Новий вiйськовий мiнiстр не орiєнтувався в настроях та силi 10-го корпусу, 9-ї та 10-ї кiнних дивiзiй, якi майже не становили собою боєздатної сили. Тут варто зазначити, що всього через кiлька днiв Порш видав наказ про повну демобiлiзацiю цих вiйськ, що, власне, теж було великою помилкою.

5. Порш був не поiнформований та абсолютно байдужий до катеринославських боїв, оскiльки з цього не зробив резюме та жодних висновкiв.

6. Микола Порш не знав про стан та чисельнiсть величезних українських вiйськ у тилу, стверджуючи, що сили в тилу незначнi. Це свiдчить про його байдужiсть до стану пiдроздiлiв Центральної Ради на Українi.

7. Порш безпiдставно заявив, що зможе звiльнити Україну вiд бiльшовикiв до 28 (15) сiчня (у цей день студенти прибули пiд Крути — прим. Т.Я.), не обгрунтувавши це безглузде твердження.

8. Повне незнання справи виявляє твердження про зайняття Мiнська та "українську армiю Захiдного фронту". Адже в тi часи було загальновiдомим, що Мiнськ — один з найбiльших центрiв червоної гвардiї, а на Захiдному фронтi перебувало найменше зукраїнiзованих вiйськ.

Пiдсумок аналiзу доповiдi Порша досить непривабливий. Адже, як видно, новий вiйськовий мiнiстр був просто нездатний виконувати свої функцiї.

Отже, Раднарком просто був збентежений поведiнкою Генерального Секретарiату Центральної Ради, який не вiдреагував нi на офiцiйнi ноти, нi на агресивнi дiї В.Антонова-Овсiєнка, нi на створення радянського Народного Секретарiату. Складалося таке враження, що навiть до своїх проблем Центральна Рада ставилась байдуже. І Раднаркому просто не залишалось нiчого робити, як продовжувати тиск на Центральну Раду рiзкими та агресивними дiями.

13 сiчня (30 грудня) Рада Народних Комiсарiв прийняла таку резолюцiю:

"Совет Народных Комиссаров признает ответ Рады неопределенным до издевательства. Основным источником разногласий с Радой являлось то обстоятельство, которое Совет Народных Комиссаров ясно указал в своем первом обращении к Раде с предложением мирных переговоров. Именно в этом обращении было указано, что прямая или косвенная поддержка Радой калединцев является для нас безусловным основанием для военных действий против Рады.

Вокруг Каледина группируются собравшиеся со всех концов России контр-революционные элементы из помещиков и буржуазии. Против Каледина стоит явно большинство крестьян и трудового козачества даже на Дону. Признание Советской власти большинством населения России и, в первую голову, трудящихся масс всех наций есть очевидный для всех факт. В самой Украине революционное движение украинских трудящихся классов за полный переход власти к советам, принимает все больше размеры и обещает победу над украинской буржуазией в ближайшем будущем.

Уклонение Рады от ответа на вопрос в том, прекращает ли она прямую или косвенную поддержку калединцев, срывает начатые нами мирные переговоры и возлагает на Раду всю ответственность за продолжение гражданской войны, которую подняли буржуазные классы разных наций и которая совершенно безнадежна, ибо подавляющее большинство рабочих, крестьян и армии решительно стоят за социалистическую советскую республику.

Национальные же требования украинцев, самостоятельность их народной республики, ее права требовать федеративных отношений признаются Советом Народных Комиссаров полностью и никаких споров не вызывают.

Совет Народных Комиссаров" (72,с.69–70).

Власне, на цю ноту Раднаркому Центральна Рада теж не дала вiдповiдi. М.Порш та В.Винниченко в цей час бавилися в солдатикiв, демобiлiзуючи зукразнiзованi регулярнi частини та обговорюючи проект можливого створення мiлiцейських формацiй на базi Вiльного козацтва. Так, у день отримання заяви Раднаркому, 13 сiчня (30 грудня), Генеральний Секретарiат Центральної Ради замiсть того, щоб вивчати становище, яке склалось, захопився обговоренням чергової доповiдi Порша про "проект формування української мiлiцiйної армiї й основнi тези проекту органiзацiї гайдамацьких корпусiв, яко кадрiв iнструкторiв української мiлiцiйної армiї" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.31). У годину небезпеки державностi України її уряд розглядає вигадки нового вiйськового мiнiстра Миколи Порша!

А в цей час бiльшовики продовжували тиснути українськi частини. 13 сiчня (30 грудня) 1918 року вiйська Р.Берзiна, маючи в авангардi матросiв, намагалися переправитись через Десну бiля станцiї Дочь, щоб вдертись на Чернiгiвщину з пiвночi. Однак станцiю мужньо боронили юнаки 1-ї вiйськової школи, i наступ Берзiна провалився. Бiй був надзвичайно завзятим. Ось що згадував юнак М.Михайлик: "В такiй моральнiй атмосферi у нас почався наступ матроських вiддiлiв зi сторони Гомеля. Шостого сiчня (помилка автора, це було 13 сiчня — прим. Т.Я.) вони дiйшли до ст. Доч, де й зустрiли їх 1 i 3 сотнi школи та бронепотяги. Матроси не знали добре пiшої вiйни, йшли "пiд спиртом" (п'янi), не лягаючи; їх багато забито i вони вiдiйшли за рiчку. У нас знищено бронепотяг i перебито багато обслуги" (169,с.20).

Цей бiй пiд станцiєю Дочь надовго вiдвадив воякiв Берзiна переходити до активних дiй.

Командуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко продовжував очищати територiю Харкiвської та Катеринославської губернiй, пiдлеглих неоформленiй офiцiйно Донецько-Криворiзькiй радянськiй республiцi, вiд українських пiдроздiлiв. Розвиваючи успiхи в районi Лозової, Антонов-Овсiєнко вислав 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн Полякова в 1000 багнетiв, який щойно прибув, на Олександрiвськ.

В Олександрiвську ще недавно знаходились потужнi українськi сили: Сiмферопольський полк iменi Дорошенка, зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї, автомобiльна рота з 4-ма броньовиками, козачi вiйська, що прямували на Дон. Мiсцева червона гвардiя була дуже слабенька — всього близько 300 робiтникiв, на якi мали сильний вплив анархiсти. Крiм того, в околицях мiста та Гуляй-Полi знаходились анархiстськi загони М.Нiкiфорової, Н.Махна та iнших, що сягали 400 багнетiв. 24 (11) грудня 1917 року в Олександрiвську з'явився ешелон матросiв-бiльшовикiв Мокроусова, який рухався до Криму (400 багнетiв). О.Мокроусов пiдбив мiсцевих червоногвардiйцiв на збройний виступ, який i вiдбувся 25 (12) грудня. Червоногвардiйцi з величезними втратами захопили пошту та телеграф, однак на цьому їх наступальний порив скiнчився (245,с.307). Незважаючи на це, бої тривали ще три днi. Ось що, зокрема, писав про них червоногвардiєць М.Пересипко:

"Нашому загоновi, яким командував Олександр Єльнер, було доручено охороняти будинок Народного дому та електростанцiю, а також пiдтримувати зв'язок iз загоном Червоної гвардiї, що вiв бiй за Катеринiнську станцiю. Основнi сили ворога були зосередженi, головним чином, на вулицi Соборнiй. По нiй увесь час снували броньовики, обстрiлюючи мiсто i наш загiн" (258,с.310).

Бої в мiстi тривали до 28 (15) грудня i закiнчились повним розгромом червоногвардiйцiв та матросiв. Розбитий загiн О.Мокроусова швидко втiк до Криму. Олександрiвська червона гвардiя була розiгнана i фактично перестала iснувати.

Однак така ситуацiя на початку сiчня змiнилася корiнним чином. Сiмферопольський полк i українцi-кiннотники 3-ї дивiзiї були розбитi в боях за Лозову, Павлоград та Синельниково. Рештки цих українських частин в Олександрiвську вже не становили нiякої сили. Саме тому, коли 15 (2) сiчня 1918 року Петроградський загiн увiйшов до Олександрiвська, все мiсто без бою пiдкорилися радянськiй владi (208,с.117). Вояки-українцi були заарештованi, автомобiльну роту було роззброєно та розпущено.

Одразу ж у мiстi почалося створнення мiцного радянського загону. До нього увiйшли червоногвардiйцi Петрограду та близько 300 червоногвардiйцiв Олександрiвська. До них також долучилось понад 300 анархiстiв з околиць мiста (287,с.115).

Протягом кiлькох днiв цей загiн, що тепер нараховував до 1600 багнетiв, злiквiдував кiлька потужних сiльських осередкiв Вiльного козацтва. Вони дiяли в Новомосковському та Самарському повiтах, селах: Пiдгороднi, Мануйлiвка, Кам'янка та iн. Отаманом Новомосковського козацького коша був селянин Сторубель, Самарського — студент Гавриленко (181,с.33). Досить чисельним був загiн отамана Чайкiвського — "Чорного ворона", який не пропускав хлiб по Днiпру з Херсона до Олександрiвська. Всi цi загони Вiльного козацтва були роззброєнi рiчковою експедицiєю червоногвардiйцiв (245,с.307).

Пiсля взяття Олександрiвська були остаточно злiквiдованi українськi залоги у всьому Донецько-Криворiзькому регiонi. Так, у Луганську розiгнали вже роззброєний зукраїнiзований запасний полк лiкаря Малашка. У Марiуполi бiльшовики демобiлiзували 24-й зукраїнiзований запасний полк, роззброєний ними ще 12 сiчня (30 грудня) 1918 року. Крiм того, в Бахмутi припинив своє iснування 25-й зукраїнiзований запасний полк, також роззброєний та розпущений мiсцевою червоною гвардiєю. Таким чином нi в Харкiвськiй, нi в Катеринославськiй губернiях українських залог не залишилось.

Антонов-Овсiєнко був дуже задоволений захопленням Олександрiвська, а тому й надалi готувався вести вiйну з Центральною Радою. Не вистачало тiльки дозволу Раднаркому, який ще чекав вiд Генерального Секретарiату вiдповiдь на свою ноту вiд 13 сiчня (30 грудня). Однак вiдповiдi бiльшовики так i не дочекалися. Певно, таке iгнорування Центральною Радою Раднаркому дуже не подобалось бiльшовикам, якi вирiшили вiддячити тiєю ж монетою. Вони цiлком визнали Народний Секретарiат у Харковi, поставивши таким чином Центральну Раду в надзвичайно ворожу до Раднаркому позицiю. Щоб виправдати сподiвання Раднаркому, Народний Секретарiат 17 (4) сiчня 1918 року вiд свого iменi оголосив вiйну Центральнiй Радi. Але за вiдсутнiстю власних збройних сил, Народний Секретарiат i надалi був вимушений користуватись "послугами" вiйськ Раднаркому на чолi з В.Антоновим-Овсiєнком. А ось текст звернення Народного Секретарiату з оголошенням вiйни Центральнiй Радi:

"4 (17) января 1918 г.

От Народного Секретариата Украинской

Народной Республики

Генеральный секретариат Центральной рады поддерживает Каледина и всех русских контрреволюционеров в их борьбе против рабоче-крестьянской революции, национальную вражду между братскими народами и старается образовать на Украине буржуазную власть.

От имени Украинской Народной Республики объявляем Генеральный Секретариат Центральной рады врагом свободного украинского народа, призываем и приказываем всем верным делу рабоче-крестьянской революции войскам бороться против буржуазного секретариата

киевской Центральной рады и Каледина. В этой борьбе вместе с нами работают враги Рабоче-Крестьянского правительства Росийской Федерации.

Все рабочие и крестьяне, все жители Украины должны помочь революционным войскам Народного Секретариата и войскам Рады Народных Комиссаров.

Народные секретари:

Ю.Коцюбинский

В.Люксембург

Е.Бош

С.Бакинский

Э.Лугановский

В.Аусем

Г.Лапчинский" (19,т.3,с.49).

Отже, Антонов-Овсiєнко мiг продовжувати вiйну i вiн призначив наступ своїх вiйськ проти Центральної Ради на 18 (5) сiчня 1918 року. Фактично, саме з цього дня Раднарком руками В.Антонова-Овсiєнка почав вести справжню вiйну з вiйськами Центральної Ради.

Реальний стан збройних сил супротивникiв

Спробуймо розглянути реальний стан збройних сил Центральної Ради та Раднаркому i Народного Секретарiату напередоднi офiцiйного початку вiйни станом на 18 (5) сiчня 1918 року. Насамперед скажемо, що в Українi в той час виникло три локальних конфлiкти з бiльшовиками — один на мiсцевому рiвнi i два шляхом зовнiшнього втручання:

— вiйна з Раднаркомом i Народним Секретарiатом на Лiвобережнiй Українi;

— бої зi збiльшовиченими вiйськами фронту на Правобережнiй Українi;

— повстання мiсцевих бiльшовикiв на Пiвднi України.

Усi конфлiкти мали спiльну хронологiю та єдиний привiд — вiйну мiж Раднаркомом та Центральною Радою. Бiльше цi подiї нiчим мiж собою не були зв'язанi. Так, командуючий радянськими вiйськами на Лiвобережжi В.Антонов-Овсiєнко майже не мав нiякого впливу на подiї на Правобережжi i нiчого спiльного з переворотами в Причорномор'ї. Адже на Пiвднi України боротьбу з Центральною Радою вiв Центральний виконавчий комiтет Рад солдатських, матроських i робiтничих депутатiв (Румчерод), а на Правобережжi — Революцiйно-вiйськовий комiтет росiйських армiй Пiвденно-Захiдного фронту (РВК). Румчерод мав яскраво виражений мiстечковий характер, оскiльки одеськi бiльшовики, що заправляли в Румчеродi, тяжiли до незалежностi Херсонської губернiї, що вони згодом i зробили. Звичайно, що Раднарком, як i Центральна Рада, не були для них великими авторитетними установами. Вiйськово-революцiйний комiтет був складений з воякiв-росiян фронту i репрезентував тiльки їхнi бiльшовицькi (iнших майже не було) iнтереси. А для розагiтованого бiльшовиками солдата-росiянина було головне тiльки одне — швидше дiстатись додому. На шляху до цього знаходились Центральна Рада зi своїми вiйськами, тож вони мусили виступити проти неї незалежно вiд Раднаркому та Антонова-Овсiєнка.

Вiдповiдно i Румчерод, i РВК, i штаб Антонова-Овсiєнка дiяли майже вiдокремлено один вiд одного. Отож, розглядаючи збройнi сили Раднаркому та Народного Секретарiату, ми маємо на увазi тiльки вiйська В.Антонова-Овсiєнка та червоногвардiйськi загони Лiвобережжя. Збройнi сили Румчероду та РВК, як i подiї на Пiвднi та Правобережжi України, ми розглянемо у вiдповiдних роздiлах книги в подальшому.

Майже така сама ситуацiя склалась i з вiйськами Центральної Ради, однак не через якiсь там полiтичнi обставини, а переважно через "безголов'я" нової вiйськової влади на чолi з М.Поршем. Пiсля замiни С.Петлюри Миколою Поршем останнiй утратив усi важелi управлiння збройними силами Центральної Ради. Українськi вiйська через нездатнiсть до управлiння нового вiйськового мiнiстра вимушенi були боротися з бiльшовиками автономно та непов'язано мiж собою. Тому на Правобережнiй Українi зукраїнiзованi пiдроздiли вимушенi були вести боротьбу з Революцiйно-вiйськовим комiтетом цiлком самостiйно без будь-якої пiдтримки з Києва. Так само в Причорномор'ї всi клопоти з мiсцевими бiльшовиками були покладенi виключно на Одеську гайдамацьку дивiзiю. Вона без будь-якої пiдтримки з центру мусила триматись i проти збiльшовичених воякiв Румунського фронту, i проти морякiв Чорноморського флоту, i проти мiсцевої Червоної гвардiї.

Таким чином, не тiльки бiльшовицькi сили, а й вiйська Центральної Ради були роздiленi на три цiлком автономнi частини, що ледве не згубило Українську Народну Республiку ще в лютому 1918 року.

Оскiльки ми розглядаймо безпосередньо бойовi дiї українських пiдроздiлiв з радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, то, вiдповiдно, в даному разi нас цiкавлять тiльки тi сили, якi знаходились на Лiвобережжi — в Чернiгiвськiй та Полтавськiй губернiях, а також у Києвi. Вiйська Правобережжя та Пiвдня України ми розглянемо в далi. Отож, що становила собою українська армiя на Лiвобережжi?

На це питання спробуймо вiдповiсти в цьому роздiлi.

Розбудова вiдродженого українського вiйська в листопадi 1917 — лютому 1918 рокiв зазнала фiаско. Зазнала тому, що українськi соцiалiсти надто заполiтизували армiю. Вони самi пiдштовхували українських солдатiв та офiцерiв до бiльшовицьких iдей. Ідеологiєю соцiалiзму та комунiзму армiя була отруєна смертельно. Можливо, що за умов незаперечного визнання незалежностi України бiльшовиками, це було б не так i страшно. Однак, коли на кону стояла незалежнiсть та перспективи соцiалiстичного будiвництва — постулати з рiзних площин — неминуче мусила статись трагедiя. І на Українi вона сталася…

А ще не було достатньої кiлькостi офiцерiв-українцiв, якi мусили б пiдтримувати дисциплiну та боєздатнiсть вiйськових частин. Українськi полки в переважнiй своїй бiльшостi були укомплектованi свiдомими офiцерами максимум на третину. Іншi вакансiї заповнювали росiяни або "малороси" — ще одна трагедiя українського народу. "Малоросизм" — так охрестили тих, хто українцем був несвiдомим, та вважав, що краще вже жити в "єдiной нєдєлiмой". З офiцерiв-українцiв таких було близько 60 %! Це є трагедiя, страшна трагедiя. Частина полкiв, утворених шляхом вiдокремлення, а не українiзацiї, просто не допускали до себе офiцерiв-"малоросiв". Однак це становище не змiнювало, оскiльки українських старшин у полку було максимум 35 % вiд потрiбного.

За часiв першого перiоду правлiння Центральної Ради виявилася i ще одна значна хиба. Мова йде про велику прiрву в моральному станi мiж зукраїнiзованими та створеними шляхом видiлення або формування пiдроздiлами. Зукраїнiзованi пiдроздiли, що ставали українськими "за планом", не несли того нацiонального пiднесення, яке було притаманне знов сформованим полкам, створених з iнiцiативи самих вiйськовослужбовцiв. Усi наведенi недолiки сплили на поверхню пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни в груднi 1917 — лютому 1918 рокiв.

Ще в груднi 1917 року Вiйськовий Секретарiат Центральної Ради всi свої сили кинув на створення мiнiстерських структур та українського Генерального штабу, який безпосередньо мусив керувати українськими збройними силами. На жаль, деякi дослiдники через необiзнанiсть плутають мiж собою Вiйськовий Секретарiат та Генеральний штаб. Зокрема, тут можна назвати такого видатного iсторика як Д.Дорошенко, а також згадати книгу пiд редакцiєю І.Тиктора "Історiя українського вiйська" (40,с.373;43,с.390). В обох вище названих джерелах частина особового складу Секретарiату та частина Генерального штабу чомусь об'єднанi в одну незрозумiлу структуру. Варто розiбратися в цiй плутанинi, оскiльки Генеральний штаб переважно вiдповiдає за бойову дiяльнiсть армiї, а Вiйськове мiнiстерство (у даному разi Секретарiат) виконує швидче обслуговуючi функцiї, хоч має i главенство над штабом. Обидвi цi структури створювались та втягувались у роботу протягом грудня 1917 року (за н. ст.). Праця над їх формуванням була досить напруженою. Першим, звичайно, став функцiонувати Вiйськовий Секретарiат, де виникли та розпочали свою роботу найбiльш важливi для армiї вiддiли. До працi були залученi фахiвцiв своєї справи, в чому можна переконатись, якщо навести склад Секретарiату. Гадаємо, що це варто зробити.

Одним з перших крокiв Вiйськового Секретарiату була замiна старих вiйськових звань на суто українськi (див. додаток), а тому ми наводимо прiзвища членiв Секретарiату вже з новими найменуваннями рангiв:

Генеральний Секретар Вiйськових справ — С.Петлюра (потiм М.Порш);

Товариш Секретаря Вiйськових справ — хорунжий В.Кедровський;

Помiчник Генерального Секретаря — пiдполковник О.Жукiвський;

Начальник канцелярiї — матрос С.Письменний;

Начальник стройового вiддiлу — генерал-майор М.Іванiв;

Начальник артилерiйського вiддiлу — полковник Пащенко;

Начальник вiддiлу зв'язку — полковник О.Козьма;

Начальник постачання — пiдполковник В.Матяшевич;

Начальник iнтендантського вiддiлу — полковник Кравченко;

Начальник вiйськових шкiл — полковник Астафiєв (Остапура-Степовий);

Начальник мобiлiзацiйного вiддiлу — осавул М.Удовиченко;

Начальник санiтарного вiддiлу — лiкар Орловський;

Начальник вiйськово-юридичного вiддiлу — пiдхорунжий Ясинський;

Начальник полiтичного вiддiлу — пiдхорунжий Ф.Селецький;

Начальник воєнно-комiсарського вiддiлу — солдат С.Колос;

Вартовий офiцер — пiдхорунжий Пирогiв;

Штаб-офiцер для доручень — пiдполковник Бракер;

Обер-офiцер для доручень — осавул Ковалевський;

Завiдуючий розмiщенням вiйськовополонених — прапорщик Лубнякiв;

Скарбник — пiдхорунжий Саван;

На жаль, Вiйськовому Секретарiату багато зробити не вдалось. У першу чергу тому, що було обмаль часу для налагодження нормальної роботи. Адже радянськi вiйська досить швидко дiстались до Києва i це, безперечно, було головною причиною. Ну, а по-друге, пiсля приходу М.Порша з божевiльними iдеями нацiональної мiлiцiї та тотальної демобiлiзацiї роботу Секретарiату було повнiстю зiрвано i бiльшiсть членiв облишили цю установу.

11 сiчня (29 грудня) 1918 року при Вiйськовому Секретарiатi була створена так звана Полiтична рада, яка мусила вирiшувати рiзнi iдеологiчнi питання, якi могли виникнути при створеннi мiлiцейської армiї (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.31). І хоч ця рада не вiдiграла значної ролi, однак входили до неї особи, про яких просто необхiдно згадати. У першу чергу це стосується хорунжих Ю.Тютюнника та М.Галагана. Крiм них до ради входили прапорщик-авiатор Г.Касяненко, урядовець П.Демерлiй, прапорщик К.Туркало та їх заступники прапорщики М.Махлай, Г.Соборницький та Чорноус.

З фахiвцiв укомплектували й особовий склад українського Генерального штабу. Так, з десяти генштабiстiв, якi обiйняли в українському Генеральному штабi вiдповiдальнi посади, двоє (генерали Кондратович та Бобровський) закiнчили Миколаївську академiю в 1893 роцi, генерал Разгон у 1901 роцi, троє (пiдполковники Кельчевський, Сливинський та Акiнтьєвський) у 1913 роцi, четверо щойно в 1917 роцi. Отож, український Генеральний штаб мав такий склад:

начальник Генерального штабу — г.ш. (Генерального штабу) генерал-майор Бобровський;

помiчник начальника Генерального штабу — г.ш. генерал-майор Разгон;

1-й генерал-квартирмейстер — г.ш. пiдполковник Кельчевський;

2-й генерал-квартирмейстер — г.ш. пiдполковник Сливинський;

начальник Оперативного вiддiлу — г.ш. пiдполковник Акiнтьєвський;

начальник Інспекторського вiддiлу — г.ш. генерал-майор Кондратович;

генерал для особливих доручень — полковник Пилькевич;

начальник Загального вiддiлу — пiдполковник Пономаревський-Свiдерський;

начальник Органiзацiйного вiддiлу — осавул Данченко;

помiчники начальника Оперативного вiддiлу з оперативної частинi — осавул г.ш. Шмiгельський, розвiдчiй частинi — г.ш. пiдосавул Снесаревський, розмiщення вiйськ — г.ш. пiдосавул Удовиченко, пiдрахунку бойових частин — г.ш. пiдосавул Корчак-Савицький;

помiчники начальника Інспекторського вiддiлу: осавул Руденко, прапорщики Токарський i Гаймановський;

помiчник начальника Загального вiддiлу — хорунжий Гулай (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.1-31;303,N 175–184).

На превеликий жаль, український Генеральний штаб так i не виконав за часiв першого перiоду правлiння Центральної Ради свого головного завдання — розбудови українських збройних сил. У першу чергу це обумовлено тим, що наказ про остаточне формування штабу вийшов лише 20 (7) грудня 1917 року. А всього через пiвтора мiсяця до Києва ввiйшли радянськi вiйська М.Муравйова. До того ж на фронтi панували хаос та анархiя, серед яких Генеральний штаб фiзично не був у змозi дати собi раду.

У зв'язку з початком бойових дiй проти бiльшовицьких вiйськ у Києвi крiм Вiйськового Секретарiату (Мiнiстерства) та українського Генерального штабу виникло ще кiлька керiвних вiйськових установ. Так, на базi штабу 1-ї Сердюцької дивiзiї мусив розгорнутись штаб по боротьбi з радянськими пiдроздiлами. Очолював цей штаб пiдполковник Володимир Сальський. Протибiльшовицький штаб Капкана мав за обов'язок боронити схiднi кордони України та боротися з анархiєю в серединi країни. Капкану мусили пiдпорядковуватись штаби так званих Правобережного та Лiвобережного "фронтiв".

"Правобережний фронт" умовно проходив переважно на територiї Київської, Волинської та Подiльської губернiй. Умовним цей "фронт" був тому, що чiтко визначеного супротивника, як такого, не iснувало. Адже спрямований "Правобережний фронт" був проти збiльшовичених вiйськ старої росiйської армiї, що знаходились на Пiвденно-Захiдному та Румунському фронтах Першої свiтової вiйни. Вiдповiдно, якихось устiйнених позицiй та активних бойових дiй не було та й не могло бути. Очолював "Правобережний фронт" командуючий 1-м Українським корпусом генерал Якiв Гандзюк, а вiйська "фронту" майже повнiстю складалися з частин 1-го корпусу.

На вiдмiну вiд Правобережжя, назва "фронт" бiльш пiдходила Лiвобережжю. Адже саме на Лiвобережнiй Українi вiдбувався масований, цiлеспрямований наступ бiльшовикiв. З метою опанування ситуацiєю на Лiвобережжi на базi штабу Київського вiйськового округу був створений штаб "Лiвобережного фронту". Очолив цей штаб командуючий округом сотник Микола Шинкар. За планом, у пiдпорядкування Шинкаря мали бути переданi вiйська, що знаходились на Лiвобережжi та в Києвi. Найбiльше їх було саме в столицi України.

Щоб дати раду з тими пiдроздiлами, що дислокувалися в Києвi, був створений i штаб начальника київської залоги. Очолили цей штаб iнженер Михайло Ковенко, командуючий Київським вiльним козацтвом, та його начальник штабу полковник-iнженер Глiбовський. В обов'язки Ковенка входило забезпечення спокою в мiстi, постачання харчуванням вiйськ Києва, нормалiзацiя стосункiв з червоною гвардiєю та iнше. І треба сказати заради справедливостi, що штаб Ковенка найбiльш вдало виконував свої обов'язки.

Загалом же, практично всi вищi вiйськовi установи працювали погано, бiльше того, заважали працювати одна однiй. Так наприклад, у справи Лiвобережного "фронту" втручались М.Порш, Ю.Капкан та М.Ковенко. Пiд час вуличних боїв у Києвi прагнули керувати вiйськовими дiями загалом усi штаби. Виходила несусвiтна плутанина, яка погiршувалась ще й тим, що М.Порш, М.Ковенко та М.Шинкар були цiлковитими неуками у вiйськовiй справi. Найбiльше шкодив дiяльностi всiх вiйськових установ М.Порш, партiйна звичка якого примушувала щось робити, однак це "щось" вiн робити просто не мiг. Це зрозумiли врештi-решт навiть керiвники Центральної Ради. 30 (17) сiчня 1918 року, коли в Києвi вже тривали бої з бiльшовиками, а кабiнет В.Вiнниченка пiшов у вiдставку, згiдно проекту нового складу Генерального Секретарiату М.Порша мав замiнити есер А.Немоловський. Останнiй як i Порш не мав нiчого спiльного з армiєю. Правда, замiна М.Порша вiдбулася вже значно пiзнiше — в Житомирi.

Отже, в груднi 1917 — сiчнi 1918 року iснувала низка вiйськових установ, якi мусили вiдповiдати за бойовi дiї:

Вiйськовий Секретарiат М.Порша;

Генеральний штаб генерала Б.Бобровського;

Протибiльшовицький штаб пiдполковника Ю.Капкана;

штаб "Лiвобережного фронту" сотника М.Шинкаря;

штаб "Правобережного фронту" генерала Я.Гандзюка;

штаб Київської залоги iнженера М.Ковенка.

Як бачимо, аж шiсть рiзноманiтних штабiв, якi так чи iнакше мусили заопiкуватись бойовими дiями проти бiльшовикiв. Однак жодний з них так i не змiг дати собi раду, i Перша українсько-бiльшовицька вiйна була програна.

Крiм розбудови вищих органiв вiйськової влади треба було ще i наполегливо заопiкуватись українськими вiйськами, що прибували на Україну з Росiї та iнших регiонiв. Тiльки в Києвi їх набралась величезна кiлькiсть, що постiйно зростала. Тут були 1-й козацький iменi Хмельницького, 2-й козацький iменi Полуботка, 1-й український запасний, iменi Наливайка, iменi Шевченка та 1-й кiнний Вiльної України полки, куренi "Смертi", iменi Шевченка та Чорноморський.

Крiм цих формацiй протягом сiчня 1918 року до Києва прибули полки iменi Грушевського та 4-й запасний iменi Сагайдачного. До цього безпосередньо в мiстi провели укаїнiзацiю такi частини київської залоги: Георгiївський полк, що став полком iменi Богуна; понтонний курiнь; 1-е та 2-е пiхотнi вiйськовi училища.

У Києвi було до всього iншого заново сформовано ще кiлька нових українських вiйськових формацiй: Галицько-Буковинський курiнь, Студентський курiнь, Гайдамацький кiш Слобiдської України, 16 сотень Вiльного козацтва, 1-шу гарматну iменi М.Грушевського бригаду та 1-й український авiацiйний загiн.

Загалом, усi цi частини пiдпорядковувалися штабу Київського Вiйськового округу та виконували його доручення, пов'язанi з операцiями Першої українсько-бiльшовицької вiйни (47,с.162–163).

Усього в пiдпопрядкуваннi командуючого округом знаходилось 8 пiших, 1 кiнний полки, 7 пiших куренiв, 2 вiйськових училища, 1 гарматна бригада, 1 авiацiйний загiн та 16 сотень Вiльного козацтва. Цi вiйська нараховували до 15 тисяч вiйськовослужбовцiв, 18 гармат та 12 лiтакiв.

Обов'язково треба було дати раду цим вiйськам, якi не були оперативно об'єднанi мiж собою. Тим бiльше, що в названих вище частинах (крiм вiйськових училищ) було всього близько 300 офiцерiв замiсть потрiбних як мiнiмум 700. Цей фактор, звичайно, грав не на користь дисциплiни та чинностi в полках та куренях.

Що становили собою цi українськi вiйськовi пiдроздiли, якi ще недавно зголошувались до останку служити своїй Батькiвщинi? Звичайно, опинилися вони в досить жалюгiдному станi, однак кожну з формацiй варто розглянути окремо, проаналiзувати її стан та згадати особовий склад (особливо офiцерський), а вже потiм робити якись висновки. І почнемо ми з найпершого пiдроздiлу вiдродженого українського вiйська — полку iменi Б.Хмельницького.

Командиром 1-го українського козачого iменi Б.Хмельницького полку був пiдосавул Володимир Ластiвченко. Це був кадровий старшина, що в 1917 роцi обiймав посаду пiдкурсового офiцера 2-ї Житомирської школи прапорщикiв. З початком революцiї В.Ластiвченко став органiзатором та фактичним керiвником мiсцевого вiйськового клубу iменi П.Полуботка (117,с.14). Незламна воля, працездатнiсть, ораторськi здiбностi Ластiвченка надзвичайно iмпонували українським воякам, отож цiлком природньо, що штабс-капiтана призначили командиром богданiвцiв.

Шляхетнi риси Ластiвченка: мужнiсть, хоробрiсть, любов до Батькiвщини — швидко зробили старшину надзвичайно авторитетним командиром в очах богданiвцiв, якi були повнiстю йому вiдданi. За Ластiвченка полк iменi Хмельницького був найлiпшим українським пiдроздiлом.

Однак незабаром сталася трагедiя. У серединi грудня богданiвцi були вiдправленi на допомогу полтавськiй залозi. Сюди 27 (14) грудня прибув i В.Ластiвченко. Вiн одразу з'явився до видатного дiяча Центральної Ради, який знаходився в Полтавi, В.Андрiєвського.

"До мене пiдiйшов високий худий чоловiк лiт 35–40 у вiйськовiм убранню i коротко представився:

— Полковник Ластiвченко. Далi вiд себе зложив подяку за мою дотеперiшню роботу i просив допомагати i йому, бо вiн в Полтавi зовсiм новий чоловiк, щойно приїхав, нiкого не знає" (116,с.43).

Увечерi В.Ластiвченко разом з офiцерами полку вiдправився вечеряти до ресторану Європейського готелю. Сюди ж з'явився i вiдомий у Полтавi анархiст Дунайський, вiн попросив Ластiвченка вийти до вестибюля, де на очах присутнiх застрiлив командира богданiвцiв (217,с.468).

Було важко поранено i ад'ютанта Ластiвченка, молоденького офiцера, який одягнув погони прапорщика лише в 1917 роцi, одразу пiсля закiнчення Золотонiської гiмназiї (116,с.48).

Українськi вояки дуже тяжко переживали смерть улюбленого командира. Ось що згадував колега В.Ластiвченка по Житомирському клубу український офiцер Ю.Артюшенко: "Маси вояцтва, з якого багато знало його ще з Житомира, вiддавали йому останнє прощай. Блiде лице з орлиним носом i мiцно стиснутими устами говорили про людину сильної волi. Большевики знали це й тому його знищили. Це була перша жертва московського iндiвiдуального терористичного замаху на чолового репрезентанта української державницької думки. Як втрату рiдного батька — переживав я його смерть" (117,с.26). Андрiєвський писав, що "богданiвцi дуже любили небiжчика. Вони його самi недавно обрали собi на командира. Вiн дуже дбав про солдатiв, добрий був до них, завiв карнiсть.

— Тiлько й дисциплiни стало, що за Ластiвченка, — а до нього було Бог зна що, якi люде: зброд сказать!.." (116,с.52).

Очолити полк довелося помiчнику Ластiвченка, старшинi, який був серед богданiвцiв з перших днiв iснування полку, колишньому iнтенданту Сердюцької дивiзiї та майбутньому Вiйськовому мiнiстру УНР, георгiївському кавалеру пiдхорунжому О.Шаповалу. Однак Олександр Шаповал не мав такого впливу на полк, як Ластiвченко, а тому богданiвцi почали розкладатися. У нiч з 28 на 29 (з 15 на 16) грудня спiльно з полтавськими юнкерами вони розгромили мiсцеву Раду робiтничих та солдатських депутатiв. Однак полк цим не задовiльнився i влаштував у Полтавi погром магазинiв, складiв та iншого (116,с.54).

Украй здеморалiзований Богданiвський полк на початку сiчня 1918 року був вiдкликаний до Києва, де протягом мiсяця його значно зменшили.

Незважаючи на пригнiчений стан богданiвцiв, полк добре вiдзначився в київських вуличних боях наприкiнцi сiчня — на початку лютого 1918 року, таким чином повнiстю реабiлiтувавши себе за полтавськi подiї.

Другим за чергою є український козачий iменi П.Полуботка полк. Ось як про нього вiдгукувався дехто з офiцерiв-сiчовикiв: "Ах, той полк Полуботкiвцiв! Скiльки йому прийшлося витерпiти за свої "самостiйницькi тенденцiї!" Навiть мiсця в Києвi не знайшлося, то десь аж у Хвастовi розмiстили, гадаючи, що так вiн скорiше розсиплеться. А вiн там не тiльки не розсипався, а ще змiцнився i тепер на перший заклик своїх недобрих опiкунiв. спiшився на допомогу…" (86,с.28). Автор дещо помиляється, оскiльки було вiдряджено не полк, а один курiнь, i не до Фастова, а до Уманi. Однак у цiлому становище в полку iменi П.Полуботка змальовано яскраво та правдоподiбно. Полуботкiвцi з наказу М.Шинкаря вiдрядили до Уманi свiй найлiпший 2-й курiнь осавула Шестопала. Іншi ж пiдроздiли залишилися в Києвi на чолi з пiдосавулом Очкуренком. Серед цих пiдроздiлiв, якi завжди оглядалися на Шестопала, почалися мiтинги, адже було не зовсiм зрозумiле становище з Першою українсько-бiльшовицькою вiйною. Ось як змалював стан у полку iменi П.Полуботка офiцер Ю.Кандуров-Федотенко, який з наказу Вiйськового мiнiстра 25 (12) сiчня об'їздив частину київської залоги:

"Проходе Демобiлiзацiя, чимало козакiв iйде додому, дуже цiкаво вiдносяться до роздовалихся вiдозв: "Треба привезти до дому правду"…

В 3-й сотнi було зiбрання, де я як представник фронта запитував правду про Україну i Цен. Раду. Пiсля моєї промови про настрiй 75 дiвiзiї i її думку об Цен. Радi козаки казали що дiйсно Рада боронить наши интереси, но тiльки вона слабко проводить в життя те що дає: — треба робить так щоб всi знали що Цен. Рада ще й вища влада. Промова про органiзацiю 75 дивiзiї пiдняла настрiй: "це перший раз чуємо що йє i на фронтi такi люде". Задержанiє вiльним козац. полуботькiвця пiд арештом зроблено зря и трохи обострило вiдношення до козацтва бо у Полуботкiв були посвiдчення вiд Полкової Ради, а красних квiткив вони ще не получили; потiм таки комиссия котра при тюрми продержавши людей 3–4 днi повiнна була б розiбрати в чiм була рiч, а вона цього не зробила i арештованi прохали Полуботков щоб тi освоводили, що було i зроблено. Пiсля поясненiй всi як бутто примiрились. На свiй куринь що стоiть в Коростеню кладуть велику надiю що зря викликили не здається, завтра iйде делегацiя узнать там становище… Замiтно маленьке недовольствiє старшиною, котра будто би устоювала якесь закрите засiдання й козакiв не пускала туди. Вечером було призначено загальне зiбрання, на якому доставлять представники Генер. Секрет (ф.1115,оп.1, спр.23,с.19). Загалом, серед бiльшостi воякiв полку вже панували бiльшовицькi настрої i були навiть свої власнi бiльшовицькi агiтатори. Однак, незважаючи на це, пiдроздiли полуботкiвцiв вже за часiв боротьби в Києвi взяли активну участь у багатьох вуличних боях (202).

Бойовою формацiєю був полк iменi П.Дорошенка. Свого часу полк цей був сфомований з частини богданiвцiв як 1-й український запасний. Дорошенкiвським же вiн став наприкiнцi листопада 1917 року. Традицiї богданiвцiв були настiльки живi в полку, що козаки й самi називали себе богданiвцями. Згодом серед iсторикiв та авторiв спогадiв це викликало значну помилку: в боях на Чернiгiвськiй залiзницi особливо уславився Дорошенкiвський полк, однак, вояки його за звичкою називали себе богданiвцями. Через це переважна бiльшiсть заслуг полку iменi П.Дорошенка приписується полку iменi Б.Хмельницького через те, що козаки обох полкiв називали себе богданiвцями (51,с.18–26;169,с.19). На вiдмiну вiд козакiв офiцери полку, яких нараховувалось 15–20 осiб, прийшли сюди одразу як дорошенкiвцi, хоч майже всi вони не мали нiчого спiльного з полком iменi Б.Хмельницького. Тому старшини всiляко намагалися вiдрiзнити свiй полк вiд Богданiвського. Вiдповiднi дорошенкiвськi традицiї офiцерам вдалося прищепити лише переформованому 1-му Запорiзькому полку iменi П.Дорошенка в березнi 1918 року.

Офiцерський склад Дорошенкiвського полку був досить добiрним. Командував полком осавул Пелещук, якого iсторик Д.Дорошенко дуже не любив та називав "типовим бандитом" (133). Чи був Пелещук таким, чи нi — сказати важко. Принаймнi, всi його сприймали як гарного кадрового стройового командира. Справжньою душею дорошенкiвцiв був заступник Пелещука хорунжий вiйськового часу Кость Хмiлевський. Його любили вояки за щире слово в скрутну хвилину, мужнiсть та хоробрiсть. Командний склад полку органiчно доповнював майбутнiй видатний вiйськовий дiяч армiї УНР та командир дивiзiї в 1919 роцi кадровий осавул Іван Литвиненко, який вiдповiдав за дисциплiну в полку. До речi, Пелещук та Литвиненко — це два вiдомих нам кадрових офiцери полку iменi П.Дорошенка того часу.

Командиром 1-го куреня був майбутнiй генерал-полковник армiї УНР, а тодi просто хорунжий Олександр Загродський, який дiстав офiцерськi погони, вислужившись iз солдатiв. Загродський завжди вiдзначався чiтким та правильним виконанням наказiв, розумiнням оперативної i тактичної iнформацiї.

На чолi 2-го куреня стояв галичанин пiдосавул Мантуляк, офiцер, який не дозволяв жодних хибних ексцесiв у своєму пiдроздiлi.

3-м куренем, складеним переважно з галичан, якi вiдмовилися служити в Галицько-Буковинському куренi через залiзну дисциплiну, що панувала там, командував хорунжий Олександр Лисенко. Цей старшина багато уваги придiляв полiтичним справам, що не дуже добре впливало на стан у куренi.

З початком Першої українсько-бiльшовицької вiйни полку iменi П.Дорошенка було доручено охорону Чернiгiвської залiзницi, що вела до Києва. Тут дорошенкiвцi, що мали в своєму складi близько 1200 багнетiв, брали участь у всiх боях та сутичках з радянськими вiйськами. Загалом, мусимо стверджувати, що Дорошенкiвський полк, як i богданiвцi, був найлiпшою вiйськовою формацiєю. Цей полк сумлiнно виконував свої обов'язки, вiн до остатку боронив свою землю пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни.

Пiдроздiл, що четвертим входив до Сердюцької дивiзiї, був так званий Георгiївський полк iменi І.Богуна. Цей полк (спочатку батальйон) був сформований згiдно наказу вiд 12 липня 1917 року в Києвi з кавалерiв вiдзнаки святого Георгiя. На думку засновникiв Георгiївських формацiй, вони мусили стати мiцною пiдтримкою iснуючого уряду, дисциплiни в армiї та фронту. Чомусь вважалось, що георгiївськi кавалери-солдати менше пiддаються бiльшовицькiй агiтацiї та розкладу, нiж звичайнi вояки. Згодом це твердження виявилось помилковим.

Великi надiї в боротьбi з Центральною Радою росiйськi кола покладали i на Київський Георiївський полк. Однак надiї цi виявилися марними, оскiльки вже наприкiнцi жовтня переважна бiльшiсть полку заявила про своє бажання стати українською формацiєю. З наказу 3-го Всеукраїнського Вiйськового з'їзду полк став Георгiївським iменi І.Богуна або просто Богунським. Усi проросiйськи настроєнi вояки, переважно офiцери та унтер-офiцери в кiлькостi 60 осiб на чолi з полковником Кiрiєнком, захопивши полковий прапор, виїхали на Дон до генерала Л.Корнiлова.

Наприкiнцi 1917 року полк було значно поповнено. Тепер вiн нараховував 45 офiцерiв та 900 козакiв, якi були роздiленi на три пiшi куренi, кiнну, саперну та 2 кулеметнi сотнi (52 кулемети). Очолював полк осавул Секрет. Його заступником був пiдосавул Тимченко. 1-м куренем командував пiдполковник Василiв. 2-м куренем — осавул Кушнiр, 3-м — осавул Волков. З найлiпших старшин полку варто назвати осавула Погрiбного, хорунжого Оскiлка та пiдосавула Дишлевського, який у сiчнi вимушений був перебрати командування полком на себе. Богунцi дуже вiдрiзнялися вiд богданiвцiв, дорошенкiвцiв та полуботкiвцiв, оскiльки останнi були сформованi революцiйним шляхом видiлення та вiдбору. Полк iменi І.Богуна був зукраїнiзований, а тому, залежно вiд настрою воякiв, вiн мiг бути збiльшовичений, демобiлiзований та iнше. Власне, так згодом i сталося. У Богунському полковi активно дiяв полковий комiтет, який за свiдченням полкового ад'ютанта хорунжого А.Тарнавського, фактично i керував справами (46,ч.1,с.22). Крiм того, як i в кожному зукраїнiзованому пiдроздiлi, iснувала проблема з офiцерським складом. Адже всi офiцери були старими полковими командирами, яких солдати знали ще за "кращих часiв". Тому ставлення солдатiв до своїх старшин (принаймнi, до бiльшостi з них) було досить недовiрливим. Багато офiцерiв не могли одразу зукраїнiзуватися, що теж спричинювало негативне ставлення українських солдатiв до старшин-"малоросiв". Була прiрва мiж солдатами й офiцерами: солдатське життя не цiкавило командний склад, це й породило полковий комiтет та бiльшовизм.

Пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни полковий комiтет видав наказ про нейтралiтет полку iменi І.Богуна. Незважаючи на це, 35 офiцерiв та 60 козакiв на чолi з осавулом Погрiбним брали активну участь у вуличних боях. Кiлька офi— церiв-богунцiв виконували рiзнi важливi функцiї при штабi Ю.Капкана.

Тепер розглянемо iншi формацiї. Свого часу полк iменi М.Грушевського вважався третiм сформованим пiдроздiлом вiдроджених українських збройних сил. Однак грушевцi мало чим себе виявляли, а тому знаємо ми про них небагато. Зокрема, генерал В.Петрiв твердив, що полк iменi М.Грушевського був складений з "мiської iнтелiгенцiї невиразного облича" (178,с.106). Грушевський полк, що мав у своєму складi близько 1 тисячi багнетiв, розташовувався на київському вокзалi i зайняв жорсткий нейтралiтет. Командиром полку був якийсь добродiй доволi похилого вiку, а серед грушевцiв були навiть гiмназисти. Полк iменi М.Грушевського не збирався вступати в будь-якi вiйськовi конфлiкти, внаслiдок чого його роззброїли i розiгнали червоногвардiйцi-залiзничники Києва.

Порiвняно "старою" українською формацiєю був i 4-й український запасний полк iменi П.Сагайдачного. Полк цей, як просто 4-й запасний, до революцiї розташовувався в Житомирi. З початком революцiйних перетворень на Полiссi в 1917 роцi в Житомирi пiд керiвництвом вже згаданого командира богданiвцiв В.Ластiвченка та заходами iнших офiцерiв-українцiв був створено клуб iменi П.Полуботка. Саме цей клуб i взявся за українiзацiю 4-го запасного полку, яка досягла свого апогею в травнi, коли солдати заявили, що хочуть назвати свою частину полком iменi П.Сагайдачного. З травня 1917 року i вiв свою iсторiю 4-й український запасний полк iменi П.Сагайдачного. Навiть номер його цiлком задовiльняв Вiйськовий Секретарiат. Оскiльки 1-м запасним полком був полк iменi П.Дорошенка, 2-й (колишнiй 28-й) запасний полк знаходився в Харковi, 3-й (колишнiй 13-й) розташовувався в Чернiговi, ну а 4-й iменi П.Сагайдачного дислокувався в Житомирi. Про 3-й запасний полк ми ще скажемо кiлька слiв трохи згодом. Полк iменi П.Сагайдачного простояв у Житомирi аж до листопада, коли український штаб Київського Вiйськового округу став стягувати вiйська в кулак. Одна половина 4-го запасного полку (два куренi) була вiдiслана до Полтави, iнша половина (теж два куренi) залишилась у Києвi. У цiлому ж, нi в Києвi, нi в Полтавi належним чином полк себе так i не виявив. І навiть навпаки — серед сагайдачникiв був сильний дух бiльшовизму.

Зокрема, полтавська частина полку iменi П.Сагайдачного була отруєна комунiстичними настроями не гiрше за збiльшовиченi полки. Мiсцевi представники української влади не бачили в 4-му запасному полку не тiльки нiякої користi, а навiть i нiякої пiдтримки (116,с.32). За часiв Першої українсько-бiльшовицької вiйни полтавська частина полку iменi П.Сагайдачного оголосила нейтралiтет. Солдати принципово не ставали на бiк бiльшовикiв чи Центральної Ради.

Набагато гiрше склалася ситуацiя з тiєю частиною 4-го запасного iменi П.Сагайдачного полку, що залишалась у Києвi. Солдати полку були дуже розагiтованi бiльшовиками. Незважаючи навiть на протистояння полкових офiцерiв на чолi з командиром полковником Андрусом, сагайдачники вiдверто виступали на боцi Червоної гвардiї. Перед вуличними боями в Києвi настрiй полку iменi П.Сагайдачного був не такий уже i поганий, що давало певнi пiдстави сподiватись на його надiйнiсть. Ось що писав у доповiдi М.Поршу офiцер Ю.Кандуров-Федотенко:

"В полку Гетьмана Сагайдачного я балакав з козаками всiх сотень i як видно у всiх настрiй антiбiльшовiцькiй i патрiотичний. Вони кажуть що як треба виступити проти бiльшовикiв то вони як один пiдут на защиту рiдн. раiону" (ф.1115,оп.1, спр.23,с.120-об).

Однак сподiвання цi так i не виправдались. З початком вуличних боїв загiн сагайдачникiв приєднався до червоногвардiйцiв, якi боронили завод "Арсенал". А очолив оборону заводу солдат полку iменi П.Сагайдачного С.Мiщенко (277,с.53). Майже весь полк iменi Сагайдачного залишався в своїх казармах на Подолi та деякий час зберiгав нейтралiтет, частково виступивши згодом на боцi червоногвардiйцiв.

Досить цiкаво склалася доля полку iменi Северина Наливайка. Полк цей було складений з українцiв запасних частин Московського Вiйськового округу. Восени полк прибув на Україну та був розквартирований на станцiї Дарниця пiд Києвом. Командував полком осавул Мацюк — учасник усiх трьох Всеукраїнських вiйськових з'їздiв. Нараховували наливайкiвцi до 1400 багнетiв, однак офiцерiв серед них було не бiльше десятка. Через це в полку почали поширюватися бiльшовизм та анархiя, якi призвели до того, що пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни полк iменi Наливайка заарештував своїх офiцерiв, а сам пiд проводом полкової ради збирався виступити проти Центральної Ради (204,с.56). Старшини-наливайкiвцi попросили допомоги в Гайдамацького коша Слобiдської України та сiчовикiв, якi знаходились поруч. У наслiдок цього на допомогу старшинам прибув зведений загiн червоних гайдамакiв та сiчовикiв, який роззброїв та розiгнав полк iменi С.Наливайка, забравши 2500 рушниць, 75 кулеметiв та 8 гармат (42,с.55). Офiцери-наливайкiвцi зiбрали з добровольцiв зведений загiн полку iменi С.Наливайка, який нараховував 60 воякiв та брав активну участь у київських вуличних боях. Очолював цей загiн пiдосавул О.Шпилинський.

У Києвi був ще один пiший полк — полк iменi Тараса Шевченка. Полк цей був сформований у Петроградi мiсцевою українською радою з солдатiв-українцiв запасних гвардiї Волинського, гвардiї Павловського, гвардiї Ізмаїлiвського та гвардiї Семенiвського полкiв. Нагадаємо, що саме солдати Волинського полку першими розпочали Лютневу революцiю, першими брали участь у всiх мiтингах та страйках та iнших подiях. Павлiвцi "вiдзначилися" тим, що ходили на так званий штурм Зимового палацу. Отож iз самого початку було зрозумiло, що нiчого доброго з формування полку iменi Т.Шевченка не вийде. Однак полк цей формувався пiд активним тиском бiльшовикiв, якi розумiли, що збiльшовиченi вояки-українцi при нагодi допоможуть їм встановити радянську владу на Українi.

До Києва полк iменi Т.Шевченка, який спочатку називався "1-м стрiлецьким Вiльної України полком", прибув 2 сiчня (20 грудня) 1918 року (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.23). Спочатку шевченкiвцi на всiх справили досить добре враження. Однак час минав, почалася Перша українсько-бiльшовицька вiйна, i полк iменi Т.Шевченка став видавати чим далi, тим бiльше загрозливi вiдозви. Ось що писав про настрої шевченкiвцiв 25 (12) сiчня 1918 року прапорщик Ю.Кандауров-Федотенко:

"Велика бiльшiсть козакiв, наслухавшись большевiцкiх крикунiв, називають себе большовиками. Большевикi цi дуже легко пiддаються на всяку агiтацiю.

Є серед них и гарнi хлопцi, щирi украiнцi но також мало свiдомi. Потрiбна агiтацiя. Полк цей, по настрiю козакiв, видно що весь розїдеться. Бiльшiсть такiх котрi не рахуються нi з якiми iдеями, їм треба тiлько скорiше до дому. Но їх задержують деякi отдельнi люде, на прiклад, Голова їхнеї Ради ярий большевик, i другi їхнi кiровникi…

Бiльшисть большевитська, але большовики безсознательнi. В пулемiтнiй командi трохi настрiй кращий.

Считаю що вести таку роботу безполезно. Думаю що краще зорганiзувать вiйськовий клубъ де можна буде ширить освiту середъ темряви" (ф.1115,оп.1, спр.23,с.25-об,26,26-об).

На жаль, цей бiльшовизм солдатiв полку iменi Т.Шевченка сильно виявив себе пiд час вуличних боїв у мiстi. Полк знаходився на Печерську неподалiк вiд "Арсеналу", а тому деякi шевченкiвцi подали допомогу повсталому заводу. Зокрема, прийшли до Червоної гвардiї кулеметники з колишнього Волинського полку, якi входили до складу шевченкiвцiв (277,с.52). Були на "Арсеналi" представники-шевченкiвцi i вiд iнших революцiйних полкiв Петрограду. Однак переважна бiльшiсть полку iменi Т.Шевченка зберiгала нейтралiтет i навiть чути не хотiла про "якiсь там бої". Загалом, полк iменi Шевченка, як i полк iменi Сагайдачного, "вiдзначився" своїм бiльшовизмом та активною пiдтримкою червоної гвардiї.

Багато дослiдникiв досить часто плутають мiж собою полк iменi Т.Шевченка, про який ми тiльки що подали деякi данi, та курiнь iменi Т.Шевченка, якому також варто надали увагу. На щастя, в архiвах збереглася справа цього куреня, завдяки якiй, власне, ми i можемо дати досить точну iнформацiю.

Отож, пiдроздiл цей почав iснувати з 1 листопада (19 жовтня) 1917 року як "курiнь iменi Батька Тараса Шевченка". Складався вiн з 4 сотень, у яких нараховувалось 18 офiцерiв та 853 солдати. Курiнь входив до складу 278 запасного полку, що знаходився в Брянську, з воякiв-українцiв якого i було створено шевченкiвцiв. 7 листопада (25 жовтня) курiнь iменi Т.Шевченка прибув до Києва. Очолював курiнь хорунжий Осадчий, його заступником був хорунжий Загороднiй. З середини листопада (за ст. ст.) курiнь iменi Т.Шевченка був висланий нести варту на Чернiгiвщину, а 26 (13) грудня шевченкiвцям наказано було розташуватись у Нiжинi. Спочатку стан куреня був бойовий та пiднесений. Шевченкiвцi бездоганно несли службу, 7 сiчня (26 грудня) 1918 року навiть роззброїли та розпустили збiльшовиченi артилерiйськi частини, що знаходились у Нiжинi (ф.1076,оп.1, спр.20, нак. N 1-29). Однак згодом ситуацiя надзвичайно ускладнилась. У куренi почались мiтинги, активно поширювалась бiльшовицька агiтацiя. Вiдiрванi вiд iнших українських формацiй, шевченкiвцi чим далi, тим бiльше збiльшовичувались. Пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни курiнь iменi Т.Шевченка вiдмовився виконувати накази командуючого українськими вiйськами Ю.Капкана (208,с.143). Згодом цей курiнь не подав допомоги студентам пiд Крутами i пропустив до Нiжина червоногвардiйцiв.

Дуже мало ми знаємо про виникнення та взагалi про iснування куреня "Смертi". Курiнь був сформований на Румунському фронтi влiтку 1917 року як ударний батальйон пiд командою капiтана Мiляшевича. Восени цей курiнь був зукраїнiзований, однак офiцерський склад його залишався переважно росiйським. Лише незначна частина офiцерiв на чолi з самим Мiляшевичем була українською. Пiсля Жовтневого перевороту курiнь "Смертi" прибув до Києва, де був поповнений ударниками-українцями зi славнозвiсного Слов'янського (колишнього Корнилiвського, який у бiлiй армiї вiдновив назву "Корнилiвський") ударного полку. 10 (27 листопада) курiнь "Смертi" був висланий до Конотопа, з видiленням частини воякiв як залоги до важливого залiзничного вузла Бахмач. Тут курiнь пробув до трагiчної ночi на 23 (10) сiчня, коли його було розстрiляно у вагонах на вокзалi з кулеметiв Червоної гвардiї разом з дорошенкiвцями. Переважна бiльшiсть воякiв куреня розбiглася. І лише невеличка частина офiцерiв та деяких солдатiв на чолi з Мiляшевичем вiдступила до Бахмача, де прийняла смертельний бiй. Практично весь загiн тут i загинув. Лише 50 воякiв разом з Мiляшевичем вiдiйшли далi на Крути, де брали участь у славнозвiсному бою пiд Крутами зi Студентським куренем Сiчових Стрiльцiв (47,с.166). Усi вояки куреня "Смертi", якi вцiлiли в бою, влилися до складу Дорошенкiвського полку. Вижив i пiдосавул Мiляшевич.

Не менш трагiчна доля спiткала так званий Чорноморський курiнь у силi до 150 багнетiв, утворений у Севастополi з морякiв Чорноморського флоту. Цей курiнь прибув до Києва на допомогу Центральнiй Радi з отриманням перших вiдомостей про жовтневi подiї. З того часу чорноморцi залишилися в мiстi аж до Першої українсько-бiльшовицької вiйни. Активну участь моряки брали у вуличних боях, зокрема, прикривали набережну Днiпра. Там вони i були оточенi радянськими вiйськами М.Муравйова. За твердженням iсторика М.Дорошенка, майже всi моряки загинули, захищаючись вiд бiльшовикiв (40,с.281).

Виразно бiльшовицьке обличчя мав так званий понтонний курiнь. Майже всi його офiцери були росiянами. Курiнь цей iснував у Києвi як "Лiтерний запасний понтонний батальйон" ще з 1905 року. Саме тодi вiн "уславився" своїми революцiйними поглядами. У 1917 роцi понтонний батальйон збiльшовичився, брав активну участь у жовтневих боях на боцi Червоної гвардiї проти вiйськ штабу Київського Вiйськового округу. Коли Центральна Рада взяла владу до своїх рук, батальйонна рада постановила швиденько "зукраїнiзуватись", щоб понтонерiв не було розiгнано. Вiйськовий Секретарiат замiсть того, щоб розпустити на всi чотири вiтри понтонний батальйон, у наказi вiд 26 (13) грудня 1917 року визнав його, перейменувавши на "український запасний понтонний курiнь" (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.14). Пiд час вуличних боїв у Києвi наприкiнцi сiчня 1918 року, як i слiд було чекати, бiльшiсть понтонерiв активно допомагала "Арсеналу".

Досить велику роль вiдiгравали добровольчi формацiї, складенi напередоднi або пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни. Це славнозвiснi Галицько-Буковинський курiнь Сiчових Стрiльцiв, допомiжний Студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв та Гайдамацький кiш Слобiдської України. Про цi три формацiї було багато чого написано, а тому дуже докладно, заглиблюючись у деталi, ми їх розглядати не будемо.

Галицько-Буковинський курiнь Сiчових Стрiльцiв, перейменований згодом на 1-й курiнь Сiчових Стрiльцiв, був сформований з галичан-вiйськовополонених, що служили в австро-угорськiй армiї. Спочатку заопiкувався формуванням куреня Галицько-Буковинський комiтет допомоги бiженцям та командування 1-го українського запасного полку, при якому, власне, вiн i формувався. Днем заснування свого куреня сiчовики вважали 19 (6) листопада 1917 року, коли до полку iменi П.Дорошенка прибули першi 22 вояки-галичани — полоненi з австрiйської армiї. Кiстяк, як офiцерський, так i солдатський, склали вiйськовослужбовцi з Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв австро-угорського вiйська. З певними перешкодами, якi галичани успiшно долали, вже в сiчнi 1-й курiнь Сiчових Стрiльцiв становив грiзну силу, до складу якого входило 450 вишколених воякiв, згуртованих мiцною дисциплiною, перейнятою з Легiону УСС.

Сiчову формацiю очолював хорунжий Є.Коновалець, куренем командував пiдосавул А.Мельник, а кадрами артилеристiв розпоряджався пiдосавул Р.Дашкевич (42,с.30–73). Загалом, сiчовики вiдiграли значну роль у боротьбi за незалежнiсть України та в першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi зокрема.

Про Допомiжний Студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв було багато чого написано у зв'язку з трагiчною загибеллю частини студентiв у гучнозвiсному бою пiд Крутами. У 20-х — 30-х роках про курiнь залишили багато цiкавих спогадiв колишнi його члени, кожний з яких намагався вiд себе додати якийсь новий, невiдомий широким колам, факт. Зараз, у 90-i роки, про цей курiнь пишуть з пропагандистською метою, iнодi навiть не знаючи багатьох обставин. Ну, а якщо сказати, що пiд Крутами загинули не всi 350 учасникiв бою, а тiльки близько 40 студентiв, 15 юнкерiв та приблизно стiльки ж воякiв згаданого вже нами куреня "Смертi", то тебе можуть звинуватити як мiнiмум у "вiдсутностi нацiональної свiдомостi та державного мислення".

Отож, Студентський курiнь був сформований на початку сiчня (за н. ст.) 1918 року з метою охорони ладу та спокою в мiстi Києвi. Очолював його кадровий старшина-кiннотник пiдосавул Нестор Король. Курiнь складався з однiєї-єдиної сотнi, оскiльки 2-а сотня через брак часу так нiколи i не була сформована. З Київського кадетського корпусу до розпорядження командира куреня було направлено гарного вихователя полковника М.Сварику (брата генерала УНР Василя Сварики), який мусив допомагати студентам як

у вiйськовiй справi, так i психологiчно. На посаду командира 1-ї сотнi було призначено старшину вiйськового часу пiдосавула Омельченка, його заступником — гiмназиста 2-ї гiмназiї, що встиг побувати на фронтi, прапорщика Кальченка. Це був увесь старшинський склад Студентського куреня. А ось як формувався сам курiнь:

"В перших днях сiчня вiдбулося вiче українського студенства з Унiверситету св. Володимира й новозаснованого Укр. Народнього Унiверситету, на якому вирiшено зорганiзувати студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв, до якого, пiд загрозою бойкоту й виключення з української студентської сiмї, мали б вступити всi Українцi студенти. За прикладом студенства пiшло й молодше поколiння — учнi 2-ої Укр. iм. Кирило-Мефодiївського Братства гiмназiї. Якщо не помиляюсь, шостого (19) сiчня 1918 року вiдбулися загальнi збори учнiв двох старших кляс… Головою обрано бл. пам. Павла Кальченка, учня 8-ї кляси, що встиг вже побувати на фронтi пiд час свiтової вiйни, i уважався тому найбiльш досвiдченим у вiйськовому дiлi" (159,с.2).

1-у сотню було сформовано в складi близько 120 студентiв та гiмназистiв, серед яких знаходилось i 2 студенти медичного факультету, що стали сотенними медиками. Подальшу долю Студентського куреня, властиво сотнi, ми розглянемо в роздiлi, присвяченому бою пiд Крутами.

Багато рiзних легенд зiбрав навколо себе Гайдамацький кiш Слобiдської України, який своїм завзяттям наводив жах на бiльшовикiв. Вiн злiквiдував у Києвi принаймнi половину повстанцiв. Це вiн одчайдушно штурмував завод "Арсенал". Історiя створення Гайдамацького коша досить цiкава.

1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) згiдно постанови Генерального Секретарiату Симон Васильович Петлюра був звiльнений з посади Генерального Секретаря Вiйськових Справ. Що йому залишалося робити? Узяти в руки рушницю та загинути пiд час вуличних боїв? Хiба ж це був вихiд? Симон Петлюра спробував використати свiй останнiй козир — авторитет з дiяльностi в Генеральному Секретарствi. Вiн сподiвався створити бiльш-менш боєздатну вiйськову частину, з якою мiг би боронити батькiвщину.

За кiлька днiв у таких газетах, як "Нова Рада" з'явилися оголошення, що Симон Васильович Петлюра розпочав формувати Гайдамацький кiш Слобiдської України. Чому цей кiш так називався? Бiльшовики були вже на Харкiвщинi. Цю територiю треба було звiльнити. Тому, щоб добровольцi одразу уявляли для якої мети створюється кiш, його було названо "Слобiдським".

Незабаром на вулицях мiста з'явилися вiд руки зробленi заклики про вступ до коша з намальованим козаком, що мав оселедець та шапку з червоним шликом. Вiдозви були пiдписанi Петлюрою, де зазначалась i адреса кошу — Колегiя Павла Галагана на Фундуклеївськiй вулицi /сучасний музей Української Лiтератури на вулицi Б.Хмельницького/ (178,с.107). Хто ж були першi гайдамаки?

Безумовно, найпершим гайдамаком С.Петлюри був майбутнiй генерал армiї УНР, а тодi штабс-капiтан Генерального штабу Олександр Удовиченко. Ще 24 (11) грудня О.Удовиченка був призначений до створеного Українського Генерального Штабу на посаду помiчника начальника оперативного вiддiлу. Коли ж Петлюру було усунуто з керiвництва Генеральним Вiйськовим Секретарством, то разом з ним звiдти пiшов i О.Удовиченко.

Незабаром до Слобiдського коша прийшли й першi старшини, якi згодом своєю фанатичною вiдданiстю справi, ненавистю до ворогiв України зробили багато для пiднесення Гайдамацької слави. Кiстяк гайдамакiв складали всього троє — штабс-капiтан О.Волох, поручник Виноградов та прапощик Ляхович. Уже згодом до цього кiстяка, що став зватись "куренем Червоних гайдамакiв", додалася артилерiя, курiнь Чорних гайдамакiв, загiн полку iменi С.Наливайка та штаб С.Петлюри, про що скажемо далi.

Уперше про гайдамакiв С.Петлюри Київ почув у зв'язку з загадковим зникненням голови Київського вiйськово-революцiйного комiтету бiльшовикiв Л.Пятакова. Уже тодi по мiсту поповзли чутки, що зробили це гайдамаки. Згiдно свiдоцтва брата Леонiда Пятакова, Михайла, близько 4-ї години ранку 7 сiчня 1918 року (25 грудня 1917 року) до помешкання увiрвались 10–12 воякiв, зодягнутих у сiрi шинелi без погонiв та петлиць, озброєних шаблями, револьверами та кавалерiйськими гвинтiвками. У багатьох з них були шапки з червоними шликами. За свiдка був росiйськомовний офiцер якоїсь iншої частини, який i познав Л.Пятакова. Що це був за український загiн? З їх унiформи видно, що вони не належали до формацiй, якi пiдпорядковувалися би М.Поршу. Бо минуло вже два тижнi, як було реорганiзовано сердюкiв та змiнено їхню форму, i вперше чергу забрали шапки зi шликами. Це не могли бути i вiльнi козаки, бо, як пiдроздiли нерегулярнi, вони не мали вiйськової форми (шинелiв). До того ж, майже всi вiйська київської залоги були озброєнi нормальними 3-х лiнiйними гвинтiвками, а не кавалерiйськими карабiнами. У Гайдамацькому ж кошу було введено, на вiдмiну вiд усiх iнших частин Центральної Ради, шапки з червоними шликами. Крiм того, вони були озброєнi кавалерiйськими карабiнами (204,с.57). Так само, гайдамаки вiд початку носили шинелi, а вже потiм, перед вiд'їздом на фронт, змiнили їх на червонi кожушки. Отож, цiлком можливо, що вiйськовi, якi заарештували Пятакова, були дiйсно гайдамаками, хоч на це нема достатнiх доказiв. Такої ж думки були багато мешканцiв мiста. Тим бiльше, що в Києвi не знайшлося б жодної вiйськовоi частини, крiм гайдамакiв, здатної на такий вчинок. Усi тi полки з гучним назвами були вже майже повнiстю розваленi бiльшовицькою агiтацiєю.

Л.Пятаков був вивезений за центр мiста, на Пост Волинський, де його пiсля страшних тортур вбили. 29 (16) сiчня тiло його було вiднайдено залiзничниками (82,с.347). Хто дiйсно насмiлився вбити фактично головного бiльшовика Києва, встановити неможливо. Однак преса, бiльшовики, мешканцi мiста звинувачували в тому гайдамакiв. Завдяки цiй подiї почав створюватись навколо Гайдамацького коша мiф про фанатизм, рiшучiсть та божевiльну вiдвагу його членiв. До речi, цей мiф був майже повнiстю реальнiстю.

Пiсля подiї з арештом Пятакова до Гайдамацького коша С.Петлюри стали зголошуватися поодинокi воякi з рiзних зукраїнiзованих пiдроздiлiв та деякi студенти з вiльного козацтва. Всi вони прагнули перейти до активних дiй у боротьбi з бiльшовиками, але майже не знаходили пiдтримки в своїх пiдроздiлах. Чисельнiсть кошу сягала двохсот воякiв, з яких було зорганiзовано пiшу сотню Виноградова та кiнну "Отаманську" сотню Ляховича. Обидвi цi сотнi були об'єднанi в курiнь, що за колiром шликiв став зватись куренем Червоних гайдамакiв.

Уже згодом, пiсля боїв у Гребiнцi, до куреня Червоних гайдамакiв увiйщли рештки гайдамацького загону сотника О.Волоха, що мали до 100 воякiв. Завдяки цьому вдалося розгорнути курiнь до двохсотенного складу та видiлити з нього кiнну сотню. 28 (15) сiчня з реорганiзацiєю Гайдамацького коша керiвний склад його став таким:

командир Гайдамацького коша — С.Петлюра, начальник штабу

— сотник О.Удовиченко, командир куреня Червоних гайдамакiв — сотник О.Волох, заступник командира куреня — пiвсотений Виноградов, командир Отаманської кiнної сотнi — хорунжий Ляхович.

Курень нараховував 250 воякiв, у кiннiй сотнi було до 70 воякiв. В "Історiї Сiчових Стрiльцiв" подаються вiдомостi, що курiнь Червоних гайдамакiв був складений переважно зi старшин (19). Однак, це не вiдповiдає дiйсностi, бо крiм перерахованих вище старшин, курiнь не мав жодного вояка з вiйськовою освiтою. Але навiть i цих сил вистачило Симону Петлюрi, щоб згодом з успiхом боронитись вiд бiльшовицької навали.

Найбiльш чисельною вiйськовою органiзацiєю в Києвi був полк Вiльного козацтва, створений переважно з робiтникiв київських заводiв. Виникли органiзацiї Вiльного козацтва на базi гурткiв заводських "Просвiт", громадських українських товариств та iнших об'єднань. Фактично, вiльнi козаки Києва могли iснувати ще влiтку 1917 року, оскiльки органiзацiя їх була досить потужною.

Офiцiйно було оголошено про початок формування Вiльного козацтва в Києвi 2 сiчня 1918 року (20 грудня 1917 року). Згiдно наказу Вiйськового Секретарiату N 84 пункт 2 командуючому українськими вiйськами Юрiю Капкану було доручено створити Київський полк Вiльного козацтва (ф.1076, оп.1, спр.1-а,с.25). Останнiй передоручив це завдання одному з iнiцiаторiв вiдродження козацтва iнженеру заводу Гретера i Криваненка Михайлу Ковенку. Отаман Ковенко був авторитетною та досвiдченою людиною, а тому йому одразу вдалося зiбрати та озброїти Вiльне козацтво Києва.

12 сiчня (30 грудня) 1918 року в Києвi на Софiйськiй площi вiдбувся парад київських козакiв. На парад М.Ковенко вивiв представникiв вiд 16 куренiв: заводу Гретера та Криваненка, станцiй КиївІ-Пасажирський та КиївІІ-Товаровий, Демiївський, Байкiвський, Печерський, Арсенальний, три Подiльських, два Шулявських, два Лук'янiвських i два Святошинських (40,с.372). Очолювали пiдроздiли козацтва переважно старi поважнi робiтники, вiйськових серед козакiв було надзвичайно мало. Ковенко теж не був фахiвцем з вiйськової справи, а тому запросив на посаду свого помiчника армiйського уповноваженого київської оборонної промисловостi, полковника iнженерних вiйськ Глiбовського. Останнiй радо прийняв цю пропозицiю i згодом дуже допомiг українським вiйськам пiд час оборони Києва вiд бiльшовикiв.

Фактично, Вiльне козацтво нiчим не вiдрiзнялося вiд червоної гвардiї, адже складалося воно з робiтникiв на добровольчих засадах, очолювали його авторитетнi працiвники, а головне — ця органiзацiя була однiєю з небагатьох надiйних збройних частин.

Командуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко визначав чисельнiсть київського Вiльного козацтва в 20 сотень по 60 пiших козакiв. Крiм того, вiн писав, що козаки в боротьбi з бiльшовиками дiяли рiшуче (208,с.150). Дiйсно, козацтво вiдважно боронилося проти радянських загонiв, однак чисельнiсть його була вдвiчi меншою вiд тiєї, про яку згадував Антонов-Овсiєнко. Згiдно спогадiв українського старшини В.Євтимовича на облiку у Вiйськового Секретарiату стояло 643 київських козаки, якi начебто належали до куреня Секретарiату (138,N 3). Це i була справжня чисельнiсть Вiльного козацтва Києва. Практично всi, хто добровiльно вступив до козацьких формацiй, зi зброєю в руках були готовi виступити на захист Центральної Ради.

З українських кiнних формацiй у Києвi в сiчнi 1918 року був тiльки один 1-й кiнний "Вiльної України" полк. Цей полк складався майже виключно з новобранцiв, якi були необiзнанi у вiйськовiй справi. Полк "Вiльної України" був сформований на базi 8-го запасного кiнного полку старої росiйської армiї, що дислокувався в Новогеоргiївську. Тут ще влiтку 1917 року постала досить сильна українська органiзацiя. Саме вона i розпочала українiзацiю 8-го запасного полку. Виник український кiнний полк "Вiльної України" у Новогеоргiївську на початку осенi 1917 року. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полк вирушив до Києва, куди i прибув 7 грудня (24 листопада) 1917 року (70). Згодом цей полк був переданий до складу 1-ї Сердюцької дивiзiї, де вiн i отримав свiй перший номер.

Незважаючи на гучну назву, полк був ненадiйним, мало пiдготовленим до вiйськових дiй, а тому використання його в боротьбi з бiльшовиками було досить проблематичним.

Такою ж малонадiйною була й Сердюцька гарматна бригада iменi М.Грушевського, очолював яку хорунжий Супруненко. Ця бригада, що мала три батареї по 4 гармати в кожнiй, була сформована наприкiнцi 1917 року пiд час короткочасного iснування Сердюцьких дивiзiй, як дивiзiйна артилерiя. До бригади набрали багато випадкових осiб, що, звичайно, вiдобразилось на настроях її воякiв. Незважаючи на це, артилерiйськi частини цiлком пiдтримували Центральну Раду. Правда, проблема була в iншому — в бригадi нараховувалось надзвичайно мало людей, крiм того, майже не було фахових артилеристiв. Саме тому Сердюцька гарматна бригада не надавалася на активнi дiї.

A ось як змальовував стан у бригадi прапорщик Ю.Кандауров-Федотенко 25 (12) сiчня 1918 року:

"В 2,3-й батареї Сердюцьк. гарматної Михайла Грушевськ. бригадi. Становище до культурного дiла i освiти козакiв дуже гарне, приймають всi умови щиро, но i прохають щоб їм видати лiтературу, книжок якi можливо. Бо так як у них находиця малий состав i вони забезпеченi бiльше всього працею коло коней i iнш, то як буде коли у кого вiльний час будуть вони з великою охотою читать всю лiтературу i розбиратись самi мiж собою до чого йде" (ф.115, оп.1, спр.23,с.18).

Невизначенiсть та непiдготовленiсть особового складу бригади призвела до того, що пiд час боротьби з бiльшовиками Сердюцька гарматна бригада зайняла нейтралiтет.

Надзвичайно рiшуче дiяли в Першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi українськi юнкери — вихованцi двох київських вiйськових шкiл. Справа пiдготовки українських офiцерiв вийшла на перший план ще влiтку 1917 року, коли в зукраїнiзованих пiдроздiлах була гостра потреба старшин-українцiв. Розв'язання цiєї проблеми було одним з нагальних завдань Генерального Вiйськового Секретарiату. З цього приводу Вiйськовий секретар С.Петлюра неодноразово зв'язувався з Петроградом, i його зусилля не залишилися марними. Уже у вереснi 1917 року Вшйськове мiнiстерство Тимчасового уряду дало довгоочiкуваний дозвiл на вiдкриття двох українських шкiл прапорщикiв у Києвi (296,N18). До працi над створенням української вiйськової освiти залучали найлiпших викладачiв та той дуже невеликий вiдсоток кадрових офiцерiв-українцiв, що перебував у мiстi.

1-а українська вiйськова юнацька школа, що згодом дiстала найменування школи iменi Б.Хмельницького, розгорталась на базi Костянтинiвського вiйськового училища та 2-ї Київської школи прапорщикiв. 2-а українська вiйськова юнацька школа мала утворитися на базi Миколаївського вiйськового училища та 5-ї Київської школи прапорщикiв. На чолi 1-ї школи став полковник Хлопницький, якого незабаром замiнив пiдполковник генерального штабу Скорано (старий соцiал-демократ). Начальником 2-ї школи був призначений пiдполковник Клiопа (137,с.7).

Вiдкриття 1-ї української юнацької школи припало на початок роботи 3-го Всеукраїнського вiйськового з'їзду та вiдбулось 2 листопада (20 жовтня) 1917 року (296, N 19–20).

Через мiсяць розпочалось навчання й в 2-й юнацькiй школi. У сiчнi 1918 року 1-ша юнацька школа мала в своєму складi 4-и пiших сотнi по 100 юнакiв: 1-у та 2-гу старшого курсу, а також 3-ю та 4-у молодшого курсу. 2-а юнацька школа мала лише двi сотнi одного курсу. Загальна чисельнiсть юнакiв, що навчалися в школах, сягала 600 осiб. На початку сiчня частина юнакiв була вiдпущена на зимовi канiкули, а тому чисельнiсть слухачiв у школах тимчасово зменшилась до 400 осiб: 250 у 1-й школi та 150 у 2-й. Усi чотириста юнакiв брали активну участь у боротьбi з бiльшовиками. 1-ша школа боронила позицiї пiд Крутами, а 2-га школа увiйшла до Гайдамацького коша Слобiдської України як курiнь Чорних гайдамакiв.

Крiм усiх перерахованих вище частин у сiчнi 1918 року в Києвi перебувала ще одна досить цiкава формацiя — 1-й український авiацiйний загiн, на озброєннi якого було 12 лiтакiв. Почав зорганiзовуватись цей загiн 25 (12) грудня 1917 року вiдповiдно з наказом Вiйськового секретарiату N 64 на базi 5-го авiапарку (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.12). Пiсля того, як був розпущений збiльшовичений 3-й авiапарк, його майно було також долучено до 1-го загону. У сiчнi 1918 року в 1-му українському авiацiйному загонi нараховувалось всього 120 чоловiк — переважно професiйних технiкiв, iнженерiв, льотчикiв. Єдине, де мiг бути вжитий 1-й авiацiйний загiн пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни, це в галузi розвiдки. Двiчi лiтаки загону дiйсно проводили розвiдку напрямкiв наступу радянських вiйськ, однак участь їхня в боротьбi з бiльшовиками на цьому й обмежилась. Пiд час вуличних боїв у Києвi загiн нiяк не мiг допомогти українським вiйськам, а тому зберiгав нейтралiтет.

Коротко спробуємо охарактеризувати основнi вiйськовi формування Центральної Ради на Полтавщинi та Чернiгiвщинi. Певно, найнадiйнiшим з них було Вiльне козацтво Чернiгiвщини. Формувалося воно на добровольчих засадах у рiзних мiсцевостях Чернiгiвщини офiцерами-українцями для виконання мiлiцейських функцiй. Ось якi данi про нього подав полковник М.Янов:

Чернiгiв — 140 козакiв штабс-капiтана Корейши,

Борзна — 30–40 козакiв штабс-капiтана Дробязка,

Глухiв — 40–50 козакiв поручника Кужеля,

Новгород-Сiверський — 25–30 козакiв поручника Ольшевського,

Кроловець — 15–20 козакiв прапорщика Бородянка,

Путiвль — 30–40 козакiв поручника Мирошниченка,

Короп — 30–40 — козакiв вахмiстра Павелка,

Шостка — 50–60 козакiв штабс-капiтана Монастирського,

Стародуб — 20–25 козакiв поручника Шакотька,

Сосниця — 30 козакiв урядовця Юши,

Новозибкiв — 40–50 козакiв пiдстаршини Андросюка,

Гомель — 15–20 козакiв пiдпоручника Гончаренка (205, N 24,с.34)

Як бачимо, все Вiльне козацтво було розкидано по рiзних мiстечках, а тому не уявляло собою єдиної сили. Проти радянського наступу виступили лише козаки Чернiгова. Усi iншi боронили свої оселi вiд бiльшовикiв на мiсцях. Якщо б усiх вiльних козакiв Чернiгiвщини можна було об'єднати, то це була би грiзна сила, а так Вiльне козацтво майже не брало активної участi в боротьбi з бiльшовиками.

Була на Чернiгiвщинi ще одна потужна вiйськова частина — 3-й Український запасной полк, який розташовувався в Чернiговi. Цей полк був сформований з українцiв 1-го та 13-го запасних пiхотних полкiв росiйської армiї, якi розташовувались у Чернiговi. Наказ про формування 3-го полку вийшов 19 (6) грудня 1917 року за числом 47 Генерального Вiйськового Секретарiату. Наступного дня було призначено i командира полку — полковника М.Янченка (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с. 2, 4). 3-й Український запасний полк мав стати головною збройною силою Центральної Ради, однак це не сталося. До полку ще з 1-го та 13 полкiв перейшли збiльшовиченi солдати, а керував ним вибiрний комiтет. Цей "демократизм" призвiв до цiлковитого розкладу полку. Вищi старшини в бiльшостi були усуненi зi своїх посад, а солдати полку не хотiли слухати наказiв Янченка. Таким чином, 3-й Український запасний полк виявився розкладеним та не становив собою серйозної сили. Пiд час боротьби з бiльшовиками полк, як i слiд було чекати, оголосив нейтралiтет. (205,N 23,с.17–19).

Подiбним до 3-го Українського полку був 58-й зукраїнiзований запасний полк, що розмiщувався в Ромнах. Владу в 58-му полковi захопив солдатський комiтет, який i намагався керувати полком. У результатi 58-й запасний полк також виявився недiєздатним, а тому пiд час вiйни нiяк не допомiг українським вiйськам.

Тепер спробуймо охарактеризувати полтавську залогу, яка складалася з Вiленського вiйськового училища та зукраїнiзованого кiнного полку 4-ї кавалерiйської дивiзiї старої росiйської армiї.

Вiленське вiйськове училище перебувало в Полтавi з 1915 року пiсля того, як Вiльна (Вiльнюс), старе мiсце дислокацiї училища, опинилося в прифронтовiй смузi. У 1917 роцi в училищi дiяло потужне українське товариство, оскiльки бiльшiсть юнкерiв за походженням були українцями. Училище було досить надiйною вiйськовою частиною, хоч i було в ньому всього 350 вихованцiв. Однак за часiв боротьби з бiльшовиками потенцiал училища не був використаний, а тому юнакам доводилось дiяти на власний розсуд. Це призвело до загибелi багатьох з них. Нерiшучiсть командування училища, а також пасивнiсть українського командування призвели до фактичної втрати цiєї збройної одиницi.

Ще одним пiдроздiлом полтавської залоги був зукраїнiзований полк 4-ї кавалерiйської дивiзiї — 6-й кiнний iменi І.Мазепи полк. Цей полк нiчим не вiдрiзнявся вiд переважної бiльшостi iнших зукраїнiзованих полкiв. У ньому дiяв полковий комiтет, поширювалися бiльшовицькi впливи i полк був просто небоєздатним. Отже, пiд час боротьби з бiльшовиками полк нiяк не мiг допомогти вiйськам та зайняв жорсткий нейтралiтет.

Зараз розглянемо дислокацiю українських вiйськ перед наступом радянських пiдроздiлiв.

Чернiгiвська залiзниця

1-й Сердюцький полк iменi П.Дорошенка (1200 багнетiв), розташований у Конотопi та Михайловому Хуторi, курiнь "Смертi" (400 багнетiв), розташований у Конотопi, курiнь iменi Т.Шевченка (800 багнетiв), розташований у Нiжинi, 1-а вiйськова школа (250 багнетiв), розташована на станцiї Дочь, 3-й Український запасний полк (бiльш 1200 багнетiв), розташований у Чернiговi, 3-й зукраїнiзований важкий запасний гарматний дивiзiон (12 гармат), розташован у мiстi Стародуб.

Таким чином, наявно маємо близько 4000 багнетiв та гармати. Але сил, якi б самовiддано боролись, було значно менше. 3-й запасний полк, курiнь iменi Шевченка та гарматний дивiзiон були фактично нейтральними в подiях, деякi пiдроздiли полку iменi Дорошенка також не бажали брати участi в боях, i тому реально на Чернiгiвськiй залiзницi було менш 2000 оборонцiв.

Полтавська залiзниця.

1-й Сердюцький полк iменi Хмельницького (бiля 1000 багнетiв), розташований у Полтавi та Костянтиноградi, 2-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (400 багнетiв), розташований у Полтавi, кiнний полк iменi Мазепи (300 шабель), розташований у Полтавi, пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (500–600 багнетiв), розташованi в Полтавi, Вiленська юнацька школа (350 багнетiв), розташована в Полтавi, 58-й зукраїнiзований запасний полк (бiльш 1000 багнетiв), розташований у мiстi Ромни.

Отже, чисельнiсть вiйська на залiзницi сягала 3700 багнетiв та шабель. Але на Полтавськiй залiзницi була та ж сама ситуацiя, що й на Чернiгiвськiй: 2-й курiнь полку iменi Богуна, 4-й та 58-й запаснi полки були фактично нейтральними. У полку iменi Хмельницького теж були помiтнi хитання, i в наслiдок цього оборонцiв залiзницi було менш 1500 воякiв.

Київська залога.

2-й Сердюцький полк iменi П.Полуботка (1200 багнетiв), 1-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (500 багнетiв), полк iменi Шевченка (1000 багнетiв), полк iменi Грушевського (800 багнетiв), пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (400–500 багнетiв), курiнь морякiв Чорноморського флоту (150 багнетiв), курiнь Сiчових Стрiльцiв (500 багнетiв), понтонний курiнь (800 багнетiв), полк iменi Наливайка (1400 багнетiв), двi вiйськовi школи (600 багнетiв), Студентський курiнь (120 багнетiв), кiнний полк "Вiльної України" (300 шабель), артилерiя (12 гармат).

Загальна чисельнiсть вiйськ Києва сягала 9 тисяч, однак надiйних воякiв було не бiльше 3 тисяч. Таким чином, з 16 700 вiйськовослужбовцiв Центральна Рада реально могла розраховувати лише на 6 500 воякiв.

Тепер спробуймо розглянути тi сили, якi були в розпорядженнi командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка. Вiн мав на Лiвобережжi як мiсцевi, так i надiсланi з Росiї вiйська. Крiм того, бiльшовикiв пiдтримували деякi залоги. Так, у Нiжинi був прихильним до Раднаркому та Народного Секретарiату курiнь iменi Шевченка (800 багнетiв), у Миргородi складений з росiян запасний саперний батальйон (800 багнетiв), у Києвi український понтонний курiнь та пiдроздiли рiзних зукраїнiзованих полкiв (до 1200 багнетiв). Разом чисельнiсть цих вiйськ сягала 2800 багнетiв. Однак курiнь iменi Шевченка та понтонний батальйон не брали активної участi в боях з вiйськами Центральної Ради. Київську залогу Антонов-Овсiєнко в своєму наступi просто нiяк не мiг використати. Таким чином, хоч цi вiйська i пiдтримували радянськi загони, однак користi вiд них у наступi на Київ (а не в мiсцевих подiях) було мало.

Так само київську червону гвардiю (1500 багнетiв) теж аж нiяк не можна прирахувати до вiйськ Антонова-Овсiєнка, оскiльки вона зiграла значну роль тiльки на мiсцевому рiвнi.

Як видно з поданих попереду в таблицях даних, у Полтавськiй губернiї було до 1100 червоногвардiйцiв, у Чернiгiвськiй — до 2000, у Харкiвськiй (без Харкова) — до 1500. Разом 4600 багнетiв. Усi цi сили, крiм конотопської червоної гвардiї в 1000 багнетiв, а також деяких полтавських та бахмацьких червоногвардiйцiв, так само могли бути використанi тiльки на мiсцевому рiвнi. Для активних дiй у вiйнi з Центральною Радою вони не були пiдготовленi як морально, так i з вiйськової точки зору. Та й радянськi командувачi, В. Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов, не довiряли мiсцевим бiльшовицьким формацiям. Саме тому Антонов-Овсiєнко почав прискореними темпами формувати вiйська для походу на Київ та упорядковувати управлiння цих вiйськ. За планом наступ мав вiдбуватися в двох напрямках: Чернiгiвському та Полтавському. У зв'язку з цим Антонов-Овсiєнко прискореними темпами формував бойовi групи для боротьби з Центральною Радою. У нього це вийшло досить успiшно, i напередоднi 18 (5) сiчня 1918 року вiн мав такi сили:

Чернiгiвський напрямок.

1. Загiн Берзiна в районi Гомеля (Бiлорусь), мусив наступати на Бахмач — Крути (208,с. 26, 30,34,146):

а) 60-й Сибiрський полк офiцера Розенберга;

б) 19-й стрiлецький полк полковника Валуєва;

в) 37-й запасний полк (500 багнетiв);

г) Брянська червона гвардiя (800 багнетiв);

д) 6 кулеметних команд;

є) Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева (500 багнетiв);

ж) 1-а революцiйна батарея (6 гармат);

з) протиаеропланна батарея (6 гармат);

i) броньовий загiн (2 броньовики);

й) авiацiйний загiн (2 лiтаки);

к) панцерний потяг.

Разом: 3000 солдатiв, 500 матросiв, 12 гармат, 2 броньовики, 2 лiтаки, панцерний потяг.

2. Загiн Знаменського та Кудинського мусив бути створений iз загону червоногвардiйцiв Замоскворiччя пiд Сумами та радянських пiдроздiлiв Брянська та Курська (208,с.133–134):

а) Замоскворецька червона гвардiя (200 багнетiв);

б) росiйськi вiйськовi загони (з Тверi, Воронiжа, Курська та iнш.) — 1000 багнетiв + батарея;

в) загiн з 30-го запасного полку (120 багнетiв); Разом 1320 багнетiв, 6 гармат.

Полтавський напрямок.

3. Загiн Муравйова переважно формувався в Харковi з бiльшовикiв-українцiв, якi оголосили про пiдлеглiсть Народному Секретарiатовi (208,с.134):

а) полк Червоного козацтва (500 + 200 багнетiв);

б) Харкiвський загiн Беленковича (150 багнетiв);

в) Тверський загiн Караєва (125 багнетiв). Разом 975 багнетiв.

4. Загiн Єгорова, мусив бути перекинутий з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок (208,с. 73, 109):

а) Московська червона гвардiя — 500 багнетiв;

б) Харкiвська червона гвардiя — 500 багнетiв;

в) 11-й Сибiрський полк — 700 багнетiв;

г) 30-й запасний полк — 300 багнетiв;

д) Донецька червона гвардiя Жлоби — 300 багнетiв;

є) загiн путилiвцiв — 60 багнетiв;

ж) Брянська батарея — 3 гармати;

з) легка батарея — 4 гармати;

i) панцерний потяг. Разом: 2360 багнетiв, 7 гармат, панцерний потяг.

Резерви.

5. Загiн Полякова, який знаходився в Олександрiвську та мав бути залежно вiд потреби перекинутий пiд Київ:

а) 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн (1000 багнетiв);

б) Олександрiвська червона гвардiя (300 багнетiв);

в) Чорна гвардiя анархiстiв М.Никифорової (400 багнетiв);

г) броньове вiддiлення (3 броньовики);

д) панцерний потяг. Разом: 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг.

Пiдведiмо загальний пiдсумок:

а) у чотирьох дiючих загонах — 8 155 багнетiв, 25 гармат,

3 броньовики, 2 панцерних потяги, 2 лiтаки;

б) у резервi — 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг;

в) вiйськ на мiсцях — 6200 багнетiв;

г) збiльшовичених пiдроздiлiв у Києвi — 2700 багнетiв.

А всього в боротьбi з Центральною Радою на Лiвобережжi могли брати участь 18 755 багнетiв, 25 гармат, 5 броньовикiв, 3 панцерних потяги, 2 лiтаки. Для керiвництва такими масами вiйська почав створюватись окремий штаб, на чолi якого залишався В.Антонов-Овсiєнко. Начальником штабу став полковник старої росiйської армiї, лiвий есер М.Муравйов. Крiм того, щоб надати походовi на Київ хоч який-небудь український характер, до штабу згодом було прикомандировано вiйськового секретаря Народного секретарiату, сина вiдомого українського письменника Ю.Коцюбинського та керуючого справами Народного Секретарiату Г.Лапчинського.

Тепер спробуймо детально розглянути стан радянських збройних сил i почнiмо з характеристик, якi їм дав Г.Лапчинський. Ось що вiн, зокрема, писав про новоявлену армiю та її настрої:

"Нас обурювали самовiльнi труси та реквiзiї рiзних штабних комiсарiв, їхня брутальнiсть до мiсцевої влади. Нас дратувало, що поруч iз вiдомими нам партiйними товаришами та революцiонерами навколо тов. Антонова крутилися якiсь окремi, як нам здавалося, явно чужi для робiтничої класи суб'єкти офiцерського тилу, з нахабними та бандитськими фiзiономiями, i ми обвинувачували їхнього начальника в тому, що вiн нiби-то не вмiє добирати людей. Я пам'ятаю, яке неприємне вражiння на мене особисто справляли, коли я приїздив до залiзничного двiрця, де стояли штабнi вагони та ешелони з антонiвським вiйськом — його вояки, зокрема матроси, увiшанi всiлякою зброєю, iнколи п'янi, iз специфiчною брудною лайкою пiсля кожного слова, хоча це почуття дивно перемiшувалося зi свiдомiстю, що це ж таки є люди, що вже героїчно билися були за радянську владу й надалi добровiльно збираються проливати свою кров за революцiю. Лише згодом на дiлi стало цiлком ясно, що для тiєї епохи таке сполучення справжнього героїзму, вiдданости пролетарськiй справi i зовнiшньої розбещености й грубости бурхливої стихiї є неминуче явище" (243,с.174).

А ось що писав той же Лапчинський про ставлення "революцiйних" вiйськ до української справи:

"Оскiльки всi акцiї проти робiтничо-селянської революцiї з боку дрiбнобуржуазної ради йшли пiд українськими шовiнiстичними гаслами, серед революцiйних мас утворився настрiй, що ототожнював усе українське з контр-революцiйним.

Ми знаємо, що чимало справжнiх українцiв-робiтникiв та селян, якi фактично й мови iншої, крiм української, не знали й не вживали, пiд впливом такого настрою цуралися своєї нацiональности й наївно вважали, що iнтернацiоналiст повинен бути не українцем … а росiянином. А за тих товаришiв, що вперше були на Українi, прийшовши туди, щоб боротися за iнтереси українських робiтникiв та селян проти мiсцевої буржуазiї, нема чого й казати: для них психологiчно було цiлком очевидно, що "українцi" — це прихильники Центральної Ради, а українськi робiтники й селяни — це "просто робiтники й селяни". Тому-то й панувало цiлковите недовiр'я до кожного посвiдчення, писаного українською мовою…" (244,с.214).

Ось з такими настроями йшли вiйська Антонова-Овсiєнка, прикриваючись Народним Секретарiатом, на боротьбу проти Центральної Ради.

А тепер бiльш докладно розгляньмо загони, якi брали участь у наступi на Київ. Почнемо ми з так званого "1-го Мiнського революцiйного загону" на чолi з поручником Рейнгольдом Берзiним (з латисько-нiмецьких вихiдцiв). Цей загiн був створений ще в листопадi 1917 року з революцiйних 17-го та 19-го полкiв 5-ї Стрiлецької дивiзiї старої армiї для лiквiдацiї Ставки верховного головнокомандуючого генерала О.Духонiна в Могильовi. Пiсля того за планами бiльшовикiв полки мусили через Чернiгiвщину вирушити на Дон для боротьби з генералом О.Каледiним. Однак українськi вiйська вiдмовились пропускати цi полки через свою територiю. Наслiдком цього 17-й стрiлецький полк, у якому було багато українцiв, вiдмовився виступати проти вiйськ Центральної Ради. Щоб у майбутньому не виникало таких проблем, Р.Берзiн "вичистив" свiй загiн вiд українцiв, а 17-й полк негайно направив через Курськ на Дон — подалi вiд України.

У сiчнi 1918 року в Бiлорусi почалося повстання 1-го Польського корпусу генерала Довбор-Муснiцького, на придушення якого i було вiдтягнуто загiн Берзiна, властиво — 19-й стрiлецький полк, перейменований на 1-й Мiнський революцiйний полк. Це був старий росiйський кадровий полк, який за мирних часiв розташовувався в Польщi, у мiстi Сувалках. На той час, у сiчнi 1918 року, в ньому лишилися старi вiдбiрнi кадри, майже виключно росiйськi, серед яких було багато офiцерiв на чолi з полковником Валуєвим. Певно, цей полк надавався на будь-якi акцiї.

У цей же час вiйська Берзiна значно поповнились, що дало змогу розгорнутись у 1-й Мiнський революцiйний загiн. У першу чергу до нього увiйшов 60-й Сибiрський полк на чолi з офiцером-есером Розенбергом (нiмцем), складений з "революцi— йносвiдомих" росiян-сибiрякiв, набраних до вiйська ще в 1915 роцi. Полк цей був дуже надiйним для бiльшовикiв.

Антиукраїнським був 37-й запасний полк. Цей полк ще восени 1917 року розташовувався в Рiвному, вiн був украй збiльшовичений. Через це з наказу української влади всi вояки-українцi цього полку були демобiлiзованi, а сам полк, тепер виключно росiйський, вислано до Бiлорусiї. Звичайно, це викликало обурення серед росiян 37-го полку, якi тепер увiйшли до загону Р.Берзiна та прагнули помститись Центральнiй Радi.

Разом iз 60-м та 37-м полками до загону Берзiна увiйшли кулеметнi команди, двi батареї, авiацiйний та броньовий загони, а також панцерний потяг. Таким чином, загiн Р.Берзiна мав чiтко виражений солдатський склад. Щоб його розбавити, до загону була влита червона гвардiя, набрана з пролетарiату заводiв Брянська, та вiдбiрний матроський загiн балтiйцiв з Петрограда.

Брянська червона гвардiя на чолi з робiтником І.Морозовим складалася з червоногвардiйських загонiв Бежицької ради, арсеналу, 1-ї та 2-ї гранатних майстерень, заводу мiста Брянська (76,с.308). Це було типове бiльшовицьке вiйськове з'єднання, яке нестачу досвiду у вiйськових справах компенсувало революцiйним завзяттям. Однак Р.Берзiн, розумiючи непiдготовленiсть червоної гвардiї, вводив у бiй її лише в надзвичайних випадках.

Повною протилежнiстю Брянськiй червонiй гвардiї був Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева. Це була вже "заслужена" революцiйна частина, яка брала участь у Жовтневому переворотi, боях з вiйськами О.Керенського пiд Пулковим та iншими. Бiльшовицькi дiячi повнiстю покладалися на неї, а В.Антонов-Овсiєнко використовував її як гвардiю. Однак разом iз тим матроси "уславились" у Петроградi своєю жорстокiстю, п'яними вакханалiями та повальним мародерством. Тож вони були палицею на два кiнцi.

Загiн Р.Берзiна був надiйною для бiльшовикiв, рiшучою та боєздатною вiйськовою частиною. Знаходився вiн у пiдпорядкуваннi В.Антонова-Овсiєнка, однак з'явився на Українi лише пiд час бою за Крути — 29 (16) сiчня 1918 року. Загiн стояв на кордонi з Україною, щоб, залежно вiд обставин, або дати вiдсiч 1-му Польському корпусу, або йти в наступ проти вiйськ Центральної Ради. Українське командування не знало про головне завдання та чисельнiсть загону, а тому не врахувало цей вагомий факт у спробi оборони Лiвобережжя. Власне, це зiграло одну з головних ролей у поразцi пiд Крутами.

Отже, загiн Р.Берзiна був цiлком росiйським та бiльшовицьким, а тому становив значну загрозу.

Такими ж росiйськими та бiльшовицькими були й вiйська заводського лiкаря М.Знаменського та вiйськового комiсара Кудинського. Загiн Знаменського, складений з червоногвардiйцiв Замоскворiччя на початку сiчня 1918 року, направляючись на Дон, опинився на Українi, пiд Сумами. Тут цей загiн самостiйно змiнив своє завдання i залишився на Українi, увiйшовши до пiдпорядкування В.Антонова-Овсiєнка. На базi загону Знаменського В.Антонов-Овсiєнко вирiшив розгорнути цiлу вiйськову групу, що й доручив вiйськовому комiсаровi в Курську Кудинському. Останнiй виїхав на з'єднання з Знаменським з загоном, складеним з найбiльш по-бiльшовицькому настроєних воякiв рiзних запасних полкiв кiлькох росiйських мiст. Внаслiдок цього загiн Знаменського-Кудинського став цiлком реальною силою, яку складали вояки-росiяни. Крiм того, до загону увiйшов i один батальйон 30-го запасного полку з Харкова на чолi з прапорщиком Руднєвим, також росiйським (його ми розглядали в попереднiх роздiлах).

Тепер звернiмо увагу на бiльшовицькi вiйська Полтавського напрямку i, в першу чергу, на загiн полковника М.Муравйова. У цьому загонi були зiбранi українцi з усiєї армiї В.Антонова-Овсiєнка. Насамперед, сюди входили полк Червоного козацтва та загiн Беленковича, складенi з харкiвських червоногвардiйцiв-українцiв та збiльшовичених воякiв 2-го українського запасного полку. Це були єдинi серед усiх бiльшовицьких вiйськ загони, що номiнально належали Народному Секретарiатовi, вiд iменi якого вiв боротьбу В.Антонов-Овсiєнко. Власне, саме для того, щоб хоч якось показати приналежнiсть радянських вiйськ до Народного Секретарiату, В.Антонов-Овсiєнко i створив цей загiн, який мав рухатись на Київ в авангардi. Однак цей загiн був ненадiйним з усiх бокiв. Червоногвардiйцi-українцi могли перейти на бiк Центральної Ради, вони були мало пiдготовленi з вiйськової сторони, крiм того, нечисленнi. Саме тому до загону Муравйова було долучено яскраво росiйський пробiльшовицький Тверський загiн Кареєва, який очолював поручник Бiлогрiвцев. Цей загiн був створений у Тверi з воякiв-бiльшовикiв запасних частин залоги.

Загалом, загiн М.Муравйова не вiдiгравав та й не мiг вiдiгравати нiякої ролi, крiм полiтичної. Саме тому з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок перекидався загiн П.Єгорова. Основу цього загону становили Московська та Харкiвська червона гвардiї. Московська червона гвардiя так тiльки називалась, оскiльки складалась вона переважно з запасних частин збiльшовиченої Московської залоги, де служив i сам командир загону — штабс-капiтан П.Єгоров. Також умовно називався i Харкiвський загiн червоної гвардiї, оскiльки пiсля видiлення всiх українцiв до полку червоного козацтва в ньому залишились тiльки латишi, якi працювали на харкiвських заводах, та росiяни. Тож цей загiн аж нiяк не вiдрiзнявся вiд будь-якого росiйського своїми антиукаїнськими настроями. До загону П.Єгорова входили також цiлком росiйський 30-й запасний полк з Харкова, невеличкий загiн путилiвцiв з Петрограда, легка батарея та панцерний потяг. Правда, були в загонi й українськi пiдроздiли. Однак вони були дуже нечисленi та вiдiграли другорядну, допомiжну роль. Це невеличкий загiн донецьких червоногвардiйцiв на чолi з вiдомим у майбутньому червоним кiннотником Д.Жлобою та Брянська гарматна батарея з Катеринослава. Ось що згадував про донецьких бiйцiв червоногвардiєць І.Гончаренко:

"Мы встетились с выстроенным отрядом красногвардейцев-шахтеров. Их было 500–600 человек, большей частью пожилых рабочих. В шахтерской рваной одежде, в изорванных лаптях, совершенно черные от угольной пыли, с изнуренными лицами стояли на морозе пролетарии Донбасса. Сгорбившись от холода, засунув руки в рукава, они крепко прижимали к груди винтовки, готовясь к бою с врагом" (223,с.193).

Певно, такими ж були й шахтарi з загону Д.Жлоби. Серед них бiльшiсть становили українцi. Правда, українцi несвiдомi, такi ж, як i в Брянськiй батареї. Брянська батарея була сформована на однойменному заводi Катеринослава з його робiтникiв. Спочатку батарею планувалось направити на Дон, однак згодом її було вiдряджено до загону П.Єгорова.

Крiм того, вже на Полтавщинi до вiйськ П.Єгорова долучився збiльшовичений 11-й Сибiрський стрiлецький полк з Захiдного фронту. Це був кадровий полк старої росiйської армiї, сформований з росiян Сибiру. Були тут i українцi, однак вони ще на фронтi вийшли з полку i вступили до Гордiєнкiвського полку полковника В.Петрiва. Вже згодом одполчани-росiяни та українцi зустрiлись по рiзнi боки барикад у вуличних боях за Київ. Ось що про цю "теплу зустрiч" писав В.Петрiв:

"Вночi Гордiєнкiвськi стежi вже увiйшли в контакт з передовими стежами наступаючого ворога. Це була кiнна розвiдка 25 (йдеться про 11-й — прим. Т.Я.) Сибiрського полку, того самого полку, з якого вийшли всi Українцi пiдчас формування Гордiєнкiвського полку. Отже ця допомога "працюючому людовi України" в однiй з її частин не мала анi одного Українця. Такий нацiональний склад тих пiдступаючих частин зробив їх для нас ще бiльш ненависним" (178,с.128).

Отже, як бачимо, загiн П.Єгорова також був за невеличкими винятками (латишi, українцi) яскраво росiйським. Найбiльш боєзданою в ньому вважалась Московська червона гвардiя.

Тепер розгляньмо резервнi пiдроздiли на чолi з робiтником В.Поляковим. Основнi сили резерву — 1-й Петроградський загiн та панцерний потяг, з початком боїв взяли активну участь у боротьбi з Центральною Радою. Червона гвардiя Олександрiвська та чорна гвардiя анархiстiв, складенi переважно з українцiв, участi в боях не брали, вони залишилися в районi Олександрiвська та Лiсаветграда. Їх ми розглядати не будемо.

Отож, загiн Полякова — це колишнiй загiн Ховрiна, значно переформований та поповнений. Складався вiн майже виключно з вiйськових пiдроздiлiв Москви та Петрограда, в яких було багато червоних офiцерiв та юнкерiв. Крiм того, був у загонi i невеличкий вiдсоток червоногвардiйцiв. Ось що писав про склад цього загону iсторик А.Буравченков:

"Из присланного на помощь Москве революционным Петроградом отряда моряков был сформирован небольшой самостоятельный отряд, которому предписывалось отправиться в Харьков. И хотя он именовался Петроградским сводным, в его состав входили также солдаты Московского гарнизона, красногвардейцы Москвы и Тулы, рота юнкеров Московской школы прапорщиков, во время октябрьских боев перешедшая на сторону Советской власти. Отряд возглавлял большевик матрос Н.А.Ховрин (згодом — В.Поляков — прим. Т.Я.), комиссаром отряда был прапорщик А.Ф.Ильин-Женевский. Начальником пехоты назначили преподавателя одной из московских школ прапорщиков капитана Скавронского, а начальником артиллерии — комиссара для поручений при командующем войсками МВО, большевика подпоручика В.Хруцевича" (53,с.109).

Як бачимо, загiн Полякова в переважнiй бiльшостi складався з вiдбiрних вiйськових пiдроздiлiв: матросiв, червоних юнкерiв, московських солдатiв, а також червоногвардiйцiв Москви та Тули, якi в загонi становили не бiльше третини. Звичайно, що українцiв серед них навiть не могло бути, оскiльки всi вони ще в груднi 1917 року сформували в Москвi український Запорiзький полк та виїхали на батькiвщину.

А тепер спробуймо проаналiзувати склад дiючих бiльшовицьких загонiв за такими критерiями: нацiональний склад, вiйськова пiдготовка.

Почнемо з нацiонального складу та територiального походження вiйськ В.Антонова-Овсiєнка, якi в дiючих загонах разом з частиною резервiв мали 9 155 багнетiв. Отже:

а) сибiрських воякiв-росiян — 2400;

б) брянських червоногвардiйцiв — 800;

в) балтiйських матросiв-росiян — 700;

г) петроградських червоногвардiцiв — 260;

д) московських вiйськ — 1300;

є) тверських запасних вiйськ — 125;

ж) росiйських вiйськ — 1500;

з) харкiвськi росiйськi пiдроздiли — 920;

i) харкiвськi українськi пiдроздiли — 850;

й) донецьких українцiв — 300.

Отже, серед бiльшовицьких вiйськ етнiчних українцiв було дуже мало — всього 1150 багнетiв, що становило 12,5 вiдсоткiв. У той же час сибiрякiв було 25 вiдсоткiв, москвичiв — 14 вiдсоткiв. Навiть якщо врахувати етнiчних українцiв та росiйськi пiдроздiли з Харкова, то цi сили не наберуть i 22 вiдсотки вiд загальної кiлькостi вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Таким чином, можна стверджувати, що проти Центральної Ради вели вiйну росiйськi вiйська, якi були направленi та пiдпорядковувались Раднаркому. Тож воював з Центральною Радою саме Раднарком, а не Народний Секретарiат.

Тепер спробуймо розглянути, наскiльки були пiдготовленi з вiйськової точки зору бiльшовицькi вiйська. За нашими даними, в розпорядженнi В.Антонова-Овсiєнка було:

а) регулярних вiйськ старої армiї — 5345;

б) матросiв — 700;

в) червоногвардiйцiв — 3110;

Виходячи з цього, можемо дiйти висновку, що бiльшовицькi пiдроздiли на двi третини складалися з воякiв, що вже побували на фронтi та знали, що таке вiйськова справа. Крiм того, мусимо стверджувати, що серед вiйськ бiльшовикiв було багато офiцерiв, у тому числi й кадрових, якi очолювали переважну бiльшiсть пiдроздiлiв В.Антонова-Овсiєнка. Також, як згадувалось, були в бiльшовикiв i свої власнi червонi юнкери.

А тепер спiвставмо сили Центральної Ради та пiдроздiлiв Раднаркому i Народного Секретарiату.

Чернiгiвська залiзниця:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 4820 багнетiв;

б) мiсцевих бiльшовицьких частин — 2000 багнетiв;

в) українських вiйськ — 4400 багнетiв, з них надiйних не бiльше 2000 багнетiв.

Полтавська залiзниця:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 3335 багнетiв;

б) мiсцевих бiльшовицьких частин (з урахуванням миргородської залоги) — 1900 багнетiв;

в) українських вiйськ — 3800 багнетiв та шабель, з яких надiйних не бiльше 1800 багнетiв.

Резерви:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 1000 багнетiв;

б) київська червона гвардiя — 1500 багнетiв;

в) українськi вiйська київської залоги — 7270 багнетiв, 300 шабель, з яких надiйних було не бiльше 3000 воякiв.

Таким чином, бiльшовицькi та українськi сили за чисельнiстю хоч i були приблизно рiвними, однак моральний стан їх був зовсiм рiзним. У бiльшовицьких вiйськах була хоч якась вiйськова дисциплiна, принаймнi, вони ще точно виконували накази. В українських напiврозвалених анархiєю пiдроздiлах цього вже не було. Незважаючи на велику кiлькiсть українських командувачiв, зовсiм не велась розвiдка, пiдроздiли не мали мiж собою належного зв'язку, не знали, що дiється поруч. Бiльшовицьким вiйськам, командири яких фактично вели вiйну за всiма правилами вiйськової науки, протистояли цiлком здеморалiзованi частини, командування яких ставилось до своїх обов'язкiв байдуже. Якщо Антонов-Овсiєнко завжди знав усе про свого супротивника, то нi Капкан, нi Шинкар, нi Порш про бiльшовикiв не знали нiчого: нi їхнiх дiй, нi їхнiх планiв, нi їхньої чисельностi. Вони не знали навiть про стан своїх вiйськ.

Наступ бiльшовицьких вiйськ

Основний театр вiйськових дiй лежав усього на двох гiлках залiзниць, що вели до Києва. Бiльшовики мали за мету взяти цi гiлки пiд свiй контроль, а українцi — зберегти вiд ворожого наступу. Двома залiзничними дiлянками цi залiзничнi колiї сполучались мiж собою: Бахмач — Ромодан та Гребiнка — Крути, Гребiнка — Ромодан. Дiлянки становили головнi комунiкацiї українських вiйськ на Полтавськiй та Чернiгiвськiй залiзницях. Основними пунктами оборони залiзниць були станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути та, особливо, Бахмач. З утратою цих станцiй українськi вiйська автоматично втрачали i всю Лiвобережну Україну. Тож цi станцiї за логiкою речей мусили стати мiцними укрiпленими опорними пунктами оборони. Однак цього не сталося. Крiм того, на Чернiгiвськiй залiзницi важливими мiстами-станцiями були: Суми, Конотоп, Нiжин; на Полтавськiй: Костянтиноград та Полтава. Чернiгiвська залiзниця мала виходи до Бiлорусiї (через станцiю Дочь) та Росiї (станцiя Михайлiв Хутiр). Цi станцiї мали також важливе стратегiчне значення. Полтавська залiзниця давала можливiсть вийти до мiста Кременчука, звiдки було налагоджено надiйний переїзд на Правобережну Україну.

Отже, мiста та станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути, Бахмач, Суми, Конотоп, Нiжин, Костянтиноград, Полтава, Дочь, Михайлiв Хутiр та Кременчук мали бути надiйно захищенi. Але, на превеликий жаль, у цих мiстах розмiщувались непевнi з усiх бокiв вiйськовi частини, якi були нездатнi дати вiдсiч бiльшовикам. Останнi цим широко користувались.

Перша операцiя штабу В.Антонова-Овсiєнка була проведена в день оголошення Центральнiй Радi Народним Секретарiатом вiйни, 17 (4) сiчня 1918 року. Невеличкий загiн 30-го запасного полку в силi 120 багнетiв на чолi з прапорщиком М.Руднєвим був висланий для захоплення Сум. У цiй операцiї Руднєву допомагали пiдроздiли загону Знаменського та мiсцевi червоногвардiйцi. Головна роль вiдводилась мiсцевим бiльшовикам. Останнi досить швидко захопили мiську думу, залiзничну станцiю, Державний банк, друкарню та редакцiю мiсцевої газети. Крiм того, без пострiлу була роззброєна мiлiцiя, охорона Сумського кадетського корпусу та пiдроздiли 10-го Новгородського драгунського полку, що знаходився в мiстi. Збройний опiр поставили лише артилерiйськi пiдроздiли поручника Бондаревського. Його дивiзiон розташовувався за станцiєю Суми, на околицях мiста. Бондаревський, дiзнавшись про подiї, наказав своїм пiдлеглим приготувати гармати та зайняти оборону. Однак швидкi дiї московських червоногвардiйцiв та пiдроздiлiв 30-го полку не дали цього зробити. Бiльшовицькi вiйська з ходу пiшли в атаку на казарми гарматникiв, захопивши їх без втрат. Усiх воякiв дивiзiону роззброїли та розпустили по домiвках (101).

Поручник Бондаревський потрапив до рук бiльшовикiв та за спробу опору був розстрiляний. Так однiєю жертвою i закiнчилося захоплення Сум бiльшовиками.

18 (5) сiчня Володимир Антонов-Овсiєнко видав директиву про загальний наступ. Ось що вiн сам писав з цього приводу: "Начало наступления на Украину приурочивалось мною к 18 января. В Ставку Тер-Арутиньянцу дано предписание направить все боеспособные части с Юго-Западного и Румфронта на Киев и развить наступление от Гомеля к Бахмачу — Курску. Кудинскому в Брянске приказано усилить отряд Знаменского у Ворожбы — придав к нему до 1000 штыков красной гвардии и батарею. Курскому ревкому — выслать к Ворожбе также 100 человек с пулеметом. Белгороду и Люботинской группе выделить отряды для установления связи с Ворожбой. Общее руководство действиями от Ворожбы Кудинский должен принять на себя. Главный удар решено направить на Полтаву. Из Харькова должен был выйти бронепоезд с эшелонами червонных казаков и Харьковских красногвардейцев, в общем до 500 штыков во главе с Муравьевым. Одновременно из Лозовой наступает в эшелонах отряд Егорова с бронепоездом (всего 1200 штыков)" (208,с.134). Отже, було визначено чiтку мету наступу — на Полтаву! Перед самим виступом Муравйова з Харкова його загiн був розширений до того складу, який ми розглядали попереду — 975 багнетiв. З цими силами вiн i вирушив на Полтаву.

На той час у Полтавi була досить складна ситуацiя. Богданiвський полк спiльно з богунцями пiсля згаданого вже вбивства командира полку Ластiвченка влаштував бiльшовицький погром у мiстi, допустивши разом iз тим досить анархiчнi вчинки: п'янки, погроми магазинiв, пiдпалювання деяких помешкань та iнше. Напередоднi наступу бiльшовицьких вiйськ, 17 (4) сiчня, богданiвцi та богунцi через загрозливу ситуацiю в Києвi були викликанi до столицi. Вони залишили у полтавчан змiшанi почуття та непевнiсть щодо правильностi дiй українських вiйськ (116,с.55).

Пiсля вiд'їзду богданiвцiв та богунцiв з Полтави в мiстi залишилися пiдроздiли полку iменi Сагайдачного, кiнний полк iменi Мазепи та Вiленська юнацька школа. Сагайдачники та мазепинцi вже були розкладенi бiльшовицькою агiтацiєю, а тому збройної сили вже не становили. Єдиними, хто мiг учинити опiр бiльшовикам, були юнкери Вiленського училища. Крiм того, в Костянтиноградi залишився 3-й курiнь полку iменi Хмельницького, який мусив боронити залiзницю з боку Олександрiвська та Харкова. Це була досить надiйна частина, однак вона була вiдiрвана вiд полтавського угрупування українських вiйськ. У Полтавi також знаходився невеличкий партизанський загiн на чолi з сотником О.Волохом, складений з воякiв 2-го Українського, 5-го кiнного запасного полкiв та чугуївських юнкерiв. Цей загiн також був здатен на рiшучi дiї. До нього долучилася невелика кiлькiсть юнкерiв-українцiв з Вiленського вiйськового училища.

У нiч на 19 (6) сiчня 1918 року загiн М.Муравйова, маючи в авангардi панцерний потяг з групи П.Єгорова, вирушив у напрямку Полтави. По дорозi Муравйов визначив завдання у захопленнi мiста для кожної своєї частини. Так, загiн Беленковича, що складався переважно з залiзничникiв, мусив захопити та утримувати вокзал. Полку червоного козацтва було поставлено за мету як можна швидше дiстатись до будiвель кадетського корпусу, де розташовувалось Вiленське училище та Мазепинський полк, i роззброїти їх.

Наступу бiльшовикiв нiхто не чекав. Тож, коли на свiтанку вони увiрвались до Полтави, їм не було вчинено нiякого опору. Загiн Беленковича без проблем захопив вокзал, а полк Червоних козакiв В.Примакова швидко зайняв телефонну станцiю та губернське управлiння. На вокзалi до вiйськ Муравйова долучилось 40 мiсцевих червоногвардiйцiв, у центрi — ще 50. Розумiючи, що українськi пiдроздiли по мiсту не чинять бiльшовикам спротиву, Муравйов направив всi сили до кадетського корпусу. Червоногвардiйцi швидко дiсталися до будiвель корпусу, де юнкери вирiшили боронитись. Однак, маючи значну чисельну перевагу, бiльшовицькi вiйська, провiвши сильну вогневу пiдготовку, вимусили юнкерiв скласти зброю. За даними червоногвардiйця загону Беленковича І.Гончаренка, юнкери "сдались и разоружились" (223,с.194). М.Муравйов у своїй доповiдi В.Антонову-Овсiєнку зазначив, що вони були всi перебитi разом з офiцерами. Бiльшовикам цей бiй коштував тiльки одного вбитого червоногвардiйця. Українцi ж утратили бiльшiсть вiйськової молодi — до 100 "перебитих" юнкерiв.

Крiм того, полк Червоного козацтва захопив переважну бiльшiсть кiнського складу полку iменi Мазепи, завдяки чому В.Примаков почав формувати червону українську кавалерiйську частину (56,с.23).

Досить швидко М.Муравйов роззброїв мазепинцiв та з певними труднощами сагайдачникiв. Загiн О.Волоха, усвiдомлюючи неможливiсть боротьби, був вимушений облишити Полтаву. Рештки полтавських нацiонально свiдомих воякiв утворили два партизанських загони, якi вирушили для боротьби з бiльшовиками на Харкiвщину (117,с.26). Уже в березнi 1918 року цi загони влилися до 2-го Запорiзького полку, що наступав з Києва проти радянських вiйськ.

Захоплення Полтави додало бiльшовикам тiльки значних проблем. Ось що, зокрема, передав В.Антонову-Овсiєнку М.Муравйов про стан у мiстi:

"Город с всеми учреждениями занят нашими, исключая Киевского вокзала, откуда пока известий не имею, но полагаю, что не замедлю получить скоро благоприятные сведения о занятии. Юнкера еще за два дня, услышав о нашем движении, бежали. Оставшиеся оказали сопротивление, но были перебиты вместе с офицерами. Вот пока единственный кровавый епизод. Теперь сообщу тоже важные местные политические известия, или, вернее сказать, переговоры местного Исполнительного Комитета Совета рабочих, солдатских и крестьянских депутатов со мной. Они прежде всего спросили меня, с какой целью я к ним прибыл с войском, и заявили, что они хотят сделать Полтаву нейтральной как в отношении нас, так и к Киевской Раде. Просили меня немедленно оставить пределы города и с тем же самым послали делегацию к двигающимся, яко бы, войскам Киевской Рады на нас. Я ответил им, что мы пришли сюда восстановить попраную Советскую власть на Украине, в частности в Полтаве, что Полтава, кроме того, является угрозой нашему стратегическому плану, пропуская мимо нас и посылая на нас бродячие шайки гайдамаков и украинские войска и тем способствуя контр-революционным замыслам Каледина, чего ни в коем случае мы допустить не можем" (208,с.136).

Ось так виходило, що бiльшовики "визволили" Полтаву, хоч їх про це не просила навiть мiсцева збiльшовичена рада. Певно, що в цьому випадковi М.Муравйову просто довелось визнати, що вiн у силу обставин, що склалися, окупував мiсто як звичайний загарбник. Засуджували дiї М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка i деякi народнi секретарi, однак зробити щось вони були безсилi, оскiльки не мали реальної влади. Ось що писав з приводу конфлiкту в Полтавi Г.Лапчинський:

"В самiй Полтавi, як вiдомо, негайно пiсля того, як туди вступило муравйовське вiйсько, виник був гострий конфлiкт мiж мiсцевою радою, де найвпливовiшими були українськi есери-"лiвобережники" на чолi з Леонардом Бочковським, Левком Ковальовим та Миколою Литвиненком. Роздратована нетактовним поводженням вiйськового командування, що претендувало розпоряджатись в мiстi, мiсцева рада, власне виконком, ухвалили резолюцiю, що на Полтавщинi єдиною владою є ради робiтничих та селянських депутатiв, що мають здiйснювати програму Жовтневої революцiї, що Українська Центральна Рада є ворог революцiйних робiтникiв та селян українських, але в той же час стосунки з ЦВКУ та Народнiм Секретарiятом в цiй резолюцiї зосталися нез'ясованi; полтавцi ставилися до "Харкiвського" уряду скептично. Абсолютно не розумiючи всiх вiдтинкiв мiсцевих полiтичних взаємовiдносин, Муравйов викликав до свого вагону членiв виконкому, нагримав на них, наказав арештувати небiльшовицьку українську частину з них i загрожував її розстрiляти. Лише протест з боку бiльшовикiв та росiйських лiвих есерiв запобiг такого ексцесу, але керовники "лiвобережникiв" пiсля цього визнали себе примушеними вiдiйти вiд роботи й покинути Полтаву" (244,с.210).

"… комендант штабу Муравйова тов. Любинський ("Хлор") з'явився арештувати т. Леонарда Бочковського, лiдера українських есерiв на Полтавщинi. Коли Бочковський на запитання вiдповiв українською мовою, "Хлор" на нього закричав: "Предлагаю говорить со мною по-интернацiональному". "Я вмiю говорити англiйською, нiмецькою, французькою, польською та росiйською мовою — вiдповiв Бочковський, але не знаю, яку з них ви вважаєте за iнтернацiональну". Лише пiсля цього "Хлор" зрозумiв, що вiн зробив дурницю. Мабуть такий же "наївний iнтернацiоналiст" за кiлька тижнiв пiсля того розстрiляв тов. Бочковського в Києвi лише тому, що в нього був червоний квиток члена Центральної Ради, складений українською мовою, i Україна втратила одного з найвизначнiших революцiонерiв, що ранiш ще, нiж офiцiяльно це зробила бiльшовицька Полтавська органiзацiя, почав виступати з гаслом "всю владу радам" i поставив у есерiвськiй органiзацiї питання про злиття з бiльшовиками ще влiтку 1917 року" (244,с.214).

Ось так трагiчно навiть для мiсцевих прихильникiв Раднаркому вiдбулося захоплення бiльшовиками Полтави. Щоб не мати проблем у мiстi й надалi, М.Муравйов розiгнав стару раду i зiбрав ревком, який, звичайно, був уже лояльним до окупацiйних вiйськ та виконував усi їхнi розпорядження (217,с.469).

Загалом подiї в Полтавi були досить показовими. Вони засвiдчили той факт, що нi В.Антонов-Овсiєнко, нi М.Муравйов не зважали на Народний Секретарiат та мiсцевих прихильникiв Раднаркому. Пiсля Полтави всi зрозумiли, що вiйська В.Антонова-Овсiєнка є окупацiйними, якi виконують волю петроградського бiльшовицького уряду.

У день захоплення Полтави, 19 (6) сiчня 1918 року, тисячний загiн Кудинського, що йшов з Брянська на з'єднання з частинами Знаменського та Руднєва в Сумах, здiйснив наступ на станцiю Михайлiв Хутiр. Цю станцiю завзято боронили пiдроздiли Дорошенкiвського полку — один курiнь у силi до 400 багнетiв. Також до них долучилися i рештки Текинського (Туркменського) кiнного полку в силi 14 офiцерiв та 125 вершникiв, що супроводжували генерала Л.Корнiлова на Дон (284,т.2,с.155). Бiй був досить тривалим та завзятим, однак, незважаючи на це, дорошенкiвцi разом зi своїми випадковими союзниками мусили вiдступити до станцiї Кролевець. Однак Кудинський так i не досягнув своєї головної мети — об'єднання з загонами Знаменського та Руднєва. Щоб здiйснити нарештi це об'єднання, усi бiльшовицькi загони мусили взяти Конотоп, який на Чернiгiвському напрямковi почав вiдiгравати першочергову роль.

20 (7) сiчня 1918 року в мiстi Костянтиноградi вiдбулося об'єднання загонiв М.Муравйова, що наступали з Полтави, та П.Єгорова, якi рухалися з Катеринослава i Лозової. У цьому мiстi знаходився посилений курiнь полку iменi Хмельницького, який мав у своєму складi понад 500 багнетiв. Однак сили були надто нерiвнi, оскiльки в Муравйова та Єгорова було понад 3000 бiйцiв. Шлях до вiдступу для богданiвцiв був вiдрiзаний з усiх бокiв, i iхнє командування не знайшло нiчого лiпшого, як капiтулювали. Так без єдиного пострiлу бiльшовики роззброїли та розпустили частину Богданiвського полку.

Отже, як бачимо, В.Антонов-Овсiєнко одразу вдало повiв вiйськовi дiї проти Центральної Ради, розбивши її передовi сили та захопивши низку мiст, якi мали стратегiчне значення. Певно, що пiсля таких успiхiв за логiкою речей українськi вiйська мусили перейти в контрнаступ. Через це всi сили бiльшовикiв були кинутi на обороннi позицiї чекати на протинаступ. Однак на той час пiдроздiли Центральної Ради знаходились у скрутному становищi. На Полтавськiй залiзницi пiсля вiд'їзду до Києва богданiвцiв та богунцiв лишався лише невеличкий загiн гайдамакiв О.Волоха, на Чернiгiвськiй також до столицi вiдступила 1-а вiйськова юнацька школа, а тут залишились розхитанi бiльшовиками частини. На цьому варто зупинитись. На перший погляд, може здатись, що Чернiгiвщина просто перевантажена вiйськами. Адже тут знаходились 3-й Український та Дорошенкiвський полки, куренi "Смертi" й iменi Шевченка. Крiм того, по селах та мiстечках губернiї розмiщувались залоги Вiльного козацтва, що разом мали до 500 багнетiв. Але насправдi ситуацiя на Чернiгiвщинi була досить хиткою. Шевченкiвський курiнь у Нiжинi оголосив себе нейтральним, хоч насправдi ця нейтральнiсть мала яскраво бiльшовицький колiр. 3-й Український запасний полк у Чернiговi, як виявилося згодом, теж був нейтральним. Вiльне козацтво було розкидане по всiй губернiї, маючи головний осiдок у Чернiговi (4 сотнi по 35 козакiв), однак воно теж не могло дати бiйцiв, оскiльки використовувалось як мiська мiлiцiя (205,N24,с.29). Бiльш-менш надiйними залишались послабленi збройними сутичками та дезертирством Дорошенкiвський полк та курiнь "Смертi", однак i в них почались бiльшовицькi хитання (цi частини в спогадах колишнiй юнак М.Михайлик помилково називає 113-м полком та Богданiвським куренем). Цi двi частини розташовувались у Конотопi, однак не були придатнi до активних дiй.

А в цей час бiльшовики стояли на мiсцi в нерiшучостi. Така невизначенiсть тривала два днi, доки нарештi В.Антонов-Овсiєнко не зважився завдати українським вiйськам Чернiгiвщини удар у спину. У Конотопi був досить потужний осередок бiльшовикiв та червоної гвардiї, здатної самостiйно пiдняти повстання. Пiдстраховували їх загони Знаменського, Руднєва та Кудинського, що стояли поруч. Пiдстави для повстання були досить сприятливi: з Конотопу виїхали до Києва надiйнi юнацькi (юнкерськi) пiдроздiли, а дорошенкiвцi вiдправили один курiнь проти Кудинського. Таким чином, у мiстi лишалося не бiльше 1200 воякiв. У Конотопi вже давно була досить напружена ситуацiя. Ось що, зокрема, згадував М.Михайлик:

"Тiльки ми прибули до Конотопу (а там було залiзничне депо), то нас оточили робiтники. Було їх в Конотопi до 7000. Однi витали, другi гудили. Видно було, що мiж самими робiтниками не було єдностi. Опiсля ми довiдалися, що тут було до 4000 кацапiв, а решта Українцi, i мiж ними так само провадилася боротьба. Москалi мали озброєний вiддiл на 150 чоловiка i скорострiл, але коли ми прибули, вони зброю вже здавали.

В Конотопi ми роззброїли кiлька ешелонiв Москалiв, що здолали прибути з фронту зi зброєю. Скрiзь ставали нам опiр робiтники-Москалi, нераз навiть завозили наш потяг в слiпий кiнець тору, готуючи нам там пастку. Агiтацiя мiж юнаками провадилася шалена, але все це не похитнуло духа юнакiв.

В самiм мiстi було повне безладдя. Командант мiста i околиць, призначений Центр. Радою, утiк звiдси давно, залишивши уряд якомусь молодому пiяковi, що завжди пив, бив жидiв i бешкетував. Про це ми донесли штабовi i Носенко одiзвав його, а навiть здається й приарештував.

Щодалi робiтники ставали настирливiшими в своїй поведiнцi, вимагали вiд нас залишити станцiю, дати їм технiчний потяг, що стояв тутже, щоб направити пiдiрваний нами тор. Їхнi агiтатори намагалися брати нас на рiжнi провокацiї" (169,с.20).

22 (9) сiчня 1918 року юнацька школа облишила Конотоп, i мiсцевi бiльшовики почали дiяти. Одразу застерiгаємо, що в багатьох радянських дослiдженнях стоїть неправильна дата повстання — 15 (2) сiчня, що не вiдповiдає дiйсностi.

Надвечiр 22 (9) сiчня голова конотопських бiльшовикiв Л.Новиков вiддав наказ про прибуття до мiста загонiв червоногвардiйцiв з Сосновки (200), Семенiвки (200), Городнi (300), Шаповалiвки, Великого Самбора, Дептiвки та iнших. Крiм того, до бою було пiдготовлено i червону гвардiю Конотопу. Об'єктом атаки був вокзал, де знаходились дорошенкiвцi, яких мешканцi мiста звали "сiчовиками" через певну кiлькiсть галичан серед них на чолi з сотником Мантуляком, а також курiнь "Смертi". Крiм того, червоногвардiйцi мусили ще напасти на штаб українських вiйськ, що мiстився в Комерцiйному училищi (212,с.503). У штабi, як правило, ночував командир дорошенкiвцiв курiнний Пелещук та начальник мiсцевого Вiльного козацтва штабс-капiтан Вержинський.

Подальшi подiї в Конотопi досить яскраво висвiтлив бiограф П.Новикова, учасник тих подiй В.Бабко:

"За вказiвкою Павла Новикова соснiвськi червоногвардiйцi перерiзали телеграфнi i телефоннi проводи. Зв'язок Конотопа з iншими мiстами, зокрема, з Києвом, був перерваний. Інша група вивела з ладу телеграфнi апарати на станцiї. Загони, що прибули з сiл вiдповiдно до розробленого плану, зайняли позицiї на околицi Конотопа. Готовi були до виступу мiськi червоногвардiйцi.

Коли завмерли вулицi мiста i "сiчовики" мiцно заснули, приблизно о 4 годинi ранку 2 сiчня (23 (10) сiчня — прим. Т.Я.), тишу розiтнула дзвiнка кулеметна черга. То був умовний сигнал до атаки. Сотнi червоногвардiйцiв — загони з паровозного i вагонного депо, залiзничних майстерень та сiл — з криками "ура" кинулися до ешелонiв i захопили гармати. З вагонiв вистрибували напiвсоннi, смертельно переляканi "сiчовики". Деякi вояки "куреня" тiкали по глибокому снiгу босонiж, в однiй бiлизнi.

За наказом Новикова пiсля очищення станцiї загiн пiд командуванням матроса-балтiйця Оникiя Гандзi вирушив до примiщення комерцiйного училища, де розмiстився петлюрiвський штаб. Бiля парадного входу стояли двi гармати i п'ять кулеметiв. Гандзя наказав вiдкрити по училищу вогонь. "Сiчовики", що охороняли штаб, спершу розгубилися, а потiм учинили незначний опiр. Трьох було вбито… Кiлька офiцерiв та рядових, що перебували в примiщеннi, пiдвели руки вгору" (211,с.83).

До опису додамо, що крiм вже згаданих трьох вбитих також були застрiленi червоногвардiйцями українськi командири Пелещук та Вержинський. Переважна бiльшiсть воякiв-українцiв, що вискочили в однiй бiлизнi, була захоплена бiльшовиками. Пiсля роззброєння їх вiдпустили на всi чотири вiтри. Невеличка частина українських вiйськ з боєм вирвалася з Конотопу. Це були рештки дорошенкiвцiв у силi до 300 багнетiв на чолi з помi— чником командира полку хорунжим К.Хмiлевським та до 100 воякiв куреня "Смертi" зi своїм командиром, сотником Мiляшевичем.

Того ж дня, 23 (10) сiчня, загони Кудинського пiсля незначного бою захопили Кролевець, де роззброїли 3-й курiнь дорошенкiвцiв i звiдти вирушили до Конотопу. Не спадала активнiсть i в конотопцiв, якi протягом 23–24 сiчня здiйснили рейд по селах Чернiгiвщини та роззброїли вiльних козакiв. У цьому їм допомогли i загони Знаменського та Руднєва, якi термiново прибули до Конотопа.

Тепер спробуймо пiдвести пiдсумок тим подiям, якi вiдбулися за 5 днiв рiшучого наступу бiльшовикiв.

1. Чернiгiвська залiзниця. У результатi боїв у Сумах, Михайлiвському Хуторi та Конотопi українськi вiйська зазнали страшної поразки. Було майже повнiстю знищено полк iменi Дорошенка та курiнь "Смертi", якi в цих подiях втратили до 20 вбитих воякiв та понад тисячу роззброєних. Бiльшовицькi вiйська отримали змогу об'єднатись у Конотопi в один загiн Кудинського — Знаменського. Також було роззброєно бiльшiсть вiльних козакiв Чернiгiвщини. Реально на оборонi залiзницi залишилось 300 дорошенкiвцiв, 100 воякiв куреня "Смертi" та деякi вiльнi козаки. Їм протистояли понад 1300 бiйцiв загону Кудинського — Знаменського. Шевченкiвський курiнь та 3-й Український запасний полк виявились ненадiйними. А вiд'їзд 1-ї вiйськової юнацької школи не залишив шансiв на перемогу решткам українських вiйськ на Чернiгiвщинi.

2. Полтавська залiзниця. Завдяки операцiї в районi залiзницi Кременчук — Полтава бiльшовики роззброїли або розгромили Вiленське вiйськове училище, Мазепинський кiнний полк, частину полку iменi Сагайдачного та 3-й Богданiвський курiнь загальною чисельнiстю до 1800 воякiв. З них до 100 юнкерiв загинуло в Полтавi. Пiсля вiд'їзду богданiвцiв та богунцiв до Києва на Полтавщинi залишився тiльки невеличкий загiн гайдамакiв О.Волоха в силi до 150 багнетiв, оскiльки 58-й зукраїнiзований запасний полк оголосив нейтралiтет. Йому протистояли загони Муравйова — Єгорова, що мали разом до 3400 воякiв.

Отже, як ми бачимо, i на Полтавськiй, i не Чернiгiвськiй залiзницях всього за п'ять днiв українськi вiйська зазнали страшної поразки. Шансiв на перемогу в них лишалося дуже мало.

Подiї, пов'язанi з наступом бiльшовицьких вiйськ, мали важливi полiтичнi наслiдки. Адже тепер стало зрозумiло всiм, що Радянська Росiя — це ворог. Саме тому в Центральнiй Радi питання самовизначення України стало на перший план. Спонукали до цього й iншi обставини: держави свiту, усвiдомлюючи, що становить собою Росiя бiльшовикiв, готовi були визнати Українську Державнiсть. Тож пiдтримка європейських держав, а також пряма агресiя Раднаркому мусили призвести до остаточного вiдокремлення України. Так, газета "Народна воля" з приводу конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом писала:

"… Україна проти своїх бажаннiв i надiй опинилася в станi самостiйної, воюючої з московсько-петроградським правительством, держави … Життя примусило Республiку стати самостiйною". Згодом ця ж газета додавала: "Не оголосити при такому положеннi самостiйности України означало б поставити останню перед можливiстю насильного звязку з завтрiшнею деспотичною монархiєю" (40,с.261).

Загалом, оголошення незалежностi України було неминучим, i бiльшовики своїми дiями тiльки прискорили цей процес. Ось що писав iсторик Д.Дорошенко: "Треба сказати, що наступ большевикiв на Україну сприяв до певної мiри зросту самостiйницьких настроїв в українських нацiональних кругах, i цi настрої знаходили собi вiдгук також i у вiйськових кругах" (40,с.262). 22 (9) сiчня 1918 року почалося засiдання Малої Ради, на якiй було поставлено питання про оголошення незалежностi України. Того ж дня Рада винесла постанову про затвердження 4-го унiверсалу, в якому йшлося про вiдновлення iсторичної справедливостi та повернення Українi її суверенностi. Україна знов ставала незалежною державою.

Засiдання Малої Ради тягнулося аж до кiнця 24 (11) сiчня 1918 року, i лише в 0.20 25 сiчня почались вiдкритi прилюднi збори, на яких голова Центральної Ради Михайло Грушевський зачитав iсторичний текст 4-го унiверсалу. Цим унiверсалом устами М.Грушевського Україна оголошувалась суверенною країною (303,N9,1918 р.).

В унiверсалi Центральної Ради були такi слова:

"… а тим часом петроградське правительство народнiх комiсарiв, щоб привернути пiд свою владу вiльну Українську Республiку, оповiстило вiйну Українi i насилає на нашi землi своє вiйсько, красногвардiйцiв-большевикiв, якi грабують хлiб у наших селян i без всякої плати вивозять його в Росiю, не жалiючи навiть зерна, наготовленого на засiв, вбивають неповинних людей i сiють скрiзь безладдя, злодiяцтво, безчинство.

Ми, Українська Центральна Рада, зробили всi заходи, щоб не допустити цiєї братовбивчої вiйни двох сусiднiх народiв, але петроградське правительство не пiшло нам назустрiч i веде далi крiваву боротьбу з нашим народом i Республiкою…

Але для того, щоб нi руське правительство, нi яке инше не ставили Українi на перешкодi установити той бажаний мир, для того, щоб вести свiй край до ладу, творчої роботи, до крiплення революцiї та волi нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповiщаємо всiх громадян України:

Однинi Українська Народня Республiка стає самостiйною, нi вiд нiкого незалежною, вiльною, суверенною державою українського народу" (3,с.70).

Так Україна стала незалежною державою — Українською Народною Республiкою, i спонукали до цього такi обставини, як наступ бiльшовицьких вiйськ та кривавi бої на Полтавщинi та Чернiгiвщинi.

Боротьба за Бахмач та Ромодан — Гребiнку

Пiсля прикрозвiсних подiй у Конотопi радянське командування всю свою енергiю та сили направило на заняття важливого стратегiчного вузла — станцiї Бахмач. Ця станцiя була центром сполучення на всiй Лiвобережнiй Українi. Адже до неї тягнулися з Полтавщини вiдрiзки колiй Гребiнка — Бахмач та Ромодан — Бахмач, З Бiлорусiєю станцiя сполучалася залiзницею Гомель — Бахмач, а крiм того вона була центром сполучення шляху Харкiв — Київ. Бахмач мiг стати центром об'єднання усiх бiльшовицьких вiйськ на Лiвобережжi. Саме тому В.Антонов-Овсiєнко надавав цiй станцiї велике значення. Оскiльки вiйська Муравйова — Єгорова на шляху до Бахмача мусили подолати спротив українських вiйськ (загони О.Волоха) пiд Миргородом, Ромоданом та iншими мiстами, а загiн Берзiна знов був прикутий до повстання 1-го Польського корпусу в Бiлорусi, то завдання захоплення станцiї повнiстю лягло на пiдроздiли Кудинського — Знаменського. Цi вiйська, як уже зазначалося, мали 1300 багнетiв — майже виключно росiян. Нiхто з конотопських червоногвардiйцiв до загону не долучився.

Усю важливiсть станцiї Бахмач усвiдомлювало й українське командування, зокрема, начальник Київського Вiйськового Округу сотник Шинкар та командуючий вiйськами Лiвобережної України пiдполковник Ю.Капкан. Ось як казав Шинкар делегацiї 1-ї юнацької школи, яка самочинно облишила фронт пiд Бахмачем: "Я вiрю в правоту нашого змагання, тому сиджу в своїм кабiнетi i працюю. Упущення Бахмача вiдкриває Москалям дорогу на Київ i загрожує iснуванню цiлої Республики. Може уже пiд цю хвилину Бахмач занятий ворогом i …" (168,с.12). Про зустрiч з Шинкарем юнак М.Михайлик згадував:

"Шинкар про все був чудово поiнформований. Мало того, вiн намалював нам ще тяжчу картину, нiж яку ми знали, i покликаючись на "вiру в справу", на необхiднiсть боротьби до кiнця, щоби iсторiя не назвала нас зрадниками i т. д. закликав нас знову їхати на фронт. Усi нашi докази є цiлком зайвi, важливий стратегiчний вузол лишається без захисту, шлях на Київ вiдкритий i вина за втрату Києва покладається на школу" (162,с.21).

Певно, що юнаки зробили помилку, облишивши Чернiгiвську залiзницю в небезпечний момент, однак згодом, у бою пiд Крутами, вони розплатилися за неї сповна…

У той час у Бахмачi залишалися рештки конотопської залоги — пiдроздiли полку iменi Дорошенка на чолi з хорунжим К.Хмiлевським у силi до 300 багнетiв та до 100 воякiв куреня "Смертi" сотника Мiляшевича. Було зрозумiло, що цих сил недостатньо, а тому Ю.Капкан намагався викликати до Бахмача Шевченкiвський курiнь з Нiжина та 3-й Український запасний полк iз Чернiгова.

На пiдтримку куреня iменi Шевченка не було нiякої надiї. Так, накази шевченкiвцям про вiдправку до Бахмача давалися ще 6 сiчня (24 грудня) та 10 сiчня (28 грудня) 1918 року. Однак жодний з них не був виконаний (ф.1076,оп.1, спр.20, накази N27,31). Курiнь iменi Шевченка вказiвки з Києва однозначно iгнорував. Ось що, зокрема, згадував В.Антонов-Овсiєнко:

"Нежинский гарнизон, во главе с куренем Шевченко, решительно высказался против Центральной Рады, отказываясь выступить против большевиков. Для Капкана это сильный удар, он шлет угрозы разоружить гарнизон, разгромить его артиллерией и броневиками, но кажется эти слова в дело претворить не смогут" (208,с.143–144).

Таким чином, курiнь iменi Шевченка виявився не тiльки нейтральним, а й вiдверто ворожим, тож бахмацькому угрупуванню доводилось займати оборону i з боку Нiжина.

Дещо краща ситуацiя була з чернiговською залогою. 3-й Український запасний полк виявився просто нейтральним. Його командир, полковник В.Янченко, змiг спорядити на фронт всього 40 козакiв при одному старшинi. У цiй складнiй ситуацiї довелося звернутись до мiського вiльного козацтва, яке мало 150 багнетiв — переважно старшин старої росiйської армiї. Було вирiшено роздiлити вiльних козакiв на два рiвних загони. Один загiн на чолi з сотником Борзякiвським залишився на охоронi Чернiгова, а iнший, у силi 75 багнетiв, при двох кулеметах з сотником Г.Корейшою та поручником М. Яновим, вирушив до Бахмача (205,N23,с.19). Таким чином, Чернiгiв дав оборонцям станцiї ще 115 воякiв.

Отже, в Бахмачi українськi вiйська разом мали до 500 багнетiв. Проти них дiяли загони бiльшовикiв Кудинського, Знаменського та Руднєва, що нараховували 1300 воякiв. Як видно, сили були нерiвними. Українськi пiдроздiли вимушенi були зайняти кругову оборону, а на ранок 25 (12) сiчня до Бахмача з Конотопа наблизились бiльшовицькi загони. Розпочався бiй, який тривав майже три днi. На превеликий жаль, про цей бiй нам мало що вiдомо. У перший день довелося боронитись тiльки вiд загонiв Знаменського — Кудинського, що було порiвняно легко. 26 (13) сiчня до станцiї з Бiлорусi прибув авангард загону Р.Берзiна, що вдвiчi посилил вiйська бiльшовикiв. Цей день виявився найважчим. Дорошенкiвцi, якi прийняли на себе удар пiдроздiлiв Берзiна, зазнали страшних утрат. Однак, незважаючи на це, вояки-українцi трималися з останнiх сил. 27 (14) сiчня до Бахмача увiрвалися з Полтавщини залоги М.Муравйова, що було цiлковитою несподiванкою. Нiхто не мiг збагнути, що сталося. Зрозумiле було одне — Бахмач не втримати. Загальний стан погiршили i великi втрати куреня "Смертi", на який натиснув М.Муравйов, та загибель командира дорошенкiвцiв, начальника оборони Бахмацького залiзничного вузла хорунжого К.Хмiлевського. За таких обставин решткам українських пiдроздiлiв довелося вiдступати до станцiї Крути.

Ось що згадував про тi подiї полковник М.Янов:

"Майже голоднi й холоднi козаки нашого Коша УВК були в бою з наступаючим ворогом. Харчування потiм якось налагодилось. Так ми витримали кiлька днiв у боях разом з частинами рiзних полкiв з iсторичними назвами i малою кiлькiстю воякiв, але з великим завзяттям i самопожертвою. З лiвого крила фронту "Бахмача" ворог (загiн Муравйова — прим. Т.Я.) почав обходити нашi частини, якi дуже поволi почали вiдступати. Несподiвано Отаман Коша Сотенний Г.Корейша наказав погрузитись до вагонiв потягу, паротяг якого вже стояв "пiд парою", i їхати до Крут" (205,N24,с.28).

Таким чином, рештки українських вiйськ вимушенi були виходити з-пiд Бахмача. Втрати були страшенними. Так, дорошенкiвцi втратили до 100 воякiв, курiнь "Смертi" близько 40, чернiгiвцi до 30. Разом втрати українських вiйськ сягали 170 осiб, з яких забитих було понад 50 воякiв. Не меншими, а то й бiльшими були втрати бiльшовикiв.

Загалом, оборона Бахмача була однiєю з героїчних сторiнок в iсторiї Визвольних змагань на Українi в 1917–1921 роках. Про цю битву бiльшовики не любили згадувати i навiть В.Антонов-Овсiєнко в своїх "Записках" не подав нам про Бахмач майже нiяких даних.

Як же бiльшовицькi вiйська М.Муравйова, що дiяли на Полтавщинi, опинилися пiд Бахмачем? Щоб вiдповiсти на це питанння, варто повернутися на кiлька днiв назад. У той час, коли здiйснився переворот у Конотопi, М.Муравйов роздiлив пiдлеглi йому вiйська Народного Секретарiату та П.Єгорова, що разом нараховували до 3300 воякiв, на три колони:

а) Люботинська на чолi з Кареєвим у складi пiшого куреня полку Червоного козацтва (300 багнетiв), Тверського загону (125 багнетiв) та окремих пiдроздiлiв (200 багнетiв) мала вирушити на Кременчук;

б) Полтавська на чолi з Єгоровим у складi частини колишнього загону П.Єгорова (1300 багнетiв) мусила вдарити на Ромодан, звiдки негайно вирушити пiд Бахмач;

в) Харкiвська на чолi з Беленковичем (рiзнi загони Єгорова та загiн Беленковича у силi до 1100 багнетiв) зобов'язувалась наступати Полтавською залiзницею на Гребiнку i далi на Київ.

У Полтавi для охорони тилу М.Муравйов залишив курiнь Червоного козацтва в силi до 200 багнетiв.

На всi три загони М.Муравйов покладав важливi завдання, з якими вони мусили впоратись. Харкiвську та Полтавську колони, якi спочатку мусили дiяти разом, очолив сам М.Муравйов.

25 (12) сiчня, коли загони Знаменського та Кудинського розпочали бiй за Бахмач, Харкiвська та Полтавська колони Муравйова вирушили в наступ проти всього 150 воякiв-партизанiв О.Волоха. Певно, що останнi не становили великої загрози. Гайдамаки Волоха чинили незначний опiр пiд станцiєю Решетилiвка та в бою за Миргород (223,с.194). Однак у Миргородi на допомогу бiльшовикам прийшов розквартирований тут запасний саперний батальйон i гайдамаки мусили вiдступати далi. Того ж дня вiдбулася мiж бiльшовиками та гайдамаками сутичка пiд станцiєю Ромодан, звiдки залiзницею за кiлька годин можна було дiстатись до Бахмача. Однак i тут гайдамаки не втримались та вирушили далi — до Гребiнки.

У Ромоданi пiздно ввечерi 25 (12) сiчня М.Муравйов дав остаточнi вказiвки Харкiвськiй та Полтавськiй колонi. У Харкiвську колону були видiленi всi частини, що походили з Харкова та околиць: Харкiвську та Донецьку червону гвардiю i 30-й запасний полк. Таким чином, у Полтавськiй колонi залишались виключно росiйськi частини. Очолив цю колону особисто Муравйов. У Ромоданi розходились i шляхи колон: Харкiвська мусила переслiдувати гайдамакiв у напрямку Гребiнки, а Полтавська рушити на Бахмач.

26 (13) сiчня 1918 року бiльшовицькi колони виступили з Ромодану. Муравйов на чолi Полтавської колони безперешкодно їхав аж до мiста Лохвиця, де знаходився 58-й зукраїнiзований запасний полк. Цей полк мiтингував, не бажаючи, з одного боку, активно пiдтримувати Центральну Раду, а з iншого, — пропустити бiльшовицькi вiйська на Бахмач. Муравйов рiшуче виступив проти Лохвицької залоги, надiславши туди петроградських червоногвардiйцiв, якi виконували у бiльшовикiв карнi функцiї (208,с.145). Петроградцi швидко роззброїли та розiгнали 58-й полк. Однак iнцидент у Лохвицi затягнувся на цiлий день, а тому Полтавська група була в змозi вирушити на Бахмач тiльки зранку 27 (14) сiчня. Так бiльшовики з Полтавщини i опинилися на станцiї Бахмач у той час, коли українськi вiйська вiдбивалися з останнiх сил.

Тепер розгляньмо дiї Харкiвської колони, яка вирушила далi на Гребiнку. 26 (13) сiчня 1918 року гайдамаки на чолi з Омеляном Волохом вступили в бiй за станцiю Гребiнка з Харкiвською колоною Беленковича.

На цю станцiю наступало понад тисячу червоногвардiйцiв та радянських воякiв. Ось що писав про цей бiй один з харкiвських червоногвардiйцiв:

"От Миргорода до Гребенки мы продвигались быстро, но на станции Гребенка пришлось выдержать трехчасовый бой, в котором мы потеряли несколько человек убитыми и ранеными" (223,с.194).

На превеликий жаль, свiдчень про бiй пiд Гребiнкою з боку гайдамакiв ми не посiдаємо, оскiльки всi вони загинули пiд час громадянської вiйни чи потрапили до рук комунiстiв разом з О.Волохом у сiчнi 1920 року. Наскiльки був напружений бiй, можна судити з доповiдi Беленковича В.Антонову-Овсiєнку:

"Около Гребенки идет бой. Станция в наших руках. Шлите подкрепление, не менее 1000, и батарею. Хорошо бы регулярную или петроградцев из Александровска. Под Дарницей будет безусловно большой бой" (208,с.145).

Омелян Волох, побачивши перевагу ворога у силi, вирiшив вiдступати. Як зазначав В.Антонов-Овсiєнко, при вiдворотi гайдамаки дуже сильно псували залiзницю (208,с.146). Це дало добрi наслiдки, оскiльки на кiлька днiв на полтавськiй залiзницi було затримано рух радянських вiйськ.

За спогадами червоногвардiйцiв, бiй у Гребiнцi тривав близько трьох годин, бiльшовики втратили кiлька вбитих та поранених. На станцiї вони захопили два броньовики та кiлька легких гармат. Через зiпсовану залiзницю та перевтому Харкiвська колона вiдпочивала в Гребiнцi аж двi доби (223,с.194). Не менш стомленими були i вiйська бiльшовикiв з-пiд Бахмача, якi також вимагали вiдпочинку. Вийшло, що цiлий день 28 (15) сiчня бiльшовицькi загони вiдпочивали.

Щоб не марнувати часу, В.Антонов-Овсiєнко переформував свої пiдроздiли. У першу чергу був створений оперативний штаб для безпосереднього керування вiйськовими дiями проти Центральної Ради. На чолi цього штабу став червоний полковник М.Муравйов. До штабу прикомандирували й Вiйськового секретаря Народного Секретарiату Юрiя Коцюбинського, який командував майже неiснуючими українськими радянськими вiйськами.

Зазнали реорганiзацiї й бiльшовицькi загони, якi були об'єднанi в три "армiї":

"Перша армiя" складалась з Харкiвської та Полтавської колон, а також 1-го Петроградського загону Полякова, який пiсля бою пiд Гребiнкою був термiново викликаний з Олександрiвська. Загальна чисельнiсть "1-ї армiї" сягала 3400 воякiв з панцерним потягом та кiлькома батареями. Очолював "армiю" П.Єгоров. "1-а армiя" мусила йти на Київ, об'єднавши свої загони з Чернiгiвщини та Полтавшини вже пiд самим мiстом. Пiдроздiли Єгорова знаходились у районi Гребiнки (2100 багнетiв) та Бахмача (1300 багнетiв).

"Друга армiя", складена з загону Берзiна в силi 3500 багнетiв та 12 гармат, знаходилась у районi Бахмача та мусила наступати на Київ. "Армiю" очолював П.Берзiн.

"Третя армiя", складалася з частини загону Знаменського — Кудинського в силi до 800 багнетiв. Ця "армiя" мусила зосередитись у Конотопi, звiдки рушити на Правобережну Україну для захоплення Черкас. До цiєї "армiї" мусили долучитись Люботинська колона в силi до 620 багнетiв. "Армiю" очолив Кудинський. Частина загону Знаменського — Кудинського в силi до 500 багнетiв була вiдправлена на Дон (208,с.147).

Отже, тепер вiйська В.Антонова-Овсiєнка мали бiльш-менш чiтку органiзацiю та конкретнi завдання, а тому могли якiснiше використовуватись. Остаточно було впорядковане також i командування бiльшовикiв, яке готувалося до нових боїв, що почались 29 (16) сiчня 1918 року.

Денний перепочинок на фронтi використали не тiльки бiльшовики, а й українське керiвництво. Так, О.Шинкар розпорядився вiдправити на фронт найбiльш надiйнi вiйська: гайдамацький курiнь С.Петлюри, 1-шу та 2-у вiйськовi юнацькi школи, 1-шу студентську сотню Студентського куреня, 1-шу сотню куреня Сiчових Стрiльцiв. Усi цi вiйська мусили протистояти бiльшовикам на Лiвобережнiй Українi. Гайдамаки, 1-ша вiйськова школа, студенти вiдправлялись на Чернiгiвську залiзницю, сiчовики та 2-га вiйськова школа — на Полтавську залiзницю.

Першими на фронт пiд Бахмач вирушили 1-ша вiйськова школа та студентська сотня. Юнаки з вiйськової школи усвiдомлювали свою вину за облишення позицiй без наказу, а тому самi рвалися на фронт. За їхньої вiдсутностi в примiщеннях 1-ї вiйськової школи (кол. Костянтинiвського училища) формувалась студентська сотня. За облишення фронту вiд студентiв юнаки почули багато докорiв:

"Студенти, в патрiотичнiм розпалi, не знаючи ще тих обставин, що спонукали вчинок школи, тих моральних переживань, якi в них довелося перенести юнакам, де мiряються нерiвнi сили, панує хаос, недбальство, зневiра, байдужiсть з одної сторони i злоба, хижiсть, пiдступ з другої, — готовi були називати юнакiв зрадниками. Тяжко було вислуховувати докорiв, особливо тiй частинi юнакiв, що була проти вiд'їзду, а показалася в меншостi (4 сотня), але мусiла скоритися бiльшостi" (169,с.21).

Студенти та юнаки вирiшили їхати на фронт разом. На той час у студентськiй сотнi було 116 студентiв та гiмназистiв, а також два студенти-медики з фельдшерської школи (159,с.3). До сотнi вступили студенти Українського Народного унiверситету, унiверситету святого Володимира та гiмназисти 6-го, 7-го, 8-го класiв 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї. Очолював сотню студент Омельченко — штабс-капiтан росiйської армiї, який у 1917 роцi поступив до Українського Народного унiверситету. Його заступником був гiмназiст 8-го класу, прапорщик Павло Кольченко. Безпосереднi керiвники куреня, сотник Король та полковник М.Сварика, залишились у Києвi. Перший формував 2-у студентську сотню, а другий був хворим.

1-а українська вiйськова школа iменi Б.Хмельницького мала в своєму складi 240 юнакiв та 12 старшин. Юнаки були роздiленi на чотири неповнi сотнi через те, що багато вихованцiв школи роз'їхались на канiкули по домiвках (169,с.20). Очолював школу сотник Ф.Тимченко. Сотнями командували сотник А.Гончаренко (1-ю), хорунжий Бабiй (2-ю), сотник П.Богаєвський (3-ю) та хорунжий Левицький (4-ю). У кожнiй сотнi в середньому було по 60 юнакiв. Отже, разом у двох пiдроздiлах нараховувалось до 370 воякiв.

Увечерi 27 (14) сiчня 1918 року 1-а вiйськова школа та студентська сотня вирушили на фронт, куди i прибули на ранок 28 (15) сiчня (200). Враховуючи те, що рештки українських вiйськ вiдiйшли з-пiд Бахмача, юнаки та студенти зупинились у Крутах, де й провели цiлий день, ведучи розвiдку та роззброюючи ешелони вiйськ старої росiйської армiї.

У той час, коли студенти та юнаки вирушили на чернiгiвський вiдтинок фронту, на Полтавщину виїздили пiдроздiли куреня Сiчових Стрiльцiв — 1-а сiчова сотня на чолi з сотником Р.Сушком у силi до 200 багнетiв. Ця сотня отримала наказ виїхати на фронт ще 23 (10) сiчня, однак виконала його лише 27 (14) сiчня. У нiч з 27 на 28 сiчня сiчовики прибули до Яготина, звiдки вiдправились на станцiю Кононiвка, яку захищали гайдамаки О.Волоха (42,с.55). Тут сiчовики мусили чекати на прибуття пiдроздiлiв 2-ї вiйськової школи — куреня Чорних гайдамакiв, пiдпорядкованих С.Петлюрi.

Не зволiкав i Петлюра. Вiн регулярно отримував iнформацiю з фронту вiд Омеляна Волоха, який пiдпорядковувався Гайдамацькому кошу Слобiдської України. Про бiй пiд Гребiнкою Волох надiслав повiдомлення до Києва Симону Петлюрi, керiвниковi усiх гайдамакiв. Петлюра вже шукав можливостi для мобiлiзацiз резервiв. До працi були залученi низка старшин. У першу чергу до С.Петлюри зголосилися допомагати видатнi гарматшi свiтової слави iнспектор артилерiї Пiвденно-Захiдного фронту генерал-лейтенант С.Дельвiг та колишнiй командир 32-ї гарматної бригади генерал-майор В.Кирей. Прийшли до Гайдамацького кошу також пiдполковник О.Сливинський, штабс-капiтан Блаватний, Майборода та кiлька iнших. Пiдполковник Сливинський став начальником штабу гайдамакiв, сотник Удовиченко його помiчником, сотник Майборода був призначений старшиною зв'язку, а Блаватного згодом вiдправили до куреня Чорних гайдамакiв.

Шукаючи боєздатнi пiдроздiли, С.В.Петлюра вирiшив використати юнкерiв зукраїнiзованих вiйськових училищ. Оскiльки 1-е училище, перейменоване на 1-у юнацьку школу iменi Б.Хмельницького, вже вирушило на фронт пiд Крути, то Симон Петлюра звернув увагу на 2-у юнацьку школу, що розташовувалась на Подолi, в примiщеннi сучасної Києво-Могилянської Академiї.

27 (14) сiчня пiсля одержання вiдомостей про бiй пiд Гребiнкою Петлюра поїхав до 2-ї юнацької школи з метою зiбрати юнакiв-добровольцiв для куреня "Чорних гайдамакiв" кошу Слобiдської України. Ось як згадував про це старшина-вихователь школи, майбутнiй український генерал, а тодi сотник К.Смовський:

"С.Петлюра приїхав о годинi 19 до 2 Юнацької школи на Подолi, з'ясував ситуацiю i дав наказ, щоб школа негайно вирушила на фронт пiд Крути проти муравйовських банд. Вiн своєю промовою так зворушив молодi юнацькi душi, що майже всi юнаки плакали, та й старшини школи теж не могли здержатись вiд слiз. Пiсля промови отаман мав виходити зi школи, як юнацтво зненацька кинулося до нього i з криком "Слава України!" понесли на руках аж до самого виходу" (196,с.141).

І дiйсно, промова Петлюри вплинула на юнакiв надзвичайно сильно. Про це цiкавi спогади залишив колишнiй юнак 2-ї школи М.Видибайло:

"Ось вiн в супроводi начальника школи полк. Клєопи, декого з курсових старшин i свого осавула. Одягнений у звичайну шинелю i чорну смушкову шапку. В очах видно було утому i лагiднiсть.

В салi було тихо, хоть мак сiй.

Обвiв усiх своїми ласкавими спокiйними очима i сказав:

— Вибачте менi, дороге юнацтво, що я в таку пiзню пору приходжу i порушую ваш спокiй… Москаль оточує з усiх бокiв нашу дорогу Батькiвщину, посягає на нашу молоду Українську Народну Республiку i це нам не дає права спати… Я прийшов просити вас пiти зi мною боронити нашу Неньку вiд большевикiв, якi пiд прапорами нiби свободи, рiвенства i брацтва iдуть на нас, щоби наложити знов кайдани, якi ми тiльки що скинули. Вони йдуть, щоби поневолити наш трудовий нарiд… Отже я прошу вас стати в оборонi своїх батькiв… Ми не йдемо, як кажуть большевики, боронити буржуїв i генералiв, бо ми їх не маємо, а йдемо боронити самих себе, свою, кровью i потом наших дiдiв политу, землю… Не буду вам багато говорити… Ви сини селян i робiтникiв i самi це добре знаєте! Менi потрiбно вас тiльки двiста чоловiк, отже охочих прошу зараз записатись у вартового старшини i на четверту годину рано будьте готовi до походу. Ви будете називатись "Курiнь Чорних Гайдамакiв" при Кошi Слобiдської України, яким командую я. З вами поїде, як командант, сотн. Блаватний — тут Гол. Отаман показав очима на сотн. Блаватного. — Нашийте собi якiсь вiдзнаки, щоб вас можна було вiдрiжнити… О 4 год. подадуть трамваї i ви поїдете, куди вас поведуть… За пару днiв ви повернетесь, щоб знов продовжувати перервану науку, яка дасть вам можливiсть стати старшинами Армiї У.Н.Р. i дiйсними оборонцями свого народу!.. — сказав i спокiйно вiдiйшов, а за ним i старшина" (121,N6,с.11).

З юнакiв С.Петлюрi вдалося сформувати курiнь "Чорних гайдамакiв" у силi до 150 багнетiв. На ранок до школи пiд'їхали трамваї, якi вiдвезли юнакiв на станцiю. Там на них уже чекав Симон Петлюра.

"Починає розвиднюватись. Головний отаман Слобiдського Коша С.Петлюра був на станцiї з якимись старшинами i пiдiйшов до нас без церемонiй, вбраний як звичайний вояк, з рушницею через плече. Задоволений з нашої виправки i бадьорости. З багатьма перекинувся теплими словами, побалакав зi старшинами, потiм попращав нас i десь поїхав" (121,N7,с.31).

Курiнь, який очолював сотник Блаватний, був переведений до Дарницi, де вiн простояв аж до вечора. Як зазначалося в "Історiї Сiчових Стрiльцiв", цiлий день вояки не були в змозi вирушити на фронт пiд Яготин через саботаж на залiзницi (42,с.55). Перебуваючи в Дарницi, юнаки, обiзнанi на артилерiйськiй справi, на чолi зi старшиною-гармашем К.Смовським вирiшили скласти гарматну батарею Гайдамацького кошу Слобiдської України. Ось як згадав про це один з юнакiв 2-ї школи Киричко:

"Треба було дiстати гармати. Десять з нас повернулось до Києва. Прийшли в штаб Петлюри прохати дати гармати. Петлюра спокiйно вислухав молодих Чорних Гайдамакiв i сказав: "На Дарницi є два українiзованi гарматнi дивiзiони. Зараз майже всi вони большевики. Пiдiть, обеззбройте їх, заберiть гармати з кiньми й негайно вiдправляйтесь на фронт". Сила цього наказу була така велика, що нi у кого з нас не було анi крихiтки сумнiву щодо його виконання, так нiби нас була сотня, а ворогiв десяток, а не навпаки. Ми пiшли на Дарницю. По дорозi здибали одного гарматчика, зупинили його й довiдались, що вiн командир одного дивiзiону. Іменем Петлюри запропонувати йому йти за нами" (149,с.89).

Як зазаначав К.Смовський, командир юнакiв у акцiї захоплення гармат, у його розпорядженнi було всього 12 гайдамакiв. Прибувши з ними о 10-й годинi ранку на станцiю, вiн надибав ешелон з зукраїнiзованим гарматним дивiзiоном, який проводив цю мобiлiзацiю. Солдати забирали найлiпших коней та майно собi додому, а пообiч стояли вагони з великою кiлькiстю збiльшовичених воякiв, якi одразу вороже поставились до гайдамакiв. Домовившись з командиром дивiзiону капiтаном Хижим, К.Смовський пiдчепив до паровозу вагони з гарматами та майном i вивiз це все за межi станцiї, де вже не було бiльшовицьких солдатiв. Цiкаво, що останнi намагалися запобiгти вивозу гармат, однак на перешкодi їм стали юнаки, якi вiдкрили шалений вогонь по вагонах та примiщеннях станцiї.

"Трофеями" сотника Смовського та його гайдамакiв були 8 легких, 4 важкi гармати, 4 скринi до набоїв, 53 коня та 4 вози з майном козакiв та вiвсом для коней. У дивiзiонi залишились капiтан Хижий, поручник Одинець, урядовець Соколовський, 6 пiдстаршин та 38 козакiв. Усi вони ввiйшли до Гайдамацького кошу Слобiдської України, склавши гарматний дивiзiон двобатарейного складу. На чолi легкої батареї з 4-х легких гармат став осавул Хижий, на чолi важкої батареї з 4-х гавбиць опинився сотник Смовський. Таким чином у Гайдамацькому кошу з'явилися 1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон (196,с.141–144). Дивiзiон цей залишився в Дарницi для подальшої органiзацiї.

У той час, у нiч з 28 на 29 сiчня, курiнь Чорних гайдамакiв виїхав у напрямку на Гребiнку на допомогу куреню гайдамакiв О.Волоха. На ранок 29 сiчня Чорнi гайдамаки прибули до Яготина, де роззброїли збiльшовиченi пiдроздiли старої армiї. Пiсля цiєї акцiї юнакiв спрямували за 30 верст вiд Яготина, пiд станцiю Кононiвка, куди вiдступали гайдамаки О.Волоха. Туди ж вiдбула i чота 1-ї сотнi сiчових стрiльцiв Р.Сушка. За планом курiнь Чорних гайдамакiв та чота сiчових стрiльцiв мусили провести проти радянських вiйськ фронтальну атаку, а решта сотнi Р.Сушка мала охопити їх з флангiв. Чорнi гайдамаки спорядили iмпровiзований панцерник, на який поставили невеличку гармату. Цей панцерник пiдiрвав залiзничну колiю у напрямковi Гребiнки (121,с.32). Незабаром прибув виснажений боями курiнь гайдамакiв Волоха, який одразу був направлений на станцiю Бобрик. Ця станцiя стала центром оборони Лiвобережної України. Тут розташовувався штаб С.Петлюри, сюди вiдступив загiн О.Волоха, який пiсля поповнення став назватись куренем Червоних гайдамакiв, тут вiдпочивали рештки дорошенкiвцiв.

Щоб забезпечити українськi вiйська вiд несподiваного наскоку з тилу, чернiгiвський загiн, що мав не бiльше 80 воякiв, був роздiлений на три частини. Одна частина на чолi з поручником М.Яновим охороняла колiю Нiжин — Крути, друга пiд керiвництвом сотника Г.Корейки розташовувалась на нiжинському вокзалi, а третя з сотником Головченком спостерiгала за залiзницею Нiжин — Чернiгiв. Вiд Крут у бiк Пирятина було також виставлено заставу з 7 юнакiв (205,N24,с.29).

Загалом українськi вiйська на той час мали таке розташування та чисельнiсть:

станцiя Бобрик (тил):

курiнь Червоних гайдамакiв з кiнною сотнею — понад 300 воякiв;

рештки полку iменi Дорошенка — 200 воякiв;

1-а сотня Сiчових Стрiльцiв — 180 воякiв;

1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон — 8 гармат.

Станцiя Кононiвка (фронт з боку Полтавської залiзницi):

курiнь Чорних гайдамакiв — 150 воякiв;

чота сiчових стрiльцiв — 30–40 воякiв.

Станцiя Крути (фронт з боку чернiгiвської залiзницi):

студентський курiнь — 120 воякiв;

1-а Київська юнацька вiйськова школа — 250 воякiв;

рештки куреня "Смертi" — 50–60 воякiв;

на охоронi залiзницi — до 90 воякiв.

Разом: близько 1350 воякiв, 8 гармат.

Крути — Кононiвка

Настав похмурий ранок 29 (16) сiчня 1918 року. Пiд станцiєю Крути українськi вiйська готувались до бою. Загальне керiвництво пiдроздiлами здiйснювали начальники 1-ї юнацької школи штабс-капiтани Ф.Тимченко та П.Богаєвський. Їхнiй штаб розташовувався в ешелонi, що стояв на самiй станцiї. В ешелонi був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керiвництво частинами на позицiях мусив здiйснювати сотник А.Гончаренко, пункт спостереження якого був поруч з самою залiзницею в будцi шляхового оглядача.

За сотню метрiв вiд станцiї зайняли позицiї українськi пiдроздiли. Лiворуч вiд насипу розташовувалися студенти та вояки куреня "Смертi", праворуч — юнаки вiйськової школи. Студентська сотня була подiлена на чотири чоти по 28–30 осiб. Три чоти розмiстились на позицiях, де почали споруджувати шанцi. Одна чота, складена з осiб молодшого вiку та тих, що не вмiли стрiляти, була вiдведена до резерву та розташувалася мiж позицiями та станцiєю. Щоб пiдсилити студентiв, на лiвий фланг їхнiх позицiй були переведенi пiдроздiли куреня "Смертi". Загальне керiвництво лiвою дiлянкою фронту обiйняв сотник Омельченко. Йому безпосередньо пiдлягали на позицiях близько 90 студентiв та 50–60 воякiв, у резервi — до 30 студентiв i гiмназистiв.

Професiйно був пiдготовлений до бою i правий фланг. Тут стояла 1-ша Українська вiйськова школа iменi Б.Хмельницького. Юнакам бiльш поталанило, оскiльки вони мали штучну перешкоду — насип залiзничної гiлки Гребiнка — Крути. Тож вони не будували шанцi, а просто укрiпилися за насипом. Безпосередньо на позицiї було виведено 1-шу, 2-у та 3-ю юнацьку сотнi — до 180 воякiв. 4– а юнацька сотня (до 60 воякiв) лишилася на крайньому правому фланзi, мiж насипом та станцiєю, щоб дати вiдсiч можливiй обхiднiй групi бiльшовикiв. Як видно, на правому фланзi було бiльше воякiв. Це пояснюється тим, що з залiзницi Гребiнка — Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобiгти цьому, сюди i було поставлено юнацьку школу в повному складi. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабiю.

Крiм того, в розпорядженнi українських вiйськ пiд Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залiзничнiй платформi по колiї. Ця гармата мала гучну назву "панцерного потяга". Обладнана вона була ще в груднi 1917 року полком iменi Б.Хмельницького для дiй на залiзницях. Начальником цiєї гармати був офiцер-гарматник, сотник Богданiвського полку С.Лощенко. Гармата брала участь у походi богданiвцiв до Полтави, а потiм, коли полк був вiдкликаний до Києва, залишилась на Лiвобережжi та брала участь у боях iз бiльшовиками.

Отже, в Крутах перебувало до 420 українських студентiв, воякiв та юнакiв, якi мали на озброєннi 8 — 10 кулеметiв та одну гармату на залiзничнiй платформi.

Якi сили мало бiльшовицьке командування проти українського угрупування пiд Крутами? У першу чергу, це була Полтавська колона "1-ї армiї" П.Єгорова в силi до 1300 багнетiв та "2-а армiя" Р.Берзiна, яка налічувала 3500 воякiв. Також у бою брали участь пiдроздiли "3-ї армiї" Кудинського — близько 800 багнетiв. Усi цi бiльшовицькi вiйська майже виключно складалися з росiян-воякiв старої армiї, московських та брянських червоногвардiйцiв, а також морякiв-балтiйцiв. Уже пiд час бою на допомогу бiльшовицьким вiйськам пiдiйшов 1-й Петроградський загiн з Олександрiвська, який i вирiшив долю бою за Крути.

Наступ бiльшовикiв на станцiю почався зранку 29 (16) сiчня 1918 року. На лiвий фланг проти студентiв кинули не зовсiм тверезих матросiв-балтiйцiв та сибiрякiв з "армiї" Р.Берзiна. Правий фланг штурмували московськi червоногвардiйцi П.Єгорова. Атака почалася зi значними втратами для бiльшовикiв. Особливо багато забитих було на правому фланзi, де юнаки з насипу досить зручно стрiляли по московських червоногвардiйцях. Менш вдалий бiй вiдбувся на лівому фланзi — тут пiдроздiли досить уперто просувалися вперед. Допомагала вiдбиттю наступу бiльшовикiв i гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому вороговi. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, бiльшовицькi частини все ближче просувались до станцiї. Гарматна батарея Р.Берзiна, що до того часу досить невдало била по територiї перед позицiями українських вiйськ, перенесла свiй вогонь на саму станцiю. Це спонукало Тимченка та Богаєвського вiдвезти потяг iз набоями за станцiю, у напрямковi Києва.

Бiй, що розпочався о 10-й голинi ранку, тривав кiлька годин. Бiльшовицькi лави, втрачаючи вбитих та поранених, просувались уперед. Було зрозумiло, що вони протримаються пiд вогнем студентiв та юнакiв ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм пiд Крутами, був вимушений ужити додаткових заходiв. У першу чергу вiн зорiєнтував батарею Берзiна максимально сконцентрувати свiй вогонь на позицiях українських вiйськ. Вiн вiддав наказ про негайний наступ збоку Гребiнки — Прилук 1-го Петроградського загону, прибуття якого бiльшовики з нетерпiнням очiкували.

А в цей час на позицiях студентiв та юнакiв почали замовкати кулемети — перегрiтi на морозi вони швидко псувались. Крiм того, запас набоїв у наслідок бою зменшився до мiнiмуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кiлька верст вiд поля бою. Щоб як можна швидше роздобути набоїв, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформi з гарматою вирушити до потягу за набоями.

Була приблизно 14 година дня. Платформа з гарматою вiд'їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рiшучий наступ петроградськi червоногвардiйцi 1-го Петроградського загону, який так очiкували бiльшовики. Прибув i панцерний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрiлювати станцiю Крути. Командира правого флангу, хорунжого Бабiя, було вбито. Удар петроградської червоної гвардiї прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А.Гончаренко вiддав наказ студентам та юнакам вiдступати. Юнацькi сотнi, що стояли поруч зi станцiєю, вiдводив А.Гончаренко. 3-я та 4-а сотнi вiдходили самостiйно.

Правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам вiдступати було легше, — прикриваючись залiзничним насипом вони могли вiдiйти майже без втрат. У студентiв i попереду, i позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопiв стали вiдступати, їх би пострiляли в спину. Тому командир студентiв сотник Омельченко вирiшив спочатку багнетною атакою вiдбити ворога, а потiм уже вiдходити. Певно, що це була помилка Омельченка, за яку вiн дорого поплатився, — у розпорядженнi сотника були ненавченi студенти, якi мусили битись на багнетах з професiйними вояками. Наслідки рукопашного бою виявилися дiйсно невдалими для українських пiдроздiлiв. Кiлька студентiв були поколотi багнетами, а крiм того, у першу мить атаки забито кулею Омельченка, який вибiг попереду лави. Врятували становище рештки куреня "Смертi", якi не дали бiльшовикам оточити та знищити студентiв. Крiм того, допомогла i резервна студентська чота зi станцiї.

Тодi, коли студенти пiшли на ворога в багнети, юнаки продовжували вiдступати. Вони, забравши своїх вбитих та поранених, обминули станцiю та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилась i платформа С.Лощенка. Оскiльки студентiв та юнакiв роздiляв залiзничний насип, то останнi не знали про те, що студенти замiсть вiдступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже вiдiйшли далеко та залишили станцiю Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бiгли петроградськi червоноармiйцi, частина яких прямувала до беззахисної станцiї. Студенти пiсля безрезультатного для них багнетного бою, також почали вiдступати. Вони простували до села Крути, що знаходилось неподалiк залiзницi. Щасливо обминувши його, рештки куреня "Смертi" та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залiзницю до Чернiгова та спрямували до ешелону. Їм вдалося забрати бiльшiсть своїх вбитих та поранених.

Близько 17 годин юнаки та студенти рiзними шляхами дiстались до потягу, посiдавши до якого, вони вирушили в напрямку Києва. Серед частин, що вiдступили з-пiд Крут, не вистачало однiєї студентської чоти. Ця чота в складi 29 студентiв та гiмназистiв стояла найближче до станцiї. Не маючи керiвникiв та конкретних вказiвок, ця чота пiшла просто до Крут, де вже були петроградськi червоногвардiйцi. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дiсталося i п'ятеро поранених пiд час багнетної атаки студентiв. Поступово до станцiї прибували iншi пiдроздiли Р.Берзiна та П.Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова — представника Народного Секретарiату при вiйськах П.Єгорова. Богданов розпорядився вiдправити п'ятьох поранених студентiв до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентiв: один був пораненим пiд час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машинiста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машинiст вимолив у Богданова життя своєму синовi. Так семеро студентiв були вiдправленi до Харкова. На станцiї залишилось 27 студентiв та гiмназистiв, узятих до полону.

Командуючий бiльшовицькими вiйськами пiд Крутами П.Єгоров пiсля приблизного пiдрахунку своїх втрат вийшов з рiвноваги. Щоб хоч якось компенсувати свої втрати, вiн наказав розстрiляти полонених студентiв та гiмназистiв. Надвечiр, коли почало вже темнiти, полонених вивели на двiр станцiї Крути. Студенти розумiли, що їх будуть розстрiлювати. Це завдання Єгорова виконували петроградськi червоногвардiйцi — бiльшовицька жандармерiя. Перед смертю хлопець-галичанин затягнув пiсню "Ще не вмерла Україна". Однак кулi не дали йому доспiвати. Через мить 27 студентiв та гiмназистiв лежали покотом на мерзлiй землi … (85,128,129,159,168,169,200).

Тепер варто було б назвати втрати українських пiдроздiлiв пiд Крутами. На превеликий жаль, багато хто зараз називає помилкове число учасникiв бою, 300 осiб загиблими. Це корiнним чином не вiдповiдає дiйсностi. За свiдченнями учасникiв бою пiд Крутами, багато хто вцiлiв, а поранених та винесених з позицiй убитих було аж три вагони (до 120 осiб). Спробуємо бiльш детально розглянути втрати українцiв пiд Крутами. За нашими пiдрахунками, в результатi бою була така кiлькiсть убитих та поранених:

Студентська сотня:

забитих у бою — 10–12;

розстрiляних — 27;

поранених — 30–35;

полонених — 7.

Разом: 74–81 вбитих, поранених та забитих студентiв i гiмназистiв.

Юнацька школа:

забитих — 8 — 10;

поранених — 25–30.

Разом: 33–40 вбитих та поранених юнаків.

Втрати куреня "Смертi" нам невiдомi, однак певно, що вони досягали 20–25 вбитих та поранених воякiв.

З 37–39 вбитих та розстрiляних студентiв i гiмназистiв на сьогоднi нам вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали 300 воякiв убитими та пораненими. Така велика цифра втрат пояснюється тим, що вiйська П.Єгорова та Р.Берзiна протягом шости годин вели наступ на вiдкритому полі, де не можна було сховатись вiд рушниць, кулеметiв, гармат студентiв i юнкерiв.

Загалом, нi бiльшовицька iсторiографiя, нi учасники тих подiй — бiльшовики — не любили згадувати про бiй пiд Крутами. Якщо навiть i писали про нього, то використовували фрази, сповненi жовчi та цинiзму. Ось як, зокрема, описували бiй пiд Крутами iсторики Червоного козацтва:

"Особенно большое упорство проявили под Крутами добровольцы из числа реакционного студенчества. Немало этих оголтелых "самостийников" из куреней "вольного казачества" полегло под ударами харьковских (їх там не було — прим. Т.Я.), московских, петроградских, гомельских (таких взагалi не iснувало — прим. Т.Я.) красногвардейцев" (56,с.25).

Наскiльки треба бути цинiчною людиною, щоб обiзвати 16–19 рiчних дiтей "реакционерами" й "оголтелыми самостийниками"?!

Але найбiльше вражають данi, поданi пiд гаслом "Крути" в енциклопедiї "Великий Жовтень i громадянська вiйна на Українi":

"Крути — залiзнична ст. мiж Нiжином i Бахмачем, де на поч. 1918 точилися запеклi бої мiж рад. частинами i вiйськами укр. бурж. — нацiоналiстич. контрреволюцiї та нiм. — австр. окупантiв…" (20,с.296).

Отже, виявляється, що студенти та юнаки були не просто "нацiоналiстами" та "буржуями", а ще й "нiмецько-австрiйськими окупантами". Певно, що бiльш цинiчної фальши, нiж ця заява редакцiї енциклопедiї, не може бути.

Повернiмось до подiй 29 (16) сiчня 1918 року. Ешелон з юнаками та студентами, пiдриваючи за собою тор, повiльно вiдступав. Хлопцi ще не знали, що в цей же день у Києвi почались вуличнi бої мiж мiсцевими червоногвардiйцями та українськими пiдроздiлами, якi будуть тривати майже без перерв десять дiб.

Зранку 30 (17) сiчня студентський ешелон прибув на станцiю Бобрик. Тут їх зустрiв С.Петлюра, якому пiсля бою пiд Крутами довелося перебрати на себе керiвництво всiма українськими вiйськами на Лiвобережнiй Українi. Згiдно з його наказом, вояки куреня "Смертi" влилися до Дорошенкiвського полку, а юнаки та студенти вiд'їхали до Києва на допомогу столичним пiдроздiлам у боротьбi з повстанцями. Червонi гайдамаки та дорошенкiвцi були виведенi прикривати чернiгiвську залiзницю.

У цей час почався бiй на полтавськiй залiзницi, пiд станцiєю Кононiвка. Тут знаходився курiнь Чорних гайдамакiв (150 гайдамакiв), чота сiчових стрiльцiв (30–40 багнетiв). Проти них повела активний наступ Харкiвська колона "1-ї армiї" П.Єгорова на чолi з Беленковичем, яка мала до 1100 багнетiв. Як бачимо, спiввiдношення сил було далеко не на користь українських вiйськ, якi вирiшили боронитись до останку. Всього в кiлькох верстах за ними було мiсто Яготин, вiд якого рукою подати до Києва. У розпорядженнi чорних гайдамакiв передали гармату, яку вони встановили на залiзничнiй платформi та стали чекати ворога. Перед тим гайдамаки викопали окопи, а сiчовики стали авангардом попереду позицiй.

Пополуднi поруч з залiзницею вишикувалися бiльшовицькi лави. То були донецькi та харкiвськi червоногвардiйцi. Швидким темпом вони пiшли в атаку на станцiю Кононiвка. Ось що писав про бiй за Кононiвку iсторик-сiчовик О.Думiн:

"Билися тут сiчовi стрiльцi з великим гумором, бо зразу пiсля першого стрiлецького вогню всi три розстрiльнi противника змiшалися в безладдi, перестрiлюючи одна одну… Довго так тримали чорнi гайдамаки й сiчовi стрiльцi Кононiвку, поки противник не оточив їх майже одностайним перстенем. Тодi обсадили потяг i, вiдстрiлюючися на всi боки, в останнiй момент без втрат покинули станцiю, поки бiльшовикам удалося зiрвати рейки на шляху назад у Київ" (42,с.56).

А ось що про бiй за Кононiвку згадував червоногвардiєць І.Гончаренко:

"Когда мы цепью перешли в наступление на Яготин, петлюровцы встретили нас шрапнельным огнем, но наши красные герои, не испугавшись орудийных выстрелов, быстро по снегу подвигалась вперед. Для облегчения передвижения пулемета я с двумя товарищами (Столяров и еще один, фамилии которого не помню) поставили его на вагонетку… Неожиданно для нас вагонетка, благодаря уклону, развила такую скорость, что остановить ее не было никакой возможности. Оставалось бросить пулемет и соскочить, но на такой позорный поступок никто из нас не подумал пойти. Вагонетка двигалась вперед со скоростью 30 верст в час, а мы все время стреляли из пулемета…

Как была занята станция Яготин нашими ребятами — не знаю. Когда я очнулся в комнате дежурного по станции, то слышал сильную артиллерийскую канонаду. Тов. Столяров уже сидел и покуривал, сплевывая кровь. Спустя несколько минут я оправился и через 30–40 минут был уже в цепи, двигаясь со взводом по направлению к баракам Красного креста" (223,с.195).

Надвечiр червоногвардiйцi зайняли станцiю Кононiвка, однак українськi пiдроздiли не думали вiдступати, укрiпилися в Яготинi та пiдiрвали залiзничний мiст через рiчку Супiй. Бiльшовики знов опинилися перед значною перешкодою на шляху до Києва. Уночi з 30 на 31 сiчня 1918 року пiд Яготин прибули перевтомленi боєм пiд Крутами Полтавська колона та 1-й Петроградський загiн "1-ї армiї" П.Єгорова на чолi з Миколою Муравйовим. Приїхав i панцерний потяг Полупанова. Цi вiйська мусили остаточно відчистити полтавську залiзницю вiд українських пiдроздiлiв. Муравйов силою зброї наказав випадково знайденому залiзничному iнженеровi за добу вiдновити міст через Супiй.

Зранку 31 сiчня 1918 року бiльшовицькi пiдроздiли вибили українську заставу, що знаходилася на лiвому березi Супою та взялись пiд вогнем лагодити мiст. Ця операцiя була проведена вдало, однак коштувала 3-х убитих та 11 поранених червоногвардiйцiв (223,с.196). Гайдамаки вiдступали, i бiльшовики вже бачили себе в Києвi. Однак радiсть їхня була передчасною. На рiчцi Трубiж гайдамаки також пiдiрвали мiст i вогнем вiдбивали спроби бiльшовикiв вiдновити його (208,с.148). Незважаючи на те, що гайдамаки та сiчовики в нiч на 1 лютого 1918 року облишили позицiї на рiчцi Трубiж, тепер Єгорову та Муравйову довелося провозитись тут аж двi доби. План наступу "1-ї армiї" на Київ був цiлком зiрваний.

Так само невдало для бiльшовикiв розвивалися подiї i на чернiгiвськiй залiзницi. Наступного дня пiсля бою пiд Крутами 30 (17) сiчня 1918 року "2-а армiя" Р.Берзiна ввiйшла до Нiжина. Шевченкiвський курiнь зустрiв її з нейтральними настроями. Чернiгiвськi вiльнi козаки вiдступили в напрямку Чернiгова, щоб боронити мiсто. Замiсть того, щоб надiслати вiйська для захоплення Чернiгова та приєднати до себе курiнь iменi Шевченка, Р.Берзiн перебуває в бездiї, а шевченкiвцiв демобiлiзує (ф.1076,оп.1, спр.29, накази вiд 17,18,19 сiчня). Можливо, ця пасивність була обумовлена перевтомою вiйськ пiсля бою пiд Крутами, однак у це важко повiрити. Авангард, який надiслав Берзiн навздогiн студентам та юнакам, несподiвано для себе наскочив на гайдамакiв та дорошенкiвцiв та швидко повернувся назад. Отже, "2-а армiя" бiльшовикiв виявилась також паралiзованою. За таких умов iнiцiативу до своїх рук узяло українське командування на чолi з Симоном Петлюрою.

Того ж дня 30 (17) сiчня 1918 року Петлюра зiбрав старшин свого штабу та всiх керiвникiв вiйськових пiдроздiлiв для обговорення питання, що робити далi. Ось як про цю нараду писав у своєму дослiдженнi О.Удовиченко:

"З цiєю метою на ст. Бобрик Симон Петлюра скликає нараду командирiв окремих частин для того, щоб почути думки їх, перевiрити настрiй воякiв. На цiй нарадi було висловлено рiзнi думки, аж до припинення вiйни з Червоною Москвою. Без сумнiву, становище молодої нечисленної Української Армiї було трагiчним, але думку про припинення боротьби було не тiльки категорично вiдкинено, але поставлено в першу чергу повернути назад на Київ, енергiйно i швидко лiквiдувати там повстання комунiстiв, а пiсля того зустрiти московську армiю на лiнiї Днiпра" (51,с.22).

Таким чином, Симон Петлюра вирiшив повернути на Київ, де злiквiдувати повстання, а вже потiм братися за "армiю" Муравйова та Антонова-Овсiєнка. З вiйськової точки зору цi рiшення були цiлком слушними, оскiльки надiйний тил — запорука успiхiв на фронтi.

Теред вiдворотом до Києва потрiбно було виконати ще одне завдання — роззброїти цiлком збiльшовичений український полк iменi С.Наливайка, що стояв у Броварах. Сiчовi стрiльцi спiймали кiлькох воякiв цього полку, якi намагалися пiдiрвати залiзницю перед ешелонами з українськими вiйськами i тим завадити їм виїхати до Києва (42,с.55). Старшини полку iменi Наливайка опинилися пiд фактичним арештом своїх же солдатiв, а тому послали до С.Петлюри вояка з проханням допомогти їм (204,с.56). Симон Петлюра, усвiдомлював, що вiйськову силу, яка може з хвилину на хвилину виступити проти Центральної Ради, треба обов'язково злiквiдувати. Для цього вiн видiлив 1-шу сотню сiчовикiв та 12 червоних гайдамакiв, бо iншi вiйська знаходились на позицiях (42,с.55). Завдання було не з легких, оскiльки полк iменi Наливайка начислював до 1400 багнетiв, а загiн, видiлений на його лiквiдацiю, лише близько 200 багнетiв. Але була надiя, що з наливайкiвцями швидко можна буде розiбратись, бо цьому допоможуть старшини.

Уночі з 30 на 31 сiчня до старшин-наливайкiвцiв вiд С.Петлюри прибули червонi гайдамаки. Ось як згадував про зустрiч один зi старшин полку iменi Наливайка:

"В передпокiй ввалилося три постатi. Всi три в коротеньких червоних кожушках, чорних смушевих шапках з довгими червоними шликами; на боцi — револьвери, в руках — карабiни. Перший — великий, мiцний чоловяга з насуненою на очi шапкою, з червоною рiдкою бородою, що ясно вiдтiнювала суворе, зрите вiспою обляччя: "Я — Волох, курiнний гайдамакiв, а хто з Вас командир полку?" Другий — високий брюнет з надзвичайно гарним iнтелiгентним обличчям (як ми потiм довiдалися, студент Київського унiверситету) i третiй — зi смiлим, прекрасним обличчям, потiм так нами люблений i так трагично загинувший сотник (потiм полковник) Виноградiв. Це були гайдамаки — тi гайдамаки, про яких вже тодi оповiдали так багато чарiвного i куди кожен з нас стремiв душею. Вони оповiли, що їхнiй "Кiш Лiвобережної Слобiдської України" стояв на станцiї Бобрик, коли одержали донесення вiд наших старшин про стан Наливайкiвського полку" (204,с.57).

Уранцi старшини зiбрали полк iменi Наливайка. В цей час воякiв полку оточили сiчовики. На видне мiсце вийшов Омелян Іванович Волох зi своїми войовничо настроєними гайдамаками. О.Волох говорив дуже коротко. Вiн доступною для воякiв мовою з домiшком росiйської лайки пояснив наливайкiвцям, хто вони такi та що собою уявляють. Промова Волоха гнiтюче вплинула на солдатiв полку iменi Наливайка (204,с.58). Пiсля неї сiчовики без особливих проблем зiбрали 2500 рушниць, 75 кулеметiв, 8 гармат та велику кiлькiсть рiзного вiйськового майна. Але, оскiльки не було можливостi забрати це все з собою, то зброю та майно було знищено, а наливайкiвцiв розiгнано (42,с.55). Усiх, хто з полку iменi Наливайка на чолi з самим командиром полку Мацюком вирiшив перейти до Гайдамацького коша, О.Волох вiдправив до Симона Петлюри.

"Нам показали потяг Отамана Петлюри. В одному купе вагону 2-ї кляси в сiрiй солдатськiй шинелi i чорнiй смушевiй цивiльнiй шапцi сидiв Отаман Петлюра. З полковником Мацюком вони привiталися, як добрi знайомi. Ще з часiв з'їздiв мене приваблювало оригiнальне обличчя палкого промовця з особливо мельодiйним тембром голоса. Отаман Петлюра привiтав нас сердечно, ми щиро, вiд всiєї душi подякували йому за наше врятування. В Отамана Петлюри було бiльше вiдомостей про Київ i вiн почав нас iнформувати. Ми довiдалася, що Центральна Рада опинилася в дуже скрутному станi i треба яко мога швидше рятувати ситуацiю, доки не насунулися з пiвночи большевики, з якими до цього часу бився "Кiш Слобiдської України". Що до них, то нам Отаман Петлюра наказав зiбрати все, що лишалося, в одну сотню, яка тимчасово i ввiйде в курiнь гайдамакiв" (204,с.58).

Пiд керiвництвом сотника О.Шпилинського було складено сотню iменi Наливайка в складi 60 воякiв, яка увiйшла до Гайдамацького коша. Сформована вона була переважно з козакiв.

Пiсля роззброєння повсталого полку почався вiдворот на Київ. Гайдамаками, сiчовиками та дорошенкiвцями були злiквiдовані на кiлька кiлометрiв усi залiзницi, а також висаджено в повiтря мости та стратегiчнi пункти. Це значно зупинило рух радянських вiйськ та червоногвардiйцiв. Симон Петлюра роздiлив свої вiйська на двi колони, перша з яких мусила наступати на Київ через Ланцюговий мiст, а друга через Залiзничний.

До першої колони ввiйшли:

курiнь Червоних гайдамакiв — 250 багнетiв

Отаманська кiнна сотня — 60–70 шабель

сотня iменi Наливайка — 60 багнетiв

1-а сотня Сiчових Стрiльцiв — 177 багнетiв

1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон — 8 гармат

Разом: до 500 багнетiв, 60–70 шабель, 8 гармат. При цiй же колонi знаходився i Петлюра зi своїм штабом.

Друга колона:

курiнь Чорних гайдамакiв — 150 багнетiв

рештки полку iменi Дорошенка — 200 багнетiв

Разом до 350 багнетiв (47,с.166).

Спочатку вирушити на Київ мала перша колона, а друга мусила прикривати її, залишаючись у Дарницi.

Перед мостом перша колона натрапила на шалений опiр червоногвардiйцiв Микiльської та Предмостовної Слобiдок, якi були переважно робiтниками заводу "Арсенал". Микiльська слобiдка знаходилась на лiвому березi Днiпра, а Предмостовна на островi посерединi рiчки. З Предмостовної Слобiдки на правий берег був перекинутий Ланцюговий мiст. Микiльську та Предмостовну Слобiдки також об'єднував мiст. Ось саме за цей мiст i розгорнулася запекла боротьба.

Вiдкинувши червоногвардiйцiв перед мостом, українськi вiйська нiяк не могли вибити бiльшовикiв з iншої його сторони. Командири гайдамацьких батарей Смовський та Хижий, через брак гарних коней, мусили на руках пiдтягувати гармати вiд залiзницi до мiсця бою (196,с.146). Тому в атаку доводилося ходити пiхотi без пiдтримки гарматного вогню. Звичайно, на вузькому мостi, який можна було утримувати незначними силами, подiбнi атаки не досягали свого результату. Тим бiльше, що супротивник мав броньовик. Ось як, зокрема, згадував про бiй О.Шпилинський:

"Пiсля одного з таких маневрiв, добiгаючи вже до кiнця мосту, ми раптом наткнулися на Отамана Петлюру. З цiпком у руках, iз стурбованим обличчям, увесь час в русi, нервово даючи розпорядження, Отаман зразу напосiв на мене: "А ви чого тут граєтесь?" Ми зразу показали Отамановi: "От там … броневик" — "Ну, то котiть гармату!" Ідея була дуже добра, але ж ми не знали, де нашi гармати, i чекаючи на них, дiйсно таки "грались". Разом з Отаманом ми всi висипали на мiст дивитися на броневик, який грiзною чорною плямою вимальовувався на серединi мосту. Побачивши велику групу, вiн раптом запустив по нас чергами. Ми заховалися за останнiм виступом. Хутко подiйшов до мосту хтось iз штабу. "Ну, чого вони там гавляться? Давайте сюди гайдамакiв!" — сердито звернувся до нього Петлюра. За деякий час по шосе з Слобiдки ми побачили групу артилеристiв, якi котили тяжку гармату… Гармату теж хутко покотили вперед i з нею пiшов Отаман Петлюра. Пропустивши другу сотню гайдамакiв, ми рушили по мостi. Цiкаво було дивитися, як по Київських горах червоними плямками розсипалися гайдамаки i з боєм хутко пiдiймали вгору. Мимо нас пройшла кiнна "Отаманська сотня"; її ми бачили вперше. Пiдiймаючись вгору, памятаю, проходили повз великого двору, де стояли бельгiйськi частини. Вони висипали нам назустрiч, били в долонi i кричали "Bravo! bravo! HajЄamaky (204,с.59–60)".

Так, аж о 7-й годинi вечора 1 лютого 1918 року гайдамаки та сiчовики на чолi з Симоном Петлюрою з боєм повернулися до своєї столицi. За деякими даними, бiй за мости обiйшовся гайдамакам та наливайкiвцям у 20 убитих та поранених, сiчовики втратили 4 убитих та 8 поранених. Червоногвардiйцi втратили до 50 вбитих та поранених, залишивши на полi бою 4 гармати та 12 кулеметiв. До рук українського вiйська потрапило також 33 повстанцi (42,с.71).

Прибуття до Києва пiдроздiлiв Симона Петлюри фактично вирiшило долю бою за столицю України, про що мова буде далi.

Падiння Одеси

Мiсто Одеса, великий торговий центр Пiвдня України, порт та база Румунського фронту, мало величезне значення в 1917 роцi. Впливи одеської полiтики були вiдчутнi всюди: в Криму, Бессарабiї, Румунiї, на Румунському фронтi та Чорноморському фронтi. Саме тому росiйськi партiї ще в травнi 1917 року створили в Одесi Румчерод — Центральний виконавчий комiтет Рад солдатських, матроських та робочих депутатiв Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського вiйськового округу. Румчерод розповсюджував свою дiяльнiсть на Херсонську, Бессарабську (Молдавiя), Таврiйську (Крим) губернiї, Чорноморський флот i Румунський фронт, активно пiдтримуючи Тимчасовий уряд та його полiтику. Українськi сили чинили спротив дiям Румчероду, створюючи альтернативнi органiзацiї. Українцi в боротьбi з Румчеродом виступали спiльним фронтом з молдаванами та кримськими татарами. Крiм того, допомагали цiй боротьбi й конкуренти Румчероду — Рада солдатських депутатiв Румунського фронту та Севастопольська Рада матроських депутатiв Чорноморського фронту. Як бачимо, були сприятливi умови для розвитку в Одесi українського нацiонального руху.

Український рух очолили вiдомi громадсько-полiтичнi дiячi: В.Чеховський, В.Голубович, С.Шелухiн, якi гуртувалися навколо товариства "Українська Хата". Їм активно допомагали деякi вiйськовi, якi 26 квiтня 1917 року створили Одеську українську вiйськову раду (304,N29). Головою цiєї ради був знаний полiтичний дiяч, полковник медицини І.Луценко. Активними дiячами ради були полковник М.Омельянович-Павленко (в 1920 роцi командуючий армiєю УНР), пiдполковник Поплавко, штабс-капiтан Мацак, прапорщик Вербицький та iншi. Одним iз перших завдань ради було формування на територiї Одеського вiйськового округу Одеського українського вiйськового коша (130,N5). Дотримуючись цього завдання, вiйськова рада одразу повела чiтку полiтику, спрямовану на створення українських вiйськ в Одесi. Досить швидко рада досягла успiхiв, оскiльки вже 27 травня 1917 року за пiдтримки багатьох вiйськовикiв-українцiв з'явилася категорична заява, що доки в Одесi не буде сформовано українського вiйська, маршовi роти українських солдатiв залишатимуться в мiстi (ф.1076,оп.3, спр.13, телеграма вiд 27.5.1917). Командуючий Одеським округом генерал Маркс, людина демократичних поглядiв, пiшов на поступки Одеськiй українськiй вiйськовiй радi, дозволивши сформувати за мiстом один курiнь. Однак справа зi створенням українських частин дуже зволiкалася, довелося вжити нових кардинальних заходiв. 7 липня в Одесi вiдбувся велелюдний мiтинг воякiв-українцiв, який показав штабовi округу реальну силу нацiонального руху (40,с.64). Завдяки цьому справа зрушилася з мiсця й у серединi липня почав своє iснування Одеський гайдамацький курiнь.

Справами формування куреня клопотався завзятий український патрiот ротмiстр Василь Сахно-Устимович. Курiнь розташовувався пiд Одесою, на мiсцi пiхотних таборiв у "5-й станцiї". Ось що згадував про той час ротмiстр одеських гайдамакiв М.Янчевський:

"Перед очима дiялось те, що вiдiйшло вже у вiчнiсть… Зразу воскресла в пам'ятi так гарно, живо й художньо описана Гоголем Запорозька Сiч. Мiсце табору Гайдамацького куреня сприяло й життю, й картинностi… Це рiдкий лiс … Видно, що вiйська давно вже тут не постоювали: окопчики для шатрiв почасти зруйнувалися, але рясно заросли травою, стежки теж позаростали травою й кропивою, надаючи цим приятелям занедбання оригiнальний колорiт. Мiж деревами густо порозкидались кущi, пiд якими, стомленi козаки поклалися спати. Там на пеньку в холодечку сидить козак, похилившись; над ним свiйський галяр iз "оселедцем" голить, залишаючи i йому "оселедця". Тут компанiя, як видно, новоприбулих, пiдстеливши шинелю, закусує чим Бог послав, озирається на всi боки, дiлячись вражiннями. Тут-же недалеко розкинутi шатра звичайного росiйського таборового зразку в перемiшку з маленькими походними, до котрих туляться iмпровiзованi намети з плахт, iз килимiв та кавалкiв хатнього полотна. Мiж шатрами в порядковi, в "козлах" стоять рушницi, шаблi, кулемети; бiля них походжає суворо варта… Чути пiсню "Ми гайдамаки, всi ми однакi", — це повертається сотня з навчання. Повноту картини доповнюють козаки й старшина в старовинних козацьких строях, у черкесках вишиваних сорочках. Але ще не всi здолали привести себе до такого вигляду. Бiльшiсть одягнута в росiйськi "гiмнастьорки" та захистного кольору шаровари. Обличчя освiтленi внутрiшнiм сяйвом твердостi, рiшучостi та гордостi вiд свiдомости, що вони — пiонери великого дiла — вiдбудови України. Всi вони — i старшина, й козаки — добровольцi; прийшли сюди, маючи на думцi тiльки боронити свiй край, якого вже починає охоплювати пожежа анархiї" (206,c.142).

Вже 20 вересня курiнь розгорнувся до трьохкурiнного складу. Тепер iснували 1-й Гайдамацький пластунський курiнь ротмiстра Сахна-Устимовича, 2-й Гайдамацький пластунський курiнь капiтана Орлова, 3-й Гайдамацький кiнний курiнь пiдполковника Продьма та Гайдамацька гарматна батарея. Крiм того, до гайдамацьких формацiй належала зукраїнiзована учбова кулеметна команда штабу Одеського округу на чолi зi штабс-капiтаном Мацаком. У пластунських куренях було по 4 пiших та по 1 кулеметнiй сотнi, у кiнному куренi 3 кiнних та 1 кiнно-кулеметна сотня, а в батареї 2 гармати. Разом з кулеметниками Мацака гайдамацька формацiя сягала 2 тисяч воякiв. Ця органiзацiя та чисельнiсть iснували до розгрому одеських гайдамакiв наприкiнцi сiчня 1918 року.

Мiсцевi бiльшовики досить негативно ставились до гайдамакiв:

"Органiзоване таким чином "вiйсько" було одягнене в синi широкi шаровари i жупани. Багато гайдамакiв, впадаючи в театральнiсть, почали брити голови, залишаючи оселедець. Пiд прикриттям цiєї бутафорiї органiзовувалась контрреволюцiйна збройна сила, яка ненавидiла Ради i насамперед бiльшовикiв" (210,с.404).

За тих часiв анархiї та хаосу одеськi гайдамаки контролювали i бiльшiсть мiст Херсонської губернiї, забезпечуючи там лад та спокiй. Так, 2-й Гайдамацький курiнь контролював Вознесенськ i Тирасполь, 1-й та 3-й куренi регулярно направляли пiдроздiли до Миколаєва i Херсона. Щоб створити українськi формацiї в цих мiстах, з 3-го Гайдамацького куреня було видiлено вiдповiднi кадри, якi розташовувалися мiж Миколаєвом та Херсоном — у мiстi Оляшки. Вже згодом згiдно наказу Генерального Вiйськового Секретарiату на базi цих кадрiв мусив розгорнутись Днiпровський запорiзький курiнь (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29).

Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полiтична ситуацiя в Одесi змiнилася корiнним чином. Бiльшовики прагнули прийти до влади, для чого вони значно посилили свiй вплив у мiсцевих Радах та розпочали передвиборчу компанiю на виборах до Румчероду. На другому з'їздi Рад (10–23 грудня 1917 року) в Румчеродi вони отримали 40 вiдсоткiв голосiв при потужному союзниковi лiвих есерах, якi взяли ще 30 вiдсоткiв. Очолив Румчерод бiльшовик Г.Юдовський. Таким чином, бiльшовики могли б вважати себе господарями мiста, якщо б на завадi цьому не стояли українськi вiйськово-полiтичнi кола.

Мiсцеве представництво Центральної Ради також вживало активних дiй щодо перебрання влади в мiстi та на територiї, частково пiдлеглiй Румчероду загалом. З цiєю метою вирiшено було злiквiдувати проблему згори — зукраїнiзувати штаб Одеського вiйськового округу. Для цього в груднi до передмiсть Одеси було переведено 12-у кiнну дивiзiю, командир якої, генерал Єлчанiнов, i був призначений командуючим округом. Крiм того, у нiч з 14 на 15 (з 1 на 2) грудня 1917 року гйдамацькi пiдроздiли виставили свої караули поряд з усiма державними установами Одеси. Штаб гайдамакiв переїхав до штабу Одеського вiйськового округу.

Звичайно ж, така ситуацiя не могла задовольнити мiсцевих бiльшовикiв, однак, розумiючи, що шансiв на перемогу в збройнiй боротьбi в них мало, вони пiшли на згоду з українською владою. Саме тому спочатку було створено для управлiння Одесою та територiєю Румчероду так звану Раду десяти. До неї вiд українських органiзацiй увiйшли полковник Луценко, пiдполковник Поплавко, Чехiвський, Голубович та прапорщик Вербицький. Румчерод представили Орлов, Хмельницький, Рузер, Юдовський, який став головою Ради десяти. Пiсля подiй 14–15 грудня, коли владу в Одесi перебрали представники Центральної Ради, та трагiчної i нез'ясованої загибелi вiд куль гайдамакiв начальника штабу Червоної гвардiї Кангуна, ситуацiя корiнним чином змiнилася. І бiльшовики, i гайдамаки стали готуватись до серйозних боїв. Крiм того, було змiнено i представництво бiльшовикiв у Радi десяти, в яку тепер входили Орлов (голова), Ачканов, Хворостiн, Вейсман (командир Червоної гвардiї). Завдяки цьому бiльшовики прибрали з Ради десять впливових меншовикiв та есерiв.

Крiм того, одеськi бiльшовики стали активно готувати червоногвардiйськi загони до бою з українськими вiйськами. Ними мусив керувати ще у груднi спецiально створений революцiйний штаб. Очолював його робiтник, командувач червоної гвардiї Чижиков. Крiм того, до штабу входили робiтник Ачканов, солдат Гур'єв, матрос Скобелєв, представник Петрограду матрос Шерстобитов, капiтан 2-го рангу Власов. Червона гвардiя Одеси мала мiський штаб, якому пiдпорядковувались чотири районних штаби: на Пересипi, Молдаванцi, в Залiзничному районi, при партiйному комiтетовi. Червона гвардiя мала залiзну дисциплiну та чiтку органiзацiйну систему розподiлу на сотнi. Загальна чисельнiсть червоної гвардiї сягала 2 тисяч багнетiв. За даними О.Конева, третину її складали iнтернацiоналiсти: полоненi болгари, угорцi, чехи, нiмцi, австрiйцi, серби, хорвати; а також працiвники за наймом: румуни, поляки, китайцi (64,с.269). Нацiональний склад iншої частини червоної гвардiї був виразно росiйським та єврейським (за винятком незначної частини залiзничникiв-українцiв). У бойовому вiдношеннi червона гвардiя була добре озброєна та непогано навчена. Крiм того, активно пiдтримували червону гвардiю цiлком збiльшовиченi 48-й та 49-й запаснi полки, 5-й запасний гарматний дивiзiон, залiзничний батальон, 2-а та 4-а прожекторнi роти. Загальна чисельнiсть цих сил сягала 4 тисяч багнетiв при 18 гарматах.

На боцi бiльшовикiв була також i частина розташованих в Одесi кораблiв Чорноморського флоту: мiноносцi "Звонкий" та "Завидный", броненосцi "Синоп" i "Ростислав", крейсер "Алмаз". Загальна чисельнiсть матросiв на цих кораблях доходила до 2 тисяч осiб.

Отож, як бачимо, в розпорядженнi одеських бiльшовикiв було понад 8 тисяч червоногвардiйцiв, солдатiв та матросiв.

Чим могли розпоряджатись представники Центральної Ради? Передача справ у штабi Одеського вiйськового округу зволiкалась. Генерал Єлчанiнов фiзично не встигав за подiями, а тому штаб виявився фактично недiєздатним. 12-а кiнна дивiзiя, переведена в околицi Одеси, та, зокрема, 12-й Охтирський гусарський полк не були зукраїнiзованi, займали нейтральну позицiю. Частково зукраїнiзований 12-й Бiлгородський уланський полк знаходився далеко вiд Одеси, в Ананьєвi, а тому суттєво вплинути на подiї не мiг.

Отож лишалися тiльки гайдамаки, якi почали реорганiзовуватися в Одеську гайдамацьку дивiзiю. На чолi цiєї дивiзiї став командир 49-го запасного полку полковник Мазуренко. Посаду начальника штабу обiйняв завзятий українець, корiнний одесит, майбутнiй воєначальник армiї УНР, який тiльки-но повернувся з фронту, пiдполковник Генерального штабу В.Змiєнко. За планом гайдамацькi пiшi куренi мусили розгорнутись у два полки. Кiнний курiнь мав стати кiнно-гайдамацьким полком. Кулеметний вiддiл почав реорганiзацiю в пластунський кулеметний курiнь. Крiм того, українцi 7-ї автороти з двома броньовиками були остаточно придiленi до Одеської гайдамацької дивiзiї. Однак у гайдамацьких частин було не все гаразд. За спогадами М.Янчевського, поширювалась бiльшовицька агiтацiя, зовсiм не було нормальної iнформацiї про подiї на Українi, не працювала розвiдка. Крiм того, засновник та улюбленець гайдамакiв ротмiстр О.Сахно-Устимович, через прокорнiловськi "реакцiйнi" настрої (який свого часу формував жiночий ударний батальйон), пiд тиском українських соцiалiстiв був вимушений облишити мiсто. Вiдiйшов вiд гайдамаччини i капiтан Орлов, який фактично мав такi ж настрої, як i Сахно-Устимович. До того ж, гайдамакам нiчого не було вiдомо про подiї в Одесi навiть про формування штабу їхньої дивiзiї. Звичайно, цi факти вплинули на те, що настрiй гайдамакiв значно пiдупав (206,с.145). Пiсля цих змiн 1-й Гайдамацький курiнь очолив капiтан Осмоловський, 2-й курiнь — ротмiстр Янчевський.

В Одесi ще будо два вiйськових юнкерських училища: Сергiївське гарматне та Одеське пiхотне. У цих училищах нараховувалось до 800 юнкерiв та викладачiв. Однак училища були незукраїнiзованi, мали бiлогвардiйську орiєнтацiю, тримали жорсткий нейтралiтет. Лише частина юнкерiв-українцiв пiхотного училища могла виступити на боцi гайдамакiв.

У мiстi ще знаходився панцерний потяг N 4, який з наказу С.Петлюри 19 (6) грудня 1917 року був вiдправлений на ремонт з Бiрзули до Одеси (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 6.12.1917)). Цей потяг був у повному розпорядженнi Одеської гайдамацької дивiзiї. Це була грiзна сила.

Крiм того, українську владу в Одесi пiдтримував крейсер "Пам'ять Меркурiя", на якому майорiв жовто-блакитний прапор. На крейсерi лишилося близько 400 морякiв-українцiв. Інша частина команди — близько 200 матросiв, переважно росiян, на знак протесту облишили корабель (74,с.25). Крейсер цiлком мiг узяти на себе обов'язки з охорони мiста та порту вiд червоногвардiйцiв.

Отож, незважаючи на значну чисельну перевагу бiльшовикiв в Одесi, господарями мiста все ж залишилися українцi.

З отриманням вiдомостей про те, що на Лiвобережнiй Українi почалась українсько-бiльшовицька вiйна, командування Одеської гайдамацької дивiзiї вирiшило здiйснити експедицiю на Лiвобережжя проти радянських вiйськ. 18 (5) сiчня 1918 року пiдроздiли Одеської дивiзiї, сiвши в 6 ешелонiв, маючи в авангардi панцерний потяг, потайки вiд мiсцевих бiльшовикiв вирушили в напрямку Олександрiвська. У мiстi для охорони залишились частини 2-го Гайдамацького куреня М.Янчевського. По дорозi гайдамаки зустрiли донськi козачi вiйська та 1-й Лабинський полк Кубанського козачого вiйська, якi у 18 ешелонах з панцерним потягом намагалися пробитись на батькiвщину.

20 (7) сiчня колона козакiв та гайдамакiв опинилася пiд Олександрiвськом. Назустрiч їм вийшли 1-й Петроградський загiн Полякова, олександрiвська червона гвардiя Богданова, загони анархiстiв Никифорової та Махна. Чисельнiсть загонiв сягала 1500 багнетiв. Командуючий Поляков зi своїми вiйськами зайняв позицiї бiля станцiї Кичкас, де взяв пiд охорону мости через Днiпро. Ним було створено три лiнiї оборони, де основнi надiї покладалися на кулемети. На першiй лiнiї їх було 15, на другiй — 8, на третiй — 6. У резервi лишалась гармата та 3 кулемети. Головним завданням для Полякова було розiбрати залiзничнi колiї для утримання козакiв. У крайньому випадковi вiн мусив пiдiрвати мости. Перша козацька делегацiя в кiлькостi 6 осiб вимагала негайно пропустити їх на Дон. Полякову довелося вжити зброю та вбити одного делегата (208,с.118).

За таких обставин ввечерi козаки почали наступ. Ешелон, який рухався в авангардi, потрапив пiд такий шалений вогонь, що вимушений був дати заднiй хiд. Другий козачий ешелон на значнiй швидкостi зiштовхнувся з першим, внаслiдок чого обидва ешелони полетiли пiд укiс. Ця подiя дуже вплинула на козакiв, якi почали мiтингувати та вислали нову делегацiю для переговорiв (287,с.132).

Гайдамацькi ешелони, спостерiгаючи рiзку змiну настроїв козакiв, вирiшили вiдiйти в район станцiй Нiкополь-Апостолова, де перечекати переговори, пiд час яких донцi з союзникiв могли перетворитися на ворогiв. Наступного дня о 15 годинi делегацiя донцiв прибула до Олександрiвська. Тут мiж нею та Поляковим була досягнута домовленнiсть, що козаки здають холодну та вогнепальну зброю i залишають собi коней. Пiсля цього козакам пообiцяли безперешкодну перепустку на Дон та Кубань. Однак, як i слiд було чекати, козаки були жорстоко обманутi бiльшовиками. Пробувши чотири днi в Олександрiвську, козачi ешелони були вiдправленi до Харкова. Тут їх остаточно озброїли, пограбували та вiдiбрали силою коней, яких вони категорично вiдмовились вiддавати в Олександрiвську (287,с.136). Напевне, козаки пожалкували про свою домовленiсть з бiльшовиками, однак було вже пiзно.

У козакiв вiдiбрали також i панцерний потяг, який перейменували на "За власть Советов". На чолi потягу став моряк-бiльшовик Полупанов (258,с.311). Цей потяг згодом брав активну участь у боях з українськими вiйськами за Київ.

21 (8) сiчня, дiзнавшись про результати переговорiв, гайдамаки повернули до Одеси, куди i прибули 23 (10) сiчня. Мiсцева українська влада настiльки була вражена подiями пiд Олександрiвськом, що того ж дня через штаб округу видала наказ про негайне роззброєння та демобiлiзацiю усiх збiльшовичених частин залоги (102).

Протягом двох днiв у Одесi були розiгнанi всi запаснi частини, якi мали хоч якi-небудь ознаки бiльшовизму. "Революцiйно свiдомi" солдати, дiзнавшись про демобiлiзацiю, самi розбiгалися з казарм, навiть забуваючи власнi речi.

Для мiсцевих бiльшовикiв це був серйозний удар, оскiльки вони всього за пару днiв стараннями гайдамакiв утратили половину своїх сил — усiх збiльшовичених солдатiв.

Моральний стан гайдамакiв у цей час був остаточно зломлений. Вони вже були дуже пригнiченi подiями пiд Олександрiвськом, а виконання таких полiцейських функцiй, як роззброєння, ще бiльше посилило смуток. Через це 25 (12) сiчня в газетах з'явилися заяви деяких сотень 1-го та 2-го Гайдамацьких куренiв, а також кулеметного куреня, про переоцiнку поглядiв та початок симпатiї бiльшовицьким iдеям.

Певно, що роззброєння збiльшовичених вiйськ залоги, а також змiна настроїв гайдамакiв спонукала бiльшовикiв до активних дiй. За таких обставин був створений оперативний штаб на чолi з Юдовським, який мусив пiдняти збройне повстання в Одесi. На гаячись, в нiч на 27 (14) сiчня 1918 року заводськими гудками бiльшовики зiбрали до 2 тисяч червоногвардiйцiв. Вони захопили телефонну станцiю, пошту. Цього ж дня в Одесi було оголошено Радянську владу. У першi години повстання несподiваним нападом червоногвардiйцi захопили обидва броньовики. Крiм того, в руках червоногвардiйцiв опинилися панцерний потяг N 4 та 2 гармати, якi ремонтувалися в залiзничних майстернях та були захопленi залiзничниками. З часом сили червоногвардiйцiв були значно пiдсиленi матросами з кораблiв, якi, озброївшись, зiйшли на берег. Тепер чисельнiсть революцiйних вiйськ сягала 2600 воякiв при 2 гарматах, 2 броньовиках, панцерному потязi.

У якому станi в цей час перебували українськi вiйська? Через утрату пошти i телеграфу, тобто зв'язку, була втрачена можливiсть використання артилерiї та матросiв з "Пам'ятi Меркурiя", якi в свою чергу так само були покинутi наодинцi з кiлькома збiльшовиченими кораблями: "Синопом", "Ростиславом" та "Алмазом". Охтирський гусарський полк та курiнь кулеметникiв Мацака оголосили про свiй нейтралiтет та вiдмовились брати участь у боях. 3-й Гайдамацький кiнний курiнь був значно послаблений вiдправкою кiлькох пiдроздiлiв до Миколаєва, а тому був використаний тiльки для охорони тилiв. Сергiївське вiйськове училище, як i слiд було чекати, зайняло нейтралiтет, i лише з пiхотного училища до гайдамакiв долучилося 150–200 юнкерiв.

Отже, в перший день участь у вуличних боях взяв тiльки 1-й та 2-й Гайдамацькi куренi (1200 багнетiв) та вже згаданий загiн юнкерiв. Як бачимо, сили бiльшовикiв були удвiчi бiльшi.

Перед розглядом подальших подiй ми мусимо зазначити, що з боку українцiв у нашому розпорядженнi є лише спогади М.Янчевського, якi мають два недолiки:

1. Автор, описуючи подiї, датує їх початком грудня, переплутавши таким чином факти. Оповiдаючи про бої 27 (14) — 29 (16) сiчня, вiн зазначає що це сталося начебто 14–15 (1–2) грудня, коли українцi захопили владу в Одесi.

2. Автор припиняє свою розповiдь на 30 (17) сiчня, стверджуючи, що гайдамаки начебто перемогли.

При знайомствi зi спогадами М.Янчевського варто було звернути на це увагу.

Умовно бої в Одесi можна роздiлити на бої за центр та бої за залiзничний вокзал. У центрi боролись юнкери та 2-й Гайдамацький курiнь, на вокзалi — 1-й Гайдамацький курiнь.

Дiзнавшись про нiчнi подiї, ротмiстр Янчевський пiдняв 2-й Гайдамацький курiнь та повiв його до мiста. По дорозi до нього пристав загiн юнкерiв. На Куликовому полi авангард гайдамакiв розпочав перший завзятий бiй. Курiнь та юнкери перейшли у наступ i до вечора 27 (14) сiчня захопили вулицi Пушкiнську, Канатну й Малу Фонтанку, маючи розвiдку на лiвому крилi по Старо-Порто-Франкiвськiй вулицi в напрямку базару, розташувавши праве крило бiля Олександрiвського парку на розi Дерибасiвської i Пушкiнської вулиць, з розвiдкою в бiк Воронцовського палацу. Гайдамаки стали на Пушкiнськiй вулицi в напрямку Преображенської, висунувши 10 застав на вулицях, що виходили на Пушкiнську (206,с.146).

У руках бiльшовикiв пiсля першого дня боїв за центр залишилися порт, Пересип, Слобiдка, Молдаванка, Близькi i Далекi Млини та частина мiста до Полiцейської вулицi. Цiєю дiлянкою командував штаб червоногвардiйцiв на Пересипi на чолi зi Старостiним (210,с.408).

У цей же час тривала завзята боротьба за вокзал, де червоногвардiйцями керував штаб у складi Кристаловського, Мiзикевича та iнших. У розпорядженнi залiзничникiв були броньовики, двi гармати (панцерний потяг був невиправний). Вони намагалися вибити 1-й Гайдамацький курiнь капiтана Осмаловського зi станцiй Одеса-Мала та Одеса-Головна. Однак 27 (14) сiчня у цьому районi червоногвардiйцi так i не досягли успiху (267,с.416).

На другий день, 28 (15) сiчня, бої розгорiлися з новим завзяттям. Бiльшовики стягнули до центру бiльшiсть червоногвардiйських та матроських загонiв. Основний наступ бiльшовикiв вiвся по Малiй та Великiй Арнаутських вулицях з завданням вiдбити в гайдамакiв Куликове поле та стиснути їх в Олександрiвському парку. Запеклi бої розгорiлися на Канатнiй, Пушкiнськiй, Рiшельєвськiй, Катерининськiй, Преображенськiй, частково Новорибнiй вулицях та на Олександрiвському проспектi. Увечерi в бiй вступили матроси з бойових кораблiв, якi очистили вiд гайдамакiв та юнкерiв бiльшiсть Олександрiвського парку.

Того ж дня до Одеси з Румунського фронту на загороджувачi "Ксенiя" прибув батальйон збiльшовиченої пiхоти, який значно пiдсилив загони червоногвардiйцiв (210,с.408–409).

Також 28 (15) сiчня бiльшовики вирiшили проблему з крейсером "Пам'ять Меркурiя". Крейсери "Синоп" i "Ростислав" пообiцяли вiдкрити вогонь по "Пам'ятi Меркурiя", якщо останнiй не спустить жовто-блакитний прапор. Українськi матроси вимушенi були пiдкоритись бiльшовикам, їх звезли на берег, а "Пам'ять Меркурiя" захопили моряки зi збiльшовичених кораблiв.

Однак гайдамаки навiть не збирались складати зброю. Вночi на пiдтримку 2-го куреня прибули з вокзалу двi сотнi 1-го куреня. Об'єднанi сили гайдамакiв та юнкерiв скаженим наступом вiдбили в матросiв Олександрiвський порт i на ранок вийшли майже на старi позицiї, маючи праве крило на Торговiй, бiля моря, а лiве на Преображенськiй, бiля собору. Тили були по Старо-Порто-Франкiвськiй вулицi та в Олександрiвському парку. У нiчному бою гайдамаки до полону не брали нi червоногвардiйцiв, нi матросiв (206,с.147).

Готуючись до наступного поєдинку, гайдамаки встановили кулемети на вокзалi, на дзвiницi Іллiнського монастиря, на дахах будинкiв Новорибної вулицi та Куликового поля. На Французському та Італiйському бульварах було встановлено по гарматi.

Бiльшовики також солiдно пiдготувались до боїв, встановивши на початку Рiшельєвської та Пушкiнської вулиць тридюймовi гармати, перевезенi з вокзалу.

На ранок 29 (16) сiчня червоногвардiйцi, матроси, солдати, що прибули з Румунського фронту, розпочали наступ по Катерининськiй, Преображенськiй, Пушкiнськiй, Рiшельєвськiй, Ремiсничiй та Канатнiй вулицях. Однак гайдамаки та юнкери, незважаючи на двократну перевагу ворога, вперто трималися. Через це о 16-й годинi з наказу Революцiйного штабу крейсер "Ростислав" розпочав обстрiл району Одеси, в якому перебували українськi вiйська. У цей же час з залiзничних майстерень було виведено панцерний потяг, який впритул почав стрiляти по гайдамаках. Вогонь морських гармат та потяга допомiг радянським частинам захопити штаб Одеського вiйськового округу та витiснити гайдамакiв i юнкерiв знов до парку (210,с.409). У результатi наступу були захопленi в полон керiвництво Одеської гайдамацької дивiзiї на чолi з полковником Мазуренком.

За таких обставин надвечiр гайдамаки через залiзничникiв попросили перемир'я. О першiй годинi депутати вiд гайдамакiв з'явилися в Революцiйному штабi (267,с.416). Згiдно домовленостi, яка, до речi, абсолютно неправильно висвiтлена у всiх радянських джерелах, рештки гайдамацьких куренiв мусили облишити мiсто.

Рештки гайдамакiв на чолi з капiтаном Осмоловським та пiдполковником Продьмом вирушили в напрямку Балти, де сподiвались об'єднатись з 31-ю зукраїнiзованою дивiзiєю, що демобiлiзовувалась там. Однак цим планам не судилося збутись. Дiзнавшись, що гайдамаки облишили Одесу, бiльшовики послали навздогiн їм червоногвардiйськi загони з метою остаточно розправитись з ними. Крiм того, бiльшовики 8-ї армiї на зустрiч гайдамакам послали зведений загiн. У результатi 1 лютого (19 сiчня) 1918 року радянськi вiйська наздогнали гайдамакiв. На станцiї Роздiльна їх остаточно роззброїли (275,с.577).

Так закiнчилася збройна боротьба в Одесi, завдяки перемозi в якiй бiльшовики захопили владу над усiм Пiвднем України. Вже через кiлька днiв був створений Одеський радянський уряд на чолi з Юдовським, який перебрав на себе функцiї влади в Херсонськiй, Бессарабськiй i Таврiйськiй губернiях.

На закiнчення кiлька слiв скажемо про бойовi втрати в одеських вуличних боях. Враховуючи те, що в жоднiй мiсцевiй газетi того часу не було опублiковано даних про загиблих, нам тiльки доводиться робити припущення. Порiвнюючи iнтенсивнiсть боїв та використання рiзних видiв зброї в Одесi та в iнших мiстах, можна сказати, що загальнi втрати i бiльшовикiв, i українцiв доходили до 500 осiб, з яких забитих було близько 150–180 чоловiк.

Боротьба у Лiсаветградi, встановлення радянської влади на Херсонщинi

Щоб остаточно заволодiти Херсонщиною, крiм Одеси бiльшовики мали опанувати трьома найбiльшими губернськими промисловими центрами: Лiсаветградом, Миколаєвом та Херсоном. Ще одне мiсто Херсонської губернiї — Кривий Рiг — за бiльшовицьким подiлом належало до так званої Донецько-Криворiзької республiки. У цьому мiстi не було нiяких українських частин, тож ще 22 (9) сiчня 1918 року в Кривому Розi було оголошено радянську владу, а саме мiсто цiлком пiдпорядковувалось харкiвським i, частково, київським бiльшовикам.

У Лiсаветградi, Миколаєвi та Херсонi активна антиукраїнська боротьба розгорнулась майже одночасно з кривавими подiями в Одесi.

Найгострiшою ця боротьба була в Лiсаветградi. На той час у мiстi знаходився зукраїнiзований запасний полк полковника Князьова, який пiсля демобiлiзацiї солдатiв iнших нацiональностей нараховував не бiльше 800 багнетiв, та кiнна сотня Вiльного козацтва iменi І.Гонти. Лiсаветградське кiнне училище на той час уже було розпущене. Його начальник, генерал Генгрос, дiзнавшись про кривавi розправи "революцiйних" солдатiв з юнкерами в Петроградi, Москвi, Чугуєвi та Полтавi, вирiшив не ризикувати юнаками i вiдпустив усiх своїх пiдлеглих юнкерiв по домiвках у вiдпустки. Найнадiйнiшою частиною мiста була кiнна сотня iменi І.Гонти. Про її командира генерал П.Скоропадський залишив такi спогади:

"Подiбна органiзацiя вiльних козакiв, набрана виключно з заводських робiтникiв, була в Єлисаветградi, тiльки ще бiльш численна. Голова її приїздив до мене в Київ. Судячи по ньому, там теж були сильнi українськi тенденцiї, але багато було ще й революцiйного чаду. Мене зацiкавив i вразив прояв нацiональних тенденцiй в робiтничих масах України при дуже помiркованих тенденцiях соцiальних, i то в самий розпал революцiї. Цi робiтники були готовi зi зброєю в руках поборювати бiльшовицькi завоювання свого краю" (193,с.54).

Сотня лiсаветградського вiльного козацтва нараховувала до 120 осiб. Однак щодо морального її стану Скоропадський дуже помилився — у вiдповiдний момент сотня виявилась нейтральною. Загалом українських вiйськ у Лiсаветградi нараховувалось понад 900 осiб. Запасний полк мiстився в Пушкiнському училищу, а сотня — у порожнiх корпусах кавалерiйського училища.

Протистояли українськiй владi в Лiсаветградi об'єднанi сили лiвого спрямування: бiльшовики, анархiсти та есери. Мали вони i власну червону гвардiю, чисельнiсть якої не доходила 600 осiб. Мiсцевий пролетарiат за "старих часiв" вiд промисловцiв Лiсаветграда мав великi соцiальнi пiльги, тож не дуже пiдтримував бiльшовицькi iдеї. У зв'язку з цим червона гвардiя мала менше половини осiб, перейнятих бiльшовицькими чи анархiчними iдеями. Усi iншi, за визначенням бiльшовика С.Волкоца, були яскравими представниками бандитського елементу: "Личный состав Красной гвардии начал нас тревожить не на шутку. Нужно сказать, что формирование Красной гвардии происходило наспех и к нам влилась часть темного элемента из елисаветградского люмпен-пролетариата" (220,с.218). Штаб червоної гвардiї на чолi з бiльшовиком Т.Гуляницьким розташовувався, як не дивно, в одному примiщеннi з вiльними козаками — кавалерiйському училищi. Певно, що на подiбну червону гвардiю бiльшовики покластись не могли, а тому чекали збройної пiдтримки зовнi.

З ранку 28 (15) сiчня 1918 року до Лiсаветграду прибули досить потужнi сили. З Олександрiвська приїхав загiн анархiстiв Марусi Никифорової, який мав до 400 багнетiв та броньовик, а з Румунського фронту — ешелон збiльшовиченого 657-го Прутського полку в силi до 300 багнетiв. У той час анархiстам довiряв навiть головнокомандуючий радянськими вiйськами проти Дону та України В.Антонов-Овсiєнко. Саме тому лiсаветградськi бiльшовики також пiшли на об'єднання з загоном М.Никифорової. Однак домовитися як з анархiстами, так i з Прутським полком вдалося близько 17-ї години. Про подальший хiд подiй є рiзнi твердження.

С.Волкац згадував, що сотня iменi Гонти оголосила нейтралiтет. Пiдроздiли Прутського полку були "дуже стомленi", а тому участь у подiях брати вiдмовились. Штаб Червоної гвардiї розподiлив свої вiйська (червоногвардiйцiв, анархiстiв М.Никифорової, солдатiв 9-ї автомобiльної роти, що були в мiстi) на три частини. Перша найбiльша частина з броньовиком вирушила на чолi з Т.Гуляницьким у бiк Пушкiнського училища, друга лишилася в резервi, а третя була призначена спостерiгати за сотнею iменi Гонти. На однiй з вулиць перша група зустрiла караули запасного полку та почала з ним перестрiлку, що тривала 15–20 хвилин. Караули вiдступили до Пушкiнського училища, куди незабаром прибули i радянськi пiдроздiли. Пiсля коротенької перестрiлки училище було захоплено. Того ж вечора червоногвардiйцi взяли до полону в примiщеннi Дворянського зiбрання представникiв української влади, перебрали пошту й телеграф. Запасний полк та гонтiвцiв роззброїли. Таким чином, у Лiсаветградi запанувала радянська влада (220,с.218).

Т.Гуляницький подав дещо iншi данi. Вiн у своїх спогадах словом не згадав про загiн анархiстiв та стверджував, що червоногвардiйцям допомагали тiльки солдати Прутського полку. На чолi цих вiйськ Гуляницький начебто пiсля важкого бою захопив юнкерське училище, де, за його словами, боронилися гонтiвцi, а потiм почав наступ на запасний полк, який майже не брав участi у вiйськових подiях та розбiгся (226,с.453).

За багатьма даними ми можемо стверджувати, що багато чого Гуляницький наплутав, а тому бiльш правильними, на наш погляд, є спогади Волкоца.

Отже, протягом 28 (15) сiчня 1918 року бiльшовики та анархiсти повнiстю захопили владу в Лiсаветградi.

Єдиною жертвою конфлiкту в Лiсаветградi став мiсцевий вiйськовий начальник полковник Володимирiв. Вiн вiдмовився виконувати наказ М.Никифорової про видачу обмундирування та зброї анархiстам, за що i був убитий нею особисто (220,с.216).

У той же час вiдбувалась змiна влади i в Миколаєвi. Сили українських вiйськ у цьому мiстi були мiзернi — частини 3-го Гайдамацького куреня з Одеси. Його пiдтримував частково зукраїнiзований морський гарматний дивiзiон. На боцi бiльшовикiв були потужнi загони червоної гвардiї, що сягали 2 тисяч багнетiв, 45-й збiльшовичений запасний полк, матроси та iншi, якi нараховували ще до 3 тисяч воякiв. Певно, що з такими силами бiльшовики почували себе в мiстi цiлком спокiйно. Незважаючи на це, в груднi 1917 року в мiстi вiдбулась збройна сутичка з гайдамаками, яка вiдвадила бiльшовикiв вiд iдеї збройного повстання.

З отриманням звiсток про подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни, миколаївськi прихильники Раднаркому 27 (14) сiчня на засiданнi Робiтничих та вiйськових депутатiв оголосили про повне перебрання влади до своїх рук (279,с.427). Звичайно, з цим нiяк не могли погодитись одеськi гайдамаки, яких протягом 27–28 сiчня з активним застосуванням зброї було вигнано з мiста (247,с.436). Таким чином була встановлена Радянська влада i в Миколаєвi.

Херсонськi бiльшовики так само, як i миколаївськi, тривалий час боялись виступити проти української влади, не зважаючи на значну моральну перевагу власних вiйськових пiдроздiлiв. На той час у Херсонi мiсцевий пролетарiат був дуже незначний. Однак херсонськi бiльшовики знайшли iнший вихiд, почавши формувати Червону гвардiю з полонених, якi розмiщувався в мiстi, та iноземних робiтникiв. Завдяки ним херсонськi червоногвардiйськi загони мали значну силу — до 1300 воякiв. За твердженням радянського iсторика О.Конева, певно, помилковим, уся червона гвардiя Херсона складалася виключно з так званих iнтернацiоналiстiв: полонених армiй Четвертного союзу австрiйцiв, нiмцiв, сербiв, хорватiв, персiв, а також румунiв та полякiв (64,с.269). Як бачимо, херсонська червона гвардiя була дуже потужною силою в руках бiльшовикiв.

Їй протистояв напiврозвалений, цiлком здеморалiзований бiльшовицькою агiтацiєю 260-й Брацлавський зукраїнiзований полк на чолi з капiтаном Лисогором. Полк цей, незважаючи на те, що мав до 1200 багнетiв, не становив нiякої сили та, вiдповiдно, не мiг протистояти бiльшовикам (145,с.177). Однак останнi все одно не наважувались виступити проти української влади в Херсонi.

Така ситуацiя могла тривати досить довго. Але до мiста прибули миколаївськi бiльшовики з iнформацiєю про переворот у Миколаєвi та з обiцянками збройної пiдтримки херсонцям. Лише тодi бiльшовики Херсона наважилися роззброїти за допомогою червоної гвардiї цiлком розагiтований 260-й Брацлавський зукраїнiзований полк. Ця операцiя була проведена в нiч з 30 (17) на 31 (18) сiчня 1918 року (271,с.444). Пiсля незначної сутички 260-й полк був роззброєний та розпущений.

Так 27 (14) — 31 (18) сiчня 1918 року бiльшовики Причорномор'я виключно власними силами на територiї всiєї Херсонської губернiї взяли владу до своїх рук. Київськi вiйська Центральної Ради в цей час вели завзятi бої пiд столицею, а тому допомогти Пiвдню України були не в змозi. Таким чином, Центральна Рада повнiстю втратила Причорномор'я, а разом iз ним — вихiд до Чорного моря та майже весь зв'язок з вiйськами Румунського фронту, де було багато українських пiдроздiлiв.

Подiї на Правобережнiй Українi

Подiї, якi вiдбувалися протягом грудня 1917 — сiчня 1918 рокiв на територiї Подiльської, Волинської та Київської губернiй, докладно не були висвiтленi в жодному виданнi — чи то спогади, чи науковi працi. Правобережна Україна в той час цiлком залежала вiд подiй на Пiвденно-Захiдному фронтi, позицiї якого розташовувались саме там. Вiдповiдно, мiсцеве населення швидше виконувало накази революцiйного комiтету якої-небудь армiї, нiж Центральної Ради, що знаходилась далеко вiд фронту. До того ж, i Подiльська, i Волинська, i Київська губернiї були переповненi збiльшовиченими та деморалiзованими вiйськами Пiвденно-Захiдного фронту, якi диктували свої умови та робили свою полiтику.

Загострення боротьби мiж українцями та бiльшовиками почалося вiдразу пiсля отримання вiдомостей про Жовтневий переворот у Петроградi та наказу С.Петлюри вiд 20 (7) листопада 1917 року щодо створення з Румунського та Пiвденно-Захiдного фронтiв єдиного Українського фронту.

На той час на Правобережнiй Українi Центральна Рада мала досить значнi сили: 1-й Український корпус генерала П.Скоропадського (16 тисяч багнетiв, 72 гармати), а також рiзнi дрiбнi частни, чисельнiсть яких сягала до 3 тисяч бiйцiв. 1-й Український корпус був зукраїнiзований з вiйськ 34-го армiйського корпусу старої росiйської армiї на початку осенi 1917 року. Цей корпус мав двi боєздатнi пiшi дивiзiї — 1-у (104-у) та 2-у (153-ю), якi мали 8 полкiв. Очолював корпус майбутнiй гетьман Української Держави в 1918 роцi, а тодi генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Штаб корпусу був досить добiрним. Крiм начальника штабу, росiянина з Пiвдня України генерала Я.Сафонiва, тут працювали справжнi українськi нацiоналiсти монархiчного ухилу: полковники І.Полтавець-Остряниця та В.Зеленевський, ротмiстр В.Кочубей, штабс-капiтан М.Середа. Також добре була укомплектована 1-а (104-а) дивiзiя корпусу. Її очолювали українськi патрiоти, якi своїм життям довели вiдданiсть батькiвщинi, генерал Я.Гандзюк та полковник М.Капустянський. Полки дивизiї були укомплектованi добiрними українськими вояками, а керiвнi ланки — гарними старшинами, в бiльшостi українцями (191,с.15).

Повною протилежнiстю 1-й дивiзiї була 2-а (153-я). Керiвництво її було непевне з усiх бокiв, так само, як i непевна переважна бiльшiсть вояцького складу. Дивiзiя була сформована та укомплектована нашвидкуруч, а тому чекати вiд неї повного пiдпорядкування не доводилось. Виняток становили хiба що деякi частини 7-го Дорошенкiвського (611-го Кунгурського) та 8-го Гайдамацького (612-го Чердинського) полкiв, якими командували пiдполковник Дiдик та полковник І.Порохiвський. Однак, у цiлому, на другу дивiзiю покластись було неможливо.

Так само як i вiйськовi командири, владу в корпусi мали яскраво революцiйнi постатi: комiсар Центральної Ради прапорщик Бiденко та голова корпусної ради прапорщик Золотаренко. Обидва вони, майбутнi повстанськi отамани, активно пiдтримували керiвництво корпусу.

Владу бiльшовикiв на Пiвденно-Захiдному фронтi та загалом на Правобережнiй Українi, як у прифронтовiй смузi, пiдтримував Вiйськово-революцiйний комiтет, який розмiщувався в Бердичевi. Цей комiтет був створений 7 грудня (24 листопада) 1917 року з 17 бiльшовикiв та 18 представникiв iнших блокiв та партiй пiсля чергового фронтового з'їзду. Ось що писав про комiтет його член М.Коковiхiн:

"Головою ВРК Пiвденно-Захiдного фронту обрали Разживiна, заступником голови — мене, секретарем — Мiлюкова (усi — бiльшовики). Вiд фракцiї лiвих есерiв з нами почав активно спiвробiтничати Кiквiдзе (згодом бiльшовик — прим. Т.Я.), майбутнiй герой громадянської вiйни. 26 листопада ВРК видав наказ N 1. У ньому ми насамперед записали: Рада Народних Комiсарiв i ЦВК є вищою владою в країнi, а в армiї — влада радянського Верховного головнокомандуючого Криленка; ВРК є вищою владою на фронтi i повнiстю пiдпорядковується головнокомандуючому Криленка" (237,с.552).

Гадаємо, що коментарi до цього уривку спогадiв зайвi, оскiльки ВРК чiтко вказало, що воно iгнорує Центральну Раду, пiдпорядковуючись виключно росiйському Раднаркому та його ставленикам.

Вiйськово-революцiйний комiтет, цiлковито iгноруючи Генеральний Вiйськовий секретарiат, за згодою прапорщика Криленка усюди почав призначати своїх пробiльшовицьких командирiв. Командиром Особливої став найбiльш лояльний до бiльшовикiв генерал В.Єгор'єв, сьомої — капiтан В.Триандафiллов, Восьмої — прапорщик Александрович, одинадцятої — полковник О.Єгоров. Крiм того, кожна армiя створювала свiй бiльшовицький Вiйськово-революцiйний комiтет, якому бездоганно мусили пiдпорядковуватись новоявленi командарми.

Мали армiйськi вiйськово-революцiйнi комiтети, як було зазначено у вiдповiдному роздiлi, i свої власнi збройнi сили — найбiльш збiльшовиченi корпуси. У сьомої армiї це був 2-й Гвардiйський корпус, який згодом очолила бiльшовичка Є.Бош, у восьмої — 12-й корпус на чолi з пiдполковником М.Кропивнянський, у Особливої — 1-й Туркестанський корпус, командиром якого був обраний радами солдатiв полковник П.Благовещенський.

Певно, що така ситуацiя, коли на Пiвденно-Захiдному фронтi готувався заколот проти Центральної Ради, нiяк не могла влаштувати українську владу. А тому командуючий 1-м Українським корпусом генерал П.Скоропадський вирiшив завдати удар першим. Прагнення Скоропадського активно пiдтримав комiсар Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi прапорщик Аполон Певний. Потрiбно було розгромити Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Це давало змогу позбавити бiльшовикiв централiзованого керiвництва. Операцiю було покладено на 1-у (104-у) дивiзiю. Керувати нею мусили безпосередньо полковник Капустянський та прапорщик Золотаренко, яким у розпорядження було передано 415-й та 416-й полки. Спочатку М.Капустянський вирiшив цiлковито очистити вiд здеморалiзованих вiйськ залiзницю Шепетiвка — Старокостянтинiв. Наступ був призначений на 16 (3) грудня 1917 року. Ось як про нього згадував М.Середа:

"3 грудня, вранцi, авангард пiд проводом прапорщика Золотаренка, який мав 10 чоловiк i 2 кулемети, вирушив на ст. Шепетiвку. Золотаренко мав вдачу князя Святослава: перед кожною станцiєю попереджував: — Іду на вас! — i додавав: — Веду за собою корпус, везу гармати, кулемети, бомбомети, вогнемети, пiроксилiн, приладдя з ультра-масаковими промiннями. Горе чекає всiх, хто не виконає моїх розпоряджень. Знищу i не залишу нiкого, навiть на насiння.

Жах пройняв росiйськi частини, якi, аби уникнути зустрiчi з новим Тамерланом, заздалегiдь звiльняли станцiї, шукаючи для себе iнших безпечних шляхiв" (191,с.16).

Загiн М.Капустянського провiв операцiю дуже швидко та блискуче. 16 (3) грудня були взятi Шепетiвка та Сторокостянтинiв. Тут Капустянському вдалося розiгнати Вiйськово-революцiйний комiтет 11-ї армiї та захопити до полону майбутнього радянського маршала, призначеного бiльшовиками командармом, полковника О.Єгорова. Наступного дня бригада полковника М.Капустянського увiйшла до Бердичева, де був розгромлений Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Через кiлька днiв О.Єгоров був вiдправлений до Києва, де його посадили до в'язницi "Косий капонiр". Визволили його звiдти лише радянськi вiйська В.Антонова-Овсiєнка. Оскiльки в Бердичевi не було вiдповiдної кандидатури, замiсть радянських ставленникiв мiсце начальника штабу Пiвденно-Захiдного фронту обiйняв полковник Капустянський (146). Командуючим фронту став помiчник комiсара Центральної Ради А.Певного прапорщик Кудря.

Подiї, що розгорталися, нiяк не могли подобатись бiльшовикам Пiвденно-Захiдного фронту. Пiсля розгрому фронтового ВРК обов'язки цi перебрав на себе Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї, який знаходився в мiстечку Бар. М.Капустянський, зайнявши Проскурiв та захопивши там деякi установи 7-ї армiї, вирiшив, що вiн розiгнав штаб та армiйський ВРК. Таким чином, Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї залишився керувати бiльшовиками всього фронту. Вiн одразу почав збирати сили для походу проти 1-го Українського корпусу.

А в цей час Симон Петлюра намагався допомогти генералу П.Скоропадському свiжими зукраїнiзованими частинами з фронту. Так, 18 (5) грудня 1917 року 10-а кавалерiйська дивiзiя, що мала зукраїнiзуватись, отримала наказ з фронту, з-пiд мiстечка Аларту, вирушити до Василькова, де увiйти в пiдпорядкування Скоропадському. Наступного дня до 1-го Укразнського корпусу отримав призначення 27-й зукраїнiзований запасний полк з Новоград-Волинського (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 11.12.1917). На превеликий жаль, 10-а дивiзiя почала перемiщуватись до Василькова надто пiздно, а 27-й запасний полк був цiлком розвалений i не становив собою нiякої сили.

Бiльшовики не загаялися, призначити для наступу 2-й Гвардiйський корпус. Однак старе аристократичне командування корпусу не бажало пiдпорядковуватись наказам ВРК та бiльшовикiв. До гвардiйцiв з Києва направили бiльшовичку Є.Бош та комiсара з Петрограда І.Васянина. Їхня агiтацiя належно вплинула на 2-й Гвардiйський корпус, який вийшов з пiдпорядкування своїх офiцерiв. Ось як про це згадував бiльшовик Ю.Краснов: "Пiсля засiдання, години в три ночi, Васянiн i я пiшли на квартиру командира корпусу генерал-лейтенанта Чернавiна. Ми запропонували йому негайно вiддати наказ про виступ Кексгольмського i 3-го стрiлецького полку з артилерiєю на Вiнницю. Генерал вiдмовився, посилаючись на те, що без вiдома командарма вiн не може вiддати такий наказ. Ми заявили, що частини виступлять i без його наказу. Це настiльки розхвилювало старого, що вiн заплакав: "Як же мої вiйська виступлять без мого наказу? Такого бути не може!" Однак вранцi полки вирушили на Вiнницю i Радянська влада там була вiдновлена" (239,с.556). Щодо вiдновлення Радянської влади у Вiнницi — тут автор перекрутив факти та випередив подiї майже на мiсяць. У цiлому ж ситуацiя в 2-му Гвардiйському корпусi зображена досить точно.

23 (10) грудня 1917 року Кексгольмцi з околиць Жмеринки виступили в напрямку до Вiнницi. Це дуже сполошило С.Петлюру i вже 24 (11) грудня вiн надiслав на фронт телеграми про нове пiдсилення вiйськами фронту корпусу П.Скоропадського. Так, 2-му (6-му) Сiчовому Запорiзькому корпусу було наказано вiдправити в Козятин до розпорядження генерала Скоропадського одну дивiзiю. 1-му Українському корпусу було видано розпорядження перемiстити другу (153-ю) дивiзiю до Вапнярки. Також з фронту до Бiлої Церкви мала прибути 9-а зукраїнiзована кiнна дивiзiя для охорони тилiв 1-го корпусу та околиць Києва (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 11.12.1917). 2-й корпус через те, що не мiг покинути фронт, нiяких пiдроздiлiв не надiслав. 9-а дивiзiя почала прибувати до Бiлої Церкви тiльки на початку сiчня. Єдине, що було виконано з наказiв С.Петлюри на цей раз — це перемiщення частин 2-ї дивiзiї до Вапнярки. Туди вiдбули пiдроздiли 612-го полку полковника Г.Порохiвського.

А в цей час збiльшовиченi пiдроздiли надто нерiшуче та навпомацки наближались до Вiнницi, опинившись в її околицях лише 27 (14) грудня 1917 року. До них прибули на переговори делегацiї вiд 609-го, 610-го та 611-го полкiв 2-ї (153-ї дивiзiї), а також донських i уральських козакiв з пропозицiєю про мирнi переговори. Їм було заявлено, що такi переговори можуть вiдбутись тiльки в тому разi, коли частини 153-ї дивiзiї вiдмовляться вiд пiдтримки Центральної Ради. Певно, що така умова була вiдкинута.

У нiч на 28 (15) грудня частини 611-го полку в мiстечку Браїловi оточили та розброїли два батальйони 4-го гвардiйського Стрiлецького полку та 2-i батареї. Кексгольмський полк побоявся надати допомогу своїм товаришам. У цей час до активних дiй перейшов 612-й Гайдамацький полк, який почав тиснути на Гвардiйський корпус з боку Вапнярки (208,с.130).

Гвардiйцi вимушенi були повернутись до Жмеринки, де зайняти обороннi позицiї. Два українських полки на чолi зi смiливими командирами Пороховським та Дiдиком надовго вiдбили в гвардiйцiв бажання вдаватись до активних дiй проти Центральної Ради.

У цей же час до Рiвного, де розташовувався штаб та ВРК 11-ї армiї, прибув українiзований курiнь "Смертi" 102-ї дивiзiї, який називав тепер себе "Гайдамацьким куренем" (173,с.192). Гайдамаки зайняли ключовi установи Рiвного та виставили по мiсту караули. І, незважаючи не те, що вони так i не заарештували ВРК, цього на той момент було цiлком достатньо.

На Правобережнiй Українi з 29 (15) грудня 1917 року по 8 сiчня (26 грудня) 1918 року встановилося затишшя. Чим воно було викликане, нам не вiдомо. Українськi вiйська тiшились зi своєї короткочасної перемоги та продовжували розкладатись. Бiльшовики наполегливо шукали виходу. Їм потрiбно було створити на Пiвденно-Захiдному фронтi новий координацiйний центр. ВРК 8-ї армiї на це не надавався — був далеко та контролювався зукраїнiзованими вiйськами. ВРК 11-ї армiї був розгромлений. ВРК 7-ї армiї пiсля ганебної втечi 2-го Гвардiйського корпусу з-пiд Вiнницi знаходився в станi деморалiзацiї. Отже, лишався один Вiйськово-революцiйний комiтет Особливої армiї в Рiвному, на базi якого й можна було створювати новий, альтернативний українському, бiльшовицький штаб Пiвденно-Захiдного фронту. На чолi його планувалось поставити вже згаданого нами генерала В.Єгор'єва, який дуже лояльно ставився до росiйських бiльшовикiв. Щоб здiйснити цей план, ВРК Особливої армiї передав наказ своїм найнадiйнiшим вiйськам, 1-му Туркестанському збiльшовиченому корпусу, з району Луцька негайно вирушити до Рiвного. Цю авантюру бiльшовикам вдалося провернути досить успiшно. Пiд носом Гайдамацького куреня, що спочивав на лаврах, до Рiвного прибули пiдроздiли туркестанцiв.

У нiч з 8 на 9 сiчня (з 26 на 27 грудня) 1918 року змовники захопили українську раду Особливої армiї в числi 22 осiб до полону, без пострiлу роззброїли Гайдамацький курiнь та оголосили в мiстi радянську владу. Усi найактивнiши прихильники Центральної Ради вимушенi були на чолi з повiтовим комiсаром прапорщиком Ф.Сумневичем облишити Рiвне та попрямувати до Здолбунова з метою зорганiзувати там сили для контрнаступу.

11 сiчня (29 грудня) на станцiї Здолбунiв у 12 кiлометрах вiд Рiвного поодинцi почали збиратись вояки-українцi, вiльнi козаки, працiвники українських установ та iншi. З Бердичева разом зi своїми працiвниками прибув i український "командуючий" Пiвденно-Захiдним фронтом прапорщик Кудря. З усiх цих людей був створений загiн у силi до 150 осiб пiд командуванням сотника Григор'єва та прапорщики Фризiєра. Цей загiн у нiч на 12 сiчня (30 грудня) вирушив на Рiвне.

У той час у Рiвному, маєтку князя Любомирського, бiльшовики зiбрали свої сили — 200–300 воякiв-туркестанцiв, озброєних усiма видами зброї до броньовикiв включно. Вже iснував у Рiвному бiльшовицький штаб Пiвденно-Захiдного фронту на чолi з генералом В.Єгор'євим. Командування Особливої армiї перебрав на себе комiсар Раднаркому прапорщик Гусарський. Заарештованi члени української армiйської ради були вiдправленi до Луцької в'язницi. У Луцьку та околицях продовжували залишатись основнi сили 1-го Туркестанського корпусу.

Умови для вiдбиття Рiвного українськими пiдроздiлами були досить сприятливими. Ось що писав про подiї в Рiвному в нiч з 12 на 13 сiчня (з 30 на 31 грудня) Ф.Сумневич:

"Не доїжджаючи 4 кiлометри до Рiвного бiля села Басiв Кут, ми висiли з потягу й пiшли пiшки, розбившись пiд мiстом на 4 кольони, що кожна мала своє спецiальне завдання.

Я був у кольонi, що мала своїм завданням захопити штаб Армiї. Без особливих труднощiв удалося захопити штаб, арештувавши при цьому командира генерала Єгорова (В.Єгор'єва — прим. Т.Я.). Іншi кольони теж виконали своє завдання. Правда, кольонi, що мала здобути двiрець, не пощастило цiлком цього виконати. Арештований ще був тодi Ревком в числi 4-ох осiб на чолi з комiсаром Шпiгелем (йдеться про Гусарського — прим. Т.Я.) та забрали при цьому з Ревкому 5 мiлiонiв царських пятирублiвок, привезених напередоднi зi штабу Криленка на справу органiзацiї в Рiвному Штабу Пiвденно-Зазiдного Фронту" (198,с.240).

Однак подiї в Рiвному були вже не такi безкровнi, як писав Ф.Сумневич. Ось що, зокрема, писав про них колишнiй рiвненський вiльний козак М.Лисий, який знаходився в колонi, що захопила палац Любомирського:

"Пам'ятаю, коли ми постукали у стiни панцерникiв зi словами: "Виходь, хто там є" — озвалися голоси i за хвилину вийшли по двоє з кожного, здали нагани, лише один сказав, що вiн теж українець i стрiляти в українцiв не буде.

У той час iншi вiльнi козаки увiрвалися до примiщень i, штовхаючи прикладами, будили "товаришiв", щоб зараз збиралися до виходу i виїзду "домой". За якийсь час досить велика колона пiд ескортою вiльних козакiв маршувала до залiзничної станцiї Рiвне, де була наладована до нашого ж ешелону i вiдправлена на схiд.

Тепер ми мали примiщення, зброю i все, що мала охоронна частина "штабу особої", включаючи i панцернi авта.

Але це була лише половина дороги. Нашвидку перестроївшись, доозброївшись панцерниками, ми знову рушили до центру мiста, до головної вулицi — будинку штабу. Була 7–8 година ранку. Я зайняв мiсце на панцернику збоку, iншi на автi, а деякi йшли по боках вулиць. Досить грiзна колона рухалась помалу до центру мiста.

Але тут ми зустрiли вогонь з протилежного боку вiд штабу. Оборона була мiцна, я б сказав фахова. Тут тiльки я побачив, i то в перший раз, поранених i забитих. Знятий з авта, мiй товариш Михайло Головатенко, урядовець пошти, родом iз Чернiгiвщини, були й iншi, iмен яких я не знаю. Тут зав'язалася справжня фронтова вiйна. Центр мiста перетворився на справжнє поле бою, з успiхом то однiєї, то другої сторони" (161,с.202).

М.Лисий у подальшому помилково стверджував, що бої в Рiвному тривали кiлька днiв. Однак це повнiстю не вiдповiдає дiйсностi. 13 сiчня (31 грудня) все в мiстi й скiнчилося. Прапорщик Кудря, взявши полонених, серед яких були Єгор'єв та Гусарський, грошi та iнше, разом з бiльшiстю загону сотника Григор'єва вiдбув до Бердичева, а звiдти — до Києва.

У Рiвному залишилось всього кiлька десяткiв воякiв на чолi з прапорщиком Синельниковим та Ф.Сумневичем.

Однак бiльшовики були настiльки приголомшенi подiями, що не наважувалися зi зброєю в руках виступити навiть проти таких мiзерних сил українцiв. Інiцiативу до своїх рук знов узяв Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї. Того ж дня до Рiвного для мирних переговорiв вiн надiслав члена розгромленого ВРК фронту Кiквiдзе. У переговорах пройшла уся новорiчна нiч з 13 сiчня (31 грудня) на 14 (1) сiчня 1918 року. Цi переговори мали такi результати:

1. Припинення з обох бокiв вiйськових операцiй на 48 годин;

2. На цей час спiльна охорона мiста. Оскiльки в розпорядженнi повiтового комiсара Центральної

Ради Сумневича не залишалось нiяких вiйськ, то наступного дня все мiсто без жодного пострiлу пiд проводом охорони було опановано збiльшовиченими вiйськами. Тодi ж у Рiвному розпочав свою роботу з'їзд представникiв вiйськових комiтетiв Особливої армiї. Зрозумiло, що цей з'їзд мав яскраво бiльшовицький характер. З'їзд винiс резолюцiю з вимогою повернути полонених та грошi, захопленi у ВРК Особливої армiї, загрожуючи в разi невиконання цiєї умови розстрiляти членiв української ради армiї, якi утримувались у Луцьку. Оскiльки i полоненi, i грошi знаходились у Києвi, було створено спецiальну делегацiю до Центральної Ради в складi двох членiв ВРК 7-ї армiї (бiльшовикiв Ю.Краснова та А.Павлова), двох делегатiв з'їзду (бiльшовика В.Малаховського, який особисто знав нового Секретаря Вiйськових справ М.Порша та есера Натана), а також двох представникiв української влади Рiвного (Ф.Сумневича та прапорщика Рябоконя).

14 (1) сiчня делегацiя вiдбула через Бердичiв до Києва, де i перебувала до 18 (5) сiчня 1918 року. Микола Порш на переговорах з бiльшовиками з делегацiї висунув контр-умови:

1. Бiльшовицькi вiйська, якi є на теренi розмiщення Особливої армiї, мусять негайно бути роззброєнi та висланi до Росiї;

2. Звiльнення української ради Особливої армiї;

3. Грошi залишаються в руках української влади (128,с.241). Певно, що умови М.Порша були вiдкинутi бiльшовиками. Як зазначав у спогадах Ю.Краснов, переговори нiчого не дали (тут варто зауважити, що в спогадах Краснова повнiстю не вiдповiдають дiйсностi дати подiй). Пiсля переговорiв бiльшовики усвiдомили, що Центральна Рада не має нормального керiвництва та потужних збройних сил загалом, а тому почали готувати виступ проти неї на Правобережнiй Українi.

Прискорив подiї уманський конфлiкт. До Уманi 18 (5) сiчня 1918 року для охорони Києва з захiдного напрямку прибув курiнь 2-го полку iменi П.Полуботка на чолi з сотником Шестопалом. Полуботкiвцi знали, що мiсцевi бiльшовики готують виступ проти Центральної Ради. Щоб випередити їх, у нiч на 19 (6) сiчня сотник Шестопал своїм куренем оточив будинок Мiської Думи, де засiдали представники лiвих партiй. У примiщенi Думи мiж Шестопалом та головою Ради робiтничих i солдатських депутатiв Уманi бiльшовиком Пiонтковським стався серйозний конфлiкт. У результатi Шестопал застрелив Пiонтковського та редактора мiсцевої лiвої газети бiльшовика Урбайлiса (ф.1115,оп.1, спр.23,с.37–38). Фактично, завдяки цьому в Уманi було злiквiдоване збройне повстання в самому зародку. Однак ця подiя викликала нову бурю протесту як серед бiльшовикiв, так i серед деяких членiв Центральної Ради.

Подiя в Уманi сильно вплинула на Вiйськово-Революцiйний комiтет 7-ї армiї, який вирiшив дiяти негайно. Ось що згадував Ю.Краснов:

"Щоб виконати це важливе i вiдповiдальне завдання, треба було очистити вiд петлюрiвських вiйськ Подiльську, Полiську i Пiвденно-Захiдну залiзницю. ВРК правильно вважав, що наказ про повернення частин на батькiвщину пiднiме навiть вiдсталi солдатськi маси на боротьбу з Центральною Радою, яка морить їх голодом i розправляється з революцiйними органiзацiями.

План генерального наступу 7-ї армiї проти вiйськ Центральної Ради, розроблений оперативним штабом ВРК, обнародували 8 сiчня 1918 року" (21 сiчня за новим стилем — прим. Т.Я.) (239,с.560).

Згiдно з цим планом, на Вiнницю вже втретє 22 (9) сiчня вирушив прикрозвiсний 2-й Гвардiйський корпус. У той час у Вiнницi ще стояли три полки розваленої 2-ї (153-ї) дивiзiї 1-го Українського корпусу. Сам 1-й корпус уже повнiстю втратив свою силу: 2-а дивiзiя збiльшовичилась остаточно, 1-а була розкидана по рiзних мiстах та станцiях. Вiбдулися значнi змiни i в керiвництвi корпусу. Так, 11 сiчня (29 грудня) генерал П.Скоропадський, не погоджуючись iз полiтикою нового Вiйськового мiнiстра М.Порша, пiшов у вiдставку, передавши свою посаду генералу Я.Гандзюку (193,с.49). Генерал Гандзюк зi своїм начальником штабу генералом Я.Сафоновим розробив новий план оборони Києва, який покладався виключно на 1-у дивiзiю. Цей план переважно передбачав утримання залiзничної лiнiї Бердичiв — Фастiв — Бiла Церква з метою не допустити Гвардiйський корпус до Києва. Штаб 1-го Українського корпусу був переведений ближче до Києва — пiд станцiю Мотовилiвку.

Однак М.Порш i тут втрутився в справи корпусу зi своєю "професiйною думкою". Вiн призначив на посаду командира корпусу … прапорщика Бiденка. Йому доручалося сформувати з частин корпусу ударну групу, з якою вирушити проти гвардiйцiв. Але з цiєї витiвки нiчого не вийшло, оскiльки Бiденко просто не змiг упоратися з обов'язками командира корпусу.

А у цей час, 23 (10) сiчня 1918 року, пiдроздiли 2-го Гвардiйського пiсля невеличкого бою ввiйшли до Вiнницi. 609-й та 610-й полки склали перед ними зброю. Пiдроздiли 611-го полку ще намагалися боронитися i з боєм вiдступили з мiста до станцiї П'ятничани. Уночi командир 611-го Дорошенкiвського полку пiдполковник Дiдик напав на Вiнницю. Однак цей напад виявився невдалим i, вбивши двох воякiв Волинського полку Гвардiйського корпусу, вояки Дiдика знов вiдступили (240,с.518).

Отже, на той час для прихильникiв Центральної Ради на Правобережнiй Українi складалася досить неприваблива ситуацiя:

а) район Луцьк — Рiвне контролювали пiдроздiли 1-го збiльшовиченого Туркестанського корпусу;

б) у районi Жмеринка — Вiнниця знаходились частини 2-го Гвардiйського корпусу;

в) пiд Кам'янцем-Подiльським готувався пiдтримати бiльшовикiв 12-й армiйський корпус.

Українськi вiйська на той час мали таку дислокацiю:

а) у районi Вiнницi на станцiї П'ятничани рештки 611-го Дорошенкiвського полку, пiд станцiєю Вапнярка — 612-й Гайдамацький полк 2-ї дивiзiї;

б) проти Рiвного в Шепетiвцi та Старокостянтиновi — 415-й та 416-й полки 1-ї дивiзiї;

в) пiд Києвом у Фастовi та Бiлiй Церквi — 413-й та 414-й полки 1-ї дивiзiї.

Крiм того, на пiвднi, у Балтi, знаходилась 31-а зукраїнiзована дивiзiя, у Кам'янцi-Подiльському — 12-а зукраїнiзована дивiзiя та у Васильковi i Бiлiй Церквi — 9-а зукраїнiзована кiнна дивiзiя. Усi вони були вiдведенi туди з фронту на переформування. Однак 31-а та 9-а кiнна дивiзiї не становили нiякої сили. 31-а дивiзiя генерала Волховського демобiлiзувалась у районi Балти з наказу М.Порша. Вояки дивiзiї прагнули як можна швидше дiстатися додому i навiть не збиралися брати участь у боях з бiльшовиками (153,с.70).

9-а кiнна дивiзiя генерала О.Ревiшина знаходилась у районi Василькова та Бiлої Церкви. Туди вона тiльки-но прибула в повнiстю розваленому станi. М.Порш так само як i у випадку з 31-ю, наказав демобiлiзувати 9-у кiнну дивiзiю. У наслiдок цього в дивiзiї лишились тiльки старшинськi та пiдстаршинськi кадри. Незважаючи на це, генерал Ревiшин активно взявся за переформування пiдроздiлiв на добровольчих засадах. Так, один з його наказiв провiщав:

"Наказую, аби всiх прибуваючiх козакiв для формування полкiв на нових пiдставинах зводить в отдiльнi зводи, а потим сотнi i розмiщати в казармах. Занятiя начать вести з першого дня, назначив для сього офiцерiв. Проекти занятiй прислать менi негайно" (ф.1076,оп.3, спр.7-а,с.3).

Однак цi заходи генерала Ревiшина i навiть оголошення 9-ї дивiзiї 3-ю Сердюцькою кiнною нi до чого не призвели. Дивiзiя так i залишилася небоєздатною.

Єдиним формуванням, яке з цих зукраїнiзованих вiйськ активно взяло участь у боротьбi з бiльшовиками, була 12-а зукраїнiзована дивiзiя генерала П.Єрошевича. Цю дивiзiю генерал вiдвiв до Кам'янця-Подiльського на вiдпочинок. Тут Єрошевич зв'язався з комiсаром Центральної Ради отаманом Степурою, якому став допомагати створювати власну вiйськову частину — курiнь iменi Кармелюка.

На подiях у Кам'янцi треба зупинитись докладнiше, оскiльки Єрошевичу вдалося цiлком паралiзувати 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Цей корпус очолював "червоний полковник" Н.Кропив'янський — українець, пiдполковник старої армiї, завзятий бiльшовик. Найбiльш активними були 74-й Ставропольський та 75-й Севастопольський полки, в яких Кропивянський служив пiд час Першої свiтової вiйни. Переворот у корпусi вiдбувся одразу пiсля Жовтневих подiй у Петроградi. Ось як його зi слiв свiдкiв описував радянський письменник І.Дубинський:

"… в это время вихрем ворвался на сцену Крапив'янский. С красным знаменем в руках он крикнул: "Октябрьская революция победила сегодня и в нашем корпусе. Штаб корпусу окружен большевистскими 74-м и 75-м полками… Генерал Аджиев и эмиссар Петлюры Степура, пытавшиеся бежать, арестованы (що до останнього — це не так& — прим. Т.Я.) … Да здравстует Ленин! Да здравствует партия большевиков! Lолой войну, долой капиталистов и помещиков!" Тут вспыхнула буря ликования и восторга. Только на третий день закончился Чрезвычайный съезд. Председателем нового Военно-Революционного комитета выбрали меня (Ф.Попова — прим. Т.Я.). Командиром корпуса был избран большевик Н.Г.Крапивянский" (57,c.21).

Як видно з цього уривку, перед П.Єрошевичем був досить серйозний супротивник, а тому вiн вдався до рiшучих дiй:

"Наш пiдхiд був для Кавказького та ХІІ армiйського корпусiв несподiванкою, бо останнiй перехiд ми зробили надто великий; вранцi наш авангард уже пiдiйшов до Турецького мосту. Мiст займала застава, а за мостом, на високому мурi, стояли кулемети й резерв. Наш авангард зупинився — його не пускали. Головнi сили пiдiйшли до авангарду; хитатись було не можна — прийшов час начальниковi давати власний приклад. Викликав я наперед ударний курiнь i музику. Оркестра заграла марш, я в карiєр кинувся на мiст, за мною конвой i ударний курiнь. Заставу було знято, а резерв дав кiлька стрiлiв з кулемета i втiк.

З українськими прапорами й музикою українська дивiзiя вперше вступила в своє українське мiсто…

Не буду описувати дрiбних подiй, суперечок i збройних демонстрацiй тiєї бригади ХІІ корпусу, що стояла в Кам'янцi (всього 2 полки; решта стояла навколо Кам'янця). Днiв через 3–4 стало ясно, що з цими полками треба покiнчити; але вони довiдалися про мої заходи i прислали делегацiю з проханням не починати внутрiшньої вiйни: вони будуть сидiти тихо й незабаром вийдуть. Справдi, вони до часу притихли" (139,с.10–11).

Отже, як ми бачимо, успiшними заходами генерала П.Єрошевича можливий виступ з боку 12-го армiйського корпусу вдалося лiквiдувати. Таким чином, небезпека з району Кам'янця-Подiльського минула.

Однак залишалися ще досить небезпечнi бiльшовицькi сили: 1-й Туркестанський та 2-й Гвардiйський корпуси. Інiцiативу взяв до своїх рук комiсар Пiвденно-Захiдного фронту А.Певний. Вiн, очоливши другу бригаду 1-ї дивiзiї, що розташовувалась у Шепетiвцi та Старокостянтиновi, вирушив на Луцьк та Рiвне. На той час йому протистояла лише друга Туркестанська дивiзiя 1-го Туркестанського корпусу. 1-ша ж дивiзiя, за твердженням Є.Маланюка, який служив у нiй, була ще в бiльш-менш нормальному порядковi (165,с.269).

Про дiї бригади А.Певного ми маємо змогу дiзнатись з його доповiдi Секретарiату Центральної Ради вiд 26 (13) сiчня 1918 року:

"Вiд Комiсара Пiвденно-Зах. фр. Певного Из Луцкой тюрьмы летучим отрядом комиссара Певного освобождены 22 члена армейской рады особой армии арестовынные большевиками в Ровно за то что комисар Певный не выпустил на свободу присланного из Ставки большевитского комиссара Гусарского У Гусарского было отобрано до 4 миллионов рублей которые предназначались на подкуп солдат в Бердичеве арестована вся большевитская организация по распоряжении комиссара Певного все большевики посажены в тюрьму Начато следствие по обвинению их в районе театра военных к вооруженому восстанию против украинского правительства. Летучим отрядом комиссара Певного разогнали большевитские части скопляющиеся в районе Староконстантинова Все солдаты большевики передаются суду за вооруженное возстание Боевым отрядом гайдамак комиссара Певного освобождены Сарны от большевиков Все арестованные передаются суду за вооруженное возстание Отряд запорожцев комиссара юго западного фронта подошел к Виннице и занял все дороги выходящие из города Комиссаром юго западного фронта сформирован ряд отрядов из всех родов оружия для защиты Украины и ее учредительного собрания. К отрядам будут приданы суды для ликвидации всех задержанных солдат выступающих против Украины Всем задержанным применяется статья за вооруженное возстание в районе Т.В.Д. (Театру вiйськових дiй — прим. Т.Я.) (ф.1115,оп.1, спр.23,с.4).

У цей час бiльшовики також не сидiли склавши руки. Вони зрозумiли, що сподiватись на допомогу 1-го Туркестанського корпусу тепер було не варто. Тож довелося оперувати власними силами та допомiжними частинами. Для початку ВРК 7-ї армiї мусив розв'язатися з рештками 2-ї української дивiзiї. Протягом кiлькох днiв вiйська 2-го Гвардiйського корпусу роззброїли залишки 611-го полку. У цей же час у Вапнярцi збiльшовиченi пiдроздiли 8-ї армiї (переважно з 11-го та 12-го корпусiв) розгромили 612-й полк (275,с.577). Тепер на шляху в бiльшовикiв були двi бригади 1-ї української дивiзiї: 2-а пiд командуванням А.Певного пiд Рiвним та 1-а на чолi з Бiденком у Фастовi.

Проти 1-ї бригади мусив оперувати цiлий 2-й Гвардiйський корпус, головним завданням якого було як можна швидше дiйти до Києва, де вже палало полум'я бiльшовицького повстання. Для дiй проти 2-ї бригади в Козятинi термiново створювався загiн на чолi з Кiквiдзе в такому складi:

а) пiшi збiльшовиченi пiдроздiли 1-го Московського драгунського полку — 500 багнетiв;

б) збiльшовиченi пiдроздiли 73-го Кримського полку (зi складу 12-го корпусу) — 500 багнетiв;

в) червона гвардiя — 300 багнетiв;

г) кiннота з рiзних частин — 200 шабель;

д) артилерiя — 6 гармат (239,с.561).

Отже, 2-й Гвардiйський корпус вирушив через Фастiв на Київ, а загiн Кiквiдзе через Бердичiв на Рiвне. 1 лютого (19 сiчня) 1918 року загiн Кiквiдзе пiсля короткого бою з охороною штабу Пiвденно-Захiдного фронту увiйшов до Бердичева. На цьому треба коротко зупинитись. Захоплення Бердичева та подiї в цьому мiстi досить широко вiдображенi в радянськiй iсторiографiї. Однак вiдображенi вони необ'єктивно, що видно навiть з простiших фактiв. Так, наприклад, у всiх радянських джерелах день захоплення Бердичева радянськими вiйськами наводиться зовсiм iнший — 13 лютого (31 сiчня), що є елементарною помилкою. Крiм того, з Кiквiдзе в радянськi часи зробили героя за те, що вiн начебто протягом 12–13 (25–26) лютого боронив Бердичiв вiд "iмперiалiстичних нiмецьких загарбникiв". Однак насправдi боровся вiн з … українськими вiйськами — Запорiзькою бригадою. Помилки радянської iсторiографiї щодо Бердичева можуть здатись дуже дрiбними. Однак такi "помилки" зустрiчаються скрiзь!

Повернiмось до подiй. Не затримавшись у Бердичевi, загiн Кiквiдзе швидко вирушив до Рiвного. У нiч з 1 на 2 лютого (з 19 на 20 сiчня) цей загiн без особливих труднощiв роззброїв нечисленi українськi пiдроздiли в Здолбуновi та остаточно заволодiв Рiвним (198,с.241). Однак загону Певного в Рiвному Кiквiдзе не знайшов. Певний з рештками своєї бригади укрiпився в Сарнах, де чекав на наступ загону Кiквiдзе. Так цi два загони i простояли: один у Рiвному, а другий у Сарнах до середини лютого (за н. ст.), коли на Волинь почали з Києва вiдступати вiйська Центральної Ради.

У цей час 2-й Гвардiйський корпус вiв настув проти 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї у Фастовi. Саму бригаду очолював командир 413-го полку полковник Н.Никонiв. Вiн, розумiючи важливiсть ситуацiї, доклав усiх зусиль для того, щоб не допустити вiйська 2-го Гвардiйського корпусу до Києва. Незважаючи на критичнiсть ситуацiї, його полки мужньо трималися пiд Фастовим аж до 8 лютого (26 сiчня) 1918 року. Лише пiсля того, як Никонiв отримав повiдомлення про вiдступ українських вiйськ з Києва, решткам бригади вiн наказав облишити позицiї. Його бригада пiшки грунтовою дорогою помандрувала до Житомира, де долучилася до вiйськ Запорiзької бригади Центральної Ради.

А 2-й Гвардiйський корпус 8 лютого вдерся до села Мостище, що пiд станцiєю Мотивилiвкою, де розташовувався штаб горе-вояки прапорщика Бiденка. Ось що про це згадував М.Середа:

"Подiбно до росiйського генерала Кутузова, який, скликавши в 1812 роцi генеральну раду пiд Москвою, поставив питання, чи захищити Москву, чи залишати на поталу Наполєона, — так i Бiденко скликав вiйськову раду у Хвастовi, на якiй розглядалася справа вже не про Москву, а про Київ. Бог то знає, яку вони там ухвалили стратегiю, тiльки наслiдки для командного складу були досить неприємнi. Команданта i начальника штабу корпусу генералiв Гандзюка i Сафонiва червоноармiйцi розстрiляли; команданти полкiв, рятуючи життя, порозбiглися, хто куди; автора цих рядкiв, який мав нещастя виконувати в той час обов'язки начальника штабу 1 української дивiзiї, большевики загнали в Мотовилiвський лiс, у невилазнi нетри, де вiн довгий час вiдживлявся акридами та диким медом" (188,с.18).

Так 8 лютого 1918 року перестав iснувати штаб 1-го Українського корпусу. Доля його безпосереднiх керiвникiв, генералiв Гандзюка та Сафонiва, склалась дуже трагiчно. Не знаючи, що Київ майже повнiстю опановано радянськими вiйськами, Гандэюк, Сафонiв та начальник оперативного вiддiлу штабу корпусу полковник Гаєвський зранку 8 лютого вирушили до столицi за вказiвками. На ранок 9 лютого (27 сiчня) вони вже були в мiстi. Ось що про подальшi подiї оповiв полковник Гаєвський, якого диво врятувало вiд смертi:

"На першiй вулицi їх зустрiнули невiдомi озброєнi люде, серед яких вiдзначалися матроси.

— Кто єдєт? — запитали вони шофера. Шофер зовсiм не знав, що розмовляє з большевиками, й так вiдповiв:

— Командiр 1-го українського корпусу генерал Гандзюк, його начальник штабу генерал Сафонiв i начальник штабу 1-ї дивiзiї полковник Гаєвський.

— Вилазь! — категорично вигукнули матроси, скинувши на руки рушницi.

Справа для генералiв з'ясувалася. Матроси висадили генералiв i погнали їх в штаб Муравйова, що мiстився на той час у вагонi 1 кл. на запасовому шляху. Сторожа Муравйова замкнула на деякий час в окремому купе вагону. Через деякий час їх закликали до штабу.

— Мене вразили, — потiм оповiдав полковник Гаєвський — очi одного з адютантiв Муравйова. То були неживi, холоднi, без виразу очi з поширеними зiнцями, в яких вiдчувалася звiряча лють. Вони наповнили мою душу невисказаним жахом.

Допит провадив Муравйов. Пiсля звичайної процедури большевицького перевiдування вiн запропонував генералам перейти на службу до большевикiв.

– Іначе … вiдiтє! — показав вiн на свiй револьвер, що сторчав у нього на грудях на ланцушку.

— Ви помилилися, вiдповiв генерал Гандзюк. Ми українцi. Для нас зрозумiлi тi причини, що примусили нас воювати з вами…

— Подумаєш, — iронiчно усмiхнувся Муравйов i подав рукою знак сторожi, що допит скiнчений.

Матроси обшукали генералiв, грабуючи в кишенях їх цiннi речi. Вечором, коли сонце покинуло землю, генералiв повели на Звiринець, де поставили їх рядком, недалеко вiд iнжiнiрної школи.

Матроси запропонували їм повернутися спиною до рушниць.

— Що? Совiсть чи що не позволяє вам чесно глянути нам у вiчi? Це були останнi слова Гандзюка.

Загуркотiли рушницi i трьох героїв покотом лежали на землi" (191,с.17).

Так загинули командири 1-го Українського корпусу. Полковник Гаєвський пiд час розстрiлу був поранений та, користуючись темрявою, втiк. Вiн згодом i розповiв про смерть генералiв Гандзюка та Сафонiва.

Власне на цьому i закiнчується перша стадiя боїв зi збiльшовиченими вiйськами на територiї Правобережної України пiд час 1-ої українсько-бiльшовицької вiйни. За розглянутий нами промiжок часу українцi досягли, незважаючи нi на що, багатьох успiхiв: повнiстю вивели з лав бiльшовикiв 1-й Туркестанський та 12-й армiйський корпуси; розгромили кiлька вiйськово-революцiйних комiтетiв, забрали до полону генерала В.Єгор'єва, полковника О.Єгорова та комiсара Раднаркому Гусарського; зберегли частини 1-ої української дивiзiї, якi в Сарнах та Житомирi знов готувалися до активної боротьби.

Загалом, з упевненiстю можна казати, якби не київськi подiї, перемога на Правобережнiй Українi дiсталася б зукраїнiзованим вiйськам.

Київськi вуличнi бої

Події в Києві

Подiї в Києвi протягом 28 (15) сiчня — 9 (27) лютого 1918 року були ключовими у всiй Першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi. Адже саме вони зiграли головну роль у захопленi бiльшовиками влади на всiй Українi. У вуличнi бої було втягнуто практично всю українську залогу Києва, яка б у лiпшому випадковi могла б реально допомогти Правобережнiй, Лiвобережнiй чи Пiвденнiй Українi. А так київськi бiльшовики вiдтягнули на себе всi резерви Центральної Ради, скувавши їх на цiлих шiсть дiб. Крiм того, вiйськам, що боронили Лiвобережжя вiд армiї Антонова-Овсiєнка, довелося повернутись до Києва на допомогу мiсцевим пiдроздiлам i це призвело до повного опанування бiльшовиками Полтавщини та Чернiгiвщини. Загалом треба визнати, що київськi прихильники Раднаркому виконали своє завдання — вiдтягнули сили супротивника на "вiдмiнно", хоч i коштувало це багатьом iз них життя.

Уникнути боїв у Києвi було неможливо, i це розумiли як бiльшовики, так i українцi. Останнi одразу пiсля оголошення вiйни почали вживати вiдповiднi заходи, щоб хоч якось послабити бiльшовикiв столицi. Найперше, що зробив щойно призначений комендант мiста, отаман київського козацтва Ковенко, — роззброїв завод "Арсенал" — найбiльший бiльшовицький центр у Києвi. Операцiя роззброєння була проведена досить вдало та без жертв у нiч на 18 (5) сiчня 1918 року. Ось що згадував про цю операцiю один з бiльшовицьких керiвникiв "Арсеналу" Є.Чайковський:

"Вспоминаю ночь на 5 января. Центральная рада стремилась в первую очередь подавить "Арсенал", обезоружить красногвардейские отряды. Но арсенальцы были начеку и отряды "вольных казаков" встретили огнем из винтовок и пулеметов. "Вольные казаки" рассыпались и группами, прижимаясь к заборам, продвигались вперед. "Арсенал" ответил дружным огнем. Однако вражеские силы во много раз превышали наши. "Вольные казаки" ворвались на заводской двор. Разбили и разграбили завком и цеховые комитеты, порезали электрические провода, приводные ремни, поломали части машин. Дружинников и красногвардейцев, которые были тогда на заводе, обыскали, арестовали и отвезли в город. Захватили "вольные казаки" и часть винтовок, пулеметов, патронов, с большим трудом приобретенных нами.

Той ночью гайдамацкие отряды напали не только на "Арсенал". Сделали обыск и забрали часть оружия в мастерских политехничного института, на механическом заводе, на судостроительной верфи" (277,с.48–49).

Ця операцiя, яку так вдало провiв Ковенко, майже на 10 днiв вiдтягнула початок бiльшовицького повстання в Києвi. Однак проблема все одно залишалася невирiшеною: 20 (7) сiчня на "Арсенал" знов повернулися робiтники, якi шукали можливостей роздобути зброю та виступити проти Центральної Ради. Певно, що цього не можна було допустити. Тодi Ковенко вирiшив вивезти з "Арсеналу" все вугiлля. Цим би вiн зупинив завод i робiтники, не маючи роботи, розiйшлися би по домiвках. Операцiя була запланована на 29 (16) сiчня 1918 року. Однак про неї стало вiдомо бiльшовикам. Вони вирiшили негайно розпочати повстання. Зброя, яку вiдiбрали вiльнi козаки в арсенальцiв, виявилася зовсiм неподалiк, — у будинковi N 7 по Московськiй вулицi. Це стало вiдомо завдяки солдатам-шевченкiвцям, якi охороняли її. За допомогою Шевченкiвського полку в нiч на 28 (15) сiчня арсенальцi знов перевезли зброю на завод. Удень на "Арсеналi" вiдбувся мiтинг робiтникiв заводу, якi ухвалили вчинити опiр зазiханням вiльних козакiв на вугiлля та зброю. Тодi ж розпочало свою роботу спiльне засiдання мiської ради робiтничих та солдатських депутатiв на чолi з бiльшовиком Івановим, київський партiйний комiтет та профком "Арсеналу". Засiдання вiдбулося в примiшеннi Комерцiйного iнституту (тепер Педагогiчний унiверситет). Ось що про нього згадувала член партiйного комiтету Д.Іткiнд:

"На нарадi був присутнiй секретар партiйного комiтету Ісак Крейсберг, арсеналець Фiалек, теж член комiтету, та делегати двох вiйськових частин, що стояли коло "Арсеналу". Останнi пропонували негайно пiдняти повстання, обiцяючи "Арсеналовi" цiлковиту пiдтримку. (Це були представники Шевченкiвського полку та Понтонного куреня — прим. Т.Я.).

Таким чином, Київському комiтетовi довелося стати перед доконаним фактом. Товаришi Крейсберг i Фiалек прибiгли до мене повiдомити про прийняття рiшення. Іншого виходу не було" (232,с.47).

Отже, бiльшовицьке повстання в Києвi стало доконаним фактом. Що ми знаємо про нього? Дуже небагато. З тих часiв не збереглося нiяких документiв (їх i не могло бути), тож достовiрнi iсторичнi джерела у вивченнi київських боїв вiдпадають. З газетами того часу також є певна проблема. Незважаючи на те, що вони намагалися подавати достовiрну iнформацiю, це в них так i не вийшло. Найближчими до iстини були такi перiодичнi видання, як "Нова Рада" та "Робiтнича газета". Їхнi данi далеко не досконалi, в них систематично плутаються днi й подiї, однак у роботi їх можна використати. Найбiльшим джерелом iнформацiї про вуличнi бої є спогади, яких нараховується понад 25. Як не дивно, спогадiв бiльшовикiв збереглося менше, нiж спогадiв українських воякiв. Найбiльш цiкавими з них є записки про бої за "Арсенал" (Чайковського), Залiзничнi майстернi (Патлаха) та загальнi данi про київську червону гвардiю Подолу, Шулявки та Демiївки (Сивцова). Крiм того, вартi уваги спогади голови Київської ради робiтничих та солдатських депутатiв Іванова, активної бiльшовички Дори Іткiнд та одного з iнiцiаторiв створення молодiжної органiзацiї бiльшовикiв Дубасова. Цiкавими джерелами iнформацiї про бої 6 (24) — 8 (26) лютого 1918 року є спогади В.Антонова-Овсiєнка, харкiвського червоногвардiйця Гончаренка, червоних козакiв Примакова та Дубинського. Також досить корисними є матерiали про вуличнi бої в Києвi, якi друкувалися вже в радянськiй перiодицi останнiх десяти лiт.

Дещо бiльше спогадiв нам залишили українськi вiйськовi дiячi. Так, досить вичерпними є записки про дiї куреня Сiчових Стрiльцiв (Думiна), Гордiєнкiвського полку (Петрiва), Наливайкiвського полку (Шпилинського), артилерiї (Смовського), 2-ї юнацької школи (Видибайла). Є спогади, в яких докладно описано окремi моменти боїв: про здобуття готелю "Прага" (Євтимовича), про оборону Центральної Ради (Єремiєва). Крiм того, дуже цiкавим є записки про дiї Богданiвського полку (Галагана), полку iменi Сагайдачного (Марущенка-Богдановського), Полуботкiвського полку (Швеця), Богунського полку (Тарнавського), броньовикiв (Монкевича), Днiпровi сотнi Вiльного козацтва (Олiфера) та Залiзничної сотнi Вiльного козацтва (Максимовича).

Отже, як ми бачимо, джерел iнформацiї вистачає для того, щоб вiдновити докладний хiд вiйськових подiй на вулицях Києва протягом 28 (15) сiчня — 9 (27) лютого 1918 року.

Почнемо розгляд київських подiй з пiдготовки ворогуючих сторiн до боїв та з їхньої реальної чисельностi й дислокацiї. Насамперед, з бiльшовикiв заводу "Арсенал".

Те, що повтання неминуче, арсенальцi знали ще задовго до кривавих подiй. 28 (15) сiчня 1918 року на "Арсеналi" були скликанi зборки революцiйних сил та створено революцi— йно-вiйськовий комiтет для виконання керiвних функцiй. На завод, крiм самих арсенальцiв, прибули червоногвардiйцi Днiпровського паропластва, водопровiдної станцiї, суднобудiвельної верфi, взуттєвої фабрики Матiссона. Цi пiдроздiли були об'єднанi в окрему Подiльську сотню на чолi з бiльшовиками Возняком, Гадосем, Щербаковим та Кочергiним. Прийшов i Демiївський загiн червоної гвардiї (озброєний вже арсенальцями). Вiн складався з робiтникiв снарядного заводу та обмундирувальних майстерень. Також до "Арсеналу" зголосилася i невеличка кiлькiсть робiтникiв-залiзничникiв.

Значну частку оборонцiв "Арсеналу" становили збiльшовиченi пiдроздiли українських полкiв Богданiвського, Шевченкiвського та iменi Сагайдачного (полуботкiвцiв не було, про що помилково згадував Чайковський) (277,с.52). Найбiльш активними були шевченкiвцi. Усi вони служили ще зо два мiсяцi тому в найбiльш революцiйнiй частинi Петрограду — Гвардiї Волинському полковi, який вiдiграв одну з головних ролей у Лютневiй революцiї та Жовтневому переворотi.

Ревком "Арсеналу" складався з О.Горвiца (члена ЦВК), І.Фiалека, М.Костюка, М.Пiвня, М.Лебедева; штаб вiйськ "Арсеналу" з солдата С.Мiщенка (бiльшовика, ватажка сагайдачникiв), М.Костюка (арсенальця) та Р.Кочерги (командира Подiльської сотнi).

Крiм того, активно допомагав штабу арсенальцiв прапорщик Калениченко, який перекинувся на бiк бiльшовикiв з загоном воякiв Богданiвського полку (126,с.11).

Спробуймо визначити загальну чисельнiсть вiйськ "Арсеналу". Дуже приблизне число оборонцiв ми знаходимо лише в спогадах Д.Іткiнд — близько 600 чоловiк (232,с.47). Нам здається, що це схоже на iстину, адже на "Арсеналi" знаходились:

а) робiтники заводу — близько 300 багнетiв;

б) Подiльська сотня — 100 багнетiв;

в) Демiївський загiн — 100–150 багнетiв;

г) загони з трьох українських полкiв — 100–150 багнетiв.

Отже, разом виходить 600–700 багнетiв. Загальна оборона заводу полягала в утриманнi примiщень "Арсеналу" та Понтонного батальйону, якi знаходилися по рiзнi боки вулицi. Також були створенi i позицiї для ведення фронтової вiйни: з боку Олександрiвської вулицi, де були яри, викопано окопи та поставлено кулемети; вихiд на Микiльську вулицю захищали барикади; поруч з казармами Понтонного батальйону, на спусковi до Днiпра, встановлено кулемети; а тил заводу прикривав безлюдний та порожнiй яр iз великими схилами. Солдати-понтонери, як виявилося, не дуже хотiли брати участь у боях, а тому зайняли "збройний нейтралiтет". Однак згодом вони все ж пiдтримали арсенальцiв.

Якi сили мали бiльшовики в мiстi? На це питання ми знаходимо вiдповiдь у спогадах Сiвцова та Патлаха. О.Сивцов був начальником штабу київської червоної гвардiї, тож данi його мусять бути досить точними. У першу чергу, знаходимо iнформацiю про повстання на Шулявцi, Подолi та Демiiвцi. Найбiльше висвiтлено дiяльнiсть подiльських бiльшовикiв, де перебував Сивцов пiд час вуличних боїв.

Зранку 29 (16) сiчня 1918 року на Подолi були створенi три червоногвардiйськi сотнi з робiтникiв взуттєвої фабрики Матiссона, суднобудiвної верфi, лiсопильного, пивоварного, дрiжджового заводiв, спiлки вантажних вiзникiв та iнших. Одну сотню на чолi з Р.Кочергiним вiдправили, як уже зазначалося, до "Арсеналу". На Подолi залишилося близько 200 червоногвардiйцiв та до 50 воякiв полку iменi Сагайдачного, якi перейшли в перший день повстання до бiльшовикiв. Керували червоногвардiйцями на Подолi М.Кугель, Цимберг, О.Сивцов.

На Шулявцi також був досить сильний загiн червоної гвардiї. На озброєннi вiн мав понад 500 рушниць, 2 кулемети i досить багато пiстолетiв. Основу червоної гвардiї Шулявки становили робiтники заводу Гретера та Криваненка (тепер заводу "Бiльшовик"). Загальна чисельнiсть червоної гвардiї Шулявки на 29 (16) сiчня становила не менше 350 бiйцiв.

Найбiльш пiдготовленою до повстання була Демiївська червона гвардiя. Незважаючи на те, що вона складалася з великих загонiв снарядного заводу, трамвайних майстерень та iнших пiдприємств, дуже мало було зброї. Це призвело до зменшення боєздатностi демiївцiв. Частину своїх пiдроздiлiв вони вiдправили на "Арсенал", понад 200 червоногвардiйцiв залишилось у Демiївцi (268).

Був ще i п'ятий район повстання бiльшовикiв — Головнi залiзничнi майстернi. Цi майстернi не виявляли себе аж до середини 31 (18) сiчня 1918 року, а тому про них ми розкажемо трохи згодом.

Отже, яка ж чисельнiсть прихильникiв Раднаркому була в Києвi станом на 29 (16) сiчня 1918 року?

1. Вiйська "Арсеналу" — 600–700 багнетiв;

2. Шулявська червона гвардiя — 350 багнетiв;

3. Демiївська червона гвардiя — 200 багнетiв;

4. Подiльська червона гвардiя — 250 багнетiв.

Разом 1400–1500 багнетiв. Ця цифра бiльше числа 1200 багнетiв, названого в спогадах Д.Іткiнд (232,с.47). У спогадах А.Іванова зустрiчаємо цифру "2 тисячi вiйськово непiдготовлених робiтникiв" (231,с.17). Якщо додати до 1400–1500 багнетiв червоногвардiйцiв-залiзничникiв, а також пiдроздiли полку iменi Сагайдачного та Понтонного батальйону, якi згодом виступили на допомогу бiльшовикам, то загальна чисельнiсть цих вiйськ буде становити понад 2000 багнетiв.

Тепер розглянемо чисельнiсть українських пiдроздiлiв, якi виступили на боротьбу з бiльшовиками. Про загальне число українських вiйськ у Києвi та їх склад подав певну iнформацiю В.Антонов-Овсiєнко в своїх спогадах, що лише частково вiдповiдає дiйсностi. Так, досить точно була визначена чисельнiсть Богданiвського (500), Шевченкiвського (800), Богунського (800) полкiв. Щодо iнших даних, то вони майже повнiстю неправильнi. Адже, за загальними пiдрахунками Антонова-Овсiєнка, залога Києва сягала 20 тисяч бiйцiв, хоч її насправдi було не бiльше 8 тисяч (208,с.150).

Намагався пiдрахувати кiлькiсть оборонцiв Києва й український старшина В.Євтимович. Ось якi данi вiн подав:

1. Вiльне козацтво — 643 багнети;

2. Сiчовi Стрiльцi — 400 багнетiв;

3. Чорноморський курiнь — 400 багнетiв;

4. Вiльне козацтво заводу Гретера i Кривенка — 300 багнетiв;

5. 2-а юнацька школа — 500 багнетiв (138,N3,с.5). Інформацiя Євтимовича правильна тiльки щодо першого та частково другого пунктiв. Так, вiн дає нам загальне число Вiльного козацтва Києва, яке стояло на облiку iнтендантства Вiйськового Секретарiату (звiдки i походить така точна цифра). Однак разом В.Євтимович писав, що це є Вiльне козацтво безпосередньо Вiйськового Секретарiату, що є очевидною помилкою. Чисельнiсть Сiчовикiв була збiльшена Євтимовичем на 80 багнетiв, чорноморцiв — на 250, юнакiв — на 350. Щодо загону заводу Гретера i Кривенка, то вiн був складовою частиною всього Вiльного козацтва та нараховував не бiльше 60 бiйцiв.

Прагнув зробити пiдрахунки вiрних українських частин i iсторик Сiчового Стрiлецтва О.Думiн. Ось якi данi подав вiн:

1. Загони п'яти українських полкiв — разом 478 багнетiв;

2. Сiм рiзних загонiв — 620 багнетiв (з них вiльних козакiв 200 багнетiв);

3. Вояки рiзних технiчних частин — 200 осiб (42,с.57). Цi пiдрахунки також є досить сумнiвними. Найбiльше не вiдповiдає дiйсностi число в 478 багнетiв — загонiв українських полкiв. Викликає сумнiв i виникнення точної цифри (478, а не 500 чи навiть 480). Що ж до iнших пiдрахункiв О.Думiна, то вони дуже сумнiвнi та необгрунтованi.

Спробуймо зробити пiдрахунок, проаналiзувавши кожну частину окремо.

1. Богданiвський полк. Цей полк розташовувався навпроти подвiр'я "Арсеналу" на Московськiй вулицi в казармах 8-го залiзничного батальйону. Командував полком поручник О.Шаповал. Напередоднi боїв у полку нараховувалось до 500 воякiв. За свiдченням старшини А.Марущенка-Богдановського, в боях з арсенальцями, знаходячись у казармах, брало участь 140 богданiвцiв (166,с.22). Крiм того, ще частина богданiвцiв (чоловiк 160–170) дiяла разом з вiльними козаками. Отже, богданiвцiв, якi брали участь у вуличних боях, було близько 300. На нашу думку, це були рештки 1-го та 2-го куренiв полку iменi Хмельницького, якi дiяли окремо.

2. Полуботкiвський полк. Цей полк розташовувався в казармах 132-го Бендерського полку за адресою Кадетське шосе, 22 та вул. Керосинна (частини будiвель тепер не iснує, iншi належать Мiнiстерству оборони України).

У полку було до 800 воякiв. Полуботкiвцiв з початком боїв українське командування досить сильно пошматувало, а тому встановити чисельнiсть воякiв, якi брали участь у боях, дуже важко. Вiдомо, що до 31 (18) сiчня вони ще не були роздiленi та завзято стримували наступ шулявських червоногвардiйцiв. Порiвнюючи ще деякi факти, можна сказати, що полуботкiвцiв, якi виступили проти бiлшовикiв, було не менш 200 багнетiв.

3. Богунський полк. Богунцi розмiщувались у казармах 131-го Тираспольського полку за адресою вулиця Велика Дорогожицька, 74 (тепер вул. Мельникова, тут знаходиться Вiйськовий iнженерний iнститут Вiйськово-повiтряної оборони України). Командував полком сотник Дишлевський. У складi полку було понад 200 багнетiв. У вуличних боях брав участь загiн богунцiв у складi 35 старшин та 60 козакiв на чолi з штабс-капiтаном Погрiбним. Старшини полку сотник Дишлевський та хорунжий Оскiлко були прикомандированi до штабу Шинкаря. Загiн богунцiв був одразу перекинутий пiд "Арсенал", де перебував аж до його падiння (46,42).

4. Курiнь Сiчових Стрiльцiв. Курiнь у той час (грудень 1917 — сiчень 1918 року) знаходився в примiщеннях Духовної семiнарiї на Вознесенському спусковi (тепер тут Академiя Образотворчих Мистецтв). Командував сiчовиками хорунжий (у сiчнi 1918 року) Євген Коновалець. У куренi тодi були 2-а пiша та кулеметна сотнi загальною чисельнiстю 320 багнетiв та 8 кулеметiв. Крiм того, до куреня були доданi кадри 2-ї студентської сотнi — 20 студентiв i гiмназистiв на чолi з полковником М.Сварикою. Так, загальна чисельнiсть сiчовикiв сягала 340 багнетiв. Усi вони взяли участь у вуличних боях (14).

5. Гордiєнкiвський полк. Гордiєнкiвцi прибули до Києва напередоднi вуличних боїв — 28 (15) сiчня 1918 року та розташувались в ешелонi на станцiї Київ ІІ — Товарний. У полку на той час було 400 багнетiв. Командував полком полковник генерального штабу В.Петрiв. Увесь полк узяв активну участь у київських вуличних боях та досить сильно вiдзначився (178,с.93–95).

6. Чорноморський курiнь. Цей курiнь, складений з матросiв Чорноморського флоту, нараховував до 150 багнетiв. Знаходився вiн на київському етапно-розподiльчому пунктовi поруч з вокзалом. Курiнь вiд початку займав нейтралiтет, однак згодом майже всi його матроси взяли участь у вуличних боях.

7. Вiльне козацтво. За даними В.Євтимовича вiльне козацтво Києва нараховувало 643 багнети. На жаль, нам невiдомо, скiльки саме козакiв з цих 643 брали участь у вуличних боях. Збереглися спогади про двi частини вiльного козацтва: Днiпрову та Залiзничну сотнi. Днiпрова сотня була складена з робiтникiв заводу Гретера i Криваненка та нараховувала 60 багнетiв. Ця сотня брала активну участь у боях за "Арсенал" (174,с.21). Залiзнична сотня сформувалася з службовцiв станцiї Київ ІІ — Товарний. Входили до неї переважно 17 — 19-рiчнi хлопцi-залiзничники. Нараховувала вона до 50 багнетiв. Ця сотня захищала свою станцiю (164,с.34). Крiм того, нам вiдомо, що iснувала сотня станцiї Київ І — Пасажирський, набрана також з хлопчакiв. У нiй було понад 100 багнетiв. Ця сотня брала участь у боях на Шулявцi та пiд "Арсеналом". У Києвi були ще Рiвненська та Катеринославська сотнi вiльних козакiв, кожна по 40–60 багнетiв. Рiвненська сотня вiльного козацтва розташовувалась у цирку Шато, на вул. Миколаївськiй (тепер на його мiсцi кiнотеатр "Україна"). Вона брала участь у боях у центрi мiста та пiд "Арсеналом" (161,с.203). Досить сильними в Києвi були Подiльська, Лук'янiвська, Шулявська та Святошинська сотнi вiльного козацтва, якi нараховували 60–70 козакiв. Подiльська та Лук'янiвська сотнi боролися пiд "Арсеналом", Шулявська та Святошинська — на Шулявцi. Тож пiдроздiли вiльного козацтва, якi брали активну участь у вуличних боях, нараховували 550–600 багнетiв.

8. Громадськi вiддiли. Нам вiдомо, що з працiвникiв деяких установ Центральної Ради були створенi збройнi вiддiли. Так, Генеральний Секретар Микита Шаповал з працiвникiв Телеграфу та Головпоштампу сформував охоронний пiдроздiл у 25–30 багнетiв. Цей пiдроздiл забезпечував нормальну роботу Телеграфу та Головпоштампу. Озброїлись i робiтники адмiнiстрацiї Центральної Ради, яку очолив один з активних дiячiв Ради М.Єремiїв (140,с.145). Загiн Єремiєва мусив охороняти примiщення Будинку Вчителя, вiн нараховував 15–20 багнетiв. Не зовсiм "громадським" був загiн працiвникiв Вiйськового Секретарiату, оскiльки складався вiн переважно з офiцерiв. Нараховував загiн нв початку свого короткого iснування 37 багнетiв. Очолював його пiдполковник О.Жукiвський (138,N4,с.15).

9. Броньовi частини. У київських вуличних боях на боцi українських вiйськ брали участь три броньовики: один озброєний гарматою, а два — кулеметами. Броньовики з кулеметами бiльшiсть часу знаходились пiд "Арсеналом", броньовик з гарматою курсував по мiсту. Очолював усi броньовики поручник Борковський (170,с.11).

Крiм вище згаданих пiдроздiлiв, у Києвi була ще низка вiйськових частин: полк iменi Грушевського (800 багнетiв, знаходився на станцiї Київ І — Пасажирський), полк iменi Сагайдачного (800 багнетiв, розташовувався в казармах бiля Братського монастиря), полк iменi Шевченка (800 багнетiв, стояв у Василькiвському укрiпленнi), Понтонний курiнь (400 багнетiв, був навпроти "Арсеналу" в понтонних казармах), кiнний полк "Вiльної України" (300 шабель, мiстився за адресою Дiловий двiр 1 на шляху до Демiївки, тепер не iснує). Самокатний батальйон (тiльки-но повернувся до Києва, 400 багнетiв, квартирував у казармах по вул. Велика Кудрявська, 11). Полки iменi Грушевського, Шевченкiвський, "Вiльної України" та Самокатний батальйон були нейтральними, а тому ми їх не розглядаємо. Полк iменi Сагайдачного та Понтонний курiнь частково приєднався до бiльшовикiв, про що ми вже згадували.

Керiвництво вуличними боями здiйснювалось подвiйне, що було дуже неефективно та незручно. Владу над вiйськами Києва мали особливий комендант мiста отаман Ковенко з начальником штабу полковником Глiбовським, та командуючий Київським вiйськовим округом сотник Шинкар з начальником штабу хорунжим Самiйленком. Штаб Ковенка мiстився на Михайлiвськiй вулицi, а штаб Шинкаря — на Лютеранськiй (за кiлька сот метрiв).

Отже, українських вiйськ, якi боронили в Києвi Центральну Раду, 29 (16) сiчня було:

а) Богданiвський полк — 300 багнетiв;

б) Полуботкiвський полк — 200 багнетiв;

в) Богунський полк — 95 багнетiв;

г) Сiчовий курiнь — 340 багнетiв;

д) Гордiєнкiвський полк — 400 багнетiв;

є) Вiльне козацтво — 550–600 багнетiв;

ж) Громадськi вiддiли — 77–87 багнетiв;

з) броньовi частини — 3 броньовики.

Разом: до 1940 багнетiв, 3 броньовики. Як бачимо, чисельнiсть українських пiдроздiлiв була не набагато бiльша за бiльшовицькi частини. А тепер спробуймо хронологiчно вiдновити подiї в Києвi.

Київ, 29 (16) сiчня 1918 року

"Арсенал"

Боротьбi за "Арсенал" газети того часу вiдводили першi полоси, хоч про подiї в iнших районах там не було жодного слова. Прикладом для цього є газета "Нова Рада", яка подала точну iнформацiю про подiї пiд "Арсеналом" 29-го сiчня, однак жодним рядком не обмовилася про кривавi бої в центрi. Ось що вона писала:

"Ворохобницьке повстання почалося вночi на 16 сiчня. Большевицька "червона гвардiя", прихиливши на свiй бiк частини полкiв iм. Шевченка та Сагайдачного, вже давно розагiтованих большевицькими брехнями, засiла в арсеналi на Печерську й звiдти почала обстрiлювати мiсто. Счинився бiй мiж повстанцями та українськими вiйськами i вiльним козацтвом, що рушили на оборону мiста й обложили арсенал, силкуючись вибити звiдти ворохобникiв. Цiлу нiч точився бiй кругом арсенала, але київська люднiсть ще не знала всiєї правди про становище. Вранцi 16-го мiж ворожими сторонами сталося було замирення, коли була деяка надiя, що повстанцi схаменуться й припинять своє божевiльне дiло. Замирення тяглось до 7 годин ввечерi, i большевики використали його на те, щоб розпустити свої агiтаторськi загони по всьому мiсту, а надто по фабриках та заводах i тi всюди сiяли брехнi i наклеп на українську власть, пiдбурюючи до повстання i розрухiв. О 7-мiй годинi, коли вияснилася уже повна безнадiйнiсть порозумiння, почався обстрiл арсенала з гармат. Большевики вiдповiдали безладною стрiляниною теж з гармат та рушниць, яка нокоїла чимало лиха по всьому мiсту. Хоча большевики цiляли найбiльше в Центральну Раду, але влучали всюду, навiть райони далекi од Педагогiчного Музею не забезпеченi були од руїни. Так зруйновано деякi будинки аж на Дмитрiвськiй улицi, один пострiл влучив у дзвiницю Залiзної церкви на Галицькому базарi i т.и. Було також чимало випадкових людських жертв на улицях. Вночi 16-го сiчня в арсеналi вже було багато будинкiв понищено гарматним огнем i навiть виникла пожежа. Нiч минула в трiвозi. На улицях порожньо, безлюдно" (22).

Дещо неправдоподiбну iнформацiю на вiдмiну вiд "Нової Ради" подала "Робiтнича газета":

"Вночi з 15 на 16 сiчня сталися в Києвi важнi подiї: полк Сагайдачного станув на пiдмогу большевикiв i захопив Арсенал. Вiльне Козацтво окружило Арсенал, почалась стрiлянина. Пiдїхав ще й полк Вiльної України та броневики. Коло Арсеналу побудовано барикади. По мiсту ходить багато чуток. Кажуть, що пiд вечiр українське вiйсько вiдбило Арсенал i поставило там свою варту. В 7 годин веч. почалася знову стрiлянина. Настрiй серед українського вiйська бадьорий" (23).

Що ж сталося на "Арсеналi" насправдi? На це питання спробуймо знайти вiдповiдь у спогадах Є.Чайковського. Ось що вiн, зокрема, писав:

"На рассвете 16 января к "Арсеналу" подъехал броневик гайдамаков и начал обстрел завода. Арсенальцы, засевшие в кузнице у окон, открыли по броневику пулеметный огонь и забросали гранатами. Отстреливаясь, броневик поспешно удрал и больше не показывался…

День 16 января выдался морозным, солнечным. Деревья покрылись пушистым инеем. Арсенальцы ждали, что гайдамаки вот-вот пойдут в наступление. Однако время проходило спокойно. Только вечером тишину нарушил залп пушек Центральной рады. Снаряды рвались на заводском дворе, у ворот. Это был первый удар контрреволюции по большевистской крепости.

Началась упорная борьба. Гайдамаки развернули наступление от дома генерал-губернатора в направлении южной и западной части "Арсенала". Ряды их двигались быстро, а, приблизившись к Арсеналу, разделились на группы и стали продвигаться медленее, короткими перебежками, прячась за укрытия. Арсенальцы встретили атакующих дружным огнем из пулеметов и винтовок. "Вольные казаки" отступили. Они еще не один раз подымались в атаку, но безуспешно, встречая каждый раз решительный отпор. Не пропустили арсенальцы врага и со стороны юнкерского училища, где он также пытался прорваться" (24).

Так описував подiї один iз учасникiв оборони "Арсеналу". Таких же докладних спогадiв про бої за завод українських воякiв ми, на превеликий жаль, не маємо. Тому в кiлькох словах змалюємо картину бою, користуючись рiзноманiтними джерелами.

Отож, на свiтанку 29 (16) сiчня до "Арсеналу" прибув броньовик та частини вiльного козацтва з метою вивезти з заводу вугiлля та зброю. Арсенальцi на це вiдповiли, як пише Чайковський, вогнем. Українським воякам нiчого не лишалося робити, як поставити "Арсеналу" ультиматум: видати до 19-ї години вечора вугiлля та зброю. Цей ультиматум для українцiв був потрiбен з двох причин:

1) вони мусили пiдтягнути до "Арсеналу" вiйська;

2) були сподiвання, що пiсля 18-ї години вечора, з закiнченням робочого дня, робiтники "Арсеналу" розiйдуться по домiвках.

Час, вiдведений ультиматумом, бiльшовики використали на свою користь:

1) викликали з мiста червоногвардiйськi загони (Подiльський, Демiївський) та збiльшовиченi пiдроздiли зукраїнiзованих полкiв.

2) саме тодi збудували барикаду, зробили окопи та укрiпили завод.

Таким чином, чисельнiсть вiйськ "Арсеналу" завдяки часу, вiдведеному ультиматумом, збiльшилась до 600–700 багнетiв. Крiм того, на заводi обладнали одну гармату.

У цей час українське командування збирало навколо "Арсеналу" надiйнi вiйська. Був пiднятий на ноги Богданiвський полк, 1-й курiнь якого залишився в казармi, вiкна якої виходили на подвiр'я заводу, а 2-й курiнь вирушив у бiк Микiльської вулицi. На Олександрiвську вулицю було стягнуто загiн Богунського полку, а також Днiпрову, Подiльську, Лук'янiвську та Катеринославську сотнi вiльного козацтва. Сюди ж прибули i два броньовики, якi стали курсувати Олександрiвською вулицею. Загалом, на цiй вулицi було зiбрано до 340 воякiв. На Микiльськiй вулицi знаходилось 160–170 богданiвцiв, на Московськiй — 140 богданiвцiв. Певно, якби арсенальцi знали, що чисельнiсть вiйськ супротивника не перевищує їхню власну чисельнiсть, вони б заатакували його. Але арсенальцi цього не знали, i в атаку пiшли українськi пiдроздiли. Спочатку на "Арсенал" надiслали кiлька снарядiв — це стрiляла з-за Днiпра, зi станцiї Дарницi, гавбиця штабс-капiтана Кузьмюка (25). Арсенальська гармата теж стрiляла по мiсту. Згодом почали наступ з Олександрiвської, Микiльської та Московських вулиць українськi пiдроздiли. Бiй точився до пiзньої ночi та нiчим не скiнчився. Так минув перший день облоги "Арсеналу". Втрати за цей день були дуже невеликi, оскiльки бiй точився вже в темрявi.

Подiл — Центр

Найзавзятiший наступ здiйснили 29 (16) сiчня подiльськi бiльшовики. Цей день видався для них найбiльш кривавим. Тут цiкаво вiдзначити, що в той час, як подiльськi червоногвардiйцi вмирали на вулицях Києва, арсенальцi замiсть того, щоб iти в наступ, укрiплювали свої позицiї. Мiж арсенальцями та подiльцями не було зв'язку, i якби арсенальцi вчасно пiдтримали рiшучий наступ останнiх, Київ мiг би опинитись у руках бiльшовикiв ще 29 (16) сiчня 1918 року.

Отже, на Подолi пiсля вiдправки допомоги "Арсеналу" лишилося два загони по 100 червоногвардiйцiв у кожному та 50 воякiв полку iменi Сагайдачного, долучених до цих загонiв. Дiями подiльцiв керував штаб, який мiстився у фабрицi Маттiсона на Андрiївському узвозi (тепер тут швейне ПТУ). Приблизно об 11 годинi штаб вiддав своїм загонам розпорядження, якi вони почали виконувати: "Перший загiн рушив угору по Андрiївському узвозу до присутственних мiсць та будинку Старо-Київського участку; другий, подiлений на двi групи, органiзував однiєю частиною заслiн Подолу по Олександрiвськiй вулицi з боку Хрещатика та Володимирської гiрки, а другою групою повiв наступ на будинок духовної семiнарiї, де, за одержаними вiдомостями, засiли петлюрiвцi i домiнували над всiєю площею Житнього базару (це були Сiчовi Стрiльцi — прим. Т.Я., 26). У першому загонi подiльцiв було до 130 багнетiв, у двох окремих групах — по 60. Одна окрема група зайняла позицiї бiля Поштової станцiї на Подолi. Інша впритул пiдiйшла до казарми сiчовикiв та оточила її. Певно, бiльшовики прагнули залучити сiчових стрiльцiв на свiй бiк. Вони ще не знали, що це їм буде коштувати.

Перший загiн без перешкод дiстався по Андрiївському узвозу до Великої Володимирської вулицi, де став поступово займати Софiйську площу, вiйськовий телеграф, Золотоворiтський сквер, та, врештi-решт, 6-поверховий готель "Прага". Цей готель був однiєю з найбiльших будiвель району, а тому з нього можна було безперешкодно обстрiлювати всi навколишнi вулицi та примiщення Центральної Ради. За таких обставин члену Центральної Ради М.Єремiєву довелося нашвидкуруч створювати вiддiл для охорони Педагогiчного музею. Ось що вiн згадував:

"Змобiлiзував своїх урядовцiв, а в тому числi й дiвчат, озброїв їх японськими карабiнами, якi ми знайшли в люку, там же навчив їх стрiляти, i ми несли сторожу в вестибюлi будинку, забарикадувавши всi iншi дверi меблями. Вулицею часто проходили ватаги озброєних, i ми нiколи не знали: чи то нашi, чи вороги. З нас вправно стрiляти вмiли тiльки двоє, а тому я звелiв рештi тримати рушницi завше догори, що було не зайве" (27).

Як бачимо, ситуацiя була надзвичайно загрозлива, адже подiльськi бiльшовики могли голими руками взяти всю Центральну Раду. Стримував їх невеличкий загiн рiвненських козакiв. Однак вони довго не протримались би. Бiльшовики встановили на даху "Праги" кулемет, з якого постiйно стрiляли по Центральнiй Радi. Навколо самої "Праги", у Золотоворiтському скверi та на розi Прорiзної i Володимирської вулиць, також стояли 3 кулемети, що не давали пiдiйти до готелю.

Інформацiя про загрозливе становище на Великiй Володимирськiй вулицi швидко дiйшла до Колегiї Павла Галагана на Фундуклеївськiй (тепер Хмельницького) вулицi, де розмiщувалось Вiйськове Мiнiстерство. Помiчник вiйськового мiнiстра пiдполковник Жукiвський зiбрав усiх працiвникiв мiнiстерства, переважно офiцерiв, та вирушив iз ними о 12.53 до "Праги". Майже без перешкод група дiйшла до Золотоворiтського скверу. На той час вона складалася з трьох роїв, якi отримали спецiальнi завдання:

1-й рiй на чолi з полковником П.Кудрявцевим (12 багнетiв) мусив зайняти перший поверх клубу "Родина", який знаходився на розi Володимирської вулицi та Золотоворiтського скверу, звiдки вiдкрити вогонь по скверу, де знаходився кулемет бiльшовикiв та до 15 червоногвардiйцiв;

2-й рiй на чолi з полковником Б.Ревуцьким (7 багнетiв) мав через заднi дверi клубу "Родина" вийти у сквер та заатакувати бiльшовикiв;

3-й рiй на чолi з пiдполковником О.Жукiвським (10 багнетiв) лишався на Володимирськiй вулицi та вогнем змушував бiльшовикiв вступити з ним у двобiй.

Увесь вiддiл Жукiвського був складений з офiцерiв з великим вiйськовим стажем, тож у червоногвардiйцiв шансiв на перемогу не залишалось. У вiддiлi були генерал О.Остафiєв (Остапура-Степовий), полковник О.Пилькевич, штабс-капiтан М.Удовиченко, поручник В.Євтимович, вiйськовий лiкар Ровинський та iншi.

О 13.40 рiй Ревуцького несподiвано, без шуму та пострiлiв, з тилу, заатакував бiльшовицький пiдроздiл у скверi. У багнетному двобою навряд чи хтось мiг дорiвнюватись офiцерам, тож червоногвардiйцi мусили втiкати зi скверу, залишивши кулемет та 8 своїх товаришiв, поколотих багнетами. Вогнем захопленого кулемета українськi офiцери примусили замовкнути 2 кулемети на розi Прорiзної вулицi. Рiй О.Жукiвського намагався захопити їх, однак утратив двох загиблими — прапорщика Герасименка та вiльного козака з заводу Гретера. За таких умов О.Жукiвський надiслав в обхiд кулеметiв двох гiмназистiв, 16–17 рiчних хлопчакiв, якi закидали пiдвали, де знаходились кулемети, гранатами. Пiсля цього Жукiвський захопив у пiдвалах два кулемети, звiдки втекли червоногвардiйцi.

Незабаром на Прорiзну з Вiйськового Мiнiстерства прибув ще один рiй (8 багнетiв) сотника Голуба та броньовик з гарматкою. Рiй Голуба пiдкрiпив рiй Жукiвського, а броньовик пустили на Володимирську вулицю у бiк Софiйської площi i таким чином бiльшовицька залога "Праги" була оточена.

О 14.40–15.00 генерал Остапура-Степовий запропонував план захоплення готелю "Прага". Згiдно плану, рої Жукiвського та Кудрявцева стрiляли по готелю з кулеметiв та рушниць, щоб вiдвести увагу бiльшовикiв на себе. У цей час рої Ревуцького та Голуба ввiйшли до сусiднього з готелем 5-поверхового будинку. Забравшись на 5 поверх, старшини почали ламати мури двох будинкiв: 5-поверхового та готелю, якi стояли впритул (28).

А в цей час, о 14.45, у наступ проти подiльських бiльшовикiв перейшли сiчовi стрiльцi. За планом, розробленим А.Мельником, наступ мав вiдбуватися трьома групами:

1-ша група у силi двох чот (90 багнетiв) на чолi з хорунжим П.Пасiкою мала йти за маршрутом: Велика Житомирська — Андрiївський узвiз — Подiл;

2-га група у силi чоти (45 багнетiв) хорунжого І.Вирвача мала наступати уздовж Великої Пiдвальної до Золотоворiтського скверу;

3-тя група у силi чоти (45 багнетiв) хорунжого І.Чмали мусила наступати по Великiй Пiдвальнiй та Рильському провулковi до Софiйської площi.

1-ша група П.Пасiки спочатку вдарила по тiй бiльшовицькiй частинi (60 багнетiв), що контролювала казарми сiчовикiв, Львiвську та Сiнну площу. В авангардi групи рухався грузовик з кулеметом. Для червоногвардiйцiв наступ сiчовикiв став великою несподiванкою, однак вони завзято боронилися. Ось як описував дiї 1-ї групи О.Думiн:

"Тут зав'язався короткий, але надзвичайно кривавий бiй. Там один iз перших був важко поранений Петро Пасiка. На заiмпровiзованiм "броньовику" за кiлька хвилин уся залога полягла. Один тiльки, забутого назвиська, наводчик у живих зостався i, не вiдриваючись вiд скорострiла, нi на хвилину не перестав обстрiлу бiльшовикiв. Тут рушив удар сiчових стрiльцiв на багнети й ручнi гранати. Сiнну площу здобуто.

Пiсля того перший вiддiл сiчових стрiльцiв пiд проводом Федя Черника пробiгає Велику Житомирську серед вогню, що сиплеться з домiв. Вiд будинку Старокиївського полiцейського участку, що на розi Великої Житомирської та Великої Володимирської, густо обсадженого сильним бiльшовицьким вiддiлом, вiн стрiчає важкий опiр. Тут два стрiлецькi скорострiли пiдсуваються аж пiд будинок i своїм вогнем розтрощують ворожий скорострiл, що стоїть у брамi будинку. Тридцять сiчових стрiльцiв вривається в браму й ручними гранатами здобуває поверхи будинку, одну кiмнату беручи за другою. Самих полонених узяли тодi поверх 70 повстанцiв (це дуже велике перебiльшення автора, певно йдеться про 7 полонених. — Прим. Т.Я.)

Щойно у глибинi Великої Володимирської вiд Трьохсвятительської перший вiддiл сiчових стрiльцiв зустрiчає поки що непереможний ворожий опiр сильного бiльшовицького вiддiлу. Тут надвигає нiч (це приблизно 17.30 — прим. Т.Я.) i наступ припиняється" (29).

У той час, як сiчовики торували собi шлях до Подолу, рої Ревуцького та Глоба протягом години пробили велику дiрку на п'ятому поверсi готелю "Прага". Приблизно о 16.30–17.00 рої забрались до готелю. Рiй Ревуцького спрямував на дах "Праги", рiй Голуба — до вестибюлю. Бiльшовики ще не знали про прорив їхної оборони. Сигналом до атаки мав стати вибух гранати, яку мусив кинути О.Жукiвський у центральнi дверi "Праги".

Загiн Жукiвського був значно пiдсилений — по Великiй Пiдвальнiй до нього дiйшла 2-га група сiчовикiв І.Вирвача в силi 48 багнетiв. Крiм того, тодi ж на Софiйську площу дiсталася й 3-тя група сiчовикiв І.Чмали та остаточно заблокувала шляхи вiдступу оборонцям "Праги".

Близько 17.00 розпочалася загальна атака готелю "Прага". Рiй Ревуцького несподiвано увiрвався на дах, де червоногвардiйцi, якi не встигли оговтатись, розстрiлювались в упор. Частина їх була викинута з даху. Крiм того, допомогли й ручнi гранати, якими засипали оборонцiв даху готелю. Як результат — вбито 21 бiльшовика, захоплено 4 кулемети та телефон. Керував ними юнкер-єврей Костянтинiвського вiйськового училища. У вестибюлi готелю рої Голуба, Жукiвського, Кудрявцева, а також сiчовики закидали гранатами та пострiляли ще 15 червоногвардiйцiв. Рештки залоги готелю "Прага", 14 чоловiк, забарикадувалися в одному з номерiв першого поверху, однак їх було пiдiрвано двома гранатами Новицького — дуже сильної дiї (30).

А ось як згадував про штурм "Праги" М.Єремiєв:

"До готелю пiд'їхали два панцерники (один — прим. Т.Я.), коло дверей вибухла граната, сiчовики вискочили й кинулися до середини. Їх було, здається, не бiльше десятка. Пройшло пару хвилин, i на терасi, де стояли кулемети, зчинилася метушня. Обслуга забiгала, як мишi, на всi боки. Ще хвилинка, i бiльшовики полетiли, як жаби з десятого (шостого — прим. Т.Я.) поверху. Нашi вояки заощаджували набої" (31).

Вiйськовi дiї подiльських червоногвардiйцiв у цей день були прокоментованi i газетою "Нова Рада" вiд 6 лютого (24 сiчня) 1918 року. Правда, автор коментаря помилився в часi та вiднiс бої з подiльцями в центрi мiста аж на 31 (18) сiчня. Тому цей факт варто врахувати. Ось що, зокрема, писала газета: "Цей день взагалi був днем найбiльших успiхiв большевицьких банд. Пiдсиленi хулiганами, волоцюгами i взагалi злочинними елементами ворохобники з Подолу вибрались на Старе Мiсто i захопили Старокиївський район, центральну мiлiцiю, далi по Володимирськiй улицi центральний телеграф i готель "Прагу", звiдки почали обстрiлювати будинок Центральної Ради i взагалi ближчi вулицi. В мiлiцiї вони зараз же повiдпускали всiх злочинцiв i вже разом з ними розгромили i понищили всi папери, всi документи i антропометричний кабiнет з фотографiчними картками злочинцiв. Проти ворохобникiв виступають українськi вiйськовi частини з броневиками i мало не цiлий день коло Софiї на майданi i по ближчих вулицях кипить бiй, i потрохи бiльшовикiв виганяють з усiх мiсць".

Так, у результатi боїв за "Прагу" перший загiн червоногвардiйцiв Подолу втратив до 60 воякiв. Також вiдчутної поразки зазнали частини другого та першого загонiв вiд 1-ї групи сiчовикiв Ф.Черника. Певно, що мали вони не менше 30 вбитих та поранених червоногвардiйцiв. Приблизнi втрати українських пiдроздiлiв у боях з подiльськими бiльшовиками сягали 30–35 воякiв. Надвечiр рештки червоногвардiйцiв першого загону Подолу (чоловiк 60) були стягнутi на Трьохсвятительську вулицю, де мусили боронити Андрiївський та Михайлiвський спуски. Друга група другого загону (до 40 воякiв) зайняла позицiї по Вознесенському узвозу, нижче Духовної семiнарiї, з метою не допустити наступу сiчовикiв на Подiл з боку семiнарiї. 1-шу групу сiчовикiв Ф.Черника, яка зазнала втрат, було значно пiдсилено чотою (45 багнетiв). У Духовнiй семiнарiї залишилось близько 100 воякiв на чолi з хорунжим В.Кучабським. Так закiнчився перший день боїв з подiльськими червоногвардiйцями.

Демiївка — Головнi залiзничнi майстернi

У той час, як подiльськi червоногвардiйцi самовiддано штурмували центральнi київськi вулицi, а арсенальцi готувалися до оборони, у Головних залiзничних майстернях панувала цiлковита невизначенiсть. Так, дуже сильними тут були впливи українцiв, тож бiльшовики не мали пiд ногами мiцного пiдгрунтя. У майстернях для боротьби з Центральною Радою був створений штаб у складi бiльшовикiв Вайдека, Зюки, Патлаха, Свiдзинського, безпартiйного Карповича та есера (потiм комунiста) Дзедзiєвського. Перед тим, зранку 29 (16) сiчня, бiльшовики-залiзничники скликали загальнi збори, на яких була сформована дружина червоногвардiйцiв у силi до 100 багнетiв (М.Патлах писав про 300 багнетiв, однак це не вiдповiдає дiйсностi) (32). Бiльшовики-залiзничники не погоджувалися з планом подiльцiв та арсенальцiв про збройне повстання та прагнули вирiшити справу мирними засобами — страйками. Тому зранку 29 (16) сiчня майже нiхто з залiзничникiв не працював, а бiльшiсть їх розiйшлась по домiвках. Тож, коли подiльськi червоногвардiйцi вмирали на вулицях Києва, залiзничники спокiйненько страйкували, зрiкаючи своїх товаришiв з Подолу фактично на смерть. Бiльше того, залiзничники не тiльки не виступали проти Центральної Ради, а ще й вели з українським комендантом Київ І-Пасажирський переговори (правда, безрезультатнi). Така досить наз'ясована полiтика бiльшовикiв-залiзничникiв не обiцяла нiчого доброго.

А в цей час на станцiї Київ ІІ-Товаровий скупчилися досить потужнi українськi сили: Гордiєнкiвський полк, що за день до того прибув з фронту, та Залiзнична сотня вiльного козацтва. Командир гордiєнкiвцiв полковник В.Петрiв зовсiм не орiєнтувався в ситуацiї i не знав, що йому робити. У гiршому (для бiльшовикiв) разi вiн мiг просто вдарити на Головнi залiзничнi майстернi та розiгнати всiх страйкарiв.

З iншого боку вiд Товарової станцiї знаходилась Демiївка. Як зазначалось, демiївцi хоч i мали до 200 червоногвардiйцiв, однак цi червоногвардiйцi були погано озброєнi. Незважаючи на це, рано-вранцi 29 (16) сiчня 1918 року демiївцi виступили зi снарядного заводу, захопили весь район та обеззброїли районну мiлiцiю. Згiдно з загальним планом бiльшовикiв, близько 11-ї години дня вони повели наступ по Великiй Василькiвськiй вулицi у бiк центру. Демiївськi червоногвардiйцi не знали про наявнiсть на Товаровiй станцiї Гордiєнкiвського полку, а тому спочатку спробували захопити станцiю. Командир гордiєнкiвцiв В.Петрiв разом з 20 вояками ще о 10-й годинi вирушив до Центральної Ради, а тому на станцiї не був. На Товарову станцiю з Головних залiзничних майстерень надiслали ультиматум про здачу станцiї бiльшовикам. Певно, що гордiєнкiвцi вiдповiли категоричною вiдмовою. Демiївцi, не знаючи про наявнiсть на станцiї цiлого полку, перейшли в наступ. Ось що писав про це вiльний козак Залiзничної сотнi Т.Максимович:

"Станцiя була оточена зо всiх сторiн бiльшовицькими ватагами, якi намагались за всяку цiну прорватись на станцiю, щоби пограбувати те велике вiйськове майно, що знаходилось у вагонах i пакгаузах, особливо зброя i амунiцiя. Всi напади вiдбивались вогнем нашої сотнi. Станцiя була вiдрiзана вiд штабу оборони мiста. Телефонний зв'язок був знищений. Не було води, бо мiський водогiн спочатку був занятий червоними (насправдi вiн був зайнятий тiльки через день — прим. Т.Я.). Червонi установили скорострiли на висотi паротягової вугiльної естакади, на даху Сухарного Заводу i на високому будинку Совської вул., що пiдходили до самої станцiї. Вогнем цих скорострiлiв червонi паралiзували весь рух на станцiї" (33).

За таких умов сотник Андрiєвський, що замiнював полковника Петрiва, перейшов з гордiєнкiвцями в контрнаступ, збив ворожi розстрiльнi та протягом години бою вiдiгнав демiївських червоногвардiйцiв у свiй район. Ця перемога коштувала гордiєнкiвцям, за твердженням Петрiва, 7 поранених. Найцiкавiше те, що гордiєнкiвцi навiть не здогадувались, що своїми рiшучими дiями вони повнiстю злiквiдували виступ червоної гвардiї Демiївки проти Центральної Ради (34). Таким чином, дуже швидко та несподiвано для всiх повстання на Демiївцi було фактично злiквiдовано.

Як писав начальник штабу червоної гвардiї Києва О.Сивцов:

"Направивши на сильний опiр гайдамакiв з боку Товарної станцiї, робiтники вiдступили. Вони вiдмовилися вiд повторних спроб наступати в цьому напрямi i всi свої сили потiм, поки було можливо, посилали на пiдкрiплення в Печерський район i "Арсенал" (35).

Що ж сталося з демiївцями насправдi? По-перше, вони не чекали, що їм поставлять сильний опiр одразу на Товаровiй станцiї. Це для них було величезною несподiванкою. Розбитi та розпорошенi вони пiдупали в дусi. До цього додалися й непорозумiння з залiзничниками, якi, як нам здається, мусили виступити на допомогу демiївцям. Певно, все це, а крiм того катастрофiчна нестача зброї спричинилася до вiдмови демiївцiв брати участь у подальших боях з вiйськами Центральної Ради. Найбiльш активнi червоногвардiйцi прямували до "Арсеналу", iншi ж обмежились пасивним спротивом залозi станцiї Київ ІІ-Товаровий. Загалом, демiївцi внаслiдок бою з гордiєнкiвцями мали втрати, якi нараховували кiлька вбитих та до десятка поранених.

Чим була зумовлена змiна поглядiв бiльшовикiв-залiзничникiв, ми не знаємо. Про подiї в залiзничних майстернях вiдомо лише з дуже недостовiрних спогадiв одного з керiвникiв бiльшовикiв-залiзничникiв М.Патлаха, розстрiляного НКВС у 1938 роцi. Показовим є те, що вiн двiчi переписував свої спогади про тi подiї — у 1923-му та в 1928 роках. Останнiй варiант спогадiв, на нашу думку, був бiльш достовiрним. У виданнях радянських часiв, у 70-х — 80-х роках, друкувався виправлений цензорами варiант записок Патлаха 1923-го року. Тож, мабуть, вiн щось приховував. Нам здається, що в майстернях змагалися три рiзнi групи: прихильники Центральної Ради, тi, що хотiли вирiшити проблему страйками та прибiчники рiшучих дiй. Останнi, як можна здогадуватися зi спогадiв М.Патлаха, зрозумiвши, що в майстернях збройного виступу не буде, забрали всi 8 кулеметiв, якi були в залiзничникiв, та загоном у 30 чоловiк пiшли ввечерi 29 (16) сiчня на допомогу повстанцям Шулявки. Перед тим вони ледве не розстрiляли члена штабу Карповича через пiдозру його в зрадi (36).

Отже, протягом 29 (16) сiчня 1918 року заходами Гордiєнкiвського полку було злiквiдовано бiльшовицьке повстання на Демiївцi. Тепер центральна частина мiста була цiлком захищена збоку Великої Василькiвської вулицi. На станцiї КиївІІ-Товаровий знаходилась мiцна оборона українських пiдроздiлiв, якi не давали змоги бiльшовикам захопити станцiю та припинити на нiй рух ешелонiв. У Головних залiзничних майстернях панувала цiлковита розгубленiсть. Бiльшовики-залiзничники ще не наважувались на рiшучi дiї.

Шулявка

Шулявськi бiльшовики, на вiдмiну вiд подiльських та демiївських, стали готуватись до повстання набагато пiзнiше. Очолювали їх бiльшовики Довнар-Запольський та Стогнiй. О.Сивцов згадував, що вже зранку 29 (16) сiчня всi пiдприємства району страйкували, а о 12 годинi шулявськi червоногвардiйцi були готовi до виступу, маючи на озброєннi до 500 гвинтiвок. Це трохи не вiдповiдає дiйсностi. Насправдi бiльшовики збирали бойовикiв протягом цiлого дня, крiм того, вони не знали про те, що подiльцi вже вели бої в центрi мiста, тож виступати ще остерiгались. Справдi, першi сутички з українськими пiдроздiлами, як зазначав О.Сивцов, почались о 14 годинi. Однак цi сутички не носили кривавого характеру та переважно закiнчувались роззброєнням українських караулiв. Шулявцi ще нiкуди не наступали та обмежились зайняттям Керосинної, Фабричної вулиць та Пушкiнського парку. На цих вулицях був розташований Полуботкiвський полк, який червоногвардiйцi ще не чiпали. Полуботкiвцi теж не дуже орiєнтувалися в подiях, що склалися, та зайняли своєрiдний збройний нейтралiтет. Лише надвечiр, як зазначав Сивцов, на Шулявцi зiбралося до 350 добре озброєних червоногвардiйцiв, якi тепер уже були готовi до боїв (37).

Вночi з 29 (16) на 30 (17) сiчня шулявцi провели свою першу бойову акцiю — намагались захопити казарми полуботкiвцiв на Керосиннiй вулицi. Як зазначав у своїх спогадах старшина-полуботкiвець А.Швець, козаки босi, лише в пiдштанках та сорочках (а це була люта зима!) повискакували зi зброєю на вулицю та вiдбили некликаних гостей (38). Цим i закiнчилася перша невдала вiйськова операцiя шулявцiв, яка, як нам здається, вiдбулася майже без утрат через темряву та короткотривалiсть сутички.

Так закiнчився перший день повстання на Шулявцi, протягом якого формувались, озброювались та готувались до боїв червоногвардiйськi пiдроздiли. За цей день чiтко було визначено i супротивникiв на майбутнє. Це, з одного боку, шулявськi бiльшовики, а з iншого — пiдроздiли полку iменi Полуботка.

Спробуймо пiдбити загальнi пiдсумки тих подiй, що тривали протягом 29 (16) сiчня 1918 року. У цей день найбiльш активними були подiльськi червоногвардiйцi. Вони змогли продертися в самий центр мiста, де протриматись аж до вечора.

Безвiдповiдальне недотримання iншими районами плану спiльних дiй, затвердженому ще напередоднi, призвело до того, що арсенальцi, шулявцi та залiзничники кинули своїх товаришiв напризволяще. Єдиними, хто нарiвнi з подiльцями виступив, були демiївцi. Однак саме їм, на вiдмiну вiд арсенальцiв, у цей день треба було готуватись. Передчасний виступ демiївцiв призвiв до повного їх розгрому. Арсенальцi та шулявцi, замiсть того, щоб заатакувати супротивника, займались укрiпленням своїх дiлянок. Це була фатальна помилка, оскiльки їхнiй виступ разом з подiльцями в перший же день боїв мiг призвести до перемоги. Тут особливо дивує поведiнка "Арсеналу" — збройного табору, перед яким аж до 19 годин навiть не було супротивника. Так чи iнакше, але перший день боїв був дуже напруженим та повчальним.

Київ, 30 (17) сiчня 1918 року

У цей день продовжувалися завзятi бої з подiльськими червоногвардiйцями в центрi мiста. Крiм того, в наступ перейшли i шулявцi, яких теж доводилося стримувати. У iнших районах (крiм "Арсеналу") ситуацiя була бiльш-менш спокiйна. Ось що писала про загальний стан у мiстi в цей день "Народна Рада" в номерi вiд 24 сiчня 1918 року:

"День почався в тихо-трiвожному настрої. Канонада на якийсь час була стихла. Але на вулицях руху менше, нiж звичайно, а надто тодi, коли спинилися трамваї. Крамницi позамикано. Учнiв пущено по домiвках. По урядових iнституцiях теж здебiльшого роботу спинено.

Опiвднi оповiщено загальну забастовку, як протест проти проливу крови, i це ще побiльшує трiвожний настрiй. Але водовiд та електрична станцiя ще працюють i нiч застає мiсто при свiтлi електрики. По всiх мiсцях чутно поодинокi пострiли, якi потроху зливаються в суцiльний грохiт, що доноситься з Печерська, де ввесь час iде завзятий бiй з арсеналом" (39).

Дiйсно, в мiстi не працювало жодне пiдприємство. Робiтники або мiтингували, або брались за зброю. Українське командування в той день уже збагнуло, що на "Арсеналi" знаходиться вiйськ бiльшовикiв стiльки ж, скiльки й атакуючих. Було зрозумiло, що завод за таких умов узяти неможливо. Тому було вирiшено всi сили кинути на придушення подiльського та шулявського осередкiв повстання, "Арсенал" не атакувати, а розпочати його облогу, не давати червоногвардiйцям виходити з заводу на допомогу iншим повстанцям. Треба сказати, що цей план було виконано блискуче, — арсенальцi так i не здогадувалися, що їх обвели навколо пальця. Адже всього одна атака з "Арсеналу" могла корiнним чином змiнити ситуацiю в мiстi. "Арсенал" продовжували оточувати вiльнi козаки, богунцi та 2-й курiнь богданiвцiв. На дахах сусiднiх з заводом будинкiв вони встановили кулемети, якi контролювали майже всю вiдкриту частину "Арсеналу" (подвiр'я, площу перед заводом та iн.)

Крiм того, доки броньовик з гарматою дiяв проти подiльських червоногвардiйцiв, iншi два броньовики з кулеметами були спрямованi пiд "Арсенал". Вони знаходились на найнебезпечнiшiй дiлянцi — Олександрiвськiй вулицi, через яку арсенальцi могли дiставати iнформацiю та пiдкрiплення з мiста. Ось що писав про дiю цих броньовикiв Б.Монкевич:

"З пiвнiчної сторони Арсеналу вiд вулицi Олександрiвської на пiдсилення полку Вiльного козацтва та партизанiв, вислано два авто-панцерники з кулеметами, один пiд командою поручника Че-ка, другий охотника (добровольця — прим. Т.Я.) Лi-кого. Цi авто-панцерники нераз проривалися далi на Печерськ i розпорошували большевицькi боївки, що збирались на вулицях, прилеглих до Арсеналу. Курсування ж iнодi авто-панцирникiв вздовж Олександрiвської вулицi замикало доступ до Печерська большевицьким боївкам, що збирались на Подолi" (40).

Таким чином, завод "Арсенал" був повнiстю блокований українськими пiдроздiлами з боку Олександрiвської та Микiльської вулиць. Кулемети та броньовики не давали змоги бiльшовикам перейти до активних дiй, а українськi пiдроздiли обмежувались лише перестрiлками та уникали атак. Таким чином, зберiгалась боєздатнiсть та уникались втрати в частинах.

Що ж вiдбувалось на самому "Арсеналi"? На жаль, докладних даних про цей день ми не маємо. У спогадах Чайковського в цей день описується все, що завгодно, але не подiї на заводi. Зокрема, вiн чомусь стверджував, що вже не працювала електрична станцiя, хоч це сталося 31 (18) сiчня, згадував про захоплення подiльцями "Праги", що вiдбулось ще 29 (16) сiчня, й яскраво описував "жорстокi бої на вокзалi" та вiйськовi дiї залiзничникiв, якi насправдi розпочали повстання аж 1 лютого (19) сiчня. Про подiї на "Арсеналi" Чайковський лише обмовився фразою, що "ворог готується до атак" (4). Власне, зi спогадiв Чайковського, присвячених 30 (17) сiчня, можна зробити два висновки. По-перше, вiн пiдтверджує нашi данi про те, що українськi пiдроздiли 30 (17) сiчня "Арсенал" не атакували, по-друге, ще раз переконуємося, що довiряти спогадам нiколи не можна повнiстю i треба завжди перевiряти їх достовiрнiсть в iнших джерелах (що ми постiйно й робимо).

Найбiльше в цей день дiсталося 1-му куреню богданiвцiв, який засiв у своїх казармах на Московськiй вулицi поруч з "Арсеналом". Богданiвцi, вiкна казарм яких виходили на подвiр'я арсенальцiв, вели невпинну стрiльбу по заводу i таким чином всю увагу бiльшовикiв "Арсеналу" концентрували на собi. Останнi за всяку цiну прагнули вибити богданiвцiв з казарм. Ось що писав про ситуацiю, яка склалася навколо "Арсеналу", полковник В.Петрiв:

"Йшли змагання без перерви мiж Богданiвцями з одного боку, якi засiли в своїх касарнях, i Арсеналом з другого. Там йшла невпинна стрiлянина. Вiкна будинкiв вiддiлювались тiльки подвiрям, щонайбiльше в триста крокiв, тому кулi з Арсеналу лiтали по цiлiй богданiвськiй касарнi. Було дуже тяжко вдержатись в долiшному її поверсi та цiлком неможливо було користати з нормального виходи; тiльки вiкнами, що виходили до рова старої фортецi, можна було дiстатись до Богданiвцiв. Кожного дня тим незручним виходом спускали на мотузках ранених та забитих переважно в голову.

З другого боку Арсеналу в касарнi т. зв."Миколаївських ворiт", якраз проти памятника Іскри та Кочубея, був розташований український сердюцький iменi гетьмана Сагайдачного полк (Петрiв помилився, це був Понтонний курiнь — прим. Т.Я.), який, як i всi сердюки, оголосив "нейтралiтет" i залюбки не лише перепускав арсенальцiв, але й продавав їм їжу та набої…" (42).

Отже, пiд "Арсеналом" 30 (17) сiчня активних вiйськових дiй не було. Точилась перестрiлка, яка найбiльш завзятою була мiж богданiвцями та червоногвардiйцями на Московськiй вулицi.

Подiл — Центр

Пiсля кривавого бою бiля готелю "Прага" червоногвардiйцi Подолу мали величезне бажання помститись за величезнi втрати. Командували ними переважно вiйськовi, бiльшовики-сагайдачники, серед яких було навiть кiлька офiцерiв. Бiльшовики врахували всi помилки бою 29 (16) сiчня та обрали iншi орiєнтири для наступу. Пiдступи до вулицi Трьохсвятительської — ключа вiд центру мiста — були мiцно обсадженi сiчовиками. Тому подiльцi вирiшили повести наступ через Олександрiвську вулицю та Царську площу на Хрещатик. Для цього вони перекинули свої сили з Вознесенського узвозу на Олександрiвську вулицю, створивши тут штурмову групу в силi до 100 багнетiв. На Трьохсвятительськiй лишався загiн для стримання сiчовикiв у силi понад 60 багнетiв.

Бiй з подiльцями за центр Києва досить докладно описав у своїх спогадах полковник В.Петрiв та сотник О.Думiн у дослiдженнi, присвяченому сiчовим стрiльцям, оскiльки саме гордiєнкiвцi та сiчовики в цей день i боролись з подiльськими бiльшовиками. Тут цiкаво зазначити, що О.Думiн весь час називав гордiєнкiвцiв "вiльними козаками", оскiльки не знав ще про iснування Гордiєнкiвського полку, а В.Петрiв називав сiчовикiв — "полуботкiвцями", бо так само ще нiчого не чув про сiчових стрiльцiв.

Отже, близько 12.00 ранку подiльськi червоногвардiйцi, вiдкинувши на Царськiй та Думськiй площах слабкi застави рiвненських вiльних козакiв, нестримно почали рухатись по Хрещатику. На розi Хрещатика та Прорiзної опiр червоногвардiйцям намагалася вчинити чота сiчовикiв хорунжого І.Вирвича (40 багнетiв), однак її було вiдкинуто вгору по вулицi. Бiльшовики прагнули дiйти до Великої Володимирської вулицi, а тому з Хрещатика двома групами почали дертися по Софiйськiй та Прорiзнiй вулицях угору. Намагались вони прорватись i по Фундуклеївськiй вулицi, однак тут тримались працiвники Вiйськового Мiнiстерства та Центральної Ради, якi так i не пропустили червоногвардiйцiв. Чоти сiчовикiв І.Вирвича та І.Чмоли були затиснутi бiльшовиками на Володимирськiй вулицi мiж Софiйською та Прорiзною вулицями. Сотня сiчовикiв Ф.Черника була скована боєм на Трьохсвятительськiй вулицi i не допомагала своїм товаришам. Виникла дуже складна ситуацiя, адже тепер українцi та бiльшовики помiнялися ролями — останнi перемагали за сценарiєм боїв 29 (16) сiчня, однак уже навиворiт. Тут треба вiддати належне керiвникам подiльських повстанцiв — вони були фахiвцями своєї справи. У результатi блискучої операцiї червоногвардiйцi могли опанувати центром мiста та захопити Центральну Раду.

Становище чим далi, тим бiльше погiршувалось. За таких обставин близько 13.30 у бiй за центр було введено Гордiєнкiвський полк, який пiсля подiй на Товаровiй станцiї було вiдведено на Інститутську вулицю — ближче до "Арсеналу". В.Петрiв рiшуче повiв своїх гордiєнкiвцiв на порятунок Центральної Ради та сiчовикiв:

"Полк негайно став до зброї, а сотнi пiшли — перша по Інститутськiй, друга по Миколаївськiй та далi по Прорiзнiй, третя по Лютеранськiй i далi на Фундуклеївську, а остання тимчасом лишалася в "Апольльо" в резервi. Був уже останнiй час до виступу, бо на Крещатику аж гуло вiд вистрiлiв. Я пiшов при третiй сотнi, щоб скорше осягнути головну мету: звязок з охороною Центральної Ради" (43).

Незабаром усi три сотнi гордiєнкiвцiв, маючи по 80 багнетiв у кожнiй, опинилися на Хрещатику. Тут вiддiли червоногвардiйцiв, розумiючи, що вони знов потрапили в повне оточення, вступають у завзятий бiй на закутках вулиць Прорiзної, Миколаївської та на Думськiй площi. 1-а гордiєнкiвська сотня, що наступала на Думськiй площi, була надовго зупинена бiльшовиками. Проте 2-га та 3-я сотня збили супротивника на Хрещатику, та погнали його вгору по вулицях Прорiзнiй та Фундуклеївськiй. Червоногвардiйцям удалося зайняти мiцну оборону лише на Пушкiнськiй вулицi, яка перетинала Прорiзну та Фундуклеївську. Тут вони встановили кулемети та хвилин сорок стримували гордiєнкiвцiв. Особливо завзятий бiй розгорiвся на розi вулиць Фундуклеївської та Пушкiнської, де знаходились типографiї Корчак-Новицького. Розпочався бiй, який точився хвилин 40:

"Дарма гайдамаки з великою самопосвятою намагаються просунутись Пушкинською вулицею — цi, що обсадили типографiю, продовжують стрiляти так влучно, що Вiльнi Козаки втратили iз сiмох аж чотирьох вбитих й раненими (це були сiчовi стрiльцi — прим. Т.Я.), а гайдамаки трьох i не могли посунутись анi на крок вперед … ми змагалися аж до тої пори, поки не пiдiйшов наш панцирник та не висадив брами типографiї, що примусило її залогу зникнути, залишивши трьох вбитих у цивiльному одязi, а одного в одягу росiйського старшини та скорострiл Кольта" (44).

Бiй за типографiю вирiшив долю боїв на Фундуклеївськiй та Прорiзнiй вулицях, i вже хвилин через 15–20 2-га та 3-тя сотнi гордiєнкiвцiв опинилась поруч iз Софiйським майданом, де пiвтори години в повному оточеннi тримались сiчовi стрiльцi. Була вже приблизно 16 година i подiльськi червоногвардiйцi через Софiйську, Костьольну та Олександрiвську вулицi вiдступили на Подiл. На Великiй Володимирськiй вулицi вiд Прорiзної до Софiйського майдану, за спогадами В.Петрiва, лежало багато вбитих.

2-га та 3-тя сотнi знов повернулись на мiсце дислокацiї на Інститутську вулицю, а сiчовики взялись переслiдувати ворога. Рештки чоти І.Чмоли зайняли Михайлiвський монастир та вийшли на Трьохсвятительську вулицю. Вiддiл І.Вирвича "дiйшов аж по Хрещатик i Царську площу, вiдтiль здобув Володимирську гiрку й закрiпився на нiй, перериваючи обстрiлом вздовж Олександрiвської в напрямку на Подiл та стежами, закрiпленими над Днiпром, зв'язок мiж Подолом i Печерськом. У чинах цього стрiлецького вiддiлу взяли дуже визначну участь уже й iншi вiддiли оборонцiв Центральної Ради, головно вiльнi козаки, що першого дня бою боролися на Хрещатику в околицi Думської площi (насправдi це була 1-а гордiєнкiвська сотня — прим. Т.Я.) (45). Лише пiзно ввечорi 1-ша сотня Гордiєнкiвського полку повернулась до розташування своєї частини.

Що ж пiд час бою робила сотня Ф.Черника, яка знаходилась перед Трьохсвятительською вулицею? Як писав О.Думiн, вона намагалася з боку Великої Володимирської вулицi таки взяти Трьохсвятительську, однак 60 червоногвардiйцiв увесь час вiдбивали атаки сiчовикiв з величезними втратами для них (46). Так фактично безрезультатно закiнчився день для сотнi Ф.Черника. Загалом же за 30 (17) сiчня 1918 року гордiєнкiвцi та сiчовики зi значними втратами для себе вiдбили другий наступ бiльшовикiв Подолу. Останнi також мали багатьох убитих та поранених.

Шулявка — Головнi залiзничнi майстернi

30 (17) сiчня 1918 року в Головних залiзничних майстернях зi 100 червоногвардiйцiв залишилось тiльки 70, iншi, як зазначалось попереду, вже пiшли на допомогу шулявцям. Звичайно, що з такими силами виступити було неможливо, а тому бiльшовики-залiзничники о 12 годинi скликали загальнi збори робiтникiв Київського залiзничного вузла. Цiкаво, що М.Патлах у одних зi своїх спогадiв навiв число робiтникiв у 6 тисяч, а в iнших — вже 8 тисяч. Ось що вiдбувалось на цих зборах:

"На обговорення поставили питання, кого пiдтримувати: Центральну Раду чи бiльшовикiв, якi закликали повалити Центральну Раду. Одноголосно була ухвалена резолюцiя: повалити Центральну Раду i оголосити страйк (оригiнальна послiдовнiсть дiй — прим. Т.Я.). Для цього на зборах обрали страйковий комiтет, до складу якого ввiйшли такi товаришi: Трегубов, Лахтюк, Березовський, Мартинов, Трав'янко, Чуйкiн i Лобко.

Голосували одноголосно, а коли запропонували взяти гвинтiвки, то були й такi, що вiд страху полiзли через паркан. Боягузи пiшли, а бойовики залишилися на своїх революцiйних постах, хто з гвинтiвкою, а хто з молотком i зубилом" (47).

Загальна чисельнiсть червоногвардiйцiв у майстернях сягала тепер, на нашу думку, близько 150 чоловiк. У майстернях на виправленнi знаходився панцерний потяг, за обладнання якого взялися червоногвардiйцi. На допомогу шулявцям вони так i не вирушили…

А в цей день шулявськi червоногвардiйцi перейшли до рiшучих дiй. Приблизно з 12.00 вони почали тiснити загiн Полуботкiвського полку в силi до 200 багнетiв (iншi полуботкiвцi були нейтральнi), та вже о 14–00 опинилися на Галицькiй площi. Тут на пiдтримку полуботкiвцям пiдiйшли Шулявська та Святошинська сотнi вiльного козацтва, якi й зупинили червоногвардiйцiв. Твердження О.Сивцова про те, що шулявцi начебто пiдходили по Бiбiковському бульвару до Володимирської вулицi є неправильним. У цiлому ж Сивцов правильно оцiнив боєздатнiсть шулявських бiльшовикiв:

"Через воєнно-стратегiчну недосвiдченiсть керiвникiв i командирiв результати таких блискучих i часом героїчних наступiв не закрiплялись: не органiзовувались змiни для охорони i вдержування захопленних будинкiв i територiй. Тому надвечiр такий наступ звичайно кiнчався тим, що червоногвардiйцi повертались до свого вихiдного опорного пункту, щоб ранком другого дня знову почати наступ" (48).

Загалом же, протягом 30 (17) сiчня єдине, що досягнули шулявцi, було захоплення Галицької площi, яка, власне кажучи, не грала нiякої ролi. Таким чином, прорив шулявцiв у цей день можна назвати марним. Цей день був не таким насиченим подiями, як 29 (16) сiчня 1918 року. Однак по ньому можна судити про всi київськi подiї: шулявцi та демiївцi виявилися надзвичайно слабкими, залiзничники та арсенальцi — нерiшучими, а в подiльцiв уже просто не було сил продовжувати активну боротьбу.

Київ, 31 (18) сiчня 1918 року

Загальне становище

Становище в Києвi не змiнювалось: воно залишалось напруженим. Ось що, зокрема, писала "Нова Рада":

"Зранку по мiсту пройшла чутка про страшну катастрофу на вокзалi, де розбився почтовий поїзд з ковельської колiї. Розбив також i вокзальний будинок. Тривога побiльшується, особливо коли спинився водопровiд та електрична станцiя (це сталося в нiч з 31 на 1 лютого — прим. Т.Я.). Мiсто опинилось без води i свiтла, а разом з тим i без газет, i чутки одна вiд одної непевнiша почали кружляти по мiсту… (Далi в газетi йде опис подiй у центрi мiста, якi стосуються 29 (16) сiчня, й процитованi нами попереду, та боїв на Шулявцi, про що ми скажемо трохи згодом — прим. Т.Я.)… Вечiр спустився темним, без свiтла. На вулицях повне безлюддя… Моторошно…Тiльки з вiкон блимають скупi вогники, у кого було чим свiтити. Цiлу нiч гуде кононада" (49).

Загалом можна сказати, що хоч i стомилися вже мешканцi Києва вiд вуличних боїв, однак вiдчувалося, що скоро цьому настане кiнець. Принаймнi, українськi пiдроздiли прикладали до того всi зусилля.

"Арсенал"

У цей день завод "Арсенал" був дуже активним. Це i зрозумiло, адже червоногвардiйцi майже два днi перебували в бездiяльностi, яка їм просто обридла. З самого ранку арсенальцi вчинили вилазку, про яку Чайковський у своїх спогадах чомусь не згадує. Вилазка була невдала, однак досить масова. Почалась вона близько 10 години ранку. Арсенальцi, вибравшись через Губернаторський сад на Крiпосний провулок почали наступ по Інститутськiй вулицi в напрямку центру. Однак уже в районi Катерининської вулицi вони натрапили на сильний опiр гордiєнкiвцiв та вiльних козакiв. Унаслiдок цього вилазка закiнчилась безрезультатно i арсенальцi повернулись на завод (50).

Українське командування пiсля цiєї вилазки влаштувало наступ на "Арсенал", який з перервами тривав аж до самого вечора. У ньому брали участь гордiєнкiвцi (про що чомусь не згадує В.Петрiв), вiльнi козаки, богданiвцi та богунцi. Перед тим на станцiю Київ ІІ-Товаровий прорвався невеличкий вiддiл українських артилеристiв. Вони постягували з платформ три тридюймовi гармати та розпочали обстрiл "Арсеналу". Цей новоявлений пiдроздiл став зватись "1-ю Товаровою батареєю" (51). Згодом у своїх спогадах член Центральної Ради стверджував, що в цьому вiддiлi нараховувалось всього 7 чоловiк на чолi з сотником С.Чорним (52). Завдяки цiй знов створенiй батареї українськi вiйська мали змогу вести невпинний гарматний обстрiл "Арсеналу", а потiм i Головних залiзничних майстерень.

Тож пiсля артилерiйської пiдготовки українськi пiдроздiли пiшли на штурм "Арсеналу". Ось як згадував про цей штурм Є.Чайковський:

"Утром 18 января арсенальцы увидели движущиеся с восточной стороны ряды казаков и гайдамаков. Петлюровцы открыли яростный артиллерийский огонь, прикрывая наступающие части. Из Дарницы и с Байковой горы на Арсенал обрушили огонь гайдамацкие пушки. Все, однако, остались на своих местах и сдерживали вражеский натиск, хотя артиллерийский обстрел причинил значительные потери: многие были убиты и ранены. Но это не сломило воли арсенальцев. Немало раненых после перевязки вновь брались за винтовки, пулеметы, возвращались на барикады.

В полдень нас атаковали украинские юнкера (Чайковський помиляється, це були звичайнi частини — прим. Т.Я.). Их атаку отбили. После этого юнкера еще несколько раз бросались в атаку, но каждый раз их встречали дружным огнем. Отбили и несколько попыток петлюровских броневиков прорваться в расположение повстанцев со стороны Александровской улицы. Под вечер войска Центральной рады прекратили атаки "Арсенала", но их артиллерия продолжала обстрел" (53).

Ввечерi того ж дня мiж арсенальцями та Центральною Радою з iнiцiативи останньої були знов розпочати мирнi переговори. Однак бiльшовики висунили вимоги, якi Центральна Рада виконати не могла. Так сторони й розiшлися нi з чим. Чайковський у спогадах зазначав, що бiльшовицьку делегацiю взяли до полону солдати Дорошенкiвського полку. Однак це не вiдповiдає дiйсностi, по-перше, тому, що О.Горвiц, фактичний полiтичний керiвник заводу та керiвник мирної делегацiї, згадується Чайковським як той, який 1 лютого (19 сiчня) перебував пiсля переговорiв на "Арсеналi", а, по-друге, цього не могли зробити дорошенкiвцi, якi в той час воювали на Лiвобережжi.

Уже пiзньої ночi арсенальцi провели ще одну акцiю. Через водостоки та каналiзацiю, що починались на заводi, вони прокрались на берег Днiпра, де захопили водогiнну станцiю. Таким чином все мiсто на тривалий час опинилось без води, яку перекрили червоногвардiйцi.

Загалом треба визнати, що цей день пiд "Арсеналом" був не з лiпших для українських вiйськ. Адже двi досить тривалi атаки заводу крiм значних втрат нiчого не дали. Разом iз тим варто вiдзначити, що з утворенням та стрiльбою нової батареї арсенальцi почали утричi бiльше страждати вiд артилерiйського вогню, а це дуже впливало на їхнiй моральний стан, та призвело до нових жертв серед червоногвардiйцiв.

Подiл

Для червоногвардiйцiв та бiльшовикiв Подолу 31 (18) сiчня 1918 року могло стати останнiм в їхньому життi. Адже людськi ресурси їхньому вичерпались, а здатних носити зброю залишилось не бiльше 90 чоловiк. Вони всю нiч завзято будували барикади на кiнцi Великої Володимирської вулицi та на початку Андрiївського узвозу. І справдi, утриматись проти сiчовикiв, якi переважали їх утричi, було неможливо. Однак i з цiєї ситуацiї бiльшовики знайшли вихiд. На бiй з сiчовиками правдами й неправдами вони пiдбили полк iменi Сагайдачного, який в "Історiї Сiчових Стрiльцiв" помилково названо "Георгiївським". Найбiльш збiльшовичена частина цього полку (до 100 осiб) вже билася в лавах червоногвардiйцiв Подолу та "Арсеналу", однак тепер були потрiбнi додатковi людськi ресурси. Ось що писав з цього приводу О.Сивцов:

"Говорячи про бойову роботу пiд час сiчневого повстання загонiв Червоної гвардiї Подiльського району, цiкаво спинитися на ролi полку iменi Сагайдачного.

Полк цей був розквартирований на Подолi, в казармах проти Контрактового будинку. Напередоднi повстання на нього покладалися значнi надiї, бо представники полку в Радi та багато рядових солдатiв на зборах рiшуче висловлювались за пiдтримку робiтникiв у боротьбi проти Центральної ради.

В полку була значна кiлькiсть гвинтiвок, кулеметiв, бомбометiв та iншої зброї. Дружний виступ його на нашому боцi дав би нам у першi днi повстання вирiшальну перевагу.

Надаючи такого великого значення цьому полковi, туди вiдрядили в перший же момент повстання для переговорiв товаришiв Сивцова, Кугеля i Пащенка. Проте їм вдалося добитися згоди на виступ лише незначної частини солдатiв; iншi сонно потягувались на нарах, говорили: "Встанемо завтра, тодi подивимось, може виступимо, може нi, але проти вас не пiдемо".

Умовляння й переконування цього разу нi до чого не привели. Тому довелося вести роботу серед солдатiв ще кiлька днiв, пiд час самого повстання. У результатi через 2–3 днi на позицiї вийшло не бiльше чвертi всього складу полку. Правда, виступ навiть такої кiлькостi внiс радiсний настрiй i бадьорiсть у ряди червоногвардiйцiв Подiльського району, якi боролися плiч-о-плiч iз товаришами з цього полку" (54).

Отже, на допомогу знекровленим червоногвардiйцям прийшло близько 200 воякiв полку Сагайдачного. Це була дуже значна пiдтримка. О.Сивцов у своїх спогадах переплутав факти та написав, що сагайдачники в цей день начебто через Андрiївський узвiз вдерлися в центр мiста та провели тi самi операцiї, якi насправдi були здiйсненi червоногвардiйцями 30 (17) сiчня. Про них ми вже писали. Однак насправдi подiї розвивалися не так, як помилково згадував Сивцов. Незначна частина сагайдачникiв (чоловiк 50) дiйсно була направлена на пiдтримку червоногвардiйцiв, якi тримали оборону на Трьохсвятительськiй вулицi. Загiн же полку iменi Сагайдачного в 150 багнетiв був призначений для iнших дiй. Вiн мусив бути надiйним резервом, який мiг бути введений у вирiшальний момент бою. Так, власне, i сталося.

Зранку 31 (18) сiчня практично всi стрiлецькi пiдроздiли були зiбранi навколо Трьохсвятительської вулицi. У Духовнiй семiнарiї залишилась лише незначна кiлькiсть сiчовикiв з кулеметом. Сiчовики, розбивши сильним кулеметним вогнем барикади бiльшовикiв, кинулися в шалену атаку i вiдтiснили червоногвардiйцiв на Андрiївськiй узвiз.

Майже в цей час у атаку на Духовну семiнарiю кинулись сагайдачники та хлопчаки-червоногвардiйцi. Пiсля короткого бою семiнарiя була зайнята, а кулемет сiчовикiв, який знаходився там, захоплений (55). До речi, про це iсторик сiчових стрiльцiв О.Думiн не написав, стверджуючи, що бiльшовики жодного разу семiнарiю не захоплювали. Як бачимо, це не так. Однак успiхи сiчовикiв на Андрiївському узвозi, де вони могли без перешкод увiрватись до району повстання, змусили сагайдачникiв повернутись на Подiл. До семiнарiї з Андрiївського узвозу були перекинутi кiлька чот сiчовикiв, якi й переслiдували сагайдачникiв. Так у змаганнях промайнув день. Сiчовики через удар пiд семiнарiєю зупинились на початку Андрiївського узвозу, сагайдачники займали позицiї бiдя Фролiвського монастиря, а червоногвардiйцi вiдступили до свого штабу — фабрики Матiссона. Як зазначав О.Думiн:

"Обидвi ворожi сили знеможенi затихли до кiнця того дня. Пiшла лише перестрiлка, бо занадто скривавились обидвi сили" (56).

Загалом, у цей день завдяки виступу сагайдачникiв червоногвардiйцi Подолу фактично були врятованi вiд повного розгрому.

Уночi на пiдсилення сiчовикiв були надiсланi двi вiйськовi частини: загiн полуботкiвцiв у силi 50 багнетiв, який був перекинутий сюди пiсля падiння Шулявки, та 300 воякiв Самокатного батальону, що порушили нейтралiтет та прибули до українських пiдроздiлiв. Тiєї ж ночi з самокатниками трапилась прикра пригода. Бiльшовики з Подолу стали обстрiлювати з мiнометiв семiнарiю, де стали залогою самокатники. Останнi все ж вирiшили не ризикувати собою i вдалися знову до нейтралiтету, повернувшись до своїх казарм та перед тим пограбувавши помешкання сiчовикiв. Такий кiнець мав день 31 (18) сiчня 1918 року на Подолi.

Шулявка — Головнi залiзничнi майстернi

31 (18) сiчня 1918 року бiльшовики-залiзничники серйозно почали гадати про збройне повстання, однак ще не наважувались на нього. Спочатку вони вирiшили краще озброїтись. Для цого о 12 годинi дня посилений загiн червоногвардiйцiв у силi 80 багнетiв був спрямований до Караваївського мосту, де знаходився ешелон зi зброєю. Тут, без проблем вiдтiснивши охорону ешелонiв, залiзничники навантажили на потяг, який прибув з депо разом з ними, 20 кулеметiв та гармату i вiдбули назад до майстерень. Таким чином, червоногвардiйцi-залiзничники тепер були повнiстю озброєнi (57).

У цей час у районi Галицької площi все клекотiло вiд пострiлiв. В атаку на шулявцiв перейшли полуботкiвцi та вiльнi козаки. Шулявських червоногвардiйцiв погубило те, що серед них знайшлось багато легкодухiв, якi, побачивши, що перемагають українськi вiйська, кидали зброю та розбiгалися по домiвках. Бiльшовики протримались кiлька годин, однак наступ полуботкiвцiв був настiльки рiшучим, що червоногвардiйцi почали вiдступати. Полуботкiвцi, знайшовши десь машину, обладнали на нiй кулемет. Ця машина тепер дуже допомагала в наступi. Шулявцi близько 14.00 почали вiдступати. Частина їх (бiля 100 багнетiв) на Кадетському шосе повернула до Головних залiзничних майстерень, сподiваючись там переховатись. Певно, були серед цiєї сотнi тi 30 залiзничникiв, що, зiбравши всi кулемети, пiшли на допомогу шулявцям ще в перший день повстання. Загiн, який повернув до майстерень, переслiдували полуботкiвцi та вiльнi козаки. Ось що згадував М.Патлах:

"Несподiвано, о 3-й годинi дня, вiд Кадетського моста на нас пiшли в наступ 200 чоловiк полуботкiвцiв на конях i з автомобiлями, на яких стояли кулемети. Вони почали обстрiлювати майстернi. Але ми не розгубилися i вдарили по них з усiх кулеметiв. Цього вороги нiяк не чекали, бо їх штаб мав вiдомостi про те, що у нас немає жодного кулемета. Хтось iз робiтникiв кинув через паркан бомбу в автомобiль, i їх кулемети замовкли" (58).

Пiсля цього бою полуботкiвцi та вiльнi козаки знов приготувались до оборони, гадаючи, що вiдбудеться протинаступ залiзничникiв. Однак його так i не сталося. Бiльшовики-залiзничники були втiшенi й такими наслiдками, а тому в цей день бiльше не вживали нiяких дiй. Але вони черговий раз зрадили своїх товаришiв-шулявцiв, оскiльки полуботкiвцi, збагнувши, що з боку Головних залiзничних майстерень загрози немає, кинули всi свої сили проти шулявцiв.

Надвечiр знекровленi червоногвардiйцi Шулявки забарикадувалися в головному корпусi Полiтехнiчного iнституту. Їх залишилось не бiльше 50 чоловiк — усi iншi розбiглися, врятувались у залiзничникiв або загинули. Звичайно, що такими мiзерними силами втриматись було неможливо. Тому шулявцi поставили на несправний броньовик, який був у майстернях iнституту, кулемети, та викотили його перед корпусом. Це їх не врятувало, i полуботкiвцi знов перейшли в наступ. Ось що згадував старшина-полуботкiвець Л.Швець:

"Большевики тiкали i на закрутi перекинулось їх броньоване авто. Залога броневика втiкла, а броневик взяли полуботкiвцi. Пiсля цього взяли боєм Полiтехнiком, а полонених большевикiв заперли на горищi, щоб не стрiляли по наших касарнях. Дали їм бочку оселедцiв, та не дали води. Було ще багато рiзних трагiкомiчних пригод, але не все за пятдесят рокiв можна пригадати" (59).

Загалом до полону потрапило до 40 червоногвардiйцiв, а мiж ними шулявськi бiльшовицькi керiвники Довнар-Запольський та Стогнiй. О.Сивцов у спогадах стверджував, що полуботкiвцi перекололи залогу броньовика та розстрiляли всiх полонених (60). Однак, як видно з твержень старшини-полуботкiвця (якому немає, на вiдмiну вiд Сивцова, сенсу брехати) полоненi були замкненi в тому ж таки Полiтехнiчному iнститутi. Бiльше того, вiдомим є той факт, що В.Довнар-Запольський загинув у 1919 роцi, то ж бути розстрiляним у сiчнi 1918 року вiн нiяк не мiг.

А ось що писала про подiї того дня на Шулявцi "Нова Рада":

"Другим центром боїв була Шулявка де бiльшовики отаборилися коло Полiтехнiкуму i заснували там свiй штаб. Їх теж вибито звiдти i забрано весь бiльшовицький комiтет" (61).

Таким чином, повстання на Шулявцi 31 (18) сiчня було злiквiдовано i частина полуботкiвцiв (50 багнетiв) була перекинута на допомогу сiчовикам. Однак цiлком розгромити шулявських червоногвардiйцiв так i не вдалося. Частина їх втекла до Головних залiзничних майстерень, де вже наступного дня пiдняла нове повстання.

Загалом, день 31 (18) сiчня 1918 року пройшов для українських вiйськ порiвняно успiшно. Був злiквiдований заколот на Шулявцi, з останнiх сил вiдбивалися вже приреченi на поразку подiльськi червоногвардiйцi. Крiм того, українськi пiдроздiли вiдновили штурм "Арсеналу", чим скували вiйська, якi знаходились на заводi. Повстання бiльшовикiв у Києвi потроху пiшло на спад.

Київ, 1 лютого (19 сiчня) 1918 року

Загальна ситуацiя, "Арсенал"

Бої в Києвi не стихали вже четвертий день, однак за багатьма ознаками було зрозумiло, що вони потроху згасають. Про це ж писала i "Нова Рада", однак покращення цього дня вона пов'язала з приходом до мiста гайдамакiв С.Петлюри, якi насправдi ввiйшли до Києва пiзнього вечора та з'явилися на вулицях лише зранку 2 лютого (20 сiчня). Тож цей факт був поданий газетою неправильно, на що варто зважити. Загальна ж ситуацiя змальована "Новою Радою" цiлком правильно:

"Поки що є першi оповiстки про подiї, якi дали нарештi певну картину того, що дiється в мiстi, i розвiяли той бiльшовицький туман, що скував громадську думку попереднiми днями. Найгiрше дається ознаки людностi брак води, i не вважаючи на стрiлянину, всюду по вулицях, до самого смерку, видно людей з вiдрами та бутлями, що йдуть по воду. Коло деяких дворiв з криниць виростають цiлi хвости. Воду продають i в цiнах її все зростає. По деяких мiсцях, наприклад на Василькiвськiй, тощi бiльшовицькi банди розбивають крамницi, починається грабiжництво. Потроху ворохобникiв виганяють з центральних районiв i бої киплять вже бiльше по краях мiста, надто близько вокзалу. Взята електрична станцiя i зроблено заходи, щоб пустити свiтло, а разом i воду. Пядь за пяддю українське вiйсько очищає мiсто i тiснить повстанцiв, недаючi їм мiцно зачепитися на нових мiсцях. Надвечiр самострiли безкупно стукають у вокзальному районi" (62).

Найзавзятiша боротьба розгорнулася пiд "Арсеналом". Адже в мiстi основнi бої стихли, подiльцiв загнали до свого району, а залiзничники оперували лише поруч зi своїми майстернями. Отже, з'явилася надiя взяти "Арсенал" саме в цей день. Ось що писав про бiй за завод 1 лютого Є.Чайковський:

"Утром 19 января вражеская артиллерия вновь открыла огонь. Арсенальцы ответили залпом из пушек. За баррикадами залегли дружинники. Артиллерийский огонь продолжался. Взрывались снаряды, фонтаны мерзлой земли, обломки досок, бревен поднимались вверх. Безлюдная улица, идущая вдоль баррикад, вдруг ожила. Из-за заснеженных деревьев парка показались вражеские шеренги.

На баррикадах прозвучала команда:

— Огонь! Грохнули залпы, застрочили пулеметы. Враг залег и начал отстреливаться. Несколько раз подымались петлюровцы и бросались вперед, но арсенальцы огнем прижимали их к земле. Наконец, петлюровцы не выдержали и побежали назад. Десятки трупов остались на мостовой…

… Под вечер 19 января "Арсенал" со всех сторон был окружен. Теперь его обстреливали с чердаков домов, с броневиков, стоящих на Московской улице" (63).

У бою за "Арсенал" цього дня було поранено полiтичного керiвника його оборони Олександра Горвiца. Загалом арсенальцi зазнали великих утрат. До цього додалась ще й нестача води та свiтла, яке червоногвардiйцi ж i перекрили. А ось що писав про облогу "Арсеналу" В.Петрiв:

"Цiлий день Гордiєнкiвцi перестрiлювались з Арсеналом, причому найтяще було тим, хто був у залозi Школи Слiпцiв, бо доводилося пiд вогнем тягати воду через вулицю з криницi i не тiльки для себе, але й для слiпих бiдолах, якi анi самi не могли дати собi ради, анi не могли їм допомогти сестри жалiбницi.

У невпиннiй боротьбi пощастило нам збити усi сторожi арсенальцiв на шосе вздовж Днiпра, добитися до Ланцюгового мосту та вислати стежi поза нього. Тим осягнено Печерськ з боку Днiпра" (64).

Надвечiр до "Арсеналу" майже в повному складi прибув Чорноморський курiнь. Моряки, схвильованi вiдсутнiстю води та свiтла, вирiшили поновити їх подачу та виступили проти бiльшовикiв. Матроськi розсильнi негайно були надiсланi вниз по сходинках, що йшли вiд "Арсеналу" до Днiпра. Спустившись за кiлька хвилин вниз, чорноморцi смiливою атакою пiшли на будiвлю мiської водокачки, яку боронив невеличкий вiддiл арсенальцiв. Через деякий час водокачка була взята, i матроси взялися налагоджувати нормальне забезпечення води та свiтла в мiстi. Ось що згадувала про бiй за водокачку бiльшовичка Д.Іткiнд:

"Ми пiдiйшли до водопровiдної станцiї i побачили таку картину: до начальника охорони водопровiдної станцiї пiдiйшли петлюрiвцi, переодягненi матросами, i заявили, що вони прийшли на змiну. Нашi не повiрили — почався бiй, внаслiдок якого петлюрiвцi захопили водопровiд" (65).

Вночi з 1 на 2 лютого пiд "Арсенал" прибули першi стежi червоних гайдамакiв, що вiдступали з Лiвобережжя та тiльки-но взяли мости через Днiпро. Наближалося падiння заводу. Всiм було зрозумiло, що арсенальцям залишилось триматись недовго.

Подiл

На Подолi, так само як i в "Арсеналi", справа була вирiшена. Переважна бiльшiсть сагайдачникiв пiсля бою 31 (18) сiчня вже бачила, що операцiя програна, а тому пiсля вiдступу з Духовної семiнарiї вони повернулись до своїх казарм та знов прикрились нейтралiтетом. На Андрiївському узвозi залишилось лише чоловiк 100 червоногвардiйцiв та сагайдачникiв, якi вирiшили захищатись до останку. Всi iншi подiльцi вже були перебитi за три днi боїв.

Зранку 1 лютого (19 сiчня) сiчовi стрiльцi перейшли в наступ. Вони рухались трьома колонами. Найбiльша колона на чолi з Ф.Черником йшла Андрiївським узвозом, група І.Чмали в складi сiчовикiв та решток вiльних козакiв рухалась Олександрiвською вулицею, а тиловi частини з В.Кучабським йшли на Подiл вiд семiнарiї Вознесенським узвозом. З незначним боєм усi три групи порiвняно швидко просувались углиб Подолу. Кривава сутичка виникла лише внизу Андрiївського узвозу, бiля штабу бiльшовикiв — фабрики Матiссона. Доки тут iшов бiй, колони Чмоли та Кучабського швидко спустились униз. Кучабський дорогою захопив мiномети бiльшовикiв, якi обслуговували австрiйськi полоненi вояки. Їм за це бiльшовики платили по 100 золотих карбованцiв на день.

Бiля фабрики Матiссона червоногвардiйцi тримались довго та завзято. Це їх i погубило. Доки йшов бiй, колони Кучабського та Чмоли захопили Контрактову, Житню площi та Житнiй ринок. Бiльшовики опинились у повному оточеннi. Щоб врятувати своє життя, їм довелося дертись на Замкову гору, де вони закрiпились на Щекавицькому цвинтарi. Настала нiч i сiчовики не наважились штурмувати гору. Однак тепер це була справа кiлькох годин (66). Так, 1 лютого (19 сiчня) повстання на Подолi було фактично злiквiдоване. 50 полуботкiвцiв, що попереднього дня були надiсланi на пiдсилення сiчовикiв, не брали участi в бою за Подiл, а зi власної iнiцiативи попрямували пiд "Арсенал".

Головнi залiзничнi майстернi

Пiсля того, як 31 (18) сiчня до майстерень прибув загiн шулявцiв та найактивнiших бойовикiв-залiзничникiв, сили червоногвардiйцiв розрослися до 250 багнетiв. Знов прибулi бiльшовики прагнули негайно перейти до активних дiй. Залiзничники пiддалися впливу шулявцiв та почали готуватись до виступу. Навколо майстерень стояв ряд нейтральних частин: у Кадетському гаю знаходився Київський кадетський корпус та Сердюцький гарматний дивiзiон, на станцiї Київ І-Пасажирський — полк iменi Грушевського. І лише на станцiї Київ ІІ-Товаровий знаходились дiючi пiдроздiли Залiзничної сотнi вiльних козакiв та 3 гармати. Залiзничники зв'язалися з Сердюцьким гарматним дивiзiоном, який погодився їм допомогти. Заручившись пiдтримкою сердюкiв, залiзничники вирiшили зайняти станцiю Київ ІІ-Товаровий. Ось що згадував М.Патлах:

"Вiдбулося засiдання штабу. На засiданнi вирiшили за всяку цiну вибити петлюрiвське вiйсько зi ст. Київ І-Товарний, де вони мали головну вiйськову базу. Перед цим о 10 год. ранку штаб надiслав гайдамакам свiй ультиматум, де ми запропонували до 12 годин покинути станцiю, — як Київ І-Товарний, так i пасажирський, в противному ж разi ми загрожували обстрiлом з важких гармат. З ультиматумом вiдправився т. Зюк i ще другий товариш (прiзвища не пригадую). Коли прибули нашi парламентари до гайдамацького штабу (вiн мiстився на ст. товарнiй), останнi, не ставши з ними розмовляти, одного з наших розстрiляли, а тов. Зюка сильно побивши, одвезли автомобiлем до головного петлюрiвського штабу (на Миколаївськiй вулицi). Дiзнавшись про це, наш штаб хотiв був розпочати обстрiл, але, коли ми звернулись до Сердюкiвської дивiзiї за допомогою, вона заявила нам про свiй нейтралiтет. Так ми на цей раз лишилися нi з чим" (67).

Тут цiкаво зазначити, що 250 червоногвардiйцiв не зважувалися атакувати Товаровий вокзал, на якому було … 50 хлопцiв-козакiв.

Отже, не бажаючи мати проблеми з дiючими українськими частинами, бiльшовики-залiзничники вирiшили виступити проти нейтральних пiдроздiлiв. Об'єктом для атаки було обрано вокзал Київ І-Пасажирський, де стояв нейтральний полк iменi Грушевського. О 15–00 почалась атака:

"Броньовик (йдеться про панцерний потяг. — Прим. Т.Я.) виїхав iз майстерень на станцiю i почав поливати кулями з шести кулеметiв полк Грушевського. Три рази проїхали по головних колiях, а пiхота кинулась в атаку. Полку Грушевського як не бувало. В панiчнiй втечi вони кинули 8 кулеметiв, багато гвинтiвок та iнших бойових припасiв. У цьому бою полягли товаришi Бєлiнський, Лукашевич i ще три бойовики, прiзвищ яких не пам'ятаю" (68).

Цiєю атакою залiзничники i обмежились. На вокзал пiсля бою кинулись полуботкiвцi, вiльнi козаки та грушевцi, однак збройної сутички цього дня вже не було.

Вночi червоногвардiйцi зробили напад на Київський кадетський корпус, де пограбували сонних 14–15 — рiчних дiтей. Потiм бiльшовики хвалилися, що роззброїли 1500 юнкерiв, хоч це були двi сотнi кадетiв.

Так закiнчився цей день у Головних залiзничних майстернях. Загалом, 1 лютого (19 сiчня) пройшло з меншим кровопролиттям по мiсту, нiж попереднi днi. Нарештi остаточно вдалося оточити подiльських та арсенальських червоногвардiйцiв, якi тепер знаходилися в безвихiдному становищi. Разом iз тим, з'явився новий район повстання — Головнi залiзничнi майстернi. З цим треба було рахуватись, адже наступала нова фаза Київських вуличних боїв. На превеликий жаль, цього дня українське командування не зреагувало належним чином на подiї, що вiдбулись на станцiї Київ І-Пасажирський. Можна було уникнути нових жертв боїв на вулицях Києва.

Київ, 2 лютого (20 сiчня) 1918 року

Загальна ситуацiя. "Арсенал"

Цього дня в Києвi розпочали активнi вiйськовi дiї збройнi сили, якi привiв пiзнього вечора 1 лютого С.Петлюра з Лiвобережної України. Така величезна допомога (850 багнетiв, 60–70 шабель, 8 гармат) дала змогу замiнити українськi пiдроздiли, якi без перестанку, 5 днiв, брали участь у київських вуличних боях. Ось що писала про той день "Нова Рада":

"Подiї йдуть тим само темпом в сторону лiквiдацiї повстання. Взято весь район коло вокзалу. Одрiзано зовсiм од свiту арсенал. Очищено велику частину Подолу. Прогнано бiльшовицьких банд з Сiнного базару (помилка газети, йдеться про Житнiй базар — прим. Т.Я.). Ввечерi коло 7 години подекуди вже пiшла вода. Незабаром полилося i електричне свiтло. Це вже була повна ознака, що повстання лiквiдують, i час лiквiдацiї наближається" (69).

З самого ранку курiнь Чорних гайдамакiв Гайдамацького коша С.Петлюри через залiзничний мiст перейшов до Києва та почав звiльнення Печерська. Через Звiринець, Старонаводницькою вулицею гайдамаки дiйшли до Василькiвських укрiплень, де розташовувався нейтральний Шевченкiвський полк:

"Пiдходимо до великого нового будинку, на якому повiває бiлий прапор… з вiкон виглядають якiсь вiйськовi… даємо кiлька стрiлiв "на пострах", пiдходимо до брами i о, сором! на брамi таблицi: "Пiхотний iменi Тараса Шевченка полк". І це вiн викинув на знак "нейтралiтету" бiлий прапор тодi, коли пiд арсеналом проливається українська кров. Вартовi, побачивши нас, повтiкали на подвiр'я, на якому почала збиратись сiра маса "Шевченкiвцiв".

Ми полягали за кулеметами, зверненими мофами на подвiря. Гайдамаки окружили дiм.

Наш командант каже вартовим, щоби покликали команданта полку. Виходять якiсь старшини.

— Що значить ваш нейтралiтет? — питає наш командант. — І чому полк не виступає в оборонi Української Республiки?

— Ми не хочемо мiшатися… Пiдемо за тими, хто переможе! — вiдповiдають тi глузливо.

— Ми вас обезброїмо! — каже наш командант далi.

— Пробуйте, але ми воювати не пiдемо, а вам не перешкоджаємо.

Що мали ми робити з ними? Та i не було часу. Пiд арсеналом все сильнiше клекотiло i ми, лишивши їх, заручившись, що вони i проти нас виступати не будуть, пiшли далi, обеззброючи рiжнi банди" (70).

Вiд казарм шевченкiвцiв гайдамаки пiшли до 1-ї юнацької школи, де, поснiдавши та пообiдавши, надвечiр на чолi з С.Петлюрою прибули пiд "Арсенал".

Одразу пiсля того, як чорнi гайдамаки перевiрили Печерськ, туди направили артилеристiв на чолi з капiтаном Савченком, якi два днi тому обстрiлювали "Арсенал" гавбицею з Дарницi. Гарматники з'явились до нейтрального запасного кiнно-гiрського дивiзiону, що мiстився на Московськiй вулицi, та взяли там 2 гармати. Одна була поставлена на Московськiй вулицi, поруч з 1-ю юнацькою школою, а друга на горi Кловського спуску. Тепер "Арсенал" обстрiлювало 5 гармат: двi з Печерська та три з Товарової станцiї.

У цей час за наказом Симона Петлюри пiдроздiли першої колони одразу вирушили пiд "Арсенал". На ранок 2 лютого українськi вiйськовики, що брали участь у боях пiд Арсеналом, зi здивуванням побачили поруч з собою воякiв, вигляд яких був лякаючим. Це були червонi гайдамаки, першу зустрiч з якими яскраво описав Всеволод Петрiв:

"Засмальцованi, втративши природний червоний колiр, шкiрянi штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свiжим шрамом вiд кулi, та нерухоме самовпевнено залiзне облича маняка, — анормальної людини, нiбито справдi воскресший гайдамака прастарих часiв…

Питаю: "Де ваш кiш?". Ляконiчна вiдповiдь: "Не далеко". "Багато маєте людей?" "А вистачить". Кажу: "Чоловiче, перед ким скриваєте, ми ж свої та мусимо спiльно працювати". А вiн у вiдповiдь: "А ви не питайте, дарма, пане полковнику! Я мав наказ вiдвезти доручення — вiдвiз, а iншого наказу не маю, тому нiчого не казатиму. Знаю, куди маю вертати i як вiдпочинуть конi, чи Ви дасте свiжих чи нi — вертатиму. Коли хочете, напишiть листа батьковi кошовому, я передам, а розповiдати нiкому нiчого не можу, така звичка у нас, Слобiдських Гайдамакiв" (71).

Згодом прибув пiд Арсенал i Омелян Волох та зайняв позицiї поруч з Миколаївськими воротами. Симон Петлюра в той час поїхав до чорних гайдамакiв. Запiзнювалась артилерiя Гайдамацького коша, бо не мала нормальних засобiв руху.

А ось як прибуття гайдамакiв та змiну настрою червоногвардiйцiв у зв'язку з цим описував начальник штабу Київської Червоної гвардiї О.Сивцов:

"О 10 годинi ранку передовi колони петлюрiвських гайдамакiв пiдiйшли до "Арсеналу" вiд Києво-Печерської лаври i оточили його з найменш захищенного боку.

Арсенальцi на той час були вкрай стомленi безперервними п'ятиденними боями, без води i їжi пiд ураганним артилерiйським вогнем переважаючих сил супротивника. Двiр i всi примiщення "Арсеналу" були забитi пораненими бiйцями. Патрони закiнчились.

Побачивши, що дальший опiр зовсiм марний, частина червоногвардiйцiв почала залишати "Арсенал" i пробиратися через пiдземнi ходи до Днiпра. Залишилося близько 150–200 чоловiк — вони вирiшили захищатись …" (72).

А в цей час на "Арсеналi" була справжня панiка. Нiхто не чекав приходу червоних гайдамакiв. Першими здезертирували збiльшовиченi богданiвцi. Зранку 2 лютого вони облишили один з флангiв оборони заводу та здались червоним гайдамакам. Останнi передали їх Богданiвському полковi. Прапорщик Калениченко, що також перебiг, був на мiсцi вбитий богданiвцями (73). Так закiнчилась зрада у Богданiвському полковi. А ось що писав про становище в самому "Арсеналi" в той день Є.Чайковський:

"Ревком, розумiючи безглуздiсть дальшого опору, скликав мiтинг червоногвардiйцiв, на якому було вирiшено припинити вогонь i залишити "Арсенал". Частина повстанцiв, серед яких були І.Юнаков, Ю.Моспан i я, через водосточнi колектори пробрались до Днiпра, а потiм в Дарницю. Звiдси ми, влившись в червоногвардiйськi загони, рушили потiм на визволення Києва. Друга частина захисникiв "Арсеналу" вирiшила оборонятися до останку" (74).

Загальне становище на "Арсеналi" було надзвичайно важке. Ось що згадував червоногвардiєць М.Дубасов:

"В "Арсеналi" не було вже води. Змученi бiйцi заспокоювали спрагу жменями снiгу. Закiнчувалися запаси патронiв. Пораненi лежали на холоднiй цементнiй пiдлозi, спливаючи кров'ю. Не було медикаментiв i перев'язочних матерiалiв" (75).

Лави оборонцiв "Арсеналу" весь час зменшувались, надвечiр їх залишилось не бiльше 200. Приблизно стiльки ж робiтникiв та воякiв змогли вирватися з заводу. Іншi лежали мертвими або вмирали на всiй територiї "Арсеналу". Ввечерi цього ж дня з заводу з групою молодих людей вибрався i Олександр Горвiц. Вiн мав зiбрати боєприпаси та медикаменти i повернутись до "Арсеналу". Однак йому не пощастило. Вже тодi, коли вiйська М.Муравйова взяли Київ, знiвечене тiло Горвiца було знайдено на схилах Днiпра. Фактичному коменданторi "Арсеналу" в час його слави та героїчної загибелi було всього 20 рокiв.

Пiсля того, як на "Арсенал" не повернувся О.Горвiц, його захисники ще бiльше пiдупали в дусi. Вони були приреченi…

А в той час до українських вiйськ надходили все новi й новi пiдкрiплення. Плiч-о-плiч з богданiвцями, богунцями та вiльними козаками вже билися гордiєнкiвцi, полуботкiвцi, матроси, червонi гайдамаки, наливайкiвцi. Згодом до них приєдналися й хлопцi — вiльнi козаки зi станцiї Київ ІІ-Товарова. Вони, силою до 50 багнетiв, звiльнивши вiд червоногвардiйцiв Василькiвську вулицю, через центр прибули до "Арсеналу" (76).

Однак штурм заводу в цей день так i не вiдбувся. Усi чекали пiдходу важких гармат, чорних гайдамакiв, дорошенкiвцiв та 1-ї сотнi сiчовикiв на чолi з С.Петлюрою. Було зрозумiло, що тiльки важкi гармати зможуть допомогти побороти великi арсенальськi мури.

Ввечерi 2 лютого (20 сiчня) бiля "Арсеналу" з'явився броньовик з бiлим прапором. Члени Центральної Ради востаннє запропонували арсенальцям вийти з територiї заводу та скласти зброю. Однак червоногвардiйцi, незважаючи на свiй пригнiчений настрiй, вiдкинули цi умови. Бiй мав поновитись (77).

На ранок наступного дня планувався генеральний наступ на "Арсенал", а поки що мiсце бою огорнула густа нiчна темрява.

Подiл

Рештки вiйськових частин та червоногвардiйцiв Подолу укрiпилися на Щекавицькому цвинтарi. Було їх чоловiк 50, не бiльше, — усiх, хто залишився в живих пiсля 4-х днiв боїв. У цiєї жменьки людей закiнчувались патрони та не було гранат. Їх можна було захопити голiруч. Однак О.Думiн, разiв у десять перебiльшуючи факти, з помпою написав, що цiлий день сiчовики в рукопашному бою вибивали аж 300–400 червоногвардiйцiв. Насправдi все було не так. Сiчовики зранку почали дертись на гору та, користуючись тим, що в супротивника майже не залишилось вогнепальних запасiв, у рукопашному бою перебили майже всiх подiльськмх червоногвардiйцiв, використовуючи при цьому гранати та багнети. Так було злiквiдовано бiльшовицьке повстання на Подолi.

Загалом, у цi днi можна було зовсiм обiйтися i без сiчовикiв, бо значної ролi в київських вуличних боях вони не вiдiгравали. Так само не заробили сiчовики i слова О.Думiна:

"Своїм виступом 29 сiчня у київських боях сiчовi стрiльцi врятували не лише життя членiв уряду i Центральної Ради, що все ще радила чи не в повному своєму складi, але й саму тогочасну українську державнiсть" (78).

Подiльськi червоногвардiйцi внесли найбiльш яскраву сторiнку в iсторiю бiльшовицького повстання в Києвi, й не їхня вина, що комунiсти 60-х — 70-х рокiв героями зробили тiльки залiзничникiв та арсенальцiв. Навiть потворна пам'ятна дошка, присвячена подiльським червоногвардiйцям, була почеплена в 1987 роцi, та й не на колишню фабрику Матiссона, а на будiвлю за 20 метрiв вiд неї. Загалом, є великою несправедливiстю, що радянськi iсторики навiть у тi часи забули подвиги справжнiх героїв. Практично всi 250 бiйцiв, якi першого дня повстання виступили на бiй, загинули. Спiввiдношення сил супротивникiв весь час (крiм поодинокого виступу сагайдачникiв) було удвiчi чи утричi на користь українських пiдроздiлiв. Не є геройством перемагати вiйська, якi удвiчi слабшi. А тому не є геройством i бої сiчовикiв на Подолi, якi до того ж ще й втратили кулемет, який захопили червоногвардiйцi.

Пiсля боїв вiд 340 сiчовикiв залишилось лище 180, вiд восьми кулеметiв — п'ять. Унаслiдок боротьби на Подолi сiчовики були настiльки знекровленi, що взяти участь у подальших боях не змогли.

Головнi залiзничнi майстернi

У той час, як активний опiр арсенальцiв та подiльцiв припинився, залiзничники тiльки надумали пiдняти повстання. Зранку 2 лютого (20 сiчня) 1918 року залiзничники без перешкод почали просуватися вiд вокзалу до центру мiста. Полуботкiвцi та вiльнi козаки вiдпочивали пiсля боїв на Шулявцi, а тому далеко не одразу вiдреагували на виступ червоногвардiйцiв. Загiн бiльшовикiв, у якому знаходилось не бiльше 250 воякiв, легко вiдкинув караули грушевцiв та повiльно став займати вулицi в районi вокзалу: Безакiвську, Степанiвську, початки Жилянської, Марiїнсько-Благовещенської, Караваївської. Лiвим флангом червоногвардiйцi вийшли на дiлянку Бiбiковського бульвару мiж Галицькою площею та пам'ятником графу Бобринському, захопили Златоустiвську та Дмитрiївську вулицi, дiйшовши таким чином аж до Львiвської вулицi (79).

Лише тодi українськi пiдроздiли зреагували на червоногвардiйцiв, якi спокiйно вешталися мiстом. Як видно, залiзничники навiть не знали, куди їм iти та що робити. Адже "наступати" в такiй глушi, як Дмитрiївська чи Златоустiвська вулицi, було просто недоцiльно. Якщо б вони прагнули пiти на допомогу подiльцям, то вони мали йти Бульварно-Кудрявською вулицею та вдарили в тил сiчовикам. Якщо вони прагнули захопити Центральну Раду, вони мали б наступати Бiбiковським бульваром. Нам здається, що бiльшовики-залiзничники просто не знали, нащо вони взагалi все це роблять. Так чи iнакше, однак бiля 15 години полуботкiвцi та вiльнi козаки перейшли в наступ та вiдбили залiзничникiв.

Загалом, унаслiдок цих безефективних боїв червоногвардiйцi надвечiр були вiдiгнанi за Ботанiчний сад, де й залишились до ранку наступного дня. Увечерi 2 лютого невеличкий загiн залiзничникiв попрямував на станцiю Волинський Пост, де знаходились ешелони зi зброєю. Тут за допомогою 40–50 солдатiв червоногвардiйцi захопили ешелон з рiзним вiйськовим майном, який i був переведений до залiзничних майстерень тiєї ж ночi. В ешелонi крiм величезної кiлькостi вогнепальної зброї та запасiв набоїв було й чотири гармати. Одна гармата вже вночi була поставлена бiля пожежної станцiї в напрямковi Кадетського шосе, iнша — бiля кузнi, напроти Степанiвської вулицi. Двi гармати лишалися на платформi (80).

Так промайнув цей день у районi вокзалу. Наступ у мiстi, проведений залiзничниками, був малоефективний та безрезультатний. Проте бiльшовики мали змогу мiцно укрiпити свої позицiї, привезти додаткову зброю та поставити гармати. Тепер вони були готовi зупинити будь-який наступ.

Отже, день 2 лютого (20 сiчня) 1918 року принiс багато успiхiв українським вiйськам, адже остаточно був взятий Подiл та цiлком iзольований "Арсенал". Тепер iснування такого потужного центру повстання лiчилось годинами. Разом iз тим виникла нова проблема в Києвi — повстання в Головних залiзничних майстернях. З вiйськової точки зору це повстання було незагрозливим, однак воно продовжувало тримати в напрузi Київ, вимотувало вкрай знесиленi українськi частини, не давало їм зорiєнтуватися та дати вiдсiч вiйськам М.Муравйова, що йшли з Лiвобережжя України.

Київ, 3 лютого (21 сiчня) 1918 року

"Арсенал"

Настав останнiй день облоги "Арсеналу". У мiстi, крiм району вокзалу, було тихо. Ось що писала газета "Нова Рада" про цей день:

"До українського вiйська прийшла пiдмога з Полтавщини пiд командою С.Петлюри i вони оттiснили бiльшовикiв до вокзалу. Цiлий день iде боротьба за вокзал i затягається i на нiч. Зате зовсiм злiквiдовано арсенал. Розбитий з гармат, деморалiзований вiн вже не мав сил держатись i пробував був знов розпочати пеерговори про замирення, але вимагаючи певних гарантiй та умов. Переговори нiдочого не довели i вночi всi арсенальцi мусили пiддатися. За арсенальцями почали пiддаватись та i просто розбiгатись розпорошенi банди, хоча стрiлянина все ще не вгаває, а навпаки розлягається все гучнiше переходячи в кононаду. По вулицях свистять кулi i рвуться гранати. По деяких будинках видно знаки, — побитi вiкна, пооббиванi рiжки, куди влучали кулi та гранати" (81).

Українськi вiйська з самого ранку планували заатакувати "Арсенал", чекали лише важкi гармати та колону Петлюри: сiчовикiв (1-шу сотню), дорошенкiвцiв, чорних гайдамакiв.

На ранок пiд Арсенал прибув Симон Петлюра на чолi з чорними гайдамаками. В цей же час сотник Смовський та курiнний Хижий пiдвезли двi важкi гармати (82).

Спочатку вирiшили брати казарми нейтральних понтонерiв, якi допомагали арсенальцям. Допомагати гарматникам кинувся генерал В.Кирей, який особисто наводив одну з гармат на товстi мури казарм (83). Про штурм казарм понтонерiв так згадував старшина-наливайкiвець О.Шпилинський:

"Нараз гарматчики доповiли, що мають набої для димових завiс, незабаром шарахнуло ще декiлька стрiлiв i весь фасад касарень i площа перед ним затяглися темними клубами диму "Гайдамаки, вперед!" — махаючи ципком енергiйно кричав Отаман Петлюра. "Отаман Волох, починайте! Ну, гайдамаки, з Богом! Вперед прапор! Бийте ще, ще раз, не давайте димовi розходитись! Ну, з богом!""(84).

Швидкою атакою українськi вояки захопили примiщення понтонерiв. Солдатiв, що були захопленi там, посадили до пiдвалiв, щоб не заважали. Про один цiкавий випадок, який стався пiд час штурму казарм, оповiв К.Смовський:

"Ще перед стрiльбою з гармат я доповiв отамановi Петлюрi, що не можна стрiляти прямою наводкою по косарнях, бо заважає памятник Кочубеєвi та Іскрi, то чи не можна по них теж лупнути. Отаман Петлюра звертається до нас i каже: "Гарматчики, не робiть цього. Стрiляйте так, щоб памятник оставався цiлий: нехай українське молоде поколiння дивиться на зрадникiв України" (85). Пiсля захоплення казарм почалася пiдготовка до штурму заводу "Арсенал". С.В.Петлюру постiйно щось непокоїло, вiн ходив вiд однiєї позицiї до iншої, роздивлявся мiсце атаки… Помiтили це i вояки. Ось що згодом написав колишнiй старшина полку iменi Сагайдачного А.Марущенко-Богдановський: "Серед цього пекла в звичайнiй сiрiй "солдатськiй" шинелi та сивiй шапцi, з карабином в руках ходив безстрашний наш отаман Петлюра. З лагiдною усмiшкою пiдбадьорював вiн наступаючi лави: "Вперед, гайдамаки! По арсеналi вiдпочивати!". Така була його команда. Другої в цей час вiн не вживав" (86).

Українськi вiйська, зайнявши вигiднi позицiї, вiдкрили шалений вогонь по "Арсеналу", де i без того становище було скрутне. Ось що писав один з оборонцiв "Арсеналу" Є.Чайковський:

"Викотивши гармати на Московську i Олександрiвську вулицi, гайдамаки стрiляли в упор по заводських стiнах, якi здригалися й кришилися вiд артилерiйського вогню. Вiйська Центральної Ради з дахiв, розташованих навколо "Арсеналу" будинкiв вели ураганний кулеметний вогонь по захисниках "Арсеналу". Того дня ми втратили велику кiлькiсть людей. Втративши надiю на допомогу, ми переживали критичнi хвилини" (87).

Доки йшов обстрiл "Арсеналу", С.Петлюра разом з iншими керiвниками розробив план штурму заводу. Перед тим вiн вiдпустив на заслужений вiдпочинок богунцiв, вiльних козакiв, полуботкiвцiв та богданiвцiв (2-й курiнь). Останнi категорично вiдмовились йти вiд "Арсеналу", доки вони не допоможуть вибратись з-пiд обстрiлу 1-му куреню. 1-й курiнь богданiвцiв вже майже кiлька дiб бився в оточеннi, оскiльки арсенальцi щiльним вогнем не давали їм вибратись на Московську вулицю. Богданiвцi ж своїм вогнем також стримували арсенальцiв. Фактично вони не давали один одному нi хвилини вiдпочинку. Богунцi, вiльнi козаки та полуботкiвцi теж так i не мали вiдпочинку. По дорозi до казарм, йдучи Бiбiковським бульваром, їм довелося допомогти з приборканням залiзничникiв, що затягнулось на три днi.

Згiдно з розробленим планом, штурм мусив розпочатись пiсля серйозної артилерiйської пiдготовки трьома колонами:

1-ша колона, головна, складалася з червоних гайдамакiв, наливайкiвцiв та 2-го куреня богданiвцiв загальною чисельнiстю до 400 багнетiв. Очолював її С.Петлюра. Колона мусила увiрватись до "Арсеналу" з боку Микiльської вулицi та пам'ятника Кочубею та Іскрi.

2-га колона мала виконувати допомiжнi функцiї, вона мусила здiйснювати демонстративний маневр атакою з Олександрiвської вулицi. Складалася колона з гордiєнкiвцiв силою до 250 багнетiв. Очолював її полковник В.Петрiв.

3-тя колона отримала завдання штурмувати "Арсенал" з Московської вулицi та звiльнити з-пiд обстрiлу казарми 1-го куреня богданiвцiв. Складалася вона з чорних гайдамакiв, дорошенкiвцiв та неповної 1-ї сотнi сiчовикiв загальною чисельнiстю до 500 багнетiв. Очолював її командир чорних гайдамакiв сотник Блаватний. Сотня сiчовикiв була неповною тому, що одна чота А.Доморадського була залишена для охорони Ланцюгового мосту.

Доки частини першої та другої колон брали казарми понтонерiв, третя колона вже вела завзятий бiй на Московськiй вулицi. Ось що писав про її дiї О.Думiн:

"Отже, вздовж Московської вулицi пiшли зранку гайдамаки й дорошенкiвцi на Арсенал, здобуваючи дiм за домом. Але мали такi важкi втрати, що швидко кинено туди й сотню сiчових стрiльцiв… Ось так пiд вечiр наступнi вiддiли дiйшли аж пiд пам'ятник Іскри й Кочубея, маючи перед собою могутнi мури Арсеналу. Тут пiд пам'ятником застали покинутi якоюсь вiйськовою частиною важкi гармати (автор помиляється, це були 2 гармати Смовського та Хижого — прим. Т.Я.). Вiдомий у росiйськiй армiї артилерист генерал Кирiй, що йшов у наступ з гайдамаками, перший навiв одну гармату на оточений грубезними мурами Арсенал i почав обстрiл… Швидко в могутнiх мурах Арсеналу вибито вилiм i туди рвонули гайдамаки з сiчовими стрiльцями. Поки запала нiч, значну частину Арсеналу здобуто в рукопашнiм бою, що припинився щойно через нiчну пiтьму" (88).

Тут треба додати, що чорнi гайдамаки мали не такi вже й великi втрати — всього двох убитих (серед них хорунжий Неживий) та кiлькох поранених (89).

А ось як описував штурм "Арсеналу" начальник 2-ї колони В.Петрiв:

"З Арсеналу стрiляли, хоч не дуже рясно, зате там з боку Печерська за будинком Арсеналу, який був лише одною зi складових укрiплень старої, Миколая І твердинi Київа, зiрвалася велика бойова завiрюха: десь близько раз-у-раз гупали гармати i вибухи гранатiв гучно вiдбивалися в серединi Арсеналу; тамже стрiляли скорострiли i без окремих згукiв як шум кипячої води трiскотiли крiси.

Враз, у цей хаос згукiв вмiшались людськi голоси, якi кричали "Слава", а ми побачили, як крiзь Миколаївський проїзд, який роздiляє казарми Сагайдачникiв (понтонерiв — прим. Т.Я.) вiд Арсеналу, проскочив гурток людей в жовтих кожушках iз повiваючими червоними шликами…

Атака! — Гордiєнкiвцi рванулись теж вперед i крiзь деякi вiкна, що не були закратованi вскочили до Арсеналу. Там у серединi, помiж машинами, вже йшла боротьба тiєї залоги, яка ще змагалася, бо бiльшiсть її не видержала i пiддалась.

Проскочивши з гуртком гайдамакiв на другий бiк, перше, що кинулось менi в очi, то побачив я у тiй коротенькiй вулицi, яка виходить вiд Миколаївської до Арсеналу, гармату, що дивилася просто до вищербленого вiкна Арсеналу. Бiля неї двох убитих гайдамакiв з червоними шликами в кожушках; на щитi гармати в багатьох мiсцях свiжi слiди крiсових куль…

Московська вулиця коло Арсеналу вся вкрита склом вiд вибитих шиб, а на нiй декiлька трупiв. Чорний струмочок мазуту, що витiкає з розбитого резервного баку, заливши пiдлогу салi Арсеналу, витiк i на вулицю; один труп пiдпливає: знайомий вже малюнок господарювання суворого богу боїв — Вотана" (90).

Не менш одчайдушний штурм "Арсеналу" здiйснила i перша колона С.Петлюри, яка близько 18 години вдерлася на завод:

"В ночi, не дивлячись на страшну втому, Гайдамаки i Богданiвцi кинулися в арсенал… Кiлькох ще завзятих арсенальцiв-большевикiв виявили були спротив, але скоро переконалися, що даремно… всi добровiльно вiддавали зброю. Багато оборонцiв арсеналу поховались по пивницях i ще довго хлопцi вишукували i витягали перестрашених людей, навiть жiнок i дiтей, не роблячи жодної кривди нiкому i збирали їх на одному з арсенальських дворiв… Багато з них жаловало свою вчинку" (91).

Правда, не обходилось на заводi i без деяких кровавих ексцесiв, про якi згадував Є.Чайковський, однак вони були виключенням i стосувалися лише тих, хто чинив опiр (92).

На чолi вiйськ на завод увiрвався i Симон Петлюра. Так згадував про свою несподiвану зустрiч з С.Петлюрою на "Арсеналi" О.Шпилинський:

"В одному мiсцi, де довгi, вузькi залi арсеналу роблять закрут, я раптом наткнувся на Отамана Петлюру, який, розглядаючи рiжнi машини, хутко наближався до мене. "Пане Отамане, одному ходити тут небезпечно — робiтники ще не залишили арсеналу i в деяких цехах ще бються гайдамаки" — доповiв я. "Ну, то ходiмте", сказав Отаман. Я перезарядив свого карабiна й повернув за Отаманом. З бокового павiльону гайдамаки гнали великий натовп робiтникiв, минувши яких ми з Отаманом вийшли на пiвденну частину арсеналу" (93).

Згодом, вже вночi, капiтулювала та частина оборонцiв "Арсеналу", що ще боронилася по рiзних цехах. На площi перед "Арсеналом" було зiбрано багатьох полонених, навколо яких стояло всього кiлька гайдамакiв. Момент був напружений, а тому про це ми зустрiчаємо кiлька згадок у спогадах, як, наприклад у В.Петрiва:

"Пiд високою з бiйницями цегляною стiною, яка лучить окремi обороннi будинки старої фортецi, налякана голосуюча юрба людей у робiтничих блюзах, сiрих салдатських шинелях, звичайних цивiльних одягах, обдертих, вимазаних в мазутi, мiж ними декiлька жiнок. Перед юрбою лежать трупи; з них один ще в смертних судорогах i стоять два наладованi скорострiли, якi грiзно спрямовують на цю юрбу обслугуючi їх червонi гайдамаки. Помiж скорострiлами та юрбою, якраз помiж свiжими трупами стоїть невисока худощава людина з блiдим стомленим обличам у сiрiм вояцькiм плащi без нараменникiв та сiрiй "салдатськiй" папасi i намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострiльцiв i схвильованим голосом: "Коли хочете розстрiляти їх — i показує на юрбу — то розстрiляйте перш мене! Це ж робiтники, якi може й по несвiдомости, спровокованi до повстання проти української влади робiтникiв i селян; мiж ними може є чимало й несвiдомих Українцiв iз тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, i ви їх хочете розстрiляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!"…

За хвильку пiдiйшов до скорострiльцiв — якi нерiшучо дивились у бiк Петлюри, що повернувся до них спиною i щось розмовляв з полоненими, — якийсь очевидячки старшина з рябим побитим вiспою круглим обличам, сталево-скляними очима, рiдким рижуватим оселедцем пiд незграбно вдягнутою шапкою i хриплуватим голосом, тоном, який виключав саму думку про непослух, наказав зняти скорострiли, що негайно i виконано. Полонених вишукували по чотири в ряд та повели до Лаври, де замкнули у казармах, розташованих поруч" (94).

Пiсля взяття "Арсеналу" нарештi вдалося зв'язатись i з 1-м куренем Богданiвського полку, який цi шiсть дiб був замкнений у своїх казармах та вiв бiй в оточеннi. Практично всi вояки куреня були напiвпритомнi. З 140 богданiвцiв залишилось лише 60, — всi iншi були вбитi або пораненi (95).

1-й курiнь богданiвцiв героїчно боровся всi шiсть днiв фактично за умов гiрших, нiж арсенальцi. Адже тi мали налагоджене сполучення через водостоки та паркани. Богданiвцiв усюди оточували однi арсенальськi майстернi. Ось що згадував про свою подорож до 1-го куреня Богданiвського полку ввечерi 3 лютого наливайкiвець О.Шпилинський:

"Дiйшовши до будинку, зазирнули в вiкно: в нижньому поверсi, освiтленому маленькими каганцями, лежало або ходило багато народу; видно було українськi кашкети. Вскочивши у вибите вiкно, опинилися ми в великiй залi; однi Богданiвцi спали, другi групами сидiли на нарах, балакали або їли. Стомленi, темнi, знеможенi обличчя. "А де ваш командир полку? запитали ми. А от тiльки що пройшов". Нас оточили Богданiвцi, зацiкавленi нашими оповiданнями. Вони вже мали зв'язок з гайдамаками — "Командир полку йде!" — Пiдiйшов чорнявий невеликий старшина з засмученим, стомленим обличчям — це був полковник Олександр Шаповал. Обопiльно зорiєнтувавшись у ситуацiї та покрiпившись смачним борщем, ми полягами спати" (96).

Загалом за цей день штурму "Арсеналу" українськi пiдроздiли мали понад 70 вбитих та поранених. Приблизно такi ж втрати цього дня мали й арсенальцi. Понад 100 червоногвардiйцiв потрапило до полону.

Шестиденна оборона "Арсеналу" призвела до багатьох жертв як серед українських воякiв, так i серед червоногвардiйцiв, принесла низку руйнувань по мiсту та випадкових смертей. Однак головне своє завдання арсенальськi бiльшовики виконали, шiсть днiв вони стримували головнi сили українських вiйськ, не даючи їм вирушити на Лiвобережжя проти "армiй" М.Муравйова. Бiльше того, вони навiть вiдтягнули на себе всi частини, що боронили перед бiльшовицькими вiйськами Полтавщину та Чернiгiвщину. Українськi з'єднання були настiльки перевтомленi боями за "Арсенал", що не могли тепер протистояти В.Антонову-Овсiєнку та М.Муравйову. Арсенальцi обеззброїли українську владу перед цими силами. Загальнi втрати внаслiдок цiєї шестиденної бiйки були просто страшенними. Українськi пiдроздiли переважно страждали вiд атак на "Арсенал", червоногвардiйцi зазнавали жахливих утрат вiд артилерiського вогню. За всi шiсть днiв оточення останнi згубили до 350 вбитих та поранених бойовикiв. Переважна бiльшiсть поранених померла через нестачу лiкiв та вiдсутнiсть професiйної медичної допомоги. Не менше втратили й українськi вiйська. Найбiльше постраждали Богданiвський (до 130 людей у двох куренях) та Гордiєнкiвський (близько 80 дюдей) полки.

Так закiнчився шестиденний бiй за завод "Арсенал". Пiсля нього богданiвцiв, чорних гайдамакiв та сiчовикiв С.Петлюра вiдпустив на вiдпочинок. Іншi мусили закiнчувати боротьбу в Києвi.

Головнi залiзничнi майстернi

Зранку 3 лютого (21 сiчня) на вокзал було кинуто всi наявнi в цьому районi вiйська, а крiм того, пiдроздiли, що йшли на вiдпочинок. Це були полуботкiвцi, богунцi, вiльнi козаки, а також деякi вояки з полкiв "Вiльної України" та iменi Грушевського. Загальна чисельнiсть усiх цих частин сягала 350–400 багнетiв.

Переважна бiльшiсть вiйськ була перевтомлена боями на Шулявцi, в Демiївцi та пiд "Арсеналом". У той час як вирiшувалась доля "Арсеналу", українськi пiдроздiли потроху витiснили червоногвардiйцiв з Бiбiковського бульвару, Караваївської вулицi та наблизились до вокзалу. Багнетнi бiйки в цей день були, як зазаначав М.Пахлах, "щонайзапеклiшi та безпощаднi". З самого ранку червоногвардiйцi з залiзничних майстерень палили з гармат по мiсту, весь час намагаючись намацати Центральну Раду. На майстернi перенесла свiй вогонь 1-ша Товарова батарея, а тому бiльшовики також почали зазнавати вiдчутних втрат. Загалом, цей день навколо вокзалу та залiзничних майстерень пройшов безрезультатно i крiм нових жертв та руйнувань нiчого не принiс.

День 3 лютого завершувався. Перевтомленi вуличними боями українськi вояки розходились в казарми на вiдпочинок. У мiстi залишалося всього одна невзята твердиня бiльшовикiв — Головнi залiзничнi майстернi, однак i їм було суджено впасти наступного дня.

Київ, 4 лютого (22 сiчня) 1918 року

Боротьба з київськими бiльшовиками

Це був останнiй день боротьби з бiльшовиками мiста, якi зосередились у залiзничних майстернях. Цей день пройшов у завзятих боях, з прикладами геройства як з одного, так i з iншого боку. Мусимо одразу зробити кiлька зауважень до спогадiв про цей день. Стосуються вони переважно мемуарiв командирiв Наливайкшвської сотнi гайдамакшв О.Шпилинського, гайдамацької батареї К.Смовського та Гордiєнкiвського полку В.Петрiва. Петрiв, як i iншi автори, дуже точно передав тi подiї, якi вiдбувалися цього дня. Однак, на вiдмiну вiд В.Петрiва, спогади О.Шпилинського та К.Смовського є на два днi змiщеними в часi i таким чином, за їхнiми даними, взяття майстерень вiдбулось аж 6 лютого. Першим цiєї помилки припустився О.Шпилинський, а К.Смовський, базуючись на ньому при написаннi своїх спогадшв, повторив неточнiсть датування. Тож на це варто зважати.

Ось що писала про подiї в Києвi цього дня "Нова Рада":

"Рiвно о 10-й годинi ранку почався обстрiл вокзалу з Тимофiївської вулицi та Ботанiчного саду. На Печерську ще з недiлi було тихо, патрулi знятi, люди вiдьно ходили коло арсеналу, оглядаючи руйновощi. Несподiвано о 2 з пол. години над арсеналом розiрвалась бомба, друга над яром. Стрiляли од Дарницi. Далi бомби влучали по Інститутськiй: однака над будинком губернатора, на Садовiй в будинок Зайцева, проти державного банку, побивши вiкна в ньому та одбивши пiлястр в протилежному будинку номер тридцятьчотири, далi деревяний дiм коло iнституту. Розкинувши таким пiвкругом бомби, дарницька артилерiя далi била по мiсту як прийдеться. Їм почали вiдповiдати з Батиєвої гори та з Печерську. Стрiлянина найбiльшої сили за всi цi днi тяглася до 9 год. вечора. Надвечiр стрiлянина почала набувати характер артилерiйської дуелi мiж Батиєвою горою та Дарницею, не чiпаючи вищiх районiв" (304, 24.01.1918).

Що становила собою на ранок 4 лютого оборона майстерень? За твердженням червоногвардiйця М.Патлаха, у майстернях залишалося 150 бiйцiв, шiсть гармат та один панцерний потяг (257,с.92). З гармат дiючих було тiльки двi — на iншi не вистачало обслуги. Проти залiзничникiв вирушив тiльки гайдамацький кiш Слобiдської України, який разом з Наливайкiвською сотнею нараховував 280 воякiв (178,с.127). До гайдамакiв долучилися i два броньовики. Крiм того, до майстерень було пiдтягнуто двi легкi гармати С.Лощенка та двi важкi гармати К.Смовського. Всi iншi пiдроздiли: богданiвцi, полуботкшвцi, дорошенкшвцi, богунцi, гордiєнкiвцi, сшчовики, чорнi гайдамаки та вiльнi козаки були змученi боями та не надавалися на активнi дiї.

Залiзничники за нiч укрiпилися на Галицькiй площi, у Ботанiчному саду, а також цiлком опанували Безакшвською та Степанiвською вулицями. Саме звiдси треба було їх вибити. С.Петлюра, який командував вшйськами, роздiлив їх на двi рiвнi частини: загiн на чолi з сотником О.Волохом мусив вибити червоногвардшйцiв з Ботанiчного саду та наступати Безакшвською вулицею, а пiдроздiли Виноградова мали очистити Галицьку площу. Кожному загону було передано по броньовику.

О 6-й годинi ранку до пам'ятника графу Бобринському були пiдвезенi гармати Лощенка та Смовського, якi свiтанком почали стрiляти по вокзалу. Незабаром виявилося, що дiяти проти вокзалу з такої вiдстанi можуть лише важкi гармати, а тому гармати Лощенка були переданi гайдамакам для дiй у наступi.

О 10-й годинi обидвi колони українських вiйськ зламали опiр супротивника та дiйшли до вокзалу. Однак подальший наступ було припинено. Бiльшовики вивели на колiї панцерний потяг, який обсипав гайдамакiв кулями. Треба зазначити, що Шпилинський та Смовський стверджують, що у бiльшовикiв було два панцерних потяги, однак це не вiдповiдає дiйсностi. З великими труднощами гайдамаки взяли примiщення вокзалу, однак це коштувало великих жертв. Червоногвардiйцi пiдбили броньовик з гарматою В.Дiтеля, i вiн цiлком вийшов з ладу. В українських вiйськах залишився всього один броньовик, який брав участь у боях, був пiдбитий ще пiд "Арсеналом", а його командир, поручник Борковський був важко поранений (170,с.11).

Ситуацiя склалася не дуже сприятлива для наступу: починало сутенiти, а майстернi ще боронилися. На завадi наступу був потяг бiльшовикiв. О 15 годинi до вокзалу були притягнутi легкi гармати Лощенка, якi мусили вирiшити долю атаки. Ось що згадував про це О.Шпилинський:

"Надвечiр притягли гармати. Одну встановили з лiвого крила двiрця, бiля телеграфу, другу сотник Лощенко втягнув до нас у залю 1-ої кляси. Зарядили й почали ждати. "Лягай! Броневик!" Один за другим два стрiли i броневик став. Вискочили гайдамаки i, здається, не втiк нi один з броневика. Стало легше" (204,с.65).

Пiсля знищення панцерного потяга українськi пiдроздiли готувалися до рiшучої атаки. В цей час бiльшовикiв залишалося не бiльше 80 осiб — всi iншi розiйшлись по домiвках (257,с.92). Надвечiр до полону гайдамаки захопили одного з керiвникiв повстання у майстернях, старого бiльшовика Вєтрова. Останнiй вимушений був погодитись провести гайдамакiв до Головних залiзничних майстерень. У цей час червоногвардiйцi дiзналися про остаточне припинення боротьби по мiсту, а, крiм того, вони абсолютно не знали, де знаходяться вiйська В.Антонова-Овсiєнка. За таких умов багато хто з оборонцiв майстерень облишив позицiї. Залишалось всього кiлька десяткiв людей.

Пiзнього вечора гайдамаки та наливайкiвцi, яких вiв Вєтров, вирушили до майстерень. Вєтров провiв їх з незахищеного боку, а тому гайдамаки несподiвано увiрвалися до майстерень. Бiльшiсть червоногвардiйцiв, користуючись темрявою, втекли. Один загiн бiльшовикiв у силi до 30 бiйцшв був захоплений у повному складi в їдальнi залiзничних майстерень. Так гайдамаки злiквiдували повстання в Головних залiзничних майстернях.

З захоплених у полон 18 червоногвардiйцiв, у тому числi й Вєтров, були вiдведенi на Бiбiковський бульвар та розстрiлянi гайдамаками (255,с.87).

Загалом же за цей день залiзничники втратили разом з розстрiляними до 30 бiйцшв. Гайдамаки мали 3 вбитих та 8 поранених. Серед них був поранений багнетом i Омелян Волох, який своє поранення дiстав у бою за вокзал (196,с.150).

Отже, пiсля семиденної кривавої боротьби повстання бiльшовикiв у Києвi було злiквiдоване. Однак це не означало, що бої за столицю України припинилися. Починалася боротьба з радянськими вiйськами М.Муравйова, що наступали з-за Днiпра.

Дiї радянських вiйськ

У той час як гайдамаки штурмом брали Головнi залiзничнi майстернi, вшйська В.Антонова-Овсiєнка та М.Муравйова опанували Дарницею, Микiльською та Предмостовною слобiдками, Трухановим островом та наблизились до мостiв через Днiпро, якi вели до Києва. Якi сили дiйшли до столицi України? Це були перша та друга "армiї" на чолi з П.Єгоровим та Р.Берзiним.

"Перша армiя" Єгорова мала 3400 воякiв при 13 гарматах та панцерному потязi матроса Полупанова. У "другiй армiї" Р.Берзiна було 3500 воякiв, 12 гармат, 3 броньовики та панцерний потяг. Загальна чисельнiсть "армiй" сягала всього 7 тисяч воякiв. Склад "армiї" залишався попереднiм, а тому аналiзувати його ми не будемо, оскiльки це вже зробили у вiдповiдному роздiлi.

З прибуттям пiд Київ М.Муравйов видав своїм вшйськам наказ N 9 про захоплення мiста, в якому вказував конкретнi завдання:

"Станция Дарница. После того, как будет окончательно занят Киев, приказываю принять к охране города изнутри и извне следующие меры: на 1-ю армию возлагаю охрану города изнутри и извне его, для чего командующему 1-ой армией приказываю выработать план с таким расчетом, чтобы охрана города не пострадала, и, вместе с тем, не утомлять войска, поэтому рекомендую занять только почту, телеграф, Государственный банк, вокзалы и мосты — железнодорожный у станции Дарницы, и цепной, причем мосты и вокзалы возложить охранять на Киевскую красную гвардию. Все остальные войска 1-ой армии сосредоточить по кварталам, около штаба армии. При штабе должны быть сосредоточены несколько десятков грузовиков и легковых автомашин и броневики, которые в случае каких-либо беспорядков в городе, могли бы служить средством переброски войск. Ночью установить патрулирование и усилить сторожевую службу в частях и для своей охраны. Между частями армий должна быть связь, а между штабом и частями — телефонная связь. Комендантом города назначаю матроса Полупанова.

На 2-ю армию возлагаю внешнюю охрану города, для чего завтра утром пройти весь город и занять выходы из него к западу, в направлении Фастова — Житомира, Коростеня и Приорки, заняв все железнодорожные пути и шоссе, поставив на железной дороге броневые поезда и около шоссе батареи. Вперед выслать беспрерывную разведку. Между штабом 2-ой армии и своими частями должна быть телефонная связь. и каждый штаб связан с моим штабом. Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции. Части, которые держали нейтралитет, должны быть немедленно расформированы, их имущество передать в военнореволюциооный комитет гор. Киева. Командующему 1-ой армии Егорову взять на себя организацию Киевской красной гвардии. Главнокомандующий фронтом Муравьев" (208,с.152–154).

Цим наказом Муравйов визначив основнi завдання своїм вiйськам для захоплення мiста. Для виконання плану Муравйова у Передмостовнiй слобiдцi було розгорнуто важку батарею з "армiї" Р.Берзiна, яка пополуднi вiдкрилавогонь по центру мiста, описаний у газетi "Нова Рада". У двобiй з бiльшовицькими гарматами цього дня вступили 3-гарматна 1-ша Товарова батарея зi станцiї КиївІІ-Товаровий, а також двi важкi гармати з батареї Смовського, що знаходились на Софiйському майданi. Крiм пошкоджень деяких будинкiв, гарматна канонада нiчого не дала.

Так пiд вибухи гарматних набоїв скiнчився день 4 лютого (22 сiчня) у Києвi.

Київ, 5 лютого (23 сiчня) 1918 року

У цей день розпочалась завзята боротьба за Київ з радянськими вiйськами. Українськi пiдроздiли були знекровленi та знеможенi, а тому вчинити супротивниковi серйозний опiр не могли. Розглянемо цi сили, якi залишилися у розпорядженнi Центральної Ради, а також проаналiзуймо данi про жертви семиденної боротьби. Наведемо нашi цифри, якi базуються на викладеннi попереднiх подiй, у виглядi таблицi. Данi про наливайкiвцiв ми включили до загальних втрат гайдамакiв.

Як бачимо, за час боротьби в Києвi українцi втратили третину своїх сил. З цих утрат понад 600 осiб було поранено, близько 300 вбито.

На озброєнi в українських вшйськах залишався всього один броньовик та 15 гармат: важка батарея (4 гармати) Смовського, легкi Одинця (4 гармати), Лощенка (2 гармати), кiнно-гiрська Савченка (2 гармати), а також 1-ша Товарова важка штабс-капiтана С.Чорного (3 гармати).

Отаман Ковенко, який остаточноперебрав керiвництво боєм до своїх рук, вжив заходiв для забезпечення охорони Києва. Це частина вiльних козакiв (100 багнетiв) та чота сiчовикiв (30 багнетiв) взялась за охорону Ланцюгового мосту. Гордiєнківський полк зосередився бiля Миколаївського вшйськового собору, у резервi якого знаходились богданiвцi, якi розмiстились у своїх казармах. Це були вiйська, якi зосередилися на охоронi Ланцюгового мосту, вони нараховували 580 багнетiв.

Залiзничний мiст, який був стратегiчним, бо вiд нього можна було вирушити на київськi вокзали, охороняв збiрний загiн вiльних козакiв у силi до 150 багнетiв. Його резервом були вiльнi козаки станцiї Київ-Товаровий, яких нараховувалось 50 багнетiв. Тож на охоронi залiзничного мосту було 200 багнетiв.

Центр контролював Гайдамацький кiш Слобiдської України, який розмiстився в будiвлi Купецьких зборiв. Вiн пiдтримував зв'язок з сiчовиками в Михайлiвському монастирi та чорними гайдамаками, якi розмiщувались у казармах своєї школи. Загальна чисельнiсть цих вiйськ сягала 710 багнетiв.

У резервi залишались рештки Полуботкiвського, Дорошенкiвського та Богунського полкiв, а також так званий Республiканський загiн пiдполковника П.Болбочана, який був сформований з вiльних козакiв пiд час боїв та нараховував до 100 воякiв. Загальна чисельнiсть цих вiйськ сягала 460 багнетiв.

Ще в Києвi знаходилися рештки Чорноморського куреня, який розпорошений по рiзних частинах, а тому фактично припинив своє iснування, а також 1-ша вiйськова юнацька школа, яка пiсля бою пiд Крутами не брала участi в подiях.

Рiвномiрно на всiх дiлянках оборони було розмiщено й артилерiю, яка збiльшилася. До українських вшйськ на пiдмогу з двома гарматами перейшов командир запасного кiнно-гiрського дивiзiону капiтан О.Алмазiв.

Усi 4 кiнно-гiрсткi гармати Алмазова та Савченка були зосередженi бiля Михайлiвського вiйськового собору, який боронили гордiєнкiвцi з завданням стримувати супротивника на Ланцюговому мосту. 2 гармати Лощенка передали гайдамакам для оборони Купецького саду. 2 гармати з батареї Одинця були перевезенi на Володимирську гiрку, з якої вони стрiляли по Лiвому берегу. Найбiльший артилерiйський осередок знаходився на Софшйському майданi, де залишилися 4 важкi гармати Смовського та 2 легкi гармати. 1-ша Товарова батарея залишалися на станцiї Київ-ІІ для забезпечення тилу українських вiйськ. Отже, як бачимо, пiдроздiли Центральної Ради були готовi до завзятої боротьби. Однак що вони, змученi семиденними боями, могли зробити проти ворога, що в три з половиною рази перевищував їх?

Населення Києва було цiлком байдужим до боротьби мiж українськими та бiльшовицькими вiйськами. Сягало воно в той час 430 тисяч осiб, з яких кiлька тисяч було вiйськових. Проросiйськи настроєнi київськi кола навiть дещо спiвчували бiльшовикам, бо сприймали їх як звичайнiсiньких росiян, що прагнуть злiквiдувати розкол єдиної держави. Це призвело до того, що кiлька сот тисяч мешканцiв мiста десять днiв знаходилися у постiйнiй небезпецi, оскiльки всього 10 тисяч озброєних людей виборювали право володiти Києвом.

Дуже незначна кiлькiсть офiцерiв, яка втекла з фронту вiд жахiв збiльшовичення вiйськ, розумiла, що несе Києву та деяким його мешканцям радянська влада. Тому у перервi мiж боями, 3–4 лютого 1918 року, у мiстi почав зорганiзовуватись окремий офiцерський загiн, який мав також виступити проти бiльшовикiв. До цього загону українське командування поставилося з недовiрою та залишило його в резервi, пiдпорядкувавши його пiдполковнику П.Болбочану. Так лави оборонцiв Києва поповнилися ще приблизно на 100 багнетiв.

Доки українськi вiйська готувалися до оборони, бiльшовики обмiрковували план наступу. М.Муравйов, В.Антонов-Овсiєнко та Ю.Коцюбинський обрали найпростiший шлях штурму Києва. "1-а армiя" П.Єгорова мусила наступати Залiзничним мостом, "2-а армiя" Берзiна — Ланцюговим. Цей шлях до мiста був найлегшим.

Перед наступом Муравйов наказав провести артилерiйську пiдготовку. По узбережжю Днiпра розтягнулися бiльшовицькi батареї, одна з яких, найбiльш потужна 3-дюймова, що мала 4 гармати, була поставлена бiля Ланцюгового мосту. Пiсля невеличкої пристрiлки батареї стали влучно бити по мiсту, намагаючись найбiльше пошкодити центральнi райони "багатiїв" — Липки та Нову будову (район Хрещатика — Володимирської). Внаслiдок цiєї канонади було засипано снарядами район Центральної Ради та штабу Ковенка.

Не сподiваючись на опiр, об 11 годинi Муравйов дав наказ про загальний штурм мiста. Першими в бiй пiшли московська та петроградська червонi гвардiї. Однак їм не пощастило. Червоногвардiйцi наштовхнулися на серйозний опiр. Встановленi на схилах Днiпра кулемети гордiєнкiвцiв та вiльних козакiв щоразу виривали з лав атакуючих цiлi гуртки бiйцiв. За таких умов Муравйов наказав вiдступати. Атака Києва з боку Ланцюгового мосту цього дня бiльше не повторювалась — дуже великi втрати мали червоногвардiйцi.

Бiльш поталанило бiльшовикам на Залiзничному мосту. Тут "1-а армiя" Єгорова, завдяки панцерному потягу Полупанова, змогла прорватися на правий берег. Однак насувалася нiч, а мост був дуже вiддалений вiд Києва того часу. А тому, хоч Єгоров i прорвався на правий берег, розвинути наступ того ж дня вiн нiяк не мiг. Лише наступного дня "1-а армiя" мала шанси захопити київськi станцiї i тiльки потiм наступати в центр мiста.

Муравйов наказав поновити гарматний обстрiл i у двобiй вступили українська та бiльшовицька артилерiї. Бiльшовики досить швидко намацали оборону українських вшйськ, а тому перенесли свшй вогонь на окопи та кулеметнi гнiзда гордiєнкiвцiв, а також на батареї бiля Миколаївського собору та на Софiйськiй площi. Як згадував В.Петрiв, бiльшовики стрiляли дуже влучно. Вони примусили гордiєнкiвцшв облишити окопи бiля мосту, знищили одне кулеметне гнiздо, завдали значної шкоди кiнно-гiрськшй батареї. Було вбито кiлькох гордiєнкiвцiв, а командировi 2-ї сотнi вiдiрвало голову (178,с.136). Радянська артилерiя мала можливiсть досить влучно стрiляти, оскiльки укрiплення гордiєнкiвцiв бiля мосту було вiзуально видно, а розташування батареї можна було визначити завдяки височенному Миколаївському вшйськовому собору. Меншої шкоди бiльшовики завдали батареям на Софiйськiй площi. Увесь час, орiєнтуючись на дзвiницю Софiйського собору, радянська артилерiя переважно влучала у церковнi та житловi споруди, майже не торкаючи українських гарматникiв.

Пiд гуркiт канонади закiнчувався день 5 лютого 1918 року. Цей день укразнськi вiйська з честю вистояли, хоч гордiєнкiвцi та вiльнi козаки мали втрати. Всi готувалися до подальшої оборони.

Муравйов був дуже невдоволений цим днем. Його можна зрозумiти, адже, дiзнавшись про успiхи "армiї" Єгорова та сподiваючись на легку перемогу, вiн розiслав "всiм, всiм, всiм" телеграму такого змiсту:

"5 февраля из Дарницы — После двузнедельного похода, после ряда боев под Полтавой, Ромоданом, Гребенкой, Бахмачем, наконец, после ожесточенного боя под Киевом, Киев занят революционными войсками, хотя местами еще продолжается уличный бой. Заключенные в крепости Киевские рабочие числом 500 человек освобождены, снова взялись за оружие против заклятых врагов (тут Муравйов зробив великi перебiльшення — прим. Т.Я.). Взятие Киева было произведено революционной армией, во главе сЕгоровым и сплошь состоящей из красногвардейцев. Счастлив о разгоне войсками армии Рады и счастлив за Украинский пролетариат и трудовое крестьянство, наконец, сбросивших капиталистов, сахарозаводчиков и помещиков. Да здравстует всемирное братство рабочих, да здравствует во всем мире Советская власть и мировая революция! Главком Муравйов" (208, с.151).

Як бачимо, телеграма, м'яко кажучи, не вiдповiдає дiйсностi. Не зрозумiлим є й те, на що спирався Муравйов, вiдсилаючи її. Певно, вiн аж нiяк не думав, що предбачається ще аж три днi боротьби за Київ.

Так чи iнакше, однак бiльшовики мусили взяти мiсто. Ввечерi зiбралася нова вiйськова рада, яка обговорила подальший план дiй. Було вирiшено крiм лобових атак вжити ще i кiлька iнших засобiв. Днiпрова крига бiля Вишгорода ще була мiцною, а тому через неї вирiшено було переправити на правий берег єдину українську радянську частину — полк Червоного козацтва, який нараховував всього 200 шабель. Цей полк мав увiрватися до Києва з пiвночi та захопити Подiл. Уже вночi червонi козаки вiдправилися виконувати це завдання, щоб наступного дня бути вже в мiстi (56,с.28). Тож, 6 лютого бiльшовики планували атакувати Київ з трьох бокiв. Українцi не знали про це, а тому вночi залишалися на своїх старих позицiях.

Київ, 6 лютого (24 сiчня) 1918 року

Бої на Печерську

Ланцюговий мiст навiть пiсля невдалої атаки 5-го лютого для бiльшовикiв залишався досить важливим об'єктом, через який без зайвих перешкод можна було дiстатись до центру Києва. Саме тому М.Муравйов наполягав на повторнiй атацi мосту. Тепер це було зроблено iншими силами та за iнших умов.

З самого ранку тривала завзята канонада. Радянськi батареї весь вогонь спрямували на оборону гордiєнкiвцiв бiля Ланцюгового мосту. Втрати вiд артилерiї в Гордiєнкiвському полковi сягали страшних розмiрiв. М.Муравйов планував почати атаку лише пiсля того, як частини "1-ї армiї" П.Єгорова зможуть дiстатись берегом Днiпра вiд Стратегiчного до Ланцюгового мосту. До того часу обстрiл укрiплень українських вiйськ тривав.

Пiсля 12-ї години дня, так i не дочекавшись пiдмоги з "1-ї армiї", вiйська Берзiна перейшли у рiшучий наступ. У цей час гордiєнкiвцiв не було бiля мосту через ураженiсть позицiй, та вони займали оборону на Микiльському спусковi. Ось що згадував полковник В.Петрiв:

"Коло години 1 по пол. пiд рев ворожих гармат пiшла нова атака, попереду якої йшов авто-панцирник системи "Пiрлiс", а за ним нахабно в кольонi пiхота.

Панцирник допустили Гордiєнкiвцi аж до цвинтаря Аскольда, де так добре зустрiли його нечайним огнем протипанцирних куль закованих у ладiвницях "Кольтiв", що знищили прислугу та понищили машину, не давши їй навiть змоги почати вогонь. А ворожа пiхота зачувши скорострiльну стрiлянину та гадаючи, що це працює їх автопанцирник, прискорила крок, але попала пiд гордiєнкiвський скорострiл. В панiцi застеливши мiст трупами, скачучи стрiмголов у Днiпро, завернули большевики назад, а Гордiєнкiвцi знову попали пiд сильний гарматний вогонь, на який вже не вiдповiдали нашi батареї" (178,с.136).

Як бачимо, атака "2-ї армiї" була вiдбита з великими втратами для наступаючих. Однак саме в цей час бiльшовикам надiйшла допомога — як очiкувана, так i цiлком несподiвана.

Ще пiсля боїв за "Арсенал" невеличка частина арсенальцiв вибралася з заводу та сховалася у помешканнях ченцiв Києво-Печерської Лаври. Останнi радо допомагали червоногвардiйцям, оскiльки були проросiйських поглядiв. Ченцiв не засмутило бiльшовицьке вiдкидання Вiри та Бога, та з iдеалом цiлосностi Росiйської держави вони готовi були прийняти навiть безбожних червоногвардiйцiв. На кiлька днiв у Лаврi залишився цiлий загiн арсенальцiв у силi 20 багнетiв, який мав навiть кулемет.

У той час, як гордiєнкiвцi вiдбивали наступ "2-ї армiї", з дзвiницi Києво-Печерської Лаври почулись кулеметнi пострiли. Це арсенальцi стрiляли у тил позицiй українських вiйськ. Цi пострiли мали велике моральне значення, оскiльки показали, що гордiєнкiвцi тепер перебувають в оточеннi.

До Лаври негайно було пiдтягнуто 1-у юнацьку школу, в якшй пiсля бою пiд Крутами залишилось до 200 юнакiв. Останнi обмежились лише блокуванням Лаври, однак штурмувати її не наважувались.

Близько 14 години до Ланцюгового мосту збоку Залiзничного прибули першi частини Харкiвської червоної гвардiї з "1-ї армiї" П.Єгорова. Гордiєнкiвський полк за таких умов вимушений був облишити позицiї та вiдступати вгору до Миколаївського вiйськового собору.

Харкiв'яни вже знали про те, що в Лаврi є арсенальцi, а тому поспiшали їм на допомогу. Загiн червоногвардiйцiв спрямував до Лаври Ново-Новодницькою вулицею. Ось що згадував один з керiвникiв харкiв'ян І.Гончаренко:

"Я получил приказание немедленно двинуть отряд на поддержку красных арсенальцев. 75 человек наших красногвардейцев по команде двинулись вперед. Когда мы добежали до домиков, находящихся у подошвы горы, нас встретили женщины, со слезами умолявшие скорее помочь и спасти их от белого терора…

Тяжело было одолеть тяжелый под'ем к лавре, но каждый спешил, чувствуя, что необходимо скорее выручать товарищей.

Мы прибыли в лавру как раз во время. Киевские рабочие были в большой опасности — шло третье наступление со стороны юнкеров и петлюровцев, которые открыли бешенный огонь. Падали убитые и раненые…

Укрепив пулеметы, наш отряд вступил в бой… Сосредоточив огонь с верхнего вала по Никольской улице, где противником велась перебежка, мы приостановили наступление. Через полчаса к нам прибыли шахтеры и отряд матросов, и мы еще лучше укрепили подступы…" (223,с.196).

А в цей час гордiєнкiвцi, маючи значнi втрати, вiдступали Микiльською вулицею в бiк "Арсеналу". Тут українськi вiйська термiново створювали 2-у лiнiю оборони. Крайнiй правий фланг прикривали гордiєнкiвцi, укрiпившись у казармах понтонерiв. "Арсенал" та власнi казарми контролювали богданiвцi та Республiканський загiн Болбочана. Вони ж прикривали Московську вулицю з боку "Арсеналу".Інший бiк Московської вулицi, бiля — остянтинiвського вiйськового училища, був пiд контролем юнакiв 1-ї вiйськової школи. Надвечiр загальна кiлькiсть українських пiдроздiлiв, зосереджених на Печерську, сягала 650 багнетiв при кiлькох кiнно-гiрських гарматах Алмазова.

Червоногвардiйцi були перевтомленi боєм за Ланцюговий мшст, а тому на повторнi атаки не наважувались. Десь пiсля 17 години, як почались сутiнки, боротьба на Печерську припинилася. Бiльшовики провадили реорганiзацiю. У Лаврi, на розi Микiльської та Суворовської вулиць, а також на розi Ново-Новодницької вулицi та дороги до Лаври були зосередженi значнi сили: Харкiвська червона гвардiя (до 500 багнетiв) та Донецька червона гвардiя (до 300 багнетiв). Цi вiйська були взятi з "1-ї армiї" Єгорова, в якiй залишилося ще й пiсля вибуття полку Червоного козацтва всього 2400 багнетiв. Муравйов наказав загонам готуватись до атаки наступного дня, а цього дня до активних дiй не переходити.

Скориставшись перервою в боях, полковник Петрiв звернувся до Ковенка замiнити Гордiєнкiвський полк на позицiях, оскiльки два днi важкої бородьби лежало майже виключно на його плечах. М.ковенко погодився на це, гордiєнкiвцiв перевели до Державного банку на вiдпочинок, а казарми понтонерiв зайняв Дорошенкiвський полк, який мав у своєму складi до 170 багнетiв. тут треба зазначити, що В.Петрiв у спогадах дорошенкiвцiв помилково називає полуботкiвцями (178,с.137). Це не вiдповiдає дiйсностi ще й тому, що Полуботкiвський полк у той час знаходився в своїх казармах бiля Полiтехнiчного iнституту та мав у своєму складi небагато воякiв.

Доки пiдроздiли "1-ї армiї" та українськi вшйська приводили себе до належного стану, через Ланцюговий мiст почали переходити частини "2-ї армiї" Р.Берзiна. Першими до Києва увшйшли Балтiйський матроський загiн (500 багнетiв) та Брянська червона гвардiя (800 багнетiв). Загони Р.Берзiна зосереджувались на набережнiй Днiпра, з метою наступного дня дiстатись Подолу, а також по схилах увiрватися до центру мiста.

Щоб хоч якось реабiлiтувати себе за невдалий штурм, Р.Берзiн вночi на власний розсуд вирiшив взяти казарми понтонерiв. О 23 годинi за наказом Берзiна матроси та червоногвардiйцi, прикриваючись темрявою, через хащi почали дертися з набережної вгору, де i знаходились казарми. Дорошенкiвцi, що тiльки годину тому змiнили гордiєнкiвцiв, не чекали такого нагального наступу вночi, а тому не змогли вчинити належного опору. Матроси-балтiйцi через бiйницi увiрвалися до казарм, де розпочався гарячий рукопашний бiй. Дорошенкшвський полк, маючи значнi втрати, був вимушений вiдступати Олександрiвською вулицею у бiк Марiїнського палацу. Переможцi ж комфортно розмiстилися в захоплених ними казармах понтонерiв.

Опiвночi Р.Берзiн вже доповiв В.Антонову-Овсiєнку про успiшне захоплення Микiльських казарм. Його вiйська втратили в цшй операцiї 4 вбитих та 20 поранених. У казармах матроси звiльнили до 80 понтонерiв та арсенальцiв, посаджених сюди гайдамаками (208,с.154).

Значний успiх вiйськ Берзiна при захопленнi такого досить потужного пункту оборони, як Микiльськi казарми, пояснюється тим, що атакуючi пiдiкралися непомiтно до казарм, а тому не потрапили пiд рушничний вогонь дорошенкiвцiв. Усю справу вирiшили тiльки рiшуча багнетна атака, що й пояснює таке дивне спiввiдношення втрат: у бiльшовикiв усього 4 вбитих та 20 поранених. Адже за умов, коли б розпочалась стрiлянина, вбитих мусила бути третина, а не шоста частина.

Взяттям казарм понтонерiв на Печерську закiнчився ще один день боїв — 6 лютого 1918 року. У цей день радянськi вiйська увiрвалися до мiста, остаточно опанували Ланцюговим мостом та Лаврою, а тому перемога в них була вже на долонi.

Бої на Подолi

У нiч з 5 на 6 лютого 1918 року полк Червоного козацтва В.Примакова, що мав 200 шабель, почав свiй похiд у Київ. Бiльш-менш надiйну кригу полку вдалося знайти лише бiля Межигiрського монастиря, по якiй вiн i перейшов на правий берег. Бiля Пущi-Водицi полк знов зiбрався разом, та вирушив на конях через Куренiвку на Подiл. Коли вже було зовсiм свiтло, червонi козаки з'явилися на Подолi. До них стали долучатися деякi червоногвардiйцi мiста.

Єдинi, хто чинив опiр бiльшовикам на Подолi, були юнкери 2-ї юнацької школи — чорнi гайдамаки, якi забарикадувалися в примiщеннях свого училища. Поруч з ними знаходились казарми нейтрального полку iменi Сагайдачного. В.Примаков не мiг вибити чорних гайдамакiв атаками, а здiйснити обстрiл не надавалося можливим — казарми сагайдачникiв заважали цьому. За таких умов Примаков заявив нейтральним сагайдачникам, що в нього не має iншого виходу, як стрiляти по училищу гайдамакiв через казарми полку iменi Сагайдачного. Звичайно, що сагайдачникiв це не задовольняло. З iншого боку, вони спiвчували бiльшовикам та виступати проти них не збирались. Справа була вирiшена дуже просто. Сагайдачники поставили умову 2-й юнацькшй школi облишити Подол, у гiршому разi вони обiцяли заатакувати гайдамакiв спiльно з бiльшовиками. Чорнi гайдамаки вимушенi були пiдкоритися та Олександрiвською вулицею вiдступили до Купецьких зборiв, де знаходився Гайдамацький кiш С.Петлюри. У цей час Примаков без зайвих втрат захопив примiщення юнацької школи (56,с.28–29).

Епiзод з захопленням школи нам вiдомий з iсторiї Червоного козацтва. Однак її автори помилилися в одному фактi. Замiсть полку iменi Сагайдачного вони згадували полк георгiївських кавалерiв (стара назва Богунського полку), який насправдi знаходився на Лук'янiвцi.

На кiнець дня полк Червоного козацтва В.Примакова остаточно опанував Подолом, а його частина через Сирець дiсталась навiть до Пост-Волинського — київської станцiї, що мала важливе стратегiчне значення. На цiй станцiї червонi козаки та вцiлiлi пiсля вуличних боїв залiзничники на чолi з М.Зюкою знайшли важку гармату, з якої почали обстрiл Києва з тилу, влучаючи в найбiльш незахищенi райони, де знаходились українськi вiйська.

Прорив бiльшовикiв на Подолi можна було цiлком легко злiквiдувати. Для цього треба було тiльки кинути в наступ Сiчовий курiнь, який мусив знаходитись у Михайлiвському монастирi. Однак у найважливiший час сiчовикiв на мiсцi не виявилося. За невiдомо чиїм наказом вони помандрували аж на Святошин, де обеззброювали рiзнi нейтральнi частини (42,с.72). У наслiдок цього невеличкий загiн бiльшовикiв всього в 200 шабель опанував Подолом та просунувся аж до Пост-Волинського.

Бої на залiзницi

6 лютого вiйськам, що залишилися в пiдпорядкуваннi П.Єгорова, менш поталанило нiж попереднього дня. Тепер з 2400 бiйцiв лише менше половини становили червоногвардiйцi. Усi iншi були солдатами старої росiйської армiї, яким обридла будь-яка вiйна. Найбiльший полк Єгорова, 11-й Сибiрський стрiлецький (мав до 700 багнетiв) почав розбiгатися. За таких умов П.Єгоров встигнув зробити небагато. Попереду своїх вiйськ вiн пустив панцерний потяг матроса Полупанова, який увiрвався на станцiю КиївІІ-Товаровий. Однак тут цей потяг потрапив пiд вогонь важких гармат 1-ї Товарової батареї та був зупинений. Вiльнi козаки, яких на станцiї залишалося досить мало, стримували супротивника рушничним вогнем.

Пiсля невдалої атаки П.Єгоров наважився ще раз штурмувати Товарову станцiю лише ввечерi. У той час вiльних козакiв тут вже майже не було. Всi вони отримали наказ вiдступати (164,с.35). "1-у армiю" стримували всього три гармати артилериста-полуботкiвця С.Чорного.

Лише коли сутiнки огорнули станцiю, вшйська Єгорова захопили її. На станцiю вже нiкого не було, лише посерединi її стояли три пiдiрваних важких гармати героїчної 1-ї Товарової батареї. Так станцiя Київ-Товаровий потрапила до рук!1-ї армiї" Єгорова.

Залога станцiї, i в першу чергу артилеристи, блискуче виконали свої обов'язки. Вони цiлий день стримували супротивника, що чисельно був бiльшим за всi українськi вiйська, якi боронили Київ.

З семи полуботкiвцiв, що боронили станцiю вiд бiльшовикiв протягом тижня, стрiляючи з важких гармат, двох було вбито, а трьох важко поранено. С.Чорний дiстав контузiю, а також поранення в руки та ногу (125,с.131).

На цьому закiнчилися бої в Києвi 6 лютого 1918 року. Бiльшовики опанували Подолом, бiльшiстю Печерська, а також двома з трьох станцiй — Пост-Волинським та Товаровою. За таких умов остаточне опанування Києва бiльшовиками було лише справою часу. Однак українськi вiйська трималися, а М.Ковенко намагався знайти вихiд з фактично безвихiдної ситуацiї.

Київ, 7 лютого (25 сiчня) 1918 року

Цей день почався завзятою боротьбою за Київ. Ще вночi бiльшовицькi командири отримали вiд М.Муравйова категоричнi накази про цiлковите опанування мiстом. Ось що писав про це В.Антонов-Овсiєнко:

"7 февраля Муравьев дал по своим армиям новый приказ о борьбе за Киев, причем первой армии указано занять все станции железных дорог, броневым поездом охранять город с запада и одновременно громить западную часть города. Первой армии занять Фундуклеевскую, Крещатик и Купеческий сад. Второй армии занять арсенал, крепость, Печерск и все высоты около крепости и Лавры. Командарму 2 Берзину ввести для уличного боя одну или две батареи, смотря по обстановке. Командарму Егорову ввести в город Брянскую батарею.

Обстрел Киева уже велся три дня. Муравьев, с обычной своей решительностью, дополняет свой приказ Егорову:

"Командарму 1 Егорову. Сегодня усилить канонаду, громить беспощадно город, главным образом, Лукьяновку с Киева-пассажирского. Возьмите остатки 11-го полка, горную батарею, назначьте, рекомендую, ответственным начальником Стеценко, который организовал горную батарею, чтобы он с Киева-пассажирского двинулся вверх по городу и громил его. Если же солдаты 11-го полка будут действовать трусливо, то скажите Стеценко, чтобы он подогнал их сзади шрапнелью. Не стесняйтесь, пусть артиллерия негодяев и трусов не щадит"" (208,с.151–152).

Намагався перейти до наступальних дiй i М.Ковенко, який видав наказ про атаку захоплених Р.Берзiним понтонних казарм.

Бої в Києвi цього дня розпочались бiля "Арсеналу" та Микiльських казарм. До атаки готувалися як українцi, так i бiльшовики, а тому вийшов кривавий зустрiчний бiй. Українськi пiдроздiли збирались на Олександрiвськiй вулицi. Прибули дорошенкiвцi, гордiєнкiвцi, республiканцi. З "Арсеналу" їх пiдтимували богданiвцi. Атакуючим було передано єдиний уцiлiлий броньовик. У ранкових сутiнках українцi пiшли вперед на приступ Микiльських казарм та Микiльської вулицi.

З iншого боку, по Московськiй вулицi, рухались Харкiвськi та Донецькi червоногвардiйцi. Зав'язався гарячий бiй. Ось що згадував червоногвардiєць І.Гончаренко:

"Наступило холодное морозное утро… По команде красногвардейцы, все, как один, быстро выскочили из окопов и начали спускаться вниз.

Продвижение нашего отряда сильно тормозилось, так как со всех сторон нас обстреливали и нельзя было понять, откуда стреляют. Со всех сторон летели пули… Приходилось задерживаться, производить обыски в домах и вылавливать оттуда офицеров. Пойманых "за работой" расстреливали.

Непрерывно сряжаясь с группами петлюровцев и юнкеров, неся жертвы, мы дошли до Московской улицы. Не успели еще все группы отряда выйти на Московскую, как нам сообщили, что с Александровской наступают с броневиком. Взяв шесть человек, я бегом бросился к крепостным воротам, а остальные штурмом двинулись на арсенал, но и там была засада…

Не успели мы добежать к воротам, как на нас наскочил бронеавтомобиль. Мы стали бросать в него гранаты, но повредить машину не удалось… Мы открыли перестрелку с наступавшей колонной, которая, несмотря на значительные потери, все-таки продвигались вперед. В этой перестрелке меня ранили в шею навылет, и я свалился на землю.

Товарищи не дали прорваться петлюровцам и броневику" (223,с.197).

Удень бiй пiд "Арсеналом" припинився. Виснаженi зустрiчною атакою вояки залишилися на попереднiх позицiях. Почалася завзята перестрiлка, яка тривала на цiй дiльницi аж до самого вечора.

А у цей час П.Єгоров, виконуючи волю М.Муравйова, посилив свiй тиск на станцiю Київ І-Пасажирський.

Панцерний потяг Полупанова нещадно розстрiлював центральний район мiста. Пiд обстрiлом був Бiбiковський бульвар, горiли найбiльш високi будинки мiста: Михайла Грушевського на Панькiвськiй та Гiнзбурга, що височив над Думською площею. З Києва-ІІ до центру мiста вирушили вояки 11-го Сибiрського полку та Московської червоної гвардiї. Брянська батарея П.Єгорова, що перетягувалась на руках, стрiляла по будинках на Великiй Василькiвськiй вулицi майже впритул. Вiйська Єгорова були зупиненi лише на розi Василькiвської вулицi та Хрещатика. Сюди українцi кинули останнi резерви: офiцерський загiн, окремих вiльних козакiв, богунцiв, полуботкiвцiв, деяких воякiв з полкiв "Вiльної України" та iменi Грушевського. На цiй дiлянцi бiй, що раз у раз переходив у рукопашну, тривав половину дня та потiм цiлу нiч з 7 на 8 лютого. Однак тут, як i пiд "Арсеналом", бiльшовикiв зупинили.

Уже ввечерi панцерний потяг та окремi пiдроздiли "армiї" П.Єгорова спромоглися таки взяти пасажирський вокзал, однак вони були настiльки виснаженi боями, що на активнi дiї бiльше не надавалися.

Доки йшли бої пiд "Арсеналом" та на Василькiвськiй вулицi, "2-а армiя" Р.Берзiна пройшла шлях вiд Ланцюгового мосту до Поштової дiльницi i зранку 7 лютого опинилася на Подолi. Тепер Подiл був цiлковито опанований бiльшовиками i вояки Берзiна Олександрiвським узвозом пiшли вгору. Однак бiля Купецьких зборiв бiльшовикiв зустрiли кулеметами. То були гайдамацькi пiдроздiли, якi боронили Царський сад. За таких обставин "армiя" Р.Берзiна вимушена була знов вiдступити на Подiл. Через неможливiсть пробитись Олександрiвською вулицею Берзiн наказав командиру полку Червоного козацтва В.Примакову пройти до центра Києва через Сирець. Однак В.Примаков з невiдомих причин виконав наказ Берзiна лише частково. Вiн провiв зовсiм безглуздну "операцiю", яка забрала весь час та нiчого не дала. Ось що вiн згадував: "У боях за Київ, що тривали кiлька днiв, брала участь петлюрiвська ескадрiлья з 12 лiтакiв, яка щодня бомбардирувала артилерiю Муравйова i станцiю Дарниця, де стояли нашi бронепоїзди. Куренiвськi червоногвардiйцi розвiдали, що аеродром цiєї ескадрiльї перебуває недалеко вiд заводу Гретера i охороняється невеликими частинами. Із загоном у 25 бiйцiв я пiшов ярами вiд Куренiвки на Сирець, i ми зненацька, без жодного пострiлу зняли караул. У полотняних палатках — ангарах — стояли лiтаки. Ми не знали, що з ними робити, i обмежилися тим, що розкололи шашками пропелери i молотами пошкодили всi частини моторiв. Пiд кiнець цiєї роботи на аеродром в'їхали 2 машини: грузовик з льотчиками i легкова машина командира ескадрiльї полковника Нечитайла. Вони були захопленi i вiдправленi на Куренiвку в штаб полку. На цих машинах ми вивезли знятi з лiтакiв кулемети "льюiса"" (265,с.29).

Таким чином, Примаков цiлковито знищив 1-й Український авiацiйний загiн. Який сенс вiн бачив у нищеннi фактично вже бiльшовицьких лiтакiв, нам невiдомо. Адже було зрозумiло, що Київ вже остаточно перейшов до рук радянських вiйськ.

Завдяки цiй "роботi" полк Червоного козацтва втратив час та реальну нагоду замкнути Центральну Раду та українськi вiйська в мiстi. Справа в тому, що Примаков опинився зовсiм близько вiд Брест-Литовського шосе. Йому варто було тiльки перерiзати його i з Києва вже нiхто не змiг би вийти. Отже, В.Примаков зробив серйознi помилки двiчi.

А в цей час М.Ковенко направив на Пост-Волинський та Святошин рештки Гордiєнкiвського полку з метою не допустити виходу на Брест-Литовське шосе бiльшовикiв, та з наказом злiквiдувати гармату, що стрiляла з Пост-Волинського. Гордiєнкiвцi на чолi з В.Петрiвим дуже добре виконали завдання. Пост-Волинський був захоплений, а сам полк заночував бiля Святошина i таким чином у будь-який момент мiг дати вiдсiч бiльшовикам (178,с.140).

Отже, по всьому мiсту радянськi вiйська були зупиненi. Тривали бої бiля Купецьких зборiв, пiд "Арсеналом", на Великiй Василькiвськiй вулицi. Панцерний потяг Полупанова продовжував громити Київ. Але було зрозумiло, якщо опiр українських вiйськ буде чинитись i надалi, то їх просто знищать у кiлька разiв переважаючi сили бiльшовикiв.

Виходячи з того, що бiльшовики захопили всi вокзали, опанували Подолом та бiльшiстю Печерська, майже захопили центр мiста, а в руках українських вiйськ залишався єдиний вихiд з Києва — Брест-Литовське шосе, М.Ковенко оголосив про евакуацiю. За його планом, лiнiя Купецькi збори — Царська площа — Хрещатик — Бiбiковський бульвар — Брест-Литовське щосе мала утримуватись до останку. Саме за цим маршрутом i мусили вiдступати українськi частини. Купецькi збори мали утримувати гайдамаки, їх тил мусили прикривати республiканцi, на Хрещатику залишалися офiцерський загiн та вiльнi козаки, а на Бiбiковському бульварi — полуботкiвцi.

Бiльшовицькi "армiї" були змученi вуличними боями, а тому вступати в бiй у темрявi не наважувались. Саме цим i скористався М.Ковенко, який вночi з 7 на 8 лютого став виводити з Києва рештки українських полкiв. Першою дiлянкою, яку евакуювали, був "Арсенал". Звiдти вночi вийшли 1-а юнацька школа, богданiвцi, дорошенкiвцi. В авангардi йшов Республiканський загiн, який зупинився в тилу гайдамакiв — бiля Царської площi. Усi iншi частини прослiдували до Брест-Литовського шосе.

Пiд охороною сiчових стрiльцiв облишала Київ i Центральна Рада. Вона прямувала до Житомира, курiнь Сiчових Стрiльцiв був при нiй (42,с.73).

Облишала свої позицiз артилерiя. З Києва було виведено 4 кiнно-гiрськi гармати Алмазiва, 4 легкi Одинця, 2 легкi Лощенка. Важкi гармати, через нестачу коней та набоїв до них, К.Смовський передав пiд розписку нейтральнiй польськiй частинi на Лук'янiвцi (196,с.152).

Усi iншi вiйська залишалися на своїх старих позицiях, готовi зустрiти супротивника наступного дня. Залишався в Києвi i штаб М.Ковенка разом з поки що виконуючим обов'язки вiйськового мiнiстра М.Поршем. Наближалося 8 лютого — останнiй день вуличних боїв у Києвi.

Київ, 8 лютого (26 сiчня) 1918 року

Цей день був останнiм днем боротьби за мiсто. Частина вiйськ — майже всi "iменнi" полки, крiм полуботкiвцiв, — виходили з Києва. Центральна Рада з сiчовиками їхала до Житомира.

З самого ранку бiльшовики перейшли до активних дiй. Ними були зайнятi порожнi "Арсенал" та казарми богданiвцiв. Наступ радянських вiйськ вiд "Арсеналу" стримував лише Республiканський загiн П.Болбочана, який зайняв позицiї бiля школи слiпцiв (теперiшнiй будинок офiцерiв). Тут розпочалась завзята перестрiлка. Бої йшли також на Хрещатику та бiля Купецьких зборiв.

Продовжувався i безглуздний обстрiл мiста, який провадили як панцерний потяг, так i батареї з-за Днiпра. Було вже остаточно зрозумiло, що Київ у руках бiльшовикiв, однак, чому вони продовжували гарматний обстрiл — цього нiхто не мiг збагнути. Ось що писав з цього приводу бiльшовик Г.Лапчинський:

"Пiсля того, як на окремi спроби перейти через рiчку з Києва вiдповили кулеметним вогнем, радянська артилерiя почала жорстоке бомбордування, що тяглося 4 днi й пiд час якого було випущено кiлька тисяч набоїв 3-х, 6-ти та 8-дюймового калiбру. Ворог зi свого боку вiдповiдав надзвичайно мляво й за весь час я пам'ятаю лише дуже мало випадкiв, щоб ворожi набої розривалися над мiсцевiстю, де стояло наше вiйсько. Канонада гула протягом п'яти дiб, не вгамовуючись навiть уночi, причому на третiй день до мiста вдерся наш панцерний потяг i гатив по мiсту з другого боку. Метою такої тактики було остаточно здеморалiзувати ворога та примусити його до евакуацiї, а також тероризувати буржуазну частину людности, таку численну та контр-революцiйну, якою вона завжди була в Києвi. Тому нашим гарматчикам наказано було цiлити переважно в центральнi райони по державних установах та по церквах" (244, с.217).

Однак морального ефекту, на який сподiвалися бiльшовики, артилерiйська канонада на українськi вiйська не справила. Пiдроздiли Центральної Ради продовжували завзято боронити свої позицiї.

Наступ бiльшовикiв був нестримним та вiвся з трьох бокiв:

"Арсеналу", Подолу та Великої Василькiвської вулицi. Загiн пiдполковника П.Болбочана та пiдроздiли, що боронилися на Хрещатику, мусили вiдступати у бiк Царської площi, де трималися гайдамаки С.Петлюри.

Республiканський загiн боронився бiля школи слiпцiв з останнiх сил. Це i зрозумiло, адже вiн захищав пiдступи до центру мiста, де знаходилися державнi установи. I лише тодi, коли останнi були остаточно евакуйованi, загiн Болбочана почав потроху вiдступати Олександрiвською вулицею вниз, вiддаючи бiльшовикам Марiїнський палац та парк. Це змусило М.Ковенка вiддати остаточний наказ про вiдступ та самому разом з М.Поршем облишити мiсто.

Удень 8 лютого радянськi командири вже доповiдали Ю.Коцюбинському та В.Антонову-Овсiєнку про остаточне захоплення Печерська, Марiїнського палацу, частини Царської площi, Товарової та Пасажирської станцiй, Василькiвської вулицi та Лук'янiвки (208, с.155).

Незабаром почали вiдступ i вiльнi козаки та окремi пiдроздiли, що боронили Хрещатик. За таких умов склалася досить важка ситуацiя, коли рештки українських вiйськ, що останнiми прикривали вiдступ Центральної Ради, потрапили до оточення. Їх врятувала лише залiзна воля Гайдамацького коша, який перейняв на себе атаку бiльшовикiв як з Печерська, так i з Подолу. У гайдамакiв вже не вистачало сил навiть ходити. Ось що згадував сотник О.Шпилинський:

"Лави гайдамакiв лежали в Царському саду. Сад засипали стрiльна з-за Днiпра. Большевики доходили до самого будинку Купецького Зiбрання й тодi ми всi з от. Петлюрою вискакували та переходили в наступ. Раз наш наступ був такий скорий, що большевики не встигли вскочити на мости, що зєднували два сади, й там їх багато перебили. Ввесь сад був завалений трупами. Це тупцювання на мiсцi без хвилини спокою нi вдень, нi вночi страшенно стомило всiх, а наступи червоних робилися ще бiльш упертими. Стомленi гайдамаки, вiдбиваючись вiд ворога, i в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навiть гайдамаки захвилювалися: "Чому не дають допомоги? Доки будемо тут битися?". Надходили останнi днi та останнiй наш наступ. Отаман Петлюра зiбрав усiх нас та звернувся з промовою: "Треба напружити всi сили ще раз!". То була божевiльна атака — жорстока та люта. В цiй останнiй атацi багато забили гайдамакiв, не було нi одного гайдамака, якого б не зачепила куля. Гайдамаки вже не ходили, а лазили по саду вiд утоми й поранень, але нi один не хотiв вiдiйти вiд своїх. Все це вже давно перейшло мiру можливостей людини" (204, с.66–67).

Остання атака змусили вiдiйти бiльшовикiв, що наступали з Подолу та Печерська, на велику вiдстань. Це дало змогу привести до нормального стану гайдамакiв i республiканцiв та спiльно вiдступити. Щоб не пiддатись обстрiлу з боку Хрещатика, С.Петлюра та П.Болбочан були вимушенi вiдводити своїх людей через Велику Володимирську та Фундуклеївську вулицi. Таким чином, пройшовши Галицьку площу, цi останнi українськi пiдроздiли потрапили на шлях вiдступу — Брест-Литовське шосе. Дорогою до гайдамакiв долучалися вiльнi козаки, а до республiканцiв — офiцерський загiн, якi боронили центр мiста вiд "армiї" П.Єгорова. Останнiй не змiг зламати їх опiр на Хрещатику. Це сталося ще й тому, що Єгоров багато уваги придiлив роззброєнню нейтральних частин — Сердюцької гарматної бригади та полку "Вiльної України", зовсiм нехтуючи основним завданням. З наказу Єгорова проти нейтральних пiдроздiлiв були кинутi основнi сили "армiї" та панцерний потяг Полупанова. Цей потяг майже впритул розстрiляв казарми гарматникiв та кiннотникiв, що знаходились поруч з залiзницею. Дiї Єгорова були помилковими. Вони призвели до того, що полк "Вiльної України" та Сердюцька бригада вимушенi були вийти з нейтралiтету та дати вiдсiч бiльшовикам, вiдтягнути на себе бiльшiсть їх сил на цiй дiлянцi. Саме цi помилки П.Єгорова i дали змогу вiльним козакам та офiцерам протягом 7–8 лютого успiшно втримувати Хрещатик.

Рештки полкiв "Вiльної України" та iменi Грушевського, а також гарматної бригади одноночасно з гайдамаками та республiканцями почали вiдступ вздовж залiзницi та долучилися до українських вiйськ пiд Полiтехнiчним iнститутом.

Вечорiло, i пiд канонаду пiдроздiли Центральної Ради виходили Брест-Литовським шосе у бiк Iрпеня. Останнiми облишили Київ рештки Полуботкiвського полку, якi до останку тримали свої казарми бiля Полiтехнiчного iнституту.

Усi українськi вiйська пiшли ночувати до села Iгнатiвка, полуботкiвцi прямували до Василькова. А в Києвi вже хазяювали бiльшовики, якi розстрiлювали воякiв-українцiв, що не встигли залишити мiсто.

Лише зранку 9 лютого (27 сiчня) 1918 року М.Муравйов мiг остаточно рапортувати про захоплення Києва. Ось що вiн доповiв В.Антонову-Оасiєнку:

"Наконец, после 5-дневных боев на улицах Киева, я овладел городом. Сегодня же формировался военно-революционный комитет. Между прочим, освободил из тюрьмы Чудновского, Боярского, командарма особой армии Егорьева и других революционеров. Крайне необходима организация Юго-Западного фронта, его штаба, так как старая организация совершенно украинизована как в политическом, так и в военном отношении этого фронта. Я назначил временно впредь до утверждения Кимиссией Советов и Ставкой освобожденного мной Егорьева, которого рекомендуют Чудновский и Гусарский — комиссар Юго-Западного фронта. Лично я давно знаю этого генерала. Я страшно измучился с тех пор, как ко мне присоединилась регулярная армия Берзина. Начиная с командующего армией и кончая солдатом — полная распущенность. Вы знаете, что значит регулярные войска в настоящее время. Они страшно дискредетируют Советскую власть, а потому прошу вас, пришлите мне или Петроградскую, или Московскую красную гвардию, а я вам отдам всю армию Берзина. Прямо потребуйте ее от меня официально. Но обязательно жду на смену красную гвардию, иначе я не справлюсь с имеющимися у меня силами с миллионным городом. Также буду просить себе еще из Петрограда и Москвы" (208, с.155).

Так закiнчилися героїчнi бої в Києвi. Бiльшовики цiлковито опанували мiстом, а українцi мусили облишити свою столицю, щоб шукати притулку на Волинi.

Вiдворот з Києва

Увесь день 8 лютого (26 сiчня) 1918 року Брест-Литовським шосе в бiк села Iгнатiвка (тепер це мiсто Iрпiнь) вiдступали окремi українськi пiдроздiли та йшли групи людей. То була грiзна картина, яку змалювали кiлька свiдкiв. Так, старшина Б.Монкевич згадував:

"По Святошинському шосе тихо посувалися вiдступаючi рештки частин київської залоги. Денеде чувся плач людей, що прощалися з своїми родинами. Червона луна пожежi надавала постатям якогось мiстичного вигляду.

Попереду їхав обоз з раненими i хворими. Уряд проїхав на автах. За урядом їхали iнституцiї, а за ними без обозiв, без харчiв, без запасу набоїв йшли в невiдому будучнiсть непоборенi. Однi в широких штанях з оселедцями на головi, другi з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пiстолями за очкуром. Iшли в шинелях без наплечникiв, з рушницями без багнетiв. Сердюки-богданiвцi йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрiчками через плече. Гайдамаки в червоних кожушках, з довгими червоними шликами.

Йшли озброєнi до зубiв вiльнi козаки отамана Ковенка. Иншi несли кулемети Люїса i Кольта. Гармати котилися по рiвнiй дорозi, обвiшанi ранцями i торбами. Старшини i юнаки ген. Присовського йшли в рiвних рядах. Позаду всiх, прикриваючи вiдступ, йшов полковник Болбочан з своїм вiддiлом" (1).

Доповнював Б.Монкевича полковник В.Петрiв:

"На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремi гармати, групи озброєних i неозброєних людей, нерештi з 50–60, обдертих частинно поранених воякiв проходить у повному порядку та голосно спiвають "Ще не вмерла Україна". Це недобитки Богданiвського полку. Питаю: " в чiм справа?" Кажуть "наказ вiдходити на Iгнатiвку". Дальше гурток козакiв зi старшиною" (2).

Чи всi українськi пiдроздiли вийшли з Києва?

Це питання тривалий час непокоїло багатьох дослiдникiв. Адже безслiдно зникнули кiлька українських вiйськовикiв (генерал Остапура-Степовий, полковник Сальський та iн.), не можна було розшукати працiвникiв Генерального штабу та рештки Полуботкiвського полку. Микола Порш згадував, що

"повiдомлення про вирiшену евакуацiю не було зроблено офiцiяльно, щоб дати змогу иншим урядовим особам i установам, якi не тiльки не брали участи в нарадi про евакуацiю, але й про факт самої наради нiчого не знали, органiзовано евакувати Київ. Звiстка про евакуацiю поширилася цiлком приватно, охопивши тiльки коло знайомих i близьких людей, тих, хто брав участь в нарадi про евакуацiю (яка вiдбулася в будинку Педагогiчного Музею), та й то тiльки тих з-помiж них, якi належали до вищих щаблiв державного апарату. Цим пояснюється також те, що в 10–11 год. вечора 8 лютого, коли головнi загони вiйськовi та частина державного апарату були вже доволi далеко вiд Києва, анi штаб оборони Києва з генералом Киреєм на чолi (мова йде про Генеральний штаб — прим. Т.Я.), анi вiйськове мiнiстерство (за винятком товариша вiйськового мiнiстра Жуковського), анi штаб Вiльного козацтва, яке саме тодi билося з вiддiлами червоної гвардiї, що пiдступала з боку Днiпра, не знали анi про постанову евакувати Київ, анi про факт переведення цiєї постанови в життя" (3).

М.Порш цiлком слушно стверджує, що вищi вiйськовi установи не були евакуйованi з Києва. Це, зокрема, Генеральний штаб на чолi з генералом В.Киреєвим (замiнив генерала Б.Бобровського, який був проти переговорiв з нiмцями), штаб Протибiльшовицького фронту сотника Шинкаря та Вiйськове мiнiстерство. Бiльшiсть працiвникiв цих установ залишилися в Києвi, частина їх загинула вiд рук бiльшовикiв. Серед жертв терору можна назвати таких видатних українських офiцерiв-генштабiстiв, як генерал Розгiн (Разгонов), штабс-ротмiстр Корчак-Савицький та iншi.

З Вiльним козацтвом ситуацiя склалася набагато краще. I штаб Ковенка, i бiльшiсть вiльних козакiв вибралися з Києва та долучилися до пiдроздiлiв української армiї. У Києвi залишилося всього кiлька невеличких частин, якi билися на Собачiй тропi, були цiлковито вiдрiзанi й саме тому не отримали наказа про вiдступ.

З регулярних пiдроздiлiв у столицi України не залишилось нiкого. Вiдступив навiть Полуботкiвський полк, який багато хто з авторiв "поховав" у Києвi. Полуботкiвцi вирушили на Василькiв, де не було жодної української частини. Тут бiльшiсть полку демобiлiзувалася. Тi ж, хто залишився у Васильковi, на початку березня долучилися до Запорiзької бригади. Вже в 1920 роцi колишнi офiцери-полуботкiвцi сотники Журба та Недай-Каша вiдродили Полуботкiвську формацiю як 6-й курiнь Низових Запорожцiв iменi П.Полуботка 1-ї Запорiзької дивiзiї.

Окремi поодинокi сутички в Києвi тривали до середини 9 лютого (27 сiчня). Була навiть спроба одного броньовика, що залишався в мiстi, вирватись до українських вiйськ. Броньовик, пошкоджений ще пiд час штурму "Арсеналу", був полагоджений, однак 8 лютого вивезти з Києва його не вдалося. З ранку наступного дня кiлька невiдомих нам героїв вирiшили на броньовиковi прориватись до своїх. Бойова машина виїхала на Олександрiвську вулицю, де вступила в бiй з червоногвардiйцями. Броньовиковi прорватися не вдалося. Напевно, його водiї загинули в боротьбi з бiльшовиками (4).

Незорганiзована боротьба, яка продовжувалася в Києвi 9 лютого, дезорiєнтувала М.Муравйова, який навiть не вислав навздогiн українським вiйськам переслiдувачiв.

А в цей час рештки українських пiдроздiлiв переформувались. Усi регулярнi формацiї, юнаки, добровольцi та сiчовики зосередились в Iгнатiвцi. Гайдамаки та вiльнi козаки розташувались у селi Шпетьки — фiльварковi Терещенкiв.

Як стверджував В.Петрiв, в Iгнатiвцi в першi години вiдступу був цiлковитий хаос. З вiйськами вийшло з Києва i багато нейтральних пiдроздiлiв — решток полкiв iменi Грушевського, Сагайдачного, "Вiльної України" i т. д. Це призвело до поглиблення анархiї. Саме тому надiйнi українськi частини — богданiвцi, дорошенкiвцi, гордiєнкiвцi, сiчовики — змушенi були оточити Iгнатiвку, виставити надiйнi сторожi на вулицях та почати органiзовану демобiлiзацiю.

Розформування вiйськ було проведено всього за одну нiч з 8 на 9 лютого. На ранок в Iгнатiвцi були знов грiзнi вiйськовi частини, здатнi продовжувати боротьбу. Усi вiйська переформувалися у вiдбiрний Запорiзький загiн. Хто залишався в ньому? Це були рештки славних українських полкiв, добровольчi та козачi частини. Ще ввечерi 8 лютого в Iгнатiвцi було до 3 тисяч українських вiйськовослужбовцiв, на ранок ця цифра завдяки демобiлiзацiї значно зменшилася. Спробуймо розглянути, хто саме ввiйшов до Запорiзького загону. Для початку наведемо данi, якi стосуються вiдбiрних українських полкiв:

До цiєї таблицi додамо, що Полуботкiвський полк уважався демобiлiзованим, оскiльки про його долю нiхто нiчого не знав. Тi ж 5 воякiв, що ввiйшли до запорожцiв, в Iгнатiвцi опинилися випадково. Полк iменi Сагайдачного взагалi залишився в Києвi в повному складi, тi 6 осiб, якi служили в ньому, потрапили до Iгнатiвки рiзними шляхами. Нарештi, полки iменi Грушевського та "Вiльної України" продовжували залишатись нейтральними та були вимушенi вiдiйти з Києва лише пiд тиском радянських вiйськ. Певно, що з першою ж можливiстю вояки цих полкiв демобiлiзувалися. Число воякiв, якi залишилися, ми подали вiдповiдно до даних, наведених Б.Монкевичем та В.Петрiвим (5).

Досить потужною силою були добровольчi формацiї, створенi пiд час боїв у Києвi. Це Республiканський загiн пiдполковника Болбочана та Офiцерський загiн пiдполковника Полозова. Республiканський загiн складався в переважнiй бiльшостi з мешканцiв Києва — гiмназистiв, студентiв, iнтелiгенцiї, свiдомих українських офiцерiв та дуже незначної кiлькостi вiльних козакiв. Загiн мав надiйний українських склад та нараховував у Iгнатiвцi до 150 воякiв. Офiцерський загiн був суто росiйською органiзацiєю, входили до нього в переважнiй бiльшостi офiцери-росiяни, якi випадково опинилися в Києвi та знали, що то є бiльшовизм. Загiн мав до 100 офiцерiв, залишався окремою частиною при українських вiйськах. Офiцери-українцi, якi були в ньому, в Iгнатiвцi перейшли до українських формацiй.

Крiм добровольчих частин, досить надiйними силами залишались 1-а та 2-а юнацькi школи, сiчовики, гайдамаки, вiльнi козаки. Юнакiв очолював полковник Присовський, який став начальником 1-ї юнацької школи пiсля повернення її з-пiд Крутiв. Юнаки як 1-ї, так i 2-ї шкiл були цiлком готовi до подальших боїв, хоч їх залишалося не так уже й багато. У 1-й школi — 130–140 вихованцiв, у 2-й — близько 100. 1-а школа трималась окремо вiд усiх вiйськ, в той час як 2-а знов увiйшла до Гайдамацького коша складовою частиною — куренем Чорних гайдамакiв.

Гайдамацький кiш Слобiдської України зупинився в селi Шпитьки. Симон Петлюра не хотiв розмiщатись разом з iншими українськими вiйськами, в яких тривала демобiлiзацiя, тим самим рятуючи свою частину вiд впливу хаосу та анархiї. Залишилися згадки, що в той час у кошi було всього 50–60 воякiв (6). Це не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки гайдамакiв у той час у С.Петлюри було понад 100. До Гайдамацького коша долучилася й переважна бiльшiсть вiльних козакiв М.Ковненка. Останнiй втратив зi своїми людьми всякий зв'язок, а тому козаки вирiшили просто долучитися до Петлюри та його гайдамакiв, як близьких по духу. У той час вiльних козакiв залишалося менше 150, бiльшiсть їх була перебита в Києвi, частина залишилась у мiстi, не отримавши наказ про вiдступ.

На вiдмiну вiд "iменних" полкiв, у Сiчовому куренi нiякої демобiлiзацiї не було. Командир куреня, Євген Коновалець, не бачив у цьому потреби, оскiльки його частина була надiйною. А сiчовикам, колишнiм австро-угорським воякам, просто не було куди демобiлiзуватись. У куренi залишилося до 330 воякiв, якi знаходились в Iгнатiвцi.

Отож, з усiх збережених українських вiйськових частин довелося формувати новi пiдроздiли. На командирськiй нарадi було прийнято рiшення про формування з наявних частин Запорiзької бригади. Враховуючи те, що полковник Сальський, пiдполковник Капкан, полковник Пилькевич та взагалi переважна бiльшiсть вiдомих дiячiв залишилась у Києвi i тiльки згодом пробилася до своїх вiйськ, на команднi посади довелося призначати людей, ще мало вiдомих. Командиром бригади став полковник Присовський. Посаду ад'ютанта штабу перебрав на себе командир Наливайкiвського загону, сотник Шпилинський.

Запорiзька бригада складалася з трьох Запорiзьких куренiв. 1-й Запорiзький курiнь був складений з решток Богданiвського, Дорошенкiвського, Богунського, Наливайкiвського, Сагайдачного та Полуботкiвського полкiв. 1-у сотню куреня склали богунцi та наливайкiвцi. З богунцiв майже всi були офiцерами та ще й георгiївськими кавалерами — вiдбiрнi вояки. Наливайкiвцi, вчорашнi гайдамаки, також були досить вiдбiрними вояками. Саме тому богунцi та наливайкiвцi ввiйшли до 1-ї сотнi, яка стала ударною. 2-у сотню склали дорошенкiвцi. 3-я та 4-а сотнi були колишнiми богданiвськими 1-м та 2-м куренями. На чолi 1-го Запорiзького куреня став сотник (штабс-капiтан) Олександр Загродський. Сам же курiнь став неофiцiйно називатись 1-м Запорiзьким iменi П.Дорошенка. Богданiвцi та їх командир О.Шаповал ображалися на це, однак зробити нiчого не могли. За логiкою речей курiнь мусив називатись Богданiвським, а очолювати його мав би О.Шаповал. Однак до богданiвцiв у той час було застосовано певних покарань. Справа в тому, що пiд час вiдступу з Києва був загублений прапор Богданiвського полку. За суворими вiйськовими правилами, частина, яка втратила свiй бойовий прапор, мусила бути розформована. Так на цей раз повелися i з богданiвцями. Вже пiсля повернення українських вiйськ до Києва виявилося, що прапор Богданiвського полку переховували в мiстi кiлька козакiв-богданiвцiв. Вiднайшовши прапор, богданiвцi отримали згоду на вiдродження полку iменi Б.Хмельницького. Загальна чисельнiсть 1-го Запорiзького куреня сягала всього 250 воякiв.

До 2-го Запорiзького куреня, який ще називався "Республiканським", було влито Республiканський загiн та прикомандировано 1-у юнацьку школу. Крiм того, командировi куреня, яким став пiдполковник Болбочан, оперативно пiдлягав й Офiцерський добровольчий загiн пiдполковника Полозова. Загальна чисельнiсть 2-го Запорiзького куреня становила до 300 воякiв, а з Офiцерським загоном — до 400. Курiнь був найпотужнiшою частиною загону.

Нарештi, 3-м Запорiзьким куренем став Гордiєнкiвський полк, до якого було прикомандировано воякiв з полкiв iменi Грушевського, "Вiльної України", а також кiлькох добровольцiв. У своє розпорядження 3-й курiнь забрав усiх коней полку "Вiльної України". Таким чином, у Запорiзькiй бригадi виникла хоч i нечисельна, всього 80 воякiв, однак єдина кiнна частина. На чолi 3-го Запорiзького куреня, який став називатись "Гордiєнкiвським", залишався полковник В.Петрiв.

Гайдамацький кiш Слобiдської України та вiльнi козаки були зведенi в один Гайдамацький курiнь, який тепер нараховував понад 250 воякiв. Крiм того, окремою сотнею до нього долучилися чорнi гайдамаки — вихованцi 2-ї юнацької школи, i тепер Гайдамацький курiнь мав близько 350 багнетiв. Командир куреня, Симон Петлюра, увiйшов у цiлковите пiдпорядкування полковниковi Присовському.

Органiзацiя Сiчового куреня залишилася без змiн, а тому зупинятися на ньому ми не будемо.

Цiлком реорганiзовано було i артилерiю. З Києва українськi вiйська вивели 6 легких та 4 кiнно-гiрськi гармати. У Святошинi було знайдено ще 2 гармати, якi долучили до iнших артилерiйських частин. Пiд Києвом 6 гармат потрапили до села Шпитьки, iншi шiсть (кiнно-гiрськi та 2 легкi Лощенка) — до Iгнатiвки.

З гармат, що знаходились у Шпитьках, було створено 1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон. До нього увiйшли 1-а батарея штабс-ротмiстра Смовського (2 гармати), 2-а батарея поручника Одинця (2 гармати) та 3-я батарея (2 гармати) поручника Висоцького. Очолив дивiзiон капiтан Макарiв, а його помiчником став капiтан Матюшенко (7).

Подiбним чином було впорядковано i 1-й Запорiзький гарматний дивiзiон, на чолi якого став полковник Афанасiєв. Цей дивiзiон теж мав 3 батареї по 3 гармати: капiтана Алмазiва, штабс-капiтана Савченка та штабс-капiтана Лощенка.

Загалом, у Запорiзькому та Гайдамацькому дивiзiонах нараховувалось 12 гармат, що для порiвняно нечисельної бригади було досить непоганою вогневою пiдтримкою.

Всього ж у Запорiзькiй бригадi було до 1400 багнетiв, близько 100 шабель та 12 гармат. Ця цифра є цiлком нормальною, адже, якщо врахувати десятиденнi вуличнi бої в Києвi та демобiлiзацiю, то в бригадi могло залишитись набагато менше воякiв. Треба сказати, що другий етап боїв за Київ (з 5 по 8 лютого) коштував українським вiйськам до 150 вбитих та до 300 поранених воякiв. А всього пiд час київських вуличних боїв загинуло близько 450 i було поранено близько 900 вiйськовослужбовцiв та добровольцiв.

Зранку 10 лютого (28 сiчня) 1918 року Запорiзька бригада пiшки вирушила з села Iгнатiвка в бiк Житомира по грунтовiй дорозi. Перед тим воякам бригади було оголошено про укладення Берестейського миру мiж Україною та країнами Четвiрного союзу. Це викликало велику радiсть та сильно пiдняло дух українських вiйськ.

Полковник Присовський тривалий час гадав, що бiльшовики надiшлють навздогiн українським пiдроздiлам свої частини, однак нiхто переслiдувати українцiв, як з'ясувалося, не збирався. Бiльше того, 2-й Гвардiйський збiльшовичений корпус, який на той час знаходився у Фастовi, замiсть того, щоб iти на Житомир та вiдрiзати українцям шлях для вiдступу, зранку 9 лютого кинувся грабувати Київ. Отже, наступати на українськi частини нiхто не збирався.

Чому виникла така ситуацiя? Пояснюється це досить просто, адже втратi iнтересу бiльшовикiв до Центральної Ради можна знайти аж чотири пiдстави:

1) полiтична необачнiсть радянських керiвникiв;

2) розклад у вiйськах Муравйова та 2-му Гвардiйському корпусi та небажання продовжувати вiйну;

3) загострення полiтичної ситуацiї в цiлому на Українi та Пiвднi Росiї;

4) страшеннi втрати в червоногвардiйцiв, що досить гнiтюче вплинуло на них.

Полiтична короткозорiсть радянських керiвникiв на Українi була просто вражаючою. I Народний Секретарiат, i командування "армiями" чомусь вважали, що захоплення Києва є остаточною перемогою над Центральною Радою. Найцiкавiше, що так гадали i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко, i В.Затонський, i Ю.Коцюбинський. Ось що, зокрема, доповiдав М.Муравйов В.Ленiну 9 лютого 1918 року:

"Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного Секретариата, прибывшего из Харькова Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-Революционного Комитета, работает энергично. Разоруженный город приходит понемногу в нормальное положение до бомбандировки. Налаживается транспорт и продовольствие. Я особенно рад, что так скоро могу быть с революционными войсками свободен для дальнейших операций, когда об этом укажете. Мы окончательно соединились с революционными войсками Юго-Западного фронта. Сегодня вступили гвардейские части и расположились в Киеве пока на отдых. Отсюда видите, что положение наше благоприятное и крепкое. Как население, так и учреждения, все охотно идут на встречу, о саботаже нет и речи. Это еще более облегчает нам революционную работу. Остатки войск Рады отступили на Житомир, где Петлюра и Порш вербуют из гимназистов дружину, но, конечно, мы не придаем этому значения. Я приказал частям 7-ой армии перерезать путь отступления — остатки Рады пробираются в Австрию. У меня были представители держав Англии, Франции, Чехии, Сербии, которые все заявили мне, как представителю Советской власти, полную лояльность и порицание Раде за 4-й Универсал, который они не признали" (208,с.156).

Одразу зауважимо, що iнформацiя щодо стабiлiзацiї ситуацiї в Києвi, м'яко кажучи, не вiдповiдає дiйсностi. Однак нас цiкавить не це. Впадає у вiчi той факт, що М.Муравйов легковажно ставиться до "дружин гiмназистiв Петлюри та Порша", не надаючи цьому нiякого значення. Тож вiн вважав, що з українськими вiйськами цiлком скiнчено справу. Маючи в своєму розпорядженнi 10-тисячний 2-й Гвардiйський корпус та двi "армiї", в яких залишалось (враховуючи втрати) бiльше 6 тисяч багнетiв, М.Муравйов поклав завдання "перерiзати шлях" Центральнiй Радi на революцiйнi пiдроздiли 7-ї армiї. Це загiн В.Кiквiдзе, який мав у своєму складi всього 1300 багнетiв, 200 шабель, 6 гармат та був заклопотаний боротьбою з бригадою 1-ї Української дивiзiї А.Певного у Сарнах. Можна зрозумiти, що В.Кiквiдзе аж нiяк не мiг упоратися з покладеним на нього завданням. Однак М.Муравйов цього не розумiв. Уже згодом загоновi В.Кiквiдзе довелося бути в становищi, коли на нього вiдверто полювали українськi частини. Тож недооцiнення становища щодо "втiкаючої до Австрiї Ради" призвело до того, що українцi, зiбравши сили на Волинi та Подiллi, незабаром знов повернулися до Києва.

Уже згодом В.Антонов-Овсiєнко в спогадах визнавав, що i вiн був досить легковажним щодо Центральної Ради:

"Характерно и другое — это ошибка в оценке дальнейшей роли Центральной Рады. В этом, впрочем, просчитался не один Муравйов. Мы на Украине тогда все не были в курсе той политики, которую немцы вели по отношению к Украинской Раде. Нам представлялось, что взятием Киева и закреплением на правобережной Украине наши боевые действия против Рады, в основном, заканчиваются, и что наступает возможность повернуться всеми силами на контр-революционный Дон-Кубань" (208,с.158).

Таким чином ми бачимо, що i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко вважали, що Центральна Рада розгромлена, а тому доручили її остаточну лiквiдацiю невеличкому загоновi В.Кiквiдзе. Саме тому українськi вiйська, якi зупинилися в Iгнатiвцi, абсолютно нiхто не переслiдував. Для бiльшовикiв це була одна з найбiльших помилок того часу.

Друга, що вплинула на подальший хiд подiй — це цiлковитий розклад частин, складених з воякiв старої росiйської армiї. А таких було весь 2-й Гвардiйський корпус, майже вся "армiя" Р.Берзiна та частина армiї П.Єгорова. Це становило понад 80 вiдсоткiв усiх вiйськ, що знаходились у розпорядженнi М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка. Солдати вже давно мрiяли про мир, обiцяний їм В.Ленiним. I боротьбу з Центральною Радою вони сприймали як перешкоду поверненню до мирного життя (принаймнi, їм так казали бiльшовики). Саме тому пiсля взяття Києва солдати почали вимагати демобiлiзацiї. Про продовження бойових дiй не могло йти i мови. Особливо розкладеною була "армiя" Р.Берзiна та деякi частини П.Єгорова. Це й не дивно, адже всi цi вiйськовi пiдроздiли з листопада 1917 року нещадно експлуатувалися бiльшовиками для досягнення власної мети.

Вiйськовi частини Р.Берзiна та П.Єгорова, потiшаючись обiцянкою про мир, спочатку злiквiдували Ставку Головнокомандуючого в Могильовi генерала О.Духонiна, який вiдмовився пiдпорядкуватись бiльшовикам, потiм виступили на боротьбу з 1-м Польським корпусом генерала Довбор-Мусницького, воювали з бiлогвардiйцями у Донбасi та, нарештi, були кинутi проти Центральної Ради. Чим бiльше солдати наближалися до Києва, тим бiльше вони знов наближалися до фронту, з якого вiд'їхали ще в листопадi. Певно, що це аж нiяк не втiшало "революцiйно свiдомих" воякiв. Бiльше того, з мрiями про мир у солдатiв знов з'явилася реальна можливiсть повернутись на фронт Першої свiтової вiйни. Звичайно, за таких умов почалось вiдверте невдоволення бiльшовиками. Це невдовлення набрало катастрофiчних форм, коли в київських вуличних боях вояки почали сотнями втрачати своїх товаришiв. Саме тодi М.Муравйов вимушений був видати наказ пiдганяти "слабодухiв", солдатiв 11-го Сибiрського полку, шрапнеллю. Звичайно, що пiсля цього не було нiякої мови про подальше використання солдатiв (а це 4 тисячi з 6 наявних у Р.Берзiна та П.Єгорова). Саме тому пiсля захоплення Києва "армiї" М.Муравйова виявилися непридатними для подальшої боротьби i мусили бути розформованi найближчим часом.

Це визнавав i М.Муравйов, який доповiдав В.Ленiну про непридатнiсть солдатiв:

"В виду угрозы наступления австро-украинских корпусов на Киев, совместно с румынами, я начал организовывать оба эти фронта, создаю новый штаб, стягиваю войска к стратегическим пунктам и думаю начать формирование Социалистической армии из рабочих для того, чтобы, при первом зове восставших рабочих Германии, Австрии и других стран, мы могли бы подать руку помощи нашим братьям рабочим. Из регулярной армии сформирование таковой невозможно, вследствие крайнего морального разложения и усталости. Всеми моими победами на Украине я обязан Красной Гвардии, но не солдатом, которые принесли мне и Наркому Антонову массу неприятностей и огорчений" (208,с.157).

Як бачимо, нездатнiсть до боротьби вiйськових частин визнавав i М.Муравйов.

Не менш стомленим та не менш розлюченим на бiльшовикiв був i 2-й Гвардiйський корпус. Цей корпус ось вже два мiсяцi боровся з Центральною Радою як з начебто ворогом миру. Українськi вiйська були супротивником корпусу лише тому, що не пропускали озброєних гвардiйцiв додому, перед тим вимагаючи вiд них роззброїтись. Похiд на Київ був здiйснений 2-м Гвардiйським корпусом лише тому, що це мiсто лежало на шляху до своїх росi— йських осель, де гвардiйцiв чекав мир. Саме тому гвардiйцi погоджувалися боротися лише з тими, хто заважав їм повернутися додому. На бiльше 2-й Гвардiйський корпус був не здатний. Про це свiдчать бої пiд Фастовом та Житомиром, проведенi з гвардiйцями 1-ю бригадою 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Полковник тримав Фастiв, який був ключем до Києва, до вечора 8 лютого 1918 року. Тiльки пiсля того, як Никонiв отримав iнформацiю про здачу мiста бiльшовикам, вiн облишив Фастiв та грунтовою дорогою подався до Житомира. 2-й Гвардiйський корпус навiть не намагався переслiдувати рештки 1-ї української бригади i в повному складi подався до Києва. Якщо б гвардiйцi дiйсно боролися з українськими вiйськами, вони б наздогнали їх на шляху до Житомира та розгромили.

Замiсть того весь корпус прибув до Києва, звiдки можна було рукою подати до Росiї. В.Антонов-Овсiєнко хотiв повернути Гвардiйський корпус на попереднi мiсця дислокацiї для можливої боротьби з дезертирами, румунськими або нiмецькими вiйськами. Однак гвардiйцi не сприймали нi В.Антонова-Овсiєнка, нi М.Муравйова. Саме тому 2-й Гвардiйський корпус вже через кiлька днiв самодемобiлiзувався, не залишивши радянському командуванню жодного бiйця.

Загалом, 2-й Гвардiйський корпус пiсля зайняття Києва не надавався нi на якi вiйськовi дiї. Фактично, М.Муравйов та В.Антонов-Овсiєнко залишилися в столицi України лише з 2 тисячами червоногвардiйцiв П.Єгорова, оскiльки iншi 14 тисяч солдатiв найближчим часом, незалежно вiд бажань бiльшовикiв, мусили роз'їхатись по домiвках.

Таким чином, взяття Києва для бiльшовикiв виявилося палицею о двох кiнцях.

У цей час надзвичайно загострилася загально-полiтична ситуацiя. Скориставшись розкладом росiйського фронту, румунськi вiйська розгорнули свою зброю проти вчорашнiх союзникiв. Майже без опору вони почали займати Молдову, Причорномор'я та Приднiстров'є. Склалася реальна загроза Одесi, де бiльшовицький Румчерод почав просити допомоги в Раднаркомi. Останнiй доручив допомогти Румчероду В.Антонову-Овсiєнку. У свою чергу, Антонов-Овсiєнко з усiх усюд почав збирати вiйська для опору румунам. Спочатку вiн намагався висунути проти румунських вiйськ 2-й Гвардiйський корпус. Однак гвардiйцi в досить непристойнiй формi повiдомили В.Антонову-Овсiєнку, що вони збираються додому i проблеми Румчероду їх, м'яко кажучи, не цiкавлять. Пiсля такої лаконiчної вiдповiдi Гвардiйського корпусу, Антонов-Овсiєнко вирiшив вiдiслати проти румунiв "армiю" П.Єгорова. Однак на цей раз не погодився М.Муравйов, який заявив, що пiсля вiд'їзду червоногвардiйцiв Єгорова в Києвi не залишиться жодного бiйця. Це було досить слушне зауваження, а тому й загони Єгорова вiдправленi не були. Проти румунiв довелося вiдправити усi наявнi збiльшовиченi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту — пiдроздiли 12-го армiйського корпусу М.Кропив'янського та збiльшовиченi частини Румунського фронту. Пiсля цього на Правобережнiй Українi проти українських вiйськ залишився один-однiсiнький загiн В.Кiквiдзе.

Крiм румунiв, на Дону поновили вiйськову активнiсть бiлогвардiйськi частини генералiв Корнiлова та Олексiєва, а також донськi з'єднання. За таких умов з усiєї України В.Антонову-Овсiєнку довелося збирати всi бiльш-менш вiльнi бiльшовицькi вiйська. На Дон вiдправили навiть частину "армiї" П.Єгорова, не кажучи вже про iншi пiдроздiли.

Таким чином, у бiльшовикiв було досить складне становище, яке аж нiях не сприяло тому, щоб остаточно злiквiдувати Центральну Раду.

Нарештi, не все було нормально i з червоною гвардiєю. Адже саме московськi, петроградськi, брянськi, харкiвськi та донецькi червоногвардiйцi винесли на собi весь тягар боротьби Раднаркому з Центральною Радою. То й не дивно, оскiльки червона гвардiя всюди використовувалась як ударне з'єднання. Наслiдком цього, серед червоногвардiйцiв почало ширитись недовiр'я до командного складу, обумовлене страшною перевтомою та величезними втратами. Харкiв'яни та шахтарi вимагали негайної вiдправки додому, оскiльки йшли вони тiльки на боротьбу з Центральною Радою i свiй обов'язок вважали виконаним. Подiбнi умови почала висувати й Брянська гвардiя, яка до того ж ще й пiдпала пiд вплив настроїв "армiї" Р.Берзiна. За таких умов незабаром довелося виконати й її вимоги.

Мiцними та надiйними з'єднаннями залишалися хiба що московська та петроградська червона гвардiя, а також деякi матроськi загони. Це були перевiренi бiльшовицькi частини, на якi В.Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов могли цiлком спертися, правда зi своїми хибами (мародерство, розстрiли), Однак i цi з'єднання, маючи вiдчутнi втрати, вже не дуже рвались у бiй.

Київська червона гвардiя, як така, пiд час вуличних боїв у Києвi була знищена дощенту. Тож не могло йти мови нi про яку пiдтримку з боку мiсцевих бiльшовикiв. Пiд час першого етапу вуличних боїв у Києвi загинуло або було поранено арсенальцiв — понад 350, подiльцiв — 250 (всi, хто був), шулявцiв — понад 100, залiзничникiв — понад 100, iнших (понтонери, сагайдачники, демiївцi) — близько 100. А всього в київських вуличних боях червона гвардiя мiста втратила близько 900 бiйцiв (стiльки ж, скiльки й українськi вiйська). У подальших боях радянськi вiйська втратили ще до 500 воякiв, з яких понад 100 були київськими червоногвардiйцями. Так сталося тому, що з прибуттям бiльшовицької пiдмоги київськi червоногвардiйцi одразу озброювались та першими ставали в бiй. Так, зокрема, було пiд "Арсеналом" та на Демiївцi. У Демiївцi взагалi тодi, коли регулярнi збiльшовиченi частини вiдмовлялися йти в бiй, замiсть них на вулицi йшли мiсцевi червоногвардiйцi. Певно, що зазнавали вони великих утрат.

Загалом же за весь час вуличних боїв було вбито та поранено близько 1 тисячi київських червоногвардiйцiв. Усього за час київських боїв було виведено з лав ворогуючих вiйськ до 2800 бiйцiв (по 50 вiдсоткiв з кожного боку), з яких близько 800–900 людей загинуло.

Нагадаймо, що на початку вуличних боїв у Києвi було до 1500 червоногвардiйцiв. Фактично з них залишилося лише 500 людей без керiвництва, розкиданих по рiзних районах, пригнiчених втратою товаришiв, надто втомлених та дезорiєнтованих. Звичайно, на таких людей орiєнтуватися вже не можна було. Саме тому Київська червона гвардiя у подальшому нiякої ролi вiдiгравати не могла.

До цього додавався i ще один негативний факт, який вiдштовхнув київських червоногвардiйцiв вiд Раднаркому, Народного Секретарiату та прибулих радянськiх вiйськ. У Києвi з потурання М.Муравйова почався страшенний погром.

Ще пiд час штурму мiста М.Муравйов наказував нещадно знищувати офiцерiв, юнкерiв, українських дiячiв та вiйськовикiв i загалом "буржуазiю" — київську iнтелiгенцiю. Наказ Муравйова знайшов широкий вiдгук серед солдатiв. Це й не дивно, адже солдати були дуже розлюченi i могли пiти навiть проти тих же бiльшовикiв. Саме тому Муравйов спрямував вихiд енергiї вiйськовикiв у цiлком протилежний бiк. Унаслiдок цього Київ перетворився на мiсце справжньої бойнi. Знищувалися всi, хто говорив українською мовою, носив на плечах погони або мав просто iнтелiгентний зовнiшний вигляд. Розглядати київський погром не є метою нашого дослiдження, однак обминути його ми не можемо.

Вiйська М.Муравйова самодемобiлiзовувалися. Перед тим солдати повально грабували центральнi райони мiста, намагаючись забрати з собою як можна бiльше коштовностей. Крiм того, над Києвом почав кружляти алкогольний хаос. Були пограбованi багато киян та знищено багато вiйськовикiв, iнтелiгенцiї та україномовних громадян. Рiзнi дослiдники визначали число жертв київського погрому в межах 2–5 тисяч. Однак у нашому розпорядженнi є й точне число жертв, на яке чомусь далеко не всi дослiдники звертають увагу. У квiтнi — травнi 1918 року в Києвi працювала вiдповiдна комiсiя з розслiдування погрому, яка визначила кiлькiсть загиблих — 2587, переважно офiцерiв та юнкерiв. Цiлком можливо, що ця цифра є теж не остаточною, оскiльки нiхто окремо не рахував загиблих пiд час боїв та загиблих пiд час погрому.

Не зважаючи нi на що, жертви внаслiдок київських подiй були досить значнi. Саме це й вiдштовхнуло київську червону гвардiю вiд радянських вiйськ.

Паралельно з погромами вiдбувалась i масова демобiлiзацiя солдатiв 2-го Гвардiйського корпусу та вiйськ М.Муравйова. Вже через тиждень у Києвi залишалося не бiльше 2 тисяч вiдданих Раднаркому вiйськ i мiсто можна було брати голiруч. Згодом так i сталося.

Похiд на Волинь та повернення українських вiйськ до Києва

Треба сказати, що похiд на Волинь та загалом вiйськовi дiї на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року висвiтленi надзвичайно погано. Зi спогадiв у нашому розпорядженнi є хiба що записки В.Петрiва, Б.Монкевича та Р.Дашкевича. З iсторичних дослiджень ми можемо користуватися тiльки даними О.Думiна в "Iсторiї Сiчового Стрiлецтва", та З.Стефанiва в "Iсторiї українського вiйська". Бiльшовицька iсторiографiя про той час майже нiчого не залишила.

Згаданi джерела мають величезну кiлькiсть недолiкiв. Вiдсутнiсть часових меж, неточнiсть у викладенi подiй, далеко не повнi данi призводять до плутанини та вiдвертому спрощенню фактiв, або ж навпаки. Наприклад, операцiї Запорiзької бригади з роззброєння деморалiзованих вiйськ старої армiї подаються З.Стефанiвим та О.Думiним, як значнi перемоги над бiльшовиками. Це, зокрема, стосується подiй, пов'язаних з захопленням Коростеня, в'їздом до Сарн, утримуванням Новоград-Волинського (Звягеля).

Ще далi у "розгромi бiльшовикiв" пiшла "Iсторiя українського вiйська", яка навiть подала мапу з розташуванням "бiльшовицьких вiйськ" — насправдi пiдроздiлiв старої росiйської армiї, якi проти Центральної Ради нiчого не мали. Загалом, якщо б тi вiйська, якi роззброїла Запорiзька бригада, почали чинити опiр, то вiд бригади порожнього мiсця не залишилось би. У подiбному викладенi подiй визначається галицький екстремiзм О.Думiна та З.Стефанiва, якi чомусь усi вiйська старої росiйської армiї вважали "бiльшовицькими". Саме тому треба наголосити, що нi пiд Звягелем, нi в Сарнах нiяких перемог не було, а було планове роззброєння та демобiлiзацiя вiйськ старої росiйської армiї за допомогою Запорiзької бригади.

На той час склалася дуже сприятлива ситуацiя для наступу українських вiйськ. Пiсля укладення Центральною Радою Берестейської мирної угоди симпатiї солдатських мас, незалежно вiд нацiональної приналежностi, були цiлком на боцi української влади. Саме тому бiльшовикам стало надзвичайно важко штовхати солдатiв проти українських вiйськ. За таких умов українськi частини могли цiлком вiльно повернути всi правобережнi мiста, захопленi до того з боєм бiльшовиками.

Сили бiльшовикiв на Правобережнiй Українi тепер були мiзерними. Нагадаймо, що це в груднi 1917 року бiльшовики тут мали надiйнi 1-й Туркестанський корпус у Луцьку, 2-й Гвардiйський корпус у Шепетiвцi та 12-й армiйський корпус у Кам'янцi-Подiльському. Як бачимо, 2-й Гвардiйський корпус пiшов на Київ, де й демобiлiзувався. Повернути його на Правобережжя вже було неможливим. 1-й Туркестанський корпус почав демобiлiзуватись у Луцьку ще в груднi 1917 року, а тому в лютому в ньому залишились хiба що страшенно деморалiзованi кадри. Рештки Туркестанського корпусу залишились у Луцьку, та з кимось воювати (а тим бiльше з українськими вiйськами) не збиралися. Бiльш-менш у порядному станi перебували частини 12-го корпусу. Однак i тут були свої "але". Пiд впливом "червоного полковника" М.Кропив'янського залишалась лише одна-однiсiнька 19-а пiша дивiзiя. Її бiльшiсть на чолi з самим М.Кропив'янським з наказу В.Антонова-Овсiєнка була вiдправлена на допомогу Румчероду в боротьбi з румунськими вiйськами. Як бачимо, i 12-й корпус для українських вiйськ вже не був небезпечним. Отже, нi 2-й Гвардiйський, нi 1-й Туркестанський, нi 12-й армiйський корпуси вже не уявляли нiякої загрози.

Нових вiйськових з'єднань, особливо пiсля розголошення iнформацiї про Берестейську угоду, у бiльшовикiв не з'явилося. Єдиним супротивником, який залишився в українських вiйськах, був загiн В.Кiквiдзе, сформований колись на базi 12-го армiйського корпусу. Цей загiн нараховував 1300 багнетiв, 200 шабель та 6 гармат i розташовувався в Рiвному. Як можна зрозумiти, це досить мало для лiквiдацiї Центральної Ради та українських вiйськ загалом.

Iншi вiйська старої росiйської армiї уявляли собою деморалiзованi та незорганiзованi маси солдатiв, що йшли лише за гаслом "додому", i в українсько-бiльшовицькi стосунки втручатися не мали нiякого намiру.

Якi сили мала на Правобережнiй Українi Центральна Рада? Треба сказати, що на Правобережжi збиралися всi недобитки українських вiйськ, якi вiдроджувались, та були готовi продовжувати боротьбу. Зукраїнiзованi вiйська фронту (2-й Сiчовий та iншi корпуси) на цей раз не були задiянi лише тому, що з ними не було зв'язку. Довелося розраховувати на тi сили, якi були в безпосередньому розпорядженнi. Спробуймо коротко окреслити їх.

Залога Житомира:

1. Рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Ця бригада, як зазначалося, пiсля боїв пiд Фастовом вiдiйшла до Житомира, де чекала на Центральну Раду та київськi частини українських вiйськ. Настрiй бригади пiсля одержання вiдомостей про укладання Берестеської мирної угоди був дуже гарний. Бригада була готова до подальших боїв, хоч у нiй i залишалося 600–700 воякiв.

2. Рештки Одеської гайдамацької дивiзiї. Пiсля боїв в Одесi, пiд Роздiльною та iншими станцiями, невеличкий загiн одеських гайдамакiв на чолi з усiма трьома курiнними командирами (М.Янчевським, Ю.Осмоловським та Продьмом) пробився до 1-ї Української дивiзiї. Разом з нею вiн брав участь у боротьбi з 2-м Гвардiйським корпусом i таким чином потрапив до Житомира. Загiн мав 150–200 гайдамакiв, до останку вiдданих українськiй справi та готових продовжувати боротьбу.

3. Броньовий дивiзiон поручника Болдирева. Цей дивiзiон увесь час знаходився в Житомирi та був зукраїнiзований ще в листопадi 1917 року. Дивiзiон знаходився в резервi українських вiйськ як остання потужня сила, а тому в боях з бiльшовиками ще не використовувався. Дивiзiон мав на озброєннi 4 броньовики, якi могли служити серйозною вогневою пiдтримкою українських вiйськ.

Крiм того, в Житомирi знаходилась велика кiлькiсть гармат та легкої зброї, кинутої демобiлiзованими вiйськами. Цiєю зброєю можна було досить непогано озброїти наявнi українськi вiйська. Також у Житомирi пiд захистом решток українських вiйськ ще перебував штаб "командуючого" Пiвденно-Захiдного фронту прапорщика Кудрi. Цей штаб не мав нiякого впливу на подiї та навiть елементарного зв'язку з частинами, а тому українським вiйськам не мiг допомагати.

4. У Сарнах ще трималися рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї на чолi з комiсаром Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi А.Певним. 2-а бригада весь час вела бойовi дiї з загоном В.Кiквiдзе, розташованим у Рiвному. Своїми дiями бригада зв'язала Кiквiдзе та його людей i останнiй, з одного боку, не мiг злiквiдувати бригаду, а з iншого, кинути її та вирушити у бiк Києва. У 2-й бригадi залишалося не бiльше 600–700 багнетiв, однак це були вiдбiрнi вояки, здатнi на боротьбу до останку.

5. Вiйська, розташованi в Кам'янець-Подiльському. У цьому мiстi було зосереджено рештки 12-ї зукраїнiзованої дивiзiї 11-го корпусу та курiнь iменi Кармелюка. У дивiзiї пiсля часткової демобiлiзацiї залишалося не бiльше 1000 воякiв, у куренi — 250 багнетiв. Очолював вiйська генерал П.Єрошевич. Пiдроздiли 12-ї дивiзiї ще в сiчнi зробили багато досить корисних справ — нейтралiзували та частково злiквiдували збiльшовиченi частини 11-го та 12-го корпусiв. Вiйська Єрошевича залишалися боєздатними, однак не мали абсолютно нiякого зв'язку з Центральною Радою, Києвом (до захоплення бiльшовиками) та iншими українськими пiдроздiлами.

Саме тому Єрошевич вiв боротьбу фактично на власний розсуд, вирiшуючи самостiйно, що й коли йому робити.

6. Найбоєздатнiшою частиною була, безперечно, Запорiзька бригада полковника Костянтина Присовського. Бригада була надiйна у всiх вiдношеннях, маючи в своєму складi 1400 багнетiв, 100 шабель та 12 гармат. Саме на неї й було покладено основне завдання звiльнення Правобереженої України вiд бiльшовикiв.

Загалом на Волинi та Полiссi командування Запорiзької бригади мало розраховувати на сили, що дорiвнювали 2750–3000 багнетiв, 100 шабель. З цими силами можна було звiльнити вiд бiльшовикiв Волинь, Полiсся та частину Подiлля. Тож можна було починати завзяту боротьбу. Перед тим, як повернутись до подiй, нам треба згадати ще два дуже важливих фактори, якi впливали на українсько-бiльшовицькi бої.

Перше. Українськi вiйська сподiвались на пiдтримку австро-угорської та нiмецької армiй. Через це вони були морально набагато сильнiшi за бiльшовикiв. Гадаймо, що ця пiдтримка не була дуже необхiдною для України, оскiльки сил для лiквiдацiї бiльшовикiв було достатньо. Загалом, зараз сперечатись про доцiльнiсть чи недоцiльнiсть нiмецької збройної пiдтримки досить важко. Тим бiльше ми не знаємо всiх обставин того часу. Однак з вiйськової точки зору з наявними вiйськами можна було самостiйно спочатку повернути Правобережну Україну, потiм, коли остаточно самолiквiдуються "армiї" М.Муравйова, Київ, а далi Лiвобережжя та Причорномор'я. Тим бiльше, цiлком реально можна було забезпечити успiх операцiї роззброєння вiйськ старої росiйської армiї та залученням до боротьби з бiльшовиками зукраїнiзованих частин. У цьому разi, маючи авторитет серед солдатської маси завдяки укладеному Берестейскому миру, Перша українсько-бiльшовицька вiйна могла перерости у Визвольну вiйну. Цього не сталося, бiльше того, Центральна Рада притягнула на Україну нiмецька вiйська, чим вiдштовхнула вiд себе значнi кола населення. А була реальна можливiсть вирiшити раз та назавжди справу незалежностi України своїми силами.

Друге. Як у бiльшовикiв, так i в українських вiйськах була одна велика проблема — повна вiдсутнiсть зв'язку, iнформацiї та розвiдки. Фактично бойовi дiї вiдбувалися мiж слiпцями. Нi бiльшовики, нi українцi не знали навiть реального стану своїх вiйськ, не кажучи вже про становище супротивника. Саме тому спланувати успiшний хiд операцiї було дуже важко. Через це, з вiйськової точки зору, пiд час боротьби на Правобережжi в лютому, українськi вiйська неодноразово дiяли занадто обережно, а бiльшовицькi — дуже безпечно. Вiдсутнiсть iнформацiї призвела до того, що бої на Волинi та Полiссi велись цiлих два тижнi, хоча вони могли закiнчитися перемогою українських вiйськ за два днi. Отже, такий фактор, як неналагоджений зв'язок та розвiдка, сильно вплинули на хiд подiй.

А тепер спробуймо проаналiзувати, що ж вiдбувалося на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року. Отже, Запорiзька бригада прискореним маршем йшла до Житомира, де не було жодних бiльшовицьких пiдроздiлiв. Їх нiхто не переслiдував. У бойове забезпечення бригади пiд час маршу було висунуто 3-й Запорiзький кiнний курiнь, який ретельно перевiряв усi навколiшнi села. Пiд час походу не було жодних збройних сутичок, i надвечiр 11 лютого Запорiзька бригада прибула до Житомира. 3-й Запорiзький курiнь увiйшов до мiста лише наступного дня, оскiльки був зайнятий вирiшенням рiзних господарських справ (харчове забезпечення та iнше).

У той час Житомир був єдиним на всiй Українi мiстом, яке не вiдчуло всiх жахiв громадянської вiйни. У мiстi не iснувало червоної гвардiї, а бiльшовицький осередок був мiзерним та нездатним на рiшучi дiї. Житомирська залога складалася виключно з "контрреволюцiйних" за бiльшовицькою термiнологiєю з'єднань. Тут знаходилися 1-а Чехословацька дивiзiя, сформована заходами царського та Тимчасового урядiв переважно з вiйськовополонених австро-угорської армiї. Для Чехословацької дивiзiї не було вибору, оскiльки нiмцi та австрiйцi вважали її особовий склад зрадницьким. Саме тому чехословаки були як нiхто iншi зацiкавленi в утримуваннi фронту та опору бiльшовизму, який його розклав. Вiдповiдно, 1-а Чехословацька дивiзiя була антибiльшовицьки настроєна i не допускала до Житомира жодної здеморалiзованої чи збiльшовиченої росiйської частини. У своєму складi вона мала до 10 тисяч воякiв та бригаду артилерiї.

Українську владу в Житомирi репрезентував виконуючий обов'язки командуючого Пiвденно-Захiдним фронтом прапорщик Кудря. В його розпорядженнi знаходились вже згаданi рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та одеськi гайдамаки, загальною силою 750–900 багнетiв. Українськi пiдроздiли спiльно з чехами несли варту в мiстi та навколо його, боронили Житомир вiд будь-яких напасникiв. Допомагав цьому i український броньовий дивiзiон полручника Болдирева, оскiльки 1-а Чехословацька дивiзiя власних броньовикiв не мала.

Крiм вище згаданих вiйськ у Житомирi знаходилось i кiлька частин старої росiйської армiї, антибiльшовицьки настроєних. У першу чергу, це два батальони 1-го запасного пiшого полку (3-й батальйон знаходився у Чернiговi). На базi цього полку формувалися свого часу ударнi частини, саме тому полк зберiг "ударницькi" настрої. Українцiв у цьому полковi не було, оскiльки ще восени вони були видiленi до 4-го Українського запасного полку iменi З.Сагайдачного. Також були в мiстi кадри розформованих у листопадi 1917 року 2-х Житомирських шкiл прапорщикiв. Цi кадри були цiлком патрiотично настроєнi та пiдпорядковувались Центральнiй Радi.

Отже, до мiста, яке було яскраво антибiльшовицьким, i прибула Запорiзька бригада. Пiсля боїв у Києвi фактично не залишилось жодного управлiння чи штабу, здатного перебрати на себе обов'язки загального керiвництва українськими збройними силами. Не можна було вiдшукати i виконуючого обов'язки мiнiстра Миколу Порша. Саме тому, одразу з прибуттям до Житомира постало питання про створення вiдповiдних керiвних структур. 12 лютого (30 сiчня) 1918 року, фактично наново почало функцiонувати Вiйськове мiнiстерство. У наказi N 1 значилося, що, враховуючи вiдсутнiсть М.Порша, обов'язки вiйськового мiнiстра Української Народної Республiки передаються помiчниковi Порша, пiдполковниковi Олександру Жукiвському. Останнiй повiдомляв, що приступив до своїх нових обов'язкiв (ф.1076, оп.1, спр.12, нак. N 1).

Того ж дня вийшов наказ N 2, в якому повiдомлялось, що начальником Генерального штабу призначено генерал-майора Олександра Осецького, який вiдступав з Києва разом з гайдамаками С.Петлюри. Оскiльки весь попереднiй склад Генерального штабу не був евакуюваний зi столицi України, Осецькому доручалося наново сформувати оперативний, мобiлiзацiйний, демобiлiзацiйний, iнспекторський та пересування вiйськ вiддiли (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N2).

Таким чином, в українських вiйськах знов з'явилися вiйськовий мiнiстр та начальник Генерального штабу, якi, правда, не мали в своєму розпорядженнi жодного помiчника чи спiвробiтника.

Пiд час перебування в Житомирi до Запорiзької бригади зголосився генерального штабу пiдполковник Балецький, який обiйняв посаду начальника штабу бригади. Сам Балецький був поляком та служив у 1-му Польському корпусi генерала Довбор-Мусницького. Вiн привiз вiдомостi про бої мiж поляками та бiльшовиками на кордонi мiж Україною та Бiлорусiєю — пiд Мозирем (178, с.161).

Командування Запорiзької бригади вирiшило, не гаючи часу, вирушити на Коростень. З одного боку, це могла бути допомога полякам, а з iншого — через Коростень можна було вiдправити в бiк фронту, до Сарн, Центральну Раду, у бiльш безпечне мiсце. Саме тому Запорiзька бригада почала ладнатися до подальшого походу.

Пiд час перебування в Житомирi було зорганiзовано двi новi гарматнi батареї — запорiзьку та сiчову, в кожнiй з яких було по 4 гармати. Запорiзька батарея, яка стала 2-ю, була сформована з наявних у бригадi артилеристiв та вiльних гармат, що знаходилися в Житомирi. Очолив батарею сотник Савицький. 1-а Сiчова батарея була зорганiзована артилеристами Сiчового куреня, якi роздобули на станцiї Кодно чотири гармати. У батареї служило 12 галичан-гармашiв з австро-угорської армiї та 38 добровольцiв-семiнаристiв з Коростишева. Очолив цю батарею сотник австрiйського вiйська Р.Дашкевич (132,с.16–22).

2-а Запорiзька батарея залишалася в Житомирi в пiдпорядкуваннi начальника української залоги мiста полковника Никонiва. 1-а Сiчова батарея була поставлена на залiзничнi платформи та стала суттєвою пересувною вогневою силою.

Першими на Коростень 13 лютого вирушили Сiчовий курiнь та 1-а Сiчова батарея. Мiсто було зайнято сiчовиками без усяких проблем. Надвечiр командир куреня хорунжий Є.Коновалець вiддав наказ про зняття залiзничних колiй у напрямку Овруча, Києва та Новоград-Волинського (Звегеля). Наказ цей був досить слушним та вiдповiдав вимогам часу, однак до вiдома не були поставленi робiтники-залiзничники депо Коростеня, що викликало небажанi ексцеси. Робiтники, побачивши, що невiдомi люди намагаються зняти залiзничнi колiї, дуже обурилися та почали з'ясовувати з сiчовиками стосунки. Напевне, сiчовикiв було сприйнято за чехiв, що було тодi загальнорозповсюдженою помилкою. Сiчовики поставили опiр залiзничникам, якi витягли зброю та кинулись на сiчовикiв. Двоє воякiв з куреня Коновальця були вбитi, четверо пораненi. Командування сiчовикiв зв'язалося з комiтетом Залiзничного депо та з'ясувало, що збройна сутичка виникла саме через те, що залiзничники не знали, що сiчовики пiдтримують Центральну Раду та знiмають колiї, маючи на те вагомi пiдстави. Остаточно було вичерпано непорозумiння, коли на станцiю Коростень прибула Центральна Рада, яку залiзничники визнавали. Так закiнчилась безглузда кривава сутичка в Коростенi (42,с.74–75).

14 лютого до Коростеня прибула вся Запорiзька бригада. Їх подальшою метою був наступ на Сарни, де ще трималася 2-а бригада 1-ї Української дивiзiї. Однак цьому перешкодили певнi подiї. Українське командування отримало вiдомостi, що з боку Шепетiвки на Звягель та Коростень рухаються великi збiльшовиченi з'єднання старої росiйської армiї. В.Петрiв помилково писав, що це був 2-й Фiнляндський корпус. Його помилку повторив З.Стефанiв в "Iсторiї українського вiйська". Однак, справа в тому, що в росiйськiй армiї нiколи в життi не iснувало нiяких Фiнляндських корпусiв. Бiльше того, на Пiвденно-Захiдному фронтi була всього одна-однiсiнька дивiзiя з подiбною назвою — 2-га Фiнляндська стрiлецька. Саме вона i могла йти на Коростень, тим бiльше, що дивiзiя ця дiйсно розташовувалась у районi Шепетiвки. Фiнляндцi не збиралися нi з ким воювати i намагалися через Коростень просто пройти додому. Саме тому фiнляндцi не становили особливої загрози для Запорiзької бригади, як про це схильнi були писати В.Петрiв та З.Стефанiв.

Що ж сталося насправдi? Пiсля зайняття Коростеня полковник Присовський вiдправив курiнь Сiчових Стрiльцiв, з яким була Центральна Рада, а також Гайдамацький курiнь на Олевськ — Сарни. 1-й Запорiзький курiнь був висунутий на станцiю Звягель (Новоград-Волинський).

15 лютого, у той час, як гайдамаки та сiчовики були вже в Олевську, до Звягеля стали прибувати першi частини 2-ї Фiнляндської стрiлецької дивiзiї. 1-й Запорiзький курiнь вирiшив самостiйно роззброїти ешелони фiнляндцiв. Однак тi поставили суттєвий опiр та оточили 1-й Запорiзький курiнь. За таких умов пiд Звягель довелося кинути 2-й та 3-й Запорiзькi куренi, якi й визволили 1-й курiнь з оточення. Фiнляндцi були розлюченi на українськi вiйська, якi намагалися їх роззброїти, а тому й далi зi зброєю в руках вирiшили собi торувати шлях на батькiвщину через Коростень та Овруч.

Полковник К.Присовський вчасно зрозумiв, що фiнляндцi не є ворогами i шо їм треба просто дати шлях для виїзду додому. Саме тому ввечерi 15 лютого з Запорiзькими куренями вiн облишив Коростень та подався до Житомира (178, с.166). Рiшення Присовського було цiлком слушним, оскiльки таким чином вiн не в'язувався в даремну бiйку.

На кiлька днiв зв'язок мiж Житомиром, де знаходилися основнi українськi сили та Олевськом, де зупинилися гайдамаки, сiчовики та Центральна Рада, був перерваний. Однак вже 17 лютого Гайдамацький курiнь пiсля облишення фiнляндцями Коростеня, повернувся до мiста та остаточно зайняв його. Так без зайвих втрат було випроваджено з України 2-у Фiнляндську стрiлецьку дивiзiю та вирiшено проблему з Коростенем.

А в цей час загiн В.Кiквiдзе, який знаходився в Рiвному, почав отримувати звiстки про боротьбу українських вiйськ пiд Житомиром. Кинувши Сарненський напрямок, Кiквiдзе негайно вирушив до Бердичева, звiдки рукою можна було подати до Житомира. Тут Василь Кiквiдзе збирався дати бiй українським вiйськам. 17 лютого його загiн вирушив на Житомир.

У цей час полковник К.Присовський повiв на Бердичiв Запорiзьку бригаду. Мiж Житомиром та Бердичевом українськi та бiльшовицькi вiйська зустрiлися. Тут почався гарячий бiй, який тривав до вечора. Лише з наступом темряви запорожцi та бiльшовики повернулися до своїх мiст. Цiкаво, що кожний з супротивникiв вважав переможеним себе, а тому Кiквiдзе кинувся робити траншеї пiд Бердичевим, а Присовський укрiплювати Житомир (178,с.179).

19 лютого операцiї українських вiйськ продовжувалися в Сарненському напрямковi. Пiсля остаточного закрiплення лiнiї Житомир — Коростень — Олевськ українськi пiдроздiли також зайняли Овруч та Звягель. На охоронi цих останнiх двох мiст та Коростеня залишався Гайдамацький курiнь, а сiчовики вирушили далi. Вдень вони досягли Сарн, де знов з дуростi в'язалися в кровопролитну сутичку.

Як було зазаначено, Сарни мiцно займали рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї. На станцiї органiзовано демобiлiзувались росiйськi вiйськовi частини, роззброювати якi не було потреби. Прибувши пiд Сарни та не зв'язавшись з 2-ю бригадою, сiчовики з ходу почали нападати на росiйськi частини, якi нiчого проти українських вiйськ не мали. Вволю настрiлявшись, сiчовики таки увiйшли до Сарн, голосно розголосивши про свою "перемогу". Iсторик Сiчового Стрiлецтва О.Думiн стверджував, що проти куреня дiяло аж кiлька чисельних бiльшовицьких полкiв (!), серед яких був i Кексгольмський. Думiн, мабуть, погано орiєнтувався в iсторiї боротьби на Правобережжi, iнакше вiн би знав, що ще 9 лютого 1918 року Кексгольмський полк 2-го Гвардiйського корпусу увiйшов до Києва. Ще бiльше перегнув палицю З.Стефанiв, який написав, що Сарни боронила цiла Фiнляндська дивiзiя (!!!). З його даних можна зробити висновок, що принаймнi половина Пiвденно-Захiдного фронту складалася саме з Фiнляндських дивiзiй. Треба наголосити, що пiд час Першої свiтової вiйни на Українi була всього одна Фiнляндська дивiзiя — 2-а, яку українськi вiйська перед тим пропустили через Коростень. Таким чином, нi про якi Кексгольмськi полки та Фiнляндськi дивiзiї у Сарнах не може йти i мови.

Отже, 19 лютого сiчовики прибули до Сарн, вже давно зайнятих українськими вiйськами та зробили з цього "перемогу над ворогом" (42,с.76–77).

Того ж дня до Сарн прибула i Центральна Рада.

20 лютого продовжити успiшний наступ українським пiдроздiлам не вдалось. На станцiю Маневичi прибув з фронту 46-й армiйський корпус, який став хаотично демобiлiзуватись. Виникли погромнi ексцеси, на припинення яких були кинутi українськi частини. В наслiдок цього цiлий день було втрачено для вирiшення проблеми з 46-м корпусом. До нього було надiслано комiсiю, яка i владнала всi справи демобiлiзацiї (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N11).

Лише 21 лютого наступ був продовжений. Курiнь сiчовикiв залишився з Центральною Радою у Сарнах, а пiдроздiли 2-ї бригади вирушили до Рiвного та без бою зайняли це мiсто. Взяття Рiвного треба вважати значною подiєю, яка свiдчила про остаточне закрiплення вiйськ Центральної Ради на територiї Волинi та Полiсся. Того ж дня було призначено коменданта Рiвного сотника Гаврильчука та розпочато створення мiської комендатури (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N13,14).

У Сарнах українськi пiдроздiли зв'язалися з нiмецькими вiйськами, що наступали на Україну згiдно Берестейськiй мирнiй угодi з Центральною Радою. Чехословаки, нанависники нiмцiв, облишили Житомир та вирушили на Лiвобережну Україну. Тепер мiсто цiлковито перейшло пiд юрисдикцiю української влади. До Житомира, штабу Запорiзької бригади, прибули вiдпоручники нiмецької армiї, нiмецькi офiцери. Разом з ними приїхали i два генерали з зукраїнiзованих корпусiв — В.Бронський та О.Натiєв. Українськi та нiмецькi вiйськовики спiльно взялись за обговорення наболiлих справ. На Волинь та Полiсся просувалося два нiмецьких корпуси: один до Коростеня, iнший — до Бердичева. Саме з ними в спiлцi й мусили дiяти українськi частини. Воякам-українцям дуже болiсно було бачити нових союзникiв, якi ось уже кiлька рокiв вважалися ворогами. Як зазначав у спогадах В.Петрiв:

"Вчорашнi вороги ставали спiльниками, а разом iз тим нацiональний ворог — в уявi декого з наших провiдникiв уже починав називатись iменем, пануючої над росiйським суспiльством соцiяльної групи, тiєї групи, яка була тодi не без впливiв i на Українi. Вузол соцiяльних i нацiональних вiдносин почав тепер замотуватись чимраз складнiше" (178,с.180).

Тож вiдтепер усi операцiї доводилось узгоджувати з нiмцями. Для цього до нiмецького штабу фронту було вiдряджено генерала В.Бронського (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N 12).

У цей час незалежно вiд подiй на Волинi та Полiссi до українських рук цiлковито перейшов Кам'янець-Подiльський з усiма околицями. Як зазначалося, тут знаходилася 12-а зукраїнiзована пiша дивiзiя та курiнь iменi Кармелюка. До звiльнення мiста ще прислужився Мусульманський батальйон 3-го Кавказького корпусу, що знаходився також у Кам'янцi. Треба сказати, що i командир 12-ї дивiзiї генерал П.Єрошевич i командир куреня сотник Ю.Кiверчук, i командир Мусульманського батальйону Компен Палеолог вiдносять звiльнення Кам'янця тiльки на свiй рахунок. Спробуймо розiбратися в цiй ситуацiї та визначити реальну послiдовнiсть дiй. Отже, з наступом нiмецьких та австро-угорських вiйськ до Кам'янця-Подiльського вирушив 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Проти нього вирушила 12-а українська дивiзiя генерала П.Єрошевича й у наслiдок кiлькох сутичок 12-й корпус було вiдiгнано вiд Кам'янця (139,с.11). У цей час у Кам'янцi-Подiльському проти збiльшовичених частин 3-го Кавказького корпусу виступив Мусульманський батальйон, який захопив переправу через рiчку Смотрич, мiст через Днiстер, а також пiдступи до центру мiста. Внаслiдок боїв мусульмани загубили 28 воякiв вбитими та 28 пораненими (152,с.69).

Захоплення мусульманами переправи через Смотрич, що вела до Кам'янця, дало змогу куреню iменi Кармелюка увiйти до мiста та без жодних проблем зайняти центр та всi урядовi установи (148,с.218). Командир кармелюкцiв сотник Ю.Кiверчук став комендантом мiста, а перебуваючий при куренi губернський комiсар Центральної Ради на Подолi Григiр Степура знов повернувся до виконання службових обов'язкiв.

Так закiнчилося остаточне перебрання влади до українських рук у Кам'янцi-Подiльському. Хто саме до цього найбiльше прислужився, нам сказати важко, однак зрозумiло те, що й мусульманськi, й українськi пiдроздiли дiяли однаково хоробро та вiддано. У найближчi днi силами 12-ї дивiзiї було остаточно закрiплено за українською владою i всi кам'янецькi передмiстя.

Доки в Кам'янцi-Подiльському влада остаточно переходила до Центральної Ради, в Житомирi штаб Запорiзької бригади збирав сили для бою з загоном В.Кiквiдзе. Нiмцi пропонували своїми силами взяти Бердичiв, однак вони були ще далеко, а взяття цього мiста стало справою честi для українських воякiв. Саме тому полковник Присовський спiльно зi своїм штабом — генералом Натiєвим та пiдполковником Балецьким, розробив план боротьби з загоном В.Кiквiдзе. У розпорядженнi Присовського було три Запорiзькi куренi, рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та загiн одеських гайдамакiв. Щоб посилити запорожцiв до 1-го та 2-го куренiв було влито одеських гайдамакiв. Тепер у запорожцiв разом з Офiцерським загоном нараховувалось до 800 багнетiв та 100 шабель, а всього українськi вiйська в Житомирi мали 1400–1500 багнетiв, 100 шабель та 10 гармат. Запорiзьку артилерiю становили кiнно-гiрська батарея Алмазiва (4 гармати), 1-а легка Лощенка (2 гармати) та 2-а легка Савицького (4 гармати). Цих сил для боротьби з загоном Кiквiдзе було явно недостатньо, а тому Присовський на допомогу покликав Гайдамацький курiнь у силi понад 300 багнетiв та Гайдамацький гарматний дивiзiон з 6 гарматами. З такими силами можна було йти на приступ Бердичева. Перед українськими вiйськами стояло принципове завдання — взяти мiсто до пiдходу нiмцiв.

Бої за Бердичiв розпочалися зранку 25 (12) лютого 1918 року. На превеликий жаль, подробицi цих боїв нам абсолютно невiдомi. В українськiй iсторiографiї вони висвiтленi досить погано, а в радянськiй — надзвичайно тенденцiйно. Бiльше того, радянськi iсторики, як вже зазначалося, стверджували, що Кiквiдзе боронився не проти українських, а проти нiмецьких вiйськ.

Українське командування на цей раз вирiшило наступати не з боку Житомира, а зi сторони Шепетiвки. 25 лютого 1918 року кривавi бої розгорiлися пiд Бердичевом — бiля станцiї Тетерiв. Тут наступали 1-й та 2-й Запорiзькi куренi, яких пiдтримувала 2-а Запорiзька батарея. Проти запорожцiв В.Кiквiдзе кинув 73-й полк, червону гвардiю, а також кiнноту. Почався завзятий бiй. Українськi частини не витримали контрнаступу бiльшовикiв та почали вiдходити. Вiдступаючi запорiзькi лави заатакувала кiннота. 1-й та 2-й куренi могли бути знищеними, однак їх вiдступ прикрила вогнем батарея сотника Савицького. Гарматники стрiляли впритул по кiннотниках, що наближалися, а тому на встигли вiдiйти. Усi вони загинули вiд ударiв шабель у нерiвнiй рукопашнiй бiйцi. У цей час командири запорожцiв привели до ладу куренi, яким на допомогу прийшли й гайдамаки С.Петлюри. Вiдiгнавши ворожу кiнноту, українськi пiдроздiли пiд потужним артилерiйським вогнем знов перейшли в наступ. Гармати Запорiзької батареї та тiла героїв-гармашiв було вiдбито. Надвечiр останнi бiльшовицькi частини було остаточно вiдiгнано до Бердичева. Станцiя Тетерiв залишилася в руках українських вiйськ.

Наступного дня наступ на Бердичiв почався з житомирського та шепетiвського напрямкiв. Кiквiдзе знав, що нiмецькi вiйська всього в одному переходi вiд мiста, а тому наказав своїм пiдроздiлам почати евакуацiю. Українськi частини швидко просувалися в бiк мiста, займаючи кiлометр за кiлометром. Пополуднi запорожцi з боями увiйшли до мiста та до вечора опанували всiма вулицями. Загiн В.Кiквiдзе планомiрно вiдступав з Бердичева, знищуючи за собою залiзничну колiю. Бiльшовики через Козятин та Фастiв виїхали до Києва, щоб на пiдступах до столицi зорганiзувати оборону. Українськi вiйська цiлком захопили Бердичiв та могли святкувати свою перемогу.

Геройський вчинок сотника Савицького був високо оцiнений українською владою. Згiдно наказу Вiйськового мiнiстерства N 35 вiд 27 лютого 1918 року батарею, якою вiн командував, було названо "батареєю iменi отамана Савицького" (ф.1076,оп.1, спр.12, нак.35).

Ця батарея iснувала в Запорiзькiй артилерiї до кiнця 1919 року. Окремим наказом N 32 було вiдзначено i рiшучi дiї Запорiзької бригади пiд час боїв з бiльшовиками за Бердичiв (ф.1076,оп.1, спр.12, нак.32).

27 (14) лютого до Бердичева прибули першi нiмецькi пiдроздiли. Мiсто на той час вже цiлком пiдпорядковувалось українськiй владi. Командування нiмецького корпусу, що рушило через Бердичiв на Київ, пiшло на переговори з Центральною Радою та керiвництвом Запорiзької бригади. Було узгоджено, що Запорiзькi формацiї пiдуть в авангардi корпусу, що наступав зi сторони Бердичева. Сiчовики та гайдамаки мусили йти попереду нiмецького корпусу, який уже взяв Коростень.

Через це вийшов невеличкий конфлiкт мiж гайдамаками та керiвниками Центральної Ради. Вiйськовий мiнiстр пiдполковник Жукiвський наполягав на тому, щоб в авангардi наступу на Київ йшли нiмецькi частини, якi б, вiдповiдно, й першими увiйшли до Києва. Жукiвський таким чином прагнув зберегти вiд зайвих утрат українськi частини. Однак проти цього збунтувалися гайдамаки. "Гайдамацькi старшини та старшини-богданiвцi на чолi з О.Волохом вирiшили зажадати вiд вiйськового мiнiстра Жукiвського, щоб саме вони зi своїми пiдроздiлами, а не нiмецькi вiйська, першими увiйшли до звiльненої столицi України — мiста Києва. Ось як про цей конфлiкт оповiдає К.Смовський: "Ще перед приїздом мiнiстерського потягу отаман Волох дав наказ сотниковi Виноградову уставити кулемети так, щоб цей потяг можна було обстрiляти, а коли я запитав, для чого це, — вiн сказав, що так потрiбно … Пiсля скiнчення докладу сотника Шаповала вiйськовий мiнiстр почав на нас кричати; що, мовляв йому ще на фронтi обридли подiбнi делегацiї, а на Київ авангардом пiдуть нiмцi, а нiякi Гайдамаки.

Вся делегацiя була обурена такою вiдповiдю вiйськового мiнiстра. Тодi вiдiзвався отаман Волох та й каже: "Батьку мiнiстря, прошу числитися зi словами, бо гайдамацькi кулемети стоят навколо мiнiстерського потягу"" (196,с.154). Звичайно, що такий аргумент, як гайдамацькi кулемети, швидко вплинув на мiнiстрiв, якi знали, чого варте гайдамацьке слово. Жукiвський та Голубович визнали рацiю у словах Волоха, звичайно, пiд тиском сили.

Отже, таким екстравагантним засобом довелося переконувати власний уряд, що до Києва мусять увiйти саме українськi частини.

28 (14) лютого розпочався останнiй бiй українських пiдроздiлiв у окресленiй нашими часовими простiрами 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi. Сiчовики та гайдамаки наступали на Київ зi сторони Коростеня, а запорожцi — Бердичева. На пiдступах до Києва бiльшовики, рештки загону В.Кiквiдзе, укрiпившись бiля колонiї Северинiвки пiд Бучею на захiдному березi рiчки Iрпiнь дали українцям свiй останнiй бiй на Правобережнiй Українi. Треба сказати, що в Києвi вже давно було демобiлiзовано 2-й Гвардiйський корпус та "армiю" Р.Берзiна, а "армiя" П.Єгорова боролася з нiмцями та бiлогвардiйцями на Пiвднi України. Радянський Народний Секретарiат та головнокомандуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко виїхали до Харкова i мiсто нiхто не боронив.

Саме тому пiд Київ було кинуто рештки загону В.Кiквiдзе та кiлька нашвидкуруч складених пiдроздiлiв. З ними вступили в бiй гайдамаки та сiчовики, якi за допомогою артилерiї зламали опiр бiльшовикiв та заволодiли їхньою останньою оборонною позицiєю. Стрiлецькi сотнi багнетами розчистили бiльшовицькi укрiплення i шлях до столицi України, мiста Києва, був цiлком вiльним (42,с.79).

1 березня 1918 року кияни побачили на вулицях рiдного мiста шлики гайдамакiв, сталевi шоломи сiчовикiв та оригiнальнi кашкетки запорожцiв. Українське вiйсько з першим днем весни поверталося до своєї столицi. Перша українсько-бiльшовицька вiйна закiнчилася, починалася нова вiйна — нiмецько-українська кампанiя проти бiльшовицьких вiйськ. Ця кампанiя була зовсiм вiдмiнною, i поєднувати її з Першою українсько-бiльшовицькою вiйною ми не можемо.

1 березня 1918 року залишилося в українськiй iсторiї не тiльки як день звiльнення Києва, не тiльки як офiцiйний початок вiдрахунку часу за новим стилем, зрештою, не тiльки як перший день весни, а ще й як тривалий перiод нiмецької окупацiї України. Будемо вiдвертi, нiмцi були окупантами, щодо України вони переслiдували конкретнi цiлi, якi не мали нiчого спiльного нi з Українською державнiстю, нi з українським народом та його вiйськом.

Наступ на Лiвобережнiй та Пiвденнiй Українi нiмецькi вiйська цiлковито взяли на себе, не довiряючи та остерiгаючись українських пiдроздiлiв. Українськi командири рвалися в бiй, оскiльки розумiли, що свою державу мусять вiдстоювати саме вони, а не нiмцi. Однак останнi теж дуже добре розумiли тонкощi полiтичної гри i намагалися першими покласти свою руку на хлiборобськi райони та шахтарськi регiони, чорноморськi порти та флот. Це вже була iнша вiйна, з iншою метою та iншим характером бойових дiй.

До повернення в Київ жодного разу українськi частини не послугувалися пiдтримкою нiмцiв. Тепер же запорожцi та гайдамаки були придiленi до нiмецьких корпусiв як допомiжнi вiддiли, якi мусили репрезентувати мiсцевому населенню хiба що наявнiсть на Українi Центральної Ради.

Зi змiною полiтичних орiєнтирiв змiнився характер та змiст боротьби, змiнилися i вiйни, i саме тому на 1 березнi 1918 року ми ставимо крапку.

Довідкова література

Українська науково-довiдкова лiтература

1. Енциклопедiя Українознавства, т.1 — 10, Мюнхен, 1955 — 1984

2. Колянчук О.,Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань, Львiв, 1995 р.

3. Конституцiйнi акти України, док., К.,1992 р.

4. Нацiональнi вiдносини в Українi у ХХ ст. док.,К.,1994 р.

5. Пам'ятна книга бувших воякiв українцiв в Канадi, Гамiльтон, 1987 р.

6. Тинченко Я. Українське офiцерство: шляхи скорботи та забуття, К., 1995 р.

7. Українська Загальна Енциклопедiя, т. 1–3, Львiв, Станiслав-Коломия, 1932 р.

Науково — довiдкова лiтература СРСР

8. Бiльшовики України в боротьбi за встановлення Радянської влади, док.,К.,1957 р.

9. Большевистские военно-революционные комитетв, док.,М.,1958 г.

10. Боротьба за владу Рад на Подiллi, док., Хмельницький,1957 р.

11. Боротьба робiтникiв i селян за встановлення i змiцнення Радянської влади на Єлисаветградщинi, док., Кiровоград, 1957 р.

12. Борьба за Великий Октябрь на Николаевщине, док., Николаев, 1957 г.

13. Борьба за власть Советов на Киевщине, док.,К.,1957 г.

14. Борьба за установление и упрочение Советской власти, док., М.,1962 г.

15. Борьба трудящихся Волыни за власть Советов, док. Житомир, 1957 г.

16. Борьба трудящихся Черниговщины за власть Советов, док., Чернигов, 1957

17. В борьбе за Октябрь, док., Одесса, 1957 г.

18. Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине, док., N 1–2, К., 1977 — 82 гг.

19. Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине, док., т.1–3, К., 1957 г.

20. Великий Жовтень i громадянська вшйна на Українi, енцикл., К., 1987 р.

21. Всеукраинский съезд Советов//ЛР,Х,1928 г.,ч.1

22. Гражданская война и военная интервенция в СССР, энцикл., М.,1987 г.

23. Директивы Главного командования Красной Армии, док., М.,1969 г.

24. Директивы командования фронтов Красной Армии, док., Т.1–3, М., 1971 — 1974

25. До боротьби за Київ//ЛР,Х,1928 р.,ч.1

26. За власть Советов, док. Запорожье,1957 г.

27. Iз iсторiї ставлення бiльшовикiв до Центральної Ради//ЛР,Х,1928 р.,ч.4.

28. К отчету о 1 Всеукраинском с'езде Советов//Л.Р.,Х,1928 р. N.1.

29. Моряки за власть Советов на Украине, док.,К.,1963 г.

30. Областной съезд РСДРП(б-ков)//Л.З,Х,1926 г.,N 5.

31. Октябрь в Екатеринославе, док., Днепропетровск,1957 г.

32. Под знаменем Великого Октября, док. Мелитополь — Запорожье, 1057 г.

33. Трудящиеся Полтавщины в борьбе за установление и укрепление Советской власти, док. Полтава, 1957 г.

34. Трудящиеся Сумщины в борьбе за власть Советов, док. Сумы, 1957 г.

35. Трудящi Черкащини в боротьбi за владу Рад, док. Черкаси, 1957 р.

36. Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции, док.,Х.,1957 г.

37. Хронiка революцiйних подiй в Одесi, Одеса, 1958 р.

38. Червона гвардiя на Українi, док.,К.,1939 р.

Працi українських дослiдникiв:

39. Гольдельман С. Жидiвська нацiональна автономiя в Українi, 1917–1920 роки, Мюнхен, 1967 р.

40. Дорошенко Д. Iсторiя України, 1917–1923 роки, Т.1, Ужгород, 1932 р.

41. Iванiс В. Симон Петлюра президент України, Торонто,1952 р.

42. Iсторiя Сiчових Стрiльцiв, К., 1992 р.

43. Iсторiя Українського вiйська, Львiв, 1936 р. Вiннiпег, 1953 р., Київ, 1992 р.

44. Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво, Нью-Йорк,1956 р.

45. Романчук О. Ультиматум, К.,1990 р.

46. Тарнавський А. iсторiя 4-го Запорiжського полку iм. полк. Богуна//ЛЧК,Львiв, 1931 р., ч.1–8.

47. Тинченко Я. Перша українсько-бiльшовицька вiйна//Генеза, К., 1994 р.,N 1.

48. Тинченко Я. Злий генiй С.Петлюри//Академiя, К., 1995 р.,ч.1.

49. Тинченко Я. Останнiй бiй генерала//Академiя, К., 1995 р.,ч.2.

50. Тинченко Я. Вiйськова дiяльнiсть С.Петлюри у груднi 1917 — березнi 1918 рокiв//Симон Петлюра та українська нацiональна революцiя,К.,1995 р.

51. Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть, Мюнхен,1954 р., К., 1995 р.

Працi дослiдникiв СРСР:

53. Буравченков А. В ногу с революцией, К., 1988 г.

54. Гарчев П. Червона гвардiя України у Жовтневiй революцiї, Х., 1969 р.

55. Гарчев П. Червона гвардiя України у боротьбi за владу Рад, К., 1983 р.

56. Дубинский И., Шевчук Г. Червоное казачество, К., 1977 г.

57. Дубинский И. Киевская тетрадь, К., 1978 г.

58. Какурин Н. Как сражалась революция, Т.1, М.,1990 г.

59. Кангул Л. Збiрка документiв з iсторiї Одеської Червоної гвардiї, Одеса, 1932 р.

60. Кiров А. Румчерод i Раднарком Одеської областi в боротьбi за Жовтень//Л.Р,Х, 1927 р.,ч.5–6; 1928 р.,ч.1.

61. Ковбасюк С. Очерки по истории Одесской Красной гвардии//Октябрь на Одесщине, Одесса, 1927 г.

62. Кондуфор Ю. Великий Жовтень i захист його завоювань, К., 1971 р.

63. Кондуфор Ю. Великий Жовтень на Українi, К., 1977 р.

64. Конев А. Красная гвардия на защите Октября, М., 1989 г.

65. Курас I. Великий Жовтень i крах нацiоналiстичного реформiзму на Українi, К., 1985 р.

66. Лукьянов Х. Красная гвардия Донбасса, Сталино, 1958 г.

67. Мiронер Х. До 15-тирiччя Всеукраїнської партiйної конференцiї, 1932 р. ч. 5–6.

68. Моргунов В. Организация и борьба Красной гвардии на Украине в 1917 — 18 гг.//Л.Р,Х,1928 р..ч.3.

69. Попов Н. Очерки революционных событий в Харькове от июня 1917 до декабря 1918 г.//ЛР,Х,1922 г.

70. Пукэ П. 1917-й год на Киевщине, К.,1928 г.

71. Решодько П.Червона гвардiя в селах Лiвобережної України//УIЖ,К.,1966 р.,N 11.

72. Рубач М.К. К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой//ЛР,Х,1925 г.,ч.2

73. Сендерский А. Красная гвардия Киева в борьбе за победу Советской власти на Украине//Учен. записки КГУ,К.,1958 г.,Т.1.

74. Спахов С., Степанов М. Крейсер "Коминтерн", К.,1990 г.

75. Феделкiн, Тарнопольский Жовтень на Вiнничинi, Вiнниця, 1927 р.

76. Ципкiн Г.,Ципкiна Р. Красная гвардия — ударная сила пролетариата в Октябрьской революции, М., 1977 г.

77. Шелигiн Я. Червона гвардiя на Українi, Х, 1927 р.

78. Шелигiн Я. Червона гвардiя в боротьбi з нiмецько-гайдамацьким вiйськом//ЛР,Х,1928 р.,ч.2.

79. Шрейбер С. К протоколам Первого Всеукраинского совещания большевиков//ЛР,Х,1926 р.,ч.5.

80. Щербаков В. Жовтнева революцiя i роки громадянської вiйни на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1927 р.

81. Щербаков В. Жовтневий перiод на Чернiгiвщинi//ЛР,Х,1927 р.,ч.5–6: 1928 р. ч.1.

82. Щусь О. До останнього удару серця//Сторiнки iсторiї Української РСР, К., 1990 р.

83. Эрде Д. Революция на Украине, Х, 1927 г.

84. Юрченко А. Хотинское восстание, К., 1948 г.

Українськi збiрники праць та спогадiв:

85. Герої Крут, Дрогобич, 1995 р.

86. За Златоверхий Київ, Львiв, 1922 р.

87. Збiрник пам'яти С.Петлюри, К., 1992 р.

88. Останнiй гетьман, К., 1994 р.

89. Революцiя на Украине, М., 1930 г.; К., 1991 р.

Збiрники спогадiв радянських дiячiв:

90. Боротьба за владу Рад на Миколаївщинi, Миколаїв,1959 р.

91. Боротьба за владу Рад на Подiллi, Обл. видав, 1957 р.

92. Боротьба за Жовтень на Прилуччинi, Прилуки, 1927 р.

93. Боротьба за перемогу Радянської влади на Українi, К.,1957 р.

94. Боротьба за перемогу Радянської влади на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1958 р.

95. Борцi за Жовтень розповiдають, Днiпропетровськ,1957 р.

96. Борьба за власть Советов в Донбассе, Сталино, 1957 г.

97. Борьба за Советы на Екатеринославщине, Днепропетровск, 1927 г.

98. В боях за Жовтень, Хмельницький, 1958 р.

99. В защиту революции, К., 1977 г.

100. Великий Жовтень на Київщинi, К.,1957 р.

101. Великий Жовтень на Сумщинi, Суми, 1957 р.

102. Великий Октябрь и гражданская война в Одессе, Одесса,1977 г.

103. Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.

104. Жовтень на Одещинi, Одеса, 1957 р.

105. Жовтнева революцiя й роки громадянської вiйни на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1927 р.

106. Железнодорожники Екатеринослава в борьбе за власть Советов, Днепропетровск, 1958 г.

107. Киевщина в годы гражданской войны, К., 1962 г.

108. Незабутнi днi, Одеса, 1957 р.

109. Октябрь на фронте, М., 1967 г.

110. Пятая годовщина Октябрьской революции, Екатеринослав, 1922 г.

111. Рассказы о великих днях, Донецк, 1957 г.

112. Рассказывают участники Великого Октября, М., 1957 г.

113. Трудящi Черкащини в боротьбi за владу Рад, Черкаси, 1957 р.

114. У днi Жовтня, К., 1987 р.

115. Харьков в 1917 году, Х, 1957 г.

Спогади українських дiячiв

116. Андрiєвський В. З минулого, Нью-Йорк, Т.1.

117. Артюшенко Ю. Подiї i люди. На чужинi, 1966 р.

118. Биковський А. На Кавказько-Турецькому фронтi, Вiннiпег, 1968 р.

119. Биковський Л. Спогади про початки УВК в 1917 р//УК, N 22.

120. Веливченко I. Вiльне Козацтво на охоронi залiзницi Корсунь — Бiла Церква//ЗД, Варшава, N 9.

121. Видибайло П. По дорозi до кращого//ЛЧК, Львiв, 1932 р., ч.4, 7.

122. Винниченко В. Вiдродження нацiї, Т.2, К., 1991 р.

123. Водяний Я. УВК та його з'їзд в Чигиринi//ЛЧК, Львiв, 1930, ч.10.

124. Водяний Я. Виступ Вiльного Козацтва проти москалiв на ст. Вiнницi//ЗД, 1935 р., N5.

125. Гаврилюк I. З величного минулого//ЗД, Варшава, 1929 р., N 1.

126. Галаган М. Богданiвський полк//ЛЧК, Львiв, 1937 р., ч.6.

127. Галин М. Спостереження вiйськового лiкаря з часiв Великої вiйни й революцiї//ЗД, Варшава, 1936 р., N 6; 1937 р., N 7.

128. Гончаренко А. Бiй пiд Крутами//ЗД, Варшава, 1939 р., N 9.

129. Горбачевський Л. М.Ганкевич — герой Крут//ЛЧК,Л.,1938 р.,ч.3.

130. Гришко Г. 1917 рiк в Одесi//Розбудова Нацiї, 1930 р., ч.5 — 12.

131. Даценко В. Виправлення//ЗД,Варшава, 1938 р., N 8.

132. Дашкевич Р. Артилерiя Сiчових Стрiльцiв, Нью-Йорк, 1965 р.

133. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле, Мюнхен, 1969 р.

134. Доценко О. Iсторiя Звенигородського Коша УВК// УК, N 44.

135. Дубрiвний П. Сiрожупанники//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.

136. Євтимович В. Олелько Сергiйович Остапура Степовий//ЛЧК, Львiв, 1937 р., ч.7.

137. Євтимович В.Початки українського вiйськового шкiльництва в 1917–1918 рр//ЛЧК, Львiв, 1937 р., ч.12.

138. Євтимович В. Здобуття "Праги"//ЛЧК, Львiв, 1938 р., ч.3,4.

139. Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежнiсть//ЗД, Варшава, 1938 р., N 8.

140. Єремiїв М. Полковник Є.Коновалець … //Є.Коновалець та його доба, Мюнхен, 1974 р.

141. Єфремов С. Статтi, К., 1993 р.

142. Жук А. Участь ВК в протибiльшовицькiй боротьбi//УК, N 11.

143. Зозуля Я. Облога Києва//ЗДБ Торонто, 1966, N 11.

144. Калинович I. Українiзацiя 450-го Змiєвського полку//УК, N 25.

145. Калюжний О. Iз Саранська до Херсона//ЗД, Варшава, 1939 р., N 9.

146. Капустянський М. Доповнення до "Iсторi укра§нського вiйська", там само, К., 1992 р.

147. Кедровський В. 1917-й рiк, Вiннiпег, 1967 р.

148. Кiверчук Ю. Вiд Автономiї до Суверенностi//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.

149. Киричко П. Хронiка//Табор, Варшава, ч.12.

150. Кобилянський Л. Київський Вiйськовий Шпиталь, 1917 — 18 рр//ЛЧК, Львiв, 1933 р., ч.4,5.

151. Козловський О. Кармелюкшвцi//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.

152. Кампен I. Звiльнення Кам'янця-Подiльського вiд бiльшовикiв у 1918 роцi//ЗД, Торонто, 1966 р., N 11.

153. Корнiїв В. Спогади про українiзацiю 36-го пiшого Орловського полку в 1917 роцi//ЗД, Варшава, 1929 р., N 1.

154. Косець I. Фрагмент спогадiв…//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.

155. Кущинський А. УВК в роках 1917 –18//УКБ N 15, 16.

156. Кущинський А. "Лiтюча" сотня УВК в Кременчузi//УКБ N 20.

157. Кущинський А. Спогад з 1917 року//УК, N 28.

158. Кущинський А.В. "Летючшй сотнi" УВК//ЗД,Торонто, 1964 р., N 10.

159. Л-ий (Лоський) I. Крути//ЛЧК, Львiв, 1932 р., ч.2.

160. Левченко С. Спогад//Табор, ВаршаваБ ч.8.

161. Лисий М. Одна незаписана подiя//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.

162. Лисюк Колесник Цiкаве з iсторiї УВК//УК, N 11.

163. Мазепа I. Україна в огнi й бурi революцiї, Т.1, Прометей, 1950 р.

164. Максимович Т. Моя участь в оборонi Києва//УКБ N 10.

165. Маланюк Є. Книга спостережень: проза, Торонто, 1966 р., Т.2.

166. Марущенко-Богдановський А. Штурм "Арсеналу"?Табор, ВаршаваБч.5

167. Маслiвець Г. Гордiєнкшвський кiнний полк//ЗД, Торонто, 1964 р., N 10.

168. Михайлик М. День 16 сiчня 1918 р.//ЛЧК, Львiв, 1932 р., ч.2.

169. Михайлик М. Виступ Першої Української Вiйськової Школи//ЛЧКБ Львiв, 1932 р., ч.3.

170. Монкевич Б. Дещо про спiвпрацю панцирних авт пiд час оборони Києва в сiчнi 1918 р.//ЛЧК, Львiв, 1931 р., ч.6.

171. Монкевич Б. Слiдами Запорожцiв//Табор, Варшава, ч.7.

172. Монкевич Б. Слiдами новiтнiх запорожцiв, Львiв, 1928 р.

173. Науменко Ю. На переломi//ЗД, ВаршаваБ 1935 р., N 5.

174. Олiфер I. Київська Днiпрова сотня УВК//УКБ N 18.

175. Омельянович-Павленко М. На Українi, 1917–1918 роки, Праги, 1935 р.

176. Петлюра С. Статтi, Листи, Документи, Нью-Йорк, 1956 р.

177. Петлюра С. Статтi, К., 1993 р.

178. Петрiв В. Спомини, ч.1, Львiв, 1927 р.

179. Проценко П. Українiзацiя на Пiвнiчному фронтi росiйської армiї//ЗД, Варшава, 1936 р., N 6.

180. Рембалович I. 1918 рiк на Чернiгiвщинi//ЗД, Варшава, 1938 р., N 8.

181. Рiзникiв З. З минулих днiв ВК//УК, N 10.

182. Розгiн I. Лiкарська обслуга Богданiвського полку//ЗД, Торонто, 1966 р., N 11.

183. Савченко В. Спогади про український рух у 12-й росi— йськiй армiї в 1917 роцi//ЗД, ВаршаваБ 1929 р., N 1.

184. Савченко В. Український рух у росiйських частинах у 1917 та 1918 рр//ЗД, Варшава, 1934 р., N 4.

185. Савченко В. Український рух у 9-й росiйськiй армiї//ЗД,Варшава,1938 р., N 8.

186. Савченко В. В 1917 р. українцi-вояки в росiйськiй армiї не руйнували фронту//ЛЧК, Львiв, 1937 р.,N 1.

187. Середа М. Вiйськова нарада в кабiнетi ген. секретаря Порша 18 сiчня 1918 р.//ЛЧК,Львiв,1937 р.,ч.5.

188. Середа М. Отаман Бiденко//ЛЧК,Львiв, 1930 р.,ч.6.

189. Середа М. Отаман Волох//ЛЧК,Львiв, 1930 р., ч.5.

190. Середа М. Полковник Болбочан//ЛЧК, Львiв, 1930 р.,ч.3.

191. Середа М. Сторiнка з iсторiї визвольної боротьби//ЛЧК, Львiв, 1931 р.,ч.11.

192. Сiкевич В. Сторiнки iз записної книжки, ч.1–7, Торонто, 1945 — 52 рр.

193. Скоропадський П. Спомини, К., 1992 р.

194. Скоропадський П. Спогади, К., 1995 р.

195. Смовський К. Київськi куренi УВК//УК, N 11.

196. Смовський К. Гайдамацький кiш Слобiдської України та його артилерiя в 1917–1918 роках//ЗД, Варшава,1935 р.,N 5.

197. Сулкiвський Б. 2-й Сiчовий Запорiзький корпус//Табор, Варшава, ч.4.

198. Сумневич Ф. До "На переломi" Ю.Науменка в збiрнику 5 "За державнiсть"//ЗД, Варшава, 1938 р., N 8.

199. Тютюнник Ю. Революцшйна стихiя//Дзвiн, Львiв, 1991 р., N 7–8.

200. Фiголь А. Бiй пiд Крутами//ЛЧК, Львiв, 1931 р., ч.2.

201. Христюк М. Замiтки i матерiали до iсторiї української революцiї, Т.1, Вiдень, 1921 р.

202. Швець А. Iсторiя Полуботкшвського полку//УК, N 13.

203. Шемет Х. Полковник П.Болбочан//Хлiборобська Україна, кн.4, 1932 р.

204. Шпилинський О. Замiтки до iсторiї 3-го пiшого полку iменi Наливайка//Табор, Варшава, ч.12.

205. Янов М. Кiш УВК в Чернiговi//УК, N 23,24.

206. Янчевський М. Iз спогадiв//ЗД, Варшава, 1931 р., N 2.

Окремi спогади радянських дiячiв:

207. Аверин В. Октябрьская революция в Екатеринославе//ЛР, Х, 1927 г., ч. 5–6.

208. Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне, Т.1,М., 1924 г.

209. Артем (Сергеев) Ф. Статьи, речи, письма, М., 1983 г.

210. Ачканов Г. З спогадiв про Лютневу i Жовтневу революцiї в Одесi//БРВУ, к., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

211. Бабко В. П.I.Новиков, Х, 1971 р.

212. Бабко В. З життя Конотопської органiзацiї РСДРП(б)//БРВУ, К., 1957 р. УЖ, К.,1987 р.

213. Бош Е. Воспоминания, М., 1925 г.

214. Бош Е. Национальное правительство и Советская власть на Украине, М., 1919 г.

215. Броневой Б. Октябрьские дни в Одессе//ЛР, Х, 1927 г., ч. 5–6.

216. Бронзос К. За владу Рад//Жовтень на Запорiжжi, Днiпр., 1969 р.; УЖ, к., 1987 р.

217. Вагранська А. З iсторiї революцiйної боротьби трудящих Полтавщини//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

218. Вагранов В. Робiтники завойовують владу//Рассказы о великих днях, Донецьк, 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

219. Власенко С. У боях за Радянську владу в Катеринославi//Железнодорожники Екатеринослава…, Днепр., 1958 г.; УЖ, К., 1987 р.

220. Волкац С. В борьбе за Октябрь в Зиновьевске//ЛР, Х, 1930 г., ч.2.

221. Гаркуша Н. 3-й Авиапарк в огне восстаний//ВЗР, К., 1977 г.

222. Глаголєв М. Партiйна органiзацiя 30-го пiхотного полку у 1917 роцi//Харьков в 1917 году, Х., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

223. Гончаренко И. Красногвардейский отряд Паровозостроительного завода//ЛР, Х, 1928 р., ч.1.

224. Гопнер С. Вiд березня 1917 до березня 1918 року//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

225. Грязєв I., Єфремов П., Лелюк О., Патрикеєв М. Харкшвськi залiзничники у днi революцiї//Харьков в 1917 году, Х., 1957 г.; УЖ,К.,1987 р.

226. Гуляницький Т. Боротьба за встановлення Радянської влади в Єлисаветградi//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.

227. Дубасов М. Зародження спiлки молодi//ВЖК, К., 1957 р.;УЖ, К., 1987 р.

228. Заривайко П. Бiльшовики ХПЗ//Харьков в 1917 году, Х, 1957; УЖ,К., 1987 р.

229. Затонський В. Жовтень 1917 року в Києвi//Коммунiст, К., 1920 г.,N 3; УЖ, К, 1987 р.

230. Иванов А. Киевский Совет в борьбе с Центральной Радой//Коммунистическая мысль, 1922 г., N 6; ВЗР,К.,1977 г.

231. Iванов А. Центральна Рада i Київська Рада в 1917–1918 роках//ЛР, Х., 1922 р., ч.1; УЖ, К., 1987 р.

232. Iткiнд Д. Iз спогадiв про роботу Київської бiльшовицької органiзацiї в 1917 роцi//ЛР, Х, 1927 р.; ВЖК, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

233. Квiрiнг Е. Катеринославська Рада i Жовтнева революцiя//ЛР, Х, 1922 р.ч.1; УЖ,К.,1987 р.

234. Квиринг Э. Некоторые поправки к воспоминаниям о екатеринославском Октябре//ЛР, Х, 1928 г., ч.2.

235. Кiн П. Спогади про Жовтневi днi в Харковi//Пять лет, Х,1922 г.; УЖ, К., 1987 р.

236. Козюра С. В Полтавськiй Радi//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.

237. Коковiхiн М. Бiльшовики Пiвденно-Захiдного//Октябрь на фронте, М., 1967 г.; УЖ, К., 1987 р.

238. Котигорошко I., Козаченко А. З iсторiї боротьби за владу Рад робiтникiв заводу "Серп i Молот" в Харковi//ЛР, Х, 1928 р.,ч.4.

239. Краснов Ю. Незабутнi днi//Октябрь на фронте, М., 1967 г.; УЖ,К., 1987 р.

240. Красноленський В. Жовтень у Вiнницi//УЖ, К., 1987 р.

241. Лапчинський Г. Яу українськi робiтники та селяни вперше здобули собi владу, Х., 1927 р.

242. Лапчинський Г. Першi днi Всеукраїнської радянської влади//ЛР, Х, 1927 р., ч. 4–5.

243. Лапчинський Г. Перший перiод Радянської влади на Українi, ЦВК та Народний Секретарiат//ЛР, Х, 1928 р. ч.1.

244. Лапчинський Г. Боротьба за Київ. Сiчень 1918 року//ЛР, Х, 1928 р., ч.2.

245. Леженко Д. Перемога Великого Жовтня//Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.; УЖ, К., 1987 р.

246. Ленардо Ф. На пiдступах до Києва, Х, 1930 р.

247. Литовченко I. Коротко про великi подiї//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

248. Люксембург Б. Перший радянський уряд, Х., 1927 р.

249. Медведєв Є. З Харкова до Києва й назад//ЛР, Х, 1928 р., ч.1.

250. Мельник М. Революцiйнi подiї в 1917–1918 роках у Дунаївцях//В боях за Жовтень, Хмельницький, 1958 р.; УЖ, К., 1987 р.

251. Мирошниченко В. Харкiв-Дiн-Царицин//ЛР, Х, 1930 р., ч.2.

252. Мирошниченко В. Харкiвська Червона гвардiя, Х, 1932 р.

253. Минайленко Ф. З гвинтiвкою в руках//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.

254. Новшков А. Катеринославський Жовтень//Пятая годовщина Октябрьской революции, Екатеринослав, 1922 г.; УЖ, К., 1987 р.

255. Патлах Н. Киевские железнодорожники в январе 1918 года//ЛР,Х,1923 р.,ч.3;ВЗР,К.,1977 р.

256. Патлах М. В боротьбi за радянську владу в Києвi//ЛР, Х, 1928 р.,ч.1.

257. Патлах М. Київ у сiчнi 1918 року, УЖ, К., 1987 р.

258. Пересипко М. Незабутнi днi//Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.; УЖ,К.,1987 р.

259. Петриковський С. Харкiвський гарнiзон у Жовтневшй революцiї//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К.,1987 р.

260. Петровський Г. Великий початок//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.

261. Покко С. Организация и борьба Красной гвардии в Харькове//ЛР, Х, 1922 г., ч.1.

262. Пономарьов Ф. Перемога Великого Жовтня на Сумщинi//Великий Жовтень на Сумщинi, Суми, 1957 р.; БРВУ, К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

263. Попов М., Антипов П. Героїчне звершення//Жовтень на Запорiжжi, Днiпропетровськ, 1969 р.; УЖ,К., 1987 р.

264. Потапов М. Червона гвардiя Катеринослава//Пятая годовщина Октябрьской революции, Екатеринослав, 1922 г.; БРВУ,К., 1957 р.; УЖ, К., 1987 р.

265. Примаков В. Червоне козацтво у громадянськшй вшйнi//Красная конница, М., 1935 г., N 3; УЖ,К.,1987 р.

266. Резнiков М., Крутошинський С. Проскурiвська органiзацiя РСДРП (б) в 1917 роцi//В боях за Жовтень, Хмельницький, 1958 р.; УЖ, К., 1987 р.

267. Сазонов I. Залiзничники Одеси в боротьбi за владу Рад//Жовтень на Одещинi, Одеса, 1957 р.; БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.

268. Сивцов А. Киевская Красная гвардия в борьбе за власть Советов, К., 1927 г.

269. Сивцов О. Київська Червона гвардiя в боротьбi за владу Рад//ВЖК, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.

270. Смильтнек Ж. Отряд Красной гвардии завода ВЭК//ЛР, Х, 1928 р.,ч.1.

271. Сорокiн I. Крок за кроком//БРВУ, К., 1957 р.; УЖ,К., 1987 р.

272. Спренжин На першому Всеукраїнському з'їздi Рад//БРВУ,К.,1957 р.;УЖ,К.,1987 р.

273. Терехов Р. В авангардi боротьби//БРВУ,К.,1957 р.;УЖ,К.,1987 р.

274. Точоний Н. З Кронштадта на Чернiгiвщину//Боротьба за перемогу Радянської влади на Чернiгiвщинi, Чернiгiв, 1958 р.;УЖ,К.,1987 р.

275. Хохлов Т. За владк Рад//Октябрь на фронте, М., 1967 г.; УЖ,К., 1987 р.

276. Чайковський Ю. Арсенальцi, К., 1959 р.

277. Чайковський Ю. Январское восстание в Киеве//ВЗР, К., 1977 г.

278. Чайковский Ю. На Київському "Арсеналi"//БРВУ,К.,1957 р.; УЖ,К., 1987 р.

279. Шещевалов В. На чолi революцiйних мас//Боротьба за владу Рад на Миколаївщинi, Миколаїв, 1959 р.; УЖ,К., 1987 р.

Газетнi видання того часу:

296. Вiсник Українського Генерального Вiйськового комiтету

297. Вiстi Генерального Секретарiату УНР

298. Вiстi з Української Центральної Ради

299. Донецкий Пролетарий

300. Известия ЦИК

301. Известия юга

302. Киевская Мысль

303. Народна Воля

304. Нова Рада

305. Робiтнича газета

Мапи та схеми

Наступ українських військ проти більшовиків на Правобережній Україні у грудня 1917 р.

Наступ радянських військ на Лівобережній Україні у січні 1918 р.

Наступ збільшовичених частин проти українських військ на Правобережній Україні у січні 1918 р.

Похід українських військ на Правобережну Україну у лютому 1918 р.

Схема бою під Крутами 29 січня 1918 р.

Штурм Арсеналу 3 лютого (21 січня) 1918 р.