/ / Language: Українська / Genre:sci_philosophy

Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія

Энтони Смит

Автор надає стислий і зрозумілий вступ до головних понять та різновидів націоналістичної ідеології; чіткий аналіз основних конкурентних систем понять і теорій націй та націоналізму — примордіалізму, переніалізму, модернізму та етносимволізму.

Передмова

Ця книжка задумана як короткий вступ до поняття націоналізму. Зосереджуючись переважно на теоретичних складниках, а не на величезній сукупності емпіричних здобутків, я хочу запропонувати студентам і читачам критичний синтез сучасних наукових знань у цій царині. Моя головна мета — дослідження різноманітних теоретичних, ідеологічних та історичних аспектів поняття націоналізму й системи основних наукових тлумачень у цій сфері. Це неминуче привело до переходу моєї уваги в прикінцевих розділах від «націоналізму» як ідеології, руху й символічної мови, до об’єкта інтересів націоналізму — «нації», сприйману і як поняття суперечливе й неоднозначно тлумачене, і як форму спільноти й інституційної поведінки. Насправді, ці два поняття тісно пов’язані, але, як на мене, їх не слід плутати, надто через те, що можна виокремити усілякі форми категорії нації ще до виникнення ідеології націоналізму й поза площиною його походження.

Безперечно, у такій малій книжці я не претендую на всеосяжне тлумачення. Тому неминуче певні ділянки лишилися поза увагою або я проминув їх навмисно. Для глибшого ознайомлення з такими питаннями, як лібералізм і націоналізм, або рід і нація, читач може звернутися до різноманітної літератури в цих підгалузях, а також до моєї книжки «Націоналізм і модернізм» («Nationalism and Modernism»), де ці проблеми широко обговорюються. Отже, хоча побудова й стиль книжки відбивають моє бачення, як активного учасника дискусій з проблем націй і націоналізму, головна моя мета — дотримуватись загальної лінії тих дискусій. — зокрема в розділі 4, зумовила скорочення місця на висвітлення власного бачення предмету. Проте в розділі 5 я спробував бодай побіжно окреслити альтернативну історію нації. Сподіваюсь, мені вдалося передати деяку запальність і складність дискусій другої половини XX ст. в царині націоналізму, і водночас запропонувати чітку систему поглядів для розуміння різних підходів вивчення самого предмету.

Хочу висловити подяку Джонові Томпсону й видавництву «Політі» («Polity») за запрошення до співпраці в серії видань суспільних наук під загальною назвою «Основні поняття», а також Зіті Персод за допомогу в підготуванні машинопису. Проте відповідальність за всі помилки й недоліки, а також за висвітлення поглядів, цілковито лежить на мені.

Ентоні Д. Сміт Лондонська школа економіки

Вступ

Сирія та Нубія — окраїни єгипетські,

Ти кожного оселив у своєму краєві,

Даєш Ти на прожиток усе необхідне,

Кожен має свій хліб і життя свого мірку,

Хоч відмінні у мові й за вдачею різні,

І шкіра їхня різниться — то так Ти чужинців помітив

Усі чужоземні, далекі країни створив Ти

й зробив їх придатними до життя, Ніл створивши надхмарний

Ніл надхмарний — чужинцям…

Уривок з античної поеми «Гімн до Атона»

Мета цієї книжки — дати загальні уявлення про націоналізм тим читачам і студентам, кому царина ця маловідома. Націоналізм розглянуто не тільки як ідеологію, а ще як суспільний рух та символічну мову, досліджено його зміст, різновиди й витоки. Це доконче приводить до розгляду суміжних понять, як нація, національна ідентичність і національна держава. Тому рамки цієї праці розширились, і я неминуче торкнувся інших сфер, зокрема історії, соціології, політології, міжнаціональних відносин і, певною мірою, антропології. Антропологію взято до уваги з огляду на необхідність розглянути пов’язане з нею питання етнічної належності: адже я сподіваюся довести, що етнічні ідентичності та спільноти великою мірою становлять історичну й соціальну основу націй і націоналізму.

Значення цього питання не викликає сумнівів ні в кого, хто бодай побіжно знайомий з подіями, що сталися після падіння Берлінської стіни 1989 р. Більшість численних міжнародних політичних криз минулого десятиліття була пов’язана з такими могутніми чинниками, як етнічні почуття й націоналістичні прагнення, а деякі з них, особливо в колишній Юґославії, на Кавказі, Індійському субконтиненті та на Близькому Сході, були зумовлені й навіть визначені саме такими почуттями та прагненнями. Ці конфлікти були найгострішими й найнепримиреннішими, спричинили найбільші жертви та матеріальні втрати, попри всі зусилля урядів та інших інституцій, їх було найважче урегулювати з огляду на інтереси всіх сторін, а останні виявляли щонайбільшу байдужість до дружніх умовлянь і ворожих погроз.

Але крім газетних статей, з описами конфліктів і шаленства «непримиренних» націоналізмів, ми загалом бачимо й більш-менш стабільну й начебто дану структуру міжнародних — «інтернаціональних» — відносин, яка надає певної форми та напряму процесам і подіям сучасного світу. Такий стан часто характеризують як «світ націй». Під цим висловом ми розуміємо не сукупність «абсолютно сформованих» націй чи національних держав, а радше якусь політичну схему й інституційну та емоційну структуру, в межах яких і з допомогою яких індивіди, події та широкі трансформаційні процеси сприяють дальшим перетворенням і, залишаючи свій слід, формують сучасний світ. Майкл Біліґ (Michael Billig, 1995) називає ці схему й структуру звичайним, «банальним», вже узвичаєним у суспільстві націоналізмом, який пронизує все наше життя й політичну діяльність; він є завжди, навіть якщо й непомітний, це своєрідний «поміркований шовінізм».

Але значення націоналізму не обмежене тільки світом політики. Це ще й культурний та інтелектуальний чинник, бо «світ націй» визначає структури нашого світогляду й наші системи символів. Я не стверджую, буцімто націоналізму бодай трохи властива інтелектуальна послідовність, не кажучи вже про традиції філософських міркувань, притаманні іншим сучасним політичним теоріям, як от лібералізмові та соціалізмові. Проте, навіть якщо націоналізмові й бракувало великих мислителів, він — або, можливо, краще сказати, поняття нації — прихилив до себе значну кількість видатних культурних діячів, — письменників, художників, композиторів, істориків, філологів, педагогів, — що присвятили свою діяльність дослідженню й репрезентації ідентичності та образу рідних націй, і до них, зокрема, належать Гердер, Берк, Руссо, Достоєвський, Сибеліус, Диєґо Ривера й Ікбал.

Ще більшим є культурне й психологічне значення націй, а отже, й націоналізму. Поширеність націоналізму, його нинішній вплив на мільйони людей на всіх континентах, засвідчує його спроможність надихати й збурювати «маси» так, як раніше могла тільки релігія. Це схиляє до думки, що слід приділити пильнішу увагу ролі символічних елементів у мові та ідеології націоналізму, а також моральним, обрядовим і емоційним аспектам дискурсу та діяльності нації. Не досить поєднувати якийсь конкретний національний (націоналістичний) дискурс з тими або іншими політичними діячами чи соціальними групами, не кажучи вже про те, щоб визначати цей дискурс на основі соціального становища та рис тих діячів і соціальних груп. Націоналізм має свої власні правила, ритми й пам’ять, які більшою мірою формують інтереси його прихильників, ніж вони самі визначають його контури, й надає їм упізнаваної «націоналістичної» політичної форми й спрямовує до традиційних національних завдань.

Саме на цих правилах, ритмах і пам’яті націоналізму я й зосереджу свою увагу, бо вони правлять за перехід від зовнішнього світу державної політики й суспільних інтересів до духовного світу нації та характерних для неї концепцій, символів і почувань. Ось такий мій намір якраз і визначив тему й план цієї книжки. А йдеться в ній про головні й фундаментальні «парадигми», які дають змогу розуміти націоналізм, а також політичні, історіографічні й соціологічні дискусії, породжені парадигмами. І ці дискусії численні й широкомасштабні. Вони пов’язані не тільки з конкурентними ідеологіями націоналізму, і навіть не просто із зіткненням окремих теорій. Ці дискусії призводять до радикальних суперечностей при формулюванні основних термінів, до створення різних історій одного народу й виникнення різних поглядів на «день прийдешній».

Кожна з цих дискусій і суперечок потребує окремого розгляду. Тому я почну з термінів і понять, окресливши головні відмінності у підходах до таких основних понять, як «етнос», «нація», «націоналізм» і «національна держава», й запропоную власне бачення у цій непевній царині. Далі я розглядаю ідеологію (чи ідеології) націоналізму, зосередивши увагу на розбіжностях між «органічним» і «волюнтаристським» підходами, а також на суперечливому питанні «головної доктрини» націоналізму.

У розділі 3 намагаюся розглянути й пояснити основні розбіжності між «модерністськими» та іншими підходами. Далі я сформулюю головні риси чотирьох основних парадигм пояснення — модернізму, примордіалізму, переніалізму й етносимволізму — і з’ясовую їхні теоретичні взаємозв’язки. У розділі 4 далі розглядаю цю тему на основі зазначених чотирьох парадигм, розкриваючи їхні сильні сторони та обмеженість, і показую, які основні теоретичні суперечки точаться в цій царині про роль ідеології, раціонального вибору, сучасної держави й соціального конструювання у виникненні націй і націоналізму.

П’ятий розділ присвячений «історії націй» — сучасних, середньовічних і стародавніх, — у ньому розглянуто конкретні теорії та їхні основні моделі, а також подано обґрунтування «етносимволічного» прочитання, що пов’язує сучасні нації з попередніми етносами за допомогою мітів, символів, пам’яті, вартостей і традицій. В останньому розділі висвітлено перспективи націй та націоналізму в «постновітню» добу етнічного відродження, глобалізації та дедалі більшого поширення гібридних ідентичностей, а також з’ясовується практичність «постмодерністського» і конструктивістського розумінь та культурних етносимволічних інтерпретацій майбутнього націй і націоналізму.

Моя мета в цій книжці завжди подвійна: по-перше — чітко окреслити основну тему обговорення, а по-друге — запропонувати власну етносимволічну теорію. Цілком зрозуміло, що це нелегке завдання. Хоча я окреслив (і обстоюю) цей підхід у кількох місцях, я все ж усвідомлюю необхідність подати, наскільки це дозволяє обсяг книжки, альтернативні теорії та інтерпретації, щоб надати читачам потрібну інформацію й аргументи, які дадуть їм змогу скласти власне судження. Крім того, для чіткості викладу я скрізь намагався торкнутися всього спектру наукових розбіжностей і суперечок про феномени націй та націоналізму. У цій, такій багатій на суперечки царині немає легких розв’язків і марно було б вдавати, ніби ми перебуваємо на межі якогось загального консенсусу. Водночас ми нині маємо набагато більше інформації про специфіки й ролі різноманітних чинників, на які спираються наші суперечки та розбіжності, і це дає змогу чіткіше окреслити проблеми, а отже, визначити майбутні завдання. Саме зважаючи на ті всі обставини, я й пропоную цей короткий вступ для охочих дізнатися, що таке націоналізм.

1. Поняття

Якщо між науковцями і є згода, то тільки в тому, що термін «націоналізм» цілком новий. Найперше його вжив у розумінні певного соціального й політичного поняття німецький філософ Йоганн Ґотфрід Гердер та французький церковник-контрреволюціонер абат Оґюстен де Барюель наприкінці XVIII ст. На початку XIX ст. слово траплялося зрідка; в англійській мові його вперше вжили 1836 р. у теологічному розумінні в доктрині про богообрані нації. Відтоді термін ототожнювали з національним себелюбством, але зазвичай перевагу надавали іншим термінам, таким як «національність» і «національна належність», зі значеннями палкого національного прагнення чи національної самобутності[1].

Значення «націоналізму»

Справді, термін «націоналізм» набув тієї низки значень, з якими його нині пов’язують, тільки впродовж минулого століття. Найосновніші з них:

(1) процес утворення й становлення націй;

(2) почуття й свідомість належності до нації;

(3) мова й символіка нації;

(4) соціальний і політичний рух від імені нації;

(5) доктрина і/або ідеологія нації, загальна й конкретна.

Перше з цих значень, процес утворення націй, — надто загальне й саме охоплює низку особливих процесів, які нерідко окреслюють мету націоналізму в інших, вужчих значеннях слова. Тому, краще розглядати його пізніше, коли розбиратимемо термін «нація».

З решти чотирьох значень, друге, національні почуття й свідомість, слід чітко відрізняти від інших трьох. Вони, звичайно, дуже близькі, але не завжди одне й те ж. Можна, наприклад, мати неабияке національне почуття й не мати жодної символіки, руху чи навіть ідеології від імені нації. Саме в такій скруті опинився Нікколо Мак’явеллі (Niccolo Machiavelli), коли на початку XVI ст. його заклики до італійців об’єднатися проти північних варварів не мали жодної підтримки. З іншого боку, група може проявляти високий ступінь національної свідомості, але відчувати нестачу явної ідеології, не кажучи вже про політичний рух від імені нації, хоча така група, ймовірно, матиме бодай якісь символи й міти. Відмінність між організованим ідеологічним рухом націоналізму, з одного боку, і з поширеним почуттям національної належності, з іншого, досить чітка, і це дає змогу розглядати поняття національного почуття й свідомості окремо від самого націоналізму, навіть якщо на практиці вони в дечому збігаються[2].

Тому тут під терміном «націоналізм» матимемо на увазі одне чи більше з його трьох основних значень: мова й символіка, соціально-політичний рух та ідеологія нації. Так чи інакше, кожне значення містить у собі певною мірою національне почуття, бодай між самих націоналістів, якщо не серед населення, адже воно дає змогу об’єднати активніші й організованіші верстви населення з численнішими, але пасивними й роз’єднаними.

Як соціально-політичний рух, своєю організацією, діяльністю й методами націоналізм загалом не відрізняється від інших рухів, за винятком однієї особливості: соціально-політичний рух надає виняткового значення культурному розвиткові й представленню. Ідеології націоналізму потребують заглиблення в національну культуру — нового прочитання своєї історії, відродження рідної мови за допомогою мовознавства й лексикографії, розвитку своєї літератури, а надто драматургії й поезії, відновлення національних мистецтв та ремесел, а ще своєї музики, особливо народних танців і пісень. Саме це й пояснює пов’язане з націоналістичними рухами неодноразове культурне та літературне відродження й численні різновиди культурної діяльності, до якої спонукує націоналізм. Промовисто, що націоналістичний рух починається не з мітингів протесту, заяв чи збройного опору, а з появи літературних товариств, історичних досліджень, музичних фестивалів та часописів, присвячених культурі — вид діяльності, що її Мирослав Грох (Miroslav Hroch) розглядав, як обов’язкову початкову фазу становлення й поширення східноєвропейських видів націоналізму, а також багато пізніших націоналізмів колоніальної Африки й Азії. Ось чому «гуманітарні» інтелектуали — історики й мовознавці, художники й композитори, поети, письменники-романісти й кінорежисери — зазвичай непропорційно представлені в рухах націоналістичних та відродження нації (Argyle, 1969; Hroch, 1985)[3].

Мова й символізм націоналізму потребують більшої уваги, тому вони й траплятимуться чи не весь час на сторінках книжки. Та попри значний збіг із символізмом, мову чи дискурс націоналізму годі розглядати окремо, адже вони надто пов’язані з його ідеологією. Справді, головна ідея характерної мови націоналізму утворює основний складник його центральних доктрин і типових ідеологій. Тому, я розглядатиму цю понятійну мову в розділі 2, повністю присвяченому ідеологіям[4].

Символізм націоналізму, з іншого боку, виявляє таку закономірність у всьому світові, що ми можемо вивести її безпосередньо з його ідеологічної структури. Національний символізм перш за все характерний своїм усеохопним об’єктом, нацією, а вже потім дійсністю та образністю її особливостей. Починати слід з колективної власної назви. На думку націоналістів, як і на переконання розсварених веронських родин, «троянда з іншим іменем не пахнутиме так солодко», — а надто про це нагадала недавня суперечка стосовно назви Македонії. Прибрана або залишена з минулого власна назва покликана відбивати національну виразність, героїзм і усвідомлення спільної долі, а ще відродити ці риси в представників нації. Те ж саме з державним прапором та гімном: колір, форма й малюнок, а також текст і музика виражають щонайхарактерніші ознаки нації, а проста форма й ритм мають викликати почуття чіткого усвідомлення унікальної історії і/або долі в конкретного населення. Для стороннього ока це не має великого значення, адже йому різниця між більшістю прапорів видається щонайменшою, а тексти гімнів виявляють обмеженість тем. Тоді, що ж має якнайістотніше значення, викликане такими ознаками держави, для представників нації? Поза сумнівом, кожна нація пишається власною столицею, національними зборами, монетарною системою, паспортами й кордонами, подібними церемоніями вшанування полеглих за націю, неодмінними військовими парадами й присягами, а ще власною консерваторією, академією мистецтв і академією наук, національними музеями й бібліотеками, національними пам’ятками й воєнними меморіалами, національними видами відпочинку, святами тощо. Нестача таких символів виявляє серйозну національну ваду. Усе це схиляє до думки, що символіка нації набула власного життя, спертого на всесвітню подібність, і є рушієм національної виразності та рівності у візуальному й семантичному «світі націй». Пишнота національних символів править тільки за відбиток, втілення й зміцнення граничної окресленості нації, а ще прагне об’єднати своїх представників за допомогою загальних образів спільної пам’яті, мітів і вартостей[5].

Звичайно, національну символіку, як і націоналістичні рухи, не можна відривати від ідеології націоналізму, його останнього й головного значення. Ідеологія націоналізму покликана надати силу й напрямок як символізмові, так і рухові. Завдання соціально-політичного руху визначають не тільки його діячі й діяльність, а ще й основні ідеали та принципи ідеології. Так само, характерні символи й мова націоналізму сформовані тією роллю, яку вони відіграють у розвиткові й пробудженні ідеалів нації, а також дальших завдань, встановлених націоналістичною ідеологією. Отже, саме вона й має надати нам початкове робоче означення терміну «націоналізм», адже його зміст визначають ідеології, що ставлять націю в центрі своїх інтересів і завдань, та відрізняють націоналізм від решти подібних ідеологій (див. Motyl, 1999: розд. 5).

Означення

Націоналізм

Ідеологію націоналізму означали по-різному, але більшість означень збігалися й мали спільні характерні риси. Головна тема, звичайно ж, усебічне вивчення нації. Націоналізм — це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Але це доволі невиразно. Слід рухатися далі й виокремити ті головні завдання, ставлячи які, націоналізм прагне сприяти національному розквіту. Усього таких завдань три: національна автономія, національне об’єднання й національна ідентичність; на думку націоналістів, нація не спроможна вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань. А це, своєю чергою, наводить на таке робоче означення націоналізму: «ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потенційну «націю».

Це робоче означення спирається на спільні складники ідеалів самопроголошених націоналістів, саме тому воно вступне за природою. Але це неминуче спрощує й вилучає з більшості різновидів націоналізму ідеали націоналістів, пропонуючи натомість доктрини загального, ідеалізованого характеру. Таке означення пов’язує ідеологію з цілеспрямованим рухом, саме тому націоналізмові приписують конкретні види діяльності. Однак саме основні поняття ідеології й визначають його завдання й тим самим відрізняють його від решти рухів.

Проте такий тісний зв’язок між ідеологією та рухом аж ніяк не обмежує поняття націоналізму тільки рухом за здобуття незалежності. Слово «збереження» в означенні віддає належне тривалому впливові націоналізму на давні, або новітні, незалежні держави. І це вкрай важливо, якщо збираємося досліджувати, як, наприклад, зробив Джон Бруйлі (John Breuilly), «відроджені націоналізми» національних держав та їхніх урядів (Breuilly, 1993).

Означення, яке я пропоную, передбачає поняття «нації», але не слід розуміти, що нації існували раніше «своїх» націоналізмів. Слова «потенційна «нація» охоплюють більшість ситуацій, в яких незначна кількість націоналістів, пойнятих загальним поняттям абстрактної «нації», прагнуть створювати конкретні нації «на землі». Ми нерідко натрапляємо на націоналізми без націй (своїх націй) особливо в постколоніальних державах Африки й Азії. Такі націоналізми не обмежені здобуттям незалежності або, беручи загалом, політичними завданнями. Вони, як ми переконаємося, охоплюють важливі галузі культури й суспільства; ідеал національної ідентичності, зокрема, стосується культурних проблем, якими інші ідеології нехтують — кожен націоналізм так чи інакше дотримується завдань національної ідентичності. Та попри все, вони майже завжди повертаються до ідеалу нації[6].

Етнос і нація

Як же нам означити поняття «нація»? Безсумнівно, це найпроблематичніший і щонайсуперечливіший термін у царині націоналізму, хоча дехто, цілком обходився б і без нього. Чарлз Тилі (Charles Tilly) назвав його «одним із найзаплутаніших і найупередженіших слів політичного лексикону» (1975: 6), що передусім зосереджується на державній владі — та й це поняття теж не позбавлене вад. Зовсім недавно Роджерс Брубейкер (Rogers Brubaker), вважаючи націю «стійкою, незламною спільнотою», попереджав про небезпеку втілення саме поняття нації. Нам слід, переконує Брубейкер, радше «думати про націоналізм без націй», і розглядати «націю як категорію практики, державність як інституціолізовану культурну й політичну форми, а національність як імовірну подію або випадковість» (1996: 21).

На такі хибні посилання є два типи заперечень. Перше з царини націоналістичної ідеології. Націоналізм надає особливого значення поширеним почуванням, пробудженим ідеєю нації; у такому ідеологічному дискурсі нація — це спільнота, що сприймається почуттями і в якій проходить життя (категорія, що означає як поведінку, так і уявлення), саме це спонукає її прихильників до конкретних вчинків. Але ж, ця «стійкість» і «незламність», за численними висновками, наявна і в решти спільнот, тому дослідникові слід зважати на цю реалію, вдаючись до самостійного поняття нації, й не намагатися її втілити[7].

Друге зачіпає ширшу проблему. Якщо поняттю нації передувала ідеологія націоналізму, то ми вже не можемо характеризувати її просто як категорію націоналістичної практики. Відтак, якщо ми навіть зможемо уявити кілька доновітніх націй до виникнення націоналістичної ідеології наприкінці XVIII ст., то потребуватимемо означення поняття нації, яка б не залежала від ідеології націоналізму, але все ж узгоджувалася з нею. Саме тут криється найбільша проблема та непереборні розбіжності у дослідженні націоналізму[8].

Означення нації коливаються від таких, що зосереджують увагу на «об’єктивних» чинниках, наприклад, мові, релігії, звичаях, території та інституціях, до таких, що надають особливого значення тільки «суб’єктивним» чинникам, як от ставлення, сприймання та почування. Прикладом зосередженості на «об’єктивних» чинниках може правити вислів Йосифа Сталіна: «Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляєтся у спільності культури» (1973: 61). А прикладом «суб’єктивнішого» означення нації править вислів Бенедикта Андерсона (Benedict Anderson): «Нація — це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водночас» (1991: 6).

Безперечно, обидва означення виокремлюють важливі ознаки поняття нації, та попри все вони мають певні вади. Адже «об’єктивне» означення умовне й майже завжди вилучає деякі загально прийняті свідчення націй, іноді цілком умисно. Як довів Макс Вебер (Max Weber, 1948), суто «об’єктивні» критерії нації (мова, релігія, територія тощо), як правило, не охоплюють деякі нації. І навпаки, «суб’єктивне» означення здебільшого охоплює надто численні свідчення націй. Але ж надання особливого значення почуттю, волі, уявленню й сприйманню як критеріям нації та національної належності ускладнює відокремлення націй від інших видів спільноти, як от район, плем’я, місто-держава й імперія, що спричинюють подібні суб’єктивні припущення[9].

Отож, означення нації добиралося так, щоб відповідати критеріям, які б охоплювали «об’єктивно-суб’єктивний» спектр. Такий підхід надав чимало слушних і важливих означень, але науковці так і не дійшли бодай якогось консенсусу. Проте більшість зійшлася на тому, що нація — це не державне утворення і не етнічна спільнота.

Не державне утворення, тому що поняття держави стосується інституційної діяльності, тоді як поняття нації визначає тип спільноти. Поняття держави можна означити як низку автономних інституцій, які відрізняються від інших інституцій і мають законну монополію на примус та збирання податків на певній території. Але це надто відрізняється від поняття нації. Адже нація, як ми з’ясували, це спільнота, яка сприймається почуттями і в якій проходить життя, а її представники мають спільну батьківщину й культуру.

Не етнічна спільнота, бо, попри деякі збіги в тому, що нація й етнічна спільнота належать одному й тому ж явищу (спільна культурна ідентичність), етнічна спільнота, як правило, не має політичного відтінку та й бракує їй національної культури й навіть території, оскільки етнічній спільноті не конче володіти своєю історичною територією. З іншого боку, нація мусить мати свою власну батьківщину, принаймні впродовж тривалого часу, щоб становити собою націю; прагнути державного статусу й бути офіційно визнаною, а ще наполягати на розвиткові національної культури й на певному самовизначенні. Але, як ми вже бачили, для нації не обов’язково мати свою власну незалежну державу, достатньо прагнути статусу автономії й мати свою батьківщину[10].

Хоча на практиці межа між націями й етнічними спільнотами (або, вдавшись до французького терміну, ethnies) не чітко окреслена, все ж, як слушно зауважує Дейвід Мілер (David Miller), слід пам’ятати про концептуальну відмінність між ними. Проте його власне означення нації (або, як він воліє називати, «національності») як «спільноти (1), утвореної спільними віруваннями й зобов’язаннями, (2) історично тривалої, (3) активної за характером, (4) зв’язаної з конкретною територією і (5) відособленої від інших спільнот завдяки своїй відмінній національній культурі» (1995: 27), тяжіє до суб’єктивного обмеження спектру означень (що могло б, зрештою, стосуватися міст-держав і навіть племінних об’єднань) і зближує поняття нації та етнічної спільноти. Етноси, своєю чергою, теж утворені спільними віруваннями й зобов’язаннями, спільною пам’яттю й безперервністю, спільно діють та, як правило, зв’язані з певною територією, навіть якщо й не живуть на ній. Єдина головна відмінність — те, що етнічним спільнотам здебільшого бракує національної культури. Та все ж, означення Мілера виокремлює деякі головні атрибути нації: безперечне усвідомлення себе спільнотою, наявність спільних вірувань, мітів, історії, а також зв’язок з конкретною територією. Чи під силу нам розширити це означення так, щоб проступили збіги й відмінності між нацією та етносом?

Я пропоную означати поняття нації як «названу людську спільноту, що живе в рідному краєві, має спільні міти, спільну історію, спільну національну культуру, єдину економіку й єдині права та обов’язки для всіх її представників». Поняття етносу, своєю чергою, можна означити як «названу людську спільноту, зв’язану з рідним краєм, для якої характерні спільні міти про походження, спільна пам’ять, однин або більше більше складників спільної культури та деяка солідарність, принаймні серед еліти» [11].

Попри те, що ми вживаємо ці поняття, як робочі означення, насправді це узагальнення абсолютної або ідеалізованої «нації» й «етносу», які беруть початок від умовності відповідних вірувань і почувань представників еліти етносів або націй. За такого підходу не намагаються звести два поняття до спільного знаменника, а прагнуть виокремити їхню основну різницю й відмінні риси між ними. Це легше зрозуміти, вписавши атрибути обох видів культурних ідентичностей, як показано в таблиці 1.1. Оскільки етнічні спільноти й нації належать до однієї й тієї ж категорії явища, вони подібні у верхній половині таблиці: націям, як і етносам, характерні такі ж атрибути колективних імен, спільних мітів і спільної пам’яті. А от нижня частина показує, що нації відрізняються атрибутами спільних прав і обов’язків для всіх представників та єдиною економікою. Крім того, нації, як правило, завойовують батьківщину, тоді як етнічні спільноти можуть бути тільки зв’язані (символічно) зі своїм рідним краєм. Так само, етносам не конче мати національну культуру, а тільки деякий спільний культурний складник, як от мову, релігію, звичаї або спільні інституції, натомість спільна національна культура — основний атрибут націй. Зважаючи на це, навіть третій атрибут зазнав змін — від розмаїтих традицій пам’яті, які трапляються в етносів, до систематизування, стандартизування національної історії[12].

Проте було б помилково вбачати в цій відмінності бодай якусь еволюційну послідовність. Зрештою, в сучасному світі є багато етносів поруч або в межах націй, і це ще досить суперечливе питання, чи вдасться знайти якісь нації серед численних етносів доновітньої доби. Що ж можна сказати вже зараз (детальніше я на цьому спинюся далі): ідеальний тип етносу, з його гіршою організацією, — це загальніше поняття, а нація — конкретніше; нація поступово «увиразнюється», навіть тоді, коли й сама виникла з колишнього етносу, стає дедалі більше власницькою та складнішою і дедалі менше пов’язаною зі своїм первинним етнічним ґрунтом. Розгадка цього парадоксу, як ми переконаємося, полягає у зміні зв’язків між етнічною належністю й культурою, а ще між культурою й політикою.

Усе це досить абстрактно й теоретично. Коли ми переходимо від ідеалізованих прикладів до емпіричних, то все частіше натрапляємо на приблизне розуміння й винятки. За добрий приклад може правити «нація діаспори». Щоправда, такого феномену не існує: нація, як відомо, займає свою батьківщину, а етноси можуть кочувати з краю в край. Що ж тоді можна сказати про спільноти, які можуть заявити, що були націями, але, як наприклад, вірмени чи євреї, протягом століть не заселяли свою батьківщину, втративши власну незалежну державу? Чи маємо право казати, ніби вони зникли як нації, коли й далі зберігають свою національну релігійну культуру й спільні права та обов’язки, та ще й зайняли новий економічний сектор? Це питання не з легких, а тому схиляє до думки, що слід обачніше вдаватися до ідеалізації та відмінності етносу й нації[13].

Зрештою, існують випадки «поліетнічних націй», які охоплюють окремі етноси, що з тої чи іншої причини зійшлися разом або їх змусили об’єднатися й вигадати спільну історію та політичну пам’ять. У Бельгії, Швейцарії та Іспанії окремі етноси й далі співіснують у межах держави чи федерації, а їхні представники домагаються водночас і окремої етнічної, і спільної національної ідентичності. Наприклад, у Швейцарії деякі жителі кантону Юра прагнули кантональної незалежності від Берну, але їхні прагнення було чітко обмежено швейцарською «національною ідентичністю» і політичними перспективами держави. Загалом швейцарець може пишатися конкретною національною культурою, означеною кордоном батьківщиною, єдиною економікою та спільними правами й обов’язками для всіх громадян, тоді як французо- чи італомовні кантони змирилися з деяким «Innenschweiz» — вигадуванням мітів та історичної пам’яті старої конфедерації (Eidgenossenschaft). Складніші проблеми постають перед Іспанією та Бельґією, де окремі етноси (баски, каталонці чи фламандці) згідно з вищеназваними критеріями або утворюють нації, або домагаються державного статусу. Чи можна вести мову про «націю в межах нації», тобто про фламандську) або каталонську в межах бельгійської чи іспанської націй? Чи правочинно й доречно вести мову тільки про нації в межах «національної держави» (див. Petersen, 1975; Steinberg, 1976)?

Національна держава

Саме такої позиції дотримуються прихильники точного етнічного означення поняття нації. Показовою в цьому є плідна праця Вокера Конора (Walker Connor). На його думку, поняття нації та націоналізму слід чітко відрізняти від понять держави й патріотизму. Саме так він би висловився про бельґійський чи іспанський «патріотизм», інакше кажучи, лояльність до територіально єдиної великої держави та її інституцій, але й на противагу цьому, існування фламандського або каталонського «етнонаціоналізмів». Оці «етнонаціоналізми» автор характеризує як психологічний зв’язок із предками, що, зрештою, виникає зі споріднених почувань — навіть тоді, коли міт про походження не збігається (а таке часто трапляється) зі справжнім, біологічним походженням. Подібну закономірність Конор вбачає і в британському державному патріотизмові, що співіснує з англійським, шотландським та вельським етнонаціоналізмами (1994: 102, 202).

Я не впевнений, що таке чітке розмежування, хоча й аналітично слушне, вдасться обстояти. Візьмімо приклад з англійцями: насправді їм не під силу відрізнити свій рідний етнонаціоналізм від британського патріотизму, який вони теж мають за свій «рідний». Це не просто його імперіалістичний спадок, радше відбиток стану британського патріотизму XVIII–XIX ст., коли його сприймали як «природне» поширення англійського етнічного націоналізму; саме тоді Британську імперію стали пов’язувати з Англією, а не з групою шотландців, адже відбувалося зближення різних націй, що населяли об’єднане королівство — і все це попри шалений опір англійському пануванню. Якби ми врахували неодноразові випадки націоналізмів без націй, це позбавило б сили ідею, і навіть історичність, британського націоналізму (на відміну від британського патріотизму в Коноровому розумінні), бо, зрештою, ідеї об’єднаної Британської імперії так і не вдалося втілитися (Kearney, 1990: розд. 7–8; Colley, 1992: розд. І)[14].

Такі ж концептуальні проблеми постають і перед Францією, де процеси інтеграції, або щонайменше об’єднання різних культур, здається, зайшли ще далі. Бретонці, ельзасці, баски та навіть корсиканці, можливо, й не домагаються власної незалежної держави (за винятком хіба що меншості), але їхні рухи іноді проявляють прагнення до деякого самовизначення, у всякому разі в культурній та економічній сферах. Але ж чи відокремився хто-небудь від Франції? Чи вдасться відрізнити поширений французький етнонаціоналізм від панівного державного патріотизму? Як насправді можна відділити французьку націю від Франції, національної держави, коли більшість основних символів французького націоналізму політичні (див. Gildea, 1994)?

Безсумнівно, саме французький приклад, який за інших обставин має би вирішальніший вплив, спричинив прагнення поєднати поняття держави та нації, що сприяло популяризуванню ідеї «держави-нації». Але тут постають дві проблеми із самим терміном. Перша стосується взаємозв’язку між обома складниками слова. Надто часто теоретики вважають державу головним компонентом, а нація править тільки за помічне слово або уточнювальний прикметник. У такому разі вкрай мало приділяється уваги рушіям нації. Щодо націоналізму, то він обертається на психологічний епіфеномен, супутній складник державного суверенітету. Друга проблема емпірична: на практиці, як зазначив Вокер Конор, цілісна «держава-нація», тобто, коли поняття держава й нація повністю збігаються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина держава для конкретної нації, — рідкість, адже близько 90 відсотків держав усього світу — поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного етнічного роз’єднання (Connor, 1972; Giddens, 1985: 216—20).

За таких обставин, мабуть, було б доцільніше вибрати нейтральніший описовий термін, як от «національна держава», із визначенням: «держава, що визнає законними принципи націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності й інтеграції, але культурно неоднорідні». Надавши поняттю національної єдності й інтеграції несталого значення, ми тим самим уникаємо проблеми «національної невідповідності», адже в багатьох країнах світу реальні межі розселення націй аж ніяк не збігаються з державними кордонами. Саме з таких позицій і можна вести мову про «держави-нації», де поліетнічні держави домагаються статусу самостійної держави; пристосовуючись та об’єднуючись, прагнуть відновити цілісність (але не однорідність) націй. Така ситуація склалася в деяких країнах Африки й Азії, утворених на колоніальних територіях зі збереженням колишніх кордонів та інституцій (нерідко зі своєю lingua franca для адміністративного вжитку)[15].

Національна ідентичність

На закінчення я хочу розглянути поняття «національної ідентичності» в царині національного феномену. Саме поняття набуло популярності порівняно недавно, його стали вживати замість поширеного у XVIII — поч. XX ст. означення «національний характер» і пізнішого терміну «національна самосвідомість». Чому так сталося, незрозуміло. Можливо, нинішня повсюдна зацікавленість ідентичністю — це частина загальної тенденції сучасного індивідуалізму, яка відбиває неспокій та відчуження багатьох людей у дедалі роз’єднанішому світі (див. Kemilainen, 1964; Bhabha, 1990: розд. 16).

Як і решта термінів царини націоналізму, вислів «національна ідентичність» має значення як головного взірця ідеології націоналізму, так і аналітичного поняття. Ідеали націоналістичної теорії я розглядатиму в дальшому розділі. А зараз хочу запропонувати робоче означення поняття, що нині набуло широкого вжитку: «безперервне відтворення й нове тлумачення характерних вартостей, символів, пам’яті, мітів і традицій, які утворюють особисту спадщину нації, а також ототожнення індивідів з цими ознаками, спадщиною й складниками культури».

Вирішальними для означення є два взаємозв’язки: перший між колективним та індивідуальним рівнями аналізу, а другий між безперервністю й зміною ідентичності. Надто часто надають особливого значення одному складникові, нехтуючи іншим; якщо ми хочемо зрозуміти поняття національної ідентичності, маємо зрівноважувати їх.

Рівні ідентичності. Нині багато чути про «ситуативний» характер етнічної й національної ідентичності та про панування в сучасному світі «складної ідентичності». Згідно з цією поширеною думкою, ми ототожнюємо себе з різними колективними об’єднаннями, як от родинами, гендерними категоріями, місцевостями, професійними групами, партіями, конфесіями та етносами, і залежно від обставин, іноді доволі легко, можемо переходити від одного об’єднання до іншого. Водночас ми можемо бути чоловіками або дружинами, християнами або мусульманами, інтелігентами або чорноробами, і належати до певних регіональних або етнічних спільнот, активізуючи своє представництво в цих об’єднаннях заради конкретної мети. Отже, кожен з нас має складні ідентичності — від найвужчого родинного кола до найширшого кола всього людства; окрім того, у вільному суспільстві багато з цих ідентичностей стають другорядними й дедалі умовнішими (див. Cans, 1979; Okamura, 1981; Hall, 1992; Eriksen, 1993).

Але це погляд на колективні ідентичності тільки з боку окремого індивіда. До того ж, можна розглядати такі ідентичності, як культурні спільноти, та, в окремих випадках, спільноти означені спільною пам’яттю, мітами, символами й вартостями. Слід чітко відрізняти два рівні аналізу — особистий і колективний, що їх нерідко плутають між собою. Попри те, що культурні об’єднання й спільноти складаються з окремих представників, ми не можемо звести їх до простої сукупності індивідів, зі спільними характерними рисами або місцем проживання. Значно більше таких колективних ідентичностей міститься в спільних вартостях і правилах, пам’яті й символах. І навпаки, діяльність і вдачу окремих представників не можна передбачити за допомогою аналізу особливостей конкретної спільноти чи колективної ідентичності — це тільки дасть можливість дещо дізнатися про нахили їхніх представників і те, що на них впливає. Ось чому так важливо розрізняти ці два рівні аналізу колективної ідентичності (див. Scheuch, 1966).

Становище найстабільніше там, де колективна ідентичність спирається, головним чином, на культурні складники, як от касти, релігійні секти, етнічні спільноти й нації. Оскільки інші типи колективної ідентичності, наприклад, клас або місцевість, слугують інтересам групи, вона з легкістю розпадається після досягнення мети. Культурні спільноти тривкіші, адже основні культурні складники, на які вони спираються (пам’ять, вартості, символи, міти й традиції), тяжіють до посилення стабільності й згуртованості; вони становлять кістяк колективної безперервності й відмінності. Усі ці складники відтворено в колективній пам’яті про величні подвиги й видатні особи, вартості шляхетності, справедливості тощо, символи святинь, їжі, одягу й гербів, міти про походження, визволення й обраність, традиції та звичаї, ритуали й родоводи. У такому разі колективні культурні складники особливо помітні й довговічні, тому досліджувати їх слід окремо від джерел особистого самовизначення[16].

Отже, моє робоче означення складається з двох частин: у першій частині вказано механізми культурної безперервності й зміни на колективному рівні, а в другій зосереджено увагу на ставленні особистості до колективу.

Безперервність і зміна

Аналізуючи все вищезазначене, може скластися враження, ніби колективні культурні ідентичності якісь статичні й незмінні. Але це зовсім не так. У дійсності маємо справу з довгочасними структурами, але це не застигла чи незмінна сукупність характерних рис. Культурні ідентичності й спільноти, як і решта, піддаються змінам та руйнуванню, але ці зміни можуть бути поступові й загальні або раптові й уривчасті. Єдина відмінність від інших видів колективної ідентичності полягає здебільшого в повільніших і триваліших ритмах культурних змін, які внаслідок цього потребують методів аналізу протягом longue durée (тривалого часу)[17].

Ось чому в запропонованому означенні розглядаються процеси «нового тлумачення» взірців пам’яті, вартостей, символів, мітів і традицій, які становлять особисту спадщину нації. Нині достеменно відомо, як змінюються складники національних ідентичностей, але це процес, який відбувається щопокоління, адже зовнішні події та внутрішні перебудови груп і держав сприяють новому баченню колективних традицій. Такий процес «етносимволічної реконструкції» спричинює повторний відбір, рекомбінацію та рекодифікацію наявних вартостей, символів, пам’яті тощо, і щопокоління наповнюється новими культурними складниками. Отже, «героїчне» бачення національної ідентичності з темами боротьби, визволення й жертовністю, типові для новітніх незалежних держав або «держав-націй», в наступному поколінні може поступитися місцем доступнішому, прагматичному й утилітарному різновидові національної ідентичності. Вона надаватиме особливого значення підприємництву, організаційності й толерантності стосовно відмінностей, темам, які здатні з’ясувати походження «альтернативних етнічних традицій» в історії нації.

Отже, самі зміни, ніби передбачені означенням національної ідентичності, не виходять за межі, визначені культурою й традиціями конкретної нації та її особистою спадщиною. А інакше й не могло бути. Оскільки ідентичність — показник тривалої стабільності й безперервності, зміни можуть відбуватися тільки у чітких межах. Навіть якщо ці зміни раптові й руйнівні, за винятком цілковитого знищення нації, вони створять нові складники, які на рівні культури переймуть представники нації; навіть революції неодмінно повертаються до того, що функціоналісти називають «основними вартостями» суспільства. Саме так стоїть справа й зі зміною націй, а це дає змогу вважати, ніби «щоденний плебісцит», який утворює націю, насправді її зберігає настільки, щоб можна було вести мову про ту саму націю, попри зміну поколінь.

2. Ідеології

Доволі часто стверджують, нібито націоналізм позбавлений бодай якоїсь ідеології, не кажучи вже про доктрину. Це всього-на-всього низка зародкових почуттів, старанно розвинених більш-менш пишномовною риторикою. З іншого боку, як ми вже зазначали, існує доволі багато видів націоналізму, щоб можна було виокремити й точно означити загальну й послідовну ідеологію. А якщо й вдасться таку ідеологію вивести, то в кращому разі це буде напівправда. Націоналізм, якщо його порівнювати з іншими ідеологіями, можна охарактеризувати як «філософську убогість і навіть недоладність» (Anderson, 1991: 5). Та попри все, він значно глибший звичайного почування й риторики, саме це довів Елі Кедурі (Elie Kedourie, 1960), шалений противник націоналізму, дослідивши гердеріанські й кантіанські філософські припущення німецького націоналізму доби Романтизму. Націоналістичні ідеології мають чіткі завдання колективного самоуправління, територіального об’єднання й культурної ідентичності, а для їхнього досягнення нерідко мають чітку політичну й культурну програми. У той час як, безперечно, існують різні види націоналістичної ідеології (релігійна, світська, консервативна, радикальна, імперська, сепаратистська тощо), кожна з яких заслуговує на детальний розгляд, усі вони виявляють спільні основні складники й характеризуються ідентичною ознакою: надзвичайним домаганням статусу самостійної держави. Ці спільні складники, спираючись на інші рухи та ідеології, і визначають «націоналізм»; виокремлюючи спільні складники «системи вірувань», яка підживлює усілякі види націоналістичних ідеологій, рухів та символіки, можна пояснити деяку закономірність поведінки, що трапляється в націоналістичних рухах і «діяльності»[18].

Існує три головні види цих спільних складників націоналістичної системи вірувань:

(1) низка основних тверджень, яких дотримується більшість націоналістів, і все, що з тих тверджень виходить;

(2) деякі основні ідеали, що так чи інакше наявні в кожному націоналізмові; і

(3) ряд споріднених понять, що надають конкретнішого значення основним абстракціям націоналізму.

Я розгляну їх по черзі.

Попри те, що існує всього декілька основних тверджень націоналізму, усі вони далекосяжні. Їх можна записати таким чином:

(1) світ поділений на нації, кожна з яких зі своїм власним характером, історією й долею;

(2) нація — єдине джерело політичної влади;

(3) лояльність до нації не бере до уваги решту лояльностей;

(4) щоб бути вільним, кожен індивід має належати до нації;

(5) кожна нація потребує повного самовираження й автономії;

(6) загальний мир і правосуддя потребують світу автономних держав. (Див. Kedourie, 1960: l; пор. A. D. Smith, 1991: 74)

Ми могли б назвати це «центральною доктриною» націоналізму. Адже вона утворює основну структуру націоналістичного бачення світу й (можливо, за винятком останнього твердження) містить у собі спільні складники суджень «творців» націоналізму — Руссо, Гердера, Ціммермана, Берка, Джеферсона, Фіхте й Мадзіні, — а також їхніх сучасних послідовників. Центральна доктрина надає логічного обґрунтування й рушійної сили різним видам націоналістичної діяльності, а також символам та інституціям, які відбивають ідею нації. Доктрина зачіпає не тільки сфери політики, а й суспільства та культури; вона охоплює як культурний сепаратизм окремих націй, так і загальні перспективи «світу націй»[19].

Проте не всі націоналісти діяли згідно з властивими цій доктрині ідеалами. Критики звернули увагу, що націоналісти часто поводилися так, щоб заперечити запропоновану в першому твердженні основну ідею, тобто «світ націй», приборкуючи власне самовираження, автономію й навіть характер інших націй, коли це відповідало їхнім власним інтересам або уявним інтересам їхніх рідних націй. Таким чином, націоналісти заперечували й спотворювали центральну доктрину націоналізму, яка надає великого значення особистому характеру націй і домагається конкретного визнання існування, індивідуальності й прав інших, аналогічних націй. Отже, як стверджує Джон Бруйлі, тоді як на практиці багато націоналістів діяло так, ніби їхня ідеологія пов’язана тільки з однією нацією (їхньою рідною), теоретично (а іноді й на практиці теж, як це сталося в «Молодій Європі» Мадзіні, що складалася з кількох національних рухів, зокрема й очолюваного ним під час доби Рисорджименто в XIX ст. руху «Молода Італія») націоналісти визнають поліцентричне бачення світу особистостей, а в теоретичному розумінні, націй (Breuilly, 1993; Вступ)[20].

Інтелектуальна критика глибокодумніша. Тут націоналізм часто розглядали тільки, щоб показати обмежену систему ідей і вірувань про політику й суспільство, і, як наслідок, застосовування сили, аби радше примусити, аніж переконати, переслідування часом недосяжних цілей. Це й стало для Елі Кедурі за основу своєчасної критики націоналістичної ідеології, адже деструктивна, революційна ідеологія колективної волі щосили намагатиметься досягти недосяжної досконалості на землі. І це переконання нещодавно знайшло відгук у Майкла Фрідена (Michael Freeden): він стверджує, що в кращому разі, націоналізм — це «вузькозосереджена» ідеологія з обмеженою суттю, яка притаманна нечисленному рядові політичних понять, адже «він свавільно вилучає себе з ширшого ідеологічного контексту, навмисно зміщуючи й підмінюючи поняття», а тому й не може «запропонувати всієї низки аргументів, бо багатьох ідей, на які сподівалися (від загальних і абстрактних до конкретних і практичних, так би мовити, від центру до периферії й навспак), просто немає» (Freeden, 1998: 750). З цієї причини націоналістична ідеологія структурно нездатна мати, стосунок з такими головними соціальними й політичними проблемами, як соціальна справедливість, розподіл ресурсів та регулювання конфліктів. Фактично, націоналізм — доволі часто взагалі не окрема ідеологія, а звичайне наповнення більшістю панівних ідеологій, як от лібералізм, соціалізм чи консерватизм. Ідея державності може бути всюдисущою, але вона здатна відбивати тільки суміжне розуміння багатьох ідеологій «десь на межі значень» (там же). Націоналізм тільки короткочасно набуває першорядного значення — під час державотворчих криз, зовнішньої небезпеки, завоювання й оборони території або під час суттєвого внутрішнього панування ворожої етнічної чи культурної групи (Kedourie, 1960; Freeden, 1998).

Основні ідеали

Попри все, у цій суворій критиці є деяка правда, але для загальної картини націоналізму вона, у кращому разі, часткова. Центральна доктрина націоналізму пропонує тільки широку й абстрактну структуру; її конче слід наповнити усіма видами вторинних понять і особливих уявлень, притаманних кожній національній спільноті, як от швейцарський образ людей — виплеканий рідним (альпійським) краєвидом, а польський ідеал нації уособлюється зі стражданнями й воскресінням Христа. Ось чому націоналізм так часто «заселяє» інші ідеології й системи вірувань, а їхню політику й ідеали спрямовує до націоналістичних завдань, як це сталося з «національними комуністичними рухами» післясталінської доби. Чи націоналізм «наповнює» інші ідеології, чи сам наповнений ними — це другорядне питання; усе змінюється з історичним контекстом. Щоб збагнути суть націоналізму, слід рухатися поза центральною доктриною, відтак перед нами постане доволі відмінна картина[21].

Фактично, на таку критику існує дві відповіді. За першої, націоналізм як ідеологія — або, куди краще, система вірувань — концептуально глибша, ніж це уявляють собі критики, навіть якщо й не відповідає іншим «панівним» політичним ідеологіям за філософською послідовністю. За другої, націоналізм можна вважати не тільки системою вірувань, а й формою культури та різновидом релігії; саме це й робить його цілком відмінним від інших «панівних» політичних ідеологій, а тому значною мірою й несприйнятливим до ідеологічної критики інтересів і доктрин націоналізму.

Зупинімось на мить, щоб змалювати націоналізм як ідеологію. Як ми зазначили в попередньому розділі, три основні ідеали виникли з центральної доктрини, вони ж і надихають ідеологічний рух націоналізму. Отже, основні ідеали — це національна автономія, національна єдність і національна ідентичність. Так чи інакше, конкретніші завдання націоналізму, як наприклад, ідеологічний рух, — різновиди цих трьох ідеалів, ось чому вони виступають у запропонованому мною раніше робочому означенні націоналізму: ідеологічний рух, який прагне здобути й зберегти автономію, єдність та ідентичність населення, представники якого вважають, що становлять реальну або потенційну «націю». Розгляньмо ці три ідеали націоналізму детальніше.

Центральна доктрина стверджує, що кожній нації необхідне повне самовираження й автономія. Націоналістичний ідеал автономії має безліч аспектів. У загальному розумінні автономія означає, до чого схиляє й етимологія, саморегулювання, наявність своїх власних внутрішніх законів і ритмів, а також зважання тільки на свій особистий внутрішній голос, позбавлений бодай якогось зовнішнього тиску. Це призводить до розвиненої німецькими інтелектуалами-романтиками на початку XIX ст. ідеї самовизначення та відшукування автономного колективного «Я», щоб втілити в життя свою колективну волю й індивідуальність і самим відповідати за власні колективні завдання та діяльність. Але автономія може означати ще й політичну свободу та колективне самоврядування «населення», тобто стати наслідком національного самовизначення колективної волі та боротьби за національне самоврядування. Таке національне самоврядування буває або повне, на зразок суверенної територіальної держави, або часткове, на кшталт місцевого чи федерального самоврядування. Мало того, Макс Вебер доводив, що нації зазвичай потребують своїх власних держав: «Нація — це спільність чуттів, які б адекватно проявлялися у власній державі; отже, нація — це спільнота, яка зазвичай тяжіє до утворення своєї власної держави» (Weber, 1948).

Проте багато націоналістичних рухів мусило задовольнитися малим, а деякі, як от каталонський рух в Іспанії, здається, не прагнуть нічого понад часткову автономію. Часткова автономія сама визначає види та ступені власної автономії, зокрема релігійного та культурного самоврядування, юридичної автономії, економічної автаркії та державної «автономії», тобто внутрішнього самоврядування в межах держави, яка відповідає за питання зовнішньої політики та безпеки. З цього випливає, що національну автономію слід відрізняти від державного суверенітету, з яким автономію нерідко плутають, особливо за нинішніх дискусій стосовно втрати національного суверенітету державами Європейської федерації; і те, що автономні держави можуть суміщатися з деякими різновидами федерації[22].

Автономію нерідко пов’язують з ідеєю колективної єдності. Уперше таку ідею було чітко визначено в якобінських ідеалах la République, une et indivisible. Це привело до ліквідації звичаїв та кордонів, а ще регіональних інституцій і культур за часів Французької революції. Створюючи централізовану економічну й політичну територію, а також єдину національну культуру, патріоти сподівалися надихнути все населення Франції палким бажанням відродити французьку республіканську націю. Але територіальне об’єднання було спрямоване не тільки проти внутрішніх незгод, а й проти зовнішніх ворогів, поза «природними кордонами» Франції. Інші, пізніші європейські нації, як от Італія, Греція та Німеччина, також зосередилися на питанні кордонів і етнічного походження. Але їхній націоналістичний рушій єдності сприяв іредентистським рухам «визволення» етнічної родини й заселюваних нею «історичних» земель, якщо, звичайно, родина була відокремлена від національної батьківщини династичними або феодальними революціями. Повернення етнічної родини до лона нації відбувалося часом мирним шляхом, а якщо було необхідно, то й силою (див. Kohn, 1967; Horowitz, 1992)[23].

Територіальна єдність була тільки першим кроком до якнайважливішого виду соціального й культурного об’єднання представників нації. Таку єдність не слід плутати з однорідністю. Всупереч дослідженням сучасних науковців, націоналістичний ідеал єдності домагається не якоїсь «об’єктивної» культурної однорідності, а соціального й культурного об’єднання родин, а також особистих прагнень та почувань. Націоналіст не вимагає, щоб окремі представники були схожі, а лише відчували повну солідарність, а тому й діяли в злагоді за розв’язання національно важливих питань. Отже, тоді як декілька, переважно німецьких філософів та істориків-романтиків, як от Фіхте й Мюллер, прагнуло поглинення особистої волі спільнотою національної держави, більшість націоналістів намагалося об’єднати особисті прагнення через почуття любові й братерства, і тільки in extremis (у крайньому разі) підпорядкувати їх національній волі[24].

Третій ідеал національної ідентичності, мабуть, найважчий для розуміння. Загалом, поняття ідентичності виражає незмінність цілі впродовж якогось часу, сталість конкретної структури протягом обмеженого періоду; до того ж поняття має стосунок і до культурних ідентичностей. Адже ідеал національної ідентичності вирізняється своїм зацікавленням колективним характером і його культурно-історичним підґрунтям. Руссо мав на увазі основну ознаку національної ідентичності, коли писав: «Перше правило, якого треба дотримуватись, — це правило національного характеру: кожний народ має або повинен мати характер; якщо ж в нього його нема, слід починати з того, щоб дати йому характер» (Rousseau 1915, II: 319, Projet Corse). Він і далі давав поради корсиканцям та полякам, як розвивати свої національні звичаї та спосіб життя, тим самим зберігаючи колективний характер нації. Інша ознака національної ідентичності проявилася у «культурному популізмі» Гердера. «Кожна нація, — твердив він, — має й мусить триматися свого власного національного «генія» — поняття, яке вже популяризували Лорд Шефтсбері, Віко й Монтеск’є. Отже, Гердер закликав своїх співвітчизників повернутися до рідних культурних традицій та літературного генія: «Дайте нам іти своєю дорогою… нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі і нехай цього буде досить» (Herder, 1877–1913, цитовано за Berlin 1976: 182). Тобто кожна нація постає як окрема історична культура, винятковий спосіб мислення, діяльність і спілкування спільні для всіх її членів (принаймні потенційних), а для нечленів нації все це не може бути спільним. З цього випливає, що там, де таку окрему культуру було «втрачено», «забуто» чи «приховано», її необхідно знайти, пригадати й прояснити. Завдання націоналістів полягає в тому, щоб наново відкрити унікальний культурний геній нації й відновити свою автентичну культурну ідентичність; ось що сказав видатний африканський письменник-педагог Едвард Блайден (Edward Blyden) про африканців:

«Обов’язок кожного, незалежно від раси, боротися за свою індивідуальність — оберігати й розвивати її. Тому шануйте й любіть свою расу. Будьте самими собою, як розсудив Господь, інакше б він не створив нас такими. Нам не під силу вдосконалити Його задум. Якщо ви не самобутні, якщо не визнаєте своєї індивідуальності, вам нічого залишити по собі в світі. Від вас ніякого втіхи, жодної користі, нічого, що б принадило й причарувало людей, бо приховуючи свою індивідуальність, ви втрачаєте притаманний вам характер» (Blyden, 1893, цитовано за Wilson, 1969: 250).

Таке наголошування на національній індивідуальності дає змогу пояснити, чому націоналізм так часто супроводжувався й живився працями тих культурних діячів, які зосередились на простежуванні «коріння» та «характеру» нації, спираючись на такі галузі знань, як історія, археологія, антропологія, соціологія, лінгвістика й фольклор. Ці академічні дисципліни надають необхідні знаряддя й концептуальну структуру, щоб з’ясувати «хто ми такі», «звідки ми походимо», «як ми розвивалися» і, можливо, «куди ми прямуємо»; художники й письменники-романтики, журналісти й педагоги, такі як Блайден, допомагають передавати й поширювати образи та типи національної ідентичності[25].

Звичайно, у разі конкретного націоналізму й за певної історичної миті один із цих трьох ідеалів матиме більшу вагу. Де реальна або потенційна нація втрачає статус автономії, або відчуває, що може роз’єднатися, чи зазнає невдачі, проектуючи чіткий ідентичний обрис, саме там націоналісти намагатимуться виправити ситуацію усілякими заходами, щоб здобути або відновити національну автономію, єдність та ідентичність. Але, певна річ, можна натрапити й на такі ідеологічні рухи націоналізму, що прагнуть досягти найповнішого вираження всіх трьох національних ідеалів.

Основні поняття

Ідеали автономії, єдності й ідентичності залишаються доволі абстрактними, тому й потребують, щоб інші основні поняття зв’язали їх з практичною культурою й політичними програмами. Найважливішими з тих понять є автентичність, безперервність, гідність, доля, прихильність («любов») і батьківщина. Усі вони надають необхідні критерії оцінки минулих і нинішніх держав, а також прагнуть втілити її завдання, хоча не конче під проводом конкретного націоналізму, який може спричинити нерозуміння, а зрештою й конфлікт (див. Gilbert, 1998; розд. 1).

Як ми вже бачили, нації, щоб бути вільними, потребують самовираження. Але що саме є отим виразним «Я»? На думку націоналістів, однозначну відповідь слід шукати у понятті автентичності. Бути «по-справжньому» собою, означає знаходити «автентичні» складники нашого буття й зчищати вікові нашарування. Отже, представники німецької історичної школи на чолі з Леопольдом фон Ранке в XIX ст. намагалися розкрити автентичне минуле, яким воно було насправді (wie es eigentlich war); сучасні музикознавці наполягають, щоб стародавню музику виконували в автентичному стилі й на автентичних інструментах; а сучасні археологи й мистецтвознавці намагаються з’ясувати справжність стародавніх речей або встановити авторство давніх майстрів. Тобто автентичність — це синонім «істинності», що протиставляє підробку оригіналові, який і став первинним варіантом речі, стилю або способу життя. Це поступово приводить до розуміння автентичності як самобутності, а в націоналістичному контексті — до міту про походження: «хто ми є» — рівнозначне поняттю «звідки ми прийшли» у часі й просторі; характер зумовлюється походженням. Але це збігається й з іншими значеннями: ідеєю існування первісності й природності, тобто не тільки перших його різновидів, а й автохтонних, таких, що зросли саме на цьому грунті. А це, своєю чергою, приводить до іншого розуміння автентичності як чогось чистого й бездомішкового, де справжнє «ми» становить первинний оригінал, нині нерозривний з державою. Але, мабуть, найпоширеніше значення, в якому націоналісти вживають прикметник «автентичний», означає, ніби щось є «тільки нашим» і більш нічиїм, а отже й унікальним, так чи інакше самовизначеним. Тобто поняття автентичності збігається з поняттям автономії: «істинна» спільнота — це теж самовизначена нація[26].

Націоналісти вживають усі ці значення, часто доволі відверто, адже проблема полягає не стільки в концептуальній убогості, скільки в концептуальній невизначеності. Такі ж проблеми і в решти націоналістичних понять. Візьмімо хоча б поняття тяглості. Воно може означати щось близьке до загального поняття ідентичності, однаковість упродовж часу, тобто ідею незмінної нації попри всю руйнівну дію часу, що чекає на свою мить відродження. Але тяглість може означати ще й поступовий рух змін і перетворень або накопичення шарів колишніх держав, ніби пластів археологічних розкопок. У цих еволюційних моделях тяглість — не протилежність зміні; радше зміна безперервна, а тяглість завше ледь-ледь змінюються. Тобто один і той же термін набуває двозначності, яку націоналісти чітко усвідомлювали, але й знали, як з неї скористатися[27].

Поняття національної гідності теж не настільки просте, як може здатися. Нинішнє приниження та гноблення — це протилежність гідності, яка принесе визволення, але не здатна його втілити, викликаючи натомість тільки саме прагнення. Гідність слід «наново відкрити» внутрішньо. Отож, друге значення: гідність як «істинна вартість», приховано зовнішніми спотвореннями. Завдання полягає в тому, щоб знайти цю внутрішню вартість, усвідомити гідність автентичного «Я». Свого часу це відбилося в азійському вислові «західна майстерність, східна мораль», що є натяком на природжену духовну вищість Азії, попри технологічну досконалість Заходу. Така позиція боронить внутрішню гідність приниженого й віщує повернення того становища, коли гнобленого та зневаженого буде поновлено в колишній шляхетності, а зовнішній стан відбиватиме внутрішню вартість — саме такі почуття охоплювали лідерів японського Мейдзі ісину. Окрім того, гідність може виникнути й через шляхетне походження чи стародавність роду, що тішиться глибокою повагою й шанобливістю. Пошуки колективної гідності підносять «істинне» національне «Я», провівши паралель між нинішнім погіршенням стану нації й дрібними національними меншинами. Це особливий випадок, коли ґрунтовно задокументована героїчна або «золота» доба править за зразок визначення вартості колективного сьогодення».

Націю, на думку націоналістів, можна охарактеризувати як спільноту історії й долі, або ще краще, як спільноту, яку історія потребує і яка створює свою долю — особливу національну. Така ідея долі несе значно емоційніше навантаження, ніж поняття майбутнього. Долі зумовлено історією; карта доль — це унікальний напрямок і талан; долі промовляють про трансцендентність, можливо, про вічність; адже ми «живемо» в пам’яті й судженнях нащадків. На думку націоналістів, доля нації завжди славетна, як і її далеке минуле; справді, золоте минуле, приховане обтяжливим сьогоденням, сяятиме ще сильніше завдяки відродженню істинного духу нації прийдешніми поколіннями. Тому доля кожної нації має не повертатися до славетного минулого, а оновлювати свій дух на нинішньому етапі, зважаючи на передумови свого перетворення (див. Anderson, 1999)[28].

Не менш важливим для націоналістів є ідеал свідомої відданості нації. Таке свідомо жадане почуття властиве не тільки націоналізмові; зрештою, Перикл, у незабутньому вислові Тукидида, закликав своїх атенських співвітчизників «закохатися у своє місто», і ми можемо знайти ще приклади закликів до відданості, любові й самопожертви як у громадянському, так і в релігійному контекстах. Але націоналізм узяв цю свідому колективну відданість за найголовніший стан. «Любов до нації» — найвища політична чеснота націоналізму. Отже, усі ті заклики до представників великої «родини» боронити «рідних та близьких» і «рідну домівку», а також необхідність самопожертви — задля добра «нашої країни». Як сказав у 1950-х роках Мішель Афляк (Michel Aflaq), співзасновник Сирійської партії Баас (Відродження): «Націоналізм — це любов». «Саме така абстрактна любов, — стверджує Кедурі, — живила найбільші терористичні акти» (див. Binder, 1964; Kedourie, 1971: Вступ)[29].

Політична «любов» надає чіткішої виразності такій абстракції, як нація. Це, всього-на-всього, любов до однієї великої родини. Але ж «родина» і «домівка» невіддільні образи загальної уяви, а любов потребує, щоб родини мали домівки; бездомні родини потребують політичного притулку; адже нація без «батьківщини» — парія. Таким чином, «відданість» і «батьківщина» підкріплюють один одного в пошуках шляхів повернення до витоків. Навіть ті нації, що живуть у рідному краєві, мусять «наново коренитися», ще раз прилучаючись до свого стародавнього походження, свого автентичного «Я». І це тільки одне з багатьох значень поняття батьківщини.

Окрім того, поняття батьківщини здатна служити ще й своєрідним правом власності, політичною претензію на конкретну територію та її ресурси, нерідко попри опір суперників-претендентів. Виходячи з цього, батьківщина конче потрібна для економічного добробуту та фізичної безпеки; а використання сільськогосподарських та мінеральних ресурсів краю стає головним націоналістичним поняттям. Це єдина можливість націоналістичній наполегливості досягти економічної незалежності або хоча б самостійного становлення. До того ж, саме цим можна пояснити націоналістичну аграрну ідилію, її емоційну відданість «народові», а також способові життя й звичаям селянства, тоді як насправді націоналізм часто невідступно дотримується політики прискореної індустріалізації[30].

З іншого боку, батьківщина становить історичну територію, успадкований від предків край. Адже саме в цьому краєві могили наших прабатьків. Окрім того, батьківщина — це арена й обов’язкове тло для великих діячів та поворотних моментів в історії нації — битви й угоди, засідання й збори, подвиги героїв, святині й школи праведників та мудреців. Який же націоналізм не возвеличує надзвичайної краси «наших» пагорбів та гір, наших річок, озер та полів, які благословив Бог (або боги)? Ми навряд чи зможемо збагнути світогляд націоналістів, не усвідомлюючи глибокого впливу цих «поетичних краєвидів» на самосвідомість багатьох представників нації, як націоналістів, так і решти — прояв, що на нього не надто зважали, й до якого я ще повернусь[31].

Я не стверджую, що саме на ці поняття, так чи інакше, спираються всі націоналістичні ідеології або рухи. Звичайно, це не так. Пол Гілберт (Paul Gilbert) слушно доводить, що деякі суперечки між конкурентними націоналізмами роблять їхні заклики відмінними, а суперництво — основним поняттям нації. Наприклад, один націоналістичний рух дотримується поняття нації, що спирається на територію й батьківщину, а інший — поняття, яке спирається на етнічну належність і культуру. Однак, тоді як історичні записи багаті на такі конфлікти, я не певен, що відповідь на питання, «чому учасники (і ми) мають класифікувати такі поняття як «націоналізм», буде адекватною. Перейнявши настрій Вебера, Гілберт домагається, щоб національні рухи спільно вживали «визначальні принципи націоналізму» в розумінні, що нації — це групи, які мають право на національне самовизначення, а те, своєю чергою, може стати причиною «національного права на державну незалежність»; і крім того, нація — «це різновид групи, яка має таке право» (1998: 16). Але не всі націоналісти ставлять таку вимогу. Наприклад, націоналісти-інтелектуали доводять, що нації мають право на культурну автономію та духовне відродження, але без вимоги державності; вони не здатні навіть припустити, що було б слушно, якби їхня (чи якась інша) нація могла б стати незалежною й мати свою власну державу. Загалом, домагання статусу держави, водночас із такими завданнями, як національне об’єднання та ідентичність, — це всього лиш одне, проте важливе, завдання багатьох націоналістичних рухів (див. Hutchinson, 1994: розд. 1).

Насправді, націоналістичні ідеології було б за краще розглядати як низку збіжних понять різновидів «націоналізму», подібно до загального поняття «гри», яке має кілька збіжних елементів, не всі з яких наявні в тому чи іншому типові гри; хіба за винятком того, що в усіх націоналістичних ідеологіях так чи інакше можна виокремити три основні завдання: національну ідентичність, єдність і автономію. Ось чому основне поняття формує загальну спрямованість націоналістичних ідеологій і політичних програм, які виходять з тих ідеологій; але різноманітні поєднання таких понять, спрямовують їх у різних напрямках, тим самим утворюючи усі відомі нам види націоналізму. Тому нині, коли жодна з ідеологій не може осягнути всі проблеми й питання, окреслені іншими політичними ідеологіями, націоналістичні рухи концептуально багатші, ніж вважають критики, бо охоплюють широкий спектр проблем, потреб і хвилювань, якими «панівні» політичні ідеології просто нехтують. Окрім того, як стверджує Кедурі, існує малопомітна особливість у застосуванні «категорій однієї ідеології, щоб дослідити й класифікувати Доктрини цілком відмінної ідеології» (Kedourie, 1960: 90). Якщо націоналізмові не вдається розв’язати питання соціальної справедливості або розподілу ресурсів, хіба що у вельми непрямий чи невиразний спосіб, то Це тому, що його кругозір обмежується ідеалами та проблемами ідентичності, автономії, єдності й автентичності, тоді як інші ідеології ледь зачіпають їх.

Націоналізм як культура і релігія

Друга рефлексія на сувору критику покликана довести, що націоналізм — це щось більше, ніж політична ідеологія; окрім того, він ще й форма культури та «релігії». Заразом зосередимося на основному понятті націоналізму — «нації».

На жаль, націоналістичне поняття нації нецілісне, тому далі я розглядатиму деякі його ідеологічні різновиди. Проте всі ці різновиди збігаються в тому, що нація вважається формою національної культури, загалом доступної всім членам спільноти або громадянам «національної держави». Як відомо, націоналізм потребує нового відкриття й відродження унікальної культурної ідентичності нації; це означає повернення до автентичних коренів історичної культурної спільноти, що населяє свій предківський край. Як форма культури нація націоналістів єдина, чиї представники усвідомлюють свою культурну єдність і національну історію. А завдяки закладам державної освіти й інституціям вони віддано розвивають свою національну індивідуальність, зберігають рідну мову, звичаї, мистецтва й краєвиди. Ще раз зацитую Руссо:

«Се sont les institutions nationales qui forment le génie, le caractère, les goûts et les moeurs d’un peuple … qui lui inspirent cet ardent amour de la patrie.» («Це національні інституції, що утворюють геній, характер, смаки й звичаї населення, … тим самим пробуджуючи палку любов до батьківщини.»)

(Rousseau 1915, II: 431, Considérations sur le gouvernement de la Pologne)

На думку націоналістів, будь-що автохтонне — ipso facto (само собою) народне; отже, запроваджуючи громадську освіту, маємо наново відкрити культуру «народу» й прищеплювати національну любов населенню. Саме тому так часто вдається помітити виразні популістські й романтичні елементи в більшості націоналістичних рухів. (Nairn 1977: розд. 2)[32].

Але ця народна, національна культура — не просто особиста справа. Культура нації потребує громадського вираження й створення політичної символіки. Повернення до автентичної історії й народної культури має набути громадської форми і політичного характеру. Культурна нація мусить стати політичною нацією, взявши народну культуру за зразок для суспільства та державного устрою. Саме тому нація вирізняється своєю «політичною культурою» з власними інституціями, політичними ролями та винятковими символами — прапорами, гімнами, святами, церемоніями тощо.

Там, де конкретна нація утворилась на основі колишніх етнічних зв’язків, національні форми культури проникають в її політичне життя й визначають політичну культуру, як у Польщі. Якщо нація поліетнічна й тяжіє більше до «громадянського» характеру, то може перейняти деякі культурні форми, як от в Індії, але це позначиться на її національній єдності. В інших країнах, скажімо Франції, де успадкована культура лежить в основі громадянського розуміння нації й територіального націоналізму, народним культурним традиціям нелегко співіснувати з повсюдною республіканською символікою.

Та попри все, загальний зміст націоналізму зрозумілий: нація — це форма національної культури й політичної символіки та, зрештою, й політизованої масової культури, яка закликає громадян любити свою націю, дотримуватись законів і боронити батьківщину.

Однак націоналізм — це щось більше, ніж просто світська культура. Попри свою світськість, націоналізм, зрештою, ближчий до «політичної релігії», ніж до політичної ідеології. Тут я вдамся до Дюркгаймового означення релігії як «цілісної системи вірувань і практик, пов’язаних зі священними речами, тобто встановлених обмежень і заборон — вірувань і практик, які поєднують усіх, хто твердо цього дотримується, в єдину моральну спільноту, яку названо Церквою» (Durkheim, 1915: 47). Такий функціональний підхід придатний, щоб зрозуміти заміну релігії націоналізмом, як це усвідомлював Дюркгайм, надаючи особливого значення ролі священного і ритуального. Це особливо проявляється в тому, яку важливість приділяє націоналізм пам’ятним церемоніям вшанування видатних лідерів чи загиблих у бою «славною смертю», тих хто віддав своє життя заради вітчизни. Саме в такому аспекті ми можемо зрозуміти націю як «священну спільноту громадян» — образ, що узгоджується з тлумаченням націоналізму як замінника релігії.[33]

Існують ще й інші аспекти націоналізму, які виявляють його характер замінника політичної релігії. Час від часу нація уявляє себе обраною, винятковим народом з особливою історією і долею, одвічним спадкоємцем стародавніх релігійних переконань про власну етнічну обраність, тобто «обраний народ». Такі уявлення трапляються в досить віддалених одна від одної країн, як наприклад, Франція, Японія, Індія чи Сполучені Штати. До того ж, засновникам і лідерам таких національних Рухів притаманне майже месіанське завзяття. У молодих державах Азії й Африки лідери, що поклали початок незалежності своїм націям, як от Неру, Сукарно, Нкрума чи Кеніата, увійшовши до нової доби свободи, справедливості й любові, набули статусу мало не святих пророків і спасителів народів. Значно важливіша подвійна віра в національну долю і етнічних нащадків, як було описано раніше. Ця віра доповнює, а іноді й замінює традиційні релігійні вірування в потойбічне життя, її переносять у земну площину, сподіваючись майбутнього колективного безсмертя завдяки прийдешнім поколінням нації (див. A. D. Smith, 1999a: розд. 3, 9).

Усе це свідчить про складну природу націоналізму. Виникнувши на одному рівні як політична ідеологія, він проявив себе на інших рівнях як форма національної культури й замінник політичної релігії. Відтак помилково намагатися порівняти націоналізм tout court (тільки) з іншими «панівними» політичними ідеологіями, навіть обмежившись тільки Заходом, колискою й головною ареною націоналізму. Тому націоналізм слід розглядати як загальний багатогранний феномен, і якщо ми хочемо його збагнути, вкрай важливо дослідити кожен бік цього феномену.

Волюнтаризм та органіцизм

Досі я розглядав ідеології націоналізму, особливо не вирізняючи жодну з них. Я намагався підкреслити загальнопоширені ідеали, основні принципи та поняття. Але, як я вже зазначав, покищо залишалися без уваги чіткі систематичні відмінності націоналістичних рухів, а це зумовлює потребу в типології основних форм націоналістичної ідеології. Найзвичніша систематизація виявляється ще й найпростішою та найперспективнішою: я розглядатиму «волюнтаристський» і «органічний» різновиди націоналізму, які мають найдавнішу історію і найдраматичніші наслідки[34].

За locus classicus (точку відліку) обговорення двох різновидів націоналістичної ідеології можна прийняти виголошену 1882 р. лекцію Ернеста Ренана (Ernest Renan) «Qu’est-ce qu’une nation?», з критикою поглядів Гайнриха фон Трайчке (Heinrich von Treitschke). Оскільки Трайчке застосовував етнолінгвістичний критерій правочинності німецької анексії спірної території Ельзасу й Лотарингії, заявляючи, попри чітко виражену політичну волю й історичну пам’ять, ніби ельзасці були «насправді» етнічними німцями. Але Ренан наводить докази на користь політичного, певною мірою довільного, підходу. Попри те, що Ренан припускав можливість «германського» походження Франції (адже саме германські (франкські), племена спричинили монархічне правління й тривалий територіальний поділ Західної Європи), він все ж визнавав духовну природу націй і важливість історичної пам’яті та політичної волі. Всупереч етнічному детермінізму Ренан стверджував вищість «загальнолюдської культури» над окремими національними культурами й закликав неодмінно «сприяти цьому чітко вираженому бажанню продовжувати спільне життя. Існування нації — це, так би мовити, щоденний плебісцит, як існування особи — постійне стверджування життям» (Renan, 1882, цитовано за Bhabha, 1990: 19). Цей загальновідомий уривок нерідко виривають з контексту, щоб засвідчити ліберальний і волюнтаристський ідеал національної ідеї на противагу органіцизму й детермінізму ідеології німецького романтизму. Безумовно, Ренан уникає як детерміністичних, так і органічних аналогій, але він не обстоює й доктрину довільної національності чи право вибору особою своєї нації. Радше він прагне довести історичне й активне політичне розуміння нації, адже це надало б ваги «культові предків» і «героїчному минулому». Аналогія між нацією та особою зовсім не спрямована на підтримку ліберальної теорії індивідуальної вищості чи ситуативного аналізу групових ідентичностей. Ренан вдався до цього, щоб засвідчити роль минулого, історії, пам’яті (і забуття), а також безперервної політичної волі за формування націй:

«Нація, як і особа, — результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків — найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) — ось головний капітал, на якому грунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому ось головні умови для того, щоб бути народом» (там же: 19).

Макс Вебер, хоча й був німецьким націоналістом, теж дійшов такого висновку. Він теж обстоював роль історичної пам’яті й політичної волі. А після відвідин музею в Кольмарі зазначив:

«Щодо ельзасців, причину не почувати себе належними до німецької нації слід шукати в їхній пам’яті, політичній долі й тривалому перебуванні поза сферою німецького впливу, бо їхні герої — це герої французької історії. Якщо працівник Кольмарського музею захоче вам показати, якими зі скарбів він дорожить найбільше, він відведе вас від Грюнвальдського вівтаря, до кімнати заповненої триколірними стягами, пожежницькими та іншими шоломами й пам’ятками; здавалося б, такими незначними дрібницями тих часів, які він вважає героїчними» (Weber, 1948: 176).

Вебер зазначає, що ельзасці почуваються частиною французької спільноти і відзначає їхню прихильність до таких реліквій, «а надто до пам’яток часів Французької революції». Він пише, що це відчуття спільноти «виникло завдяки спільному політичному й, побічно, соціальному досвідам, які високо цінують маси, як символи знищення феодалізму, а оповіді про ті події посідають місце героїчних легенд первісних народів» (Weber, 1968, 1: 396).

Загальна позиція Вебера щодо націй і націоналізму, хоча й не була чітко сформульована, деякою мірою близька Ренановій, бо й він надавав особливого значення політичній діяльності, інституціям та історичній пам’яті. Але Веберова позиція теж зазнала значного впливу етнолінгвістичного критерію націоналізму, який упродовж століття був центральним для традиції німецького романтизму. Цю традицію започаткували Гердер, Кант і «натуралізм» Руссо, за яким, на думку Сієса (Siéyès), французького політичного мислителя й державного діяча кінця XVIII ст., нації мають зароджуватися «природним шляхом», хоча правознавець може підправити недоліки природного розвитку. Так само й німецькі романтики початку XIX ст., наприклад, Фіхте, Арндт і Ян, були переконані в переважній природності (етнолінгвістичних) націй. Вони поєднали ці погляди з непохитним переконанням державного виховання й прищеплення належної національної волі, прагнення до боротьби за досягнення справжньої свободи та розвитку істинного національного самовизначення (див. Kedourie, 1960: розд. 3).

На думку таких романтиків, як Ренан, нація була духовним джерелом, «національним духом» (Volksgeist), кожна нація мала свою особливу долю, місію й унікальну культуру, «незамінні культурні вартості» та вірування, в яких Вебер вбачав ознаки націоналізму. Але, на відміну від Ренана, німецькі романтики виявили джерело національного духу не в історії чи політиці, а в «культурі, твореній волею», в органічній лінгвістичній культурі, вираженій у розвиткові національної волі, спрямованої на пошуки самореалізації в межах державності. Цей критерій національного духу відбиває історичне й нинішнє становище німецькомовних земель, до 1871 р. поділених на численні королівства й князівства, в яких тільки прості люди зберегли німецьку мову й літературу. Хоча деякі німецькі романтики боронили спільну історію — поняття Єдиної Німеччини було популярним серед німецькомовних гуманістів доби Відродження, відтак Священна римська імперія дедалі більше зосереджувалась на німецькомовних землях — мова й етнічна належність швидко стали звичайним засобом боротьби, спочатку проти зовнішнього ворога, французької культури, а пізніше, щораз жорстокіше, проти внутрішнього «расового ворога» — євреїв. Така непевність основних вартостей, ефективних культурних зв’язків і дедалі сильнішої загрози внутрішньої культурної та етнічної мішаності, спрямували німецькі націоналістичні ідеології в бік етнічного націоналізму й біологічного детермінізму, але, загалом кажучи, такі культурні зв’язки мали б тяжіти до натуралістичнішої й органічнішої ідеології нації (див. Mosse, 1964; Kohn, 1965; Conversi, 1997)[35].

«Етнічний» і «громадянський» націоналізми

Вивчення розвитку, зокрема, німецького націоналізму послужило за головний чинник упровадження Гансом Коном (Hans Kohn) поділу націоналізму на «західний» і «східний» різновиди, найвідомішої й донині актуальної типології націоналізму. Головна праця Ганса Кона «Ідея націоналізму» («The Idea of Nationalism»), що вийшла друком 1944 p., написана після усвідомлення впливу війни та нацизму. Він намагався виявити різницю (наскільки міг її збагнути) між поміркованими, західними формами націоналізму та його безжальними різновидами, що виникли східніше Райну. Кон переконував, що західні форми націоналізму спиралися на ідею, ніби нація — це раціональне об’єднання громадян, пов’язаних спільними законами й територією, тоді як східні різновиди поклали за основу вірування у спільну культуру й етнічне походження, хоча теж вважали націю природною й цілісною спільнотою окремих представників, від народження наділених питомим національним характером. З боку соціології, витоки такої відмінності слід шукати в їхніх різних класових утвореннях. Сильна й самовпевнена західна буржуазія спромоглася створити цілком громадянську за духом націю, тоді як Схід, саме через брак буржуазного класу й через панування імперських самодержців та напівфеодальних землевласників, став родючим ґрунтом для органічних понять націй та для нав’язливих, авторитарних і нерідко містичних форм націоналізму (Kohn, 1967a).

Попри численну критику запропонованого Коном поділу — його моралістичне перебільшення характерних ознак, географічної зосередженості, яка «не помітила» такі важливі «винятки», як Ірландія або Чехія, і чітке розмежування двох типів націоналізму — в ньому все ж є суттєве зерно істини. У «волюнтаристському» понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації «світу націй» і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В «органічному» понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації[36].

Це, звичайно, ідеологічний критерій, що описує нормативні моделі. Були спроби створити історичніші та соціологічніші розмежування, наприклад, праці Карлтона Гейса (Carlton Hayes), Луїса Снайдера (Louis Snyder) або пізніші формулювання, як от упроваджене Г’ю Сетон-Вотсоном (Hugh Seton-Watson) розмежування «давніх, безперервних націй» (переважно) Західної Європи й нових, навмисно створених націй (за означенням Чарлза Тилі — «спроектованих націй») Східної Європи й Азії, чи, скажімо, моє розмежування націоналістичних рухів, що спираються на «територіальну» та «етнічну» засади. Такі типології дають змогу якнайкраще відчути основну різницю між націями й націоналістичними рухами, але проблема полягає в тому, що з часом багато націоналізмів змінює свій «характер», нерідко поєднуючи складники обох типів. Саме цим знехтувало початкове аналітичне розмежування, тим самим майже втративши своє практичне значення[37].

До того ж, існує небезпека внесення нормативних поглядів до соціологічних моделей. Адже проблема постає саме з поширеним нині розмежуванням «етнічного» і «громадянського» понять нації. Тоді як громадянський націоналізм, на думку деяких політологів, може поєднуватись з лібералізмом і тим самим набути якоїсь шани, безкомпромісні етнічні форми націоналізму залишаються поза моральними межами; їхній надмірний партикуляризм не допускає будь-яких цивілізованих стосунків з «панівними» політичними ідеологіями. Можна дати ліберальне пояснення, чому слід приділяти більшу увагу необхідності співіснування націй, за умови, що таке пояснення враховуватиме місце проживання, історію й національну культуру, а не родовід чи етнолінгвістичну культуру. Такий підхід цілком збігається з Мілеровим означенням поняття нації: він зважав на історію, територію й національну культуру, але нехтував усім, що було пов’язане з мітами про етнічне походження. До того ж, став на бік Мауриціо Віролі (Maurizio Viroli), коли той боронив республіканський патріотизм від вимог (німецького романтизму) етнокультурного націоналізму (Miller, 1995; Viroli, 1995; пор. Barry, 1999).

Але навіть такий спрощений різновид націоналізму здатний породити цілком ненависницьку, ксенофобну політику. Класичним прикладом «внутрішнього» громадянського націоналізму може правити ставлення Французької республіки до євреїв. «Євреєві, як індивіду, ми дозволяємо все, євреєві, як єврею, — нічого», — заявив 1790 р. Клермон-Тоннер на Французькій асамблеї. Неспроможність громадського націоналізму підтримати права національних меншин суголосна ліберальному індивідуалізмові й індивідуальним правам людини, які звертали увагу тільки на ті права національних меншин, що узгоджувались з інтересами основної (державної) нації. Ці права й обов’язки містили вимоги до громадян вивчати й провадити справи панівною (французькою) мовою, читати й вивчати історію та літературу французької більшості, дотримуватись французьких звичаїв, визнавати французькі політичні символи, інституції тощо. На думку євреїв, це означало обернення їхньої унітарної самобутньої та етнорелігійної спільноти на релігійну конфесію чи етнічне об’єднання, позбавляючи їх минулого й асимілюючи з панівною нацією — процес, до якого й нині вдається ліберальний громадянський націоналізм стосовно меншин у багатьох національних державах (див. Vital, 1990: розд. 1; Preece, 1998).

Отже, громадянський націоналізм надто далекий від взаємного пристосування вимог різних культур. Справжня багатокультурність здатна існувати тільки в структурі «множинної» нації, яка сприяє етнічному розмаїттю й під проводом політичних інституцій і символів національної держави об’єднує складники різних культур. Це набуло неабиякого значення в Сполучених Штатах Америкитільки після відмови від ідеології мішаної нації наприкінці 1960-х років. Хоча, по суті, Сполучені Штатибуло утворено на культурній основі англійського протестанського етносу, проте рабство, підкорення автохтонного американського населення й подальші хвилі імміграції обернули країну справді на поліетнічну й множинну націю, але з єдиною мовою, спільними законами, загальними політичними символами й «світськими культами» — віншування прапора, відзначення державних свят, культ конституції й засновників нації, ушанування загиблих у війні тощо.

Попри всі наявні відмінності, подібність між благословенним націоналізмом Сполучених Штатів і «місіонерськими» націоналізмами Франції, Росії та Британії — «великих націй», «світочів прогресу», «носіїв цивілізації» для «неосвічених народів» — на диво разюча. Це підтверджує, що попри очевидні відмінності між «органічною» та «волюнтариською» моделями націоналістичної ідеології та «етнічним» і «громадянським» поняттями нації, існує більша подібність між їхніми політичними напрямками, ніж можна було б сподіватися. Це означає, що проводячи причиновий аналіз, націоналізм слід розглядати як єдиний феномен й зважати на ідеологічні відмінності його різноманітних форм. Основні доктрини, ідеали й поняття націоналізму тривалий час лишаються незмінними в різних культурах; це дає змогу пояснити чому, попри неспроможність узгодити загальні означення термінів і пояснювальних парадигм, науковці відчувають себе спроможними запропонувати загальне тлумачення поняття нації та націоналізму, і саме тому представники різних націоналістичних рухів ніяк не дійдуть згоди між собою.

3. Парадигми

На початку 1789 р. абат Сієс опублікував брошуру «Qu’est-ce que le Tiers Etat?» («Що таке третій стан?»), в якій, ототожнюючи третій стан із нацією, критикував привілеї аристократії й духівництва та проголошував суверенітет нації:

Нація первинна щодо всього, вона є джерелом усього. Її воля завжди законна, це ж бо сам закон… Нації на землі повинні сприйматись, як окремі складники поза межами соціальних зв’язків чи, так би мовити, у природному стані. Здійснення їхньої волі не має меж і не залежить від усіх громадянських формальностей. Існуючи тільки в природному стані, їхня воля для досягнення повного впливу, потребує тільки природних характеристик волі. І будь-яка воля нації самодостатня для виконання; усі форми правочинні, а воля нації — найвищий закон. (Цитовано за Cobban, 1963, 1: 165; курсивом виділено оригінал)

Того ж року «Декларація прав людини й громадянина» виклала це ще стисліше: «Джерело будь-якого суверенітету по суті належить Нації: жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від них» (див. Baker, 1988: 271). Наступного року, влітку 1790, французи святкували Fête de la Fédération (свято Федерації): національні гвардійці й лояльні громадяни зібралися, щоб урочисто відзначити утворення нової Французької федерації. Скрізь було встановлено вівтарі з написом: «Громадянин народжується, живе й помирає заради батьківщини». Пройшли процесії, співали гімни та виголошували присяги з простягнутими й зчепленими руками, наслідуючи картину Жака-Луї Давіда «Клятва Гораціїв» (1784 p.). Обіймаючись у «святе братерство», громадяни присягли на вічну відданість Франції, підтримувати її національну єдність і коритися суверенному народові. 14 липня в Парижі на Марсовому полі Лафаєт проводив присягу, а Талейран скликав людей і під майоріння прапорів благословив їх, виспівуючи: «Тіштеся і вмивайтеся слізьми радості, адже в цей день Франція народилася знову»; а між тим у соборі Паризької богоматері виконали напівдуховну, напівсвітську кантату «Prise de la Bastille» («Взяття Бастилії»), покладеної на музику низки уривків з патріотичної «Книги Юдит» (Schama, 1989: 502-12).

Як тільки відбулася Революція, одразу ж зросло громадське завзяття. Було ухвалено новий трибарвний стяг та національний гімн, «Марсельєзу», яка згодом стала державним гімном. Титул короля з «Луї, милістю Божою, король Франції та Наварри» змінили на «Луї, милістю Божою і конституційного закону держави. Король Франції». Регіоналізм було стримано політично й культурно шляхом створення «la république, une et indivisible» (республіки, єдиної і неподільної). Із 1793 р. по всій країні зусиллями абата Ґреґуара та Барера, члена якобінського Комітету громадської безпеки під керівництвом Робесп’єра, поширювалась французька мова. У двох папських анклавах, Авіньйон і Венісьє було проведено перші всенародні опитування на предмет з’ясування (французького) прагнення їхнього населення. Було проведено мобілізацію громадян в національну армію, яка у вересні 1792 р. при Вельмі завдала поразки об’єднаним арміям Прусії та Священної римської імперії, що вторглися у Францію; наснажені перемогою «патріоти», як революціонери називали себе, почали експортувати на завойовані ними («визволені») території, ідеї свободи, рівності й братерства. Для святкування національного відродження 1793–1794 pp. було влаштовано великі народні святкування. Сплановані Давідом свята, музику до яких написав Ґоссек, а слова Шеньє, вирізнялися великими процесіями й парадами, гімнами, велетенськими статуями Свободи й Природи, а ще ритуалами, як от переосвячення ґрунту й води, випускання в небо тисячі голубів миру та сходження Робесп’єра, ніби тогочасного Мойсея, з величезної гіпсокартонної гори, увінчаної колоною зі статуєю Геркулеса й Деревом Свободи (Schama, 1989: 746-50, 831-6)[38].

Модернізм

Що ж саме спричинило такі урочистості французької буржуазії? Не тільки її прихід до влади, а й припинення аристократичних і клерикальних привілеїв. Це було не що інше, як народження нової французької нації, у формі Французької республіки. Національна асамблея та її наступники з величезною енергією і завзяттям сприяли розбудові нової нації шляхом конституційних змін згідно з раціоналістичними проектами філософів доби Просвітництва[39].

Така планова «побудова нації» була по суті безпрецедентною, адже До 1789 р. годі було натрапити на якісь паралелі. Насправді ж у попередні епохи існували доброчинні програми освічених монархів, великі конструктивні проекти, і навіть великомасштабні «модернізації» управління, зокрема закони Хаммурапі в стародавньому Вавилоні, реформи Августа в Римі, модернізаційні програми Петра Великого в Росії та Йосифа II в Австрії. Але не було жодного колективного плану для їхнього втілення; усе відбувалося від імені індивіда чи панівного класу. Не існувало бодай якоїсь ідеології суверенного народу зі спільною історією та культурою, не було суб’єкта найвищого обов’язку, заради якого повинні приноситись найбільші жертви. В доновітні епохи не поставало питання мобілізації людей для участі у політичній діяльності, також не було потреби чоловікам, не кажучи вже про жінок, ставати політично свідомими й діяльними «громадянами». І як наслідок, не існувало бодай найменшої зацікавленості у створенні інфраструктури та інституцій, які б задовольняли всі потреби та інтереси громадян; окрім того, населенню через масову, обов’язкову, стандартизовану громадську освіту не прищеплювались необхідні усвідомлення й навички «громадянина», для того щоб збільшити силу й добробут нації та сповнити населення цілком світською повагою до національних законів [40].

Це сталося в результаті централізаційних устремлінь європейських абсолютистських монархів, що тривало від XVI по кінець XVIII ст. і дедалі сильнішого відгуку спочатку на вимоги повсталих пуритан Голландії та Англії у XVII ст., досягнувши своєї кульмінації виникненням революцій у Сполучених Штатах і Франції. Для Франції кінця XVIII ст. стало життєвим кредом те, до чого закликав Перикл атенян у своїх «Епітафіях» 430 р. до н.е., коли він говорив, що їм слід «закохатися у своє місто». Тільки після цього його ідеал суспільно активного громадянина Атен викликав величезний відгуку серцях співвітчизників — отож, не дивно, що Руссо та його послідовники для творення своїх моделей громадянської солідарності та історичної спільноти брали за взірець класичні Атени, Спарту й республіканський Рим. «Фактично, на той час, — коментує Дюркгайм Французьку революцію, — цілком світські за характером речі, під впливом загального захоплення обернулися на речі священні: то були Батьківщина, Свобода, Справедливість. Встановлювалась своєрідна релігія зі своїми догмами, символами, вівтарями та святами» (Durkheim, 1915: 214). Як процес «націєтворення», а також як ідеологія й рух, націоналізм та його ідеали національної автономії, єдності й ідентичності є порівняно сучасним феноменом, в основі якого лежить політичний аспект суверенітету, цілісності та унікальності нації. Націоналізм прагне захопити весь світ і обернути його на свою подобу[41].

Судження, яке я окреслив у загальних рисах, та історичний розвиток, що уособлює їх, можна назвати «модерністськими». Модернізм існує у двох формах — хронологічній і соціологічній. Перша, до якої схиляюсь і я, стверджує, що націоналізм, як ідеологія, рух і символіка, є порівняно новим; друга, — що націоналізм ще й якісно новий. За другою формою, націоналізм — це новація, а не просто осучаснений різновид чогось давнішого. Нічого такого раніше було. Адже це не звичайне питання постійного руху історії, це явище, народжене цілком новою добою й новими умовами. Одно слово, націоналізм — це просто-таки здобуток сучасності. Саме це твердження й означає справжній модернізм. Але сучасним є не тільки сам націоналізм, а й нації, національні держави, національна ідентичність та все «інтернаціональне» суспільство. Усі вони, на думку модерніста, не тільки нові хронологічно, а ще й нові якісно. Французька революція започаткувала не тільки нову ідеологію, а й нову форму людської спільноти, новий різновид колективної ідентичності, новий тип урядування й, зрештою, новий вид державного порядку. У поєднанні та взаємопов’язаності цих нових феноменів відбито новий світовий порядок сучасності. Але однаковою мірою вони відбивають нові характеристичні умови сучасності[42].

Які ж питомо сучасні характеристики національних феноменів і що е головними умовами, які спричинили виникнення націй, національних держав та націоналізму? У своїх відповідях на це запитання усілякі різновиди модернізму не збігаються, і я розглядатиму деякі теорії та дискусії в дальшому розділі. Але вже зараз можемо бодай побіжно зачепити низку загальних модерністських парадигм:

1. Соціоекономічна: націоналізм та нації, а цією версією беруть початок від таких нових економічних і соціальних чинників, як промисловий капіталізм, регіональна нерівність та класова боротьба. На думку Тома Нейрна (Tom Nairn) та Майкла Гехтера (Michael Hechter), питомо національні почування й ідеали викликані втратою тісних зв’язків між регіонами в межах сучасної держави або класів по всій країні та між слаборозвиненою периферійними й розвиненими центральними регіонами чи між центральною та периферійною елітою, за підтримки нещодавно мобілізованих «мас» з периферії. (Hechter, 1975; Nairn, 1977)[43].

2. Соціокультурна: націоналізм та нації, згідно з баченням Ернеста Гелнера (Ernest Gellner), є соціологічно необхідним явищем сучасної індустріальної доби, що виник у перехідний період «модернізації». Нації є вираженням «високої культури», яку підтримують науковці й масова, обов’язкова стандартизована державна система освіти та передають школи через загальну грамотність. Готуючи мобільну письменну робочу силу, нації підтримують індустріалізм, а той, своєю чергою, спонукує до націоналізму (Gellner, 1964, розд. 7; 1973; та 1983).

3. Політична: тут нації та націоналізм виковуються на професійній основі переважно через сучасну державу або прямо, або всупереч конкретним (імперським/колоніальним) державам. На думку теоретиків, таких як Джон Бруйлі, Ентоні Ґіденс (Anthony Giddens) та Майкл Ман (Michael Mann), сучасна держава не тільки найкращий попередник націй та націоналізму, а її зв’язок з суспільством формує модель реінтегративного націоналізму, який є неминучою супровідною обставиною державного суверенітету (Giddens, 1985; Breuilly, 1993; Mann, 1995).

4. Ідеологічна: тут зосереджуються на європейському походженні та сучасності націоналістичної ідеології, квазірелігійній силі та її ролі в руйнуванні імперій і створенні націй там, де їх не було. Елі Кедурі з’ясував вплив на націоналістичні ідеології Просвітництва й кантівських ідей самовизначення, і, зрештою, середньовічних християнських тисячолітніх доктрин; він довів їхній нищівну дію на неєвропейські народи, коли невдоволена інтелігенція пристосувала ці тисячолітні європейські доктрини до своїх рідних етнічних та релігійних традицій (Kedourie, 1960; та 1971: Вступ)[44].

5. Конструктивістська: це досить відмінна форма модернізму, яка, хоча й припускає, ніби нації та націоналізм цілком сучасне явище, все ж підкреслює їхній соціально створений характер. Нації, за переконаннями Ерика Гобсбаума (Eric Hobsbawm), багато в чому завдячують «вигаданим традиціям», які є продуктами соціотехніки та створені, щоб служити інтересам панівних еліт для спрямування енергії недавно вивільнених мас. Бенедикт Андерсон, з іншого боку, вбачає в нації уявну політичну спільноту, яка заповнює пустоту, що утворилася внаслідок згасання світових релігій та монархій в час, коли нові поняття «друкованого» капіталізму дали можливість уявним націям рухатись у лінійному часі (Hobsbawm and Ranger, 1983; Anderson, 1991).

Попри свої відмінності, для всієї низки парадигм сучасності спільне вірування у те, що можна назвати «структурним модернізмом». При цьому не існує «контингенту модернізму», не спостерігається простої історичної кореляції між націоналізмом та сучасністю, а є, по суті, віра в національну й націоналістичну природу сучасності. А інакше й не могло бути. З цього погляду сучасність неодмінно набуває форми націй і постійно створює націоналістичні ідеології й рухи.

Переніалізм

Нині в націоналізмі модернізм постає, як панівна ортодоксальна гуманітарна наука. На думку багатьох, сучасні нації, національні держави й націоналізм — просто вигадані; для решти — це щось так чи інакше різке й настирливе. Але все ж, не завжди було так. До Другої світової війни більшість науковців сходилися на думці, що навіть коли націоналістична ідеологія й була новою, нації завжди були в кожному історичному періоді, і те, що багато націй існувало з найдавніших часів — переконання, яке можна назвати «переніалізмом». Тому справедливо стверджувати, що більшість громадян і понині мають переніалістичні погляди, особливо, коли йдеться про їхню власну націю. Але, починаючи від XIX ст. і аж по 1940-ві роки, багато науковців були прихильниками якоїсь версії переніалізму, навіть такі як Ренан, і то схилялися до більш «волюнтаристського» різновиду націоналізму. Цьому частково посприяло популярне прирівнювання «раси» до «нації», де термін «раса» радше означав окрему за походженням культурну групу, ніж спадкові й незмінні біологічні особливості й гени (те, що сьогодні можна було б замінити терміном «етнічна належність»). Переніалізм також надихала ідея розвитку суспільства з її наголошуванням на градуалізмі, стадійності поступу прогресу, а також соціального й культурного накопичення. Це було просто й навіть природно, бачити нації як колективні приклади, що виявляють справжні ознаки градуалізму, розвитку й накопичення, особливо для тих, кого приваблювала органічна аналогія. Не слід недооцінювати й великих успіхів, зроблених національною історіографією й археологією, тих дисциплін, які стали життєдайним підґрунтям для націоналістичних понять, підтримували й заохочували їх, надаючи «достовірні дані» та реальні залишки давніх матеріальних культур[45].

Окрім цього Переніалізм може надихати ідея, що нації — це «природні» спільноти, і, поза сумнівом, для декого це було однією з принад. Але Переніалізм не слід плутати з натуралістичним поняттям нації, яке править за основу сучасному «примордіалізмові». Переніалісти можуть згодитися з «примордіальним» поняттям нації, але однаковими ці поняття бути не можуть. Усе, що потрібно переніалізмові — це віра, сперта на Деякі емпіричні спостереження, ніби нації (або, принаймні, деякі нації) з будь-якої причини існували впродовж тривалого часу. Їм не потрібно вважати нації природними, органічними або примордіальними; насправді, вони можуть, а найчастіше так і відбувається, відкидати такі неісторичні переконання. Переніалістам нема потреби ставати примордіалістами, але це радше виняток, тому слід пам’ятати про їхню відмінність.

Переніалізм існує у двох основних формах. Першу, найпоширеніший різновид, можна назвати «безперервним переніалізмом». В ній обстоюється той постулат, що конкретні нації мають тривалу, безперервну історію й можуть простежити своє походження з середньовіччя або, значно рідше, з античності. Тобто виняткове значення надається тяглості. Перерви й пробіли не ігноруються, а пояснюються відносно повільними ритмами колективної культурної ідентичності. Фактично, національна ідентичність та історія не може сягнути в минуле далі доби Відродження або пізнього середньовіччя, як це було, скажімо, в Швеції, Голландії чи Росії. Хоча інколи національне походження можна простежити й з давніших часів. Г’ю Сетон-Вотсон вважав, що потрібно відрізнити «давні, неперервні нації» від пізніших прикладів, які було створено навмисно; колишні утворення на теренах Франції, Англії, Шотландії та Іспанії служили для населення цих країн історичним підґрунтям у почуваннях давності нації. Така позиція, як ще побачимо, нещодавно здобула нову підтримку. Але в цьому разі не пропонується ніякої загальної моделі переніалізму, а розглядаються тільки окремі приклади історичних записів з доказами, які виявляють довговічність і неперервність конкретних націй. Однак, оскільки цей різновид переніалізму може довести доновітнє походження окремих націй, він представляє собою серйозний виклик твердженням модернізму і, зокрема, про те, що нації є породженнями сучасності. (Seton-Watson, 1977: розд. 2; див. також Gillingham, 1992; Hastings, 1997).

Другу головну форму можна означити терміном «рекурентний переніалізм». Ця форма пропонує значно сміливіше й загальніше формулювання про античні нації. Воно твердить, що конкретні нації є історичними; вони змінюються з часом. За словами Ренана: «Нації мали свій початок і матимуть кінець». Але «нація, як така», як категорія людського об’єднання, є вічною і повсюдною, а тому вона відроджується знов і знов у кожний новий період історії і може бути віднайдена на всіх континентах світу. Тут ми стикаємося з рекурентністю деяких типів колективної ідентичності, хоча вона може виражатись по-різному в різні періоди історії. Хоча окремі нації можуть приходити й відходити, ідея нації як поняття — універсальна[46].

Примордіалізм

Переніалізм — це парадигма, що притаманна (деяким) історикам. «Примордіалізм» стає пристановищем для спеціалістів у царині суспільних наук й органічних націоналістів. Парадигма бере початок безпосередньо із закликів Руссо тікати від розбещеного міського життя й повернутися до «природи», щоб здобути втрачену чистоту. Саме такий «натуралістичний» дух невдовзі сповнив поняття нації. Це можна помітити навіть у цитаті абата Сієса, яку я навів на початку розділу. Нації, заявляв він, слід уявляти, як щось відокремлене, поза межами соціальних зв’язків, як «природній утвір»; вони існують тільки «в природному стані». Справді, вони передусім мають божественні ознаки всього сущого і походження всього. Інакше кажучи, нації «примордіальні»; вони існують вічно і лежать в основі подальших процесів і подій. Сієс (та й решта послідовників Руссо) либонь не застосовував цієї термінології, не кажучи вже про те, що він не вважав себе «примордіалістом»; але його численні вимоги вже 1789 р. стали впроваджуватися, щоб підтвердити абсолютний суверенітет волі нації, значно раніше за Фіхте й решту романтиків, які висунули схожі вимоги й для німецької нації. Такий різновид «натуралізованого» дискурсу проклав шлях матеріалістичній та органічній формам націоналізму які я розглянув раніше, окрім цього дискурс вплинув на більшість волюнтаристських різновидів націоналізму[47].

Біологія й культура

Отож, це один із різновидів примордіалізму, який називають органічним націоналізмом. Тільки-но ми з’ясували походження двох різних видів примордіалізму. Перший — соціобіологічний різновид, тримається переконання, що нації, етнічні групи та раси можна звести до основного генетичного репродуктивного бажання індивідів і використання ними стратегії «кумівства» та «вродженого пристосуванства», щоб якнайбільше поширити свій генофонд. На думку П’єра Ван ден Берґа (Pierre van den Berghe), такі стратегії впроваджуються, щоб зріс власний генофонд поза найближчою кровною спорідненістю, щоб розрослася етнічна родина. У цьому разі, культурну групу вважають за розлогу родинну систему, а культурні символи (мова, релігія, колір тощо) — за показник біологічної спорідненості. Ван ден Берґ переконує, що це надзвичайно раціональна стратегія, оскільки більшість мітів про етнічне походження відповідають реальному біологічному походженню. Саме тому люди, що не мають кровної спорідненості, готові ставитися до невідомих одноплемінників, як до «родичів», опікуються ними і боронять їх, як свою власну родину. (Van den Berghe, 1978 та 1995).

До такого підходу є чимало зауваг. Найочевидніша — проблема узагальнення, що переходить із площини особистої репродуктивної поведінки в площину колективної й політичної діяльності. Навіть численна родина маловпливова в політичному сенсі, за винятком кількох випадків, і важко помітити, як великомасштабні соціополітичні події співвідносяться з особистою чи родинною поведінкою. Інша, пов’язана з цим, проблема полягає в тому, що міти про походження рідко збігаються зі справжнім, біологічним походженням, при умові, що ті міти можна простежити до першоджерела. Як довів Вокер Конор (1994: 202), міти про походження взагалі не відповідають тому, що відомо про справжні родовідні лінії. Промовисто, що нації зазвичай мають не одне етнічне походження, тоді як міти про походження пропонують єдині погоджені або офіційні витоки. Зрештою, розглядаючи площину «культурних ознак», Ван ден Берґ послаблює строгість і точність свого редукціоністичного біологічного бачення проблеми й засвідчує значно більшу роль культурних та соціальних чинників, які, безперечно, применшують вплив генетичних.

Другий, і впливовіший, різновид примордіалізму припускає, що етнічні групи та нації сформувались на засадах прив’язаностей до «культурних даностей» суспільного буття. Як Едвард Шилз (Edward Shils), так і Кліфорд Ґірц (Clifford Geertz) довели, що «примордіальні» прив’язаності збереглися поряд зі світськими, громадянськими зв’язками навіть в індустріальних суспільствах. Прц, зокрема, протиставляє примодіальні й громадянські зв’язки раціональних верств сучасних утворень і спільнот. У нових африканських і азійських державах Прц вирізнив дві могутні тенденції: до персональної ідентичності, заснованої на сильній прив’язаності до родини, раси, мови, звичаїв і території; та до ефективності й стабільності, які знаходять своє вираження в громадянських зв’язках нового політичного ладу. По суті, бажання порядку й ефективності просто поглиблює примордіальні прив’язаності серед етнічних груп у нових країнах тому, що суверенна державна влада і її опіка стають тією новою нагородою, за яку потрібно боротись і новим викликом, якому потрібно протистояти (Shils, 1957; Geertz, 1973).

Нині «примордіалізм» набув принизливих побіжних значень застиглості, есенціалізму й натуралізму. Цей образ частково спирається на безпідставну асоціацію примордіалізму з органічним типом націоналізму, частково завдяки неправильному прочитанню відомого есею Ґірца «Інтегративна революція’ («The integrative revolution»). Заявляючи, що етнічні прив’язаності й нації походять від «культурних даностей» суспільного буття, і що багато людських «почуттів загалом пов’язані з реаліями походження, раси, мови, місця проживання, релігії або традиції», Прц не мав на увазі органічний натуралізм. Оскільки він прямо робить істотне застереження, коли каже:

Під примордіальною розуміється така прив’язаність, яка виникає як «даність» — або точніше, як культура, яку неминуче пов’язують з цим, що припускає «даність» суспільного буття… Ця сумісність походження, мови, звичаїв тощо передбачає непередавану, а часом і нездоланну примусовість усередині себе самих (Geertz, 1973: 259—60).

У цьому уривкові слова «припускає» і «передбачає» та посилання на культуру, вказують на те, що для Ґірца примордіальні прив’язаності спираються на сприйняття і переконання, а це не є природною притаманністю тих прив’язаностей, що робило б їх даними і значними; скоріше це люди розуміють ті зв’язки як дані й приписують їм нездоланну примусовість. Як заявляє Прц, для примордіалістичного внеску важливим є те, що ми, як індивіди й представники спільнот, почуваємо й віримо в споконвічність (примордіальність) наших етносів і націй — їхню природну довговічність і міць — і коли не беремо до уваги ті переконання й почуття, то обходимо одну з центральних проблем тлумачення в царині етнічної належності й націоналізму.

Основною проблемою, з якою зіштовхується будь-яка теорія, є питання, чому нації і націоналізм викликають такий вибух почуттів і чому прив’язаність має таку величезну притягальну силу. У пошуку відповіді на це питання примордіалісти вказують на живучість і явну вимушеність таких прив’язаностей, а ще потрібно брати до уваги так званий «співучасницький примордіалізм», тобто співучасницьке палке почуття примордіальної природи до культурних ідентичностей їхніх власних колективів. Але це, як вказують Еллер і Коглан, насправді не є відповіддю. Нам конче треба знати, чому так багато людей поділяють це почуття примордіальності й відчувають ті прив’язаності. Потрібні глибокі практичні дослідження етнічної спорідненості, а не просто твердження про апріорно природний чи емоційний зміст таких зв’язків. У відповідь Стівен Ґросбі (Steven Grosby) зробив цікаве припущення, що люди грунтують свої почуття прив’язаності на певних переконаннях щодо життєдайної природи таких колективів і життєствердних властивостей споріднення і, особливо, території. Це цікаве припущення, але воно може тільки направити нас у певному напрямку. Насправді воно навряд чи може служити історичним або соціологічним знаряддям для пояснення різновидів культурної спільноти чи їхньої трансформації з часом. Також така парадигма не може пролити світло на питання чому люди віддають перевагу одним історичним колективам, а не іншим (наприклад, Німеччині, а не Прусії) і чому такі переваги різні за межами, інтенсивністю і часом[48].

Критика інструменталізму

Ось тут і може стати в нагоді «інструменталістичний» підхід. Подібно до примордіалізму, цей підхід придатніший для дослідження етнічної належності, ніж націй та націоналізму. Це стало помітним у 1960-х і 1970-х роках у Сполучених Штатах за дискусій про (білу) етнічну незмінність, котра, як вважалось, була тим ефективним «тиглем», у якому іммігранти переплавлялись у єдину американську націю. Тоді як Віл Герберґ (Will Herberg) казав про потрійний американський «тигель» (протестанти, католики, євреї), Натан Ґлейзер (Nathan Glazer) i Деніел Мойніген (Daniel Moynihan) довели, як різноманітні етнічні групи Нью-Йорку пристосувалися до американського способу життя, зберігши свої ідентичності. Це розпалило жваві дискусії щодо ступеня, до якого етнічні спільноти можуть розглядатись у Сполучених Штатахяк групи, що діють в інтересах певних впливових кіл, правлячи за ефективний інструмент на політичному ринку — групи, які з кожним поколінням дедалі більше втрачають свою культурну виразність або здебільшого ставляться до неї, як до чогось символічного і необов’язкового. Результатом цього стало те, що етнічні лідери та еліти використали свої культурні групи як виборців і для масової мобілізації у своїй боротьбі за владу та кошти, бо це виявилося ефективнішим за традиційне звернення до соціальних класів[49].

Це відбувалось незадовго до використання інструменталістського підходу для вивчення націй. Особливо яскравий приклад можна знайти в конструктивних дискусіях між Полом Брасом (Paul Brass) і Френсисом Робінсоном (Francis Robinson) з приводу створення Пакистану. Згідно з поглядами Браса, Пакистан створили ісламські еліти, котрі вміло маніпулювали мусульманськими символічними ресурсами для мобілізації ісламських мас на північному заході Індії тоді, коли виявилось, що британська політика направлена проти ісламських інтересів. На думку Робінсона, усе відбувалося якраз навпаки: наявні мусульманські традиції та ідеології (особливо умма) переконали ісламські еліти в необхідності захисту мусульманської спільноти і культури, шляхом надання більшої автономії мусульманам північно-західних об’єднаних провінцій та Бенгалії. Але відмінності між цими двома прочитаннями тієї ситуації не така вже й велика, як здається. Брас, наприклад, визнає важливість традицій, особливо там, де наявна багата культурна спадщина та існує інституційна (наприклад, релігійна) структура, тоді як Робінсон настійливо наполягає на раціональній політичній діяльності ісламської еліти (Brass, 1979 та 1991; Robinson, 1979).

Однак, з іншого боку, інструменталістичний підхід можна використати для підтримки модерністської парадигми. Саме так зробив Джон Бруйлі для обгрунтування політичної теорії націоналізму, яку я детальніше розглядатиму в дальшому розділі. Для початку зосереджусь на його методологічних намірах. Він їх викладає у завершальній главі виправленого варіанту своєї книжки «Націоналізм і держава» («Nationalism and the State»), видання 1993 p. Хоча його означення націоналізму стосується культури, Бруйлі відкидає будь-яку ідею культурної ідентичності, як означальної характеристики націоналізму (який він вважає безперечно політичним і сучасним явищем), тому що це, на його думку, привело б назад до ірраціональної примордіалістської «необхідної належності». Крім того він допускає, що націоналізм «отримує значну силу від напівправди тих, хто його впроваджує», додаючи:

Люди прагнуть бути членами спільноти, для всіх нас має велике значення територія, як батьківщина, належність до культурно означених і розмежованих світів, які надають змісту нашому життю. Безумовно, багато з цього знаходиться поза межами раціонального аналізу і, на мою думку, поза пояснювальними можливостями історика (Breuilly, 1993: 401).

Мабуть так воно і є. Але дія націоналістичного поняття націоналізму, у Бруйлі, обмежується винятково політичним — і абсолютно інструментальним — використанням. Націоналізм стає просто аргументом, за допомогою якого субеліти можуть мобілізувати людей, координувати різні інтереси соціальних груп і узаконювати їхні дії, для захоплення чи збереження влади в сучасній країні. Це чисто політичний аргумент, який говорить про те, що там існує нація з певним і самобутнім характером, що її інтереси та вартості переважають над всіма іншими і що нація повинна бути незалежною наскільки це можливо. На думку Бруйлі, у сучасному суспільстві націоналізм оберігає політичну владу, а не ідентичність, єдність, автентичність, гідність, батьківщину чи щось інше, тобто служить політичній меті. Націоналізм є просто інструментом для досягнення політичних цілей і тільки таким він може поставати за сучасних умов. Все інше знаходиться за рамками раціональних досліджень (там же: 2).

Раціональність, сучасність, політика: ось трійка повторюваних характерних ознак інструменталізму. За цими межами, його прихильники не визнають нічого. Їхньою метою є доведення неприйнятності альтернативних підходів і відбракування будь-якої парадигми націоналізму, окрім модерністської. Але насправді таке самообмеження слугує тільки усуненню причини, яка б підпадала не тільки під раціональне дослідження, а й методів, що призвели б до глибшого дослідження, ніж вертикальний, керований елітою і раціональний вибір політичних моделей пропонованих нині багатьма модерністами.

Етносимволізм

Однією з таких альтернатив є метод суспільноісторичного та культурного аналізу в основі якого лежить «етносимволічна» парадигма. Це остання з чотирьох головних парадигм у цій царині — можлива п’ята постмодерністська», яку я розгляну в дальшому розділі, поки що залишається ще доволі фрагментарною і поверховою, щоб мати означення «парадигма». На відміну від модерністської, переніалістської і примордіалістської парадигм етнічної належності та націоналізму, етносимволізм зосереджується, зокрема, на ролі суб’єктивних елементів у виживанні етносів, формуванні націй і впливу націоналізму. Це зовсім не значить, що «об’єктивні» чинники повинні сприйматись на віру чи вилучатись зі сфери досліджень; а означає тільки те, що надається більша перевага суб’єктивним елементам, як от пам’ять, вартості, почуття, міти та символи і, отже, намагаються проникнути у «внутрішній світ» етнічної належності та націоналізму і зрозуміти його.

Етносимволічне світобачення має низку особливостей. По-перше, це відхід від орієнтованих тільки на еліту різного роду аналітичних характеристик модернізму. Навпаки, етносимволісти підкреслено намагаються показати взаємовідносини між різноманітними елітами та нижчими шарами («народом»). Але це не односторонні взаємовідносини. Нееліти частково через свої культурні традиції, частково завдяки народній мобілізації, впливають на інтелігенцію, політичних лідерів і буржуазію, обмежуючи їхні новації певними культурними параметрами і надаючи мотиви та персонал для культурних проектів і політичних цілей. Добрим прикладом цього став інтелектуальний і народний рух за гаельське відродження в Ірландії наприкінці XIX ст., досліджений на основі великої кількості документів Джоном Гатчинсоном (John Hutchinson, 1987: розд. 4–5); тут традиції селян і католицьких нижчих класів задають параметри і надають культурні матеріали для відроджувальних формулювань ірландських інтелектуалів.

Друга проблема пов’язана з довготривалими дослідженнями — тобто з аналізом суспільних і культурних зразків упродовж la longue durée (тривалого часу). Тільки проводячи дослідження протягом кількох поколінь і навіть століть, науковці можуть розкрити складні взаємозв’язки між минулим, сучасним і майбутнім та місцем етносів і націй в історії. Це дозволяє нам уникнути анахронізму «ретроспективного націоналізму», який на свій лад тлумачить умови і політику попередніх епох, колективні цілі та націоналістичні прагнення сучасності, разом з тим віддаючи належне багатьом, різноманітним формам колективної культурної ідентичності для характеристики попередніх віків. Перш за все етносимволічний підхід приділяє увагу тому питанню, як попередні форми колективної ідентичності можуть впливати на піднесення націй, враховуючи брак тяглості й історичних даних[50].

По-третє, це означає, що дослідження піднесення націй і націоналізму проводиться в рамках попередніх колективних культурних ідентичностей і, особливо, етнічних спільнот чи етносів. Однак зв’язок між націями і етносами доволі складний; тут не існує лінійної послідовності. З одного погляду, нації можуть розцінюватись як спеціалізовані (територіально, політично, суспільно тощо) форми етносів; з іншого — як нації, так і етноси є формами колективної культурної ідентичності, які можуть співіснувати або конкурувати одне з одним чи з кількома етносами, що часто живуть у межах політичної спільноти нації. Націоналізм і нації, для Цієї парадигми, аж ніяк не пов’язані тільки з сучасністю, вони є частиною ширшої етнокультурної «родини» колективних ідентичностей і прагнень, як я зазначав раніше при обговоренні означень поняття нації (у розділі 1). Цим також можна пояснити, чому націоналісти часто намагаються віднайти і послатись на символічний набір якостей попередніх народів, на глибоку культурну тяглість з якими вони претендують[51].

Іншим важливим питанням є проблема колективного ентузіазму та відданості. Там, де модерністи зазвичай не зачіпають або зачіпають її тільки в загальних рисах, і де переніалісти просто безсилі розглядати це як проблему тому, що вони припускають безперервність і повсюдну повторюваність націй, етносимволісти вважають це основним питанням для розуміння проблем етнічної належності та націоналізму. На відміну від примордіалістів, які переважно мають метафізичну відповідь, етносимволісти пропонують історичні і/або соціологічні пояснення причин тривалої емоційної вірності багатьох людей своїм етнічним спільнотам і націям та їхньої здатності до фанатичного тероризму та самопожертви заради них.

І на закінчення, тому що ці особливості стосується народних, моральних і емоційних аспектів етнічної та національної ідентичностей, етносимволічні підходи можуть допомогти зрозуміти як незмінність, так і трансформації цих колективних культурних ідентичностей. Пов’язуючи національні ідентичності з попередніми етнічними узами й показуючи вплив суб’єктивності сторін спільних символів, мітів і пам’яті, етносимволізм проливає світло на нинішню владу сучасних націй над багатьма людьми. Саме тому етносимволічна парадигма може допомогти знайти альтернативні пояснення сили та сутності сучасних етнічних конфліктів, окрім звичних економічних і політичних причин. Альтернативні чинники надають відповідної ваги саме тим основним символічним проблемам, які так часто виявляються найважчими — як засвідчили мусульмано-індуїстські сутички через мечеть в Айдох’ї, марші оранжистів в Ольстері, статус Єрусалиму. Як зрозуміло з назви, «етносимволізм» переміщує фокус досліджень від чисто зовнішніх політичних і економічних чи соціобіологічних факторів до культурних чинників символів, спогадів, мітів, вартостей і традицій[52].

Так само, як і решта парадигм, етносимволізм набирає різноманітних форм. Джон Армстронґ (John Armstrong) більше схиляється до переніалістського погляду, що тяжіє до применшення відмінностей між націями й етнічними ідентичностями (хоча він і робить розмежування між націями до і після 1800 p., так званим вододілом «націоналізму»). Це частково тому, що Армстронґ займає феноменологічну позицію, яка сприймає етнічні ідентичності як зміну групових сприймань, почувань і стосунків. Водночас, він користується методом символічного граничного аналізу, започаткованого Фредриком Бартом (Fredrik Barth) і підкреслює, для того щоб вважати етнічну належність незмінною, необхідно досліджувати «міто-символічні комплекси» протягом тривалого часу (Amstrong, 1982 та 1995; пор. Barth, 1969: Вступ).

Джон Гатчинсон, з іншого боку, розкриває рушійні сили культурних форм, а для розрізнення сучасних культурного та політичного типів націоналізму вибрав більш веберіанський підхід. Гатчинсона також цікавить та роль, що відіграє минуле яку доновітніх етнічних відродженнях, так і в сучасних націоналізмах, а також способи, за допомогою яких доновітні культурні «комплекти» мітів, спогадів і символів можна інстутиційно «перенести» в сучасну епоху. Мої власні дослідження стосуються третьої проблеми: сутності й ролі націй в історії. Визнаючи сучасність націоналізму, ідеології і символізму, а також недавнє утворення націй, я зацікавився можливістю існування давніх націй до націоналізму, принаймні у деяких випадках, а також наслідками цього. Але загалом мій підхід зосереджений на тому, як ті давні, і часто доновітні, етнічні зв’язки й етноси вплинули, а в деяких випадках і створили, основу для націй і націоналізмів (Hutchinson, 1987 та 1994; A. D. Smith, 1986 та 1991).

Висновок

Етносимволізм виник через незадоволення вимогами конкурентних модерністських і переніалістських парадигм і пояснювальної неспроможності примордіалізму. Якщо, з одного боку, нації не сталі з непам’ятних часів і не періодичні, а з іншого — не сучасні, нові й не продукти модернізації, то постає необхідність шукати іншу парадигму, яка б належно охопила й оцінила завше помітну дуальність, або дволику природу, націй і націоналізму. Така парадигма, якщо зважати на зовнішні політичні, геополітичні й економічні чинники, зосереджувалася б на суб’єктивних і суспільно-культурних елементах, використовуючи тонші підходи та точніші перспективи, а, отже, звертаючись до злободенних символічних питань етнічної ідентичності, мітів і пам’яті, які так часто важко піддаються розв’язанню. Ні переніалізм, ні модернізм не намагаються проникнути у внутрішній світ націоналізму; а без такого зосередження, доводять етносимволісти, годі зрозуміти націоналізми інших народів і, в результаті, збагнути їхні кривди й почування, які живлять чимало конфліктів.

Дискусії між прихильниками цих чотирьох парадигм мали місце на двох рівнях: теоретичному та історичному. Якщо розглянути без прикрас всі чотири парадигми, помітимо, що модерністи мають сильну теорію, але доволі слабку позицію в історії, тоді як переніалісти спираються на доволі сильні історичні факти, але мають слабку теорію. Примордіалізм має або хибну теорію, або не має її взагалі, мало зважає, або взагалі не зважає на історію, будучи редукціоністським (соціобіологічним) або таким, що здебільшого вивчає усну історію (культурний примордіалізм). Щодо етносимволістів, то вони ще не розвили ніякої теорії, а тільки наближаються до неї. Але, як і слід було очікувати, вони зацікавились макроісторією та її суспільнокультурними елементами і, по суті, роблять, на мій погляд, необхідні корективи до часто зневажливих тверджень прибічників інших основних парадигм.

4. Теорії

У цьому розділі я розглядатиму деякі тлумачення націоналізму, запропоновані прибічниками його чотирьох парадигм, а також викликані ними питання й суперечки. Звісно, у такій неосяжній царині годі сподіватися вичерпності, але я маю надію, що добірка дасть загальні уявлення про головні суперечки й пояснення націоналізму. Замість послідовного розгляду я вирішив представити їх у вигляді уявної «дискусії». У такий спосіб я прагну довести новаторський та самобутній характер сучасного вчення про націоналізм, починаючи з 1960-х років, а також чіткіше окреслити конкурентні погляди в цій царині.

Ідеологія та індустріалізм

Якщо відхилити твердження соціобіології, то донедавна у цій царині, власне кажучи, існувала тільки одна теорія[53]. Її висунув 1964 р. Ернест Ґелнер у сьомому розділі своєї праці «Думка і зміна» («Thought and Change»). Теорія спиралась на емпіричне спостереження за наростанням націоналізму в Марокко, де Ґелнер проводив польові антропологічні дослідження, і на інтелектуальні виклики Елі Кедурі, колеги з Лондонської школи економіки.

Кедурі переконував, що націоналізм — «доктрина, яку було вигадано в Європі на початку XIX ст.» (1960: 1), а саме, 1806–1807 pp. у Німеччині її започаткував Йоганн Ґотліб Фіхте циклом прогресивних лекцій «Промови до німецької нації». Для цього були як інтелектуальні, так і соціальні причини. З одного боку, націоналізм був доктриною волі, яку боронили німецькі романтики, і що уособлювала узагальнення Кантового поняття автономії волі та її застосування до культурних, а надто лінгвістичних сукупностей, які, згідно з поглядами Йоганна Ґотфріда Гердера, були зосередженням культурної відмінності. На думку Кедурі, Кантова емфаза доброї волі як вільного вибору й погляди Гердера щодо автентичної кваліфікації природжених культурних сукупностей були результатами раціоналістичного пошуку моральної й інтелектуальної визначеності доби Просвітництва[54].

З іншого боку, націоналізм був деструктивною і революційною рефлексією на слабосилля й збайдужіння німецьких, вважай європейських, культурних діячів, які цуралися батьківських традицій, а через бюрократичний абсолютизм цілком позбавлені влади. Хоча самі інтелектуали звинувачували у цьому власну дидактичну освіту. На думку Кедурі (1960), націоналізм був рухом невизнаної молоді, «дитячим хрестовим походом». Тому доктрина, що виникла за таких умов, нічого доброго не віщувала; а воно так і сталося. Адже культурних діячів, що вірили в тисячолітнє царство націоналізму, це довело до терору й нищівного розорення етнічно мішаних районів.

А от Ґелнер спростовує численні судження Кедурі. По-перше, він знімає звинувачення з Канта як головного творця націоналізму; адже Кантова автономія доброї волі стосується тільки індивідів, а не спільнот. По-друге, вважає націоналізм позитивним чинником, безперечно, не в розумінні особистої вартості, якою Ґелнер нехтує, а в розумінні ідеологічного знаряддя соціального розвитку. По-третє, попри те, що критично налаштовані культурні діячі й були безперечними лідерами націоналістичного руху, вони, все ж, потребували підтримки нижчого класу, «пролетаріату», за який Ґелнер вважав зірване з насиджених місць селянство, що юрбами подалося до столиць та міських нетрів. Зрештою, хоч Ґелнер і погоджується з Кедурі, що націоналізм з’явився зовсім недавно, він не вважає це прикрою випадковістю чи «вигадкою». Радше націоналізм став неминучим наслідком еволюційного переходу до сучасності, в який з XVIII ст. були втягнені всі світові спільноти. Звідси випливає, що попри свою логічну непередбачуваність, націоналізм став соціологічно необхідним явищем сучасного світу (Gellner, 1964: розд. 7).

Отже, Ґелнер і далі у загальних рисах окреслює свою теорію про те, чому сталося саме так. Модернізація, за яку він вважає індустріалізацію з її супутніми соціальними й культурними чинниками, трансформувала всі суспільства, ніби неолітична революція, яка відбулася близько восьми тисяч років тому. Це спричинило виникнення нового типу індустріальної спільноти, яка потребувала мобільної, письменної та численної робочої сили, здатної до семантичної роботи й безконтекстного спілкування. Оскільки в ранніх аграрних спільнотах письменність була недоступна для всіх індивідів, люди трималися разом завдяки структурі загальних обов’язків та інституцій, що нерідко існували на засадах спорідненості. Натомість у сучасних, індустріальних спільнотах «культура замінює структуру». Тобто «мова й культура» стали новою єднальною силою для подрібненої спільноти, утвореної з позбавлених свого коріння й традицій індивідів, що змушені були об’єднатися в єдиний промисловий механізм, для представників якого єдино прийнятною ідентичністю стало засноване на письменності й культурі громадянство. Саме тому модернізація поступово зруйнувала традиції й узвичаєні спільноти, а мову й культуру, як першооснову ідентичності, залишила без уваги. «Нині,» — запевняє Гелнер, — «ми всі освічені», а щоб стати освіченими громадянами, маємо навчатися за новою, масовою, обов’язковою й стандартизованою державною системою освіти (там же).

Але є й інший, зворотний бік значного зростання модернізації. Поширюючись із центру Західної Європи, вона довільно розтинала території, у різний час, з різною швидкістю й інтенсивністю досягаючи сусідніх регіонів. Окрім того, модернізація поділила населення: на старожилів великих середмість і новітніх, позбавлених власного коріння пролетарів, яких дедалі більше залишали без вкрай необхідних міських засобів існування, як от житло, робота чи освіта. Отже, якщо розділити населення ще й за мовою і культурою, подальші невдоволення, либонь, призвели б до класового конфлікту. До того ж, якщо новоприбулі відрізняються від старожилів кольором, мовою чи релігією, то класові конфлікти можуть посилитись ще й етнічним антагонізмом. За таких обставин новоприбулих пролетарів можуть привабити наполегливі заклики рідних культурних діячів відокремитись і утворити цілком нову націю; інакше кажучи, два націоналістичні рухи кладуть початок двом вороже налаштованим націям. Отже, під впливом власної пишномовної риторики націоналізм обернувся на об’єктивно необхідний і практичний план дій (там же: розд. 7; див. також Gellner, 1973).

Пізніше Ґелнер багато в чому змінив свою теорію. По-перше, він довів, чому в доновітню добу не могло бути ні націй, ні націоналізму. Тоді в цьому просто не було бодай-якоїсь потреби чи користі. «Аграрними» спільнотами незмінно правили нечисленні еліти, які не надто поширювали досягнення своєї культури серед підвладних товаровиробників, бо ніхто в цьому не вбачав жодного сенсу. Населення, своєю чергою, поділялось на безліч збіжних лінгвістичних культур, тому народне невдоволення ніяк не могло набути національної форми. Навіть духівництву, єдиній верстві, що прагла монополізувати культуру, годі було це здійснити (Gellner, 1983).

По-друге, Ґелнер ґрунтовніше розглянув тип культурної характеристики індустріальних спільнот. Окрім того, він вдався до вислову «висока культура», що означав не якусь елітну культуру, а письменну й стандартизовану громадську, «тепличну», культуру, підтримувану фахівцями й системою «екзонаціоналізації» чи громадської освіти. Саме це й протиставлено численним диким, неписьменним «малорозвиненим» культурам, що були характерною ознакою доновітніх спільнот, яким годі вижити в сучасних умовах — вони або самі мають надбати високу культуру, або зникнути. По-третє, Гелнер посилив свої розбіжності з переніалістами та примордіалістами, не тільки висміюючи твердження націоналістичних ідеологій, а й підкреслюючи соціологічну та історичну новизну націй і націоналізму, які хоча й могли використовувати елементи наявних (доновітніх) культур, насправді не потребували цього: «Культурні шматки та латки, до яких вдається націоналізм, нерідко є довільними історичними вигадками. Адже будь-який старий шматок чи латка теж могли б згодитися» (там же: 56). Таких, тільки ще радикальніших, поглядів дотримується Ґелнер у своїй останній праці, де стверджує, ніби нації було створено у XVIII ст., а все, що було до того, позбавлено сенсу. На його думку, нації, як і Адам, не могли мати попередників (Gellner, 1996).

Усе це зумовило дальший варіант Ґелнерової теорії (1983), із набагато матеріалістичнішим і детерміністичнішим світоглядом. Тут нації та націоналізм розглянуто як невід’ємні й функціональні складники індустріальної сучасності, що, своєю чергою, стала цілком націоналістичною. Адже конкретна соціально-економічна система потребує виняткової культури та ідеології, і навпаки (див. також Gellner, 1997)[55].

Такого ж погляду дотримується і Том Нейрн у своїй праці «Дезінтеграція Великої Британії» («The Break-up of Britain», 1977). Він вважає, що саме нерівномірність розвитку стала рушієм націоналізму. Тільки на його думку, це був нерівномірний розвиток капіталізму, а не індустріалізму. Окрім того, капіталізм дістався периферії не сам, а з «путами» імперіалізму. Управителі та армії великих західних держав великою мірою допомагали міській капіталістичній буржуазії експлуатувати колонії. Зіткнувшись з такою навальною атакою, еліти колонізованої периферії опинилися в безвиході. У них не було зброї, статків, технології й досвіду, щоб протидіяти імперіалістичним загарбникам. Але попри все, еліти мали одну перевагу. За такого безнадійного становища вони звернулись до того, чого було вдосталь — до населення. Люди — єдине, що вони мали, і це була вивірена могутня зброя. Вони мобілізували «народ» і відкрили їм очі на власну історію, мову й культуру, тим самим обернувши «почування народних мас» на національний рух опору. Ось чому націоналізм завжди постає як народний, романтичний і позакласовий рух, саме тому націоналізм наснажується етнічними почуваннями народних мас (Nairn, 1977: розд. 2, 9)[56].

Але чи означає це, що характер та ідеали націоналізму завжди залежать від соціального стану та геополітичної ситуації? Чи й справді еліти залежать від реальної народної підтримки та вибору, чи доречні, зрештою, їхні ідеї, коли ситуацію визначають глобальні соціально-економічні процеси? Безперечно, тут не вдалося уникнути теорії модернізації; як висловився Гелнер: «Усі вожді «слаборозвиненого світу» чинять, як вестернізатори, а висловлюються, як народники» (Gellner, 1964: 171).

Так ідеологічному детермінізмові Кедурі, теорія модернізації протиставляє соціально-економічний детермінізм. Зокрема, на думку Ґелнера, саме націоналістична ідеологія доволі недоречна й хибна. Нації не було чимось зумовлено, а тому, природно, люди й не потребували національності. Саме сучасність потребує нових націй, через це виникнення національностей видається цілком природним явищем. Саме сучасність неминуче прибирає «націоналістичної» форми, тому націоналізм і створює нації: «Націоналізм… вигадує нації там, де вони не існують, — проте для дальшої роботи потребує певних уже наявних характерних рис, навіть коли… вони суто негативні» (там же: 168). До питання характерних рис я ще повернуся. А зараз хочу зосередитись на тому, як ідеї, а надто «ідеології» (націоналізму), вилучають з причинового ланцюга. Труднощі постають не з детермінізмом чи браком елітного вибору, а саме з «підходом», де основні елементи й важливі стадії багатозначності та причиновості позбавлено належного пояснення[57].

Ґелнер стверджує, ніби нації створено «націоналізмом», який, своєю чергою, є культурною формою, що вигадала сучасність, тобто сучасним індустріалізмом. За такої теорії націоналізм стає необхідною культурною формою, «високою культурою». Він позбавлений рушійної або керівної сили й не робить якогось окремого причинового внеску; він просто опосередковує індустріалізм через культуру. Це схиляє до думки, що насправді, не має значення якої форми чи інтенсивності набуває націоналізм, байдуже й те, коли, де та яких націй «начаклував» індустріалізм. Усе це другорядне, як на глобальну неминучість «націоналізму взагалі», і таку неминучість годі з’ясувати. Отже, теорія не може пояснити чому націоналізм приязний до одних націй та держав і нещадний до інших, чому одні нації він утворює, а інші нищить, чому ми натрапляємо на релігійні, революційні, расистські, а то й фашистські націоналізми[58].

Інакше кажучи, «націоналізм» в уявленні Гелнера мало, а то й зовсім не збігається з поширеним значенням цього терміну: ідеологія та рух, під проводом яких люди прагли досягти єдності, ідентичності й автономії для своїх націй. Натомість Кедурі надає зайвої ваги таким ідеям та рухам і, як сам зазначив у передмові до пізнішої антології присвяченої африканському та азійському націоналізмам, якраз у них вбачає істинну причину нестабільності (Kedourie, 1971). Але постає питання: що він мав на увазі, коли доводив, як дезорієнтовані й невизнані молоді «маргінали» палко сприйняли месіанські обіцянки націоналістичної ідеології, адже над молоддю тяжіли традиції рідних спільнот і примарні перспективи Заходу[59].

На думку Кедурі, націоналізм — це доктрина волі. На Ґелнерове ж переконання, це всього-на-всього придбана індустріалізмом культурна форма. Кедурі запевняє, ніби націоналістичні ідеали надто могутні в своїх правах; справді, ідеали здатні ввести людей в оману, дезорієнтувати і, врешті-решт, довести до загину. На думку Ґелнера, ідеї не мають такої сили, бо насправді під маскою націоналістичної ідеології приховано індустріальну культуру. Та коли б це була правда, у світі націй можна було б сподіватися більшої однорідності, впорядкованості, зокрема ознак націй, змісту їхніх ідеологій і наслідків. Усе було б прозоро, якби не такі явні недоліки теорії модернізації: у ній немає місця індивідам та їхнім ідеалам. Саме з цього погляду переконання Кедурі, попри всі свої вади, вносить слушні корективи. Він грунтовно розповідає про впливи націоналістичних ідеологій та культурних діячів; і хоча твердження щодо поступового поширення націоналізму не має підстав, виявляється чимало цікавого про філософське тло націоналізму в Європі, а також про настрої та мотиви освіченої африканської й азійської молоді. Отже, думка Кедурі, попри ідеологічний детермінізм, суголосна з Дюркгаймовим висловом, що народжені ідеї живуть власним життям.

Розум та емоції

Дискусія між Кедурі та Гелнером стала неабиякою несподіванкою для прихильників модерністської теорії, адже це була справжня суперечка. Пропоновані докази спираються на відмінні погляди схвалювані науковцями, які поглиблюють конкурентні парадигми, саме тому відтворення цих доказів і набрало форми уявної дискусії.

Зрештою, така полеміка і різниця поглядів стосуються проблеми мотивації, а надто питання, чому люди почуваються і стають націоналістами. На думку Майкла Гехтера, це переважно питання «доцільного вибору». Облишивши своє колись бездоганно структуроване переконання щодо «внутрішнього колоніалізму» розвинутого Заходу, Гехтер (1988) зацікавився загальною теорією солідарності, яка в цілому спирається на аналіз раціонального вибору й методологію індивідуалізму. Певна річ, «суверенні права індивіда» діяти в межах структури з більш-менш визначеними обмеженнями, за яких вони діють, але поведінка індивідів засвоюється з тими вмотивовано вибраними обмеженнями, тобто відповідно з кошторисом понесених збитків і набутих привілеїв. Етнічні спільноти — це яскравий приклад солідарних спільнот, які можуть винагороджувати, карати та контролювати інформацію так само, як у кримінальних групах, котрі можуть накладати санкції чи надавати пільги[60].

Чи може така загальна схема бодай якось висвітлити питання національного відокремлення та національного насильства? Відокремлення — це, як правило, небезпечний напрямок діяльності, тому тільки особисті мотиви, наприклад, перспектива в роботі, здатні переконати середній клас пристати до ідеї національного відокремлення; але й тоді його ймовірність залежатиме від усвідомлення могутності держави-поневолювача (Hechter, 1992: 273-5).

Щодо націоналістичного насилля, то воно, як правило, залежить від масштабів державних репресій опозиційних угруповань, тому ретельно вивіряється: «Існує достатньо доказів, що націоналістичні угруповання вдаються до насилля зі стратегічною метою, як способу отримання своїх спільних зисків, серед яких здобуття суверенітету справляє чималий вплив» (Hechter, 1995: 62). На думку Гехтера, приклад Північної Ірландії доводить обмеженість націоналістичного насилля, адже мало консолідованій спільноті протистоїть могутній державний апарат, здатний приборкати вияви відокремлення. Насилля може посилитися тільки тоді, коли послаблена держава зіткнеться з надзвичайно консолідованим націоналізмом.

Це контекст Гехтерового найновішого й сталого зображення проблеми. Інакше кажучи, він переконує, ніби націоналізм — принцип, згідно з яким межі розселення нації мають збігатися з межами адміністративної одиниці (це не обов’язково держава), є нагальним, бо глобальна модернізація в процесі свого розвитку рухається у напрямку встановлення прямого правлення. У доновітніх імперіалістичних державах периферійні еліти зазвичай були відсторонені від керівництва своїм населенням за необмеженої влади імперії в системі непрямого правлення, яка, загалом, задовольняла всі сторони. Але в сучасному світі централізація влади в країнах стає нормою, і регіональне (периферійне) населення опиняються під владою чужинців, байдужих до їхніх потреб. Отже, тільки для досягнення незалежності периферійні еліти починають вбачати сенс у виборі націоналістичного курсу; і ось чому ми виявляємо націоналізм тільки в сучасному світі (Hechter, 2000, особливо розд. 2–3)[61].

Інакше кажучи, Гехтер відверто критикує свою попередню ідею «раціонального вибору», адже вона майже не пояснює специфіки націоналізму; таку схему можна було застосовувати до будь-якого повстання чи насилля. Постає питання: чому населення має триматися своіх лідерів? У різний спосіб Гехтер наголошує на індивідуальній раціональності в Націоналізмі, де немає місця колективним вартостям, пам’яті, символам та емоціям, а мають вагу тільки матеріальний добробут, суспільне становище та влада. Але хіба це пояснює пристрасне захоплення й масове поширення націоналізму? Чи можна нехтувати, скажімо, силою спогадів про колишні війни й жахіття часів політичних криз, попри привілеї, що дісталися б індивідам, якби вони пристали до конкретного націоналістичного руху або повстання[62]?

На переконання Вокера Конора й Джошуа Фішмана (Joshua Fishman), про це й мови не могло бути. Націоналізм аж ніяк не може бути просто раціональним засобом для досягнення колективного добробуту, адже тут понад усе важить прихильність етнонації, супроти патріотизму, де вагу має відданість територіальній державі. «Громадянський націоналізм», який модерністи насправді підтримують тільки через патріотизм, безумовно, «раціональний» вид лояльності і це, як запевняє Конор, можна обґрунтовано пояснити; а от «етнонаціоналізм», який є справжнім націоналізмом, годі пояснити раціонально. До нього можна тільки вдатися, ретельно все проаналізувавши. Саме так чинили націоналістичні лідери й досягли більшого за науковців поступу, бо інтуїтивно усвідомлювали, що «в основу етнопсихології закладено чуття спільної крові, тому без вагань вдавались до нього» (Connor, 1994: 197). На думку Вокера Конора, нація — це «спільнота людей, які вірять, що їх єднає спільна предківщина. І це найбільша спільнота, яка має колективну віру» (там же: 212; курсивом виділено оригінал). Зрештою, нація й справді грунтується на почуваннях родинних зв’язків; а їхня суть, психологічні зв’язки, що об’єднують народ і відрізняють його від решти, — у підсвідомому переконанні представників нації (там же: 92).

Звісно, віра у родинні зв’язки чи міт про спільне етнічне походження не обов’язкова, адже вона, як правило, не збігається зі справжнім біологічним походженням та реальними історичними фактами. З іншого боку, у вивченні націоналізму мають значення не події, а почування, які беруть гору в конкретному випадку. Віра у спільну предківщину грунтується не на фактах і здоровому глузді, а на сильних і нераціональних (не на ірраціональних) почуваннях представників нації. Привабливість і мотиви таких почувань можна дослідити, але їх годі пояснити раціонально. Намагатися це зробити, значить легковажити глибиною й силою національної віри[63].

На переконання Конора, нації — це всього-на-всього самоусвідомлювані етнічні спільноти. Тоді як для означення й характеристики етнічних спільнот самоусвідомлення не обов’язкове, нації найголовніше мають бути самовизначеними. Таким чином, етнічні спільноти можна розглядати, як «донаціональне населення» і потенційні нації. З іншого боку, оскільки нації повністю самоусвідомлювані спільноти й стали масовим феноменом, випливає, що вони можуть зародитися тільки тоді, коли більшість її представників національно свідомі. На практиці, за умов демократії це значить, що більшість повинна брати участь у суспільному житті нації і, на думку Конора, це своєю чергою, означає необхідність надання їй виборчих прав (там же: 98— 103).

Як виявилось, переконання Конора викликали гостру критику з боку прихильників переніалізму та примордіалізму. Адже його теорія постала, як радикальний тип модернізму, хоч і вельми особливий його різновид. Конор дійшов висновку, ніби нації зародилися тільки на початку XX ст., коли більшість представників нації, зокрема жінки, стали брати участь у суспільному житті, а насамперед у виборах. Звісна річ, вже ніколи не стане відомо про думки й почування давніх селян. Але насправді тільки після 1789 p., коли до догми, що «іноземні звичаї — неприйнятні звичаї», приставало дедалі більше етнічно свідомих людей, поступово стали зароджуватись нації. І в цьому процесі модернізація та громадські контакти виявились важливими каталізаторами. Через встановлення регулярних контактів, модернізація парадоксально розділила людей і зробила їх самосвідомими щодо того, де вони під керівництвом імперської влади повинні культурно асимілюватись (там же: 169–174).

Це доволі несподіваний висновок. Здається, він повністю суперечить змістові Конорової праці, адже самі собою постають питання означення й історичного тлумачення. Таке враження, ніби національний модернізм виник на ґрунті етнічного переніалізму. Але уважніший розгляд схиляє до думки, що це лишень хронологічний або «умовний» модернізм. На переконання Конора, нації якісно не відрізняються від етнічних спільнот, їх не створено модернізацією, як стверджують прихильники соціологічного й «структурного» модернізму. Підтвердженням цьому може бути хоча б те, що нації, як і етнічні спільноти, — феномен загальної психології і, зрештою, усвідомленої спорідненості.

Невже націоналізм позбавлений бодай якоїсь раціональності? Чи й справді, як запевняли романтики, це просто проблема крові та емоцій? Можливо, Джошуа Фішман мав рацію, коли запевняв, що етнічна належність — це така ж категорія «буття», як «знання» чи «вдача», що:

«Етнічна належність завжди постає як феномен спорідненості, внутрішньої неперервності з тими, з ким маємо зв’язок зі спільними предками. Іноді вважають, ніби етнічна належність переходить із покоління до покоління, як «кістка від кістки, плоть від плоті й кров від крові». Адже саме людське тіло дає уявлення про етнічну належність, вона, як правило, проймає наші кістки, кров і плоть» (Fishman, 1980: 84-5).

З іншого боку, невже люди, зокрема націоналісти, ретельно виважують, як стверджує Гехтер, вигоди від участі в націоналістичних повстаннях, збитки від об’єднання в націоналістичні рухи й привілеї «fraternité» (братств), а віднедавна й «sororité» (жіночі спілки)? Навіть коли ми припускаємо (а як на мене, то є така потреба), що в націях і націоналізмі, наявні сильні суб’єктивні складники, а люди інколи «думають своєю кров’ю» і, за висловом Конора, «ніхто добровільно не йде на смерть з користі» (1994: 206), але це ще не означає, що таке явище ірраціональне і його не можна пояснити структурними й культурними термінами. Користуючись термінами соціальної психології, ми хоч і можемо дати означення націям і націоналізмові, але принципово не в змозі їх тлумачити раціоналістично. Хоч як складно, але цю пару годі вважати повністю несумісною. Те, що такі модерністи, як Гелнер і Гехтер приділяють мало уваги соціально-психологічним складникам, ще не означає, що для дослідження націй та націоналізмів ми маємо вибрати психологічну (а може й «нераціоналістичну») позицію і нехтувати історичними та соціологічними тлумаченнями. Навпаки: сутність предмету робить це ще важливішим за умови, що наше осмислення «тлумачення» містить різні культурні, соціальні та соціально-психологічні елементи почуття, волі, символу, пам’яті й відчуття спорідненості, все те, чому Вокер Конор справедливо надає великого значення, а інструменталісти схильні ігнорувати чи нехтувати[64].

Політика і культура

Ще одна проблема, яку я хочу розглянути, стосується ролі сучасної держави, а саме політики, у формуванні націй і розвитку націоналізму. Саме її можна було б назвати проблемою культурного націоналізму або, якщо говорити загальніше, культурної ідентичності.

Від початку 1980-х років низка постмарксистських теорій увиразнили відносну автономію держави й перейняли чимало Веберових переконань стосовно верховенства політики. Усі аналізовані підходи й моделі є модерністськими або інструменталістськими. Ось чому прийнятні тлумачення націоналізму як Майкла Мана, так і Ентоні Ґіденса. На думку обох, націоналізм — це сучасна, централізована, професіоналізована й територіально впорядкована держава, що зумовлює націоналістичні рухи й породжує, як зазначає Ентоні Ґіденс, «культурну сприйнятливість суверенітету, супутню узгодженості адміністративної влади в межах держави-нації» (Giddens, 1985: 219). Так само й Майкл Ман, говорячи про підтримуваний державою британський і французький націоналізми, не залишає двозначностей: «Адже чітке зосередження на нації, як рівнозначності державі, вимагає переважно політичного тлумачення» (Mann, 1995: 48). Таке тлумачення слушне й для «провінційних» націоналістичних рухів (хорватських, угорських, чеських) часів Габсбурзької імперії, де наявність чи брак регіонального управління «було радше ознакою» становлення націй, ніж етнічної належності (там же: 50)[65].

Насправді, Ман висловив куди відміннішу думку стосовно чотирьох стадій розвитку націоналізму в Європі. Перша стадія мала суто релігійний характер і розпочалася в XVI ст., коли протестантська Реформація і католицька Контрреформація спрямували всю силу «інтенсивної влади» на підтримку нової системи елітної письменності. Так тривало приблизно до 1700 p., відтак через торговельну експансію й державний мілітаризм письменність набула стихійного поширення, унаслідок чого зародилася аристократія з почуттям «освіченого громадянства». У третій, вирішальній стадії, починаючи з 1792 р. військова криза обернула «протонації» на справжні міжкласові нації, щоправда в обмежених масштабах. Саме з огляду на збільшення військової повинності, військових податків та регресивних військових позик, заможні верстви населення потребували політичнішого твердження понять «нація» і «народ». В останній стадії, з кінця XIX ст., промисловий капіталізм став усіляко підтримувати нації завдяки зростанню сили держави, яка стала відповідальною за велике коло обов’язків; отже, сприяючи агресивнішому й фанатичнішому націоналізмові, держава обернулася на більш представницьку, однорідну й «національну» (Mann, 1993: 216—47).

Проте вже навіть після першої, підготовної стадії Ман виокремлює значну роль держави, її військові й фіскальні повноваження. Постає питання: чому саме державі слід надавати великої ролі у формуванні нації? Адже Ман датує перші впливи держави десь із 1700 p., а справжнє її втручання у суспільне життя після 1792 р. Принаймні у XVI ст. серед аристократії та буржуазії Англії й, можливо, Франції, Шотландії, Іспанії та Швеції, звичайно, були почуття державності. Доводити, ніби це були не «справжні» нації, означатиме, що нема сенсу говорити про нації аж до кінця XIX ст., коли, як запевняє Вокер Конор, широкі маси вперше отримали громадянські права. Однак, якщо й не можна сягнути так далеко, все ж слід припускати давніше існування «націй», за винятком хіба що військових капіталістичних держав[66].

Безперечно, найретельнішим і чітко продуманим твердженням такого загального підходу є політична модель, запропонована Джоном Бруйлі. На його думку, націоналізм слід розглядати як сучасний, суто політичний рух; адже політична діяльність у сучасному світі неодмінно пов’язана з державною владою. Націоналізм — всього-на-всього аргумент для захоплення й утримання цієї влади. Основне значення націоналізму полягає в здатності запропонувати спільну політичну платформу різним субелітам через мобілізацію, узгодження й узаконення їхніх завдань та інтересів. Майже всі націоналістичні рухи мають за мету або об’єднання держави, або її відродження, але майже завжди, це протидія наявній державі. Ось що пропонує Бруйлі:

[Націоналістичний аргумент] — це політична доктрина, заснована на трьох твердженнях:

(а) Нація має визначений і самобутній характер.

(б) Інтереси й вартості нації понад усе.

(в) Нація має бути якомога незалежнішою. А для цього, як правило, необхідне досягнення бодай політичного суверенітету (Breuilly, 1993: 2).

Націоналістичні аргументи можуть мати неабияку привабливість тільки в сучасних умовах, адже відокремлення абсолютистської держави від громадянського суспільства свого часу викликало збайдужіння й розчарування серед багатьох освічених людей, які в доктрині вбачали запоруку реінтеграції держави й суспільства. У цьому й полягає привабливість історичних аргументів, як от у Гердера. Адже він праг нового виявлення автентичного «Я» і відновлення спільноти до природного стану, злучаючи культурну націю з політичною. На думку Бруйлі, така спроба нового означення безпідставна, але попри все, націоналізм бодай намагався братися за справжні проблеми (там же: 55–64).

Але так чи інакше, ідеологія — вторинна стосовно політики. Інакше кажучи, політичні стосунки та інституції формують завдання націоналістичних рухів. Наприклад, утворення 1871 р. німецької держави-нації майже не зачепило культури, а ще менше романтизм та його ідеологію. Куди більше її цікавила силова політика, геополітика й економіка, особливо якщо йшлося про суперництво між Прусією та Австрією. А втім, як виявилось, це новоутворення було «Німеччиною», німецькою нацією, як відомо, під заступництвом бісмаркової Прусії. Але це не була пруська «держава-нація», це була Німеччина, яка вимагала виконання законів і викликала захоплення широких мас німецькомовного населення, яке раніше розділяло багато князівств. Саме бісмарковою політикою Малої Німеччини (Kleindeutschland) можна пояснити створені для Німеччини кордони. Але чим пояснити почуття, які, врешті-решт, змели ті кордони, чим пояснити потужну хвилю ідентифікації серед багатьох етнічних німців із паннімецьким баченням «Німеччини» (Breuilly 1996а) [67]?

Відповідь можна знайти в означенні самого Бруйлі для першого націоналістичного твердження, а також у його відмові визнати націоналістичним рух за незалежність Сполучених Штатів 1776 р. На його думку, тринадцятьом американським колоніям бракувало культурної ідентичності, «виразної та особливої ознаки», яка дала б їм змогу виокремитися з метрополії та уникати впливу британських правителів. Поселенці були британського походження, були християнами (переважно протестантами), як і їхні гнобителі, розмовляли англійською мовою. Але ж наголошування на культурному критерії ідентичності не збігається з суто політичним означенням націоналізму. Так само, усвідомлення Бруйлі сили мітів і обрядів, про що вже йшлося в розділі 2, не відповідає його винятково політичному тлумаченню націоналізму. Теж можна сказати й про решту політиків-модерністів[68].

Підемо далі. Мирослав Грох (1985) дослідив кілька східноєвропейських націоналістичних рухів і виявив спільні закономірності їхнього поширення. Спершу від невеликих гуртків науковців, письменників та художників, які ретельно розробляли ідею нації (стадія А), ідея ширились через патріотично налаштованих агітаторів, викладачів та журналістів (стадія Б) до ширших верств населення, які й доносили її середнім і нижчим класам та масовим рухам (стадія В). Інакше кажучи, це пряме поширення ідеї від еліти культурної до еліти політичної, а далі до масової мобілізації; у цьому разі «культуру» нема як відокремити від «політики».

Але для розуміння ситуація може стати куди складнішою. Ґрунтовно вивчивши ірландський націоналізм та гельське відродження, Джон Гатчинсон довів, що політичні націоналістичні рухи, мета яких здобуття держави й рух за незалежність, часто доповнюються культурним націоналізмом, мета якого належне вирізнення однієї культурно відродженої корінної спільноти в межах надії. Культурні націоналістичні рухи переймаються насамперед проблемами культурної ідентичності, соціальної гармонії та моралі; ці проблеми для них першочергові й не залежать від жодних політичних дій та виражень. На практиці, культурні й політичні форми націоналізму нерідко змінюють одна одну, тому націоналісти переходять з однієї течії до іншої. Якщо ж політичний націоналізм нерішучий у досяганні своєї мети, культурний націоналізм спроможний заповнити прогалину собою, нагромаджуючи суспільні культурні ресурси, коли й ця енергія спадає, то зароджується новий політичний рух націоналізму. Тому націоналізм не може обмежуватись політичними або ще якимись рамами, а протистояння «політики», «культури» та «етнічної належності» позбавляє змоги прийти до розуміння таких складних феноменів, як нації та націоналізм (Hutchinson, 1987: розд. 1; та 1994: розд. І)[69].

Гатчинсонова широкомасштабна критика зачіпає й іншу проблему: ставлення культури до модернізму. За новітнього періоду рухи культурного й етнічного відродження здатні набути неабиякого поширення, але їх годі помітити за іншої доби. Справді, сучасним культурним націоналістам слід відібрати з прадавньої низки етнічних символів, мітів і пам’яті такі, які б мобілізували «народ» до участі у відродженні нації. Сам факт, що вони чинять саме так, схиляє до думки, що

«попри значну різницю між доновітнім і сучасним суспільствами, освячений часом культурний асортимент (міти, символи й пам’ять), «донесений» до сучасної доби впливовими інституціями (держава, армія, церква), відроджений та реконструйований, адже населення час від часу зіштовхується з подібними проблемами за фізичного й символічного виживання» (Hutchinson, 2000: 661).

Звернімося ще раз до модернізму Бруйлі з відтінками ретроспективного націоналізму й історичного скептицизму vis-a-vis (щодо) постійності культурних елементів ідентичності з доновітніх періодів і аж до сучасної доби. На його думку: «Проблема ідентичності, яка постала поза інституціями, надто тими, що здатні об’єднувати людей попри чималі соціальні й географічні обшири, полягає в тому, що вона неодмінно фраґментована, уривчаста й невиразна» (Breuilly, 1996b: 151).

Єдині доновітні інституції, які б могли стати носіями етнічної ідентичності, держави та церкви або становлять загрозу для національних ідентичностей, або вже стали всесвітніми. Тому:

«Доновітня етнічна ідентичність має незначні здобутки на шляху інституційного втілення поза межами локального рівня. Майже всі головні інституції, які створюють, оберігають і передають у спадок ознаки національної ідентичності, що узгоджуються з їхніми потребами, є сучасними: парламенти, популярна література, суди, школи, ринок праці тощо… Національна ідентичність є надзвичайно сучасним явищем і будь-який практичний підхід до нього має зважати на все вищезазначене» (там же: 154).

Однак це надто невиразне й обмежене бачення ролі інституцій, культури та етнічної належності у виникненні націоналізму. Адже в доновітніх суспільствах можна помітити чимало «інституцій». Навіть якщо й не такі змістовні, як нині, все ж вони правили за «передавача» етнічної ідентичності й культури ширшим масам населення. Окрім того, деякі інституції були значно змістовнішими (не всі ж були фраґментовані й невиразні): мовні норми, обряди й свята, товарообмін і ярмарки, армія та «батьківський край» — усе це, помалу-малу, упродовж багатьох поколінь давало змогу вселяти почуття спільної етнічної належності й наснажило багатьох за сучасної доби. Тому наголошую, немає необхідності ані відділяти «культуру» й «ідентичність» від доновітніх інституцій, ані безпідставно вважати, ніби їм годі правити за підґрунтя наступним націям[70].

Тлумачення та нова інтерпретація

На закінчення розділу я хочу розглянути проблему, яка випливає з попередніх, — якою мірою нації створено націоналістичною інтелігенцією de novo (наново) та відновлено з наявних культурних «матеріалів» та етнічних почувань.

Це складна й багатогранна тема. Ідея про те, що нація є «соціально створена», коли ми не хочемо, щоб вона стала банальністю, має означати щось більше, ніж просте неприйняття примордіалізму чи переніалізму, що вже стало звичним для всіх форм модернізму. Головне, надати ваги соціотехніці й технічним новаціям, створенню культурних пам’яток і текстів, користувати з майстерності й винахідливості для створення нових форм. Така «крайня» форма соціального конструктивізму перевершила Ґелнера, оскільки припускає, що через штучне створення, нація, як і пам’ятки матеріальної й писемної культури, може зникнути, а їхні уявлення та оповіді можуть зупинитись.

Ідея, ніби нація — це передусім культурне штучне утворення, що вирізняється стилем свого задуму й способом представлення, припадає на добу піднесення постмодернізму, хоча її вихідне формулювання випливає з постмарксистської системи поглядів. На думку Бенедикта Андерсона, націоналізм — це, головним чином, форма дискурсу, різновид наративу, коли уявна політична спільнота постає обмеженою, суверенною й горизонтально позакласовою. Насправді нації засновано на національних «друк-спільнотах», таких, що читають літературу й періодику національною мовою, переважно повісті й газети, в яких уявна політична спільнота зображалася б у соціологічно яскравій і легко пізнаваній формі. Своєю чергою, друк-спільноти живилися коштом зростання випуску товарів широкого вжитку, друкованих книжок, надто коли пересичений елітний латинський ринок замінювався ширшими національними ринками. Росту числа читачів допомогли протестантський ідеал читання Святого письма в перекладі рідною мовою та підвищення централізації державних мов, що надало почуття усталеності й стабільності окремим мовам на відокремлених територіях. На думку Андерсона, в однаковій мірі важлива революція в понятті часу. Коли раніше час уявлявся як месіанський і космологічний, обчислюваний в одиницях здійснення подій, то тепер час все більше розглядається як лінійний і гомогенний, а суспільства перемішуються через «пустий гомогенний час» і події прив’язані до часових вимірів і календаря. (Anderson, 1991: розд. 3).

Саме ці історичні події початку новітньої доби зумовили соціальні зміни й переніальні засади. Такі зміни зумовили занепад суспільств, заснованих на священних писаннях (великі релігії, священні монархічні центри, великі імперії), тобто звільнили політичний і культурний простір для дальшого утвердження націй. Та хоч би як там було, існування націй залежить від двох переніальних умов: вавилонського приречення на всесвітню мовну розмаїтість, і загальнолюдського пошуку безсмертя, яке б дало змогу нехтувати вимиранням. Такого безсмертя можна зажити тільки завдяки нащадкам, ненародженої спільноти, з якої може започаткуватись нація. Це доводить, що всі ті «примарні уявлення» про могилу Невідомого солдата були непевні, ось чому таке міжродове братерство «протягом останніх двох століть давало змогу мільйонам людей не тільки вбивати, а й доброхіть віддавати власне життя в ім’я таких обмежених уявлень» (Anderson, 1991: 7)[71].

Тут Андерсон ледь зачіпає центральну (як на примордіалістів) проблему жаги й відданості нації. Але як же він дає цьому раду? Андерсон твердить, що ми готові жертвувати собою тільки заради шляхетних і безкорисливих почувань, як от до родини чи нації. Але в такому разі доречне й чітке твердження Вокера Конора (1994: розд. 8), ніби нація часто прирівнюється до родини («наша родина» та «наша нація»), не тому, що це шляхетно й безкорисливо, а тому, що родина й нація стають жертовними. У нашому випадку все навпаки: через те, що притаманні нам ідентичності, потреби та інтереси пов’язані й залежні від «нашої» родини й «нашої» нації, ми відчуваємо до них таку відданість, що самі готові на будь-які жертви. Це робить нації такими ж спільнотами почуття й жадання, як пізнання й уявлення (Anderson, 1991: 141-3; також див. A.D. Smith, 1998: 140-1)[72].

Такий брак причетності та обмеження колективної волі й почувань притаманні модерністським працям, запропонованих Ериком Гобсбаумом, Теренсом Рейнджером та їхніми прибічниками в книжці «Вигадування традицій» («The Invention of Tradition»), яка вийшла друком того ж року, що й перше видання праці Андерсона «Уявлені спільноти» (Imagined Communities», 1983). На думку Гобсбаума, саме нації та націоналізм багато в чому зобов’язані літературі й вигадуванням національної історії, мітології та символів, які зарясніли в Європі приблизно з 1830 р., а надто після 1870 р. За останні десятиріччя до першої світової війни зауважено наплив таких «вигаданих традицій» — національні фестивалі, стяги й гімни, вшанування полеглих, надмірний потяг до встановлювання пам’ятників, проведення спортивних змагань тощо. На відміну від давніших традицій, які піддались змінам, «вигадані» різновиди були добре продуманими й незмінними витворами культурологів, які переробили символи, ритуали, міти та історичні події на потребу сучасним масам населення, мобілізованим і політизованим індустріалізацією та демократією. Інакше кажучи, це були добре виважені знаряддя суспільного контролю в руках панівних класів. Саме тому, як стверджує Гобсбаум, вивчення вигаданих традицій

«стосується такого порівняно недавнього нововведення, як «нація» з її супутніми явищами: націоналізм, держава-нація, національні символи, історія тощо. Усе це спирається на обряди соціотехніки, які нерідко є добре продуманими й завжди новоствореними, хоча б через те, що історична новація припускає нововведення» (Hobsbawm and Ranger, 1983: 13–14)[73].

Окрім того, поняття «вигадування» доречне для тих, на чию думку нації та націоналізм, у ліпшому разі — прикре відхилення від «руху історії», у гіршому — чудовий приклад хибної свідомості мас. Але чи й справді нація — новотвір, питання суперечливе, як і можливості нарочитих вигадок соціотехніки в цій царині. Наведена Гобсбаумом аналогія має відверто механістичний характер; ніби нації — витвори або вигадки соціоспеціалістів на кшталт технічних винаходів. Але ж їх сплановано й скомпільовано найкращими майстрами, тут годі шукати місце для емоційної або духовної волі бодай найменшої частини населення. Адже населення — це пасивна жертва соціальних проектів еліти, яка шукає нові шляхи вивільнення накопиченої енергії мас. Нації та націоналізм стали сучасним проявом давньої засади рапет et circenses («хліба й видовищ!») (там же: розд. 7).

Але ж хіба народні маси — це просто tabula rasa (чиста дошка), готова сприймати націоналістичні заклики своїх правителів, що вкарбуються в людських свідомості та серцях? Гобсбаум визнає проблему тільки з позиції «вертикального» підходу, але його розв’язання завчасно відкидає будь-які зв’язки між «протонаціональними узами» мас, будь-то регіональні, релігійні чи лінгвістичні, та сучасними націоналізмами в пошуках незалежних територіальних держав. Він припускає, що в доновітній час можна виявити багато «протонаціональних» спільнот, заснованих на регіональних мовах та місцевих релігіях, але Гобсбаум не визнає їх попередниками або предтечами націй, адже «вони не мали або не мають необхідного зв’язку з осередком територіальної політичної організації, яка є головною ознакою нинішнього поняття «нації (Hobsbawm, 1990: 47; курсивом виділено оригінал).

Кілька винятків, як от Англія та Франція, Росія та Сербія, становлять ті випадки, де й далі існують великі інституції (держава чи церква) або пам’ять про тривалу політичну спільність збереглася аж до новітнього періоду й править за основу дальшого масового націоналізму. Будь-який інший історичний зв’язок — хибний, адже діє, за висловом Гобсбаума, поза «ефективною історичною тяглістю» (Hobsbawm and Ranger, 1983: 7; див. також Hobsbawm, 1990: розд. 2).

Але чи й справді будь-який інший історичний зв’язок хибний? І що таке «ефективна історична тяглість»? Окрім того, невже вона конче потрібна для утворення нації? Зрештою, об’єктивна історичність може мати першочергове значення, але виклад фактів повинен знайти не тільки емоційний «відгук» серед населення, а бути правдоподібним. Це, як на мене, головне теоретичне поняття для етносимволістів. Для розуміння могутності й довговічності нації та націоналізму важливо, щоб уявлення про націю знайшли глибокий відгук у душах людей, кому вони призначені; і те, що «народ» і його культура може, своєю чергою, робить свій внесок у процес відновлення нації. Еліти спроможні мати якийсь вплив і забезпечити собі яке-небудь керівництво тільки тоді, коли вони зможуть «по-новому надати» широким масам населення бажане та натхненне уявлення про націю.

Найважливішим у цій суперечці є залежність між пізнанням і почуттям. Якщо хочемо осягти глибину розуміння та широку привабливість націоналізму, ми не можемо виходити з чисто пізнавальних чи корисливих прикладів. Нам потрібно розуміти націоналізм як тип колективної поведінки, заснованої на колективній волі духовної спільноти та поширених почуттях ймовірно успадкованого суспільства; а це означає, що ми повинні сприймати націю, як політичну форму духовної спільності громадян. Хоча Андерсон і визнає лінгвістичну основу типової політичної спільноти й трохи глибше торкається релігійних основ національної ідентичності, він не розкриває її емоційний, не кажучи вже про моральний, потенціал. Натомість, він, спираючись на поняття «уявлення, намагається простежити націю в доробках інтелектуалів та митців. Водночас Гобсбаум припускає, ніби для націоналістів важлива давня історична тяглість, однак вважає їхнє викладення фактів облудним, тому й не намагається збагнути їхні емоційні заклики. Минуле не має нічого спільного з їхніми «новітніми» якостями, не кажучи вже про правдоподібність, і традиціями поширених етнічних мітів, символів та пам яті, до яких націоналістичні рухи зазвичай вдаються й силкуються відновити. Нехтувати або відкидати це, означає перешкоджати глибшому розумінню народної основи націй і націоналізму.

Ось чому етносимволісти, про погляди яких я дав приблизне уявлення наприкінці розділу 3, не вважають процес націєтворення, не кажучи вже про нарочите «вигадування», цілісною структурою, а радше реінтерпретацією наявних культурних ідей та реконструкцією давніх етнічних взаємозв’язків і почувань. Тоді як модерністи й конструктивісти надміру занепокоєні «ретроспективним націоналізмом», етносимволісти, своєю чергою, зосередились на серйозних небезпеках «блокувального презентизму», тобто прилаштовуванні подій минулого винятково до переконань та інтересів нинішнього покоління. Це ускладнює, а то й унеможливлює, розуміння багатьох шляхів, якими етнічне минуле формує нинішні відносини, закладаючи культурні засади й вартості, в яких і через які, утворились і чітко сформулювались потреби й розуміння сучасності. Окрім того, історично обмежений презентистський погляд просто не витримує перевірки історичною наукою. Отож, ніякої tabula rasa (чистої дошки) ніколи й не було (див. Peel, 1989; A. D. Smith, 1998: розд. 8).

На думку етносимволістів, як от Армстронґ, Гатчинсон, та й на моє переконання, нації та націоналізм можна зрозуміти тільки через вивчення колективних культурних ідентичностей упродовж la longue durée (тривалого часу). Але взаємозв’язки минулого з сучасністю та майбутнім аж ніяк не утворюють однобічні причиново-наслідкові зв’язки; це різні види взаємин, що залежать від зовнішнього середовища та ресурсів спільноти (див. Armstrong, 1982 та 1995; Hutchinson, 1994; A. D. Smith, 1986 та 1999а: Вступ).

Спочатку можна розглянути такі три взаємозалежності — культурна тяглість, повторюваність та нове тлумачення. Тяглість можна простежити в таких складниках, як колективні власні назви, мовні правила й етнічне тло. Кожен складник здатен залишитись, навіть коли спільнота, якій він належав, майже повністю зникає, як це відбувалося з пунічною картагенською культурою протягом чи не п’яти століть після повного зруйнування римлянами Картагену. Окрім того, після багатьох змін і перетворень це може стати підґрунтям для відродження спільноти в новій формі; Греція править за взірець такого відродження й нової ідентичності через сталість назви, мови й етнічного тла[74].

Повторюваність етносів і націй значно складніші. Тут справа не тільки у виявленні коренів окремих націй за середньовічної доби й далі, а в доведенні, що національна форма колективної культурної ідентичності й спільнота повторюються за іншої доби й на інших континентах, а тому так відбуватиметься і в майбутньому. Інакше кажучи, поняття нації стосується такого типу культурного ресурсу й суспільного об’єднання, що потенційно наявний за будь-якої історичної доби. Такий тип взаємозв’язку між минулим, сучасністю й майбутнім зближується з переніалістичними твердженнями. Але відрізняється від їхніх засад тим, що припускаються історичні перерви, розриви в цілісності, як між різними націями на тій же самій території, так і між національними формами набутими тим же самим суспільством на тій чи іншій територіях. Отже, можна стати очевидцем виникнення націй разом з етносами на окремому терені, скажімо, на еллінському Близькому Сході, з дальшим їхнім занепадом і знищенням та утвердженням інших націй, як це сталося в середньовічній Європі чи на Далекому Сході. Окрім того, можна виявити межі, в яких окремі етноси, як от вірмени чи євреї, наприкінці античної доби наблизились до національної форми спільноти, з дальшою їхньою втратою або «руйнацією» і повторним виникненням і прибранням нової форми за сучасної доби. З цього погляду, нації — повторюваний, а не сталий прояв суспільного об’єднання й політичної діяльності. До цих питань я ще повернуся.

На завершення (і менш суперечливо) одне з можливих нових тлумачень взаємозв’язку між минулим, сучасністю та майбутнім. Нині задля духовного відродження й оновлення «славної долі» честолюбних спільнот, їхні інтелектуали та лідери намагаються віднайти «автентичну» історію та пов’язати її з гаданою «золотою добою» в етнічному минулому. Вони це роблять, відбираючи і даючи для кожного покоління нове тлумачення змісту тієї минувшини в рамках етнічної культури, відсіюючи притаманні елементи від чужих. Як видно з багатьох прикладів, навіть у разі відверто ідеологічного взаємозв’язку, це все-таки має силу мобілізувати велику кількість людей та вселити в них почуття колективної мети в ім’я «їхньої власної» спільноти. Звертання до етнічного минулого, хоча й не значною мірою, може викликати в «народу» бажання й волю до самопожертви в ім’я одноплемінників, а це можуть зробити небагато ідеологій. Це також встановлює широкі рамки для осмислення місця індивіда в суспільстві та світі, а заодно подає характерну перспективу та програму для всієї нації[75].

З — цього випливає, що, на противагу конструктивістському світоглядові, етносимволічний підхід наполегливо вимагає розгляду причин піднесення сучасного націоналізму в контексті з попередніми колективними культурними ідентичностями доновітніх епох. Найважливішим типом серед таких спільнот є етнос. Цим терміном називають популяцію людей, об’єднаних певною територією і мітами про спільне походження та історичною пам’яттю, а також елементами спільної культури. Таке соціальне утворення повністю ігнорується конструктивістами та майже всіма модерністами і одне з того, що замовчується переніалістами. Можливо, є натяк на визнання його важливості в посиланнях Андерсона на мову, як на критерій спільноти («із самого початку нації були започатковані на мові, а не на крові» (1991: 145), і визнання Кедурі, як самоочевидного факту етнічної розмаїтості людства та спричинювані цим проблеми, коли націоналізм заражає території з етнічно змішаним населенням. Але у викладі модерністів історія взагалі спотворена, прогресивна сучасність викидає геть рештки минулого з його строкатою мішаниною етнічних і релігійних культур, тоді як для етносимволісті нація це незбагненна зовнішня оболонка етнічної належності й окремі нації навряд чи з’явились поза попередніми етнічними зв’язками. Хоч це не означає, що для кожної нації обов’язково повинен бути тільки свій попередній етнос, який служив би її основою (деякі нації можуть і не різнитися етнічно), а значить тільки те, що нації є спеціалізованими результатами розвитку вільних етнічних груп (однієї чи більше), і що етнічна спільнота служить історичним підґрунтям і взірцем для багатьох націй. Нездатність усвідомити значення цього факту, на мій погляд, серйозно завадила розширенню вивчення націй та націоналізму, а водночас спричинила нехтування етнічною пам’яттю, мітами, символами й традиціями, які надають необхідну розгадку для розуміння (сталості) культурних ідентичностей і спільнот (A. D. Smith, 1986 та 1999а; пор. Kedourie, 1960: розд. 6)[76].

Висновок

У розділі розглянуто деякі основні дискусії та суперечки, що відбулися за останні три десятиріччя XX ст. в царинах етнічної належності й націоналізму. Безперечно, годі вичерпно розкрити всі розбіжності або охопити головні теоретичні праці. У невеликій книжці неможливо як слід згадати всі погляди, що вже казати про дослідження у цій щораз ширшій сфері. Деякі з найсучасніших суперечок, надто про гібридизацію націй та впливи глобалізації, я розглядатиму в останньому розділі. Але навіть ці новітні дослідження можна зрозуміти тільки в контексті «суперечливих парадигм», які я розглянув вище. Вони заклали засади й вартості, на основі яких велися дальші дискусії. Я ще доводитиму, що найсучасніші суперечки — це радше паростки давніших підходів, ніж ознака якоїсь нової парадигми.

Окрім того, новітні теоретичні суперечки не тільки розвивають давніші підходи, а й вдаються до певної історіографії націй та націоналізму, спираючись на їхні основні парадигми. Адже слід відтворювати й усвідомлювати різні «історії націй», пропоновані суперечливими підходами, не тільки заради самих націй, а й для розуміння сучасних теоретичних розбіжностей та емпіричних перспектив націоналізму. Саме тому я й переходжу до історії.

5. Історія

Нині існує загальноприйнята «історія націоналізму», певна річ, модерністська.

Згідно з нею, націоналізм зародився в останній чверті XVIII ст. Його становлення відбувалося упродовж сорока революційних років, від поділу Польщі, Американської та Французької революцій аж до реакцій щодо завоювання Наполеоном Прусії, Росії та Іспанії. Відтоді націоналізм поширився в інших частинах Європи, не оминувши Сербію, Грецію й Польщу (з новою силою). Упродовж 1810–1820 pp. ідеї націоналізму перейняла креольська еліта Латинської Америки. Перша велика хвиля націоналізму, так звана «Весна народів», прокотилася Європою 1848 р. її головними досягненнями стало об’єднання Німеччини та Італії навколо Прусії і П’ємонта, а також піднесення Угорщини у складі Габсбурзької імперії. В останній третині XIX ст. у Східній та Північній Європі серед чехів, словаків, румунів, болгар, литовців, фінів, норвежців та євреїв завирувала друга хвиля націоналізму, тоді ж зародилося й кілька націоналістичних рухів за межами Європи — в Японії доби Мейдзі ісину, Індії, Вірменії та Єгипті. На початку XX ст. до них приєдналися азійські етнічні націоналістичні рухи — турецький, арабський, перський, бірманський, яванський, філіппінський, в’єтнамський та китайський, а також з’явились перші паростки африканського націоналізму в Нігерії, Ґані та Південній Африці. У тридцятих-сорокових роках XX ст. по всій землі годі було шукати закуток, якого б не зачепила хвиля націоналізму. Саме на цей час припадає найвище піднесення європейського націоналізму, хоча це й призвело до нацизму та геноциду за Другої світової війни, все ж пізніше пробудило антиколоніальні «визвольні» націоналістичні рухи в Африці та Азії[77].

Тривожними виявилися й останні десятиріччя XX ст. На Заході в шістдесяті та сімдесяті роки, коли вже здавалося, націоналізм «повністю виснажився», він з новою силою спалахнув у рухах за етнічну автономію в Каталонії та Країні Басків, на Корсиці та в Бретані, Фландрії, Шотландії, Вельсі та Квебеку. У вісімдесяті роки цей рух пішов на спад, але після 1988 р. «перебудова» і «гласність» зумовили пробудження націоналізму в радянських республіках, що, своєю чергою, спричинило розпад Радянського Союзу 1991 р. У дев’яностих роках ми стали свідками нових трагедій етнічного націоналізму — на Індійському субконтиненті, Близькому Сході та в районі Африканського Рогу, в Руанді, на Кавказі, а надто в юґославських війнах та їхніх непевних наслідках.

«Великі нації», малі етноси

Я навмисне по черзі наводив основні модерністські трактування історії й типології націоналізму, адже це дасть змогу збагнути модерністський рух та ідеологію. Іноді історичний опис охоплюють почуття пихи й мстивості: перша стадія зародження зумовила романтичне піднесення, що після 1871 р. призвело до агресивного націоналізму великих держав, спричинивши трагедії двох світових воєн і згасання націоналізму. Але оскільки час минав, а націоналізм так і не щез, то цей простий історичний опис слід було переглянути. Це, своєю чергою, означало відмову від простої, лінійної моделі заради плюралістичнішого й геокультурно різноманітнішого підходу, за якого еліти кожної частини світу, хоч і «піратським чином» (споконвічне європейське відкриття), за висловом Андерсона, а прищеплювали тій частині потреби й завдання власних спільнот і культур (див. Anderson, 1991: розд… 4–9)[78].

Однак привабливість унітарної моделі й далі лишається сильною, втілюючи тим самим вплив підходів, успадкованих від модерністської моделі. Одним із таких підходів, що став впливовим, є конструктивістська модель «вигаданих (національних) традицій». Як я вже пояснював, це модель суспільного проектування й управління, за допомогою яких західні еліти спрямовують і формують діяльність та почування мас, яким тільки-но, в добу промислового капіталізму й демократизації, надали виборних прав. Такого підходу тримається й Ерик Гобсбаум у своїй повній і детальній історії двох типів націоналізму.

Гобсбаум, як це бачили в розділі 4, вважає націоналізм суто сучасним політичним рухом, що має на меті створення територіальних держав. А це означає, що ідеологія націоналізму може сягати не далі доби Французької революції. У такому разі, згідно з поглядами Гобсбаума історія націоналізму має брати початок не з 1780 p., як про це свідчить назва його книги, видрукуваної 1990 p., а з 1830 p., після липневої революції в Парижі, коли відновили засновану Французькою революцією громадянську націю й посилився буржуазно-демократичний опір Меттерніховому врегулюванню 1815 р. Тобто, коли повністю сформувалися «великі нації», спочатку в Британії та Франції, а відтак у Німеччині й Італії, саме ті нації, прикметними ознаками яких стали значні території й численне населення. Саме вони, як стверджує Гобсбаум, обумовлюють «граничний принцип» узаконення нації й державності. Серед прихильників ідей Фрідріха Ліста було загальноприйнятим (до цього схилявся й Мадзіні), що тільки ті нації, які досягли цієї граничності територіальних меж, демографічної чисельності й економічної (ринкової) могутності, можуть сподіватися на визнання своєї держави. Згідно з твердженнями Гобсбаума, саме 1830–1870 pp. панував такий граничний принцип, а це означало, що «принцип національної належності» «на практиці стосувався тільки націй певної величини», тобто він був економічно й культурно життєдайний тільки для великих націй (Hobsbawm, 1990: 30-2)[79].

До того ж, це означало, що націоналізм великих націй мав бути об’єднавчим, загарбницьким і експансіоністським за характером. На думку лібералів, це був дороговказ, за яким незмінно рухалась історія в на. прямку більшої територіальної, людської та ресурсної єдності. Крім того, націоналістичні рухи великих націй були переважно громадянські й загальнодемократичні за характером, оскільки завжди прагнули вивести на політичну арену щораз більшу кількість національного населення, беручи за зразок закони, апробовані за часів Французької революції»[80].

Гобсбаум надто добре усвідомлює урядову, або «вертикальну», сутність такого підходу, тому докладає сили, щоб це виправити, залучаючи до свого аналізу чимало народних «протонаціональних» мовних, регіональних і релігійних спільнот, які нерідко утворювались серед населення у доновітню добу. Однак, а про це йшлося в попередньому розділі, такі спільноти відіграють незначну роль, або зовсім не беруть участі, у розгортанні драматичних подій націоналізму. Засуджуючи Гелнера за нехтування почуваннями й уподобаннями народу, Гобсбаум насправді наслідує його, адже розділяє населення на окремі культурні групи, які не можуть засновувати націй, бо дуже локалізовані та, у більшості випадків, аполітичні. Хоча є кілька винятків, коли протонаціоналізм ідентифікували із середньовічною державою та церквою, як от в Англії, Сербії та Росії, і така тривала ідентифікація могла посприяти зростанню нинішнього політичного націоналізму. Отже, «нинішня чи колишня належність до історичної (або сучасної) держави, може безпосередньо впливати на свідомість простих людей і породжувати протонаціоналізм або навіть, як у випадку тюдорової Англії, щось на кшталт сучасного патріотизму» (Hobsbawm, 1990: 75). А щодо сербів, то вони мали традиції колишньої держави, що стало в нагоді нинішньому сербському націоналізмові, адже пам’ять про «давнє королівство, розгромлене турками, збереглася в піснях та епічних переказах і, мабуть, найголовніше, у щоденній літургії сербської церкви, яка канонізувала більшість своїх королів» (там же: 76).

Отже, на переконання Ренана й Вебера, політична пам’ять та інституції мають сильний la longue durée (довготривалий) вплив, тоді як етнічна й лінгвістична ідентифікації здаються сучасними й надуманими. Такий підхід суголосний іншому варіантові гегелівської теорії «безісторичних народів» про те, що тільки ті народи, які колись відкинули політичну традицію державності, здатні створювати сучасні нації й національні держави (див. Rosdolsky, 1964).

Це, безумовно, відповідає негативному баченню Гобсбаумом новітнього розвитку націоналізму в Європі. Оскільки він твердить, що після першої великої епохи європейського націоналізму 1830–1870 pp., яка була винятково громадянською і демократичною, другий тип націоналізму, що захопив Східну Європу, характеризується зверненням до етнічної належності чи мови, або до них обох. Цей другий тип націоналізму, пояснює Гобсбаум, відрізняється від першого трьома особливостями:

«По-перше це відмова від «граничного принципу», котрий, як ми бачили, був основним в епоху лібералізму. Надалі будь-яка група людей, яка вважала себе за «націю», посилалася на наявність права на самовизначення, що, зрештою, означає право на окрему суверенну незалежну державу на своїй території. По-друге, через збільшення потенційних «неісторичних» націй, етнічна належність і мова стають основними, дедалі вирішальнішими і навіть єдиними критеріями потенційної державності. Окрім того, мала місце ще й третя зміна, яка вплинула сильно не на рухи за створення національних держав, а на національні почуття в межах створення цих держав: різка зміна ставлення до політичних прав нації та національної належності, для яких термін «націоналізм» був фактично видуманий в останні десятиріччя XIX ст.» (Hobsbawm, 1990: 102; курсивом виділено оригінал).

У період з 1870 по 1914 роки в Європі спостерігався різкий ріст етнонаціоналізмів разом зі швидким розширенням права участі у виборах внаслідок бурхливого розвитку міської промисловості. Це також була доба зростання нових класів й етнічної міграції та масової расистської ксенофобії, спрямованої, в основному з боку міщан («новоспечених класів») проти іноземців, а особливо проти євреїв (там же: 109—11, 121, 133).

Цей тип націоналізму досяг свого апогею в середині XX ст. як расовий фашизм і нацизм. Після 1945 р. і періоду відносного спокою відбулося відродження дезінтеграційних і розкольницьких етнонаціоналізмів, які стали спадкоємцями націоналістичних рухів малих націй кінця XIX ст. Але тут маємо суттєву відмінність. Сьогодні націоналізм «вже не є пріоритетним напрямком історичного розвитку». Скоріше етнічний націоналізм з’являється як «реакція слабкості й остраху, спроба звести барикади для забезпечення впливу на сучасний світ», в якому величезні глобальні економічні перетворення та закономірний рух населення дезорієнтують і лякають багатьох людей. На сьогодні націоналізм став недоречним. Він утратив свої колишні державотворчі та економікотворчі функції і став «замінником втрачених мрій» (там же: 164, 175-6, 181).

Гобсбаум завершує обнадійливо: «Сова Мінерви, яка вістує мудрість, казав Геґель, вилітає в сутінках. А те, що вона кружляє довкола націй і націоналізму, слід вважати доброю ознакою» (там же: 183).

Нації до націоналізму

Я так докладно цитував Гобсбаума не тільки тому, що його погляди стали достатньо впливовими, а ще більше через те, що вони доволі чітко уособлюють основні особливості конструктивістської версії модерністської системи понять. Вони містять:

(1) погляд, що сучасні нації створені націоналізмом разом із сучасною державою;

(2) що нації, як і націоналізм, з’явились не раніше, ніж на початку XIX ст.;

(3) що нації та сам націоналізм є вигадкою інтелігенції та буржуазії;

(4) що потрібно відмежовувати етнічні («етнолінгвістичні») націоналістичні рухи від громадянсько-політичних націоналізмів;

(5) що націоналізм і нації виконали свої функції і тепер, в епоху глобалізації, стали непотрібними[81].

Але таке модерністське бачення природи, циклічності та ролі націй і націоналізму піддається серйозній критиці. Кожний пункт Гобсбаумового погляду може бути спростований. Я звернусь до суті полеміки про гадане застаріння поняття націй і націоналізму в дальшому розділі. А зараз я хочу розглянути інші питання.

Нації породження націоналізму?

Оскільки націоналізм широко розглядається як сучасна ідеологія, думка, що саме він створює нації припускає не тільки те, щодо націоналізму не було націй, а й те, що не може бути ніяких донаціоналістичних націй. Мало того, це припускає, що «нації» становлять форму дискурсу та культурного артефакту, і є елементами, які можуть набувати значення тільки вкупі з ширшою ідеологією націоналізму. Тут наводиться аргументація, що, мовляв, давнє значення терміну «нація» є вкрай відмінним і ніяк не пов’язане із сучасним (після 1789 p.), зумовленим націоналізмом, змістом.

Цілком осібно від питання взаємозв’язку «слова» та «сутності» існує дві проблеми. Перша з них полягає в тому, що сучасне значення терміну «нація» теж різне і часто неоднозначне. Слід зазначити великі розбіжності серед самих науковців стосовно змісту цього терміну; це ж слушне й щодо політичних учасників і громадськості. У різних частинах світу користуються різними критеріями для означення того, що люди розуміють під цим терміном; сюди відносять релігію, мову та звичаї, етнічну належність, територію і державність, порізно чи в різноманітному поєднанні. Як ми бачили, різні націоналістичні ідеології в рамках однієї «націоналістичної сукупності» виробили доволі несхожі поняття нації. Наскільки ж тоді сучасні значення терміну «нація» відрізняються від давніших[82]?

Друга проблема набагато важливіша. Навіть допускаючи, що ми змогли б закріпити єдине, прийнятне на сьогодні значення терміну, то як ми упевнимося, що попередні (скажімо, середньовічні) розуміння «нації» дуже відрізняються від сучасних. Цю проблему дослідив Адріан Гастінґс. Гастінґс стверджує, що в Англії, починаючи з XIV ст., спостерігається незмінність, в загальних рисах, значення терміну «нація». Такі слова, як «nacion» (Фортеск’ю) чи «nacyon» (Фабіан) у XV ст., та «nacioun» (Вікліф і Роул) у XIV ст., вживали майже в тому ж значенні, що й недавні слововживання, як, скажімо, Мілтон у своїй «Аріопагітиці» 1644 р. («Подумки я уявляю шляхетну й могутню націю подібною до силача, що пробуджується зі сну») чи Семуель Джонсон у своєму «Словнику» 1755 p., де нація визначена, як «Народ, що вирізняється з поміж інших народів; як правило, мовою, походженням чи врядуванням», чи у відозві Пітта Молодшого «наш народ є нацією… і справжня наша назва — англійці». Все це наводить на думку, що, принаймні з початку XIV ст., «англійці почували себе нацією» (Hastings, 1997: 14–16).

Однією з основних причин стійкого використання цього терміну, стали численні англійські переклади латинського варіанту Біблії (Вульґати) започатковані Роулом і Вікліфом, доповнені після Реформації щотижневими читаннями зі «Спільного молитовника». Там, де у Вульґаті грецьке слово «ethnos» перекладено як «natio», англійці вживали слова «nacioun» чи «nacion», а пізніше «nation». У середні віки слово «natio» постійно вживалося у такому ж значенні, як і у Вульґаті, тобто, стосовно народів з окремими «мовою, законами, звичками, системою поглядів і звичаїв» — це майже означальний вислів Бернарда, першого норманського єпископа єпархії Святого Дейвіда, коли він близько 1140 р. описував Папі римському валлійців як націю» (там же.: 17). З цієї короткої лінгвістичної розвідки Гангстінґс робить висновок, що, принаймні в англійській мові, простежується «надзвичайно усталена неперервність протягом понад шести століть у вживанні» того поняття, що глибоко закорінене в Біблії та Вульґаті — і нехтувати таким широким використанням і вживанням терміну «нація», приписуючи його тільки традиції поділу студентів у середньовічних університетах, є абсурдом (див.: 17–18)[83].

Звичайно, «слова» і «сутність» — це різні речі. Але, якщо почуття належності до нації вважати за один з критеріїв національного існування, то тоді, принаймні у випадку Англії, prima facie (судячи з наявних фактів) існує чимало аргументів, щоб сказати, що «нації передують націоналізмові», переважно завдяки послідовності лінгвістичного вживання й переконанням національної належності.

Модерністи у відповідь могли б аргументувати, що коли навіть в деяких випадках нація здається старшою за (свій) націоналізм, більшість націй породжені націоналізмом і потребують пізнавальної моделі нації, пропонованої націоналістичною ідеологією, разом із активізацією націоналістичного ідеалу самовизначення. Крім того, сучасні або «справжні» нації вирізняються піднесенням ролі громадянства: стали масовим явищем нації в яких, згідно з націоналістичною ідеологією, кожний член нації ipso facto (на підставі самого факту) є громадянином. І тільки за сучасності громадянство стало широкодоступним[84].

Всупереч цьому, Гастінґс вказує на «націоналізм» середньовічних націй. Хоч у них і не було теорії націоналізму, ті нації показали власний справжній і дієвий націоналізм, особливо в часи загроз і конфліктів. З погляду Гастінґса, націоналізм насправді є партикулярним рухом. Саме це є джерелом його сили, а не якась загальна теорія самовизначення. Цілком можливо, що починаючи з 1800 p., багато націй започаткувались і сформувались націоналізмом (його ідеологією). Але ще раніше, до цього, був інший шлях: нації в часи загрози породжували власні націоналістичні рухи і були такими ж «самовизначеними», як і нації другого різновиду, що з’явилися після 1789 р.

Доновітні нації?

На думку Гастінґса, модернізм показує тільки одну половину історії націоналізму; іншою половиною до 1789 р. знехтувано.

Неопереніалістська історія Гастінґса вибіркова, але вона різко відкидає взаємозв’язок між націями, націоналізмом і сучасністю, на чому наполягає Гобсбаум та інші модерністи, показуючи ідентичність і неперервність певних націй від їхніх доновітніх витоків до сучасних проявів. Гастінґс відібрав переважно країни Західної Європи і особливо Британію: спочатку він розглядає Англію, далі Шотландію, Ірландію і Вельс; потім Францію, Голландію, Швейцарію, Швецію, Німеччину та Іспанію. Це вельми в традиціях Г’ю Сетон-Вотсона, котрий відрізняв «старі, безперервні» нації від недавно створених націй, головно в Східній Європі й Азії після 1800 p.: «Старими націями Європи 1789 р. були Англія, Шотландія, Франція, Голландія, Кастилія та Португалія на заході; Данія та Швеція на півночі; Угорщина, Польща й Росія на сході» (Seton-Watson, 1977: 7).

У цих випадках нації виникли спонтанно, тобто не з волі націоналістичної чи іншої еліти. Такі нації не планувались і не конструювались (за висловом Гастінґса) згідно з націоналістичною теорією. Проте вони були націями і, до того ж, «націоналістичними»[85].

Загалом, у своїй версії неперервного переніалізму Гастінґс розрізняє «три великі стадії розвитку» європейських національних ідентичностей. Залежно від регіону, перша стадія тривала від V по XV ст., «коли існувала велика кількість локальних етнічних належностей, багато з яких були вельми нестабільними». Здебільшого то були етнічні належності з усною традицією; але в деяких випадках розмовна мова активно записувалась і народна література почала встановлювати межі нових націй. До XV ст. (тобто до настання другої стадії), завдяки розвитку літератури та великих держав, зменшилась строкатість і мінливість етнічної карти і

«можна відмітити наявність більшості основних націй Західної Європи. Люди постійно говорили про них, як про даність. Вони такі ж самі, як і ті, що, згідно з твердженнями теоретиків модернізму, з кінця XVIII ст. створювались на націоналістичних засадах. Їхній взаємозв’язок настільки тісний, що було б абсурдом вважати його випадковим» (Hastings, 1997: 114).

Третя стадія становлення націй, яка «хибно сприймається модерністами за всю їхню історію», розпочалася наприкінці XVIII ст. з крахом французької монархії, що «відкрило шлюзи для революційних рухів, котрі також були націоналістичними» (там же: 119). То був період націоналістичного утворення націй, на чому зосереджуються націоналісти, але воно меншою мірою зумовлювалось «модернізацією», ніж впливом успішних громадянської (в Англії) та парламентської моделей (переважно у Франції)[86].

На думку неопереніалістів, зокрема Гастінґса, доновітні нації можуть існувати, і більшість їх знаходилась у Західній Європі, наслідуючи англійський прототип. І Гастінґс не поодинокий в такій оцінці. Джон Ґілінґем (John Gillingham), зокрема, також вважає, що англійська нація утворилась раніше XIV ст. В роботах Вільяма Мемсберійського та Джеффрі Монмоутського, так само як і Геральда Кембрійського в XI й XII ст., ми знаходимо ясні ознаки усвідомлення англійської нації на противагу Вельсу та Ірландії; і це попри анжуйські володіння у Франції, котрі можна вважати взірцем раннього «англійського імперіалізму» (Gillingham, 1992).

Так само і Хосеп Льобера (Josep Llobera), хоча й наполягає на порівняній сучасності націоналістичної ідеології, віднаходить основи пізніших націй в тривалих етнічних та політичних зв’язках і відносинах в таких ключових місцях Європи, як «Франція», «Німеччина», «Іспанія». Без аналізу територіального розміщення і споминів, зумовлених такими культурно-політичними формаціями, ми ніколи не зможемо надійно пояснити появу пізніших добре відомих сучасних політичних націй (Llobera, 1994: розд. І)[87].

Отже, з такими модерністами, як, приміром, Джон Бруйлі, для якого зростання національного почуття в XVI ст. є не більше, ніж «прелюдією» до націоналізму, неопереніалісти не погоджуються, бо визнають існування націй та націоналістичних рухів ще до XVI ст. Звичайно, Реформація з її індивідуальною молитвою і читанням Біблії в перекладах народними мовами, дуже посилила й поширила почуття національності, на чому особливо наголошує Лія Ґрінфелд (Liah Greenfeld) у своїх детальних і широких дослідженнях основних шляхів розвитку націоналізму. На думку Ґрінфелд, англійський націоналізм насправді трохи випередив Реформацію. Бо розуміння тотожності нації й усього населення — а саме це, на її думку, є ключовим критерієм наявності націоналізму — спочатку значно поширилося серед англійської еліти в 1520-х і 1530-х роках. Але англійська протестантська Біблія та «Спільний молитовник», разом з Фоксовою книгою (протестантських) «Мучеників», надали цьому національному почуттю величезну підтримку й переконливу мотивацію для боротьби проти католицької церкви та її союзника Іспанії. До часів утворення Непереможної армади, почуття належності до англійської нації поширилось на середній клас більшості територій та стало взірцем для прийдешніх націоналістичних рухів у Франції, Німеччині, Росії та Сполучених Штатах (Greenfeld, 1992: розд. І)[88].

Джерела націоналізму

На думку неопереніалістів, джерела національної ідентичності слід шукати в народних почуттях і культурі, а не у вигадках і винаходах еліт.

Отже, нації не можуть бути витлумачені як новітні штучні витвори, що сформовані конкурентними елітами. Хоч еліти й відіграють важливу роль, основні джерела націй та національної ідентичності повинні витікати з чогось іншого і розміщуватись в часі набагато глибше.

Згідно з поглядами Адріана Гастінґса, як ми бачили, доновітні нації сформувались з нестабільних етнічних належностей через розвиток літературних мов і літератур, які встановили межі культур і народів. Безперечно, доновітні «інтелектуали» — поети, книгарі та священики — зіграли в цьому істотну роль. Але на думку Гастінґса основним джерелом націоналізму є релігія, особливо християнство. Церква надавала основну освіту й організувала мережі соціального забезпечення, а священики мали щоденний контакт з масою селян і через щотижневі проповіді та читання мали сильний вплив на почуття і світогляд мас. Крім того, церква дозволила використання народних мов; в результаті вчення, що вона проповідувала, було настільки ж національним, як і всесвітнім, бо поряд з Євангелієм церква сприйняла Старий Заповіт і його політичний ідеал священної національності й царювання. Навіть коли люди не визнавали Біблії, церква, оскільки в Євангелії не було моделі ідеального державного устрою, змушена була прийняти єврейський прототип народу Ізраїлевого, вважаючи себе за verus Israel (істинний Ізраїль) і правонаступника обраного Богом народу. В результаті цього з’явилося просте вчення: кожна нація може бути обраним Богом народом, а люди уподібнювались до стародавніх євреїв, якщо вони були істинними християнами та вірними церкві (Hastings, 1997: розд. 1, 9)[89].

Отже, саме в літературі й клерикалізмі, церкві й біблійній релігії ми повинні шукати витоки й причини розвитку націоналізму. Без християнства, а насамперед юдаїзму, не було б ні націй, ні націоналізму.

Схожий висновок можна зробити з розвідки, проведеної Конором Круз О’Браєном (Conor Cruse O’Brien, 1988а), в якій досліджуються природа й витоки «священного націоналізму» та його обожнювання людьми, яке бере початок з цілісного бачення біблійного, територіалізму, етнічної спільноти й обітованої землі, поєднаного з релігійним вченням, записаним у Старому Заповіті. Далі О’Браєн показує, як ця традиція засвоювалась в Європі й знайшла нове вираження в сакральних ознаках американського націоналізму з його пошаною прапора та молитовними зібраннями.

Отже, на думку неопереніалістів, витоки націй і націоналізму не слід шукати ні в планах світської інтелігенції, ні в інтересах буржуазії в доновітню епоху, а в «глибоких культурних ресурсах» мови, етнічної належності й релігії. Такий висновок сильно полегшує сприйняття понять як «нації до націоналізму», так і «нації в доновітні часи». По суті, це може привести до розгляду троїстої схеми, запропонованої Гастінґсом, з історичного погляду, припускаючи можливість існування націй та націоналізму в стародавні часи, тим більше, що він сам на це посилається, коли звертає увагу на появу окремих націй у Вірменії та Етиопії раніше, ніж в Англії, не кажучи вже про стародавній Ізраїль. До цієї проблеми я ще повернусь [90].

Повсюдність і живучість цих глибоких культурних джерел також дають підстави засумніватись в євроцентристському підході як переніалістів, так і модерністів, оскільки це відкриває шлях для дискусії про наявність доновітніх націй поза Європою, зокрема в Ірані та на Далекому Сході. На думку Гастінґса, націоналізм передався в Азію з Європи через християнство та колоніалізм. Здається, він не зважає те, що, за його власними критеріями, Японія, Корея та Китай, як і язичницька Бірма й сефевідська Персія, ще за середньовіччя вже утворювали нації. Адже в них були народні мови й літератури, а також міти про унікальне зародження й спільне походження. Крім того, їхній державний устрій підтримувався могутніми релігійними інституціями й ідеалами. Конфуціанська модель державного устрою, не кажучи вже про буддизм, може й не бути такою динамічною та енергійною, як в стародавньому Ізраїлі й запозиченою християнством, (чи, коли вже на те пішло, ісламом), і в цьому сенсі Гастінґс може допомогти нам пояснити чому націоналістична ідеологія зародилася на Заході й чому Реформація, зі своїм зверненням до єврейського Старого Заповіту посилила першу хвилю західних націй. Але якщо ми приймаємо критерії визначення нації, запропоновані Гастінґсом, і його періодизацію раціонального розвитку на Заході, тоді ми будемо змушені визнати наявність азійських націй в добу Середньовіччя[91].

Етнічні й громадянські нації

На думку модерністів і конструктивістів, етнічний націоналізм найлегше зрозуміти як пристосовану до нових умов форму елітної вигадки. Це політичний різновид «вигаданої етнічної належності». За словами Етьєна Балібара та Еммануїла Валлерштайна:

«У жодній нації не закладено етнічну основу від природи, але оскільки суспільні утворення мають національні ознаки, населення роз’єднане серед них або переважає етнічно — тобто, відбивається в минулому чи в майбутньому начебто вони становлять природну спільноту, яка має ідентичність походження, культури та інтересів, що перебуває за межами індивідуального розуміння і суспільних умов» (Balibar and Wallerstein, 1991: 96; курсивом виділено оригінал)[92]

Ми знаходимо такі ж деконструкціоністичні наголошення у важливому дослідженні Гобсбаума сутності та ролі мови й етнічної належності при створенні сучасних націй у порівнянні (протягом короткого часу) з економічною та політичною потребою великих громадянських націй. Але для переніалістів в цілому, якраз навпаки: громадянський націоналізм, або патріотизм, за термінологією Вокера Конора, є хоч і не штучним, то безумовно раціональним витвором, тоді як етнічний націоналізм закорінений, врешті-решт, у почуття родинних зв’язків, він суголосний з основними емоціями, породженими людським досвідом і сімейними відносинами. Звідси випливає, що нації хоч і не спираються на «природну» етнічну належність й етнолінгвістичні зв’язки, однак деякі нації можуть мати значну підтримку від своїх держав.

Цю особливість Гастінгс відмічає в Ірландії і, меншою мірою, у Вельсі. Тут, коли не брати до уваги легендарні часи верховних королів і Бероїме Бріана та короткого періоду об’єднання з більшою частиною Вельсу перед англійським завоюванням, держава відігравала мінімальну роль у визначенні нації. Ірландія визначалась своєю релігійною історією, що започаткувалась від місіонерської діяльності Святого Патріка, своїм острівним географічним статусом і святими місцями, як insula sacra (священний острів). Такої думки дотримується у своїй праці Джеймс Лайдон (James Lydon), а також це підтверджується чітким розмежуванням в Ірландії між англійцями та ірландцями в епоху середньовіччя, скажімо, «ремонстрації» 1317 р. чи «Кілкелнському статуті» 1366 p., з їхніми культурними й майже расовими стереотипами, що передували Реформації та шотландській протестантській колонізації Ірландії. Подібне розмежування віднаходиться між Вельсом і Англією, що символічно пов’язувалось з назвою «кімри» і мітом про (римську) Британію. Існують давні етнічні націоналістичні рухи й етнічна належність є основою для них, як це є в більшості сучасних націоналістичних рухів у колишній Юґославії, на Кавказі чи в Африці (Hastings, 1997: розд. 3, 5, 6; Lydon, 1995)[93].

З неопереніалістського погляду, наголошувана відмінність між «етнічними» і «громадянськими» націями та націоналізмами, така модна на сьогодні, е в кращому разі другорядною, а в гіршому — хибною. З історичного погляду, то насправді всі нації та їхні націоналістичні рухи є, по суті, етнічними; і хоча нації можуть часом перевершувати відповідну етнічну належність й містити в собі інші етноси в межах ширшої політичної спільноти, вона наснажується спільною вірою в своє виняткове походження й унікальну історію. Це аж ніяк не робить етнічну основу «природною»; також це не є тлумаченням чи нав’язуванням націоналістів. Скоріше в етнічній належності, мові та релігії визнаються історичні та конструктивні основи національного статусу й суспільно-історичне підґрунтя окремих націй. Модерністи, прибічники західноєвропейського та американського підходів, розглядали територіальні політичні спільноти сучасного Заходу, як канонічні нації — тоді як насправді вони є тільки окремими випадками колишніх етнічних націй, виплеканих сильними державами й протягом століть перетворених на територіальні нації та політичні націоналістичні рухи[94].

Цей погляд спирається на факт, що західні країни історично утворилися навколо «етнічних ядер» — панівних етносів, які породили чи заснували суспільство та стали постачальниками елітних кадрів країни, як це було у випадку перших національних держав — Англії, Франції, Голландії, Іспанії та Швеції — а також в Угорщині, Польщі та Московській Росії. Навіть емігрантська нація Сполучених Штатів була створена елітами панівного британського протестантського етносу, хоч потім її етнічна особливість істотно змінилася через величезний наплив іммігрантів. Віками ці сильні держави територіально розширювались та приєднували інші терени разом з населенням при збереженні панівних позицій домінантного етносу аж до XX ст. (див. A. D. Smith, 1989).

В цих випадках антагоністичний «етнічно-громадянський» поділ історично неточний і соціологічно оманливий. Є нації, котрі поступово перетворились на територіальні та багатокультурні політичні суспільства. Не потрібно перебільшувати різницю між територією та генеалогією, між ius soli (правом місця народження) та ius sanguinis (правом крові), котрі використовує Роджерс Брубейкер для висвітлення відмінностей між французькою і німецькою імміграцією та політикою і практикою надання громадянства. В більшості націй є обидва принципи суспільної організації, навіть коли вони якийсь час зумисне надають перевагу одному з них (Brubaker, 1992; пор. Schnapper, 1997).

Стародавні нації?

Гастінґс пропонує троїсту схему національного розвитку: доба раннього середньовіччя усних етнічних належностей, пізнє середньовіччя та початок новітньої доби — віднесено до першого рівня націй, а доба ідеологічно керованих новітніх націй — до другого. Таке структурування можна критикувати не тільки за його євроцентризм, а й за нехтування ранніми епохами історії людства. Гастінґс не може застосувати свої критерії до стародавнього світу чи розглянути можливість існування націй до чи поза межами юдейсько-християнської традиції. Якщо література народною мовою, за сприяння географічного положення й держави, як у випадку з Англією, є головним критерієм статусу нації, то чому ми повинні зважати на євреїв і відкидати стародавніх єгиптян, вавілонян і персів? Допускаючи, що християнство, засноване на Біблії, було важливим чинником розповсюдження національної ідеї в Європі та на американському континенті, чому ми, своєю чергою, повинні узгоджувати це з тими етнолінгвістичними критеріями, що дозволяють нам виявити ознаки «націй» в інших, ранніх суспільствах?

Саме серед більшості переніалістів увійшло в моду наголошування на тяглості. Гастінґс зі своїми однодумцями може й надали б деяким античним спільнотам право націй, але то були поодинокі випадки, вони не вижили як нації і не мають історичного значення — тоді як англійська нація не тільки стала з кінця XIV ст., а й започаткувала цілу низку інших неперервних націй. Єгипет, Персія, Ассирія, навіть Греція «зникли» як нації, бо не мають нащадків, тоді як Англія очолює численний ряд націй[95].

Звичайно, з цього загального правила був один важливий виняток: євреї. Вони заснували первісний ідеал і прототип нації, і хоч «втратили», на думку Гастінґса, статус нації близько двох тисяч років тому, але відновили її в Ізраїлі в наші часи. Це збиває з пантелику, бо згідно з його ж критеріями визначення національного статусу — а саме, (1) етнічної належності, (2) незмінності рідної мови і літератури, і (3) створення на біблійній основі — євреї, навіть в діаспорі чи у вигнанні (Galut), залишались переважно безперервною нацією, завжди були високоосвіченими людьми із сакральною мовою та літературою, які вони постійно заучували й поповнювали в діаспорі, разом з тим залишаючись вірними своїй обітованій землі[96].

Безперечно, тут важить інший критерій: місце проживання та володіння споконвічною територією. Певна річ, це важлива і часто історично вирішальна ознака національного статусу, така ж важлива як і націоналістична ідеологія. Питання про те, чи зможуть в майбутньому нації сприймати себе як безтериторіальні спільноти, я розгляну в дальшому розділі. Але таке уявлення висуває за норму наявність території для визнання національного статусу: в минулому нації завжди розглядалися як територіальні спільноти[97].

Але якщо територія така важлива для статусу нації, то чи можна віднайти кращий приклад нації, ніж стародавні єгиптяни? Населяючи обмежену вузьку смугу території обабіч берегів Нілу, оточену з двох сторін пустелями з найближчими сусідами (нубійцями й азійцями), вони різко відрізнялись від них звичаями, релігією, мовою та зовнішністю, мали, окрім того, уніфіковану релігію і могутню державу й чітко усвідомлювали свою відмінність від інших націй і мов (в гімні Ехнатона, наприклад). То чи справедливо не визнавати стародавній Єгипет за «націю» чи справжню «національну державу»? (див. Trigger та ін., 1983).

Модерністи можуть заперечувати, мовляв, Стародавній Єгипет був ізольованим прикладом; він не був частиною системи національних держав, що є неодмінною теперішньою ознакою статусу нації. Не беручи до уваги припущення, що всі моделі національного статусу повинні підпадати під сучасні вимоги, ми все ж відмітимо, що в другому тисячолітті до нашої ери Єгипет був фактично поєднаний у близькосхідну регіональну «систему» держав разом з хетським і мітаннським царствами та каситським Вавилоном. Це незаперечний факт, бо про цей період ми маємо деякі відомості завдяки дипломатичному листуванню, що збереглося на глиняних табличках з Телль-ель-Амарна. Інша справа, чи можуть ті державні утворення, завдяки своїм геополітичним зв’язкам, підпадати під ознаки «нації» (Roux, 1964).

Набагато пізніше, в елліністичну епоху, за Птолемеїв, Єгипет теж входив до складу близькосхідної регіональної «міжнародної системи», яка охоплювала Сирію Селевкідів, Пергам, Македонію та Парфію. При цьому, держави мали окремі території з кордонами, кожна спільнота мала власну релігію, мову, календар, закони і звичаї (хоча, насправді, в царство Селевкідів входило кілька таких спільнот). То, мабуть, тоді ми повинні називати ці політичні суспільства «націями» і погодитись з думкою Дорона Менделза (Doron Mendels), що «нації стародавнього Близького Сходу, які були сусідами євреїв, мали характерні й однозначні символи політичного націоналізму, тобто, храм, територію, монархічну форму правління й армію» (1992: 1).

Хоча націоналізм стародавнього світу й несе в собі інший зміст, відмінний від націоналізму «новітніх часів», і в еллінські часи, за виразом Менделза, був просто «етнічністю, яку для зручності ми тут будемо називати «націоналізмом», то чому ми не повинні визнавати повсюдну наявність націй в стародавньому світі, які у всіх своїх головних характерних рисах схожі з сучасними? І чому ми не можемо визнавати безперервне повторення націй в наступні епохи[98]?

До цього схиляється й Стівен Гросбі в своєму ґрунтовному вивченні давнього Ізраїлю. Порівнюючи давніх євреїв VII ст. до н. е. з грецькими, арамейськими, едомейськими, єгипетськими та вірменськими античними спільнотами, Ґросбі серйозно вважає їхнє колективне самоусвідомлення як нації і підкреслює примордіальний характер ставлення людей до своєї землі: за його висловом, «народ має власну землю, а земля має свій народ». Водночас, еліти юдейського царства твердо вірили в існування єврейського «народу», який жив на власній договірній, обмеженій священній території, шануючи єдиного Бога Яхве в зазначеному центрі — в Єрусалимському Храмі (Grosby, 1991: 240).

Майже так само стародавні єгиптяни виказували свою відданість до землі» (Нілу), твердо дотримуючись думки, що Єгипет належав винятково єгиптянам і був під захистом і владою верховного бога землі Амона, віра, якої, на думку Гросбі, бракувало античним грекам, але яку можна віднайти в стародавній Вірменії (там же: 247; 1997: 21)[99].

Однак для таких інтерпретацій існує багато обмежень. Брак доказів з античного світу і небезпеки «ретроспективного націоналізму», трактування попередніх епох у світлі пізніших концепцій та упереджень, робить такі аналізи, в кращому разі, завчасними. Ґросбі й сам усвідомлює труднощі з наведенням доказів і категоричністю результатів досліджень: «Рідко коли суспільство точно підпадає під якусь визначену аналітичну категорію. Це справедливо не тільки для античних спільнот, а й для сучасних національних держав також» (Grosby, 1997: 2).

Окрім того, існує ще одна пов’язана з цим проблема. Навіть якби ми могли обгрунтовано визнати античні «нації», це ще не спричиняє якусь правонаступність їм окремих сучасних націй. Давні єгипетська чи грецька нації мало узгоджуються із сучасними єгипетською чи грецькою націями, попри територіальну та (у Греції) лінгвістичну сталість. На думку модерніста Пасхаліса Кітромілідиса (Paschalis Kitromilides), саме це є основною темою для гострої критики націоналістичної історіографії та грецького націоналізму. Це, каже він, Константінос Папаріґопулос у своїй визначній «Історії грецької нації» («History of the Greek Nation») в середині XIX ст. вперше висунув ідею спадкоємності грецької нації, яка безперервно продовжувала існувати, пройшовши шлях від часів класичної античності через розкіш Візантії до сучасного незалежної грецької держави. Тоді як насправді, на думку Кітромілідиса, протягом середньовіччя аж до початку XIX ст. Греція і греки були однією з частин величезної Візантійської імперії та православ’я (а згодом і Османської імперії), поряд з іншими новітніми й новоствореними політичними спільнотами Сербії, Болгарії та Сербії (Kitromilides, 1989 і 1998; див. також Just, 1989).

То що, тоді грецькі націоналісти зовсім не мають рації, виводячи грецьку націю від Візантійської імперії, і навпаки, виправдані заяви модерністів про те, що грецька нація виникла тільки на початку XIX ст., з приходом сучасності? Оскільки модерністи визначають націю, беручи за основу загальне громадянство, національну культуру й визначену територію, то грецька нація була немислима в доновітню епоху. Але, якщо ми нав’язуємо цей критерій, то чи можна тоді щось говорити про грецьку націю до 1922 p., коли Греція зазнала поразки у війні з Туреччиною і відбувся обмін населенням та стабілізувалися її кордони? Модерністи зіштовхнулись також із проблемою «загальної співучасті (грецькій) нації, і тоді, беручи це до уваги, нам важко щось сказати пр грецьку націю до XX ст. З іншого боку, якщо ми даємо неопереніалістичне визначення нації на основі етнічної належності, народної мови релігійної культури, то можемо говорити Про наявність грецької нації у Візантійській імперії наприкінці її існування, а потім, за часів Османської імперії, у формі самоврядних православних громад, котрі очолювались греками і грекомовним духівництвом. Окрім того, з відновленням грецької філософії та мови у пізній Візантійській імперії, можна говорити про слабкий культурний зв’язок із класичною Грецією, хоч після VI ст. грецька демографічна цілісність і була сильно порушена величезним допливом аварів, слов’ян і албанців (Baynes and Moss, 1969: розд. 1; Armstrong, 1982: 174-81).

Схожі проблеми історичного тлумачення можна віднайти і в інших сучасних націях, котрі претендують на безперервне минуле, що сягає античності. Єгиптяни, перси, вірмени та євреї зазнали численних демографічних і культурних переривань чи стосовно теренів їхнього початкового розвитку та незалежності, чи через вигнання та переселення зі своєї «батьківщини». Щодо єгиптян і персів, то до ефекту переходу в іншу віру додався великий наплив культурно відмінних іноземців — греків, арамеїв, арабів і турків. Інколи чужоземні етнічні групи навіть захоплювали країну та встановлювали правління своїх династій — зокрема, в Єгипті аж до XX ст., а в Персії до перемоги конституційного руху також на початку минулого століття. Щодо вірмен і євреїв, то безнастанні іноземні поневолення — вавилонянами, персами, еллінами, римлянами та візантійцями — значно збільшили еміграцію і вигнання та дальшу перевагу діаспорної спільноти, яка ніколи не поривала зв’язків зі своєю історичною батьківщиною. Але чи можна назвати діаспорну спільноту «нацією»? Чи слушно говорити про вірменську та єврейську націю тільки стосовно XX ст., коли на частині їхніх історичних теренів утворилися порівняно незалежні держави з можливістю незмінних кордонів, національної культури й активності мас[100]?

Нації в історії: альтернативний погляд

Але яке з цих двох тлумачень прийнятне для нас? Очевидність кожного з цих визначень, у ліпшому разі, неясна. Візьмімо питання кордонів. Ґідденс, наприклад, висуває модерністський аргумент, мовляв, доновітні державні утворення мали нетривкі й невизначені рубежі, тоді як сучасні держави відзначаються більш-менш постійними й непорушними кордонами. Можна сперечатися, але не все було так, як він заявляє. Володарі стародавніх імперій мали досить чітке уявлення про межі своїх територій; північні рубежі Римської імперії, наприклад, залишались незмінними понад століття, а китайці намагалися закріпити свої північні кордони Великою стіною. Стародавні єгиптяни мали надані самою природою східні, західні й північні кордони, те ж саме можна сказати й про японців, як тільки вони підкорили айнів. Щодо євреїв, то в Біблії вказані межі обітованої землі, хоч і не завжди чітко окреслені.

Те ж саме стосується критеріїв масової «народної культури» та «громадянства». За мірками XX ст., їх не було в більшості доновітніх спільнот. З одного боку, більшість із них мали етнорелігійні визначення приналежності та культури; з іншого, — як ми бачили, маємо обмаль документів, що доводили б наскільки доновітнє населення залучалося до елітної культури своїх спільнот. Окрім того, є натяки на таке опосередковане залучення через великі релігійні святкування, храмові культи, правові норми, базари, ярмарки та рекрутування до війська. У середньовіччя, за панування великих світових релігій, таке залучення стало регулярнішим і безпосереднім, хоч і надзвичайно політичним.

Все це схиляє до думки, що модерністи мають право наполягати на важливості відмінностей між націями сучасного світу та колишніми колективними культурними ідентичностями. Водночас ми маємо бути обережними, щоб не створювати ні дуже великих відмінностей між «доновітніми спільнотами» та «сучасними націями», ні завчасно відкидати, як це робить Гобсбаум, всякий зв’язок між доновітніми суспільствами та новітніми націями. Така прірва існує тоді, коли ми обмежуємо нашу увагу тільки верхніми верствами, які, будучи в цілому космополітичними та культурно незаангажованими в доновітні епохи, стають все більше національними й націоналістичними в новітню епоху. Така ж прірва існує й тоді, якщо порівнювати новітню добу з окремим «доновітнім» періодом, вважаючи його майже незмінним, таким чином створюючи штучну модель «до і після» подій. Охопивши проблему історично вглиб аж до епохи ранньої античності, можна вирізнити різні моделі та періоди колективних культурних ідентичностей і, сподіваюсь, точніше й комплексно оцінити їхній розвиток (див. McNeill, 1986; пор. A. D. Smith, 1994).

Етнічні категорії та етнічні належності

Першими з таких моделей, і, мабуть, найраніші стадії в писемній історії, є, так звані, «етнічні категорії» — населення, що має колективну власну назву і притаманну всім одну чи декілька невід’ємних культурних ознак, як правило мову та звичаї, котрі вирізняють їх з-поміж інших, і яке, зазвичай, має (чи вважає, що має), деякий зв’язок з окремою територією, хоч вона може бути непостійною і невизначеною. Такі категорії з боку мають вигляд, етнічних, тобто мають спільні витоки та історію, навіть коли населення не має власного міту про спільне походження. Такі категорії, за словами Гастінґса, нестабільні й часто недовговічні тому, що вони не мають непорушних кордонів, не мають символів чи мітів, кодифікованих в текстах і пам’ятниках культури. Спільна етнічна належність приписується населенню ззовні, але не відчувається зсередини, принаймні, у нас немає письмових свідчень і ми не знаємо, чи мали її члени якісь колективні зв’язки та почування.

Ситуація та набір ознак починає змінюватись з появою родоводів, роди об’єднуються в поселення чи систему сусідніх поселень через посередництво взаємних шлюбів і починають простежувати свої родовідні лінії до спільних предків. Такі родоводи зазвичай передавались молодшим поколінням усно, але пізніше могли бути записані в хроніки й епічні поеми. Ці родовідні міти про етнічні витоки й предків часто прив’язувались до міграційних споминів і ритуалів, символів та мітів загального культу, які поєднують людство з космічним світом і віддають родове об’єднання під захист богів. Чим тісніше генеалогічні міти та міграційні спомини переплітаються з культом та ритуалами, тим сильнішими стають зв’язки та почування членів, навертаючи їх спочатку в тісну мережу колективної діяльності та взаємозв’язків, а потім до повністю сформованої «етнічної спільноти», або етносу — людського населення, яке має міти про спільне походження, спільну історичну пам’ять, один чи більше елементів спільної культури, зв’язок з рідною землею і сильне почуття єдності, принаймні серед еліти. Такі спільноти, зазвичай, мають різноманітні економічні, суспільні та політичні інституції, тривкі та явні кордони, цілком визначене сприйняття чужинців та іноземців, часто посилене постійною зарубіжною діяльністю, такою як торгівля, мобільність і взаємообмін ідеями та технологіями (див. Barth, 1969: Вступ; Nash, 1989; Eriksen, 1993).

В ранні епохи, коли існувало дві-три моделі етнічних категорій, взаємопов’язаних груп і спільнот, відбувався частий прямий і зворотний рух населення між різними типами етнічних формацій. Цей процес, звичайно, не обмежений епохою античності та раннім періодом писемної історії. Ми продовжуємо знаходити різноманітні етнічні утворення — категорії, взаємопов’язані сукупності та спільноти — безпосередньо в сучасну епоху не тільки в Африці й Азії, а й також серед європейського населення. Це вказує на те, що моделі культурних ідентичностей, окреслених тут, не утворюють еволюційних послідовностей. Моделі проявляють деяку аморфність та взаємне перекриття і тут немає цілковитої однозначності, вже не кажучи про їхню послідовну історичну змінюваність.

Епічні держави та ранні нації

Античний світ, разом зі своїми містами-державами, царствами й імперіями, був здебільшого етнічним. Чимало відособлених етнічних утворень не прибирають якихось політичних форм і не виказують політичних устремлінь. З іншого боку, ті, що викристалізувались як повністю етнічні спільноти, прагнуть знайти таке політичне вираження і форму, які можна було б назвати «етнічними державами». Це особливо проявляється там, де впливове духівництво домагається монополії на культурне вираження і безпосередньо об’єднується з панівною елітою, щоб створити доволі згуртовану й унітарну державу. Так було в стародавньому Єгипті та, до певної міри, в набагато етнічно неодноріднішому Ірані доби Ахеменідів і пізніше за Сасанідів. Тоді було обмаль таких всенародних почуттів, які б зв’язували населення, як це ми спостерігаємо в націях, через те, що знать і духівництво здобували різну освіту, хоча в стародавньому Єгипті культура вищих верств суспільства просочувалась до нижчих прошарків, завдяки унікальному географічному положенню долини Нілу і майже повній монополізації культури жерцями (див. Frye, 1966; David, 1982).

Дещо інша ситуація була в стародавньому Ізраїлі та Вірменії (щодо Арамеї, то ми маємо обмаль свідчень, щоб скласти правильне судження). Піднесення впливових мітів і символів, пам’яті та традицій суспільства, рідна земля й історичний шлях вселяли у вірмен і євреїв не тільки почуття відмінності від оточення, а й наповнювало їх почуттям братерства в межах спільноти. Безперечно, тут сильну твірну роль відіграла монотеїстична релігія. Хоч класові відмінності зоставались помітними, особливо у Вірменії з її землевласницькою знаттю, відчуття спільної долі й політичної солідарності можна було віднайти на всіх рівнях суспільства. Це найбільш явно проявилось в діяннях стародавніх єврейських пророків і відгукові на їхні заклики до каяття і поверненням до лона Тори. Після руйнації вірменського царства у вірменських літописах доби раннього християнства ми також знаходимо почуття спільної долі серед вірменської еліти. Особливо це помітно в записах Мовсеса Хоренаці. В обох випадках почуття відмінності та спільності поєднувалось із жаданням політичної автономії, яка, попри те, що вони її, зрештою, втратили, звернене до ідеалу чи «золотої доби» незалежності і живить сподівання майбутнього політичного відновлення (див. Lang, 1980; Zeitlin, 1984; Grosby, 1997; Panossian, 2000).

У цьому разі є сенс стверджувати існування «націй» в античному світі, хоча й з деякими застереженнями та в обмеженому обсязі, знаменуючи започаткування нової моделі поряд з поширенішими моделями етнічних держав. Справді, тут немає сенсу говорити про участь народних мас у політичній діяльності (у класичних Атенах в ній могли брати участь тільки дорослі чоловіки), не кажучи вже про повноправне громадянство чи економічну єдність. Але, як уже переконалися, суворе дотримання цих критеріїв спричинило б вилучення зі списку багатьох так званих сучасних націй і зволікання з появою більшості «націй», навіть у демократичних державах, аж до закінчення Першої світової війни.

У цьому, мабуть, суть справи. Для більшості модерністів, нації можуть бути реально віднайдені тільки в демократичних спільнотах, бо тільки в них ми можемо по-справжньому говорити про всенародне громадянство. Іще, тут проглядається центрально- й західноєвропейська схема національного розвитку. Окрім того, цим самим застосовуються новітні контексти й критерії до епох, які мали доволі відмінні відносини і передумови. Для більшості людей стародавнього світу мало значення в яких взаємовідносинах вони перебували з часто незрозумілими й шаленими силами природи, що керувались богами, котрих можна умилостивити церемоніями та жертвоприношеннями. За таких умов, громадянство сучасного світу знаходить такий еквівалент у всенародній участі в широкомасштабних шануваннях і ритуалах, у виконанні етнічних і релігійних обов’язків, які пов’язують спільноту гаданої спорідненості в суспільство віри та шанування, в розумінні спільності, пробудженої символами й мітами про етнічне походження та вибраність та колективному вшануванню засновників і героїчно полеглих. Там, де мало місце таке поєднання, ми можемо говорити про націю з релігійними традиціями та ритуалами, котрі відіграють роль еквівалента юридичних прав і обов’язків сучасного громадянства. Отже, ми можемо говорити про своєрідні античні форми нації[101].

Династичні та патриціанські нації

До третьої моделі у своєму переліку Адріан Гастінґс зараховує середньовічні династичні та/або патриціанські європейські нації. З одного боку, на Заході (в Англії, Шотландії, Франції, Данії, Швеції та Іспанії) існують міцні династичні нації, побудовані на базі «побічного» (латерального) етносу й сильної держави, котрі засновані в період з XII по XV ст. і знайшли наслідування в деяких східноєвропейських країнах, особливо Польщі, Росії і, протягом деякого часу, в Угорщині. З іншого боку, з явились нації, хоча й менш цілісні, але з численною аристократією й буржуазією, які мали сильне почуття етнічної відмінності, відчуття релігійного братерства й прагнення політичної автономії, їх пов’язувала спільна батьківщина й культура, релігія чи мова, або те й інше. Я маю на увазі Швейцарію та Нідерланди доби пізнього середньовіччя, а також, меншою мірою, середньовічну Ірландію, попри її хронічну роздроленість. У цьому разі сильні міти, символи й пам’ять про героїчно полеглих сприяли виникненню особливого, зорієнтованішого на віру, хоча й менш цілісного типу суспільства (див. de Paor, 1986; Schama, 1987; Im Hof, 1991).

Не треба перебільшувати відмінностей між цими двома (династичними й патриціанськими) типами націй доби пізнього середньовіччя. Обидва типи, тією чи іншою мірою, є витворами «побічних» аристократичних етносів, в яких культура панівної знаті просочилась до середніх класів і до деяких віддалених регіонів. В династичній нації посередником такого культурного розповсюдження була сильна етнічна держава, правителі якої тяжіли до згуртування й об’єднання шляхом «бюрократичної інкорпорації» різних класів і релігій у суцільну національну державу. Патриціанські нації, створені порівняно згуртованою аристократією чи міською знаттю через конфлікти з центральною владою (і між собою), мали підтримку духовних лідерів за часів палкого релігійного завзяття. Дальший геополітичний поділ, і навіть певною мірою ізоляція, сприяли поширенню цієї релігійної культури між середніми й нижчими верствами. Такі повільні й часто нерівномірні процеси національної розбудови за середньовіччя необхідно, своєю чергою, відрізняти від сучасного підготованішого й цілеспрямованішого буржуазного процесу створення нації інтелігенцією та середнім класом (див. A. D. Smith, 1989).

Важливо пам’ятати, що у всьому тогочасному світі переважали етнічні групи. Нації, будь-то династичні, чи створені аристократією та буржуазною верхівкою, були скоріше винятком, навіть після епохи Відродження і Реформації. Приклади Швейцарії, Данії та Ірландії ніде в Європі не розповсюджувались, вже не кажучи про весь світ, аж до появи революційного націоналізму. І не повторювались вони, по суті, в династичних національних державах Західної та Північної Європи, за винятком Польщі, Росії та, протягом деякого часу, в Угорщині. Далекосхідні ж «етнічні держави» Китаю, Кореї та Японії, а також Таїланду, Камбоджі та В’єтнаму й розміщеної західніше сасанідської Персії (насправді ж переважна більшість цих країн мала у своєму складі невеликі, а то й численні меншини), виказували обмаль почуття братерства й недостатньо тривку єдність, щоб збалансувати почуття своєї етнічної несхожості щодо іноземців та бажання зберігати політичну автономію своєї батьківщини. Впадали в очі класове розмежування і відсутність масової участі в релігійних заходах, хіба що за винятком Японії, економічна єдність та правова уніфікація на всіх теренах країн була недостатньою.

Так було і в Японії до пори сегунату Токугава (1603–1868). Починаючи з XVII ст., і вимушеної ізоляції Японії від зовнішнього світу, зростання культури середніх класів і солідарність, що підтримувалась відносно однорідною етнічною належністю Японії та острівним географічним положенням, допомагали пронести почуття вибраності й живили історичне та культурне відродження, яке знаменувало пізнішу реставрацію імператорського правління за доби Мейдзі ісину. Лідери Мейдзі ісину сподівалися не тільки поставити минуле на службу тогодення, а й вишукували місце для сучасності під знаменням сприятливого й славного минулого. До самісінького вторгнення Заходу, яке стало стимулом для реформ, форма і зміст тих змін зумовлювались внутрішнім розвитком Японії за сегунату Токугава, а то й сягали давнини літописної імператорської спадщини. Потім на цих засадах етнічно більш-менш однорідна буржуазна нація після 1868 р. створила підґрунтя для сучасного японського націоналізму (див. Lehmann, 1982; а також пор. Doak, 1997).

Іншим винятком була сафавідська Персія (1501–1722). До того часу династії, що змінювали одна одну, і які нерідко панували над різними частинами Іранського нагір’я, тільки покріплювали іранську етнічну й географічну різноманітність й ускладнювали зростання всенародної співдружності та співучасті. Почування особливої перської ідентичності та вибірності, що розквітло за доби новоперського мовного відродження десятого й одинадцятого сторіч, протягом століть обмежувалось тільки рамками невеликих письменних еліт. Однак після 1501 р. могутня династія тюркського походження поклала початок політичному оживленню й культурному відродженню, що покріплювалось принесеним войовничим шиїтським віросповіданням. Об’єднання Ірану сприяло поширенню шиїтського культу «дванадцятого імама» зі столиці Шах Аббаса Ісфагана по всьому Іранові, після чого до 1722 р. більшість іраномовних персів стали шиїтами, а перську ідентичність мимохіть стали сприймати рівнозначно з шиїзмом. Хоча це відродження й підупало за часів успішної афганської династії Каджарів (1796–1925), воно заклало підвалини характерного етнічного перського почуття солідарності, яке знайшло політичне вираження в буржуазному конституційному русі 1905–1906 pp. (див. Cottam, 1979; Keddie, 1981: розд. 1–3).

Революційні націоналістичні нації

Буржуазний націоналізм. Бере початок від голландської революції й англійської громадянської війни. Він започаткував новий, набагато цілісніший і цілеспрямованіший різновид нації. Спочатку підживлюваний войовничим, реформованим, пуританським варіантом християнства, з посиленим почуттям етнічної вибраності, яка не тільки породила новий тип режиму — ісламські фундаменталісти століттями пізніше пішли ще далі — а й новий характер потреб для політичної автономії та політичної участі населення, заснованих на зразках Старого Заповіту. Ключовими поняттями, які узагальнювали ті потреби, були питання «нації» та громадянства». Разом вони вказали напрямок для буржуазно-демократичного націоналізму, при якому культурно особливий «народ» повинен стати єдиним законним джерелом влади й тільки належність до цього народу означає набуття свободі прав, що дістаються громадянам. Ця буржуазна національно-демократична логіка була розроблена філософами й публіцистами французького Просвітництва і вказувала, де підкопати підмурки і зруйнувати шви абсолютистської держави та її систему привілейованих верств, що здебільшого спиралася на знатність походження (див Walzer, 1985).

Але націоналістичний чинник цього розвитку цілком підтвердив як життєвість, так і демократичність. У разі звернення до «нації», а у Франції це робилося в першу чергу для захисту своїх прав прибічниками парламентаризму в битвах з централізованим абсолютизмом, вони поверталися до ранніх концепцій «національного характеру» та «духу нації», що були розроблені великими землевласниками і буржуазною верхівкою спочатку в Англії, а потім у Франції наприкінці XVIII ст. Ці ідеї, своєю чергою, витягували і секуляризували досить давні етнічні спогади й релігійні переконання в етнічній вибраності — твердій вірі у те, що Бог захистить і благословить ті народи, які коряться Його заповідям і сумлінно виконують покладену на них місію. У Франції така віра пов’язувалась за аналогією з древнім Ізраїлем, зосереджувалась на фігурі короля та його володіннях і сягала принаймні XIII ст., а ранні утворення можна було віднайти ще в часи франкського королівства чи в англо-саксонському середовищі (див. Armstrong, 1982: 154—9; Beaune, 1985).

Саме такі ідеї знайшли певний резонанс серед «вертикальних» або демотичних етносів і секуляризованої інтелігенції. В Центральній і Східній Європі, а потім в Азії й Африці на початку XX ст. інтелігенція і професіонали намагалися повернутись до своєї етнічної спадщини та народної культури й мобілізувати середні, а при нагоді, й нижчі класи до політичних дій. «Народна мобілізація» від імені етнічної групи під проводом інтелігенції спричинила повторне відкриття, присвоєння та політизацію рідної культури, як основи для всенародної агітації та політичних вимог. Такий «висхідний» принцип був зокрема привабливий для тих спільнот, котрі довго підпорядковувались великим і часто деспотичним імперіям, були інкорпоровані в них, і не мали сильних інституцій, які могли б «донести» і запропонувати нові світоглядні концепції та політичні задуми (див. A. D. Smith, 1986: розд. 4, і 1989).

Отже, невдовзі інші народи з-поза меж Західної Європи під проводом своєї інтелігенції виявляють почуття національної свідомості, що засновані на впевненості у своїй культурній унікальності й, зрештою, етнічній вибраності своїх демотичних етносів. Що було нового з кінця XVIII ст., то це наявність готових шаблонів для переведення світогляду в політичну програму досягнення автономії, єдності й ідентичності. Націоналізм, як політична ідеологія, з’явився на світ під керівництвом інтелектуалів та середнього класу шляхом поєднання наявного почуття етнічного походження й вибраності з революційними ідеалами всенародної участі та самостійності. Після цього з’явилась доктрина національного самовизначення з її численним потомством різноманітних націоналістичних ідентичностей, заснованих на критеріях відмінності мовної етнічної належності, території, релігії, історії та пігментації — критеріїв, що дали початок кільком видам націоналізму, а не тільки двоїстим територіально-політичному та етно-лінгвістичному націоналізмам (див. Armstrong, 1995).

Масові націоналістичні рухи. Успіх буржуазної англо — французької моделі мав значні соціальні й геополітичні наслідки як в Європі, так і за її межами. Перш за все це дало можливість іншим аналізувати ідеологічні, економічні й політичні складники цих успіхів. А це означає, що можна виділити «зародки» форми і змісту того успіху, котрий визначає національний формат, основою якого є:

(1) історичні терени або рідний край, бажано з відносно компактною територією;

(2) територіально об’єднане й суспільно згуртоване, якщо не однорідне, населення;

(3) уніфікована економіка з єдиною професійною системою та мобільністю робочої сили в межах всього простору;

(4) єдина, спільна й своєрідна громадська культура, бажано з однією мовою;

(5) набір характерних мітів та колективна пам’ять, з бажано уніфікованою історією; і

(6) однакові права та обов’язки для всіх членів, разом з активною участю громадян у побудові самостійного, і бажано незалежного й суверенного суспільства.

Враховуючи різноманітність критеріїв національної ідентичності, не дивно віднайти низку спроб великої кількості самовизначених «народів» використати націоналістичну програму для реалізації в різний спосіб своїх устремлінь до більшої автономії, єдності та ідентичності. Після повстання «Об’єднаних ірландців» 1798 р. на початку XIX ст. спостерігалося зростання національного опору наполеонівським націонал-імперським амбіціям в Іспанії, Росії та Німеччині, з Сербією та Грецією, що потім підняли повстання проти Османської імперії, скоро відбулося невдале польське повстання проти царизму й успішне домагання утворення бельґійської держави. Окрім того, починаючи з 1810 p., креольські еліти іспанських провінцій досягли значного успіху в розвалі імперії, заснувавши низку держав у Латинській Америці. Суперечливим є питання, наскільки тодішні повстання мали націоналістичний аспект, але з 1820-х років вони безперечно дедалі більше набували полум’яного націоналістичного забарвлення, показуючи ще раз логіку націонал-демократичного розвитку, силу та суспільну користь націоналістичної програми (див. Humphreys and Lynch, 1965; Anderson, 1991: розд. 4).

З плином часу в XIX ст. кількість таких самовизначених націй по всій Європі, а далі і в Азії, збільшувалась, а демократична логіка націоналістичної програми скоро знайшла своє повне вираження в розширенні права участі у виборах (хоча й не без зусиль, регресу і затримок), і залученні до них, як юридично рівноправних громадян, всіх членів національної спільноти. На початку XX ст. настала черга надання цієї можливості жінкам, а наприкінці століття також і повнолітній молоді обох статей. Демократичний масовий націоналізм, здебільшого породжений світовими війнами і сучасною технологією, дедалі більше наповнювався суспільно-економічним змістом і набув революційного розвитку. Однак не можна сказати, що він виник на порожньому місці. Він був логічним продовженням ранішої буржуазної націоналістичної програми, а його витоки ведуть у часи античності та середньовіччя до національного почуття вибраності й особливої місії деяких народів. Велич «народу» та його соціальних і культурних потреб є характерною рисою сучасного масового етнічного націоналізму, повернення до почуття свідомості спільноти ранніх етнічних суспільств і націй в добу античності й середньовіччя, деякі з яких послужили моделями для пізніших націй. Десь біля середини XX ст. такі сучасні «вибрані народи» і їхні масові націоналістичні рухи знайшли своє вираження і пройшли випробування війною, а їхні ідентичності віднайдені в мітах, символах, вартостях і пам’яті про конфлікти, завоювання і опір та вигнання й винищення цілих народів (див. Carr, 1945; Marwick, 1974; A. D. Smith, 1981b).

Висновок

Немає потреби детально викладати історію розповсюдження революційного націоналізму та його ролі у створенні масових націй, починаючи від революцій 1848 p., через епоху расових націоналістичних рухів до антиколоніальних націоналізмів після 1945 р. і подальшого розквіту етнічних націоналістичних рухів. Однак у цих рухах потрібно висвітлити три аспекти.

Перше — це їхня ідеологічна новизна. Це рухи, що спираються на ідеологію, і внаслідок цього, зазвичай, маємо нації побудовані на ідеологічних засадах. Вони спираються на майже повсюдне визнання законності націоналізму та судять про себе й інших згідно зі своїми постулатами, тобто, оцінюють себе згідно зі складниками націоналістичної програми. Після періоду відносного застою («занепаду») чи відходу від задуманого, вони намагаються наблизити оновлені націоналістичні рухи якомога ближче до раніше запланованого. Саме цим, на мою думку, сучасні націоналістичні нації відрізняються від давніх античних чи середньовічних донаціоналістичних націй. Доновітні нації не мали жодної програми чи взірця; їхні націоналістичні рухи були цілковито осібними, враховуючи історичні умови, в яких вони засновувалися. У них не було «теорії» націй, а тільки низку цілей і почувань специфічних для кожної окремо взятої нації. Отже, їхні націоналістичні рухи не могли бути повторені чи поширені; вони не мали системи вказівних ідей, котрі можна було б застосувати повсюдно і керуючись ними провадити певні дії задля спільних цілей. В цьому сенсі, націоналістична ідеологія стала поворотним пунктом у розвитку людського співробітництва та взаємодії.

Другим аспектом є важливість етнічної основи для сучасних націй. Це ми спостерігаємо не тільки в доновітніх націях, а й серед загальнопоширених націоналістичних рухів XX ст. Вони теж змушені використовувати етнічні зв’язки і почування, встановлюючи свою національну належність згідно з різноманітними критеріями, але завжди вишукуючи найтісніший зв’язок з культурним минулим домінантного етносу. Легко відкинути такі зусилля, як націоналістичні вигадки й мітотворчість. Як заявляє Кедурі, деяка частина націоналістичної інтелігенції безперечно збилась на манівці, чи навіть безсоромно маніпулює почуваннями мас. Але їхній частий успіх підказує різне тлумачення, одне з яких наголошує на необхідності «резонансу» та «привабливості» для народу. Тому що, в Цілому, люди у своїй більшості не відгукуються на чисто теоретичні винаходи — доля есперанто тому підтвердження — повторні відкриття та реконструкції, зроблені інтелігенцією та іншими представниками, повинні залишатись якомога ближче до народного сприйняття. Вони повинні дотримуватись культурних параметрів «народних традицій», політизуючи їхнє почуття етнічної спільноти, переосмислюючи ті традиції, як невичерпні культурні джерела для політичної боротьби за національне самовизначення.

Завершальний пункт стосується духовного світу етносів і націй. Заклик до «народу» може проводитись тільки через відкриття й використання їхньої колективної пам’яті, символів, мітів, вартостей і традицій. Отже, для проникнення до внутрішнього світу, потрібно віднайти й проалізувати ці етносимволічні елементи. Спільна пам’ять про золоту добу, предків та героїв і героїнь, суспільні вартості, які вони уособлюють, міти про етнічні витоки, переселення та вибраність Богом, суспільні символи, територія, історія і доля, які вирізняють їх, а також їхні різноманітні звичаї та традиції спорідненості та жертви, надають ключі до розуміння стосунку етнічного минулого до національного сьогодення та майбутнього і, зокрема, зв’язків та їхнього розриву між етнічними спільнотами й націями, досучасністю й сучасністю. Ніякий аналіз, який ігнорує ці етносимволічні компоненти не дасть нам змоги зрозуміти сучасне самовизначення націй чи їхній особливий світогляд щодо власної історії й долі. І без адекватного розуміння власної історії націй, годі оцінити їхній майбутній розвиток за доби глобалізації.

6. Перспективи

Жертви, покладені людством на вівтар світових воєн, анітрохи не зменшили плодючість і повсюдність народних суспільних націоналістичних рухів. Радше навпаки — надали їм нового поштовху й енергії, шляхом утягнення в тотальні сутички цивільного населення. Попри майже повне замовчування теми націоналізму, принаймні, на Заході і в комуністичних країнах, подолане тільки надією, що супроводила рухи за деколонізацію в Африці й Азії, нації Європи й Америки стали ще заполітизованішими. Хоча до Організації Об’єднаних Націй входять тільки держави, а принципи самовизначення, закріплені в статуті ООН, стосувалися тільки звільнених колоній, усенародна підтримка й майже всесвітнє визнання «націоналістичних» пропозицій, як єдиної основи для здійснення державної влади, засвідчили повсюдне укріплення нації, як наріжного каменя суспільного устрою держав у другій половині XX ст.

Поширення націоналізму

Дальший хід подій мало зашкодив зосередженості нації та націоналістичному принципові. Так процес деколонізації було здійснено, виходячи з того ж принципу права на національне самовизначення й суверенітет, досягнутого в Європі й Америці, тільки з поправкою на те, що цей принцип впроваджувався для створення нових націй у недавніх колоніях, хоча й на підвалинах давніх суспільств і культур. То була доба «націєтворення», коли африканські й азійські суспільства створювались новими державами здебільшого на європейський копил[102].

Упритул до нього наблизилось й так зване «етнічне відродження» у промислово розвинутих західних суспільствах — у Квебеку й Фландрії, Шотландії й Каталонії, Бретані й Країні Басків, Корсиці й Вельсі. Тут, переважно представники середнього класу збурювали «периферійну меншість» проти панівної етнічної більшості давніх держав і проти центральних урядів, вдаючись до старих символів, мітів і пам’яті класичних європейських масових націоналістичних рухів, хоч більше із соціальними й часто соціалістичними програмами та обмеженішими політичними цілями, жадаючи у більшості випадків радше культурної та економічної автономії, ніж повної незалежності. Наприкінці 1960-х і 1970-х роках, услід за рухом за громадянські права в Америці, ці рухи за етнічну автономію, що частково збігалися в часі зі студентськими, феміністськими й екологічними рухами, створили чималу напругу у визнаних демократичних країнах, стимулюючи перегляд прямо на ходу їхніх функцій і життєздатності в світі все більшої етнорегіональної відданості[103].

Вплив цієї проблеми на Заході значно зменшився, коли новий політичний курс на перебудову й гласність у колишньому Радянському Союзі наочно довів національні розмежування й етнічні прагнення у Східній Європі та радянських республіках. Розпочавшись ще раніше у Польщі, напруженість і конфлікти з середини 1980-х років проявились у прибалтійських республіках, в Україні, Закавказзі й Середній Азії, пришвидшуючи розпад радянської імперії вздовж етно-національних кордонів, хоча це й не стало основною причиною її розпаду. Одним із наслідків цієї нової хвилі етнічних націоналістичних рухів стало відновлення критерію легітимності прагнень малих народів і залежних націй до націоналізму, оскільки тогочасні новонароджені народні рухи вело щире бажання колективної свободи й демократії. І навіть якщо дальші події у Східній Європі, колишньому Радянському Союзі й надто на Балканах не завжди виправдовували такі сподівання, а замість, здавалося б, нерозривного зв’язку між етнічним націоналізмом і неофашизмом, расизмом і «етнічними чистками», карту Європи було ще раз розкраяно, переважно вздовж ліній наявних етнонаціональних розломів, тоді як східноєвропейська політика стала дедалі більше узгоджуватись із потребами й інтересами національно розмежованих держав та їхніх еліт[104].

Якщо до цих подій долучити ще й безперервне поширення етнічних націоналізмів, а також життєздатність територіальних націоналістичних рухів у молодих африканських й азійських країнах — від тамільців і філіппінських моро до курдів, південних суданців та еритрейців — то доводиться дивуватись деяким знавцям, які могли серйозно допускати спад націоналізму, вже не кажучи про його неминучу кончину.

Саме про це заявляє Ерик Гобсбаум, і ці заяви робляться за повного визнання сучасного поширення етнічних і територіальних націоналізмів. Що міг мати на увазі Гобсбаум зі своїми однодумцями?

На думку Гобсбаума, нинішня численність націоналізмів тимчасова; за цим приховується справжній «хід історії» у напрямку До чисельніших одиниць громадських об’єднань. Націоналізм існуватиме й далі, але відіграватиме незначну й другорядну роль. Гобсбаум не сказав одного — чи будуть тоді важливими самі нації. Якщо «етнічні держави» повинні втратити свої колишні економічні та воєнні функції, як запевняє Гобсбаум, то чи призведе це до відмирання «націй»? Чи спричиняє втрата державного суверенітету применшення ролі національної ідентичності? (Hobsbawm, 1990: розд. 6).

Такі запитання вказують на складність проблем довкола так званих «скасування» і «трансцендентності» націй та націоналізму. Перед нами, фактично, постають щонайменше три різні твердження і суперечки пов’язані з цим. Перше стосується «національної держави» і її неминучої кончини, друге зосереджене на трансформаціях і можливій фрагментації «національної ідентичності», тоді як третє сконцентроване на занепаді й можливій зміні ідеології «націоналізму». Я розглядатиму їх по черзі.

Кінець етнічної держави?

Твердження, що певний різновид політичної спільноти, яку нерідко називають «етнічною державою», нібито перебуває на кінцевій стадії згасання, зазвичай спираються на економічні й політичні засади. При цьому припускають, що:

(1) термін етнічна держава означає певний тип політичної спільноти, який можна чітко виокремити;

(2) можна означити відхилення від цього типу з часом і показати згасання його сили і/або згуртованості за період з Другої світової війни;

(3) такий шлях визначено історичними змінами та соціально-політичними перетвореннями, які не лишили жодної можливості для «етнічної держави», окрім фольклору.

1. Як видно, існує надто мало чистих прикладів таких політичних спільнот, що підпадають під визначення «етнічної держави». Вважають, що етнічна держава може існувати тільки там, де більш-менш усе населення країни належить до однієї етнонаціональної групи, а межі групи збігаються з державними кордонами. Тільки в такому аспекті означення «нації» та «держави» збігаються. Але такий збіг надзвичайно рідкісний, особливо в сучасному світі за наявності значних міграційних процесів і змішування культур. Натомість маємо значно загальніший тип політичної спільноти, відомої під назвою «національна держава», тобто, держава, в якій переважна більшість населення належить до єдиної чи домінантної етнонаціональної групи, навіть коли інші малі етнічні групи перебувають у межах державних кордонів, а політична спільнота визнає правочинність засад націоналістичної ідеології (див. Connor, 1972; Wiberg, 1983).

2. Якби вдалося довести широке вживання поняття «етнічної держави», було б годі підтвердити певну тенденцію до згасання сили і/або згуртованості, а ще менше шансів на це у разі національної держави. Вважають, що до певного часу XIX ст., національна (або етнічна) держава була панівною формою політичної організації, але поступово втратила панівне становище об’єднавчої сили після втрати більшості функцій, надто після Другої світової війни. За основний показник могутності й згуртованості у більшості випадків беруть наявність повної незалежності чи, принаймні, високого ступеня автономності в питаннях проведення зовнішньої політики. По суті, небагато національних держав за останні два сторіччя могли користуватися необмеженою незалежністю; держави були пов’язані різноманітними договорами й угодами, а їхня здатність до ефективних змін загалом була обмежена нерозвинутими технологіями й наявними комунікаціями. Це слушно як для сфери зовнішньої політики і проведення воєнних дій, так і для внутрішнього управління та інфраструктурних змін. З кінця XIX ст. сила держав значно зросла, але її годі порівнювати з нинішньою могуттю, а кількість таких країн обмежувалась купкою великих держав. Це стосується й державної єдності. Хоча проблему сучасних етнічних і регіональних рухів не можна применшувати, але протягом двох останніх століть більшість національних держав пережили етнічні, релігійні й регіональні проблеми, хоча і в менших масштабах. Можливості досягнення політичної солідарності сьогодні теж куди більші, адже масові засоби комунікації, поширення техніки й загальнодоступної освіти дають змогу державним елітам поволі прищеплювати своєму населенню загальні вартості, почуття й переконання, надто якщо вони «національні» за характером. Безумовно, тут одна з причин — життєздатність територіальних і етнічних націоналізмів (див. Kahan, 1968).

3. Цілком слушно, що національна держава чимало втратила зі своїх колишніх економічних функцій і кожен усвідомлює, що з появою ядерного, хімічного й біологічного озброєння свобода, яку можна забезпечити військовими методами, значно обмежилась. Величезне зростання грошових і торгових ринків, транснаціональних компаній з бюджетами, персоналом, інвестиціями й технічним досвідом, Що значно перевершують можливості менших країн, а також утворення величезних політичних та військових блоків і багатонаціональних владних структур, безумовно розмило економічну автономію й право використання військової сили навіть наймогутнішими державами. Однак ступінь такого розмивання годі оцінити, зважаючи на обмеження у використанні економічної та військової могутності національними державами за попередніх часів. У всякому разі, це компенсувалось набуттям національними державами нових функцій заради національної самобутності й добробуту свого населення. Як видно, наявне зміщення функцій держави і влади від економічної та військової сфери до суспільної та культурної царини, від забезпечення зовнішнього суверенітету до внутрішнього, господарського управління. Кожному слід турбуватися тільки про значне збільшення державного регулювання в таких галузях, як загальна державна освіта, охорона здоров’я та збереження генофонду, планування населення й захист довкілля, імміграційна політика та засоби масової інформації, мистецтво, спорт і культура, професійна підготовка й зайнятість населення, профспілки та платня, оподаткування й фінансово-бюджетна політика та багато іншого, усвідомлюючи, що відхиливши небезпеку занепаду, національна держава стає дедалі централізованішою, узгодженішою й могутнішою. Окрім того, найважливішою функцією держави стає сфера законності й правопорядку, яка хоч і зазнає зовнішніх впливів, переважно лишається незайманою цариною, яку вважають основним зосередженням державної влади й управління. Зрештою, через контроль, владні структури й бюрократичне урядування й національна держава здатна відверто, наполегливо і всебічно втручатись у всі сфери, безпосередніше, ніж будь-коли у новітній (вже не кажучи про доновітній) період історії[105].

Але це тільки один бік медалі. Аргумент на користь занепаду національної держави дедуктивно виводиться з очевидних проявів глобалізації. Зараз немає потреби вступати в безкінечну дискусію щодо різноманітних значень цієї концепції. Досить сказати, що на додачу до економічної незалежності та широкомасштабного народного руху, людство стало свідком високого ступеня ущільнення в просторі й часі, коли події в одній частині світу миттєво впливають на інші коштом швидкого зростання глобальних засобів масової комунікації, інформаційних технологій тощо. Однак сумнівно, що це робить земну кулю «спільною». Хоча за останні десятиріччя державні кордони стали прозорішими, засоби масової комунікації геть не змінили їхнього статусу, а також не зменшили регулятивний і спостережний контроль з боку національної держави. Навпаки, існує достатньо свідчень того, як державні еліти намагаються посилити свій вплив за допомогою потоку інформації та досягнень культури, нерідко шляхом багатосторонніх угод і договорів з іншими країнами. З іншого боку, поширення по всьому світові міждержавних і недержавних організацій, обмежили свободу дій великих держав (чимало дрібних країн ніколи й не мали великої самостійності) через необхідність суворого дотримання різноманітних договорів та угод, але їхня загальна дія теж повинна посилити могутність і довголіття національної держави, яка нині претендує на роль єдинозаконного суб’єкта міжнародної діяльності[106].

На це можна заперечити, що нові економічні та культурні реалії породили значно більші політичні об’єднання й культурні простори і саме тому людство стало свідком зростання нових європейських співтовариств та об’єднань. Найприкметніший з них — Європейський Союз, який з обмеженої митної спілки швидко розвився у значно більшу економічну й політичну спільність, яка має на меті створення справжньої федерації європейських держав і європейської ідентичності. Попри нинішнє гасло Європейського Союзу — «єдність у різноманітності», малоймовірно, що для прихильників панєвропейства реальної європейської єдності та ідентичності можна досягти тільки коштом національної ідентичності. Принаймні, вони могли б сподіватися хоча б знесилення й занепаду національної ідентичності та перенесення нинішньої відданості національним державам на рівень федерального об’єднання — як це було під час створення Сполучених Штатів та Німеччини, у XVIII та XIX ст. відповідно. Домагаючись поступової передачі функцій та влади до федерального центру, вони сподіваються утворити інституційну політичну структуру, яка, зрештою, приборкає відданість народів своїй нації; інакше кажучи, вони припускають, що поступившись суверенітетом, станеться зміна ідентичності (див. Wallace, 1990; Riekmann, 1997).

Ця уявна взаємозалежність між державним суверенітетом і національною ідентичністю, а також результати кількох референдумів, лежить в основі багатьох сучасних дискусій між «єврофілами» і «євроскептиками» щодо стадій європейської інтеграції. Либонь, цим пояснюється неприйняття ідеї єдиної європейської валюти в Данії, Великій Британії та Швеції, а також відмову від вступу до Європейського Союзу Норвегії та Швейцарії. Але чи справді суверенність та ідентичність так міцно взаємопов’язані? Порада Руссо полякам, які тоді тільки-но втратили незалежність, зберегти свої звичаї та культуру й дальші ознаки невдалого намагання протягом століття ослабити, вже не кажучи про повне викорінення, польської національної культури, доводить протилежне. У випадку з Європою ніхто такого розчленування країни не припускав. Навпаки, для загальноєвропейських настанов передбачена процедура проходження через національні державні установи, що надає їм додаткових законних і владних повноважень. При цьому, за принципом «доповнюваності» деякі свободи та владні функції залишено країнам, що потребувало натомість подальшої гармонізації державних законів і дій спочатку в економічній та соціальній, а потім у політичній та військовій сферах через процес «об’єднання згори». Безперечно, суттєвим є питання наскільки народна підтримка в конституційних національних державах є можливою для продовження підтримки цього проекту і чи здатна європейська держава замінити всі основні функції та повноваження нинішніх національних держав, а також чи зміняться політичні почування їхніх громадян[107].

Гібридні нації?

Якщо національній державі кидають згори виклик більші політичні угруповання й об’єднання, то знизу його національній ідентичності чи внутрішнім узам політичної солідарності загрожують домагання менших культурних верств. В останнє десятиріччя світ переживає масові географічні переміщення населення, що дало початок зміні культурного складу й самосвідомості багатьох спільнот, особливо на Заході. Потік нових утікачів і шукачів притулку, гастарбайтерів і вихідців з колишніх колоній розмили традиційні вартості й переконання єдиної, однорідної національної ідентичності, кидаючи виклик старим національним ідеологіям і виховним настановам цілісної нації й інколи обертаючи її на низку окремих непов’язаних культурних спільнот, зібраних разом під склепінням «національного суспільства». У такій «багатокультурній нації» кожен сам визначився у взаємовідносинах до «інших» і, на думку Гомі Баба (Ноті Bhabha), офіційні тексти поступаються щоденним «перформативним» наративам людей, в яких сприйняття історії та ідентичності роздвоюється й роздроблюється, нація розбивається на складові культурні частини, а національна ідентичність стає «гібридною» (Bhabha, 1990: розд. 16)[108].

Беруть сумніви, що нібито сучасна масова імміграція змінила культурний склад багатьох націй, бо так само транспорт і туризм, разом із супутниковим зв’язком та інформаційними технологіями, підносять масову поінформованість про інші культури й народи на нові рівні, і як наслідок, старі беззаперечні факти культурної цілісності нації та її колишнього єдиного походження підриваються. Але насправді, ті факти ніколи й не були беззаперечними. Завжди існували альтернативні міти про походження та звичаї національної культури, і навіть деякі з них на короткий час можуть стати панівними й загальновизнаними. Це означає, що «національна ідентичність» завжди тлумачилась і пристосовувалась кожним поколінням по-своєму. Можливо, етнічні націоналісти-романтики й прагнули геть однорідної й цілісної нації, яка б мала цілісну автентичну «душу», але це символізувало недосяжний ідеал і тільки зрідка політичну програму. Навіть тоді, коли національна держава намагалась творити цілісне громадянство через масову державну освіту, вона зважала на зміни поглядів і переконань природи «національної ідентичності», яку воно прагне створити й передати молодому поколінню. Адже більшість сучасних держав завжди була етнічно строкатими й неоднорідними, а більшість націоналістів прагне національної єдності й тільки зрідка тяжіють до однорідності. Національна єдність не якась примара, як це стверджує Вільям Мак-Ніл (William McNeill); її зазвичай вільно тлумачили як колективне надбання й зобов’язання, чи, за виразом Ренана, «широкомасштабною солідарністю, утворювану відчуванням жертв, які вже принесено в минулому, й які сподіваються принести в майбутньому» (1882, цитовано Bhabha, 1990: 19; пор. McNeill, 1986: розд. 2). Чи то в наслідок такого культурного плюралізму, чи через тривалі історичні докази, чимало західних країн перейшли до впровадження більш громадянської й територіальної версії націоналізму, завдяки якій іммігранти й утікачі можуть посісти своє законне місце як громадяни місцевої нації. Принагідно їх можуть спонукати до участі в культурній роботі через нове тлумачення нації та їхньої політичної ідентичності, щоб залучити їхні культури й світогляд, як складник нової всеосяжної національної ідентичності.

Проте існують певні межі й можливості нового національного тлумачення. Єдину суспільну культуру та певний набір загальних прав і обов’язків потрібно ідентифікувати й узаконити з історичною батьківщиною. Для політичної солідарності слід культивувати міти про походження, історичну пам’ять і колективну символіку. Необхідно, щоб такі міти, символіка й пам’ять мали відгуку більшості населення, належного до означеної нації чи національної держави і люди відчували колективну причетність й спонуку до спільних дій. Це може потребувати більшого, ніж просто громадянський і територіальний націоналізм, коли місцева й республіканська відданість є основними складниками критерію громадянства нації. Можливо, їх потрібно поєднати, чи навіть замінити, іншими культурними критеріями статусу нації, можливо, залучаючи генеалогічний тест належності до нації, коли новонароджених від батьків панівного етносу вважали представниками нації, а, отже, громадянами національної держави. Отже, навіть у такій раціональній і ліберальній країні, як Франція, видно як спочатку більш громадянський і територіальний французький націоналізм, проголошений Великою французькою революцією, протягом справи Дрейфуса і за вішівського режиму поступився вужчому баченню належності до французької нації, за яким, це стосується тільки народжених у Франції, французького та католицького походження, з висновком, що культурна Франція повинна бути очищена від нальоту чужинських елементів, культурно й фізично, які, буцімто, загрожують національній моральній цілісності та культурній індивідуальності (див. Viroli, 1995)[109].

Якщо справа складається саме так, слід уважніше ставитися до заяв, що національні ідентичності в сучасних західних країнах стали «гібридними» й уривчастими, а основним сегментом населення на противагу державній нації стає або автохтонна культурна група, або група іммігрантського походження. Сучасні нації можуть бути багатоликими, а доля міжнаціональних шлюбів сприяє значно більшому культурному змішуванню, ніж можна спостерегти в недавньому минулому, але чимало держав намагаються зберегти свої панівні етноси протягом довшого часу, тому за межами великих міст більшість представників етносу зберігають свої, хоч уже й змінені, корінні культури, пам’ять, символи й міти про походження. Те, що на Заході ідеї національної ідентичності постійно обговорюються й періодично переглядаються, схиляє до думки, що такі культурні ідентичності слугують важливим цілям і задовольняють життєво необхідні потреби сучасної доби. Коли вже так, національні ідентичності, навіть жаданіші й нагальніші поза межами Заходу, де ще потрібно розібратися з недбало зібраними колоніалізмом народами й забезпечити певний рівень політичної стабільності та культурної належності. Хоча, як образно доводить Парта Чатерджі (Partha Chatterjee), не єдина «національна ідентичність», яку можна розпізнати в численному й строкатому населенні, такому як на Індійському субконтиненті, прагне створити об’єднавчий набір традиційних символів, мітів і пам’яті для політичної спільноти націй, що стало невід’ємним супутником сучасної політичної боротьби й широкомасштабної народної мобілізації в нових країнах Африки й Азії.

Занепад націоналізму?

Коли на сьогодні навіть національна ідентичність стала важливою, то що вже казати про націоналізм? Чи є за ним хоч якесь майбутнє? Радикальну тезу про перспективи націоналізму (і націй) запропонував визначний історик Вільям Мак-Ніл. Він доводить, що цивілізовані суспільства зобов’язані своїм успіхом здатності притягувати значний запас різноманітних трудових навичок. Отже, історичною нормою є не національна однорідність, а поліетнічна належність. Культурно мішана природа доновітніх імперій живилася шляхом періодичних навал одноплемінників, які заздрили їхнім статкам і могутності, частими епідеміями, що виморювали міське населення, яке своєю чергою поновлювалось селянами для задоволення потреби в робочій силі, й міжнаціональної торгівлі, зазвичай організованій громадами іноземців зі своїми власними священними і, як правило, дохідливими релігіями. Отже, цивілізовані суспільства мали космополітичну ієрархію роду занять і тільки віддалені варварські аванпости, як от доновітні Англія чи Японія, спромоглися зберегти свою моноетнічну належність (McNeill, 1986: розд. 1).

Усе змінилось близько 1700 р. Вплив класичного гуманізму й ідеалів політичної солідарності, збільшення числа читачів і національних літератур, стрімке зростання корінного населення в Західній Європі, що дало змогу поповнювати число міських робітників коштом однорідного сільського населення, й найважливіше — дальші революційні зміни в муштрі піхоти, запровадження широкомасштабної військової повинності, яка, своєю чергою, сприяла новому почуттю солідарності й братерства — усі ці чинники наприкінці XVIII ст. зійшлися разом на Заході і «зародили сучасний націоналізм» з його мітом про «національне братерство й етнічну єдність» (там же.: 51, 56).

Але дві світові війни геть змінили цю ситуацію й звели нанівець націоналістичний ідеал. Відраза до нацистського варварства, величезна вартість і неможливість ведення поодинці тотальної війни, що приводить до необхідності вербувати тисячі етнічно неоднорідних робітників і солдатів, ріст числа величезних транснаціональних промислових підприємств і засобів масових комунікацій, а також багатосторонніх військових блоків, усе це підірвало самостійність і міць національної держави. Наслідком цього стало повернення до поліетнічної ієрархії для адекватного забезпечення нагальних потреб необхідною кількістю кваліфікованих працівників. Фактично, з варварських часів націоналістичний ідеал національної єдності був не просто відхиленням від курсу історії людства, а, зрештою, примарою; суспільна реальність завжди була поліетнічною ієрархією, навіть на націоналістичному Заході.

На перший погляд, це переконлива теза. Поліетнічна належність була, і залишається, одним із стійких особливостей людського стану. Але теза Мак-Ніла заснована на значно більшому розриві між етносами й націями та між етнічною належністю й націоналізмом, ніж це можна підтвердити історичними фактами. Не беручи до уваги наявності кількох компактних етносів, а можливо й націй, в доновітні поліетнічні часи (і не тільки на околицях «цивілізації») немає вагомих причин для розгляду етнічної належності й національності як рівновеликих і протилежно напрямлених сил. Хоча аналітична відмінність між ними значна, практично, як визнає Мак-Ніл, етнічна належність і національність накладаються одна на одну, а іноді навіть збігаються. Як видно, тільки найфанатичніші органічні націоналісти жадали справді культурної однорідності; більшість етнічних націоналізмів задовольнялися єдністю культури, волі й мети. Крім того, етнічна належність доволі часто утворює культурне підґрунтя для територіальних і політичних претензій націоналізму, а більшість найпоширеніших націоналізмів засновано на наявності одного чи більше етносів. Мак-Ніл не помічає, як етнічні складники постмодерної цивілізації утворюють концентричні кола належності й відданості і що люди можуть одночасно належати й почуватися відданими до ряду концентричних спільнот — від сім’ї й клану до етносу, нації й, можливо, континентальної культурної спільноти, які на кожному рівні вдаються до мітів про «братерство і єдність». Невже це означає, що належність до нації сьогодні менш важлива, ніж належність до інших культурних спільнот, що вона є тільки однією з багатьох наших «множинних етнічних належностей» і уособлює тільки один з виборів, який індивіди можуть робити з усіх інших можливих символічних ідентифікацій? Якщо це так, то чи спадатиме націоналістичний вибір, коли для більшості людей у світовій спільноті та культурі стануть доступнішими ширші й різноманітніші можливості? Чи може у всьому тому, що обступає націю є щось фундаментальне і всеосяжне, а націоналістичний вибір час від часу й далі залишатиметься характерною ознакою постмодерних суспільств[110]?

Суспільство споживання

Поширена думка про те, що постмодерне суспільство є ще й «постнаціональним», з супровідним зменшенням національних почуттів і дедалі більшим розчаруванням у націоналістичних ідеологіях, спирається на тезу про зростання космополітичної всесвітньої культури, яка стає все загальнішою, призводячи до поступового розмивання національних культур та ідентичностей.

Ця теза існує у двох варіантах. У першому варіанті значної ваги надають масовому споживанню. У багатьох людей в усьому світові весь час зростає кількість матеріальних благ, оскільки західна продукція, технологія й капітал знаходять щораз нові споживчі ринки й підвищують стандарти життя за межами Заходу. Згідно з цією думкою, увага зосереджується на масовому виробництві товарів величезними транснаціональними компаніями й зростанні стандартизації структури споживання скрізь, де рівень життя дозволяє отримувати західні товари й послуги. Потік товарів і принади суспільства споживання, роблять національні кордони й державне регулювання дедалі слабшими й мало захищеними. Але вирішальним чинником занепаду націоналізму є нехтування національними культурами. «Культурний імперіалізм» масового суспільства споживання нівелює відмінності в національних культурах, зводячи їх до зовнішніх проявів і фольклору, тим самим підриваючи здатність творити самостійну культуру та суспільство через відплив найздібніших представників нації шляхом еміграції та кооптації еліти до транснаціональної капіталістичної економіки (див. Tomlinson, 1991: розд. 3).

Безумовно, за останні п’ятдесят років спостерігається величезне зростання виробництва й споживання. Унаслідок цього в різноманітних галузях, від архітектури й транспорту до охорони здоров’я, освіти й засобів масової інформації, культурна схожість переважає над національними відмінностями. Зокрема, засоби масової комунікації уможливили відтворення стилістичних та інституційних моделей разом із широкомасштабним засиллям продукції західного виробництва та взірців економічної діяльності. Водночас, ці відтворення та запозичення улаштовуються національними урядами й пристосовуються до наявних особливостей та культурних традицій національних спільнот. Крім того, разом із впровадженням західних технологій та засобів комунікації, і попутно англійської мови, еліти багатьох національних держав на противагу культурному імперіалізму намагаються плекати власні культурні звичаї, вірування та спосіб життя й домагаються національної культурної самостійності, попри глобальне засилля світу масового споживання. Це найпомітніше в царині релігії, мови, літератури та історії, а також може проявлятись у таких галузях діяльності, як мистецтво, архітектура, музика (поряд із західною попкультурою), відпочинок і сімейне життя, так само як і в політичній та юридичній практиках. У цих сферах культурний націоналізм може співіснувати із споживацьким глобалізмом і живитись від нього (див. Richmond, 1984; Schlesinger, 1987 та 1991: розд. 111).

Але «націоналізм», як ми бачили в розділі 2, це щось більше ніж національні почування чи націоналістична ідеологія. Це також форма публічної й політичної культури, заснованої на «автентичності», разом з тим це тип політичної релігії, яка прагне заохочувати національну ідентичність, самостійність та єдність непорушної спільноти громадян на своїй спадковій батьківщині. Інакше кажучи, націоналізм прагне створювати нації в «автентичному» дусі та за уявленнями попередніх етнічних і релігійних спільнот, але пристосованих до потреб геополітичних, економічних і культурних умов. Це може спричинити більший чи менший відбір і нову інтерпретацію стародавніх мітів, символів, кодексів, традицій та спогадів, але завжди з параметрами й автентичним духом сформованих культур і спільнот. Отже, для опору імперіалістичним формам, еліти недавно створених націй можуть, за бажання, до деякої міри залучати низку наявних культурних ресурсів, на які можна спертися для пошуку єдності та самостійності. Звідси їхня здатність до мобілізації своїх громадян для пожертви на шляху економічного та суспільного розвитку, навіть коли вони намагаються пристосувати західні технології та досвід і користуються західними товарами та послугами.

Всесвітня культура?

Друга версія тези «постнаціонального» устрою й відмирання націоналізму, походить від ідеї глобальної культури, заснованої на електронних засобах масової комунікації. З її тверджень витікає, що через століття після передбачень Маркса й Енгельса, суспільство доби інформаційних технологій та масових комунікацій створює умови для глобальної культури, за якої, єдина, космополітична й науково обгрунтована культура охоплює весь світ і робить нелегітимними всі попередні етнічні та національні. Нова цифрова революція і поширеність комп’ютеризованих інформаційних технологій, підірвала привабливість культур, що існували раніше і доречність ненаукових осмислень. Передусім вони призвели до того, що такі культури здаються частковими, нераціональними й «романтичними» і тому, за визначенням, належними до іншої, минулої епохи історії людства, з якої «нам нічого взяти», окрім хіба що творів мистецтва. Вивчення епох, скажімо таких, як докомп’ютерної доби, може мати свої власні принади, але вони, на думку Гелнера не важливіші для наших сучасних культурних інтересів, ніж доновітні культури для націоналістичної сучасності. З цього погляду, нації та націоналізм є пережитками доби романтизму, але у вік доступних засобів масових комунікацій, епоху модернізації, космополітизму й гібридизації культур, вони більше не зачіпають нас[111].

Доба масових комунікацій збіглася у часі з періодом масових міграцій. Змішування етнічних груп і культур, яке підкреслює Мак-Ніл, і гібридизація культурних ідентичностей, за визначенням Гомі Баба, у постнаціональну епоху, збігається з необхідністю скрізь і повсюдно бути мов у себе вдома і тому бути спроможним зв’язуватись у медіапросторі, доступному для всіх. В безіменному, безособовому місті вже не національна «мова і культура» повинна цементувати сучасне, індустріальне суспільство, а інформаційна технологія і комп’ютерна грамотність, що дасть змогу подолати всі культурні бар’єри на шляху створення середовища масової комунікації гібридизованого і постмодерного суспільства. Саме ці чинники, поряд із силами економічної взаємозалежності, привели Гобсбаума до відкритого осуду нового сплеску хвилі обмеженого, що сіє ворожнечу, націоналізму, який він вважає за тимчасове і вторинне збочення від справжнього «поступу історії», реакції остраху перед лицем величезних змін і обурення повсюдною чужоземною присутністю та відмиранням родових коренів (Hobsbawm, 1990: 164, 167-8; пор. A. D. Smith, 1998: 123-4, 216-18)[112].

Знову ж таки, не можна не визнати позитивних суджень у цих тезах. Безперечно, ми спостерігаємо великі зміни у формі, поширеності та інтенсивності засобів масової комунікації, хоч це у більшості випадків відбувається поступово, а не революційно. Також відбувається масове, як за темпами, так і за масштабами, зростання міграції, хоча знову ж таки, за останні, два століття були відповідні прецеденти. Але чи означає це все запровадження нового, глобального типу культури? Чи може просто маємо справу з новим видом технології зв’язку й мови, яка позбавлена комунікативної природи?

Говорити про те, що створення так званої «віртуальної реальності» поза межами нашого реального світу є тільки технічним досягненням, означає недооцінювати інтелектуальний успіх революції в масових засобах комунікації та їхнього потенціалу. З іншого боку, розглядати створення нової інформаційної технології, як окрему глобальну форму «культури», означає застосовувати загальні формулювання із певної сукупності до означення зовсім іншого типу. Термін «культура» стосується не тільки «комунікації» та її технології, а й різного способу життя і вираження внутрішнього світу через естетичні стилі та засоби масової інформації, людські якості, емоції та діяльність. У цьому сенсі, завжди існувала не якась єдина культура, а сукупність культур з різними історичними способами існування та різноманітними проявами людських якостей, емоцій і діяльності. Такі культури задовольняли особливі колективні потреби й розв’язувати певні проблеми за специфічних історичних обставин. Вони надавали обряди для життєвих ситуацій і на випадок смерті, були порадниками в горі й несправедливості, в любовних питаннях та при втраті близьких. Вони навчали людей мистецтву продовження життя і зустрічі смерті. Вони втілювали здоровий глузд, накопичувати мудрість та колективну пам’ять суспільства протягом поколінь через специфічні традиції, ритуали, норми моральної поведінки, звичаї та пам’ятки давнини. Так вони виражали світогляд і почування певних колективів та їхніх індивідуальних членів на противагу іншим аналогічним колективам.

Але чи можемо ми тоді говорити в цьому аспекті про якусь «глобальну культуру»? Певна річ, жодні електронні комунікативні технології та їхні віртуальні світи не зможуть задовольнити емоційні та психологічні потреби майбутніх «громадян світу», або навчити їх переживати почуття радості, обов’язку, страждань і життєвих втрат. Глобальна культура такого типу одночасно наукова, емоційно безпристрасна і формальна, вона повинна існувати без визначеного місця, поза часом і пам’яттю. Безкінечна віртуальна реальність усунула б сприймання перспектив майбутнього і ретроспектив минулого, оскільки здатність до віртуальної повсюдності усуває відчуття простору й місцезнаходження. Часові й просторові координати, такі важливі для націй та націоналізму, втрачають сенс, оскільки стискаються до однієї точки безпосереднього спостерігача. Світ, викликаний за допомогою технічного дискурсу, існує тут і тепер, скрізь і повсякчас; йому більше не потрібні спогади чи знання подальшої долі, пам’ять про предків чи турбота про прийдешні покоління. Власне кажучи, немає навіть потреби у безпосередньому почутті спільноти — достатньо й примарної тіні небайдужості, наприклад, до далеких родичів».

Але таке строге бачення — це зовсім не те, що мають на увазі більшість людей, коли заходить мова про глобальну культуру. Маркс і Енгельс, до речі, передбачали злиття національних літератур в єдину світову літературу, зближення національних культур, а не їх відмирання, як несуттєвих донаукових пережитків. Це означає, що скелет комп’ютеризованої інформаційної технології і створеної нею віртуальної реальності, має обрости плоттю і наповнитись кров’ю наявних культур; точніше, головними темами й складниками («клаптиками та латками») тих культур, сплетених разом у химерний візерунок з їхніх первинних значень припасованих до швидкоплинної дійсності. Отже, постмодерна й космополітична глобальна культура має бути тільки еклектичною, гібридною, фрагментарною і найсучаснішою, постійно здатною до модернізації, повинна завжди перебувати в стані пошуку «суттєвості». Подібна культура, зіткана із різнорідних фрагментів, не може мати великої притягальної сили, навіть коли спирається на елементи масової культури, й не вирізняється життєздатністю й гнучкістю, попри прагнення самобутності.

Інтернаціоналізація націоналізму

Те, що ні науковий, ні еклектичний різновиди глобальної культури не знайшли широкого й тривалого резонансу, наводить на думку, що умови для- постмодерної відміни націоналізму ще не настали і глобалізація аж ніяк не призводить до усунення націоналізму, а в наш час може навіть посилити його. На користь цього висновку свідчать три аргументи. Перший стосується націй і націоналізму за процесів глобалізації; другий аргумент повертає нас до етнічних основ націоналізму та його культурного надбання стосовно постмодерної епохи; тоді як третій покріплює етнічні основи, розглядаючи духовні фундації національної ідентичності та їхні тривалі застосування.

Почнемо з глобалізації. Ентоні Ґіденс небезпідставно вважає, що відродження провінціалізму є наслідком тенденції до глобалізму. Різноманітні сили глобалізації стимулюють прив’язаність до місцевих територій, питань і проблем. Це допоможе пояснити парадокс зростання широкомасштабного наднаціоналізму й роздрібнення етнічного націоналізму — це, з одного боку, поява континентальних співтовариств і спільнот, а з іншого — швидке зростання незначних етнічних рухів, саме таких, якими нехтує Гобсбаум, поряд з іншими місцевими екологічними рухами. Усе це наслідки відходу від класової політики та переходу до нової «політики ідентичності», яка об’єднує феміністичні, регіональні та природоохоронні рухи. У постмодерну епоху результатом цього є розшарування політики на три рівні: місцевий етнічний, регіональний, гендерний або екологічний рівень; рівень національної держави; і, зрештою, наднаціональний рівень континентальної (а дехто вважає і всесвітньої) спільноти (Giddens, 1991).

У цій інтерпретації є багато привабливого. На Заході з переходом від індустрії виробництва до індустрії послуг, класова політика втратила свої впливові позиції і поступилася місцем цілому ряду політичних рухів, в тому числі й рухам за відродження етнічного націоналізму. Але чи виправдане введення концепту «політики ідентичності» при визначенні загальних особливостей цих рухів? Відповідь на це питання не є однозначною. Наприклад, гендерна політика, котра пов’язана з родоводами, видається на перший погляд глибоко відмінною від етнічної мобілізації, яка нехтує етнічним поділом. Справді, при вивченні націй та націоналізму, предтеч глобалізації та, можливо, навіть сучасності, родоводам надається важливе місце. Крім того, не зрозуміло, чи мають глобальні тенденції бодай якийсь очевидний зв’язок з відродженням (чи виживанням) місцевих або гендерних проблем; чи можна легко втиснути етнічний націоналізм в «глобально-локальну» схему. Мені здається, що етнічне «відродження» й етнічний рівень «політики ідентичності» потребують різного пояснення; а зростання наднаціональних об’єднань, разом із наростанням основної проблеми, — важливіший, а можливо й сприятливіший, чинник, ніж зв’язок між глобальними силами й локальними узами (див. Melucci, 1989; Yuval-Davis, 1997; Sluga, 1998)[113].

Справді, як це не парадоксально, але процеси глобалізації найбільше проявляються саме на перехідному рівні національної держави. До того ж, дві потужні сили глобалізації, економічна взаємозалежність через діяльність транснаціональних корпорацій і масова комунікація, як результат впровадження інформаційної та цифрової технології, можуть тільки прискорити й розширити нинішню політичну тенденцію.

Ми могли б назвати цю тенденцію «інтернаціоналізацією націоналізму». Вона прибирає трьох форм. По-перше, націоналізм і доктрина національного самовизначення закріплені як основні принципи в Статуті ООН і різноманітних конвенціях та угодах, на які щоразу посилаються при виникненні всякого роду суперечок і криз. Можна було б бачити в цих процесах тенденцію до «нормалізації» націй і націоналізму, як широко поширених та загальновизнаних ідеологій, так і звичних та сумірних колективних акторів (див. Mayall, 1990).

По-друге, націоналістичні рухи завжди звертались до своїх попередників, близьких чи далеких, за стратегією, тактикою і натхненням, а часто й за необхідною підтримкою. Напливи націоналізмів охоплювали регіони один за одним, породжуючи нові претензії й висуваючи відповідні вимоги. «Демонстраційний ефект» націоналізмів, звичайно, отримав значне сприяння завдяки засобам масової інформації, наявності політичних союзів й еконономічної взаємозалежності та вони тільки посилили основну націоналістичну ідею.

І насамкінець, оскільки деякі націоналізми зіграли вирішальну причинову роль у виникненні двох світових війн, а війни, своєю чергою, стали каталізаторами для появи нових націоналізмів, тоді можна сказати, що ті, давніші, націоналізми посприяли всесвітньому поширенню націоналізму як такого, і обернули націю на стандарт політичної організації. Отже, як прямо, так і опосередковано, націоналізм має здатність до самовідтворення на кожному континенті за будь-якої влади[114].

Після введення другого принципу, а саме, «культурного плюралізму», розширились раніше сформовані рамки «політичного плюралізму» суверенних територіальних країн через зарахування до міжнародної спільноти багатьох нових держав. Раніше тільки ті держави, що могли претендувати на значну територіальну юрисдикцію та політичний суверенітет могли бути допущені до кола національних держав. Тепер на додаток до територіальної юрисдикції та політичного суверенітету держави повинні проявити певну культурну єдність і солідарність, а ще краще, до деякої міри, культурну «унікальність» — у мові, релігії, традиціях та інституційній і культурній історії. Процеси глобалізації, особливо засоби масової комунікації, роблять значний внесок у міжнародний культурний плюралізм. Вони значно полегшують впровадження країнами національної культури через державну систему освіти та дають змогу кожному представникові суспільства брати участь у політичному процесі, а також робить випуклішими й видимішими різницю між національними культурами. Отже, процеси глобалізації аж ніяк не приводять до зменшення впливу націоналізму чи розмивання структури націй, а навпаки сприяють поширенню того впливу і заохочують нації до більшої активності й самобутності (A. D. Smith, 1995: розд. 6).

Нерівномірна етноісторія

Але поза процесами глобалізації існують значно глибші причини, які схиляють до думки, що ми навряд чи зіткнемось з умовами для скасування націоналізму та зникнення націй. Перша з цих причин випливає із успадкованої доновітньої етнічної належності. І це не просто доказ від «довговічності», який зводиться до того, що коли, мовляв, давні етнічні елементи зберігаються нині, то й сучасні нації й націоналізм існуватимуть за постмодерної доби. Скоріше це доказ нерівномірного розподілу етноісторії у світі та її впливу на тривалість існування націй та націоналізму.

Етноісторія, як ми знаємо, різниться від «історії» взагалі тим, що історична наука зацікавлена в більш-менш безсторонньому та професійному дослідженні минулого, тоді як етноісторія спирається на письмові пам’ятки чи спогади окремих членів спільноти і власну реконструкцію «автентичного» суспільного минулого. Зусиллями останніх, суспільне минуле постає, скажімо, через низку самобутніх моральних повчань і яскравих художніх образів, котрі рельєфно показують особливість й унікальність, терпимість і притаманну доброту спільноти — попри недоліки окремих її членів. Етноісторія не звертається до економічних і соціальних проблем як таких, чи до розвитку політичних інституцій. Натомість вона зосереджується на питаннях героїзму та жертовності, творення і відродження, священного обов’язку та шанування, родоводу і традицій, спільноти та керівництва. Етноісторія передусім звертається до одного або кількох періодів «золотої доби», і за допомогою настанов та прикладів тієї епохи сподівається відновити суспільство в майбутньому. Такі періоди «золотої доби» уособлюють «квінтесенцію» суспільства, його «справжній» характер, але вони прибирають різних форм. Вони можуть бути політичними й економічними, періодами розквіту, владарювання та величі, які ми спостерігаємо в стародавньому Єгипті чи Перу доби інків. Вони можуть бути релігійними, періодами аскетичної віри й святості та мудрості, такі як часи Конфуція, Упанішад, Біблії та Корану. Або вони можуть бути культурними й мистецькими, коли великі мислителі, письменники й митці збиралися в містах та імперіях — в античних Атенах й Александрії, середньовічних італійських містах-державах або нідерландських провінціях XVII ст. Для пізніших поколінь цих суспільств, ті періоди стали канонічними; вони уособлюють все, що є величним і благородним у «нашому суспільстві», котрих, на жаль, немає тепер, але можуть скоро відновитися з відродженням нації (див. A. D. Smith, 1997).

Але як бути, коли немає періоду «золотої доби», немає героїв чи героїнь, бракує визначних текстів чи пам’яток матеріальної культури, якими «ми», новітня нація, можемо керуватися за пошуку своїх витоків? То що, ми в такому разі недостойні називатися нацією і наші устремління нелегітимні? За націоналістичними канонами всі нації мають належне — й гідне — минуле; потрібно тільки віднайти його. Тож немає нічого дивного, коли одна країна за іншою, один народ за одним проводять певну цілеспрямовану культурну діяльність: створення історичних і літературних гуртків, пошук пам’яток старовини та документів, дослідження й плекання народних звичаїв та мови, документування особливостей місцевого населення та відновлення стародавніх народних традицій, звичаїв і ритуалів. Окрім Європи таку ж діяльність ми спостерігаємо в Африці південніше Сахари та в Азії за колоніального владарювання. Результатом цього має бути заміна так званих «неісторичних націй» історичними, для них відроджуються свої герої, а культуру, й навіть «золоту добу», можна відтворити по крихтах з наявних документів і пам’яток матеріальної культури. Так, фіни споглядають добу мудрості й героїзму через наново відкриті Еліасом Ленротом карельські балади, які він оформив в епічну «Калевалу»; словаки звернулись до давнього моравського князівства часів Святополка та інших правителів; таким же чином українці віднайшли свої витоки і славне минуле в козацьких традиціях і, ще глибше, в Київській Русі; тоді як зімбабвійці відшукали спадкоємну добу своєї величі в цивілізації, яка створила пам’ятники Великого Зімбабве[115].

Нерівномірне поширення писаної автентичної етноісторії, коли одні нації можуть похвалитися «багатим», добре задокументованим минулим тоді, як інші змушені задовольнятись тільки примарним, убогим минулим», підштовхує до постійного порівняння й наслідування. Націоналізми у всьому світі до цього спонукає не тільки економічна відсталість, а й брак культурних та етносимволічних ресурсів. І тут має значення не стільки «достовірність даних», як сприйняття їх автентичності якоюсь частиною нації та іноземцями, тобто внутрішнє й зовнішнє визнання самобутнього характеру національної культури. Зважаючи на кількість етнічних груп, які є потенціальними кандидатами на перетворення в нації і потреби доведення до свідомості одноплемінників та іноземців своїх претензій, роль етноісторії та етнічної культури стає все вирішальнішою для обгрунтування і легалізації статусу нації. Отже, схоже на те, що сила етнонаціоналізмів зросте, а сфера їхнього впливу розшириться.

Цей висновок узгоджується з моїм поглядом, який я неодноразово обстоював раніше, про те, що націоналізм потрібно розглядати не як політичну ідеологію, а як політизовану форму культури — таку, що є громадською, народною й «автентичною». Загальнопоширене перетворення простонародних етнічних культур на політизовані громадські, національні культури є основним стрижнем націоналізму. З огляду на кількість етносів в усьому світі, до деякої міри можна пояснити живучість і поширеність націоналізму на початку XXI ст.

Духовні засади

Але то тільки видима частина айсберга. Навіть більше, саме за вивчення націй, заснованих на релігійних засадах, ми можемо зрозуміти причини безперервного захоплення національними ідентичностями й живучості націй.

На перший, погляд таке твердження звучить парадоксально. Як не є, а ми живемо у світську добу, принаймні на Заході, коли матеріальні вартості й переваги замістили духовні почуття і сховали від стороннього ока стародавні вірування в абстрактні вартості. Ідентичності, які ми намагаємося будувати є, по суті, прагматичними, вони спираються на економічні підвалини і знаходять політичне вираження тільки у зв’язку з подальшими економічними інтересами. Наша культура теж, принаймні на популярному рівні, значною мірою перебуває під впливом комерційних міркувань за браку будь-яких духовних, абстрактних вимірів, якоїсь віри поза безпосереднім сьогоденням і його минущих виражень. Якщо врахувати ще й поширену апатію та цинізм щодо політичних ідеалів, то чи здивує нас те, що національний ідеал викликатиме менше натхнення й підсилюватиме дедалі більшу байдужість?

І це не тільки проблема Заходу. Є ознаки втрати довіри до націоналізму в інших країнах, поза межами Заходу. З досягненням політичної незалежності, спостерігається спад націоналістичного запалу, як тільки стає ясно, що націоналізм не має рецепту для швидкого економічного розвитку і що для цього потрібні інші ідеології, а також значні ресурси та технології, щоб зрушити відсталі суспільства з їхнього стану економічної та культурної залежності[116].

З іншого боку, реалізація цього плану не запобігла спалахові національних пристрастей на основі етнічних і релігійних причин в багатьох постколоніальних країнах від Індії та Індонезії до Палестини та Ізраїлю, Етиопії та Анґоли. Це також не остудило націоналістичного запалу численних учасників значних територіальних суперечок у світі — у Кашмірі, Шрі-Ланці, на Кавказі, Балканах, Близькому Сході та в районі Африканського Рогу. У своєму дослідженні «релігійних націоналізмів» Марк Юрґенсмаєр (Mark Juergensmeyer, 1993) привертає увагу до неспроможності світських націоналізмів, на думку багатьох, і привабливість радикальнішого глибоко релігійного націоналізму, зосередженого на соціальних перетвореннях згідно зі строгим тлумаченням стародавніх релігійних текстів і застосуванням їх на практиці. Навіть коли ми не можемо серйозно говорити про «нову холодну війну», з огляду на брак єдності між різновидами цих релігійних націоналізмів, їхні окремі прояви становлять собою доволі серйозні духовний і політичний виклик часто неефективним незахідним державним націоналізмам.

Але навіть на Заході духовні засади нації не щезли. Вони були витіснені світським націоналізмом і були змушені пристосуватись до соціальних і політичних змін. Але «політична релігія» світського націоналізму й далі використовує давні релігійні теми для своїх літургій, символіки й мітотворчості, водночас виставляючи себе, як єдиний засіб спасіння в епоху раціоналізму. Зрештою, на колективному рівні, застосування раціоналізму допускає до деякої міри кооперацію та політичну солідарність, а це потребує чітко окресленої системи поглядів і політичної арени. Для недалекого майбутнього, нація — деяка спільнота, яка має певну територією і відмінна своєю історією та власною долею — безумовно служить найпоширенішою і найпридатнішою для практики основою політичної солідарності.

Ці чотири основні категорії нації — суспільство, територія, історія та доля — мали в минулому, а на мою думку, мають і тепер розглядатися, як «священні», в тому розумінні, що сприймаються більшістю членів, як об’єкт пошани і набожної відданості і як самоціль. Це зовсім не означає, що ці чотири аспекти в цілому не можуть піддаватись сумніву. Дехто відкинув спільноту як таку на користь всесвітнього космополісу, але тут постало достатньо питань щодо природи і меж батьківщини, істинного змісту й моральності етноісторії та достоїнств і недоліків різноманітних бачень долі спільнот. Мало хто сумнівається в тому, що світ розділений на спільноти чи нації, котрі володіють власними територіями чи батьківщинами, мають власну історію та особливу долю. Таку модель можна було б назвати «священними властивостями» нації чи, точніше, основними властивостями нації, що сприймається, як духовна спільність її членів[117].

Цими непорушними властивостями, на яких я наголошував у розділі 2, були:

(1) віра в етнічну вибраність, розуміння нації, як вибраного народу, на який покладена особлива місія чи який має особливий договір з Богом;

(2) відданість священній території, успадкованій батьківщині, освяченої святими, героями й мудрецями, а також могилами та надгробками предків;

(3) поширеними споминами про «золотий вік», як апогей національної історії, добу матеріального і/чи духовного й мистецького розквіту;

(4) культ «славних предків» і героїчної жертовності заради нації та її долі.

Приклади таких вірувань, споминів і відданості можна знайти в доновітні епохи — в етносах, містах-державах та імперіях. Навіть культ уславлення загиблих має свої витоки в похоронних церемоніях і культі предків. Як довів Джордж Мос (George Mosse) на прикладі Німеччини, ранні німецькі націоналісти при проведенні маніфестацій та святкувань використовували, зокрема, характерні християнські літургійні та ритуальні елементи. Націоналісти взагалі облаштувалися на цих традиційних релігійних підвалинах, відбираючи й змінюючи давніші теми, символи й міти для власних політичних потреб. Але навіть на базовому рівні націоналізм, як політична релігія, як «релігія народу», неминуче використовує ці чотири духовні особливості для перебудови й підтримки новітніх національних ідентичностей (Mosse, 1975 та 1994).

Мені не хотілося б стверджувати, що всім націям однаковою мірою притаманні всі ці духовні властивості. Ми бачили наскільки нерівномірним у світі було поширення добре задокументованих етноісторій. Ця нерівномірність стосується також інших духовних особливостей. В деяких випадках приєднання священних територій стає сенсом національного існування, надаючи цьому особливого значення та сили, як це трапляється у випадках затяжних територіальних суперечок. В інших — наперед виступає колективна пам’ять про «золоту добу» та стає орієнтиром і спонукою до колективних дій. А ще в інших — основною була віра в етнічну обраність, ідея спільноти як вибраного народу спонукала націю до дій, чітко розмежовуючи законних жителів та чужинців. Мабуть, найширше визначають характер колективного зв’язку і долю громадян культ полеглих героїв війни та їхніх монументів разом з урочистими церемоніями на честь загиблих «славною смертю».

Отже, на основі цієї концепції ми можемо відважитись на загальні припущення щодо стійкості національних ідентичностей. Там, де були наявні всі чотири сакральні властивості, й там, де вони продовжують існувати тепер, широко поширившись серед етно-національного населення, національна ідентичність, що виникла внаслідок цього, була і продовжує бути, особливо сильною та життєздатною, утворюючи різку межу між членами спільноти й чужинцями і, за інших рівних умов, викликає небажання розглядати прибульців за повноправних членів національної культурної спільноти. І навпаки, там де бракує більше однієї з цих сакральних властивостей, чи вони послаблюються, сила національної ідентичності відповідно убуває і її привабливість для населення порівняно з іншими колективними культурними ідентичностями в цьому сенсі знижується. Це приводить до закономірного послаблення соціального й культурного розмежування нації та більшої готовності сприймати чужинців не тільки як співгромадян, а й як повноправних членів національної спільноти.

Висновок

Отже, на фундаментальному рівні націю можна розглядати як духовну спільноту громадян, а націоналізм як форму «політичної релігії» зі своїми власними священними книгами, літургіями, святими та ритуалами. Однак ні нації, ні націоналізми не залишаються ні монолітними, ні статичними. Як і традиційні релігії змушені періодично змінюватись і пристосовуватись до нових умов, так і новітні національні ідентичності зазвичай тлумачаться по-новому кожним наступним поколінням; і як релігії мають різноманітні форми, так ми знаходимо в націоналізмах паралельні міти про національне походження та розвиток. Хоч би там що, але слова, якими Дюркгайм підсумував свої дослідження релігії можна застосувати щодо націй і націоналізмів:

«Отже, є щось неминуще в релігії, яка приречена пережити всю особливу символіку, якою релігійна думка поступово обкутала себе. Не може бути суспільства, яке б не відчувало необхідності періодичного підбадьорення й потвердження колективних почуттів та колективних ідей, які підтримують його єдність і його індивідуальність» (Durkheim, 1915: 427).

Отже, якщо світський матеріалізм та індивідуалізм не підірве віру в спільність історії та долі, то духовні підвалини націоналізму існуватимуть доти, доки націоналізм існує як політична ідеологія, — як суспільна культура і як політична релігія — приречена на розквіт, і доти національна ідентичність зоставатиметься одним із наріжних каменів сучасного світового порядку.

Бібліографія

Ades, Dawn (ed.) (1989): Art in Latin America: The Modern Era, 1820–1980.

London: South Bank Centre, Hayward Gallery.

Akzin, Benjamin (1964): State and Nation. London: Hutchinson.

Alter, Peter (1989): Nationalism. London: Edward Arnold.

Anderson, Benedict (1991): Imagined Communities: Reflections on the Origins and Spread of Nationalism, 2nd edn. London: Verso.

Anderson, Benedict (1999): The goodness of nations’, in Peter Van der Veer and Hartmut Lehmann (eds), Nation and Religion: Perspectives on Europe and Asia. Princeton: Princeton University Press.

Argyle, W. J. (1969): ’European nationalism and African tribalism’, in P. H. Gulliver (ed.), Tradition and Transition in East Africa. London: Pall Mall Press.

Argyle, W. J. (1976): ’Size and scale in the development of nationalist movements’, in Anthony D. Smith (ed.), Nationalist Movements. London: Macmillan, and New York: St Martin’s Press.

Armstrong, John (1976): ’Mobilized and proletarian diasporas’. American Political Science Review 70: 393–408.

Armstrong, John (1982): Nations before Nationalism. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Armstrong, John (1995): ’Towards a theory of nationalism: consensus and dissensus’, in Sukumar Periwal (ed.), Notions of Nationalism. Budapest: Central European University Press.

Armstrong, John (1997): ’Religious nationalism and collective violence’. Nations and Nationalism 3, 4: 597–606.

Asiwaju, A. I. (ed.) (1985): Partitioned Africans: Ethnic Relations across Africa’s International Boundaries, 1884–1984. London: C. Hurst and Company.

Atiyah, A. S. (1968): A History of Eastern Christianity. London: Methuen.

Baker, Keith Michael (1988): Inventing the French Revolution. Cambridge: Cambridge University Press.

Balibar, Etienne and Wallerstein, Immanuel (1991): Race, Nation, Class. London: Verso.

Barnard, F. M (ed.) (1965): Herder’s Social and Political Thought: From Enlightenment to Nationalism. Oxford: Clarendon Press.

Barnard, F. M. (1969): ’Culture and political development: Herder’s suggestive insights’. American Political Science Review 62: 379-97.

Baron, Salo (1960): Modern Nationalism and Religion. New York: Meridian Books.

Barry, Brian (1999): ’The limits of cultural polities’, in Desmond Clarke and Charles Jones (eds). The Rights of Nations: Nations and Nationalism in a Changing World. Cork: Cork University Press.

Barth, Fredrik (ed.) (1969): Ethnic Groups and Boundaries. Boston: Little, Brown and Co.

Bassin, Mark (1991): ’Russia between Europe and Asia: the ideological construction of geographical space’. Slavic Review 50, 1: 1 — 17.

Baynes, N. H. and Moss, H. St. L. B. (eds) (1969): Byzantium: An Introduction to East Roman Civilization. Oxford, London and New York: Oxford University Press.

Beaune, Colette (1985): Naissance de la Nation France. Paris: Editions Gallimard.

Beetham, David (1974): Max Weber and the Theory of Modem Politics. London: Alien and Unwin.

Beissinger, Mark (1998): ’Nationalisms that bark and nationalisms that bite: Ernest Gellner and the substantiation of nations’, in John Hall (ed.). The State of the Nation: Ernest Gellner and the Theory of Nationalism. Cambridge: Cambridge University Press.

Bell, Daniel (1975): ’Ethnicity and Social Change’, in Nathan Glazer and Daniel P. Moynihan (eds), Ethnicity: Theory and Experience. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Bendix, Reinhard (1996) [1964]: Nation-building and Citizenship, enlarged edn. New Brunswick, NJ: Transaction Publishers.

Berlin, Isaiah (1976): Vico and Herder. London: Hogarth Press.

Berlin, Isaiah (1999): The Roots of Nationalism (ed. Henry Hardy). London: Chatto and Windus.

Bhabha, Homi (ed.) (1990): Nation and Narration. London and New York: Routledge.

Bhabha, Homi (1994): ’Anxious nations, nervous states’, in Jean Copjec (ed.). Supposing the Subject. London: Verso.

Billig, Michael (1995): Banal Nationalism. London: Sage.

Binder, Leonard (1964): The Ideological Revolution in the Middle East. New York: John Wiley.

Blyden, Edward (1893): ’Study and Race’. Sierra Leone Times, 3 June 1893.

Bracher, Karl (1973): The German Dictatorship: The Origins, Structure and Effects of National Socialism. Harmondsworth: Penguin.

Branch, Michael (ed.) (1985): Kalevala, The Land of Heroes, trans. W. F. Kirby. London: The Athlone Press, and New Hampshire: Dover Books.

Brandon, S. G. F. (1967): Jesus and the Zealots. Manchester: Manchester University Press.

Brass, Paul (1979): ’Elite groups, symbol manipulation and ethnic identity among the Muslims of North India’, in David Taylor and Malcolm Yapp (eds), Political Identity in South Asia. London and Dublin: Curzon Press.

Brass, Paul (1991): Ethnicity and Nationalism. London: Sage.

Bremmer, Ian and Taras, Ray (eds) (1993): Nations and Politics in the Soviet Successor States. Cambridge: Cambridge University Press.

Breuilly, John (1993): Nationalism and the State, 2nd edn. Manchester: Manchester University Press.

Breuilly, John (1996a): The formation of the First German Nation-State, 1800-71. Basingstoke: Macmillan.

Breuilly, John (1996b): ’Approaches to nationalism’, in Gopal Balakrishnan (ed.), Mapping the Nation. London and New York: Verso.

Brock, Peter (1976): The Slovak National Awakening. Toronto: University of Toronto Press.

Brown, David (1994): The State and Ethnic Politics in Southeast Asia. London and New York: Routledge.

Brubaker, Rogers (1992): Citizenship and Nationhood in France and Germany. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Brubaker, Rogers (1996): Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. Cambridge: Cambridge University Press.

Calhoun, Craig (1997): Nationalism. Buckingham: Open University Press.

Campbell, John and Sherrard, Philip (1968): Modern Greece. London: Ernest Benn.

Carr, Edward (1945): Nationalism and After. London: Macmillan.

Cauthen, Bruce (1997): The myth of divine election and Afrikaner ethnogenesis’, in Geoffrey Hosking and George Schupflin (eds), Myths and Nationhood. London: Macmillan.

Cauthen, Bruce (2000): ’Confederate and Afrikaner Nationalism: Myth, Identity and Gender in Comparative Perspective’, unpublished Ph.D. thesis. University of London.

Chamberlin, E. R. (1979): Preserving the Past. London: J. M. Dent and Sons.

Chatterjee, Partha (1986): Nationalist Thought and the Colonial World. London: Zed Books.

Chatterjee, Partha (1993): The Nation and Its Fragments. Cambridge: Cambridge University Press.

Cobban, Alfred (1963); A History of Modern France, 1715-99, vol. I, 3rd edn. Harmondsworth: Penguin.

Cobban, Alfred (1964): Rousseau and the Modern State, 2nd edn. London: Alien and Unwin.

Cohen, Edward (2000): The Athenian Nation. Princeton: Princeton University Press.

Cohen, Robin (1997): Global Diasporas, An Introduction. London: UCL Press.

Cohler, Anne (1970): Rousseau and Nationalism. New York: Basic Books.

Coleman, James (1958): Nigeria, Background to Nationalism. Berkeley and Los Angeles: University of California Press.

Colley, Linda (1992): Britons, Forging the Nation, 1707–1837. New Haven, CT: Yale University Press.

Connor, Walker (1972): ’Nation-building or nation-destroying?’. World Politics XXIV, 3: 319-55.

Connor, Walker (1994): Ethno-Nationalism: The Quest for Understanding. Princeton: Princeton University Press.

Conversi, Daniele (1997): The Basques, the Catalans and Spain: Alternative Routes to Nationalist Mobilisation. London: C. Hurst and Co.

Corrigan, Philip and Sayer, Derek (1985): The Great Arch: English State Formation as Cultural Revolution. Oxford: Blackwell.

Cottam, Richard (1979): Nationalism in Iran. Pittsburgh, PA: Pittsburgh University Press.

Crow, Tom (1985): Painters and Public Fife in Eighteenth Century Paris. New Haven and London: Yale University Press.

David, Rosalie (1982): The Ancient Egyptians: Beliefs and Practices. London and Boston: Routledge and Kegan Paul.

Delanty, Gerard (1995): Inventing Europe: Idea, Identity, Reality. Basingstoke: Macmillan.

De Paor, Liam (1986): The Peoples of Ireland. London: Hutchinson and Co. Ltd, and Notre Dame, IN: University of Notre Dame Press.

Deutsch, Karl (1966): Nationalism and Social Communications, 2nd edn. New York: MIT Press.

Deutsch, Karl and Foltz, William (eds) (1963): Nation-Building. New York: Atherton.

Diaz-Andreu, Margarita and Champion, Timothy (eds) (1996); Nationalism and Archaeology in Europe. London: UCL Press.

Diaz-Andreu, Margarita and Smith, Anthony D. (eds) (2001): ’Nationalism and Archaeology’, Nations and Nationalism 7, 4 (special issue).

Dieckhoff, Alain (2000): La Nation dans tons ses etats: Les identites nationales en mouvement. Paris: Flammarion.

Doak, Kevin (1997): ’What is a nation and who belongs? National narratives and the ethnic imagination in twentieth-century Japan’. American Historical Review 102, 2: 282–309.

Dunn, John (1978): Western Political Theory in the Face of the future. Cambridge: Cambridge University Press.

Durkheim, Emile (1915): The Elementary Forms of the Religious Life, trans. J. Swain. London: Alien and Unwin.

Elazar, David (1986): The Jewish people as the classic diaspora: A political analysis’, in Gabriel Sheffer (ed.), Modern Diasporas in International Politics. London and Sydney: Croom Helm.

Eley, Geoff and Suny, Ronald (eds) (1996): Becoming National. New York and London: Oxford University Press.

Eller, Jack and Coughlan, Reed (1993): ’The poverty of primordialism: the demystification of ethnic attachments’. Ethnic and Racial Studies 16, 2: 183–202.

Eriksen, Thomas Hylland (1993): Ethnicity and Nationalism. London and Boulder, CO: Pluto Press.

Esman, Milton (ed.) (1977): Ethnic Conflict in the Western World. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Esman, Milton (1994): Ethnic Politics. Ithaca and London: Cornell University Press.

Featherstone, Mike (ed.) (1990): Global Culture: Nationalism, Globalisation and Modernity. London, Newbury Park, and New Delhi: Sage Publications.

Finley, Moses (1986): The Use and Abuse of History. London: Hogarth Press.

Fishman, Joshua (1980): ’Social theory and ethnography: neglected perspectives on language and ethnicity in Eastern Europe’, in Peter Sugar (ed.), Ethnic Diversity and Conflict in Eastern Europe. Santa Barbara: ABC–Clio.

Fondation Hardt (1962): Grecs et Barbares: Entretiens sur l’Antiquite Classique VIII, Geneva.

Frankfort, Henri (1948): Kingship and the Gods. Chicago: Chicago University Press.

Freeden, Michael (1998): ’Is nationalism a distinct ideology?’. Political Studies XLVI: 748-65.

Frye, Richard (1966): The Heritage of Persia. New York: Mentor. Frye, Richard (1975): The Golden Age of Persia: The Arabs in the East. London: Weidenfeld and Nicolson.

Gans, Herbert (1979): ’Symbolic ethnicity’. Ethnic and Racial Studies 2, 1: 1 -20.

Geertz, Clifford (1973): The Interpretation of Cultures. London: Fontana.

Gellner, Ernest (1964): Thought and Change. London: Weidenfeld and Nicolson.

Gellner, Ernest (1973): ’Scale and Nation’. Philosophy of the Social Sciences 3: 1-17.

Gellner, Ernest (1983): Nations and Nationalism. Oxford: Blackwell.

Gellner, Ernest (1996): ’Do nations have navels?’. Nations and Nationalism 2, 3: 366-70.

Gellner, Ernest (1997): Nationalism, London: Weidenfeld and Nicolson.

Gershoni, Israel and Jankowski, Mark (1987): Egypt, Islam and the Arabs: The Search for Egyptian Nationhood, 1900–1930. New York and Oxford: Oxford University Press.

Giddens, Anthony (1985): The Nation-State and Violence. Cambridge: Polity. Giddens, Anthony (1991): The Conditions of Modernity. Cambridge: Polity.

Gilbert, Paul (1998): The Philosophy of Nationalism. Boulder, CO: Westview Press.

Gilclea, Robert (1994): The Past in French History. New Haven, CT, and London: Yale University Press.

Gillingham, John (1992): The beginnings of English imperialism’. Journal of Historical Sociology 5, 4: 392–409.

Gillis, John (ed.) (1994): Commemorations: The Politics of National Identity. Princeton: Princeton University Press.

Glazer, Nathan and Moynihan, Daniel (eds) (1963): Beyond the Melting-Pot. Cambridge, MA: MIT Press.

Glazer, Nathan and Moynihan, Daniel (eds) (1975): Ethnicity: Theory and Experience, Cambridge, MA: Harvard University Press.

Glenny, Misha (1990): The Rebirth of History. Harmondsworth: Penguin.

Goldberg, Harvey (ed.) (1996): Sephardi and Middle Eastern Jewries: History and Culture in the Modern Era. Bloomington IN: Indiana University Press.

Greenfeld, Liah (1992): Nationalism: Five Roads to Modernity. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Grosby, Steven (1991): ’Religion and nationality in antiquity’. European Journal of Sociology 32: 229-65.

Grosby, Steven (1994): The verdict of history: the inexpungeable tie of primordiality — a reply to Eller and Coughlan’. Ethnic and Racial Studies 17, 1: 164-71.

Grosby, Steven (1995): ’Territoriality: the transcendental, primordial feature of modern societies’. Nations and Nationalism 1, 2: 143-62.

Grosby, Steven (1997): ’Borders, territory and nationality in the ancient Near East and Armenia’. Journal of the Economic and Social History of the Orient 40 1: 1-29.

Guibernau, Monserrat (1996): Nationalisms: The Nation-state and Nationalism in the Twentieth Century. Cambridge: Polity.

Guibernau, Monserrat (1999): Nations without States: Political Communities in a Global Age. Cambridge: Polity.

Gutierrez, Natividad (1999): The Culture of the Nation: The Ethnic Nation and Official Nationalism in Twentieth-Century Mexico. Lincoln, NB: University of Nebraska Press.

Hall, John (ed.) (1998): The State of the Nation; Ernest Gellner and the Theory of Nationalism. Cambridge: Cambridge University Press.

Hall, Stuart (1992): The new ethnicities’, in J. Donald and A. Rattansi (eds). Race, Culture and Difference. London: Sage.

Harvey, David (1989): The Conditions of Postmodernity. Oxford: Blackwell.

Hastings, Adrian (1997): The Construction of Nationhood: Ethnicity, Religion and Nationalism. Cambridge: Cambridge University Press.

Hayes, Carlton (1931): The Historical Evolution of Modern Nationalism. New York: Smith.

Hechter, Michael (1975): Internal Colonialism: The Celtic Fringe in British National Development, 1536–1966. London: Routledge and Kegan Paul.

Hechter, Michael (1988): ’Rational choice theory and the study of ethnic and race relations’, in John Rex and David Mason (eds), Theories of Ethnic and Race Relations. Cambridge: Cambridge University Press.

Hechter, Michael (1992): The dynamics of secession’. Acta Sociologica 35: 26783.

Hechter, Michael (1995): ’Explaining nationalist violence’. Nations and Nationalism 1, 1: 53–68.

Hechter, Michael (2000): Containing Nationalism. Oxford and New York: Oxford University Press.

Hedetoft, Ulf (1995): Signs of Nations: Studies in the Political Semiotics of Self and Other in Contemporary European Nationalism. Aldershot: Dartmouth Publishing Company.

Herb, Guntram and Kaplan, David (eds) (1999): Nested Identities: Nationalism, Territory and Scale. Lanham, Maryland: Rowman and Littlefield Publishers.

Herberg, Will (1960): Protestant-Catholic-Jew. New York: Doubleday.

Herbert, Robert (1972): David, Voltaire, Brutus and the French Revolution. London: Alien Lane.

Herder, Johann Gottfried (1877–1913): Sämmtliche Werke, ed. B. Suphan. Berlin: Weidmann.

Hobsbawm, Eric (1990): Nations and Nationalism since 1780. Cambridge: Cambridge University Press.

Hobsbawm, Eric and Ranger, Terence (eds) (1983): The Invention of Tradition. Cambridge: Cambridge University Press.

Hooson, David (ed.) (1994): Geography and National Identity. Oxford: Blackwell.

Horowitz, Donald (1985): Ethnic Groups in Conflict. Berkeley and Los Angeles: University of California Press.

Horowitz, Donald (1992): ’Irredentas and secessions: adjacent phenomena, neglected connections’, in A. D. Smith (ed.), Ethnicity and Nationalism: International Studies in Sociology and Social Anthropology, vol. LX. Leiden: Brill.

Hosking, Geoffrey and Schopflin, George (eds) (1997): Myths and Nationhood. London and New York: Routledge.

Hroch, Miroslav (1985): Social Preconditions of National Revival in Europe. Cambridge: Cambridge University Press.

Humphreys, R. A. and Lynch, J. (eds) (1965): The Origins of the Latin American Revolutions, 1808-25. New York: Knopf.

Hutchinson, John (1987): The Dynamics of Cultural Nationalism: The Gaelic Revival and the Creation of the Irish Nation State. London: Alien and Unwin.

Hutchinson, John (1994): Modem Nationalism. London: Fontana.

Hutchinson, John (2000): ’Ethnicity and modern nations’. Ethnic and Racial Studies 23, 4: 651-69.

Ichijo, Atsuko (1998): ’Scottish Nationalism and Identity in the Age of European Integration’, unpublished Ph.D. thesis. University of London.

Im Hof, Ulrich (1991): Mythos-Schweiz: Identität-Nation-Geschichte. Zurich: Neue Verlag Zürcher Zeitung.

Jones, Sian (1997): The Archaeology of Ethnicity: Constructing Identities in the Past and the Present. London and New York: Routledge.

Juergensmeyer, Mark (1993): The New Cold War? Religious Nationalism Confronts the Secular State. Berkeley and Los Angeles: University of California Press.

Just, Roger (1989): ’The triumph of the ethnos’ in Elisabeth Tonkin, Maryon McDonald and Malcolm Chapman (eds), History and Ethnicity. London and New York: Routledge.

Kahan, Arcadius (1968): ’Nineteenth-century European experience with policies of economic nationalism’, in H. G. Johnson (ed.), Economic Nationalism in Old and New States. London: Alien and Unwin.

Kaldor, Mary (1999): New and Old Wars: Organized Violence in a Global Era. Cambridge: Polity.

Kandiyoti, Deniz (ed.) (2000): ’Gender and Nationalism’. Nations and Nationalism 6, 4 (special issue).

Kapferer, Bruce (1988): Legends of People, Myths of State: Violence, Intolerance and Political Culture in Sri Lanka and Australia. Washington, DC, and London: Smithsonian Institution Press.

Kaufman, Eric and Zimmer, Oliver (1998): ’In search of the authentic nation: Landscape and national identity in Switzerland and Canada’. Nations and Nationalism 4, 4: 483–510.

Kautsky, John (ed.) (1962): Political Change in Underdeveloped Countries. New York: John Wiley.

Kearney, Hugh (1990): The British Isles, A History of Four Nations. Cambridge: Cambridge University Press.

Keddie, Nikki (1981): Roots of Revolution: An Interpretive History of Modern Iran. New Haven, CT: Yale University Press.

Kedourie, Elie (1960): Nationalism. London: Hutchinson.

Kedourie, Elie (ed.) (1971): Nationalism in Asia and Africa. London: Weidenfeld and Nicolson.

Kedourie, Elie (ed.) (1992): Spain and the Jews: The Sephardi Experience, 1492 and After. London: Thames and Hudson Ltd.

Kedward, Roderick (ed.) (1965): The Dreyfus Affair. London: Longman.

Kemilainen, Aira (1964): Nationalism, Problems concerning the Word, the Concept and Classification. Yvaskyla: Kustantajat Publishers.

Kennedy, Emmet (1989): A Cultural History of the French Revolution. New Haven, CT, and London: Yale University Press.

Kenrick, Donald and Puxon, Graham (1972): The Destiny of Europe’s Gypsies. London: Chatto-Heinemann.

Kidd, Colin (1999): British Identities before Nationalism: Ethnicity and Nationhood in the Atlantic World, 1600–1800. Cambridge: Cambridge University Press.

Kitromilides, Paschalis (1989): ’«Imagined communities» and the origins of the national question in the Balkans’. European History Quarterly 19, 2: 149—92.

Kitromilides, Paschalis (1998): ’On the intellectual content of Greek nationalism: Paparrigopoulos, Byzantium and the Great Idea’, in David Ricks and Paul Magdalino (eds), Byzantium and the Modern Greek Identity. King’s College London: Centre for Hellenic Studies. Aldershot: Ashgate Publishing.

Knoll, Paul (1993): ’National consciousness in medieval Poland’, Ethnic Studies 10, 1: 65–84.

Kohl, Philip and Fawcett, Clare (eds) (1995): Nationalism, Politics and the Practice of Archaeology. Cambridge: Cambridge University Press.

Kohn, Hans (1940): ’The origins of English nationalism’. Journal of the History of Ideas I: 69–94.

Kohn, Hans (1955): Nationalism, Its Meaning and History. New York: Van Nostrand.

Kohn, Hans (1965): The Mind of Germany. London: Macmillan.

Kohn, Hans (1967a): The Idea of Nationalism [1944], 2nd edn. New York: Collier-Macmillan.

Kohn, Hans (1967b): Prelude to Nation-States: The French and German Experience, 1789–1815. New York: Van Nostrand.

Kreis, Jacob (1991): Der Mythos von 1291: Zur Enstehung des Schweizerischen National feiertags. Basel: Friedrich Reinhardt Verlag.

Lang, David (1980): Armenia, Cradle of Civilisation. London: Alien and Unwin. Lartichaux, J. — Y. (1977): ’Linguistic Politics during the French Revolution’. Diogenes 97: 65–84.

Lehmann, Jean-Pierre (1982): The Roots of Modern Japan. London and Basingstoke: Macmillan.

Leifer, Michael (ed.) (2000): Asian Nationalism. Routledge: London and New York.

Llobera, Josep (1994): The God of Modernity. Oxford: Berg.

Lydon, James (1995): ’Nation and race in medieval Ireland’, in Simon Forde, Lesley Johnson and Alan Murray (eds), Concepts of National Identity in the Middle Ages. Leeds: University of Leeds: Leeds Studies in English.

Lyons, F. S. (1979): Culture and Anarchy in Ireland, 1890–1930. London: Oxford University Press.

Mann, Michael (1993): The Sources of Social Power, vol. II. Cambridge: Cambridge University Press.

Mann, Michael (1995): ’A political theory of nationalism and its excesses’, in Sukumar Periwal (ed.). Notions of Nationalism. Budapest: Central European University Press.

Marwick, Arthur (1974): War and Social Change in the Twentieth Century. London: Methuen.

Matossian, Mary (1962): ’Ideologies of «delayed industrialization»: Some tensions and ambiguities’, in John Kautsky (ed.), Political Change in Underdeveloped Countries. New York: John Wiley.

Mayall, James (1990): Nationalism and International Society. Cambridge: Cambridge University Press.

McCrone, David (1998): The Sociology of Nationalism. London and New York: Routledge.

McNeill, William (1986): Polyethnicity and National Unity in World History. Toronto: University of Toronto Press.

Melucci, Alberto (1989): Nomads of the Present: Social Movements and Individual Needs in Contemporary Society. London: Hutchinson Radius.

Mendels, Doron (1992): The Rise and Fall of Jewish Nationalism. New York: Doubleday.

Michelat, G. and Thomas, J. — P. H. (1966): Dimensions du nationalisme. Paris: Librairie Armand Colin.

Miller, David (1995): On Nationality. Oxford: Oxford University Press.

Minogue, Kenneth (1967): Nationalism. London: Batsford.

Mitchell, Marion (1931): ’Emile Durkheim and the philosophy of nationalism’. Political Science Quarterly 46: 87-106.

Mosse, George (1964): The Crisis of German Ideology. New York: Grosset and Dunlap.

Mosse, George (1975): The Nationalization of the Masses: Political Symbolism and Mass Movements in Germany from the Napoleonic Wars through the Third Reich, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Mosse, George (1990): Fallen Soldiers. Oxford and New York: Oxford University Press.

Mosse, George (1994): Confronting the Nation: Jewish and Western Nationalism. Hanover, NH: University Press of New England/Brandeis University.

Motyl, Alexander (1999): Revolutions, Nations, Empires. New York: Columbia University Press.

Nairn, Tom (1977): The Break-up of Britain: Crisis and Neo-Nationalism. London: Verso.

Nairn, Tom (1997): Faces of Nationalism: JanwTRevisited. London: Verso.

Nash, Manning (1989): The Cauldron of Ethnicity in the Modern World. Chicago, IL. and London: University of Chicago Press.

Nora, Pierre (1997-8): Realms of Memory: The Construction of the French Past, ed. Lawrence Kritzman. New York: Columbia University Press, 3 vols (orig. Les Lieux de memoire, Paris: Gallimard, 7 vols, 1984—92).

O’Brien, Conor Cruse (1988a): God-Land: Reflections on Religion and Nationalism. Cambridge, MA: Harvard University Press.

O’Brien, Conor Cruse (1988b): ’Nationalism and the French Revolution’, in Geoffrey Best (ed.), The Permanent Revolution: The French Revolution and Its Legacy, 1789–1989. London: Fontana.

Okamura, J. (1981): ’Situational ethnicity’. Ethnic and Racial Studies 4, 4: 452-65.

O’Leary, Brendan (ed.) (1996): ’Symposium on David Miller’s On Nationality’. Nations and Nationalism 2, 3: 409-51.

O’Leary, Brendan (1998): ’Ernest Gellner’s diagnoses of nationalism: or, what is living and what is dead in Ernest Gellner’s philosophy of nationalism?’, in John Hall (ed.), The State of the Nation: Ernest Gellner and the Theory of Nationalism. Cambridge: Cambridge University Press.

Orridge, Andrew (1982): ’Separatist and autonomist nationalisms: the structure of regional loyalties in the modern state’, in Colin Williams (ed.), National Separatism. Cardiff: University of Wales Press.

Panossian, Razmik (2000): ’The Evolution of Multilocal National Identity and the Contemporary Politics of Nationalism: Armenia and Its Diaspora’, unpublished Ph.D. thesis. University of London.

Parekh, Bikhu (1995): ’Ethnocentricity of the nationalist discourse’. Nations and Nationalism 1,1: 25–52.

Parsons, Talcott (1966): Societies, Evolutionary and Comparative Perspectives. Englewood Cliffs: Prentice-Hall.

Pearson, Raymond (1993): ’Fact, fantasy, fraud: perceptions and projections of national revival’, Ethnic Groups 10, 1–3; 43–64.

Peel, John (1989): The cultural work of Yoruba ethno-genesis’, in Elisabeth Tonkin, Maryon McDonald and Malcolm Chapman (eds), History and Ethnicity. London and New York: Routledge.

Penrose, Jan (1995): ’Essential constructions? The «cultural bases» of nationalist movements’, Nations and Nationalism 1, 3: 391–417.

Periwal, Sukumar (ed.) (1995): Notions of Nationalism. Budapest: Central European University Press.

Petersen, William (1975): ’On the sub-nations of Europe’, in Nathan Glazer and Daniel Moynihan (eds). Ethnicity: Theory and Experience. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Pieterse, Neederveen (1995): ’Europe among other things: closure, culture, identity’, in K. von Benda-Beckmann and M. Verkuyten (eds). Nationalism, Ethnicity and Cultural Identity in Europe. Utrecht: ERCOMER.

Plamenatz, John (1976): Two types of nationalism’, in Eugene Kamenka (ed.), Nationalism: The Nature and Evolution of an Idea. London: Edward Arnold.

Poole, Ross (1999): Nation and Identity. London and New York: Routledge.

Preece, Jennifer Jackson (1998): National Minorities and the European Nation-States System. Oxford: Clarendon Press.

Purvis, James (1968): The Samaritan Pentateuch and the Origins of the Samaritan Sect, Harvard Semitic Monographs, vol. 2. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Ram, Un (1995): ’Zionist historiography and the invention of Jewish nationhood: The case of Ben-Zion Dinur’. History and Memory 7: 91 — 124.

Ram, Uri (1998): ’Postnationalist pasts: The case of Israel’. Social Science History 22, 4: 513-45.

Ramet, Sabrina (1996): Balkan Babel: The Disintegration of Jugoslavia from the Death of Tito to Ethnic War, 2nd edn. Boulder, CO: Westview Press.

Renan, Ernest (1882): Qu’est-ce qu’une nation?. Paris: Calmann-Levy.

Reynolds, Susan (1984): Kingdoms and Communities in Western Europe, 9001300. Oxford: Clarendon Press.

Richmond, Anthony (1984): ’Ethnic nationalism and post-industrialism’. Ethnic and Racial Studies 7, 1: 4-18.

Riekmann, Sonja Puntscher (1997): The myth of European unity’, in Geoffrey Hosking and George Schopflin (eds), Myths and Nationhood. London and New York: Routledge.

Roberts, Michael (1993): ’Nationalism, the past and the present: the case of Sri Lanka’. Ethnic and Racial Studies 16, 1: 133-66.

Robinson, Francis (1979): ’Islam and Muslim separatism’, in David Taylor and Malcolm Yapp (eds), Political Identity in South Asia. Dublin and London: Curzon Press.

Rosdolsky, R. (1964): ’Friedrich Engels und das Problem der «Geschichtslosen Volker’". Archivfur Sozialgeschichte 4: 87-282.

Rotberg, Robert (1967): ’African nationalism: concept or confusion?’. Journal of Modern African Studies 4, 1: 33–46.

Roudometov, Victor (1998): ’From «Rum millet» to Greek nation: Enlightenment, secularisation and national identity in Ottoman Balkan society, 1453–1821’. journal of Modern Greek Studies 16, 1: 11–48.

Rousseau, Jean-Jacques (1915): The Political Writings of Rousseau, 2 vols, ed. C. E. Vaughan. Cambridge: Cambridge University Press.

Roux, Georges (1964): Ancient Iraq. Harmondsworth: Penguin.

Rustow, Dankwart (1967): A World of Nations. Washington DC: Brookings Institution.

Sarkisyanz, Emanuel (1964): Buddhist Backgrounds of the Burmese Revolution. The Hague: Nijhoff.

Schama, Simon (1987): The Embarrassment of Riches: An Interpretation of Dutch Culture in the Golden Age. London: William Collins.

Schama, Simon (1989): Citizens: A Chronicle of the French Revolution. New York: Knopf, and London: Penguin.

Schama, Simon (1995): Landscape and Memory. London: Harper Collins (Fontana).

Scheuch, Erwin (1966): ’Cross-national comparisons with aggregate data’, in Richard Merritt and Stein Rokkan (eds), Comparing Nations: The Use of Quantitative Data in Cross-National Research. New Haven, CT: Yale University Press.

Schlesinger, Philip (1987): ’On national identity: some conceptions and misconceptions criticised’. Social Science Information 26, 2: 219—64.

Schlesinger, Philip (1991): Media, State and Nation: Political Violence and Collective Identities. London: Sage.

Schlesinger, Philip (1992): ’Europe — a new cultural battlefield?’. Innovation 5, 1: 11–23.

Schnapper, Dominique (1997): ’Beyond the opposition: «civic» nation versus «ethnic» nation’. ASEN Bulletin 12: 4–8.

Schopflin, George (2000): Nations, Identity, Power: The New Politics of Europe. London: C. Hurst and Co.

Schuize, Hagen (1996): States, Nations and Nationalism. Oxford: Blackwell.

Scott, George Jnr (1990): ’A resynthesis of primordial and circum-stantialist approaches to ethnic group solidarity: towards an explanatory model’. Ethnic and Racial Studies 13, 2: 148-71.

Seltzer, Robert (1980): Jewish People, Jewish Thought. New York: Macmillan.

Seton-Watson (1977): Nations and States. London: Methuen.

Sheffer, Gabriel (ed.) (1986): Modern Diasporas in International Politics. London and Sydney: Croom Helm.

Shils, Edward (1957): ’Primordial, personal, sacred and civil ties’. British Journal of Sociology?: 13–45.

Sluga, Glenda (1998): ’Identity, gender and the history of European nations and nationalism’. Nations and Nationalism 4, 1: 87— 111.

Smith, Anthony D. (1979): Nationalism in the Twentieth Century. Oxford: Martin Robertson.

Smith, Anthony D. (198la): The Ethnic Revival in the Modern World. Cambridge: Cambridge University Press.

Smith, Anthony D. (1981b): ’War and ethnicity: the role of warfare in the formation of self-images and cohesion of ethnic communities’. Ethnic and Racial Studies 4, 4: 375-97.

Smith, Anthony D. (1983): Theories of Nationalism, 2nd edn. London: Duckworth, and New York: Holmes and Meier.

Smith, Anthony D. (1986): The Ethnic Origins of Nations. Oxford: Blackwell.

Smith, Anthony D. (1989): The origins of nations’. Ethnic and Racial Studies 12, 3: 340-67.

Smith, Anthony D. (1991): National Identity. Harmondsworth: Penguin.

Smith, Anthony D. (1992): ’National identity and the idea of European unity’. International Affairs 68, 1: 55–76.

Smith, Anthony D. (1994): ’The problem of national identity: ancient, medieval, modern?’. Ethnic and Racial Studies 17, 3: 375-99.

Smith, Anthony D. (1995): Nations and Nationalism in a Global Era. Cambridge: Polity.

Smith, Anthony D. (1997): The Golden Age and national renewal’, in Geoffrey Hosking and George Schopflin (eds), Myths and Nationhood. London: Routledge.

Smith, Anthony D. (1998): Nationalism and Modernism. London and New York: Routledge.

Smith, Anthony D. (1999a): Myths and Memories of the Nation. Oxford and New York: Oxford University Press.

Smith, Anthony D. (1999b): ’Sacred territories and national conflict’. Israel Affairs 5, 4: 13–31.

Smith, Anthony D. (2000a): The Nation in History. Hanover, NH: University Press of New England/Brandeis University, and Cambridge: Polity.

Smith, Anthony D. (2000b): The «Sacred» dimension of nationalism’. Millennium: Journal of International Politics 29, 3: 791–814.

Smith, D. E. (ed.) (1974): Religion and Political Modernization. New Haven, CT: Yale University Press.

Snyder, Louis (1954): The Meaning of Nationalism. New Brunswick: Rutgers University Press.

Snyder, Louis (1976): The Varieties of Nationalism: A Comparative View. Hinsdale, Illinois: The Dryden Press.

Soysal, Yacemin (1994): Limits of Citizenship: Migrants and Post-national Membership in Europe. Chicago, IL: University of Chicago Press.

Stack, John (ed.) (1986): The Primordial Challenge: Ethnicity in the Contemporary World. New York: Greenwood Press.

Stalin, Joseph (1973): The Nation’, in idem, Marxism and the National Question, reprinted in Bruce Franklin (ed.), The Essential Stalin: Major Theoretical Writings, 1905-52. Lortdon: Croom Helm.

Steinberg, Jonathan (1976): Why Switzerland?. Cambridge: Cambridge University Press.

Stern, Menahem (1972): The Hasmonean revolt and its place in the history of Jewish society and religion’, in Haim Ben-Sasson and Shmuel Ettinger (eds), Jewish Society Through the Ages. New York: Schocken Books.

Stone, John (ed.) (1979): ’Internal Colonialism’. Ethnic and Racial Studies 2, 3 (special issue).

Subaratnam, Lakshmanan (1997): ’Motifs, metaphors and mytho-moteurs: some reflections on medieval South Asian ethnicity’. Nations and Nationalism 3, 3: 397–426.

Subtelny, Orest (1994): Ukraine: A History, 2nd edn. Toronto, Buffalo, London: University of Toronto Press.

Sugar, Peter (ed.) (1980): Ethnic Diversity and Conflict in Eastern Europe. Santa Barbara: ABC–Clio.

Suny, Ronald (1993): The Revenge of the Past: Nationalism, Revolution and the Collapse of the Soviet Union. Stanford, CA: Stanford University Press.

Tilly, Charles (ed.) (1975): The Formation of National States in Western Europe. Princeton: Princeton University Press.

Tomlinson, John (1991): Cultural Imperialism. London: Pinter Publishers.

Tonkin, Elisabeth, McDonald, Maryon and Chapman, Malcolm (eds) (1989): History and Ethnicity. London and New York: Routledge.

Tonnesson, Stein and Antlov, Hans (eds) (1996): Asian forms of the Nation. Cambridge: Cambridge University Press.

Trevor-Roper, Hugh (1961): Jewish and Other Nationalisms. London: Weidenfeld and Nicolson.

Trigger, B. G., Kemp, B. J., O’Connor, D. and Lloyd, A. B. (1983): Egypt: A Social History. Cambridge: Cambridge University Press.

Tuveson, E. L. (1968): Redeemer Nation: The Idea of America’s Millennial Role. Chicago: Chicago University Press.

Van den Berghe, Pierre (1978): ’Race and ethnicity: a sociobiological perspective’. Ethnic and Racial Studies 1, 4: 401 -11.

Van den Berghe, Pierre (1995): ’Does race matter?’. Nations and Nationalism 1, 3: 357-68.

Van der Veer, Peter (1994): Religious Nationalisms: Hindus and Muslims in India. Berkeley, CA: University of California Press.

Viroli, Maurizio (1995): for Love of Country: An Essay on Nationalism and Patriotism. Oxford: Clarendon Press.

Vital, David (1975): The Origins of Zionism. Oxford: Clarendon.

Vital, David (1990): The future of the Jews: A People at the Crossroads?. Cambridge, MA, and London: Harvard University Press.

Wallace, William (1990): The Transformation of Western Europe. London: RIIA/Pinter.

Walzer, Michael (1985): Exodus and Revolution. New York: Basic Books.

Weber, Eugene (1979): Peasants into Frenchmen: The Modernisation of Rural France, 1870–1914. London: Chatto and Windus.

Weber, Eugene (1991): My France: Politics, Culture, Myth. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Weber, Max (1948): From Max Weber: Essays in Sociology, ed. Hans Gerth and C. Wright Mills. London: Routledge and Kegan Paul.

Weber, Max (1968): Economy and Society, 3 vols. New York: Bedminster Press.

Webster, Bruce (1997): Medieval Scotland: The Mailing of an Identity. Basingstoke: The Macmillan Press.

Wiberg, Hakan (1983): ’Self-determination as an international issue’, in Ioann Lewis (ed.), Nationalism and Self-Determination in the Horn of Africa. London: Ithaca Press.

Williams, Gwyn (1985): When was Wales?. Harmondsworth: Penguin.

Wilmsen, Edwin and McAllister, Patrick (eds) (1996): The Politics of Difference: Ethnic Premises in a World of Power. Chicago, IL, and London: University of Chicago Press.

Wilson, H. S. (ed.) (1969): Origins of West African Nationalism. London: Macmillan and Co.

Winter, Jay (1995): Sites of Memory, Sites of Mourning. Cambridge: Cambridge University Press.

Wiseman, D. J. (ed.) (1973): Peoples of the Old Testament. Oxford: Clarendon Press.

Wright, John, Goldenberg, Suzanne and Schofield, Richard (eds) (1996): Transcaucasian Boundaries. London: UCL Press.

Yuval-Davis, Nira (1997): Gender and Nation. London: Sage.

Yuval-Davis, Nira and Anthias, Floya (eds) (1989): Woman-Nation-State. London: Sage.

Zartmann, William (1964): Government and Politics in North Africa. New York: Praeger.

Zeitlin, Irving (1984): Ancient Judaism. Cambridge: Polity.

Zernatto, Guido (1944): ’Nation: the history of a word’. Review of Politics 6: 351-66.

Zerubavel, Yael (1995): Recovered Roots: Collective Memory and the Making of Israeli National Tradition. Chicago, IL, and London: University of Chicago Press.

Zimmer, Oliver (1999): ’Forging the Swiss Nation, 1760–1939: Popular Memory, Patriotic Invention and Competing Conceptions of Nationhood’, unpublished Ph.D. thesis. University of London.