Дмитро Донцов

РОСІЯ ЧИ ЕВРОПА

та інші есеї

Публіцистика

––––––––––—

ЗМІСТ:

Передмова (В. Рог)

1. Росія чи Европа

2. Наша доба і література

3. Лєнін як теоретик «пролєтарського» асиміляторства

4. Мертвецький Великдень

5. Від «Інтернаціоналу» до «Боже, царя…»

6. Усміх диявола

Післямова (В. Рог)

Примітки до тексту

––––––––––—

ПЕРЕДМОВА

Перевидаючи сьогодні есеї ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, свідомі того, що, як і інші твори цього автора, вони не втратили нічого з своєї актуальности.

В передмові до збірки «Росія чи Европа», яка побачила світ в Лондоні заходами Союзу Українців у Великій Британії в 1954 році, князь M.I.Токаржевський-Карашевич стверджував: «Питання «з Росією чи проти неї?» стояло перед нами на протязі довгих віків та в історичній перспективі стоятиме ще довго.

Це є кошмар, що мучить українську душу в дуже різноманітний спосіб, бо можна бути «з Росією», навіть вигукуючи патріотичні гасла, але загіпнотизовуючи себе рівночасно тезами її церкви чи її антихристиянства, її філософським месіянством чи її великодержавністю, її соціяльним поступом чи її «консерватизмом трьох Русей», її еґалітаризмом чи перед царем, коли ніхто не був значним, крім тих, на кім затримався погляд його очей, чи в большевицькому рівнянні на найнижчого, або навпаки, в захопленню пишністю двора, гвардії, культури і величі від патріярха Філарета до Іллі Еренбурґа, від Суворова до Жукова, від розуму Іванушки-Дурачка до совєтської пропаганди.

І на початку цього видання можна поставити цитату з іншого твору Дмитра Донцова:

«Щоби ми не робили, які б завдання не ставляла перед нами історія, все спиняємося перед одною і тою самою загадкою-сфінксом, що хоче з’їсти нас. Те ж саме питання і перед всіми відсталими від колишньої російської імперії народами, як і перед всім слов’янством взагалі. Вибору жадають від нас і самі росіяни, що не йдуть на жодні компроміси, а ставляють нас перед дилемою: або стати передовою стежею «воюючого папізму», чи «антантського імперіялізму», чи «німецького пертя на схід» — або «авангардом слов’янства» (тобто Росії) в його поході на Захід. Отже з ними або проти них! Не інакше ставлять цю квестію і большевики, які питання: «з буржуазією чи пролєтаріятом?» підпорядковують іншому: «з кремлівським інтернаціоналом чи проти нього».

Росія всяка все була носієм ідеалу месіянства — це перший висновок, до якого управнює студіювання згаданих матеріялів і фактів. Росія всякий стан своєї експансії до 1917 року (слов’янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Европою як такою, і це другий висновок, до якого приходимо. Вона інстинктивно чула, що кожне розширення Европи — політичне чи культурне, загрожує її існуванню. Тому всі такі питання як константинопільське, втягування західного слов’янства в круг європейських впливів, католицизм в Україні, — були для неї частинами однієї універсальної проблеми: боротьби з Заходом». (Д. Донцов: «Підстави нашої політики», Відень 1921, стор. 197).

«Україна тоді лише житиме, як самостійний чинник, коли вона, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці виступить з власним національно-політичним ідеалом. А здійснення цього ідеалу можливе тільки проти Росії, ніколи разом з нею» (там же)».

Впевнені, що сьогодні твори Донцова, котрі пропонуємо вашій увазі, особливо потрібні українському читачеві. У висліді «Помаранчевої революції» (не шляхом декларацій, актів, референдумів, банального голосування), українці нарешті отримали шанс стати на шлях самостійного розвитку, на шлях становлення великої й могутньої держави. Проте «слизькі мацаки московського спрута» далі намагаються в «братських обіймах» задушити Україну. І тим більш небезпечним є «усміх диявола» з Кремля, який завдяки домінуванню в нашому інформаційному просторі, диктату в енергетичній галузі, експансіоністській політиці, військовому шантажу та агресивній «п’ятій колоні», (котра вже підкралася до самого серця України), мріє про подальше поневолення України.

Ростислав Єндик у праці «Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму» цілком слушно зауважує, що Донцов «бачить поза оманними етикетками нагу суть, яку вони прикривають, бо ж їх у тій же саме цілі вигадали і понаклеювали для спантеличення невтаємничених». Донцов – цей «муж з перспективою орла» всією своєю творчістю намагався пояснити співвітчизникам, «що коли москаль пускає нам попри очі свої богоносницькі тумани, то напевно думає про українську паляницю». Нажаль, ця істина, після століть поневолення, після десятиліть комуністичного експерименту, після цинічного втручання Москви у внутрішні справи України в останні роки, для декого залишається «таємницею за сімома замками».

Василь Кук неодноразово підкреслював, що найвищими заслугами Донцова є:

а) титанічна праця по формуванню «нової людини», людини-борця, людини характеру і принципу, людини сильної волі;

б) демаскування московських хитрунів, викриття Росії «червоної», «білої», «коричневої»…

«Де нас розманіжували, там він нас засталював, де схилювали, там він випростував, де ми були простодушними, там він узброював до бою».

Тож ця збірка статей доктора Донцова, написаних в різні роки, але спрямованих проти одного ворога, покликана спонукати читачів до проведення паралелей між минулими часами і сучасністю. А паралелі ці є настільки очевидними, що не перестаємо вражатися прозорливості Донцова та глибині розуміння ним підвалинних основ і суті московства як історичної категорії.

Чи не стоїть сьогодні перед Україною з усією гостротою питання «Росія чи Європа»? Чи, читаючи статтю «Лєнін як теоретик «пролетарського» асиміляторства» не бачимо, як лєнінські методики діють в путінській Росії? Чи, аналізуючи сучасні московські «бестселлери» та «блокбастери», не знаходимо аналогій з викладеною Донцовим в статті «Від «Інтернаціоналу», до «Боже, царя…» проблематикою? А що втратила в актуальності праця «Мертвецький великдень»? І чи не про Путіна, який після безпрецедентного втручання в наші вибори Президента, після отруєння Ющенка, після заяв про «розпад СССР як найбільшу трагедію» і т.п. улесливо, ніби нічого не сталося, посміхається Україні та Європі, мріючи про «мочілово в сортірє» - писав Донцов в статті «Усміх диявола»?

Зрештою, книжка у вас у руках. Перечитайте її уважно, зробіть висновки. І пам’ятаймо, що чим м’якіші подушечки на лапах хижака, тим довші і гостріші пазурі в них приховуються.

Віктор Рог

–––––––—

РОСІЯ ЧИ ЕВРОПА?

Схід чи Захід? Тема стара у нас, але вічно актуальна. Віднедавна вона не сходила зі сторінок великоукраїнської преси.

На чиїй творчости — Европи чи Росії — маємо виховувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити молоді покоління — в російський чи европейський? Питання величезної ваги!

Але чи ж можна ставити так питання? Марксівсько-большевицька доктрина це заперечує. Немає, мовляв, осібного кругу ідей західної, а осібно — російської літератури; немає «психольоґічної Европи», ані «психольоґічної Росії»; є тільки кляси і клясова творчість: буржуазна, пролетарська, тощо. Отже, не на Европу, чи Росію має орієнтуватися наша духова творчість, лише — на буржуазію чи на пролєтаріят.

Ця постановка не витримує критики. Література — це виражений в слові світ людських емоцій — гнів, ненависть, заздрість, любов. Чи їх не відчуває кожна людина, незалежно від клясової приналежності!? Такі емоції, як стремління до влади, боротьба з тиранією, однаково зворушать нас: чи коли це буде боротьба речника плебеїв Катиліни, чи аристократа Брута.

Чи Луначарський не писав, що однакові «психічні настрої спалахують» в різних клясах, що Шекспірів Брут, хоч чужий «клясово» пролетаріятові, є йому рідний духом, як революціонер?[1] Чи совітська «Критика» (ч. VIII 1928 стор. 78, 84) не кличе большевицьких поетів вчитися в Лесі Українки «культу сильних почуттів» і «мужности», — дарма, що вона, як слушно завважує журнал, була «пророком буржуазно-демократичної і національної революції, (стор. 52)

Та ж маємо «февдального» короля Ліра (Шекспіра) і «буржуазного» «Батька Ґоріо» (Бальзака). Або тема прометеїзму, чи не вічна у греків, в лорда Байрона і селюха Шевченка?

Є, отже, нервові вібрації, що ними реаґує на зовнішній світ література, — які грають відгомоном в душі читача, до якої кляси він не належав би. З тої точки погляду нема літератури буржуазної чи пролетарської. Світ емоцій — один. Але трактування цих емоцій і проблем — різниться і є залежне не так від клясової приналежности, як від тої культурної спільноти, з якої вийшов письменник. Такою культурною спільнотою є нація, або цивілізація, спільна кільком націям. Бо слідуючою над народами, вищою спільнотою не є людство, лише Европа, Азія, Евразія, або Росія…

Европа і Росія це два культурні континенти, розділені океаном взаїмного непорозуміння. Воно відбувається і в літературній творчості. Ось чому оправдано так ставити питання — з Москвою чи Европою, при чому під Европою розумію тут країни окцидентальної культури, отже й Америку.

Що таке Европа? Це континент, який в кількасотлітній війні відбив чужинецьку навалу і завоював три інші континенти цілком, а четвертий (Азію) в значній частині.

Це мусить бути, отже, незвичайна раса людей!

Що ж це за раса? Це та, для якої світ є гра пригод, безнастанний підбій. Для якої — найвищою цінністю є чин, а світ— спортовою ареною; якої великою тугою все була — каже Шпенґлєр — туга за великим призначенням.

І коли ми звернемося до літератури окциденту, то якраз в ній знайдемо всі маркантні риси европеїзму. Чи то в постаті Дон Кіхота, Фавста, Дон Жуана, Чайльд Гарольда, Бранта, Валєнштайна чи Мекбета — і аж до Св. Йоанни Б. Шова, до «одержимих» Бернаноса чи «десперадос» Ібаньєза, — скрізь знайдете ви той дух героїзму, якого найпершою річчю на світі є — змагання, ріст і перемога.

До того стремить фавстівська людина. А зродитися могла її жадібна душа лише з цивілізації, витвореної історією Европи. Фавст вийшов з схолястики, що вигострила людський розум; Дон Кіхот з — лицарства; Шекспір і Рабле — з ренесансу; Вольтер з февдалізму з його боротьбою проти тронів; Ібанєз — з далекої луни хрестових походів; Вергарн і Бодлер — з європейського міста. Великі проблеми всесвітнього значіння ставляла ця література. Виробляла гасла, що орґанізували людськість, одним ударом шпурляючи її на століття вперед; родила невтішну тугу, стиль, форму…

Чим була супроти цеї Европи Росія? Росія була провінцією, а її література — провінціяльною літературою. Ось що писав про це Бєлінській: «Росія жила ізольованим життям, чужа інтересам людськости», зв’язана з ними тільки «механічно». Народи ґальсько-римсько-тевтонської формації мали «внутрішньоісторичне значіння, виражали своїм життям ідею». Турко-татари і Росія — цеї ідеї не мали, вони ділали в історії лише «силою свого тяжіння», масою: народи-номади! І тому — «світово-історичного значення російська література ніколи не мала» — каже Бєлінській. «Байрон і Шіллєр займають певне означене місце в історичному розвитку людськости… А де місце Пушкіна?… Не менше від Байрона і Шіллєра великий, він тим не менше міг би й не бути…, а в історії людськости не повстало б через те ніякої вирви». Форма Пушкіна — без закиду. Але змістом… не дорівняти йому ні одному з світових поетів, що виразили собою момент всесвітньо-історичного розвитку людськости. Бо «поетові належить форма, але зміст — історії і дійсности його народу».[2]

Глибокі ідеї і глибину змісту відбиває лише суспільність з напруженим, барвистим, різнородним життям. Росія не була такою суспільністю.

В цьому змислі і говорив Чаадаєв, що Росія не дала світові ніякої нової ідеї, нівчому не спричинилася до людського поступу. Та й як вона могла якусь ідею дати. Носієм всякої ідеї є свобідна індивідуальність. Свобідиа індивідуальність була на Заході, але Росія не знала її. «В найгірші часи європейської історії — пише Ґерцен («С того береґа») — подибуємо деяку пошану до особистости, деяке визнання її незалежности, деякі права, признані таланам і ґеніям… Які нікчемні й не були тодішні уряди, але все ж Спінозу не відправили на заслання, Лесінґа не били нагаями і не віддали в солдати (як це бувало в Росії)… В пошанівку не лише до матеріяльної, але й до моральної сили в мимохітнім узнанню особистости — одна з великих рис європейського життя… В нас немає нічого подібного. В нас особистість завжди була здушена, поглинена — державою, общиною, церквою, родиною»… Тому на Заході витворився тип незалежної людини, в Росії ж, як каже Бакунін, — тип «раба й деспота» водночас. Прикмети москаля — підтверджує В. Соловйов — «проізвол і раболепство».

Якраз оцей тип і переважає в літературі російській.

Захід знає Дон Кіхота і Фавста, Росія босяка Горького й Іванушку Дурачка Л. Толстого, який втечею перед ворогом хоче зломити його волю. Типи, яких ніякий Діоґен не знайде на Заході. «Лицарськість і льояльність — пише Емерсон (Essays) — це головні прикмети англійської літератури… Характеризувати ці прикмети можна одним словом — джентельмен. Літературним типом московської літератури був натомість бездумний бунтівник і бездумний раб, в обох випадках — хам: починаючи від приниженого і в його заголюканости ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах Єсєніна. Це ж він, Єсенін, казав про себе: — «Я і в песнях сваїх хуліган!» Це ж в голові власної музи чувся йому «кабацкiй звон ґітари»!

Назагал тип, пануючий в російській літературі, це тип безвольної людини, а має він там невичерпаний запас нюансів. «Російські клясики — пише наш сучасник, російський професор Ященко, в суті річи не клясики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей; що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати цю слабість хибами самого життя… Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ці мрії в теперішности, нездібність до чину, до творчої борні. Чацкій Ґрібоєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та інші Гамлєти Тургенева, Обломов і Райскій Гончарова — безплідні балакуни й нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, «лішніє люді», ось типи російської літератури.

Це люди без власної волі., що без принуки ззовні «кроку не зроблять».

«Русскій челавєк, писав Гоголь в«Мертвих душах», не может без понуканія… Русскій челавєк какойто пропащій челавєк… Хочешь всьо сделать і нічево не можешь. Всьо думаешь, с завтрешняво дня начньош новую жізнь, с завтрашняво дня сядешь на дієту. Нічуть не бивало. К вечеру тово-же дня: так абєшся, что только хлопаєш глазами і язик нє варочаєтся — как сава сідішь, глядя на всєх». Ось влучна характеристика всіх Рудіних російської літератури. Багато хочуть і нічого не можуть. Непомірний апетит — і ніякої волі. Обнова цілого світу в проекті — і «хлопання ґлазамі» на ділі.

На Заході людина не шукала виправдання своїх невдач — поза собою.

В Шекспіра каже Касій до Брута: «Вина, коханий Бруте, не в плянетах, а в нас самих, що пасемо ми задніх»… Ця мужня філософія чужа росіянам. За всяку халепу невдачників робить російська література відповідальним середовище! Не карати недотеп, а жаліти їх треба — світогляд Чехова, Гончарова, Достоєвського. Всі точки над «і» поставив очевидно Лев Толстой. Він просто заперечує її здібність осягнути щось власними зусиллями. Герої Толстого — це неґація самого поняття героїзму. Його ідеї, це неможливість, непотрібність, безнаслідність і неетичність боротьби зі світом. Активність в нього — від’ємна риса, пасивність додатня.

І навіть тоді, коли ці «лішніє люді» зривалися до бунту, все кінчалося фарсою. В західній літературі бунт — яскравий і сильний. В російській — трусливий і скритий. Як каже Вс. Іванов, «рускіє бунтуют ґрязно, крававо і однообразно. Даже убівают ілі ізза угла, ілі топят»[3]. Як Смердяков, як Раскольніков, як большевики…

На Заході бунт доцільний і яскравий. Візьміть сатанські постаті Барбей д’Оревільї, звіробоїв Монтерляна, візьміть Вотрена Бальзака або бандитів Меріме, — навіть в своєму грісі, ці особистости — непокірні до останку. Російські ж бунтівники, каже Достоєвський — «бунтовщікі слабосільниє», «coбственнаво своєво бунта не видєржівающіє»… Всякий раз, коли його перо малює ворохобників, доводиться їм покутувати свій бунт проти громади — добровільним терпінням або смертю (як от Раскольніков, Ставроґїн, Дмітрій Карамазов). Вони заламуються під тягарем свого чину.

І улюблені герої Достоєвського — це не бунтівники, лише «уніжонниє і аскорбльонниє»; або «страдальци», що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують в терпінню (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Не співчуття з героєм, лише з розчаруванням; не з його героїчною душою, лише з його мізерним тілом. Не звеличання чину, лише бідкання над поваленим. А головно — покута перед «народом», перед владою, Богом, все одно, аби не залишитися самому з своєю виною, на самоті з власною совістю. Потреба бути упокореним, висмаганим — характеристична для москаля.

В передмові до творів Достоєвського (вид. «Ниви»,) оповідає К. Случевський зі слів К. Аксакова: «в нього сидів одного разу Достоєвський і вів розмову про царя Миколу І, про якого говорив з найбільшою пошаною. Увійшов Мекензі Уолес, знаний англійський письменник. Достоєвський говорив дальше про царя. Коли він пішов, Уолес спитав Аксакова: Чи це автор «Мертвого дому»? — Так. — Не може бути! Так він був засланий на каторгу? — Був, ну і що з того? — Та якже ж він може хвалити людину, яка післала його на каторгу? — Вам, чужинцеві, це тяжко зрозуміти, відповів Аксаков, але нам це зрозуміло, це риса цілком національна…»

Ось є ґенеза покаянників Достоєвського, «собственнаво бунта сваєво не видєржівающіх», лобизаючих руку того, хто їх катує.

Найбільш не терпить росіянин «нєраскаянності». «Что такое нераскаянность?» —питає Щедрін, і відповідає: це те, за що засилали на Сибір поміщики своїх селян. «Сєклі їх значіт, ну, а ані замєст таво, чтоби блаґодаріть за науку, савсєм значіт нікакова чувствія… Ето било паслєднєє слово крєпастнова хіщнічества. Палучайтє в зуби і да вєлічіт душа моя! Ето вже паслєднєє слово хіщнічества саврємйоннаво». («Хіщнікі»). Хижаки російські, пише Щедрін, інакші, як деінде. Вони спершу «сєклі і істязалі, а вслед за тєм заставлялі целовать істязающую руку. Прізнаюсь, ученіє, в сілу катораво істязуємий субєкт обязиваєтся не только с кротостью прінімать побої, но і праізводіть па етому поводу блаґодарствєнния телодвіженія, всегда паражало меня сваєю смелостю». Але ця «сміливість» характеристична для москаля, який передусім хоче зломити людину морально. Оце ж і є, між іншим, причина закоріненої в кріпацтві звички большевиків жадати покаянних листів від сміновіховців. Це та риса російської вдачі, що так вразила європейця Мекензі Уолеса в Достоєвськім; це ж є й психольоґїчний підклад героїв російської літератури — що каються перед повією, що падуть долів перед некультурним мужиком, що в покорі схиляють голову перед брудом життя. Гоголь[4] вже підглядів, що в російській літературі нема «нєнавісті к прєступніку, нет даже донкіхотскаво порива сделать із нєво гєроя». Є лише бажання — «утопіть нещасненькаво»: наставлення сердобольних, але пасивних і морально зовсім порожніх душ, що не в стані здобутися на активне, позитивне чи негативне, відношення до людей і до світа… «К добру і злу постидно равнодушен».

Мені скажуть: ви забуваєте про почуття милосердя, співчуття з приниженими і про те нове слово, яке принесла російська література! Але ж гуманність не є особливістю російської літератури! Чи Захід не знає Віктора Гюґо, адвоката пригнічених, апостола братерства? Чи Захід не знає автора «Олівера Твіста» або «Хатини Дядька Тома»? Лямартіна? Або Золя?

Але в них, який же ж інший акцент! Емоції, що вони будять в нас то емоції спочуття до бунтівника, помсти за кривду, або в кождому разі активне бажання її направити. В росіян — лише гіпертрофована перечуленість, і сентиментальна гістерика. Ревний жаль над самим собою…

Щоби краще пояснити цю думку, зроблю малий відступ в сферу лише позірно іншу. Ось що пише Ромен Ролян про наймаркантнішого представника окцидентальної культури — про Бетховена (в книзі про нього): «Бетховен терпів на мелянхолію, яка була для нього таким самим нещастям, як і його хвороба… Але ця мелянхолія розплутувала в нім здібність зосереджуватися на одній однісінькій ідеї. Форма суто европейської йоґи, повна окцидентальних прикмет сили і жадоби панування. Слухачі ридали, коли він грав. Але коли він, скінчивши, споглядав на ці струмочки сліз, він знизував плечима, і сміючися їм в обличчя, мурмотів до себе: «Блазні… Теж мистецькі натури?! Мистці палають, але не плачуть!» Він був повний погорди до сентименталізму: «Тільки без зворушень, казав він, розлучаючись з приятелем. Твердо і мужньо мусить людина глядіти в лице річам! Вона поконує їх, сміливо заглядає їм у вічі і вона сміється…»

Так пише Ромен Ролян. І ця окцидентальна риса є властива не лише музиці Бетховена, а й Расінові, Мольєрові. Цей бетховенівський сміх — серед найбільшого пригноблення — лунає у Вергарна. Чується цей непокірний сміх і в Бодлера, що гордив ласкою, а слабість волі мав за найтяжчий гріх. Сміється тим сміхом і Джек Лондон. Йому головне: «Не страшно вмерти, страшно дати скрівавленому тілові заволодіти душею», страшно скавучати і кричати, обнажати — з плебейською безсоромністю — свої тілесні або душевні рани перед юрбою («Бог його батьків»).

Героїня Джека Лондона «The little Lady of a big House» Паоля каже про свого чоловіка: «Він такий твердий. Витримає яку хочете бурю… Його ніхто ще зроду не міг поставити на коліна… Я не хотіла б цього бачити. Я умерла б з сорому, коли б хтось пожалів Діка!»… Московські автори раз-у-раз ставлять своїх «героїв» на коліна і не соромляться того. Навпаки, думають, що сповняють тим якусь місію.

Змагатися з долею до білої крови, але не виказувати перед нею своєї людської слабости — ось психольоґічне наставления письменників окциденту, винесене ними з бурхливої історії їх континенту. І якраз цеї мужньої риси бракує письменству московському.

«Мистці горять, не плачуть!» — повторяла за Бетховеном західна література. І тому видала стільки мистців, які змушують і нас не плакати, — горіти. Росіяни — першим завданням мистецтва — вважають «зворушити», витиснути сльозу, викликати пасивну симпатію до тих, що терплять — заводити разом з ними. Тому то в російській літературі багато крикливиць і — мало мистців…

Що найцікавіше, це те, що голосіння отих крикливиць лишилися безплідними, не були початком протесту. М. Горькій в романі «Серед чужих людей» оповідає про російську манію дискусій. Він чув, як люди довкола нього нарікали: «Життя наше нічого не варте, ми повинні краще жити. Але рівночасно бачив я, пише він, що ця туга за кращим життям зовсім не спонукувала їх щось змінити в обставинах, серед яких вони жили… Дискутували про нове або про загробове життя, а жили в бруді і свинстві, пальцем не киваючи, щоб це життя зробити трошки зноснішим навіть там, де це було дуже легко зробити»…

Такий був тип росіянина в житті, такий і в літературі: перечулений словоблуд і нероба, «тряпичная душа». Той самий Горькій писав в іншому місці: «Росіянин любується енергією, але не дуже вірить в неї. Письменник активного настрою, напр., Джек Лондон, — неможливий в Росії».

Немає цього активного настрою і в самого Горького. Чуковський так пише про нього: «Дивно, до якої чеховської євангельської тихости дійшов цей бурхливий колись поет! Видно, що російський філлософ, яким би ніцшеанством він не почав, яким би прокляттям і бунтом, завжди скінчить найбільш християнською жадісністю! Його (Горького) цілий світогляд збудований на цім єдинім доґматі: людина - це істота вкрита язвами. Треба вилікувати ці язви, бо немає нічого ціннішого на світі, аніж оцей каліка, що плаче і стогне…» Не колишній його бунтар «буревісник», а каліка… «Щастя тільки в жалости. Не судіть, а прощайте. Нам треба лікарів, а не суддів. Обвинувачувати не вільно нікого!»[5] А ось що казав Достоєвський: «Я думаю, що найголовніша потреба російського народу це потреба страждання, скрізь і в усім». Потреба, скажу я, виставляти на показ свій біль, просити ласки, як підцерковні діди, що виставляють на показ свої скручені пальці і обрубані ноги. Та огидна потреба виплакати своє безсилля, що його так викпиває Бетховен.

Чехову найсимпатичніші були його невдачники, Гончарову — Обломови. Достоєвському — епілептики, Толстому — Іванушка Дурачок і Платон Каратаєв, «бунтареві» Горькому — найцінніше на світі — це вкритий язвами каліка, що стогне. Що це є? Це — апотеоза каліцтва, це бунт нікчемного проти сильного, інертного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не каються і не гнуться, бунт хаосу проти упостатнення, смерти проти життя.

Героїня одного американського роману каже до своїх земляків: «У вас м’язи й всі органи, як у хижаків. І фільософія ваша така сама. Ви проповідуєте реалізм і переводите його в життя, спихаєте з свого шляху і топчете під ноги всіх дрібніших… Це й є причина, що ви проповідуєте євангеліє сили… Коли б ви були кволі, ви проповідували б євангеліє кволих. Фільософія — те саме, що й релігія, така сама як і людина. Вона її творить на свою подобу».[6]

Отже, коли фільософія москаля є фільософією хворих, це через те, що сама ця раса — мимо своїх періодичних пугачовщин — є раса кволих, нарід-плебей, який ненавидить всіх сильних і все сильне. Для американця й європейця — подоланий це недотепа і боягуз, для москаля — це той, кого треба поставити на перше місце, «вивести на сухеньке» і патичками підперти, щоб не похилився.

Ґалягад цитує з «Війни і мира»: «Князь Пієр дивився на мужика коло себе — його, того мужика розкуйовджена чуприна, що роїлася від вошей, виглядала тепер мов шапка… Пієр глядів на неї, на босі ноги мужика, на великі грубі і брудні пальці… і на його обличчю майнула усмішка веселого задоволення!»

Власники цих брудних ніг і цеї нечесаної чуприни і стали в російській літературі, а особливо в Толстого носіями всіх чеснот, великої правди життя, вони мали оздоровити світ, Росію, Европу! Їх, ці нулі, протиставляв він великим одиницям — організаторам життя, Платона Каратаєва — Наполеонові: всім, що виділялися з отари, переростали її — інтелектом, характером, волею, чи — чистого сорочкою… Звідсіль його непротивлення злу. Маса нетикальна! Толстой не допускає навіть вжити морального примусу у вихованню, бо виховувати інших, значить намагатися зробити їх подібними до нас, а це деспотизм. Він відкидає всяку соціяльну орґанізацію, голосить культ — бездисциплінности. Він не допускає примусу навіть супроти п’яниць і божевільних, бо мовляв християнин воліє бути забитим, аніж позбавити когось свободи. Хаосу не вільно рушати, ні надавати йому форми. Це перше!

Друге: все, що над тим хаосом підноситься, повинно бути знищене, коли не йде на користь загалові, на заспокоєння його найпримітивніших потреб і смаку. Через те глузує Толстой з хореоґрафії, як безпотрібної штуки скоро перебирати ногами. Через те соната Бетховена для нього «непріятний шум», далеко краще — «Вніз па матушке, па Волґе». Через те Венера Мілоська будить в ньому «законное атвращеиіє перед нагатой». Але коли до його Катюші (з «Воскресения») назустріч з церкви вийшов «ніщий с красной зажівшей болячкой вместо носа», вона «пріблізілась к нему, і не виражая ні малєйшаво атвращенія, напротів, даже радостно, сіяя ґлазамі, трі раза с нім поцеловалась».

Перед безносим мужиком вже не було такого «атвращенія», як перед безрукою Венерою… Неорганізоване вище за орґанізоване, безфоремна маса вища за упостатнення, матерія вища за ідею… З тих самих причин, що й Венеру, стягає Толстой з постументу й Шекспіра і Данта та інших.

Про Толстого каже Н. Бердяев, що «качественность і лічность єсть для Т-ва ґрєх… Во імя счастліваво, чісто жівотнаво устроєнія жізні, отвєрґ он лічность», обернувши її «в атом, чтоби сдєлать патом частью безлічнаво колєктіва» («Руль» 14.2.1924).

Apotheose der Verlausung, ненависть до Венери Мілоської — це і була між іншим частина загальної ненависти російської літератури до Европи. Так і Ґерцен не міг дочекатися того часу, коли напуватиме донський козак в Сені коня. Так Пушкін ставляв російського селянина-кріпака вище від англійського фермера, а Росію Миколи І вище від цілої Европи, що вийшла з революції… Так пише свої дурні й несмачні карикатури на Европу Еренбурґ… Так хотів спалити Шекспіра і Толстой… Тому хоче задушити її Блок, автор «Скитів»… Тому всі славянофіли прагнули її смерти, як країни з «пересаджено розвиненою індивідуальністю»…

Европа, як щось яскраве, вирізьблене, свобідне, непохитне, як країна пристрасної краси й яскравої індивідуальности муляла очі авторам Смердякових і Карамазових, безносих Месій і Горьківських «калік».

Масарик, що нераз зустрічався з Толстим, оповідає в споминах про нього (в Prager Presse 9.ІХ.1928): «Толстой бачив у бруді певну заслугу. Казав, що християнство є і повинно бути завошіле (verlaust) та що завошіла людина була йому миліша від фізично чистої».

Коли взяти до уваги цілу толстівську доктрину асоціяльности, то зрозуміємо тверді слова — зрештою не ворога Росії — проф. Нецеля: «Ціла Европа мусить тепер получитися проти Росії, яку нам віщує Толстой, бо звідти йде… загроза найсвятішим цінностям європейської культури». (Das heutige Russland) П. Романов питався — звідки в московській літературі і життю така нехіть до чистого і гарного? Через що там «заслужіваєт похвали только тон ґрубості, цінічной развязності, с попранієм всякіх сдєржівающіх правіл. Может бить ето патому, что ми все — ніщая братія і нам не на что красіво одєтся, паетому ми дєлаєм від, что нам і плевать на всьо ето» («Право на любовь»).

Максималізм імпотента. Квасний виноград. Not zur Tugend gemacht. Pendant до їх реліґїї жалости: Безсильні — вони проти релігії сили. «Ніщая братія» — вони вороги краси…

А за опростілим графом і інші… Хто стоїть вище — питався Михайловскій — безграмотний хлопець Федько, чи Фавст? Хлопець Федько, бо Фавст це людина «із звироднілими почуваннями», а Федько — «людина гармонійна»…

Що важніше, питався Пісарєв — чоботи чи Шекспір? Чоботи, відповідав він, бо їх корисність очевидна… Так апотеоза маси привела до апотеози примітиву, некультурности в російській літературі. Не тягти масу вгору, а самому до неї знизитися. Наїстися, напитися, в лапті взутися — ось що єдино є на потребу. Решта ж — танці, Фавст, Венера і піраміди, чиста сорочка і кольонська вода і Наполеон — «буржуазниє прєдразсудкі»…

Москалі не люблять згадувати про свій Рим, про ставку Золотої Орди, звідкіль вони позичили свою політичну й духову культуру. Але шило все вилізе з мішка! Толстой не знав, що робити з Шекспіром, бо не можна було його ні зїсти, ні ноги ним мов онучами обмотати. А ось що писав у XVI в. англійський подорожник по Росії Джільс Флєчер: «Неякий Нога, татарський мурза в Казані — не хотів приняти подарунку з перел і клейнотів, що йому послав Михайло Палєольоґ, все питаючися, до чого ці річі мають служити: чи вони вхоронять від хвороб, від смерти або інших лих цього світу? Здається, — завважує Флєчер — що татари цінять річи лише відповідно до їх практичного вжитку і до практичних людських потреб, які вони задовольняють…»

Я думаю, що коли б цей татарський мурза був сучасником Толстого або Пісарєва, він так само поставив би кумис над Венерою, так само не визнав би Шекспіра, а визнав чоботи і з тих самих причин…

Західна література проповідувала самоутвердження одиниці, момент волі, чинного формування хаосу, стремління вгору, шляхотність і порив… Російська — заперечення волі, деперсоналізацію, загальну нівеляцію, примітивізацію потреб, хаос, нірвану без руху і бажань, без пристрастей…

В своїм Zaubcrberg—у писав Томас Манн: «Хто хоче знищити пристрасти, той прагне Ніщо» (das Nichts)… І дійсно, заперечуючи жадобу життя, росіяни кінчать проповіддю смерти. Бо в своїй підсвідомости вони ненавидять і бояться життя. «Я беру життя таким, яким воно є — писав Толстой по смерти брата — як найогидливіший і найбрехливіший стан, в якім усе є нісенітниця й обман»…

Про Толстого писав В. Розанов, що святість, яку проповідує автор «Крейцерової сонати», —це «святость поблєкшіх щок, увядшіх мускулов, ідєал міра с вирваним із нєво хребтом, с потухшім взором», це — «паезія памєркшей весни», це «слєпоє вириваніє із міра ево всєожівляющаво нерва», це «необузданная словєсная любовь — без любві реальной, радостной і свабодной».[7]

Слідами старої російської літератури пішла нова. Передовсім та, що надавала тон російському духовому життю в перших роках нашого віку аж до війни. Анненскій, — в якого зявища життя вкриті серпанком смерти; Брюсов, якому дійсність це сон; Ал. Толстой, що як Герцен гукає на гунів майбутнього, щоб оберігути в безлад життя… Сологуб. Ніщо для нього найвище добро. «Життя? — питав він, це добра, гладка, румяна, але бридка жінка» («Мєлкій Бєс»). Вихід одинокий — смерть. Його герої гірші, аніж— «лішніє люді» Чехова. Вони нікого не люблять і нічого не ненавидять. Це сновиди, мертві душі. Як один з його героїв (Пєрєдонов) «он смотрел на мір мйортвимі ґлазамі». В Толстого «брудні пальці» і «нечесана чуприна» мужика викликала «васторґ»; а герой «Мєлкаво Беса» Сологуба «смеялся от радості, каґда прі ньом што нібуть пачкалі». Для нього — «нарядность і чістота билі протівни, духі казалісь єму зловонни». Як Толстой над безруку Венеру волів безносого селянина, так герой Сологуба - «всякім духам предпочітал запах унавоженнаво поля, палєзний по єво мнєнію для здаровя». Толстой проповідував «нєдєланія», даючи філософське обґрунтовання обломовщині. Герой Сологуба казав, що — «бить счастлівим значіло нічево нє делать і, замкнувшісь от міра, ублажать сваю утробу»… Другий герой того самого автора «собірался апростітся — і с етой целлю прісматрівался, как мужікі смаркаються, чешут; затилку… і сам на дєлє подражал їм інаґда»… Старий ідеал російської культури! Ось репрезентативна постать модерної російської літератури Пант. Романов, у вступнім слові до одного його роману так його характеризує критик-земляк: «П.Р.— єсть творцем стіхійної нєподвіжності. Г вся ізображаємая ім жізнь єво героєв… іх тайния душевния устрємлєнія — нєізменно нєсут на себе неістребімую печать какой то деревенской лєні, ісконного бєздєлія, нєізлєчімой пасівності, лєгкомислія, безпечності, чудовищной нєумєлості і нєпріспособлєнності, і етот нєдуг… в канце канцов пєрєстайот бить чєм-то індівідуальним, шірітся, виростает в какую-то общую русскую отравлєнность-всєсвєтную обреченность, а кніґа Р-ва представляет безконечную історію нєізлечімой болєзні, поразівшей всю страну, єя народ, єя духовния корні і даже самую землю, нє распаханную, слежавшуюся, нєтварящую».[8]

Ось нарешті, останній з того періоду, предтеча революційного — А. Блок. Діяльна краса окциденту мучить його скитську вдачу, він прагне хаосу. Незадовго перед смертю пише він в щоденнику: «З заходу гіркий запах міґдалу, зі сходу блаженний запах диму і згари»[9]. Спрагненій хаосу і смерти його душі — млавим запахом трупа гонило від буйного життя, а рідний сморід, дим і згар — були милі, мов опій для людини, що тратить притомність… Кудою йти? Це його не цікавить! Христос, який нібито провадив його дванадцять большевицьких «Апостолів», був «за вюґой нєвідім». Але власне тому Блок йшов за ними, за тими «апостолами» руйнації! Лише - «вьюґа», лише метелиця, лише російський хаос, де не треба ні рухатися, ні думати, де так приємно замерзається, де вмірає» всяке особисте Я, куди можна скинути все, що пнеться до неба. Звеличання хаосу, незрізничкованої маси, журба про злагодження лише її матеріяльної нужди, засадниче значіння, що надається питанню людського терпіння, покора безвольної людини перед силами ззовні — крайній деспотизм згори, як ідеал соціяльного устрою, біль тряпічної душі, знищення й упокорення особистости — ось ті проблеми й вартості, ось ті «ідеї», які принесла світові російська література, стара й новіша.

Коли б я захотів характеризувати двома словами цей характер російської літератури — я назвав би його антигероїчним. Бо лише там, де впав героїзм, де індивідуальне терпіння ставляється вище від морального наказу, який не числиться з болем чи радістю, — можлива така філософія життя…

З тої самої причини немає в Росії драми. Є драматизовані повісті, є романи в формі діяльоґів. Бо не може бути дії в літературі, яка найшляхетнішу акцію бачить в «нєдєланії». Героїв європейської драми можна подивляти або ненавидіти, над героями російської драми — можна лише плакати або сміялися. Одні трансформують емоції, що нас скріплюють, другі — емоції, що нас розслаблюють… Тому між іншим так мало в росіян повістей з займаючою й багатою фабулою.

Тому й нема в російській літературі й еротики. В письменстві західньому пісня про ерос «повна чудес і дикого захвату»… Він не зітхає коло кохання. Він зовсім ніколи не зітхає. Він йде простим шляхом і про це сповіщає всіх»… Він, Ерос, є «гірський юнак», він «топче під ноги гори, а розлогі долини — розносять луною вісти про нього». Він «володар в своїм царстві весни». Еротика Льондона, як очі його героя — «вабила і наказувала, принаджувала і змушувала, й вимагала того, про що співала кров» [10]

Така сама мужня еротика є в Зудермана — Sunding, wie die Hоlle, und rein wie der Himmel — гріховне, але не банальне, не вульґарне. Коли грішник має відвагу свідомо двигати на собі, мов Прометей, Боже прокляття. Такою є еротика З. Ляґерлєф (Ґеста Берлінґ), і цеї еротики не знає російська література. Вона визнає тільки зітхання Тургенева і простацьку розперезаність Арцибашева, трусливу еротику Карамазовщини, яка — як бунту — і гріха свого витримати не може. Еротика Фавстівської людини, еротика Дон Жуана є в засаді: posseder c’еst peu des choses, c’est jouir, qui rend hereux (посідати не велика штука, щастя в грі). І така еротика не могла зродитися в російському письменстві, де «ублажать сваю утробу» так чи сяк — це перший закон… Революція стала в Росії з боротьби за свободу — справою заспокоєння фізичного апетиту, голоду землі, еротика — стала справою заспокоєння сексуального апетиту. Славнозвісна теорія шклянки води… В західному письменстві ерос це щось гарне, чудесне, хоч і брутальне; активне. В російськім — щось брудне, простацьке, цинічне, неодуховлене вищим поривом, в найкращому випадку просто пасивне. Тому не знає властиво російське письменство сатири й гумору. Москалі, які зі сльозами милосердя глядять на калік та дурноватих, не можуть сміятися з них. Там, де бруд викликає не глум, лише «блаженство», а чистість — відразу, там немає місця для свобідного сміху. Ніякий Мольєр неможливий в письменстві, яке вірить тільки в тіло і в його потреби, а з нечесаної голови робить не справу соціяльної гігієни, чи предмет глуму, лише соціяльну трагедію.

Хто думав би, що радикальну зміну принесла революція, помилявся б. В літературі по 1917 році бачимо звичайний реалізм, що нічим не різниться від буржуазного (Фурманов, Нєвєров), примітивний натуралізм, спізнені відгуки західного експериментального роману, Фотографічний «битовізм»… Безрадні намагання дати тип сильної людини (Фадєєв і Лєвін), занепадницький настрій у ліриці, витончений песимізм В. Іванова і штучна бадьорість Маяковського.

Є й сильніші емоції, але вони підозріло нагадують викинені на поверхню по невдалій революції 1905 р. Тоді з’явився один автор Санін, а тепер — ціла хмара Малашкіних, які навіть на думку совітських критиків тхнуть порнографією.

Є й ідеольоґія бунту! Але подібна до старих. Головний з них - це несподіваний чоловік Айсідори Дункан, С. Єсєнін, що так передчасно і так трагічно покінчив з собою. Його бунт — це російське «азорство», «дебош». Не вогонь Прометея живе в його груді, не бунт Чайльд Гарольда, лише — «задор дєрєвєнсткаво азорніка». Він хоче «калєном прідавіть екватор» і «папалам нашу землю матєр разломіть как калач» і аж «до Еґіпта раскарячіть ноґі». І всe те «под ґармоній пяной клікі»… Коли це Мойсей, то з дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик… Кльовн!

Крім того, він зовсім не активний і несвідомий, власного бунту свого не витримуючий і не розуміючий. «Стою і мучаюсь, што не пайму, куда нєсьот нас рок собитій». Дивуватися йому нема чого. Коли він сипле прокляттями, то це лиш бунт раба, якого серіозно ні він сам, ані ніхто не бере. Його протест, це просто, як він каже, «півной скандал» хулігана, що упився самогоном революції без великої мрії… без перспектив. Він, як і йому подібні, лиш «тягнут в будущеє робкій взґляд».

Його творчість так виглядала, як і він сам: «Він має — пише його знайомий — такий непевний, нерішучий вигляд.

Коли його гарненько струснути, він розвалиться… Дійсно, росіянин!…

Головне, основне в нім це безвілля. Здається, що з нього винято хребет»[11], як і з Рудіних, з Чехівських скигліїв, героїв «На дні» Горького. Ні стилю, ні вирізьблености, ні свідомости свого я.

В однім своїм романі («Перелом») Маркевич, письменник доби Олександра III захоплювався твердістю і вирізбленностю контурів фізичного і духового обличчя анілійця: «Яка свідомість свого Я — розіллята в обличчю британця! Але це тому, що там вже сто літ по норманськім завойованню не лишилося ні одного раба на всім просторі країни… Там, на Заході, зростали цілі покоління в свідомости своєї свободи і гідности. А в нас? Що могло вродитися в цій країні «чухонской помєсі, татарской плєті і масковскаво батожья»? В країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль, не міг повстати культ волі… Там все було настрій і примха. Рятунок — лише в покорі Толстого, .або «півной скандал» Єсєніна. Або «опрощеніе», як ідеал, або «дайош Европу», аби, зруйнувавши Notre-Dame поставити на її місці «лобноє место».

Ось ті риси, ті ідеї, які внесла російська література до скарбниці народів — в її пушкінський період, в ґорьківський і большевицький. Без змін. Серед тих ідей немає ідеї величного — є ідея безпосередньо корисного, немає ідеї краси — є ідея «полєзнаво», немає ідеї сильного — є ідея маси («колєктівнаво рила», казав Ґ. Успенській), немає ідеї пориву і чину для чину — є страх життя, «ґрусть-тоска».

Одиноке, що є велике в російській літературі, то це ідея месіянства. Але це є месіянство в ім’я лаптя, самовара і мужицького поту. Це месіянство на ноту Пушкіна — «іль мало нас?», або Блока — «Нас тьми і тьми!», поетицький варіянт старого «шапками закидаємо», месіянство грубої маси, сарани, народів номадів, що ділають — не силою ідеї, а силою механічного тяжіння. Месіянство Блокового Скита «с раскосимі і жаднимі ґлазамі», guaerens quem devoret, проти всього яскравого й гарного. Месіянство «ніщей братії», «па матушке па Волґе» — проти Бетховена, Іванушкі Дурачка — проти Венери мілоської… Бунт міліонів «званих» проти немногих «ізбраних», кількости проти якости. Народу-плебея проти народів-патриціїв, Федька проти Фавста. Фільософія заздрих невдачників.

Цей скок від європейського імперіялізму в азіятське наїздництво — це є татарське в душі москаля, яке завважив знова Стефан Цвайґ, що повернув з Росії: «Ці контрасти… Йдете сто кроків вздовж якоїсь вулиці (в Москві) і вам здається, що ви в Европі; та ледви скрутите в завулок, і ви чуєтеся перенесеним до Іспагану, до якогось татарського базару…»[12]

І фільософія, що глядить на нас з російської літератури, понура фільософія Факіра. Ще автор «Мертвих душ» в листах з Риму подивляв «світлу, неудавану веселість італійського народу». Така радість, писав він, може бути лише у вільного народу, в іl ророlо, не в черні («Рим», отривок), і такої радости не подибував він в Росії, у москалів, що все були народом-черню.

Горький, що знав свій нарід, зауважив, що «сміх (росіян) все боляче вражав його… І йому ставало ясно, «що їм всеж таки ближче був сум, аніж радість. Радість вибухає в нашій країні не з себе самої, не міриться власною міркою, її треба щойно видобути з-під намулу; це засіб, щоби злагодити нашу нудну російську сонливість. Але ця укрита веселість не має власного життя, не існує для себе самої, от просто тому, що їй хочеться жити, лише виступає під тисненням печалі, має в собі щось підозріле, неприродне. Ця вимушена зовнішною понукою радість пригнітала мене… Я хотів свобідної, легкої, натуральної веселости» — і не знаходив її…

Це мабуть одна з причин, чому росіяни не можуть веселитися без горілки… Чому в них — як в того героя Сологуба — все радісне і світле мусить бути — «іспачкано»: любов, краса, сила, величне; чому замість буйної радости життя — поминаючи хвилини наркози й «півнова бунту» — є в них лиш страх перед життям. «Ґрусть-тоска»!

Можна бути прихильником мистецтва для мистецтва, можна любити ті або інші емоції, але не можемо йти вчитися до письменства, що пропагує культ безволі, що несе неґацію самій засаді життя.

Коли наше письменство хоче видужати і сповнити своє завдання, мусить вийти з наслідувань провінції, виплисти на ширшу воду, ad fontes, до джерел великої культури окциденту… Лише в його письменстві знайдемо великі ідеї, в муках і боротьбі повсталі з великої історії, лиш там найдемо цікаві типи, займаючу фабулу, великі досягнення змісту і форми. На Заході, в країні пристрасної краси, там, де не в матерії бачиться суть життя, а в енерґії, якою й є сама матерія, лише в формі спокою. В цій енергії є для Заходу вся поезія і смисл існування. Лиш в літературі Заходу найдемо не «ґрусть-тоску», а велику радість життя. Це життя є для Мопасана (Sur ‘Eau) незримо жахливе, вередливе, похмурне, зрадливе й жорстоке… Але ми, хоч і боїмося його, кохаймо його!… Воно примушує нас думати про нього щохвилини, бо боротьба між ним і нами ніколи не устає… Вся наша істота напружується в цій битві, є на сторожі. Як в душі моряка містичний острах перед вітром і любов до нього — цього грізного бога, пана життя і смерти, і жадоба змагатися з ним, єднаються в одне, так живе в грудях європейця любов до змагання з життям… «Мене обурює мізерність всесвіту — пише Мопасан, — але я тішуся всім, мов той звір. Коли мій розум констатує нікчемність всього, то моє тіло п’яніє від всіх насолод життя… Я люблю небо, як птах ліси, як гасаючий вовк скелі… Я люблю звірячим та глибоким коханням, зневажаючим і святим, все, що живе, що росте, все: дні, ночі, хуртовини, ранішні зорі, тіло жінок…» Його «хвилює, що він віддається брутальним силам природи»…

Американському авторові знову — життя «це кров, перетворена на шампан»; це «булькотіння життя, збожеволілого від свідомости, що воно живе».

Що таке «Гомо Европеус»? — питав Валєрі і казав — «його не можна означити ні расою, ні мовою, ні звичаями, лише прагненням і розмахом волі»… Ось чого бракує нашій літературі і — нашому життю, і чого даремно шукатимемо в письменстві Росії!…

Задалеко завело б мене говорити про чужі впливи в нашій літературі. Але — читайте біографії та автобіографії наших авторів, і чи не завважите ви, що найбільш оригінальними і здоровими з них саме були ті, що — передираючися через російський намул, веслували ad fontes західної культури: Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка, Зеров, Черемшина, Рильський, Хвильовий… І вистане, з другої сторони, назвати ім’я Винниченка, щоб зрозуміти — як російська культура може вивалашити навіть великий талант.

Російська сирена грає на найменш відпорних струнах нашого серця. Вона небезпечна, гарна, зваблива — особливо для безхребетної слов’янської душі. Але недобре задовго лишатися в її обіймах: вони розм’ягчують мозок, знесилюють м’язи, обезвладнюють волю…

Наша література хвора. Нас довго годували своїм зіллям різні, часом великі, але все ж провінціональні знахарі з Москви і Ленінграду. І замість вилікувати, викривили нашу психіку. Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первневі, довкола якого кристалізувалася б сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні і залізі тої європейської культури, в якій виказувалася блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй вподобі…

Ця справа вже переступає вузькі рaмки справи культурної, переходячи в питання нашого відродження, як нації взагалі. Погляньте на мапу, і вас здивує, що саме ті малі чи великі — все одно — землі відділилися від Росії і створили свої держави, в яких культури були зовсім чужі російській; Фінляндія, балтійські держави, Польща… Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, лишилася при Росії з карикатурою, замість «власної хати».

Не визволимося політично, поки не визволимося духово. Поки не відчепимо від себе слизьких лап того спрута, що зветься культурою Сходу, а який забиває в нас самий нерв життя, охоту до нього.

«НАША ДОБА І ЛІТЕРАТУРА»

(накладом «Вісника» Львів 1936. Друковано перед тим в ЛНВ 1929, І)

1709 — 1939

1. Гучно-бучно готується Москва обходити двістатридцятьлітні роковини полтавської побіди царя Петра. Мабуть ще гучніше, ніж двохсотлітні роковини тої події обходив царат.

Відомо, що большевики канонізували «Олексієва сина». Разом з Лєніном він тепер на комуністичнім Олімпі, або краще сказати — Ленін є разом з ним — ще й з четвертим Іваном на Олімпі «єдиної і неділимої». Петро І звеличений в «слові» — романі Ал. Толстого, він — є новітньою зіркою московського екрану. Радіо — популяризує його серед советських «ґраждан», а сотки наємницьких пролетарських пер займуться незабаром царехвальством, якого і царські письмаки не посоромилися б.

Рівночасно знущається совєтська «общественность» над великим противником Петра. Мазепу представляють ворогом працюючого українського народу, який заносив на нього свої жалі до царського трону; Мазепу представляють наймитом шведських інтервентів, він же ж був тим, що хотів зруйнувати братерську спілку обох народів — московського й українського. Для більшої успішностн цеї шарлятанської аґітації — ніколи не забувають додати, що союзники Мазепи були — король Карло і його фельдмаршали й генерали, пишні ж титули московських оборонців народу — царя Петра, князя Меншікова і ін. старано промовчуються…

2. На жаль не можна сказати, щоби наш загал був зовсім неприступний для цеї пропаганди. Часто, підсвідомо, проти власної волі до нього вдираються ці — Made in Moscow — погляди. Не вільний від неприхильної оцінки історичної постаті великого гетьмана М. Грушевський, так само М. Костомаров, не кажучи вже про есерівсько-радикальних бакунінців і прочих оборонців «трудящого народу». І в той час, коли навіть наші журналісти й редактори, що пишуть про Полтаву — напам’ять майже знають не дуже прихильний до Мазепи твір Костомарова, багато з них навіть не чуло про моноґрафію Уманця, що вийшла перед війною на Україні і що — чудо в тодішніх цензурних обставинах — була пристрасно талановитою апольоґією Мазепи, як великого патріота; не згадуючи вже цікавих уваг Ген. Юнакова в його праці «Велика Північна Війна» видрукованій в «Записках Военно-Истор. Общества», теж перед війною.

В цій статті хочу звернути увагу читачів також на одну забуту — тепер щойно вигребану для ширшого загалу з під демократичного попелу — книгу, в якій знайдемо стільки цікавого матеріялу і думок про мазепинщину і взагалі про наш відвічний крівавий спір з Москвою; книгу, на якій виховувався Шевченко і яку чужинець Пушкін прозвав «малоросійським Титом Лівієм».

Це є «Історія Русов». Цікава вона для характеристики нашої козацької аристократії XVIII віку і для розуміння тяглости того історичного спору. Лишаючи на боці загадку авторства «Історії Русов» і часу її написання, можемо сміло твердити, що її думки і погляди — відбивають думки і погляди козацької старшини (сучасників Мазепи або мазепинців духом) — доби останніх 40 – 50 літ гетьманщини. Власне тої, над якою свою перемогу обходить в цім році Москва. І які ж ці думки інакші від ідей драгоманівсько-інтелігентської нашої еліти, що прийшла на зміну козацькій! Які на-часі і свіжі!

3. Автор, для якого живою була ще ганьба полтавського погрому, зупиняється над наслідками московського панування для України: наслідки матеріяльної і моральної природи. Нав’язуючи до «рогожки», в яку загорталися «дарунки», що висилав цар гетьманам, автор завважує: «а московські дари суть всі в рогожах, то неминуче й народ, живущий з ними, доведений буде до такої бідности, що вбереться в рогожи і під рогожи» (Історія Русов или Малой Россіи сочиненіе Георгія Конискаго, архієпископа Бєлорусскаго. Москва 1846, ст. 58). Пророцтво — що стало дійсністю за теперішнього «всеросійського» самодержця.

Вкладаючи свою думку в уста одної з найвидатпіших наших історичних постатей, автор стверджує, що «в народі московськім панує… рабство й невільництво», та «що в них, крім Божого та царського, нема нічого власного і не може бути» (98). Ця його увага — антиципує ряд глибоких уваг на ту ж тему європейських письменників XIX віку, які основну прикмету російської цивілізації, що відріжняє її від європейської, бачили в тім, що ні одиниця, ні ніяка верства, ні стани, ні міста, ні церква — не мали, випроваджених з свого власного права, привілеїв: ні особистої незайманости, ні станової чи провінціяльної самоуправи, ні прав одиниці чи стану взагалі, ні права власності!. Все — завдячували ласці царській і коли такі «права» набували, то — лише аж до відкликання… Там — органічна сполука власноправних суспільних сил. Тут — стан розпорошености й безправя. Система, яка на Україні ділала напомацьки перед Полтавою, а по ній примінювалася в цілій своїй розтяглости, щоби за большевизму розвинутися до безприкладного цинізму. її суть, так основно забуту нашим XIX віком, бачив ясно автор «Історії».

4. Анальоґію між тодішньою й нашою добою можна на підставі «Історії» простежити особливо в методах імперіяльної політики Москви на Україні. Ця анальоґія є нераз просто несамовита. Не маю на увазі — так часто згадувану розправу над мазепинцями царської Чека в Лебедині, де «тиранство і звірська лютість в жах приводили людську уяву». Це була кара для отвертих ворогів. Поза ними були інші, укриті або лиш здогадливі. Як поступалося з ними?

Насамперед були це царські підніжки, але все ж «хохли», яким не довіряли, як не довіряють подібним типам і тепер. Тоді були Ґалаґани й ґалаґанята, а тепер Любченки й любченята. І — важливо, однакова була супроти них політика Москви… Хоч ґалаґанята і «дивувалися лагідности шведів», які не робили таких насильств, як москалі, але що шведи «оскверняли середи й пятниці м’ясоїдженням», то ґалаґанята уважали їх за «нехристів», «забирали в полон і доставляли цареві (разом з мазепинцями), за що давали їм жалованіє, спочатку — грошима по кілька рублів, а наостаннє — по чарці горілки, з поздоровленням: спасибо — хохльонок!» (204, 205, 209). Яка знайома нам ґрадація нагород за малоросійську «самоотверженность» в службі цареві! Старалися ґалаґанята: спершу — за кілька рублів, потім — за чарку горілки, нарешті — за спасибі…

А тепер? Коли їх було мало, нагороджували Любченків за службу самодержцеві посадами прем’єрів чи прокураторів «української республіки», або послів в Европі від УССР… Стало їх більше — зіпхнули до підрядних «народних комісаріятів», або просто в «сексоти». Дальше — лише дякували їм, аж нарешті — казали їм собі дякувати!

5. Тим, хто не афішував московського патріотизму, але якому не можна було довести ніякого ворожого вчинку, — тим злочини видумувалися й пришивалися. Тепер за большевизму; такі фіґурують як «вредітєлі» й «саботажисти». Отже і цю методу не большевики видумали, І тут вони показалися невільничими учнями царату… Коли — пише автор «Історії» — треба було ліквідувати таких мазепинців чи полуботківців, вини яких ніякими способами не можна було довести, їх в «Імянним указі царськім, в Малоросії опублікованім», покарали за ординарне «вредітєльство», а саме: що «ті вівці й барани дорогоцінні, яких цар спровадив з Шлеську і роздав був на утримання й годовання на Україні, — що вони повиздихали, але не з своїх хвороб, лише від недбальства й лихих замірів» отих полуботківців, які не про трудящий люд думали, лиш про політику — «про свої сейми та вибори» (230).

«Хохлів»-саботажистів карали — крий Боже, не за те, що були українці, лише — за нищення сталінських тракторів в XX ст., і — за нищення царських баранів в XVIII ст. Подивугідна тяглість імперіяльних метод правління, традицій і політичної винахідливости.

6. Траґічніша була доля більш непевних, яких здушене завзяття ще не знати в який бік могло обернутися, якій енерґії зараз треба було дати вихід, зв’язавши з собою злочином проллятої крови. І тут знову — несамовито однакова метода!

Хвильовий в «Я» (Романтика) — пише, що «єдина дорога до загірних озер» комуни — вела його героя через труп матері; лише піднісши на неї руку, міг український комуніст довести свою льояльність Москві… Той самий мотив у Сосюри, який мусить іти «на тихі води далекої комуни» не інакше, як «через кістки» свого народу… Так само українець-большевик в «Смерти» Антоненка-Давидовича: «І тоді — звіряється — коли перед очима з’явиться їхня кров, коли кров повстанців… хоч раз впаде на мою голову, заляпає руки — тоді всьому тому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді сміливо, без вагань, можна буде самому собі сказати: — я большевик»… Звідки ця потворна ідея настирливо повторяється у трьох таких маркантних совєтських письменників, а може і в інших? Їх власна вона чи навіяна ззовні? Мабуть навіяна. І про це якраз свідчить автор «Історії Русов», — свідчить, що й тоді домагалася Москва таких самих доказів льояльности, свідомо ставляла недошлих хитливих ґалаґанят якраз на таку пробу. Читаємо там, як частини українського війська, за шведчини, були вислані в Роменщину для укарання прихильного шведам українського населення: «виправа на Роменщину мала дві політичні причини… одну покарати роменців за те, що прийняли до себе на квартири шведську армію..« другу — ВИПРОБУВАТИ, як на ПРОБНІМ КАМЕНІ, ВІРНІСТЬ І РЕВНІСТЬ ВІЙСЬК МАЛОРОСІЙСЬКИХ», доручивши цю каїнову роботу. «І ці війська, неначе приголомшені й обезумлені, з зажмуреними очима і з скам’янілим серцем руйнували… свою ж таки невинну братію” (213)… Як матір або повстанців — герої совєтських авторів. Те саме вимагала від них за Полтави, що й від героїв Хвильового, Антоненка-Давидовича, Сосюри за наших часів Москва, і так само сьогочасні, приголомшені й обезумлені що роботу виконували. Чортівська метода Москви лишилася та сама, що двістатридцять літ тому. І та сама ціль: сплюгавити душу, оплювати її, спідлити — було в намірі Москви.

Не бачили тої методи представники теперішньої демократичної еліти, але так ясно бачили її мазепинці!

7. Яке мало бути відношення свобідного народу до цеї тиранії? На це автор «Історії» дає таку саму відмінну від передвоєнного покоління XIX віку відповідь. Супроти цих «кайданів рабства й неволі», «лучше — аніж їх зносити — бути нам у всегдашних бранях за вольность» (99). Це голос поколінь Орликів, Гордієнків, Полуботків і Кальнишевських. Проти кого мала вестися ця «всегдашня брань»? Ціла офіційна ідеольогія драгомаиівства уважала за недопустиму єресь — говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулім. Добрий тон затрутого соціалістичним дурманом покоління позволяв говорити лише про боротьбу з царатом, з режимом. Борцем лише проти царату був Шевченко, борцем лише проти царату — був Мазепа… Якже ж інакше задивлявся на це автор «Історії»! В уста Мазепинця Полуботка — в його позвах з Петром — він вкладає ціле політичне «вірую», яке міцно мусить шокувати недобитків демократичного століття. Коли пізніші демократи патякали про галузки одного народу, він говорить про «наш народ» і (до Петра) — про «твій народ». Коли демократи розводилися про вищість і висококультурність росіян, він свій народ ставляє далеко вище народу Петра, що «ледви вийшов з хаосу», «смутного времени», зі стану повного «нічтожества» і який він просто уважає за «мужиків» (229). А старшина у відповідь Мазепі (що відкрив їм свій намір спомагати Карла XII), заявила, що «потрібна переміна їх положення і що не можна зносити презирство в землі своїй від народу, нічим від них не ліпшого, але нахального і скорого на всякі зневаги» (204). Мазепинці піднімали повстання не проти царя, а проти народу російського. Себе ж уважали не за касту лише, не за верству, але за народ, за pars pro toto, за аристократію, що представляла цілий народ, цілу націю, яку автор «Історії» відрізняє від люду. В їх очах їх боротьба з Росією не була — як політиків демократії — боротьбою верстви з режімом, лише нації з нацією, з яких українську — представляла козацька старшина, російську — цар. Не було в них теж і сліду «прометеїзму». Горді на чини своєї нації, вони погірдливо відкидали претенсії Москви «уважати козаків за щось рівнорядне з лопарями чи камчадалами».

І, треба завважити, ці слова не були лише словами. Хто уважно стежив за перипетіями полтавської епопеї, той знає, що за Мазепою була майже ціла — за малими виїмками — старшина козацька; хоч правда, з другого боку, що многі з здецидованих мазепинців цілим збігом подій (про які не місце тут говорити) були унерухомлені й перешкоджені виконати свій цілком виразний намір — піти за гетьманом.

8. І полтавський зрив мазепинців не був актом розпачі, ні необчисленим вибриком одчайдухів. Хоч в їх споминах жила ще руїна, в яку попала Україна «від частих нашествій іноплемінників», ставши ареною «всіх родів губительства і всесожженія, обагрена й напоєна кровію людською і вкрита попелом», та все ж не відступали вони від думки «всегдашньої брани». З покоління Розумовського глузує «Історія» за те, що «спокійно доживало подій» або «обітовання Отче звише»; зміну на Україні уявляє він собі не як еволюцію чи утопію-ідилію, лише як день Божого гніву, як момент, коли кров проллята царем на Україні — «взищеться от рода сього», І просить, щоб «зілляв Бог чашу гніву свойого» на прокляту імперію (232).

Автор підводив підсумки Полтавщини, аналізував імперську політику Москви на Україні, її методи і «хвити», перспективу запановання над «вольним народом» нової орди, матеріяльної руїни і морального затруття, яке це пановання з собою несло. Формулював ряд постулятів української політики по-полтавської доби, підкреслював погорду представника цивілізованої нації — до петрівських зайд; означав боротьбу з ними як змаг народа з народом, змаг довготривалий, накликаючи Божий гнів і помсту історії за кривди і пролляту кров; реабілітуючи тодішню провідну верству козацьку від закиду вузького кастового еґоїзму, доводячи — що ідучи за Мазепою вона «шукала лише свободи і ліпшого життя на власній землі своїй і мала про те задуми, властиві всьому людству» (213). Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в «малоросійське дворянство»! Скільки блискучої сностережливости! Скільки проникливости в осуді і оцінці з’явищ! Скільки гордости на свою породу і скільки погорди до «нижчої» породи насильників! Скільки анальогій має та полтавська епоха з епохою, що наступила по тім, як Україну прилучено до імперії, змонтованої Лєніном. Анальогій, що свідчать про однаковість і незмінність метод «розбудови» Петрової імперії і про неминучість змагу з нею, про неминучість гасла: «ми або вона».

З «Історії Русов» визирає думка, що такий змаг — як кожний історичний змаг кожної нації — має тоді вигляди на успіх, коли веде його народ — не в бакунівсько-драгоманівському сенсі, ,вільних громад» татарських людей, — лиш в сенсі активної провідної верстви, що його представляє; не тоді, коли ця верства вироджується в демократичну юрбу, або в просто посідаючу класу, яка людей і багатства краю «на свою правоту употребляет», «в вєчноє і потомственное владєніє», думаючи не про націю, а про службу «благополучній державі царського Величества»… Лише тоді, коли ця верства сповнена тою блискучою думкою, тою волею і тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити постаті, подібні до постатей Лівія.

(Вісник 1939, кн. 7-8)

ЛЄНІН ЯК ТЕОРЕТИК «ПРОЛЄТАРСЬКОГО» АСИМІЛЯТОРСТВА

(В.И. Ленин — Статьи и речи об Украине — Партиздат ЦК КП(б)У, Киев, 1936)

Росії не бракувало теоретиків асиміляторства. За абсолютизму ними були Катков, князь Мещерській, Флоринській, за конституційного царату П.Б. Струве (бувший марксіст) і П. Мілюков. Це були доктринери февдального і буржуазного асиміляторства. Теоретиком «пролетарського» асиміляторства — став Лєнін.

Видана партіздатом збірка його статей і промов з приводу українського питання, знайомить зі складною аргументацією, яка, в очах нової правлячої верстви імперії, мала обоснувати «законність» і неминучість існування цієї імперії: мішанини народів-паріїв, запряжених до історичного возу народу-володаря.

Починаючи з 1900 року (заснування РУП), процес політичного протверезіння України пішов швидким кроком. Кілька літ перед війною ніодна російська партія не могла вже легковажити відосередкових змагань на Україні. Одні — чорносотенці— пропонували ті змагання здушити випробованою методою царату. Другі — ліберали (кадети) — думали з’єднати собі помірковане крило української суспільности (його орґаном була київська «Рада») шляхом уступок культурно-національного характеру. Лєнін подивився на справу ширше. Оком вправного політичного шахіста, він зараз побачив нову фігуру, що виступила з укриття на всеросійській шахівниці, обрахував — докладно, як йому здавалося — напрямок і силу її можливого удару в партії, яку розігрувано проти царату, — і рішив з’єднати цю силу для себе.

Як незадоволення робітників з причини економічного гнету, як незадоволення селян з причини аграрної скрути, так і незадоволення українців з причини культурного і політичного гнету над ними, хотів він використати як величезний акумулятор енерґії для боротьби з головним наразі ворогом своєї партії — з царатом.

Як ґеніяльний демаґоґ, він не скупився на фрази й обіцянки. Чи випливало українське питання в думській дебаті, чи на міжнароднім овиді (австро-російське супереництво), Лєнін все виступав як «оборонець покривджених», як прокуратор в розправі проти самодержавного уряду. Виступав проти українських «шовіністів», небажаних опікунів України, яка, як він твердив, мала єдиного щирого й безкорисного оборонця в російськім пролєтаріяті, ну і в його вожді, Володимирі Лєніні… Він ніколи не спускав з ока своєї основної мети: по-перше, взяти політичне українство «на буксир» партії і дрібними уступками зломити небезпечне протиросійське вістря політичного українства, наразі не дуже гостре, але яке могло з часом загостритися .

Коли забороняли Шевченкове свято в Києві, Лєнін писав протестуючу промову для партійного посла в Думі. Виступав в обороні українських домагань в Думі єпископ Нікон, правда незугарно і наївно — але Лєнін вже відкрив в нім конкурента, отже виступає проти нього, очевидно в інтересі самих українців… І тут же, мимоходом, зауважує, що «про національну культуру можуть говорити лише клерикали і буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну культуру всесвітнього робітничого руху» (ст. 225).

У Львові в 1913р. відбувається всестудентський конгрес, з участю делєґатів з Великої України. З одної сторони Лєнін тішиться, «що на всеукраїнськім з’їзді студентства у Львові виступили деякі соціял-дeмократи проти соціял-демократа Донцова, який запропонував з’їздові резолюції про «самостійну Україну». Тішиться, що з’явилася «стаття централіста (В. Степанюка), що бореться з Донцовим і Ко», бо «дуже важно воювати з націоналістами цього роду» (ст. 221-3). Але з другої сторони — бере того самого Донцова в оборону перед центральним орґаном кадетської партії; бо «Речь», воюючи з українськими сепаратистами, уживає «лайливих слів з словника чорносотенців»; бо «можна і треба сперечатися з націонал-соціялами в роді Донцова, але підле цькування за «сепаратизм», цькування людей, що не можуть боронитися, є остання границя безсоромности». (ст. 222-3).

Хто знає, якими бідно-убогими методами боротьби виглядали оті кадетські цькування своїх противників, порівнюючи з методами большевиків і Лєніна, — той не може не добачити в тій «обороні» лише звичайну демаґоґію. З нагоди цеї суперечки з «Реччю» і кадетами, Лєнін відсуває край завіси, що заслонювала його власну шовіністичну ідеольогію. Він каже, що всякий демократ (він тоді вдавав з себе демократа) повинен: «боронитися за признання повної і безумовної рівноправности нації та її права на самоозначення». Але — «можна триматися ріжних поглядів на те, яке — з точки погляду пролєтаріяту — повинно бути те самоозначення в кожнім конкретнім випадку» (ст. 222-3). Блискуча формула для наївних! Альґебраїчна формула. Є мовляв, «нація» (А), є «право на її самовизначення» (Б), і наївний гадає, що як зложити ці дві величини докупи, то вийде щось величного: А + Б = В. І це В — легковірний українець розмалював собі в найяскравіших барвах. Та Лєнін каже, що можна признати що альґебраїчну формулу, але — «в конкретнім випадку», підставити під А і Б такі величини, що з їх суми вийде або мінімальна, або від’ємна величина, або просто нуля — пшик! Ці «конкретні» альгебраїчні величини — під поняття «нація» і «самовизначення» і підставив пізніше Лєнін з своєю партією на Україні. Засада лишилася незайманого, але «в конкретнім випадку» — вийшов пшик… Бо під тими поняттями розуміти «з точки зору пролєтаріяту» — про це не рішав ніякий пролєтаріят, лише безпомилковий інтерпретатор його волі В. Лєнін, коли промовляв ех cathedra партійного з’їзду. Багатьох наших земляків, щo не розумілися на політичній математиці, це пізніше страшенно дивувало.

Вже тоді, цебто перед війною і революцією, Лєнін обережно кладе підвалини своєї асиміляторської теорії. Цілій суспільній еволюції диктує напрям розвій капіталізму, така була одна з доґм марксизму. Капіталізм має дві тенденції: з одного боку веде до національного пробудження «не історичних націй», а з другого — «до зміцнення всяких зносин між націями, до злому всяких національних загат» (ст. 226). Яка ж супроти тих, так суперечних собі «тенденцій» капіталізму має бути національна політика пролєтаріяту? Лєнін формулює її дуже просто: з огляду на першу тенденцію капіталізму — треба de jure, на словах, признати підбитій нації — всі управнення («вплоть до отдєлєнія»), але з огляду на другу тенденцію — треба de facto, на практиці ще міцніше прив’язати ту націю до нації пануючої. Так виглядає очищена від діялектичної казуїстики — формула Лєніна.

«Світовоісторична тенденція капіталізму» веде до «затирання національних різниць, до асиміляції націй» (підкреслення Лєніна). Ця асиміляція — «є одним з найсильніших двигунів, що обертає капіталізм в соціялізм» (ст. 227). Звідки випливало би, що кожний, хто прагне соціялізму, мусить стреміти до асиміляції націй? До такого висновку дійсно прийшов Лєнін і тримався його до самої смерти. Але, як вправний демаґоґ, очевидно не міг одверто виступати з програмою асиміляції. Це значило би засудити себе і партію на невдячну ролю конкурента чорної сотні. Отже треба було — думати: «асиміляція», а говорити — що інше. Задача, здавалося б нерозв’язальна. Але від чого ж існувала «марксівська діялектика»? Від чого туман блискотливих фраз, якими так легко було дурити партійних туманів? Лєнін розумує так: ось існує, напр., в Америці — великий «млин, що перемелює національні різниці» — хутко всі іміґранти стають американцями. «Хто не погруз в націоналістичних забобонах, той не може бачити в цім процесі асиміляції націй капіталізмом (моє підкреслення — Д.Д.) величавого історичного поступу, зруйноваиня національної заскорузлости різних ведмежих закутків». Таких «ведмежих закутків» особливо багато в царській імперії. Очевидно до них, в очах Лєніна належить і Україна. «Візьміть Росію і відносини росіян до українців. Розуміється, всякий демократ, не кажучи вже про марксиста, рішучо боротиметься проти нечуваного принижування українців і жадатиме їх повної рівноправности. Але було б цілковитою зрадою соціялізму… ослаблювати існуючі тепер, в границях одної держави, зв’язок і союз (підкреслення моє — Д.Д.) українського і московського пролєтаріяту» (ст. 228). На перший погляд — бодай з марксівської точки погляду — льоґічно! Тим часом в цім льогічнім ніби розумуванні — є звичайне, недопустиме в льоґіці, шахрайство. Бо коли б Лєнін правильний виводив висновок з власних преміс, він повинен би був сказати: Соціяліст стоїть за «історичний поступ» і за соціалізм (перша преміса Лєніна).

Асиміляція націй на річ пануючої — прискорює «історичний поступ» і є «одним з найсильніших двигунів, що обертає капіталізм в соціялізм» (друга преміса Лєніна).

Ergo, всякий соціяліст повинен скріплювати асиміляцію. Але сказати так (льоґічно правильно!) — він з оглядів політичної тактики, — боїться. Ось чому, лишаючи першу і другу премісу — робить несподіваний висновок:

Ergo, соціяліст повинен скріплювати («не ослаблювати») — «зв’язок і союз українського і московського пролєтаріяту».

Звідки тут взявся «зв’язок» і «союз»? Про них не було мови в премісі. Лєнін вплітає їх тишком-нишком у висновок, роблячи звичайну льоґічну помилку.

Робити цей фортель він мусить, бо інакше завалилася б ціла будова його національної програми. Догматом цеї програми, її підставою є, що противниками визвольних змагань України були — дідичі і буржуї, одинока ж «суспільна сила», що «здібна дати відсіч тим клясам» — є робітнича кляса (з Лєніном на чолі). «При перемозі став би неможливим національний гніт» (ст. 229). Говорити, замість про «зв’язок і союз» українського і московського пролєтаріатів — про асиміляцію, значило б захитати вищезгаданим доґматом, значило би ствердити правду: а саме, що не лише дідичі і буржуї, а й всеросійський пролєтаріят, коротко — цілий російський нарід є носієм національного гнету на Україні; значило б ствердити невигідну для себе правду, що в світі основним фактом є боротьба пород, націй, не кляс. Признати цей факт, зробити льоґічний висновок з ленінських преміс, значило б висадити в повітря ціле штучне розумовання Лєніна і цілу його ідею про шляхетну і чисту як голубка партію російського пролєтаріяту, яка має запровадити свободу і щастя на Україні…

Стиснутий в обценьках великого життєвого факту боротьби націй, Лєнін доконує чуд акробатики, щоби довести свою абсурдальну тезу. Тому знову і знову вертає до проклятого питання про асиміляцію, якої так страшенно в душі прагне, але яку не сміє подати українським читачам в голім незамаскованім вигляді. Він стверджує швидкий економічний розвиток Півдня, тобто України, що притягає з Московщини десятки селян і робітників в капіталістичні лятіфундії, в копальні, в міста. Факт «асиміляції» в цих межах російського і українського пролєтаріяту безсумнівний. І цей факт без сумніву «поступовий факт». Навіть тоді, коли — припускає він — між Україною і Московщиною перетягнути державний кордон, то — «і в цім випадку історична поступовість «асиміляції» українських і російських робітників буде безсумнівна, як поступовим є факт перемелювання націй в Америці» (ст. 229). І в цім розумовапні така сама натягнутість, такий самий умисний туман. По-перше, в незалежній від Росії Україні, асиміляція зайшлого елементу відбувалася б на користь автохтонного.

На Україні ж — російській провінції, не відбувалася «асиміляція українського і російського пролєтаріяту» в якусь нову наднаціональну амальгаму, лише — асиміляція українського пролєтаріяту на річ московського. Це — є факт, а те що Лєнін уважав фактом (чи хотів, щоб інші за такий уважали) — це фантазія, евфемізм, прикрашування шкідливого для нас явища, посолодження піґулки, призначеної для шлунків малоросійських марксистів. В першім випадку, замість асиміляції українського робітництва Лєнін підсував його «зв’язок і союз» з російським. В другім — замість асиміляції українського пролєтаріяту на річ московського, підсуває він якусь фантастичну «асиміляцію українських і московських робітників», коли — як сам прекрасно знав — про ніяку асиміляцію російського пролетаріату в тих обставинах, і мови не могло бути…

Там, де того було йому треба, Лєнін умів бути дуже баламутним!

Ясніше виступає істотна думка Лєніна в слідуючім уривку. Він обурювався, коли від нього жадали недвозначної, «так або ні», відповіді на питання про відділення кожної нації» (ст. 233). Такої недвозначної відповіді Лєнін дати не хоче і не може. Бо ця відповідь в кожнім випадку підпорядковується іншій найвищій вимозі: «інтересам клясової боротьби» пролетаріату, «зміцненню своєї кляси». «Всяку національну вимогу», «всяке національне відділення» оцінює він «під кутом погляду боротьби робітників» Росії (ст. 233-4). Іншими словами — Лєнін має за завдання повалити в Росії клясу дідичів і буружа, захопити владу в імперії в імені нової упривілейованої верстви — московського пролєтаріяту і ту владу зміцнити. Коли якийсь визвольний, в тім числі і український, національний рух сприяє тому захопленню влади та її скріпленню, він союзник! Коли ні — він ворог! Ось чому, коли — за царату — політичне українство виступало проти дідичів, воно було бажаним союзником. Коли стало виступати проти влади «пролетаріату» (лєнінської партії), його монополію на владу, — воно стало ворогом, якого треба було нещадно нищити. Очевидно, з марксизмом це не мало нічого спільного, але за те з розумованням всякої правлячої верстви імперії, яка хоче утримати підвладні собі нації в стані вічної залежности. Коли «пролєтаріят» (компартія) став володарем і паном імперії, інтереси цієї імперії, як цілости, стали його інтересами, «інтересами пролєтаріяту». А перед ними мусіли схиляти голови всякі сепаратисти, мусіли підпорядковувати тим «інтересам» свої національні жадання.

З цієеї точки погляду, зовсім не клясовий, не соціалістичний, а загальнонаціональний і буржуазний визвольний рух китайців, турків або муринів — був для Лєніна рухом «поступовим» і «революційним». Такий самий рух український — рухом «реакційним» і «контрреволюційним». Бо перші зверталися проти ворогів Росії, отже не колідували з «інтересами пролєтаріяту» — проти відновленої ним імперії. Несподіваними стежками може ходити марксівська «діалектика»!

Мандруючи плутаними стежками цеї «діалектики», Лєнін виходив з себе, коли його при тім перелапували на суперечностях (як це зробив напр. пок. Л. Юркевич). Ще більше лютився він, коли його штудерні методи «розв’язки» українського питання, якими думав з’єднати собі українців — переймали в нього інші теоретики асиміляції, з буржуазного табору. Так напр. обрушився цілою фурією своєї красномовности на згаданого вже кадета (із малоросів) Мих. Могилянського, який доводив Лєнінові, що — «критика рецептів Донцова нічого спільного не має з запереченням права націй на самоозначення». Можна, мовляв, теоретично бути прихильником національного самоозначення, але практично поборювати його «нездорові тенденції») бо «демаскувати останні, ще не значить заперечувати право націй на самоозначення» (ст. 240).

Це розумованпя вивело Лєніна з рівноваги, бо — було живцем скопійоване з його розумовань (теоретично признається право самоозначення «вплоть до отделєнія», а практично заперечується «вплоть до асиміляції»)… Лєнін не любив, коли противник або конкурент послуговувався в грі хитрощами його власної «лавочки».

Полемічна боротьба з тими конкурентами за виливи серед українців, зокрема полеміка з кадетами, — відсуває край завіси, якою Лєнін заслонював дійсну причину своєї словесної великодушности супроти «права на самоозначення» українців. Він писав; «Кокошкін (кадетський публіцист) хоче запевнити нас, що признання права на відділення (нації), збільшує небезпеку розпаду держави… Саме навпаки: признати право відділення зменшує небезпеку «розпаду держави» (ст. 244) — повчає Лєнін. Коли отже він проголошував словесне «право самоозначення» для України, то робив це з переляку перед розпадом імперії; переляку, який душив його може ще більше, як буржуазних лібералів. Він думав, що дрібні уступки (мова, школа) на річ українців, в супроводі голосних і милих висловів співчуття покривдженому (звичайно такому чулому на панську ласку) — вистане, щоб зліквідувати українське питання в російській імперії. Такі були його мотиви українофільських виступів.

Боронячися перед земляками-патріотами з інших партій, перед закидом, що він працює над розпадом імперії, Лєнін писав: «обвинувачувати сторонників свободи самоозначення, тобто свободи відділення, що вони заохочують до сепаратизму, така ж глупота, така ж облуда, як обвинувачувати прихильників свободи роздору, що вони заохочують до руйнації родинних зв’язків» (ст. 245). Увага влучна… Дійсно, гудити Лєніна за це, що своєю національною програмою приготовляв розпад імперії, або хвалити його за те, що ніс кожній нації свободу і незалежність, — така сама «глупота і облуда» як приписувати сторонникам права розводу намір знищити установу подружжя… В тім випадку рішучо не була це вже вина Лєніна, коли легковірні земляки наші не збагнули правдивої суті його свободолюбного фразерства…

Маси, на думку Лєніна, добре розуміли «значіння економічних і ґеоґрафічних зв’язків, перевагу великого ринку і великої держави» (ст. 245). Тому «соціял-демократи є ворогами всякого націоналізму», «противниками партикуляризму», і взагалі тої думки, що «великі держави далеко успішніше, аніж малі можуть рішати задачі економічного розвою і задачі боротьби протлєтаріяту з буржуазією». Звідси був би льоґічний висновок, що соціялісти всякими способами повинні боротися з сепаратистичними змаганнями націй, в тому числі і української, бо руйнують ті великі держави? Хоч цей висновок і був льогічний, але — не політичний. Бо він відразу відслонив би захланне обличчя большевизму. І тому, зараз по тираді, про велику вагу «великих держав», Лєнін додає: «але ми цінимо зв’язок (націй) добровільний, ніколи насильницький» (ст. 253). Мовляв, хоч ціль — не допустити до відділення, але методи соціялізму до осягнення тої цілі — чисто ідейного характеру: ґвалт виключається. Але в світі, на жаль, способи є річчю другорядною, підставовою — є ціль, бажання, мета, воля її осягнути. Способи ж міняються залежно від обставин. Які облесливі слова шепотів бідній дитинці вільшаний цар, але — коли та опиралася, скінчив знаним рефреном: «Und bist du nicht willing, so brauch ich gewalt». (He прийдеш по волі, то змушу тебе).

«Змушу» навіть тоді, коли б при цім чорти взяли марксівську «діялєктику», бо з того «принципіяльного» марксиста промовляв передовсім російський «барін» старого карбу, перейнятий ідеєю «третього Риму» над рікою Москвою, «діялектика» ж марксівська була тільки маскою, яка крила перед легковірами вовчі зуби «доброчинця», — але це й показалося по жовтневій революції 1917 р.

З Лєніна — хоч був він передовсім тверезий практик, — нераз вилазив книжковий міль, бібліотечний теоретик, який вхопивши якусь думку, мусів допровадити її аж до останніх льоґічних границь, чи це йому потрібно, чи ні. Тому слідом за фразою, що «маси» відчувають «перевагу великого ринку і великої держави», він додає: а «на відділення вони підуть лише тоді, коли національний гнет і національні тертя зроблять спільне життя цілковито незносимим, загальмують все і всілякі господарські відносини. А в такім разі інтереси капіталістичного розвою і свободи клясової боротьби будуть якраз по боці тих, що відділюються» (ст. 245).

Щоб не думати про цей пасус, в нім — ніби ведений пророчою візією — представив Лєнін якраз положення України під владою його партії тепер. Хоч, ясна річ, він того ніколи не признав би. Коли факти були йому невигідні, він їх просто заперечував. Коли в нього приходило до конфлікту між доктриною, яка вимагала добровільности і практичними вимогами партії, що звалила на свої плечі тягар імперії, — зле на тім виходила доктрина. Тому він міг сто разів доводити шкідливість насильницьких способів анексії, але коли інакше не йшло (як у випадку України), він благословляв насильство. Тому він міг сто разів доводити корисність великих ринків, «поступовість» великих держав, — на практиці, коли цього вимагали інтереси партії і імперії, він виступав — і проти тих ринків, і проти тих держав. Як у випадку Криму і пр. Україна відділена від Росії — це з точки погляду марксівської «діялєктики» зле. Крим — відділений від України, це з точки погляду тої самої «діялєктики» добре. Корея, відділена від Китаю і прилучена до Японії — це зле. Але Зовнішня Монголія, відділена від Китаю і приділена до Росії, — це добре. Він крутив своєю «діялєктикою» як той швець шкірою, або як царат законом: «закон — что дышло, куда поверни — туда й вышло».

Подібне відношення практичного, національно думаючого політика до «діялєктики», до доктрини, коли вона оберталася ворожим до нього обличчям, бачимо наприклад і в Гната Дашинського. Роззлощений доказами Рози Люксембург, що покликувалася на «історичний матеріялізм», виступаючи проти незалежности Польщі Дашинський скричав на одних зборах: «Плюю я на такий історичний матеріялізм, який позволяє чорногорським свинопасам на незалежність, а відмовляє цього права двадцятькілька міліоновому народові». (Nowy Dziennik 6.х.36) Лєнін теж «плював» на власну доґму, коли це було йому потрібне, лише про себе, не голосно. Перевага, яку давали свойому національному інстинктові Лєнін і ППС, коли той інстинкт входив у конфлікт з марксівською доктриною, — її не знали многі з українських марксистів. «Вістник» вже цитував слова В. Левинського, який заявляв готовість українських соціялістів виректися навіть власної мови, коли «указ з Москви» доведе їм, що це є в інтересі пролєтаріяту і революції. Ці слова, порівнюючи з відношенням до своєї доктрини Леніна (і Дашинського) кидають яскраве світло на цілу духову пропасть між політиками з РКП(б) чи ППС і нашими дітьми від політики…

Коли вибухла революція, Лєнін спочатку продовжував свою лінію української політики… Бо не він, ані його партія не були ще при владі, лише князь Львов, Керенський, Мілюков і інші «буржуї». Отже завдання опозиції, як її розумів цей неперевищений ніким демаґоґ, було цькувати правлячу верству за її безпринципність, насильство і пр. Очевидно, була і безпринципність, і насильство, і пр. зі сторони тимчасового уряду на Україні. Але п’ятнувати їх найменше був покликаний Лєнін. З тою самою облудою він безнастанно повторяє, що не є «прихильником дрібних держав…» (дрібною була для нього і Україна); що прагне «союзу» з ними. Але стоїть за тим, щоб цей «союз» був «добровільний». Україна повинна бути «союзником і братом» в «боротьбі за соціалізм». Той самий ніжний спів вільшаного царя. І той самий страх за цілість імперії: «уступіть українцям — говорив кадетам — це наказує розум, бо інакше буде гірше, силоміць українців не втримаєш, лише розлютиш. Уступіть українцям і ви відчините шлях до довір’я між обома націями, до братерського їх союзу як рівних» (ст. 272).

Але ось уряд Керенського паде, з опозиційної — большевицька партія стає правлячою. І в цей момент, коли, під натиском своєї розбурханої національної стихії, Центральна Рада посміла виступити проти «братерського союзу» з Росією Лєніна, цей останній нагло міняє стиль. В зредагованім ним маніфесті Совіта народніх комісарів Московщини, Лєнін щераз підкреслює, що признає «народну українську республіку» і «її право цілком відділитися від Росії» (ст. 277). Але — не може погодитися з тим, що ця суверенна республіка не хоче робити такої внутрішньої політики, яка мила Москві. Не може погодитися, що Центральна Рада відмовилася скликати краєвий з’їзд українських совітів; не годиться на те, що взагалі Центральна Рада — «не признає совітської влади на Україні».

Через ці злочини «не може московський Совнарком визнати Раду, як правного представника трудящих і визискуваних мас української республіки».

Казанська льоґіка «ґеніяльного Ільїча» отже визнавала право суверенности України лише остільки, оскільки вона ставала «добровільним» васалом Москви. Коли Україна робитиме волю Москви, коли уникатиме конфліктів з «братнім народом», коли потуратиме йому в усім, — хай собі матиме бутафорії самостійности.

Так цілком льоґічно — не з точки погляду марксизму, але російського імперіялізму — прийшов Лєнін до боротьби з Центральною Радою. Бо як він думав — «лише совіти української селянської бідноти, робітників і вояків, можуть створити на Україні владу, при якій зудари між «братніми народами» будуть неможливими» (ст. 279). Ленін числив на те, що позбавлена своєї правлячої верхівки (інтелігенції), Україна потульно — як він думав — і легко обдурюваного селянства і напівзмосковленого міського робітництва і вояцтва, така Україна не буде місцем ніякого «зудару між братніми народами». Навпаки, один «братній нарід» (нарід Лєніна) цілковито загнуздає другий, а другий — «добровільно» дасться загнуздати. І марксівська теорія буде врятована (право на самоозначення), і уникнеться невигідного здійсненім цього «права»… В теорії — «розвід» дозволяється. Але — «розвід» України з Росією — шкідливий для Росії (офіційно для «поступу», «інтересів пролєтаріяту» і пр.), отже — в данім конкретнім випадку «розвід» не дозволений. Навпаки «розвід» Криму з Україною — корисний для Росії (офіційно для «поступу» і «клясової боротьби пролєтаріяту»), отже в данім конкретнім випадку «розвід» не тільки допустимий, але й бажаний…

Я вже зауважив вище, що Лєнін колись обрушився на кадетську «Речь» за те, що вона робила розрізнення: можна бути за право націй на самоозначення взагалі, але в конкретнім випадку виступати проти «нездорових тенденцій» поодиноких сепаратистичних рухів. Картаючи кадетів, Лєнін пізніше сам пішов тою стежкою. Таке притрапилося йому і вдруге. Центральна Рада зажадала від тимчасового російського уряду заяви, що він — «не проти права українського народу на автономію». Уряд Керенського відмовив цеї заяви, бо, мовляв, не можна таких справ рішати перед скликанням всеросійських установчих зборів, без порозуміння між «братніми народами», односторонним актом. Жорстоко скартав за це Лєнін міністрів Тимчасового уряду. Але ось Тимчасовий уряд падає. Урядом стає тепер совнарком. Україна зачинає творити свою армію, відкликаючи українські частини з фронту. Що робить Лєнін? Те саме, що перевернутий ним буржуазно-демократичний уряд. В маніфесті з грудня 1917 до Центральної Ради совнарком протестує проти «самочинного» творення української армії, бо є це «акт односторонний», не опертий на «обопільнім порозумінні урядів обох республік» (ст. 277). Аргументація, вкрадена живцем від кадетських буржуїв.

Політичне положення має свою власну льоґіку, міцнішу від льоґіки марксівської «діялєктики»!

По розриві з Центральною Радою, спершу положення вирисовувалося корисно для большевиків. Совітські відділи переходять на територію України, займають Луганське і Дебальцево, і Лєнін з тої нагоди (ст. 283) пересилає Антонову-Овсєєнкові, теперішньому катальонському генерал-ґубернаторові, що перевів наступ, свої «найгорячіші привіти і два «ура» («ура» і ,»ура») — «привіти» і «ура» для армії, яка ґвалтом вдерлася на територію нації, що скористала з «права на самоозначення»; привіти від того, який ще недавно заявляв, що прилучення України він розуміє, як акт «добровільний», а ніколи, «насильницький»…

Але положення щераз міняється. Большевиків, з їх діалектикою, самоозначенням і з армією — викидають з України. Центральна Рада знов у Києві, звідки 2 квітня звертається до совітської Росії з пропозицією миру. І Лєнін, той самий, який не хотів визнати Центральної Ради, за те, що не позволяла на організацію совітів на Україні, — тепер відповідає Раді згодою. Як делєґацію на мирові переговори посилає Сталіна, Раковського і Мануїльського (ст. 290). Діялєктика сили, як показалося, та й скоріше трапляла до переконання вождя російського комунізму. Перед обличчям цеї діялєктики, замовкали і «інтереси поступу», і «інтереси пролєтаріяту», і вимоги «великих ринків», і «великої держави». «Ґеніяльний діялєктик» відразу збагнув, що його атути биті, що його казуїстика дістала в лоб і що треба з нею сховатися.

В цім теоретику — кажу це ще раз — сиділа передусім людина, яка тверезо дивилася на факти, яка, коли й дурила інших фразами, сама ніколи не піддавалася їх суґестії, знаючи їм правдиву ціну. Дуже характеристична під цим оглядом доповідь Лєніна про зовнішню політику на засіданні ЦВК і московського совіта 14 травня 1918. Положення було тяжке для Росії. На Україні були німці. Невідомо, яку границю України ще будуть змушені признати Совіти. І ось в такій непевній і тривожній для РСФСР ситуації з’явилися коло Лєніна дорадники, які казали, «що цю непевність легко усунути, треба лише отверто зажадати від німців дотримання берестейського договору». Лєнін з’їдливо глузує з тих партійних політиків: «вони забувають, — казав він — що спочатку треба перемогти, а потім жадати чогось. Коли ви не перемогли, ворог має змогу зволікати з відповіддю і навіть зовсім не відповідати. Такий закон… війни» (ст. 300).

Рішення всякого питання клав він, як реальний політик в площину сили. І ціла його національна політика на Україні, у суті речі, прямувала до одної однісінької річи: ослабити нашу силу, дезорганізувати нашу верхівку і наші маси морально і політично, заломити в них дух спротиву і боротьби. Тим наївнішими виглядали політики типу Винниченка, Григорієва і пр., які поважно бралися дискутувати з Лєніном про суть ріжних гасел, як «інтереси пролєтаріяту», «справа революції», «самоозначення націй» і прочих. Коли московський диктатор в душі лише кпив із тих гасел, і з наших бідних марксистів.

Ще драстичніше висловився Лєнін 1918 р. в одній полемічній статті проти Каутського: «Було б розуміється приємніше, — коли б ми просто війною повалили Вільгельма і Вільсона. Але це маячення, бредня. Скинути їх зовнішною війною ми не можемо. Але посунути наперід їх внутрішній розклад ми можемо» (ст. 302). Посунути наперід розклад противника, ось про що ходило йому — в усіх випадках, І коли йшло про боротьбу з Україною. Теорії, доктрини, їх товмачення, цитати з Енґельса і Маркса — це все були знаряди, щоб осягнути основну ціль: повалити противника. Це бажання — ось був його primum mobile, а зовсім не тріюмф тої чи іншої ідеї, «визволення трудящих», «царство соціялізму», і пр., як думав не один з його противників, для яких забракло в Бога розуму.

Маючи часто якраз таких противників перед собою, він так нехтував ними, що майже сам підставляв свою болючу сторону під удари противників, коли б вони вміли дивитися, і — вдаряти.

На однім вічу із березня 1919 р. він говорив: «Тепер Україна визволяється від німецьких імперіялістів, які хотіли вивезти з України 60 міл. пудів збіжжя, а вивезли всього лиш 9 міль. Ми маємо тепер совітську Україну. А совітський уряд на Україні, у відношенні до нас, коли повстане питання про збіжжя, не зажадає лихварської ціни, не буде спекулянтом…

І український уряд сказав: «наше перше завдання — помогти голодуючій Півночі». Запаси збіжжя на Україні велетенські. Взяти все відразу не можна… Стогін несеться з боку українських товаришів, що нема людей, що нема кому орґанізувати совітську владу… Київ не пролетарський осередок… Обсудивши це положення в центральнім комітеті нашої партії, ми поставили собі завдання — спочатку зробити все, щоб зорганізувати апарат на Україні і взятися за роботу лише, коли буде зброя в руках і буде апарат, а на 1 червня дістати за це 50 міль. пудів збіжжя» (ст. 307-8, підкресл. мої — Д.Д.).

Ось промова, яка цинізмом мабуть не знайде собі рівної! Кожне слово говорить в ній цілі томи — про той primum mobile, який диктував диктаторові його українську політику: і похвали «українському» урядові, що складався з марних креатур, наставлених з Москви… І такі вирази, як — «ми маємо Україну»… І сум, що взяти все, на жаль, не можна», що обдерти догола Україну, на жаль, не вдасться… І признання, що те обдертя України постановляє одностороннім актом «центральний комітет нашої партії», себто партії російської… І радісне ствердження — що «український уряд» з чисто альтруїстичних мотивів, своїм першим завданням уважатиме поспішити з допомогою голодній Московщині… І признання, що аби ця допомога була дійсною, треба аж тоді «взятися за роботу», «коли буде зброя» без якої не забрати збіжжя від альтруїстів «братнього народу»… І, нарешті, капітальні — 50 міліонів! Німці були обридливими імперіялістами, гнобителями України за те, що хотіли вивезти 60 міліонів, Москва — була визволителькою через те, що вивезла 50 міліонів… Це розперезаність, якої треба довго шукати в історії заборчих народів.

Метою національної української політики Леніна було отже: «мати» Україну», а в ній «аппарат» своїх фактотумів, щоб «взяти» з неї якнайбільше і то задурно — «не по-лихварськи». Ось що лежало на споді цілої казуїстики його національної програми з її «заскорузлими ведмежими закутинами», які повинні злучитися з Москвою; з його «світово історичною тенденцією капіталізму», яка веде до «великих ринків і великих держав»; з його «добровільними, ніколи насильницькими зв’язками» народів, з «міжнародньою солідарністю пролєтаріяту» і прочими квітками його теорії.

Таке саме було відношення Лєніна і до Донщини. В тій самій промові, тим самим тоном Катерининського фельдмаршала, що радісно повідомляє про взяття якогось Туртукаю, він говорив: «крім України маємо ще інше джерело — Донську область. Там перемоги червоної армії створили вже чуда… Від визволення пролєтаріяту «своей собственной рукой» — до солдатні і «визволеної» країни як «джерела» багатств заборчого сусіда. І дальше: «Що це значить? Це значить, що ми підійшли до вугля і до збіжжя, без яких погибаємо» (ст. 308).

Не до одної його тиради про «самоозначення націй» про їх «братерство» і «солідарність пролетаріяту» — можна було б додати оте: «що ж це значить?» І так само відповісти: це значить, що «пролєтаріят» і його пророк потребують вугля і збіжжя…

Але це ще не було те високе. Це, яке вмів брати Ленін відносно українського народу. «Діялектика» була добра, поки знаходилися такі, що давали себе нею дурити. Але на Україні — мимо легковірности соціялістів — ця «діялектика» спіткалася з відруховим і грізним протестом мас. Супроти яких — мов у стіну горох — розбивалися всі фортелі казуїстики. Був момент, коли диктатор чувся вже «наприкінці своєї латини». І в такі моменти — він удавався до своєї ultima ratio, до тих «метод» розв’язати українське питання, до яких удавався і царат.

Справа з «добровільною» допомогою «півночі», мабуть не йшла так гладко, як це виглядала доктрина «солідарности трудящих». І ось, вже при кінці травня 1919 Ленін депешує «українському» Совнаркому: «декретуйте і проведіть в життя повне роззброєння населення, нещадно розстрілюйте на місці за всяку укриту рушницю. Основне завдання хвилини — рішуча перемога в Донецькім басейні, відібрання всіх рушниць зі сел» (ст. 313 — підкр. моє - Д.Д.). Стара метода — так колись жорстоко висміювана самим Лєніном — метода царського генерала Трепова —«патроноф нє жалєть» (не жалувати набоїв), — ось чим мали бути зцементовані тепер «зв’язок і союз українського і московського пролєтаріяту».

Коли на Україні з’явився Вранґель, Лєнін видає 2.ІХ.1920 відозву «до незаможних селян України»: «пам’ятайте, що справа йде про рятунок ваших родин, про оборону селянської землі і влади» (ст. 349). В цій відозві, як і в інших, яскраво просвічує демагогія диктатора. Він кличе селян до оборони «селянської» землі, щоби потім цю селянську землю сконфіскувати для російської держави! Кличе до оборони родини, щоби потім ту родину зруйнувати, присвоївши московській державі монопольне право розпоряджати тілом i душею української дитини! Кличе до оборони «селянської влади», щоби потім проголосити і перевести в життя гасло, що найважнішою річчю є — «інтереси пролетарської диктатури» і «кермуюча роля пролетаріату відносно селянства» (ст. 336).

Суттю української політики Лєніна було: вбити клин між масою народу і його верхівкою, компрометуючи останню перед першою, як їй ворожу: політика Петра І-го і його батька. В тій цілі старався заогнити соціяльні апетити тої маси та її домагання (згори готуючись їх не сповнити), — щоби представити себе і свою партію, партію чужинців, як одиноких оборонців широких мас.

Неначе давніші слов’янофіли, намагався він дати конґльомератові народів російської iмперії — одну велику надію, яка понад мовні і релігійні різниці — громадила б їх довкола осередка слов’янщини — Москви. Лише що замість «визволення слов’ян» (від українських «дуків», турецьких султанів і австро-мадярських «февдалів») — висунув «визволення трудящих» — але — в обох випадках — «визволення» від власної національної еліти, щоби перевести їх під протекцію еліти московської. Хто виступав проти Москви — виступав проти інтересів великої цілости, «слов’янства» або «пролетаріяту», супроти такого законні були всякі репресії, аби «підійти до вугля і збіжжя», аби відреставрувати імперію, відтворити спільне, одне для всіх народів «отечество», щоби створити «один совітський нарід», який однаково б хотів і ділав, — щоби через асиміляцію державну перейти до асиміляції культурницької. Ось був головний двигун національної політики Лєніна на Україні.

Я вже згадав, що цей «пролетарський» асимілятор позичав деякі ідеї в кадетської партії, деякі методи — в слуг царату, Як показується, він позичав у російських монархістів навіть основне заложення, основний мотив своєї національної політики на Україні. Він писав: «ми противники національної ворожнечі… важна керуюча роля пролєтаріяту відносно селянства, далеко менше важним є питання, чи Україна буде окремою державою чи ні» (ст. 343, 349). Іншими словами — найважніше було: знищити почуття ворожости українців проти Москви і — мати фактичну владу на Україні. Себто — демобілізація духова і демобілізація фізична України. А бутафорія — український «уряд» (який творив би волю Москви), мова (Винниченкові він обіцяв навіть дві мови за визнання московської влади на Україні) — це було другорядне.

Так само писав монархіст Шульґін. Уступ, який мабуть вже «Вістник» цитував, але який в данім зв’язку набирає особливого значення. Шульґін волів Україну, але— «русскую» державу (як Баварія була німецькою), аніж як звичайну,— але українську — провінцію Росії. Бо — «король Мало-Русі завше врешті-решт добалакається з всеросійським монархом, як добалакалися численні німецькі королі з Гогенцолєрнами. Але коли український нарід почуватиме себе зовсім окремим народом, то цей нарід врешті-решт зробить жорстоке повстання. Бо нащо ж жити тридцятьміліоновій громаді зовсім самостійного народу несамостійним життям?» З Україною, національно ворожою Росії — «всяка федерація є марнощ». «Коли населення півдня почуватиме себе малоросіянами, тобто росіянами, воно, навіть творячи свою місцеву південну культуру і пористаючи повною свободою в своїх внутрішніх справах, буде твердою опорою єдиної російської держави. Але з хвилиною, як ця свідомість затратиться, нарід чорної землі і білих хаток… стане кублом зради, стане тим, що «запхає ножа в спину» імперії при першій нагоді. Не форма співжиття з Московщиною найголовніше в українськім питанні, головне — утримати південно-російське населення в свідомости своєї російськости» (В. Шульгин — «Ненависть или примирение». Возрождение, 13. січень 1927 - Париж). Точнісінько так як цей монархіст, ставив українське питання і Лєнін. Головне — не форма співжиття України з Московщиною. Суть, — щоб населення України «почувало себе малоросіянами». Суть — знищити в українських масах почуття — спершу політичної, потім етнічної «ворожнечі» з одної сторони, а з другої сторони — прищепити їм почуття приналежности до єдиного цілого: там російського, тут — совітського народу… Головне — перевести за всяку ціну асиміляцію України. Україна має бути (з мовою!) українською, але українство мислилося в сенсі реґіоналізму.

Давніше конечність асиміляції «арґументувалось» -— «географічною єдністю», спільним слов’янським походженням, теорією «трьох Русей» і пр. Ця аргументація завалилася разом з царатом. Завданням Леніна було заступити — збанкрутовану асиміляторську ідеольоґїю — новою. Обіцяти і дати все, лише щоби українці визнали гегемонію духову і провідницьку («влада») росіян, щоб дали собі вирвати той первень, який є суттєвим для нації, щоб виреклися почуття ворожости і ненависти до Москви; зробити так; щоби «нарід чорної землі і білих хаток» перестав бути «кублом зради», вирікся своєї національності, засимільований став «підпорою російської державности», підмурівком імперії. Цьому завданню мала служити теорія «солідарности трудящих» незалежно від національности.

Подібна спроба царату скінчилася безприкладною катастрофою. Від нас залежить, щоби і сплягійована в царату ідея Леніна скінчилася такого самою катастрофою.

При всім тім є річи, яких можна було б повчитися в Лєніна. Є ними: холодний реалізм думання, вірність основним — імперським — правдам своєї нації і вимогам її могутности, підкреслення моменту влади, погорда до фрази, виключна увага на факти і суть річей, ну і рішучість переведення своїх ідей. Ми не можемо похвалитись, щоб багато мали політиків, які ці якости посідали б.

Признаючи Лєнінові ці риси, яких варто набрати і нам, не роблю його апольогії. Бо до нього самого відніс би слова, сказані ним в 1914 році на адресу своїх противників з табору монархістів і кадетів: «Ніхто не винен тому, що він родився рабом. Але раб, якому не лише чужі стремління до власної свободи, а який виправдує і прикрашає своє рабство (напр. називає задушення… України… «обороною московської вітчини»), такий раб викликає законне почуття обурення, погорди і омерзіння, такий раб — є «холуй і хам» (ст. 258).

Дуже добре сказано!

МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

(Від червоної звізди до чорної сотні)

Недавно писала совітська «Правда»; «В Суздалі, на території бувшого Cпaco-Єфимівського манастиря поховано славного російського полководця князя Д.М. Пожарського[13]… В 1885 йому поставлено там памятника. Три роки тому, невідомо чому, памятник Пожарського знищено».

Невідомо чому? Но, мабуть тому, що в пролетарській республіці не повинні стояти памятники князям і царям. Тому, що герої імперіялістичної Росії не є героями нової Росії. Тому, що… Таких «тому, що» можна було б навести без кінця. Але — не в теперішній стадії «великої російської революції».

«Духмяна епоха» (бідний Хвильовий!) — відшуміла. Віддзвеніла романтика. «Зїли сукини сини революцію» — зїли на приказ «улюбленого вождя народів». Зачинається «будівництво», а з ним воскресения мертвих. «Ночной смотр»: «із гроба встайот барабанщік» — старий довбуш Петра, Катерини і Миколи 1-го. І під гуркіт бубна воскресають мерці: князь Пожарський, фельдмаршал Кутузов, якому ставляється памятник на полі Бородіна і якого наказують славити майже на рівні з Лєніном; встає Петро І, бо він же ж робив «спроби цивілізувати тогочасну Росію»; встає Іван Калита, бо — «великою помилкою є недоцінювати поступове значіння збирання російських земель»; встає великий князь Александер Невський, що на Чудськім озері відкинув «від російської границі німецьких лицарів-«прохвостів». Встають отці пустельники, що сіяли «дурман для народу», встають Гермоґени й Филипи, бо християнство колись теж було «елементом поступу» і принесло Росії «високу візантійську культуру»; стає «тишайший» цар Олексій, теж заслужений для пролетарської вітчини, бо за нього «перейшла Україна під владу Росії»[14]. Встає «великий історик» російський, звеличник князів і царів — Ключевський, якого «Курс», «яскравий вираз великодержавного націоналізму московської буржуазії», удостоївся за це поновного видання в СССР в 25.000 примірників[15]. А за Ключевським — вже мерехтить тінь незабутнього Іловайського, другого цареславного історика, який затроїв душу не одного покоління росіян та «інородців» тромтадрацькою ідеольоґією московського імперіялізму. Встають мерці — контреволюціонери, буржуї, графи, князі — прості, «свєтлєйшіє» і великі, «царі і попи» і їх слуги; примари давнини вилізають з усіх закутин кремлівського палацу — і на помах чудодійної палиці Сталіна — громадяться довкола старого трону нового деспота.

Genus Loci старого Кремля без решти полонив мозок «ґеніяльного вождя пролєтаріяту», тягнучи на старі шляхи…

А до порожніх трун — складаються трупи нових мерців: старих большевиків-лєнінців, героїв громадянської війни, мрійників-інтернаціоналістів. Спускається тяжке віко над ними і над давніми революційними божками, яким задекретовано спати непробудним сном: над Стєнькою Разіном, над Ємелькою Пуґачовим, недавніми героями «рабочекрестянської революції»; і над стрільцями Петра, бо їх «реакційні рухи» були направлені проти царату; над учасниками великих «неорганізованих визвольних рухів несвідомих селян»…

Революція вступила на нові тори. Реабілітується царська історія («сабіраніє земель»); реабілітується царський імперіялізм («цивілізаційна місія» Петра на Україні). Реабілітується царський націоналізм — під маскою «правдивого інтернаціоналізму», основаного на «гордости за свій народ»… Реабілітується шовінізм російський і ксенофобія — тепер «священна ненависть до ворогів і палка любов до своєї батьківщини», єдиної і неподільної. Реабілітується «русскій народ», що як «совєтський», включає в себе всі інші «галузки» — від молдаванина до фіна; який не «скорився нічиїм чужоземним силам ні порядкам», який «расшібал і атшвирівал ворожі полки і орди», який «жив всіма задумами передової людськости», який в усе «вносив своє рідне, орґанічне: розмах і напорістость»[16] — народ над народами.

Реабілітується апокаліптичний звір, що показав був свою огидну пащеку в останні роки царату, колишня царська Чорна Сотня небіжчика Столипіна. Підла і цинічна в задумах, галапасницька в звичаях, нікчемна в засобах, захланна в забаганках, нахабна в тактиці самозакохана в ідеольогії, труслива і зла в душі, туподумна, заздра і облудна. Встає такою, якою вона зявилася — як відтрутка на революцію 1905 — в постатях Крушеванів, Пуришкевичів, в орґанізаціях «Двухґлавого Орла», «Союза Русскаво народа» і т.п. Лише «на червоно».

Неначе по довгій пиятиці, большевики схаменулися, здивовано розглядаються по сплюндрованім льокалі і, зніяковілі, чухають потилицю. «Невідомо чому» — повалено пам’ятник Пожарському… «Невідомо чому» замість Пушкіна, поставили Маяковського. «Невідомо чому» — розторощено трон… Запаморочення минуло і ось перед нами встає — наспіх змонтоване — марево миколаївської, гоголівської Росії, з її Сквозніками-Дмухановськими, Аракчеєвими і Фельдєґерами, з «благоденствієм» усіх язиків, з старим «вірую», що нам «доказиваєт ясно» — не конечність соціяльної революції, а «нєабхадімасть самовластья і прелєсті кнута». Марево, здавалося б, навіки виригнуте з себе «новою Росією». Тепер вертає пес на блювотини свої. «Смутное время» скінчилося. Росія знайшла нову форму правління, за якою тужила — нову чорносотенну конституцію, бо — «російський народ — писав Лєрмонтов — скоріше знесе жорстокість і пиху свого володаря, ніж його слабість… Він згоден служити, але хоче пишатися своїм рабством», своїм тираном.

Та слабість, а не що інше, коштувала тропа останньому цареві. Скріпити центральну владу, а не робити пролетарську революцію — гадали большевики з допомогою нових сил, нової ідеї, нового патосу.

Але патос видохся, ідея вивітріла. Не вдалося їй — як якобінцям чи гітлерівцям — надихати собою імперські партикуляризми, спрямувати знову до центру їх відосередкові сили. Поваливши Романових, большевики з жахом побачили, що повалили й їх діло — імперію. Прогнили її старі стовпи, думали її підперти новими. Прогнили нові, і ось з історичного смітника знову витягають старі. Стинаючи голови учням Лєніна, червоний синедріон рішив завернути назад.

Але рахунок був кепський. Можна було тиранізувати, заголоджувати людей і міліони слати на страту в ім’я — ще в 1917-20 грізного своїм розмахом і ідеольоґією комунізму. Але мордувати міліони чи тягти їх за собою, особливо ж «інородців», в ім’я князя Пожарського і Кутузова, в ім’я Іловського, в ім’я остаточно скомпрометованої формули — «православіє, самодєржавіє і (російська) народность»? В ім’я голої «напорістости», голих кличів — «расшібать» і «атшвирівать»? — це не могло вдатися. Із з’їджених молями реквізитів царату, що їх відсвіжує Сталін, не зробити плаща володареві, ні прапорів новій імперії. Це лиш матеріал на халати для блазнів або сорочки для божевільних.

Кожний обсерватор цього «ночного смотра», нічної дефіляди, мусить чутися як нещасливий Квітчин Нечипір, що зп’яна попав на мертвецький Великдень у церкві, повній небіжчиків: куди не гляне — усе мерці, такі що недавно повмирали і такі, що він ще тільки їх зазнав». І замість Сталіна, Молотова, Кагановича — стирчать перед очима знані страхопуди — навіть не Кутузових, а героїв чорної сотні — Крушеванів, Савенок, Пуришкевичів, Столипінів. Ціле чесне товариство кричить, рухається, співає, і кадить собі взаїмно, робить віче, виголошує промови, відправляючи свою чорну мессу, але замість могутньої мельодії — чутно лише, як голови мерців «риплять на кістках, наче хвіртка на завісах».

Мертвецький Великдень кінчиться. Незабаром заспівають треті півні. А тоді — ніщо вже не стримає розпаду євразійського Китаю, що носить напущену назву — СССР.

ВІД «ІНТЕРНАЦІОНАЛУ» ДО «БОЖЕ, ЦАРЯ…»

Для широких мас — річ неназвана не існує. Гітлерівці проголосили теорію вищости німецької раси і тепер всі випоминають це німцям. Москалі були здавна переконані у вищості своєї раси та говорили це не так одверто, приправляючи якимось «інтернаціональним», «вселюдським» соусом, тому й їм рідко хто закидає расизм, хоч у них його далеко більше, ніж було у німців. Але після 1945 р. московський Ванька «обнаґлєл», наступило в нього «головокруженіє от успєха» і так почалася в СССР «старшобратная» вакханалія, расистська «плясовая», політичний «распашол» у промовах бонзів, у пресі, і — у фільмах.

Мені довелося бачити тільки три реклямово-«патріотичні» московські фільми: два про Івана Лютого й один з часів «смутного времені». Але мав я нагоду переглядати книжку «Ізбранниє сценарії» совєтської продукції (1950 р. «Ґоскіно»). Зібрано там кілька «патріотичних» фільмів, при чому, того царофільського «камарінского» з однаковим «тупотом і свістом» відбивають і А. Толстой з В. Петровим, і П. Павленко з В. Шкловским і С. Айзенштайном — автори фільмів. Большевикам треба було, на ґвалт, підогрівати національний московський патріотизм (бо з комуністичним вийшов пшик), треба було масі показати «героїв» своїх, рідних, не маси Сталінів і Каґановичів. І їх знайшли — в царях.

Чому в царях? Бо в очах москалів героєм був завжди душогуб, розбійник. Тому нераз в Росії розбійники ставали царями, а царі були розбійниками. Одних або інших звеличували Ткачов, Ленін, Пушкін, Достоєвскій, Горькій, Блок і інші. Коли розбійники з ВКП(б) розтаборилися в Кремлі, вони почули себе «как у сєбя дома»; збагнули, що властиво Леніни і Сталіни були розбійниками тієї самої породи, що й попередні володарі в Кремлі — Івани, Алєксандри і Петри з їх опричниками. От і вивели їх у фільмах (і в «повістях») для прославлення мертвих царів, а в них і продовжувачів їх діла — себе самих. Як «Ubermensh-ів» «вищої» московської раси.

Для пізнання психіки і тих Ваньків-«Ubermensh-ів», і звичайних Ваньків-«Untermensh-ів» «народу» московського, ті фільми невичерпний скарб! «Іван Грозний… аж захлистується в захопленні С. Айзенштайн, вифантазовуючи у фільмі коронування царя-бузувіра. Тут же — цілком у большевицькому дусі — промова царя Івана: «у день цей вінчаємося на володіння і тими «русскими» землями, що нині, до-часу, під іншими володарями знаходяться»…

Ледве ввійшов у пір’я — і вже зизує очима, в кого щось потягнути. Далі проголошує Іван доктрину про «Москву — ІІІ-й Рим», якого «єдиним паном віднині буду я. Я сам!»… От в яких ідеологіях любуються большевицькі Івани, прищеплюючи їх своїм «унтерменшам».

Ще знаменніша така сцена. Під’юджена ворожою боярською партією, московська чернь вривається до царських палат. Одного з ватажків, Григорія, що замахнувся на царя, відштовхують геть. Оскаженілий Григорій, падаючи, підносить голову і — «нагло, вражений, відскакує: царь!» Режисерська примітка: «Іван непорушний. Вся воля скупчена в погляді. Під тим поглядом народ бухає навколішки»… Збунтований раб побачив над собою занесений батіг і, мов пес, підібгав хвіст. Хто проти царя, — грозить Іван, — «тим не довго, по царському указу і голови позрізати!» І знову реакція черні: «народ з признанням загомонів», а один «парень» з юрби кидає заввагу: «царь-то, відімо, дєловіт! Як кінь під царем без узди, так і царство без грози» …

Чудодійне діяння нагайки на московських «унтерменшів»: з того самого Григорія виходить шеф царської чека — Малюта Скуратов, звичайна для москаля метаморфоза бунтаря в ката… Далі, після здушення боярської («буржуйської») «крамоли», цей «народній» цар іде з військом підкоряти «русскую» землю татарського ханства Казанського. З насолодою садиста описується знущання з полонених татар і їх катування. А після взяття Казані, знову деклямує Іван свою большевицьку програму: правління без єдиного тирана над усіма — «буде лише безумством»; всю торгівлю забрати в царські руки; бояр (тобто, «буржуїв») «в кулак зажать»; землю, як хто і матиме, то тільки «за службу» тиранові й ін. Показано теж: хамський вибрик Івана в церкві, де на урочистій Службі кричить він митрополитові «брешеш!» і робить бешкет, розбиваючи паникадило… І все це з явною симпатією для дикуна на троні — показується у фільмі.

Нарешті апотеоза — тріюмф царя-большевика над всякими тодішніми «буржуями» і встановлення; (так і хочеться сказати!) совєтської влади в Москві ХVІ-го віку; до того бо правляча система того кривавого деспота нагадує таку ж систему Ленінів, Сталінів і Хрущових. Цар «оточує себе новими людьми, всім йому зобов’язаними, робить з них довкола себе залізний перстень, з людей, що виреклися свого роду і племени, батька і матері, що тільки царя і знали, тільки чинили царську волю» … Чи ж ця банда опричників не є прототипом компартії? «Тупорилі віршомази», як звав Шевченко царських панегіристів, відродилися у фільмових большевицьких панегіристах.

Другого «юберменша», другого царя-большевика виводить фільм «Петр Первий». І тут герої шкварять того самого большевицького трепака, що і в першім фільмі, або в теперішній московській дійсності, тільки переодягнені в німецький стрій. Образ того самого московського публічного дому. Цар Петро п’є, гуляє (і будує імперію), ґвалтує дівку-балтийку, яку солдат Федька «в бою на шпагу взял», а потому в нього відібрав Меншіков. З цією ж дівкою Петро згодом жениться і садовить на трон, як царицю Катерину І. А простий народ — всі ті Петри, Алєксашки (Меншікови) і Костьки лаються, б’ються між собою, грабують всіх, вбивають і женуть кнутом, як худобу — так само як тепер — народ будувати царство нового Атілли.

Будують «Санкт-Пєтєрбурх»… Два Петрові наганячі, Демідов і Шафіров, оглядають роботу. Сцена: «Довкола марних шатер лежать хворі і вмираючі… Демідов проходить повз них, питає: — Мруть? — Мруть! — байдуже відповідає Шафіров. — Обидва йдуть далі»… Чи не Воркута інспірувала автора фільму графа А. Толстого на цей образ розбудови імперії, до речі, історично правильний? Бо — всю цю варварію представляють совєтські автори з недвозначною симпатією і до «Петра-ката», за виразом Шевченка, і до «Петрових собак», не до їх жертв. Пізнати серед тих жертв по убранню, і наших козаків; в бік тих «хохлів» кидають герої фільму кілька злісних уваг, на потіху і для забави своєї черні — глядачів.

Так само, як відношення до церкви царя Івана, представлено в тім фільмі і відношення до неї Петра. По Нарвськім розгромі Петро мобілізує на війну всіх, в тому і ченців. На протести — цинічна відповідь: «Я сам за всіх помолюся!» — А Яґужинський, один з царевих, так би сказати, «народніх комісарів», одержує наказ: «А ти допильнуй! Кого знайдеш без діла, рясу задерши, п’ятдесят батогів!»

Не робить церемоній і з сином. Забиває його так само, як Іван Грозний свого. Навіть гірше! Той забиває в суперечці, в нападі шалу, а Петро холодно-розважно. Своїм посіпакам наказує катувати сина, а опісля замордувати. При чому не обходиться без чисто московського блюзнірства, без сліз крокодила, що плаче, пожираючи свою жертву. Петро просить свого сина простити йому, а на прощання заявляє синові, який іде з волі батька-ката на смерть: «зла к тєбє не імєю», і цілує його юдиним поцілунком. Недарма, коли беруть «на диби» вагітну жінку царевича, той кричить услід Петровим посіпакам: «не люди, звірі, пси окаянні, дияволи!» Але у фільмі, все ж таки, знак апробації поставлено перед дияволом, перед Петром, а знак осуду — перед усіма його противниками.

До чужинців у фільмі відносини Петра і його москалів — типові для кожного варвара і хама. Глузують — в Німеччині — з усього, з убрань, з їди. З метою звеличання всього московського оббріхано навіть історичні постаті противників Москви. Мазепа (у фільмі) нібито пропонує королеві Карлові потай забити Петра, але Карло відповідає: «Я ще король, не нічний убивник»… І хто ж цю глупу сцену видумав? Автори совфільму, звеличники всякого совєтського скритого вбивства! Подібних брехень у фільмі більше. І все для однієї мети: звеличення московських деспотів.

Цими «Ubermensh-ами» представляють совфільми не лише царів, але й їх вірних слуг, наприклад, Суворова і Кутузова. Суворов виведений, очевидно, героєм, переможцем. При чому той «героїзм» у кожного немоскаля мусить викликати омерзіння, напр., опис, як ніби піддається Суворову одно місто в Італії; як «міщани, пишно одягнені в оксамити і єдваби, стають перед Суворовим на коліна, а десятки французьких прапорів складаються йому під ноги в придорожній порох»… Така притаманна москалеві риса: ні тіні шляхетности! — знущання або насміх над поконаним ворогом, плебейське смакування його упадку, копання ногою того, кого — в глибині душі — сам москаль вважає за вищого, культурнішого за себе. В цій психології хама — джерело большевицької революції.

Крім того — брехня! Всі московські патріоти, в історії і в романах, між іншим і такий «російський патріот» як Алданов (ректе Ляндау), виводять Суворова і його військо, як переможців в італійському поході проти революційної французької армії, яка воювала з Австрією в Італії і в Швайцарії. Тим не менше це є явна брехня! Генерал Массена розбив російський корпус Корсакова, якому на рятунок через Альпи спішив Суворов. Потім і цього останнього розбив Массена, так що Суворову нічого не лишалося, як з марними рештками своєї армії тікати «восвояси». Цю втечу інший «російський патріот», автор фільму Г. Гребнер представляє як блискучий воєнний чин Суворова. А що історичної правди не можна було цілком закрити, то відступ Суворова пояснює… «зрадою» союзників-австрійців! Москаль завжди мусить бути героєм, навіть тоді, коли в бою втратить усі зуби…

Іншого такого «героя» виводить В. Соловйов (тим разом «настоящій русскій») у фільмі «Кутузов». Коли Суворов представлений якимсь заводіякою-Будьонним, то в Кутузові бачимо типового московського хитруна-брехуна, який знає, що не йому і не його москалям поконати в одвертому бою Наполеона (який у фільмі, як і в Л. Толстого, глупо скарикатуризований). В одній промові в 1931 р. Д. Мануїльський сказав: «Сьогодні ми ще не досить сильні для нападу… Щоб виграти, коли прийде час, нам треба моменту несподіванки. Буржуазію треба приспати. Для того ми повинні започаткувати великий реклямний рух на користь загального миру … Капіталістичні країни, дурні і декадентські, радо допомагатимуть нам у руйнуванні самих себе… Як лише їх уважність ослабне, ми знищимо їх нашим затиснутим кулаком.»

Цю методу, хоч трохи змінену, вживає і Кутузов у війні з Наполеоном. Сцена з фільму: старий Кутузов споглядає, як його малий внук «воює» з опудалом, що зображує Наполеона. Внук: «А ти, дідусю, Наполеона побити можеш?» — Кутузов: «Ось цього (вказуючи на опудало) можу». Внук: «Ні, а справжнього?» Кутузов: «Ну, розбити його, може, я й не розіб’ю, але обдурити постарався б!»

Ось цю тактику Мануїльського і застосовує у війні 1812 р. (у фільмі) Кутузов, вже битий перед тим Наполеоном в Европі. Обманом хоче його переконати, що відступає не туди, куди справді відступає; обманом, маскою переконує армію, що не сумнівається в перемозі; коли його армію розбивають під Бородіном, цілком по-большевицькому робить з свого попередника Барклая «козла відпущення», виновника за тактику відступу, а сам же ж ту тактику переймає від нього; обдурює царя Александра, а партизанам дозволяє фальшувати підписи французьких маршалів і т. п. А слідом за ним, автор фільму обдурює глядачів: переконує їх, що Бородінська битва була виграна, тоді, як на ділі, розбита російська армія відступила по цій битві, віддаючи Москву французам; представляє обличчя наполеонівських маршалів «спотворені від жаху» і т. д. Висміювання неприятеля навіть за невдачі, яких той не мав. Чванство своїми власними «успіхами», яких не було, і оббріхування всіх — і своїх, і чужих, оце тактика цього московського «героя» та всіх його Ваньків.

Яку мету мають ці совєтські фільми? Запалити в москалів вогонь національного елану, там де вже вмер елан інтернаціональний, комуністичний. На прикладі російських «героїв» дати населенню заштрик героїзму. Суворов повчає одного з своїх: «Візьми собі за зразок героя, спостерігай, іди йому в слід, дожени його, випереди… Ти «русский», слава любить тебе!»

Але даремно шукали б ми в тих московських «героях» героїв західньоевропейського типу: в стилі Ґотфріда Бульйонського, Жанни д’Арк, Карла Великого, Наполеона, нашого Святослава, Байди-Вишневецького, Богуна чи Богдана. Тип «героя» цих фільмів — це тип хитрого московського звіролова, змішаний з брутальністю Джінґіс-хана і цинізмом та жорстокістю з-хама-пана.

Такий «герой» є чванькуватий, брехливий, позбавлений всякого шляхетного почуття садист, пияк і гуляка, не шануючий нічого високого, ні чужої, ні своєї людської гідности, адоратор голої фізичної сили, без всякого поняття права чи обов’язку, улесливий підлиза перед сильним і тиран для слабших. Постаті фільмів — оті «Ubermensh-і» Ваньки, Івани і Петри являються нам орієнтальними деспотами над мільйонами безправних кріпаків різних станів, які вважають рабство за щось нормальне. Ці деспоти заражені месіянською ідеєю «вищої» московської раси, раси «захватчиків» і пасожитів, які коли й говорять про патріотизм, то думають тільки про почуття співприналежности до одного розбійницького «ґанґу». Коли б хотіти дати спільне мотто до тих фільмів, то треба, мабуть, взяти його з вірша одного російського поета (чи не Пушкіна?) на історію Росії Карамзіна:

«Он нам доказиваєт ясно нєабхадімость самовластья і прелєсті кнута».

І найзнаменніше: те, що портрети тих фільмових царів та їх опричників є копією червоних володарів Кремля. Дух московської раси не міняється. І всюди, якими б звірями в людській подобі не представлялися глядачеві оті Ваньки-«Ubermensh-і» з фільмів, — усюди, і автори тих фільмів, і кожний пересічний москаль приймають їх зі знаком плюса, бачать в них своїх національних героїв.

Як видно з тих фільмів (і з історії СССР), революція 1917 р. почалася з гаслом — «далой самодєржавіє!», а скінчилася з гаслом — «да здравствует самодержавіє!»; скінчилася поворотом до старомосковських, ба! — навіть суздальських традицій. І цього не треба забувати!

Московська преса, література, мистецтво, особливо театр і фільми, політика, все наставлено на один тон: «ми, «русскіє» — вибрана раса, раса «Ubermensh-ів».

Наша місія панувати над чужими народами і над їх богами. В жертву нашому богу мають бути принесені всі чужі боги і чужі племена і навіть мільйони самих «русских», коли маєстат Орди цього вимагає, бо Орда є всемогуча, всевидюча і непомильна. Перед її «колективним рилом» має знітитися кожне окреме «рило». Орда московська, її культ, — як писав В. Соловйов (хоч називав її «державою») — був у Росії «єдиний культ, що не знав атеїстів». Разом з нею процвітав і культ її жерців, отих «героїв» Ваньків-«Ubermensh-ів».

Це були не лицарі-герої, а розбійники, а на тих своїх «героях» і на тому ординському «патріотизмі» виховують москалі свій народ, заправляючи потрібною енерґію для будови їх «ІІІ-го Риму».

УСМІХ ДИЯВОЛА

Коли-коли повчав нас М. Гоголь, як небезпечно кумпанувати з дияволом, — та надаремне. Бачили в його науці лише веселий жарт. Вчив він: не грати з чортом в дурня, бо вас обдурить; не приставати з тими, що продали душу дияволові, бо вийде халепа; не шукати з ним користи, щоб не вийшло так, як з тим дідом, який пішов скарбу шукати за чортовими вогнями блудними. Викопав дід казанок з ясними червінцями, а як приніс додому, як витрусив, що там було… золото? Де там золото! Сміття, свинство, сором сказати що…

В положенні того гоголівського діда опинилося багато і великих мужів від політики, які — одні з Сталіном, інші з Берією, треті з Хрущовим, а четверті ще з Леніним — приставали з московським дияволом, а тепер замість сподіваного щастя, нюхають пахощі кремлівського казанка, що їм тичуть під ніс то в Ялті, то в Женеві.

Смішно це? Смішно, та не дуже. Бо хоч на весело скінчилося в того діда панібратство з чортом, то Хому Брута таки на смерть задушив Вій, коли той почав зиркати на маску чудової красуні, яка була відьмою…

Довгими рядами встають перед очима оті Хоми Брути, що дали себе звабити усмішці диявола…

Почнім з початку. Скільки ж то соціялістичних Хомів задусив Вій з Кремля за те, що — «лобом не широкі» — звабилися на його усміх! Ю. Коцюбинський, Затонський, Хвиля, С. Вітик, Лозинський, М. Грушевський, А. Крушельницький, К. Студинський, К. Поліщук, величезна ватага тих, що до них добре прикласти слова Лесі Українки: «Будь проклята кров ледача не за чесний стяг пролита»…. Скільки їх у Києві зворушувалися від усмішки Мануїльського, від улесливих слів Леніна в Москві, — щоб потім гинути або тікати від Муравйова, Антонова чи Троцького! Скільки їх у Львові зворушувалося від усмішки московського консула перед 1939 р., чи від усмішок московських «визволителів» в 1939 чи в 1945 рр., щоб потім мандрувати до Воркути чи за океан!

Перший це і другий приклад. Потім третій: скільки то польських політиків шукало в 1939 році порозуміння і допомоги в московського диявола! Скільки їхало на переговори нібито з Жуковим, а приїздили просто до Луб’янки. Скільки з повстанської «армії крайової» вилазили на поверхню, зваблені усмішкою диявола, щоб потім спочити в Катині?..

Четвертий приклад: як надіялися міністри Мигая, румунського короля, на допомогу СССР! Якою щирою видавалася їм усмішка кремлівського Малюти Скуратова — Вишинського, або «мадам» Паукер? І де вони всі тепер?

П’ятий приклад: як прояснялися в захопленні обличчя маршалів 3-го Райху, коли дивилися на усміхнені морди Молотова і товаришів в 1939 р., стискаючи їх руки на союз, мир і згоду! І все це, щоб незабаром повиснути на шибениці від рук вчорашніх приятелів, які тепер вже не сміялися, які — в призначений час — прийшли по душу тих, що мали необережність запродати її чортові.

Який сенс женевських усмішок Булґаніна і Хрущова? Такий самий, як сенс усмішок Мануїльського до Винниченка чи Грушевського. Як сенс усмішок большевицького консула до тих туманів, що ходили до нього «у гості». Як сенс усмішок радянських маршалів до поляків напередодні Катиня. Як сенс усмішок Молотова до Ріббентропа з товаришами. А який сенс поженевських усмішок Хрущова і Булґаніна перед збаламученою юрбою індусів або їх Керенських замість вождів? З-поза тих усмішок виразно проглядала погроза, що західні «під’юджувачі війни» і «колоніальні гнобителі» з Лондону і Вашінґтону повинні мати свій Нюрнберг, де суддями будуть виключно ґанґстери з Кремля.

Де причина цього безумного легковірства? По-перше, брак мудрости, бо навіть, коли пес побачить, що — роками — незмінно, заки його пан опереже нагаєм, що тримає за спиною, перед тим до нього привітно усміхнеться, то тій усмішці довіряти не буде. Навіть пес! По-друге, це є брак не тільки відваги, а просто самозаховавчого інстинкту. Бо кішка навіть кидається — чотири лапи в повітрі — на пса, коли загрожені її діти. По-третє, нарешті, це є брак всякого ідеалізму. У людей, що як оті гоголівські дядьки, що тільки й думали про скарби землі, в них і мужність охляла, щоб виступати проти диявола, і розум потьмарився, щоб розуміти його усміхи і підступи, і здібність пропала горіти великою ідеєю, що нею можна було б запалити серця войовників за правду, і прикликати собі на допомогу «душі праведних і силу архистратига Михаїла»…

Оповідає Гоголь: коли вістка про страшний кінець Хоми Брута досягла до Києва, до його приятелів, що поминали в шинку його грішну душу, то «філософ» Тиберій Горобець, коли шинкар поставив перед ним третю склянку, сказав:

«А я знаю, чому пропав він — тому, що злякався. Коли б не злякався, то відьма нічого б з ним не зробила. Треба тільки, перехрестившись, плюнути їй на самий хвіст, то нічого й не буде.»

І це — може й смішно, а може й ні. Не забуваймо, що знак хреста — це перша, найстрашніша сила проти московського диявола. Не забуваймо, що гинуть від того диявола ті, які його лякаються; які не мають відваги плюнути в усміхнене обличчя московського чорта і всіх його слуг по цей бік заслони, прилюдно, на цілий світ.

Коли нові вожді Заходу здобудуться на цей перший крок, то вони так само дадуть собі раду, «осідлають» московського чорта, як зробив це коваль Вакула, в якого теж на спині сидів чорт. В стократ зростуть тоді їх сили.

Рrеtеrео сеnsео: Захід потребує нової правлячої дружини, нових «лідерів». Без цього доля його — доля Хоми Брута.

––––––––-

БУДИТЕЛЬ ДУХУ НАЦІЇ

(післямова)

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.

Здібний з народження, юний Дмитро цікавиться історією рідного краю, з захопленням слухає розповіді дідів про героїчні часи козаччини.

Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907 року на правничому факультеті. Після двох арештів за революційну діяльність емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора права. Але й за кордоном Донцов не полишає політичної діяльности. Талановитий публіцист друкується в часописах «Украинская жизнь» (виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри), «Дзвін», «Слово», «Діло» та ін.

Влітку 1913 року на II Всеукраїнському Конгресі студентів у Львові Донцов виступив із знаменитою промовою-рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якій писав, що в наступній війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи - з нею! Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську Державу. Ця програмова доповідь, цей маніфест був повністю підтриманий делегатами Конгресу. Промова викликала панічний страх і шалену лють у ворогів України. Не обійшли її своєю увагою і член Державної Думи в Росії П. Мілюков, і «вождь світового пролетаріату» Ленін. Під час першої світової війни Донцов пише низку праць, як-от: «Мазепа і мазепинство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Похід Карла XII на Україну», «Українська державна думка і Европа» та ін.

Повернувшись із Швейцарії в пробуджену Україну в 1918 році, Д. Донцов продовжує бурхливу революційно-націоналістичну діяльність. Він пише публіцистичні твори, виступає з політичними доповідями на актуальні теми на численних зібраннях української молоді, працює в уряді гетьмана Павла Скоропадського на посаді директора Українського Телеграфного Агентства.

У 1921 р. виходить друком праця «Підстави нашої політики», в якій Донцов протиставляє російський світ європейському, Азію - Окцидентові, докладно обґрунтувавши причини цього антагонізму. Твір був на часі і викликав широкий резонанс, знайшовши як палких прихильників, так і відвертих противників.

Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології - Великої Української Ідеї, «яскравої, виключної, всеобіймаючої», д-р Донцов повністю присвячує себе нелегкій справі, засновує газету «Заграва», а з 1922 р. у Львові під редакцією Д. Донцова виходить «Літературно-Науковий Вісник» («ЛНВ»), з 1933р. «Вістник», навколо якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, які були постійними дописувачами та авторами часопису, назвали «вісниківцями». До них відносимо Євгена Маланюка, Олену Телігу, Юрія Липу, Олега Ольжича, Юрія Клена та багатьох інших.

«Націоналізм» (1926 р.) Д. Донцова - фундаментальна праця, яка стала в певній мірі євангелієм для молодого покоління українських патріотів. В цій ґрунтовній роботі Донцов рішуче засуджує гнилий демосоціялізм «драгоманівців», «провансальців». Аналізуючи причини поразки наших визвольних змагань, викриває демобілізуюче, роззброююче базікання «друзів народу» про «всепланетний рай», «демократію-соціялізм», піддає їх нищівній аргументованій критиці. Донцов апелює до Шевченка, до Лесі Українки, до М. Міхновського. В часах князівської доби, в славній козаччині шукає той тип борця-лицаря, тип володаря-провідника, якого так не вистачало тоді і ще більше не вистачає зараз.

Обґрунтовуючи свої тези, він наводить незаперечні факти, цитує філософські та літературні твори, наводить приклади з вітчизняної та світової історії.

Чинний націоналізм Донцова пробудив і кинув до святого бою за Україну легіони незламних лицарів, які рясно скропили кров’ю українську землю, «опаливши вогнем фанатичного прив’язання до неї». «Тільки плекання цілком нового духу порятує нас», - звертався до українців автор. Дoнцовський націоналізм захопив гарячі серця галицької молоді, підпорядкував її Ідеї Нації. Донцов став для неї незаперечним авторитетом, хоч як не намагалися демосоціялісти та комуністи його спаплюжити, применшити його значення, просто замовчати, заховати - нічого в них не вийшло і до цього часу.

«України ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі», - писав він, і ця Україна поставала в душах молодих українських борців. Україна героїчна, Україна, яка творить себе і світ, а не є продуктом творення «сильних світу сього». «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї» - ось кредо послідовників Донцова, зміст їх життя.

Майстер слова, блискучий публіцист, Д. Донцов дав нам твори, значення яких переоцінити неможливо. Його слово гостре, мова лаконічна, означення влучні й чіткі. І цим він страшний для ворогів України.

На сторінках «ЛНВ» і «Вістника» Донцов продовжує розробляти ідеологію українського націоналізму, друкує численні гострі статті. У 1939 р. Д. Донцова заарештовують і відправляють до польської тюрми в Березі Картузькій «за протипольську діяльність». Там він і перебуває до початку II світової війни, про неминучість якої попереджав, наближення якої відчував.

З початком німецької агресії Донцов переїздить до Бухареста, де редагує журнал «Батава» (1940-1941). Переслідуваний гестапо, змушений часто міняти місце проживання: Берлін, Краків, Прага… Саме в Празі він пише «Дух нашої давнини» (1944).

«Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних, не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих, не до слабих і трусів, а до мужніх. До тих, які покликані створити нову касту «луччих людей» - єдиний маяк у божевільному хаосі нинішнього дня». Цими словами закінчується авторська передмова до книги, яка продовжує і поширює ідеї «Націоналізму». По закінченні війни з великими труднощами дістається Д. Донцов до Парижа, але й там було небезпечно. В 1946 році від’їздить до Лондона, редагує там газету «Український клич». Потім переїздить до США, Канади, де й залишається.

За кордоном перевидають його попередні праці, а також з’являється низка нових творів та збірок: «Хрестом і Мечем», «За який провід?», «Росія чи Европа», «Рік 1918. Київ», «Кардинал Мерсіє - слуга Бога і нації», «Незримі скрижалі «Кобзаря», «Клич доби», «Московська отрута», «Дві літератури нашої доби». «Правда прадідів великих», «Туга за героїчним», «За яку революцію», «Заповіт Шевченка» та багато інших. Також друкуються статті Донцова в популярних часописах «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний шлях», «Америка», «Вісник ООЧСУ», «Авангард» тощо.

Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на українському кладовищі в Бавнд-Брук. До кінця життя свого свято вірив у постання Самостійної Соборної Української Держави.

Донцов нині повертається в Україну в своїх безсмертних творах: він, «невтомний сурмач волі», і сьогодні в боротьбі. У перших лавах.

Віктор Рог

–––––-

Примітки:

[1] «Історія західньої літератури», стор. 165.

[2] В. Бєлінській — «Литерат. Мечтанія, Русская литература в 40-х годах».

[3] В. Іванов — «Голубые пески».

[4] «Выбранные места из переписки с друзьями», письмо X.

[5] «Речь» 12 і 15, VІI 191.

[6] J. London: «Little Lady» etc.

[7] «Релігія и культура», Спб. 1889

[8] П. Романов: «Вопрос пола», вступна стаття П. Пільського, Рига 1927

[9] «За Свободу», 22.IV.1928.

[10] A «Little Lady» etc.

[11] «За Свободу» ч. 25, 1926.

[12] Stephan Zweig: «Reise nach Russland»

[13] Що в «смутное время», перед вибором першого Романова врятував незалежність Московщини.

[14] Постанови жюрі, урядової комісії для конкурсу на найкращий підручник історії СССР для середньої школи. «Гудок» 22.8.1937.

[15] «Правда» 15.8.1937.

[16] Промова В. Вишенського на II міжнародному З’їзді письменників, «Известия» 20.7.І937.

– КІНЕЦЬ –

Оригінальний текст взято з сайту МНК:

www.ukrnationalism.org.ua

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки “Чтиво”

www.chtyvo.org.ua