Кхогендронатх Митро

Бхомбол-ватажок


Кхогендронатх Мітро

БХОМБОЛ-ВАТАЖОК

<p>Кхогендронатх Мітро</p> <p>БХОМБОЛ-ВАТАЖОК </p>


Малюнки Г. Забалуєва

Перекладено з видання: Кхогендронатх Митро. Бхомбол-предводитель, Детгиз, Москва, 1958





ЧАСТИНА ПЕРША

1. ВТЕЧА

2. В ТЕМРЯВІ

3. В ДОРОГУ!

4. БХОМБОЛ ПОКИДАЄ РІДНИЙ КРАЙ

5. НА СТАНЦІЇ ШАЛУКДАНГА

6. БАТАВСЬКИЙ ЛИМОН

7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ

8. БИТВА

9. У ШКОЛІ

10. НА ЯРМАРКУ

11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ

12. БЕНКЕТ

13. ВИСТАВА

14. У СВЕКРА ПАДМИ

15. В КАНТІНАГАРІ

16. В ЧОРМАДАРІПУРІ

<p>ЧАСТИНА ПЕРША</p>
<p>1. ВТЕЧА</p>

Якось в середині місяця Ашшін в одному з кварталів маленького містечка зчинився страшенний переполох.

Кожен, хто дізнавався, що скоїлось, спочатку просто німів від обурення, а потім давав волю своєму гніву. «Хлопчиськів треба провчити як слід, вони всім залили за шкуру сала своїми витівками!» — чути було звідусіль.

Старійшини влаштували над «злочинцями» суд. «Засідання суду» відбулося на веранді великого, вкритого соломою будинку добродія Нідху Чокроборті. Перед будинком був просторий двір. По один бік його ріс арабський жасмин, по другий — дерево морунга, а вздовж огорожі вишикувались арекові пальми. Одна з них була зовсім гола, проте й вона разом з іншими схиляла верховіття од вітру.

Добродій Чокроборті був староста кварталу і користувався загальною» пошаною. Випнувши округле черево, з кальяном у руках, він усівся на низенькому стільці. Всі старійшини кварталу примостилися поруч на кушетках і матах. Унизу перед верандою стояли позивачі і звинувачувані. Втекти зумів тільки ватажок «злочинців» Бхомбол.

Позивачами були робітники лісного складу. Звинувачувані — група хлопчаків різного віку.

— Ей, Тогро, підійди-но сюди! — погукав одного з них добродій Чокроборті, надавши ще більше поважності своєму й так поважному голосові.

Тогра з острахом наблизився, його вважали славним хлопчиком, бо він ніколи не пустував. Саме біля добродія Чокроборті сидів батько Тогри. Він дивився на сина поглядом розлюченого тигра.

— Це правда, що ви потопили їхнього човна? — спитав хлопчика добродій Чокроборті, показуючи пальцем на робітників.

Тогра скоса глянув на батька, ковтнув слину і промимрив:

— Ні… так… він сам потонув.

— Човен — не крокодил і не черепаха, він не може сам доплисти до середини річки і пірнути у воду.

— Він ще й бреше! — пробурчав батько Тогри. — Відтоді як злигався з цим Бхомболом, зовсім зіпсувавсь!

— Ну гаразд, — мовив добродій Чокроборті, — зараз я все з'ясую… Ей, Феку, йди-но сюди! — закричав він, грізно насупивши брови.

Феку доводився йому небожем. На зріст він був дуже маленький, а голос мав писклявий, як звук флейти, тієї, що коштує одну пайсу.[1] Феку теж належав до Бхомболової ватаги. Глянувши на добродія Чокроборті, Феку заплакав.

— Дядечку, я більше не буду! — пробурмотів він крізь сльози.

— Про це поговоримо потім. Спочатку розкажи, як це трапилось.

— Що трапилось? Човен потонув.

— Яким чином?

— Яким чином? — повторив Феку, засовуючи в рот ріжок дхоті.[2] — Це все Бхомбол винен, Бхомболисько. На базарі ми побачили в чародійному ліхтарі морський бій і вирішили теж влаштувати такий самий. Ракхал спитав: «Де ж ми роздобудемо кораблі?» А Бхомбол сказав: «Велике діло кораблі! Візьмемо човна в робітників лісного складу, та й по всьому». Вранці ми на двох човнах випливли на середину річки й почали бій…

Раптом Феку засміявся. Захихикали й інші хлопчаки.

Добродій Чокроборті ще більше насупився.

— Вони ще й сміються! Мовчати! — гримнув добродій Дотто, замахнувшись на дітлахів палицею. — Та ви знаєте, що накоїли?

— Ну, а далі? — спитав добродій Чокроборті.

— Далі? Далі Бхомбол… хоча ні, Манке, який сидів у човні Тогри, штовхнув багром Бхомбола, а Боде вхопився за багор і смикнув його до себе. Тут наш човен перекинувся й поплив за течією.

— А що сталося з тими, хто сидів у човні?

— Вони попадали у воду. Одні попливли, вчепившись за човна. Інші дісталися до другого човна і повлазили в нього.

— А Бхомбол?

— Він зостався у воді. Сказав: «Я — капітан і не полізу в човен, доки вся моя команда не буде в цілковитій безпеці». Потім разом з Лалу і Монглою доплив до причалу біля рибальського селища.

— Та-а-ак, — спроквола мовив Харан Чакі, Бхомболів дядько. — Цей хлопець зовсім як адмірал Того.[3] Чи ти ба, не поліз… Річка після дощів вирує і просто кишить крокодилами, а він лишився у воді! Ну й шибеник! Хай-но прийде додому, я йому… — Не докінчивши, він щосили вдарив уявлюваного Бхомбола.

Того дня суд так і не відбувся.

— Приходьте завтра, — сказав добродій Чокроборті робітникам. — Головний злочинець утік, його треба спіймати… А ви йдіть учити арифметику, — обернувся він до хлопчаків. — Хай кожен розв'яже по сто п'ятдесят прикладів.

Була четверта година. На сьогодні був призначений великий футбольний матч з хлопцями того кварталу, де містилася поліційна дільниця. Хлопчаки купили сала в різниці, змастили як слід покришку, заклеїли три дірки в камері, але вони даремно старалися: довелось розійтися по домівках. Ну й люті ж були хлопці на свого капітана! Їх покарали, а він — утік! Та гріхи кінець кінцем доводиться спокутувати!..

На північ од містечка протікала річка, на півдні проходила залізниця. По всьому містечку були розкидані чагарники й бамбукові зарості, і воно нагадувало велике село. Коли наставав вечір, звідусюди чути було плач шакалів, цвірчання цикад, а зграї світлячків запалювали свої ліхтарики і починали кружляти в темряві.

Ринок, як для містечка, був завеликий. Там же містилися й чималі лісні склади, що належали марварі.[4] Робітники, які працювали на складах, щодня перепливали на човнах річку, прив'язували їх до пристані, а ввечері з піснею поверталися додому.


<p>2. В ТЕМРЯВІ</p>

Після «судового засідання» минуло години зо три. Смеркло. В храмі бога Крішни[5] зателенькали дзвіночки — почалася відправа. Звук дзвіночків чути далеко-далеко, навіть у селі по той бік річки. Після вечерні роздають солодке печиво, і часто дітвора, забувши про уроки, іде в храм. Якщо зумієш заприятелювати з жрецем, можна одержати й добавку; та жрець дуже хитрий: він приятелює не з кожним.

І цього вечора, спокусившись печивом, Манке кинув уроки й подався в храм. Ввійшовши всередину, він побачив, що в храмі зібралося багато люду. Посеред храму на мідній підставці горів світильник, а в притворі була напівтемрява. В сутінках обличчя людей ледь видно, та знайомого завжди можна пізнати.

Манке поглянув довкола, його увагу привернуло щось біле праворуч, коло масивної колони. Деякий час він придивлявся, але так і не міг зрозуміти, що то було. Манке повільно наблизився до білого предмета і, нахилившись, побачив, що це сидить людина, з головою закутана в чадор.[6] Помітивши Манке, людина зіщулилась.

— Так ось ти куди втік, Бхомболе! — раптом захихикав Манке.

— Мовчи!

— Чому? Тут же нікого нема. Де ти був весь день? Ми тебе так шукали…

— На індиговій[7] фабриці.

Ця фабрика — вірніше, руїни її — стояла в самому кінці міста, на березі річки. Давним-давно там справді була велика фабрика індиго. Але зараз від неї залишилась тільки здоровенна розвалена кам'яниця, великі чани, в яких квасили колись індиго, та уламки машин.

Місце те було безлюдне. Дерева бел і кучеряві фігові дерева кидали густу тінь, і здавалося, ніби ти в царстві злих духів. Навіть опівдні там моторошно. Подейкували, що сам хазяїн фабрики Буль-сагіб[8] обернувся в злого духа, що він частенько, примостившись на краю даху зруйнованого будинку і звісивши довгі ноги, горлає англійські пісні, а іноді в білих панталонах і з костуром у руці походжає собі поміж чанів серед густих колючих заростів.

— І тобі не страшно було? — спитав Манке.

— А чого боятися?

Тим часом жрець, закінчивши відправу, просурмив у черепашку й зачинив двері храму. Почали роздавати печиво.

— Ти не підеш додому? — спитав Манке.

— Ні… А нащо ви мене шукали?

— Нас послав добродій Чокроборті і твій дядько.

Бхомбол дуже боявся свого дядька. Той служив управителем у конторі заміндара[9] в Чормадаріпурі і кілька днів тому приїхав у відпустку. Завтра він поїде. Під час свята Пуджі[10] дядько повинен бути в Чормадаріпурі. Нещодавно він відшмагав небожа лозиною. На вулиці зібрався цілий натовп, щоб подивитися на це видовище. І хоча біль від ударів уже минув, Бхомбол не забув ганьби. І щоб він знову потрапив у лапи цього тигра?

— Манке, — сказав Бхомбол, — відійди од мене, бо одразу всі здогадаються, що я тут.

— Ніхто не здогадається.

— А я тобі кажу: відійди!

Манке злякано позадкував: не послухаєш — Бхомбол обов'язково відлупцює.

Бхомбол знову закутався з головою.

В цей час відчинилися двері, і жрець з кошиком печива в руках увійшов у притвор храму. Роздаючи печиво, він врешті дійшов і до Бхомбола. Побачивши хлопчика в такій смиренній позі, жрець вирішив, що цей особливо благочестивий віруючий самовіддано молиться Крішні, і ткнув йому цілу жменю печива.

Бхомбол затремтів од радощів, йому ніколи не доводилось одержувати так багато печива за один раз.

Тільки-но жрець відійшов, Манке наблизився до Бхомбола.

— Скільки печива тобі перепало? — спитав він.

— Ціла жменя.

— Покажи.

— Не покажу!

— Я йду додому, — сказав Манке, квапливо відступивши назад.

— Вважай же! Про мене нікому жодного слова! — попередив Бхомбол.

— Все одно скажу! — крикнув Манке.

І, прожогом збігши по сходах, зник у темряві.

Бхомбол теж не лишився в храмі.

За храмом стояли порожні качелі, на які у свято ставлять зображення Крішни. Бхомбол обійшов квітник і, влаштувавшись за качелями на помості, заходився спокійнісінько вминати печиво.

Невдовзі двері храму замкнули. Віруючі розійшлись по домівках. Смеркло. Цвірчали коники, кружляли світлячки, та в ставу біля будинку Дотто наввипередки квакали жаби.

Бхомбол озирнувся довкола й побачив, що від будинку Манке наближається вогник.

«А раптом це дядько? — з тривогою подумав хлопець. — Отже, Манке розповів про мене! Чортяка, довгорука мавпа, видра!» — вилаяв він про себе зрадника.

Вогник поволі наближався до храму.

— Бхомболе! — пролунав дядьків голос.

Його шукали.

Бхомбол схопився і, щільніше закутавшись у дхоті, чимдуж помчав до станції.


<p>3. В ДОРОГУ!</p>

Попереду бовванів квартал молочарів. Він увесь просяк запахом топленого і вершкового масла, духом кізяків. Дорога до станції пролягала через цей квартал. Щоб було швидше, Бхомбол вирішив піти навпростець, через обійстя молочаря Фулу.

У дворі Фулу Бхомбол побачив самого господаря і його брата Хорі, які колотили масло у величезному горщику. На веранді глинобитної хатини чадів каганець. Під самим каганцем сидів Джоду, син Фулу. Він учився в одному класі з Бхомболом. Успіхами в навчанні Джоду похвалитися не міг, і вчитель не раз м'яв йому вуха. Джоду щось робив. Підкравшись до паркану, Бхомбол почав підглядати крізь щілини між бамбуковими палицями. Він побачив, що Джоду прив'язує крючок до мотузки. Бхомболу дуже хотілося гукнути його. Він пригадав, що якось Джоду дав йому цілу грудку масла. Та зараз поблизу був його батько, лютий, як дідько. А це значило, що Бхомболу не тільки не перепаде масла, а, чого доброго, його ще й спіймають. Краще вже обійтись без масла.

Бхомбол почимчикував до залізничного переїзду. Біля переїзду стояла будка. Над залізною брамою біля будки горів червоний ліхтар. Зараз брама була зачинена. «Мабуть, скоро пройде поїзд, — здогадався Бхомбол. — Але який? Очевидно, товарний». Бхомбол виліз на браму.

Обабіч залізничного полотна стриміла огорожа з колючого дроту. Вздовж полотна росла трава куш, квіти якої нагадували віяло з хвоста яка. Зараз їх не видно, але вдень вони дуже гарні.

Бхомбол вирішив дійти по шпалах до станції — адже до неї було не дуже далеко. Звідси видно світофори — неначе кілька червоних і зелених зірочок опустилися з неба на землю. Але вночі на колії спали гадюки; нещодавно поїзд переїхав велику кобру.

В заростях біля воріт щось засичало. Невже гадюка? Бхомбол миттю видерся на верхню перекладину брами і, сівши на неї верхи, почав пильно вдивлятися в зарості. Але в темряві нічого не було видно. Сичання затихло, чути було тільки, як квакають жаби і цвірчать коники.

Однак він довго не наважувався злазити: а що як гадюка причаїлась під брамою?

Бхомбол кілька разів ляснув у долоні, щоб прогнати гадюку. Гадюки бояться шуму. Потім прислухався. Ні, сичання більше не чути. Гадюка, мабуть, поповзла геть.

Зненацька почувся перестук коліс і сопіння. Повернувши голову, Бхомбол побачив, що з другого боку до брами під'їхав віз, запряжений парою биків. У темряві здавалося, що то їдуть привиди. Очі у волів виблискували.

— Гей! Відчиняй браму! — закричав візник.

Будка була зачинена. Очевидно, сторож пішов додому вечеряти. По другий бік залізничного полотна, біля бамбукового гаю, був квартал ткачів, і сторожем тут працював батько ткача Чіру — Чойнодді. У нього не було руки по лікоть. Чойнодді добре знав Бхомбола в обличчя.

Побачивши воза, Бхомбол підбадьорився і водночас злякався: батько Чіру побачить його і перекаже дядькові. Він зліз із брами, перетнув колію і вибрався на путівець.

Бхомбол простував до станції. Опівдні пройшов дощ, у вибоях стояла вода, і ноги грузли в багнюці. Повз Бхомбола, мало не зачепивши його, пробіг шакал. За шакалом гналося двоє бродячих собак з кварталу ткачів. Проґавивши шакала, вони несподівано накинулись на Бхомбола. Та запалу в них вистачило кроків на десять, не більше, і вони не завдали хлопцеві ніякої шкоди. Нарешті він вийшов на шосе, вздовж якого подекуди горіли гасові ліхтарі. В далині з'явилися продуктові крамниці; тепер до станції було недалеко.

Прийшовши на станцію, Бхомбол став походжати по темній платформі. Поїзда ще не було. Всюди, підклавши клунки під голови, спали пасажири.

— Ти хто такий? — спитав Бхомбола хлопчак, що продавав бетель.[11]

— А ти хто? — розсердився Бхомбол.

— Спершу ти скажи.

— Замовкни! А ні, то й зубів не позбираєш! — Здавалося, бійки не минути… Очі Бхомбола метали блискавки. Він стиснув кулаки.

— Дада,[12] він мене вдарив! — зарепетував хлопчак, зметикувавши, що тут йому буде непереливки, і кинувся навтіки.

Неподалік від місця, де мала відбутися битва, стояв великий дерев'яний ящик, в якому зберігають пошту. Бхомбол усівся на ньому, звісивши ноги.

Більше він не повернеться додому. О другій годині ночі прибуде поїзд. Цим поїздом він дістанеться до Калькутти, а звідти поїде в Татанагар. Там живе Джітен, його приятель.

Минулого року Джітен, одержавши в школі довідку про перехід у наступний клас, поїхав з батьком у Татанагар. Джітен багато розповідав Бхомболу про Татанагар. Бхомбол знайде там собі якусь роботу на заводі. Він дуже сильний і стане молотобойцем, буде кувати залізо і, можливо, коли-небудь навчиться будувати автомобілі, підводні човни й літаки. Інженери й майстри можуть збудувати що завгодно!

Та спочатку було б непогано роздобути щось попоїсти. Бхомбол сьогодні тільки снідав, та й то, боячись дядька, не наївся досхочу. Потім увечері з'їв трохи печива. Якби він мав гроші, то міг би поласувати сирниками…

Бхомбол зліз із ящика й пройшовся по платформі. На станції життя поступово завмирало. Залізничники спали, полягавши на столах, у яких аж кишіли блощиці. Стояла тиша, тільки з боку шосе долинали звуки сітари.[13]

Вийшовши з станції, Бхомбол побачив, що перед джутовим склепом торговця Чадека горить багаття. Біля нього під фіговим деревом сиділи два санніасі[14] та кілька чоловік їхніх учнів. У відблисках вогню вони скидалися на привидів.

Один із санніасі грав на сітарі, другий відбивав такт на щипцях, якими підворушують жар. Хлопцеві була знайома ця мелодія, він не раз чув, як її наспівував шкільний садівник Кхотта.

Бхомбол перейшов дорогу й наблизився до вогнища. Мелодія була набагато приємніша, ніж обличчя людей, що сиділи довкола багаття. Вони скидалися на розбійників. Та Бхомболу не було чого боятися: адже він не мав жодної копійки.

Коли він підійшов, один із санніасі кинув на нього пильний погляд, але не сказав нічого. Бхомбол стояв тихо і слухав музику. Минуло близько півгодини, і сітара замовкла. Та мелодія й далі бриніла в Бхомболових вухах.

Санніасі, що відбивав такт на щипцях, дістав дві спілі груші і подав їх Бхомболові.

— На і йди геть звідси, — сказав він.

— Іди геть, — повторив один з учнів, висмикнувши з багаття головешку й піднісши її до своєї люльки.

Бхомбол більше не сумнівався: це були розбійники, і йому самому захотілося піти від них якнайдалі. Взявши груші, він повернувся на станцію.

Примостившись знову на ящику, хлопець понюхав груші й від задоволення заплющив очі: чудово пахнуть і такі великі! Наспівуючи нещодавно почуту мелодію, Бхомбол надкусив грушу. Не встиг він проковтнути шматочок, як йому захотілося ще. Але що він їстиме завтра? Треба приберегти груші.

Зав'язавши їх у ріжок чадора, Бхомбол пішов дізнатися, котра година.

Годинник показував рівно дванадцять. До приходу поїзда лишалося ще дві години. Можна було трохи подрімати. Та хлопця взяв острах: а раптом він засне по-справжньому і проґавить поїзд? Але ж його збудять крик пасажирів і пахкання паровоза. Бхомбол згадав, що читав у книзі про те, як Наполеон, сидячи верхи на коні, ухитрявся засинати на десять-п'ятнадцять хвилин. Він міг заснути навіть під час бою. Бхомбол і сам бачив, як їхній учитель пан Джогот хропів на уроці, сидячи в кріслі без спинки і з одламаними підлокітниками. Учитель прокидався завжди перед самим дзвінком. Чому ж він, Бхомбол, повинен проспати? Хлопчик ліг на ящику й заплющив очі.

Спочатку йому не давали спати москіти. Ціла хмара їж дзижчала біля самих вух, впивалася в руки й ноги. А один примостився на кінчику носа у Бхомбола й так боляче вжалив, що ніс неначе спалахнув. Щоб урятуватися від москітів, хлопець з головою закутався в чадор і, підігнувши коліна, скоцюрбився, наче дохлий рак. Тільки так йому пощастило заснути.

Бхомбол проснувся від галасу людей, що метушилися довкола нього. Прямо перед ним стояв потяг і сичав парою.

Хлопець миттю зіскочив з ящика, кинувся до поїзда і заліз у вагон. Поїзд одразу ж рушив.


<p>4. БХОМБОЛ ПОКИДАЄ РІДНИЙ КРАЙ</p>

У невеликому купе пасажирів було небагато. Всі, хто прийшов раніше, зайняли лавки й повкладалися спати. Якийсь пасажир сидів у кутку біля вікна й попихкував сигаретою.

— Що це за станція? — спитав один із тих, що лежали.

— Шаткодале, — відповів чоловік з сигаретою, випустивши з рота хмарку диму.

— Ей, дядечку, дядечку, вставайте! — швидко схопившись на ноги, закричав той, що питав.

Тим часом Бхомбол, висунувшись із вікна, дивився на станцію. Ось поїзд поминув платформу і вихопився в поле. Одразу ж налетів рвучкий вітер.

Бхомболові здалося дивним, що вже розвиднилось. Виходить, двогодинний поїзд уже давно пройшов. А він його проспав! Цей же поїзд ішов не в Калькутту, а з Калькутти. Отже, Бхомбол їхав не в той бік… Це було так несподівано й прикро.

Вдома Бхомбол мало не щоранку прокидався від гуркоту цього поїзда. Розплющивши очі, він бачив, як крізь щілину в даху пробивався світанок. На чампаковому дереві каркала ворона, під лимоновим деревцем скрекотала сорока, а в сусідньому будинку, сидячи на своїй маті у вітальні, позіхав писарчук адвоката Нілмоні і бубонів: «Дурга, Дурга…»

Відійшовши од вікна, Бхомбол присів на краєчок лавки. Стало холоднувато. Він закутався в чадор. Вузлик з грушами опинився в нього за спиною.

— Куди їдеш? — зиркнувши на Бхомбола, спитав чоловік, що курив сигарету.

— В Татанагар, — відповів Бхомбол. Той ніколи не чув про Татанагар.

— Це ж де є таке місто? — здивовано спитав він.

— Он там, — показав хлопчик.

— То чому ж ти їдеш у протилежний бік?

Бхомбол нічого не відповів.

— Ти ходиш до школи? — розпитував далі чоловік з сигаретою.

Бхомбол кивнув головою. Чоловік пильно оглянув Бхомбола з голови до ніг:

— Виходить, ти втік з дому?

Бхомбол мовчав. Поїзд мчав на всю швидкість. Непомітно наступив ранок. Зарожевів схід. Стало зовсім видно. Шаткодале лишилося далеко позаду. Попереду був Танграмарі. Ось уже показалося болото. Над ним летіли журавлі, кружляла чапля. Нещодавно пройшли дощі, і болото було вщерть повне води, як море. В цей час у ньому завжди розплоджувалось багато риби, і рибалки приходили сюди на лови. В далині видно було їхні човни, вишикувані в один ряд.

Якось Бхомбол з хлопцями ходив на болота, що були за три кроші[15] від Шаткодале. Дорога до них ішла через Ротонпур. Обабіч неї розкинулись неозорі рисові поля. Коли зривався вітер, колоски спілого рису немов дзвеніли, ніби по полю гуляла Лакшмі,[16] побрязкуючи браслетами на ногах. На болотах було багато лотосів і лілей. Вони росли так густо, що за білими й червоними квітами та яскраво-зеленим листям не видно було води. Там, де ростуть лотоси, треба остерігатися бджіл і гадюк. Якось Бхомболового приятеля Джогу, коли він хотів зірвати лотос, мало не вкусила гадюка; вона причаїлась на лотосі, обвившись довкола стебла й поклавши голову на квітку. Тільки Джога простяг руку до лотоса, як зненацька почулося сичання. Гадюка надула шию. Того разу Бхомбол наловив багато риби, та запотиличників від дядька йому перепало ще більше.

Бхомболу раптом дуже захотілося сплигнути з поїзда і побігати у високій траві понад болотом.

— Чуєш, хлопче! — знову пролунав голос чоловіка, що курив сигарету. — Ти повинен негайно ж повернутися додому. В тебе є квиток?

— Нема, — відповів Бхомбол.

— Тоді тобі буде непереливки! Через три станції прийде контролер.

Бхомболу траплялося бачити, як контролери перевіряли квитки. Вони завжди були дуже суворі. Хлопець вирішив зійти де-небудь раніше і піти пішки від села до села, прямо в Татанагар.

Тим часом поїзд, засичавши, зупинився в Танграмарі. Деякі пасажири посходили. Наступна станція була Алампур. Бхомбол бував і в Алампурі.

Постоявши зо дві хвилини, поїзд рушив далі. Він мчав мимо залитих сонцем нив, пастухів, що пасли корів, селян, які працювали в полі. Нарешті він поминув і Алампур. Тепер у купе не залишилось нікого. Зійшов і чоловік з сигаретою.

Бхомбол дуже зрадів, опинившись у порожньому купе. Під перестук коліс він завів пісню. Наспівуючи, хлопець висунувся з вікна і затремтів від страху: в сусідньому вагоні він побачив контролера. Хто той контролер — англієць чи пенджабець, — важко було зрозуміти: він стояв біля вікна і мав не дуже приємний вигляд. Пильно глянувши на пасажирів, контролер відійшов од вікна і подався в сусіднє купе. Незабаром він буде тут! «Чи не стрибнути з поїзда?» — подумав Бхомбол. Але ж страшно: можна розбитися на смерть або залишитись калікою. А потім потрапиш у поліцію. Краще не треба. Однак залишатися тут теж небезпечно. Може, сховатися під лавкою? Та чи це допоможе? Контролер знає, де шукати. Їздити в поїзді без квитка справді негарно. Ох, коли б тільки можна було врятуватися цього разу! Висунувшися з вікна, Бхомбол поглянув, чи далеко наступна станція. Та попереду нічого не було видно. Обабіч залізничного полотна тягся колючий дріт, а прямо виблискувала колія. «Зараз стрибну!» — подумав Бхомбол. Він тугіше підперезався, а край дхоті, що звисав нижче колін, заткнув за пояс.

Уже лаштуючись відчинити двері, Бхомбол побачив, що попереду з'явився семафор. Семафор стояв, звісивши голову, і ніби посміхався. Тепер до станції було недалеко, але й поїзд уже не мчав так швидко. Бхомбол був страшенно лютий на машиніста: «От ледар, нічого не петрає! Нічогісінько! Наминає, мабуть, собі булку, а поїзд веде кочегар! Таких людей треба карати!»

Бхомбол знову висунувся з вікна, і його охопив жах. Контролер теж виглянув у вікно і дивився люто, неначе тигр. Що ж буде? А раптом він зараз зайде? Бхомболу захотілося відлупцювати машиніста. Але що це? Поїзд зупиняється! Бхомбол перебіг до вікна на другому боці і виглянув — ось вона, станція! Він миттю відчинив навстіж двері. Не встиг поїзд зупинитися, як хлопець сплигнув, швидко проліз крізь дірку в дротяній огорожі і — шукай вітра в полі! Тепер його ніхто не спіймає! За хвилину паровоз дав гудок, і поїзд, вкутавшись димом, рушив.


<p>5. НА СТАНЦІЇ ШАЛУКДАНГА</p>

Це була невеличка станція. По один бік платформи стояв крихітний будиночок, укритий соломою. На будиночку і з двох кінців платформи великими чорними літерами по-англійськи і по-бенгальськи було написано: «Шалукданга».[17]

Бхомбол поглянув довкола. Ніде не було навіть ставка, не кажучи вже про лілеї. Тільки де-не-де на рисових полях блищала вода. Серед нив на пагорбі лежало село; воно неначе скоцюрбилось і підібгало ноги, боячись замочити їх. Від станції через село гадюкою петляла дорога; вона вела кудись далеко-далеко на схід. Обабіч неї росли високі, схожі на парасольки дерева.

Із станції по дорозі котився запряжений волами критий віз. Ззаду на ньому висів строкатий брудний чадор. На возі, мабуть, їхала жінка.



Раптом із села назустріч виїхав велосипедист у тюрбані і чорному піджаку. Порівнявшись із возом, він задзвонив.

Воли, злякані несподіваною появою велосипеда, вирячивши очі, потягли воза з дороги в поле. Бхомбол не міг утриматись від сміху. Воли біжучи пригинали голови, намагаючись скинути ярмо, але довжелезні роги чіплялися і заважали їм. Усі інші спроби вирватися з ярма були даремні. Кінець кінцем жінці таки пощастило втихомирити їх і знову виїхати на дорогу.

За станцією, біля великого фігового дерева стояла крамничка кондитера.

Бхомбол перетнув залізничне полотно, підійшов до крамниці і, зазирнувши в неї, побачив, що кондитер саме краяв тісто для печива. Він навіть не глянув на хлопця. Бхомбола мучив голод. Від солодкого запаху гарячої патоки в нього потекла слинка. Та, кинувши погляд на дорогу, він остовпів. Велосипедист під'їхав уже зовсім близько. То був молодший брат добродія Чокроборті — дядько Шошті! Він служив підрядчиком. Дядько Шошті, звичайно, помітив його. Про всяк випадок Бхомбол вирішив сховатися за крамницею. Від страху серце в нього калатало в грудях.

За крамницею починався густий чагарник. Росла там і кропива. Бхомбол обжалив нею ногу, і тепер її пекло вогнем. Чухаючи ногу, хлопець підкрався до крамниці.

Попереду виднілися залиті водою рисові поля, праворуч і ліворуч — безлюдна дорога. Втікати було нікуди. Звичайно, можна б сховатися в полі, але у воді є п'явки. А нема гірше, коли п'явка присмокчеться до ноги. Краще залишитись і почекати, що робитиме дядько.

Бхомбол пальцем продовбав дірку в бамбуковій маті і побачив, що дядько Шошті поставив велосипед під крамницею.

— Вітаю вас! — сказав крамар, підводячи голову.

— Макхоне, чи не розживуся я в тебе тютюну? — спитав дядько Шошті, присівши на краєчок ослона.

— Гей, Мадхобе! — гукнув крамар. — Мад-хо-о-бе! От капосний хлопчисько! Щойно був тут — і вже зник. Тільки й знає, що стовбичити на станції!

— Я бачив тут якогось хлопчака, — зауважив дядько. — Може, то він?

Бхомбол посміхнувся: дядечко Шошті не впізнав його.

— Та й мені так здалося, — відказав Макхон. — Ну гаразд, я зараз помию руки й дістану сам.

— Добре, — мовив дядько Шошті і, видобувши з кишені книжечку для нотаток та олівець із нікельованим наконечником, почав щось шукати в ній.

Скориставшись з того, що дядько Шошті одвернувся, Бхомбол вибрався із свого сховища на дорогу й подався до села.

Він біг, весь час озираючись назад, на дядька Шошті. Але той усе ще гортав собі книжечку. Бхомбол боявся, щоб він не обернувся і не поглянув на дорогу. Хоч би там що, а треба добігти до заростів біля повороту й сховатися там. Та до них було ще далеко! Від швидкого бігу Бхомболу сперло дух. Лишилося кілька кроків… Все! Добіг!

Хлопець присів під деревом і віддихався. У горлі в нього пересохло від спраги, але води поблизу не було. Коли нап'єшся води з рисового поля, то неодмінно занедужаєш. А до села ще було далеченько. Однак попереду край дороги стояла хатина. Над її дахом ледь помітно струмів димок.

Сонце припікало дедалі дужче. Воно завжди палить у таку пору року. Хлопець занудьгував за домівкою. Він поглянув угору. По небу, наче журавлині ключі, пливли попелясті хмарки, а слідом за ними бігли їхні тіні.

Побоюючись, що його може помітити дядько Шошті, Бхомбол не пішов дорогою, а попростував до хатини заростями.

Підійшовши ближче, він зрозумів, що це була кузня. Важко сопіли ковальські міхи, а язики полум'я, наче червоні гадюки, погойдували своїми гнучкими шиями й сичали. Коваль кував лемеші, серпи і великі ножі. Бхомбол давно мріяв придбати великого ножа, такого гострого, щоб до його леза не можна було доторкнутися, не порізавши пальця. Та він нічого не сказав ковалеві про ніж, а просто попрохав води.

Голова в коваля була обмотана темною ганчіркою. Одяг на ньому був брудний і чорний, як сажа, а жилаве тіло мало колір залізної окалини. Схопивши кліщами леміш, він поклав його на вогонь і звів очі на Бхомбола.

— Ти звідки? — здивовано спитав він, побачивши, що хлопчик незнайомий йому.

— З Дургапура, — відповів Бхомбол.

— А де це Дургапур?

— Он там, — показав Бхомбол. — Я дуже хочу пити. Дайте мені води.

— Води? — Коваль озирнувся довкола, потім приніс із кутка глечик і налив у коряк води.

Стінки глечика взялися багаторічною пліснявою. Досить було глянути на глечика і його господаря, щоб одразу розхотілося пити. Та коли людина конає від спраги, вона питиме яку завгодно воду. Напившись, Бхомбол знову вирушив у напрямку села.


<p>6. БАТАВСЬКИЙ ЛИМОН</p>

Станція лишилася далеко позаду, а до села було вже рукою подати. Воно виявилося чималим. Тільки-но Бхомбол ввійшов у село, як побачив ліворуч будинок гончара. Наближалося свято Пуджа, і гончар ліпив статую Дургі.

Бхомбол зголоднів. Він вийняв з чадора грушу і почав жадібно їсти. Наминаючи грушу, хлопець розглядав будинок гончара. В садку біля самого паркану він побачив батавський лимон. Дерево рясніло овочами. Стиглі лимони були схожі на кульки з щирого золота. Бхомбол озирнувся довкола і переконався, що поблизу нікого нема. Жінка гончара готувала в хаті обід, а господар сидів за будинком. Заткнувши за пояс край дхоті, Бхомбол майнув через паркан і, як білка, видерся на дерево. Дерево гойдалося, листя шелестіло. Не встиг хлопець вирвати лимон, як з будинку пролунав крик гончаревої дружини:

— Хто це там виліз на дерево?

Бхомбол не озвався. Затиснувши лимон під пахвою, він почав швидко злазити. Гончарева жінка, схопивши чаплію, кинулась до дерева.

— Злодій! Злодій! — пронизливо кричала вона.

На її галас прибіг гончар з дрючком у руці і став прямо під деревом. Бхомбол зрозумів, що справи його кепські. Коли ще трохи опуститись, він зможе дотягнутися ногою до паркану, але гончарева дружина саме стояла біля паркану.

— Злазь! Негайно злазь! — кричало подружжя, розмахуючи чаплією і дрючком.

Бхомбол розумів, що коли він злізе, йому не минути лиха. Ну, а коли залишитись на дереві, вони скличуть людей і силоміць стягнуть його. Тоді вже не втекти.

— Злажу, злажу! — сказав він. — Я дуже голодний і вирвав лиш один лимон.

— Якщо ти голодний, то йди собі додому й попоїж, — відказав гончар. — Чого ти поліз на моє дерево? Чий ти син?

— Добродія Чакі.

— Що це за Чакі? Я не знаю ніякого Чакі.

— Він усе бреше, — встряла гончарева дружина. — Злодюга!..

Бхомбол розсердився. «Зараз пошпурю на них лимон і стрибну через паркан», — вирішив він.

— Злазь, бо я сам стягну тебе! — погрожував гончар.

— Ану, спробуйте! — відказав Бхомбол.

— А, то ти так! — I гончар поліз на дерево.

Праворуч була кухня; гілля лимонового дерева майже торкалося її даху.

Бачачи, що гончар лізе на дерево, Бхомбол почав дертися ще вище.

Обидва виявилися мастаками лазити по деревах. Але Бхомбол мав велику перевагу: він був легший.

— Тримай, тримай його! — репетувала знизу гончарева дружина, розмахуючи чаплією. — Хапай його за ногу!

На галас прибігли сільські дітлахи. Побачивши на дереві гончара якогось незнайомого хлопчика, вони й собі заходилися голосно кричати.

«Кінець, — подумав Бхомбол. — Тепер я уже не викручусь! Але все-таки треба спробувати якось утекти».

Здавалося, гончар от-от схопить його.

Раптом Бхомбол помітив, що дах кухні прямо під ним. Він миттю опустився по гілках, став на дах, стрибнув з нього на землю і кинувся навтіки, все ще тримаючи лимон під пахвою.

— Тримай його, тримай! — заволав гончар і слідом за Бхомболом скочив на дах, а звідти на землю, але, пробігши кілька кроків, спіткнувся і простягся на весь зріст.

Хлопчаки зловтішно засміялися і заплескали в долоні — гончар і їм не дозволяв ласувати лимонами.

Перед втікачем виднілися бамбукові зарості, за ними — став, а там був уже й шлях. Бхомбол біг до шляху.

Оглянувшись, вій побачив, що за ним ніхто не женеться. Тільки чути було, як репетувала гончарева дружина:

— Розбійник, негідник, смердючий щур!


<p>7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ</p>

Бхомбол ішов, відсапуючись.

По обидва боки дороги стояли хатки під солом'яними стріхами. По стінах на дах плелося огудиння гарбузів. Де-не-де на ньому порозпускалися великі жовті квітки й з'явилася зав'язь. Біля однієї хатини був тік, біля другої — хлів.

Коло дороги під деревом манго зібралася юрба хлопчаків. Вони прив'язували до хвоста собаці бляшану банку на довгій вірьовці. Дурний пес стояв і спокійно чекав, поки прив'яжуть банку. Бхомбол зупинився й собі подивитися на видовище.

Прив'язавши вірьовку, хлопці пустили собаку. Той одразу ж кинувся навтіки. Та що швидше він біг, то дужче деренчала бляшанка. Вслід за собакою з галасом мчала дітвора. Бхомбол мало не луснув від реготу. Потім він вирушив далі. Трохи пройшовши, хлопець оглянувся; він побачив, що собака, задерши хвоста, мчить полем, вірьовка волочиться за ним, але бляшанки вже нема.

Пройшовши ще трохи, Бхомбол потрапив у густі зарості очерету над дорогою. Трохи далі стояли дві хатини під солом'яною стріхою; на подвір'ях біля них було дуже чисто, а по стрісі слалося гарбузове огудиння. Хатинки були обгороджені живоплотом. Неподалік блищав старий, зарослий лататтям став з порозвалюваними сходами до води. На березі росло кілька кокосових пальм.

Дув легенький вітрець. Від голоду і втоми у Бхомбола злипалися очі. Раптом він побачив, що з-за однієї хатини, лаючи когось, вийшла бабуся із сивим, як джут, волоссям. У роті в неї не було жодного зуба.

— Ти чуєш, негіднице! — кричала вона. — Іди попоїси! Цілий день никаєш попід чужими дверима і заробляєш стусани. І люди кажуть, що я тебе не годую. Де ж ти ділася? Шурі, Шурі!.. Не озивається! А переполошила весь куток…

Бхомбол вирішив, що бабуся лає свою онуку. Старенька помалу вийшла на дорогу.

Тепер Бхомбол розглядів, що в руках вона тримала мідну миску.

— Шурі! — знову погукала бабуся. — Люба моя Шойробхі!..

Цього разу хтось обізвався. З хащів, мукаючи, вискочила біла корова, а слідом за нею руде теля.

Виходить, це корову звали Шойробхі?.. Бхомболу стало смішно.

— Іди до мене, попий рисового пійла, — примовляла бабуся.

Шойробхі глянула на неї, крутнула головою і, задерши хвоста, подалася в поле.

Розхлюпуючи пійло по дорозі, щось буркочучи, старенька пішла назад.

Досі вона не помічала Бхомбола. А тепер побачила і, прижмурившись якусь мить пильно дивилася на нього.

— Хто це там? — спитала вона нарешті.

— Я, — відповів Бхомбол.

— Хто «я»?

— Бхомбол.

Приставивши долоню до вуха і нахиливши голову, старенька перепитала:

— Як ти сказав? Томбол?

Бхомбол розсердився.

— Ні, не так! — щосили закричав він. — Бхомбол!

— Це все одно, — відказала бабуся. — Ти чого туди забрався? Мерщій вилазь. Нещодавно там бачили велику кобру. Ще б трохи — і синок рибалки Редхо віддав би богові душу!

Бхомбол миттю вискочив на дорогу і підійшов до старенької, злякано позираючи на зарості.

— Ти чий? — спитала бабуся.

— Добродія Чакі.

— Добродія Чакі? В нашому селі такого нема. Де ж твоя домівка?

— Ви все одно не знаєте, — відповів Бхомбол.

— А ти скажи. Побачимо, знаю чи не знаю.

— В Дургапурі.

— Дургапур? І я не знаю Дургапура? Туди треба їхати поїздом. Там жила моя дочка у свекра. — На очах у старенької забриніли сльози. — Зараз ніхто не зостався в живих, — додала вона. — І внук помер. А ти як забився в наше село? У тебе, мабуть, є тут рідня?

— Ні.

— То як же ти тут опинився?

Бхомбол мовчав.

— Розумію, — сказала бабуся. — І мій онук був такий, йому не сиділося дома. Всі ви дикуни і мавпи. Дома нудно… У тебе батько є?

— Ні, — похитав головою Бхомбол.

— А мати?

— Теж нема.

— Бідолашний мій! Усі померли? Кому ж тоді втримати тебе вдома? — І, підійшовши зовсім близько до Бхомбола, старенька заглянула йому в обличчя. — Ти, мабуть, давно не їв? Лице в тебе таке змарніле. Мій онук теж голодував, поневіряючись по лісах і дорогах. Ходімо — це мій дім. Трохи попоїси. Проходь, проходь!

Проте Бхомбол не рушив з місця.

— Не соромся, — сказала старенька. — Ходімо, ходім! — Вона взяла Бхомбола за руку і повела до хати.

Веранда її хатини аж сяяла чистотою. В одному кутку була кухня. На розсосі висіли глечики. Біля груби, наче відлюдник, що заглибився у роздуми, сидів попелястий кіт. Почувши кроки, він неохоче розплющив очі і стиха нявкнув.

— Ну чого ти? — спитала його старенька. — Почекай трохи…

Вона зайшла в хату, потім повернулася і, постеливши на долівці очеретяну мату, сказала Бхомболові:

— Сідай.

Бхомбол неквапливо піднявся на веранду й сів на мату.

Бабуся знову зайшла в хату. Вона висипала з горщика у лозовий кошик дві жмені свіжого смаженого рису. Потім дістала з іншого горщика дві солодкі пампушечки з м'якуша кокосового горіха і, поклавши їх на рис, вийшла на веранду й подала кошик Бхомболові.— Бабусю, а що мені робити з лимоном? — спитав Бхомбол, беручи кошика.

Старенька, радісно посміхаючись, спитала:

— Як ти мене назвав?

— Бабуся…

Старенька посадила Бхомбола перед собою і, так само посміхаючись, спитала:

— Де ти дістав цей лимон?

— Вирвав у гончара в садку.

— У гончара Моте? Не їж його, синку. Я почастую тебе гарним лимоном. Викинь його. Я прожила сімдесят років і ще ніколи не бачила такого скнари.

Та Бхомбол не викинув лимона. Він поклав його біля себе і взявся до їжі. Старенька принесла йому води у блискучому мідному глечичку.

— Їж, їж! — припрошувала вона. — А я піду нарву городини і спробую наловити рибки.

Ополудні вона нагодувала Бхомбола вареним рисом, квасоляною юшкою та городиною. Риби їй не пощастило спіймати. Старенька дала Бхомболові цілий кухоль густого молока від тієї самої Шойробхі. Шар сметани на молоці був товстий, як килим. Бхомбол дуже любив сметану. Наївшись донесхочу, хлопець ліг на мату і добряче виспався. Коли він прокинувся, над бамбуковим гаєм уже сідало сонце.

— Лишайся в мене, — запропонувала старенька. — Ця хата і став мої. Є в мене і рисове поле. Все це перейде до тебе.

Та нащо хата і став Бхомболу? Він іде в Татанагар. Там він багато що взнає, побачить… А тут? Чого він не бачив у цьому селі серед полів!

Нічого не відповівши бабусі, Бхомбол став посеред двору і спробував визначити, в якому напрямку лежить Калькутта. Там, де сідає сонце? Він уявив собі географічну карту. Еге ж, так воно й є! Головне, дістатися до Калькутти, а звідти потрапити в Татанагар уже не важко. До Калькутти звідси можна доїхати й поїздом, та коли б не потрапити до рук тих, кого послав дядько… Він же певно наказав скрізь шукати його! Скільки ж миль[18] до Калькутти? Від їхнього містечка було приблизно сто десять миль; виходить, звідси близько ста тридцяти. Бхомбол підрахував, що коли щодня йти по десять миль, то можна дістатись до міста за тринадцять днів. Не страшно!

Тим часом небо вкрилося хмарами, здійнявся великий вітер.

— Нікуди не ходи, — сказала йому старенька. — Насувається буря.

Голосно мукаючи, прибігла додому Шойробхі. Бабуся одвела корову з телям до хліва, дала їм сіна, налила води. Вона не стала замикати хлів, бо за великого вітру й грози могла трапитись пожежа.

Бхомбол поблукав трохи по двору і пішов на веранду. Тільки-но посутеніло, як по небі прокотився грім, заблискотіла блискавка, линув дощ. Почалася гроза.

Увечері старенька влаштувала для Бхомбола справжній банкет, почастувавши його смаженим рисом, молоком, бананами і патокою.

Коли Бхомбол ліг спати, бабуся почала розповідати йому казку:

— Жив собі один раджа. І було в нього сім жінок…

Та казка тривала недовго. Дійшовши до слів «поїхали за тридев'ять земель», старенька захропіла. А Бхомболові не спалося.

Було темно. По стрісі лопотів дощ. У ставу квакали жаби. До їхнього хору приєдналися птахи з очеретів. Цей перегук не припинявся до ранку. Всі наче змовилися не давати Бхомболові спати. В думках він полинув. туди, де на березі річки стояло їхнє містечко. А по той бік річки тяглася неозора піщана мілина. І Бхомбол згадував: якось періщив такий самий великий дощ, а він сидів біля вікна і співав…

На світанку все стихло, і Бхомбол заснув.

Ранок підкрався непомітно. Старенька, побачивши, що хлопець спить, пішла на став.

Коли вона повернулася, мата була порожня, а Бхомбол наче у воду впав.

«Зараз він прийде», — вирішила старенька.

Та сонце починало припікати, небо очистилося від хмар, а Бхомбол не повертався.

— Томболе! Гей, Томболе, де ти? — вийшовши на дорогу, гукала старенька тремтячим голосом.

Та де там! Бхомбол уже пройшов цілу милю на захід по манікпурському шосе. В руці в нього була бамбукова палиця, а під пахвою — батавський лимон.


<p>8. БИТВА</p>

Від села Шалукданга до Манікпура було чотири милі з гаком. Дорога пролягала через рисові і джутові поля. То там, то тут високо підстрибували зелені коники, а на одному із стебел джута вмостився тунтуні — птах-кравець. Вершечок молодої стеблини одразу нахилився мало не до самої землі, але птах не злетів, а почав гойдатися. Взявши грудку землі, Бхомбол кинув її на птаха. Тунтуні спурхнув і зник з очей.

Зранку в хлопця був нікудишній настрій. Бабуся так ласкаво поставилась до нього! Особливо сумно ставало Бхомболу, коли він згадував про сметану. Яка густа сметана! Ще й зараз у роті він відчував її смак. Коли б він залишився, бабуся щодня частувала б його сметаною! Та Бхомбол не міг проміняти Татанагар на сметану! От коли він стане майстром, тоді повернеться до бабусі…

Сонце підбивалося дедалі вище, тіло горіло від страшенної спеки. Зате до Манікпура було вже недалеко. Із заростів виглядали хатки. На луках паслися корови й телята. Пастух з гирлигою в руці біг за однією коровою і щось репетував на всю горлянку.

Прискоривши ходу, Бхомбол нарешті ввійшов у село.

Коло дверей першого ж будинку, біля огорожі, обплетеної гарбузовим огудинням, стояв жебрак і співав:


О Гірірадже,[19] коли ж ти Повернеш коханую Уму?[20] Я жити ні днини не можу Без її осяйного лиця.

«Бонг-бонга-бонг, — бриніла його ектара.[21] — Бонг-бонг-бонг-бонга, бонг-бонг, бонг!»

Бхомбол добре знав цю пісню. Постукуючи однією рукою в такт ектарі по батавському лимоні, який він і досі тримав під пахвою, Бхомбол почав стиха підтягувати жебракові: «О Гірірадже, коли ж ти повернеш коханую Уму…» Перед святом Пуджа від цієї пісні тремтіло небо над їхнім містечком.

Ідучи по вулиці, Бхомбол побачив в одному місці велетенський баньян. Багато років тому майданчик під деревом залили цементом. Тепер цемент потріскався, і крізь щілини виглядала цегла. З товстих гілок дерева, неначе гадюки, звисало коріння.

За баньяном був став. В одному кінці його росли лілії. Ставові, мабуть, було стільки років, як і баньянові. Цементові сходи, що вели до води, зовсім порозвалювалися. У ставу, весело галасуючи, купалися хлопчаки. Розгойдуючись на висячому корінні баньяна, вони стрибали у воду, підпливали до берега і знову вилазили на дерево.

Бхомболові було дуже жарко, йому теж захотілося скупатися. Та в нього не було чистої одежі. Хлопець вирішив, що він закутається в один край дхоті, поки другий сохнутиме.

Бамбукову палицю й лимон він сховав у дупло дерева, потім, підтикавши дхоті, поліз на баньян. Побачивши Бхомбола, хлопчаки оніміли від подиву. Хто це такий? Проте хлопець удав, що нічого не помічає. Він добрався до кінця товстого сучка, що звисав над водою, і спустився по довгому висячому кореню. Добре розгойдавшись, хлопець шубовснув посеред ставу і безслідно зник під водою.

Хлопчаки, вирішивши, що він утонув, злякано закричали. Та небавом метрів за десять від них із води з'явилася голова Бхомбола. Він випірнув, знову пірнув, знову випірнув, потім поплив голічерева, потім на животі…

Хлопчаки забули про купання, всі — хто з берега, хто з води, а хто, повиснувши на корені баньяна, — не зводили очей з Бхомбола.

Бхомбол у душі надзвичайно пишався такою увагою. Погляди всіх хлопців були прикуті до нього. Ніхто не зважувався поплисти з ним наввипередки. Не сказавши нікому й слова, Бхомбол повагом виліз на берег, витер краєм дхоті тіло й голову, потім викрутив його. В животі бурчало від голоду. Зараз хлопець був би радий тарілці пісного рисового супу, навіть без овочів. Одну б тарілку рису і дрібок солі. Та хто його нагодує? Може, він хоч лимоном затамує голод.

Згадавши про лимон, Бхомбол неквапливо пішов до дерева. Він засунув руку в дупло, але лимона там не знайшов — лишилася сама палиця. Хто ж його взяв? Хлопець знову понишпорив у дуплі. Ні, лимон зник! Дивно…

Бхомбол озирнувся довкола і побачив, що один хлопчак тікає з його лимоном у руці. Бхомбол кинувся слідом за злодієм. Хлопчаки ще не зрозуміли, що трапилось. Вони тільки бачили, що їхній Нело щодуху мчить берегом ставу, притискуючи до грудей стиглий батавський лимон, а за Нело женеться незнайомий їм хлопчина. Проте вони з галасом подалися за ними.

Хлопчаки вервечкою пробігли берегом ставу. Шлях ішов повз храм Лакшмі і Вішну,[22] далі починався ліс. Хлопчаки поминули храм.

Здавалося, Бхомбол от-от схопить злодія… Побачивши, що йому не втекти, злодюжка хотів закинути лимон у гущавину. Тієї ж миті Бхомбол схопив його за руку. Обоє важко дихали.

— Пусти! — сказав Нело, відсапуючись. Віднявши лимон, Бхомбол шарпнув хлопця за руку.

— Злодій! Украв мого лимона й тікаєш! — крикнув він.

Він задихався од швидкого бігу і не міг вимовити більше жодного слова. Від люті його великі очі витріщились і ладні були вискочити з орбіт.

Тим часом решта хлопчаків наздогнали їх і оточили з усіх боків.

— Що сталося? — спитав один. — Ти хто такий?

Не відповідаючи їм, Бхомбол знову шарпнув злодюжку за руку.

— Нащо ти вкрав мій лимон? — спитав він.

— Пусти руку, чуєш! — сказав Нело, посмілішавши в присутності товаришів. — Хіба це твій лимон?

— Ти що, написав на лимоні своє ім'я? — загаласували хлопці всі разом. — Пусти його!

— Ідіть геть! — сказав Бхомбол. — Нічого тут командувати, а то…

— Ой-ой! Куди ми потрапили! — залементував раптом один із хлопчаків. — Тут же мурашник… Ой-ой-ой! Пусти його, кажу, — додав він уже іншим тоном. — Бо дістанеш прочухана! — І він штовхнув Бхомбола.

Бхомбол не лишився в боргу і тріснув кривдника по щоці, аж виляски пішли.

Хлопчаки, як навіжені, з усіх боків накинулись на Бхомбола. Один бив кулаком, другий намагався вцілити його в лице, третій щипав, четвертий шарпав за одежу.

Діставши кілька стусанів, Бхомбол розлютився. Окрім дядька і шкільного вчителя, ще ніхто не насмілювався його бити. Він не міг такого стерпіти й заходився дубасити всіх підряд.

— Ей, Нело! — закричав хтось, бачачи, що доведеться скрутно. — Мерщій принеси з дому списа! Ми його зараз нанижемо на рожен. Хай затямить, що наше село називається Манікпуром!

Край дороги, за два кроки від поля бою, лежала довга бамбукова палиця. Бхомбол мерщій схопив її і почав розмахувати нею над головою, примовляючи:

— Спочатку я потрощу вам голови! Ану підходьте, манікпурці!

Побачивши бамбукову палицю, хлопчаки без зайвих роздумів кинулися врозтіч і миттю поховалися в кущах. Бхомбол зрозумів, що затримуватися тут не слід. Він виграв бій! Поклавши на плече бамбукову палицю, він почимчикував далі. Груди й спина в нього горіли від стусанів, весь він був подряпаний до крові.


<p>9. У ШКОЛІ</p>

У селі обабіч вулиці росли гіллясті дерева, тому тут не було так жарко. Бхомбол ішов вулицею, тримаючись у затінку дерев. На околиці села знову почалися поля. Наступне село було далеченько, аж за полями, на самому видноколі. Хтозна, скільки до нього від Манікпура… Дорога вигиналася, наче велетенський лук. Бхомбол глянув на неї й зажмурився. Ну й спека. Сонце сліпило очі.

Влаштувавшись у затінку під деревом, хлопець розстелив на сонці мокрий одяг. Він озирнувся: поблизу нема нікого. Неподалік стояв великий будинок під дахом з оцинкованого заліза. Звідти долинали слова:

— Дев'ять, десять, одинадцять… — Дітвора голосно лічила до ста.

То була школа. Позираючи на школу, Бхомбол вийняв лимон і заходився їсти. Лимон був дуже смачний. Тепер Бхомболу стало зрозуміло, чому гончар Моте нікому не давав лимонів. Коли б ще трошки солі, було б зовсім добре.

Поки Бхомбол підснідував лимоном, край його дхоті висох. Хлопець закутався в сухий кінець, а другий, ще мокрий, простелив на сонці. Їсти йому так само хотілося, як і раніше: адже такому здоровому хлопцеві замало одного лимона. Він знову озирнувся, шукаючи, чим би поживитися. В цю пору року достигали банани й кокосові горіхи. За школою росло кілька бананових і кокосових пальм. Одне гроно бананів здалося йому зовсім спілим.

Бхомбол поволі рушив до школи. Підійшовши ближче, він побачив, що гроно бананів, хоч і було навдивовижу велике, ще. не доспіло. А таких бананів не споживають зеленими. На кокосовій пальмі були горіхи, та як їх дістати? Він не вмів лазити по стовбурах кокосових пальм.

Хлопець вирішив обійтися без бананів і кокосів. Байдуже, якщо він один раз не попоїсть.

Школярі повторювали таблицю множення:

— Сім разів по дев'ять — шістдесят три…

Бхомболу захотілося зазирнути в школу. Сам він учився уже в четвертій групі, а це вам не що-небудь! У школярів четвертої групи чимало різних предметів. Коли учні першого класу чують такі слова як «алгебра» і «санскрит»,[23] у них очі лізуть на лоба. Вони не знають навіть англійської мови, лише бенгальську та початкову арифметику. А хіба бенгальську треба вчити? Арифметика, правда, — то зовсім інша річ. Так міркуючи, Бхомбол підійшов до вікна.

Клас був повен дітвори, серед них було чимало переростків, у декого вже сіялися вуса. Перед учнями на стільці з поламаними ніжками примостився пан учитель. Па кінчику носа в нього ледь трималися окуляри в чорній сталевій оправі, на плечі був накинутий брудний чадор. З-під столу видно було його старі черевики із задертими носками.

Нарешті учні скінчили повторювати таблицю множення. Одразу ж зчинився неймовірний галас. Учитель постукав по столу рамкою грифельної дошки. Шарварок трохи стих, наче бджолиний рій, продзижчавши, полетів геть.

Бхомбол тільки тепер помітив у кутку класу учня, який стояв, висолопивши язика. У кожній руці він тримав по цеглині.

Бхомбол зареготав: у другому кутку він побачив ще одного учня, який прошпетився і за це стояв рачки. Щоб розважитись, Бхомбол піднявся на шкільну веранду.

— Пане вчитель, — пролунав плаксивий голос із найдальшого кінця класу, — Гопал мене лоскоче!

— Тихо! — постукав по столу вчитель.

— Пане вчитель, — повторив учень, — Гопал мене…

— Ану притягніть сюди Гопала за вуха! — наказав учитель.

Кілька здорованів миттю кинулись виконувати наказ пана вчителя. Гопал затулив вуха обома руками. Хлопці скрутили йому руки і, схопивши за вуха, приволокли до вчителя.

— Ох ти, мавпо, тільки й знаєш, що пустувати! — мовив той і ляснув Гопала по спині.

— Не боляче, — зауважили хлопці, — але ти плач, бо пан учитель ще всипле.

— Ой! — зарепетував Гопал і кинувся навтіки, тримаючись рукою за спину.

У цю мить позад Бхомбола хтось несамовито заверещав. Бхомбол подумав, що то верещить свиня. Оглянувшись, він побачив, що помилився. Кілька кремезних підлітків тягли за руки й за ноги якогось хлопчака. Хлопчик опирався і щосили горлав. Бхомболові стало смішно, що стільки хлопців не можуть упоратися з одним. Прийом джіу-джітсу[24] — і він одразу б угамувався!

Коли нарешті пощастило втягти хлопця на веранду, він зарепетував так, ніби в нього разом почало різати в животі, закололо у вусі і заболіли зуби.

— Ой-ой-ой! — лементував він. — Я не хочу йти до школи! Ой убили! Пустіть мене!

З класу вийшов учитель, а за ним висипались усі школярі.

— Підведіть його до мене! — наказав учитель. — Це порося щодня тікає! Сюди, сюди тягніть його…

Побачивши вчителя, хлопець несподівано замовк — він стояв і тільки відхекувався.

— Ходімо в клас, — сказав учитель. — Чого ти так боїшся? А як же всі вчаться! Ходімо!

Він узяв хлопця за руку. Той, відсапуючись, почвалав за вчителем. Щоки в нього були мокрі від сліз, його вигляд викликав захват у школярів.

Бхомбол теж не міг утриматись від сміху. Так сміючись, він рушив собі далі дорогою.


<p>10. НА ЯРМАРКУ</p>

До полудня Бхомбол пройшов половину шляху. На узбіччі дороги росла акація. П колюче гілля з дрібним листям стирчало вгору, кидаючи рідку тінь.

День був базарний, і Бхомбола раз по раз випереджали люди, що поспішали на ярмарок. Вони йшли зі своїм скарбом: один ніс на голові тюк джуту, другий — рушник, третій — в'язку баклажанів, четвертий тяг за собою пару сухоребрих кіз, які не переставали мекати, а в декотрих на голові були порожні кошики й мішки.

— В яке село веде ця дорога? — спитав Бхомбол одного з перехожих.

— А куди тобі треба? — запитав той замість відповіді.

— До залізниці, — відповів Бхомбол.

— До залізниці? Тоді тобі треба йти в той бік, — показав подорожній. — Он бачиш, ярмарок? Минеш ярмарок, потім двоє сіл і побачиш залізницю. Ти звідки йдеш?

— З Манікпура.

— З Манікпура? А нащо тобі залізниця?

— Я йду в одне село поблизу залізниці.

— А як воно називається?

Бхомбол, не відповідаючи, випередив свого співбесідника.

— Пройдисвіт, — пробубонів той йому вслід.

Ось і ярмарок. Всюди такий гамір, наче хвилі ревуть під час повені.

Бхомбол підійшов ближче. Біля самого ярмарку над шляхом стояла контора заміндара.

На веранді сиділи й стояли служники. Одні налили, інші розмовляли собі. В самій конторі на килимі сиділи писарі; перед кожним стояла дерев'яна скринька. Один із писарів палив кальян — очевидно, то був сам пан управитель. Він мав велетенське черево, схоже на військовий барабан.

Бхомбол обережно піднявся на веранду — йому закортіло роздивитися як слід пузо пала управителя. Хлопець пильно дивився на те пузо, а коли підвів очі, то несподівано зустрівся з поглядом його власника. Бхомболові одразу ж здалося, що він десь його бачив. Але де? Управитель начебто теж уважно придивлявся до хлопця.

— Та це ж, либонь, небіж нашого Харана-бабу — Бхупендронатх, на прізвисько Бхомбол! Хлопчисько втік із дому. Ей, Білаталі, Фотке, тримайте його! — закричав пан управитель і, трусячи своїм черевом, підвівся з килима.

Тепер і Бхомбол пізнав його. То був приятель його дядька Броджен Бхоттачарджо. Якось він два дні гостював у них. Коли він регоче, то нагадує бегемота з роззявленою пащею. Сміх його чути за цілий квартал.

Поки пан управитель сходив з веранди, Бхомбол уже загубився в натовпі. Де прошмигнув під рукою, де відіпхнув чийсь живіт; орудуючи ліктями, Бхомбол проштовхувався крізь натовп. То там, то тут видно було служників пана управителя. От-от потрапиш їм у лапи… Білаталі, Комородді, Фотке, Мона, Ротона та інші з палицями в руках оточили ярмарок. Люди на ярмарку поперелякувались.

Ніхто не розумів, у чім справа, почався справжній переполох. Бхомбол чув, як хтось сказав:

— У пана управителя вкрали сина.

Бхомболові стало смішно. Він штовхнув когось і, заглянувши йому в лице, побачив, що це дядько Шошті. Схилившись над прилавком, дядько Шошті купляв смажений рис. Від поштовху Бхомбола кілька рисових зерняток упало на землю. Дядько Шошті сердито підвів голову і зненацька побачив перед собою Бхомбола. Та той гав не ловив. За мить він уже сховався в натовпі.

— Тримай, тримай його! Ось він! — репетував дядько Шошті.

Почувши його крик, усі, хто стояв поруч, і собі загорлали:

— Тримай, тримай його! Ось він!

Всі галасували, але ніхто не розумів, кого треба тримати. Від страху серце в Бхомбола ладне було вискочити з грудей. Здавалося, ніщо не може його врятувати…

Бхомбол біг до великого саду, який починався недалеко від ярмарку. Там стояли вози, уткнувшись голоблями в землю. Хлопець насилу вибрався з натовпу, перескочив через паркан у сад і знову помчав щодуху. Бігти було важко: він дуже стомився після цілоденної ходьби, та ще й з самого ранку нічого не їв. Та все одно він не дасться їм до рук!

За садом пролягала дорога. По ній ішли люди з ярмарку й на ярмарок. Бхомбол проліз крізь дірку в огорожі, вийшов на шлях і почимчикував далі.


<p>11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ</p>

Бхомбол ішов і озирався. Якщо за ним стануть гнатися, він уже не зможе бігти. Треба було якомога швидше залишити місця, де панує Броджен-бабу. Тут усюди шастають його люди. Бхомбол вирішив відійти трохи далі і потім відпочити. Броджен-бабу впізнав його, але ж усі інші не знають його в лице. Однак спочатку треба було визначити напрямок. Сонце сідало прямо перед ним — отже, він ішов так як треба.

Обабіч дороги ріс густий бамбуковий гай. Дерева хилилися до землі, листя тремтіло од вітру й шелестіло.

— Куди веде ця дорога? — спитав Бхомбол хлопчика, що повертався з ярмарку, несучи на голові свої речі.

Той скоса зиркнув на Бхомбола і нічого не відповів.

— Гей, ти! — знову гукнув його Бхомбол. — Куди веде ця дорога?

— В Путімарі, — відповів хлопчик.

— А ти де живеш?

Хлопчина мерщій повернув назад і, зупинившись, голосно крикнув:

— Дядьку!

Бхомбол зареготав. Він здогадався, що хлопчина злякався й хоче показати йому, що позаду йде дядько.

— Ну чого ти боїшся? — спитав він. — Я йду в Путімарі. Скажи, скільки звідси до Путімарі?

Та слова Бхомбола анітрохи не заспокоїли хлопця, він знову позадкував. Бхомболу закортіло дати йому добрячого ляпаса. Ну й телепень!

Тим часом він побачив селян, що йшли на ярмарок.

— Чи далеко до Путімарі? — спитав Бхомбол одного з них.

— А ось воно перед тобою, — відповів той, не обертаючись, і показав рукою назад.

— А де саме це «перед тобою»?

— Та по той бік каналу.

От лихо! Селяни ніколи не відповідають точно. Для них до села, котре знаходиться за якихось вісім миль, — рукою подати.

У бамбуковому гаю, що розкинувся по обидва боки дороги, жили люди. Прямо перед Бхомболом, задерши голову, як верблюд, вирячивши банькаті очі й поглядаючи на всі боки, поважно йшов буйвол.

Бхомбол оглянувся назад. Ой лихо! Хтось патлатий з дрючком у руці біг дорогою. Невже це один із служників? Бхомбол звернув з дороги і сховався в халупці, де було встановлено рисорушку. Якась жінка натискувала ногою на педаль.

«Кечор-дхоп, кечор-дхоп», — торохтіла педаль.

Виглянувши з-за огорожі, Бхомбол побачив, що чоловік догнав буйвола і, лаючись, заходився жорстоко лупцювати його палицею. Скуштувавши палиці, буйвол повернувся і пішов у бік ярмарку. Бхомбол полегшено зітхнув: виходить, цей патлатий був просто візником. Тільки візник міг так безжально поводитися з буйволом!

Бхомбол знову вийшов на дорогу. Незабаром бамбуковий гай закінчився. Попереду лежало невелике поле. Посеред нього блищав канал, за каналом видно було село. Звідти невиразно долинали звуки барабанів і флейт.

Ще не дійшовши до каналу, Бхомбол побачив, що назустріч йому несуть запнуті білою тканиною ноші. В них, мабуть, сидить якась жінка. Незабаром свято Пуджі, і вона, можливо, їде до батька, його двоюрідна сестра Рані теж приїжджає на свято додому в паланкіні. Голоси носильників чути здалека. Почувши їх, усі виходять з хати. Паланкін зупиняється у дворі, і одразу ж із носилок, сміючись, вискакує Рані. Син Рані — Кхокон — великий пустун. Усі казали, що він удався в дядька Бхомбола. Бхомбол дуже любив його. Кхокон мав звичку перекидати Бхомболову чорнильницю. В його підручнику англійської мови Кхокон не залишив жодної сторінки. Побачивши книгу, він одразу ж простягає до неї рученята. Розкриє книгу, зручно вмоститься й вимовить: «Аа!!» А Рані каже йому: «Не чіпай, бо вдарю». А хіба можна бити такого малюка? Бхомболу захотілось побачити Кхокона. Коли Кхокон приїде, то неодмінно шукатиме його по всьому будинку. Хай шукає… Мине багато днів, і Бхомбол привезе йому цілу купу іграшок…

Носильники повагом пройшли повз Бхомбола.

Канал був дуже вузький і мілкий. Бхомбол легко перебрів його. Вибравшись на протилежний берег, він уже цілком виразно почув звуки барабана й флейти. Що там відбувається? До Пуджі лишилося ще чотири дні. Бхомбол завернув до села. Він вирішив заночувати там, а вранці знову вирушити на захід, до Калькутти.

Ввійшовши в село, Бхомбол поминув кілька дворів і вийшов до намету, напнутого перед одним з будинків. В наметі було повно людей, багато хто сидів просто на землі. Поряд з наметом під деревом манго барабанщики били в барабани. Бхомбол ступив ще кілька кроків, і в носі йому залоскотав запах смажених коржиків.

— Що тут відбувається? — спитав він одного чоловіка.

Той, жуючи, саме вийшов з намету. В лівій руці він тримав бетель і склянку пантуа,[25] а права була стиснута в кулак. Живіт його скидався на мішок з половою.

— Онукові добродія Рая сьогодні вперше дали рису,[26] — відповів він. — Іди он туди, там усі дітлахи.

Бхомболу хотілося їсти, але він соромився ввійти без запрошення. Він неквапом рушив до намету.

— Ей, хлопче, ти чого тут стоїш? — пролунав голос поруч нього. — Ходімо зі мною.

Бхомбол оглянувся й побачив товстенного усміхненого чоловіка з світлою шкірою і блискучою лисиною на всю голову. В руці він тримав нову люльку, на ногах у нього були нові дерев'яні сандалі. На грудях у товстуна висів білий шнур.[27]

— Ей, Норохорі, — сказав він, — посади цього хлопчика. Спочатку нагодуйте досхочу дітей. Чому ви цього не робите? — І, гупаючи сандалями, він ступив уперед.

— Зараз, зараз, — відказав Норохорі. — Бачте, вони прийшли всі зразу, а місць не вистачає… Йди, хлопче.

Норохорі взяв Бхомбола за руку й повів за собою.

— Мерщій біжи, — кинув він на ходу слузі, — у господаря погасла люлька.

Слуга подався до виходу. Тільки тепер Бхомбол збагнув, що чоловік з люлькою був пан Рай.


<p>12. БЕНКЕТ</p>

Бхомбол був без сорочки, босий, у брудному дхоті й дуже соромився зайти в дім, де так багато гостей. Він уже хотів повернутися назад, але в цей час Норохорі привів його у просторий внутрішній двір, де сиділи гості. Посеред двору було нап'ято червоне шатро, довкола ліпилися вкриті бляхою глинобитні хатки з цементовою підлогою. По другий бік двору стояла одноповерхова кам'яниця, поряд з нею влаштували кухню.

З одного боку в дворі сиділи дітлахи, з другого — старі. Хлопчаки галасували. Частували тут, видно, донесхочу. Коли прийшов Бхомбол, саме роздавали смажені в маслі солодкі коржики — лучі. Усі кричали:

— Ще, ще!

— Спочатку посідайте всі, — сказав чоловік, котрий, тримаючи кошика на голові, роздавав лучі. — Не по одній, а по десять одержите, якщо поїсте. Теж мені їдці! Один з'їсть півтора, другий — два, а третій — од сили три коржики, та й то доведеться розпустити паски. Сідайте, сідайте…

З самого краю було одне вільне місце. Поряд на веранді лежали мати, а на них бананове листя і череп'яні кухлі. Норохорі приніс із веранди мату, кілька бананових листків і порожній череп'яний кухоль; поклавши все це на землю, він сказав Бхомболові:

— Сідай. Як тебе звати?

— Бхупендронатх Чакі.

— Ага, он як! Ну сідай.

Тепер Бхомбол уже не соромився свого одягу. Він побачив, що добра половина хлопців була без сорочок і скидалася на дикунів.

Бхомбол сів. Хлопчик, що сидів поруч з ним, зиркнув на нього і щось стиха сказав своєму сусідові. Обидва захихикали. Бхомбол суворо поглянув на них. Але більше вже не звертав ні на кого уваги: принесли коржики, тушковані овочі, смажені баклажани і варені гарбузи. А незабаром мали принести ще й риб'ячі голови, Бхомбол почув це від хлопців.

Хоча Бхомболові дуже хотілося їсти, він не став накидатися на те, що подали спочатку. Йому хотілося побачити, що буде під кінець. Він тільки з'їв два коржики, але не забув і про рибу. Риба була зовсім свіжа — її привезли з маєтку пана Рая в Шітолпурі. Після риби подали кабачки з тамариндом, потім кисле молоко. Бхомбол не любив кислого молока. Не встигли гості упоратися з ним, як принесли боде.[28]

Сусід Бхомбола розпустив пояс. Хлопчак, що сидів навпроти, встав і зробив те саме. Живіт у нього надувся, як у Ганеші.[29] Облизуючи пальці, він озирнувся довкола. Мабуть, розшукував свого батька, щоб сказати йому, що більше не може їсти.

«Дурень, нічого не розуміє! — подумав Бхомбол. — Після кабачків саме й починається найсмачніше». Бхомболові поклали на банановий листок жменю боде, солодкого, наче стиглий виноград. Потім принесли макітру з кхіром.[30] Дітлахи голосно закричали:

— Кхір! Кхір!

Макітра була повна-повнісінька. Бхомбол сидів з самого краю, і йому дали першому.

Кхір був густий, червонуватого кольору, і пахнув просто чудово! Зачерпуючи кхір череп'яним кухликом, слуга глянув на Бхомбола. І хоча не знав хлопця, проте дав йому цілий кухлик.

Змішавши кхір і боде, Бхомбол заходився наминати його, аж за вухами лящало. Він навіть не помітив, як з'їв усе дощенту. Служник, що роздавав кхір, знову підійшов до нього, але в Бхомбола більше не було боде. Однак він не розгубився і почав їсти кхір з коржиком.

Побачивши, як він наминає кхір, чоловік з макітрою сказав:

— Оце то їдець! Дати ще?

— Дайте, — кивнув головою Бхомбол.

Але макітра була вже порожня. Чоловік вишкріб кухлем дно макітри і віддав Бхомболу все, що там залишалося.

— Я принесу ще, — пообіцяв він.

Але потім подали сир у сиропі і сир з цукром; чоловік з кхіром більше не прийшов. Згодом він з'явився уже з глечиком пантуа.

Бхомбол любив пантуа. Кажуть, що їх привезли аж із Мохештоли. Вони були великі-великі, повні кхіру, а всередині кожної кульки було сховано насінину кардамону. Потрапить на зуб, хрусне і змішається з кхіром.

— Їж, голубе, — сказав слуга, поклавши на Бхомболів банановий листок одразу чотири кульки.

Тим часом надійшов пан Рай з люлькою в руці.

— Ти ще чогось хочеш? — питав він кожного. — Чого ти не їси? Ти наївся?

Підійшов він і до Бхомбола. Той щойно запхнув у рот останню кульку.

— От молодець, гарно їсть! — похвалив його пан Рай. — Гей, Діджоподе, чуєш? Принеси сюди макітру!

Діджоподом звали слугу, який розносив пантуа. Він підійшов до пана Рая, і той, показавши на Бхомбола, мовив:

— Поклади йому ще.

Діджопод дістав з макітри пару кульок. Вони миттю зникли.

— І цього тобі мало! — засміявся пан Рай і сам поклав Бхомболові ще штук шість кульок. — Їж! Якщо ви всі будете задоволені, нашому Нобо випаде щастя в житті. — І пан Рай пішов далі.

Бхомбол, доївши пантуа, одним духом випив кухоль води, потім узяв бетель і разом з усіма пішов на став мити руки.

На ставу він почув, що ввечері буде вистава. Ще вранці в село приїхали три вози, навантажені декораціями і костюмами. Вистава називалася «Загибель Канси».[31] Вона мала відбутися опівдні, але акторів ще не нагодували, і її довелося відкласти.

Бхомбол страшенно зрадів, почувши, що ставитимуть «Загибель Канси». Ця п'єса йому дуже подобалась — там багато б'ються. Він пригадав військову мелодію, яку грають до бійки.

У селі частування починається в обід, а закінчується аж увечері. Скільки ще чекати на виставу? Уже ж вечір… Бхомбол пройшов берегом ставу повз комору і потрапив на дворик перед будинком. Там він побачив за хлівом чималий майданчик, в кінці якого сиділи за вечерею молоді й старі люди. Дехто з них скорчився в три погибелі. «Це артисти», — здогадався Бхомбол. Довкола товпилися люди й дивилися, як артисти їдять. Пан Рай також був тут.

Бхомбол пішов далі й побачив, шо ніхто ще й не починав готуватися до вистави, тільки невеликий айданчик під наметом обгородили бамбуковими тичинами. Очевидно, то була сцена. Блукаючи по двору, хлопець зазирнув до кімнати, де поселили артистів, але там було дуже людно. Можна було розглядіти луки, мечі й палиці, загорнуті в клейонку.

Бхомбол став осторонь і деякий час спостерігав за всім, що робиться довкола. В одному місці хлопчаки дуділи в дудки, зроблені з бананового листя. Раптом двоє малюків посперечалися за дудку. Спочатку вони голосно лаяли один одного, потім почалася бійка, яка скоро перетворилася на справжню битву. Забіяки обхопили один одного і покотилися по землі. Кожний намагався опинитися зверху. А решта не тільки не пробували розборонити забіяк, а навпаки — оточили й заплескали в долоні, під'юджуючи їх криками:

— Давай, давай! Покажи йому!

Бхомбол підбіг до забіяк і розборонив їх. Тієї ж миті вдарили в барабан, сповіщаючи про початок вистави. Всі кинулися на звуки барабана.

Бхомбол пішов слідом за всіма і побачив, що спектакль ще не почався. Глядачі несамовито галасували й метушилися. Кожному хотілося сісти якомога ближче. Хлопчаки повмощувалися біля бамбукової огорожі.

Якийсь чоловік з блідим обличчям, у шовковій сорочці, з довгим пробором на голові, сигаретою в роті і палицею в руці, гукав:

— Пропустіть дітей наперед!

Очевидно, це був Раїв син.

Бхомбол пройшов повз дорослих і сів поряд з хлопцями. Потроху просуваючись уперед, він опинився в першім ряду. Нарешті на сцені з'явилися музиканти з фісгармонією, скрипками, барабанами і цимбалами. Деякі з них курили. Їх готуванням, здавалося, не буде кінця-краю. «Коли ж початок!» — хвилювалися глядачі. Ставало жарко.

Зненацька загриміла музика. Звуки барабана наче відлунювали в грудях.


<p>13. ВИСТАВА</p>

Концерт був у повному розпалі. Схилившись над барабанами, барабанщик щодуху гамселив по них обома руками. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він зовсім знесилів. Слухачам уже от-от мав урватися терпець. Неждано музика замовкла. По майданчику прокотився стриманий гомін. Тепер уже, мабуть, появляться артисти.

Бхомбол крутив головою на всі боки, щоб не проґавити, коли вийде раджа в короні з пір'я і з ним сінніасі із жмутком волосся на маківці.




— Он іде посланець Вішну! — закричав хтось.

Всі одразу повернулися в той бік.

— Де він? — пролунав чийсь голос.

— А он, бачиш, біла борода?

— Тьху! Та це ж Нітаїв дядько — Удхоб Халдар!

Хлопчаки зареготали. Минуло ще кілька хвилин напруженого очікування. Праворуч на|^ матах і лавках сиділи поважні люди. Нарешті прийшов і пан Рай. Знову заграла музика. Біля Бхомбола сиділо кілька дорослих хлопців.

— Зараз почнеться, — сказав один із них.

— Звідки ти знаєш? — спитав другий.

— Пан Рай прийшов.

Він мав рацію. Музика звучала недовго. Не встигла вона замовкнути, як з натовпу показалися артисти. Нарада,[32] Вішну, Лакшмі і хтось іще. Мабуть, чи не сторожа.

Побачивши акторів, глядачі ще дужче захвилювалися. Господар трупи сів прямо перед Бхомболом.

— Принеси стільця для Вішну, — сказав він своєму сусідові.

Той, зігнувшись, порачкував із натовпу, потім звівся на ноги і, клацнувши пальцями, звернувся до добродія Рая:

— Хазяїне, потрібен стілець.

— Потрібен стілець, стілець для Вішну! — одразу ж загорлав хтось хрипким голосом.

— Виходить, Лакшмі повинна буде стояти? — спитав господар трупи.

— Тоді два стільці.

Над головами глядачів пропливли два стільці. В одного було очеретяне сидіння.

Вішну й Лакшмі посідали. Нарада почав говорити. Але глядачі так галасували, що слів його ніхто не чув, тільки видно було, як він розмахує руками і трясе бородою.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — пролунав знову хрипкий голос.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — закричали одразу з усіх боків.

Хвилин зо дві кожен намагався перекричати іншого, потім гамір нарешті ущух. Однак посланця Вішну — Нараду і зараз не було чути, він зовсім охрип.

— Повелителю… — прохрипів він, звертаючись до Вішну.

— Голосніше! — закричав один із глядачів, що сидів у кутку.

— Будь ласка, трохи голосніше, — підтримав його інший.

— Казав йому, — розлютився господар трупи, — щоб не їв кислого молока, бо спаде з голосу! Так не послухав! Тепер сичить, як гадюка.

Лакшмі сіла на стілець з очеретяним сидінням. Приблизно за хвилину вона почала соватись, потім почухала ногу. Бхомбол одразу здогадався, що її кусають блощиці. Вистава йшла на повний хід. А Лакшмі сиділа ледь жива. Блощиці, видно, давно не куштували людської крові. Лакшмі нахилилася до Вішну й прошепотіла:

— Мене так покусали блощиці, що напухло все тіло. Я більше не можу сидіти.

— Сиди.

Бхомбол був зовсім близько і, хоч актори перемовлялися пошепки, чув кожне слово.

— Спробував би сам…

— Тоді встань.

Вішну не міг далі розмовляти з Лакшмі: зараз була його репліка. Лакшмі, скривившись, залишилась сидіти. Час від часу вона щось бубоніла — мабуть, благала богиню Дургу. Нарешті вона промовила кілька слів і мерщій схопилася з місця.

Після цього трапився ще один кумедний випадок. Бхомбол дивився в той бік, звідки виходили актори. Неждано в натовпі зчинилася страшенна тиснява. Почулися звуки ляпасів. Це поверталися люди з ярмарку. Серед них було чоловік вісім молочників. Засперечавшись за щось, вони схопилися за свої коромисла. Добре ще, що вистава відбувалася в господі пана Рая, інакше намет давним-давно б підпалили. Кінець кінцем стражники пана Рая втихомирили бешкетників.

Знову почалася вистава. Потроху вона захопила всіх. Пісні були гарні, а гра артистів просто чудова!

Дія однієї сцени відбувалася в тюрмі Канси, де мучились батько й мати Крішни. На грудях в обох лежало важке каміння, і їм доводилося грати лежачи. Їхні голоси було чутно, але самих не видно. Для того, щоб розглядіти їх, Бхомболу, як і багатьом іншим, довелося стати навколішки і витягнути голову, як чаплі. Ось вони лежать — Девакі і Васудев. Ще добре, що каміння було не справжнє, а просто футляри від скрипок. Але в Девакі і Васудева на обличчі був вираз такої муки! Коли б каміння було справжнє, їх би сплющило, як зернятка рису під млиновим каменем. Але Бхомбол все-таки розсердився на Кансу. От негідник!

Господар трупи, випустивши дим із рота, штовхнув у бік людину, що сиділа поруч з ним.

— Ганеше, давай хор! — наказав він.

Ганеш дав знак, і з усіх боків неждано появилися співці в костюмах, які звичайно носять адвокати в суді, і заспівали пісню високими і низькими голосами, а вслід за ними вийшла група смаглявих юнаків. На головах вони мали гаптовані золотом шапочки, схожі на кам'яні чаші, а зодягнені були в простору червону з чорним оксамитом одежу, всипану блискітками. Рукава в них звисали мало не до самої землі. Розмахуючи руками, хор заспівав:


О раджо Кансо, Твій рід буде знищений! Твій погубитель З'явився на світ.

Серед співаків стояло двоє скрипалів у мусульманському «одязі. Припавши до скрипок і зажмурившись, вони водили смичками.

— Насувається буря, стережіться! — зненацька пролунав чийсь хрипкий голос.

Майже в ту мить велетенське шатро разом з ліхтариками зірвалося з вірьовок і спробувало полетіти до неба. Огорнуті густим димом, затанцювали ліхтарики. Небо розпанахала блискавка, вдарив грім…

Буря, буря йде! Налетів холодний вітер. Бхомболові було так жарко, що тепер він відчув велике полегшення. Хлопець любив грозу.

Глядачі миттю зникли. Тільки шатро, лопочучи, підстрибувало за кожним поривом вітру. Невдовзі почався дощ. Та Бхомбол був уже на веранді в пана Рая.

На ніч він влаштувався там же на маті. Виспався хлопець чудово.


<p>14. У СВЕКРА ПАДМИ</p>

Настав ранок. Ворона, закаркавши, збудила тих, що спали на веранді. Одні повставали, інші й далі лежали собі, позіхаючи і похрускуючи пальцями.

Бхомбол підвівся й побачив, що надворі вигодинилось. По всьому небу неначе хто розкидав легенькі хмарки.

Бхомбол вийшов на дорогу, яка вчора привела його сюди. Край села йому стрівся селянин.

— Я дійду цією дорогою до станції? — спитав хлопець.

— До станції? Хіба там станція?

— А куди ж мені йти?

— До Шалукданги. Сюди не ходять поїзди.

— А вчора один чоловік сказав мені, що до залізниці треба йти в цей бік.

— У цей бік? — повторив селянин. — Хоча так… Кантінагар там, за ставом. А ти куди прямуєш?

— До залізниці.

— А що тобі там потрібно? Ти що, поспішаєш на поїзд?

— Еге ж, — відповів Бхомбол.

— Але ж там ходять тільки вантажні поїзди. Ти хочеш сісти на нього? От баламут!

Бхомбол промовчав.

— Ти чий? — розпитував далі селянин. — Мабуть, прийшов до пана Рая? Гайда додому! Приїхав до родича в гості і пустуєш!

Бхомбол зрозумів, що справи його кепські, і знову повернувся в село. На другому кінці села він побачив дорогу, яка йшла греблею в південно-західному напрямку. В далині мрілося друге село. Це, очевидно, був Кантінагар. По дорозі вервечкою рухалися запряжені волами хури з джутом.

На одній хурі сиділо двоє селян. Один із них, затуливши вуха долонями, голосно співав:


Не кажи мені більше про Крішну…

Бхомбол пішов услід за возами. Ех, вилізти б на воза! Але хури через милю звернули на схід. Хтозна, яке там село…

Бхомбол ішов старою дорогою. Милі через три знову показався канал, за каналом неподалік видно було село.

Біля самої води цвіла трава каш. За каналом розкинулись неозорі рисові поля. Три буйволи залізли по шию у воду, заплющили очі і блаженно сопіли. На цьому березі каналу купалися й плавали пастушата. Деякі, скинувши одяг, ловили ним рибу. Трохи далі здіймався вузенький бамбуковий місток. Під містком було зовсім мілко. Селянки, зайшовши в воду, мили голови. Інші, сидячи на березі, прали брудну подерту білизну і балакали про хатні справи. На перилах містка сидів зимородок. Він мав надзвичайно серйозний вигляд, ні на що не звертав уваги, неначе розв'язував про себе якусь складну задачу. Несподівано він пірнув у воду і вилетів на верхівку бамбукового дерева з рибинкою в дзьобі; проковтнувши здобич, птах знову замислився.

Бхомбол ступив на місток. Канал був довгий і вигинався із сходу на захід. Обабіч каналу простяглися поля. В одному місці був великий шлюз. Через ворота шлюзу текла вода, далі видно було рибальську сіть. Коли сіть піднімали, в ній тріпотіли сріблясті рибинки.

Від села швидко наближалася якась людина. В такт її бігу теленькав дзвінок. Коли чоловік підбіг трохи ближче, Бхомбол зрозумів, що це листоноша. За спиною в нього висів ранець з листами, а в руках була палиця з тупим наконечником. До палиці було прив'язано два дзвіночки… Він ніс урядову пошту, і всі мали звертати йому з дороги. Кажуть, листоноша, як носоріг, з дороги не звертає. Якщо не зійдеш з дороги, прохромить живота своєю палицею.

Бхомбол зійшов з містка. Коли листоноша порівнявся з ним, Бхомбол вирішив забалакати до нього. Він хотів показати, що листоноші для нього не дивина і він їх анітрохи не боїться.

— Яке це село?.. Кантінагар? — спитав Бхомбол.

У листоноші були широкі груди, його тіло вилискувало од поту. Набравши в легені ще більше повітря, він ступив на місток і басом промовив:

— Чітеджурі.

— Чітеджурі? Як же це так? А де ж Кантінагар? Скільки до нього?

Не перестаючи бігти, листоноша кинув:

— Наступне село, — і затупотів по містку.

Перейшовши місток, він знову побіг шляхом. Потроху дзеленькання дзвіночків завмерло серед рисових полів.

Підходячи до села, Бхомбол оглянувся назад. Листоношу вже було ледь видно.

Край села під манговим деревом стояв будиночок. На ньому висіла табличка: «Поштове відділення Чітеджурі». Так, листоноша сказав правду. Бхомболові здалося, що назва ця йому знайома. Але звідки? Він так і не міг пригадати. І все-таки він десь чув її. Від ходьби під палючим сонцем в хлопця пересохло в горлі. От би випити склянку холодної води!

Бхомбол вийшов на веранду поштового відділення й заглянув у віконечко. Всередині нікого не було. Запах паперу, клею й тютюну вдарив йому в ніс. Хлопець поблукав по веранді і знову вийшов на дорогу. Поминувши кілька будиночків, він побачив ліворуч за будинком став, з усіх боків оточений кокосовими пальмами. До нього вела вузенька стежина, по якій, очевидно, селянки ходили по воду. Бхомбол пішов стежкою до ставу, щоб напитись води.

Трохи пройшовши густо зарослим травою берегом, він побачив жінку, яка спускалася кам'яними сходами до ставу. Бхомбол зупинився біля сходів.

Жінка була одягнена в сарі[33] з червоною облямівкою, з плеча у неї звисав червоний рушник, а край сарі вона закинула на голову. Перш ніж ступити у воду, вона зняла з плеча рушник і озирнулася. Бхомбол здригнувся: невже це Падма? Жінка теж була вражена. Вона витріщила очі:

— Бхомбол? Ти тут? У такому вигляді?

Падма була старшою донькою добродія Нідху Чокроборті, близькою приятелькою старшої сестри Бхомбола — Рані. Її свекор жив у Чітеджурі. Тепер Бхомбол пригадав, де він чув цю назву.

— Я піду, — сказав він.

— Куди? — Падма квапливо піднялася по сходах. — Без сорочки, в самому дхоті, босоніж, незачесаний! — сказала вона. — Куди це ти чимчикуєш? Ти, либонь, утік із дому? Бхомбол мовчав.

— Ходімо зі мною, — сказала Падма, схопивши його за руку.

Бхомбол не рушив з місця.

— Ну, любий братику, ходімо додому! — повторила Падма.

Сльози забриніли на очах у Бхомбола, але він одразу ж опанував себе і відповів:

— Я все одно не повернуся додому.

— А куди ж ти підеш?

— В Татанагар.

— Ну гаразд. Сьогодні побудь у нас, а завтра підеш.

І вона повела хлопчика за собою. Бхомбол чвалав за нею дуже неохоче.

Коли вони ввійшли у внутрішній дворик, якась бабуся спитала Падму:

— Невістко, кого це ти привела?

— Ви знаєте Харана-бабу?

— Ще б пак!

— Це син його старшого брата.

— Двоюрідний брат Рані?

— Атож.

— Он як!

«Це, мабуть, свекруха Падми», — подумав Бхомбол.

Глянувши на Падму, стара одразу перестала розпитувати.

— От і чудово! Рис уже готовий. Умийтеся й сідайте їсти, — мовила вона і швидко пішла в хижку під солом'яною стріхою, де, очевидно, містилася кухня.

Цього дня Бхомбол наївся досхочу. Опівдні Падма розпитала його геть усе про сім'ю Чокроборті.

— А як ти думаєш дістатися до Татанагара? — спитала вона наприкінці.

— Пішки.

— А зможеш?

— Звичайно.

— Молодець! — Падма одвернулася. Бхомболу здалося, що вона посміхається.

Та коли Падма знову глянула на нього, на її лиці не було й сліду посмішки — лице як лице.

— Я йду, — заявив Бхомбол, коли настав вечір.

— Отак проти ночі? — здивувалася Падма. — Післязавтра Пуджа. Побудь на святі, а потім іди собі.

— Ні.

— Ну то лишися хоч до ранку. Увечері повернувся чоловік Падми. Бхомбол бачив його на весіллі. Тоді він був худорлявий, а тепер став огрядний, наче борець.

— Та-ак! — сказав він спроквола, дізнавшись, хто такий Бхомбол. — Виходить, дома не сподобалось, вирішив іти в Татанагар?

— Еге.

— То в чому ж справа? Завтра я їду в Калькутту. Нам по дорозі.

Очі в нього сміялися, його погляд не сподобався Бхомболу, та й розмова здалася підозрілою.

Під час вечері чоловік Падми посадив Бхомбола поруч із собою.

— Їж рибу, — припрошував він. — В Татанагарі робота не легка. Треба бути дужим.

— Їж, — підтакувала Падма. Під накинутим на голову краєм сарі голос її лунав приглушено.

Спати Бхомболу довелося в кімнаті свекрухи, йому постелили на великій дерев'яній скрині. Скриня була старезна, не скриня, а ціле ліжко. Та Бхомбол довго не засинав. Він ніяк не міг забути погляду чоловіка Падми і його слів. Перед світанком Бхомбол трохи задрімав, та кашель старої збудив його.

На даху каркали ворони. Швидко схопившися з постелі, хлопець обережно прочинив двері. Вони рипнули. У старої був гострий слух.

— Хто там? — одразу ж озвалася вона.

— Це я.

— Хочеш вийти?

— Еге ж, — відповів Бхомбол і вискочив надвір. Було ще темно. Бхомбол квапливо закрокував по дорозі.


<p>15. В КАНТІНАГАРІ</p>

Сонце підбилося вже височенько. Бхомбол дуже поспішав. Він кілька разів оглядався — чи не женеться за ним чоловік Падми. Ні, позаду не було нікого.

Пройшовши ще трохи, хлопець знову озирнувся. Позаду хтось їхав на велосипеді. Бхомбол пригадав, що бачив велосипед у чоловіка Падми. Невже це він?

Серце в хлопця калатало в грудях. Але куди бігти? З обох боків тяглися голі поля. Рис був уже скошений, джут також, на нивах стирчала сама стерня. В далині зеленіли зарості цукрової тростини, та поки до них доберешся, велосипедист буде вже поруч.

Біля дороги росла фінікова пальма, оточена густим чагарником. Бхомбол мерщій сховався в кущах. Гілки загойдалися. Хлопець спробував притримати їх, та вони непокірно погойдувалися й далі.

Минуло тільки три хвилини, але Бхомболу вони здалися вічністю. Велосипедист і досі не з'являвся… По тілу в хлопця забігали лісові мурашки. На плече впала гусениця. Перед самим його носом лісовий павук заходився снувати павутину. Спина свербіла — її обліпили комарі. Бхомболові було вже несила терпіти далі.

Зненацька почувся шурхіт шин, велосипедист проїхав мимо. Та Бхомбол не встиг розглядіти його — він боявся визирнути. Минуло хвилин десять, перш ніж хлопець наважився вилізти з кущів і подивитися вслід велосипедистові. Дорога завертала ліворуч, і за кущами нічого не було видно. Хто ця людина? Чоловік Падми чи ні?

Бхомбол обережно пішов далі. Ось і село. Мабуть, це і є Кантінагар. Поки він до нього дістався, сонце вже повернуло на вечірній пруг. Час від часу чути було стукіт барабана: у селі святкували Пуджу. Бхомбол засумував за домівкою. Як би він хотів бути зараз там!

Ввійшовши в село, він побачив, що хлопчаки й дівчатка, вирядившись у новий барвистий одяг, ідуть дивитися статую Дургі. Службу божу правили в іншій частині села. Бхомбол пішов слідом за ними.

Які прибрані всі діти! їхні смагляві личка чисто вимиті, волосся в більшості — з них розділене на проділ і щедро змащене олією; щоправда, у декотрих воно стояло стор\ як голки в дикобраза. Хлопчики були одягнені в червоні, жовті і лілові атласні курточки і ситцеві сорочки з довгими рукавами; край дхоті, як правило, звисав до самої землі. Усі вони були _взуті в червоні черевики. В декого взуття було завелике; боячись, що черевики поспадають, хлопчаки йшли, човгаючи ногами по землі. Інші, в кого черевики були тісні, підклали під п'яти паперу й через те накульгували. Силувано посміхаючись, вони намагалися показати товаришам, що взуття їм саме якраз. Дехто навіть узув черевики не на ту ногу! Дівчатка в ніс позатягали прикраси; на них були червоні, блакитні й жовті спіднички, волосся зачесане й розділене на проділ. На декотрих були червоні смугасті сарі, пишні, наче спідниці.

У дітвори був святковий настрій. Бхомболу також захотілося гарно одягтися і взути нові черевики. Коли б він був удома, то теж вирядився б і пішов дивитися на статую Дургі.

Бхомбол побачив сад, за садом — храм богині Дургі. Біля храму метушився народ. Випередивши дітвору, Бхомбол пройшов трохи вперед і побачив на вулиці дівчинку років трьох-чотирьох. Під пахвою вона тримала новеньке червоне смугасте сарі. Дівчинка щось їла, прицмокуючи від задоволення. Очевидно, цукрове печиво. Від зап'ястя до ліктя по руці в неї тік сироп. За два кроки від неї сидів пес. Він улесливо дивився на дівчинку, облизуючись і помахуючи хвостом.

Бхомбол замахнувся на пса, але той не втік, а тільки підібгав хвоста. Зате дівчинка побігла в хату, волочачи по землі смугасте сарі.

У дворі перед храмом зібрався цілий натовп.

Бхомбол вирішив заночувати в цьому селі. Але що б його попоїсти? І тут хлопцеві пощастило: помилково йому дісталася ціла пригорщ смаженого рису з м'якушем кокосового горіха. Перепало йому трохи й цукрового печива. Розпорядник вирішив, що Бхомбол прийшов з барабанщиками.

— Ану, хлопче, підставляй пелену! — сказав він Бхомболові, роздаючи смажений рис.

Бхомбол підставив край дхоті, і розпорядник щедро насипав йому рису й цукрового печива.

Смажений рис був зовсім свіжий. Зернята маленькі-маленькі і дуже смачні, на кожному червона цяточка. Бхомбол примостився біля храму і всмак попоїв.


<p>16. В ЧОРМАДАРІПУРІ</p>

Минула ніч.

Настав осінній ранок. Дворик храму залило золотисте сонячне світло. В кутку дворика під деревом залунала знайома мелодія флейти:


Вставай, вставай, моя мати, Та заплети свої коси…

Гарно вбрані дітлахи оточили музикантів. Серед них був і Бхомбол: йому не хотілося йти звідси.

«Закінчиться Пуджа, — думав він, — і я подамся в Татанагар. А кілька днів перебуду тут».

Ополудні він одержав жменю рису. Прополоскавши рота й витерши краєм одежі лице, Бхомбол підійшов до храму й побачив чоловіка Падми. Він про щось розмовляв з розпорядником. Очевидно, про Бхомбола. Хлопець мерщій сховався за стіною храму.

Перескочивши через ограду, за якою росли бананові дерева, він опинився в саду, миттю перебіг його, поминув хлів, солом'яний навіс, потім — комору. Подолавши всі перепони, Бхомбол вибрався на дорогу і помчав, як вітер.

Біжучи, він оглянувся на село — чи не женеться, бува, хто-небудь за ним. По дорозі йшли тільки незнайомі люди. Вони проводжали втікача здивованими поглядами.

Дорога була погана — невимощена. Від коліс возів на ній поробилися глибокі вибої, подекуди її перетинали канави, які, очевидно, прокопали селяни, щоб переганяти воду з одного поля на інше. Зараз було сухо, вода стояла лише в рівчаках уздовж дороги, та й ті заросли куширом і квітучим лататтям. Подекуди стояли чаплі та ще панкоурі — птах-водяник — плавав і пірнав у воді. На верховіття дерева, на березі каналу, сіла сойка і закричала: «Кррр!» Склавши руки, Бхомбол вклонився їй. «Аби тільки не спіймали», — забобонно подумав він. Але сойка з криком полетіла.

Бхомбол злякався й оглянувся — чи не йде, бува, чоловік Падми. Адже зараз його шукають по всіх усюдах. Отепер він ускочив у халепу! Вони знайдуть його в Татанагарі, на заводі, де виробляють залізо. Вони можуть спіймати його й на залізниці… Попереду не було видно жодного села. Бхомбол озирнувся довкола, шукаючи ставу: його теж ніде не було. Скільки оком кинеш лежали неозорі поля.

Надходив вечір. Небо на заході почервоніло. Полем до села, помахуючи хвостами, брели корови. Почало сутеніти. По дорозі Бхомбол зустрів кількох селян, але вже не розпитував їх про залізницю і про те, як зветься найближче село.

Хлопець дуже поспішав, але завидна до села так і не дістався. Зійшов місяць, його бліде світло відбивалося в каналі. На дорогу лягла мережана тінь від листя. Попереду заблищали вогники якогось села чи станції. Звідти долинав бій барабана. І в цьому селі святкували?

Бхомбол побіг. Звичайно, зараз там іде відправа. Бій барабанів ставав дедалі виразнішим. Очевидно, барабанів там було багато.

Тепер уже недалеко. Бхомбол ввійшов у село. Бій барабанів долинав зліва. Кілька жінок і дітей, розмовляючи, ішли в тому напрямку. Бхомбол подався за ними. Виявилося, він мав рацію: перед ним стояла велетенська статуя Дургі. Відправа вже почалась. Брахман розмахував кадилом перед зображенням Дургі, усе довкола було оповите димом. Бхомбол проштовхався крізь натовп наперед. Йому хотілося підійти якомога ближче до самої Дургі, але статую оточувала бамбукова огорожа. В огорожі він помітив дірку. Бхомбол вирішив зайти з іншого боку.

Несподівано його хтось схопив за руку:

— Бхомболе! Бхомболе!

Бхомбол, здригнувшись, підвів очі і… побачив свого дядька. Той обняв небожа обома руками. Тепер Бхомболу не втекти. Замість Татанагара він потрапив у чормадаріпурську контору…

Новина одразу облетіла все село: знайшовся небіж пана управителя.

— Бийте дужче в барабани — матимете частування! — сказали розсильні барабанщикам.

Барабанщики оточили небожа й дядька і завзято гупали в барабани.

У Бхомбола по щоках текли сльози, йому здалося, що барабани вимовляють: «Татанагар пропав, Татанагар пропав!» А цимбали потихеньку підтакують: «Томбол-дада, Томбол-дада, Томбол-дада!»










1. ВТЕЧА

<p>1. ВТЕЧА</p>

Якось в середині місяця Ашшін в одному з кварталів маленького містечка зчинився страшенний переполох.

Кожен, хто дізнавався, що скоїлось, спочатку просто німів від обурення, а потім давав волю своєму гніву. «Хлопчиськів треба провчити як слід, вони всім залили за шкуру сала своїми витівками!» — чути було звідусіль.

Старійшини влаштували над «злочинцями» суд. «Засідання суду» відбулося на веранді великого, вкритого соломою будинку добродія Нідху Чокроборті. Перед будинком був просторий двір. По один бік його ріс арабський жасмин, по другий — дерево морунга, а вздовж огорожі вишикувались арекові пальми. Одна з них була зовсім гола, проте й вона разом з іншими схиляла верховіття од вітру.

Добродій Чокроборті був староста кварталу і користувався загальною» пошаною. Випнувши округле черево, з кальяном у руках, він усівся на низенькому стільці. Всі старійшини кварталу примостилися поруч на кушетках і матах. Унизу перед верандою стояли позивачі і звинувачувані. Втекти зумів тільки ватажок «злочинців» Бхомбол.

Позивачами були робітники лісного складу. Звинувачувані — група хлопчаків різного віку.

— Ей, Тогро, підійди-но сюди! — погукав одного з них добродій Чокроборті, надавши ще більше поважності своєму й так поважному голосові.

Тогра з острахом наблизився, його вважали славним хлопчиком, бо він ніколи не пустував. Саме біля добродія Чокроборті сидів батько Тогри. Він дивився на сина поглядом розлюченого тигра.

— Це правда, що ви потопили їхнього човна? — спитав хлопчика добродій Чокроборті, показуючи пальцем на робітників.

Тогра скоса глянув на батька, ковтнув слину і промимрив:

— Ні… так… він сам потонув.

— Човен — не крокодил і не черепаха, він не може сам доплисти до середини річки і пірнути у воду.

— Він ще й бреше! — пробурчав батько Тогри. — Відтоді як злигався з цим Бхомболом, зовсім зіпсувавсь!

— Ну гаразд, — мовив добродій Чокроборті, — зараз я все з'ясую… Ей, Феку, йди-но сюди! — закричав він, грізно насупивши брови.

Феку доводився йому небожем. На зріст він був дуже маленький, а голос мав писклявий, як звук флейти, тієї, що коштує одну пайсу.[1] Феку теж належав до Бхомболової ватаги. Глянувши на добродія Чокроборті, Феку заплакав.

— Дядечку, я більше не буду! — пробурмотів він крізь сльози.

— Про це поговоримо потім. Спочатку розкажи, як це трапилось.

— Що трапилось? Човен потонув.

— Яким чином?

— Яким чином? — повторив Феку, засовуючи в рот ріжок дхоті.[2] — Це все Бхомбол винен, Бхомболисько. На базарі ми побачили в чародійному ліхтарі морський бій і вирішили теж влаштувати такий самий. Ракхал спитав: «Де ж ми роздобудемо кораблі?» А Бхомбол сказав: «Велике діло кораблі! Візьмемо човна в робітників лісного складу, та й по всьому». Вранці ми на двох човнах випливли на середину річки й почали бій…

Раптом Феку засміявся. Захихикали й інші хлопчаки.

Добродій Чокроборті ще більше насупився.

— Вони ще й сміються! Мовчати! — гримнув добродій Дотто, замахнувшись на дітлахів палицею. — Та ви знаєте, що накоїли?

— Ну, а далі? — спитав добродій Чокроборті.

— Далі? Далі Бхомбол… хоча ні, Манке, який сидів у човні Тогри, штовхнув багром Бхомбола, а Боде вхопився за багор і смикнув його до себе. Тут наш човен перекинувся й поплив за течією.

— А що сталося з тими, хто сидів у човні?

— Вони попадали у воду. Одні попливли, вчепившись за човна. Інші дісталися до другого човна і повлазили в нього.

— А Бхомбол?

— Він зостався у воді. Сказав: «Я — капітан і не полізу в човен, доки вся моя команда не буде в цілковитій безпеці». Потім разом з Лалу і Монглою доплив до причалу біля рибальського селища.

— Та-а-ак, — спроквола мовив Харан Чакі, Бхомболів дядько. — Цей хлопець зовсім як адмірал Того.[3] Чи ти ба, не поліз… Річка після дощів вирує і просто кишить крокодилами, а він лишився у воді! Ну й шибеник! Хай-но прийде додому, я йому… — Не докінчивши, він щосили вдарив уявлюваного Бхомбола.

Того дня суд так і не відбувся.

— Приходьте завтра, — сказав добродій Чокроборті робітникам. — Головний злочинець утік, його треба спіймати… А ви йдіть учити арифметику, — обернувся він до хлопчаків. — Хай кожен розв'яже по сто п'ятдесят прикладів.

Була четверта година. На сьогодні був призначений великий футбольний матч з хлопцями того кварталу, де містилася поліційна дільниця. Хлопчаки купили сала в різниці, змастили як слід покришку, заклеїли три дірки в камері, але вони даремно старалися: довелось розійтися по домівках. Ну й люті ж були хлопці на свого капітана! Їх покарали, а він — утік! Та гріхи кінець кінцем доводиться спокутувати!..

На північ од містечка протікала річка, на півдні проходила залізниця. По всьому містечку були розкидані чагарники й бамбукові зарості, і воно нагадувало велике село. Коли наставав вечір, звідусюди чути було плач шакалів, цвірчання цикад, а зграї світлячків запалювали свої ліхтарики і починали кружляти в темряві.

Ринок, як для містечка, був завеликий. Там же містилися й чималі лісні склади, що належали марварі.[4] Робітники, які працювали на складах, щодня перепливали на човнах річку, прив'язували їх до пристані, а ввечері з піснею поверталися додому.



2. В ТЕМРЯВІ

<p>2. В ТЕМРЯВІ</p>

Після «судового засідання» минуло години зо три. Смеркло. В храмі бога Крішни[5] зателенькали дзвіночки — почалася відправа. Звук дзвіночків чути далеко-далеко, навіть у селі по той бік річки. Після вечерні роздають солодке печиво, і часто дітвора, забувши про уроки, іде в храм. Якщо зумієш заприятелювати з жрецем, можна одержати й добавку; та жрець дуже хитрий: він приятелює не з кожним.

І цього вечора, спокусившись печивом, Манке кинув уроки й подався в храм. Ввійшовши всередину, він побачив, що в храмі зібралося багато люду. Посеред храму на мідній підставці горів світильник, а в притворі була напівтемрява. В сутінках обличчя людей ледь видно, та знайомого завжди можна пізнати.

Манке поглянув довкола, його увагу привернуло щось біле праворуч, коло масивної колони. Деякий час він придивлявся, але так і не міг зрозуміти, що то було. Манке повільно наблизився до білого предмета і, нахилившись, побачив, що це сидить людина, з головою закутана в чадор.[6] Помітивши Манке, людина зіщулилась.

— Так ось ти куди втік, Бхомболе! — раптом захихикав Манке.

— Мовчи!

— Чому? Тут же нікого нема. Де ти був весь день? Ми тебе так шукали…

— На індиговій[7] фабриці.

Ця фабрика — вірніше, руїни її — стояла в самому кінці міста, на березі річки. Давним-давно там справді була велика фабрика індиго. Але зараз від неї залишилась тільки здоровенна розвалена кам'яниця, великі чани, в яких квасили колись індиго, та уламки машин.

Місце те було безлюдне. Дерева бел і кучеряві фігові дерева кидали густу тінь, і здавалося, ніби ти в царстві злих духів. Навіть опівдні там моторошно. Подейкували, що сам хазяїн фабрики Буль-сагіб[8] обернувся в злого духа, що він частенько, примостившись на краю даху зруйнованого будинку і звісивши довгі ноги, горлає англійські пісні, а іноді в білих панталонах і з костуром у руці походжає собі поміж чанів серед густих колючих заростів.

— І тобі не страшно було? — спитав Манке.

— А чого боятися?

Тим часом жрець, закінчивши відправу, просурмив у черепашку й зачинив двері храму. Почали роздавати печиво.

— Ти не підеш додому? — спитав Манке.

— Ні… А нащо ви мене шукали?

— Нас послав добродій Чокроборті і твій дядько.

Бхомбол дуже боявся свого дядька. Той служив управителем у конторі заміндара[9] в Чормадаріпурі і кілька днів тому приїхав у відпустку. Завтра він поїде. Під час свята Пуджі[10] дядько повинен бути в Чормадаріпурі. Нещодавно він відшмагав небожа лозиною. На вулиці зібрався цілий натовп, щоб подивитися на це видовище. І хоча біль від ударів уже минув, Бхомбол не забув ганьби. І щоб він знову потрапив у лапи цього тигра?

— Манке, — сказав Бхомбол, — відійди од мене, бо одразу всі здогадаються, що я тут.

— Ніхто не здогадається.

— А я тобі кажу: відійди!

Манке злякано позадкував: не послухаєш — Бхомбол обов'язково відлупцює.

Бхомбол знову закутався з головою.

В цей час відчинилися двері, і жрець з кошиком печива в руках увійшов у притвор храму. Роздаючи печиво, він врешті дійшов і до Бхомбола. Побачивши хлопчика в такій смиренній позі, жрець вирішив, що цей особливо благочестивий віруючий самовіддано молиться Крішні, і ткнув йому цілу жменю печива.

Бхомбол затремтів од радощів, йому ніколи не доводилось одержувати так багато печива за один раз.

Тільки-но жрець відійшов, Манке наблизився до Бхомбола.

— Скільки печива тобі перепало? — спитав він.

— Ціла жменя.

— Покажи.

— Не покажу!

— Я йду додому, — сказав Манке, квапливо відступивши назад.

— Вважай же! Про мене нікому жодного слова! — попередив Бхомбол.

— Все одно скажу! — крикнув Манке.

І, прожогом збігши по сходах, зник у темряві.

Бхомбол теж не лишився в храмі.

За храмом стояли порожні качелі, на які у свято ставлять зображення Крішни. Бхомбол обійшов квітник і, влаштувавшись за качелями на помості, заходився спокійнісінько вминати печиво.

Невдовзі двері храму замкнули. Віруючі розійшлись по домівках. Смеркло. Цвірчали коники, кружляли світлячки, та в ставу біля будинку Дотто наввипередки квакали жаби.

Бхомбол озирнувся довкола й побачив, що від будинку Манке наближається вогник.

«А раптом це дядько? — з тривогою подумав хлопець. — Отже, Манке розповів про мене! Чортяка, довгорука мавпа, видра!» — вилаяв він про себе зрадника.

Вогник поволі наближався до храму.

— Бхомболе! — пролунав дядьків голос.

Його шукали.

Бхомбол схопився і, щільніше закутавшись у дхоті, чимдуж помчав до станції.



3. В ДОРОГУ!

<p>3. В ДОРОГУ!</p>

Попереду бовванів квартал молочарів. Він увесь просяк запахом топленого і вершкового масла, духом кізяків. Дорога до станції пролягала через цей квартал. Щоб було швидше, Бхомбол вирішив піти навпростець, через обійстя молочаря Фулу.

У дворі Фулу Бхомбол побачив самого господаря і його брата Хорі, які колотили масло у величезному горщику. На веранді глинобитної хатини чадів каганець. Під самим каганцем сидів Джоду, син Фулу. Він учився в одному класі з Бхомболом. Успіхами в навчанні Джоду похвалитися не міг, і вчитель не раз м'яв йому вуха. Джоду щось робив. Підкравшись до паркану, Бхомбол почав підглядати крізь щілини між бамбуковими палицями. Він побачив, що Джоду прив'язує крючок до мотузки. Бхомболу дуже хотілося гукнути його. Він пригадав, що якось Джоду дав йому цілу грудку масла. Та зараз поблизу був його батько, лютий, як дідько. А це значило, що Бхомболу не тільки не перепаде масла, а, чого доброго, його ще й спіймають. Краще вже обійтись без масла.

Бхомбол почимчикував до залізничного переїзду. Біля переїзду стояла будка. Над залізною брамою біля будки горів червоний ліхтар. Зараз брама була зачинена. «Мабуть, скоро пройде поїзд, — здогадався Бхомбол. — Але який? Очевидно, товарний». Бхомбол виліз на браму.

Обабіч залізничного полотна стриміла огорожа з колючого дроту. Вздовж полотна росла трава куш, квіти якої нагадували віяло з хвоста яка. Зараз їх не видно, але вдень вони дуже гарні.

Бхомбол вирішив дійти по шпалах до станції — адже до неї було не дуже далеко. Звідси видно світофори — неначе кілька червоних і зелених зірочок опустилися з неба на землю. Але вночі на колії спали гадюки; нещодавно поїзд переїхав велику кобру.

В заростях біля воріт щось засичало. Невже гадюка? Бхомбол миттю видерся на верхню перекладину брами і, сівши на неї верхи, почав пильно вдивлятися в зарості. Але в темряві нічого не було видно. Сичання затихло, чути було тільки, як квакають жаби і цвірчать коники.

Однак він довго не наважувався злазити: а що як гадюка причаїлась під брамою?

Бхомбол кілька разів ляснув у долоні, щоб прогнати гадюку. Гадюки бояться шуму. Потім прислухався. Ні, сичання більше не чути. Гадюка, мабуть, поповзла геть.

Зненацька почувся перестук коліс і сопіння. Повернувши голову, Бхомбол побачив, що з другого боку до брами під'їхав віз, запряжений парою биків. У темряві здавалося, що то їдуть привиди. Очі у волів виблискували.

— Гей! Відчиняй браму! — закричав візник.

Будка була зачинена. Очевидно, сторож пішов додому вечеряти. По другий бік залізничного полотна, біля бамбукового гаю, був квартал ткачів, і сторожем тут працював батько ткача Чіру — Чойнодді. У нього не було руки по лікоть. Чойнодді добре знав Бхомбола в обличчя.

Побачивши воза, Бхомбол підбадьорився і водночас злякався: батько Чіру побачить його і перекаже дядькові. Він зліз із брами, перетнув колію і вибрався на путівець.

Бхомбол простував до станції. Опівдні пройшов дощ, у вибоях стояла вода, і ноги грузли в багнюці. Повз Бхомбола, мало не зачепивши його, пробіг шакал. За шакалом гналося двоє бродячих собак з кварталу ткачів. Проґавивши шакала, вони несподівано накинулись на Бхомбола. Та запалу в них вистачило кроків на десять, не більше, і вони не завдали хлопцеві ніякої шкоди. Нарешті він вийшов на шосе, вздовж якого подекуди горіли гасові ліхтарі. В далині з'явилися продуктові крамниці; тепер до станції було недалеко.

Прийшовши на станцію, Бхомбол став походжати по темній платформі. Поїзда ще не було. Всюди, підклавши клунки під голови, спали пасажири.

— Ти хто такий? — спитав Бхомбола хлопчак, що продавав бетель.[11]

— А ти хто? — розсердився Бхомбол.

— Спершу ти скажи.

— Замовкни! А ні, то й зубів не позбираєш! — Здавалося, бійки не минути… Очі Бхомбола метали блискавки. Він стиснув кулаки.

— Дада,[12] він мене вдарив! — зарепетував хлопчак, зметикувавши, що тут йому буде непереливки, і кинувся навтіки.

Неподалік від місця, де мала відбутися битва, стояв великий дерев'яний ящик, в якому зберігають пошту. Бхомбол усівся на ньому, звісивши ноги.

Більше він не повернеться додому. О другій годині ночі прибуде поїзд. Цим поїздом він дістанеться до Калькутти, а звідти поїде в Татанагар. Там живе Джітен, його приятель.

Минулого року Джітен, одержавши в школі довідку про перехід у наступний клас, поїхав з батьком у Татанагар. Джітен багато розповідав Бхомболу про Татанагар. Бхомбол знайде там собі якусь роботу на заводі. Він дуже сильний і стане молотобойцем, буде кувати залізо і, можливо, коли-небудь навчиться будувати автомобілі, підводні човни й літаки. Інженери й майстри можуть збудувати що завгодно!

Та спочатку було б непогано роздобути щось попоїсти. Бхомбол сьогодні тільки снідав, та й то, боячись дядька, не наївся досхочу. Потім увечері з'їв трохи печива. Якби він мав гроші, то міг би поласувати сирниками…

Бхомбол зліз із ящика й пройшовся по платформі. На станції життя поступово завмирало. Залізничники спали, полягавши на столах, у яких аж кишіли блощиці. Стояла тиша, тільки з боку шосе долинали звуки сітари.[13]

Вийшовши з станції, Бхомбол побачив, що перед джутовим склепом торговця Чадека горить багаття. Біля нього під фіговим деревом сиділи два санніасі[14] та кілька чоловік їхніх учнів. У відблисках вогню вони скидалися на привидів.

Один із санніасі грав на сітарі, другий відбивав такт на щипцях, якими підворушують жар. Хлопцеві була знайома ця мелодія, він не раз чув, як її наспівував шкільний садівник Кхотта.

Бхомбол перейшов дорогу й наблизився до вогнища. Мелодія була набагато приємніша, ніж обличчя людей, що сиділи довкола багаття. Вони скидалися на розбійників. Та Бхомболу не було чого боятися: адже він не мав жодної копійки.

Коли він підійшов, один із санніасі кинув на нього пильний погляд, але не сказав нічого. Бхомбол стояв тихо і слухав музику. Минуло близько півгодини, і сітара замовкла. Та мелодія й далі бриніла в Бхомболових вухах.

Санніасі, що відбивав такт на щипцях, дістав дві спілі груші і подав їх Бхомболові.

— На і йди геть звідси, — сказав він.

— Іди геть, — повторив один з учнів, висмикнувши з багаття головешку й піднісши її до своєї люльки.

Бхомбол більше не сумнівався: це були розбійники, і йому самому захотілося піти від них якнайдалі. Взявши груші, він повернувся на станцію.

Примостившись знову на ящику, хлопець понюхав груші й від задоволення заплющив очі: чудово пахнуть і такі великі! Наспівуючи нещодавно почуту мелодію, Бхомбол надкусив грушу. Не встиг він проковтнути шматочок, як йому захотілося ще. Але що він їстиме завтра? Треба приберегти груші.

Зав'язавши їх у ріжок чадора, Бхомбол пішов дізнатися, котра година.

Годинник показував рівно дванадцять. До приходу поїзда лишалося ще дві години. Можна було трохи подрімати. Та хлопця взяв острах: а раптом він засне по-справжньому і проґавить поїзд? Але ж його збудять крик пасажирів і пахкання паровоза. Бхомбол згадав, що читав у книзі про те, як Наполеон, сидячи верхи на коні, ухитрявся засинати на десять-п'ятнадцять хвилин. Він міг заснути навіть під час бою. Бхомбол і сам бачив, як їхній учитель пан Джогот хропів на уроці, сидячи в кріслі без спинки і з одламаними підлокітниками. Учитель прокидався завжди перед самим дзвінком. Чому ж він, Бхомбол, повинен проспати? Хлопчик ліг на ящику й заплющив очі.

Спочатку йому не давали спати москіти. Ціла хмара їж дзижчала біля самих вух, впивалася в руки й ноги. А один примостився на кінчику носа у Бхомбола й так боляче вжалив, що ніс неначе спалахнув. Щоб урятуватися від москітів, хлопець з головою закутався в чадор і, підігнувши коліна, скоцюрбився, наче дохлий рак. Тільки так йому пощастило заснути.

Бхомбол проснувся від галасу людей, що метушилися довкола нього. Прямо перед ним стояв потяг і сичав парою.

Хлопець миттю зіскочив з ящика, кинувся до поїзда і заліз у вагон. Поїзд одразу ж рушив.



4. БХОМБОЛ ПОКИДАЄ РІДНИЙ КРАЙ

<p>4. БХОМБОЛ ПОКИДАЄ РІДНИЙ КРАЙ</p>

У невеликому купе пасажирів було небагато. Всі, хто прийшов раніше, зайняли лавки й повкладалися спати. Якийсь пасажир сидів у кутку біля вікна й попихкував сигаретою.

— Що це за станція? — спитав один із тих, що лежали.

— Шаткодале, — відповів чоловік з сигаретою, випустивши з рота хмарку диму.

— Ей, дядечку, дядечку, вставайте! — швидко схопившись на ноги, закричав той, що питав.

Тим часом Бхомбол, висунувшись із вікна, дивився на станцію. Ось поїзд поминув платформу і вихопився в поле. Одразу ж налетів рвучкий вітер.

Бхомболові здалося дивним, що вже розвиднилось. Виходить, двогодинний поїзд уже давно пройшов. А він його проспав! Цей же поїзд ішов не в Калькутту, а з Калькутти. Отже, Бхомбол їхав не в той бік… Це було так несподівано й прикро.

Вдома Бхомбол мало не щоранку прокидався від гуркоту цього поїзда. Розплющивши очі, він бачив, як крізь щілину в даху пробивався світанок. На чампаковому дереві каркала ворона, під лимоновим деревцем скрекотала сорока, а в сусідньому будинку, сидячи на своїй маті у вітальні, позіхав писарчук адвоката Нілмоні і бубонів: «Дурга, Дурга…»

Відійшовши од вікна, Бхомбол присів на краєчок лавки. Стало холоднувато. Він закутався в чадор. Вузлик з грушами опинився в нього за спиною.

— Куди їдеш? — зиркнувши на Бхомбола, спитав чоловік, що курив сигарету.

— В Татанагар, — відповів Бхомбол. Той ніколи не чув про Татанагар.

— Це ж де є таке місто? — здивовано спитав він.

— Он там, — показав хлопчик.

— То чому ж ти їдеш у протилежний бік?

Бхомбол нічого не відповів.

— Ти ходиш до школи? — розпитував далі чоловік з сигаретою.

Бхомбол кивнув головою. Чоловік пильно оглянув Бхомбола з голови до ніг:

— Виходить, ти втік з дому?

Бхомбол мовчав. Поїзд мчав на всю швидкість. Непомітно наступив ранок. Зарожевів схід. Стало зовсім видно. Шаткодале лишилося далеко позаду. Попереду був Танграмарі. Ось уже показалося болото. Над ним летіли журавлі, кружляла чапля. Нещодавно пройшли дощі, і болото було вщерть повне води, як море. В цей час у ньому завжди розплоджувалось багато риби, і рибалки приходили сюди на лови. В далині видно було їхні човни, вишикувані в один ряд.

Якось Бхомбол з хлопцями ходив на болота, що були за три кроші[15] від Шаткодале. Дорога до них ішла через Ротонпур. Обабіч неї розкинулись неозорі рисові поля. Коли зривався вітер, колоски спілого рису немов дзвеніли, ніби по полю гуляла Лакшмі,[16] побрязкуючи браслетами на ногах. На болотах було багато лотосів і лілей. Вони росли так густо, що за білими й червоними квітами та яскраво-зеленим листям не видно було води. Там, де ростуть лотоси, треба остерігатися бджіл і гадюк. Якось Бхомболового приятеля Джогу, коли він хотів зірвати лотос, мало не вкусила гадюка; вона причаїлась на лотосі, обвившись довкола стебла й поклавши голову на квітку. Тільки Джога простяг руку до лотоса, як зненацька почулося сичання. Гадюка надула шию. Того разу Бхомбол наловив багато риби, та запотиличників від дядька йому перепало ще більше.

Бхомболу раптом дуже захотілося сплигнути з поїзда і побігати у високій траві понад болотом.

— Чуєш, хлопче! — знову пролунав голос чоловіка, що курив сигарету. — Ти повинен негайно ж повернутися додому. В тебе є квиток?

— Нема, — відповів Бхомбол.

— Тоді тобі буде непереливки! Через три станції прийде контролер.

Бхомболу траплялося бачити, як контролери перевіряли квитки. Вони завжди були дуже суворі. Хлопець вирішив зійти де-небудь раніше і піти пішки від села до села, прямо в Татанагар.

Тим часом поїзд, засичавши, зупинився в Танграмарі. Деякі пасажири посходили. Наступна станція була Алампур. Бхомбол бував і в Алампурі.

Постоявши зо дві хвилини, поїзд рушив далі. Він мчав мимо залитих сонцем нив, пастухів, що пасли корів, селян, які працювали в полі. Нарешті він поминув і Алампур. Тепер у купе не залишилось нікого. Зійшов і чоловік з сигаретою.

Бхомбол дуже зрадів, опинившись у порожньому купе. Під перестук коліс він завів пісню. Наспівуючи, хлопець висунувся з вікна і затремтів від страху: в сусідньому вагоні він побачив контролера. Хто той контролер — англієць чи пенджабець, — важко було зрозуміти: він стояв біля вікна і мав не дуже приємний вигляд. Пильно глянувши на пасажирів, контролер відійшов од вікна і подався в сусіднє купе. Незабаром він буде тут! «Чи не стрибнути з поїзда?» — подумав Бхомбол. Але ж страшно: можна розбитися на смерть або залишитись калікою. А потім потрапиш у поліцію. Краще не треба. Однак залишатися тут теж небезпечно. Може, сховатися під лавкою? Та чи це допоможе? Контролер знає, де шукати. Їздити в поїзді без квитка справді негарно. Ох, коли б тільки можна було врятуватися цього разу! Висунувшися з вікна, Бхомбол поглянув, чи далеко наступна станція. Та попереду нічого не було видно. Обабіч залізничного полотна тягся колючий дріт, а прямо виблискувала колія. «Зараз стрибну!» — подумав Бхомбол. Він тугіше підперезався, а край дхоті, що звисав нижче колін, заткнув за пояс.

Уже лаштуючись відчинити двері, Бхомбол побачив, що попереду з'явився семафор. Семафор стояв, звісивши голову, і ніби посміхався. Тепер до станції було недалеко, але й поїзд уже не мчав так швидко. Бхомбол був страшенно лютий на машиніста: «От ледар, нічого не петрає! Нічогісінько! Наминає, мабуть, собі булку, а поїзд веде кочегар! Таких людей треба карати!»

Бхомбол знову висунувся з вікна, і його охопив жах. Контролер теж виглянув у вікно і дивився люто, неначе тигр. Що ж буде? А раптом він зараз зайде? Бхомболу захотілося відлупцювати машиніста. Але що це? Поїзд зупиняється! Бхомбол перебіг до вікна на другому боці і виглянув — ось вона, станція! Він миттю відчинив навстіж двері. Не встиг поїзд зупинитися, як хлопець сплигнув, швидко проліз крізь дірку в дротяній огорожі і — шукай вітра в полі! Тепер його ніхто не спіймає! За хвилину паровоз дав гудок, і поїзд, вкутавшись димом, рушив.



5. НА СТАНЦІЇ ШАЛУКДАНГА

<p>5. НА СТАНЦІЇ ШАЛУКДАНГА</p>

Це була невеличка станція. По один бік платформи стояв крихітний будиночок, укритий соломою. На будиночку і з двох кінців платформи великими чорними літерами по-англійськи і по-бенгальськи було написано: «Шалукданга».[17]

Бхомбол поглянув довкола. Ніде не було навіть ставка, не кажучи вже про лілеї. Тільки де-не-де на рисових полях блищала вода. Серед нив на пагорбі лежало село; воно неначе скоцюрбилось і підібгало ноги, боячись замочити їх. Від станції через село гадюкою петляла дорога; вона вела кудись далеко-далеко на схід. Обабіч неї росли високі, схожі на парасольки дерева.

Із станції по дорозі котився запряжений волами критий віз. Ззаду на ньому висів строкатий брудний чадор. На возі, мабуть, їхала жінка.



Раптом із села назустріч виїхав велосипедист у тюрбані і чорному піджаку. Порівнявшись із возом, він задзвонив.

Воли, злякані несподіваною появою велосипеда, вирячивши очі, потягли воза з дороги в поле. Бхомбол не міг утриматись від сміху. Воли біжучи пригинали голови, намагаючись скинути ярмо, але довжелезні роги чіплялися і заважали їм. Усі інші спроби вирватися з ярма були даремні. Кінець кінцем жінці таки пощастило втихомирити їх і знову виїхати на дорогу.

За станцією, біля великого фігового дерева стояла крамничка кондитера.

Бхомбол перетнув залізничне полотно, підійшов до крамниці і, зазирнувши в неї, побачив, що кондитер саме краяв тісто для печива. Він навіть не глянув на хлопця. Бхомбола мучив голод. Від солодкого запаху гарячої патоки в нього потекла слинка. Та, кинувши погляд на дорогу, він остовпів. Велосипедист під'їхав уже зовсім близько. То був молодший брат добродія Чокроборті — дядько Шошті! Він служив підрядчиком. Дядько Шошті, звичайно, помітив його. Про всяк випадок Бхомбол вирішив сховатися за крамницею. Від страху серце в нього калатало в грудях.

За крамницею починався густий чагарник. Росла там і кропива. Бхомбол обжалив нею ногу, і тепер її пекло вогнем. Чухаючи ногу, хлопець підкрався до крамниці.

Попереду виднілися залиті водою рисові поля, праворуч і ліворуч — безлюдна дорога. Втікати було нікуди. Звичайно, можна б сховатися в полі, але у воді є п'явки. А нема гірше, коли п'явка присмокчеться до ноги. Краще залишитись і почекати, що робитиме дядько.

Бхомбол пальцем продовбав дірку в бамбуковій маті і побачив, що дядько Шошті поставив велосипед під крамницею.

— Вітаю вас! — сказав крамар, підводячи голову.

— Макхоне, чи не розживуся я в тебе тютюну? — спитав дядько Шошті, присівши на краєчок ослона.

— Гей, Мадхобе! — гукнув крамар. — Мад-хо-о-бе! От капосний хлопчисько! Щойно був тут — і вже зник. Тільки й знає, що стовбичити на станції!

— Я бачив тут якогось хлопчака, — зауважив дядько. — Може, то він?

Бхомбол посміхнувся: дядечко Шошті не впізнав його.

— Та й мені так здалося, — відказав Макхон. — Ну гаразд, я зараз помию руки й дістану сам.

— Добре, — мовив дядько Шошті і, видобувши з кишені книжечку для нотаток та олівець із нікельованим наконечником, почав щось шукати в ній.

Скориставшись з того, що дядько Шошті одвернувся, Бхомбол вибрався із свого сховища на дорогу й подався до села.

Він біг, весь час озираючись назад, на дядька Шошті. Але той усе ще гортав собі книжечку. Бхомбол боявся, щоб він не обернувся і не поглянув на дорогу. Хоч би там що, а треба добігти до заростів біля повороту й сховатися там. Та до них було ще далеко! Від швидкого бігу Бхомболу сперло дух. Лишилося кілька кроків… Все! Добіг!

Хлопець присів під деревом і віддихався. У горлі в нього пересохло від спраги, але води поблизу не було. Коли нап'єшся води з рисового поля, то неодмінно занедужаєш. А до села ще було далеченько. Однак попереду край дороги стояла хатина. Над її дахом ледь помітно струмів димок.

Сонце припікало дедалі дужче. Воно завжди палить у таку пору року. Хлопець занудьгував за домівкою. Він поглянув угору. По небу, наче журавлині ключі, пливли попелясті хмарки, а слідом за ними бігли їхні тіні.

Побоюючись, що його може помітити дядько Шошті, Бхомбол не пішов дорогою, а попростував до хатини заростями.

Підійшовши ближче, він зрозумів, що це була кузня. Важко сопіли ковальські міхи, а язики полум'я, наче червоні гадюки, погойдували своїми гнучкими шиями й сичали. Коваль кував лемеші, серпи і великі ножі. Бхомбол давно мріяв придбати великого ножа, такого гострого, щоб до його леза не можна було доторкнутися, не порізавши пальця. Та він нічого не сказав ковалеві про ніж, а просто попрохав води.

Голова в коваля була обмотана темною ганчіркою. Одяг на ньому був брудний і чорний, як сажа, а жилаве тіло мало колір залізної окалини. Схопивши кліщами леміш, він поклав його на вогонь і звів очі на Бхомбола.

— Ти звідки? — здивовано спитав він, побачивши, що хлопчик незнайомий йому.

— З Дургапура, — відповів Бхомбол.

— А де це Дургапур?

— Он там, — показав Бхомбол. — Я дуже хочу пити. Дайте мені води.

— Води? — Коваль озирнувся довкола, потім приніс із кутка глечик і налив у коряк води.

Стінки глечика взялися багаторічною пліснявою. Досить було глянути на глечика і його господаря, щоб одразу розхотілося пити. Та коли людина конає від спраги, вона питиме яку завгодно воду. Напившись, Бхомбол знову вирушив у напрямку села.



6. БАТАВСЬКИЙ ЛИМОН

<p>6. БАТАВСЬКИЙ ЛИМОН</p>

Станція лишилася далеко позаду, а до села було вже рукою подати. Воно виявилося чималим. Тільки-но Бхомбол ввійшов у село, як побачив ліворуч будинок гончара. Наближалося свято Пуджа, і гончар ліпив статую Дургі.

Бхомбол зголоднів. Він вийняв з чадора грушу і почав жадібно їсти. Наминаючи грушу, хлопець розглядав будинок гончара. В садку біля самого паркану він побачив батавський лимон. Дерево рясніло овочами. Стиглі лимони були схожі на кульки з щирого золота. Бхомбол озирнувся довкола і переконався, що поблизу нікого нема. Жінка гончара готувала в хаті обід, а господар сидів за будинком. Заткнувши за пояс край дхоті, Бхомбол майнув через паркан і, як білка, видерся на дерево. Дерево гойдалося, листя шелестіло. Не встиг хлопець вирвати лимон, як з будинку пролунав крик гончаревої дружини:

— Хто це там виліз на дерево?

Бхомбол не озвався. Затиснувши лимон під пахвою, він почав швидко злазити. Гончарева жінка, схопивши чаплію, кинулась до дерева.

— Злодій! Злодій! — пронизливо кричала вона.

На її галас прибіг гончар з дрючком у руці і став прямо під деревом. Бхомбол зрозумів, що справи його кепські. Коли ще трохи опуститись, він зможе дотягнутися ногою до паркану, але гончарева дружина саме стояла біля паркану.

— Злазь! Негайно злазь! — кричало подружжя, розмахуючи чаплією і дрючком.

Бхомбол розумів, що коли він злізе, йому не минути лиха. Ну, а коли залишитись на дереві, вони скличуть людей і силоміць стягнуть його. Тоді вже не втекти.

— Злажу, злажу! — сказав він. — Я дуже голодний і вирвав лиш один лимон.

— Якщо ти голодний, то йди собі додому й попоїж, — відказав гончар. — Чого ти поліз на моє дерево? Чий ти син?

— Добродія Чакі.

— Що це за Чакі? Я не знаю ніякого Чакі.

— Він усе бреше, — встряла гончарева дружина. — Злодюга!..

Бхомбол розсердився. «Зараз пошпурю на них лимон і стрибну через паркан», — вирішив він.

— Злазь, бо я сам стягну тебе! — погрожував гончар.

— Ану, спробуйте! — відказав Бхомбол.

— А, то ти так! — I гончар поліз на дерево.

Праворуч була кухня; гілля лимонового дерева майже торкалося її даху.

Бачачи, що гончар лізе на дерево, Бхомбол почав дертися ще вище.

Обидва виявилися мастаками лазити по деревах. Але Бхомбол мав велику перевагу: він був легший.

— Тримай, тримай його! — репетувала знизу гончарева дружина, розмахуючи чаплією. — Хапай його за ногу!

На галас прибігли сільські дітлахи. Побачивши на дереві гончара якогось незнайомого хлопчика, вони й собі заходилися голосно кричати.

«Кінець, — подумав Бхомбол. — Тепер я уже не викручусь! Але все-таки треба спробувати якось утекти».

Здавалося, гончар от-от схопить його.

Раптом Бхомбол помітив, що дах кухні прямо під ним. Він миттю опустився по гілках, став на дах, стрибнув з нього на землю і кинувся навтіки, все ще тримаючи лимон під пахвою.

— Тримай його, тримай! — заволав гончар і слідом за Бхомболом скочив на дах, а звідти на землю, але, пробігши кілька кроків, спіткнувся і простягся на весь зріст.

Хлопчаки зловтішно засміялися і заплескали в долоні — гончар і їм не дозволяв ласувати лимонами.

Перед втікачем виднілися бамбукові зарості, за ними — став, а там був уже й шлях. Бхомбол біг до шляху.

Оглянувшись, вій побачив, що за ним ніхто не женеться. Тільки чути було, як репетувала гончарева дружина:

— Розбійник, негідник, смердючий щур!



7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ

<p>7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ</p>

Бхомбол ішов, відсапуючись.

По обидва боки дороги стояли хатки під солом'яними стріхами. По стінах на дах плелося огудиння гарбузів. Де-не-де на ньому порозпускалися великі жовті квітки й з'явилася зав'язь. Біля однієї хатини був тік, біля другої — хлів.

Коло дороги під деревом манго зібралася юрба хлопчаків. Вони прив'язували до хвоста собаці бляшану банку на довгій вірьовці. Дурний пес стояв і спокійно чекав, поки прив'яжуть банку. Бхомбол зупинився й собі подивитися на видовище.

Прив'язавши вірьовку, хлопці пустили собаку. Той одразу ж кинувся навтіки. Та що швидше він біг, то дужче деренчала бляшанка. Вслід за собакою з галасом мчала дітвора. Бхомбол мало не луснув від реготу. Потім він вирушив далі. Трохи пройшовши, хлопець оглянувся; він побачив, що собака, задерши хвоста, мчить полем, вірьовка волочиться за ним, але бляшанки вже нема.

Пройшовши ще трохи, Бхомбол потрапив у густі зарості очерету над дорогою. Трохи далі стояли дві хатини під солом'яною стріхою; на подвір'ях біля них було дуже чисто, а по стрісі слалося гарбузове огудиння. Хатинки були обгороджені живоплотом. Неподалік блищав старий, зарослий лататтям став з порозвалюваними сходами до води. На березі росло кілька кокосових пальм.

Дув легенький вітрець. Від голоду і втоми у Бхомбола злипалися очі. Раптом він побачив, що з-за однієї хатини, лаючи когось, вийшла бабуся із сивим, як джут, волоссям. У роті в неї не було жодного зуба.

— Ти чуєш, негіднице! — кричала вона. — Іди попоїси! Цілий день никаєш попід чужими дверима і заробляєш стусани. І люди кажуть, що я тебе не годую. Де ж ти ділася? Шурі, Шурі!.. Не озивається! А переполошила весь куток…

Бхомбол вирішив, що бабуся лає свою онуку. Старенька помалу вийшла на дорогу.

Тепер Бхомбол розглядів, що в руках вона тримала мідну миску.

— Шурі! — знову погукала бабуся. — Люба моя Шойробхі!..

Цього разу хтось обізвався. З хащів, мукаючи, вискочила біла корова, а слідом за нею руде теля.

Виходить, це корову звали Шойробхі?.. Бхомболу стало смішно.

— Іди до мене, попий рисового пійла, — примовляла бабуся.

Шойробхі глянула на неї, крутнула головою і, задерши хвоста, подалася в поле.

Розхлюпуючи пійло по дорозі, щось буркочучи, старенька пішла назад.

Досі вона не помічала Бхомбола. А тепер побачила і, прижмурившись якусь мить пильно дивилася на нього.

— Хто це там? — спитала вона нарешті.

— Я, — відповів Бхомбол.

— Хто «я»?

— Бхомбол.

Приставивши долоню до вуха і нахиливши голову, старенька перепитала:

— Як ти сказав? Томбол?

Бхомбол розсердився.

— Ні, не так! — щосили закричав він. — Бхомбол!

— Це все одно, — відказала бабуся. — Ти чого туди забрався? Мерщій вилазь. Нещодавно там бачили велику кобру. Ще б трохи — і синок рибалки Редхо віддав би богові душу!

Бхомбол миттю вискочив на дорогу і підійшов до старенької, злякано позираючи на зарості.

— Ти чий? — спитала бабуся.

— Добродія Чакі.

— Добродія Чакі? В нашому селі такого нема. Де ж твоя домівка?

— Ви все одно не знаєте, — відповів Бхомбол.

— А ти скажи. Побачимо, знаю чи не знаю.

— В Дургапурі.

— Дургапур? І я не знаю Дургапура? Туди треба їхати поїздом. Там жила моя дочка у свекра. — На очах у старенької забриніли сльози. — Зараз ніхто не зостався в живих, — додала вона. — І внук помер. А ти як забився в наше село? У тебе, мабуть, є тут рідня?

— Ні.

— То як же ти тут опинився?

Бхомбол мовчав.

— Розумію, — сказала бабуся. — І мій онук був такий, йому не сиділося дома. Всі ви дикуни і мавпи. Дома нудно… У тебе батько є?

— Ні, — похитав головою Бхомбол.

— А мати?

— Теж нема.

— Бідолашний мій! Усі померли? Кому ж тоді втримати тебе вдома? — І, підійшовши зовсім близько до Бхомбола, старенька заглянула йому в обличчя. — Ти, мабуть, давно не їв? Лице в тебе таке змарніле. Мій онук теж голодував, поневіряючись по лісах і дорогах. Ходімо — це мій дім. Трохи попоїси. Проходь, проходь!

Проте Бхомбол не рушив з місця.

— Не соромся, — сказала старенька. — Ходімо, ходім! — Вона взяла Бхомбола за руку і повела до хати.

Веранда її хатини аж сяяла чистотою. В одному кутку була кухня. На розсосі висіли глечики. Біля груби, наче відлюдник, що заглибився у роздуми, сидів попелястий кіт. Почувши кроки, він неохоче розплющив очі і стиха нявкнув.

— Ну чого ти? — спитала його старенька. — Почекай трохи…

Вона зайшла в хату, потім повернулася і, постеливши на долівці очеретяну мату, сказала Бхомболові:

— Сідай.

Бхомбол неквапливо піднявся на веранду й сів на мату.

Бабуся знову зайшла в хату. Вона висипала з горщика у лозовий кошик дві жмені свіжого смаженого рису. Потім дістала з іншого горщика дві солодкі пампушечки з м'якуша кокосового горіха і, поклавши їх на рис, вийшла на веранду й подала кошик Бхомболові.— Бабусю, а що мені робити з лимоном? — спитав Бхомбол, беручи кошика.

Старенька, радісно посміхаючись, спитала:

— Як ти мене назвав?

— Бабуся…

Старенька посадила Бхомбола перед собою і, так само посміхаючись, спитала:

— Де ти дістав цей лимон?

— Вирвав у гончара в садку.

— У гончара Моте? Не їж його, синку. Я почастую тебе гарним лимоном. Викинь його. Я прожила сімдесят років і ще ніколи не бачила такого скнари.

Та Бхомбол не викинув лимона. Він поклав його біля себе і взявся до їжі. Старенька принесла йому води у блискучому мідному глечичку.

— Їж, їж! — припрошувала вона. — А я піду нарву городини і спробую наловити рибки.

Ополудні вона нагодувала Бхомбола вареним рисом, квасоляною юшкою та городиною. Риби їй не пощастило спіймати. Старенька дала Бхомболові цілий кухоль густого молока від тієї самої Шойробхі. Шар сметани на молоці був товстий, як килим. Бхомбол дуже любив сметану. Наївшись донесхочу, хлопець ліг на мату і добряче виспався. Коли він прокинувся, над бамбуковим гаєм уже сідало сонце.

— Лишайся в мене, — запропонувала старенька. — Ця хата і став мої. Є в мене і рисове поле. Все це перейде до тебе.

Та нащо хата і став Бхомболу? Він іде в Татанагар. Там він багато що взнає, побачить… А тут? Чого він не бачив у цьому селі серед полів!

Нічого не відповівши бабусі, Бхомбол став посеред двору і спробував визначити, в якому напрямку лежить Калькутта. Там, де сідає сонце? Він уявив собі географічну карту. Еге ж, так воно й є! Головне, дістатися до Калькутти, а звідти потрапити в Татанагар уже не важко. До Калькутти звідси можна доїхати й поїздом, та коли б не потрапити до рук тих, кого послав дядько… Він же певно наказав скрізь шукати його! Скільки ж миль[18] до Калькутти? Від їхнього містечка було приблизно сто десять миль; виходить, звідси близько ста тридцяти. Бхомбол підрахував, що коли щодня йти по десять миль, то можна дістатись до міста за тринадцять днів. Не страшно!

Тим часом небо вкрилося хмарами, здійнявся великий вітер.

— Нікуди не ходи, — сказала йому старенька. — Насувається буря.

Голосно мукаючи, прибігла додому Шойробхі. Бабуся одвела корову з телям до хліва, дала їм сіна, налила води. Вона не стала замикати хлів, бо за великого вітру й грози могла трапитись пожежа.

Бхомбол поблукав трохи по двору і пішов на веранду. Тільки-но посутеніло, як по небі прокотився грім, заблискотіла блискавка, линув дощ. Почалася гроза.

Увечері старенька влаштувала для Бхомбола справжній банкет, почастувавши його смаженим рисом, молоком, бананами і патокою.

Коли Бхомбол ліг спати, бабуся почала розповідати йому казку:

— Жив собі один раджа. І було в нього сім жінок…

Та казка тривала недовго. Дійшовши до слів «поїхали за тридев'ять земель», старенька захропіла. А Бхомболові не спалося.

Було темно. По стрісі лопотів дощ. У ставу квакали жаби. До їхнього хору приєдналися птахи з очеретів. Цей перегук не припинявся до ранку. Всі наче змовилися не давати Бхомболові спати. В думках він полинув. туди, де на березі річки стояло їхнє містечко. А по той бік річки тяглася неозора піщана мілина. І Бхомбол згадував: якось періщив такий самий великий дощ, а він сидів біля вікна і співав…

На світанку все стихло, і Бхомбол заснув.

Ранок підкрався непомітно. Старенька, побачивши, що хлопець спить, пішла на став.

Коли вона повернулася, мата була порожня, а Бхомбол наче у воду впав.

«Зараз він прийде», — вирішила старенька.

Та сонце починало припікати, небо очистилося від хмар, а Бхомбол не повертався.

— Томболе! Гей, Томболе, де ти? — вийшовши на дорогу, гукала старенька тремтячим голосом.

Та де там! Бхомбол уже пройшов цілу милю на захід по манікпурському шосе. В руці в нього була бамбукова палиця, а під пахвою — батавський лимон.



8. БИТВА

<p>8. БИТВА</p>

Від села Шалукданга до Манікпура було чотири милі з гаком. Дорога пролягала через рисові і джутові поля. То там, то тут високо підстрибували зелені коники, а на одному із стебел джута вмостився тунтуні — птах-кравець. Вершечок молодої стеблини одразу нахилився мало не до самої землі, але птах не злетів, а почав гойдатися. Взявши грудку землі, Бхомбол кинув її на птаха. Тунтуні спурхнув і зник з очей.

Зранку в хлопця був нікудишній настрій. Бабуся так ласкаво поставилась до нього! Особливо сумно ставало Бхомболу, коли він згадував про сметану. Яка густа сметана! Ще й зараз у роті він відчував її смак. Коли б він залишився, бабуся щодня частувала б його сметаною! Та Бхомбол не міг проміняти Татанагар на сметану! От коли він стане майстром, тоді повернеться до бабусі…

Сонце підбивалося дедалі вище, тіло горіло від страшенної спеки. Зате до Манікпура було вже недалеко. Із заростів виглядали хатки. На луках паслися корови й телята. Пастух з гирлигою в руці біг за однією коровою і щось репетував на всю горлянку.

Прискоривши ходу, Бхомбол нарешті ввійшов у село.

Коло дверей першого ж будинку, біля огорожі, обплетеної гарбузовим огудинням, стояв жебрак і співав:


О Гірірадже,[19] коли ж ти Повернеш коханую Уму?[20] Я жити ні днини не можу Без її осяйного лиця.

«Бонг-бонга-бонг, — бриніла його ектара.[21] — Бонг-бонг-бонг-бонга, бонг-бонг, бонг!»

Бхомбол добре знав цю пісню. Постукуючи однією рукою в такт ектарі по батавському лимоні, який він і досі тримав під пахвою, Бхомбол почав стиха підтягувати жебракові: «О Гірірадже, коли ж ти повернеш коханую Уму…» Перед святом Пуджа від цієї пісні тремтіло небо над їхнім містечком.

Ідучи по вулиці, Бхомбол побачив в одному місці велетенський баньян. Багато років тому майданчик під деревом залили цементом. Тепер цемент потріскався, і крізь щілини виглядала цегла. З товстих гілок дерева, неначе гадюки, звисало коріння.

За баньяном був став. В одному кінці його росли лілії. Ставові, мабуть, було стільки років, як і баньянові. Цементові сходи, що вели до води, зовсім порозвалювалися. У ставу, весело галасуючи, купалися хлопчаки. Розгойдуючись на висячому корінні баньяна, вони стрибали у воду, підпливали до берега і знову вилазили на дерево.

Бхомболові було дуже жарко, йому теж захотілося скупатися. Та в нього не було чистої одежі. Хлопець вирішив, що він закутається в один край дхоті, поки другий сохнутиме.

Бамбукову палицю й лимон він сховав у дупло дерева, потім, підтикавши дхоті, поліз на баньян. Побачивши Бхомбола, хлопчаки оніміли від подиву. Хто це такий? Проте хлопець удав, що нічого не помічає. Він добрався до кінця товстого сучка, що звисав над водою, і спустився по довгому висячому кореню. Добре розгойдавшись, хлопець шубовснув посеред ставу і безслідно зник під водою.

Хлопчаки, вирішивши, що він утонув, злякано закричали. Та небавом метрів за десять від них із води з'явилася голова Бхомбола. Він випірнув, знову пірнув, знову випірнув, потім поплив голічерева, потім на животі…

Хлопчаки забули про купання, всі — хто з берега, хто з води, а хто, повиснувши на корені баньяна, — не зводили очей з Бхомбола.

Бхомбол у душі надзвичайно пишався такою увагою. Погляди всіх хлопців були прикуті до нього. Ніхто не зважувався поплисти з ним наввипередки. Не сказавши нікому й слова, Бхомбол повагом виліз на берег, витер краєм дхоті тіло й голову, потім викрутив його. В животі бурчало від голоду. Зараз хлопець був би радий тарілці пісного рисового супу, навіть без овочів. Одну б тарілку рису і дрібок солі. Та хто його нагодує? Може, він хоч лимоном затамує голод.

Згадавши про лимон, Бхомбол неквапливо пішов до дерева. Він засунув руку в дупло, але лимона там не знайшов — лишилася сама палиця. Хто ж його взяв? Хлопець знову понишпорив у дуплі. Ні, лимон зник! Дивно…

Бхомбол озирнувся довкола і побачив, що один хлопчак тікає з його лимоном у руці. Бхомбол кинувся слідом за злодієм. Хлопчаки ще не зрозуміли, що трапилось. Вони тільки бачили, що їхній Нело щодуху мчить берегом ставу, притискуючи до грудей стиглий батавський лимон, а за Нело женеться незнайомий їм хлопчина. Проте вони з галасом подалися за ними.

Хлопчаки вервечкою пробігли берегом ставу. Шлях ішов повз храм Лакшмі і Вішну,[22] далі починався ліс. Хлопчаки поминули храм.

Здавалося, Бхомбол от-от схопить злодія… Побачивши, що йому не втекти, злодюжка хотів закинути лимон у гущавину. Тієї ж миті Бхомбол схопив його за руку. Обоє важко дихали.

— Пусти! — сказав Нело, відсапуючись. Віднявши лимон, Бхомбол шарпнув хлопця за руку.

— Злодій! Украв мого лимона й тікаєш! — крикнув він.

Він задихався од швидкого бігу і не міг вимовити більше жодного слова. Від люті його великі очі витріщились і ладні були вискочити з орбіт.

Тим часом решта хлопчаків наздогнали їх і оточили з усіх боків.

— Що сталося? — спитав один. — Ти хто такий?

Не відповідаючи їм, Бхомбол знову шарпнув злодюжку за руку.

— Нащо ти вкрав мій лимон? — спитав він.

— Пусти руку, чуєш! — сказав Нело, посмілішавши в присутності товаришів. — Хіба це твій лимон?

— Ти що, написав на лимоні своє ім'я? — загаласували хлопці всі разом. — Пусти його!

— Ідіть геть! — сказав Бхомбол. — Нічого тут командувати, а то…

— Ой-ой! Куди ми потрапили! — залементував раптом один із хлопчаків. — Тут же мурашник… Ой-ой-ой! Пусти його, кажу, — додав він уже іншим тоном. — Бо дістанеш прочухана! — І він штовхнув Бхомбола.

Бхомбол не лишився в боргу і тріснув кривдника по щоці, аж виляски пішли.

Хлопчаки, як навіжені, з усіх боків накинулись на Бхомбола. Один бив кулаком, другий намагався вцілити його в лице, третій щипав, четвертий шарпав за одежу.

Діставши кілька стусанів, Бхомбол розлютився. Окрім дядька і шкільного вчителя, ще ніхто не насмілювався його бити. Він не міг такого стерпіти й заходився дубасити всіх підряд.

— Ей, Нело! — закричав хтось, бачачи, що доведеться скрутно. — Мерщій принеси з дому списа! Ми його зараз нанижемо на рожен. Хай затямить, що наше село називається Манікпуром!

Край дороги, за два кроки від поля бою, лежала довга бамбукова палиця. Бхомбол мерщій схопив її і почав розмахувати нею над головою, примовляючи:

— Спочатку я потрощу вам голови! Ану підходьте, манікпурці!

Побачивши бамбукову палицю, хлопчаки без зайвих роздумів кинулися врозтіч і миттю поховалися в кущах. Бхомбол зрозумів, що затримуватися тут не слід. Він виграв бій! Поклавши на плече бамбукову палицю, він почимчикував далі. Груди й спина в нього горіли від стусанів, весь він був подряпаний до крові.



9. У ШКОЛІ

<p>9. У ШКОЛІ</p>

У селі обабіч вулиці росли гіллясті дерева, тому тут не було так жарко. Бхомбол ішов вулицею, тримаючись у затінку дерев. На околиці села знову почалися поля. Наступне село було далеченько, аж за полями, на самому видноколі. Хтозна, скільки до нього від Манікпура… Дорога вигиналася, наче велетенський лук. Бхомбол глянув на неї й зажмурився. Ну й спека. Сонце сліпило очі.

Влаштувавшись у затінку під деревом, хлопець розстелив на сонці мокрий одяг. Він озирнувся: поблизу нема нікого. Неподалік стояв великий будинок під дахом з оцинкованого заліза. Звідти долинали слова:

— Дев'ять, десять, одинадцять… — Дітвора голосно лічила до ста.

То була школа. Позираючи на школу, Бхомбол вийняв лимон і заходився їсти. Лимон був дуже смачний. Тепер Бхомболу стало зрозуміло, чому гончар Моте нікому не давав лимонів. Коли б ще трошки солі, було б зовсім добре.

Поки Бхомбол підснідував лимоном, край його дхоті висох. Хлопець закутався в сухий кінець, а другий, ще мокрий, простелив на сонці. Їсти йому так само хотілося, як і раніше: адже такому здоровому хлопцеві замало одного лимона. Він знову озирнувся, шукаючи, чим би поживитися. В цю пору року достигали банани й кокосові горіхи. За школою росло кілька бананових і кокосових пальм. Одне гроно бананів здалося йому зовсім спілим.

Бхомбол поволі рушив до школи. Підійшовши ближче, він побачив, що гроно бананів, хоч і було навдивовижу велике, ще. не доспіло. А таких бананів не споживають зеленими. На кокосовій пальмі були горіхи, та як їх дістати? Він не вмів лазити по стовбурах кокосових пальм.

Хлопець вирішив обійтися без бананів і кокосів. Байдуже, якщо він один раз не попоїсть.

Школярі повторювали таблицю множення:

— Сім разів по дев'ять — шістдесят три…

Бхомболу захотілося зазирнути в школу. Сам він учився уже в четвертій групі, а це вам не що-небудь! У школярів четвертої групи чимало різних предметів. Коли учні першого класу чують такі слова як «алгебра» і «санскрит»,[23] у них очі лізуть на лоба. Вони не знають навіть англійської мови, лише бенгальську та початкову арифметику. А хіба бенгальську треба вчити? Арифметика, правда, — то зовсім інша річ. Так міркуючи, Бхомбол підійшов до вікна.

Клас був повен дітвори, серед них було чимало переростків, у декого вже сіялися вуса. Перед учнями на стільці з поламаними ніжками примостився пан учитель. Па кінчику носа в нього ледь трималися окуляри в чорній сталевій оправі, на плечі був накинутий брудний чадор. З-під столу видно було його старі черевики із задертими носками.

Нарешті учні скінчили повторювати таблицю множення. Одразу ж зчинився неймовірний галас. Учитель постукав по столу рамкою грифельної дошки. Шарварок трохи стих, наче бджолиний рій, продзижчавши, полетів геть.

Бхомбол тільки тепер помітив у кутку класу учня, який стояв, висолопивши язика. У кожній руці він тримав по цеглині.

Бхомбол зареготав: у другому кутку він побачив ще одного учня, який прошпетився і за це стояв рачки. Щоб розважитись, Бхомбол піднявся на шкільну веранду.

— Пане вчитель, — пролунав плаксивий голос із найдальшого кінця класу, — Гопал мене лоскоче!

— Тихо! — постукав по столу вчитель.

— Пане вчитель, — повторив учень, — Гопал мене…

— Ану притягніть сюди Гопала за вуха! — наказав учитель.

Кілька здорованів миттю кинулись виконувати наказ пана вчителя. Гопал затулив вуха обома руками. Хлопці скрутили йому руки і, схопивши за вуха, приволокли до вчителя.

— Ох ти, мавпо, тільки й знаєш, що пустувати! — мовив той і ляснув Гопала по спині.

— Не боляче, — зауважили хлопці, — але ти плач, бо пан учитель ще всипле.

— Ой! — зарепетував Гопал і кинувся навтіки, тримаючись рукою за спину.

У цю мить позад Бхомбола хтось несамовито заверещав. Бхомбол подумав, що то верещить свиня. Оглянувшись, він побачив, що помилився. Кілька кремезних підлітків тягли за руки й за ноги якогось хлопчака. Хлопчик опирався і щосили горлав. Бхомболові стало смішно, що стільки хлопців не можуть упоратися з одним. Прийом джіу-джітсу[24] — і він одразу б угамувався!

Коли нарешті пощастило втягти хлопця на веранду, він зарепетував так, ніби в нього разом почало різати в животі, закололо у вусі і заболіли зуби.

— Ой-ой-ой! — лементував він. — Я не хочу йти до школи! Ой убили! Пустіть мене!

З класу вийшов учитель, а за ним висипались усі школярі.

— Підведіть його до мене! — наказав учитель. — Це порося щодня тікає! Сюди, сюди тягніть його…

Побачивши вчителя, хлопець несподівано замовк — він стояв і тільки відхекувався.

— Ходімо в клас, — сказав учитель. — Чого ти так боїшся? А як же всі вчаться! Ходімо!

Він узяв хлопця за руку. Той, відсапуючись, почвалав за вчителем. Щоки в нього були мокрі від сліз, його вигляд викликав захват у школярів.

Бхомбол теж не міг утриматись від сміху. Так сміючись, він рушив собі далі дорогою.



10. НА ЯРМАРКУ

<p>10. НА ЯРМАРКУ</p>

До полудня Бхомбол пройшов половину шляху. На узбіччі дороги росла акація. П колюче гілля з дрібним листям стирчало вгору, кидаючи рідку тінь.

День був базарний, і Бхомбола раз по раз випереджали люди, що поспішали на ярмарок. Вони йшли зі своїм скарбом: один ніс на голові тюк джуту, другий — рушник, третій — в'язку баклажанів, четвертий тяг за собою пару сухоребрих кіз, які не переставали мекати, а в декотрих на голові були порожні кошики й мішки.

— В яке село веде ця дорога? — спитав Бхомбол одного з перехожих.

— А куди тобі треба? — запитав той замість відповіді.

— До залізниці, — відповів Бхомбол.

— До залізниці? Тоді тобі треба йти в той бік, — показав подорожній. — Он бачиш, ярмарок? Минеш ярмарок, потім двоє сіл і побачиш залізницю. Ти звідки йдеш?

— З Манікпура.

— З Манікпура? А нащо тобі залізниця?

— Я йду в одне село поблизу залізниці.

— А як воно називається?

Бхомбол, не відповідаючи, випередив свого співбесідника.

— Пройдисвіт, — пробубонів той йому вслід.

Ось і ярмарок. Всюди такий гамір, наче хвилі ревуть під час повені.

Бхомбол підійшов ближче. Біля самого ярмарку над шляхом стояла контора заміндара.

На веранді сиділи й стояли служники. Одні налили, інші розмовляли собі. В самій конторі на килимі сиділи писарі; перед кожним стояла дерев'яна скринька. Один із писарів палив кальян — очевидно, то був сам пан управитель. Він мав велетенське черево, схоже на військовий барабан.

Бхомбол обережно піднявся на веранду — йому закортіло роздивитися як слід пузо пала управителя. Хлопець пильно дивився на те пузо, а коли підвів очі, то несподівано зустрівся з поглядом його власника. Бхомболові одразу ж здалося, що він десь його бачив. Але де? Управитель начебто теж уважно придивлявся до хлопця.

— Та це ж, либонь, небіж нашого Харана-бабу — Бхупендронатх, на прізвисько Бхомбол! Хлопчисько втік із дому. Ей, Білаталі, Фотке, тримайте його! — закричав пан управитель і, трусячи своїм черевом, підвівся з килима.

Тепер і Бхомбол пізнав його. То був приятель його дядька Броджен Бхоттачарджо. Якось він два дні гостював у них. Коли він регоче, то нагадує бегемота з роззявленою пащею. Сміх його чути за цілий квартал.

Поки пан управитель сходив з веранди, Бхомбол уже загубився в натовпі. Де прошмигнув під рукою, де відіпхнув чийсь живіт; орудуючи ліктями, Бхомбол проштовхувався крізь натовп. То там, то тут видно було служників пана управителя. От-от потрапиш їм у лапи… Білаталі, Комородді, Фотке, Мона, Ротона та інші з палицями в руках оточили ярмарок. Люди на ярмарку поперелякувались.

Ніхто не розумів, у чім справа, почався справжній переполох. Бхомбол чув, як хтось сказав:

— У пана управителя вкрали сина.

Бхомболові стало смішно. Він штовхнув когось і, заглянувши йому в лице, побачив, що це дядько Шошті. Схилившись над прилавком, дядько Шошті купляв смажений рис. Від поштовху Бхомбола кілька рисових зерняток упало на землю. Дядько Шошті сердито підвів голову і зненацька побачив перед собою Бхомбола. Та той гав не ловив. За мить він уже сховався в натовпі.

— Тримай, тримай його! Ось він! — репетував дядько Шошті.

Почувши його крик, усі, хто стояв поруч, і собі загорлали:

— Тримай, тримай його! Ось він!

Всі галасували, але ніхто не розумів, кого треба тримати. Від страху серце в Бхомбола ладне було вискочити з грудей. Здавалося, ніщо не може його врятувати…

Бхомбол біг до великого саду, який починався недалеко від ярмарку. Там стояли вози, уткнувшись голоблями в землю. Хлопець насилу вибрався з натовпу, перескочив через паркан у сад і знову помчав щодуху. Бігти було важко: він дуже стомився після цілоденної ходьби, та ще й з самого ранку нічого не їв. Та все одно він не дасться їм до рук!

За садом пролягала дорога. По ній ішли люди з ярмарку й на ярмарок. Бхомбол проліз крізь дірку в огорожі, вийшов на шлях і почимчикував далі.



11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ

<p>11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ</p>

Бхомбол ішов і озирався. Якщо за ним стануть гнатися, він уже не зможе бігти. Треба було якомога швидше залишити місця, де панує Броджен-бабу. Тут усюди шастають його люди. Бхомбол вирішив відійти трохи далі і потім відпочити. Броджен-бабу впізнав його, але ж усі інші не знають його в лице. Однак спочатку треба було визначити напрямок. Сонце сідало прямо перед ним — отже, він ішов так як треба.

Обабіч дороги ріс густий бамбуковий гай. Дерева хилилися до землі, листя тремтіло од вітру й шелестіло.

— Куди веде ця дорога? — спитав Бхомбол хлопчика, що повертався з ярмарку, несучи на голові свої речі.

Той скоса зиркнув на Бхомбола і нічого не відповів.

— Гей, ти! — знову гукнув його Бхомбол. — Куди веде ця дорога?

— В Путімарі, — відповів хлопчик.

— А ти де живеш?

Хлопчина мерщій повернув назад і, зупинившись, голосно крикнув:

— Дядьку!

Бхомбол зареготав. Він здогадався, що хлопчина злякався й хоче показати йому, що позаду йде дядько.

— Ну чого ти боїшся? — спитав він. — Я йду в Путімарі. Скажи, скільки звідси до Путімарі?

Та слова Бхомбола анітрохи не заспокоїли хлопця, він знову позадкував. Бхомболу закортіло дати йому добрячого ляпаса. Ну й телепень!

Тим часом він побачив селян, що йшли на ярмарок.

— Чи далеко до Путімарі? — спитав Бхомбол одного з них.

— А ось воно перед тобою, — відповів той, не обертаючись, і показав рукою назад.

— А де саме це «перед тобою»?

— Та по той бік каналу.

От лихо! Селяни ніколи не відповідають точно. Для них до села, котре знаходиться за якихось вісім миль, — рукою подати.

У бамбуковому гаю, що розкинувся по обидва боки дороги, жили люди. Прямо перед Бхомболом, задерши голову, як верблюд, вирячивши банькаті очі й поглядаючи на всі боки, поважно йшов буйвол.

Бхомбол оглянувся назад. Ой лихо! Хтось патлатий з дрючком у руці біг дорогою. Невже це один із служників? Бхомбол звернув з дороги і сховався в халупці, де було встановлено рисорушку. Якась жінка натискувала ногою на педаль.

«Кечор-дхоп, кечор-дхоп», — торохтіла педаль.

Виглянувши з-за огорожі, Бхомбол побачив, що чоловік догнав буйвола і, лаючись, заходився жорстоко лупцювати його палицею. Скуштувавши палиці, буйвол повернувся і пішов у бік ярмарку. Бхомбол полегшено зітхнув: виходить, цей патлатий був просто візником. Тільки візник міг так безжально поводитися з буйволом!

Бхомбол знову вийшов на дорогу. Незабаром бамбуковий гай закінчився. Попереду лежало невелике поле. Посеред нього блищав канал, за каналом видно було село. Звідти невиразно долинали звуки барабанів і флейт.

Ще не дійшовши до каналу, Бхомбол побачив, що назустріч йому несуть запнуті білою тканиною ноші. В них, мабуть, сидить якась жінка. Незабаром свято Пуджі, і вона, можливо, їде до батька, його двоюрідна сестра Рані теж приїжджає на свято додому в паланкіні. Голоси носильників чути здалека. Почувши їх, усі виходять з хати. Паланкін зупиняється у дворі, і одразу ж із носилок, сміючись, вискакує Рані. Син Рані — Кхокон — великий пустун. Усі казали, що він удався в дядька Бхомбола. Бхомбол дуже любив його. Кхокон мав звичку перекидати Бхомболову чорнильницю. В його підручнику англійської мови Кхокон не залишив жодної сторінки. Побачивши книгу, він одразу ж простягає до неї рученята. Розкриє книгу, зручно вмоститься й вимовить: «Аа!!» А Рані каже йому: «Не чіпай, бо вдарю». А хіба можна бити такого малюка? Бхомболу захотілось побачити Кхокона. Коли Кхокон приїде, то неодмінно шукатиме його по всьому будинку. Хай шукає… Мине багато днів, і Бхомбол привезе йому цілу купу іграшок…

Носильники повагом пройшли повз Бхомбола.

Канал був дуже вузький і мілкий. Бхомбол легко перебрів його. Вибравшись на протилежний берег, він уже цілком виразно почув звуки барабана й флейти. Що там відбувається? До Пуджі лишилося ще чотири дні. Бхомбол завернув до села. Він вирішив заночувати там, а вранці знову вирушити на захід, до Калькутти.

Ввійшовши в село, Бхомбол поминув кілька дворів і вийшов до намету, напнутого перед одним з будинків. В наметі було повно людей, багато хто сидів просто на землі. Поряд з наметом під деревом манго барабанщики били в барабани. Бхомбол ступив ще кілька кроків, і в носі йому залоскотав запах смажених коржиків.

— Що тут відбувається? — спитав він одного чоловіка.

Той, жуючи, саме вийшов з намету. В лівій руці він тримав бетель і склянку пантуа,[25] а права була стиснута в кулак. Живіт його скидався на мішок з половою.

— Онукові добродія Рая сьогодні вперше дали рису,[26] — відповів він. — Іди он туди, там усі дітлахи.

Бхомболу хотілося їсти, але він соромився ввійти без запрошення. Він неквапом рушив до намету.

— Ей, хлопче, ти чого тут стоїш? — пролунав голос поруч нього. — Ходімо зі мною.

Бхомбол оглянувся й побачив товстенного усміхненого чоловіка з світлою шкірою і блискучою лисиною на всю голову. В руці він тримав нову люльку, на ногах у нього були нові дерев'яні сандалі. На грудях у товстуна висів білий шнур.[27]

— Ей, Норохорі, — сказав він, — посади цього хлопчика. Спочатку нагодуйте досхочу дітей. Чому ви цього не робите? — І, гупаючи сандалями, він ступив уперед.

— Зараз, зараз, — відказав Норохорі. — Бачте, вони прийшли всі зразу, а місць не вистачає… Йди, хлопче.

Норохорі взяв Бхомбола за руку й повів за собою.

— Мерщій біжи, — кинув він на ходу слузі, — у господаря погасла люлька.

Слуга подався до виходу. Тільки тепер Бхомбол збагнув, що чоловік з люлькою був пан Рай.



12. БЕНКЕТ

<p>12. БЕНКЕТ</p>

Бхомбол був без сорочки, босий, у брудному дхоті й дуже соромився зайти в дім, де так багато гостей. Він уже хотів повернутися назад, але в цей час Норохорі привів його у просторий внутрішній двір, де сиділи гості. Посеред двору було нап'ято червоне шатро, довкола ліпилися вкриті бляхою глинобитні хатки з цементовою підлогою. По другий бік двору стояла одноповерхова кам'яниця, поряд з нею влаштували кухню.

З одного боку в дворі сиділи дітлахи, з другого — старі. Хлопчаки галасували. Частували тут, видно, донесхочу. Коли прийшов Бхомбол, саме роздавали смажені в маслі солодкі коржики — лучі. Усі кричали:

— Ще, ще!

— Спочатку посідайте всі, — сказав чоловік, котрий, тримаючи кошика на голові, роздавав лучі. — Не по одній, а по десять одержите, якщо поїсте. Теж мені їдці! Один з'їсть півтора, другий — два, а третій — од сили три коржики, та й то доведеться розпустити паски. Сідайте, сідайте…

З самого краю було одне вільне місце. Поряд на веранді лежали мати, а на них бананове листя і череп'яні кухлі. Норохорі приніс із веранди мату, кілька бананових листків і порожній череп'яний кухоль; поклавши все це на землю, він сказав Бхомболові:

— Сідай. Як тебе звати?

— Бхупендронатх Чакі.

— Ага, он як! Ну сідай.

Тепер Бхомбол уже не соромився свого одягу. Він побачив, що добра половина хлопців була без сорочок і скидалася на дикунів.

Бхомбол сів. Хлопчик, що сидів поруч з ним, зиркнув на нього і щось стиха сказав своєму сусідові. Обидва захихикали. Бхомбол суворо поглянув на них. Але більше вже не звертав ні на кого уваги: принесли коржики, тушковані овочі, смажені баклажани і варені гарбузи. А незабаром мали принести ще й риб'ячі голови, Бхомбол почув це від хлопців.

Хоча Бхомболові дуже хотілося їсти, він не став накидатися на те, що подали спочатку. Йому хотілося побачити, що буде під кінець. Він тільки з'їв два коржики, але не забув і про рибу. Риба була зовсім свіжа — її привезли з маєтку пана Рая в Шітолпурі. Після риби подали кабачки з тамариндом, потім кисле молоко. Бхомбол не любив кислого молока. Не встигли гості упоратися з ним, як принесли боде.[28]

Сусід Бхомбола розпустив пояс. Хлопчак, що сидів навпроти, встав і зробив те саме. Живіт у нього надувся, як у Ганеші.[29] Облизуючи пальці, він озирнувся довкола. Мабуть, розшукував свого батька, щоб сказати йому, що більше не може їсти.

«Дурень, нічого не розуміє! — подумав Бхомбол. — Після кабачків саме й починається найсмачніше». Бхомболові поклали на банановий листок жменю боде, солодкого, наче стиглий виноград. Потім принесли макітру з кхіром.[30] Дітлахи голосно закричали:

— Кхір! Кхір!

Макітра була повна-повнісінька. Бхомбол сидів з самого краю, і йому дали першому.

Кхір був густий, червонуватого кольору, і пахнув просто чудово! Зачерпуючи кхір череп'яним кухликом, слуга глянув на Бхомбола. І хоча не знав хлопця, проте дав йому цілий кухлик.

Змішавши кхір і боде, Бхомбол заходився наминати його, аж за вухами лящало. Він навіть не помітив, як з'їв усе дощенту. Служник, що роздавав кхір, знову підійшов до нього, але в Бхомбола більше не було боде. Однак він не розгубився і почав їсти кхір з коржиком.

Побачивши, як він наминає кхір, чоловік з макітрою сказав:

— Оце то їдець! Дати ще?

— Дайте, — кивнув головою Бхомбол.

Але макітра була вже порожня. Чоловік вишкріб кухлем дно макітри і віддав Бхомболу все, що там залишалося.

— Я принесу ще, — пообіцяв він.

Але потім подали сир у сиропі і сир з цукром; чоловік з кхіром більше не прийшов. Згодом він з'явився уже з глечиком пантуа.

Бхомбол любив пантуа. Кажуть, що їх привезли аж із Мохештоли. Вони були великі-великі, повні кхіру, а всередині кожної кульки було сховано насінину кардамону. Потрапить на зуб, хрусне і змішається з кхіром.

— Їж, голубе, — сказав слуга, поклавши на Бхомболів банановий листок одразу чотири кульки.

Тим часом надійшов пан Рай з люлькою в руці.

— Ти ще чогось хочеш? — питав він кожного. — Чого ти не їси? Ти наївся?

Підійшов він і до Бхомбола. Той щойно запхнув у рот останню кульку.

— От молодець, гарно їсть! — похвалив його пан Рай. — Гей, Діджоподе, чуєш? Принеси сюди макітру!

Діджоподом звали слугу, який розносив пантуа. Він підійшов до пана Рая, і той, показавши на Бхомбола, мовив:

— Поклади йому ще.

Діджопод дістав з макітри пару кульок. Вони миттю зникли.

— І цього тобі мало! — засміявся пан Рай і сам поклав Бхомболові ще штук шість кульок. — Їж! Якщо ви всі будете задоволені, нашому Нобо випаде щастя в житті. — І пан Рай пішов далі.

Бхомбол, доївши пантуа, одним духом випив кухоль води, потім узяв бетель і разом з усіма пішов на став мити руки.

На ставу він почув, що ввечері буде вистава. Ще вранці в село приїхали три вози, навантажені декораціями і костюмами. Вистава називалася «Загибель Канси».[31] Вона мала відбутися опівдні, але акторів ще не нагодували, і її довелося відкласти.

Бхомбол страшенно зрадів, почувши, що ставитимуть «Загибель Канси». Ця п'єса йому дуже подобалась — там багато б'ються. Він пригадав військову мелодію, яку грають до бійки.

У селі частування починається в обід, а закінчується аж увечері. Скільки ще чекати на виставу? Уже ж вечір… Бхомбол пройшов берегом ставу повз комору і потрапив на дворик перед будинком. Там він побачив за хлівом чималий майданчик, в кінці якого сиділи за вечерею молоді й старі люди. Дехто з них скорчився в три погибелі. «Це артисти», — здогадався Бхомбол. Довкола товпилися люди й дивилися, як артисти їдять. Пан Рай також був тут.

Бхомбол пішов далі й побачив, шо ніхто ще й не починав готуватися до вистави, тільки невеликий айданчик під наметом обгородили бамбуковими тичинами. Очевидно, то була сцена. Блукаючи по двору, хлопець зазирнув до кімнати, де поселили артистів, але там було дуже людно. Можна було розглядіти луки, мечі й палиці, загорнуті в клейонку.

Бхомбол став осторонь і деякий час спостерігав за всім, що робиться довкола. В одному місці хлопчаки дуділи в дудки, зроблені з бананового листя. Раптом двоє малюків посперечалися за дудку. Спочатку вони голосно лаяли один одного, потім почалася бійка, яка скоро перетворилася на справжню битву. Забіяки обхопили один одного і покотилися по землі. Кожний намагався опинитися зверху. А решта не тільки не пробували розборонити забіяк, а навпаки — оточили й заплескали в долоні, під'юджуючи їх криками:

— Давай, давай! Покажи йому!

Бхомбол підбіг до забіяк і розборонив їх. Тієї ж миті вдарили в барабан, сповіщаючи про початок вистави. Всі кинулися на звуки барабана.

Бхомбол пішов слідом за всіма і побачив, що спектакль ще не почався. Глядачі несамовито галасували й метушилися. Кожному хотілося сісти якомога ближче. Хлопчаки повмощувалися біля бамбукової огорожі.

Якийсь чоловік з блідим обличчям, у шовковій сорочці, з довгим пробором на голові, сигаретою в роті і палицею в руці, гукав:

— Пропустіть дітей наперед!

Очевидно, це був Раїв син.

Бхомбол пройшов повз дорослих і сів поряд з хлопцями. Потроху просуваючись уперед, він опинився в першім ряду. Нарешті на сцені з'явилися музиканти з фісгармонією, скрипками, барабанами і цимбалами. Деякі з них курили. Їх готуванням, здавалося, не буде кінця-краю. «Коли ж початок!» — хвилювалися глядачі. Ставало жарко.

Зненацька загриміла музика. Звуки барабана наче відлунювали в грудях.



13. ВИСТАВА

<p>13. ВИСТАВА</p>

Концерт був у повному розпалі. Схилившись над барабанами, барабанщик щодуху гамселив по них обома руками. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він зовсім знесилів. Слухачам уже от-от мав урватися терпець. Неждано музика замовкла. По майданчику прокотився стриманий гомін. Тепер уже, мабуть, появляться артисти.

Бхомбол крутив головою на всі боки, щоб не проґавити, коли вийде раджа в короні з пір'я і з ним сінніасі із жмутком волосся на маківці.




— Он іде посланець Вішну! — закричав хтось.

Всі одразу повернулися в той бік.

— Де він? — пролунав чийсь голос.

— А он, бачиш, біла борода?

— Тьху! Та це ж Нітаїв дядько — Удхоб Халдар!

Хлопчаки зареготали. Минуло ще кілька хвилин напруженого очікування. Праворуч на|^ матах і лавках сиділи поважні люди. Нарешті прийшов і пан Рай. Знову заграла музика. Біля Бхомбола сиділо кілька дорослих хлопців.

— Зараз почнеться, — сказав один із них.

— Звідки ти знаєш? — спитав другий.

— Пан Рай прийшов.

Він мав рацію. Музика звучала недовго. Не встигла вона замовкнути, як з натовпу показалися артисти. Нарада,[32] Вішну, Лакшмі і хтось іще. Мабуть, чи не сторожа.

Побачивши акторів, глядачі ще дужче захвилювалися. Господар трупи сів прямо перед Бхомболом.

— Принеси стільця для Вішну, — сказав він своєму сусідові.

Той, зігнувшись, порачкував із натовпу, потім звівся на ноги і, клацнувши пальцями, звернувся до добродія Рая:

— Хазяїне, потрібен стілець.

— Потрібен стілець, стілець для Вішну! — одразу ж загорлав хтось хрипким голосом.

— Виходить, Лакшмі повинна буде стояти? — спитав господар трупи.

— Тоді два стільці.

Над головами глядачів пропливли два стільці. В одного було очеретяне сидіння.

Вішну й Лакшмі посідали. Нарада почав говорити. Але глядачі так галасували, що слів його ніхто не чув, тільки видно було, як він розмахує руками і трясе бородою.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — пролунав знову хрипкий голос.

— Тихіше, тихіше! Дуже великий галас! — закричали одразу з усіх боків.

Хвилин зо дві кожен намагався перекричати іншого, потім гамір нарешті ущух. Однак посланця Вішну — Нараду і зараз не було чути, він зовсім охрип.

— Повелителю… — прохрипів він, звертаючись до Вішну.

— Голосніше! — закричав один із глядачів, що сидів у кутку.

— Будь ласка, трохи голосніше, — підтримав його інший.

— Казав йому, — розлютився господар трупи, — щоб не їв кислого молока, бо спаде з голосу! Так не послухав! Тепер сичить, як гадюка.

Лакшмі сіла на стілець з очеретяним сидінням. Приблизно за хвилину вона почала соватись, потім почухала ногу. Бхомбол одразу здогадався, що її кусають блощиці. Вистава йшла на повний хід. А Лакшмі сиділа ледь жива. Блощиці, видно, давно не куштували людської крові. Лакшмі нахилилася до Вішну й прошепотіла:

— Мене так покусали блощиці, що напухло все тіло. Я більше не можу сидіти.

— Сиди.

Бхомбол був зовсім близько і, хоч актори перемовлялися пошепки, чув кожне слово.

— Спробував би сам…

— Тоді встань.

Вішну не міг далі розмовляти з Лакшмі: зараз була його репліка. Лакшмі, скривившись, залишилась сидіти. Час від часу вона щось бубоніла — мабуть, благала богиню Дургу. Нарешті вона промовила кілька слів і мерщій схопилася з місця.

Після цього трапився ще один кумедний випадок. Бхомбол дивився в той бік, звідки виходили актори. Неждано в натовпі зчинилася страшенна тиснява. Почулися звуки ляпасів. Це поверталися люди з ярмарку. Серед них було чоловік вісім молочників. Засперечавшись за щось, вони схопилися за свої коромисла. Добре ще, що вистава відбувалася в господі пана Рая, інакше намет давним-давно б підпалили. Кінець кінцем стражники пана Рая втихомирили бешкетників.

Знову почалася вистава. Потроху вона захопила всіх. Пісні були гарні, а гра артистів просто чудова!

Дія однієї сцени відбувалася в тюрмі Канси, де мучились батько й мати Крішни. На грудях в обох лежало важке каміння, і їм доводилося грати лежачи. Їхні голоси було чутно, але самих не видно. Для того, щоб розглядіти їх, Бхомболу, як і багатьом іншим, довелося стати навколішки і витягнути голову, як чаплі. Ось вони лежать — Девакі і Васудев. Ще добре, що каміння було не справжнє, а просто футляри від скрипок. Але в Девакі і Васудева на обличчі був вираз такої муки! Коли б каміння було справжнє, їх би сплющило, як зернятка рису під млиновим каменем. Але Бхомбол все-таки розсердився на Кансу. От негідник!

Господар трупи, випустивши дим із рота, штовхнув у бік людину, що сиділа поруч з ним.

— Ганеше, давай хор! — наказав він.

Ганеш дав знак, і з усіх боків неждано появилися співці в костюмах, які звичайно носять адвокати в суді, і заспівали пісню високими і низькими голосами, а вслід за ними вийшла група смаглявих юнаків. На головах вони мали гаптовані золотом шапочки, схожі на кам'яні чаші, а зодягнені були в простору червону з чорним оксамитом одежу, всипану блискітками. Рукава в них звисали мало не до самої землі. Розмахуючи руками, хор заспівав:


О раджо Кансо, Твій рід буде знищений! Твій погубитель З'явився на світ.

Серед співаків стояло двоє скрипалів у мусульманському «одязі. Припавши до скрипок і зажмурившись, вони водили смичками.

— Насувається буря, стережіться! — зненацька пролунав чийсь хрипкий голос.

Майже в ту мить велетенське шатро разом з ліхтариками зірвалося з вірьовок і спробувало полетіти до неба. Огорнуті густим димом, затанцювали ліхтарики. Небо розпанахала блискавка, вдарив грім…

Буря, буря йде! Налетів холодний вітер. Бхомболові було так жарко, що тепер він відчув велике полегшення. Хлопець любив грозу.

Глядачі миттю зникли. Тільки шатро, лопочучи, підстрибувало за кожним поривом вітру. Невдовзі почався дощ. Та Бхомбол був уже на веранді в пана Рая.

На ніч він влаштувався там же на маті. Виспався хлопець чудово.



14. У СВЕКРА ПАДМИ

<p>14. У СВЕКРА ПАДМИ</p>

Настав ранок. Ворона, закаркавши, збудила тих, що спали на веранді. Одні повставали, інші й далі лежали собі, позіхаючи і похрускуючи пальцями.

Бхомбол підвівся й побачив, що надворі вигодинилось. По всьому небу неначе хто розкидав легенькі хмарки.

Бхомбол вийшов на дорогу, яка вчора привела його сюди. Край села йому стрівся селянин.

— Я дійду цією дорогою до станції? — спитав хлопець.

— До станції? Хіба там станція?

— А куди ж мені йти?

— До Шалукданги. Сюди не ходять поїзди.

— А вчора один чоловік сказав мені, що до залізниці треба йти в цей бік.

— У цей бік? — повторив селянин. — Хоча так… Кантінагар там, за ставом. А ти куди прямуєш?

— До залізниці.

— А що тобі там потрібно? Ти що, поспішаєш на поїзд?

— Еге ж, — відповів Бхомбол.

— Але ж там ходять тільки вантажні поїзди. Ти хочеш сісти на нього? От баламут!

Бхомбол промовчав.

— Ти чий? — розпитував далі селянин. — Мабуть, прийшов до пана Рая? Гайда додому! Приїхав до родича в гості і пустуєш!

Бхомбол зрозумів, що справи його кепські, і знову повернувся в село. На другому кінці села він побачив дорогу, яка йшла греблею в південно-західному напрямку. В далині мрілося друге село. Це, очевидно, був Кантінагар. По дорозі вервечкою рухалися запряжені волами хури з джутом.

На одній хурі сиділо двоє селян. Один із них, затуливши вуха долонями, голосно співав:


Не кажи мені більше про Крішну…

Бхомбол пішов услід за возами. Ех, вилізти б на воза! Але хури через милю звернули на схід. Хтозна, яке там село…

Бхомбол ішов старою дорогою. Милі через три знову показався канал, за каналом неподалік видно було село.

Біля самої води цвіла трава каш. За каналом розкинулись неозорі рисові поля. Три буйволи залізли по шию у воду, заплющили очі і блаженно сопіли. На цьому березі каналу купалися й плавали пастушата. Деякі, скинувши одяг, ловили ним рибу. Трохи далі здіймався вузенький бамбуковий місток. Під містком було зовсім мілко. Селянки, зайшовши в воду, мили голови. Інші, сидячи на березі, прали брудну подерту білизну і балакали про хатні справи. На перилах містка сидів зимородок. Він мав надзвичайно серйозний вигляд, ні на що не звертав уваги, неначе розв'язував про себе якусь складну задачу. Несподівано він пірнув у воду і вилетів на верхівку бамбукового дерева з рибинкою в дзьобі; проковтнувши здобич, птах знову замислився.

Бхомбол ступив на місток. Канал був довгий і вигинався із сходу на захід. Обабіч каналу простяглися поля. В одному місці був великий шлюз. Через ворота шлюзу текла вода, далі видно було рибальську сіть. Коли сіть піднімали, в ній тріпотіли сріблясті рибинки.

Від села швидко наближалася якась людина. В такт її бігу теленькав дзвінок. Коли чоловік підбіг трохи ближче, Бхомбол зрозумів, що це листоноша. За спиною в нього висів ранець з листами, а в руках була палиця з тупим наконечником. До палиці було прив'язано два дзвіночки… Він ніс урядову пошту, і всі мали звертати йому з дороги. Кажуть, листоноша, як носоріг, з дороги не звертає. Якщо не зійдеш з дороги, прохромить живота своєю палицею.

Бхомбол зійшов з містка. Коли листоноша порівнявся з ним, Бхомбол вирішив забалакати до нього. Він хотів показати, що листоноші для нього не дивина і він їх анітрохи не боїться.

— Яке це село?.. Кантінагар? — спитав Бхомбол.

У листоноші були широкі груди, його тіло вилискувало од поту. Набравши в легені ще більше повітря, він ступив на місток і басом промовив:

— Чітеджурі.

— Чітеджурі? Як же це так? А де ж Кантінагар? Скільки до нього?

Не перестаючи бігти, листоноша кинув:

— Наступне село, — і затупотів по містку.

Перейшовши місток, він знову побіг шляхом. Потроху дзеленькання дзвіночків завмерло серед рисових полів.

Підходячи до села, Бхомбол оглянувся назад. Листоношу вже було ледь видно.

Край села під манговим деревом стояв будиночок. На ньому висіла табличка: «Поштове відділення Чітеджурі». Так, листоноша сказав правду. Бхомболові здалося, що назва ця йому знайома. Але звідки? Він так і не міг пригадати. І все-таки він десь чув її. Від ходьби під палючим сонцем в хлопця пересохло в горлі. От би випити склянку холодної води!

Бхомбол вийшов на веранду поштового відділення й заглянув у віконечко. Всередині нікого не було. Запах паперу, клею й тютюну вдарив йому в ніс. Хлопець поблукав по веранді і знову вийшов на дорогу. Поминувши кілька будиночків, він побачив ліворуч за будинком став, з усіх боків оточений кокосовими пальмами. До нього вела вузенька стежина, по якій, очевидно, селянки ходили по воду. Бхомбол пішов стежкою до ставу, щоб напитись води.

Трохи пройшовши густо зарослим травою берегом, він побачив жінку, яка спускалася кам'яними сходами до ставу. Бхомбол зупинився біля сходів.

Жінка була одягнена в сарі[33] з червоною облямівкою, з плеча у неї звисав червоний рушник, а край сарі вона закинула на голову. Перш ніж ступити у воду, вона зняла з плеча рушник і озирнулася. Бхомбол здригнувся: невже це Падма? Жінка теж була вражена. Вона витріщила очі:

— Бхомбол? Ти тут? У такому вигляді?

Падма була старшою донькою добродія Нідху Чокроборті, близькою приятелькою старшої сестри Бхомбола — Рані. Її свекор жив у Чітеджурі. Тепер Бхомбол пригадав, де він чув цю назву.

— Я піду, — сказав він.

— Куди? — Падма квапливо піднялася по сходах. — Без сорочки, в самому дхоті, босоніж, незачесаний! — сказала вона. — Куди це ти чимчикуєш? Ти, либонь, утік із дому? Бхомбол мовчав.

— Ходімо зі мною, — сказала Падма, схопивши його за руку.

Бхомбол не рушив з місця.

— Ну, любий братику, ходімо додому! — повторила Падма.

Сльози забриніли на очах у Бхомбола, але він одразу ж опанував себе і відповів:

— Я все одно не повернуся додому.

— А куди ж ти підеш?

— В Татанагар.

— Ну гаразд. Сьогодні побудь у нас, а завтра підеш.

І вона повела хлопчика за собою. Бхомбол чвалав за нею дуже неохоче.

Коли вони ввійшли у внутрішній дворик, якась бабуся спитала Падму:

— Невістко, кого це ти привела?

— Ви знаєте Харана-бабу?

— Ще б пак!

— Це син його старшого брата.

— Двоюрідний брат Рані?

— Атож.

— Он як!

«Це, мабуть, свекруха Падми», — подумав Бхомбол.

Глянувши на Падму, стара одразу перестала розпитувати.

— От і чудово! Рис уже готовий. Умийтеся й сідайте їсти, — мовила вона і швидко пішла в хижку під солом'яною стріхою, де, очевидно, містилася кухня.

Цього дня Бхомбол наївся досхочу. Опівдні Падма розпитала його геть усе про сім'ю Чокроборті.

— А як ти думаєш дістатися до Татанагара? — спитала вона наприкінці.

— Пішки.

— А зможеш?

— Звичайно.

— Молодець! — Падма одвернулася. Бхомболу здалося, що вона посміхається.

Та коли Падма знову глянула на нього, на її лиці не було й сліду посмішки — лице як лице.

— Я йду, — заявив Бхомбол, коли настав вечір.

— Отак проти ночі? — здивувалася Падма. — Післязавтра Пуджа. Побудь на святі, а потім іди собі.

— Ні.

— Ну то лишися хоч до ранку. Увечері повернувся чоловік Падми. Бхомбол бачив його на весіллі. Тоді він був худорлявий, а тепер став огрядний, наче борець.

— Та-ак! — сказав він спроквола, дізнавшись, хто такий Бхомбол. — Виходить, дома не сподобалось, вирішив іти в Татанагар?

— Еге.

— То в чому ж справа? Завтра я їду в Калькутту. Нам по дорозі.

Очі в нього сміялися, його погляд не сподобався Бхомболу, та й розмова здалася підозрілою.

Під час вечері чоловік Падми посадив Бхомбола поруч із собою.

— Їж рибу, — припрошував він. — В Татанагарі робота не легка. Треба бути дужим.

— Їж, — підтакувала Падма. Під накинутим на голову краєм сарі голос її лунав приглушено.

Спати Бхомболу довелося в кімнаті свекрухи, йому постелили на великій дерев'яній скрині. Скриня була старезна, не скриня, а ціле ліжко. Та Бхомбол довго не засинав. Він ніяк не міг забути погляду чоловіка Падми і його слів. Перед світанком Бхомбол трохи задрімав, та кашель старої збудив його.

На даху каркали ворони. Швидко схопившися з постелі, хлопець обережно прочинив двері. Вони рипнули. У старої був гострий слух.

— Хто там? — одразу ж озвалася вона.

— Це я.

— Хочеш вийти?

— Еге ж, — відповів Бхомбол і вискочив надвір. Було ще темно. Бхомбол квапливо закрокував по дорозі.



15. В КАНТІНАГАРІ

<p>15. В КАНТІНАГАРІ</p>

Сонце підбилося вже височенько. Бхомбол дуже поспішав. Він кілька разів оглядався — чи не женеться за ним чоловік Падми. Ні, позаду не було нікого.

Пройшовши ще трохи, хлопець знову озирнувся. Позаду хтось їхав на велосипеді. Бхомбол пригадав, що бачив велосипед у чоловіка Падми. Невже це він?

Серце в хлопця калатало в грудях. Але куди бігти? З обох боків тяглися голі поля. Рис був уже скошений, джут також, на нивах стирчала сама стерня. В далині зеленіли зарості цукрової тростини, та поки до них доберешся, велосипедист буде вже поруч.

Біля дороги росла фінікова пальма, оточена густим чагарником. Бхомбол мерщій сховався в кущах. Гілки загойдалися. Хлопець спробував притримати їх, та вони непокірно погойдувалися й далі.

Минуло тільки три хвилини, але Бхомболу вони здалися вічністю. Велосипедист і досі не з'являвся… По тілу в хлопця забігали лісові мурашки. На плече впала гусениця. Перед самим його носом лісовий павук заходився снувати павутину. Спина свербіла — її обліпили комарі. Бхомболові було вже несила терпіти далі.

Зненацька почувся шурхіт шин, велосипедист проїхав мимо. Та Бхомбол не встиг розглядіти його — він боявся визирнути. Минуло хвилин десять, перш ніж хлопець наважився вилізти з кущів і подивитися вслід велосипедистові. Дорога завертала ліворуч, і за кущами нічого не було видно. Хто ця людина? Чоловік Падми чи ні?

Бхомбол обережно пішов далі. Ось і село. Мабуть, це і є Кантінагар. Поки він до нього дістався, сонце вже повернуло на вечірній пруг. Час від часу чути було стукіт барабана: у селі святкували Пуджу. Бхомбол засумував за домівкою. Як би він хотів бути зараз там!

Ввійшовши в село, він побачив, що хлопчаки й дівчатка, вирядившись у новий барвистий одяг, ідуть дивитися статую Дургі. Службу божу правили в іншій частині села. Бхомбол пішов слідом за ними.

Які прибрані всі діти! їхні смагляві личка чисто вимиті, волосся в більшості — з них розділене на проділ і щедро змащене олією; щоправда, у декотрих воно стояло стор\ як голки в дикобраза. Хлопчики були одягнені в червоні, жовті і лілові атласні курточки і ситцеві сорочки з довгими рукавами; край дхоті, як правило, звисав до самої землі. Усі вони були _взуті в червоні черевики. В декого взуття було завелике; боячись, що черевики поспадають, хлопчаки йшли, човгаючи ногами по землі. Інші, в кого черевики були тісні, підклали під п'яти паперу й через те накульгували. Силувано посміхаючись, вони намагалися показати товаришам, що взуття їм саме якраз. Дехто навіть узув черевики не на ту ногу! Дівчатка в ніс позатягали прикраси; на них були червоні, блакитні й жовті спіднички, волосся зачесане й розділене на проділ. На декотрих були червоні смугасті сарі, пишні, наче спідниці.

У дітвори був святковий настрій. Бхомболу також захотілося гарно одягтися і взути нові черевики. Коли б він був удома, то теж вирядився б і пішов дивитися на статую Дургі.

Бхомбол побачив сад, за садом — храм богині Дургі. Біля храму метушився народ. Випередивши дітвору, Бхомбол пройшов трохи вперед і побачив на вулиці дівчинку років трьох-чотирьох. Під пахвою вона тримала новеньке червоне смугасте сарі. Дівчинка щось їла, прицмокуючи від задоволення. Очевидно, цукрове печиво. Від зап'ястя до ліктя по руці в неї тік сироп. За два кроки від неї сидів пес. Він улесливо дивився на дівчинку, облизуючись і помахуючи хвостом.

Бхомбол замахнувся на пса, але той не втік, а тільки підібгав хвоста. Зате дівчинка побігла в хату, волочачи по землі смугасте сарі.

У дворі перед храмом зібрався цілий натовп.

Бхомбол вирішив заночувати в цьому селі. Але що б його попоїсти? І тут хлопцеві пощастило: помилково йому дісталася ціла пригорщ смаженого рису з м'якушем кокосового горіха. Перепало йому трохи й цукрового печива. Розпорядник вирішив, що Бхомбол прийшов з барабанщиками.

— Ану, хлопче, підставляй пелену! — сказав він Бхомболові, роздаючи смажений рис.

Бхомбол підставив край дхоті, і розпорядник щедро насипав йому рису й цукрового печива.

Смажений рис був зовсім свіжий. Зернята маленькі-маленькі і дуже смачні, на кожному червона цяточка. Бхомбол примостився біля храму і всмак попоїв.



16. В ЧОРМАДАРІПУРІ

<p>16. В ЧОРМАДАРІПУРІ</p>

Минула ніч.

Настав осінній ранок. Дворик храму залило золотисте сонячне світло. В кутку дворика під деревом залунала знайома мелодія флейти:


Вставай, вставай, моя мати, Та заплети свої коси…

Гарно вбрані дітлахи оточили музикантів. Серед них був і Бхомбол: йому не хотілося йти звідси.

«Закінчиться Пуджа, — думав він, — і я подамся в Татанагар. А кілька днів перебуду тут».

Ополудні він одержав жменю рису. Прополоскавши рота й витерши краєм одежі лице, Бхомбол підійшов до храму й побачив чоловіка Падми. Він про щось розмовляв з розпорядником. Очевидно, про Бхомбола. Хлопець мерщій сховався за стіною храму.

Перескочивши через ограду, за якою росли бананові дерева, він опинився в саду, миттю перебіг його, поминув хлів, солом'яний навіс, потім — комору. Подолавши всі перепони, Бхомбол вибрався на дорогу і помчав, як вітер.

Біжучи, він оглянувся на село — чи не женеться, бува, хто-небудь за ним. По дорозі йшли тільки незнайомі люди. Вони проводжали втікача здивованими поглядами.

Дорога була погана — невимощена. Від коліс возів на ній поробилися глибокі вибої, подекуди її перетинали канави, які, очевидно, прокопали селяни, щоб переганяти воду з одного поля на інше. Зараз було сухо, вода стояла лише в рівчаках уздовж дороги, та й ті заросли куширом і квітучим лататтям. Подекуди стояли чаплі та ще панкоурі — птах-водяник — плавав і пірнав у воді. На верховіття дерева, на березі каналу, сіла сойка і закричала: «Кррр!» Склавши руки, Бхомбол вклонився їй. «Аби тільки не спіймали», — забобонно подумав він. Але сойка з криком полетіла.

Бхомбол злякався й оглянувся — чи не йде, бува, чоловік Падми. Адже зараз його шукають по всіх усюдах. Отепер він ускочив у халепу! Вони знайдуть його в Татанагарі, на заводі, де виробляють залізо. Вони можуть спіймати його й на залізниці… Попереду не було видно жодного села. Бхомбол озирнувся довкола, шукаючи ставу: його теж ніде не було. Скільки оком кинеш лежали неозорі поля.

Надходив вечір. Небо на заході почервоніло. Полем до села, помахуючи хвостами, брели корови. Почало сутеніти. По дорозі Бхомбол зустрів кількох селян, але вже не розпитував їх про залізницю і про те, як зветься найближче село.

Хлопець дуже поспішав, але завидна до села так і не дістався. Зійшов місяць, його бліде світло відбивалося в каналі. На дорогу лягла мережана тінь від листя. Попереду заблищали вогники якогось села чи станції. Звідти долинав бій барабана. І в цьому селі святкували?

Бхомбол побіг. Звичайно, зараз там іде відправа. Бій барабанів ставав дедалі виразнішим. Очевидно, барабанів там було багато.

Тепер уже недалеко. Бхомбол ввійшов у село. Бій барабанів долинав зліва. Кілька жінок і дітей, розмовляючи, ішли в тому напрямку. Бхомбол подався за ними. Виявилося, він мав рацію: перед ним стояла велетенська статуя Дургі. Відправа вже почалась. Брахман розмахував кадилом перед зображенням Дургі, усе довкола було оповите димом. Бхомбол проштовхався крізь натовп наперед. Йому хотілося підійти якомога ближче до самої Дургі, але статую оточувала бамбукова огорожа. В огорожі він помітив дірку. Бхомбол вирішив зайти з іншого боку.

Несподівано його хтось схопив за руку:

— Бхомболе! Бхомболе!

Бхомбол, здригнувшись, підвів очі і… побачив свого дядька. Той обняв небожа обома руками. Тепер Бхомболу не втекти. Замість Татанагара він потрапив у чормадаріпурську контору…

Новина одразу облетіла все село: знайшовся небіж пана управителя.

— Бийте дужче в барабани — матимете частування! — сказали розсильні барабанщикам.

Барабанщики оточили небожа й дядька і завзято гупали в барабани.

У Бхомбола по щоках текли сльози, йому здалося, що барабани вимовляють: «Татанагар пропав, Татанагар пропав!» А цимбали потихеньку підтакують: «Томбол-дада, Томбол-дада, Томбол-дада!»










ЧАСТИНА ДРУГА

1. СПІЙМАЛИ!

2. ПЕРШИЙ ДЕНЬ

3. НА БАЗАРІ

4. ЗНОВУ ВЧИТИСЯ?!

5. РОЗМОВА

6. УВЕЧЕРІ

7. БАГАТО ЦІКАВОГО

8. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ СПІВАВ НЕ ДО РЕЧІ

9. ШВИДШЕ Б ДОДОМУ!

10. В ДОРОГУ!

11. РІЧКОЮ

12. У ДОБРОДІЯ МУХУРІ

13. НАРЕШТІ ДОМА!

<p>ЧАСТИНА ДРУГА</p>
<p>1. СПІЙМАЛИ!</p>

Дядько не відшмагав Бхомбола, він навіть не посварив його і поводився так, ніби не знав і знати не хотів, що Бхомбол втік із дому й дістався до самого Чормадаріпура. Не кажучи й слова, він узяв небожа за руку і вивів його з натовпу.

Вони йшли вузькою, зарослою стежкою. Попереду з ліхтарем у руці, стукаючи об землю палицею, ступав розсильний. Обабіч стежки росли будяки й чагарник. Там, у заростях, могли причаїтися гадюки. Вони бояться шуму, ось чому слуга ретельно стукав своєю палицею. Несподівано з кущів праворуч вискочила жаба і пострибала попереду Бхомбола. Зненацька вона зупинилася і заклякла на місці. В світлі ліхтаря Бхомбол бачив, як у жаби роздувалася шия, як блищали її маленькі очиці. Коли Бхомбол хотів обминути її, жаба раптом стрибнула вбік і потрапила на голу ногу Бхомбола; перш ніж він устиг з огидою скинути її, вона високо підскочила і зникла в кущах. Її слизотний дотик залишив у Бхомбола неприємне почуття.

— Дивись під ноги! — торкнув його за плече дядько.

Але ж Бхомбол і так дивився під ноги. Хіба він винен, що жаба сама плигнула йому на ногу? Серце його стислося від образи…

Тьмяно світив молодик, було темно, хоч в око стрель, і Бхомбол раз по раз спотикався. Велетенські, непорушні дерева, усіяні світ: лячками, ледь бовваніли попереду. Здалеку, звідти, де люди відзначали свято, долинали звуки барабана і канші.[34] Бхомболу здавалося, що канші дражнить його, примовляючи: «Тримай його! Тримай його!» А барабани вторують: «Будуть бити! Будуть бити!» Та сльози в нього вже висохли.

Наблизившись до будинку, слуга відчинив хвіртку і зайшов у двір. Дядько, тримаючи Бхомбола за руку, подався слідом за ним.

Бхомбол відчув запах квітів шіуля,[35] розлитий по всьому подвір'ю. В маленькому будиночку, що стояв праворуч, світилося. Дядько і Бхомбол піднялися на веранду. Навіть сюди долинав галас. Та не встиг Бхомбол як слід прислухатись, як вони опинилися у великому критому дворику. Двері в будинку були замкнені. Дядько вийняв в'язку ключів і відімкнув двері.

Ввійшовши вслід за дядьком до кімнати, Бхомбол звернув увагу на стару лампу, що стояла в припасованому до стіни кошику.

— Шорупе, — звернувся дядько до слуги, — принеси води з колодязя.

Взявши лампу, Шоруп пішов виконувати наказ.

— Бхомболе, — мовив нарешті дядько, — піди до колодязя, вмийся. Сандалі візьми на полиці, а рушник висить он там, на жердці.

Взявши рушник і сандалі, Бхомбол побіг надвір.

Шоруп, повісивши лампу на велике дерево, зачерпнув цебром води з колодязя. Лампа висіла криво. Вузький язик полум'я видовжився і лизнув скло, лишивши на ньому чорний слід. Бхомбол зняв лампу і прилаштував її рівно. Та вона не втрималася на галузці, перекинулась і впала в грязюку біля колодязя. Вогник блимнув востаннє і потух.

— Ти що, п'яний? — пролунав голос дядька з хати. Мабуть, він почув, що лампа впала. — Накурився конопель, і тепер у тебе в очах усе двоїться?

— От бачите, що ви накоїли! — з докором мовив Шоруп Бхомболові. — Що я тепер скажу хазяїнові?

— Треба було повісити лампу рівно — тоді я не став би її чіпати, — відказав Бхомбол.

У відповідь Шоруп пробубонів щось нерозбірливе. Бхомбол поглянув навкруги. Все було залите блідим світлом місяця.

Бхомбол умився і, взувши сандалі, повернувся до кімнати. Дядько був уже в постелі й димив своєю люлькою. Поруч, на лаві, лежало чисте дхоті з чорною облямівкою і старанно складений чадор.

Побачивши Бхомбола, дядько сказав:

— Зніми своє лахміття й одягни чисте дхоті, і чадор — теж. Завтра вранці ми сходимо на базар і купимо тобі все, що треба… Це ти, Харане?

— Я, пане, — обізвався високий, худий чоловік.

Волосся на голові в нього стирчало, як на малярському квачі, вуса й борода стовбурчились, мов щетина, на ногах у нього були неоковирні, старі черевики, а в руках він тримав пакунок, загорнутий у листя банана.

— Візьміть, пане, — сказав він, подаючи пакунок Бхомболу, — я зараз принесу води.

Пакунок був важкий і гарячий. Розгорнувши листя, Бхомбол побачив смажену рибу і свіжі коржики. Приємні пахощі гарячого горошку, соусу і ніжного листя банана нагадали Бхомболу, що він голодний.

— Сядь он там, — сказав дядько, показуючи на крісло. — Не закапай дхоті соусом!

Вмостившись зручно в кріслі, Бхомбол напхав собі повен рот їжі. Гарячі коржики були дуже добрі. Вони так смачно хрумтіли на зубах!

Тим часом Харан приніс у бронзовім кухлі воду. Бхомбол їв швидко, листя банана прилипало до рук і заважало йому.

— Викинь листя у вікно, — порадив дядько.

Прямо над Бхомболом було велике заґратоване вікно, запнуте знадвору матою. Бхомбол відхилив мату, викинув листя, потім, узявши в Харана кухоль з водою, сполоскав обличчя й руки. Решту води він вилив і віддав кухоль служникові. Бхомбол хотів був витертись краєчком дхоті, та згадавши, що на ньому дядьків одяг, витерся мокрим рушником, який висів на спинці крісла, і знову сів.

Дядько кашлянув, наче бажаючи почати розмову. Серце у Бхомбола тенькнуло Дядько був дуже розгніваний, його гнів, здавалося, висів у повітрі разом з хмарами тютюнового диму. Він так завжди одкашлювався, коли хотів сказати Бхомболу щось важливе або вилаяти його за щось. Дядько помічав тільки всілякі провини й помилки свого небожа. Бхомбол очікувально закляк. Звуки музики, що долинали із свята, раптом замовкли, стало зовсім тихо. Тільки чути було, як цвірчали цикади: одна десь у кутку, інша під дахом, ще кілька в кущах, надворі. На чорному ящичку, що стояв на бамбуковій полиці, цокав годинник: «Тік-так, тік-так, тік-так». Здавалося, ніби хвилі прокочувались по річці часу.

Десь неподалік мав бути став, інакше квакання жаб не лунало б так голосно. Від глинобитної стіни тхнуло вологою. Запах вологої глини змішувався з пахощами лісу і квітів. Бхомбол задерев'янівши сидів у кріслі. Дядько мовчки курив. Та мовчанка тривала недовго. Дядько покликав Харана і, віддавши йому люльку, сказав Бхомболові:

— Уже пізно… Ти б заснув, а я трохи пройдусь.

І, чалапаючи сандаліями, пан управитель зійшов з веранди.

— До речі, Шорупе, — несподівано пролунав із пітьми його голос, — це ти розбив лампу? Яким чином?

— Та так, пане, — несміливо відповів Шоруп. — Лампа висіла на дереві й перекинулась. Все було б гаразд, коли б олія в ній не була така погана. От скло й закоптіло. Олія з крамниці Бошонто. Цей негідник завжди обдурює, а коли йому кажеш, він і вухом не веде…

— Ну гаразд, — перебив його пан управитель.

На цьому розмова про лампу кінчилася.

Бхомбол почув, як хтось голосно позіхнув у нього за спиною. Він оглянувся. Позіхав Харан, котрий, простеливши на долівці мату, ліг спати біля дверей. Бхомбол встав і виглянув у вікно. Місяць зайшов. Стало зовсім темно. Навіть світлячки кудись зникли. І в цій пітьмі з'явився якийсь мандрівний вогник. Десь поруч загавкав собака.

— Спіть, — сказав Харан, почувши мабуть, що Бхомбол устав. — Не бійтесь, я тут.

Служник потихеньку причинив двері, і Бхомбол почув, як він неголосно заспівав знайому пісню.

Бхомбол багато разів чув цю пісню вечорами в Дургапурі. Слова пісні йому не подобались, але сумовита мелодія брала за серце. Здавалося, що співак плаче. У Харана був напрочуд приємний голос. Мабуть, він навчився співати в якійсь мандрівній акторській трупі. Де ще можна навчитися так гарно співати! Треба завтра спитати його про це. Але ждати до наступного дня у Бхомбола не стало терпіння. Він устав, підійшов до дверей і спитав:

— Харане, ти був артистом?

Почувши голос Бхомбола, служник підвівся з мати.

— Так, — відповів він. — Давно, коли мені було стільки років, як тобі, я виступав з однією трупою…

— А кого ти грав?

— Драупаді.[36]

— Ти вмієш читати й писати?

— Ні.

А як же ти запам'ятовував слова ролі?

На слух.

— А чого ти пішов з трупи? Хіба погано бути артистом?

— Дуже вже тяжко було жити — здебільшого надголодь, платні постійної я не мав. А зате в скількох селах ми побували! Заходили і в будинки. багатих заміндарів. За мої пісні пани дали мені сім медалей. Мій дядько — він теж був у трупі — грав на скрипці. Та одного разу він і ще четверо артистів з нашої трупи занедужали на холеру. Дядько помер. Крім дядька, нікого з родичів у мене не лишилося; тому після його смерті я повернувся додому і більше нікуди не їздив.

— У тебе зосталися ті медалі?

— Хіба ж їм місце в хаті злидаря! Усі попродав і проїв… Іди спати…

Бхомбол слухняно відійшов і знову ліг у постіль. Харан вклався перед відчиненими дверима, потім тихенько причинив їх, і невдовзі Бхомбол почув його хропіння.

Бхомболові не спалося. Він думав про себе, про те, що з ним тепер буде.

Звідкись поналітали москіти. Довелось відганяти їх гілкою. Кінець кінцем Бхомбол нап'яв захисну сітку над ліжком і заліз під неї. Пригадуючи події сьогоднішнього вечора, хлопець подумав, що ніколи ще його дядько не був таким добрим і уважним. Бхомбол завинив і втік із дому, боячись кари, а замість неї він зустрів увагу й ласку… Що б це мало означати? Бхомбол мріяв влаштуватися на роботу, щоб вивчитись і стати врешті інженером. Але ж хіба вже все втрачено? Він не повернеться додому. У нього немає ні матері, ні батька, ні сестер, ні братів…

Бхомбол виразно пригадав усе, що сталося з ним, починаючи з тієї хвилини, як він утік з дому. Згадав бабусю з Шалукдангі, згадав, як пірнав з баньяна. Потім згадав, як чоловік Падми, подруги його двоюрідної сестри, намагався спіймати його. Правда, ще в дорозі управитель торговельної контори, дядьків приятель, пробував затримати його за допомогою своїх людей. Та Бхомбол не затаїв на нього образи…

Звідси він теж утече, ніхто не зможе втримати його…

Раптом надворі почулося обережне покашлювання дядька. Чалапаючи сандалями, він погукав:

— Ей, Харане! Харане! Ти що, помер?

— Що накажете, пане? — пробурмотів Харан, прокидаючись.

Коли пан управитель зайшов до кімнати, Бхомбол лежав із заплющеними очима. Він не розплющував їх, аж доки не заснув.

Прокинувся Бхомбол пізно вночі, йому хотілося пити. Він напився, майже не розплющуючи очей, щоб не розбуркатися. Відколи Бхомбол утік із дому, він уперше спав у ліжку і так безтурботно.


<p>2. ПЕРШИЙ ДЕНЬ</p>

Коли Бхомбол проснувся, промені, наче довгі золотисті пелюстки, пробивалися у вікно крізь щілини в маті. Трикутними або круглими плямами вони лягали на долівку. В кожному сонячному промені кружляли тисячі порошинок; здавалося, ніби це літають живі істоти.

Пан управитель був уже на ногах. Очевидно, він прокинувся набагато раніше за Бхомбола.

З майдану, де вчора було свято, долинув стук барабана. Бхомбол здогадався, що це пустують сільські хлопчаки.

Він хотів устати. Відкинувши сітку, хлопець побачив у ній кілька москітів. Напившись крові, вони пороздувалися і були схожі на червоні квітки. Коли Бхомбол труснув сітку, москіти спробували знятися, та були надто тяжкі, щоб літати. Бхомболу не хотілося бруднити рук, і він не став їх убивати. Він виліз з-під сітки і вийшов надвір.

Біля колодязя хтось сидів навпочіпки й прав. Над кухнею струмів димок, линув кудись за огорожу і зникав у густому листі дерева, що росло поряд. Біля самої кухні розкинуло велетенське віття старе дерево шіуль. Квітів на ньому не було: вони всі вже осипались, усіявши землю білими пелюстками. Замість квітів лишилася біла, як піна, зав'язь.

Коли Бхомбол підійшов до колодязя, служник, що сидів навпочіпки, швидко вилив воду з відра, набрав свіжої і, привітно посміхаючись, подав йому. Здавалося, він був дуже задоволений, що зробив Бхомболу послугу.

Не встиг Бхомбол, умившись, повернутися до хати, як почулося покашлювання дядька.

— Добродію Тхакур, чи готовий чай? — крикнув він, показуючись у дверях.

«Добродій Тхакур» з'явився з чайником. Це був хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти, родом з Орісси. З шиї в нього звисав до пояса товстий шнурок брахмана. За щокою він тримав листок бетелю; його довге волосся вилискувало від олії, одяг на нього був завеликий і не можна сказати, щоб дуже чистий. Бхомбол посміхнувся в душі: звичайно люди вмиваються щоранку, та коли б цей «добродій» сьогодні вмивався, то навряд чи в нього зберігся б кастовий знак[37] на лобі і брови були б так натерті сандалом, як зараз.

— Бхомболе, — знову пролунав голос дядька, — ти почистив зуби?

— Зуби я чистив ще раніше, — збрехав Бхомбол, — а зараз тільки вмився.

Дядько замовк і, здавалося, заспокоївся, але ненадовго.

— Тоді давай пити чай, нам треба їхати. У мене багато справ… Ти чуєш, що я кажу, Харане?

— Чую… — І, тримаючи в руках щось загорнуте в листя, Харан пішов до хати.

Пан управитель піднявся на кухонну веранду.

Харан повернувся з двома ослонами. Бхомбол сів поруч з дядьком. Служник поклав пакунок, який він приніс, на тацю і поставив її перед паном управителем. На банановому листі Бхомбол побачив солону городину і дві в'язки бананів. «Добродій Тхакур», подавши в емальованих кухлях чай, залишився стояти біля порога.

Коли Бхомбол жив дома, він теж щоранку пив чай. Іноді до чаю давали смажений рис, іноді солодкі рисові коржики, часом джіліні.[38] Чай дома завжди був такий міцний, як тут, і городина така сама свіжа. І раптом Бхомбол уперше замислився над тим, чи п'ють уранці чай Харан, Шоруп, барабанщики, які були там, на святі, той служник, що прав біля колодязя… Чи їдять вони таку городину? Бхомбол знав: ні, не п'ють і не їдять. Здебільшого вони зовсім не снідають. Чому? Хіба їм не хочеться їсти? «Треба буде спитати когось, — подумав Бхомбол. — Тільки не дядька». Дядькові не сподобаються такі запитання. Досі він так і не сказав нічого з приводу його втечі. Та він не помине нагоди сказати. Запальна людина! Може, ще зачинить Бхомбола в «холодну» заміндара. Про цю «холодну» Бхомбол багато чув.

Бхомболові дуже кортіло побачити її, дужче, ніж дізнатися, хто що снідає. Він мріяв хоча з вулиці заглянути в «холодну». Хлопець чув, що перед «холодною», де найбільше припікає сонце, садовлять орендарів, котрі не внесли орендної плати, і б'ють бамбуковими палицями. Але тільки тих, хто заслуговує дуже суворої кари, приводять і садовлять у «холодну». Для цього треба бути принаймні розбійником. Розбійників б'ють нещадно. Ось коли його посадять туди, думав Бхомбол. він усе побачить на власні очі. Та питати він поки що нікого не буде: ще скажуть дядькові, а той неодмінно почне вичитувати Бхомболу нотацію. «Нащо тобі все це потрібно? — скаже він. — Краще б думав про своє навчання».

Навчання, навчання, навчання! Яка з нього користь? У них в Дургапурі на базарі є багатий крамар, який має великий склад джуту на станції. Цей крамар, як і інші власники складів, не вміє ні читати, ні писати. Бхомбол добре знав це — він учився в одній школі з його синами…

— Ти розлив чай! Пий як слід, — зробив Бхомболові зауваження дядько.

Зненацька біля порога кухні хтось захихикав. Бхомбол підвів голову і глянув на двері, йому здалося, що це сміявся «добродій Тхакур». Мабуть, з того, що Бхомболу зробили зауваження. Бхомбол хотів переконатися, що не помилився, але служник, не моргнувши оком, заходився наливати чай у мідний кухоль. Бхомбол так і не дізнався, з чого сміявся «добродій Тхакур».

Управитель на мить вийшов у спальню, а коли повернувся, то побачив, що Бхомбол ще не закінчив снідати.

— Ти що, і досі їси?! — вигукнув він. — Гляди, не лусни. Кінчай! І одягни чадор як слід. Нам треба йти на базар.

Він узяв із рук Харана люльку і почав зосереджено затягуватись.

Бхомбол довго не міг одягти чадор. Слизький шовк не тримався, і чадор спадав. Нарешті сяк-так одягши його, хлопець разом з дядьком пішов на базар.

Шорупа ніде не було видно. Замість нього їх супроводжував інший, незнайомий Бхомболу служник, одягнений у грубе дхоті, перехоплене в стані. У нього були великі, налиті кров'ю очі, а волосся стирчало врізнобіч.

Сонце світило по-осінньому. По небу повільно й ліниво пливли хмари, наче не хотіли заступати сонце.

Дядько рвучко розкрив парасольку, служник узяв її і пішов слідом, тримаючи парасольку над головою пана управителя. Бамбукову палицю він затис під пахвою.



«Іде, наче раджа», — подумав Бхомбол.

— Бого, — звернувся дядько до служника, — негайно ж іди до Коморді…

Виходить, чоловіка, який ішов з ними, звали Бога.

— Слухаю, ваша світлість, — відповів Бога хрипким голосом, — зараз іду. Але ж вам буде незручно без мене. Треба було вирушати на базар у паланкіні. Така спека…

Бхомбол уперше чув, щоб кому-небудь говорили «ваша світлість». В Дургапурі ніхто не називав його дядька «ваша світлість». На нього казали просто «пан Чакі» або «пан управитель».

— Обережно, ваша світлість, — звернувся раптом Бога до Бхомбола. — Тут можна вколоти ногу.

Почувши таке шанобливе звертання, Бхомбол справді відчув себе «світлістю». Та чи не кепкує з нього служник? Бхомбол непомітно глянув на нього, але на сухорлявому лиці Боги не було й сліду посмішки. Здається, він взагалі не любив жартів. Чи не тому його, чотирнадцятирічного хлопчину, назвали «ваша світлість», що на ньому шовковий чадор, а сам Бога чимчикує босоніж, з розкуйовдженим волоссям, в неохайному дхоті? Бхомбол уперше в житті відчув повагу до своєї особи і спробував триматися статечно, як, на його думку, і належало «світлості».

До контори було далеченько, а сонце добряче припікало. Обабіч дороги ріс колючий чагарник та касторові кущі. Тільки в одному місці виднілося кілька фінікових пальм і дерево манго.

Нарешті вони підійшли до просторого подвір'я перед конторою. Бхомбол поглянув навкруги. Праворуч стояли дві комори на рис. Біля стіни одної з них, зливаючись із жовтими квітками, причаївся в засідці великий волохатий кіт. Неподалік від комор, біля велетенського дерева нім, стояли два паланкіни з зеленими верхами.

Проходячи подвір'ям, Бхомбол уважно роздивлявся на всі боки, сподіваючись побачити «холодну», але так нічого й не помітив жахливого. Вікна й двері довгого будинку контори були зачинені. Тільки двері в погріб стояли трохи прочинені. Біля них лежав чорний пес і старанно вилизував свою шерсть. Бхомбол оглянув усе ще уважніше. Піднявшись сходами, в яких не вистачало цеглин, вони пройшли по цементовій підлозі веранди.

Подекуди на колонах і на перилах веранди видно було темні плями. Бхомбол збагнув, що це сліди спітнілих рук і спин тих, хто бував тут і довго стояв, прихилившись до колон і перил. Подекуди видно було плями вапна, наче хтось жував і спльовував бетель.

Де ж «холодна» і ті непокірні орендарі, котрі повинні були сидіти тут, на цьому великому подвір'ї, на сонці?

Двоє чоловіків з порожніми мішками й кошиками ішли їм назустріч. Побачивши пана управителя, вони звернули з дороги і промовили:

— Салям![39]

Коли Бхомбол глянув на них, вони так само шанобливо привіталися й з ним.

Бхомбол у відповідь їм буркнув щось невиразне, йому вперше в житті сказали «салям» — як дорослій і поважній людині. «В Татанагарі є багато професій, які всі шанують, — подумав Бхомбол. — Можна стати, наприклад, молотобійцем. Та хіба там хтось скаже навіть інженерові «салям», хіба його стануть величати «ваша світлість»? Проте, коли ти дужий, краще стати молотобійцем, ніж управителем. Інша справа його дядько — він зовсім хворий. Правда, він високий і гладкий, шкіра в нього світла, а очі й вуса наче зумисне створені для того, щоб викликати в людей повагу».

В кімнаті, куди вони зайшли, сиділо багато людей.

Побачивши пана управителя, усі квапливо повставали, швидше від страху, ніж од ввічливості. І молоді, й старі — всі посхоплювались на ноги.

Пан управитель перемовився з деким із присутніх словом-другим і, відійшовши вбік, став так близько до статуї богині, ніби і їй хотів щось сказати чи ждав, що вона заговорить з ним.

Потім він глянув на барабанщиків. Бхомболові хотілося побути тут якомога довше, та час не дозволяв, сонце вже підбилося високо і дядько поспішав.

Хлопчаки, що сиділи осторонь, чекаючи вистави, загомоніли. Один, трохи старший за інших, глузливо посміхаючись і поглядаючи на Бхомбола, голосно мовив, так, щоб усі чули:

— Дивіться! Цей хлопець носить подушку на животі!

Дхоті було завелике на Бхомбола, і він зібгав його на животі. Він і сам знав, що негарно ходити з таким пакунком спереду. Але зауваження якогось чужого хлопця викликало в нього лють. Коли б тут не дядько, Бхомбол одразу ж провчив би цього нахабу. А так він тільки пильно глянув на кривдника, надавши своєму обличчю гордовитого виразу, ніби кажучи: «Хто ти такий, щоб розмовляти зі мною?»

— Це небіж пана управителя! — мовив один з хлопчаків пошепки.

— Велике цабе! Я просто помираю із страху! — відказав довготелесий хлопець, оглядаючи Бхомбола і глузливо кривлячи губи.

«Ну чекай же, я ще тебе колись спопаду!» — подумав Бхомбол.

— Ходімте, ваша світлість! — гукнув Бога.

Пан управитель, гадаючи, що служник звертається до нього, також обернувся.

Бхомбол пригадав, як у Манікпурі біля бамбукового гаю він витримав бій з тамтешніми хлопчаками. Він був зовсім сам, в незнайомій місцевості, але, схопивши бамбукову палицю, мужньо пішов на ворогів, і ті злякано, як горобці, кинулися врозтіч. Тут же зовсім інша справа: він — небіж пана управителя, його величають «ваша світлість» і, вітаючись, кажуть «салям».

Очевидно, коли б тільки Бхомбол захотів — він зміг би віддубасити кого завгодно з хлопчаків або наказати зробити це служникам. Та Бхомбол зрозумів, що вдатися по допомогу до служників чи поскаржитись дядькові — значить. показати себе боягузом. Ні, він провчить цього нахабу сам!

Бхомбол підняв руку і показав хлопцеві кулака. Однак того це не злякало: він, у свою чергу, посварився ногою. Бхомбола це розгнівало ще більше. Однак час для того, щоб поквитатися з кривдником, був неслушний, і, збагнувши це, хлопець уперше в житті зумів опанувати себе.

Своє бажання помститися він, наче розлюченого бульдога, прип'яв на ланцюг десь у закутку своєї пам'яті. Настане час — і він спустить цього бульдога, — вирішив хлопець.


<p>3. НА БАЗАРІ</p>

До базару від контори йти було далеко. Дорога пролягала де затінком, а де на осонні. Обабіч неї ріс низький густий чагарник.

Тут і там серед садків манго і заростів бамбуку видно було хатини з високими солом'яними стріхами. Деякі до самої стріхи були обплутані виткими рослинами.

За одним із будинків серед іншої городини впадав у око великий баклажан. Під поглядами подорожніх він ніби ще нижче опустив на своє лице зелену намітку і навіть повернувся спиною… Та, здавалося, крізь прогалинки поміж листям він потай стежив і далі за ними.

Потім Бхомбол побачив чоловіка, який стругав паличку. Поруч з ним стояв ще один і збивав фіги пристосованою саме для цього тичкою. Коли пан управитель порівнявся з ними, вони обидва припинили свою роботу і шанобливо привіталися з ним, потім з цікавістю оглянули Бхомбола.

В цей час на дорозі показався великий, запряжений волами віз, навантажений хмизом і соломою. На самому верху, захистившись від сонця парасолькою, накинувши на плечі чадор і ліниво чухаючи ногу об ногу, сидів чоловік і, здавалося, куняв. Він, мабуть, був нетутешній. Не озираючись довкола, він їхав прямо посеред вулиці.

— Ей, ти, негіднику! Очі більмами позатягало, чи що? Звертай! — закричав Бога. Чоловік, що куняв на возі, здивовано витріщив очі.

— Звертай! — гукав слуга, поспішно склавши парасольку.

Возій квапливо стьобнув борозного вола, а підручного смикнув за хвоста. Хура справді звернула, але обоє правих коліс потрапили в глибоку канаву, а воли зайшли в садок біля дороги.

Пан управитель ішов собі далі прямо по дорозі, а Бога так само незворушно тримав над його головою парасольку. Бхомбол був здивований. Простуючи за дядьком, він час від часу озирався назад. Адже вони могли легко звернути і дати хурі проїхати! Чому ж вони не зробили цього?

Оглянувшись востаннє, Бхомбол побачив, як возій зіскочив на землю і метушився біля воза. Незабаром вони повернули ліворуч і ввійшли в зарості. Більше Бхомбол нічого не зміг побачити.

Перед ними з'явився великий повноводий став. Довкола нього стояли вкриті соломою і бляхою будинки. Один берег поріс чагарником. Там, біля самих кущів, у воді видно було безліч лілей. На протилежному боці купалося, кілька чоловік. Неподалік від них хлопчик ловив вудочкою рибу; поруч нього сиділа дівчинка. Поки Бхомбол із дядьком ішли вздовж ставу, у хлопчика клюнуло. Маленьке рибеня блиснуло сріблом і затріпотіло в промінні сонця.

На пустці за одним із будинків валялися розбиті банки, череп'я, бамбукове ломаччя. А ще далі на ній розгулювали дикі голуби.

Зненацька вони знялися в повітря і, покружлявши в небі, полетіли саме в той бік, куди йшов управитель з небожем.

Невдовзі Бхомбол з дядьком підійшли до базару. З обох боків його стояли одна повз одну пофарбовані в темний колір крамниці під бляхою. Деякі з них були кам'яні. Ліворуч стояв рундук кравця. На вивісці червоними літерами на чорному тлі було написано: «Білаталі і бр. Тут можна купити будь-який одяг». «І бр.» означало, очевидно, «і брати».

Помітивши цю вивіску і саморобний напис, Бхомбол посміхнувся. Перед рундуком висіли, погойдуючись на вітрі, ситцева сорочка і червона спідниця, облямована чорною тасьмою. У кутку рундука перед запорошеною шафою з розбитим люстром сидів навпочіпки чоловік у вишиваній сорочці з довгими рукавами і, орудуючи велетенськими ножицями, кроїв куртку. Волосся в нього на голові було кумедно підстрижене — драбинкою, ніби йому, коли стригли, одягали на голову різної величини горшки. Зате борода в кравця була дбайливо підстрижена на французький лад. В кутику рота він тримав напівпогаслу сигарету. Поруч із ним сидів хлопець з перснем на пальці і пришивав ґудзики.

Ось кравець виглянув на вулицю. Побачивши пана управителя, він кинув роботу, похапцем вибіг з рундука і, шанобливо вітаючись, сказав:

— Ласкаво просимо, ваша світлість!

Бхомбол і його дядько стояли перед самим рундуком.

«Цікаво було б дізнатися, хто тут сам Білаталі, а хто його «…і бр.», — подумав Бхомбол. Всередині рундука він помітив ще й інших людей.

Однак управитель не став заходити всередину.

— У тебе знайдеться сорочка? — спитав він, стоячи на вулиці.

— Сорочка на хлопчика? — Кравець глянув на Бхомбола. — Звичайно! Будьте ласкаві, зайдіть у рундук! Я покажу вам, що в мене є.

— А на що ви посадите його світлість? — суворо спитав Бога.

Позаду почулося хихотіння. Бхомбол озирнувся і побачив, що довкола зібралися цікаві; вони теж глянули на хлопця.

Кравець видобув із шафи шмат шовкової тканини і заходився змітати з тахти порох, готуючи місце для пана управителя. Хлопець з перснем кинув пришивати ґудзики і встав; чоловік, що сидів у кутку, завмер і витріщив очі на гостей.

Управитель зайшов у рундук і сів. Бхомбол опустився поруч з ним. Кравець знову відчинив шафу, дістав звідти вузол з одежею і, розв'язуючи його, сказав:

— Звичайно, одразу важко підібрати готову річ, але зараз свято, і, на щастя, є кілька пошитих сорочок.

Він вийняв з вузла білу в чорну смужку сорочку з мережкою на рукавах і подав її панові управителю.

— Нікудишній ситець, — зневажливо мовив той.

Бхомбол давно мріяв про таку сорочку, зшиту по-пенджабськи, але не посмів сказати цього.

— Ну як, подобається? — спитав його дядько.

Бхомбол швидко закивав головою.

— Одягни, я побачу, як вона на тобі…

Бхомболу не треба було говорити це двічі.

Скинувши чадор, він почав швидко одягати сорочку.

— Ваша світлість, ви тільки накажіть, — мовив кравець, обсмикуючи і поправляючи на хлопчикові сорочку, — і ввечері будуть готові дві такі сорочки. Ми беремо найкращий ситець у Хартеба. — І він запобігливо глянув у вічі панові управителю.

— Дай ще одну таку сорочку, якщо є! — велів дядько. — Тільки це не справжній пенджабський фасон. У тебе є жовтий ситець? Зший із нього ще дві такі сорочки. Скільки ти хочеш за все?

— Чи варто говорити про ціну, ваша світлість! Скільки дасте, і за те спасибі, — відповів кравець і, скинувши сорочку з Бхомбола, склав її і передав у руки Боги.

Потім він зняв мірку і записав її олівцем у свій зошит.

Бхомбол зазирнув у зошит і не зміг не засміятися в душі, побачивши каракулі кравця.

— Дуже гарно шиє цей кравець, — сказав Бога, коли вони вийшли з майстерні. — Його дядько працює в одному англійському ательє в Калькутті. Хотів і його забрати до себе, та він відмовився.

— Чого? — поцікавився пан управитель.

— Сказав, що не хоче гнути спину на когось.

Дядько гмукнув і одвів погляд.

Крамниця Хардеба була за кілька рундуків від майстерні кравця. Коли пан управитель вийшов від «братів Білаталі», кілька чоловік, що юрмилися біля рундука, пішли за ними. Бхомбол обернувся. Ці люди були босі і майже зовсім голі, тільки на стегнах висіли брудні пов'язки та дехто мав на плечах брудний чадор. Під пахвою один тримав подерту сіру парасольку, що була колись білою. Серед них був також дідусь з сивою бородою і сивим волоссям, навіть брови мав сиві.

— Пане! — проквилив він до управителя.

— Що тобі тут треба? — гримнув на нього Бога. — Іди в контору!

— Пане, я приїхав здалека, — вів далі старий жалібним голосом, — з Майнагарі, а контора зачинена.

— Тобі вже помирати час, — не вгавав Бога, — а ти й досі не знаєш найпростіших речей! Хіба тобі невідомо, що на свята контору завжди зачиняють? Де ти, кажеш, живеш? Чого ти приїхав?

— Дуже треба поговорити з вашою милістю, — бурмотів старий, звертаючись до управителя. — Інакше я позбудусь останнього, що маю.

— Ну гаразд, — змилосердився дядько. — Зараз мені ніколи, а от після обіду приходь у контору — я там буду.

«Після обіду?» — здивувався Бхомбол. Де ж вони обідатимуть? Поблизу не видно жодного готелю. Хлопцеві було жаль бідолашного старого. Він нагадав йому давно забуту сцену. Тоді він був ще маленький і жив у діда; дід часто водив його гуляти. Бхомбол добре пам'ятав усе до подробиць. Якось дідусь повів його в один дім. Він пам'ятав — то був глинобитний будинок, на майданчику перед ним сиділо кілька огрядних засмаглих чоловіків. Один із них курив кальян.

Дідусь увесь час звертався до нього. В пам'ять Бхомбола вкарбувалася частина розмови. «Не занепащайте мене, не примушуйте іти в старці з хлопчиком!» — показуючи на Бхомбола, просив дідусь. Що відповів йому чоловік, який курив кальян, Бхомбол не пам'ятав. Але велике, негарне, чорне обличчя його Бхомбол не забув і досі.

Щоразу, бачачи на кухні чорний закіптюжений посуд, він пригадував ту людину. Коли вони поверталися додому, у дідуся на очах бриніли сльози, і він змахував їх рукавом сорочки…

Почувши слова пана управителя, старий полегшено зітхнув і відійшов до гурту цікавих, які на великій відстані йшли за ними.

Так вони поминули кілька крамничок. Звідусіль лунало:

— Доброго здоров'я, пане управитель!

— Уклін вам, пане управитель!

Була осінь, і стояла спека. Бхомбол умлівав від жари і втоми. Йому хотілося скинути навіть свій тонкий чадор. А дядько йшов собі, наче нічого й не було.

Бхомбол не бачив дядькового обличчя, але по його ході збагнув, що той, мов кам'яний ідол, не помічає людей.

— Це ви, пане управитель? — гукнув раптом хтось голосно й сміливо. — Вітаю вас!

Бхомбол глянув у той бік. Під бляшаним навісом стояв опасистий, лисий, вусатий чоловік, одягнений у чорну ситцеву куртку. Він посміхався, і видно було, що в нього не вистачає двох зубів. Вздовж усього навісу сягала вивіска, на якій було написано по-англійськи: «Аптека. Хорендро Чоудорі Л. М. С.» Після третьої літери була ще одна, заліплена грязюкою. Але що то за літера, Бхомбол так і не розібрав.

Склавши долоню до долоні, дядько ввічливо привітався з товстуном:

— А, пан лікар! Як ся маєте?

— Заходьте — покуримо! Ей, Нодорчано! — погукав когось лікар.

— Ні-ні, не турбуйтесь! Уже пізно, а в мене справи…

— У мене теж справ по горло… А що це за хлопчик з вами? Ваш небіж?

— Так. Я хочу дещо купити для нього. Ну гаразд, бажаю успіху.

Бхомбол був здивований. Досі дядько ні на кого не звертав уваги, а зараз з доброго дива пом'якшав, наче віск. Хіба лікар — значніша персона, ніж управитель? Чому дядько раптом став такий ввічливий?

Біля аптеки пахло ліками. Під навісом на лавці, закутавшись з головою у брудні грубі покривала, сиділо кілька чоловіків і дві жінки; одна з дитиною на руках, друга — уся в прикрасах, навіть у носі в неї блищала сережка. Трохи збоку сиділа бабуся, з головою закутана в сарі. Місце під навісом було розділено навпіл матою. З другої половини долинали дивовижні звуки, ніби там щось молотили; потім почувся дзенькіт розбитого скла,

Праворуч від навісу, під великим старим деревом, стояв віз, запряжений волами. Візник спав на возі; обидва воли, ліниво ремиґаючи, лежали на землі. Може, на цім возі приїхав до лікаря хтось із хворих. Можливо, та жінка з прикрасами…

До іншого дерева була прив'язана булана кобила з роздутим животом і шорами на очах. Вряди-годи вона помахувала хвостом, відганяючи мух. Кобила, звичайно, належала лікареві. За кілька кроків від неї паслося вороне, в білих яблуках лоша. «Коли лоша виросте, — подумав Бхомбол, — воно, мабуть, теж возитиме по селах лікаря. Цікаво, чи годуватиме тоді лікар стару кобилу, чи віддасть у місто, де їй доведеться возити важкі биндюги?»

Бхомбол хотів був трохи побавитись, та коли він нагнувся, щоб підняти з землі камінець і кинути в лоша, дядько і Бога разом глянули на нього. Помітивши це, Бхомбол удав, що забився босою ногою об камінь.

— Що з вами, ваша світлість? Ви забилися? — вигукнув Бога.

— Та нічого, вже перестало боліти, — Бхомбол страдницьки скривився, всім своїм виглядом показуючи, що мужньо терпить біль.

— Спершу зайдемо до Абдулли, — сказав дядько, — купимо тобі черевики, а потім підемо в крамницю Хардеба.

Управитель і Бога звернули праворуч, у вузький провулок. Бхомбол почвалав за ними.


<p>4. ЗНОВУ ВЧИТИСЯ?!</p>

Тільки-но вони увійшли в провулок, Бхомбол одразу відчув пахощі тютюну і гуру.[40] Ліворуч він побачив велику металеву браму, біля якої на землі валялося кілька кошиків з-під гуру.

З брами вийшло троє високих, кремезних парубків. Їхні обличчя, ноги й руки були замащені гуром, а все тіло вилискувало від поту. Бхомбол збагнув, що тут склад гуру.

— Гей, Шаджімошо! Де ти? Досить жартувати! — гукнув один із парубків комусь у провулок. — Ми вже все попереносили на склад, а ти десь швендяєш.

— Це склад Нітайша? — спитав дядько в Боги.

— Так, ваша світлість, — відказав Бога. — Він скуповує також тютюнове листя. Тепер він багатій.

Дядько нічого не відповів, і вони пішли далі. В далині видно було кілька навісів під бляхою, за ними пустку і знову ряд навісів; далі починалися будинки й садки.

Бхомбол здогадався, що на цьому місці відбуваються ярмарки. Зараз тут бігали тільки собаки, обнюхуючи один одного, та чорна коза з двома козенятами пощипувала траву під крислатим фіговим деревом, а осторонь, біля будинку, два червоні півні наскакували один на одного, затіваючи бійку. Там, де кінчалася пустка, два стельмахи робили колеса до возів. Кілька вже готових коліс стояло біля стіни.

— Ваша світлість, — порушив мовчанку Бога, — вам сьогодні довелося стільки потрудитися. Коли б ви взяли паланкін, то впорались би швидше.

— Іноді треба й пішки походити, — відказав пан управитель. — А он, здається, вже й крамниця Абдулли?

— Так, — підтвердив Бога.

Бхомбол поглянув у той бік, куди показував дядько, і побачив не крамницю, а радше майстерню. Кілька шевців-біхарців[41] робили свою справу. Одні шили черевики, інші м'яли і краяли шкіру. Якийсь хлопець змочував у тазі ганчірку і витирав нею підметки готових черевиків. Усі шевці були в брудному одязі. По майстерні були розкидані клапті шкіри, дратва, віск. На довгій жердці, підвішеній до стелі вздовж майстерні, висіло кілька пар готових черевиків. У приміщенні стояв густий запах шкіри, клею, воску і поту.

Бхомбола здивувало те, що всі шевці були з Біхару. В Дургапурі він теж ніколи не бачив жодного шевця-бенгальця. Чому? Та на це запитання, як і на багато інших, він не знаходив відповіді.

Сам Абдулла теж виявився в майстерні. Це була сива, огрядна, висока людина з круглим обличчям і приплющеним носом. У нього теж була борідка на французький лад. Господар був у майці і в лунгі.[42] Поруч з ним стояв якийсь чоловік і жував бетель; один кутик рота в нього був замащений вапном.

— Як справи? — закричав Бога ще з вулиці.

Абдулла підвів голову, поклав копили, які тримав у руках, і обернувся.

— Чим можу стати в пригоді? Чого бажаєте? — заметушився він, побачивши управителя.

— У вас знайдеться щось для нього? — кивнув дядько на Бхомбола.

Абдулла глянув на черевики, що висіли на жердці, і кивнув головою.

— Є дві пари. Чудові черевики! — Він узяв стілець, змахнув з нього рукою порох і сказав: — Сідайте, пане управитель!

З будинку Абдулли, який був поряд з майстернею, вийшов юнак з квадратовим обличчям. Жорстке волосся звисало з його сплюснутої з боків голови, наче солома із стріхи, його смаглява шкіра мала якийсь червонуватий відтінок, очі теж були червонуваті, і навіть волосся вилискувало червоним. На ньому був чорний піджак з добротного краму, сорочка, галстук, в якому він скидався на зозулю. На ногах — чорні черевики; тільки замість штанів він носив біле з чорною облямівкою дхоті.

— Принеси з майстерні дві пари черевиків! — наказав йому Абдулла. — П'ятий розмір, он для нього. — Він кивнув у бік Бхомбола.

Бхомболові дуже кортіло дізнатися, хто цей юнак. Коли б він був сам, без дядька, то неодмінно запитав би про це. Поки рудий ходив по черевики, зі слів Боги Бхомбол зрозумів, що юнака звати Фокор Удін. Ось уже кілька років підряд він учиться в першому класі. Абдулла — його дядько. Фокорів батько помер, а дітей в Абдулли немає.

Хлопець приніс черевики, але Бхомболові ноги, які ніколи не знали взуття, завжди ходили по грязюці, по шляхах, по бур'янах, не хотіли лізти в акуратні шкіряні черевики. Мабуть, для цих ніг важко щось підібрати!..

Переконавшись у цьому, Абдулла взяв іншу пару, витер їх об свій одяг, вдарив черевик об черевик підошвами і мовив:

— Дуже непокірні ноги в хлопця! «Що він каже? — засміявся про себе Бхомбол. — Бувають непокірні діти, а як можуть бути непокірні ноги! Хіба ноги — люди?» Йому стало весело.

Кінець кінцем Абдуллі насилу пощастило знайти для Бхомбола гарні коричневі шкіряні черевики. Але Бхомболові жаль було йти в них по дорозі. Він не довірив навіть Бозі нести черевики, а взяв їх під пахву. Так само, як і ціна сорочок, ціна черевиків була «скільки дасте, і за те спасибі».

Поверталися тією ж дорогою. Поряд із столярною майстернею, біля складу гуру, праворуч за поворотом росло крислате дерево манго. Під ним стояв порожній паланкін. Носильники на когось чекали. Бхомбол пригадав, що бачив такий самий паланкін у Дургапурі. Звичайно в такому паланкіні носили молодих багатих жінок, закутаних у червоні сарі так, що не було видно навіть їхнього обличчя. Одного разу він бачив молоду. Це була дев'ятилітня дівчинка,[43] чорна, маленька, хвороблива на вигляд, довгобраза, з великими очима. В носі в неї було протягнуто кільце, а у вухах — сережки. Дівчинка гірко плакала. Два носильники, дужі, як бики, несли її в паланкіні. За паланкіном ішов чоловік у чадорі на плечах і з бамбуковою палицею в руці. В нього було таке саме здивоване обличчя, як і в дівчинки.

«І чого вона рюмсає? — дивувався Бхомбол. — Невже тому, що їй жаль розлучатися з батьківською домівкою?..» Сам Бхомбол ніколи не сумує з такого приводу; навпаки, він радіє, коли йому щастить побувати в іншому місці. Тим-то він і втік із дому.

До того ж Бхомбол знав: якщо захочеш, то додому завжди можна повернутися. Він мріяв стати інженером. Металургійний завод у Татанагарі — дивовижне місце! Там вдень і вночі кипить робота, там вічно палає вогонь у домнах, а небо вкрите димом. От би опинитися там!

Бхомбол йшов, дивлячись поперед себе, та думки його були далеко, і він не помічав, що відбувалося довкола. Душа його летіла в далечінь, аж ген до гірських хребтів і дрімучих лісів. «Там, — писав один Бхомболів приятель, — стоять невеликі хатини. По дорозі, посипаній червоним піском, походжають червоношкірі люди в чалмах і дхоті, в руках вони тримають бамбукові флейти. Вони крокують по дорозі і грають на них. З ними, дзвінко сміючись, ідуть смагляві дівчата, одягнені в Сарі з червоною облямівкою, заквітчані жовтими й червоними квітками».

Раптом Бхомбол здригнувся.

— Ласкаво прошу, заходьте! — почув він.

Вони стояли перед крамницею тканин. На полицях у ній було розкладено сувої краму. В одному кінці крамниці сидів гарно одягнений, поважний покупець. В іншому — товпилось кілька селян; перед ними, підібгавши ноги, сидів крамар і щось говорив. В Дургапурі, де жив Бхомбол, було багато таких крамниць.

Як тільки пан управитель наблизився до крамниці, господар, склавши руки, вигукнув:

— Ласкаво прошу, заходьте! Сідайте! Чого бажаєте?

— І ви щось купляєте, пане вчитель? — зайшовши до крамниці, звернувся Бхомболів дядько до іншого покупця.

В учителя була чорна борода, чорне волосся, одягнений він був у білу сорочку і чадор, накинутий на плечі.

— Завтра я їду додому, — відповів учитель, ввічливо привітавшись із паном управителем, — і мені треба підібрати краму на дхоті та сарі… Що це за хлопчик з вами?

— Це мій небіж. Хазяїне, дай-но нам двоє дхоті з мереживною облямівкою, завдовжки дев'ять ліктів кожне.

— Для нього? — спитав крамар, кивнувши на Бхомбола.

Селяни повставали і почали боязко пробиратися до виходу.

— Чого ви йдете? — Господар не хотів втрачати покупців. — Зараз я дам вам дешеві дхоті…

— Не турбуйтесь, хазяїне, ми зачекаємо на вулиці, — сказав один із селян.

Крамар поліз на полицю, щоб дістати звідти дхоті для Бхомбола.

— То це він утік із дому? — спитав учитель.

— Його піймали, — сказав дядько.

— Хто? Поліція?

— Мені треба поговорити з вами. Я хочу, щоб мій небіж учився у вас, коли ви повернетесь. — Управитель нетерпляче обернувся до господаря: — Ну, як там?

— Прошу! — Крамар тримав перед ними дхоті.

А Бхомбол нічого вже не бачив, нічого не чув, йому нічого не треба було. Він мало не плакав від образи і люті. Дядько хоче поселити його тут і. змусити вчитися! Ні, він нізащо не залишиться в цьому селі. Ця неприємна людина з обличчям, схожим на кокосовий горіх, — тутешній учитель! Голос у нього відразний, як жменя пилюки, кинута в лице. Бхомболу нічого не треба: ні сорочки, ні черевиків, ні дхоті — нічого! Ніхто-ніхто в цілім світі не може зрозуміти, що в нього на серці! От коли б батько й мати були живі, вони, мабуть, зрозуміли б його…

Гіркий клубок підкотився йому до горла. Бхомболові хотілося вирватися звідси і втекти світ за очі. Але йому нікуди податися. У нього немає близьких! Та все одно звідси, від дядька, він утече, бо тут його ніхто не розуміє. Тепер йому нічого не страшно, йому все одно!..

Повертаючись додому, Бхомбол уже не дивився на всі боки. Його ніщо не цікавило.


<p>5. РОЗМОВА</p>

Дома дядько почав готуватися до купання. Харан натер його гірчичною олією.

— Ти теж гарненько намастись, — порадив дядько Бхомболові. — Тіло бенгальця складається з олії й води.

Але Бхомбол узяв лиш кілька крапель олії, змастив нею голову і пішов до колодязя. Цього разу воду набирав незнайомий йому служник-біхарець. У нього були широкі груди, кругла голова, маленькі очиці, приплющений ніс і дуже товста, наче в буйвола, шия. Руки й ноги в цього чоловіка, великі й широкі, скидалися на стовбур бананової пальми.

Бхомбол не сумнівався, що цей чоловік — тілохранитель.

Він чув, що поміщики тримають також спеціальних слонів, щоб руйнувати хатини селян. Цей чоловік працює в його дядька. Можливо, його найняли, щоб бити людей?

Та велетень не збирався бити Бхомбола. Він витяг з колодязя воду і почав зливати хлопчикові на голову.

Бхомбол хотів побалакати з велетнем, дізнатися, хто він такий і що робить. Можливо, він охороняє якийсь таємничий склеп. Але поговорити з ним Бхомболові не пощастило.

Харан і Шоруп дуже подобалися хлопцеві. Бога теж здавався непоганим.

— Цей чоловік, схожий на бика, охороняє склеп? — пошепки спитав Бхомбол у Харана перед обідом.

— Охороняє? — здивувався Харан. — Що?

— Тихіше! — прошепотів Бхомбол. — Він охороняє тутешній склеп? Так?

— Ніякого тут склепу немає! — засміявся Харан. — Хто тобі таке сказав? Може, сам Шучі? Він дуже погана людина, ти його не слухай.

— Де він живе? — спитав Бхомбол.

— Не варто говорити про нього, пане.

Після цього Шучі ще більше зацікавив Бхомбола. З розмови з Хараном він зрозумів, що Шучі не дуже полюбляє працю. І ще він прийшов до висновку, що звідси йому буде нелегко втекти: Шучі працював сторожем тутешньої контори. Та Бхомбол в'юном вислизне з рук того, хто захоче його спіймати! Бхомбол скреготав зубами від люті.

Справжнє ім'я Бхомбола — Бхупендронатх Чакі, а Бхомбол, Бхомбол-ватажок — тільки прізвисько. Недарма він завжди був ватажком найпустотливіших хлопчаків Дургапура.

Обідали на кухонній веранді. Бхомбол сидів поруч з дядьком. Кухар подав йому тарілку з рисом. Від гарячого рису разом з парою здіймався чудесний запах.

Харан налив з чорного глека в блюдце топленого масла, схожого на рідке золото, і поніс на кухню підігріти. Бхомбол не любив топленого масла, воно нагадувало йому кокосову олію… Але тут, у дядька, Бхомболові не випадало вередувати. Кухар приніс гаряче масло і полив ним Бхомболів рис. Що ж тепер робити? Адже коли страва полита маслом, її вже не годиться їсти із смаженими баклажанами, рибою чи бобами. Але Бхомбол узяв трохи бобів і поклав собі на тарілку поряд з рисом. Помітивши це, дядько посміхнувся. Після обіду Бхомбол і дядько вмилися й пішли в спальню.

Сидячи на ліжку, дядько жував бетель і курив кальян. Бхомболові здалося, що дядько хоче сказати йому щось важливе, і він не помилився.

— Підійди-но сюди, — покликав пан управитель небожа, передавши Харану свій кальян. — Сідай…

Бхомбол не поспішаючи підійшов і сів на краєчок дядькового ліжка. Руки й ноги в нього неначе задерев'яніли, у скронях стукало, йому був знайомий цей стан: у такі хвилини він не володів собою і міг зважитись на що завгодно.

Однак слова і тон дядька були зовсім несподіваними для Бхомбола.

— Невже ти думав, — почав дядько дуже тихо, — що мені подобається карати тебе? Мені це самому неприємно. Якщо я лаю тебе, то тільки тому, що бажаю тобі добра. Адже ти сирота, а я старий. Куди ти підеш після моєї смерті? Як заробиш собі на шматок хліба? Послухай, що я тобі кажу: схаменися й почни вчитися! Але ти не хочеш зрозуміти мене.

«Ні! — запротестував у душі Бхомбол. — Я все розумію, от ільки мене ніхто не розуміє!»

— Коли я згадую, — вів далі дядько, — що ти босий, голодний, блукаєш, наче божевільний, десь шляхами, мені стає боляче. Адже ти син мого старшого брата!

Бхомбол глянув дядькові в лице і здивувався. Невже в нього виступили сльози на очах? Чи то блиснуло світло? Чи це та людина, яка завжди безжально дубасила його, людина, від якої він ніколи не одержував нічого, крім стусанів, і налитих кров'ю очей якої так боявся?

Бхомбол проковтнув клубок, що підступив до горла.

— Чому ж ти втік? — спитав дядько.

Бхомбол знову глянув на дядькове лице і промовчав. Очі його, й без того великі, стали ще більші.

«Я втік тому, що ви відшмагали б мене», — хотів сказати хлопець, але не міг. Він ніби вперше побачив, який старий його дядько, скільки в нього зморщок на лобі і біля очей. Він, Бхомбол, витерпить усе, навіть побої, але дядько не витримає, якщо його вдарити навіть словом.

— Я хочу знати все. Скажи мені, чому ти втік?

— Я хотів потрапити в Татанагар, — відповів нарешті Бхомбол.

— Ти кажеш неправду, — зауважив дядько, важко зітхнувши. — Та вважатимем, що це так. То чому ж ти не сказав мені про це одразу? Ти ще малий, що ти робитимеш там? На металургійному заводі не місце таким хлопчакам, як ти.

— Там можна чогось навчитись. Там набирають робітників… — відказав Бхомбол.

— Авжеж, та тільки стосується це не тебе, а трохи старших. Ніхто не заважатиме тобі йти працювати, коли ти виростеш. Навпаки, я буду тільки радий. Але зараз тобі треба змитися. Коли закінчиш школу, перед тобою будуть відкриті всі дороги, ти зможеш поїхати і в Татанагар. І я допоможу тобі, коли буду живий…

Бхомбол спробував уявити собі той день, про який говорив дядько, але не зміг, йому здавалося, що цей день ніколи не настане…

Раптом дядько поклав руку йому на плече. Бхомбол був такий здивований, такий зворушений, що не міг нічого відповісти. Вперше дядько був ласкавий до нього. Хлопець відчув, що йому хочеться плакати.

— Учися гарно, — мовив дядько, тримаючи руку на його плечі. — Не хочеш їхати додому — зоставайся тут, у мене. Але на кілька місяців тобі все-таки треба буде повернутися додому і докінчити навчальний рік. Поки що недоцільно залишатися тут. Здаси екзамени і приїдеш до мене. Адже ти любиш погуляти — а тут є багато куточків, які варто оглянути. Коли б ти побачив великий ліс, де водяться олені, ти ніколи не забув би його. Це гарний дрімучий ліс. Я пошлю з тобою досвідчених мисливців. Туди треба їхати човном. Там на обох берегах річки — густі зарості, і гілля дерев схиляється до самої води. Вранці і ввечері дикі звірі виходять на водопій до річки. В лісі є велике озеро. На березі його стоїть зруйнований храм. Цьому храмові багато сотень років. У тих місцях немає жодної людини. Я бував там. Твій батько теж одного разу ходив туди — сам-самісінький. Він був дуже сміливою людиною, твій батько…

Дядько важко зітхнув, трохи помовчав і зняв руку з Бхомболового плеча.

Та Бхомбол і далі відчував її на своєму плечі. Потім це відчуття зникло, однак той ласкавий тягар перейшов йому на серце.

— На свята зостанешся тут. А якщо захочеш поїхати на завод у Татанагар після школи, я допоможу тобі. Тут гарна школа. Хочеш залишитись у мене і вчитися тут? — Дядько зазирнув в обличчя Бхомболові.

— Я поїду додому, — помовчавши, відповів хлопчик.

— Чого? — спокійно запитав дядько. — Тобі тут не подобається?

— Тут нікого нема.

Дядько засміявся.

— Сьогодні восьмий день місяця. Поки ти доберешся додому, свята закінчаться. Крім того, треба послати когось супроводжувати тебе, а всі ж хочуть побути на свята дома. Ти поїдеш додому ранком одинадцятого дня. Я напишу про це в Дургапур, щоб там не хвилювалися. А ти за ці кілька днів приглянься до всього як слід.

На цьому розмову було закінчено. Бхомбол міцніше підперезав дхоті і вийшов надвір.

Кухар, розсильний, служники — всі вже пообідали. Біля колодязя купою лежав брудний посуд. На ньому сиділи ворони і ласували недоїдками. З-під мат, якими було запнуто цямриння колодязя, вискочив рудий пес. «Мабуть, він приходить сюди щодня», — подумав Бхомбол. Пес, побачивши ворон, загавкав і попроганяв їх, — а сам заходився вилизувати тарілки. Ворони знялися й сіли на цямрині колодязя. Та вже за хвилину вони відлетіли трохи вбік і почали дзьобати зернятка рису, розсипані по землі. На сходах кухні сиділа кицька, схожа на тигра. Час від часу вона витягала шию, озиралася на всі боки і позіхала. За будинком на дикій яблуні воркував голуб. Звідкись здалека йому відповідала голубка…

На небі біліли хмари. Вони пливли, наче уві сні, ліниво змінюючи свої форми. Бхомбол вийшов на подвір'я і став дивитися на хмари. Вітрець дихнув прохолодою, і хлопцеві стало холодно, йому чомусь пригадалася зима.

В цей час на вулиці пролунав голос Шорупа. Зайшовши на подвір'я, він зупинився біля дверей спальні і щось сказав панові управителю. Потім знову пішов і за кілька хвилин привів дідуся, якого вони зустріли вранці на базарі. З ним було ще кілька чоловік.

Бхомбол вийшов на вулицю і став під деревом. Звідси було видно дуже далеко. Ліворуч стояла невелика хатина, за нею поле, а за полем шлях. Цим шляхом Бхомбол прийшов сюди. За шляхом розлягалися рисові плантації. Плантація за плантацією ішли в далину неозорими зеленими хвилями і закінчувались десь на видноколі, там, де зелений колір нив зливався з блакиттю туману. Бхомболові здавалося, що там, за цими рисовими полями, нема нічого: ні світу, ні неба… Хто зна, що там далі! Над полями зграйками пурхали горобці.



Серед рисових плантацій пролягала дорога. Нею неквапливо посувалися схожі на ляльки постаті, одягнені в біле. Можливо, вони йдуть і не дорогою, а межею. Довкола тиша і спокій. Десь далеко замукала корова. Бхомболу здалося, що корова промовила: «Мамо!» Дорогою, подзвонюючи, проїхав велосипедист. З дерева осипалося сухе листя, і Бхомбол чув, як воно падало на землю. Усе навкруги поринуло в сон. Хлопцеві дуже хотілося повернутись у Дургапур, але ще кілька днів доведеться пробути тут. На зворотному шляху він неодмінно загляне до Падми і відвідає бабусю в Шалукданзі.


<p>6. УВЕЧЕРІ</p>

Сонце сідало за верховіття дерев. Наближався вечір.

Ідучи з дому, дядько сказав Бхомболові:

— Одягнися і сходи подивитися на статую богині. Сьогодні буде вистава. Якщо хочеш побачити її, то підеш після вечері з Богою і Шорупом. Харан занедужав. У нього температура…

Бхомболу не дуже хотілося йти дивитися на статую Дургі. Хоч, коли б він був зараз у Дургапурі, то обов'язково пішов би поглянути на неї разом із своїми друзями. А тут усе не так. Там, де відбувається свято, і на ярмарку мало крамниць, не чути веселого гамору. Майже не видно, що настали свята.

Але дядько сказав, що буде вистава. Її, звісно, треба подивитися.

У них в Дургапурі також бувають вистави, але в інший час. Найцікавіше дивитися репетиції. Останній раз в Дургапурі любителі ставили п'єсу «Хорішчондро». В цій виставі Бхомболів товариш Хорідаш грав роль Рохіташо.

Коли під час спектакля Бхомбол і його приятелі побачили Хорідаша, який спав на колінах принцеси Шойбе, вони посхоплювалися з місць і заходилися кричати: «Дивіться! Та це ж начебто наш Хорідаш!» Дорослі, які були присутні на виставі, почали лаяти хлопчаків і вимагати, щоб вони посідали на місця і замовкли. Та ні Бхомбол, ні його приятелі не втихомирювались. Один із них, регочучи, навіть крикнув на сцену: «Ей, Хорідаше!» Він сміявся навіть тоді, коли його виводили.

Роль Шойбе грав Ашу. В житті він був дуже смаглявим, але так напудрився, що став білий, як англієць. Бхомбол ніяк не міг зрозуміти, як це чоловік може грати жіночу роль. Адже розмовляти жіночим голосом самому бридко. Бхомбол хотів би грати роль Бхіша, Арджуни або якогось іншого героя, але нізащо не погодився б грати жіночу роль!

Цікаво, який спектакль покажуть тут? Можна, звичайно, спитати про це в дядька; тепер він став Бхомболові рідніший, ніж був. Хлопець почував себе дорослішим, відколи дядько перестав поводитися з ним, як з маленьким. Бхомболові не подобалось, коли на нього дивилися, як на дитину, і не віддавали належного, як йому здавалося, ні його силі, ні розумові. Часом це так обурювало його, що він не хотів нікого слухатись. В такі хвилини хлопець ненавидів усіх. Він хоче, щоб до нього ставились, як до людини. Досить уже того, що багато що дорослі намагаються приховати від нього. Та від нього нічого не приховаєш!..

— Яка сьогодні вистава? — спитав Бхомбол дядька.

— «Раджа Протап».

— «Раджа Протап»? — Бхомбол дуже зрадів.

Він читав про цього героя і навіть знав, що в нього на тілі шрам від удару списа. Коли Бхомбол сперечався з ким-небудь, то поважно повторював слова раджі Протапа: «Присягаюся ось цим шрамом від списа!»

Пан управитель одягнувся, накинув на плечі чадор і вийшов з дому. Шоруп пішов разом з ним.

Бхомбол, взувши нові черевики, й собі подався на ярмарок. Він ішов вузеньким путівцем, поза будинками. Правда, він не був певен, що йде в потрібному напрямку. Обабіч дороги ріс колючий чагарник. Подекуди в ньому видно було квітки дурману.

Проходячи повз дерево манго, Бхомбол вирвав і з'їв один овоч. Трохи віддалік стояли два фігових дерева, обплетені довгими ліанами, що саме яскраво цвіли.

Тут було дуже вогко. Від змішаного запаху гнилі, лісу і вологого грунту було важко дихати.

Пройшовши ще трохи, Бхомбол побачив невеликий став, оточений густим бамбуковим гаєм. На одному березі ставу серед дерев стояла хата під солом'яною стріхою, від хати до ставу вела стежка. На березі сиділа навпочіпки жінка і чистила сковорідку. На сходах, що вели до води, сидів маленький хлопчик і плакав. Жінка, що чистила сковорідку, кілька разів здивовано глянула на Бхомбола. Якийсь чоловік з цілим деревом на плечах вийшов із джунглів і попрямував до хати. На ньому було дхоті вище колін, у правій руці він ніс сокиру. Поки чоловік ішов берегом, його відображення пливло за ним, погойдуючись на хвилях ставу.

Бхомбол ішов далі. Дорога весь час петляла. Вона то завертала праворуч, до паркану, то йшла повз дерева, то довкола будинків, то поза ними. Попереду показалася просіка. Там, аж у кінці просіки, було видно будинок, освітлений променями призахідного сонця. Бхомбол підійшов до будинку. Із стовбурів дерев капала смола янтарного кольору. Він хотів узяти грудочку затверділої смоли і попробувати її, та в цей час із хати вийшов якийсь чоловік.



Він здивовано глянув на Бхомбола:

— Ти з Дургапура? Тебе, здається, звати Бхомбол?

Бхомбол кивнув головою.

— Що ти тут робиш? — неприязно спитав чоловік, не приховуючи цікавості.

— Гуляю! — зухвало і якомога незалежніше відповів Бхомбол.

— Куди ж ти йдеш?

Бхомбол, не сказавши нічого, пішов далі.

— Ей! Ти бачив свого дядька, пана управителя? — крикнув йому навздогін чоловік.

Бхомбол хотів був відповісти, що не бачив, та раптом згадав, хто цей зустрічний і звідки він його знає. То був чоловік Падми. Бхомбол зупинявся в них на одну ніч.

— Та я ж живу в дядька, — передумавши, прямо відповів хлопець.

— Он як! Виходить, ти нарешті дійшов до розуму! — вигукнув чоловік Падми.

Бхомбол незадоволено шпурнув грудочку смоли і мовчки пішов далі. «Падма така гарна й така розумна, — думав він. — Чому в неї такий брутальний чоловік? Хай-но ще щось скаже — я побалакаю з ним так, що він довго пам'ятатиме!»

Невдовзі — Бхомбол ще не встиг далеко відійти — чоловік Падми випередив його на велосипеді. До рами велосипеда було прив'язано жмут зелених гілок, а на багажнику припасовано невеликий глечик з зав'язаним ганчіркою горлом. На рулі гойдалося щось схоже на чорні баклажани. Можливо, чоловік Падми повертався додому від своїх родичів.

Нарешті Бхомбол вийшов на велику дорогу. Край дороги стояла крамничка. На боковій стіні крамнички на посмоленій дошці білими літерами було написано: «Любительський театральний клуб Чормадаріпура». За крамницею видно було старенький будиночок з аркою попереду. Це, мабуть, і був клуб. Біля дверей хатини юрмилися люди і з цікавістю заглядали всередину. Певно, там іще йшли репетиції. Бхомбол зупинився: підійти ближче він посоромився. З будиночка лунали голоси акторів, але самих їх Бхомбол не бачив.

— Якщо ви і під час вистави будете так грати, то все зіпсуєте, — чути було з будинку. — Ще й досі не знаєте своїх ролей! А ти не вмієш як слід вимовляти слова. Це неподобство! Він же, де не треба, говорить у ніс…

— Ось побачите, Боко, — заспокоював чийсь голос, — цей спектакль буде подією. Поглянете, скільки люду зійдеться! А які будуть пожертви! Усі аплодуватимуть нам.

— Тоді я буду на сьомому небі!

— Облиш своє сьоме небо! Уже вісім годин, час починати, а ми ще не закінчили репетицію. Давно час починати…

Бхомбол не розібрав останніх слів. Троє юнаків сміючись вийшло з будинку. Один зупинився і закурив сигарету. На юнаках були майки і гарно зав'язані дхоті; волосся на словах у всіх трьох було акуратно зачесане.

Юнаки, як здалося Бхомболу, глянули на нього: «А це хто такий?» Господар крамниці також подивився на нього і, здавалося, теж хотів спитати: «Чий це хлопець? Звідки він?»

Бхомболові не хотілося більше залишатися тут. Вирішивши, що вистава відбуватиметься там, де стояло багато гарно зодягнених людей, він рушив у той бік, з цікавістю позираючи довкола. Повз нього пройшов, трохи кульгаючи, хлопчик у червоній сорочці і з червоною хусткою на шиї. Поруч із ним ішла дівчина; на ній була барвиста спідниця, у вухах висіли сережки, в носі блищали прикраси, на ногах — браслети. Стан її перехоплювала хустка, заколота брошкою. Позад них ішла маленька дівчинка, одягнена в сарі, підперезана червоною стрічкою. У вухах у неї теж були сережки, в носі — прикраси, а волосся на голові було зібране в жмут. Несподівано стрічка, що тримала сарі, розв'язалася.

— Ой, діді![44] — вигукнула дівчинка, зупиняючись і притримуючи рукою своє сарі.

Дівчина в барвистій спідниці оглянулась і, побачивши, що скоїлось, вдарила маленьку дівчинку по щоці, примовляючи:

— Скільки разів тобі мама казала! Не вмієш ходити, як люди. Так тепер і стій! Я не допоможу тобі.

Дівчинка голосно заплакала. Тоді старша сестра стала навколішки посеред дороги і почала підв'язувати на ній сарі.

Бхомбол пішов далі. Сестри і кульгавий хлопчик у червоній сорочці лишилися позаду. Тепер поперед нього йшли дві молоді жінки. Вони були одягнені в сарі з червоною облямівкою. На руках у них блищали срібні браслети. Одна з жінок несла на руках маленького хлопчика, на якому була тільки ситцева сорочечка. Поруч ішов чоловік з бамбуковою палицею в руці; на ньому був чадор і дхоті вище колін.

Понад дорогою росли мангові й хлібні дерева, бамбук. Сонце хилилося вже до заходу, і від дерев на дорогу падали довгі тіні. Під хурмою цвірінчала зграйка пташок. Пташки дзьобали одна одну. Бхомбол озирнувся навкруги, шукаючи каменя, щоб сполохати пташок, проте нічого не знайшов. Він ляснув у долоні, але пташки були такі заклопотані своєю справою, що навіть не звернули на нього уваги.

Коли Бхомбол вийшов на перехрестя, він пізнав дорогу, по якій уранці йшов з дядьком на базар. Тоді тут нічого не було, а зараз з'явився рундук, у якому продавали бетель і цигарки. Поруч стояло кілька чоловіків; вони жували бетель і палили цигарки.

Двоє хлопчаків, Бхомболових однолітків, підійшли до рундука, купили пачку цигарок і мерщій сховалися за високе дерево.

«Будуть там палити», — здогадався Бхомбол. Якось він теж потай спробував палити. Потім, щоб заглушити запах тютюну в роті, він довго жував усяке зілля і прянощі — кардамон та гвоздику, — але запах все одно залишився. Та коли б навіть Бхомбол і позбувся запаху тютюну, він не зміг би прогнати страх із серця, бо думав, що дорослі все одно здогадаються, що він палив.

Нарешті Бхомбол побачив місце, де споруджували сцену. Народ уже зібрався. Бхомбол поспішив сісти якомога ближче до помосту.


<p>7. БАГАТО ЦІКАВОГО</p>

Сцена була майже готова. На ній уже стояли, похитуючись, декорації, що зображали фортецю Чітор. По краях сцени здіймалися невеликі «гори», з них вела намальована дорога. На вершині «гори» видно було «замок», над яким майорів прапор. Бхомбол одразу перенісся на кілька століть назад. Люди, що стояли поруч з Бхомболом, теж дивилися на декорації, але що вони при цьому думали, було невідомо. На сцені метушилися артисти, кожен удавав, що саме він керує всім і має роботи більше, ніж інші. Ось один із них зіскочив на землю, попробував, як усе тримається.

— Декорації стоять криво, — сказав він комусь на сцені, але так, щоб чули всі. — Глянь, у чім справа! Як можна працювати з людьми, які нічого не тямлять! Опусти декорації!

Сказавши це, він ухопився руками за край сцени і легко вискочив на поміст. Інший, у протилежному кінці сцени, змотував вірьовку і говорив комусь за кулісами:

— Хіба ти забув, що в нас є освітлення для рампи?

Смикнувши за вірьовку, він зачепив «фортецю Чітор», і один бік її вигнувся.

— Що ти робиш?! — вигукнув хтось. — Ти зараз порвеш декорації! Завжди лізеш не в свою справу!

— Притримай язика! — огризнувся той, що змотував вірьовку.

І одразу ж отримав відповідь:

— А ти не дуже! Не з своїм служником розмовляєш.

Лайка от-от мала перейти в бійку, та, на щастя, з'явились пан управитель і лікар.

— Молодці, сцену вже спорудили! — похвалив пан управитель, глянувши на декорації. — Коли починається вистава, Амріто?

Обидва «вороги», що хвилину тому ладні були зчепитися, вийшли наперед і, вклонившись панові управителю, в один голос шанобливо відповіли:

— Після відправи, ваша милість!

— Ну що ж, це вірно. А закінчити виставу слід перед вечірньою молитвою. Встигнете впоратись до того часу? — спитав дядько, дивлячись чомусь на статую Дургі.

— Звичайно! — хором відповіли актори. — Вечірня молитва о другій годині ночі. Вистава до того часу…

Не вислухавши їхньої відповіді, пан управитель і лікар повернулися й пішли геть. Актори подалися за куліси.

Бхомбол не знав, що й думати. Невже обидва юнаки беруть участь у спектаклі? У гримі й костюмах він, мабуть, і не впізнає їх: адже і в метелику не можна впізнати вчорашню гусінь. От коли один із них гратиме Протапа Сінга, а другий Шокто Сінга, тоді на сцені, можливо, буде справжній бій.

Бхомбол відійшов осторонь, туди, де було не так людно і де сиділи барабанщики. Раптом він помітив хлопця, котрий уранці сміявся з нього в конторі. Він стояв поруч з іншими хлопчаками і, здавалося, з зацікавленням чекав, що робитиме Бхомбол. Та Бхомбол, удавши, що не помітив його, пройшов мимо.

На шлях від бамбукового гаю падала темна тінь. Від заростів тхнуло вологістю. Стояла тиша. Бхомболу чомусь ставало то холодно, то жарко. По дорозі до місця, де мала відбутися вистава, поспішали люди — жінки, чоловіки, діти. Усі йшли вклонитися статуї Дургі.

До Бхомбола долинали уривки розмов.

— Сьогодні буде вистава…

— Ти бачив коли-небудь виставу?

— Актори так гарно танцюватимуть, як танцюристки в палаці бога Індри.[45]

Чуючи це, Бхомбол посміхався про себе: «Які темні люди!» Непомітно для себе він одійшов далеко від місця, де мала відбутися вистава. Сюди вже не долинав гамір. Дорога була безлюдною. В траві цвірчали коники й цикади. Поміж віттям дерев світив молодик. На пеньках блимали світлячки. Несподівано звідкись вилетів пугач і закричав. Пурхнув кажан і сховався серед гілля. Шакал перебіг дорогу. Праворуч зненацька пролунав звук шанко.[46] Бхомбол глянув у той бік. Поміж деревами блиснув промінь світла. Пройшовши ще трохи, Бхомбол побачив молоду жінку, яка, тримаючи в руках світильник, стояла біля кущів базиліка. Світло падало їй на обличчя. Поставивши світильник на землю, жінка накинула на шию край сарі і до землі вклонилася кущеві. Не встиг Бхомбол ступити й кроку, як із заростів ліворуч хтось гукнув до нього:

— Хто йде?

Бхомбол рушив далі.

— Хто йде? Чому мовчиш?

Бхомбол не відповідав. Шляхом може йти, хто хоче, і він не повинен кожному називати своє ім'я.

— У тебе що, язика нема? — спитала знову людина.

Цього разу Бхомбол розсердився, та вчасно опанував себе і тільки огризнувся:

— А тобі яке діло?

— Цебто мені яке діло?! Кожне щеня ще й повчатиме мене! Ти знаєш, по чиїй дорозі йдеш?

Перед Бхомболом з'явилася людина з палицею в руці. При світлі місяця Бхомбол побачив, що це був присадкуватий темношкірий старий чоловік міцної статури; обличчя його заросло бородою. Одягнутий він був лиш у дхоті.

— Ні кроку далі! — закричав чоловік і стукнув палицею об землю. Він розкарячив ноги і, тримаючи палицю навпереваги, загородив хлопчикові дорогу.



Бхомбол тільки посміхнувся:

— В чім справа? Хіба це твоя дорога? Це спільна дорога! Якщо ти мене не пропустиш, я скажу панові управителю — він тобі покаже! Я його небіж.

Ледве Бхомбол вимовив ці слова, як зрозумів, що зробив негаразд. Замість того, щоб самому захистити себе, він залякував ім'ям свого дядька…

Від села наближався якийсь чоловік з ліхтарем у руці. Ще не встиг він порівнятися з ними, як бородань знову несамовито закричав на Бхомбола:

— Іди назад! Чуєш?

Чоловік з ліхтарем підійшов до Бхомбола. Це був Шоруп.

— Навіжений! — гримнув він на чоловіка з палицею. — До кого ти причепився!.. Це ви, ваша світлість? — звернувся він до Бхомбола. — Як ви тут опинилися? Ходімо назад!

Несподівано чоловік, що перегородив дорогу, засміявся.

— Ну гаразд! — сказав він, посварившись на Бхомбола пальцем. — Сьогодні я тебе відпускаю, та коли ще хоч раз побачу тебе… — І знову посварився пальцем.

Шоруп узяв Бхомбола за руку й повів геть.

— Ваша світлість, — сказав він, — чому ви пішли з свята? І чого заблукали сюди? Якщо пан управитель дізнається, він розгнівається. Це вам не Дургапур. Тут неподалік живуть божевільні. А на північ від селища — мечеть. Це дуже погане місце.

— Невже цей старий з палицею справді божевільний?

— У них у сім'ї троє поколінь підряд божевільні. Послухайте! — Шоруп зупинився.

Далеко-далеко хтось, здавалося, плакав.

— Це шакали, — висловив здогад Бхомбол.

— Ні, то не шакали. Це плачуть біля мечеті. І так щодня, чотири рази на ніч…

— Щоночі? А вчора я не чув.

— Та хіба ж ви вчора були тут?

— Ні… А хто ж це плаче, Шорупе?

— Цього ніхто не знає. Всяке кажуть. Взагалі краще не згадувати про такі речі. Якщо бажаєте, можна буде завтра вдень піти з ким-небудь і подивитися на цю мечеть.

— Ні, ти скажи, — наполягав Бхомбол, — обов'язково скажи, хто там плаче!

— Я живу на східному кутку села, — почав Шоруп. — Ще змалку я чув про цю мечеть від своєї тітки. Ніхто не знає й не пам'ятає, коли її збудували. Вона стояла споконвіку і споконвіку була занедбана. Навколо неї росте кілька старих смоківниць і лісових яблунь. Прямо перед мечеттю — став; вода в ньому червонувата, сходи розвалені і подекуди вгрузли в землю. На березі ставу кілька могил. Західні й південні береги вкриті джунглями. Іноді в обідню пору під деревами, що ростуть довкола мечеті, пасуться кози й корови, але вночі туди ніхто не ходить. Навіть удень у тих місцях страшно… На південному березі ставу в джунглях стоїть старий покинутий будинок. У ньому ніхто не живе… Ну та досить, ваша світлість, ходімо!

— Або ти розповіси мені все, — нетерпляче вигукнув Бхомбол, — або я не піду далі!

— Я двічі був там, — вів далі Шоруп. — Дід божевільного^ якого ви зараз зустріли на дорозі, служив тілохранителем у пана Мірзи. Він був надзвичайно дужим юнаком. Раніше він жив у селі Модхугонді, потім переїхав сюди і збудував дім. Якось опівночі він ішов дорогою біля мечеті. Зненацька він почув плач. Місяць світив ясно. Підійшовши ближче, юнак побачив, що на розвалених сходах біля ставу сидить жінка-мусульманка. Вона плакала й била себе в груди. На голові в неї був барвистий платок, на ногах — черевички, гаптовані золотом, коралі на шиї, золоті персні, усипані діамантами, так і палали на її пальцях. Вона була в шовковій сукні. Поруч з нею на сходах лежав дуже гарний хлопчик. Голова в нього була відрізана, і кров стікала сходами прямо в став. Юнак спитав жінку, чого вона плаче і ким доводиться їй цей хлопчик. Та тільки-но він це спитав, усе зникло. В ті часи при храмі жив один мусульманський святий, який ніколи ні з ким не розмовляв. Він узяв за руку юнака і одвів його додому. Після цього той збожеволів. «Що я бачив! Що я бачив! О, аллах!» — весь час повторював він. Все життя, до самої смерті він повсякчас повторював ці слова, як тільки починало смеркати… Ну, от ми й прийшли…

Бхомбол був такий захоплений розповіддю Шорупа, що й не помітив, як вони повернулися на місце святкування.

— Але ж, Шорупе, — опам'ятавшись, спитав він, — коли дід цього чоловіка збожеволів, як же він міг так докладно розповісти про все, що бачив на березі ставу?

— Різні бувають божевільні, — непевно відповів служник. — Ви тільки ніколи не кажіть панові управителю, що ходили туди…

Бхомболу не сходила з думки розповідь Шорупа. Він неодмінно побуває в цій мечеті.

Відправа вже закінчилася. Людей зібралося дуже багато. Перед помостом було розіслано килими, мати, за ними стояли ослони й стільці. Не встигла закінчитися відправа, як усі, штовхаючи одне одного, кинулись займати місця, намагаючись влаштуватися якомога ближче до сцени. Стільці й ослони зайняли хлопчаки. Бхомбол не став шукати собі місця. Він знав, що сидітиме поруч з дядьком, і незворушно стояв збоку, роздивляючись декорації.

Поруч з ним палили і стиха гомоніли двоє юнаків. Бхомбол одразу впізнав їх. Це були ті два актори, яких він бачив біля будиночка, де відбувалася репетиція.

— От бачиш, — сказав один із них, — усі вже сидять, а й досі невідомо, буде вистава чи ні.

— А я що казав! Я ж казав, що збереться багато народу.

— Але ж Бхобані не може грати. Він навіть стояти як слід не може! Відчуваю я, що все це скінчиться скандалом.

— Так… Кому ж тепер грати роль Протала? Невже він не міг випити колись інше? Пан управитель знає, що він п'яний?

— Здається, знає…

— Коли так, то лиха не минути!

— Байдуже, спина витримає.

— А я краще втечу. От зараз візьму і втечу в Кантінагар.

— Ти що, з глузду з'їхав? Якщо вже влетить, то не тільки тобі, а всім.

— А, ось і пан управитель! Здається, Джотіш уже розповів йому.

Люди обступили пана управителя.

— Ви зганьбили наше село! — мовив дядько. — Погляньте, прийшли люди, декотрі здалека, і тільки для того, щоб побачити вашу виставу.

— Хіба ми винні? — виправдувався Джотіш. — Адже ми, знаючи вдачу Бхобані, цілий день не спускали з нього ока, а ввечері він пішов додому — і от бачите, що сталося. Зараз він, зовсім п'яний, лежить у будинку, де ми провадили репетицію.

— Невже ніхто не може замінити його? — спитав пан управитель.

— Тут — ніхто! Я знаю тільки одну таку людину — пана Мохіна з села Чітатурі. Він приїжджав сюди в гості до своєї сестри і тільки сьогодні ввечері поїхав.

— А, добродій Мохін! — вигукнув пан управитель. — Чоловік дочки Чокроборті з Дургапура! Але тепер він далеко… Навіть якщо по нього послати, все одно раніше як опівночі він не повернеться. Я бачив його сьогодні — він їхав велосипедом. Що ж діяти? Уже пізно… Гей, Мохеше, ти зможеш знайти Ішора?

— Він тут, ваша милість… Іди-но сюди, Ішоре! — крикнув Мохеш.

Літній, старанно причесаний чоловік з сивими вусами, хворобливий на вигляд, обернувся.

— Мерщій іди сюди! — поманив його рукою Мохеш. — Пан управитель тебе кличе.

Ішор підійшов до них. На ньому була майка, на ногах — парусинові черевики, через плече був перекинутий рушник. Підійшовши до пана управителя, він склав руки для привітання і хрипким голосом спитав:

— Ваша світлість, ви кликали мене?

— Ішоре, — сказав пан управитель, — ці люди зганьбили наше село.

— Мені вже відомо про це, ваша світлість. Я й раніше думав, що так буде. Недарма кажуть: пий, та розуму не пропивай. А що ж тепер робити?

Бхомбол, стоячи поруч з дядьком, відчув, що від старого тхне перегаром вина й наркотиків.

— Я розумію тебе, — погодився пан управитель. — Тепер слухай, що ти повинен зробити. Адже всім відомо, що ти уславив наше село. Тебе знають і хвалять усюди, де бачили твої лялькові вистави. Треба, щоб ти зараз влаштував ляльковий спектакль.

Очі Ішора, і так червоні, ще більше почервоніли й витріщились.

— Ваша милість! — розгублено мовив він. — Де я візьму зараз усе причандалля! У мене тут нема навіть ляльок: вони всі в добродія Дотто у селі Шрібондж. Три вечори підряд я даю там спектаклі і сьогодні навмисне лишився тут, щоб побачити виставу.

— Я все чудово розумію… — Погляд пана управителя став колючим. — Негайно ж принось ляльки і виклич усіх, хто тобі потрібний… Гей Мохеше, оголоси всім, що сьогодні відбудеться ляльковий спектакль. А ти, Ішоре, йди… До речі, скажи мені, як називатиметься твоя вистава?

Ішор почухав потилицю і невпевнено промовив:

— Але ж неможливо отак відразу показати великий спектакль. Навіть коли давати невеликий, то доведеться почати не раніше, як о десятій годині. Я постараюсь зробити все, що зможу. Але я бідна людина, ваша світлість, я матиму збитки, коли не дам вистави в Шрібонджі. Я вже старий, які тепер у мене заробітки? Дайте мені лиш дві рупії,[47] і я затримаю тут своїх помічників… Гей, Натоборе! — гукнув він. — Мерщій виклич Тепера і Ношу! А я піду на базар.

Сказавши це, Ішор простягнув руку і благально глянув у лице панові управителеві.

— Гляди, не здумай утекти! — сказав дядько, даючи йому дві рупії.

— Та що ви, пане!

І, повторюючи: «Хай нам бог поможе», Ішор рушив було йти, але потім вернувся й сказав:

— Вистава називатиметься «Відхід у ліс».

«Хто ж ітиме в ліс? — міркував Бхомбол. — Пандави чи Рам?[48] Мабуть що Рам. Адже коли Пандави йдуть у ліс, це нікому не завдає прикрості. Ну звичайно, в ліс ітиме Рам!» Пан управитель сказав:

— Бхомболе, ходімо вечеряти, а потім повернемося сюди. Вистава почнеться пізно.

— Мені не хочеться їсти, — відповів Бхомбол.

— Поки дійдеш додому, захочеш! — І дядько відійшов убік.

Бхомбол знову пригадав розповідь Шорупа, Таємнича мечеть не давала йому спокою. Коли б зараз був хтось із його дургапурських друзів, Бхомбол негайно б вирушив до мечеті й оглянув її.

Трохи згодом до Бхомбола підійшов слуга з ліхтарем і палицею в руці; слідом за ним ішов пан управитель.

По дорозі додому Бхомбол весь час прислухався, сподіваючись почути плач у лісі. Але стояла тиша, тільки з бамбукового гаю долинало виття шакалів та в селі валували собаки.


<p>8. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ СПІВАВ НЕ ДО РЕЧІ</p>

Коли Бхомбол разом з дядьком повернувся після вечері на місце святкування, вистава вже почалася. Стоячи позад усіх, Бхомбол побачив, як по освітленій сцені ходять дві ляльки.

Глядачі мовчки, зосереджено спостерігали за тим, що відбувалося на сцені. Чути було тільки звук флейт, які приємною мелодією супроводжували виставу.

Тільки-но з'явився пан управитель, як усі одразу розступилися, і він разом з Бхомболом пройшов уперед. Панові управителю принесли стілець. Бхомбол сів поруч з ним.

Усі глядачі сиділи на землі. На сцені було напнуто брудну, закіптюжену завіску, за якою ховалися актори, що тримали ляльки. Самих акторів не було видно.

Бхомболові дуже сподобалась вистава. Хлопчаки, вмостившись на землі перед самим помостом, так галасували, що заглушали музику. Вони перемовлялись один з одним, кричали й сміялися і час від часу навіть зчиняли бійку. Старші пробували втихомирити розбишак, але марно… Намагаючись заспокоїти дітвору, дорослі самі зняли такий крик, що хлопчаків не стало чути.

Скориставшись із цього, Бхомбол спробував непомітно глянути за завісу, йому було цікаво дізнатися, що там. Та він нічого не побачив — стирчали тільки чиїсь чорні ноги.

Тим часом почалася сцена, в якій Рам лаштувався йти до лісу. На сцені з'явилося багато ляльок — тут були і мати Рама і його батько-раджа; усі вони плакали. Але Бхомболові спочатку не жалко було Рама. Та коли вслід за Рамом до лісу пішли його дружина Сіта і брат, Бхомбол розчулився й заплакав. Хлопчаки, які ще хвилину тому галасували, притихли і стали серйозними. Багато хто з дорослих утирав сльози. Жінки, які сиділи окремо і дивилися виставу крізь щілини спеціальної загородки, мабуть, теж плакали. Бхомбол читав це місце в «Рамаяні», але тільки зараз він відчув, яка сумна ця сцена.

Адже й він, Бхомбол, залишив свою домівку і забився так далеко. І хоч ніхто не плакатиме за ним, ніхто не помре з горя, від самої тільки згадки про домівку у хлопчика защеміло серце.

Бхомбол уявив собі будинок у Дургапурі. Перед будинком — велике подвір'я. В однім його кінці росте кучеряве дерево кул. В місяці Marx[49] воно все обсипане білими квітками. Потім на ньому з'являються овочі; вони стають дедалі більші і починають жовтіти. За деревом викопано колодязь, його кам'яні стінки потріскалися. Колись Бхомбол посадив біля колодязя лимон. Зараз дерево вже виросло.



За лимоном — занедбаний став, далі починається бамбуковий гай. Смерком там виють шакали. В пору дощів став наповнюється водою; в ньому завжди квакають жаби.

Кухня стоїть у тому кінці подвір'я, що виходить на північ. Вона вся, до самого даху, обплетена гудиною гарбузів. За кухнею ростуть двоє великих хлібних дерев. Їхні плоди, поспівши, репають і падають на землю. За хлібними деревами — висока ліса. Там починається подвір'я сусіда. Біля ліси росте дерево шоджоне. Коли воно цвіте, усе довкола сповнюється запахом.

Перед будинком ростуть три мангові дерева. Вони вже старі, але щороку родять. В їхньому густому вітті гніздяться птахи. З південного боку подвір'я, біля паркану, ростуть сливи; там же стоїть дерево чампа. Біля цього паркану Бхомбол давно колись посадив дерево. Тепер воно вже велике, весною на ньому повно білих квіточок, схожих на дзвіночки. Хлопчаки часто приходять до того дерева смоктати солодкий сік його квітів.

В обідню пору, коли все затихає, на гілці мангового дерева перед будинком воркує голуб. Якщо стати під цим деревом, то ліворуч побачиш річку. По той бік річки — піщана обмілина; за нею зеленіє великий ліс. В далині, в блакитному мареві, мріє сусіднє село. Під час дощів цю обмілину затоплює вода. Тоді дощ вдень і вночі лопотить по даху. Вночі він особливо наганяє сум. Коли слухати дуже довго, то починає здаватися, що хтось монотонно молиться на пустельному березі річки, граючи на шанко і глухо видзвонюючи дзвіночками. Під час дощу по ріці плаває багато човнів…

Коли Рам пішов у ліс, ляльки трохи пожурилися, і на цьому вистава скінчилась. Всі почали розходитись. Бхомбол і Шоруп теж пішли додому.


Вранці, щойно прокинувшись, Бхомбол пригадав учорашню виставу. Він вийшов надвір і під великим деревом шіуль біля паркану побачив незнайому дівчинку; вона збирала цвіт, який пообсипався з дерева.

Відчувши, що на неї дивляться, дівчинка оглянулася і, побачивши Бхомбола, завмерла.

Бхомбол хотів був заборонити їй збирати цвіт, але одразу ж подумав, що йому ж він не потрібний. А дівчинка, мабуть, збирала цвіт, щоб його одваром фарбувати білизну.

— Нащо тобі цвіт? — спитав Бхомбол.

Дівчинка, нічого не відповідаючи, перестала збирати цвіт і сумно подивилася на пелюстки, що валялися на землі.

— Як тебе звати? — знову спитав Бхомбол.

— Молоті. Я дочка добродія Мухурі.

Молоті нагадала Бхомболові іншу дівчинку — з Дургапура. Її звали Бульбулі. Вона була така сама смаглява, мала таке саме трохи довгобразе обличчя з очима навскіс і широкими бровами, кучеряве волосся, а на підборідді — таку саму ямочку. Навіть носи у них були схожі. Однак Бульбулі була менша на зріст, тендітна і навіть хвороблива.

— Чого ти злякалася? Збирай цвіт! Ніхто не буде сваритися, — сказав Бхомбол і хотів був підійти до дівчинки.

Та Молоті не стала збирати цвіт. Вона ще раз глянула на дерево, поправила легким рухом волосся, що спадало їй на лице, і швидко пішла геть.

«Ну й боягузка!» — подумав Бхомбол.

Позаду пролунав сміх. Бхомбол оглянувся. Сміявся кухар, що чистив зуби біля колодязя.

— Чого ти смієшся? Що ти побачив таке смішне? — сердито спитав Бхомбол.

— Я не сміюсь. Ви помилилися… Я кашляю, — збрехав кухар.

«Бреше», — подумав збентежений Бхомбол.

Кухар же, наче нічого й не було, витер лице рушником і зник у хаті. Пан управитель ще лежав у постелі. Помітивши, що Бхомбол одягся і хоче йти, він спитав:

— Куди ти?

— Трохи погуляю.

І, не бажаючи вести далі розмову, Бхомбол вийшов на вулицю.

З-за гаю сходило сонце. З майдану долинали звуки флейти. Високо в небі пронизливо кричав яструб. Бхомбол не знав, куди йти. Йому пригадалася вчорашня вистава і розповідь Шорупа про таємничий плач біля мечеті.

Бхомбол спитав у Боги, як до неї пройти.

— Ідіть увесь час прямо, — відповів Бога. — Як тільки поминете село Джолапара, побачите купол старої мечеті.

Почувши, як спокійно говорить Бога про мечеть, Бхомбол посміливішав.

«Треба сходити туди, — подумав він. — Нічого страшного там нема. Даремно Шоруп лякав мене».

Бхомбол квапливо закрокував по дорозі. Не встиг він пройти й сотню кроків, як з будинку праворуч вийшов кремезний широкоплечий хлопець років п'ятнадцяти, горланячи пісню.


В Англії живе любий наш король… –

співав він, стоячи посеред дороги.

Бхомбол читав ці рядки в шкільній хрестоматії. То була навіть не пісня, а вірш, написаний на честь англійського короля Едуарда VI.

У Дургапурі біля будинку добродія Тхакура часто відбувалися збори прибічників руху свадеші.[50] Бхомбол завжди брав участь у цих зборах, він командував юними добровольцями. Звичайно, Бхомбол не верховодив усім, як добродій Шошті Рай, що носив тюрбан, гарний пояс і роз'їжджав на коні, але дорослі, бачачи, як бігає і старається Бхомбол, виконуючи різні доручення, казали: «Оце то молодець! Оце справжній патріот!» Після таких похвал Бхомбол ладен був одразу ж кинутися на англійців з кулаками, гнати їх з Індії. Якщо почнеться війна з Англією, усі підуть воювати за волю батьківщини, — в цьому Бхомбол був упевнений.

— Гей ти, замовкни! — крикнув Бхомбол, підходячи до співака.

— Сам замовкни! — огризнувся той.

Бхомбол скипів. Хлопець, задерши голову і відбиваючи такт паличкою, знову завів:


В Англії живе…

Бхомбол розмахнувся і дав йому ляпаса.

— Свиня! — закричав хлопець. — Я тобі покажу!

З цими словами він кинувся в дім і за мить вибіг звідти, тримаючи в руці великого гострого ножа.

— Ану, підходь до мене, ти, мазунчику! — люто кричав він Бхомболові.

Очі в нього налилися кров'ю, волосся на голові стало сторч. Він кинувся на Бхомбола, але той устиг схопити палицю, що лежала на дорозі.

— Якщо підійдеш ближче, — крикнув він. — голову розвалю!

— Що-о-о? Гляди, щоб тобі першому не розвалили!

Хлопець розмахнувся і шпурнув ножа. Ніж уцілив Бхомболові в ліву руку, та він, не звертаючи уваги на біль, неначе поранений тигр, кинувся на кривдника, звалив його на землю і здавив обома руками за горло.



— Ти що робиш?

Хтось ззаду схопив Бхомбола за плече і одірвав від хлопця.

— От негідник! — кричали родичі хлопця. — Як він сміє бити нашу дитину?

Хтось ударив Бхомбола ногою, і він мало не впав.

— Віддубасити його завжди встигнемо, — зауважив чоловік, що перешкодив Бхомболові покарати кривдника. — Спершу треба дізнатися, в чім справа… Навіщо ти його давив? — звернувся він до Бхомбола. — Адже ти міг зовсім задавити його. Чи ти гадав, що тобі все дозволено?

Тепер Бхомбол упізнав цього чоловіка: то був Ішор. Хлопець відчув, як нестерпно болить поранена рука. Він глянув на руку, потім перевів погляд на Ішора та на селянина, що вдарив його, і сердито сказав:

— Про все, що трапилось, я розповім моєму дядькові, панові управителю.

Слова Бхомбола справили на юрбу таке саме враження, як заклинання фокусника на розлючену кобру. Жінки мерщій сховалися в будинку, усім стало ніяково.

Чоловік, що вдарив ногою Бхомбола, наче відчув раптовий біль у ній. Тільки на Бхомболового ворога його слова не справили ніякого враження.

— Я не знаю, — сказав Ішор, — чи небіж ти пана управителя, чи ні, а от у тому, що цей хлопець — син мого шуряка, я впевнений

— Поглянь, — сказав Бхомбол, закочуючи рукав і показуючи кров на руці, — що зробив син твого шуряка!

Рука в Бхомбола посиніла й напухла.

— Добре, що ви ще залишилися живі, — зауважив хтось із селян, що стояли навколо. — Треба мерщій дістати води з колодязя й опустити руку в холодну воду.

— А ти не одвертайся, негіднику! — гримнув інший на кривдника Бхомбола. — Дивись, що наробив! Ось вижену тебе з дому — знатимеш, як кидатись на людей!.. А ось і поліцай!

Бхомбол побачив Шорупа, котрий поспішав до них.

— Що трапилось? — тривожно спитав Шоруп, помітивши кров у Бхомбола на руці. — Ну, стережись! — сказав він хлопцеві. — Ти міг зовсім убити його. Чим це він?

— Чим?.. Де ж його ніж?

Обдивилися кругом, але ножа ніде не було.

— Думаєш, тобі це так і минеться? — сказав Шоруп хлопцеві. — Ану, ходімо мерщій!

У Бхомбола дуже боліла рука. Ще добре, що ніж уцілив не лезом, а лиш важкою колодочкою. Та найприкріше Бхомболу було те, що йому не дали самому поквитатися з хлопцем.

Біля будинку вони зустрілися з паном управителем, котрому вже все було відомо.

— Треба негайно привести лікаря! — вигукнув він, побачивши племінникову руку. — А ти, Бого, приведи сюди всіх цих бандитів.

Бога подався виконувати наказ. Незабаром він повернувся. Разом з ним прийшов і лікар.

— Там уже нікого нема, — повідомив Бога.

— Як — нема? — роздратовано вигукнув дядько. Пан управитель скидався на розлюченого тигра.

— Не страшно, в бійці все буває, — посміхнувся лікар, перев'язуючи хлопцеві руку.

Бхомбол теж посміхнувся. Та на душі в нього було невесело. Серце боліло більше, ніж рука. Адже набили його, а не він.


<p>9. ШВИДШЕ Б ДОДОМУ!</p>

Стояла полуднева спека. Бхомбол сидів біля контори під кучерявим манговим деревом. Він боявся притулитися до стовбура дерева, бо під ним був великий мурашник.

Довкола було безлюдно, як уночі. В повітрі сонно дихав гарячий полудень. Дорогою пройшов чоловік, тримаючи над головою розкриту парасольку. Дві білі корови паслися на луці. Вони ліниво жували траву, час від часу помахуючи хвостами. З дерева повільно впав жовтий листок. Виходить, прийшла осінь. Хмари на небі наче задрімали. На дереві якась пташина ретельно довбала стовбур. Зненацька з кущів поблизу, закаркавши, знялися ворони.

Бхомбол обернувся й побачив, що поруч із ним сидить людина й дивиться на нього.

Це був темношкірий худий дідусь, одягнений у коротке брудне дхоті. Жили на руках і ногах у нього понабрякали і були схожі на чорні мотузки. Волосся на голові стирчало на всі боки, лице заросло напівсивою щетиною. Великі очі дивилися невесело. В руках він тримав батога.

— Салям, ваша світлість! — посміхнувся старий, помітивши, що Бхомбол зиркнув на нього, і додав: — Ви небіж пана управителя? А я — пастух. Мене звать Мобарок Алі.

Бхомбол недовірливо посміхнувся. Хіба старі бувають пастухами?

— Я живу ген там, під баньяном, — вів далі дідусь. — Наше село дуже бідне. Та що вдієш? Мабуть, небо розгнівалось на нас. Інакше я не втратив би обох своїх синів. Старшому було стільки років, як вам зараз, коли його вкусила гадюка, і він помер. Лікарі нічого не могли зробити. А молодший простудився і на третій день помер. Скільки не замовляли, скільки не давали йому пити святу воду. — Усе даремно. І ось тепер ми, я і моя стара, зосталися самі, як палець. Ми старі, і нам важко працювати. Була земля, але і її продали за борги. Серце моє крається од горя… — І він так глянув на Бхомбола, що тому здалося: старий от-от заплаче.

Бхомбол не знав, як утішити пастуха. Хлопець не пам'ятав своєї матері. Вона померла, коли йому було два з половиною роки. А молодша сестра, котру Бхомбол дуже любив, у сім років занедужала на холеру і також померла. Погляд бідолашного пастуха нагадав Бхомболові погляд батька; так він дивився на сестру, коли та помирала. Він теж не плакав. Бхомбол, мабуть, не витримав би, побачивши батькові сльози…

— Ваша світлість, — жалібно промовив пастух, — от коли б ви попросили пана управителя, щоб він дав мені хоч трохи землі…

Дві білі корови наблизились до дерева і почали швидко спасувати траву навколо нього. Праворуч від дерева, вздовж огорожі, обсадженої гарбузами, пролягав вузенький шлях. Одна з корів підійшла до огорожі, зробила в ній рогами дірку, просунула туди голову і спробувала дотягнутися до гарбуза.

— Ось я тобі дам! Ти куди? — сполохався пастух.

Він схопився і побіг до огорожі. Але корова, не чекаючи, поки він підбіжить, відійшла від огорожі й зникла в кущах.

Бхомбол підвівся й пішов вузькою стежкою, що губилася в бамбукових заростях. Після розмови з дідусем на серці в хлопця було невесело.

Біля бамбукового гаю стояли хати. У дворі однієї з них було позакопувано в два ряди паколи і намотано на них нитки. Між паколами ходила жінка, в одній руці тримаючи велику котушку, а в другій — паличку. Жінка швидко переходила від одного пакола до іншого і щось швидко робила руками. Це було селище ткачів.

Біля однієї хати квочка, оточена курчатами, мирно дзьобала зерно. Несподівано з дерева на курчат налетів яструб. Квочка тривожно за кудкудакала, і курчата сипнули під великий кущ.

Бхомбол рушив далі…

Поминувши село ткачів, він вийшов на велику дорогу. Десь збоку чути було стук барабанів. Бхомбол пригадав, що сьогодні дев'ятий день місяця, останній день свята Дургі. Йому стало сумно. Тепер це свято настане тільки через рік. От якби свята тривали цілий рік!

Коли Бхомбол прийшов на майдан, там уже було багато людей: усі хотіли востаннє подивитися на статую богині Дургі. Завтра тут уже нікого не буде. А Бхомбол поїде назад у Дургапур.

Повернувся додому хлопець уже смерком. Пан управитель саме розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Побачивши Бхомбола, вони замовкли.

— Ну що ж, згоден, — сказав, встаючи, відвідувач.

— Де ти був цілий день? У мечеті? — спитав дядько, як тільки незнайомий пішов.

— Ні, — відповів хлопчик.

— Там нема нічого цікавого. Як твоя рука?

— Трохи болить, — Бхомбол стомлено присів на ліжко.

— Лягай краще спати! — в дядьковому голосі бриніла ніжність. — Вечерятимеш?

Бхомбол згадав пастуха і, перебираючи пальцями ріжок простирадла на постелі, сказав:

— Сьогодні вдень під манговим деревом біля контори я зустрів одного дідуся. Це пастух, його звати Мобарок Алі. Його землю ви…

— Що?! — В голосі дядька з'явилися тверді нотки. — Що він тобі сказав? Яке тобі діло до цих людей? Все одно завтра ти їдеш додому.

Бхомбол забув про хвору руку. Він не міг збагнути, чим пастух завинив перед дядьком. Адже він такий старий і бідний, і в нього немає землі. Бхомбол рвучко підвівся з постелі, ладен негайно залишити дядьків дім. Пан управитель глянув в обличчя небожеві.

— А, ти говориш про того Мобарока Алі, що в нього хата біля баньяна? — сказав він уже іншим тоном. — Я не одразу зрозумів. Але ж він не сповна розуму. До всіх чіпляється з різними жалісливими історіями. Чоловік схибнувся після смерті синів… Післязавтра ти поїдеш додому, мій служник супроводжуватиме тебе.



Післязавтра? Це ще не скоро! Бхомболові було неприємно залишатися в дядьковій домівці, він відчував, що той несправедливий до Мобарока Алі.

— Я можу поїхати й сам, — сказав Бхомбол. — Адже сюди я сам дістався. Чого мені боятися?

— Коли б ти їздив верхи, я б відпустив тебе самого. Але ж ти не вмієш, і мені довелося найняти човен.

Бхомбол справді не вмів їздити верхи, та досі й не відчував потреби в цьому. Сьогодні він пошкодував, що так вийшло. В Дургапурі він частенько сідав потай у чужий човен і випливав на середину річки. Так поступово він добре навчився веслувати. Коли ж він бачив лікареву білу кобилу, що паслася під манговим деревом на березі ставу, то тільки кидав на неї здалека камінці.

Іноді у Бхомбола, бувало, промайне думка: добре було б вилізти на дерево і сплигнути звідти прямо кобилі на спину! Один хлопчина з їхнього класу спробував це зробити, та не розрахував, упав позаду кобили і зламав ногу. Йому ще пощастило, що кобила не хвицнула і не розбила йому голову.

Бхомбол нічого не відповів дядькові. Хлопець уявив собі, що було б, якби він умів їздити верхи. Коли Бхомбол поринав у мрії, то забував про все. Він бачив себе на коні, на чолі великого загону солдатів. Часом хлопець уявляв себе монгольським завойовником із пустелі Гобі; про нього він читав десь у книзі. Іноді мріяв уславитись на всю Бенгалію, оголосивши війну англійцям і вигнавши їх з Індії. Або ось він — кочівник і блукає на коні степами й долинами Середньої Азії. Коли йому хочеться пити, він їде до водопадів у горах. А ось Бхомбол, неначе Робін Гуд, мчить лісами…

Та тільки сьогодні Бхомбол зрозумів, що він — звичайнісінький хлопчик, котрий не зуміє навіть утриматися в сідлі. Коли б він міг їздити верхи, то проїхав би дорогою, якою добирався сюди пішки. Спочатку їхав би ступою, а потім пустив би коня чвалом. Промчав би всю дорогу без зупинки… А втім, ні, зупинився б у селі Кантінапур, де живе Падма Під'їхав би до її будинку і, не злазячи з коня, зупинився б на маленькій галявинці. Кінь бив би копитом землю і гарцював під ним. Падма, запнувши голову краєм сарі, вибігла б з дому. «Хто це? — спитала б вона, посміхаючись. — Невже це Бхомбол? Звідки ти? Злізай з коня! Зайди до хати». «Я їду з Чормадаріпура! — гордо відповів би Бхомбол. — Мені ніколи затримуватись». І, повернувши коня, він помчав би геть, а все село дивилося б йому вслід, роззявивши рота. Так би він мчав аж до Шалкуданги.

«Бабуню Аджі, я хочу їсти, — сказав би він там, злазячи з коня. Потім поплескав би коня по гриві, примовляючи: — Ну, не пустуй, стій спокійно!»

Прив'язавши коня до мангового дерева так, щоб він міг пастися на м'якій зеленій траві, Бхомбол увійшов би в дім. Бабуся, постеливши мату, сказала б: «Де ти був так довго, хлопчику? Значить, таки не забув бабусю Аджі? У тебе такий дужий і гарний кінь!» І вона засміялася б беззубим ротом, почастувала б Бхомбола сметаною, смаженим рисом, бананами, принесла б рисових пластівців і прозорого гуру.

Бхомбол так стомився, подорожуючи в мріях, що й не помітив, як заснув. Прокинувшись уранці, він відчув голод. Хлопець не пам'ятав, вечеряв він учора чи ні. Та варто йому було поворухнутись, як заболіла рука.

Під час сніданку ввійшов Бога і сповістив управителя:

— Ваша світлість, з тієї хати повтікали навіть жінки.

— Стеж і далі за хатою, — насупився дядько. — Їх треба спіймати хоч би там що.

— Сходімо подивимося мечеть, — вибравши час після сніданку, сказав Бхомбол Харанові.

— Чи варто, ваша світлість? Мечеть — не місце для прогулянок. Нічого цікавого там немає. Краще відпочиньте, поспіть трохи.

— Кажуть, що ночами там плаче зачарована жінка-мусульманка.

— Але ж вона не буде сидіти і ждати, коли ви прийдете подивитися на неї, — посміхнувся Харан. — І взагалі, по-моєму, її ніхто не бачив.

— Як — «ніхто не бачив»?! А я чув, що один чоловік із села Пагла бачив її.

— Не варто говорити про це зараз, пане. Краще відпочиньте. А мені треба йти по носильників — переносити статую богині Дургі. — І, перекинувши через плече рушник, Харан вийшов з дому.

«Піду сам», — вирішив хлопець, та за хвилину передумав. Сидячи на веранді, Бхомбол згадав Дургапур. Як йому хотілося повернутися зараз туди! Потинявшись по кімнатах і по двору, він вийшов на вулицю.

Увечері Бхомбол знову подався на майдан, де вчора було свято. Статуї богині вже не було. Тимчасовий храм, збудований для неї, стояв порожній.

Бхомбол неквапливо пішов по дорозі, що пролягала вздовж річки. Усе навкруги купалося в місячному світлі. Пройшовши невелику відстань, хлопець почув стук барабанів і звуки канші. Барабан, здавалося, вибивав: «День минув, день минув!» Бхомболові ця музика сьогодні здалася дуже сумною. Він знову пішов на майдан. Там майнув вогник світильника. Якийсь жебрак співав хрипким голосом.

Бхомбол повернувся в контору. Дядько чекав на нього. Зібралося багато гостей, та це не розвеселило хлопця. Тут усе було не таке, як у Дургапурі.


<p>10. В ДОРОГУ!</p>

З самого ранку серце в Бхомбола радісно калатало: сьогодні він повертається додому. Посеред двору стояла гарба, на ній він поїде до річки. Бхомбол кілька разів то виходив надвір, то знову заходив до хати. Хтось спитав у нього, як його рука.

— Добре, уже не болить, — сказав Бхомбол, розв'язуючи бинт.

Він спробував опустити руку, але одразу ж відчув біль. Довелося знову підв'язати її.

— Не знімай руку з пов'язки, — сказав дядько, — поки не повернешся додому. Там знімеш.

Бхомболу було соромно повертатися в Дургапур у такому вигляді.

З кухні долинав стукіт ножів і смачний запах рису. Бхомболові не терпілося. Коли б від нього залежало, він одразу ж сів би на гарбу і поїхав би, не чекаючи сніданку.

— Цей негідник ще не прийшов… — бурчав Шоруп, зав'язуючи чималий клунок.

Не встиг він сказати це, як з'явився Шучі з клунком на голові. Під пахвою Шучі тримав велику бамбукову палицю, з одного кінця оковану міддю.

Шучі був одягнений по-дорожньому: сорочка, чадор і навіть черевики. Волосся на голові в нього вилискувало, щедро змащене олією. Він зняв з голови клунок, поклав його на землю і став поряд, спираючись на палицю. Бхомболові дуже кортіло помацати палицю і роздивитися на неї трохи краще. Та зробити це в присутності пана управителя він не насмілився.

Бхомбол умився біля колодязя. Кухар-брахман приніс йому сніданок: рис, смажену картоплю, топлене масло, їжа обпікала рот… Та задля того, щоб швидше вирушити додому, Бхомбол ладен був витерпіти все. Потім, у себе в Дургапурі, він весело розповідатиме про те, як їв страшенно гарячий рис.

— Не квапся, — зупиняв його дядько. — Ти їдеш не поїздом — не запізнишся!

Похапцем поснідавши, Бхомбол сполоснув лице, йому не сиділося на місці.

— Ну що ж, можна вирушати, — мовив дядько. — Сідай на гарбу… Гей, Шучі, нічого не забули?

— Ні, ваша світлість, усе взяли.

— Я не проводжатиму тебе, — сказав дядько.

Бхомбол пішов був до гарби, та згадав, що не попрощався з дядьком. Він повернувся, підійшов до управителя і, низько вклонившись, взяв прах від його ніг.

— Будь щасливий, хлопчику мій! — сказав дядько, поклавши руки на голову небожеві. — Хай господь наставить тебе на путь істинний!

Слова дядька розчулили і водночас прикро вразили Бхомбола. Ніхто його не розуміє! Що це за «путь істинний»? Та Бхомбол був страшенно радий, що від'їжджав, тому хутко забув образу. Коли він підійшов до гарби, то побачив, що в ній поверх соломи лежить не дуже чиста мата. Гарба була повна речей: в задку лежало кілька здоровенних клунків і стояв глек з великою покришкою. Клунок Шучі лежав з самого верху. Тільки-но Бхомбол умостився, візник, якого було звати Алімодді, взяв у руки віжки, і гарба рушила.

— Щасливої дороги, щасливої дороги! — летіло навздогін.

Бхомбол оглянувся і побачив, що кричав і його дядько. Він стояв на ґанку, тримаючи в руках кальян.

— Напиши, коли приїдеш!.. А ти, Шучі, будь обережний.

— Все буде гаразд, ваша світлість, — запевнив Шучі.

Шоруп пішов рядом з гарбою. Бхомбол радів. Контора, став, майдан — все лишилося позаду. Мимо проплив бамбуковий гай. Гарба наближалася до села Пагла. Не доїжджаючи до села, вона звернула праворуч. Невдовзі в прогайвині між деревами Бхомбол побачив стару мечеть; на її напівзруйнованій бані сиділи двоє чорних голубів. Бхомбол здогадався, що це та сама таємнича мечеть, про яку він стільки чув. Витягнувши шию, хлопець широко відкритими очима дивився на неї.

— Це і є та сама мечеть? — спитав він у Шорупа.

— Яка? Оця? Так, це вона.

То ось звідки щоночі чути плач!. Незабаром напівзруйнована баня мечеті залишилася позаду і зникла за деревами. Дорога була нерівна: то грудки, то вибої, то каміння. Гарба розгойдувалась і стрибала на всі боки. Бхомбол теж розгойдувався, час від часу б'ючись головою об полудрабок. Повз гарбу, подзвонюючи, проїхав велосипед. Воли чомусь перелякались і рвонули вбік. Алімодді ледве втримав їх.

— Ну чого ви злякалися? Велосипеда ніколи не бачили? — крикнув він, стьобнувши їх батогом.

Вони проїхали повз будинок, що стояв край бананового гаю. Велетенське листя банана звисало до самої землі. У ньому шарудів вітер. І здавалося, що листя шепотіло комусь: «Ні, ні». Обіч дороги сидів якийсь птах; над ним ширяв крук. Птах, помітивши крука, швидко полетів геть. Назустріч гарбі виїхав верхівець з парасолькою в руці. На ньому була ситцева сорочка і чадор. Коник у нього був такий маленький, що, здавалося, вершникові доводиться згинати ноги в колінах, щоб вони не волочилися по землі. Спочатку Бхомбол подумав, що це лікар. Та коли вони порівнялися, переконався, що ні. Кінь ступав так повільно, що, здавалося, він ніколи не зможе бігти швидше. «Хіба важко їздити на такому коні?» — подумав Бхомбол. Поминаючи гарбу, вершник глянув на хлопчика.

Праворуч від дороги показався великий став. На березі стояв натовп, а кілька чоловік пірнало у воду.

— Гей ти, сину Бішаша, що трапилось? — крикнув Шоруп комусь на березі.

— Хлопчик утонув!

Бхомбол зацікавився. Він переліз на задок гарби і хотів скочити на землю. Гарба перехилилась назад.

— Гей, куди ви? — застережливо крикнув візник. — Верніться назад!

Одного разу, ще в Дургапурі, Бхомбол урятував дівчинку. Він хотів нарвати смачних овочів і виліз на дерево в садку Нага над самим берегом ріки. Коли б не він, дівчинка тоді, звичайно, утонула б.

Бхомбол, не слухаючи Алімодді, сплигнув на дорогу. Передок гарби різко опустився. Хлопець хотів був кинутись до ставу, але Шучі, розставивши руки, заступив йому дорогу.

— Ви куди?

— До ставу.

— Що вам там робити? Кому судилося втонути, той уже втонув. Чиєму серцю судилося краятися з горя, той уже плаче. Он та жінка — хлопчикова мати. Вам тут нічого робити. Лізьте назад на гарбу!

— Я хотів би врятувати його… — пробурмотів Бхомбол.

Алімодді допоміг Бхомболові вилізти на гарбу.

— О аллах, — зітхнув він, — що ж ви зможете зробити? Як ви дістанете його з дна ставу? Став дуже глибокий. Двоє дорослих пірнали, та й то не змогли дістати дна. Кожного року тут хтось тоне. На дні цього ставу, мабуть, живе джінн.[51]

Бхомболові дуже не хотілося сідати на гарбу, та робити було нічого. Гарба рушила далі, став і юрба на березі незабаром лишилися позаду.

Тепер обабіч дороги тяглися джунглі. Від дерев на дорогу падала тінь, з гілок звисали ліани. Джунглями їхали дуже довго. Поступово ліс став рідшати, і незабаром попереду показалися рисові поля. Стебла рису хилилися од вітру і тихо шелестіли; так, мабуть, дзвенять браслети на ногах у Лакшмі. Подекуди видно було плантації цукрової тростини, схожі на загони солдатів із списами в руках. Верхнє листя тростини було зрізано. Біля однієї з таких плантацій стояв курінь. Настане час — і з тростини спеціальною машиною, яку крутять воли, будуть вичавлювати у глечики темний сік. Потім сік переварять, і на дні глечика осяде золотистий навар; він гарно пахне, а дрібки його схожі на маленькі кристалики.

На запах гуру звідусіль злітаються великі зелені мухи, джмелі, бджоли, оси. Коли палять сухі стебла цукрової тростини, в повітрі стоїть солодкуватий запах. До неба в такі дні всюди валують чорні хмари диму. Взимку в Дургапурі Бхомбол разом із своїми приятелями любив ходити туди, де робили гур, щоб поласувати цукровою тростиною. Іноді вони випрохували гур у селян, часом крали. Коли ж усюди починали видавлювати цукрову тростину, Бхомбол і його приятелі не сиділи без діла. Найбільше подобалась хлопчакам біла цукрова тростина…

Раптом Бхомбол побачив попереду високу щоглу човна. Самого човна не було видно. Щогла злегка погойдувалась.

— Як зветься це місце? — спитав він в Алімодді.

— Побережжя… — Сказавши це, візник стьобнув підручного вола. — Ану, бери швидше! Ти що, вирішив заночувати тут на березі? Не хочеш бути дома ввечері? Ох ти ж клятий, ох ти ж ледацюго! Ти король ледацюг! Ти що, здох? — лаявся Алімодді, стьобаючи по животі бідолашного вола.

Віз покотився швидше, але тепер він виїхав на пісок, і колеса грузли в ньому, залишаючи глибоку колію. На березі стояв ще один віз. Волів з нього було випряжено, і вони лежали трохи збоку. Візник зняв із воза чорну залізну скриньку і поніс до води.

— Сходьте, пане! — звернувся Алімодді до Бхомбола, розпрягаючи волів. — Гей, Шорупе, знімай речі!

Бхомбол підійшов до берега. Біля пристані стояв човен. В ньому сидів чоловік, якого Бхомбол бачив у дядька.

— Пане Мухурі, — сказав Шоруп, — ви, бачу, приїхали раніше, ніж ми? Можна сідати?

— Іди сюди, Бхомболе, — погукав хлопця пан Мухурі. — Тільки обережно, не впади у воду!

Берег був дуже розмитий. До ріки збігала вузька стежина. Біля самої води, на мокрій глині, видно було сліди чиїхось босих ніг. Річка називалася Чітрою. В цьому місці вона була неширока і спокійна. Вода ледь чутно хлюпотіла біля берега, виблискуючи на сонці. На пристані було безлюдно. На другому березі купалося кілька чоловік. Посеред річки під зеленим вітрилом ішов великий човен. Хтось вичерпував з нього воду і виливав за борт. Два рибальських човни швидко мчали за течією; вони пливли поряд, наче прив'язані один до одного.

Бхомбол підійшов до човна і зазирнув під навіс. Там лежав матрац, застелений килимом. На килимі сиділа жінка, лице в неї було закрите краєчком сарі. Вона нагадувала Бхомболові його тітку, тільки була трохи молодша за неї. Поруч з жінкою сиділа дівчинка. Бхомбол глянув і одразу впізнав її: то була Молоті, донька добродія Мухурі.

— Скидай черевики й сідай, — сказав пан Мухурі, коли Бхомбол неквапливо ввійшов у човен. — Адже я доводжусь тобі дядьком. Коли розібратися як слід, то всі індуси родичі між собою.

— Іди-но сюди, синку! — покликала жінка, що сиділа під навісом. — Сідай тут.

— Я не хочу під навіс, я краще залишусь на палубі,— відказав Бхомбол, умощуючись на кормі.

— Краще сядьте під навісом, — порадив Шоруп. — Незабаром почнеться велика спека, і коли б ви не дістали сонячного удару… Надвечір, коли спека пересядеться, вийдете на палубу. А зараз краще побудьте в затінку.

Бхомбол скинув черевики і мовчки зайшов під навіс.

— Ну-бо, Молоті,— сказала дружина пана Мухурі,— посунься, дай йому сісти.

Човен злегка погойдувало. Шоруп з допомогою пана Мухурі переніс речі в човен. Сам пан Мухурі влаштувався на носі. Шучі, обмотавши голову рушником і поклавши палицю біля себе, вмостився там же. Останніми ввійшли в човен три веслярі. Один із них тичкою відштовхнув човен од берега. Шоруп лишився на березі. Склавши в прощальному вітанні руки, він крикнув:

— Бувайте здорові, щасливо дістатися!

— Салям! — вигукнули обидва візники.

Човен швидко віддалявся від берега. Повз нього по воді пропливали гілки, сухе листя. Біля самого човна пірнули два водяні жуки; прудко перебираючи лапками, пробіг водяний павук. Прямо над Бхомболом висіло яскраво-блакитне небо, по ньому повільно пливли легенькі хмарки. Подув вітрець, веслярі підняли вітрило. Бхомбол ще раз глянув на берег — пристань Чормадаріпура залишилась далеко позаду.


<p>11. РІЧКОЮ</p>

Човен плив за течією. За бортом хлюпала вода. Бхомбол дивився в невеличке віконце, зроблене в навісі, але бачив лиш воду. Нарешті йому надокучило дивитися тільки на воду. Він хотів був перейти на ніс човна, але дружина пана Мухурі саме запитала його:

— Синку, ти втік з дому — невже серце твоє не боліло і не поривалося назад?

Бхомбол заперечливо похитав головою. Та в глибині душі він знав, що це неправда.

— А ти пам'ятаєш свою неньку? — не вгавала дружина пана Мухурі.

Бхомбол підвів на жінку свої великі очі і мовчки кивнув головою.

Дружина пана Мухурі зітхнула:

— У тебе є сестри або брати?

— Немає.

— А тітка любить тебе?

— Вона ніколи не сварила мене, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Бхомбол. — Вона взагалі нікого не лає.

— Поглянь, Молоті, — пролунав голос пана Мухурі, — он пливе крокодил. Дивись, він підняв голову.

Молоті, що сиділа, підібгавши ноги, пригорнулась до матері і злякано стежила за крокодилом.

Бхомбол одразу ж вибрався з-під навісу, пройшов на ніс човна і став дивитися туди, де щось темніло в воді. Дельфін це чи риба? Якщо дельфін, то в нього має бути вузька голова, а коли риба, то пласка. А що, коли це справді крокодил?

Поки Бхомбол міркував, тварина зникла під водою.

— Крокодил, — зауважив весляр, що стояв на носі. — Плаває й шукає, ким би пообідати.

— Не бійся, донечко! — почув Бхомбол голос дружини пана Мухурі. — Не бійся! Що з тобою?

Бхомбол оглянувся й побачив, що Молоті, побілівши від страху, обома руками злякано вчепилася в свою матір.

— Не бійся, Молоті! — засміявся пан Мухурі. — Крокодил ніколи не нападе на людину в човні. Він навіть близько не підпливе… Правда, Бхомболе?

Хлопцеві було приємно, що з ним говорять, як з дорослим.

— Навіть у воді, — сказав він, — крокодил нічого не може зробити людині, якщо вона добре плаває. Я бачив багато крокодилів. Одного разу крокодил навіть погнався за мною…

Молоті вражено зиркнула на нього, її мати також глянула на Бхомбола з подивом. Навіть добродій Мухурі зацікавився, але про всяк випадок іронічно посміхнувся.

— Коли в нас у Дургапурі розливається річка, — вів далі Бхомбол, обернувшись до дівчинки, — в ній аж кишать крокодили. Вода стає червона і щодня прибуває. Усі обмілини і сходи, що ведуть на пристань, зникають під водою. Вода доходить навіть до нашого будинку. Вона піднімається аж до дерев, які ростуть край дороги. Іноді річка так розливається, що навіть дорога зникає під водою. Потім вода спадає, і знову з'являються обмілини. А коли починається приплив, вода знову затоплює їх. І так весь час: вони то ховаються під водою, то виступають, наче спини черепах. Якось у повінь ми купалися біля великих дерев. Була одинадцята година. Ми вирішили вийти на берег, щоб разом стрибнути у воду з кручі. Я йшов позад усіх. Зненацька хлопчаки на березі закричали: «Крокодил! Крокодил! Гей, стережись, зараз схопить». Я був уже на мілині, вода сягала мені по кісточки. Спочатку я не міг зрозуміти: «Крокодил? Схопить? Кого схопить?» Оглядаюсь і бачу неподалік від себе здоровенного крокодила. Він роззявив пащеку й дивиться на мене. Мені стало моторошно, коли я побачив його ікла. Я кинувся навтіки і не зупинявся, аж поки не вибіг на берег. Передні лапи в крокодила були криві-криві, спина виглядала з води, а на ній випиналися наче гулі. Коли крокодил побачив, що, я дременув, то зник під водою. Того дня ми більше не купалися…

Молоті аж очі витріщила.

— А ти дома розповів про це своїй мамі? — спитала дружина пана Мухурі.

— Мами тоді вже не було.

— Бідолаха! — зітхнула жінка.

Пан Мухурі сидів на носі човна й мовчки дивився вперед. Наближався полудень. Ліворуч показалася пристань села Мохешпур. Біля пристані стояло кілька дерев. На верховітті одного з них сидів яструб. Коли Бхомбол знову глянув на берег, пристань була вже позаду. На пологому березі лежала здохла корова, а над нею кружляли стерв'ятники. Стежкою йшло двоє чоловіків із велетенськими кошиками на головах. Слідом за ними ступала жінка з великим клунком у руці. Вони про щось розмовляли. Поряд мчав білий, з коричневими плямами пес. Пес поводив носом, наче винюхував щось. Побачивши стерв'ятників, він завмер на місці і підвів голову. Бхомболові давно хотілося мати собаку, та йому ніяк не щастило знайти цуценя-дога. От коли б цуценята не росли, а завжди лишалися маленькими! Як було б добре!

— Ти любиш собак? — спитав він Молоті.

— Люблю. Мамин брат обіцяв привезти мені біле цуценя з Калькутти.

Почувши слово «Калькутта», Бхомбол засмутився. Хлопець пригадав, що саме туди хотів потрапити. Та йому не пощастило: він сів не на той поїзд. Бхомболові став ненависний навіс, під який він повернувся, рятуючись від спеки. Він вирішив сісти в затінку вітрила, на носі човна. Але човен круто завернув, і тінь перемістилася вбік. Бхомболові не сиділося під навісом.

— Що з тобою? — спитала дружина пана Мухурі. — Чого тобі не сидиться? Лягай у мене біля ніг, ось тут… Молоті, посунься трохи.

Та Молоті бликнула на Бхомбола так неприязно, що він поспішив сказати:

— Я не люблю спати вдень, — і виліз з-під навісу.

— Ти куди? Гляди не впади у воду! — мовив добродій Мухурі.

— Не впаду.

— Не дуже там тупцюйте, а то шубовснете у воду! — крикнув Бхомболові стерновий. — Голову обмотайте рушником.

— Не треба мені рушника, — відказав Бхомбол.

— Але ж, пане, — озвався один із веслярів, — це тільки селянські діти, які звикли до спеки, можуть сидіти на сонці скільки завгодно.

— Ви ж не селяни, а веслярі, однак цілий день сидите на сонці — і вам байдуже, — відказав Бхомбол.

— Це ми тут веслярі, — мовив стерновий, — а в селі в кожного з нас є своя хата й земля.

— Чого ж тоді ви не сидите дома?

— Їсти щось треба, — відповів стерновий, ледь ворушачи великим веслом, — тому й не сидимо дома.

Бхомбол не зрозумів, що хотів сказати стерновий. Однак він згадав одного візника з Дургапура. «Ну що мені дасть урожай? — завжди говорив той. — Трохи більше, як нічого. От коли є бричка й коняка — тоді ще можна сяк-так прожити».

Бхомбол обережно підійшов до стернового, та тільки-но він поклав руку на велике стернове весло, той суворо глянув на хлопчика і відсторонив його.

— Я теж умію кермувати човном, — зауважив Бхомбол, анітрохи не образившись.

Та, взявши в руки велике весло, хлопець зрозумів, що для такої роботи треба мати не тільки досвід, а й силу. У стернового були широкі плечі, і, коли він правив стерном, працювали тільки його руки. Сам він не рухався, а човен, наче качка, стрибав по хвилях.

Бхомбол кинув погляд на далекий берег. Там біліли місцини, схожі на крейдяні обмілини. Та Бхомбол знав: то були не обмілини, а корови, що паслися на зелених луках. Біля самого берега видно було рибальські човни, стояли будинки під соломою і бляхою.

На другому, крутому березі росло велике мангове дерево. Воно схилилося до самої води. Вздовж берега в'юнилася стежка; її було протоптано ногами тих, хто тяг берегом човни на кодолі. Ось Бхомбол побачив самітню хатку; перед нею під деревом бавилися майже зовсім голі малюки, тільки на стегнах у них висіли брудні пов'язки. У дітвори були тоненькі рученята й ноженята і великі надуті животи. Незабаром хата й дітвора зникли за зворотом, і Бхомбол помітив вузеньку стежечку, що збігала прямо до води. На луці пасся буланий кінь; вряди-годи він помахував хвостом, відганяючи мух. Біля чийогось городу стояла коза і намагалася просунути голову в дірку в огорожі, але їй заважала прив'язана до шиї рогатка.

На дереві біля самої води Бхомбол побачив бамбукову жердину з брудною ганчіркою на кінці. Поруч лежав розбитий глек і купа попелу — видко, що там було велике багаття; Бхомбол зрозумів, що тут палять покійників. Він одвернувся в інший бік.

На обох берегах почалися джунглі; вони спусалися до самої води і тяглися аж д завороту ріки.

— Здається, тут пограбували когось минулого року? — спитав один із веслярів стернового.

— Трохи далі, там, де починається дорога, — спокійно відповів стерновий.

— А бандити вбили того, кого вони пограбували? — не витримавши, встряв у розмову Бхомбол.

— Так.

— А ви все бачили?

— Не варто говорити про це, — неохоче озвався стерновий. — Якось ці самі бандити напали й на нас, але так і пішли, спіймавши облизня.

— І ви з ними билися?

— Ех, пане! — стерновий засміявся. — Колись у цій місцевості тремтіли при самій тільки згадці про моє ім'я, хоч сам я був далеко, на Андаманських островах.[52] — Він витер з лоба піт і сказав: — Пішли б ви краще вниз, пане, тут така спека.

Бхомбол вражено дивився на обличчя стернового: великий ніс, широкий лоб, глибокі зморшки, борода й вуса з сивиною, погляд уважний і гострий, наче в яструба.

— Я не боюся сонця, — мовив він.

— О аллах, діти багатих людей ще гірші за селянських… — Стерновий сказав це, ні до кого не звертаючись.

Бхомбол лишився на палубі. Невже стерновий убивав людей? Інакше за що б його заслали на Андаманські острови? Бхомболові дуже хотілося докладно розпитати його про все, але в стернового був такий неприступний вигляд, що хлопець не наважився заговорити з ним.

Сонце заходило, останні його промені освітлювали верхів'я дерев. Тінь від дерев, що росли на березі, подовшала і злегка тремтіла на воді. Подув прохолодний вітер.

На березі, кумедно задерши хвоста, стрибало біле теля. Ось воно підстрибнуло надто високо, одна нога в нього підвернулася, і теля впало. Хлопчик, який стругав поблизу бамбукову палицю, хотів допомогти йому підвестись. Але тільки-но він наблизився до теляти, як корова, опустивши роги до землі, погналася за ним. Хлопчик ледве втік. «Оце то корова!» — захоплено подумав Бхомбол.

— Пане Мухурі! — вигукнув стерновий. — Зараз ми саме під'їдемо до місця, де дуже зручно заночувати. Зупинитися тут чи плисти далі? Все одно вітрило не тягне — вітер малий.

— Заночуємо тут, — вирішив добродій Мухурі.

— Веслуйте до берега! — наказав стерновий.

Три веслярі дружно вдарили веслами по воді. Бхомбол знову вийшов з-під навісу й наблизився до одного з веслярів.

— Дайте мені весло, — попрохав він.

— Це ж не ваша справа, пане. Вам буде важко.

— Я вмію веслувати. — І, відсторонивши весляра, Бхомбол сів на його місце й заходився веслувати разом з іншими. Поранена рука ще не загоїлась, і Бхомболові було боляче.

— То ви справді вмієте, пане! — здивувався весляр.

Бхомбол, нічого не відповідаючи, став веслувати ще ретельніше.

Коли човен наблизився до завороту, сонце вже сіло. Хмари на небі зарожевіли, прямо над головою пролетіли зграєю чаплі. Бхомболового човна, стрибаючи по хвилях, обігнав маленький човник. У ньому хтось грав на гармонії й співав.

Випірнув дельфін і знову сховався під водою. Сутеніло. На березі де-не-де засвітилися вогники.

— Агов! — лунав чийсь голос.

Весляр, котрого змінив Бхомбол, сказав:

— Ну досить, пане, тепер дайте мені.

Бхомбол стомився і радий був віддати весло, але удав, що хоче веслувати ще. Тоді весляр підняв Бхомбола і сам сів на його місце.

Показався базар.

— Ти трохи відпочинь, Бхомболе, — сказав добродій Мухурі.

Тримаючись рукою за навіс, Бхомбол стояв і важко дихав. Прохолодний вітрець приємно освіжав його.

Човен підплив до пристані й зупинився рядом з іншим човном, який уже стояв там. Тільки-но вони причалили, як чийсь голос із сусіднього човна запитав:

— Куди пливете?

— В Дургапур, — відповів стерновий.

— Пасажири є?

— Є, з Чормадаріпура. Їх везе стерновий… — Він назвав себе.

Більше запитань не було.

— Пане Мухурі, — сказав стерновий, — якщо хочете вечеряти, ми розкладемо багаття.

— Не варто, у нас є дещо готове. Крім того, зараз ми сходимо на базар і щось прикупимо в кондитера Лоті.

Добродій Мухурі зійшов на берег. Слідом за ним з ліхтарем у руці вийшов із човна Шучі. В другій руці він тримав, як завжди, палицю. Нащо йому ліхтар? Ніч була така місячна… Вода тьмяно виблискувала. Десь далеко-далеко кигикала чайка.

Веслярі й стерновий зійшли на берег і трохи осторонь заходилися розводити багаття. Бхомбол зазирнув під навіс. Дружина добродія Мухурі сиділа перед ліхтарем і діставали з мішка смажений рис, коржики і ще щось.

— Іди, синку, попоїси, — покликала вона Бхомбола. — Сьогодні обійдемося цим.

Бхомболові дуже хотілося їсти.

— У нас тут немає посуду! — скаржилась жінка. — Нема навіть бананового листя. Простели край свого дхоті.

Вона насипала йому смаженого рису в ріжок дхоті, поклала солодощів з кокосового горіха і кілька тягучок.

— І ти підстав край свого сарі, — обернулась дружина добродія Мухурі до дочки.

Бхомбол і Молоті посідали поруч і заходилися їсти хрумкітливий смажений рис. Попоївши, Бхомбол напився з глечика води, сполоснув лице і вийшов на палубу. Ніхто не помітив, як він зійшов на берег.


<p>12. У ДОБРОДІЯ МУХУРІ</p>

День був базарний. Та коли Бхомбол зійшов на берег, базар уже кінчався. Тільки в двох-трьох рундуках ще світилося: там пакували товар, рахували гроші, зачиняли ставні. Кілька пізніх покупців ще ходили поміж рундуками. Решта з купленим крамом на голові йшла до виходу.

Бхомболові дуже хотілося подивитися базар. Хлопець цілий день сидів у човні і страшенно знудився. Ноги його з задоволенням ступали по твердій землі. Спочатку він не помітив, що базар увесь запльований бетелем, всюди валялося сухе листя, недоїдки, сміття. Бхомбол чвалав прямо по грязюці, не дивлячись собі під ноги. Скрізь стояли вози. Збоку від них ліниво пощипували траву прив'язані до огорожі воли. Візники сиділи під манговим деревом і варили на багатті вечерю. Один із них щось наспівував.

Від мерехтливих полисків вогню тіні людей тремтіли, видовжувались і зникали. На другому березі річки в далині завили шакали. У відповідь загавкали собаки на базарі. Шакали давно вже замовкли, а собаки не переставали валувати.

Праворуч стояли два ряди бляшаних навісів. Ідучи поміж ними, Бхомбол побачив крамницю, де продавали ласощі. Перед нею стояв ослін. На ослоні сидів добродій Мухурі, поруч, спираючись на бамбукову палицю, закляк Шучі.

Двері в крамницю були відчинені. В крамниці Бхомбол побачив чоловіка, котрий на великій дошці викачував тісто. На плиті стояв казан, з якого йшла пара. Бхомбол відчув смачний запах смаженого сиру. Біля котла сидів ще один чоловік; груди в нього заросли чорним волоссям. Він брав копистку і мішав нею в казані, його вуса й патли вилискували рід олії. Він позирав довкола великими банькатими очима. Бхомбол вирішив, що це і е кондитер Лоті- Хлопець зрозумів, що він готує лучі.[53]

Десь праворуч лунала музика. Кілька чоловік співали священний гімн — очевидно, актори з мандрівної трупи.

Бхомбол вирішив повернутися назад до човна. Тим часом базар і дорога спорожніли, ніде не видно було ані душі. З протилежного берега з храму долинув урочистий дзвін. Місяць виплив з-за хмар, стало видно, бляшані дахи заблищали од вечірньої роси.

йдучи вздовж берега, Бхомбол побачив, що під деревом веслярі готують собі вечерю. До нього долинув запах цибулі. Веслярі їли рис з приправою. Це була їхня вечеря.


Важко жити на цім світі брате,—

співав один з веслярів.

Бхомбол подумав, що скільки він не чув пісень, усі вони були журливі. Чому це так? Невже людям не подобається бути веселими?

Біля пристані стояло кілька човнів. Човен добродія Мухурі був крайній. Тільки-но Бхомбол поставив на борт ногу, як човен загойдався.

— Хто там? — пролунав голос дружини добродія Мухурі.

— Це я, — сказав Бхомбол і почав роззувати брудні, запорошені черевики.

— Заходь, ще ніхто не повернувся, — сказала жінка. Бхомбол ввійшов і сів поруч з нею. Молоті спала, поклавши голову матері на коліна.

— Ти знайшов його? — Пані Мухурі мала на увазі свого чоловіка. — Чого ти мовчиш? Незадоволений чимось? Ось моя донька, Молоті, теж любить зникати з дому. Скільки не бурчу я, скільки не лаю, вона ніколи не слухає. Приїдемо до нас, погостюєш трохи і поїдеш додому. Добре?.. Ну, чого ти мовчиш? Думаєш, добродій Мухурі теж сваритиме тебе? — Жінка взяла тацю, що стояла поруч, і почала готувати бетель. — Хочеш? Бери, — запропонувала вона Бхомболові. — Молоті дуже любить жувати бетель. А ти?

Бхомбол нічого не відповів.

— Чому ти весь час мовчиш? Соромишся? — Дружина добродія Мухурі зітхнула й ніжно подивилася на хлопчика.

Бхомбол глянув на берег і побачив, що хтось з ліхтарем у руці наближається до причалу. «Мабуть, повертаються добродій Мухурі й Шучі», — подумав хлопець і пішов їм назустріч.

За хвилину добродій Мухурі й Шучі були вже в човні. Шучі ніс у руках великий, загорнутий у бананове листя пакунок. Усі заходилися біля вечері, тільки Молоті не їла: її не можна було добудитися.

Один за одним на базарі гасли вогні.

Веслярі повкладалися спати — хто на березі, хто під навісом на базарі. Шучі примостився на носі човна, а Бхомбол і родина добродія Мухурі полягали в човні під навісом.

Десь далеко на протилежному березі завили шакали, незабаром їм відповіла інша зграя. Зненацька пролунав голосний сплеск: це випірнув дельфін. В місячному світлі плесо води злегка взялося брижами. На березі біля самої води квакали жаби, цвірчали цикади. Десь на дереві залопотів крильми птах. Човен злегка погойдувало. Це погойдування заколисало Бхомбола. Він зовсім був заснув, але тут налетіли москіти — ціла хмара! Варто було десь близько задзижчати москітові, як Бхомбол одразу ж просинався. Усі спали, тільки Бхомболові заважали москіти. Нарешті він укрився з головою, і йому сяк-так пощастило заснути. Вранці він прокинувся од холоду. Не хотілося розплющувати очі і вставати.

Та ось на дереві, біля самої води, закаркала ворона, і Бхомбол таки розплющив очі. Розвиднялося.

Молоті, її батьки і веслярі вже повставали.

Бхомбол вийшов з-під навісу і озирнувся довкола. Місяць уже зайшов, лиш кілька зірок ще блимало на заході. Тихо плинула річка. В далині прокричав яструб; на другому березі до води підійшла чапля і раптом завмерла на одній нозі. З води біля самої корми вистромила голову велетенська черепаха. Побачивши Бхомбола, вона одразу пірнула назад. Бхомбол вийшов на палубу.

Вони знов пливли посеред річки. Тепер до домівки добродія Мухурі лишалося плисти півдня. Вітру не було, веслярі самі гнали човен. Бхомбол примостився на носі.

Човен повільно плив по річці, лишаючи позаду дітвору, що бавилася на березі, корів, телят, кіз. Над річкою кружляли якісь птахи. Вряди-годи з'являлися села. З човна добре було видно могутнє коріння велетенського баньяна. На корінні сиділа чайка.

Берегом ішов чоловік, несучи щось на коромислі. Очевидно, це був молочар: він ніс у село масло й молоко. Іноді Бхомбол бачив великі нори, з яких виглядали чорні гадюки. Він знав, що ці гадюки ловлять мишей і птахів.

— Пане Мухурі, — сказав стерновий, — скоро вже полудень, зараз буде село Кіштопур. Давайте зробимо зупинку і пообідаємо. Все одно, поки дістанемось до Джуроботтола, настане вечір. Скоро почнеться відплив, і тоді доведеться десь зупинитися.

— Ну гаразд, тримай до берега, — погодився добродій Мухурі.

Невдовзі човен причалив до пристані. Стерновий добре знав це село: там був дім його дядька. Сам дядько давно помер, і там жив двоюрідний брат стернового. Взявши з собою Бхомбола, стерновий рушив у село. Виявилося, що брата нема дома — він пішов на базар. Дома лишився єдиний мужчина — його десятилітній син Абу. Абу дуже зрадів стерновому. Він дав дядькові кальян, а коли той закінчив палити, взяв кальян і, на превеликий подив Бхомбола, затягнувся сам.

— Сходи принеси оберемок дров! — наказав стерновий.

— Цей хлопчик палить? — спитав Бхомбол. — Адже він малий.

Відповідь стернового страшенно здивувала Бхомбола:

— Ну то й що? Хай палить — адже він хлопець, а не дівчисько!

Трохи згодом повернувся Абу з оберемком дров. Стерновий узяв у нього великого ножа й пішов за хату — зрізати кілька листків з банана.

Тим часом Бхомбол розглядів, що на подвір'ї стоять дві хижки: одна трохи більша, а друга менша. Обидві були під стріхою, а стіни мали сплетені з джутових стебел. Хлопчик знав, що в таких халупах живуть дуже бідні люди.

Під манговим деревом, перед хатиною, ходила квочка з курчатами. По стінах халупи до самого даху плелося огудиння гарбузів. Поряд ріс якийсь чагарник і алое.

Стерновий повернувся, несучи кілька бананових листків.

— Ну, ходімо! — сказав він і поклав Абу на голову в'язку дров. — Однеси дрова на берег річки під хлібне дерево.

Повернувшись на берег, Бхомбол побачив, що добродій Мухурі вже купив у рибалок велику рибину з вусами. Вони нагадували вуса судді Кумуда з Дургапура. Його вуса були такі самі великі й довгі й завжди закручені вгору. Бхомбол спробував закрутити вуса риби, але з цього нічого не вийшло; однак це його трохи розвеселило. Дружина добродія Мухурі розвела вогонь і почала готувати обід.

— Рибу чиститиму я, — сказав Бхомбол. — Дайте мені ножа.

— У нас немає ножа на рибу, — відповів стерновий, — є тільки ось такий — зрізати траву, тростину тощо.

Лезо в ножа було довге і від постійного вживання посередині з'їдене.

— Нащо вам чистити рибу? Хай це робить Шучі.

Шучі взяв ножа в стернового і підійшов до рибини. З того, як він тримав ножа, було видно, що він ніколи не чистив риби.

— Одійди, одійди! Бачу, що незугарний, — не витримав добродій Мухурі.

— Ми самі почистимо рибину, — сказав стерновий. — Гей, Фазоре!

Підійшов Фазор і, поклавши рибину на банановий листок, почав її чистити. Бхомбол здивовано стежив за тим, як спритно орудував він ножем. Кілька круків закружляли над рибиною, потім посідали на сусіднє дерево. Звідкись з'явилося два собаки. Вони стояли неподалік і дивилися, як ріжуть рибу. Прилетіли два яструби і теж почали кружляти над берегом. Один сів на мангове дерево і пронизливо закричав. Під цим деревом веслярі готували щось собі на обід у чорних глиняних горщиках. Селянки, старі діди й діти підходили до берега і з цікавістю оглядали подорожніх.

— Звідки ви? — спитала добродія Мухурі одна жінка, одягнена в сарі з грубої тканини. Через плече в неї був перекинутий довгий рушник, в одній руці вона тримала великий глек, а в другій — маленьку паличку, якою чистять зуби. Її сиве волосся було підстрижене.

— Ми пливемо з Чормадаріпура, — відповіла дружина добродія Мухурі, мішаючи ложкою в казані.

— Куди?

— В Джурботтол.

— До кого?

— До пана Боша.

— Там живе ваш батько?

— Ні, тітка.

— А це ваша донька?.. Яка гарна! А хлопчик?

— Це небіж пана управителя контори в Чормадаріпурі.

— Який гарний хлопчик!.. Чому ви варите обід на березі? Тут вештається стільки людей… — Жінка глянула на веслярів. — Ви краще б зайшли в якусь хату в селі.

— Але ж ми тут нікого не знаємо.

— Шкода. Може, ви завітаєте до мене? Он мій дім, той, що під бляхою. Тут кожен скаже, де дім Дхотіндотто. Це мій молодший син. Він служить чиновником на залізниці і живе в місті. А тут я живу сама. Хіба можна довірити чужим вести господарство, пасти корів, працювати на городі? Ходімо краще до мене. Зараз я скупаюся і повернуся! — З цими словами жінка подалася до води.

Рибу вже почистили і покраяли на шматки.

— Молоті, — сказала дружина добродія Мухурі, — візьми оці вісім шматків і віднеси їх веслярам.

— Ну як, готовий у вас обід? — спитала мати Дхотіндотто, повернувшись од річки.

Знімаючи з вогню казан, дружина добродія Мухурі відповіла, що обід готовий, залишилося ще тільки приготувати рибу.

Як тільки жінка пішла, Бхомбол подався купатись. Підійшовши до берега, він побачив двох хлоп'ят, своїх однолітків, які плавали й пірнали. Біля самого берега купалося ще кілька чоловік. Трохи вище по течії якась жінка мила голову, а інша прала. Кілька хлопчаків, стоячи по коліна у воді, ловили рибу. Час від часу вони кричали один на одного:

— Обережніше! Ти сполохаєш усю рибу!

Бхомбол з розгону кинувся у воду, пірнув і виплив далеко від берега. Незабаром люди на березі почали здаватися йому далекими і маленькими. Течія була дуже швидка. В таких місцях бувають крокодили. Згадавши про це, Бхомбол злякався і поплив до берега, але його почало відносити нижче. Коли він врешті виліз на берег, йому довелося багато йти. Ще здалека хлопець побачив, що на березі зібрався натовп. Усі показували на середину річки. Посеред річки пливло щось велике й чорне, дуже схоже на дошку. Цей темний предмет наближався до другого берега, потім несподівано зник під водою. Тільки тепер Бхомбол зрозумів, що це була не дошка, а крокодил.

— Ну що ти за хлопчисько! — вигукнув добродій Мухурі, побачивши Бхомбола неушкодженим. — Ти що, загинути хочеш? А коли б крокодил оце спіймав тебе?

Молоті дивилася на хлопчика великими очима.

— Подумаєш, герой! — мовила вона, стуливши губи.

Такого Бхомбол не чекав.

— Ти налякав мене, — знову сказав добродій Мухурі. — Твій дядько доручив мені глядіти тебе. Та хіба за таким устежиш? Як це тобі не спало на думку переплисти річку верхи на крокодилі?

Більше ніхто вже не наважувався лізти у воду. Усі, стоячи на березі, набирали воду з ріки й обливалися нею. Люди були налякані появою крокодила. Обід був уже готовий. Їли кхічурі[54]і рис із рибою.

Надійшла мати Дхотіндотто — вона несла молоко й солодощі з кокосового горіха, загорнуті в бананове листя. За нею ішов пастух з великою в'язкою бананів.

— Бери, дочко, — сказала жінка, віддаючи все це дружині добродія Мухурі. — Як знаєте, але в мене дома вам було б краще.

— Не турбуйтеся про нас, — ввічливо відказала дружина добродія Мухурі.

— Але ж ви гості нашого села! Не я, то інші зробили б для вас те саме! — З цими словами літня жінка пішла собі.

Після обіду вони попливли далі. Сонце стояло вже високо. Бхомбол сидів під навісом і дивився на береги. Мимо пропливали села, дороги, дерева, люди, що купалися біля берега. Вода леліла на сонці, по небу пливли легенькі хмарки. Усе вмлівало в полудневій спеці. Навіть птахи, здавалося, завмерли над річкою. Вітрець ущух.

Під деревом сидів пастух і грав на сопілці. Десь протяжно замукала корова. Веслярі тепер веслували зовсім помалу. Бхомбол довго сидів, дивлячись на берег, і не зчувся, як задрімав. Він проснувся, аж коли добродій Мухурі погукав його. Хлопець сів і здивовано озирнувся. Він не міг пригадати, коли він заснув. Човен стояв біля берега, веслярі вже посходили з нього і за мотузку підтягували ближче до пристані. Молоті бігла шляхом до села. Дружина добродія Мухурі йшла слідом за нею. Бхомбол квапливо зійшов на берег і подався за дружиною добродія Мухурі. Поруч з дівчинкою стрибав якийсь рудий пес з білим хвостом. Іноді пес роззявляв рота, висолоплював язика і віддано заглядав у вічі Молоті. Обабіч дороги стояли хати під соломою і під бляхою, росли мангові дерева. Подекуди розлягалися рисові поля. Був уже вечір. На дорогу падала тінь від будинків і дерев.

— Бачиш он там, — сказала дружина добродія Мухурі, коли Бхомбол наздогнав її, — дві кокосові пальми і невелику повітку? Там наша господа.

Молоті була вже на подвір'ї. З хати квапливо вибігла бабуся і, зупинившись посеред дороги, ждала гостей. Слідом за нею вибіг чоловік з амулетом[55] на шиї і пішов дорогою до пристані. Одночасно з Бхомболом до будинку підійшов і Мухурі з дружиною.

— Ну от, слава богу! — радісно вигукнула бабуся, — А я вже думаю — вечір, а вас нема та й нема.

Усі низько вклонилися старенькій, Бхомбол також. Старенька, взявши його за підборіддя, промовила:

— Живи вічно, хлопчику мій! Як ти засмаг! Заходь до хати.

— Хорі, де ти? — погукала вона уже в хаті. — Дай цьому хлопчикові кокосовий горіх… А ти, невістко, постели мату на веранді. — Потім, не чекаючи, поки дружина добродія Мухурі виконає її наказ, вона сама винесла з сусідньої кімнати мату й постелила. — Сідайте, зараз така спека! Та ви ж цілий день, мабуть, нічого не їли! Молоті, де ти?

— Тітонько, ми пливли дуже добре, — сказав добродій Мухурі. — В Кіштопурі зварили обід і попоїли. Одна жінка дала нам молока, солодощів з кокосового горіха і бананів. Коли мені було п’ять років, — звернувся він до Бхомбола, — мої батьки померли, і тітка виховала мене. Я люблю її, як рідну матір… А це той хлопчик, про якого я писав вам, тітонько.

— Я так і подумала, побачивши його, — відповіла старенька. — Хорі, де ж ти?

— Хорі пішов допомогти принести речі з човна, — сказав добродій Мухурі. — Він незабаром повернеться. Хай Бхомбол поки що трохи відпочине.

Добродій Мухурі уже розповідав Бхомболові, що його тітка, у дванадцять років залишившись удовою, повернулася в батьків дім.

Відтоді вона жодного разу не покидала село. Зараз їй сімдесят вісім років. Бхомбол помітив, що в неї було мало сивого волосся, всі зуби цілі, гарний зір і пряма постава. Тільки на лиці подекуди були зморшки. На шиї вона носила такий самий амулет, як той чоловік, що вийшов їм назустріч.

У хаті було дуже чисто й прибрано. На подвір'ї з одному боку ріс базилік, з іншого був колодязь, поряд— паркан, увитий ліанами. Біля паркану росли баклажани й перець. Неподалік видно було бамбуковий гай. Звідти долинав стукіт: хтось довбав стовбур дерева. Може, то був птах тунтуні…

Бхомбол умився біля колодязя і знову повернувся на веранду. Та йому не сиділося на місці. Він хотів уже встати й піти погуляти, коли тітка добродія Мухурі сказала:

— Невістко, дай дітям попоїсти… Молоті, йди сюди.

Молоті вийшла на веранду й сіла на протилежному кінці мати. Принесли смажений рис, кокосовий горіх і сметану з гуром у піалах. Поки Бхомбол і Молоті їли, старенька сиділа перед ними і, дивлячись на них, примовляла:

— Оце то пара! Яка гарна пара!

Бхомбол мало не вдавився, йому знову захотілося втекти. Сяк-так попоївши, він зійшов з веранди й попрямував до шляху.

Біля будинку стояв добродій Мухурі й палив кальян.

— Куди це ти зібрався? — побачивши Бхомбола, спитав він. — Уже пізно.

— Хочу трохи пройтися.




Побачивши, що Бхомбол завертає до річки, добродій Мухурі сказав:

— Не ходи туди. Краще піди в храм. Скоро там читатимуть оповідання про життя і подвиги героїв та богів… А ти, Норхорідо, будеш там? — звернувся він до чоловіка, з яким саме розмовляв.

— Звичайно, — відказав той. — Читатиме сам Гобіндотхакур. У нього такий приємний голос! Ніхто в селі не вміє читати краще за нього. Якщо він помре, хто його замінить?

— Це правда! — І добродій Мухурі передав кальян Норхоріді.

Бхомбол любив слухати оповідання. Багато разів він чув уривки з «Рамаяни» і «Махабхарати». А розповідь про подвиги Рами навіки запала йому в серце.

— Ну гаразд, ходімо до хати, — сказав Бхомболові добродій Мухурі, беручи кальян у приятеля.

Та хлопцеві не хотілося йти до хати.


<p>13. НАРЕШТІ ДОМА!</p>

Був дванадцятий день нового місяця. Ніч була зоряна. Дерева, що росли обабіч вулиці, купалися в м'якому місячному світлі. На дорогу лягали довгі химерні тіні. Вгорі, над головою, літали кажани, здалека долинало виття шакалів.

Тітка добродія Мухурі збиралася разом з Молоті йти до храму.

— Ви вже йдете? — сказав добродій Мухурі, як тільки вони з'явилися на подвір'ї. — Візьміть з собою Бхомбола.

— Я прийду пізніше, — відказав Бхомбол.

— Ходімо, онучку, — мовила старенька. — Якщо ти будеш з нами, ми не боятимемось. Невістка прийде потім — їй треба ще готувати вечерю. А Хорі нездужає.

— Я не хочу зараз, я прийду пізніше, — стояв на своєму Бхомбол.

— Ну що ж, тітонько, ідіть самі, він вас наздожене, — сказав добродій Мухурі.

Бабуся й Молоті пішли. Бхомболові також не сиділося дома. Він вийшов на вулицю.

— Що зараз погане — буде гарне! — кричав десь факір.

Між деревами біля дороги майнуло світло. Бхомбол угледів, що це був чоловік із світильником у руці. Коли він вийшов на дорогу, Бхомбол побачив, що в нього сиві вуса й борода, а волосся на голові розділене на проділ. На шиї в чоловіка висіло намисто з черепашок і скляних кульок. Одягнений він був у халат. Факір підійшов до самого подвір'я добродія Мухурі, зупинився перед Бхомболом і знову завів:

— Що зараз погане — буде гарне!

«Що зараз погане — буде гарно», — повторив про себе Бхомбол і поклав у чашку факірові єдину пайсу, яка в нього була. Той підняв світильник, благословляючи хлопчика. Бхомбол відчув запах чаду — гніт у світильнику майже зовсім догорів.

Факір почвалав далі.

Бхомбол подався в тому самому напрямку, в якому, як він бачив, пішли бабуся й Молоті. Невдовзі він опинився під великим навісом; там зібралося багато люду.

Осторонь від усіх сидів чоловік з рушником на плечі. Він щось розповідав, розмахуючи руками. Перед ним стояв невеликий стіл, застелений білою скатертиною. На столі лежала товста книга, поруч стояла лампа.

Бхомбол зрозумів, що цей чоловік і є Гобіндотхакур, котрий читає оповідання про життя богів і героїв.

Слухачі сиділи нерухомо, неначе ляльки.

Бхомбол підійшов ближче. Він почув, що» Гобіндотхакур читає уривок з «Рамаяни» В цьому уривку розповідалося про мавпячого царя Хануме, про те, як він боровся з людожерами.

Всі дуже сміялися з витівок мавпячого царя, задоволені його перемогою над людожерами. Найбільше подобалося Бхомболові, коли читець, захопившись якимось епізодом, похитував головою з боку в бік — тоді пасмо волосся на голові в нього починало кумедно ворушитися. Зуби в Гобіндотхакура були зовсім чорні. Очевидно, він безперестанку жував бетель.

Іноді Гобіндотхакур починав говорити протягом:

— Тоді-і-і… ма-а-авпячий ца-а-р…

При цьому він похитував головою, і пасмо волосся в нього на голові підстрибувало, як живе. Несподівано пасмо повернулося і впало на ліве вухо. Бхомбол не витримав і зареготав. Хтось поруч приєднався до нього. Бхомбол оглянувся й побачив, що біля нього стоять Молоті і якісь дві незнайомі йому дівчинки, приблизно її віку. Одна з них, із круглим, наче гарбуз, обличчям, поглядаючи на Бхомбола, щось шепотіла на вухо Молоті. Молоті, нічого не відповівши їй, одійшла вбік і сіла. Бхомбол теж перейшов на інше місце і знову почав слухати оповідання. Та невдовзі прийшов Кешто, служник добродія Мухурі, і покликав Бхомбола й Молоті вечеряти.

Після вечері Бхомбол хотів був повернутися й дослухати розповідь з «Рамаяни», але добродій Мухурі сказав:

— Ішов би ти краще спати, Бхомболе. Після такого важкого дня треба відпочити. Адже завтра тобі знову вирушати в дорогу.

Бхомбол, дуже невдоволений, пішов на веранду. Кешто, зібравши з тарілок недоїдений рис, висипав його біля колодязя. Потім покликав собаку — здається, того самого рудого пса, котрий зустрічав Молоті на пристані.

На веранді було приготовано дві постелі.

На кожній висіла сітка від москітів, у кутку стояла чорна скриня, на ній блимала лампа, її тьмяне світло надавало всьому якоїсь таємничості.

Дружина добродія Мухурі поправила гніт. Стало світліше.

— Лягай, — сказала вона Бхомболові. — На другій постелі спатимуть тітка й Молоті. Зараз я опущу сітку від москітів і зачиню двері. Не боїшся залишатися сам?

— Чого ж мені боятися? — знизав плечима Бхомбол.

Опустивши сітку, дружина добродія Мухурі зачинила двері й пішла.

Бхомбол ліг, але йому не спалося. Він думав: добре було б вранці й поїхати звідси! В хаті почувся голос Шучі. Очевидно, він прийшов вечеряти. Краще було б піти спати з ним у човен…

Москіти дзижчали на терасі, але не могли залізти під сітку. Біля колодязя квакала жаба, цвірчали цикади, десь поблизу гавкав собака. Бхомбол, дуже стомлений за день, ке помітив, як заснув.

Проснувся він несподівано від рівномірного стуку, що лунав зовсім поруч. Десь у далині гукав сільський сторож. Бхомбол розплющив очі, проте нічого не побачив — довкола було темно, хоч в око стрель. Він прислухався, але не зміг збагнути, що це за стук. Ось позіхнула тітка добродія Мухурі, потім знову пролунав ритмічний стук.

Бхомбол повернувся набік і чхнув.

— Що, онучку, москіти кусають? — почув він голос бабусі. — А я оце хочу бетель собі приготувати. Може, я тобі заважаю? Нічого не вдієш! Стара я, онучку, і не здатна жувати, поки не потовчу бетель у ступі. Молоті не може спати, коли я товчу. А сьогодні спить, як мертва, — набігалась за цілий день. Спи, я більше не буду.

Та стук тривав далі, і Бхомбол довго не міг заснути. Він перевертався з боку на бік.

По безлюдній вулиці хтось швидко пройшов, теленькаючи дзвіночком. Бхомбол вирішив, що це листоноша, але все-таки спитав бабусю:

— Хто це?

— Ти ще не спиш? Це листоноша — він щоночі проходить тут у цей час Він приїжджає з того берега — із села Комлапура. А прямує в село Щатгоче… Чого це ти не спиш? Може, постіль тверда? Тобі сподобалося наше село?

Бхомбол сказав, що сподобалось.

— Навколо нашого села ще недавно були джунглі, а на південь від Шатгоче раніше були розбійники. Мій свекор жив у селі, яке знаходиться ще далі, ніж Шатгоче. Одного разу я їхала у паланкіні в гості. Зі мною був Модон — він служив тоді в нас. Коли ми вийшли на дорогу за поле, сонце вже сіло. Несподівано з джунглів на нас накинулись розбійники: «Тримай їх, тримай!» — кричали вони.

Дверцята в паланкіні були зачинені, і я нічого не бачила. Було вже холоднувато, але мене від цього крику кинуло в піт. На мені було багато прикрас. В цей час чую — Модон кричить: «Гей, стережіться! Не підходьте близько! В паланкіні їде племінниця самого пана Чоудхурі».

Після цього все стихло, розбійники зникли. Носильники підхопили паланкін і кинулися було тікати, але Модон гримнув: «Не біжіть! Ідіть потихеньку!» Потім він підійшов до паланкіна і сказав мені: «Не бійтесь, ці боягузи розбіглися». Та все-таки мені було страшно.

— А хто такий пан Чоудхурі? — спитав Бхомбол.

— Це мій дядько. Подейкують, що один час він очолював розбійницьку ватагу. Коли була маленька, в нашому селі розбійники пограбували кілька дворів, але до нашого ніхто й близько не підійшов.

— Ви заважаєте мені спати! — почувся невдоволений голос Молоті.

— Гаразд, гаразд, ми не будемо розмовляти! Спи, — сказала бабуся й замовкла.

Бхомбол заснув, роздумуючи над словами старенької

Прокинувшись рано-вранці, він устав і, не сказавши нікому й слова, пішов стежкою, мокрою від роси. Перші промені сонця вигравали на верховіттях дерев. Коли Бхомбол повернувся назад, то виявилося, що в домі всі були стурбовані його зникненням. Після сніданку Бхомбол мав уже йти до річки.

Він попрощався з тіткою добродія Мухурі і з його дружиною. Нарешті він вирушав додому, але йому чомусь було невесело.

— Приїжджай до нас знову, — сказала жінка, благословляючи його в дорогу.

— Не забувай свою бабусю, онучку, — додала старенька.

Добродій Мухурі провів Бхомбола до самої пристані; поруч з ним усю дорогу біг рудий пес.

Біля ріки хлопець оглянувся й побачив, що бабуся, дружина добродія Мухурі і Молоті стоять на дорозі і дивляться йому вслід. Молоті стояла під деревом манго. Кучеряве волосся спадало їй на очі й на щоки.

Тільки-но Бхомбол скочив у човен, він відчалив.

— Будь обережний, Бхомболе! — кричав з берега добродій Мухурі. — Не впади у воду!

Рудий пес стояв поруч з ним і теж дивився на човен. Поступово добродій Мухурі, пес і все село ставали дедалі меншими й меншими і нарешті зовсім зникли з очей.

Коли човен підплив до завороту, Бхомбол чомусь відчув себе самотнім, йому здавалося, що він у човні сам і що навкруги нема нікогісінько, тільки вода…

Сонце вже заходило, наближався вечір. Бхомбол побачив залізничну станцію, базар, будинки, склади, великі дерева. Це був Дургапур. Потім показалася пристань. Біля самої пристані був вир. Стерновий обережно розвернув човна і потихеньку підвів його до берега. До самої води підходила добре знайома кожному дургапурцеві дорога. Бхомбол вийшов з-під навісу і, показуючи рукою на берег, мовив стерновому:

— Кермуйте туди, до хлібного дерева. Ліворуч від пристані росли вкриті білим цвітом сливи.

Скільки разів у полудень Бхомбол сидів у затінку під цими сливами й дивився на широку безлюдну обмілину, слухаючи воркування голубів і шелест листя!

А хто це стоїть там на пристані? Ще човен не причалив до берега, а Бхомбол уже впізнав свою старшу двоюрідну сестру Рані та її приятельку Падму, в якої він ночував по дорозі в Чормадаріпур. А де ж син Рані — Кхокон?

Не встиг човен причалити, як Бхомбол скочив на берег.

— Хто це? — почув він. — Та це ж Бхомбол! Бхомбол двічі низько вклонився, торкнувшись головою до ніг кожної з жінок.

— Ну як, порозумнішав? — спитала Рані. — Як дядько?

Бхомбол буркнув щось невиразне, потім обернувся до пристані.

— Гей, Шучі, неси речі! — крикнув він. — Я йду додому.

— А чи знайдеш домівку? — посміхнулася Рані. — Ходімо…

— А ти не показуй, — мовив Бхомбол і подався до села.

— Падмо, я бачив твого чоловіка в Чормадаріпурі, — сказав він, ідучи. — Він їхав на велосипеді.

— От гульвіса, — засміялася Падма. — А моя свекруха гадає…

Та Бхомбол не слухав її.

Уже після вечері, коли Бхомбол ліг спати, він почав згадувати події останніх днів. Скільки нових людей він зустрів, скільки нових сіл побачив! Ось він повернувся додому і знову побачив Падму. Не пощастило зустрітися тільки з бабусею із Шалукдангі. Може, вона ще й досі виглядає його на дорозі?..

Коли ж Бхомбол вирушить у нову подорож?





1. СПІЙМАЛИ!

<p>1. СПІЙМАЛИ!</p>

Дядько не відшмагав Бхомбола, він навіть не посварив його і поводився так, ніби не знав і знати не хотів, що Бхомбол втік із дому й дістався до самого Чормадаріпура. Не кажучи й слова, він узяв небожа за руку і вивів його з натовпу.

Вони йшли вузькою, зарослою стежкою. Попереду з ліхтарем у руці, стукаючи об землю палицею, ступав розсильний. Обабіч стежки росли будяки й чагарник. Там, у заростях, могли причаїтися гадюки. Вони бояться шуму, ось чому слуга ретельно стукав своєю палицею. Несподівано з кущів праворуч вискочила жаба і пострибала попереду Бхомбола. Зненацька вона зупинилася і заклякла на місці. В світлі ліхтаря Бхомбол бачив, як у жаби роздувалася шия, як блищали її маленькі очиці. Коли Бхомбол хотів обминути її, жаба раптом стрибнула вбік і потрапила на голу ногу Бхомбола; перш ніж він устиг з огидою скинути її, вона високо підскочила і зникла в кущах. Її слизотний дотик залишив у Бхомбола неприємне почуття.

— Дивись під ноги! — торкнув його за плече дядько.

Але ж Бхомбол і так дивився під ноги. Хіба він винен, що жаба сама плигнула йому на ногу? Серце його стислося від образи…

Тьмяно світив молодик, було темно, хоч в око стрель, і Бхомбол раз по раз спотикався. Велетенські, непорушні дерева, усіяні світ: лячками, ледь бовваніли попереду. Здалеку, звідти, де люди відзначали свято, долинали звуки барабана і канші.[34] Бхомболу здавалося, що канші дражнить його, примовляючи: «Тримай його! Тримай його!» А барабани вторують: «Будуть бити! Будуть бити!» Та сльози в нього вже висохли.

Наблизившись до будинку, слуга відчинив хвіртку і зайшов у двір. Дядько, тримаючи Бхомбола за руку, подався слідом за ним.

Бхомбол відчув запах квітів шіуля,[35] розлитий по всьому подвір'ю. В маленькому будиночку, що стояв праворуч, світилося. Дядько і Бхомбол піднялися на веранду. Навіть сюди долинав галас. Та не встиг Бхомбол як слід прислухатись, як вони опинилися у великому критому дворику. Двері в будинку були замкнені. Дядько вийняв в'язку ключів і відімкнув двері.

Ввійшовши вслід за дядьком до кімнати, Бхомбол звернув увагу на стару лампу, що стояла в припасованому до стіни кошику.

— Шорупе, — звернувся дядько до слуги, — принеси води з колодязя.

Взявши лампу, Шоруп пішов виконувати наказ.

— Бхомболе, — мовив нарешті дядько, — піди до колодязя, вмийся. Сандалі візьми на полиці, а рушник висить он там, на жердці.

Взявши рушник і сандалі, Бхомбол побіг надвір.

Шоруп, повісивши лампу на велике дерево, зачерпнув цебром води з колодязя. Лампа висіла криво. Вузький язик полум'я видовжився і лизнув скло, лишивши на ньому чорний слід. Бхомбол зняв лампу і прилаштував її рівно. Та вона не втрималася на галузці, перекинулась і впала в грязюку біля колодязя. Вогник блимнув востаннє і потух.

— Ти що, п'яний? — пролунав голос дядька з хати. Мабуть, він почув, що лампа впала. — Накурився конопель, і тепер у тебе в очах усе двоїться?

— От бачите, що ви накоїли! — з докором мовив Шоруп Бхомболові. — Що я тепер скажу хазяїнові?

— Треба було повісити лампу рівно — тоді я не став би її чіпати, — відказав Бхомбол.

У відповідь Шоруп пробубонів щось нерозбірливе. Бхомбол поглянув навкруги. Все було залите блідим світлом місяця.

Бхомбол умився і, взувши сандалі, повернувся до кімнати. Дядько був уже в постелі й димив своєю люлькою. Поруч, на лаві, лежало чисте дхоті з чорною облямівкою і старанно складений чадор.

Побачивши Бхомбола, дядько сказав:

— Зніми своє лахміття й одягни чисте дхоті, і чадор — теж. Завтра вранці ми сходимо на базар і купимо тобі все, що треба… Це ти, Харане?

— Я, пане, — обізвався високий, худий чоловік.

Волосся на голові в нього стирчало, як на малярському квачі, вуса й борода стовбурчились, мов щетина, на ногах у нього були неоковирні, старі черевики, а в руках він тримав пакунок, загорнутий у листя банана.

— Візьміть, пане, — сказав він, подаючи пакунок Бхомболу, — я зараз принесу води.

Пакунок був важкий і гарячий. Розгорнувши листя, Бхомбол побачив смажену рибу і свіжі коржики. Приємні пахощі гарячого горошку, соусу і ніжного листя банана нагадали Бхомболу, що він голодний.

— Сядь он там, — сказав дядько, показуючи на крісло. — Не закапай дхоті соусом!

Вмостившись зручно в кріслі, Бхомбол напхав собі повен рот їжі. Гарячі коржики були дуже добрі. Вони так смачно хрумтіли на зубах!

Тим часом Харан приніс у бронзовім кухлі воду. Бхомбол їв швидко, листя банана прилипало до рук і заважало йому.

— Викинь листя у вікно, — порадив дядько.

Прямо над Бхомболом було велике заґратоване вікно, запнуте знадвору матою. Бхомбол відхилив мату, викинув листя, потім, узявши в Харана кухоль з водою, сполоскав обличчя й руки. Решту води він вилив і віддав кухоль служникові. Бхомбол хотів був витертись краєчком дхоті, та згадавши, що на ньому дядьків одяг, витерся мокрим рушником, який висів на спинці крісла, і знову сів.

Дядько кашлянув, наче бажаючи почати розмову. Серце у Бхомбола тенькнуло Дядько був дуже розгніваний, його гнів, здавалося, висів у повітрі разом з хмарами тютюнового диму. Він так завжди одкашлювався, коли хотів сказати Бхомболу щось важливе або вилаяти його за щось. Дядько помічав тільки всілякі провини й помилки свого небожа. Бхомбол очікувально закляк. Звуки музики, що долинали із свята, раптом замовкли, стало зовсім тихо. Тільки чути було, як цвірчали цикади: одна десь у кутку, інша під дахом, ще кілька в кущах, надворі. На чорному ящичку, що стояв на бамбуковій полиці, цокав годинник: «Тік-так, тік-так, тік-так». Здавалося, ніби хвилі прокочувались по річці часу.

Десь неподалік мав бути став, інакше квакання жаб не лунало б так голосно. Від глинобитної стіни тхнуло вологою. Запах вологої глини змішувався з пахощами лісу і квітів. Бхомбол задерев'янівши сидів у кріслі. Дядько мовчки курив. Та мовчанка тривала недовго. Дядько покликав Харана і, віддавши йому люльку, сказав Бхомболові:

— Уже пізно… Ти б заснув, а я трохи пройдусь.

І, чалапаючи сандаліями, пан управитель зійшов з веранди.

— До речі, Шорупе, — несподівано пролунав із пітьми його голос, — це ти розбив лампу? Яким чином?

— Та так, пане, — несміливо відповів Шоруп. — Лампа висіла на дереві й перекинулась. Все було б гаразд, коли б олія в ній не була така погана. От скло й закоптіло. Олія з крамниці Бошонто. Цей негідник завжди обдурює, а коли йому кажеш, він і вухом не веде…

— Ну гаразд, — перебив його пан управитель.

На цьому розмова про лампу кінчилася.

Бхомбол почув, як хтось голосно позіхнув у нього за спиною. Він оглянувся. Позіхав Харан, котрий, простеливши на долівці мату, ліг спати біля дверей. Бхомбол встав і виглянув у вікно. Місяць зайшов. Стало зовсім темно. Навіть світлячки кудись зникли. І в цій пітьмі з'явився якийсь мандрівний вогник. Десь поруч загавкав собака.

— Спіть, — сказав Харан, почувши мабуть, що Бхомбол устав. — Не бійтесь, я тут.

Служник потихеньку причинив двері, і Бхомбол почув, як він неголосно заспівав знайому пісню.

Бхомбол багато разів чув цю пісню вечорами в Дургапурі. Слова пісні йому не подобались, але сумовита мелодія брала за серце. Здавалося, що співак плаче. У Харана був напрочуд приємний голос. Мабуть, він навчився співати в якійсь мандрівній акторській трупі. Де ще можна навчитися так гарно співати! Треба завтра спитати його про це. Але ждати до наступного дня у Бхомбола не стало терпіння. Він устав, підійшов до дверей і спитав:

— Харане, ти був артистом?

Почувши голос Бхомбола, служник підвівся з мати.

— Так, — відповів він. — Давно, коли мені було стільки років, як тобі, я виступав з однією трупою…

— А кого ти грав?

— Драупаді.[36]

— Ти вмієш читати й писати?

— Ні.

А як же ти запам'ятовував слова ролі?

На слух.

— А чого ти пішов з трупи? Хіба погано бути артистом?

— Дуже вже тяжко було жити — здебільшого надголодь, платні постійної я не мав. А зате в скількох селах ми побували! Заходили і в будинки. багатих заміндарів. За мої пісні пани дали мені сім медалей. Мій дядько — він теж був у трупі — грав на скрипці. Та одного разу він і ще четверо артистів з нашої трупи занедужали на холеру. Дядько помер. Крім дядька, нікого з родичів у мене не лишилося; тому після його смерті я повернувся додому і більше нікуди не їздив.

— У тебе зосталися ті медалі?

— Хіба ж їм місце в хаті злидаря! Усі попродав і проїв… Іди спати…

Бхомбол слухняно відійшов і знову ліг у постіль. Харан вклався перед відчиненими дверима, потім тихенько причинив їх, і невдовзі Бхомбол почув його хропіння.

Бхомболові не спалося. Він думав про себе, про те, що з ним тепер буде.

Звідкись поналітали москіти. Довелось відганяти їх гілкою. Кінець кінцем Бхомбол нап'яв захисну сітку над ліжком і заліз під неї. Пригадуючи події сьогоднішнього вечора, хлопець подумав, що ніколи ще його дядько не був таким добрим і уважним. Бхомбол завинив і втік із дому, боячись кари, а замість неї він зустрів увагу й ласку… Що б це мало означати? Бхомбол мріяв влаштуватися на роботу, щоб вивчитись і стати врешті інженером. Але ж хіба вже все втрачено? Він не повернеться додому. У нього немає ні матері, ні батька, ні сестер, ні братів…

Бхомбол виразно пригадав усе, що сталося з ним, починаючи з тієї хвилини, як він утік з дому. Згадав бабусю з Шалукдангі, згадав, як пірнав з баньяна. Потім згадав, як чоловік Падми, подруги його двоюрідної сестри, намагався спіймати його. Правда, ще в дорозі управитель торговельної контори, дядьків приятель, пробував затримати його за допомогою своїх людей. Та Бхомбол не затаїв на нього образи…

Звідси він теж утече, ніхто не зможе втримати його…

Раптом надворі почулося обережне покашлювання дядька. Чалапаючи сандалями, він погукав:

— Ей, Харане! Харане! Ти що, помер?

— Що накажете, пане? — пробурмотів Харан, прокидаючись.

Коли пан управитель зайшов до кімнати, Бхомбол лежав із заплющеними очима. Він не розплющував їх, аж доки не заснув.

Прокинувся Бхомбол пізно вночі, йому хотілося пити. Він напився, майже не розплющуючи очей, щоб не розбуркатися. Відколи Бхомбол утік із дому, він уперше спав у ліжку і так безтурботно.



2. ПЕРШИЙ ДЕНЬ

<p>2. ПЕРШИЙ ДЕНЬ</p>

Коли Бхомбол проснувся, промені, наче довгі золотисті пелюстки, пробивалися у вікно крізь щілини в маті. Трикутними або круглими плямами вони лягали на долівку. В кожному сонячному промені кружляли тисячі порошинок; здавалося, ніби це літають живі істоти.

Пан управитель був уже на ногах. Очевидно, він прокинувся набагато раніше за Бхомбола.

З майдану, де вчора було свято, долинув стук барабана. Бхомбол здогадався, що це пустують сільські хлопчаки.

Він хотів устати. Відкинувши сітку, хлопець побачив у ній кілька москітів. Напившись крові, вони пороздувалися і були схожі на червоні квітки. Коли Бхомбол труснув сітку, москіти спробували знятися, та були надто тяжкі, щоб літати. Бхомболу не хотілося бруднити рук, і він не став їх убивати. Він виліз з-під сітки і вийшов надвір.

Біля колодязя хтось сидів навпочіпки й прав. Над кухнею струмів димок, линув кудись за огорожу і зникав у густому листі дерева, що росло поряд. Біля самої кухні розкинуло велетенське віття старе дерево шіуль. Квітів на ньому не було: вони всі вже осипались, усіявши землю білими пелюстками. Замість квітів лишилася біла, як піна, зав'язь.

Коли Бхомбол підійшов до колодязя, служник, що сидів навпочіпки, швидко вилив воду з відра, набрав свіжої і, привітно посміхаючись, подав йому. Здавалося, він був дуже задоволений, що зробив Бхомболу послугу.

Не встиг Бхомбол, умившись, повернутися до хати, як почулося покашлювання дядька.

— Добродію Тхакур, чи готовий чай? — крикнув він, показуючись у дверях.

«Добродій Тхакур» з'явився з чайником. Це був хлопець років сімнадцяти-вісімнадцяти, родом з Орісси. З шиї в нього звисав до пояса товстий шнурок брахмана. За щокою він тримав листок бетелю; його довге волосся вилискувало від олії, одяг на нього був завеликий і не можна сказати, щоб дуже чистий. Бхомбол посміхнувся в душі: звичайно люди вмиваються щоранку, та коли б цей «добродій» сьогодні вмивався, то навряд чи в нього зберігся б кастовий знак[37] на лобі і брови були б так натерті сандалом, як зараз.

— Бхомболе, — знову пролунав голос дядька, — ти почистив зуби?

— Зуби я чистив ще раніше, — збрехав Бхомбол, — а зараз тільки вмився.

Дядько замовк і, здавалося, заспокоївся, але ненадовго.

— Тоді давай пити чай, нам треба їхати. У мене багато справ… Ти чуєш, що я кажу, Харане?

— Чую… — І, тримаючи в руках щось загорнуте в листя, Харан пішов до хати.

Пан управитель піднявся на кухонну веранду.

Харан повернувся з двома ослонами. Бхомбол сів поруч з дядьком. Служник поклав пакунок, який він приніс, на тацю і поставив її перед паном управителем. На банановому листі Бхомбол побачив солону городину і дві в'язки бананів. «Добродій Тхакур», подавши в емальованих кухлях чай, залишився стояти біля порога.

Коли Бхомбол жив дома, він теж щоранку пив чай. Іноді до чаю давали смажений рис, іноді солодкі рисові коржики, часом джіліні.[38] Чай дома завжди був такий міцний, як тут, і городина така сама свіжа. І раптом Бхомбол уперше замислився над тим, чи п'ють уранці чай Харан, Шоруп, барабанщики, які були там, на святі, той служник, що прав біля колодязя… Чи їдять вони таку городину? Бхомбол знав: ні, не п'ють і не їдять. Здебільшого вони зовсім не снідають. Чому? Хіба їм не хочеться їсти? «Треба буде спитати когось, — подумав Бхомбол. — Тільки не дядька». Дядькові не сподобаються такі запитання. Досі він так і не сказав нічого з приводу його втечі. Та він не помине нагоди сказати. Запальна людина! Може, ще зачинить Бхомбола в «холодну» заміндара. Про цю «холодну» Бхомбол багато чув.

Бхомболові дуже кортіло побачити її, дужче, ніж дізнатися, хто що снідає. Він мріяв хоча з вулиці заглянути в «холодну». Хлопець чув, що перед «холодною», де найбільше припікає сонце, садовлять орендарів, котрі не внесли орендної плати, і б'ють бамбуковими палицями. Але тільки тих, хто заслуговує дуже суворої кари, приводять і садовлять у «холодну». Для цього треба бути принаймні розбійником. Розбійників б'ють нещадно. Ось коли його посадять туди, думав Бхомбол. він усе побачить на власні очі. Та питати він поки що нікого не буде: ще скажуть дядькові, а той неодмінно почне вичитувати Бхомболу нотацію. «Нащо тобі все це потрібно? — скаже він. — Краще б думав про своє навчання».

Навчання, навчання, навчання! Яка з нього користь? У них в Дургапурі на базарі є багатий крамар, який має великий склад джуту на станції. Цей крамар, як і інші власники складів, не вміє ні читати, ні писати. Бхомбол добре знав це — він учився в одній школі з його синами…

— Ти розлив чай! Пий як слід, — зробив Бхомболові зауваження дядько.

Зненацька біля порога кухні хтось захихикав. Бхомбол підвів голову і глянув на двері, йому здалося, що це сміявся «добродій Тхакур». Мабуть, з того, що Бхомболу зробили зауваження. Бхомбол хотів переконатися, що не помилився, але служник, не моргнувши оком, заходився наливати чай у мідний кухоль. Бхомбол так і не дізнався, з чого сміявся «добродій Тхакур».

Управитель на мить вийшов у спальню, а коли повернувся, то побачив, що Бхомбол ще не закінчив снідати.

— Ти що, і досі їси?! — вигукнув він. — Гляди, не лусни. Кінчай! І одягни чадор як слід. Нам треба йти на базар.

Він узяв із рук Харана люльку і почав зосереджено затягуватись.

Бхомбол довго не міг одягти чадор. Слизький шовк не тримався, і чадор спадав. Нарешті сяк-так одягши його, хлопець разом з дядьком пішов на базар.

Шорупа ніде не було видно. Замість нього їх супроводжував інший, незнайомий Бхомболу служник, одягнений у грубе дхоті, перехоплене в стані. У нього були великі, налиті кров'ю очі, а волосся стирчало врізнобіч.

Сонце світило по-осінньому. По небу повільно й ліниво пливли хмари, наче не хотіли заступати сонце.

Дядько рвучко розкрив парасольку, служник узяв її і пішов слідом, тримаючи парасольку над головою пана управителя. Бамбукову палицю він затис під пахвою.



«Іде, наче раджа», — подумав Бхомбол.

— Бого, — звернувся дядько до служника, — негайно ж іди до Коморді…

Виходить, чоловіка, який ішов з ними, звали Бога.

— Слухаю, ваша світлість, — відповів Бога хрипким голосом, — зараз іду. Але ж вам буде незручно без мене. Треба було вирушати на базар у паланкіні. Така спека…

Бхомбол уперше чув, щоб кому-небудь говорили «ваша світлість». В Дургапурі ніхто не називав його дядька «ваша світлість». На нього казали просто «пан Чакі» або «пан управитель».

— Обережно, ваша світлість, — звернувся раптом Бога до Бхомбола. — Тут можна вколоти ногу.

Почувши таке шанобливе звертання, Бхомбол справді відчув себе «світлістю». Та чи не кепкує з нього служник? Бхомбол непомітно глянув на нього, але на сухорлявому лиці Боги не було й сліду посмішки. Здається, він взагалі не любив жартів. Чи не тому його, чотирнадцятирічного хлопчину, назвали «ваша світлість», що на ньому шовковий чадор, а сам Бога чимчикує босоніж, з розкуйовдженим волоссям, в неохайному дхоті? Бхомбол уперше в житті відчув повагу до своєї особи і спробував триматися статечно, як, на його думку, і належало «світлості».

До контори було далеченько, а сонце добряче припікало. Обабіч дороги ріс колючий чагарник та касторові кущі. Тільки в одному місці виднілося кілька фінікових пальм і дерево манго.

Нарешті вони підійшли до просторого подвір'я перед конторою. Бхомбол поглянув навкруги. Праворуч стояли дві комори на рис. Біля стіни одної з них, зливаючись із жовтими квітками, причаївся в засідці великий волохатий кіт. Неподалік від комор, біля велетенського дерева нім, стояли два паланкіни з зеленими верхами.

Проходячи подвір'ям, Бхомбол уважно роздивлявся на всі боки, сподіваючись побачити «холодну», але так нічого й не помітив жахливого. Вікна й двері довгого будинку контори були зачинені. Тільки двері в погріб стояли трохи прочинені. Біля них лежав чорний пес і старанно вилизував свою шерсть. Бхомбол оглянув усе ще уважніше. Піднявшись сходами, в яких не вистачало цеглин, вони пройшли по цементовій підлозі веранди.

Подекуди на колонах і на перилах веранди видно було темні плями. Бхомбол збагнув, що це сліди спітнілих рук і спин тих, хто бував тут і довго стояв, прихилившись до колон і перил. Подекуди видно було плями вапна, наче хтось жував і спльовував бетель.

Де ж «холодна» і ті непокірні орендарі, котрі повинні були сидіти тут, на цьому великому подвір'ї, на сонці?

Двоє чоловіків з порожніми мішками й кошиками ішли їм назустріч. Побачивши пана управителя, вони звернули з дороги і промовили:

— Салям![39]

Коли Бхомбол глянув на них, вони так само шанобливо привіталися й з ним.

Бхомбол у відповідь їм буркнув щось невиразне, йому вперше в житті сказали «салям» — як дорослій і поважній людині. «В Татанагарі є багато професій, які всі шанують, — подумав Бхомбол. — Можна стати, наприклад, молотобійцем. Та хіба там хтось скаже навіть інженерові «салям», хіба його стануть величати «ваша світлість»? Проте, коли ти дужий, краще стати молотобійцем, ніж управителем. Інша справа його дядько — він зовсім хворий. Правда, він високий і гладкий, шкіра в нього світла, а очі й вуса наче зумисне створені для того, щоб викликати в людей повагу».

В кімнаті, куди вони зайшли, сиділо багато людей.

Побачивши пана управителя, усі квапливо повставали, швидше від страху, ніж од ввічливості. І молоді, й старі — всі посхоплювались на ноги.

Пан управитель перемовився з деким із присутніх словом-другим і, відійшовши вбік, став так близько до статуї богині, ніби і їй хотів щось сказати чи ждав, що вона заговорить з ним.

Потім він глянув на барабанщиків. Бхомболові хотілося побути тут якомога довше, та час не дозволяв, сонце вже підбилося високо і дядько поспішав.

Хлопчаки, що сиділи осторонь, чекаючи вистави, загомоніли. Один, трохи старший за інших, глузливо посміхаючись і поглядаючи на Бхомбола, голосно мовив, так, щоб усі чули:

— Дивіться! Цей хлопець носить подушку на животі!

Дхоті було завелике на Бхомбола, і він зібгав його на животі. Він і сам знав, що негарно ходити з таким пакунком спереду. Але зауваження якогось чужого хлопця викликало в нього лють. Коли б тут не дядько, Бхомбол одразу ж провчив би цього нахабу. А так він тільки пильно глянув на кривдника, надавши своєму обличчю гордовитого виразу, ніби кажучи: «Хто ти такий, щоб розмовляти зі мною?»

— Це небіж пана управителя! — мовив один з хлопчаків пошепки.

— Велике цабе! Я просто помираю із страху! — відказав довготелесий хлопець, оглядаючи Бхомбола і глузливо кривлячи губи.

«Ну чекай же, я ще тебе колись спопаду!» — подумав Бхомбол.

— Ходімте, ваша світлість! — гукнув Бога.

Пан управитель, гадаючи, що служник звертається до нього, також обернувся.

Бхомбол пригадав, як у Манікпурі біля бамбукового гаю він витримав бій з тамтешніми хлопчаками. Він був зовсім сам, в незнайомій місцевості, але, схопивши бамбукову палицю, мужньо пішов на ворогів, і ті злякано, як горобці, кинулися врозтіч. Тут же зовсім інша справа: він — небіж пана управителя, його величають «ваша світлість» і, вітаючись, кажуть «салям».

Очевидно, коли б тільки Бхомбол захотів — він зміг би віддубасити кого завгодно з хлопчаків або наказати зробити це служникам. Та Бхомбол зрозумів, що вдатися по допомогу до служників чи поскаржитись дядькові — значить. показати себе боягузом. Ні, він провчить цього нахабу сам!

Бхомбол підняв руку і показав хлопцеві кулака. Однак того це не злякало: він, у свою чергу, посварився ногою. Бхомбола це розгнівало ще більше. Однак час для того, щоб поквитатися з кривдником, був неслушний, і, збагнувши це, хлопець уперше в житті зумів опанувати себе.

Своє бажання помститися він, наче розлюченого бульдога, прип'яв на ланцюг десь у закутку своєї пам'яті. Настане час — і він спустить цього бульдога, — вирішив хлопець.



3. НА БАЗАРІ

<p>3. НА БАЗАРІ</p>

До базару від контори йти було далеко. Дорога пролягала де затінком, а де на осонні. Обабіч неї ріс низький густий чагарник.

Тут і там серед садків манго і заростів бамбуку видно було хатини з високими солом'яними стріхами. Деякі до самої стріхи були обплутані виткими рослинами.

За одним із будинків серед іншої городини впадав у око великий баклажан. Під поглядами подорожніх він ніби ще нижче опустив на своє лице зелену намітку і навіть повернувся спиною… Та, здавалося, крізь прогалинки поміж листям він потай стежив і далі за ними.

Потім Бхомбол побачив чоловіка, який стругав паличку. Поруч з ним стояв ще один і збивав фіги пристосованою саме для цього тичкою. Коли пан управитель порівнявся з ними, вони обидва припинили свою роботу і шанобливо привіталися з ним, потім з цікавістю оглянули Бхомбола.

В цей час на дорозі показався великий, запряжений волами віз, навантажений хмизом і соломою. На самому верху, захистившись від сонця парасолькою, накинувши на плечі чадор і ліниво чухаючи ногу об ногу, сидів чоловік і, здавалося, куняв. Він, мабуть, був нетутешній. Не озираючись довкола, він їхав прямо посеред вулиці.

— Ей, ти, негіднику! Очі більмами позатягало, чи що? Звертай! — закричав Бога. Чоловік, що куняв на возі, здивовано витріщив очі.

— Звертай! — гукав слуга, поспішно склавши парасольку.

Возій квапливо стьобнув борозного вола, а підручного смикнув за хвоста. Хура справді звернула, але обоє правих коліс потрапили в глибоку канаву, а воли зайшли в садок біля дороги.

Пан управитель ішов собі далі прямо по дорозі, а Бога так само незворушно тримав над його головою парасольку. Бхомбол був здивований. Простуючи за дядьком, він час від часу озирався назад. Адже вони могли легко звернути і дати хурі проїхати! Чому ж вони не зробили цього?

Оглянувшись востаннє, Бхомбол побачив, як возій зіскочив на землю і метушився біля воза. Незабаром вони повернули ліворуч і ввійшли в зарості. Більше Бхомбол нічого не зміг побачити.

Перед ними з'явився великий повноводий став. Довкола нього стояли вкриті соломою і бляхою будинки. Один берег поріс чагарником. Там, біля самих кущів, у воді видно було безліч лілей. На протилежному боці купалося, кілька чоловік. Неподалік від них хлопчик ловив вудочкою рибу; поруч нього сиділа дівчинка. Поки Бхомбол із дядьком ішли вздовж ставу, у хлопчика клюнуло. Маленьке рибеня блиснуло сріблом і затріпотіло в промінні сонця.

На пустці за одним із будинків валялися розбиті банки, череп'я, бамбукове ломаччя. А ще далі на ній розгулювали дикі голуби.

Зненацька вони знялися в повітря і, покружлявши в небі, полетіли саме в той бік, куди йшов управитель з небожем.

Невдовзі Бхомбол з дядьком підійшли до базару. З обох боків його стояли одна повз одну пофарбовані в темний колір крамниці під бляхою. Деякі з них були кам'яні. Ліворуч стояв рундук кравця. На вивісці червоними літерами на чорному тлі було написано: «Білаталі і бр. Тут можна купити будь-який одяг». «І бр.» означало, очевидно, «і брати».

Помітивши цю вивіску і саморобний напис, Бхомбол посміхнувся. Перед рундуком висіли, погойдуючись на вітрі, ситцева сорочка і червона спідниця, облямована чорною тасьмою. У кутку рундука перед запорошеною шафою з розбитим люстром сидів навпочіпки чоловік у вишиваній сорочці з довгими рукавами і, орудуючи велетенськими ножицями, кроїв куртку. Волосся в нього на голові було кумедно підстрижене — драбинкою, ніби йому, коли стригли, одягали на голову різної величини горшки. Зате борода в кравця була дбайливо підстрижена на французький лад. В кутику рота він тримав напівпогаслу сигарету. Поруч із ним сидів хлопець з перснем на пальці і пришивав ґудзики.

Ось кравець виглянув на вулицю. Побачивши пана управителя, він кинув роботу, похапцем вибіг з рундука і, шанобливо вітаючись, сказав:

— Ласкаво просимо, ваша світлість!

Бхомбол і його дядько стояли перед самим рундуком.

«Цікаво було б дізнатися, хто тут сам Білаталі, а хто його «…і бр.», — подумав Бхомбол. Всередині рундука він помітив ще й інших людей.

Однак управитель не став заходити всередину.

— У тебе знайдеться сорочка? — спитав він, стоячи на вулиці.

— Сорочка на хлопчика? — Кравець глянув на Бхомбола. — Звичайно! Будьте ласкаві, зайдіть у рундук! Я покажу вам, що в мене є.

— А на що ви посадите його світлість? — суворо спитав Бога.

Позаду почулося хихотіння. Бхомбол озирнувся і побачив, що довкола зібралися цікаві; вони теж глянули на хлопця.

Кравець видобув із шафи шмат шовкової тканини і заходився змітати з тахти порох, готуючи місце для пана управителя. Хлопець з перснем кинув пришивати ґудзики і встав; чоловік, що сидів у кутку, завмер і витріщив очі на гостей.

Управитель зайшов у рундук і сів. Бхомбол опустився поруч з ним. Кравець знову відчинив шафу, дістав звідти вузол з одежею і, розв'язуючи його, сказав:

— Звичайно, одразу важко підібрати готову річ, але зараз свято, і, на щастя, є кілька пошитих сорочок.

Він вийняв з вузла білу в чорну смужку сорочку з мережкою на рукавах і подав її панові управителю.

— Нікудишній ситець, — зневажливо мовив той.

Бхомбол давно мріяв про таку сорочку, зшиту по-пенджабськи, але не посмів сказати цього.

— Ну як, подобається? — спитав його дядько.

Бхомбол швидко закивав головою.

— Одягни, я побачу, як вона на тобі…

Бхомболу не треба було говорити це двічі.

Скинувши чадор, він почав швидко одягати сорочку.

— Ваша світлість, ви тільки накажіть, — мовив кравець, обсмикуючи і поправляючи на хлопчикові сорочку, — і ввечері будуть готові дві такі сорочки. Ми беремо найкращий ситець у Хартеба. — І він запобігливо глянув у вічі панові управителю.

— Дай ще одну таку сорочку, якщо є! — велів дядько. — Тільки це не справжній пенджабський фасон. У тебе є жовтий ситець? Зший із нього ще дві такі сорочки. Скільки ти хочеш за все?

— Чи варто говорити про ціну, ваша світлість! Скільки дасте, і за те спасибі, — відповів кравець і, скинувши сорочку з Бхомбола, склав її і передав у руки Боги.

Потім він зняв мірку і записав її олівцем у свій зошит.

Бхомбол зазирнув у зошит і не зміг не засміятися в душі, побачивши каракулі кравця.

— Дуже гарно шиє цей кравець, — сказав Бога, коли вони вийшли з майстерні. — Його дядько працює в одному англійському ательє в Калькутті. Хотів і його забрати до себе, та він відмовився.

— Чого? — поцікавився пан управитель.

— Сказав, що не хоче гнути спину на когось.

Дядько гмукнув і одвів погляд.

Крамниця Хардеба була за кілька рундуків від майстерні кравця. Коли пан управитель вийшов від «братів Білаталі», кілька чоловік, що юрмилися біля рундука, пішли за ними. Бхомбол обернувся. Ці люди були босі і майже зовсім голі, тільки на стегнах висіли брудні пов'язки та дехто мав на плечах брудний чадор. Під пахвою один тримав подерту сіру парасольку, що була колись білою. Серед них був також дідусь з сивою бородою і сивим волоссям, навіть брови мав сиві.

— Пане! — проквилив він до управителя.

— Що тобі тут треба? — гримнув на нього Бога. — Іди в контору!

— Пане, я приїхав здалека, — вів далі старий жалібним голосом, — з Майнагарі, а контора зачинена.

— Тобі вже помирати час, — не вгавав Бога, — а ти й досі не знаєш найпростіших речей! Хіба тобі невідомо, що на свята контору завжди зачиняють? Де ти, кажеш, живеш? Чого ти приїхав?

— Дуже треба поговорити з вашою милістю, — бурмотів старий, звертаючись до управителя. — Інакше я позбудусь останнього, що маю.

— Ну гаразд, — змилосердився дядько. — Зараз мені ніколи, а от після обіду приходь у контору — я там буду.

«Після обіду?» — здивувався Бхомбол. Де ж вони обідатимуть? Поблизу не видно жодного готелю. Хлопцеві було жаль бідолашного старого. Він нагадав йому давно забуту сцену. Тоді він був ще маленький і жив у діда; дід часто водив його гуляти. Бхомбол добре пам'ятав усе до подробиць. Якось дідусь повів його в один дім. Він пам'ятав — то був глинобитний будинок, на майданчику перед ним сиділо кілька огрядних засмаглих чоловіків. Один із них курив кальян.

Дідусь увесь час звертався до нього. В пам'ять Бхомбола вкарбувалася частина розмови. «Не занепащайте мене, не примушуйте іти в старці з хлопчиком!» — показуючи на Бхомбола, просив дідусь. Що відповів йому чоловік, який курив кальян, Бхомбол не пам'ятав. Але велике, негарне, чорне обличчя його Бхомбол не забув і досі.

Щоразу, бачачи на кухні чорний закіптюжений посуд, він пригадував ту людину. Коли вони поверталися додому, у дідуся на очах бриніли сльози, і він змахував їх рукавом сорочки…

Почувши слова пана управителя, старий полегшено зітхнув і відійшов до гурту цікавих, які на великій відстані йшли за ними.

Так вони поминули кілька крамничок. Звідусіль лунало:

— Доброго здоров'я, пане управитель!

— Уклін вам, пане управитель!

Була осінь, і стояла спека. Бхомбол умлівав від жари і втоми. Йому хотілося скинути навіть свій тонкий чадор. А дядько йшов собі, наче нічого й не було.

Бхомбол не бачив дядькового обличчя, але по його ході збагнув, що той, мов кам'яний ідол, не помічає людей.

— Це ви, пане управитель? — гукнув раптом хтось голосно й сміливо. — Вітаю вас!

Бхомбол глянув у той бік. Під бляшаним навісом стояв опасистий, лисий, вусатий чоловік, одягнений у чорну ситцеву куртку. Він посміхався, і видно було, що в нього не вистачає двох зубів. Вздовж усього навісу сягала вивіска, на якій було написано по-англійськи: «Аптека. Хорендро Чоудорі Л. М. С.» Після третьої літери була ще одна, заліплена грязюкою. Але що то за літера, Бхомбол так і не розібрав.

Склавши долоню до долоні, дядько ввічливо привітався з товстуном:

— А, пан лікар! Як ся маєте?

— Заходьте — покуримо! Ей, Нодорчано! — погукав когось лікар.

— Ні-ні, не турбуйтесь! Уже пізно, а в мене справи…

— У мене теж справ по горло… А що це за хлопчик з вами? Ваш небіж?

— Так. Я хочу дещо купити для нього. Ну гаразд, бажаю успіху.

Бхомбол був здивований. Досі дядько ні на кого не звертав уваги, а зараз з доброго дива пом'якшав, наче віск. Хіба лікар — значніша персона, ніж управитель? Чому дядько раптом став такий ввічливий?

Біля аптеки пахло ліками. Під навісом на лавці, закутавшись з головою у брудні грубі покривала, сиділо кілька чоловіків і дві жінки; одна з дитиною на руках, друга — уся в прикрасах, навіть у носі в неї блищала сережка. Трохи збоку сиділа бабуся, з головою закутана в сарі. Місце під навісом було розділено навпіл матою. З другої половини долинали дивовижні звуки, ніби там щось молотили; потім почувся дзенькіт розбитого скла,

Праворуч від навісу, під великим старим деревом, стояв віз, запряжений волами. Візник спав на возі; обидва воли, ліниво ремиґаючи, лежали на землі. Може, на цім возі приїхав до лікаря хтось із хворих. Можливо, та жінка з прикрасами…

До іншого дерева була прив'язана булана кобила з роздутим животом і шорами на очах. Вряди-годи вона помахувала хвостом, відганяючи мух. Кобила, звичайно, належала лікареві. За кілька кроків від неї паслося вороне, в білих яблуках лоша. «Коли лоша виросте, — подумав Бхомбол, — воно, мабуть, теж возитиме по селах лікаря. Цікаво, чи годуватиме тоді лікар стару кобилу, чи віддасть у місто, де їй доведеться возити важкі биндюги?»

Бхомбол хотів був трохи побавитись, та коли він нагнувся, щоб підняти з землі камінець і кинути в лоша, дядько і Бога разом глянули на нього. Помітивши це, Бхомбол удав, що забився босою ногою об камінь.

— Що з вами, ваша світлість? Ви забилися? — вигукнув Бога.

— Та нічого, вже перестало боліти, — Бхомбол страдницьки скривився, всім своїм виглядом показуючи, що мужньо терпить біль.

— Спершу зайдемо до Абдулли, — сказав дядько, — купимо тобі черевики, а потім підемо в крамницю Хардеба.

Управитель і Бога звернули праворуч, у вузький провулок. Бхомбол почвалав за ними.



4. ЗНОВУ ВЧИТИСЯ?!

<p>4. ЗНОВУ ВЧИТИСЯ?!</p>

Тільки-но вони увійшли в провулок, Бхомбол одразу відчув пахощі тютюну і гуру.[40] Ліворуч він побачив велику металеву браму, біля якої на землі валялося кілька кошиків з-під гуру.

З брами вийшло троє високих, кремезних парубків. Їхні обличчя, ноги й руки були замащені гуром, а все тіло вилискувало від поту. Бхомбол збагнув, що тут склад гуру.

— Гей, Шаджімошо! Де ти? Досить жартувати! — гукнув один із парубків комусь у провулок. — Ми вже все попереносили на склад, а ти десь швендяєш.

— Це склад Нітайша? — спитав дядько в Боги.

— Так, ваша світлість, — відказав Бога. — Він скуповує також тютюнове листя. Тепер він багатій.

Дядько нічого не відповів, і вони пішли далі. В далині видно було кілька навісів під бляхою, за ними пустку і знову ряд навісів; далі починалися будинки й садки.

Бхомбол здогадався, що на цьому місці відбуваються ярмарки. Зараз тут бігали тільки собаки, обнюхуючи один одного, та чорна коза з двома козенятами пощипувала траву під крислатим фіговим деревом, а осторонь, біля будинку, два червоні півні наскакували один на одного, затіваючи бійку. Там, де кінчалася пустка, два стельмахи робили колеса до возів. Кілька вже готових коліс стояло біля стіни.

— Ваша світлість, — порушив мовчанку Бога, — вам сьогодні довелося стільки потрудитися. Коли б ви взяли паланкін, то впорались би швидше.

— Іноді треба й пішки походити, — відказав пан управитель. — А он, здається, вже й крамниця Абдулли?

— Так, — підтвердив Бога.

Бхомбол поглянув у той бік, куди показував дядько, і побачив не крамницю, а радше майстерню. Кілька шевців-біхарців[41] робили свою справу. Одні шили черевики, інші м'яли і краяли шкіру. Якийсь хлопець змочував у тазі ганчірку і витирав нею підметки готових черевиків. Усі шевці були в брудному одязі. По майстерні були розкидані клапті шкіри, дратва, віск. На довгій жердці, підвішеній до стелі вздовж майстерні, висіло кілька пар готових черевиків. У приміщенні стояв густий запах шкіри, клею, воску і поту.

Бхомбола здивувало те, що всі шевці були з Біхару. В Дургапурі він теж ніколи не бачив жодного шевця-бенгальця. Чому? Та на це запитання, як і на багато інших, він не знаходив відповіді.

Сам Абдулла теж виявився в майстерні. Це була сива, огрядна, висока людина з круглим обличчям і приплющеним носом. У нього теж була борідка на французький лад. Господар був у майці і в лунгі.[42] Поруч з ним стояв якийсь чоловік і жував бетель; один кутик рота в нього був замащений вапном.

— Як справи? — закричав Бога ще з вулиці.

Абдулла підвів голову, поклав копили, які тримав у руках, і обернувся.

— Чим можу стати в пригоді? Чого бажаєте? — заметушився він, побачивши управителя.

— У вас знайдеться щось для нього? — кивнув дядько на Бхомбола.

Абдулла глянув на черевики, що висіли на жердці, і кивнув головою.

— Є дві пари. Чудові черевики! — Він узяв стілець, змахнув з нього рукою порох і сказав: — Сідайте, пане управитель!

З будинку Абдулли, який був поряд з майстернею, вийшов юнак з квадратовим обличчям. Жорстке волосся звисало з його сплюснутої з боків голови, наче солома із стріхи, його смаглява шкіра мала якийсь червонуватий відтінок, очі теж були червонуваті, і навіть волосся вилискувало червоним. На ньому був чорний піджак з добротного краму, сорочка, галстук, в якому він скидався на зозулю. На ногах — чорні черевики; тільки замість штанів він носив біле з чорною облямівкою дхоті.

— Принеси з майстерні дві пари черевиків! — наказав йому Абдулла. — П'ятий розмір, он для нього. — Він кивнув у бік Бхомбола.

Бхомболові дуже кортіло дізнатися, хто цей юнак. Коли б він був сам, без дядька, то неодмінно запитав би про це. Поки рудий ходив по черевики, зі слів Боги Бхомбол зрозумів, що юнака звати Фокор Удін. Ось уже кілька років підряд він учиться в першому класі. Абдулла — його дядько. Фокорів батько помер, а дітей в Абдулли немає.

Хлопець приніс черевики, але Бхомболові ноги, які ніколи не знали взуття, завжди ходили по грязюці, по шляхах, по бур'янах, не хотіли лізти в акуратні шкіряні черевики. Мабуть, для цих ніг важко щось підібрати!..

Переконавшись у цьому, Абдулла взяв іншу пару, витер їх об свій одяг, вдарив черевик об черевик підошвами і мовив:

— Дуже непокірні ноги в хлопця! «Що він каже? — засміявся про себе Бхомбол. — Бувають непокірні діти, а як можуть бути непокірні ноги! Хіба ноги — люди?» Йому стало весело.

Кінець кінцем Абдуллі насилу пощастило знайти для Бхомбола гарні коричневі шкіряні черевики. Але Бхомболові жаль було йти в них по дорозі. Він не довірив навіть Бозі нести черевики, а взяв їх під пахву. Так само, як і ціна сорочок, ціна черевиків була «скільки дасте, і за те спасибі».

Поверталися тією ж дорогою. Поряд із столярною майстернею, біля складу гуру, праворуч за поворотом росло крислате дерево манго. Під ним стояв порожній паланкін. Носильники на когось чекали. Бхомбол пригадав, що бачив такий самий паланкін у Дургапурі. Звичайно в такому паланкіні носили молодих багатих жінок, закутаних у червоні сарі так, що не було видно навіть їхнього обличчя. Одного разу він бачив молоду. Це була дев'ятилітня дівчинка,[43] чорна, маленька, хвороблива на вигляд, довгобраза, з великими очима. В носі в неї було протягнуто кільце, а у вухах — сережки. Дівчинка гірко плакала. Два носильники, дужі, як бики, несли її в паланкіні. За паланкіном ішов чоловік у чадорі на плечах і з бамбуковою палицею в руці. В нього було таке саме здивоване обличчя, як і в дівчинки.

«І чого вона рюмсає? — дивувався Бхомбол. — Невже тому, що їй жаль розлучатися з батьківською домівкою?..» Сам Бхомбол ніколи не сумує з такого приводу; навпаки, він радіє, коли йому щастить побувати в іншому місці. Тим-то він і втік із дому.

До того ж Бхомбол знав: якщо захочеш, то додому завжди можна повернутися. Він мріяв стати інженером. Металургійний завод у Татанагарі — дивовижне місце! Там вдень і вночі кипить робота, там вічно палає вогонь у домнах, а небо вкрите димом. От би опинитися там!

Бхомбол йшов, дивлячись поперед себе, та думки його були далеко, і він не помічав, що відбувалося довкола. Душа його летіла в далечінь, аж ген до гірських хребтів і дрімучих лісів. «Там, — писав один Бхомболів приятель, — стоять невеликі хатини. По дорозі, посипаній червоним піском, походжають червоношкірі люди в чалмах і дхоті, в руках вони тримають бамбукові флейти. Вони крокують по дорозі і грають на них. З ними, дзвінко сміючись, ідуть смагляві дівчата, одягнені в Сарі з червоною облямівкою, заквітчані жовтими й червоними квітками».

Раптом Бхомбол здригнувся.

— Ласкаво прошу, заходьте! — почув він.

Вони стояли перед крамницею тканин. На полицях у ній було розкладено сувої краму. В одному кінці крамниці сидів гарно одягнений, поважний покупець. В іншому — товпилось кілька селян; перед ними, підібгавши ноги, сидів крамар і щось говорив. В Дургапурі, де жив Бхомбол, було багато таких крамниць.

Як тільки пан управитель наблизився до крамниці, господар, склавши руки, вигукнув:

— Ласкаво прошу, заходьте! Сідайте! Чого бажаєте?

— І ви щось купляєте, пане вчитель? — зайшовши до крамниці, звернувся Бхомболів дядько до іншого покупця.

В учителя була чорна борода, чорне волосся, одягнений він був у білу сорочку і чадор, накинутий на плечі.

— Завтра я їду додому, — відповів учитель, ввічливо привітавшись із паном управителем, — і мені треба підібрати краму на дхоті та сарі… Що це за хлопчик з вами?

— Це мій небіж. Хазяїне, дай-но нам двоє дхоті з мереживною облямівкою, завдовжки дев'ять ліктів кожне.

— Для нього? — спитав крамар, кивнувши на Бхомбола.

Селяни повставали і почали боязко пробиратися до виходу.

— Чого ви йдете? — Господар не хотів втрачати покупців. — Зараз я дам вам дешеві дхоті…

— Не турбуйтесь, хазяїне, ми зачекаємо на вулиці, — сказав один із селян.

Крамар поліз на полицю, щоб дістати звідти дхоті для Бхомбола.

— То це він утік із дому? — спитав учитель.

— Його піймали, — сказав дядько.

— Хто? Поліція?

— Мені треба поговорити з вами. Я хочу, щоб мій небіж учився у вас, коли ви повернетесь. — Управитель нетерпляче обернувся до господаря: — Ну, як там?

— Прошу! — Крамар тримав перед ними дхоті.

А Бхомбол нічого вже не бачив, нічого не чув, йому нічого не треба було. Він мало не плакав від образи і люті. Дядько хоче поселити його тут і. змусити вчитися! Ні, він нізащо не залишиться в цьому селі. Ця неприємна людина з обличчям, схожим на кокосовий горіх, — тутешній учитель! Голос у нього відразний, як жменя пилюки, кинута в лице. Бхомболу нічого не треба: ні сорочки, ні черевиків, ні дхоті — нічого! Ніхто-ніхто в цілім світі не може зрозуміти, що в нього на серці! От коли б батько й мати були живі, вони, мабуть, зрозуміли б його…

Гіркий клубок підкотився йому до горла. Бхомболові хотілося вирватися звідси і втекти світ за очі. Але йому нікуди податися. У нього немає близьких! Та все одно звідси, від дядька, він утече, бо тут його ніхто не розуміє. Тепер йому нічого не страшно, йому все одно!..

Повертаючись додому, Бхомбол уже не дивився на всі боки. Його ніщо не цікавило.



5. РОЗМОВА

<p>5. РОЗМОВА</p>

Дома дядько почав готуватися до купання. Харан натер його гірчичною олією.

— Ти теж гарненько намастись, — порадив дядько Бхомболові. — Тіло бенгальця складається з олії й води.

Але Бхомбол узяв лиш кілька крапель олії, змастив нею голову і пішов до колодязя. Цього разу воду набирав незнайомий йому служник-біхарець. У нього були широкі груди, кругла голова, маленькі очиці, приплющений ніс і дуже товста, наче в буйвола, шия. Руки й ноги в цього чоловіка, великі й широкі, скидалися на стовбур бананової пальми.

Бхомбол не сумнівався, що цей чоловік — тілохранитель.

Він чув, що поміщики тримають також спеціальних слонів, щоб руйнувати хатини селян. Цей чоловік працює в його дядька. Можливо, його найняли, щоб бити людей?

Та велетень не збирався бити Бхомбола. Він витяг з колодязя воду і почав зливати хлопчикові на голову.

Бхомбол хотів побалакати з велетнем, дізнатися, хто він такий і що робить. Можливо, він охороняє якийсь таємничий склеп. Але поговорити з ним Бхомболові не пощастило.

Харан і Шоруп дуже подобалися хлопцеві. Бога теж здавався непоганим.

— Цей чоловік, схожий на бика, охороняє склеп? — пошепки спитав Бхомбол у Харана перед обідом.

— Охороняє? — здивувався Харан. — Що?

— Тихіше! — прошепотів Бхомбол. — Він охороняє тутешній склеп? Так?

— Ніякого тут склепу немає! — засміявся Харан. — Хто тобі таке сказав? Може, сам Шучі? Він дуже погана людина, ти його не слухай.

— Де він живе? — спитав Бхомбол.

— Не варто говорити про нього, пане.

Після цього Шучі ще більше зацікавив Бхомбола. З розмови з Хараном він зрозумів, що Шучі не дуже полюбляє працю. І ще він прийшов до висновку, що звідси йому буде нелегко втекти: Шучі працював сторожем тутешньої контори. Та Бхомбол в'юном вислизне з рук того, хто захоче його спіймати! Бхомбол скреготав зубами від люті.

Справжнє ім'я Бхомбола — Бхупендронатх Чакі, а Бхомбол, Бхомбол-ватажок — тільки прізвисько. Недарма він завжди був ватажком найпустотливіших хлопчаків Дургапура.

Обідали на кухонній веранді. Бхомбол сидів поруч з дядьком. Кухар подав йому тарілку з рисом. Від гарячого рису разом з парою здіймався чудесний запах.

Харан налив з чорного глека в блюдце топленого масла, схожого на рідке золото, і поніс на кухню підігріти. Бхомбол не любив топленого масла, воно нагадувало йому кокосову олію… Але тут, у дядька, Бхомболові не випадало вередувати. Кухар приніс гаряче масло і полив ним Бхомболів рис. Що ж тепер робити? Адже коли страва полита маслом, її вже не годиться їсти із смаженими баклажанами, рибою чи бобами. Але Бхомбол узяв трохи бобів і поклав собі на тарілку поряд з рисом. Помітивши це, дядько посміхнувся. Після обіду Бхомбол і дядько вмилися й пішли в спальню.

Сидячи на ліжку, дядько жував бетель і курив кальян. Бхомболові здалося, що дядько хоче сказати йому щось важливе, і він не помилився.

— Підійди-но сюди, — покликав пан управитель небожа, передавши Харану свій кальян. — Сідай…

Бхомбол не поспішаючи підійшов і сів на краєчок дядькового ліжка. Руки й ноги в нього неначе задерев'яніли, у скронях стукало, йому був знайомий цей стан: у такі хвилини він не володів собою і міг зважитись на що завгодно.

Однак слова і тон дядька були зовсім несподіваними для Бхомбола.

— Невже ти думав, — почав дядько дуже тихо, — що мені подобається карати тебе? Мені це самому неприємно. Якщо я лаю тебе, то тільки тому, що бажаю тобі добра. Адже ти сирота, а я старий. Куди ти підеш після моєї смерті? Як заробиш собі на шматок хліба? Послухай, що я тобі кажу: схаменися й почни вчитися! Але ти не хочеш зрозуміти мене.

«Ні! — запротестував у душі Бхомбол. — Я все розумію, от ільки мене ніхто не розуміє!»

— Коли я згадую, — вів далі дядько, — що ти босий, голодний, блукаєш, наче божевільний, десь шляхами, мені стає боляче. Адже ти син мого старшого брата!

Бхомбол глянув дядькові в лице і здивувався. Невже в нього виступили сльози на очах? Чи то блиснуло світло? Чи це та людина, яка завжди безжально дубасила його, людина, від якої він ніколи не одержував нічого, крім стусанів, і налитих кров'ю очей якої так боявся?

Бхомбол проковтнув клубок, що підступив до горла.

— Чому ж ти втік? — спитав дядько.

Бхомбол знову глянув на дядькове лице і промовчав. Очі його, й без того великі, стали ще більші.

«Я втік тому, що ви відшмагали б мене», — хотів сказати хлопець, але не міг. Він ніби вперше побачив, який старий його дядько, скільки в нього зморщок на лобі і біля очей. Він, Бхомбол, витерпить усе, навіть побої, але дядько не витримає, якщо його вдарити навіть словом.

— Я хочу знати все. Скажи мені, чому ти втік?

— Я хотів потрапити в Татанагар, — відповів нарешті Бхомбол.

— Ти кажеш неправду, — зауважив дядько, важко зітхнувши. — Та вважатимем, що це так. То чому ж ти не сказав мені про це одразу? Ти ще малий, що ти робитимеш там? На металургійному заводі не місце таким хлопчакам, як ти.

— Там можна чогось навчитись. Там набирають робітників… — відказав Бхомбол.

— Авжеж, та тільки стосується це не тебе, а трохи старших. Ніхто не заважатиме тобі йти працювати, коли ти виростеш. Навпаки, я буду тільки радий. Але зараз тобі треба змитися. Коли закінчиш школу, перед тобою будуть відкриті всі дороги, ти зможеш поїхати і в Татанагар. І я допоможу тобі, коли буду живий…

Бхомбол спробував уявити собі той день, про який говорив дядько, але не зміг, йому здавалося, що цей день ніколи не настане…

Раптом дядько поклав руку йому на плече. Бхомбол був такий здивований, такий зворушений, що не міг нічого відповісти. Вперше дядько був ласкавий до нього. Хлопець відчув, що йому хочеться плакати.

— Учися гарно, — мовив дядько, тримаючи руку на його плечі. — Не хочеш їхати додому — зоставайся тут, у мене. Але на кілька місяців тобі все-таки треба буде повернутися додому і докінчити навчальний рік. Поки що недоцільно залишатися тут. Здаси екзамени і приїдеш до мене. Адже ти любиш погуляти — а тут є багато куточків, які варто оглянути. Коли б ти побачив великий ліс, де водяться олені, ти ніколи не забув би його. Це гарний дрімучий ліс. Я пошлю з тобою досвідчених мисливців. Туди треба їхати човном. Там на обох берегах річки — густі зарості, і гілля дерев схиляється до самої води. Вранці і ввечері дикі звірі виходять на водопій до річки. В лісі є велике озеро. На березі його стоїть зруйнований храм. Цьому храмові багато сотень років. У тих місцях немає жодної людини. Я бував там. Твій батько теж одного разу ходив туди — сам-самісінький. Він був дуже сміливою людиною, твій батько…

Дядько важко зітхнув, трохи помовчав і зняв руку з Бхомболового плеча.

Та Бхомбол і далі відчував її на своєму плечі. Потім це відчуття зникло, однак той ласкавий тягар перейшов йому на серце.

— На свята зостанешся тут. А якщо захочеш поїхати на завод у Татанагар після школи, я допоможу тобі. Тут гарна школа. Хочеш залишитись у мене і вчитися тут? — Дядько зазирнув в обличчя Бхомболові.

— Я поїду додому, — помовчавши, відповів хлопчик.

— Чого? — спокійно запитав дядько. — Тобі тут не подобається?

— Тут нікого нема.

Дядько засміявся.

— Сьогодні восьмий день місяця. Поки ти доберешся додому, свята закінчаться. Крім того, треба послати когось супроводжувати тебе, а всі ж хочуть побути на свята дома. Ти поїдеш додому ранком одинадцятого дня. Я напишу про це в Дургапур, щоб там не хвилювалися. А ти за ці кілька днів приглянься до всього як слід.

На цьому розмову було закінчено. Бхомбол міцніше підперезав дхоті і вийшов надвір.

Кухар, розсильний, служники — всі вже пообідали. Біля колодязя купою лежав брудний посуд. На ньому сиділи ворони і ласували недоїдками. З-під мат, якими було запнуто цямриння колодязя, вискочив рудий пес. «Мабуть, він приходить сюди щодня», — подумав Бхомбол. Пес, побачивши ворон, загавкав і попроганяв їх, — а сам заходився вилизувати тарілки. Ворони знялися й сіли на цямрині колодязя. Та вже за хвилину вони відлетіли трохи вбік і почали дзьобати зернятка рису, розсипані по землі. На сходах кухні сиділа кицька, схожа на тигра. Час від часу вона витягала шию, озиралася на всі боки і позіхала. За будинком на дикій яблуні воркував голуб. Звідкись здалека йому відповідала голубка…

На небі біліли хмари. Вони пливли, наче уві сні, ліниво змінюючи свої форми. Бхомбол вийшов на подвір'я і став дивитися на хмари. Вітрець дихнув прохолодою, і хлопцеві стало холодно, йому чомусь пригадалася зима.

В цей час на вулиці пролунав голос Шорупа. Зайшовши на подвір'я, він зупинився біля дверей спальні і щось сказав панові управителю. Потім знову пішов і за кілька хвилин привів дідуся, якого вони зустріли вранці на базарі. З ним було ще кілька чоловік.

Бхомбол вийшов на вулицю і став під деревом. Звідси було видно дуже далеко. Ліворуч стояла невелика хатина, за нею поле, а за полем шлях. Цим шляхом Бхомбол прийшов сюди. За шляхом розлягалися рисові плантації. Плантація за плантацією ішли в далину неозорими зеленими хвилями і закінчувались десь на видноколі, там, де зелений колір нив зливався з блакиттю туману. Бхомболові здавалося, що там, за цими рисовими полями, нема нічого: ні світу, ні неба… Хто зна, що там далі! Над полями зграйками пурхали горобці.



Серед рисових плантацій пролягала дорога. Нею неквапливо посувалися схожі на ляльки постаті, одягнені в біле. Можливо, вони йдуть і не дорогою, а межею. Довкола тиша і спокій. Десь далеко замукала корова. Бхомболу здалося, що корова промовила: «Мамо!» Дорогою, подзвонюючи, проїхав велосипедист. З дерева осипалося сухе листя, і Бхомбол чув, як воно падало на землю. Усе навкруги поринуло в сон. Хлопцеві дуже хотілося повернутись у Дургапур, але ще кілька днів доведеться пробути тут. На зворотному шляху він неодмінно загляне до Падми і відвідає бабусю в Шалукданзі.



6. УВЕЧЕРІ

<p>6. УВЕЧЕРІ</p>

Сонце сідало за верховіття дерев. Наближався вечір.

Ідучи з дому, дядько сказав Бхомболові:

— Одягнися і сходи подивитися на статую богині. Сьогодні буде вистава. Якщо хочеш побачити її, то підеш після вечері з Богою і Шорупом. Харан занедужав. У нього температура…

Бхомболу не дуже хотілося йти дивитися на статую Дургі. Хоч, коли б він був зараз у Дургапурі, то обов'язково пішов би поглянути на неї разом із своїми друзями. А тут усе не так. Там, де відбувається свято, і на ярмарку мало крамниць, не чути веселого гамору. Майже не видно, що настали свята.

Але дядько сказав, що буде вистава. Її, звісно, треба подивитися.

У них в Дургапурі також бувають вистави, але в інший час. Найцікавіше дивитися репетиції. Останній раз в Дургапурі любителі ставили п'єсу «Хорішчондро». В цій виставі Бхомболів товариш Хорідаш грав роль Рохіташо.

Коли під час спектакля Бхомбол і його приятелі побачили Хорідаша, який спав на колінах принцеси Шойбе, вони посхоплювалися з місць і заходилися кричати: «Дивіться! Та це ж начебто наш Хорідаш!» Дорослі, які були присутні на виставі, почали лаяти хлопчаків і вимагати, щоб вони посідали на місця і замовкли. Та ні Бхомбол, ні його приятелі не втихомирювались. Один із них, регочучи, навіть крикнув на сцену: «Ей, Хорідаше!» Він сміявся навіть тоді, коли його виводили.

Роль Шойбе грав Ашу. В житті він був дуже смаглявим, але так напудрився, що став білий, як англієць. Бхомбол ніяк не міг зрозуміти, як це чоловік може грати жіночу роль. Адже розмовляти жіночим голосом самому бридко. Бхомбол хотів би грати роль Бхіша, Арджуни або якогось іншого героя, але нізащо не погодився б грати жіночу роль!

Цікаво, який спектакль покажуть тут? Можна, звичайно, спитати про це в дядька; тепер він став Бхомболові рідніший, ніж був. Хлопець почував себе дорослішим, відколи дядько перестав поводитися з ним, як з маленьким. Бхомболові не подобалось, коли на нього дивилися, як на дитину, і не віддавали належного, як йому здавалося, ні його силі, ні розумові. Часом це так обурювало його, що він не хотів нікого слухатись. В такі хвилини хлопець ненавидів усіх. Він хоче, щоб до нього ставились, як до людини. Досить уже того, що багато що дорослі намагаються приховати від нього. Та від нього нічого не приховаєш!..

— Яка сьогодні вистава? — спитав Бхомбол дядька.

— «Раджа Протап».

— «Раджа Протап»? — Бхомбол дуже зрадів.

Він читав про цього героя і навіть знав, що в нього на тілі шрам від удару списа. Коли Бхомбол сперечався з ким-небудь, то поважно повторював слова раджі Протапа: «Присягаюся ось цим шрамом від списа!»

Пан управитель одягнувся, накинув на плечі чадор і вийшов з дому. Шоруп пішов разом з ним.

Бхомбол, взувши нові черевики, й собі подався на ярмарок. Він ішов вузеньким путівцем, поза будинками. Правда, він не був певен, що йде в потрібному напрямку. Обабіч дороги ріс колючий чагарник. Подекуди в ньому видно було квітки дурману.

Проходячи повз дерево манго, Бхомбол вирвав і з'їв один овоч. Трохи віддалік стояли два фігових дерева, обплетені довгими ліанами, що саме яскраво цвіли.

Тут було дуже вогко. Від змішаного запаху гнилі, лісу і вологого грунту було важко дихати.

Пройшовши ще трохи, Бхомбол побачив невеликий став, оточений густим бамбуковим гаєм. На одному березі ставу серед дерев стояла хата під солом'яною стріхою, від хати до ставу вела стежка. На березі сиділа навпочіпки жінка і чистила сковорідку. На сходах, що вели до води, сидів маленький хлопчик і плакав. Жінка, що чистила сковорідку, кілька разів здивовано глянула на Бхомбола. Якийсь чоловік з цілим деревом на плечах вийшов із джунглів і попрямував до хати. На ньому було дхоті вище колін, у правій руці він ніс сокиру. Поки чоловік ішов берегом, його відображення пливло за ним, погойдуючись на хвилях ставу.

Бхомбол ішов далі. Дорога весь час петляла. Вона то завертала праворуч, до паркану, то йшла повз дерева, то довкола будинків, то поза ними. Попереду показалася просіка. Там, аж у кінці просіки, було видно будинок, освітлений променями призахідного сонця. Бхомбол підійшов до будинку. Із стовбурів дерев капала смола янтарного кольору. Він хотів узяти грудочку затверділої смоли і попробувати її, та в цей час із хати вийшов якийсь чоловік.



Він здивовано глянув на Бхомбола:

— Ти з Дургапура? Тебе, здається, звати Бхомбол?

Бхомбол кивнув головою.

— Що ти тут робиш? — неприязно спитав чоловік, не приховуючи цікавості.

— Гуляю! — зухвало і якомога незалежніше відповів Бхомбол.

— Куди ж ти йдеш?

Бхомбол, не сказавши нічого, пішов далі.

— Ей! Ти бачив свого дядька, пана управителя? — крикнув йому навздогін чоловік.

Бхомбол хотів був відповісти, що не бачив, та раптом згадав, хто цей зустрічний і звідки він його знає. То був чоловік Падми. Бхомбол зупинявся в них на одну ніч.

— Та я ж живу в дядька, — передумавши, прямо відповів хлопець.

— Он як! Виходить, ти нарешті дійшов до розуму! — вигукнув чоловік Падми.

Бхомбол незадоволено шпурнув грудочку смоли і мовчки пішов далі. «Падма така гарна й така розумна, — думав він. — Чому в неї такий брутальний чоловік? Хай-но ще щось скаже — я побалакаю з ним так, що він довго пам'ятатиме!»

Невдовзі — Бхомбол ще не встиг далеко відійти — чоловік Падми випередив його на велосипеді. До рами велосипеда було прив'язано жмут зелених гілок, а на багажнику припасовано невеликий глечик з зав'язаним ганчіркою горлом. На рулі гойдалося щось схоже на чорні баклажани. Можливо, чоловік Падми повертався додому від своїх родичів.

Нарешті Бхомбол вийшов на велику дорогу. Край дороги стояла крамничка. На боковій стіні крамнички на посмоленій дошці білими літерами було написано: «Любительський театральний клуб Чормадаріпура». За крамницею видно було старенький будиночок з аркою попереду. Це, мабуть, і був клуб. Біля дверей хатини юрмилися люди і з цікавістю заглядали всередину. Певно, там іще йшли репетиції. Бхомбол зупинився: підійти ближче він посоромився. З будиночка лунали голоси акторів, але самих їх Бхомбол не бачив.

— Якщо ви і під час вистави будете так грати, то все зіпсуєте, — чути було з будинку. — Ще й досі не знаєте своїх ролей! А ти не вмієш як слід вимовляти слова. Це неподобство! Він же, де не треба, говорить у ніс…

— Ось побачите, Боко, — заспокоював чийсь голос, — цей спектакль буде подією. Поглянете, скільки люду зійдеться! А які будуть пожертви! Усі аплодуватимуть нам.

— Тоді я буду на сьомому небі!

— Облиш своє сьоме небо! Уже вісім годин, час починати, а ми ще не закінчили репетицію. Давно час починати…

Бхомбол не розібрав останніх слів. Троє юнаків сміючись вийшло з будинку. Один зупинився і закурив сигарету. На юнаках були майки і гарно зав'язані дхоті; волосся на словах у всіх трьох було акуратно зачесане.

Юнаки, як здалося Бхомболу, глянули на нього: «А це хто такий?» Господар крамниці також подивився на нього і, здавалося, теж хотів спитати: «Чий це хлопець? Звідки він?»

Бхомболові не хотілося більше залишатися тут. Вирішивши, що вистава відбуватиметься там, де стояло багато гарно зодягнених людей, він рушив у той бік, з цікавістю позираючи довкола. Повз нього пройшов, трохи кульгаючи, хлопчик у червоній сорочці і з червоною хусткою на шиї. Поруч із ним ішла дівчина; на ній була барвиста спідниця, у вухах висіли сережки, в носі блищали прикраси, на ногах — браслети. Стан її перехоплювала хустка, заколота брошкою. Позад них ішла маленька дівчинка, одягнена в сарі, підперезана червоною стрічкою. У вухах у неї теж були сережки, в носі — прикраси, а волосся на голові було зібране в жмут. Несподівано стрічка, що тримала сарі, розв'язалася.

— Ой, діді![44] — вигукнула дівчинка, зупиняючись і притримуючи рукою своє сарі.

Дівчина в барвистій спідниці оглянулась і, побачивши, що скоїлось, вдарила маленьку дівчинку по щоці, примовляючи:

— Скільки разів тобі мама казала! Не вмієш ходити, як люди. Так тепер і стій! Я не допоможу тобі.

Дівчинка голосно заплакала. Тоді старша сестра стала навколішки посеред дороги і почала підв'язувати на ній сарі.

Бхомбол пішов далі. Сестри і кульгавий хлопчик у червоній сорочці лишилися позаду. Тепер поперед нього йшли дві молоді жінки. Вони були одягнені в сарі з червоною облямівкою. На руках у них блищали срібні браслети. Одна з жінок несла на руках маленького хлопчика, на якому була тільки ситцева сорочечка. Поруч ішов чоловік з бамбуковою палицею в руці; на ньому був чадор і дхоті вище колін.

Понад дорогою росли мангові й хлібні дерева, бамбук. Сонце хилилося вже до заходу, і від дерев на дорогу падали довгі тіні. Під хурмою цвірінчала зграйка пташок. Пташки дзьобали одна одну. Бхомбол озирнувся навкруги, шукаючи каменя, щоб сполохати пташок, проте нічого не знайшов. Він ляснув у долоні, але пташки були такі заклопотані своєю справою, що навіть не звернули на нього уваги.

Коли Бхомбол вийшов на перехрестя, він пізнав дорогу, по якій уранці йшов з дядьком на базар. Тоді тут нічого не було, а зараз з'явився рундук, у якому продавали бетель і цигарки. Поруч стояло кілька чоловіків; вони жували бетель і палили цигарки.

Двоє хлопчаків, Бхомболових однолітків, підійшли до рундука, купили пачку цигарок і мерщій сховалися за високе дерево.

«Будуть там палити», — здогадався Бхомбол. Якось він теж потай спробував палити. Потім, щоб заглушити запах тютюну в роті, він довго жував усяке зілля і прянощі — кардамон та гвоздику, — але запах все одно залишився. Та коли б навіть Бхомбол і позбувся запаху тютюну, він не зміг би прогнати страх із серця, бо думав, що дорослі все одно здогадаються, що він палив.

Нарешті Бхомбол побачив місце, де споруджували сцену. Народ уже зібрався. Бхомбол поспішив сісти якомога ближче до помосту.



7. БАГАТО ЦІКАВОГО

<p>7. БАГАТО ЦІКАВОГО</p>

Сцена була майже готова. На ній уже стояли, похитуючись, декорації, що зображали фортецю Чітор. По краях сцени здіймалися невеликі «гори», з них вела намальована дорога. На вершині «гори» видно було «замок», над яким майорів прапор. Бхомбол одразу перенісся на кілька століть назад. Люди, що стояли поруч з Бхомболом, теж дивилися на декорації, але що вони при цьому думали, було невідомо. На сцені метушилися артисти, кожен удавав, що саме він керує всім і має роботи більше, ніж інші. Ось один із них зіскочив на землю, попробував, як усе тримається.

— Декорації стоять криво, — сказав він комусь на сцені, але так, щоб чули всі. — Глянь, у чім справа! Як можна працювати з людьми, які нічого не тямлять! Опусти декорації!

Сказавши це, він ухопився руками за край сцени і легко вискочив на поміст. Інший, у протилежному кінці сцени, змотував вірьовку і говорив комусь за кулісами:

— Хіба ти забув, що в нас є освітлення для рампи?

Смикнувши за вірьовку, він зачепив «фортецю Чітор», і один бік її вигнувся.

— Що ти робиш?! — вигукнув хтось. — Ти зараз порвеш декорації! Завжди лізеш не в свою справу!

— Притримай язика! — огризнувся той, що змотував вірьовку.

І одразу ж отримав відповідь:

— А ти не дуже! Не з своїм служником розмовляєш.

Лайка от-от мала перейти в бійку, та, на щастя, з'явились пан управитель і лікар.

— Молодці, сцену вже спорудили! — похвалив пан управитель, глянувши на декорації. — Коли починається вистава, Амріто?

Обидва «вороги», що хвилину тому ладні були зчепитися, вийшли наперед і, вклонившись панові управителю, в один голос шанобливо відповіли:

— Після відправи, ваша милість!

— Ну що ж, це вірно. А закінчити виставу слід перед вечірньою молитвою. Встигнете впоратись до того часу? — спитав дядько, дивлячись чомусь на статую Дургі.

— Звичайно! — хором відповіли актори. — Вечірня молитва о другій годині ночі. Вистава до того часу…

Не вислухавши їхньої відповіді, пан управитель і лікар повернулися й пішли геть. Актори подалися за куліси.

Бхомбол не знав, що й думати. Невже обидва юнаки беруть участь у спектаклі? У гримі й костюмах він, мабуть, і не впізнає їх: адже і в метелику не можна впізнати вчорашню гусінь. От коли один із них гратиме Протапа Сінга, а другий Шокто Сінга, тоді на сцені, можливо, буде справжній бій.

Бхомбол відійшов осторонь, туди, де було не так людно і де сиділи барабанщики. Раптом він помітив хлопця, котрий уранці сміявся з нього в конторі. Він стояв поруч з іншими хлопчаками і, здавалося, з зацікавленням чекав, що робитиме Бхомбол. Та Бхомбол, удавши, що не помітив його, пройшов мимо.

На шлях від бамбукового гаю падала темна тінь. Від заростів тхнуло вологістю. Стояла тиша. Бхомболу чомусь ставало то холодно, то жарко. По дорозі до місця, де мала відбутися вистава, поспішали люди — жінки, чоловіки, діти. Усі йшли вклонитися статуї Дургі.

До Бхомбола долинали уривки розмов.

— Сьогодні буде вистава…

— Ти бачив коли-небудь виставу?

— Актори так гарно танцюватимуть, як танцюристки в палаці бога Індри.[45]

Чуючи це, Бхомбол посміхався про себе: «Які темні люди!» Непомітно для себе він одійшов далеко від місця, де мала відбутися вистава. Сюди вже не долинав гамір. Дорога була безлюдною. В траві цвірчали коники й цикади. Поміж віттям дерев світив молодик. На пеньках блимали світлячки. Несподівано звідкись вилетів пугач і закричав. Пурхнув кажан і сховався серед гілля. Шакал перебіг дорогу. Праворуч зненацька пролунав звук шанко.[46] Бхомбол глянув у той бік. Поміж деревами блиснув промінь світла. Пройшовши ще трохи, Бхомбол побачив молоду жінку, яка, тримаючи в руках світильник, стояла біля кущів базиліка. Світло падало їй на обличчя. Поставивши світильник на землю, жінка накинула на шию край сарі і до землі вклонилася кущеві. Не встиг Бхомбол ступити й кроку, як із заростів ліворуч хтось гукнув до нього:

— Хто йде?

Бхомбол рушив далі.

— Хто йде? Чому мовчиш?

Бхомбол не відповідав. Шляхом може йти, хто хоче, і він не повинен кожному називати своє ім'я.

— У тебе що, язика нема? — спитала знову людина.

Цього разу Бхомбол розсердився, та вчасно опанував себе і тільки огризнувся:

— А тобі яке діло?

— Цебто мені яке діло?! Кожне щеня ще й повчатиме мене! Ти знаєш, по чиїй дорозі йдеш?

Перед Бхомболом з'явилася людина з палицею в руці. При світлі місяця Бхомбол побачив, що це був присадкуватий темношкірий старий чоловік міцної статури; обличчя його заросло бородою. Одягнутий він був лиш у дхоті.

— Ні кроку далі! — закричав чоловік і стукнув палицею об землю. Він розкарячив ноги і, тримаючи палицю навпереваги, загородив хлопчикові дорогу.



Бхомбол тільки посміхнувся:

— В чім справа? Хіба це твоя дорога? Це спільна дорога! Якщо ти мене не пропустиш, я скажу панові управителю — він тобі покаже! Я його небіж.

Ледве Бхомбол вимовив ці слова, як зрозумів, що зробив негаразд. Замість того, щоб самому захистити себе, він залякував ім'ям свого дядька…

Від села наближався якийсь чоловік з ліхтарем у руці. Ще не встиг він порівнятися з ними, як бородань знову несамовито закричав на Бхомбола:

— Іди назад! Чуєш?

Чоловік з ліхтарем підійшов до Бхомбола. Це був Шоруп.

— Навіжений! — гримнув він на чоловіка з палицею. — До кого ти причепився!.. Це ви, ваша світлість? — звернувся він до Бхомбола. — Як ви тут опинилися? Ходімо назад!

Несподівано чоловік, що перегородив дорогу, засміявся.

— Ну гаразд! — сказав він, посварившись на Бхомбола пальцем. — Сьогодні я тебе відпускаю, та коли ще хоч раз побачу тебе… — І знову посварився пальцем.

Шоруп узяв Бхомбола за руку й повів геть.

— Ваша світлість, — сказав він, — чому ви пішли з свята? І чого заблукали сюди? Якщо пан управитель дізнається, він розгнівається. Це вам не Дургапур. Тут неподалік живуть божевільні. А на північ від селища — мечеть. Це дуже погане місце.

— Невже цей старий з палицею справді божевільний?

— У них у сім'ї троє поколінь підряд божевільні. Послухайте! — Шоруп зупинився.

Далеко-далеко хтось, здавалося, плакав.

— Це шакали, — висловив здогад Бхомбол.

— Ні, то не шакали. Це плачуть біля мечеті. І так щодня, чотири рази на ніч…

— Щоночі? А вчора я не чув.

— Та хіба ж ви вчора були тут?

— Ні… А хто ж це плаче, Шорупе?

— Цього ніхто не знає. Всяке кажуть. Взагалі краще не згадувати про такі речі. Якщо бажаєте, можна буде завтра вдень піти з ким-небудь і подивитися на цю мечеть.

— Ні, ти скажи, — наполягав Бхомбол, — обов'язково скажи, хто там плаче!

— Я живу на східному кутку села, — почав Шоруп. — Ще змалку я чув про цю мечеть від своєї тітки. Ніхто не знає й не пам'ятає, коли її збудували. Вона стояла споконвіку і споконвіку була занедбана. Навколо неї росте кілька старих смоківниць і лісових яблунь. Прямо перед мечеттю — став; вода в ньому червонувата, сходи розвалені і подекуди вгрузли в землю. На березі ставу кілька могил. Західні й південні береги вкриті джунглями. Іноді в обідню пору під деревами, що ростуть довкола мечеті, пасуться кози й корови, але вночі туди ніхто не ходить. Навіть удень у тих місцях страшно… На південному березі ставу в джунглях стоїть старий покинутий будинок. У ньому ніхто не живе… Ну та досить, ваша світлість, ходімо!

— Або ти розповіси мені все, — нетерпляче вигукнув Бхомбол, — або я не піду далі!

— Я двічі був там, — вів далі Шоруп. — Дід божевільного^ якого ви зараз зустріли на дорозі, служив тілохранителем у пана Мірзи. Він був надзвичайно дужим юнаком. Раніше він жив у селі Модхугонді, потім переїхав сюди і збудував дім. Якось опівночі він ішов дорогою біля мечеті. Зненацька він почув плач. Місяць світив ясно. Підійшовши ближче, юнак побачив, що на розвалених сходах біля ставу сидить жінка-мусульманка. Вона плакала й била себе в груди. На голові в неї був барвистий платок, на ногах — черевички, гаптовані золотом, коралі на шиї, золоті персні, усипані діамантами, так і палали на її пальцях. Вона була в шовковій сукні. Поруч з нею на сходах лежав дуже гарний хлопчик. Голова в нього була відрізана, і кров стікала сходами прямо в став. Юнак спитав жінку, чого вона плаче і ким доводиться їй цей хлопчик. Та тільки-но він це спитав, усе зникло. В ті часи при храмі жив один мусульманський святий, який ніколи ні з ким не розмовляв. Він узяв за руку юнака і одвів його додому. Після цього той збожеволів. «Що я бачив! Що я бачив! О, аллах!» — весь час повторював він. Все життя, до самої смерті він повсякчас повторював ці слова, як тільки починало смеркати… Ну, от ми й прийшли…

Бхомбол був такий захоплений розповіддю Шорупа, що й не помітив, як вони повернулися на місце святкування.

— Але ж, Шорупе, — опам'ятавшись, спитав він, — коли дід цього чоловіка збожеволів, як же він міг так докладно розповісти про все, що бачив на березі ставу?

— Різні бувають божевільні, — непевно відповів служник. — Ви тільки ніколи не кажіть панові управителю, що ходили туди…

Бхомболу не сходила з думки розповідь Шорупа. Він неодмінно побуває в цій мечеті.

Відправа вже закінчилася. Людей зібралося дуже багато. Перед помостом було розіслано килими, мати, за ними стояли ослони й стільці. Не встигла закінчитися відправа, як усі, штовхаючи одне одного, кинулись займати місця, намагаючись влаштуватися якомога ближче до сцени. Стільці й ослони зайняли хлопчаки. Бхомбол не став шукати собі місця. Він знав, що сидітиме поруч з дядьком, і незворушно стояв збоку, роздивляючись декорації.

Поруч з ним палили і стиха гомоніли двоє юнаків. Бхомбол одразу впізнав їх. Це були ті два актори, яких він бачив біля будиночка, де відбувалася репетиція.

— От бачиш, — сказав один із них, — усі вже сидять, а й досі невідомо, буде вистава чи ні.

— А я що казав! Я ж казав, що збереться багато народу.

— Але ж Бхобані не може грати. Він навіть стояти як слід не може! Відчуваю я, що все це скінчиться скандалом.

— Так… Кому ж тепер грати роль Протала? Невже він не міг випити колись інше? Пан управитель знає, що він п'яний?

— Здається, знає…

— Коли так, то лиха не минути!

— Байдуже, спина витримає.

— А я краще втечу. От зараз візьму і втечу в Кантінагар.

— Ти що, з глузду з'їхав? Якщо вже влетить, то не тільки тобі, а всім.

— А, ось і пан управитель! Здається, Джотіш уже розповів йому.

Люди обступили пана управителя.

— Ви зганьбили наше село! — мовив дядько. — Погляньте, прийшли люди, декотрі здалека, і тільки для того, щоб побачити вашу виставу.

— Хіба ми винні? — виправдувався Джотіш. — Адже ми, знаючи вдачу Бхобані, цілий день не спускали з нього ока, а ввечері він пішов додому — і от бачите, що сталося. Зараз він, зовсім п'яний, лежить у будинку, де ми провадили репетицію.

— Невже ніхто не може замінити його? — спитав пан управитель.

— Тут — ніхто! Я знаю тільки одну таку людину — пана Мохіна з села Чітатурі. Він приїжджав сюди в гості до своєї сестри і тільки сьогодні ввечері поїхав.

— А, добродій Мохін! — вигукнув пан управитель. — Чоловік дочки Чокроборті з Дургапура! Але тепер він далеко… Навіть якщо по нього послати, все одно раніше як опівночі він не повернеться. Я бачив його сьогодні — він їхав велосипедом. Що ж діяти? Уже пізно… Гей, Мохеше, ти зможеш знайти Ішора?

— Він тут, ваша милість… Іди-но сюди, Ішоре! — крикнув Мохеш.

Літній, старанно причесаний чоловік з сивими вусами, хворобливий на вигляд, обернувся.

— Мерщій іди сюди! — поманив його рукою Мохеш. — Пан управитель тебе кличе.

Ішор підійшов до них. На ньому була майка, на ногах — парусинові черевики, через плече був перекинутий рушник. Підійшовши до пана управителя, він склав руки для привітання і хрипким голосом спитав:

— Ваша світлість, ви кликали мене?

— Ішоре, — сказав пан управитель, — ці люди зганьбили наше село.

— Мені вже відомо про це, ваша світлість. Я й раніше думав, що так буде. Недарма кажуть: пий, та розуму не пропивай. А що ж тепер робити?

Бхомбол, стоячи поруч з дядьком, відчув, що від старого тхне перегаром вина й наркотиків.

— Я розумію тебе, — погодився пан управитель. — Тепер слухай, що ти повинен зробити. Адже всім відомо, що ти уславив наше село. Тебе знають і хвалять усюди, де бачили твої лялькові вистави. Треба, щоб ти зараз влаштував ляльковий спектакль.

Очі Ішора, і так червоні, ще більше почервоніли й витріщились.

— Ваша милість! — розгублено мовив він. — Де я візьму зараз усе причандалля! У мене тут нема навіть ляльок: вони всі в добродія Дотто у селі Шрібондж. Три вечори підряд я даю там спектаклі і сьогодні навмисне лишився тут, щоб побачити виставу.

— Я все чудово розумію… — Погляд пана управителя став колючим. — Негайно ж принось ляльки і виклич усіх, хто тобі потрібний… Гей Мохеше, оголоси всім, що сьогодні відбудеться ляльковий спектакль. А ти, Ішоре, йди… До речі, скажи мені, як називатиметься твоя вистава?

Ішор почухав потилицю і невпевнено промовив:

— Але ж неможливо отак відразу показати великий спектакль. Навіть коли давати невеликий, то доведеться почати не раніше, як о десятій годині. Я постараюсь зробити все, що зможу. Але я бідна людина, ваша світлість, я матиму збитки, коли не дам вистави в Шрібонджі. Я вже старий, які тепер у мене заробітки? Дайте мені лиш дві рупії,[47] і я затримаю тут своїх помічників… Гей, Натоборе! — гукнув він. — Мерщій виклич Тепера і Ношу! А я піду на базар.

Сказавши це, Ішор простягнув руку і благально глянув у лице панові управителеві.

— Гляди, не здумай утекти! — сказав дядько, даючи йому дві рупії.

— Та що ви, пане!

І, повторюючи: «Хай нам бог поможе», Ішор рушив було йти, але потім вернувся й сказав:

— Вистава називатиметься «Відхід у ліс».

«Хто ж ітиме в ліс? — міркував Бхомбол. — Пандави чи Рам?[48] Мабуть що Рам. Адже коли Пандави йдуть у ліс, це нікому не завдає прикрості. Ну звичайно, в ліс ітиме Рам!» Пан управитель сказав:

— Бхомболе, ходімо вечеряти, а потім повернемося сюди. Вистава почнеться пізно.

— Мені не хочеться їсти, — відповів Бхомбол.

— Поки дійдеш додому, захочеш! — І дядько відійшов убік.

Бхомбол знову пригадав розповідь Шорупа, Таємнича мечеть не давала йому спокою. Коли б зараз був хтось із його дургапурських друзів, Бхомбол негайно б вирушив до мечеті й оглянув її.

Трохи згодом до Бхомбола підійшов слуга з ліхтарем і палицею в руці; слідом за ним ішов пан управитель.

По дорозі додому Бхомбол весь час прислухався, сподіваючись почути плач у лісі. Але стояла тиша, тільки з бамбукового гаю долинало виття шакалів та в селі валували собаки.



8. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ СПІВАВ НЕ ДО РЕЧІ

<p>8. ХЛОПЕЦЬ, ЯКИЙ СПІВАВ НЕ ДО РЕЧІ</p>

Коли Бхомбол разом з дядьком повернувся після вечері на місце святкування, вистава вже почалася. Стоячи позад усіх, Бхомбол побачив, як по освітленій сцені ходять дві ляльки.

Глядачі мовчки, зосереджено спостерігали за тим, що відбувалося на сцені. Чути було тільки звук флейт, які приємною мелодією супроводжували виставу.

Тільки-но з'явився пан управитель, як усі одразу розступилися, і він разом з Бхомболом пройшов уперед. Панові управителю принесли стілець. Бхомбол сів поруч з ним.

Усі глядачі сиділи на землі. На сцені було напнуто брудну, закіптюжену завіску, за якою ховалися актори, що тримали ляльки. Самих акторів не було видно.

Бхомболові дуже сподобалась вистава. Хлопчаки, вмостившись на землі перед самим помостом, так галасували, що заглушали музику. Вони перемовлялись один з одним, кричали й сміялися і час від часу навіть зчиняли бійку. Старші пробували втихомирити розбишак, але марно… Намагаючись заспокоїти дітвору, дорослі самі зняли такий крик, що хлопчаків не стало чути.

Скориставшись із цього, Бхомбол спробував непомітно глянути за завісу, йому було цікаво дізнатися, що там. Та він нічого не побачив — стирчали тільки чиїсь чорні ноги.

Тим часом почалася сцена, в якій Рам лаштувався йти до лісу. На сцені з'явилося багато ляльок — тут були і мати Рама і його батько-раджа; усі вони плакали. Але Бхомболові спочатку не жалко було Рама. Та коли вслід за Рамом до лісу пішли його дружина Сіта і брат, Бхомбол розчулився й заплакав. Хлопчаки, які ще хвилину тому галасували, притихли і стали серйозними. Багато хто з дорослих утирав сльози. Жінки, які сиділи окремо і дивилися виставу крізь щілини спеціальної загородки, мабуть, теж плакали. Бхомбол читав це місце в «Рамаяні», але тільки зараз він відчув, яка сумна ця сцена.

Адже й він, Бхомбол, залишив свою домівку і забився так далеко. І хоч ніхто не плакатиме за ним, ніхто не помре з горя, від самої тільки згадки про домівку у хлопчика защеміло серце.

Бхомбол уявив собі будинок у Дургапурі. Перед будинком — велике подвір'я. В однім його кінці росте кучеряве дерево кул. В місяці Marx[49] воно все обсипане білими квітками. Потім на ньому з'являються овочі; вони стають дедалі більші і починають жовтіти. За деревом викопано колодязь, його кам'яні стінки потріскалися. Колись Бхомбол посадив біля колодязя лимон. Зараз дерево вже виросло.



За лимоном — занедбаний став, далі починається бамбуковий гай. Смерком там виють шакали. В пору дощів став наповнюється водою; в ньому завжди квакають жаби.

Кухня стоїть у тому кінці подвір'я, що виходить на північ. Вона вся, до самого даху, обплетена гудиною гарбузів. За кухнею ростуть двоє великих хлібних дерев. Їхні плоди, поспівши, репають і падають на землю. За хлібними деревами — висока ліса. Там починається подвір'я сусіда. Біля ліси росте дерево шоджоне. Коли воно цвіте, усе довкола сповнюється запахом.

Перед будинком ростуть три мангові дерева. Вони вже старі, але щороку родять. В їхньому густому вітті гніздяться птахи. З південного боку подвір'я, біля паркану, ростуть сливи; там же стоїть дерево чампа. Біля цього паркану Бхомбол давно колись посадив дерево. Тепер воно вже велике, весною на ньому повно білих квіточок, схожих на дзвіночки. Хлопчаки часто приходять до того дерева смоктати солодкий сік його квітів.

В обідню пору, коли все затихає, на гілці мангового дерева перед будинком воркує голуб. Якщо стати під цим деревом, то ліворуч побачиш річку. По той бік річки — піщана обмілина; за нею зеленіє великий ліс. В далині, в блакитному мареві, мріє сусіднє село. Під час дощів цю обмілину затоплює вода. Тоді дощ вдень і вночі лопотить по даху. Вночі він особливо наганяє сум. Коли слухати дуже довго, то починає здаватися, що хтось монотонно молиться на пустельному березі річки, граючи на шанко і глухо видзвонюючи дзвіночками. Під час дощу по ріці плаває багато човнів…

Коли Рам пішов у ліс, ляльки трохи пожурилися, і на цьому вистава скінчилась. Всі почали розходитись. Бхомбол і Шоруп теж пішли додому.


Вранці, щойно прокинувшись, Бхомбол пригадав учорашню виставу. Він вийшов надвір і під великим деревом шіуль біля паркану побачив незнайому дівчинку; вона збирала цвіт, який пообсипався з дерева.

Відчувши, що на неї дивляться, дівчинка оглянулася і, побачивши Бхомбола, завмерла.

Бхомбол хотів був заборонити їй збирати цвіт, але одразу ж подумав, що йому ж він не потрібний. А дівчинка, мабуть, збирала цвіт, щоб його одваром фарбувати білизну.

— Нащо тобі цвіт? — спитав Бхомбол.

Дівчинка, нічого не відповідаючи, перестала збирати цвіт і сумно подивилася на пелюстки, що валялися на землі.

— Як тебе звати? — знову спитав Бхомбол.

— Молоті. Я дочка добродія Мухурі.

Молоті нагадала Бхомболові іншу дівчинку — з Дургапура. Її звали Бульбулі. Вона була така сама смаглява, мала таке саме трохи довгобразе обличчя з очима навскіс і широкими бровами, кучеряве волосся, а на підборідді — таку саму ямочку. Навіть носи у них були схожі. Однак Бульбулі була менша на зріст, тендітна і навіть хвороблива.

— Чого ти злякалася? Збирай цвіт! Ніхто не буде сваритися, — сказав Бхомбол і хотів був підійти до дівчинки.

Та Молоті не стала збирати цвіт. Вона ще раз глянула на дерево, поправила легким рухом волосся, що спадало їй на лице, і швидко пішла геть.

«Ну й боягузка!» — подумав Бхомбол.

Позаду пролунав сміх. Бхомбол оглянувся. Сміявся кухар, що чистив зуби біля колодязя.

— Чого ти смієшся? Що ти побачив таке смішне? — сердито спитав Бхомбол.

— Я не сміюсь. Ви помилилися… Я кашляю, — збрехав кухар.

«Бреше», — подумав збентежений Бхомбол.

Кухар же, наче нічого й не було, витер лице рушником і зник у хаті. Пан управитель ще лежав у постелі. Помітивши, що Бхомбол одягся і хоче йти, він спитав:

— Куди ти?

— Трохи погуляю.

І, не бажаючи вести далі розмову, Бхомбол вийшов на вулицю.

З-за гаю сходило сонце. З майдану долинали звуки флейти. Високо в небі пронизливо кричав яструб. Бхомбол не знав, куди йти. Йому пригадалася вчорашня вистава і розповідь Шорупа про таємничий плач біля мечеті.

Бхомбол спитав у Боги, як до неї пройти.

— Ідіть увесь час прямо, — відповів Бога. — Як тільки поминете село Джолапара, побачите купол старої мечеті.

Почувши, як спокійно говорить Бога про мечеть, Бхомбол посміливішав.

«Треба сходити туди, — подумав він. — Нічого страшного там нема. Даремно Шоруп лякав мене».

Бхомбол квапливо закрокував по дорозі. Не встиг він пройти й сотню кроків, як з будинку праворуч вийшов кремезний широкоплечий хлопець років п'ятнадцяти, горланячи пісню.


В Англії живе любий наш король… –

співав він, стоячи посеред дороги.

Бхомбол читав ці рядки в шкільній хрестоматії. То була навіть не пісня, а вірш, написаний на честь англійського короля Едуарда VI.

У Дургапурі біля будинку добродія Тхакура часто відбувалися збори прибічників руху свадеші.[50] Бхомбол завжди брав участь у цих зборах, він командував юними добровольцями. Звичайно, Бхомбол не верховодив усім, як добродій Шошті Рай, що носив тюрбан, гарний пояс і роз'їжджав на коні, але дорослі, бачачи, як бігає і старається Бхомбол, виконуючи різні доручення, казали: «Оце то молодець! Оце справжній патріот!» Після таких похвал Бхомбол ладен був одразу ж кинутися на англійців з кулаками, гнати їх з Індії. Якщо почнеться війна з Англією, усі підуть воювати за волю батьківщини, — в цьому Бхомбол був упевнений.

— Гей ти, замовкни! — крикнув Бхомбол, підходячи до співака.

— Сам замовкни! — огризнувся той.

Бхомбол скипів. Хлопець, задерши голову і відбиваючи такт паличкою, знову завів:


В Англії живе…

Бхомбол розмахнувся і дав йому ляпаса.

— Свиня! — закричав хлопець. — Я тобі покажу!

З цими словами він кинувся в дім і за мить вибіг звідти, тримаючи в руці великого гострого ножа.

— Ану, підходь до мене, ти, мазунчику! — люто кричав він Бхомболові.

Очі в нього налилися кров'ю, волосся на голові стало сторч. Він кинувся на Бхомбола, але той устиг схопити палицю, що лежала на дорозі.

— Якщо підійдеш ближче, — крикнув він. — голову розвалю!

— Що-о-о? Гляди, щоб тобі першому не розвалили!

Хлопець розмахнувся і шпурнув ножа. Ніж уцілив Бхомболові в ліву руку, та він, не звертаючи уваги на біль, неначе поранений тигр, кинувся на кривдника, звалив його на землю і здавив обома руками за горло.



— Ти що робиш?

Хтось ззаду схопив Бхомбола за плече і одірвав від хлопця.

— От негідник! — кричали родичі хлопця. — Як він сміє бити нашу дитину?

Хтось ударив Бхомбола ногою, і він мало не впав.

— Віддубасити його завжди встигнемо, — зауважив чоловік, що перешкодив Бхомболові покарати кривдника. — Спершу треба дізнатися, в чім справа… Навіщо ти його давив? — звернувся він до Бхомбола. — Адже ти міг зовсім задавити його. Чи ти гадав, що тобі все дозволено?

Тепер Бхомбол упізнав цього чоловіка: то був Ішор. Хлопець відчув, як нестерпно болить поранена рука. Він глянув на руку, потім перевів погляд на Ішора та на селянина, що вдарив його, і сердито сказав:

— Про все, що трапилось, я розповім моєму дядькові, панові управителю.

Слова Бхомбола справили на юрбу таке саме враження, як заклинання фокусника на розлючену кобру. Жінки мерщій сховалися в будинку, усім стало ніяково.

Чоловік, що вдарив ногою Бхомбола, наче відчув раптовий біль у ній. Тільки на Бхомболового ворога його слова не справили ніякого враження.

— Я не знаю, — сказав Ішор, — чи небіж ти пана управителя, чи ні, а от у тому, що цей хлопець — син мого шуряка, я впевнений

— Поглянь, — сказав Бхомбол, закочуючи рукав і показуючи кров на руці, — що зробив син твого шуряка!

Рука в Бхомбола посиніла й напухла.

— Добре, що ви ще залишилися живі, — зауважив хтось із селян, що стояли навколо. — Треба мерщій дістати води з колодязя й опустити руку в холодну воду.

— А ти не одвертайся, негіднику! — гримнув інший на кривдника Бхомбола. — Дивись, що наробив! Ось вижену тебе з дому — знатимеш, як кидатись на людей!.. А ось і поліцай!

Бхомбол побачив Шорупа, котрий поспішав до них.

— Що трапилось? — тривожно спитав Шоруп, помітивши кров у Бхомбола на руці. — Ну, стережись! — сказав він хлопцеві. — Ти міг зовсім убити його. Чим це він?

— Чим?.. Де ж його ніж?

Обдивилися кругом, але ножа ніде не було.

— Думаєш, тобі це так і минеться? — сказав Шоруп хлопцеві. — Ану, ходімо мерщій!

У Бхомбола дуже боліла рука. Ще добре, що ніж уцілив не лезом, а лиш важкою колодочкою. Та найприкріше Бхомболу було те, що йому не дали самому поквитатися з хлопцем.

Біля будинку вони зустрілися з паном управителем, котрому вже все було відомо.

— Треба негайно привести лікаря! — вигукнув він, побачивши племінникову руку. — А ти, Бого, приведи сюди всіх цих бандитів.

Бога подався виконувати наказ. Незабаром він повернувся. Разом з ним прийшов і лікар.

— Там уже нікого нема, — повідомив Бога.

— Як — нема? — роздратовано вигукнув дядько. Пан управитель скидався на розлюченого тигра.

— Не страшно, в бійці все буває, — посміхнувся лікар, перев'язуючи хлопцеві руку.

Бхомбол теж посміхнувся. Та на душі в нього було невесело. Серце боліло більше, ніж рука. Адже набили його, а не він.



9. ШВИДШЕ Б ДОДОМУ!

<p>9. ШВИДШЕ Б ДОДОМУ!</p>

Стояла полуднева спека. Бхомбол сидів біля контори під кучерявим манговим деревом. Він боявся притулитися до стовбура дерева, бо під ним був великий мурашник.

Довкола було безлюдно, як уночі. В повітрі сонно дихав гарячий полудень. Дорогою пройшов чоловік, тримаючи над головою розкриту парасольку. Дві білі корови паслися на луці. Вони ліниво жували траву, час від часу помахуючи хвостами. З дерева повільно впав жовтий листок. Виходить, прийшла осінь. Хмари на небі наче задрімали. На дереві якась пташина ретельно довбала стовбур. Зненацька з кущів поблизу, закаркавши, знялися ворони.

Бхомбол обернувся й побачив, що поруч із ним сидить людина й дивиться на нього.

Це був темношкірий худий дідусь, одягнений у коротке брудне дхоті. Жили на руках і ногах у нього понабрякали і були схожі на чорні мотузки. Волосся на голові стирчало на всі боки, лице заросло напівсивою щетиною. Великі очі дивилися невесело. В руках він тримав батога.

— Салям, ваша світлість! — посміхнувся старий, помітивши, що Бхомбол зиркнув на нього, і додав: — Ви небіж пана управителя? А я — пастух. Мене звать Мобарок Алі.

Бхомбол недовірливо посміхнувся. Хіба старі бувають пастухами?

— Я живу ген там, під баньяном, — вів далі дідусь. — Наше село дуже бідне. Та що вдієш? Мабуть, небо розгнівалось на нас. Інакше я не втратив би обох своїх синів. Старшому було стільки років, як вам зараз, коли його вкусила гадюка, і він помер. Лікарі нічого не могли зробити. А молодший простудився і на третій день помер. Скільки не замовляли, скільки не давали йому пити святу воду. — Усе даремно. І ось тепер ми, я і моя стара, зосталися самі, як палець. Ми старі, і нам важко працювати. Була земля, але і її продали за борги. Серце моє крається од горя… — І він так глянув на Бхомбола, що тому здалося: старий от-от заплаче.

Бхомбол не знав, як утішити пастуха. Хлопець не пам'ятав своєї матері. Вона померла, коли йому було два з половиною роки. А молодша сестра, котру Бхомбол дуже любив, у сім років занедужала на холеру і також померла. Погляд бідолашного пастуха нагадав Бхомболові погляд батька; так він дивився на сестру, коли та помирала. Він теж не плакав. Бхомбол, мабуть, не витримав би, побачивши батькові сльози…

— Ваша світлість, — жалібно промовив пастух, — от коли б ви попросили пана управителя, щоб він дав мені хоч трохи землі…

Дві білі корови наблизились до дерева і почали швидко спасувати траву навколо нього. Праворуч від дерева, вздовж огорожі, обсадженої гарбузами, пролягав вузенький шлях. Одна з корів підійшла до огорожі, зробила в ній рогами дірку, просунула туди голову і спробувала дотягнутися до гарбуза.

— Ось я тобі дам! Ти куди? — сполохався пастух.

Він схопився і побіг до огорожі. Але корова, не чекаючи, поки він підбіжить, відійшла від огорожі й зникла в кущах.

Бхомбол підвівся й пішов вузькою стежкою, що губилася в бамбукових заростях. Після розмови з дідусем на серці в хлопця було невесело.

Біля бамбукового гаю стояли хати. У дворі однієї з них було позакопувано в два ряди паколи і намотано на них нитки. Між паколами ходила жінка, в одній руці тримаючи велику котушку, а в другій — паличку. Жінка швидко переходила від одного пакола до іншого і щось швидко робила руками. Це було селище ткачів.

Біля однієї хати квочка, оточена курчатами, мирно дзьобала зерно. Несподівано з дерева на курчат налетів яструб. Квочка тривожно за кудкудакала, і курчата сипнули під великий кущ.

Бхомбол рушив далі…

Поминувши село ткачів, він вийшов на велику дорогу. Десь збоку чути було стук барабанів. Бхомбол пригадав, що сьогодні дев'ятий день місяця, останній день свята Дургі. Йому стало сумно. Тепер це свято настане тільки через рік. От якби свята тривали цілий рік!

Коли Бхомбол прийшов на майдан, там уже було багато людей: усі хотіли востаннє подивитися на статую богині Дургі. Завтра тут уже нікого не буде. А Бхомбол поїде назад у Дургапур.

Повернувся додому хлопець уже смерком. Пан управитель саме розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Побачивши Бхомбола, вони замовкли.

— Ну що ж, згоден, — сказав, встаючи, відвідувач.

— Де ти був цілий день? У мечеті? — спитав дядько, як тільки незнайомий пішов.

— Ні, — відповів хлопчик.

— Там нема нічого цікавого. Як твоя рука?

— Трохи болить, — Бхомбол стомлено присів на ліжко.

— Лягай краще спати! — в дядьковому голосі бриніла ніжність. — Вечерятимеш?

Бхомбол згадав пастуха і, перебираючи пальцями ріжок простирадла на постелі, сказав:

— Сьогодні вдень під манговим деревом біля контори я зустрів одного дідуся. Це пастух, його звати Мобарок Алі. Його землю ви…

— Що?! — В голосі дядька з'явилися тверді нотки. — Що він тобі сказав? Яке тобі діло до цих людей? Все одно завтра ти їдеш додому.

Бхомбол забув про хвору руку. Він не міг збагнути, чим пастух завинив перед дядьком. Адже він такий старий і бідний, і в нього немає землі. Бхомбол рвучко підвівся з постелі, ладен негайно залишити дядьків дім. Пан управитель глянув в обличчя небожеві.

— А, ти говориш про того Мобарока Алі, що в нього хата біля баньяна? — сказав він уже іншим тоном. — Я не одразу зрозумів. Але ж він не сповна розуму. До всіх чіпляється з різними жалісливими історіями. Чоловік схибнувся після смерті синів… Післязавтра ти поїдеш додому, мій служник супроводжуватиме тебе.



Післязавтра? Це ще не скоро! Бхомболові було неприємно залишатися в дядьковій домівці, він відчував, що той несправедливий до Мобарока Алі.

— Я можу поїхати й сам, — сказав Бхомбол. — Адже сюди я сам дістався. Чого мені боятися?

— Коли б ти їздив верхи, я б відпустив тебе самого. Але ж ти не вмієш, і мені довелося найняти човен.

Бхомбол справді не вмів їздити верхи, та досі й не відчував потреби в цьому. Сьогодні він пошкодував, що так вийшло. В Дургапурі він частенько сідав потай у чужий човен і випливав на середину річки. Так поступово він добре навчився веслувати. Коли ж він бачив лікареву білу кобилу, що паслася під манговим деревом на березі ставу, то тільки кидав на неї здалека камінці.

Іноді у Бхомбола, бувало, промайне думка: добре було б вилізти на дерево і сплигнути звідти прямо кобилі на спину! Один хлопчина з їхнього класу спробував це зробити, та не розрахував, упав позаду кобили і зламав ногу. Йому ще пощастило, що кобила не хвицнула і не розбила йому голову.

Бхомбол нічого не відповів дядькові. Хлопець уявив собі, що було б, якби він умів їздити верхи. Коли Бхомбол поринав у мрії, то забував про все. Він бачив себе на коні, на чолі великого загону солдатів. Часом хлопець уявляв себе монгольським завойовником із пустелі Гобі; про нього він читав десь у книзі. Іноді мріяв уславитись на всю Бенгалію, оголосивши війну англійцям і вигнавши їх з Індії. Або ось він — кочівник і блукає на коні степами й долинами Середньої Азії. Коли йому хочеться пити, він їде до водопадів у горах. А ось Бхомбол, неначе Робін Гуд, мчить лісами…

Та тільки сьогодні Бхомбол зрозумів, що він — звичайнісінький хлопчик, котрий не зуміє навіть утриматися в сідлі. Коли б він міг їздити верхи, то проїхав би дорогою, якою добирався сюди пішки. Спочатку їхав би ступою, а потім пустив би коня чвалом. Промчав би всю дорогу без зупинки… А втім, ні, зупинився б у селі Кантінапур, де живе Падма Під'їхав би до її будинку і, не злазячи з коня, зупинився б на маленькій галявинці. Кінь бив би копитом землю і гарцював під ним. Падма, запнувши голову краєм сарі, вибігла б з дому. «Хто це? — спитала б вона, посміхаючись. — Невже це Бхомбол? Звідки ти? Злізай з коня! Зайди до хати». «Я їду з Чормадаріпура! — гордо відповів би Бхомбол. — Мені ніколи затримуватись». І, повернувши коня, він помчав би геть, а все село дивилося б йому вслід, роззявивши рота. Так би він мчав аж до Шалкуданги.

«Бабуню Аджі, я хочу їсти, — сказав би він там, злазячи з коня. Потім поплескав би коня по гриві, примовляючи: — Ну, не пустуй, стій спокійно!»

Прив'язавши коня до мангового дерева так, щоб він міг пастися на м'якій зеленій траві, Бхомбол увійшов би в дім. Бабуся, постеливши мату, сказала б: «Де ти був так довго, хлопчику? Значить, таки не забув бабусю Аджі? У тебе такий дужий і гарний кінь!» І вона засміялася б беззубим ротом, почастувала б Бхомбола сметаною, смаженим рисом, бананами, принесла б рисових пластівців і прозорого гуру.

Бхомбол так стомився, подорожуючи в мріях, що й не помітив, як заснув. Прокинувшись уранці, він відчув голод. Хлопець не пам'ятав, вечеряв він учора чи ні. Та варто йому було поворухнутись, як заболіла рука.

Під час сніданку ввійшов Бога і сповістив управителя:

— Ваша світлість, з тієї хати повтікали навіть жінки.

— Стеж і далі за хатою, — насупився дядько. — Їх треба спіймати хоч би там що.

— Сходімо подивимося мечеть, — вибравши час після сніданку, сказав Бхомбол Харанові.

— Чи варто, ваша світлість? Мечеть — не місце для прогулянок. Нічого цікавого там немає. Краще відпочиньте, поспіть трохи.

— Кажуть, що ночами там плаче зачарована жінка-мусульманка.

— Але ж вона не буде сидіти і ждати, коли ви прийдете подивитися на неї, — посміхнувся Харан. — І взагалі, по-моєму, її ніхто не бачив.

— Як — «ніхто не бачив»?! А я чув, що один чоловік із села Пагла бачив її.

— Не варто говорити про це зараз, пане. Краще відпочиньте. А мені треба йти по носильників — переносити статую богині Дургі. — І, перекинувши через плече рушник, Харан вийшов з дому.

«Піду сам», — вирішив хлопець, та за хвилину передумав. Сидячи на веранді, Бхомбол згадав Дургапур. Як йому хотілося повернутися зараз туди! Потинявшись по кімнатах і по двору, він вийшов на вулицю.

Увечері Бхомбол знову подався на майдан, де вчора було свято. Статуї богині вже не було. Тимчасовий храм, збудований для неї, стояв порожній.

Бхомбол неквапливо пішов по дорозі, що пролягала вздовж річки. Усе навкруги купалося в місячному світлі. Пройшовши невелику відстань, хлопець почув стук барабанів і звуки канші. Барабан, здавалося, вибивав: «День минув, день минув!» Бхомболові ця музика сьогодні здалася дуже сумною. Він знову пішов на майдан. Там майнув вогник світильника. Якийсь жебрак співав хрипким голосом.

Бхомбол повернувся в контору. Дядько чекав на нього. Зібралося багато гостей, та це не розвеселило хлопця. Тут усе було не таке, як у Дургапурі.



10. В ДОРОГУ!

<p>10. В ДОРОГУ!</p>

З самого ранку серце в Бхомбола радісно калатало: сьогодні він повертається додому. Посеред двору стояла гарба, на ній він поїде до річки. Бхомбол кілька разів то виходив надвір, то знову заходив до хати. Хтось спитав у нього, як його рука.

— Добре, уже не болить, — сказав Бхомбол, розв'язуючи бинт.

Він спробував опустити руку, але одразу ж відчув біль. Довелося знову підв'язати її.

— Не знімай руку з пов'язки, — сказав дядько, — поки не повернешся додому. Там знімеш.

Бхомболу було соромно повертатися в Дургапур у такому вигляді.

З кухні долинав стукіт ножів і смачний запах рису. Бхомболові не терпілося. Коли б від нього залежало, він одразу ж сів би на гарбу і поїхав би, не чекаючи сніданку.

— Цей негідник ще не прийшов… — бурчав Шоруп, зав'язуючи чималий клунок.

Не встиг він сказати це, як з'явився Шучі з клунком на голові. Під пахвою Шучі тримав велику бамбукову палицю, з одного кінця оковану міддю.

Шучі був одягнений по-дорожньому: сорочка, чадор і навіть черевики. Волосся на голові в нього вилискувало, щедро змащене олією. Він зняв з голови клунок, поклав його на землю і став поряд, спираючись на палицю. Бхомболові дуже кортіло помацати палицю і роздивитися на неї трохи краще. Та зробити це в присутності пана управителя він не насмілився.

Бхомбол умився біля колодязя. Кухар-брахман приніс йому сніданок: рис, смажену картоплю, топлене масло, їжа обпікала рот… Та задля того, щоб швидше вирушити додому, Бхомбол ладен був витерпіти все. Потім, у себе в Дургапурі, він весело розповідатиме про те, як їв страшенно гарячий рис.

— Не квапся, — зупиняв його дядько. — Ти їдеш не поїздом — не запізнишся!

Похапцем поснідавши, Бхомбол сполоснув лице, йому не сиділося на місці.

— Ну що ж, можна вирушати, — мовив дядько. — Сідай на гарбу… Гей, Шучі, нічого не забули?

— Ні, ваша світлість, усе взяли.

— Я не проводжатиму тебе, — сказав дядько.

Бхомбол пішов був до гарби, та згадав, що не попрощався з дядьком. Він повернувся, підійшов до управителя і, низько вклонившись, взяв прах від його ніг.

— Будь щасливий, хлопчику мій! — сказав дядько, поклавши руки на голову небожеві. — Хай господь наставить тебе на путь істинний!

Слова дядька розчулили і водночас прикро вразили Бхомбола. Ніхто його не розуміє! Що це за «путь істинний»? Та Бхомбол був страшенно радий, що від'їжджав, тому хутко забув образу. Коли він підійшов до гарби, то побачив, що в ній поверх соломи лежить не дуже чиста мата. Гарба була повна речей: в задку лежало кілька здоровенних клунків і стояв глек з великою покришкою. Клунок Шучі лежав з самого верху. Тільки-но Бхомбол умостився, візник, якого було звати Алімодді, взяв у руки віжки, і гарба рушила.

— Щасливої дороги, щасливої дороги! — летіло навздогін.

Бхомбол оглянувся і побачив, що кричав і його дядько. Він стояв на ґанку, тримаючи в руках кальян.

— Напиши, коли приїдеш!.. А ти, Шучі, будь обережний.

— Все буде гаразд, ваша світлість, — запевнив Шучі.

Шоруп пішов рядом з гарбою. Бхомбол радів. Контора, став, майдан — все лишилося позаду. Мимо проплив бамбуковий гай. Гарба наближалася до села Пагла. Не доїжджаючи до села, вона звернула праворуч. Невдовзі в прогайвині між деревами Бхомбол побачив стару мечеть; на її напівзруйнованій бані сиділи двоє чорних голубів. Бхомбол здогадався, що це та сама таємнича мечеть, про яку він стільки чув. Витягнувши шию, хлопець широко відкритими очима дивився на неї.

— Це і є та сама мечеть? — спитав він у Шорупа.

— Яка? Оця? Так, це вона.

То ось звідки щоночі чути плач!. Незабаром напівзруйнована баня мечеті залишилася позаду і зникла за деревами. Дорога була нерівна: то грудки, то вибої, то каміння. Гарба розгойдувалась і стрибала на всі боки. Бхомбол теж розгойдувався, час від часу б'ючись головою об полудрабок. Повз гарбу, подзвонюючи, проїхав велосипед. Воли чомусь перелякались і рвонули вбік. Алімодді ледве втримав їх.

— Ну чого ви злякалися? Велосипеда ніколи не бачили? — крикнув він, стьобнувши їх батогом.

Вони проїхали повз будинок, що стояв край бананового гаю. Велетенське листя банана звисало до самої землі. У ньому шарудів вітер. І здавалося, що листя шепотіло комусь: «Ні, ні». Обіч дороги сидів якийсь птах; над ним ширяв крук. Птах, помітивши крука, швидко полетів геть. Назустріч гарбі виїхав верхівець з парасолькою в руці. На ньому була ситцева сорочка і чадор. Коник у нього був такий маленький, що, здавалося, вершникові доводиться згинати ноги в колінах, щоб вони не волочилися по землі. Спочатку Бхомбол подумав, що це лікар. Та коли вони порівнялися, переконався, що ні. Кінь ступав так повільно, що, здавалося, він ніколи не зможе бігти швидше. «Хіба важко їздити на такому коні?» — подумав Бхомбол. Поминаючи гарбу, вершник глянув на хлопчика.

Праворуч від дороги показався великий став. На березі стояв натовп, а кілька чоловік пірнало у воду.

— Гей ти, сину Бішаша, що трапилось? — крикнув Шоруп комусь на березі.

— Хлопчик утонув!

Бхомбол зацікавився. Він переліз на задок гарби і хотів скочити на землю. Гарба перехилилась назад.

— Гей, куди ви? — застережливо крикнув візник. — Верніться назад!

Одного разу, ще в Дургапурі, Бхомбол урятував дівчинку. Він хотів нарвати смачних овочів і виліз на дерево в садку Нага над самим берегом ріки. Коли б не він, дівчинка тоді, звичайно, утонула б.

Бхомбол, не слухаючи Алімодді, сплигнув на дорогу. Передок гарби різко опустився. Хлопець хотів був кинутись до ставу, але Шучі, розставивши руки, заступив йому дорогу.

— Ви куди?

— До ставу.

— Що вам там робити? Кому судилося втонути, той уже втонув. Чиєму серцю судилося краятися з горя, той уже плаче. Он та жінка — хлопчикова мати. Вам тут нічого робити. Лізьте назад на гарбу!

— Я хотів би врятувати його… — пробурмотів Бхомбол.

Алімодді допоміг Бхомболові вилізти на гарбу.

— О аллах, — зітхнув він, — що ж ви зможете зробити? Як ви дістанете його з дна ставу? Став дуже глибокий. Двоє дорослих пірнали, та й то не змогли дістати дна. Кожного року тут хтось тоне. На дні цього ставу, мабуть, живе джінн.[51]

Бхомболові дуже не хотілося сідати на гарбу, та робити було нічого. Гарба рушила далі, став і юрба на березі незабаром лишилися позаду.

Тепер обабіч дороги тяглися джунглі. Від дерев на дорогу падала тінь, з гілок звисали ліани. Джунглями їхали дуже довго. Поступово ліс став рідшати, і незабаром попереду показалися рисові поля. Стебла рису хилилися од вітру і тихо шелестіли; так, мабуть, дзвенять браслети на ногах у Лакшмі. Подекуди видно було плантації цукрової тростини, схожі на загони солдатів із списами в руках. Верхнє листя тростини було зрізано. Біля однієї з таких плантацій стояв курінь. Настане час — і з тростини спеціальною машиною, яку крутять воли, будуть вичавлювати у глечики темний сік. Потім сік переварять, і на дні глечика осяде золотистий навар; він гарно пахне, а дрібки його схожі на маленькі кристалики.

На запах гуру звідусіль злітаються великі зелені мухи, джмелі, бджоли, оси. Коли палять сухі стебла цукрової тростини, в повітрі стоїть солодкуватий запах. До неба в такі дні всюди валують чорні хмари диму. Взимку в Дургапурі Бхомбол разом із своїми приятелями любив ходити туди, де робили гур, щоб поласувати цукровою тростиною. Іноді вони випрохували гур у селян, часом крали. Коли ж усюди починали видавлювати цукрову тростину, Бхомбол і його приятелі не сиділи без діла. Найбільше подобалась хлопчакам біла цукрова тростина…

Раптом Бхомбол побачив попереду високу щоглу човна. Самого човна не було видно. Щогла злегка погойдувалась.

— Як зветься це місце? — спитав він в Алімодді.

— Побережжя… — Сказавши це, візник стьобнув підручного вола. — Ану, бери швидше! Ти що, вирішив заночувати тут на березі? Не хочеш бути дома ввечері? Ох ти ж клятий, ох ти ж ледацюго! Ти король ледацюг! Ти що, здох? — лаявся Алімодді, стьобаючи по животі бідолашного вола.

Віз покотився швидше, але тепер він виїхав на пісок, і колеса грузли в ньому, залишаючи глибоку колію. На березі стояв ще один віз. Волів з нього було випряжено, і вони лежали трохи збоку. Візник зняв із воза чорну залізну скриньку і поніс до води.

— Сходьте, пане! — звернувся Алімодді до Бхомбола, розпрягаючи волів. — Гей, Шорупе, знімай речі!

Бхомбол підійшов до берега. Біля пристані стояв човен. В ньому сидів чоловік, якого Бхомбол бачив у дядька.

— Пане Мухурі, — сказав Шоруп, — ви, бачу, приїхали раніше, ніж ми? Можна сідати?

— Іди сюди, Бхомболе, — погукав хлопця пан Мухурі. — Тільки обережно, не впади у воду!

Берег був дуже розмитий. До ріки збігала вузька стежина. Біля самої води, на мокрій глині, видно було сліди чиїхось босих ніг. Річка називалася Чітрою. В цьому місці вона була неширока і спокійна. Вода ледь чутно хлюпотіла біля берега, виблискуючи на сонці. На пристані було безлюдно. На другому березі купалося кілька чоловік. Посеред річки під зеленим вітрилом ішов великий човен. Хтось вичерпував з нього воду і виливав за борт. Два рибальських човни швидко мчали за течією; вони пливли поряд, наче прив'язані один до одного.

Бхомбол підійшов до човна і зазирнув під навіс. Там лежав матрац, застелений килимом. На килимі сиділа жінка, лице в неї було закрите краєчком сарі. Вона нагадувала Бхомболові його тітку, тільки була трохи молодша за неї. Поруч з жінкою сиділа дівчинка. Бхомбол глянув і одразу впізнав її: то була Молоті, донька добродія Мухурі.

— Скидай черевики й сідай, — сказав пан Мухурі, коли Бхомбол неквапливо ввійшов у човен. — Адже я доводжусь тобі дядьком. Коли розібратися як слід, то всі індуси родичі між собою.

— Іди-но сюди, синку! — покликала жінка, що сиділа під навісом. — Сідай тут.

— Я не хочу під навіс, я краще залишусь на палубі,— відказав Бхомбол, умощуючись на кормі.

— Краще сядьте під навісом, — порадив Шоруп. — Незабаром почнеться велика спека, і коли б ви не дістали сонячного удару… Надвечір, коли спека пересядеться, вийдете на палубу. А зараз краще побудьте в затінку.

Бхомбол скинув черевики і мовчки зайшов під навіс.

— Ну-бо, Молоті,— сказала дружина пана Мухурі,— посунься, дай йому сісти.

Човен злегка погойдувало. Шоруп з допомогою пана Мухурі переніс речі в човен. Сам пан Мухурі влаштувався на носі. Шучі, обмотавши голову рушником і поклавши палицю біля себе, вмостився там же. Останніми ввійшли в човен три веслярі. Один із них тичкою відштовхнув човен од берега. Шоруп лишився на березі. Склавши в прощальному вітанні руки, він крикнув:

— Бувайте здорові, щасливо дістатися!

— Салям! — вигукнули обидва візники.

Човен швидко віддалявся від берега. Повз нього по воді пропливали гілки, сухе листя. Біля самого човна пірнули два водяні жуки; прудко перебираючи лапками, пробіг водяний павук. Прямо над Бхомболом висіло яскраво-блакитне небо, по ньому повільно пливли легенькі хмарки. Подув вітрець, веслярі підняли вітрило. Бхомбол ще раз глянув на берег — пристань Чормадаріпура залишилась далеко позаду.



11. РІЧКОЮ

<p>11. РІЧКОЮ</p>

Човен плив за течією. За бортом хлюпала вода. Бхомбол дивився в невеличке віконце, зроблене в навісі, але бачив лиш воду. Нарешті йому надокучило дивитися тільки на воду. Він хотів був перейти на ніс човна, але дружина пана Мухурі саме запитала його:

— Синку, ти втік з дому — невже серце твоє не боліло і не поривалося назад?

Бхомбол заперечливо похитав головою. Та в глибині душі він знав, що це неправда.

— А ти пам'ятаєш свою неньку? — не вгавала дружина пана Мухурі.

Бхомбол підвів на жінку свої великі очі і мовчки кивнув головою.

Дружина пана Мухурі зітхнула:

— У тебе є сестри або брати?

— Немає.

— А тітка любить тебе?

— Вона ніколи не сварила мене, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Бхомбол. — Вона взагалі нікого не лає.

— Поглянь, Молоті, — пролунав голос пана Мухурі, — он пливе крокодил. Дивись, він підняв голову.

Молоті, що сиділа, підібгавши ноги, пригорнулась до матері і злякано стежила за крокодилом.

Бхомбол одразу ж вибрався з-під навісу, пройшов на ніс човна і став дивитися туди, де щось темніло в воді. Дельфін це чи риба? Якщо дельфін, то в нього має бути вузька голова, а коли риба, то пласка. А що, коли це справді крокодил?

Поки Бхомбол міркував, тварина зникла під водою.

— Крокодил, — зауважив весляр, що стояв на носі. — Плаває й шукає, ким би пообідати.

— Не бійся, донечко! — почув Бхомбол голос дружини пана Мухурі. — Не бійся! Що з тобою?

Бхомбол оглянувся й побачив, що Молоті, побілівши від страху, обома руками злякано вчепилася в свою матір.

— Не бійся, Молоті! — засміявся пан Мухурі. — Крокодил ніколи не нападе на людину в човні. Він навіть близько не підпливе… Правда, Бхомболе?

Хлопцеві було приємно, що з ним говорять, як з дорослим.

— Навіть у воді, — сказав він, — крокодил нічого не може зробити людині, якщо вона добре плаває. Я бачив багато крокодилів. Одного разу крокодил навіть погнався за мною…

Молоті вражено зиркнула на нього, її мати також глянула на Бхомбола з подивом. Навіть добродій Мухурі зацікавився, але про всяк випадок іронічно посміхнувся.

— Коли в нас у Дургапурі розливається річка, — вів далі Бхомбол, обернувшись до дівчинки, — в ній аж кишать крокодили. Вода стає червона і щодня прибуває. Усі обмілини і сходи, що ведуть на пристань, зникають під водою. Вода доходить навіть до нашого будинку. Вона піднімається аж до дерев, які ростуть край дороги. Іноді річка так розливається, що навіть дорога зникає під водою. Потім вода спадає, і знову з'являються обмілини. А коли починається приплив, вода знову затоплює їх. І так весь час: вони то ховаються під водою, то виступають, наче спини черепах. Якось у повінь ми купалися біля великих дерев. Була одинадцята година. Ми вирішили вийти на берег, щоб разом стрибнути у воду з кручі. Я йшов позад усіх. Зненацька хлопчаки на березі закричали: «Крокодил! Крокодил! Гей, стережись, зараз схопить». Я був уже на мілині, вода сягала мені по кісточки. Спочатку я не міг зрозуміти: «Крокодил? Схопить? Кого схопить?» Оглядаюсь і бачу неподалік від себе здоровенного крокодила. Він роззявив пащеку й дивиться на мене. Мені стало моторошно, коли я побачив його ікла. Я кинувся навтіки і не зупинявся, аж поки не вибіг на берег. Передні лапи в крокодила були криві-криві, спина виглядала з води, а на ній випиналися наче гулі. Коли крокодил побачив, що, я дременув, то зник під водою. Того дня ми більше не купалися…

Молоті аж очі витріщила.

— А ти дома розповів про це своїй мамі? — спитала дружина пана Мухурі.

— Мами тоді вже не було.

— Бідолаха! — зітхнула жінка.

Пан Мухурі сидів на носі човна й мовчки дивився вперед. Наближався полудень. Ліворуч показалася пристань села Мохешпур. Біля пристані стояло кілька дерев. На верховітті одного з них сидів яструб. Коли Бхомбол знову глянув на берег, пристань була вже позаду. На пологому березі лежала здохла корова, а над нею кружляли стерв'ятники. Стежкою йшло двоє чоловіків із велетенськими кошиками на головах. Слідом за ними ступала жінка з великим клунком у руці. Вони про щось розмовляли. Поряд мчав білий, з коричневими плямами пес. Пес поводив носом, наче винюхував щось. Побачивши стерв'ятників, він завмер на місці і підвів голову. Бхомболові давно хотілося мати собаку, та йому ніяк не щастило знайти цуценя-дога. От коли б цуценята не росли, а завжди лишалися маленькими! Як було б добре!

— Ти любиш собак? — спитав він Молоті.

— Люблю. Мамин брат обіцяв привезти мені біле цуценя з Калькутти.

Почувши слово «Калькутта», Бхомбол засмутився. Хлопець пригадав, що саме туди хотів потрапити. Та йому не пощастило: він сів не на той поїзд. Бхомболові став ненависний навіс, під який він повернувся, рятуючись від спеки. Він вирішив сісти в затінку вітрила, на носі човна. Але човен круто завернув, і тінь перемістилася вбік. Бхомболові не сиділося під навісом.

— Що з тобою? — спитала дружина пана Мухурі. — Чого тобі не сидиться? Лягай у мене біля ніг, ось тут… Молоті, посунься трохи.

Та Молоті бликнула на Бхомбола так неприязно, що він поспішив сказати:

— Я не люблю спати вдень, — і виліз з-під навісу.

— Ти куди? Гляди не впади у воду! — мовив добродій Мухурі.

— Не впаду.

— Не дуже там тупцюйте, а то шубовснете у воду! — крикнув Бхомболові стерновий. — Голову обмотайте рушником.

— Не треба мені рушника, — відказав Бхомбол.

— Але ж, пане, — озвався один із веслярів, — це тільки селянські діти, які звикли до спеки, можуть сидіти на сонці скільки завгодно.

— Ви ж не селяни, а веслярі, однак цілий день сидите на сонці — і вам байдуже, — відказав Бхомбол.

— Це ми тут веслярі, — мовив стерновий, — а в селі в кожного з нас є своя хата й земля.

— Чого ж тоді ви не сидите дома?

— Їсти щось треба, — відповів стерновий, ледь ворушачи великим веслом, — тому й не сидимо дома.

Бхомбол не зрозумів, що хотів сказати стерновий. Однак він згадав одного візника з Дургапура. «Ну що мені дасть урожай? — завжди говорив той. — Трохи більше, як нічого. От коли є бричка й коняка — тоді ще можна сяк-так прожити».

Бхомбол обережно підійшов до стернового, та тільки-но він поклав руку на велике стернове весло, той суворо глянув на хлопчика і відсторонив його.

— Я теж умію кермувати човном, — зауважив Бхомбол, анітрохи не образившись.

Та, взявши в руки велике весло, хлопець зрозумів, що для такої роботи треба мати не тільки досвід, а й силу. У стернового були широкі плечі, і, коли він правив стерном, працювали тільки його руки. Сам він не рухався, а човен, наче качка, стрибав по хвилях.

Бхомбол кинув погляд на далекий берег. Там біліли місцини, схожі на крейдяні обмілини. Та Бхомбол знав: то були не обмілини, а корови, що паслися на зелених луках. Біля самого берега видно було рибальські човни, стояли будинки під соломою і бляхою.

На другому, крутому березі росло велике мангове дерево. Воно схилилося до самої води. Вздовж берега в'юнилася стежка; її було протоптано ногами тих, хто тяг берегом човни на кодолі. Ось Бхомбол побачив самітню хатку; перед нею під деревом бавилися майже зовсім голі малюки, тільки на стегнах у них висіли брудні пов'язки. У дітвори були тоненькі рученята й ноженята і великі надуті животи. Незабаром хата й дітвора зникли за зворотом, і Бхомбол помітив вузеньку стежечку, що збігала прямо до води. На луці пасся буланий кінь; вряди-годи він помахував хвостом, відганяючи мух. Біля чийогось городу стояла коза і намагалася просунути голову в дірку в огорожі, але їй заважала прив'язана до шиї рогатка.

На дереві біля самої води Бхомбол побачив бамбукову жердину з брудною ганчіркою на кінці. Поруч лежав розбитий глек і купа попелу — видко, що там було велике багаття; Бхомбол зрозумів, що тут палять покійників. Він одвернувся в інший бік.

На обох берегах почалися джунглі; вони спусалися до самої води і тяглися аж д завороту ріки.

— Здається, тут пограбували когось минулого року? — спитав один із веслярів стернового.

— Трохи далі, там, де починається дорога, — спокійно відповів стерновий.

— А бандити вбили того, кого вони пограбували? — не витримавши, встряв у розмову Бхомбол.

— Так.

— А ви все бачили?

— Не варто говорити про це, — неохоче озвався стерновий. — Якось ці самі бандити напали й на нас, але так і пішли, спіймавши облизня.

— І ви з ними билися?

— Ех, пане! — стерновий засміявся. — Колись у цій місцевості тремтіли при самій тільки згадці про моє ім'я, хоч сам я був далеко, на Андаманських островах.[52] — Він витер з лоба піт і сказав: — Пішли б ви краще вниз, пане, тут така спека.

Бхомбол вражено дивився на обличчя стернового: великий ніс, широкий лоб, глибокі зморшки, борода й вуса з сивиною, погляд уважний і гострий, наче в яструба.

— Я не боюся сонця, — мовив він.

— О аллах, діти багатих людей ще гірші за селянських… — Стерновий сказав це, ні до кого не звертаючись.

Бхомбол лишився на палубі. Невже стерновий убивав людей? Інакше за що б його заслали на Андаманські острови? Бхомболові дуже хотілося докладно розпитати його про все, але в стернового був такий неприступний вигляд, що хлопець не наважився заговорити з ним.

Сонце заходило, останні його промені освітлювали верхів'я дерев. Тінь від дерев, що росли на березі, подовшала і злегка тремтіла на воді. Подув прохолодний вітер.

На березі, кумедно задерши хвоста, стрибало біле теля. Ось воно підстрибнуло надто високо, одна нога в нього підвернулася, і теля впало. Хлопчик, який стругав поблизу бамбукову палицю, хотів допомогти йому підвестись. Але тільки-но він наблизився до теляти, як корова, опустивши роги до землі, погналася за ним. Хлопчик ледве втік. «Оце то корова!» — захоплено подумав Бхомбол.

— Пане Мухурі! — вигукнув стерновий. — Зараз ми саме під'їдемо до місця, де дуже зручно заночувати. Зупинитися тут чи плисти далі? Все одно вітрило не тягне — вітер малий.

— Заночуємо тут, — вирішив добродій Мухурі.

— Веслуйте до берега! — наказав стерновий.

Три веслярі дружно вдарили веслами по воді. Бхомбол знову вийшов з-під навісу й наблизився до одного з веслярів.

— Дайте мені весло, — попрохав він.

— Це ж не ваша справа, пане. Вам буде важко.

— Я вмію веслувати. — І, відсторонивши весляра, Бхомбол сів на його місце й заходився веслувати разом з іншими. Поранена рука ще не загоїлась, і Бхомболові було боляче.

— То ви справді вмієте, пане! — здивувався весляр.

Бхомбол, нічого не відповідаючи, став веслувати ще ретельніше.

Коли човен наблизився до завороту, сонце вже сіло. Хмари на небі зарожевіли, прямо над головою пролетіли зграєю чаплі. Бхомболового човна, стрибаючи по хвилях, обігнав маленький човник. У ньому хтось грав на гармонії й співав.

Випірнув дельфін і знову сховався під водою. Сутеніло. На березі де-не-де засвітилися вогники.

— Агов! — лунав чийсь голос.

Весляр, котрого змінив Бхомбол, сказав:

— Ну досить, пане, тепер дайте мені.

Бхомбол стомився і радий був віддати весло, але удав, що хоче веслувати ще. Тоді весляр підняв Бхомбола і сам сів на його місце.

Показався базар.

— Ти трохи відпочинь, Бхомболе, — сказав добродій Мухурі.

Тримаючись рукою за навіс, Бхомбол стояв і важко дихав. Прохолодний вітрець приємно освіжав його.

Човен підплив до пристані й зупинився рядом з іншим човном, який уже стояв там. Тільки-но вони причалили, як чийсь голос із сусіднього човна запитав:

— Куди пливете?

— В Дургапур, — відповів стерновий.

— Пасажири є?

— Є, з Чормадаріпура. Їх везе стерновий… — Він назвав себе.

Більше запитань не було.

— Пане Мухурі, — сказав стерновий, — якщо хочете вечеряти, ми розкладемо багаття.

— Не варто, у нас є дещо готове. Крім того, зараз ми сходимо на базар і щось прикупимо в кондитера Лоті.

Добродій Мухурі зійшов на берег. Слідом за ним з ліхтарем у руці вийшов із човна Шучі. В другій руці він тримав, як завжди, палицю. Нащо йому ліхтар? Ніч була така місячна… Вода тьмяно виблискувала. Десь далеко-далеко кигикала чайка.

Веслярі й стерновий зійшли на берег і трохи осторонь заходилися розводити багаття. Бхомбол зазирнув під навіс. Дружина добродія Мухурі сиділа перед ліхтарем і діставали з мішка смажений рис, коржики і ще щось.

— Іди, синку, попоїси, — покликала вона Бхомбола. — Сьогодні обійдемося цим.

Бхомболові дуже хотілося їсти.

— У нас тут немає посуду! — скаржилась жінка. — Нема навіть бананового листя. Простели край свого дхоті.

Вона насипала йому смаженого рису в ріжок дхоті, поклала солодощів з кокосового горіха і кілька тягучок.

— І ти підстав край свого сарі, — обернулась дружина добродія Мухурі до дочки.

Бхомбол і Молоті посідали поруч і заходилися їсти хрумкітливий смажений рис. Попоївши, Бхомбол напився з глечика води, сполоснув лице і вийшов на палубу. Ніхто не помітив, як він зійшов на берег.



12. У ДОБРОДІЯ МУХУРІ

<p>12. У ДОБРОДІЯ МУХУРІ</p>

День був базарний. Та коли Бхомбол зійшов на берег, базар уже кінчався. Тільки в двох-трьох рундуках ще світилося: там пакували товар, рахували гроші, зачиняли ставні. Кілька пізніх покупців ще ходили поміж рундуками. Решта з купленим крамом на голові йшла до виходу.

Бхомболові дуже хотілося подивитися базар. Хлопець цілий день сидів у човні і страшенно знудився. Ноги його з задоволенням ступали по твердій землі. Спочатку він не помітив, що базар увесь запльований бетелем, всюди валялося сухе листя, недоїдки, сміття. Бхомбол чвалав прямо по грязюці, не дивлячись собі під ноги. Скрізь стояли вози. Збоку від них ліниво пощипували траву прив'язані до огорожі воли. Візники сиділи під манговим деревом і варили на багатті вечерю. Один із них щось наспівував.

Від мерехтливих полисків вогню тіні людей тремтіли, видовжувались і зникали. На другому березі річки в далині завили шакали. У відповідь загавкали собаки на базарі. Шакали давно вже замовкли, а собаки не переставали валувати.

Праворуч стояли два ряди бляшаних навісів. Ідучи поміж ними, Бхомбол побачив крамницю, де продавали ласощі. Перед нею стояв ослін. На ослоні сидів добродій Мухурі, поруч, спираючись на бамбукову палицю, закляк Шучі.

Двері в крамницю були відчинені. В крамниці Бхомбол побачив чоловіка, котрий на великій дошці викачував тісто. На плиті стояв казан, з якого йшла пара. Бхомбол відчув смачний запах смаженого сиру. Біля котла сидів ще один чоловік; груди в нього заросли чорним волоссям. Він брав копистку і мішав нею в казані, його вуса й патли вилискували рід олії. Він позирав довкола великими банькатими очима. Бхомбол вирішив, що це і е кондитер Лоті- Хлопець зрозумів, що він готує лучі.[53]

Десь праворуч лунала музика. Кілька чоловік співали священний гімн — очевидно, актори з мандрівної трупи.

Бхомбол вирішив повернутися назад до човна. Тим часом базар і дорога спорожніли, ніде не видно було ані душі. З протилежного берега з храму долинув урочистий дзвін. Місяць виплив з-за хмар, стало видно, бляшані дахи заблищали од вечірньої роси.

йдучи вздовж берега, Бхомбол побачив, що під деревом веслярі готують собі вечерю. До нього долинув запах цибулі. Веслярі їли рис з приправою. Це була їхня вечеря.


Важко жити на цім світі брате,—

співав один з веслярів.

Бхомбол подумав, що скільки він не чув пісень, усі вони були журливі. Чому це так? Невже людям не подобається бути веселими?

Біля пристані стояло кілька човнів. Човен добродія Мухурі був крайній. Тільки-но Бхомбол поставив на борт ногу, як човен загойдався.

— Хто там? — пролунав голос дружини добродія Мухурі.

— Це я, — сказав Бхомбол і почав роззувати брудні, запорошені черевики.

— Заходь, ще ніхто не повернувся, — сказала жінка. Бхомбол ввійшов і сів поруч з нею. Молоті спала, поклавши голову матері на коліна.

— Ти знайшов його? — Пані Мухурі мала на увазі свого чоловіка. — Чого ти мовчиш? Незадоволений чимось? Ось моя донька, Молоті, теж любить зникати з дому. Скільки не бурчу я, скільки не лаю, вона ніколи не слухає. Приїдемо до нас, погостюєш трохи і поїдеш додому. Добре?.. Ну, чого ти мовчиш? Думаєш, добродій Мухурі теж сваритиме тебе? — Жінка взяла тацю, що стояла поруч, і почала готувати бетель. — Хочеш? Бери, — запропонувала вона Бхомболові. — Молоті дуже любить жувати бетель. А ти?

Бхомбол нічого не відповів.

— Чому ти весь час мовчиш? Соромишся? — Дружина добродія Мухурі зітхнула й ніжно подивилася на хлопчика.

Бхомбол глянув на берег і побачив, що хтось з ліхтарем у руці наближається до причалу. «Мабуть, повертаються добродій Мухурі й Шучі», — подумав хлопець і пішов їм назустріч.

За хвилину добродій Мухурі й Шучі були вже в човні. Шучі ніс у руках великий, загорнутий у бананове листя пакунок. Усі заходилися біля вечері, тільки Молоті не їла: її не можна було добудитися.

Один за одним на базарі гасли вогні.

Веслярі повкладалися спати — хто на березі, хто під навісом на базарі. Шучі примостився на носі човна, а Бхомбол і родина добродія Мухурі полягали в човні під навісом.

Десь далеко на протилежному березі завили шакали, незабаром їм відповіла інша зграя. Зненацька пролунав голосний сплеск: це випірнув дельфін. В місячному світлі плесо води злегка взялося брижами. На березі біля самої води квакали жаби, цвірчали цикади. Десь на дереві залопотів крильми птах. Човен злегка погойдувало. Це погойдування заколисало Бхомбола. Він зовсім був заснув, але тут налетіли москіти — ціла хмара! Варто було десь близько задзижчати москітові, як Бхомбол одразу ж просинався. Усі спали, тільки Бхомболові заважали москіти. Нарешті він укрився з головою, і йому сяк-так пощастило заснути. Вранці він прокинувся од холоду. Не хотілося розплющувати очі і вставати.

Та ось на дереві, біля самої води, закаркала ворона, і Бхомбол таки розплющив очі. Розвиднялося.

Молоті, її батьки і веслярі вже повставали.

Бхомбол вийшов з-під навісу і озирнувся довкола. Місяць уже зайшов, лиш кілька зірок ще блимало на заході. Тихо плинула річка. В далині прокричав яструб; на другому березі до води підійшла чапля і раптом завмерла на одній нозі. З води біля самої корми вистромила голову велетенська черепаха. Побачивши Бхомбола, вона одразу пірнула назад. Бхомбол вийшов на палубу.

Вони знов пливли посеред річки. Тепер до домівки добродія Мухурі лишалося плисти півдня. Вітру не було, веслярі самі гнали човен. Бхомбол примостився на носі.

Човен повільно плив по річці, лишаючи позаду дітвору, що бавилася на березі, корів, телят, кіз. Над річкою кружляли якісь птахи. Вряди-годи з'являлися села. З човна добре було видно могутнє коріння велетенського баньяна. На корінні сиділа чайка.

Берегом ішов чоловік, несучи щось на коромислі. Очевидно, це був молочар: він ніс у село масло й молоко. Іноді Бхомбол бачив великі нори, з яких виглядали чорні гадюки. Він знав, що ці гадюки ловлять мишей і птахів.

— Пане Мухурі, — сказав стерновий, — скоро вже полудень, зараз буде село Кіштопур. Давайте зробимо зупинку і пообідаємо. Все одно, поки дістанемось до Джуроботтола, настане вечір. Скоро почнеться відплив, і тоді доведеться десь зупинитися.

— Ну гаразд, тримай до берега, — погодився добродій Мухурі.

Невдовзі човен причалив до пристані. Стерновий добре знав це село: там був дім його дядька. Сам дядько давно помер, і там жив двоюрідний брат стернового. Взявши з собою Бхомбола, стерновий рушив у село. Виявилося, що брата нема дома — він пішов на базар. Дома лишився єдиний мужчина — його десятилітній син Абу. Абу дуже зрадів стерновому. Він дав дядькові кальян, а коли той закінчив палити, взяв кальян і, на превеликий подив Бхомбола, затягнувся сам.

— Сходи принеси оберемок дров! — наказав стерновий.

— Цей хлопчик палить? — спитав Бхомбол. — Адже він малий.

Відповідь стернового страшенно здивувала Бхомбола:

— Ну то й що? Хай палить — адже він хлопець, а не дівчисько!

Трохи згодом повернувся Абу з оберемком дров. Стерновий узяв у нього великого ножа й пішов за хату — зрізати кілька листків з банана.

Тим часом Бхомбол розглядів, що на подвір'ї стоять дві хижки: одна трохи більша, а друга менша. Обидві були під стріхою, а стіни мали сплетені з джутових стебел. Хлопчик знав, що в таких халупах живуть дуже бідні люди.

Під манговим деревом, перед хатиною, ходила квочка з курчатами. По стінах халупи до самого даху плелося огудиння гарбузів. Поряд ріс якийсь чагарник і алое.

Стерновий повернувся, несучи кілька бананових листків.

— Ну, ходімо! — сказав він і поклав Абу на голову в'язку дров. — Однеси дрова на берег річки під хлібне дерево.

Повернувшись на берег, Бхомбол побачив, що добродій Мухурі вже купив у рибалок велику рибину з вусами. Вони нагадували вуса судді Кумуда з Дургапура. Його вуса були такі самі великі й довгі й завжди закручені вгору. Бхомбол спробував закрутити вуса риби, але з цього нічого не вийшло; однак це його трохи розвеселило. Дружина добродія Мухурі розвела вогонь і почала готувати обід.

— Рибу чиститиму я, — сказав Бхомбол. — Дайте мені ножа.

— У нас немає ножа на рибу, — відповів стерновий, — є тільки ось такий — зрізати траву, тростину тощо.

Лезо в ножа було довге і від постійного вживання посередині з'їдене.

— Нащо вам чистити рибу? Хай це робить Шучі.

Шучі взяв ножа в стернового і підійшов до рибини. З того, як він тримав ножа, було видно, що він ніколи не чистив риби.

— Одійди, одійди! Бачу, що незугарний, — не витримав добродій Мухурі.

— Ми самі почистимо рибину, — сказав стерновий. — Гей, Фазоре!

Підійшов Фазор і, поклавши рибину на банановий листок, почав її чистити. Бхомбол здивовано стежив за тим, як спритно орудував він ножем. Кілька круків закружляли над рибиною, потім посідали на сусіднє дерево. Звідкись з'явилося два собаки. Вони стояли неподалік і дивилися, як ріжуть рибу. Прилетіли два яструби і теж почали кружляти над берегом. Один сів на мангове дерево і пронизливо закричав. Під цим деревом веслярі готували щось собі на обід у чорних глиняних горщиках. Селянки, старі діди й діти підходили до берега і з цікавістю оглядали подорожніх.

— Звідки ви? — спитала добродія Мухурі одна жінка, одягнена в сарі з грубої тканини. Через плече в неї був перекинутий довгий рушник, в одній руці вона тримала великий глек, а в другій — маленьку паличку, якою чистять зуби. Її сиве волосся було підстрижене.

— Ми пливемо з Чормадаріпура, — відповіла дружина добродія Мухурі, мішаючи ложкою в казані.

— Куди?

— В Джурботтол.

— До кого?

— До пана Боша.

— Там живе ваш батько?

— Ні, тітка.

— А це ваша донька?.. Яка гарна! А хлопчик?

— Це небіж пана управителя контори в Чормадаріпурі.

— Який гарний хлопчик!.. Чому ви варите обід на березі? Тут вештається стільки людей… — Жінка глянула на веслярів. — Ви краще б зайшли в якусь хату в селі.

— Але ж ми тут нікого не знаємо.

— Шкода. Може, ви завітаєте до мене? Он мій дім, той, що під бляхою. Тут кожен скаже, де дім Дхотіндотто. Це мій молодший син. Він служить чиновником на залізниці і живе в місті. А тут я живу сама. Хіба можна довірити чужим вести господарство, пасти корів, працювати на городі? Ходімо краще до мене. Зараз я скупаюся і повернуся! — З цими словами жінка подалася до води.

Рибу вже почистили і покраяли на шматки.

— Молоті, — сказала дружина добродія Мухурі, — візьми оці вісім шматків і віднеси їх веслярам.

— Ну як, готовий у вас обід? — спитала мати Дхотіндотто, повернувшись од річки.

Знімаючи з вогню казан, дружина добродія Мухурі відповіла, що обід готовий, залишилося ще тільки приготувати рибу.

Як тільки жінка пішла, Бхомбол подався купатись. Підійшовши до берега, він побачив двох хлоп'ят, своїх однолітків, які плавали й пірнали. Біля самого берега купалося ще кілька чоловік. Трохи вище по течії якась жінка мила голову, а інша прала. Кілька хлопчаків, стоячи по коліна у воді, ловили рибу. Час від часу вони кричали один на одного:

— Обережніше! Ти сполохаєш усю рибу!

Бхомбол з розгону кинувся у воду, пірнув і виплив далеко від берега. Незабаром люди на березі почали здаватися йому далекими і маленькими. Течія була дуже швидка. В таких місцях бувають крокодили. Згадавши про це, Бхомбол злякався і поплив до берега, але його почало відносити нижче. Коли він врешті виліз на берег, йому довелося багато йти. Ще здалека хлопець побачив, що на березі зібрався натовп. Усі показували на середину річки. Посеред річки пливло щось велике й чорне, дуже схоже на дошку. Цей темний предмет наближався до другого берега, потім несподівано зник під водою. Тільки тепер Бхомбол зрозумів, що це була не дошка, а крокодил.

— Ну що ти за хлопчисько! — вигукнув добродій Мухурі, побачивши Бхомбола неушкодженим. — Ти що, загинути хочеш? А коли б крокодил оце спіймав тебе?

Молоті дивилася на хлопчика великими очима.

— Подумаєш, герой! — мовила вона, стуливши губи.

Такого Бхомбол не чекав.

— Ти налякав мене, — знову сказав добродій Мухурі. — Твій дядько доручив мені глядіти тебе. Та хіба за таким устежиш? Як це тобі не спало на думку переплисти річку верхи на крокодилі?

Більше ніхто вже не наважувався лізти у воду. Усі, стоячи на березі, набирали воду з ріки й обливалися нею. Люди були налякані появою крокодила. Обід був уже готовий. Їли кхічурі[54]і рис із рибою.

Надійшла мати Дхотіндотто — вона несла молоко й солодощі з кокосового горіха, загорнуті в бананове листя. За нею ішов пастух з великою в'язкою бананів.

— Бери, дочко, — сказала жінка, віддаючи все це дружині добродія Мухурі. — Як знаєте, але в мене дома вам було б краще.

— Не турбуйтеся про нас, — ввічливо відказала дружина добродія Мухурі.

— Але ж ви гості нашого села! Не я, то інші зробили б для вас те саме! — З цими словами літня жінка пішла собі.

Після обіду вони попливли далі. Сонце стояло вже високо. Бхомбол сидів під навісом і дивився на береги. Мимо пропливали села, дороги, дерева, люди, що купалися біля берега. Вода леліла на сонці, по небу пливли легенькі хмарки. Усе вмлівало в полудневій спеці. Навіть птахи, здавалося, завмерли над річкою. Вітрець ущух.

Під деревом сидів пастух і грав на сопілці. Десь протяжно замукала корова. Веслярі тепер веслували зовсім помалу. Бхомбол довго сидів, дивлячись на берег, і не зчувся, як задрімав. Він проснувся, аж коли добродій Мухурі погукав його. Хлопець сів і здивовано озирнувся. Він не міг пригадати, коли він заснув. Човен стояв біля берега, веслярі вже посходили з нього і за мотузку підтягували ближче до пристані. Молоті бігла шляхом до села. Дружина добродія Мухурі йшла слідом за нею. Бхомбол квапливо зійшов на берег і подався за дружиною добродія Мухурі. Поруч з дівчинкою стрибав якийсь рудий пес з білим хвостом. Іноді пес роззявляв рота, висолоплював язика і віддано заглядав у вічі Молоті. Обабіч дороги стояли хати під соломою і під бляхою, росли мангові дерева. Подекуди розлягалися рисові поля. Був уже вечір. На дорогу падала тінь від будинків і дерев.

— Бачиш он там, — сказала дружина добродія Мухурі, коли Бхомбол наздогнав її, — дві кокосові пальми і невелику повітку? Там наша господа.

Молоті була вже на подвір'ї. З хати квапливо вибігла бабуся і, зупинившись посеред дороги, ждала гостей. Слідом за нею вибіг чоловік з амулетом[55] на шиї і пішов дорогою до пристані. Одночасно з Бхомболом до будинку підійшов і Мухурі з дружиною.

— Ну от, слава богу! — радісно вигукнула бабуся, — А я вже думаю — вечір, а вас нема та й нема.

Усі низько вклонилися старенькій, Бхомбол також. Старенька, взявши його за підборіддя, промовила:

— Живи вічно, хлопчику мій! Як ти засмаг! Заходь до хати.

— Хорі, де ти? — погукала вона уже в хаті. — Дай цьому хлопчикові кокосовий горіх… А ти, невістко, постели мату на веранді. — Потім, не чекаючи, поки дружина добродія Мухурі виконає її наказ, вона сама винесла з сусідньої кімнати мату й постелила. — Сідайте, зараз така спека! Та ви ж цілий день, мабуть, нічого не їли! Молоті, де ти?

— Тітонько, ми пливли дуже добре, — сказав добродій Мухурі. — В Кіштопурі зварили обід і попоїли. Одна жінка дала нам молока, солодощів з кокосового горіха і бананів. Коли мені було п’ять років, — звернувся він до Бхомбола, — мої батьки померли, і тітка виховала мене. Я люблю її, як рідну матір… А це той хлопчик, про якого я писав вам, тітонько.

— Я так і подумала, побачивши його, — відповіла старенька. — Хорі, де ж ти?

— Хорі пішов допомогти принести речі з човна, — сказав добродій Мухурі. — Він незабаром повернеться. Хай Бхомбол поки що трохи відпочине.

Добродій Мухурі уже розповідав Бхомболові, що його тітка, у дванадцять років залишившись удовою, повернулася в батьків дім.

Відтоді вона жодного разу не покидала село. Зараз їй сімдесят вісім років. Бхомбол помітив, що в неї було мало сивого волосся, всі зуби цілі, гарний зір і пряма постава. Тільки на лиці подекуди були зморшки. На шиї вона носила такий самий амулет, як той чоловік, що вийшов їм назустріч.

У хаті було дуже чисто й прибрано. На подвір'ї з одному боку ріс базилік, з іншого був колодязь, поряд— паркан, увитий ліанами. Біля паркану росли баклажани й перець. Неподалік видно було бамбуковий гай. Звідти долинав стукіт: хтось довбав стовбур дерева. Може, то був птах тунтуні…

Бхомбол умився біля колодязя і знову повернувся на веранду. Та йому не сиділося на місці. Він хотів уже встати й піти погуляти, коли тітка добродія Мухурі сказала:

— Невістко, дай дітям попоїсти… Молоті, йди сюди.

Молоті вийшла на веранду й сіла на протилежному кінці мати. Принесли смажений рис, кокосовий горіх і сметану з гуром у піалах. Поки Бхомбол і Молоті їли, старенька сиділа перед ними і, дивлячись на них, примовляла:

— Оце то пара! Яка гарна пара!

Бхомбол мало не вдавився, йому знову захотілося втекти. Сяк-так попоївши, він зійшов з веранди й попрямував до шляху.

Біля будинку стояв добродій Мухурі й палив кальян.

— Куди це ти зібрався? — побачивши Бхомбола, спитав він. — Уже пізно.

— Хочу трохи пройтися.




Побачивши, що Бхомбол завертає до річки, добродій Мухурі сказав:

— Не ходи туди. Краще піди в храм. Скоро там читатимуть оповідання про життя і подвиги героїв та богів… А ти, Норхорідо, будеш там? — звернувся він до чоловіка, з яким саме розмовляв.

— Звичайно, — відказав той. — Читатиме сам Гобіндотхакур. У нього такий приємний голос! Ніхто в селі не вміє читати краще за нього. Якщо він помре, хто його замінить?

— Це правда! — І добродій Мухурі передав кальян Норхоріді.

Бхомбол любив слухати оповідання. Багато разів він чув уривки з «Рамаяни» і «Махабхарати». А розповідь про подвиги Рами навіки запала йому в серце.

— Ну гаразд, ходімо до хати, — сказав Бхомболові добродій Мухурі, беручи кальян у приятеля.

Та хлопцеві не хотілося йти до хати.



13. НАРЕШТІ ДОМА!

<p>13. НАРЕШТІ ДОМА!</p>

Був дванадцятий день нового місяця. Ніч була зоряна. Дерева, що росли обабіч вулиці, купалися в м'якому місячному світлі. На дорогу лягали довгі химерні тіні. Вгорі, над головою, літали кажани, здалека долинало виття шакалів.

Тітка добродія Мухурі збиралася разом з Молоті йти до храму.

— Ви вже йдете? — сказав добродій Мухурі, як тільки вони з'явилися на подвір'ї. — Візьміть з собою Бхомбола.

— Я прийду пізніше, — відказав Бхомбол.

— Ходімо, онучку, — мовила старенька. — Якщо ти будеш з нами, ми не боятимемось. Невістка прийде потім — їй треба ще готувати вечерю. А Хорі нездужає.

— Я не хочу зараз, я прийду пізніше, — стояв на своєму Бхомбол.

— Ну що ж, тітонько, ідіть самі, він вас наздожене, — сказав добродій Мухурі.

Бабуся й Молоті пішли. Бхомболові також не сиділося дома. Він вийшов на вулицю.

— Що зараз погане — буде гарне! — кричав десь факір.

Між деревами біля дороги майнуло світло. Бхомбол угледів, що це був чоловік із світильником у руці. Коли він вийшов на дорогу, Бхомбол побачив, що в нього сиві вуса й борода, а волосся на голові розділене на проділ. На шиї в чоловіка висіло намисто з черепашок і скляних кульок. Одягнений він був у халат. Факір підійшов до самого подвір'я добродія Мухурі, зупинився перед Бхомболом і знову завів:

— Що зараз погане — буде гарне!

«Що зараз погане — буде гарно», — повторив про себе Бхомбол і поклав у чашку факірові єдину пайсу, яка в нього була. Той підняв світильник, благословляючи хлопчика. Бхомбол відчув запах чаду — гніт у світильнику майже зовсім догорів.

Факір почвалав далі.

Бхомбол подався в тому самому напрямку, в якому, як він бачив, пішли бабуся й Молоті. Невдовзі він опинився під великим навісом; там зібралося багато люду.

Осторонь від усіх сидів чоловік з рушником на плечі. Він щось розповідав, розмахуючи руками. Перед ним стояв невеликий стіл, застелений білою скатертиною. На столі лежала товста книга, поруч стояла лампа.

Бхомбол зрозумів, що цей чоловік і є Гобіндотхакур, котрий читає оповідання про життя богів і героїв.

Слухачі сиділи нерухомо, неначе ляльки.

Бхомбол підійшов ближче. Він почув, що» Гобіндотхакур читає уривок з «Рамаяни» В цьому уривку розповідалося про мавпячого царя Хануме, про те, як він боровся з людожерами.

Всі дуже сміялися з витівок мавпячого царя, задоволені його перемогою над людожерами. Найбільше подобалося Бхомболові, коли читець, захопившись якимось епізодом, похитував головою з боку в бік — тоді пасмо волосся на голові в нього починало кумедно ворушитися. Зуби в Гобіндотхакура були зовсім чорні. Очевидно, він безперестанку жував бетель.

Іноді Гобіндотхакур починав говорити протягом:

— Тоді-і-і… ма-а-авпячий ца-а-р…

При цьому він похитував головою, і пасмо волосся в нього на голові підстрибувало, як живе. Несподівано пасмо повернулося і впало на ліве вухо. Бхомбол не витримав і зареготав. Хтось поруч приєднався до нього. Бхомбол оглянувся й побачив, що біля нього стоять Молоті і якісь дві незнайомі йому дівчинки, приблизно її віку. Одна з них, із круглим, наче гарбуз, обличчям, поглядаючи на Бхомбола, щось шепотіла на вухо Молоті. Молоті, нічого не відповівши їй, одійшла вбік і сіла. Бхомбол теж перейшов на інше місце і знову почав слухати оповідання. Та невдовзі прийшов Кешто, служник добродія Мухурі, і покликав Бхомбола й Молоті вечеряти.

Після вечері Бхомбол хотів був повернутися й дослухати розповідь з «Рамаяни», але добродій Мухурі сказав:

— Ішов би ти краще спати, Бхомболе. Після такого важкого дня треба відпочити. Адже завтра тобі знову вирушати в дорогу.

Бхомбол, дуже невдоволений, пішов на веранду. Кешто, зібравши з тарілок недоїдений рис, висипав його біля колодязя. Потім покликав собаку — здається, того самого рудого пса, котрий зустрічав Молоті на пристані.

На веранді було приготовано дві постелі.

На кожній висіла сітка від москітів, у кутку стояла чорна скриня, на ній блимала лампа, її тьмяне світло надавало всьому якоїсь таємничості.

Дружина добродія Мухурі поправила гніт. Стало світліше.

— Лягай, — сказала вона Бхомболові. — На другій постелі спатимуть тітка й Молоті. Зараз я опущу сітку від москітів і зачиню двері. Не боїшся залишатися сам?

— Чого ж мені боятися? — знизав плечима Бхомбол.

Опустивши сітку, дружина добродія Мухурі зачинила двері й пішла.

Бхомбол ліг, але йому не спалося. Він думав: добре було б вранці й поїхати звідси! В хаті почувся голос Шучі. Очевидно, він прийшов вечеряти. Краще було б піти спати з ним у човен…

Москіти дзижчали на терасі, але не могли залізти під сітку. Біля колодязя квакала жаба, цвірчали цикади, десь поблизу гавкав собака. Бхомбол, дуже стомлений за день, ке помітив, як заснув.

Проснувся він несподівано від рівномірного стуку, що лунав зовсім поруч. Десь у далині гукав сільський сторож. Бхомбол розплющив очі, проте нічого не побачив — довкола було темно, хоч в око стрель. Він прислухався, але не зміг збагнути, що це за стук. Ось позіхнула тітка добродія Мухурі, потім знову пролунав ритмічний стук.

Бхомбол повернувся набік і чхнув.

— Що, онучку, москіти кусають? — почув він голос бабусі. — А я оце хочу бетель собі приготувати. Може, я тобі заважаю? Нічого не вдієш! Стара я, онучку, і не здатна жувати, поки не потовчу бетель у ступі. Молоті не може спати, коли я товчу. А сьогодні спить, як мертва, — набігалась за цілий день. Спи, я більше не буду.

Та стук тривав далі, і Бхомбол довго не міг заснути. Він перевертався з боку на бік.

По безлюдній вулиці хтось швидко пройшов, теленькаючи дзвіночком. Бхомбол вирішив, що це листоноша, але все-таки спитав бабусю:

— Хто це?

— Ти ще не спиш? Це листоноша — він щоночі проходить тут у цей час Він приїжджає з того берега — із села Комлапура. А прямує в село Щатгоче… Чого це ти не спиш? Може, постіль тверда? Тобі сподобалося наше село?

Бхомбол сказав, що сподобалось.

— Навколо нашого села ще недавно були джунглі, а на південь від Шатгоче раніше були розбійники. Мій свекор жив у селі, яке знаходиться ще далі, ніж Шатгоче. Одного разу я їхала у паланкіні в гості. Зі мною був Модон — він служив тоді в нас. Коли ми вийшли на дорогу за поле, сонце вже сіло. Несподівано з джунглів на нас накинулись розбійники: «Тримай їх, тримай!» — кричали вони.

Дверцята в паланкіні були зачинені, і я нічого не бачила. Було вже холоднувато, але мене від цього крику кинуло в піт. На мені було багато прикрас. В цей час чую — Модон кричить: «Гей, стережіться! Не підходьте близько! В паланкіні їде племінниця самого пана Чоудхурі».

Після цього все стихло, розбійники зникли. Носильники підхопили паланкін і кинулися було тікати, але Модон гримнув: «Не біжіть! Ідіть потихеньку!» Потім він підійшов до паланкіна і сказав мені: «Не бійтесь, ці боягузи розбіглися». Та все-таки мені було страшно.

— А хто такий пан Чоудхурі? — спитав Бхомбол.

— Це мій дядько. Подейкують, що один час він очолював розбійницьку ватагу. Коли була маленька, в нашому селі розбійники пограбували кілька дворів, але до нашого ніхто й близько не підійшов.

— Ви заважаєте мені спати! — почувся невдоволений голос Молоті.

— Гаразд, гаразд, ми не будемо розмовляти! Спи, — сказала бабуся й замовкла.

Бхомбол заснув, роздумуючи над словами старенької

Прокинувшись рано-вранці, він устав і, не сказавши нікому й слова, пішов стежкою, мокрою від роси. Перші промені сонця вигравали на верховіттях дерев. Коли Бхомбол повернувся назад, то виявилося, що в домі всі були стурбовані його зникненням. Після сніданку Бхомбол мав уже йти до річки.

Він попрощався з тіткою добродія Мухурі і з його дружиною. Нарешті він вирушав додому, але йому чомусь було невесело.

— Приїжджай до нас знову, — сказала жінка, благословляючи його в дорогу.

— Не забувай свою бабусю, онучку, — додала старенька.

Добродій Мухурі провів Бхомбола до самої пристані; поруч з ним усю дорогу біг рудий пес.

Біля ріки хлопець оглянувся й побачив, що бабуся, дружина добродія Мухурі і Молоті стоять на дорозі і дивляться йому вслід. Молоті стояла під деревом манго. Кучеряве волосся спадало їй на очі й на щоки.

Тільки-но Бхомбол скочив у човен, він відчалив.

— Будь обережний, Бхомболе! — кричав з берега добродій Мухурі. — Не впади у воду!

Рудий пес стояв поруч з ним і теж дивився на човен. Поступово добродій Мухурі, пес і все село ставали дедалі меншими й меншими і нарешті зовсім зникли з очей.

Коли човен підплив до завороту, Бхомбол чомусь відчув себе самотнім, йому здавалося, що він у човні сам і що навкруги нема нікогісінько, тільки вода…

Сонце вже заходило, наближався вечір. Бхомбол побачив залізничну станцію, базар, будинки, склади, великі дерева. Це був Дургапур. Потім показалася пристань. Біля самої пристані був вир. Стерновий обережно розвернув човна і потихеньку підвів його до берега. До самої води підходила добре знайома кожному дургапурцеві дорога. Бхомбол вийшов з-під навісу і, показуючи рукою на берег, мовив стерновому:

— Кермуйте туди, до хлібного дерева. Ліворуч від пристані росли вкриті білим цвітом сливи.

Скільки разів у полудень Бхомбол сидів у затінку під цими сливами й дивився на широку безлюдну обмілину, слухаючи воркування голубів і шелест листя!

А хто це стоїть там на пристані? Ще човен не причалив до берега, а Бхомбол уже впізнав свою старшу двоюрідну сестру Рані та її приятельку Падму, в якої він ночував по дорозі в Чормадаріпур. А де ж син Рані — Кхокон?

Не встиг човен причалити, як Бхомбол скочив на берег.

— Хто це? — почув він. — Та це ж Бхомбол! Бхомбол двічі низько вклонився, торкнувшись головою до ніг кожної з жінок.

— Ну як, порозумнішав? — спитала Рані. — Як дядько?

Бхомбол буркнув щось невиразне, потім обернувся до пристані.

— Гей, Шучі, неси речі! — крикнув він. — Я йду додому.

— А чи знайдеш домівку? — посміхнулася Рані. — Ходімо…

— А ти не показуй, — мовив Бхомбол і подався до села.

— Падмо, я бачив твого чоловіка в Чормадаріпурі, — сказав він, ідучи. — Він їхав на велосипеді.

— От гульвіса, — засміялася Падма. — А моя свекруха гадає…

Та Бхомбол не слухав її.

Уже після вечері, коли Бхомбол ліг спати, він почав згадувати події останніх днів. Скільки нових людей він зустрів, скільки нових сіл побачив! Ось він повернувся додому і знову побачив Падму. Не пощастило зустрітися тільки з бабусею із Шалукдангі. Може, вона ще й досі виглядає його на дорозі?..

Коли ж Бхомбол вирушить у нову подорож?