Темою повісті «Небезпечне відрядження» є ратний подвиг радянських чекістів у роки Великої Вітчизняної війни.

Петро Поплавський

НЕБЕЗПЕЧНЕ ВІДРЯДЖЕННЯ

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Рецензент П.Ф.Автомонов

Його везли у відкритій машині, і він усвідомлював, що вже дійшов до своєї останньої життєвої межі, за якою далі не існуватиме нічого. Нічого! Як просто і всепоглинаюче звучало в голові це слово. Нічого! Більше не буде нічого! Проте не відчував страху, в душі — лише давка каламуть і злоба на весь світ: на пекуче сонце, що витоплювало останні сили, на машину, що спокійно гуркотіла на невеликому підйомі, на двох солдатів із автоматами, що напружено застигли на сидінні поряд, притискаючи його з обох боків плечима, на молодого майора, що сидів попереду з водієм… Такий молодий майор, старанно поголений, якийсь урочиста підібраний. Хлопчисько… «Що він бачив у житті?! А тут ось не прожив, а ніби нужду справив на людях… Але ж якось жив. А це вже кінець…»

Він відчував, сказати б, навіть знав, куди його везуть, хоча й не розумів майже нічого по-угорськи, та життя навчило його все розуміти без слів, відчуваючи шкірою, розуміти кожною клітиною тіла.

Поворот. Ще один поворот. Попереду сизо зблиснула вода. Тиса. Міст. Кордон. На протилежному березі — Радянський Союз. І він якось мимоволі закрив обличчя долонями, солдати поруч насторожилися від його несподіваного руху, а він раптом зрозумів: руки в нього вільні, без наручників.

«Це вже нічого не змінить… Мабуть, нічого не змінить… Зрештою, втрачати нічого…»

«При спробі перейти державний кордон Угорської Народної Республіки в напрямку Чехословаччини був затриманий без будь-яких документів громадянин, що назвався російським німцем Августом Шварцом, 1919 року народження, з міста Челябінська. Він сказав, що потрапив на територію Угорщини після переходу державного кордону СРСР в районі Чопа з метою пробратися до Федеративної Республіки Німеччини, де в нього ніби були родичі, виїхати до них йому відмовляли в Радянському Союзі. Слідчі органи Угорської Народної Республіки вирішили повернути Августа Шварца до Радянського Союзу для підтвердження його показань і встановлення особи. Везли його у відкритій машині під конвоєм майора угорських прикордонних військ Яноша Бальцо. Не доїжджаючи річки Тиси, Август Шварц вдарив солдатів охорони ліктями по очах і кинувся на шофера, спрямував машину на повній швидкості в автопідйомник, що їхав назустріч. Внаслідок катастрофи шофер загинув відразу, майор Бальцо був тяжко поранений і помер за дві години в госпіталі, солдати одержали серйозні травми. Август Шварц із пошкодженням правого тазостегнового суглоба намагався втекти, проте був відразу затриманий угорськими громадянами».

***

Полковник Ковальченко заглибився в матеріали перевірки. Результатами дактилоскопічного обстеження стверджувалось:

«Август Шварц, 1919 року народження з міста Челябінська, він же Хом’яков Микола Іванович, 1919 року народження, з села Михайлівни Смоленської області, котрий 12 червня 1936 року народним судом міста Чернігова позбавлявся волі строком на п’ять років за розбійництво, покарання відбув; він же Кучинський Яків Федорович, 1920 року народження, з міста Тульчина Вінницької області, затримувався 20 березня 1943 року спеціальним відділом військової частини № 25056 в районі розташування об’єктів особливого призначення, втік з-під варти 22 березня 1943 року; він же Казинцев Георгій Панкратович, 1920 року народження, зі станиці Рождественської Краснодарського краю, 25 травня 1965 року народним судом другої дільниці міста Новосибірська позбавлявся волі строком на шість років за розкрадання державного майна, покарання відбував у виправній колонії Магаданської області, 12 червня 1966 року з колонії втік…»

Полковник замислився. «Кучинський… Кучинський Яків Федорович…» У пам’яті ожили спогади. Сергій Іванович Ковальченко в задумі підійшов до вікна, довго стояв, ніби напружено вдивлявся у золоті барви осіннього клена за холодною шибкою, та насправді він просто пригадував давнє, то був погляд пам’яті, спрямований у власну юність.

Нарешті полковник ніби пробудився зі сну. Він рвучко підійшов до телефону і набрав номер. На тому кінці ніхто не брав трубки. Ковальченко набрав номер секретаря.

— Алло! Будь ласка, розшукайте товариша Нероденка. Так… Саме так… Він мені дуже потрібен…

Сергій Іванович повернувся до стола, схилився над матеріалами розслідування, але хвилювання від давно пережитого вже закралося в душу.

Нарешті прочинилися двері.

— Ви мене шукали, Сергію Івановичу?

— Так. — Полковник підвівся і простягнув руку для привітання.

Нероденко заклопотано, якось по-діловому посміхнувся:

— Слухаю вас, Сергію Івановичу.

— Сідайте… — Полковник взяв зі стола сторінку матеріалу, та читати не поспішив, дивився на майора зосереджено. — А час летить… Правда?

— Нестримний час, безжальний і прекрасний, як писав поет, — посміхнувся Нероденко.

— Пригадалися мені сьогодні… І батько твій… І одне із твоїх поранень… Все ніби вчора… Ось послухай… — Полковник якусь мить вдивлявся у мереживо рядків, нарешті знайшов потрібний абзац: — «…він же Кучинський Яків Федорович, 1920 року народження, з міста Тульчина Вінницької області, затримувався 20 березня 1943 року спеціальним відділом військової частини № 25056 в районі розташування об’єктів особливого призначення, втік з-під варти 22 березня 1943 року…»

— Кучинський? — перепитав Нероденко.

— Так. Він же Хом’яков Микола Іванович. Він же Август Шварц.

— Кучинський… — повторив Нероденко. — Так, я пригадую…

— Ти колись мав розмову з Кучинською. Імені її вже не пригадую.

— Кучинська… Анастасія…

— Павлівна.

— Так.

— Це була його мати!

— Його мати?!

— Так. Але, на жаль, вона тоді не знала про це. Ні, вона не хитрувала, вона казала правду. Вона просто не знала. І ми тоді нічого не змогли дізнатися.

Коли Кучинський втік з-під варти, було виявлено понад двадцять чоловік Кучинських. Всіх їх допитали. Але марно. Принаймні тоді видавалося марно. З Кучинською Анастасією Павлівною мав розмову Нероденко. Вона йому зі сльозами на очах клялася, що в неї немає сина Якова та ще й Федоровича, казала, що її сини: Семен, Ярослав і Микола — всі носять прізвище чоловіка, Івана Хом’якова, і казала, що батько з синами загинули на фронті. Підтверджуючи свої слова, поклала на стіл чотири похоронки. Поклала їх на стіл слідчого й заплакала.

— Треба нам її розшукати, — сказав полковник.

— Так… Треба, — ствердив майор Нероденко. — Давайте я зараз і подзвоню.

Сергій Іванович посунув до майора телефонний апарат, і Нероденко набрав номер.

— Привіт! Де це ти пропадав? У Вінницькій? Цікавий збіг… У мене до тебе запитання по Тульчину Вінницької області. Ти Кучинську Анастасію Павлівну пам’ятаєш? Так. Ту, що проходила по матеріалах розшуку Кучинського. Так… Так… Говори голосніше! Що в тебе з телефоном? Гава на дріт сіла?

Закінчивши розмову, Нероденко доповів полковникові:

— Тисяча дев’ятсот шістдесятого року Кучинська з Тульчина кудись виїхала. Але куди — невідомо. Даних про її теперішнє місце проживання поки що немає…

— Жаль…

— За кілька днів ми її розшукаємо, але… товаришу полковник…

Нероденко і Ковальченко зустрілися поглядами і подумали про одне й те ж. Якусь мить вони обоє зважували цю думку.

— Так… Мабуть, не варто… Нічого нового для нас вона не скаже. Не треба її розшукувати. Хай зрадник залишиться для матері загиблим сином. Не будемо збільшувати кількість трагедій у всій цій історії. Чи не так? — Полковник поглянув на годинник. — Викликай заарештованого на дванадцяту. Будемо допитувати.

— Зараз я зроблю заявку, — сказав майор уже на порозі кабінету.

Полковник вивчав далі матеріали пошуку. Час від часу він підводив погляд від паперів і сидів у глибокій задумі.

— Довго він водив нас за ніс, — тихо промовив сам до себе. — Але в мене немає зараз сумніву, що це він. Продавець.

…Коли варта вийшла, заарештований сів на призначене для нього місце за столиком у протилежному від слідчого кутку кабінету. Він відклав убік зашмульганий картуз, вмостився зручніше на стільці, передчуваючи довгу розмову, витер спітнілі долоні. Кілька хвилин вони мовчки дивилися один на одного. Несподівано заарештований підвівся, зробив кілька кроків вперед і вигукнув злякано й здивовано:

— Це ви?..

Для Сергія Івановича Ковальченка ця історія почалася тисяча дев’ятсот сорок четвертого року…

1.

Телефон задзвонив о другій ночі. Першою підхопилася дружина, увімкнула в коридорі світло.

— Це тебе… — сказала. — Вставай.

Півроку тому ось так само нагло серед ночі теж задзвонив телефон: повідомили про загибель сина, теж чекіста, під Ровном… Не могли зачекати до ранку, відразу подзвонили… Але, врешті, яка різниця? Г Може, так і краще. До ранку вже сльози висохли, а на душі запеклося те страшне слово — загинув?

— Генерал… — мовила стиха Наталя, даючи телефонну трубку. Голос дружини видавав хвилювання.

Сергій Іванович вийшов до яскраво освітленого коридора, подумки поцінувавши завбачливість Наталі, — світло прогнало залишки сну.

— Ну, як життя, Сергію Івановичу? — запитав генерал.

Ковальченко нещодавно повернувся із відрядження на Донеччину. Там довелося чимало попрацювати, розслідуючи злочини німецьких карателів. Безсонні дні і ночі. А перед очима — син. Загинув! Вже ніколи його не побачити.

— Спасибі. Відпочив…

— Тож самопочуття…

— Добре, — посміхнувся Ковальченко.

— Знову треба їхати, Сергію Івановичу. Схоже на диверсію.

— Я готовий, товаришу генерал.

— Зараз за вами приїде машина.

…У приймальні заступника наркома державної безпеки чекали капітан Нероденко, ще молодий слідчий, але вже з досить великим власним досвідом, і кілька оперативних працівників. Коли зайшов підполковник Ковальченко, черговий офіцер підвівся.

— Ну от, всі зібралися. Заходьте!

Генерал запросив усіх сісти за стіл ближче до нього. Він був дуже втомлений від постійного недосипання, хвилювань, помітно схуд, гімнастерка на ньому була мов з чужого плеча. Тяжкі часи війни нікого не обминали. Проте, незважаючи на втому, генерал навіть намагався жартувати:

— Ну, позліталися, орлята?

Він підійшов до сейфа і взяв там спецповідомлення обласного Управління держбезпеки, прочитав його вголос:

— «Сьогодні о вісімнадцятій нуль-нуль на об’єкті «Луговська» була підірвана вентиляційна установка. Припинилась подача повітря під землю. Машиніст вентилятора Нестеровська Галина Іванівна тяжко поранена. Підземні роботи припинено. Люди виведені на поверхню через запасний вихід. Загальні втрати на суму шістсот тисяч карбованців».

Генерал поклав спецповідомлення до сейфа і тихо вів далі:

— На місце виїхала оперативна група обласного Управління держбезпеки. Ваше завдання — допомогти в організації і проведенні всіх заходів по розслідуванню злочину і розшуку винних. Є припущення, що вибух зроблено гітлерівськими агентами, яких закинули до нас у тил.

Генерал подивився на підполковника Ковальченка, і той підвівся, як і належить підлеглому.

— Сиди, — зупинив його генерал. — Тобі доведеться прийняти керівництво, Сергію Івановичу. Очолиш роботу слідчих. Помічник у тебе буде бойовий. — Генерал посміхнувся до капітана Нероденка. — А ви, хлопці, відповідаєте за проведення розшуку. — Генерал звернувся до оперативних працівників: — Старший — майор Короленко.

Якусь мить панувала тиша. Кожен із них уже тоді напружено думав про деталі проведення майбутньої операції.

— Ви ні на хвилину не повинні забувати, — розважливо говорив генерал, — що у визволених районах республіки залишена і діє агентура розвідувальних органів фашистської Німеччини. Закидають і нові розвідувально-диверсійні групи. Вони одягнуті у форму радянських військовослужбовців, озброєні, мають радіостанції, вибухівку, гроші. До того ж дехто із зрадників, що не встигли втекти разом з гітлерівцями, також чинять злочини. І пам’ятайте про залишки озброєних націоналістичних банд, які після проведення операцій по боротьбі з ними в західних областях України почали з’являтися в Новозуївському районі, куди ви й вирушаєте.

Генерал підвівся і подивився на годинник.

— Ну от. Здається, все зрозуміло. Будемо закінчувати.

Всі підвелися.

— Машини незабаром подадуть до центрального входу. О п’ятій годині ранку — літак. Бажаю успіху!

Генерал кожному потиснув руку.

2.

На аеродром вони прибули ще вдосвіта, о четвертій годині. Як і в місті, на аеродромі — жодного вогника. Світломаскування. Все довколишнє тонуло в нічній темряві. Тільки підійшовши до злітних доріжок, вони побачили ледь помітні контури літаків, а біля одного з них почули притишені голоси пожвавленої розмови.

Черговий офіцер, що їх супроводжував, відрекомендував екіпаж:

— Командир корабля Яків Іванович Незванов, — показав поглядом на майора, що саме одягав шолом. — А це Сергій Білан, стрілець-радист. — Він поплескав по плечу старшого сержанта. — Бажаю всім щасливої дороги! — Черговий козирнув і зник у темряві.

«Яків Незванов… Яків Незванов…»

Сорок другий рік… Загін спеціального призначення закидали в глибокий тил ворога. Ось так само назвали тоді прізвище Незванова. Він мусив провести літак до партизанської бази. Летіли через лінію фронту. Потрапили під обстріл німецьких зеніток. Яків Незванов був тяжко поранений — осколком пошкодило плече, на лівій щоці — рана, кров швидко просочувалась крізь гімнастерку. Ковальченко зазирнув до кабіни, побачив те все і не знав, як зарадити, навіть на слово не спромігся першої миті. А пілот усміхнувся, затискаючи долонею рану на щоці, і сказав:

«Дотягнемо!»

Треба зробити перев’язку. Ковальченко дістав із своєї сумки бинт, але капітан рішуче відсторонив його, показуючи поглядом на люк:

«Я все зроблю сам. Тобі пора! Приготуйся!»

Сергій Іванович розумів, що, можливо, поранений капітан не зможе зробити посадку, коли повернеться на наш аеродром. Вони розлучалися тоді мов навіки. Але обидва намагалися не думати про це. В кожного своє завдання. Війна…

І ось раптом кажуть — Яків Незванов. Невже це він? Сергій Іванович придивився і побачив на лівій щоці майора великий шрам. Так, це він!

— Живий! Скільки років не бачились?!

Ковальченко міцно обняв майора, а той вдивлявся в обличчя підполковника:

— Знайомий… Але… Може, нагадаєте? Ні-ні! Сам згадав! Сорок другий рік…Спецзагін імені Щорса.

— Точно. Ви мене закидали в тил. Як ви тоді дотягли?

— На зворотній дорозі також не поталанило… Геть розбили літак, довелося приземлитися на парашуті. Добре, що хоч вітер був у наш бік. Потім госпіталь. Опісля потрапив до бомбардувальників, літав на Берлін, знову був поранений. А ви як?

— Воюю, Якове Івановичу… по цей бік фронту.

Незванов все зрозумів, тож нічого не запитував, лише мовив співчутливо:

— Так, роботи вам вистачає…

За далеким обрієм жеврів світанок.

— Заходьте до літака, товариші.

3.

Вони зробили посадку далеко за межами обласного центру.

Літак торкнувся колесами землі і, підскакуючи, покотився полем по хирлявій траві, вишаруваній осінніми вітрами, нарешті зупинився.

Лейтенанта Ромашкіна Сергій Іванович пізнав відразу, побачивши здалеку через ілюмінатор знайому постать: високий, довгоногий, лівою рукою постійно поправляє картуза, а кроки великі, сягнисті — поспішає до літака.

З Петром Ромашкіним підполковник Ковальченко познайомився давно, ще до війни вони приятелювали. Цибатий, трохи кумедний хлопець ніби випромінював якусь енергію, усім було з ним легко й весело. Далеко не атлетичної будови, Петро мав, проте, в руках фантастичну силу. Колись під Ростовом вони разом з Ковальченком брали участь у знешкодженні одного з ватажків гітлерівської резидентури. Ромашкін тоді відзначився: він голіруч полонив озброєного ворога. Був нагороджений.

— Давні знайомі! — посміхнувся Сергій Іванович, виходячи з літака. — По нас приїхав?

Ранковий прохолодний вітерець куйовдив волосся, приємно лоскотав обличчя.

— По вас. Он машина стоїть. По конях!

…Начальник обласного Управління держбезпеки, кругловидий полковник з чорними бровами на вилицюватому обличчі, зустрів їх майже розчулено:

— Нарешті, дорогі мої! — кинувся назустріч з обіймами. — Ви навіть не уявляєте, як ми раді вашому приїздові.

В Управлінні не вистачало оперативних працівників: багато людей загинуло при виконанні бойових завдань, дехто після поранення ще був у госпіталях. А молоде поповнення не мало достатнього досвіду.

— Скажу відверто: навіть нікого було послати на об’єкт «Луговська». Довелося відкликати з опергрупи слідчого і просити йому на допомогу працівника прокуратури.

Годинник на стіні пробив десяту годину ранку.

— Переходимо до справи. Загальну обстановку вам змалював Віктор Іванович, заступник наркома державної безпеки. До речі, він дзвонив, цікавився, чи ви вже прибули на місце. Я зараз повідомлю вам щойно отримані дані.

Полковник узяв указку і підійшов до карти.

— Ось тут, у лісовому масиві, за десять кілометрів від Новозуївки, приблизно ось із цього квадрата, о п’ятій ранку виходив в ефір короткохвильовий передавач. Сеанс радіопередачі тривав кілька хвилин. На місце виїхала наша група, яку очолив капітан Войнов. І ще одне важливе повідомлення: із сусіднього Пригірського району повідомили, що в селі Соснівці, розташованому на південному заході лісового масиву, вчора з’явилося троє озброєних автоматами людей, одягнених у форму військовослужбовців Червоної Армії. Один із них — старшина, двоє — солдати. Вони казали, що ніби відстали від своєї частини і тепер змушені добиратися до фронту «на перекладних». У селі зупинилися, щоб поїсти. Селяни нагодували їх, зібрали навіть у дорогу продукти, хто що міг, і ті пішли через лісу бік автотраси. Хто вони? Навряд, щоб то були наші військовослужбовці. Якби вони справді відстали від своєї частини, то наздоганяли б її залізницею, де є комендатури, які максимально допомагають транспортом і продовольством. А ці троє чомусь опинилися в глухому селі. Можливо, це диверсанти. Можливо, перевдягнені бандити ОУН збирали для банди харчі. В усьому цьому ми мусимо розібратися.

Полковник поставив указку до стіни.

— Якщо є питання, товариші, то будь ласка.

— Скажіть, а текст перехопленої радіограми ще не розшифрували? — запитав Сергій Іванович.

Полковник скрушно хитнув головою.

— На жаль… Безумовно, якби ми знали текст передачі, тоді можна було б міркувати і про характер діяльності ворога. Але дешифрувати перехват ми не можемо. Власне, нікому цим зайнятися. Немає у мене зараз кваліфікованих криптографіє, лише один молодий офіцер… Ми направили наш радіоперехват для розшифровки в Наркомат держбезпеки.

— Чи не зафіксовані польоти ворожих літаків над територією області перед появою невідомих військових у селі Соснівці? — запитав майор Короленко.

— Ні. — Полковник сів за стіл. — Але треба мати на увазі, що диверсанти могли перейти лінію фронту, а потім пробралися в наш тил якимось транспортом чи навіть пішки. Трапляється всяке… Востаннє ми помічали появу німецького Ю-252 над територією району рівно місяць тому. Тоді була закинута в наш тил розвідувально-диверсійна група також із трьох чоловік. Але нині ця група нами вже ліквідована.

По деякій паузі полковник запитав:

— Завдання зрозуміле?

Всі підвелися.

— Разом з вами, Сергію Івановичу, на місце вибуху поїдуть оперативний уповноважений Черненко і ваш слідчий, — вів далі полковник. — Там працюють зараз співробітники Управління: слідчий лейтенант Миронов і оперуповноважений лейтенант Корольчук. Вони будуть під вашим керівництвом, Сергію Івановичу. А ви, товариші, — полковник обернувся до оперативних працівників, — виїдете трохи згодом у складі нової оперативної групи. Щасливої дороги! Пробачте, ледве не забув… Ви снідали? — І, не чекаючи відповіді, полковник підняв телефонну трубку, набрав номер, викликав когось, назвавши на ім’я: — Видайте все сухим пайком, Степане. Дорога не близька. І забезпечте пристойним транспортом.

4.

Виділили їм старезний непоказний «віліс», переданий Управлінню із якоїсь військової частини. Машина була така пошарпана, що не треба було мати буйну фантазію, аби уявити, скільки фронтових доріг вона оббігала, доки перейшла на тилову службу. Але і тут доводилося старому «вілісу» вскакувати вище халяв, як і на фронті.

— Це ось у Соснівці. — Водій показав на кульові пробоїни в лівих дверцятах. — У засідку потрапили. Але він у нас молодець, бігає, як молодий. Ще послужить, — вмощуючись за кермо, казав Микола Чорнуха.

Підполковник Ковальченко знав цього молодого енергійного хлопця і був радий, що саме він сидить зараз за кермом. До війни Микола Чорнуха був шофером голови облвиконкому. А коли область окупували фашистські війська, пішов до партизанського загону. Чорнуха добре знав довколишні місця й місцевих людей.

— Як живеться? — запитав його Сергій Іванович.

— Живемо-поживаємо, добро наживаємо, — відповів шофер своєю улюбленою приповідкою.

— Не одружився?

— Діло неспішне, товаришу підполковник.

— Дивись, доки збиратимешся, наречену вкрадуть.

— Моє щастя на мене чекає, — посміхнувся Чорнуха й натиснув на стартер.

…Місто ще не одужало після війни: зруйновані будинки, стіни пробиті снарядами, спалені автомашини, повсюди ящики з-під боєприпасів, руїни. Все нагадувало про тяжкі, запеклі бої.

Вони проїздили містечко за містечком і скрізь бачили лише одне — руїни.

Уже надвечір, залишивши позаду понад сто кілометрів, повернули праворуч. Проїхавши трохи полем, «віліс» скотився з гірки й зупинився на галявині біля невеликого озерця. На тому березі — густий ліс. Ковальченко витягнув із планшета карту і довго її роздивлявся.

— Десь із цього квадрата вели радіопередачу, — мовив тихо, наче сам до себе.

Водій під’їхав ближче до води. Зграя диких качок піднялася з очеретів і полетіла. Підполковник Ковальченко підніс до очей бінокль, а Микола Чорнуха, мов перепиняючи його, голосно мовив:

— Там Соснівка, — і показав рукою. — Там, за лісом, Новозуївка… Мотор глушити?

— Глуши… Перекусимо і трохи відпочинемо.

— О, в цьому щось є! — Кремезний засмаглий лейтенант Черненко звівся в машині і відразу вистрибнув, мов пружина його викинула. — Великий Маркс казав, що, перш ніж займатися філософією, треба добре поїсти. — Черненко посміхнувся, дістав з машини свій речовий мішок, розстелив на траві плащ-намет і почав «готувати стіл».

— Звідки цитата? Який том? Яка сторінка? — в тон йому мовив Сергій Іванович.

— Чого не знаю, того не знаю… Це я в університеті колись чув, професор на лекції жартував… Але дозвольте мені спершу поплавати, товаришу підполковник, — мовив Черненко.

— А в цьому озері можна купатися? — звернувся Ковальченко до шофера, котрий порпався у моторі.

— Можна, — відповів той, не підводячи голови.

Черненко швидко роздягнувся й шубовснув у воду, а Ковальченко і Нероденко сіли до імпровізованого столу.

— Чому засумував, Миколо Петровичу? — Капітан був на голову вищий за підполковника, широкоплечий, стрункий, з красивим обличчям, хоч і покрапленим густо ластовинням. — Що тебе мучить?

— Нічого, Сергію Івановичу, — відказав капітан втомлено. — Просто дочку згадав…

— Скільки це їй?

— Шість з половиною… Цікава така… А я з відряджень не вилажу… Товаришує із сусідським хлопчиком, Ігорком. Йому п’ять років минуло, — повеселів капітан. — Якось підходить вона до мене й каже так серйозно, мов доросла: «Тату, я думаю, що пора мені з Ігорком одружуватись, бо скоро я з школу піду, і тоді буде ніколи цим займатися».

— Он як… — Сергій Іванович розсміявся. — Дівчинка. В неї одруження на думці…

— Сергію Івановичу! — раптом крикнув Чорнуха. — Чуєте?!

Приклавши долоню до вуха, він якусь мить прислухався, перевіряв сам себе.

— Точно! Там іде бій! Це, мабуть, наша опергрупа!

— Заводь машину!

— Черненко! На берег! Чуєш?! В машину!

Вони швидко і водночас обережно їхали в глиб лісу. Нарешті зупинилися. За кількасот метрів у лісовій гущавині ішов бій. Люди в радянській військовій формі, перебігаючи від дерева до дерева, стріляли один в одного з автоматів, гвинтівок, пістолетів… Всі були в радянській формі, і тому було майже неможливо розібрати, де свої, а де ворог. Проте за якусь мить Микола Чорнуха вигукнув:

— Наших відтісняють… — Він напружено вдивлявся у постаті людей. — Це капітан Войнов зі своєю групою… Так… Я впізнаю їх…

Озброївшись гранатами, всі кинулись на допомогу, заходячи з правого флангу. Нероденка з кулеметом послали вперед, аби він зупинив можливий лобовий прорив ворога. Чорнуха мусив непомітно зайти з тилу й закидати ворога гранатами.

— Тримайся, Войнов! Тримайся! Ми допоможемо!

Застукотів кулемет. Одна за одною вибухнули сім гранат — то Чорнуха почав «лякати» ворога з тилу. Стріляти прицільно було неможливо. Кожен боявся влучити у свого бійця з групи Войнова. Але розрахунок виявився правильним. Ворог не чекав такого повороту бою і кинувся на неприкритий лівий фланг. Відразу стало зрозуміло, хто є хто.

— Ура-а-а-а!!!

— Тримайся, Войнов!

Все закінчилося навдивовиж швидко і щасливо. Бандити, безладно відступаючи, втрачаючи людей, кинулись у глиб лісу.

Після бою капітан Войнов довго не міг повірити, що все так обійшлося.

— Несподівано зустрілися з бандою… Були змушені прийняти бій. Нас тільки п’ятеро, а їх більше двадцяти… Якби не ви… Вважаю, що вдруге на світ народився…

— Втрати є?

— Оперативний уповноважений Поскрьобишев загинув…

З-за кущів вийшла група військових, ведучи попід руки неголеного, блідого чоловіка років тридцяти.

— Це мої люди, — мовив Войнов. — Полоненого ведуть.

Затриманий зупинився, підвів погляд і якусь мить дивився спідлоба.

— Скажіть, підполковнику, — звернувся він до Ковальченка, — це ви — всі?

— Ні, не всі… Ще двох чекаємо.

Обличчя полоненого налилося кров’ю.

— Справно ви нас… — Він приречено посміхнувся. — Якби ми знали, всіх би до одного виклали…

— Що ж ви так сплохували? Подумали, що вас оточує принаймні рота?

Після допиту з’ясувалося, що група Войнова зіштовхнулася із залишками розгромленої банди Нечая, яка втекла у ці місця зі Станіславщини. Полонений не заперечував своєї приналежності до банди, як і не заперечував, що пішов туди з власного бажання, а не з примусу, як багато інших жителів Західної України, яких часто просто шантажували вступати до озброєних націоналістичних формувань.

— Куди йшов Нечай із залишками банди?

— В ліс…

— Точніше?

— Не знаю.

— Хтось із вашої банди вчора заходив у Соснівку?

— Так. Я був там учора…

— Самі?

— З двома солдатами.

— Що робили в селі?

— Збирали продукти для решти…

— …бандитів. — Ковальченко продовжив слова пораненого.

— Ми не бандити! — озлоблено заперечив той. — Ми — українська повстанська армія[1]

— Армія?! — Ковальченко подивився йому просто в очі. — А чиї інтереси захищає ваша армія?

Бандит опустив погляд.

— А скільки ваша армія загубила невинних людей — зашморгами, ножами в спину, пострілами з обрізів?!

Бандит мовчав.

— Та що ви з ним, Сергію Івановичу… — Черненко не витримав, кинувся з автоматом на полоненого.

— Облиш! — зупинив його підполковник.

Затриманий бандит міг дещо знати про людей, причетних до вибуху на «Луговській», навіть якщо залишки банди Нечая й не брали в цьому участі самі, — оунівські ватажки, перешкоджаючи поверненню Радянської влади, цілком підпорядковували дії своїх бандитів інтересам гітлерівської Німеччини: чинили диверсії, робили напади на радянські установи і підприємства, вбивали активістів.

— Капітан Войнов, відправте полоненого в Управління держбезпеки!

— Добре. Доведеться в одній машині з тілом Поскрьобишева… Я зв’язався по рації з сусіднім райвідділом держбезпеки, товаришу підполковник, вони направили в моє розпорядження взвод солдатів. Буду переслідувати банду. А пошук ворожої радіостанції продовжать ось вони. — Капітан Войнов. показав поглядом на двох офіцерів і втомлено сів на старе, давно колись повалене, вже трухляве дерево, дістав сигарету, чиркнув сірником і сказав: — Я спершу почув кулемет, товаришу підполковник, нічого не міг второпати, тільки подумав, що вже нам кінець. Аж чую: «Тримайся, Войнов!» І гранати, чую, одна за одною! Ну, ви дали жару, товаришу підполковник!

І раптом Сергій Іванович якось блискавично усвідомив, що з поля бою Нероденко і Чорнуха не повернулися. Ще не повернулися… Він швидко поглянув довкола. Немає їх! Щось трапилось! Поранені?! Загинули?! Аж похололо все всередині.

Відразу кинулись на пошуки.

Ліс довкола мовчав. Здавалося, все навкруги завмерло. Аж не вірилося, що якусь мить тому тут гриміло, люди вбивали людей, розсіваючи навсібіч жорстокий свинець. Пахло порохом. Дерева понівечені кулями. На землі трупи, застиглі в неприродних позах.

Підполковник Ковальченко зауважив, що біля вбитих немає зброї. Але ж вона була! Щойно ці люди ще стріляли! Хтось забрав зброю?! Значить, бандити поверталися?!

— Лягай! — крикнув підполковник Ковальченко. — По-пластунськи до мене!

Коли товариші підповзли, Сергій Іванович схвильовано мовив:

— Сюди поверталися бандити… за зброєю… Будьте обережні.

Всі завмерли і довго лежали непорушно.

Спостерігали. Прислухалися. Проте ніщо не порушувало тиші. Ніщо не викликало підозр. Нарешті переконалися — бандитів близько немає. Серед убитих почали шукати товаришів. Та ні Чорнухи, ні Нероденка не знаходили. Це й тішило, адже залишилась надія, що вони живі. Але на душі було дуже кепсько.

Вони прямували в глиб лісу до того місця, звідки Чорнуха і Нероденко вели вогонь по ворогові, опускаючись пологим схилом яру, нараз побачили: Чорнуха йшов їм назустріч і ніс на руках Нероденка. Гімнастерка слідчого просякла кров’ю, рука звисла до землі.

— Живий? — Сергій Іванович підбіг до Чорнухи.

— Живий… Потрібна перев’язка… Допоможіть.

Капітан Нероденко був непритомним. Кілька ножових ран на спині. Не було сумніву, напад на капітана вчинено підступно.

— Там, біля кущів, де дуб росте… — показав Чорнуха. — Я почув стогін. Бачу — він лежить.

Трава біля кущів була зім’ята. Гілки зламані. Сліди боротьби. На траві — кров. Оглядаючи все довкола, Сергій Іванович помітив метрів за двадцять від кущів тьмяний зблиск металу, майже біля самого дуба. Виявилося, що то відламаний кінчик леза ножа. Сліди надлому свіжі.

Підполковник обережно загорнув той шматочок металу в хустину, поклав до кишені. Чи має цей уламок відношення до поранення капітана? А мабуть, має. Тільки яке?

5.

Тяжкопораненого капітана Нероденка відвезли до районної лікарні. Добралися туди лише пізно ввечері. Дорогою доводилося не раз зупиняти кровотечу, перебинтовувати рани.

Ранком капітан опритомнів. Понад силу ворушачи пересохлими губами, він раз у раз просив дозволу в чергового лікаря, аби до нього пустили підполковника Ковальченка.

— Лише на кілька хвилин, — застеріг лікар. — Ви ж самі розумієте, йому потрібен спокій.

— Так, безумовно, я все розумію…

Сергій Іванович зайшов до палати і вкляк на порозі. Нероденко лежав на ліжку біля вікна — блідий, наче вапном залитий, риси обличчя загострилися, раз за разом облизував пересохлі губи, а очі жевріли, як дві маленькі свічки. От-от, і один подих вітру їх загасить.

— Сергію Івановичу… — ледь чутно видихнув Нероденко, помітивши підполковника, і дві кволі свічечки спалахнули яскравіше.

Ковальченко підбіг до ліжка, спробував, як міг, приховати на обличчі свій біль, тривогу, свій розпач. «Який він блідий… І як важко дихає… Невже помре?! Невже?!»

— Колю! Ну як ти? Бачу, тримаєшся як козарлюга. Молодець!

Нероденко посміхнувся.

— Вже, мабуть, я не… житиму… Але хочу… треба сказати… Може, знадобиться… Після бою… коли я повертався… на мене кинувся чоловік… у формі… радянській… лейтенант… вище середнього зросту… кремезний… міцний в руках… смаглявий… ніс із горбинкою… волосся, здається, чорняве…

Нероденко глибоко вдихнув і закашлявся.

— Товаришу підполковник, більше не можна… Ні хвилини більше не можна… Спокій, спокій йому потрібен, — зашепотів черговий лікар.

— Сергію Івановичу, я повинен…

Слова раптом урвалися. Капітан знепритомнів.

— Він буде жити? — запитав підполковник, боячись зустрітися з лікарем поглядом і прочитати в ньому безсловесну відповідь.

Лікар довго мовчав, врешті тихо мовив:

— Дуже мало надії… Потрібна операція. Але в умовах районної лікарні її зробити майже неможливо. Пораненого треба терміново відправляти до столиці або принаймні до найближчого госпіталю.

Через півгодини Сергій Іванович зв’язався по телефону з начальником Управління держбезпеки, доповів про поранення слідчого. Начальник пообіцяв, що відразу домовиться з військовою частиною про літак.

Того ж дня капітана Нероденка відправили до столиці.

…Як війна переплела долі людей. Одних вона навіки роз’єднала. Інших — повела спільною дорогою. З Нероденком Сергій Іванович познайомився в партизанському загоні імені Щорса. Микола Нероденко був там разом із батьком, Петром Івановичем. Батька, командира розвідки, Ковальченко знав набагато краще, був під його командуванням. Вони з Петром Івановичем швидко порозумілися і заприятелювали. Петро Іванович в юності працював у вагоноремонтному депо. Коли почалася революція, він очолив страйк залізничників на станції Жмеринка. Згодом вступив до підпільної більшовицької організації, боровся з гетьманською владою на Україні, був заарештований, втік… У громадянську війну він — працівник ЧК у Вінниці. Потім — робфак, Київський політехнічний інститут, працював на заводі, перед війною знову повернувся до служби в органах держбезпеки. Життєвий шлях батька не міг не вплинути на долю сина. Микола вирішив торувати батьківську стежку — став чекістом. Вони з Ковальченком закінчили, хоч і на різних курсах, юридичний факультет Київського університету, і це їх ще більше зближувало в партизанському загоні. Одного разу Микола Ковальченко із грудою йшов у ворожий тил, прикривав їх Нероденко-батько. Під час перестрілки з есесівцями Петро Іванович загинув. Важко пережив Ковальченко смерть бойового товариша. І ось другий удар підступної жорстокої долі — Микола, його син.

Заглибившись у спогади, Сергій Іванович і не помітив, як зайшов на прохідну будови.

— Ваша перепустка!

Підполковник показав посвідчення, зайшов на територію «Луговської» і попрямував до невеличкого дерев’яного будиночка, в якому вони мали жити й працювати. Райвідділ держбезпеки розташований далеченько, в сусідньому районі, тож вони вирішили отаборитись «ближче до виробництва».

На ганку стояв Черненко і про щось жваво розмовляв із молодими лейтенантами. Коли підполковник підійшов, ті урвали розмову й відрекомендувалися:

— Слідчий Миронов.

— Оперативний уповноважений лейтенант Корольчук.

Обидва світловолосі, атлети, але Миронов — високого зросту, смаглявий, а Корольчук — нижчий, у плечах могутній.

— Ну що ж, товариші, ходімте, поговоримо про справу.

Зайшли до невеличкої кімнати, майже квадратної, електрична лампочка на довгому шнурі звисає з-під стелі, гасова лампа стоїть на тумбоцчі біля дверей, на випадок, якщо зникне струм, посередині кімнати — стіл і довкола нього чотири табуретки. Чотири ліжка попід стінами.

— Ще одне ліжко пізніше занесуть, Сергію Івановичу. Сідайте, — мовив Миронов. — Може, перекусимо? У нас трохи м’яса тушкованого є.

Коли сказали про їжу, Ковальченко пригадав, що їли вони востаннє ще вчора, і відразу аж у голові запаморочилось, ковтнув слину. А Черненко посміхнувся:

— Я вже зовсім охляв, Сергію Івановичу.

— А де Чорнуха?

— У дворі. З машиною возиться.

— Клич його.

Черненко поплескав по плечу лейтенанта Корольчука і лукаво підморгнув:

— Зараз ми організуємо чайку гаряченького. З міцною заваркою.

А потім Миронов і Корольчук доповідали про хід розслідування. Слідчий говорив баском, не поспішаючи, викладав свої думки з приводу кожної версії.

— Поки що в нас немає ніяких фактичних підтверджень того, що вибух був учинений диверсійною групою фашистських спецорганів. Якщо, безумовно, не брати до уваги… — Він зробив багатозначну паузу й дістав із кишені блокнот. — Якщо не брати до уваги факт радіопередачі, що велася з лісового масиву. На нашу думку, її вів ворожий радист, повідомляючи своєму шефові про результати вибуху. Але це тільки припущення, і ми поки що нічого до пуття не знаємо… Цілком можливо, що агент виходив в ефір і зовсім з іншого приводу. Коротше — потрібна розшифровка тексту радіограми.

— Радіоперехват не змогли розшифрувати в нашому Управлінні, — мовив Ковальченко. — Але ж це не означає, що ми припинимо роботу над цією версією. Будемо розслідувати далі й чекатимемо де-шифровки з наркомату.

— А якщо виявиться, що даремно час витратили? — раптом підвівся лейтенант Корольчук. — Мені видається, всі сили треба спрямувати на з’ясування причини вибуху, а коли одержимо текст радіограми, тоді й видніше буде…

— Видніше буде… Але не можна віддавати перевагу одній із версій, товариші. Врешті, це вимога карно-процесуального закону.

Підполковник підвівся з-за столу і закурив. Від кількох затяжок аж темні кола попливли перед очима.

— У лісовий масив, — вів далі він по паузі, — для розшуку радіостанції направлена оперативна група, і вам, товариші, треба працювати з нею в найтіснішому контакті. Домовтесь із ними про спосіб постійного зв’язку. Хто там старший групи? Був капітан Войнов, але йому доручено очолити операцію по ліквідації залишків банди. Зв’яжіться з Управлінням і про все дізнайтесь.

— Буде виконано!

— А як ви гадаєте, — запитав підполковник Миронова, — чи не міг підготувати вибух хтось із працівників будови?

— Ми визначили число осіб, з якими треба поговорити. На нашу думку, ці люди могли бачити злочинця — інженери, техніки, слюсарі, монтери, які чергували тої ночі перед вибухом і наступного дня. Ми вже опитали з десяток чоловік. Але ніхто з них ще не сказав нічого вартого уваги. Шкода, що не маємо можливості поговорити з Нестеровською, вона могла б знати щось про злочинця.

— Я цікавився станом її здоров’я, — сказав підполковник. — Вона в дуже тяжкому стані. Тож не будемо чекати на її допомогу. А як ви гадаєте, залишки банди, що з’явилися в цих краях, можуть мати причетність до вибуху?

— Цілком можливо… Ми вже розробили план перевірки цієї версії.

— Дуже важлива інформація про те, що банда перебувала в лісі біля Соснівки за кілька годин ао вибуху. Троє бандитів заходили за продуктами в село, але чи появлялися оунівці в Новозуївці? В районі будови? Якщо появлялися, треба дізнатися, коли саме, з ким зустрічалися, до кого заходили, коли й куди пішли. Не забувайте, що ОУН, зокрема її СБ[2], готує в населених пунктах свою агентуру, за допомогою якої і здійснює диверсії в нашому тилу. Треба буде добре попрацювати, виявляючи таку агентуру. І ще мене цікавить, чи не міг трапитись вибух з причини некваліфікованого, недбалого поводження з вибухівкою?

— Ми з’ясували це, — відповів Миронов. — У той час на вентиляційній установці не велося ніяких робіт із застосуванням вибухівки. Ми перевірили документацію її щоденної видачі, розмовляли з кожним, хто має до цього хоч якесь відношення… На нашу думку, тут усе гаразд. Видача і використання вибухівки дуже суворо контролюється. На вентиляційну установку вона не могла потрапити випадково. Інженери з будівельного тресту вважають, що було застосовано спеціальний вибуховий пристрій.

— Чому вони так вважають?

— На місці вибуху знайдено ось ці предмети, — Миронов дістав із сейфа невеликий пакунок. — Три металевих уламки і пружина. Інженери вважають, що це залишки вибухового пристрою.

Це вже про щось говорило. Підполковник попросив дати протокол огляду місця події. Миронов дістав папку з матеріалами, поклав її на стіл.

У протоколі місце події було описано дуже поверхово, багато з того, про що говорили працівники держбезпеки, взагалі там не згадувалось. Читаючи його, було неможливо уявити, що ж відбулося на вентиляційній установці.

— Спеціалісти оглядали місце вибуху? — звернувся підполковник до Миронова. — І чому про осколки ось тут написано, а про пружину ні слова? Як це розуміти?

— Протокол складав слідчий прокуратури… Це його недогляд. Пружину я знайшов уже потім…

— Ну, знаєте, товаришу Миронов! —обурився Ковальченко, але відразу сказав якомога спокійніше — Протокол огляду, товариші,— це дзеркало події. Від якості огляду і грамотності складення протоколу залежить хід і результат всього розслідування. До цього треба ставитись якнайсерйозніше.

Миронов зашарівся, потупився.

— Недосвідченість, товаришу підполковник, вина і моя, і слідчого прокуратури… Врешті, ми з ним ще тільки вчимося… заочно в юридичному… — спробував посміхнутися і хоч якось виправдатись.

— Ну що ж… — Ковальченко підійшов до сейфа і поклав папку з матеріалами. — Сподіваюсь, місце вибуху охороняється?

— Так.

— Спробуємо виправити помилки. Ви мусите поїхати в Науково-дослідний інститут безпеки робіт в гірничорудній промисловості, — звернувся підполковник до Миронова, — і домовитись, аби нам виділили досвідченого наукового співробітника. Повертайтесь якомога швидше. Проведемо повторний огляд місця вибуху.

6.

Він був сам у кімнаті. Ліг на ліжко, намагався заснути, але не міг. Мучили думки — що ж трапилося в лісі після бою? На перший погляд, все видавалося зрозумілим: хтось із оунівців, збираючи на місці зброю, зіштовхнувся із Нероденком. Розуміючи, що пострілом можна себе видати, привернути увагу, бандит вдався до холодної зброї. Все ніби й можна було пояснити, та виникало так багато «але»… Не вірилось, щоб Нероденко міг бути таким безпечним, щоб не помітити появи бандита, не відчути… Він був таким досвідченим… І нараз оте слово був, навіть сказане подумки, мов рукою за серце вхопило, стиснуло. Чому був? Він і зараз є, і мусить бути, мусить жити! Нероденко такий досвідчений і так гарно орієнтується в лісі. Він просто не міг не відчути наближення, не міг не відчути присутність ворога. Але ж не відчув! Чорнуха розповідав, що, повертаючись до машини, бачив двох бандитів, які збирали зброю. Чорнуха приготувався до бою, але відкрити вогонь не встиг, бандити помітили його і відразу подалися в ліс. Хто ж напав на слідчого? Якщо припустити, що це зробили бандити, котрі підбирали зброю, то чому вони не взяли в Нероденка кулемет? Такої зброї бандити ніколи б не залишили. Це точно! Тоді хто ж той лейтенант, той бандит у формі радянського лейтенанта? Він стежив за капітаном, напав із засідки.

Підполковник дістав з кишені уламок леза, довго роздивлявся його. Він відчував, що той шматочок таїть у собі відповідь на запитання. Таїть, принаймні може таїти…

Сергій Іванович і не помітив, як до кімнати зайшов Миронов.

— Товаришу підполковник, ми приїхали з науковим співробітником. Знайомтеся.

Поряд з Мироновим стояв чолов’яга невисокого зросту, в окулярах, із залисинами, з густими рудуватими вусами.

— Омельченко Петро Степанович, кандидат технічних наук.

— Ви знаєте, чому ми вас покликали?

— Так. Ваш товариш мені розповів. Я готовий допомогти вам.

— Дуже приємно познайомитись. Підполковник Ковальченко. — Сергій Іванович простягнув правицю для привітання, а в лівій руці все ще тримав уламок ножа.

І раптом йому подумалось: в Нероденка за спиною міг бути кулемет!

— Миронов! — крикнув він до слідчого. — Де наш кулемет?!

— В машині.

— Негайно несіть сюди!

Кандидат наук, не розуміючи, в чому справа, розгублено дивився на підполковника, потім перевів погляд на Миронова.

— Ви сядьте, — заспокоїв його Сергій Іванович. — Це у нас свої справи. За кілька хвилин ми поїдемо на місце вибуху.

Вони оглянули кулемет якнайретельніше, але жодної свіжої подряпини на ньому не знайшли. Тож припущення, що злочинець міг нанести один із ударів по кулемету, який висів за плечима у Нероденка, і обламати вістря ножа, не підтвердилось.

— Ну, що ж… — Підполковник засмучено розвів руками. — Немає, то й немає. Поїхали на будову.

Місце події — вентиляційна установка, власне, те, що від неї залишилось. Нині це зруйноване приміщення загальною площею близько сімдесяти квадратних метрів з проваленим дахом. Довкола розкидані шматки шиферу, штукатурки. За сімдесят два метри від західної стіни лежав шматок від корпуса вентилятора, металева пластина шириною тридцять і довжиною сорок сантиметрів. Вікна побиті разом з рамами, вхідні двері зірвані й відкинуті на п’ять метрів. І так далі, і так далі…

Вони записали все дуже докладно в протокол і зайшли всередину руїни. Приміщення колись складалося з двох половин: в одній був вентилятор, у другій, західній, половині — тамбур для змінного машиніста, трансформатор, деякі прилади й механізми. Електромотор, що приводив у рух вентилятор, був завалений уламками даху. Всі прилади розбиті. Фундамент самого вентилятора й робоче колесо деформовані.

Вони опустилися в канал, що з’єднував вентилятор з підземними штреками. Стіни каналу зруйновані. Сергій Іванович звернув увагу спеціаліста на праву стіну: вона була закіптюжена біля фундаменту вентилятора.

— Тут був центр вибуху, — сказав Омельченко.

Понівечене колесо вентилятора, під яке вони підповзли, також мало сліди кіптяви.

— Зрозуміло, — лежачи на спині й оглядаючи лопаті колеса, мовив Омельченко. — Вибухівка була підкладена ось тут. Праворуч. Просто на фундаменті.

Сергій Іванович зішкріб нагар з лопаті колеса, зі стіни каналу й ретельно впакував усе те.

— Як ви гадаєте, скільки тут було вибухівки?

— Кілограмів чотири…

Вони продовжували огляд. Пересувалися навколішки, шукали залишки вибухового пристрою, зазирали в кожну щілину, розгрібали купи потрощеного каменю, перетирали в руках кожен шматочок штукатурки, землі, не втрачаючи надії щось знайти.

— Даремно це все! Після такого вибуху! — Миронов пошпурив геть від себе шматок штукатурки.

— Треба мати терпіння, мій друже. Терпіння. Раджу ніколи не забувати приказку: хто шукає, тон знайде, — мовив Сергій Іванович. — Я принаймні ніколи про неї не забуваю. Хоч щось повинно залишитись.

— Саме так… Тільки щось, — кинув Миронов.

Кожен із них подумки уявив картину жахливого вибуху… Піднявся дах, зі свистом летіли в повітря уламки вентилятора, зірвало двері, вікна, викинуло машиністку…

— Шукати треба, шукати і ще раз шукати.

Розгрібаючи на дні каналу землю, підполковник наштовхнувся на щось гостре, до крові порізав палець.

— Миронов, з лопатою сюди, будь ласка. — Ковальченко поглядом показав на купу землі. — Тільки обережно, — додав по паузі, а сам перев’язував палець носовичком.

— Товаришу підполковник, ви тільки погляньте, — озвався Миронов, за якусь мить піднімаючи металеву пластинку з рваними краями, вона мала на собі видавлені цифрові позначки і напис німецькою мовою.

Підійшов науковий співробітник. Усі стали уважно роздивлятися ту пластинку. Миронов тим часом знайшов два невеличких гвинтики з гайками й деформоване коліща з жовтого металу.

— Це, мабуть, залишки годинникового механізму, — мовив Омельченко.

— То ж «пекельна машинка»! — вигукнув Миронов.

— А чому ви гадаєте, що це залишки годинникового механізму? — запитав підполковник, роздивляючись пластинку і не приховуючи свого задоволення.

— А ось погляньте… Тут слово, що по-нашому означає «хід», ось позначення плюс і мінус, ось дугоподібна стрілка, ось по-німецьки написано «вперед» і «назад»… Такі позначки бувають переважно на годинниках.

У кінці каналу, в тому місці, де він з’єднувався з підземними штреками, вони знайшли дошку, а на ній помітили кілька рудих плям.

— Схоже на кров…

Миронов підняв дошку.

— Відпиляємо ось цей шматок, де плями, і відправимо на експертизу.

А з південного боку за залізничним насипом, який проходив всього за п’ятнадцять метрів від вентилятора, на глинистому вологому грунті вони виявили так звану «доріжку слідів». Відразу зробили необхідні заміри. Ті сліди вели від вентилятора у бік селища Черемушного. Чітким залишився рельєфний малюнок підошви й характерні пошкодження каблука на одному із відбитків.

— Зараз я приготую гіпс. — Миронов відчепив од ременя флягу з водою і попросив подати йому сумку, що лежала неподалік.

— Спершу зробіть фотознімки.

Підполковник ні на хвилину не забував про молодого слідчого, намагався на кожному кроці непомітно вчити його, виробляти в нього необхідні навики в роботі.

— Залив би гіпсом, і фотографії найкращого відбиття сліду вже не було б.

Миронов відразу зрозумів свою помилку, але не міг приховати радості: такі вдалі пошуки. Він укладав до валізи знайдені предмети.

«Радий, а сам не додумався зробити повторний огляд ретельніше. Добре, що збереглися сліди, — подумав підполковник, але нічого не сказав уголос, не став дорікати. — Навіщо? Досвід — справа наживна».

Дорогою вони обговорювали план подальших дій.

— Технічну експертизу, — мовив лейтенант, — доручимо Науково-дослідному інституту безпеки робіт у гірничорудній промисловості.

Підполковнику сподобалось, що Миронов першим висуває пропозиції, не чекаючи, що скаже керівництво.

— А от що робити з цією пластинкою? Тут я не знаю, товаришу підполковник…

— У Москві є годинниковий завод, і тому видається найдоцільнішим відправити пластинку в Московський науково-дослідний інститут судової експертизи, — сказав Сергій Іванович. — Поїдете ви. Власноручно все відвезете. До того ж зробите зупинку в Києві. Наше бюро експертиз ще не відкрилося, тож зайдете в Києві до судових медиків. Якщо то кров людини, хай визначать групу.

7.

Ішов час. Ішло розслідування.

— Скажіть, як ви гадаєте, міг злочинець пробратися до робочого колеса вентилятора під час його роботи?

— Під час роботи вентилятора? — перепитав начальник вентиляційної служби.

— Так.

— Під робоче колесо?

— Так.

— Це неможливо. — Чоловік розсміявся.

— Чому? — запитав підполковник.

— Розумієте, коли людина перебуває в каналі притоку, вона заважає струменю повітря, збільшується опір, прилади все це фіксують, тиск падає… Одне слово, машиніст обов’язково піде розібратися, в чому справа. Але, власне, не це найголовніше. Навіть якби комусь і вдалося добратися до колеса, назад він би не повернувся: його б засмоктало разом з повітрям.

Слова і особливо посмішка старого начальника вентиляційної служби були дуже переконливими. Тож злочинець не міг підкласти вибухівку під час роботи вентилятора. Залишалася неділя, вихідний день перед вибухом, коли вентилятор не працював.

Вони опитали всіх, хто чергував на території будови у вихідний день та в понеділок зранку. Троє з них виявились дуже цінними свідками. Інженер вентиляційної служби Вікторов робив огляд вентиляційного каналу о п’ятій годині вечора й нічого підозрілого не помітив. А в неділю вночі слюсарі Курилов та Бойчук бачили якогось чоловіка біля вентиляційної установки.

— Він вийшов на залізничний насип і пішов у бік селища, — сказав Курилов.

— О котрій годині це було?

— Ми заступили на чергування о дванадцятій, з в півгодини стояли у дворі майстерні, курили. У цей час і помітили. Я помітив і штовхнув Бойчука, дивися, кажу, хтось іде. Хто б це? Я подумав тоді, що хтось іде нас перевіряти. Чи не начальник зміни? Але бачимо, що ні, не він. Бойчук тоді ще й вилаявся, мовляв, вештаються усякі серед ночі.

— Ви б змогли описати прикмети невідомого? Як він був одягнений?

— Було темно… Погано було видно… Але, здається, він був у ватянику й картузі… Високий такий…

Увечері підполковник зустрівся з Черненком.

— Обов’язково треба розшукати того чоловіка.

— Сергію Івановичу, я вже дуже багато…

— Не поспішайте, — зупинив його підполковник. — Треба добре подумати: хто ще міг бачити того чоловіка?

— Район великий, Сергію Івановичу. Стільки людей.

— А ви, Анатолію Петровичу, спробуйте подумки зменшити цей район. Подумайте, серед кого насамперед треба шукати очевидця.

Черненко підвівся, закурив.

— Селище і райцентр. Селище і райцентр… Ох, і багато ж людей!

— Проте не всі вони ходять шосейною дорогою…

— Точно! Сергію Івановичу, — підхопив його думку Черненко, — дехто, скорочуючи шлях, іде залізничним полотном. Я сам так часто ходив із Новозуївки. Значить, насамперед треба знайти людей, котрі в неділю вночі… Ясно! Все зрозуміло!

— І все одно не поспішайте. Була неділя. Вихідний день. Шукати очевидця, мабуть, варто серед молоді… Правда? Хтось на побаченні затримався. Хтось із вечірнього сеансу кіно повертався. Так?

Черненко поглянув на годинник.

— Усе зрозуміло, товаришу підполковник. Я пішов. Сьогодні ще дещо встигну.

Залишившись наодинці з самим собою, підполковник почав перебирати в пам’яті скупі дані розслідування, намагався якось пов’язати їх між собою. Але це було нелегко. Поодинокі факти, знахідки не лягали в стрункий ланцюжок гіпотези. Вибух на вентиляційній установці… Уламок ножа, знайдений у лісі… Вихід в ефір невідомого радиста… Чоловік у ватянику, якого бачили біля вентиляційної установки… Думати було про що, але для остаточного висновку не вистачало чогось головного.

І раптом за дверима щось загуркотіло. Від несподіванки підполковник схопився з ліжка. Двері прочинилися, і на порозі з’явився усміхнений Миронов.

— Ну, ось я й повернувся. — Він винувато знизав плечима, розуміючи, що налякав Сергія Івановича.

— Швидко ти…

— Сім днів. Тиждень. У Києві мене посадили на транспортний літак. Я того ж дня був у Москві.

— І що привіз? — Від нетерпіння підполковник навіть не помітив, як перейшов на «ти». — Сідай до столу. Розповідай.

— У Москві, як ви й говорили, почалося з того, що роботи дуже багато і те де й те пе… Не раніше, кажуть, як через місяць. Я до їхнього начальника. А йому вже дзвонив наш генерал. Кажуть, погуляйте в Москві кілька днів, у кіно сходіть чи в театр…

— Про все це потім, лейтенанте, — перебив його підполковник.

— Одне слово, ми знайшли залишки від годинникового механізму вибухового пристрою, який застосовують останнім часом спецслужби гітлерівської Німеччини…

— Значить, німецький диверсант…

— Матеріали експертизи вони вишлють трохи згодом.

— Що там у Києві? До криптографів заходив?

— Ще не дешифрували. Сказали, що як тільки… відразу вишлють.

— Добре, будемо чекати. А що з плямами крові?

— Людська кров. Акт дослідження вони поштою вишлють, а я привіз виписку. Ось… — лейтенант дістав із кишені вчетверо складений аркуш паперу, розгорнув його і простягнув підполковникові.

Миронов був збуджений, посміхався. «Що то — молодість! Привіз крихти інформації, хай навіть дуже важливої, але не вирішальної, а радості — мов бога за бороду вхопив».

Але підполковник нічого не сказав лейтенантові.

І раптом…

Несподівано, без стуку, до кімнати ввалився гурт озброєних людей — неголені, зморені, брудні. Підполковник кинувся до зброї, усвідомлюючи, що не можна втрачати жодної секунди, й нараз почув голосний сміх Миронова:

— Ха-ха-ха! Дурні ви! А якби я не розгледів? — Миронов уже тримав автомат напоготові.

Виявилось, то була група Войнова, що повернулась із бойового завдання.

Підполковник завмер, а за якусь мить також усміхнувся:

— Що ж ви, капітане. Треба ж думати! Так несподівано і в такому вигляді… Війна ж…

— Пробачте, товаришу підполковник. Доки я з охоронцем розмовляв, вони ось… на радощах… Пробачте… А вигляд у них, як і належить після бою.

— Голодні ми, як чорти! — кинув хтось із гурту.

— Що маєте їстівного, давайте. Ми заслужили. Банду в основному ліквідували.

Всі збуджені, радісні, але від утоми ледь на ногах тримаються.

— Нечай убитий…

— Сідайте до столу.

— Лише двоє втекло у волинські ліси.

— У мене трохи спирту є. Грамів по двадцять буде.

— Аж по двадцять?! Ну, хлопці, тут непогано живуть.

— Посидіти б, і то діло.

— Трьох у полон взяли, відвезли їх в Управління.

— Допитували?

— Так. — Капітан відкусив шматок хліба. — Серед полонених був і той, що зброю повертався збирати… Пам’ятаєте? Так от він сказав, що, побачивши чекістів, усі одразу відступили в ліс.

«І Чорнуха так сказав».

— Оунівці до Новозуївки не дійшли. Вони категорично заперечують свою причетність до вибуху.

— Заперечувати вони можуть…

— Товаришу підполковник, повірте мені, маю нюх, не брешуть. Один із наближених Нечая сказав, що коли вони дізналися про вибух від жителів Соснівки, то ватажок наказав негайно повертатися назад, аби вийти з цього району, — вони розуміли, що ми будемо шукати під кожним кущем.

Розповідь капітана Войнова підтверджувала здогад, що вибух — то справа рук ворожого диверсанта. Але все це майже не наближало до розгадки таємниці. «Хто він, той диверсант? І хто поранив капітана Нероденка? Чи існує зв’язок між вибухом і нападом на капітана? Навряд, але цілком можливо…» Згадавши про Миколу Нероденка, підполковник відчув, як болісно стиснулося серце. Аж дихати стало важко. «Коли ж це закінчиться?! Війна. Трагедії. Де тільки сили беруться, щоб усе це витримати? І я вже ніколи не побачу свого сина. Ніколи…»

8.

О сьомій ранку задзвонив телефон, черговий із сусіднього райвідділу держбезпеки сказав, що підполковника Ковальченка викликає на зв’язок начальник Управління полковник Іващенко.

Сергій Іванович розбудив Чорнуху, і вони, не гаючи ні хвилини, поїхали в райвідділ. Дорога була просто запруджена військами, що рухались на захід: колони солдатів, танки, гармати, автомашини з боєприпасами. Лише на десяту годину добилися до місця призначення.

— Запізнилися? — запитав Сергій Іванович у чергового.

— Ні. Заходьте до кабінету, — мовив молодий офіцер.

Підполковник подумки перебирав у пам’яті всі зібрані матеріали, готуючись доповісти начальникові Управління.

Нарешті пролунав дзвінок. У трубці такий знайомий голос. Сергій Іванович уявив полковника собі — високий, стрункий, правицею, сам того не помічаючи, постійно торкає густі чорні брови.

— Ну, як ви там, Сергію Івановичу?

— Та нічого…

— Хочу вас порадувати. По-перше, завтра в райвідділ приїздить генерал.

— Віктор Іванович?

— Так. Заступник наркома буде проводити збори. Готуйтесь і ви доповідати. Початок о дванадцятій нуль-нуль.

— Зрозуміло.

— По-друге, візьміть олівець і папір. Ми маємо дешифрований текст радіопередачі, яка велася з того лісового масиву. Пишіть: «Пане інженер, подруги Марії знесені вітром на північний схід. Під час приземлення вони були обстріляні. Доля невідома. Я опинився поза увагою. Зустрівся з продавцем. Передав ваші вказівки. Здійснено вибух об’єкта в Новозуївці. Подробиці при зустрічі. Виїжджаю на фронт». Ось так. Подумайте план подальших дій, щоб завтра ви змогли доповісти свої міркування. До зустрічі. Бажаю всього найкращого.

…На «Луговській» на ганку будиночка Сергія Івановича зустрів Миронов.

— Пантюхін прийшов, товаришу підполковник.

— Хто це Пантюхін?

— Чоловік Нестеровської. Каже, що хоче вас бачити.

Ковальченко відразу пригадав того чоловіка, він розмовляв з ним як із свідком. Звичайний собі хлопець, грамотний, приїхав сюди з Вологодської області, без відриву від виробництва закінчив курси шоферів, спершу працював у столярній майстерні, тепер — водієм вантажної машини, його фотографія на Дошці пошани.

— Він питатиме про дружину, — мовив підполковник. — Ви давно в неї були? Як вона там?

— Я був у неї півгодини тому. Погані в неї справи, товаришу підполковник. Непритомна. Марила. Уві сні на когось кричала: «Ідіть геть! Залиште нас у спокої! Ідіть геть!»

— Хто це чув?

— Черговий лікар.

— А що вона ще казала?

— Це все…

— А де ж Пантюхін?

— Он. — Миронов показав рукою. — Сидить на колодах.

— Клич його.

До кімнати Пантюхін зайшов несміливо, озирнувся, зняв тремтливими руками картуз, зібгав його і притиснув до грудей.

— Товаришу слідчий, я про жінку запитати хочу… Мене не пускають до неї… Як вона там?

Ковальченко заспокоював Пантюхіна, як міг. Сказав, що дружині ніби трохи краще, сказав, що лікарі не відходять від неї, що вони зроблять усе необхідне, аби врятувати її. А Пантюхін знову повертав на своє:

— Я хотів би побачити її, товаришу слідчий. Дозвольте.

— Такого дозволу я не можу дати. Нас самих до неї не пускають. Дозволити може тільки лікар, якщо вважатиме, що хворій це не зашкодить. Ось їй стане трохи краще, і тоді провідаєте.

— Ох, яке нещастя, — зітхнув Пантюхін. — Хто це міг зробити?

Пантюхін натягнув картуза й повільно вийшов з кімнати.

Підполковникові все зринали в пам’яті ті слова: «Залиште нас у спокої! Ідіть геть!» Що то було? Марення? Але ж люди в такому стані дуже часто говорять про події, які в їхньому житті мали велике значення, тривожили їх, позбавляли спокою. До кого вона зверталась? «Ідіть геть!» До лікарів? Навряд. Вона казала: «Залиште нас…». Не «мене», а «нас». І ніхто її не відвідував у лікарні. Це точно. З ким же це вона говорила? І чи мають ці слова якесь відношення до справи? Запитання, запитання… Як легко вони народжуються і як важко знаходити на них відповіді.

— Товаришу Миронов, завтра в райвідділ приїздить заступник наркома. Мені треба готуватися до доповіді. А ти зараз сходи ще раз у лікарню, негайно сходи, попередь медиків, хай вони про ті слова нікому нічого не кажуть. Зрозумів? І нагадай, що без нашого дозволу до Нестеровської нікого не можна пускати. О, ледь не забув! Зачекай! Я розмовляв щойно з начальником Управління, розшифрували радіопередачу… Ось почитай…

Миронов пробіг поглядом, потім прочитав уголос і вигукнув:

— Ет, дідько! Таки диверсант!

Наступного дня рівно о дванадцятій годині на подвір’я райвідділу держбезпеки заїхала автомашина, і незабаром до кабінету зайшли генерал Коломієць і його помічник. На них уже всі чекали: начальник райвідділу, підполковник Ковальченко, Миронов і капітан Войнов, який знову очолював оперативно-пошукову групу.

Віктора Івановича Коломійця Сергій Іванович знав з довоєнних часів. Колись, ще молодим юристом, Ковальченка направили в його підрозділ для проходження служби в органах державної безпеки. Тоді Коломієць був полковником. Коли почалася війна, Сергія Івановича закинули в німецький тил, і вони надовго розлучилися, але їхні сім’ї надалі товаришували. Після визволення Києва від фашистських окупантів вони знову опинилися разом у Наркоматі держбезпеки.

— Ну як, трохи відійшов? — запитав Коломієць і поклав руку давньому товаришеві на плече.

— Таке не забувається, Вікторе Івановичу. Кепсько на душі, — зітхнув підполковник.

— Тримайся, друже.

Ніхто з присутніх не знав, про що вони говорили. Сергій Іванович ні з ким не поділився своїм горем: не хотів зайвий раз травмувати себе та й інших.

— Був я нещодавно в Ровно, — сказав генерал. — Ходив на могилу…

— Як дружина? — зупинив його підполковник. — Вона після смерті сина зовсім занепала духом…

— За Наталю не турбуйся, — якомога бадьоріше заспокоював Віктор Іванович. — Вона часто буває у нас, і ми її часто провідуємо. Не хвилюйся.

Вони довго розмовляли, аж Сергію Івановичу стало ніяково, що генерал навіть не встиг привітатися з усіма працівниками особисто.

— То як, товариші, почнемо?

Підполковник Ковальченко доповів першим, підійшов до великої карти, що висіла на стіні:

— Аналіз пошукових матеріалів дає всі підстави стверджувати, що в Новозуївці, якщо не на самій «Луговській», діє німецька агентура, для зв’язку з якою «інженер», як сказано в радіограмі, відрядив свого кур’єра. Агент-кур’єр був закинутий разом з диверсійною групою «Марія», яку ми вважали цілком знешкодженою, а виявилось, що вітер заніс кур’єра досить далеко, і він приземлився непоміченим. Про що він і доповів своєму шефові у радіограмі. Після цього кур’єр зустрів Продавця і переказав йому завдання шефа. Той мусив здійснити вибух на «Луговській». Саме так, видається, треба трактувати зміст радіограми. Хто вчинив вибух? Міг Продавець, міг і кур’єр. Але я гадаю, що виконавцем був Продавець. Кур’єр мусить залишатися кур’єром. Він лише передав завдання шефа. Так я думаю… У нас є свідки, слюсарі Курилов та Бойчук, які в неділю вночі бачили на території вентиляційної установки сторонню людину, коли там, власне, нікого не мусило бути. Одна з наших версій — то був агент, котрий підкладав вибухівку. Ми зараз ведемо пошуки, намагаємося знайти того невідомого. Та хочу повернутися до кур’єра. Він повідомляє про вибух і обіцяє подробиці розповісти при зустрічі — логічно. Але повідомлення про виїзд на фронт зацікавлює і змушує думати про те, що під виглядом військовослужбовця кур’єр міг влитися в одну з військових частин, які вирушали на захід, з наміром перейти згодом лінію фронту. Ми просимо, товаришу генерал, вашої вказівки негайно зорієнтувати спецвідділи всіх військових частин, що відбули на фронт з цієї області, і тих, що проїздили через місцеву залізничну станцію.

— Зрозуміло, — мовив генерал, нахилився до свого помічника і щось йому сказав. — Продовжуйте, Сергію Івановичу.

— Хочу повернутися до групи «Марія». Вона була забезпечена всім необхідним для тривалої роботи: документами, грошима, картами, зброєю, продовольством і радіостанцією. Наголошую — радіостанцією! Нею міг скористатися і кур’єр, проте, незважаючи на це, кур’єр мав власну радіостанцію. Навіщо? Вже ж не для того, аби забирати її назад. Схоже, що рація адресувалася агентові, до якого кур’єр ішов на зв’язок. І якщо ми вчасно не знешкодимо цього агента, радіостанція потрапить до його рук. Ось із цього квадрата велася передача того ранку, коли на східній околиці лісу вже була банда Нечая… — Сергій Іванович позначав указкою на карті. — Якби кур’єр намагався вийти на шосе, щоб сісти на попутну машину й перебазувати радіостанцію, він би зустрівся з бандитами, а цю зустріч він не міг допустити. В західній і північній частинах лісу були наші оперативні групи. Він мав вільний напрямок — південний. Але тут грунт дуже вологий, болотистий, і поля починаються відразу за лісом. Малоймовірно, щоб він тут заховав радіостанцію. А далі — села. Опитування населення дало нам такі дані: протягом того дня через села пройшло кілька груп солдатів — від шостої до дванадцятої години пройшли дві групи по три чоловіка, після обіду пройшла одна група чоловік з двадцяти. Ні в кого, як свідчать очевидці, не було ні в руках, ні за плечима нічого, що могло б нагадувати рацію. Ми опитали величезну кількість людей, вони не бачили нікого з підозрілих осіб.

— Наскільки мені відомо, пошуки радіостанції в цьому районі проводились? — запитав генерал начальника райвідділу.

— Так… Але недостатньо… Не вистачає людей. Деякі ділянки лісу могли залишитися поза увагою.

Генерал замислився.

— І що ви пропонуєте, Сергію Івановичу?

— Пропоную повторити пошук. Дайте мені чоловік двадцять спеціалістів з металошукачами і стільки ж із щупами, бажано з полку НКВС, вони нас краще розуміють. І тільки після того, коли ми обстежимо кожен метр землі, можна буде зробити якісь висновки. А сьогодні я не беруся стверджувати, що в цьому районі лісу немає захованої радіостанції.

— Якщо погодитися, що рація захована десь на південних квадратах лісового масиву, то це вже досить конкретно. І, можливо, краще влаштувати там декілька засідок, спіймати агента на гарячому? — запитав начальник райвідділу держбезпеки.

— Ми думали про це. Але відмовились від цього варіанта. Адже невідомо, коли агент з’явиться біля тайника. Відомо тільки, що не скоро. Він розуміє: після вибуху тривалий час будуть проводитись пошукові операції. Він не буде ризикувати. До того ж нема ніякої потреби ризикувати. Шефа про вибух повідомлено, свою справу він зробив, а рація знадобиться йому не скоро, через місяць — два або й більше, для наступної диверсії. Якщо вдатися до засідок, треба буде припинити повністю пошукові операції, аби створити ілюзію нашої відсутності. А якщо агент не прийде до захованої радіостанції або якщо вона захована не в тому місці, де ми сподіваємось, — це буде нашим великим програшем. Треба шукати тайник, у ньому можуть бути заховані також інші докази діяльності диверсанта.

— Так, — мовив генерал, підводячись з-за столу. — Тут є про що подумати. Підполковник правий, на мою думку, — треба шукати тайник. І робити це якомога швидше. Які в нас можливості, товаришу Іващенко?

— Полк НКВС тут недалеко, а саперів розшукаємо. Домовимось. Військові нам ніколи не відмовляли.

— Якщо виникнуть якісь труднощі, дзвоніть мені, а поки що треба збільшити в цьому районі лісу кількість оперативних груп, бо не виключено, що агент таки з’явиться тут. На час проведення операції до вас будуть відряджені співробітники з інших управлінь держбезпеки республіки.

— Спасибі, товаришу генерал.

9.

Підполковника розбудило шалене дзеленчання будильника. Миронов завів його звечора, як кажуть, на всю котушку, і будильник дзвонив довго й нудно, здавалось, і мертвого міг розбудити, та Миронов навіть не поворухнувся.

Сергій Іванович підвівся. Була восьма година ранку. Він підійшов до вікна й розсунув фіранки. Дощ за вікном. Він шов третій день. Не дощ, а справжня злива. Грім. Блискавки. І холодні небесні ручаї.

Підполковник дивився крізь шибу на подвір’я будови. «Луговська» жила своїм життям: на будівельному майданчику чоловіки й жінки просіювали пісок, подавали його разом з цементом до бетономішалки, величезний тягач, гримкотячи гусеницями, підвозив лафети, з механічних майстерень долинали гучні удари молота, звідусіль — шум різних механізмів. Одразу за майстернями — вентиляційна установка, довкола неї кипіла напружена робота: заливаючись, свистів паровоз, за ним тяглася низка вагонів…

І той паровозний свисток раптом знову так болісно нагадав…

Мати проводжала його в далеку дорогу. Він їхав вступати до училища в Херсон.

— Ти не хвилюйся, Сергійку. Ти їдь, я вже якось… Все буде добре… Тобі треба вчитися…

Село їхнє, Скричани, було далеко від станції — дев’ятнадцять кілометрів, але старенька мати пішла проводжати сина.

— Ти не хвилюйся, Сергійку, я мов те дерево скрипуче, я довго житиму…

Мати втішала його, а він не знаходив слів, щоб хоч якось утішити матір.

— Тобі треба вчитися, синку. Ти їдь, про мене не думай, але й не забувай. Пиши. Ти ж у мене один.

А на вокзалі обняла й завмерла надовго, притиснула сина до грудей. Сльози струменіли її обличчям.

— Ти пробач, синку, пробач… Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе таким, як ось зараз, на все життя, мій милий…

Оголосили посадку, і він пішов до вагона, через вагонне вікно дивився, як мати ніяково втирала сльози. А потім поїзд рушив, мати розчулено помахала рукою, а паровоз засвистів, і поїзд почав набирати швидкість.

Більше він матері не бачив. Уже після війни дізнався, що гітлерівці розстріляли її за зв’язок з партизанами.

Коли він чув свисток паровозів, відразу зринав у пам’яті образ матері, її ніякові сльози, і прощальний помах руки, і голос: «Це я просто так, синку, плачу… Хочу запам’ятати тебе…»

Несподівано у двері постукали, і Сергій Іванович, повернувшись од вікна, голосно проказав:

— Хто там? Заходьте!

Поріг переступив мокрий до нитки Черненко, у нього в руках — якийсь пакунок.

Вони два дні не бачились. Черненко тягнув за двох — Корольчука відкликали в Управління «до особливого розпорядження». Коли той мав повернутися, було невідомо.

— Чим порадуєте?

— Ось мій сьогоднішній улов, Сергію Івановичу. — Черненко підійшов до столу й поклав пакунок.

— Що це?

— Детонатори.

Підполковник розгорнув пакунок: справді, два детонатори і метрів п’ять бікфордового шнура. Сергій Іванович здивовано подивився на Черненка.

— Поясніть, будь ласка.

Нарешті прокинувся Миронов, рвучко підхопився з ліжка, підбіг спершу до вікна, помахав руками, мовби робив ранкову фіззарядку, потім підійшов до столу, втупився в розгорнутий пакунок.

— Це що? — запитав, ще остаточно не прокинувшись.

— А сам не бачиш?

— Додаток до «пекельної машинки»? Ну, чого мовчиш? На слід натрапив? Ну?

— Хто знає… Може, й натрапив…

Черненко мовчки зняв мокрого ватяника, повісив його на бильце стільця.

— Ну, чого мовчиш? Кажи щось! — мовив Миронов.

— Побалакай сам, а я трохи помовчу.

— Що це з ним, Сергію Івановичу! — здивувався Миронов і вів далі жартома: — Він цілком ігнорує спільні інтереси.

І Черненко раптом вибухнув:

— Інтереси? — Зняв один чобіт, вилив з нього воду, потім з другого, швиргонув чоботи у куток кімнати, зняв мокрі онучі і приліпив їх до підлоги. — Хочу їсти — ось який зараз інтерес. Ноги не тримають!

Сергій Іванович з Мироновим переглянулись.

— Голодній кумі тільки хліб на умі, — сказав Миронов уже просто за інерцією, бо добре зрозумів стан товариша.

А Черненко підхопився, взяв свій мокрющий ватяник, накинув його на голе тіло Миронова.

— Ось я тобі дам куму!

І стиснув так, що аж вода потекла.

— О-а-а-йой!! — закричав Миронов, випручався, кинувся знову до ліжка й запеленався ковдрою.

Всі розсміялися.

— Там у нас яйця на підвіконні… Хліб є, — мовив підполковник. — Зроби яєчню.

Черненко посміхнувся.

— Ось це вже звучить життєстверджуюче.

Трохи попоївши, Черненко розповів підполковникові, що, повертаючись додому, він зустрівся на вулиці з громадянкою Буштимовою Єлизаветою Карпівною, яка живе в Новозуївці по вулиці Коцюбинського, 25, вона сама підійшла до нього з пакунком, показала детонатори і бікфордів шнур. ’Буштимова сказала, що підозрює у всьому свого квартиранта Івана Каретова. Цей пакунок вона знайшла під його ліжком.

— А ще вона сказала, що, коли адміністрація будови звільнила його з роботи після бійки з виконробом кілька днів тому, Каретов кричав дома: «Це несправедливо! Вони мене запам’ятають! Вони у мене в повітря злетять!» Ця заява Буштимової не могла мене не зацікавити. — Черненко вийняв з кишені записник і почав його гортати. — Я відразу зацікавився особою Каретова. Ось що дізнався: Каретов Іван Спиридонович, 1924 року народження. З п’яти років залишився сиротою. Рідня загинула в автомобільній катастрофі. Виховувався в Новозуївському дитячому будинку, не одружений. Залишався на окупованій території. Працював на залізниці вагонним майстром. У липні 1942 року за незрозумілих обставин роботу залишив, кудись виїхав, ніби до своєї тітки, але куди, невідомо, повернувся місяців через п’ять і був поновлений за наказом керівника депо на колишній посаді. Двоє з вагонних майстрів стверджують, що бачили Каретова у Полтаві у вересні 1942 року. Таким чином, ми не знаємо достеменно, де він жив і чим займався з липня по грудень 1942 року. Перед приходом наших військ Каретов був заарештований абвером ніби за зв’язок із партизанами і крадіжку пістолета в одного із офіцерів місцевого гарнізону. Він перебував у тюрмі до приходу частин Червоної Армії. На будові Каретов працював ковалем. Люди, з котрими мені довелося розмовляти, говорять про нього як про людину несерйозну, не зрозумієш, кажуть, коли він правду говорить, а коли бреше, завжди він жартує. Є свідки, котрі бачили його на території вентиляційної установки…

— Коли? Напередодні вибуху? — перебив Черненка підполковник.

— Ні, за кілька днів до цього… І взагалі, його там бачили неодноразово. Він приходив ніби до дівчат, що чергують на вентиляторі…

— Так-так, продовжуйте…

— Характер у Каретова запальний, неврівноважений. Нещодавно Каретов посварився з виконробом, дійшло до бійки, він побив виконроба, за що і звільнений з роботи. От, здається, і все.

Кожен із них вдумувався в почуте. Детонатори. Бікфордів шнур. Слова Каретова: «Вони у мене в повітря злетять!» Все це змушувало невідкладно розібратися, хто ж такий Каретов. Може, саме він і є Продавець, до котрого приходив кур’єр від німецької розвідки? Чи, може, він випадкова людина в цих подіях? Не схоже.

— Розумієте, Сергію Івановичу, — порушив тишу Черненко. — Однозначно тут нічого не скажеш, але в поведінці Каретова багато дивного. Залишив детонатори під ліжком, відкрито погрожував адміністрації вибухом… Несерйозно все це… Не віриться, що він Продавець. І водночас не можна не враховувати того, що після арешту абвером він залишився живим. За зв’язок з партизанами і за крадіжку зброї німці нікого по голівці не гладили. За такі речі всіх розстрілювали. А Каретов залишився живий.

— Я вас розумію, Анатолію Петровичу. Я теж про це подумав. Цілком можливо, що він агент абверу, залишений для виконання спеціальних завдань. Його арешт міг бути розіграний з метою конспірації, щоб легше було входити потім у довір’я, мовляв, потерпілий від німців.

— До речі, люди говорять, що він цим козиряє, — сказав. Черненко. — Каже, я партизаном був, мене німці розстріляти хотіли.

Миронов уважно слухав розмову, вломив шматочок хліба, довго його жував, раптом запально мовив:

— Заарештувати його треба, Сергію Івановичу. І допитати як належить.

Легко сказати — заарештувати. А підстави? Все те, про що доповів Черненко, дає можливість лише підозрювати Каретова, але не більше. Цю версію треба перевірити й підтвердити.

— Ні, друже, — відповів підполковник, — замало в нас доказів для арешту. Прокурор не дасть дозволу.

— Сергію Івановичу, — наполягав Миронов, — якщо не можна його заарештувати, давайте затримаємо Каретова хоча б на три доби. Якщо він агент абверу, він же просто втече.

— Спершу треба зібрати бодай мінімум інформації, товаришу Миронов.

Сергій Іванович надовго замислився, нарешті тихо проказав:

— То кажете, що його бачили на території вентиляційної установки?

— Так.

— А взуття? Ви цікавились його взуттям? Пам’ятаєте, ми там знайшли сліди…

— Цікавився, Сергію Івановичу. Розмовляв з Буштимовою і з сусідами, показував їм фотографії слідів, але ніхто не бачив у Каретова взуття з подібним малюнком підошви.

— Кров… Ті плями крові… Ми знаємо групу… — розмірковував далі вголос підполковник. — Треба дізнатися групу крові Каретова.

— Я сьогодні зв’яжуся з поліклінікою, — мовив Черненко, — і з лікарнею. Цілком можливо, що Каретов лікувався, і в нього є історія хвороби, а там можуть бути дані про групу крові. Якщо немає, організую якийсь профілактичний огляд… Треба буде все обміркувати…

— І от ще в мене запитання… Чим він займався з липня по грудень 1942 року?

— Саме напрошується припущення, що в цей час Каретов проходив навчання для виконання спеціальних завдань розвідки в радянському тилу. Абвер міг направити його в розвідувальну школу, Питання лише — куди?

Миронов не втримався:

— Ну, безумовно, у Полтаву! Адже його там бачили!

— Цілком можливо, — погодився Сергій Іванович. — У Полтаві функціонувала школа розвідників-диверсантів відділу «І-Ц» штабу південного армійського угрупування фашистських військ. Він міг там одержати підготовку. Товаришу Миронов, ви повинні використати всі наші можливості й дізнатися про це. Треба довідатися, де перебував Каретов у цей проміжок часу.

Того ж дня вони підготували й відвезли в районний відділ держбезпеки своє прохання і словесний портрет Каретова.

10.

На ранок подзвонили з Управління і повідомили, що в розпорядження підполковника Ковальченка направляються рота саперів з міношукачами та рота бійців зі щупами із полка НКВС.

До вечора обидві роти вийшли в назначений квадрат лісового масиву. На узліссі виросло містечко з наметів, як і годиться, були виставлені пікети.

Наступного дня з самого ранку розпочали пошуки. План був простим: спершу ідуть розгорнутим ланцюгом сапери з міношукачами і прослуховують землю, оглядаючи водночас дерева, особливо трухляві, в дуплах яких міг бути влаштований тайник. За саперами мала йти рота бійців із щупами, їхнім завданням було більш глибоке обстеження грунту, підстраховка саперів. Здавалось, цілком виключалася можливість, що якийсь із квадратів залишиться поза увагою.

Лісовий масив оточили оперативні групи, які розташувалися одна від одної на близькій відстані.

Ніхто не забував про можливість зустрічі з німецьким кур’єром; хоча той і повідомляв свого шефа, що виїздить на фронт, але ж кожен розумів, що могла трапитись непередбачена затримка, і от зараз кур’єр міг опинитися саме в цьому районі.

Звечора по всій території області — в усіх населених пунктах, на шосейних дорогах, у поїздах, на залізничних станціях і в місцях вірогідної появи ворожого агента — проводилась перевірка документів.

Вранці почалося обстеження лісового масиву. Ланцюг за ланцюгом ступали підрозділи — витримували дистанцію, чітко виконували всі накази командирів. На кожному із флангів ішли радисти, вони постійно підтримували зв’язок із командним пунктом.

Перший день ніяких наслідків не приніс. Другої доби о сімнадцятій годині двадцять хвилин підполковника викликав по рації командир роти саперів.

— Сергію Івановичу, в п’ятому квадраті під деревом у землі прослуховується метал. Схоже на тайник.

Коли підполковник прибув на місце, він вражено завмер від несподіванки. Саме тут, у кущах, біля старезного, в три обхвати дуба був тяжко поранений Нероденко.

На півметровій глибині розкопано хід, майстерно замаскований під товстим корінням дерева. В тайнику знайшли: портативну радіостанцію «Ері», вона була в залізному ящику-футлярі, таблиці п’ятизначного шифру, бланки посвідчень офіцера Радянської Армії, партійного і профспілкового квитків, а також десять тисяч радянських карбованців.

Через кілька хвилин після Ковальченка приїхав Миронов. Він був збуджений, як хлопчисько, дивився на речові докази, розумів, що не сьогодні—завтра вони зможуть нарешті спіймати німецького агента. Очі його горіли. Миронов не міг приховати свого задоволення.

— Сергію Івановичу, ми, здається, вийшли на фінішну пряму!

Слова «вийшли на фінішну пряму» були передані відкритим текстом по радіо в Управління держбезпеки і в усі оперативні групи.

Там зрозуміли: радіостанцію знайшли!

11.

Двері прочинилися несподівано. На порозі з’явився чоловік, якого не чекали побачити. Ніхто й гадки не мав, що він прийде сам, і так швидко. Не встиг зачинити за собою двері й відразу голосно мовив:

— Ви мене підозрюєте? Та ось я прийшов!

Він був одягнений у ватяник і великий картуз. Багато хто ходив так одягнений, але Сергій Іванович відразу подумав про того невідомого, котрого бачили вночі на території вентиляційної установки.

— Хто ви?

Чоловік голосно розсміявся:

— Каретов поданий! Каретов я.

— Он як? Дуже приємно познайомитись. А чому, власне, ви гадаєте, що ми вас підозрюємо?

— А мені немає чого гадати. Я це просто знаю: та стара карга, хазяйка моя, на мене тут капала. А я до цього діла не причетний!

— То з якою метою ви запаслися детонаторами і бікфордовим шнуром?

— Яким шнуром? — усміхнено перепитав Каретов.

— Облиште грати дурня!

— Часи такі: розумного також не зіграєш. Воєнні часи. І детонатори, і той шнур були просто так…

— Як це — просто так?

— Просто — значить, нескладно. Хіба це майно зараз не на кожному кроці? Хліба зараз не дістанеш, а детонатори — хоч на кутні їж! Чи не правду кажу?

— Правду, але навіщо ви тримали їх у себе під ліжком?

— Бо дурний. Скільки живу, а ще не порозумнішав. Хто міг думати, що стара карга… У-у, холера їй у макітру! Вона у мене в повітря злетить!

Каретов несподівано вибухнув гнівом, і спершу було незрозуміло, чи він дурня клеїть, чи те обурення своєю хазяйкою справді щире. Нараз Каретову аж подих перехопило, він увесь затремтів і не промовив, а видихнув:

— Яка нікчемна людина… хазяйка моя… як гнида… нікому від неї добра немає…

Миронов налив Каретову склянку води, аби той заспокоївся, і жартома запитав:

— Чи не збираєтесь ви і Буштимову підірвати?

— Що?

— Кажете, що вона у вас у повітря злетить.

Каретов знову посміхнувся:

— Це в мене приказка така, коли злюся, щоб нецензурно не лаятись.

Каретов поводився химерно, але чомусь ні в кого не викликало сумніву, що він говорить щиро. А під кінець цього імпровізованого допиту вже всі були просто певні: до вибуху на «Луговській» Каретов не причетний. Та, безумовно, це треба було ще довести.

Відбитки пальців Каретова, залишені ним на склянці, з котрої він пив воду, були відправлені на дактилоскопічну експертизу.

— Ви дозволите взяти у вас кров на аналіз? — прямо запитав Сергій Іванович.

— Якщо цього достатньо, щоб ви залишили мене в спокої, я націджу вам хоч півлітра.

— Товаришу Миронов, скажи нашому лікарю, хай прийде з усім необхідним.

— Добре, товаришу підполковник.

— Сподіваюсь, ви не заперечуєте І проти того, щоб пройтися вночі територією вентиляційної установки одягненим ось так, як ви зараз…

— Скільки завгодно. Якби ще й на роботу знову взяли, був би просто вдячний… Га?

— Обіцяти нічого не можу, але побачимо… Слюсарі Курилов та Бойчук не впізнали в постаті Каретова ту людину, котру бачили напередодні вибуху.

Дактилоскопічна експертиза зробила висновок: відбитки пальців Каретова і ті, що зняті з радіостанції, — різні.

Групи крові Каретова і крові, яка була знайдена на дошці, — різні.

До того ж колишні німецькі агенти, а нині полонені, які свого часу закінчували полтавську розвідувальну школу, не впізнали в Каретові учня цієї школи.

— Скільки праці, скільки сил вклали, і все даремно, — зітхнув Миронов.

А підполковник Ковальченко лише посміхнувся:

— Однією версією менше — уже ближче до істини.

12.

— Сергію Івановичу, є дуже неприємна звістка.

— Щось трапилось?

— Не приходячи до свідомості… щойно в лікарні…

— Померла?

— Так… машиніст вентиляційної установки… Галина Нестеровська.

— А вона могла б допомогти розплутати цей клубочок… Але що поробиш…

А ввечері прийшов Пантюхін і плакав:

— За що така кара? Скільки смертей на фронті! Так ні, мало того, ще й тут спокою немає!

Сергій Іванович подзвонив у лікарню і дозволив видати Пантюхіну тіло Нестеровської, а також зв’язався із начальником будови і попросив всіляко допомогти.

13.

— Алло! Алло!

— Вас слухають!

— Сергію Івановичу?

— Так, товаришу полковник. Слухаю вас.

— З відділу контррозвідки «Смерш» триста дев’яносто дев’ятої стрілецької дивізії, що зараз веде бої на території Польщі, надійшла шифрограма, — сказав полковник Іващенко. — Повідомляється про те, що затримано при спробі перейти лінію фронту на бік німців Матвійчука Олексія Максимовича, тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року народження, мешканець міста Вінниці, був у формі лейтенанта Червоної Армії, мав при собі посвідчення та документи з евакогоспіталю номер тисяча двісті шістдесят п’ять (місто Махачкала) про те, що він перебував на лікуванні з десятого липня по двадцять п’яте серпня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Виписаний у частину. їхав нібито у військову частину номер двадцять сім тисяч двадцять сім, це сто десятий окремий гаубичний полк, що зараз в районі Варшави. На запит відділу «Смерш» госпіталь повідомив, що Матвійчук у них не лікувався, а військова частина повідомила, що ніяких даних про нього в полку немає. У затриманого був з собою речовий мішок, а в ньому: кілограм сала, півбуханки чорного хліба, півлітра самогону, крупномасштабна карта Новозуївського району. На звороті карти є напис олівцем: «Верхня, 25». Чуєш мене, Сергію Івановичу?

— Так, дуже уважно слухаю.

— Під час обшуку у Матвійчука вилучено: пістолет ТТ, дві обойми з патронами, швейцарський годинник і компас вітчизняного виробництва. Затриманий високого зросту, атлетичної будови, м’язистий, ніс великий, з горбинкою, обличчя овальне, чорнявий, очі голубі, вуха овальної форми, підборіддя пряме з ямочкою, плечі широкі й похилі. Особливих прикмет немає. При допитах дає плутані свідчення щодо свого перебування в Новозуївському районі і спроби перейти лінію фронту. Ну, що скажеш, Сергію Івановичу?

— Гадаю, що це…

— Кур’єр! Я теж так гадаю! Треба їхати в дивізію.

— Ми направимо до вас Миронова з групою солдатів.

— Добре, Сергію Івановичу, але насамперед варто з’ясувати, що означає цей напис — «Верхня, 25». В Новозуївці є така вулиця. Можливо, це адреса.

— Розумію, товаришу полковник. Все буде вияснено. Я доповім.

Але перш ніж їхати на вулицю Верхню, підполковник Ковальченко зайшов у райвідділ міліції, аби попередньо дізнатися, що за люди живуть у будинку номер двадцять п’ять. Проте нічого певного в міліції йому не сказали. Хтось тільки повідомив, що в тому будинку живе самітна жінка. Хто вона і чим займається, ніхто не знав. Та й хто міг знати — після визволення території району від німців дільничні уповноважені міліції тільки вивчали ділянки, вони були тут людьми новими.

Повним ходом ішла розчистка території Новозуївки від мін та снарядів, що залишились після гітлерівців. Тож підполковник Ковальченко вирішив скористатися з цього. Треба було зайти в будинок під номером двадцять п’ять під виглядом сапера, попередньо домовившись з командиром саперного підрозділу.

Коли почали огляд вулиці Верхньої, командир виділив у розпорядження підполковника Коваль-ченка трьох солдатів з міношукачами. Разом з ними і з дільничним міліціонером Сергій Іванович попрямував до будинку.

На подвір’ї за великим дощаним парканом загавкав собака.

— Гей, господарі! — гукнув підполковник. — Міни, снаряди, бомбочки маєте? Купуємо оптом!

З глибини садка вийшла жінка середнього зросту, років тридцяти, одягнена просто, по-селянськи. Вона поправила на голові хустку, з-під якої спадали на плечі пасма чорного волосся, швидко підійшла до паркану.

— Ви до мене?

— Будемо оглядати вашу садибу, шукати залишені німцями міни. Відчиняйте, — сказав міліціонер.

Собака розгавкався ще сильніше, кидався на них, здавалося, ось-ось зірветься з прив’язку. Жінка схопила лозину, замахнулася на собаку, і той заховався в будку.

— Проходьте, дорогі мої, проходьте. Давно чекаю вас. Огляньте все добре, а то аж страшно ходити. Особливо після того, як сусідський хлопчик на міні підірвався. І де? У себе на подвір’ї. Біда посеред двору лежала. А ці прокляті фріци у мене стояли. Я і зараз кожної хвилини чекаю, що десь бабахне…

Вони заглянули, здавалось, у кожну шпарку, обійшли всю садибу: були і в сараї, і в коморі, і в погребі — проте нічого, що могло зацікавити підполковника, не знайшли.

— Заходьте до хати, — мовила господиня. — Заходьте, дорогі мої. Я вас борщем пригощу, коржами з маком. Заходьте.

Ліворуч від входу — розмальована півниками і квіточками селянська піч, біля стіни — акуратно застелене ліжко, на ньому подушки одна на одній, праворуч — лава, посередині кімнати — стіл, на ньому — хліб, тарілки, ложки, виделки, з-під рушника визирали два облуплених полив’яних горщики.

— Сідайте до столу, сідайте… А я спершу подумала, що ви з фронту…

— Когось чекаєте? — запитав підполковник.

— Та як вам сказати… Брат недавно заїздив. У тридцять шостому як поїхав, завербувався на роботу, мов під лід пішов, думала вже, загинув, а він об’явився. Лейтенант. З госпіталю на фронт їхав. Побачила вас, а у самої аж серце завмерло, невже, думаю, з ним щось трапилось. Час такий… Чоловіка я втратила, тепер за брата боюся.

Господиня підійшла до столу і поставила перед кожним по тарілці, почала різати хліб. І раптом…

Серце підполковника аж зайшлося: жінка тримала в руках фінку з відламаним вістрям!

«Невже це той самий ніж? Той самий ніж, з яким нападали на капітана Нероденка?..»

Коли господиня відійшла до печі, насипаючи борщ у тарілки, підполковник взяв ніж і приклав до леза уламок, знайдений в лісі, — він його постійно носив із собою.

Лінії зламу повністю збіглися.

«Той самий ніж, яким злочинець мало не вбив капітана Нероденка. Але ж як він сюди потрапив?»

Ковальченко показав поглядом, і дільничний міліціонер відразу зрозумів його.

— Що ж це ви, Галино Максимівно, холодну зброю переховуєте? — мовив міліціонер до господині. — Це, знаєте, законом переслідується.

— Яку зброю? А-а-а… Ножичок… Альоша залишив.

— Який Альоша?

— Брат мій. Ну, я ж казала… Заїздив до мене дорогою на фронт.

Міліціонер дістав з планшета аркуш паперу.

— Змушений забрати у вас цей ніж і скласти протокол.

— Ой господи, що ж тепер буде?..

Підполковник уважно стежив за поведінкою господині, прислухався до кожного слова розмови, аби на випадок необхідності вчасно спрямувати розмову в потрібне річище.

— Не хвилюйтесь, ми попросимо лейтенанта, — звернувся підполковник до дільничного, — щоб він у протоколі чітко записав, що цей ніж не ваш.

Хазяйка зраділа:

— Так, не мій… Не мій! Я ж казала — брат забув.

— Добре, тоді я так і запишу, що, за словами господині, цей ніж залишив… Як прізвище брата?

— Матвійчук. Олексій Максимович Матвійчук… Скажіть, а братові моєму за це нічого не буде?

— За це нічого йому не буде, — сказав Сергій Іванович. — Він людина військова і має право носити з собою такий ніж. Ну, а втрата його — біда невелика.

Коли нарешті вони вийшли на вулицю, дільничний звернувся до підполковника:

— Сергію Івановичу, я тут з господинею розмовляв, розпитував її. Гадаю, вам цікаво буде… Народилася вона і жила у Вінниці разом з ріднею. Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року батько з матір’ю розлучилися, — батько тоді саме повернувся із ув’язнення, яке відбував ніби за хуліганство, п’яничкою був. Мати не хотіла з ним жити далі, взяла двох молодших синів і пішла, а Галина і Олексій залишилися з батьком. Того ж року батько помер. Галина Максимівна одружилася і переїхала до Новозуївки, до чоловіка у власний будинок, перейшла на прізвище Коркошко, а брат Олексій завербувався на роботу до якогось північного лісопромислового господарства. Чоловік Галини Максимівни загинув на фронті… Оце ніби все.

Міліціонер дістав цигарку, закурив, кілька разів жадібно затягнувся димом.

— До речі, коли згадали про брата, вона мало не заплакала… Я їй кажу, чого, мовляв, плакати, адже живий брат, офіцер. А вона каже, він так попрощався зі мною, що на душі неспокійно. Сказав, прощай, сестро, може, і не повернусь я до тебе.

Складалося враження, що Коркошко про брата нічого не знала. Та й не дивно — важко було припустити, щоб він бодай словом прохопився перед нею про свої злочинні справи. А щодо слів: «…може, і не повернусь я до тебе» — то, певно, Матвійчук думав: якщо сестра колись і дізнається про нього правду, то згадає і цю прощальну розмову.

Повернувшись у районний відділ держбезпеки, підполковник Ковальченко відразу ж доповів керівництву про результати відвідин.

— Затриманого треба відправити до Управління, — погодився полковник Іващенко. — Я даю заявку на оформлення документів. Направляй до мене Миронова. Вітаю, Сергію Івановичу! Я відчуваю — це кур’єр.

— Спасибі за вітання. Але ж до кого він приходив на зв’язок? Хто Продавець?

14.

Підполковника очікував Черненко. Він був веселий, зустрів Сергія Івановича, вискочивши насередину кімнати, виструнчився, хвацько доповів:

— Новини є, товаришу підполковник!

— Чому так офіційно?

— Статут вимагає!

— Сідайте, Анатолію Петровичу, зараз не до жартів. Розповідайте.

— Знайшов я дівчину, Марію Сидоренко, живе в селищі… Вона бачила вночі на території вентиляційної установки чоловіка Нестеровської того ж самого дня і на тому самому місці, де показували слюсарі Курилов і Бойчук.

Сергій Іванович був здивований вкрай:

— Чоловіка Нестеровської?

— Так.

— Пантюхіна?

— Так. Саме Пантюхіна.

За годину вони вдвох уже розмовляли з Марією Сидоренко.

— Того вечора я затрималась на танцях і пішла навпрошки додому по шпалах… Коли дійшла до вентиляційної установки, побачила, як звідти вийшов Пантюхін, піднявся на насип і пішов мені назустріч, але коли помітив мене, повернув ліворуч, зійшов з насипу й подався у поле.

— Ви певні, що це був Пантюхін?

— Так… Я його впізнала.

— В чому він був одягнений?

— У ватянику. На голові картуз.

— О котрій годині це було?

Дівчина задумалась:

— Десь відразу за північ…

Попередивши Марію Сидоренко, щоб вона нікому не казала про їхню розмову і про те, що бачила вночі саме Пантюхіна, вони почали міркувати, що ж робити далі. Затримувати Пантюхіна? Ще ніби не було достатніх підстав. Викликати на допит — передчасно. Якщо він Продавець, то після допиту, безсумнівно, відразу втече.

Насамперед підполковник доручив Черненкові найретельніше дізнатися про особу Пантюхіна, а також поцікавитись, чи немає в нього взуття зі слідами, схожими на ті, що лишилися на місці злочину. Треба було довідатися, яка група крові в Пантюхіна, але діяти мусили вкрай обережно, аби не викликати ні найменшої підозри.

На другий день Черненко доповів, що подібного взуття виявити не вдалося. Щодо групи крові, ніяких відомостей у поліклініці і лікарні немає, треба організувати медичний огляд, а для цього потрібен час і сприятливі обставини.

Велику надію підполковник Ковальченко покладав на допит кур’єра Матвійчука. Під тиском незаперечних доказів мусив би назвати свої зв’язки, і тоді саме собою могло вирішитись питання з Пантюхіним. А тим часом було наказано вести за Пантюхіним постійний пильній нагляд.

Матвійчук був досвідченим шпигуном і розумів, що держбезпека не обмежиться цікавістю до його спроби перейти лінію фронту. Інакше б його не передавали із спецвідділу в тилові органи радянської контррозвідки. Але він не знав, що ж саме відомо радянським чекістам. Спершу намагався все заперечувати.

Підполковник Ковальченко вирішив не зволікати. Він вийняв із шухляди столу фінку і поклав її перед Матвійчуком, а сам уважно спостерігав за його поведінкою. Той ледь помітно напружився, сів зручніше на стільці.

— Це ваш ніж?

— Ще чого… В мене такого не було.

— Цю фінку ми знайшли у вашої сестри Галини Максимівни. Ви її забули в неї. Чи не так?

— Ну то й що?

— А те, що уламок цього леза у мене.

Сергій Іванович дістав його і поклав перед Матвійчуком.

— Я знайшов це в лісі…

Матвійчук мовчав.

— Це свідчить про те, — вів далі підполковник, — що там, у лісі, ви підступно напали на капітана Червоної Армії і дуже серйозно його поранили…

Підполковник зробив паузу, Матвійчук підвів погляд, і якусь мить вони дивилися просто в очі один одному.

— …ось цим ножем.

— Ні! — крикнув Матвійчук. — Це все неправда!

— Чому ви напали на капітана? Мовчите…

Матвійчук похмуро сидів, і пригадувалось йому все, що тоді трапилось у лісі… До ще не виритого тайника вийшов капітан. Довелося його… Ні, не вбив. Ось каже підполковник, що поранив. Не пощастило. З самого початку не щастило. І ніж поламав… Заштовхував у яму під коріння рацію, поспішав, а все довколишнє ніби змовилось йому перешкоджати: земля кам’яниста, плетиво коріння… Він допомагав собі ножем. Але коли він обламався — не пам’ятає, помітив це вже згодом. Як по-дурному все вийшло…

Сергій Іванович відчинив шафу, де лежала рація, і показав її Матвійчукові.

— Ви залишили на цій рації відбитки своїх пальців. А ось розшифрований текст вашої радіограми до «пана інженера».

— Досить… — видихнув Матвійчук.

Підполковник Ковальченко підійшов до нього і пригостив цигаркою:

— Будете розповідати ви чи продовжувати мені?

— Зачекайте… Буду розповідати я… — Узяв простягнуту цигарку, сірник, кілька разів глибоко затягнувся. — Записуйте… Я — агент абверу з листопада 1942 року. Мене поранило. В полон потрапив… Був у таборі для військовополонених на території Дарниці… Одного разу мене викликали, завели до капітана, і він сказав, що коли я хочу жити, то повинен піти на службу до німців, стати їхнім агентом.

— Як звали того капітана?

— Він назвався Алексом.

— І ви погодились?

Матвійчук довго мовчав, нарешті заговорив якомога спокійніше:

— Потім ми зустрічалися з Алексом, він же «Інженер», в німецькій розвідувальній школі. Коли я закінчив цю школу, мене вісім разів закидали в тилові райони. Дев’ятий раз мене закинули з території Польщі разом з групою «Марія»…

— Ви входили до складу цієї групи?

— Ні. В мене було окреме завдання.

— Яке саме?

— По-перше, знайти, кого можна завербувати, щоб утворити диверсійну групу в Новозуївському районі. По-друге, здійснити вибух на «Луговській». У мене була німецька вибухівка.

Матвійчук говорив спокійно і, як видавалось, не кривив душею, але заява про те, що він сам здійснив диверсію, насторожила підполковника. Було схоже, що Матвійчук хоче взяти цей злочин на себе, намагається залишити неушкодженою агентуру.

— Пробачте, але ви забули про Продавця, — мовив підполковник. — Розкажіть нам, будь ласка, про нього.

— А-а-а, — посміхнувся Матвійчук. — Про зустріч з якимось Продавцем я справді передавав Алексові, але ці слова я використав спеціально для дезинформації на випадок розшифровки тексту.

— Тоді розкажіть, будь ласка, як вам вдалося пробратися на територію вентиляторної і здійснити вибух.

Це питання Матвійчука не злякало. Він одразу почав розповідати, як уночі зайшов на територію об’єкта, як потім пробрався в канал притоку, як підійшов під робоче колесо і заклав там вибухівку.

— Ви нікого не зустрічали в цей час на об’єкті?

— На об’єкті?.. Ні… Вже коли виходив на залізничний насип, побачив дівчину. Вона йшла мені назустріч, і я зійшов з насипу, полем дійшов до селища.

Матвійчук говорив упевнено, Сергій Іванович уже навіть подумав, чи не помилилася Марія Сидоренко. Але було помітним намагання Матвійчука розповісти все докладно і якомога швидше, ніби він боявся щось забути чи переплутати. Якщо він говорить по завченому тексту, то навряд чи зміг усе передбачити, десь мусить спіткнутися.

— В чому ви були одягнені?

— У ватянику і картузі.

Підполковник чекав, що Матвійчук назве ще хоч щось із одягу. Але ж ні, більше нічого не назвав. Лише ватяник і картуз. Боїться помилитися.

— А в чому ви були взуті?

Заарештований дещо розгублено підвів погляд.

— Яке взуття було на вас?

— Взуття? — перепитав Матвійчук. — Чоботи. Ось ці самі чоботи.

Підполковник розсміявся:

— Ну, що ж ви, пане кур’єр, про все домовились, а от про чоботи забули?

На неголеному обличчі Матвійчука раптом з’явилася безсила лють. Він відвернувся і крізь зуби мовив:

— Я зразу зрозумів: мені вже кришка. Ваша взяла, громадянине слідчий. Продавця не хотів чіпати… А ви і про це знаєте…

Матвійчук попросив ще одну цигарку. Сергій Іванович йому не відмовив, почекав, доки Матвійчук нервово покурить, і сказав:

— То як, будете розповідати про Продавця, чи я вам сам розповім?

— Проклятий бандюга, я відчував, що з ним засиплюся! — закричав кур’єр. — Пантюхін! Це він підірвав вентилятор!

— Спокійніше, Матвійчук… Вас послав до нього Алекс?

— Так, я мав налагодити з Пантюхіним зв’язок і змусити його діяти, а якщо відмовиться — знищити.

— Чому ви кажете «змусити діяти»?

— Абвер підозрював, що він ухиляється від виконання завдань.

— Точніше.

— Алекс казав, що закинув Продавця під Москву, а той чомусь опинився в Новозуївці і жодного разу не вийшов на зв’язок.

— Звідки Алексу стало відомо, що Продавець живе в Новозуївці на будові «Луговській»?

— Не знаю… Думаю, від агентури… Абвер перевіряє закинутих диверсантів через свою агентуру…

— Ви сказали, що мали завдання знищити Пантюхіна…

— За умови, якщо він відмовиться діяти.

— Як він поводився при зустрічі?

— Спершу відмовлявся. Ми з ним трохи посперечалися… Я йому навіть загрожував…

— Де відбувалася розмова з Пантюхіним?

— У нього вдома. Вночі. Я зайшов під виглядом давнього знайомого. Сиділи, горілку пили.

— А де була його дружина?

— Вона спала в сусідній кімнаті, а потім… Ми з ним трохи пошуміли, сварилися, вона вийшла і почала скандалити…

«Ну, тепер все зрозуміло».

15.

Полковник Іващенко слухав уважно, довго гортав протокол, нарешті мовив:

— І що ти думаєш робити?

— Арештовувати.

— А якщо кур’єр збрехав?

— Не збрехав. По-перше, Продавця він назвав сам, не знаючи, кого ми підозрюємо. А по-друге, в нас є свідок — Марія Сидоренко, вона бачила саме Пантюхіна вночі на території вентиляційної установки, і саме того дня…

— Згоден з тобою… Але Продавцю можуть бути відомі інші німецькі агенти. Дізнавшись про арешт Продавця — Пантюхіна, вони, безсумнівно, зникнуть. Дуже важливо затримати Пантюхіна якомога непомітніше. Продумайте цей план.

Полковник Іващенко зв’язався по ВЧ із заступником наркома держбезпеки і доповів йому про результати допиту Матвійчука. Генерал погодився: Пантюхіна треба негайно арештовувати.

Та коли Сергій Іванович повернувся до Новозуївки, його чекала неприємна новина: Пантюхін зник. Уранці пішов ніби на роботу, проте на будові його ніхто не бачив. Додому ввечері він не повернувся.

Операція розпочалася відразу: всі дороги й лісові стежинки, які виходили з району, були перекриті постами, діяли також рухомі оперативні групи, в найбільш імовірних місцях появи Продавця були влаштовані засідки. Було зроблено все можливе, аби затримати диверсанта.

Підполковник Ковальченко був у засідці біля будинку Пантюхіна разом з Мироновим і Черненком.

Довкола будинку, що стояв на околиці селища, ріс вишневий сад, щоправда, такий занедбаний, що нагадував швидше непролазний чагарник. Але це всіх влаштовувало. Можна було лежати непомітно і спостерігати за кожним, хто підходить до будинку.

Лежали вони трикутником: праворуч від будинку — підполковник Ковальченко, ліворуч — Миронов, а Черненко — за прочиненими дверима погреба. Якби Пантюхін підійшов до будинку, він би не міг їх помітити і обійти не зміг би. Черненко мусив кинутись Пантюхіну на спину, покласти на землю, а далі вже, як кажуть, справа техніки.

Із-за пошматованих хмар, які гнав вітер, проглядав місяць, освітлюючи верхівки дерев, дахи сонних будинків.

Ось уже і північ. Друга година ночі. Вже скоро і четверта. Чекали спокійно. Сергій Іванович позирав час від часу у бік Миронова. Для Миронова це була перша операція, і, безумовно, як і колись підполковник Ковальченко, він відчував і страх, і непевність. Сергій Іванович розумів, що підтримка старшого товариша в такі хвилини — незамінима.

Відразу за будинком починався сосновий ліс, звідти тягнуло прохолодою. І раптом…

Сергій Іванович відчув ледь вловимий запах тютюнового диму. Якомога обережніше він переповз за протилежний ріг будинку і подивився в глиб лісу. Вогника цигарки не було помітно. Значить, курить «з рукава». Повернувшись на своє місце, він повісив на гілку, — те місце було попередньо обумовлене, — світлого носовичка, що означало: «Увага! Хтось іде!» Завмер, затиснувши в руці пістолет. Земля була волога: вчора звечора пройшов дощ. І от попереду зашурхотіли кущі, і ніби з-під землі з’явився Пантюхін. У ватянику, в лівій руці кошик, у правій — пістолет. Зупинився, довго стояв, прислухався, роззирався довкола. Потім завмер.

Так його не взяти. Треба, щоб зайшов у трикутник. Але тільки підполковник Ковальченко подумав про це, Пантюхін позадкував і несподівано для всіх кілька разів навмання вистрілив. Сергій Іванович відчув, як щось тупо вдарило у плече, рука заніміла, а пістолет в руці мов сам собою вистрілив. Ще не усвідомлюючи, що він поранений, підполковник, боячись, що товариші неправильно його зрозуміють, гукнув:

— Не стріляти! Перекрити йому відхід!

Миронов і Черненко кинулись за Пантюхіним, Сергій Іванович також підхопився, побіг за ними і тільки тієї миті усвідомив, що він поранений. Спробував підняти руку, це не вдалося, а пістолет випав із зімлілої долоні. Перед очима попливли темні плями. Підполковник ще намагався бігти, перечепився і впав. Гострий біль несподівано пронизав усе тіло Ковальченка, він зціпив зуби, щоб не застогнати.

— Дідько б його взяв! Утік!.. Ви поранені, товаришу підполковник? — Черненко посвітив ліхтариком, розстебнув ватяник. Гімнастерка Сергія Івановича просякла кров’ю. Черненко розрізав рукав гімнастерки ножем, звільнив рану і тяжко зітхнув.

— Не розпускай нюні! Давай бинт, — мовив підполковник.

— Немає бинта.

— Рви мою спідню на бинти. Треба кров зупинити.

Дорогою до районної лікарні Сергія Івановича Ковальченка мучило тільки одне: «Злочинець втік, У чому ж помилка?» Відповіді він не знаходив і не міг пробачити собі, що все так сталося.

— Та не карайтесь, Сергію Івановичу, — заспокоював Черненко. — Невдачі у кожній роботі трапляються. Він далеко не втече. На наші перепони напореться.

«Чи ж наскочить він на наші перепони?»

Підполковника Ковальченка поклали в ту ж саму лікарню, де лежав і капітан Нероденко, до того ж самого лікаря. Поранення виявилось серйозним. Лікар сказав, що доведеться лежати не менше місяця. Ковальченка щодня провідували товариші по службі. Одного разу прийшов Миронов і не міг стримати вдоволеної посмішки:

— Знайшли черевики, Сергію Івановичу. Довідались, що Пантюхін щось виносив у торбі на смітник, аж за містом. Це викликало підозру. Довелося подлубатися в смітнику. Знайшли! Експертиза підтвердила — наслідив Пантюхін.

Часто приїздив полковник Іващенко. Одного разу він запитав:

— Може, дружину викликати?

— Ні. Вона нічого не повинна знати, — мовив Сергій Іванович. — Ми недавно втратили сина, і якщо вона дізнається, що зі мною щось трапилось, їй буде зовсім погано… Ви ж самі розумієте… Я про все розповім їй потім, коли повернуся… з відрядження.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Тепер, коли вона стала пенсіонеркою, то часом не знала, куди себе подіти. Тож і вирішила провідати свою давню знайому, Тамару. Тамару Василівну.

Поїхала. Поїзд нестримно ніс її, скорочувалась відстань, а вона й не думала і не гадала, що їй принесе ця поїздка, які глибини пам’яті сколихне, доторкнувшись до найболючішого. Вона не здогадувалась, що їде на зустріч із сином.

Перший день вони з Тамарою просиділи вдома, все ніяк не могли набалакатися. А другого дня зрання вийшли у місто.

— Ходімо, покажу тобі наш Палац культури. В кіно можемо сходити.

Біля Палацу культури вони побачили афіші про засідання виїзної сесії військового трибуналу.

— Кого судять? — поцікавились вони в людей. — Кажуть, якогось німецького шпигуна.

— Ходімо послухаємо, — мовила Тамара.

Вільних місць у залі не було, Багато хто стояв просто біля стіни і в проходах між кріслами. В залі було душно, і вони вже навіть подумали відразу вийти на вулицю, продовжити розмову, адже стільки років не бачились, аж тут раптом молоді хлопець і дівчина, угледівши літніх людей, підхопилися, запропонували їм свої місця.

Процес уже розпочався.

— Введіть підсудного, — мовив головуючий.

Двері на сцені відчинилися, зайшов солдат, а за ним чоловік в арештантському одязі в супроводі ще двох озброєних військових. Він пройшов похнюплено, до всього ніби збайдужілий, руки за спиною. Сів на лаву підсудних. Все це було схоже на спектакль, принаймні для Тамари. На сцені вона звикла дивитися вистави.

Головуючий оголосив, яку саме справу розглядатиме виїзна сесія військового трибуналу, назвав осіб, запрошених на засідання, нарешті проказав:

— Підсудний, встаньте!

Заарештований підвівся, поглянув довкола.

І їй чомусь здалося, що вони зустрілися поглядами, здалося, що він подивився просто на неї. Ще нічого не могла зрозуміти, лише відчувала в глибинах єства щось трепетне, бентежне… і страшне. Вона мимохіть схопила і стисла руку подруги.

— Що з тобою? — запитала Тамара.

— Нічого, — кволо відповіла вона. — Нічого, Тамарочко.

— Підсудний, назвіть своє прізвище.

— У мене їх багато, — спробував посміхнутися заарештований.

— Коли вас затримали на території Угорщини, ви назвалися Шварцом. Так? А до цього під якими прізвищами ви жили?

— До цього жив під прізвищем Казинцева Георгія Панкратовича…

Підсудний надовго замовк.

— Ну, продовжуйте.

— Ще був Кучинським Яковом…

— А яке ваше справжнє прізвище?

Підсудний похнюпився, довго мовчав, ніби вагався, але так нічого не сказав.

— Ну, що ж. Суд у цьому розбереться.

Секретар почав зачитувати текст звинувачення. Він читав не поспішаючи, голосно і розбірливо. А вона сиділа, все стискаючи руку Тамари, зітхала, в її душі щось відбувалося, але вона ще не могла зрозуміти, що ж саме, щось гаряче й пульсуюче розливалося усім тілом.

— Може, ходімо? Кіно подивимось… — пошепки запитала Тамара.

— Ні, побудемо ще трохи… Послухаємо…

— «…Слідчі органи Угорської Народної Республіки порушили проти Августа Шварца карну справу і, провівши необхідне розслідування, передали справу разом з арештованим Радянському Союзу для встановлення особи Шварца і перевірки його показань. Проведеним органами державної безпеки Союзу РСР розслідуванням встановлено, що Август Шварц насправді є Хом’яковим Миколою Івановичем, громадянином СРСР, росіянином, 1919 року народження…»

Почувши ці слова, жінка здригнулася і нестямно прошепотіла:

— Не може бути… Не може бути… Він же загинув!..

— «У районі Ростова-на-Дону рядовий Хом’яков під час бою добровільно здався в німецький полон і, перебуваючи після цього в таборі для військовополонених, 2 вересня 1942 року дав згоду працівникові абверу, капітанові Алексу, бути агентом німецької розвідки. Отримав конспіративну кличку Продавець. Потім був направлений до полтавської розвідувально-диверсійної школи, по закінченні якої неодноразово закидався в радянський тил для проведення розвідувально-підривної роботи: у лютому 1943 року в районі Махачкали — для збору даних про пересування військових ешелонів залізницею, в березні 1943 року — для здійснення диверсії на одному з підмосковних об’єктів оборонної промисловості. В радянському тилу він діяв з фальшивими документами на ім’я Кучинського Якова Федоровича. 20 березня 1943 року він був затриманий спеціальним відділом військової частини під Москвою в розташуванні об’єктів особливого призначення. Проте тоді йому вдалося втекти з-під арешту. Деякий час жив без документів і вишукував можливості дістати їх у інших осіб. Перебуваючи з цією метою серед пасажирів Київського залізничного вокзалу міста Москви, познайомився під час обіду з громадянином Пантюхіним Іваном Івановичем, жителем Вологодської області, котрий їхав на роботу по оргнабору робітників на об’єкти промисловості Новозуївського району. Кучинський, він же Хом’яков, пригостив добряче Пантюхіна горілкою і, коли Пантюхін остаточно сп’янів, викрав у нього документи. Свідок Пантюхін сказав, що не пам’ятає, коли вони виходили з ресторану, прокинувся він уже в залі чекання і помітив пропажу документів. Напарник по випивці сказав, що у нього зникли всі гроші. Соромлячись, що залишився без документів через пиятику, Пантюхін сказав, що не буде заявляти про зникнення документів у міліцію, а просто повернеться додому. Скориставшись чужими документами, Хом’яков поїхав у Новозуївку і під виглядом Пантюхіна влаштувався на роботу на спецбудову «Луговська». Спершу працював теслею, потім — водієм вантажної машини. 22 серпня 1944 року до нього прибув агент-кур’єр німецької розвідки Матвійчук Олексій Максимович, закинутий з літака капітаном абверу Алексом. Матвійчук доставив для Продавця портативну радіостанцію, таблиці шифру, десять тисяч карбованців радянських грошей, бланки документів, а також вибухівку німецького виробництва…»

— Не може бути… Не може бути… Він же загинув…

Жінка вже не чула голосу секретаря, туман перед очима, а в тому тумані ніби Миколка маленький, бігає довкола неї, рученята простяга: «Мама, на юки…».

— «Незабаром після вибуху на вентиляційній установці Пантюхін, відчувши, що ним зацікавилися слідчі органи, втік. Під час втечі поранив підполковника державної безпеки Ковальченка Сергія Івановича. Довгий час підсудний їздив по містах Радянського Союзу і видавав себе за пораненого на фронті Казинцева Георгія Панкратовича, а в 1946 році йому вдалося отримати на це вигадане прізвище документи, і він влаштувався на роботу в торговельну мережу Новосибірської облспоживспілки. Працюючи продавцем товарного кіоска, розтратив довірені йому матеріальні цінності, за що і був засуджений 25 травня 1965 року до шести років позбавлення волі, але 12 червня 1966 року Казинцеву вдалося втекти з виправно-трудової колонії, де він відбував покарання. 17 червня 1966 року він перейшов державний кордон в районі Чопа на бік Угорщини з наміром пробратися на територію ФРН, але був затриманий…»

Коли секретар закінчив читати, в залі загомоніли, почулися вигуки обурення, і лише одна стара жінка в залі сиділа закам’яніло, охоплена жахом всього почутого.

— Чи будете давати свідчення суду?

— Так… Свідчення давати буду… — не підводячи погляду, мовив підсудний. — Я підтверджую, що був у німецькому полоні і погодився співробітничати з німцями, став агентом абверу. Вербував мене капітан Алекс…

Підсудний надовго замовк, витирав долонею спітніле чоло.

— Продовжуйте.

— А що продовжувати?.. Я визнаю себе винним…

— Ви сказали щойно, що потрапили в полон, але ніхто вас не звинувачує в цьому. Вас звинувачують у добровільній здачі в руки ворога. Як воно було?

— В боях за Ростов я був поранений і залишився на полі бою.

— Свідомо залишився?

— Я ж кажу, що був поранений… легко поранений і відстав. Не встиг… Був поранений… Опинився в оточенні німців… Злякався…

— І тому добровільно здалися в полон? Ваша спроба втекти до Федеративної Республіки Німеччини викликана бажанням зустрітися з капітаном Алексом?

— Так, якби мені вдалося потрапити до Німеччини, я шукав би «пана інженера», бо розраховував на його допомогу…

— Скажіть, коли ви закладали вибухівку під вентилятор на «Луговській», ви усвідомлювали, що може загинути ваша дружина?

Підсудний довго мовчав, нарешті тихо мовив:

— Вона чула нашу розмову з Матвійчуком, вона могла видати… А ще я був певен, що загибель дружини відведе від мене підозру.

— Негідник! — крикнув хтось із залу.

— Товариші, спокійніше! Продовжуйте, підсудний, — підвівся головуючий.

— Я хочу зробити заяву… — Підсудний подивився на свого захисника, і той поглядом підтримав його.

— Будь ласка, — дозволив головуючий.

— Я не Хом’яков. Я був Пантюхіним, і Казинцевим, Кучинським і Шварцом… Але тільки не Хом’яковим. Тут трапилась помилка, і я прошу суд виправити цю помилку.

Він підсвідомо відчував, що в залі сидить його мати, і останньою вцілілою, не зогнилою клітиною свого єства ще намагався чомусь зарадити, щось врятувати. Але що він міг врятувати? Материнська любов всепрощенна, але й вона не пробачить йому нічого, і ці люди в залі, і мільйони загиблих.

Слова попросив захисник.

— Товариші судді, підтримуючи заяву свого підзахисного, я хотів би звернути вашу увагу на те, що в нашому розпорядженні є лише повідомлення довідкової картотеки Міністерства внутрішніх справ про те, що арештований є Хом’яковим. Ніяких доказів з цього приводу у справі немає. А якщо це твердження виявиться помилковим і наш підсудний не є Хом’яковим?

І раптом серед дзвінкої тиші залу підвелася стара жінка, вже зовсім сива, якусь мить вона стояла, ніби вагалася, потім якось безтямно попрямувала до виходу. З її уст зривалися зітхання:

— Ой, Хом’яков же він… Хом’яков він…

Люди розступилися, давали жінці дорогу.

А підсудний, побачивши старечу постать, безвільно опустився на лаву, обхопив голову руками і раптом надривно, страшно закричав:

— Мамо! Пробач!

Жінка прихилилася щокою до холодної, пофарбованої зеленим стіни і заплакала. Доля звела їх тут, у цьому залі, але не радість зустрічі виповнила душу, а тяжке горе обпалило серце.

УПА — збройні націоналістичні формування, утворені за згодою німецько-фашистських окупантів.
СБ — служба безпеки.